Веселий ярмарок ВИПУСК ПЕРШИЙ Гумор і сатира

ЦЕЙ СЕРЙОЗНИЙ, СЕРЙОЗНИЙ СМІХ

Світ сміху — це особливий світ. Світ, у якому ваші очі, затуманені слізьми і горем, несподівано починають сміятися. Тобі, як кажуть у народі, не до сміху, а ти смієшся. Смієшся, щоб жити. Смієшся, щоб твої вороги плакали.

Коли я думаю про наш український народ, його багатостраждальну історію, його добру душу, його ліричність, то, гадаю, він вижив, незважаючи ні на які історичні лихоліття, саме завдяки тому, що сміявся. Сміявся тоді, коли забороняли сміятися. Сміявся тоді, коли забороняли писати, казали: «Такої мови нема, не було і не може бути». І тоді народ сміявся! Сміявся усно. Сміявся в своїх знаменитих усмішках, анекдотах, скоромовках. А згадаймо безсмертний лист запорозьких козаків турецькому султану — цей неперевершений зразок гумористичної творчості народу!

А дзвінкий сміх штабс-капітана Сіверського драгунського полку Івана Петровича Котляревського! Хіба його сміх — не подвиг? Хіба його сміх — це не виклик усьому самодурству тодішньої царської імперії, бюрократи і чиновники якої продовжували твердити, що українська мова придатна тільки для хатнього вжитку? І раптом... як грім, як блискавиця, що розкраяла навпіл небо,— «Енеїда». Чи не з цього переможного усміху, чи не з цього жартівливого співу і почалася наша нова українська література? З сміху — література? Так, з сміху. Бо й у народі кажуть: зі сміху люди бувають!

А сатира Тараса Григоровича Шевченка? Сатира, що прирівнювалася до добре вигостреної сокири. Чи не вона була посаджена у карцери і каземати? Чи не її морили голодом і проводили під ударами шпіцрутенів крізь стрій? Так, вона. Шевченкова сатира, яка ламала найтовстіші стіни казематів і карцерів. Її не можна було ні вбити, ні повісити, ні засікти шомполами. Вона жила, живе і житиме доти, допоки житиме народ і матиме здатність сміятися.

Сьогодні український радянський народ сміється як ніколи, по-особливому. Не крізь затуманені смутком очі, не

крізь безправ'я і пригніченість, а радісно, крізь усміх торжества над важким учорашнім днем. Бо ж сказано: сміючись, народ прощається зі своїм минулим.

Сьогодні наша усмішка — це усмішка сили, усмішка перемоги, усмішка здоров'я й утвердження правди на землі.

У болгарському місті Габрово, на всесвітньовідомому Будинку сатири і гумору девіз: «Світ уцілів, бо сміявся».

В ім'я цього і ми сьогодні сміємося весело і щедро, на повні груди і на всю широчінь душі своєї. Ми сміємося на вулицях і майданах. Ми сміємося в концертних залах і палацах культури. Ми сміємося по радіо і з голубих екранів телевізорів!

І в цьому здоровому сміхові — наше торжество. Торжество перемоги великих ідей, нашого морального і фізичного здоров'я.

Україна радянська сміється як ніколи. Сміється у своїх жартівливих піснях, у своїх споконвічних народних усмішках, у своїх співомовках.

Першого квітня ми щороку проводимо Всесоюзний фестиваль сміху «Вишневі усмішки», присвячений пам'яті основоположника українського радянського гумору — Остапа Вишні.

Кожної останньої суботи серпня щедро лунають пісні і жарти на традиційному Сорочинському ярмарку на честь нашого великого земляка Миколи Васильовича Гоголя.

Кожної першої суботи січня в будь-якій круговерті зимової завірюхи весело витанцьовують і жартують вінничани. У селі Хомутинцях, де, як відомо, народився, за визначенням Івана Франка, другий народний поет України Степан Руданський. Основоположник сучасних віршованих мініатюр, так званих співомовок, автор широко відомої пісні, яка ще за життя поета стала народною: «Повій, вітре, на Вкраїну».

Третього квітня сміється Одещина. Сміх її розкотисто лунає над селом Левадівкою Миколаївського району і перекочується степами аж до Одеси. Тут, на берегах Чорного моря, проходять щороку дні, присвячені, можу з упевненістю сказати, народному поету радянської України — гумористу і сатирику Степану Олійнику.

Золотої осені, дня 23-го, щедро сміється місто-музей Кам'янець-Подільський. Тут, на Хмельниччині, святкують день байки. Це свято в «столиці байки», за визначенням

Сергія Воскресенка, започатковане у день народження видатного українського радянського байкаря Микити Годованця.

І ось ще одна, сказати б, республіканська усмішка — «Веселий ярмарок». Це перша, якщо можна так сказати, гумористична ластівка. Ми віримо, що вона прилітатиме

до нас, читачів, щороку. Прилітатиме, аби тепло привітати нас щедрим сміхом, милою усмішкою, а ідейних противників наших почастувати їдкою іронією та вбивчим сарказмом, пекучим сміхом. Бо ж недарма в народі мовиться: добрим людям — на здоров'я, ворогам — на безголов'я.

Традиційно кажучи, може, тут і не все так, як би хотілося видавцям і читачам, надто ж — критикам. Але оскільки цей різнобарвний гумористичний метелик перший, то, гадаємо, другий буде яскравіший своїм дотепним розмаїттям. Головне, пам'ятаймо, переступаючи поріг «Веселого ярмарку»: не забуваймо принести сюди для людей те, що є в нас найкраще. Хай то буде афоризм чи каламбур, карикатура чи байка, сатирична мініатюра чи усмішка, гумореска чи іронічне оповідання, екслібрис чи пародія, фотографія чи дотепний витвір гончарів — усе це має нести у собі думку, а уже потім регіт. Наша мета — не лише сміятися. Наша мета серйозно задуматися: над чим ми сміємося і в ім'я чого.

Одне слово, майстрам з цеху веселого — не до сміху треба працювати серйозно, вдумливо. Отож, гострімо пера і дорожімо іменем своїм. Своїм твором, який би світився на сторінках «Веселого ярмарку» усіма гранями алмазу, чистого, яскравого, а не стилізованою підробкою під нього.

Україна сьогодні сміється як ніколи. Сміється в ім'я добра і щастя в наших оселях, в нашій Радянській Вітчизні, на всій голубій планеті. І чим гучнішим і могутнішим буде той сміх, тим спокійніше буде на нашій землі.

Щасливої дороги тобі, «Веселий ярмарку»!

Олег Чорногуз, голова Республіканської комісії сатири і гумору

Спілки письменників України

ВИШНЕВИЙ СМІХ

Микола Карпенко

ГУМОРЕСКИ БАЙКИ ФЕЙЛЕТОНИ

Режисер мав таку вагу, що міг провалити яку завгодно п'єсу.

Тягти свого хреста найзручніше на ближньому.

Пігмеї теж сподіваються на акселерацію.

Справжній герой нашої літератури — це читач

Г. ЯБЛОНСЬКИЙ

Народився у сорочці з каменем за пазухою.

Вітер у голові? Але ж попутний!

Багатоборство: біг по інстанціях з відомчими бар'єрами.

Епітафія: «Зайнято».

ОЛЕГ СЕЇН

Графомани! Збільшуйте золотий фонд макулатури!

АНАТОЛІЙ ШЕВА

Взявся б за розум, та де його взяти?

ІВАН СЕНЮК

Самокритичний фіміам.

МИКОЛА СЛЬОЗКО

Погана та копія, яка краща за свій оригінал.

ОЛЕКСАНДР КУЛИЧ

Виробнича травма — ударився в амбіцію.

ОЛЕКСАНДР ЗАЄЦЬ

Віктор Бакланов ВЕРШИНА МИШКІНА

Умостившись у кріслі, Мишкін смачно жував «Баблгам» та розмірковував над сенсом свого земного існування. Ось дістав нарешті фірмові джинси «Суперрайфл» з омріяним зарубіжним ярликом: «Після прання линяють». Оце обнова! Правда, трохи задовгі. Зате можна підботфортити — ниньки це модно. Деякі підгортають аж до колін...

А саламандрівські черевики на платформі? Підвищують особистіть майже на шість сантиметрів! Простуєш впевнено, на багатьох уже дивишся згори вниз. А це вже зовсім інший коленкор. Приємне, незабутнє почуття! Ще вчора ти був невисоким, майже непомітним, а сьогодні виріс у всіх на очах. Вгору пішов!

Або взяти, приміром, ось цей палас. Нічого собі килимок — чотири на п'ять з половиною метра. Бузкові відтінки, сплетення загадкових орнаментів, схожих на космічні орбіти. Лежить, бісова штуковина, око радує. Навіть ступити боязко. Краще згорну його в рулон.

Погляд Мишкіна ковзнув по оправах особистої бібліотеки. Крізь солідне скло стелажа (зроблений на замовлення!) вітчизняні та світові класики сприймалися якось по-іншому. Вони стали ближчими, а головне — дорожчими...

А югославська стінка, змайстрована під старовину? Стоїть могутньо, неприступно, як фортечний мур. На дверцятах — масивні бронзові ручки «левина паща». З піні таємниче виглядають африканські маски — творіння народних умільців Беніну, Мозамбіку, Камеруну, Гвінеї-Бісау. «Поспілкуватися б з вами, дерев'яні друзяки, та мови вашої не знаю,— зітхнув Мишкін.— Та грець з вами, несіть свою службу, а я гляну у вікно. Як там?» Глянув униз, заспокоївся. Порядок! «Жигулі» з двома секретними замками, з квакушою-сиреною спокійно й недоторкано спочивали під липою...

Заспокоєний Мишкін знічев'я увімкнув дванадцятиріжкову люстру. Вона сліпуче заіскрилася усіма сотнями кришталиків...

«Нашкірився, наджинсувався, навельветився, моторизувався,— розмірковував Мишкін.— Відгрохав бар-камін.

Навіть гостродефіцитне мачете дістав! Ніби всього досяг. А їй, Насті, все замало. Збігла до Усть-Пузька. Ну чому, чому?» — Мишкін здійняв руки до сяючої люстри і з горя вимкнув її...

Кажуть, від яскравого електричного світла кришталь тьмяніє...

Віктор Баранов МОВЧУН БОРЯ

У понеділок до нас у відділ призначили новенького.

— Боря,— відрекомендувався він і сів до столу.

Цей день пропав для нас марно, усіх цікавило одне: як Же поведе себе в новому колективі наш молодий колега. І ми, не змовляючись, не спускали з Борі очей.

Він трудився, навіть нашої пильності не помічав. Працювалось йому, мабуть, навдивовижу легко, аж охоче. Рівно о тринадцятій нуль-нуль він пішов обідати. Повернувся вчасно. На перекури не виходив. Щоб пересвідчитись, чи не піде він додому раніше, ми теж змушені були висидіти до самого кінця робочого дня.

Боря не пішов.

У вівторок повторилось те ж саме.

У середу ми чекали, що Боря зірветься. Не зірвався.

У четвер знову працював увесь день, як заведений... Назрівав конфлікт, це було ясно, і в повітрі пахло порохом.

У п'ятницю вирішили влаштувати Борі іспит. Не минуло й години від початку робочого часу, як до кімнати влетіла захекана Віра Павлівна й повідомила:

— У гастрономі на розі дають розчинну каву! Черги майже ніякої.

Ми всі кинулися до дверей. Боря провів нас байдужим поглядом.

Через півгодини ми повернулися. Заглиблений у роботу, Боря навіть не помітив нашого повернення.

Це вже було занадто.

— Шановний колего!— звернувся до Борі Василь Васильович.— Чи не підказали б ви мені слівце до кросворду? Свійська тяглова тварина. Чотири літери, починається на «і»...

— Вибачте, кросвордами не захоплююсь,— мило усміхнувся Боря.

Василь Васильович виокруглив очі й безпорадно розвів руками. Мовляв, коментарі зайві.

— Колего,— підійшов до Борі Семен Семенович,— чи не знаєте, як у такому становищі дати кооперативний мат у два ходи?

— У шахи граю рідко, та й то лише на дозвіллі,— зашарівся Боря.

Семен Семенович дістав із кишені таблетку. Ми стривожено перезирнулись.

— Як ви гадаєте,— спитав Борю Павло Павлович,— хто буде нашим наступним суперником у європейському турнірі — «Мальме» чи «Галатасарай»?

— А про який турнір ви кажете?— перепитав Боря. Оце вже нас доконало.

— Даруйте,— сказав я Борі,— у вас є якесь хобі?

— Ага,— кинув ствердно Боря.— У вільний від роботи час пишу гуморески.

— І кого ж ви в них оспівуєте?— мовив я з притиском на останньому слові.

— Таврую бюрократів, ледарів, прогульників і так далі. Цього ми вже стерпіти не могли.

У понеділок пішли до директора.

— Ми не бажаємо працювати разом із вискочкою (Семен Семенович згадав французьке слово «парвеню»), наклепником, паплюжником, кар'єристом, який зневажає інтереси колективу. І взагалі, людина з обмеженим світоглядом не робить честі нашому відділу!

У вівторок у наш відділ призначили новенького. Замість Борі.

— Аполлінарій Якович!— відрекомендувався він.— До речі, хто з вас дивився вчора тринадцяту серію телевізійного фільму «Лише одна мить»?

І дістав свіжий номер «Шпильок». Ми полегшено зітхнули: своя людина.

Михайло Білецький ВОВК І ЗАЄЦЬ

Микола Білкун ДУРНІВ НЕ СІЮТЬ

Проте їх багато. От нашій Олені Сергіївні не пощастило. Жила вона в оточенні суцільних дурнів. Кругом самі дурні, дурні, дурні...

Під тобою, на першому поверсі,— дурні, над тобою, на горішніх поверхах,— дурні. Ліворуч — дурні, праворуч — так само.

Хочеш у собаку каменем кинути, а не певна, що натомість не поцілиш у дурня.

На першому поверсі — Коропчуки.

Що про них Олена Сергіївна може сказати?

— Бачили таких дурнів? Діти їм онуків на суботу та неділю покидають, самі на гульки, а старі з онуками забавляються, носи їм зашмаркані витирають! Тьху ти, господи прости! Дурні, як є дурні. Замість того, щоб посидіти на лавочці, як годиться, стара Коропчучка моркву тре, сік чавить, бо малим, бачте, вітаміни потрібні! Ну ви бачили таку дурну?

На третьому поверсі — Адамчуки.

Що про них Олена Сергіївна сказати може?

— Бачили таких дурних? Всі гроші на книжки, та на газети, та на журнали тринькають. Ну не дурні люди? Не мають куди гроші подіти. Він мало не щодня стосами книжки з книгарні пре, вона з поштової скриньки оберемками журнали та газети виймає! Це ж, дурні, яку прорву грошей на передплату всадили? А книжки? Де вони складати їх збираються? Коли ви вже такі грамотні, бібліотека громадська є. Ні-і, дурних не сіють, вони самі родяться!

Праворуч — Лісовенки.

Що про них Олена Сергіївна сказати може?

— Дурні, їй-бо, дурні. Обоє, що він, що вона. Він на якісь вечірні курси записався, бігає, як підвіяний, а вона їхнього Генку конопатого у музшколу водить. Ойстраха, дурепа, хоче з нього зробити. Та й Ойстрах, як розібратися, що таке? Забери у нього скрипку — ціле нічого.

Ліворуч — Баранови.

Що про них Олена Сергіївна може сказати?

— Він, дурний, мало не щодня на отой свій самашечий футбол бігає, а вона, дурепа, нічого йому не каже! Сміється, радіє, дуреписько, що чоловік десь гасає. Хе, чоловік на футболі! А ти, дурна, знаєш, чи він на футболі? А може, він до якоїсь Дуськи завіявся? Ти, дурепо, піди перевір спершу, яким повітрям, на якому футболі він дихає і з ким дихає, а тоді вже й радій. Та що ти з дурної візьмеш? Дурна і є дурна. І він дурний, і вона дурна.

Самі бачите, не пощастило Олені Сергіївні на сусідів. Іншим випадає таке щастя, так уже на роду написано, жити-бути серед розумних людей, а Олені Сергіївні не судилося.

Та коли б то лиш сусіди — суцільні дурні, ще півбіди, але ж поспіль усі!

Он двірничка махає мітлою.

— Мете? Дурна — дурна і є. Що ж ти, дурепище, теє листя змітаєш-згортаєш, як завтра воно знову насиплеться? Виходить, знову мети? Ну і мети, коли потерпіти не можеш, доки все листя з дерев опаде. Мети, дурна, мети! Мені однаково, не моїми руками мететься, але ж обидно, що такі дурні люди на світі є!

Листоноша пошту несе.

— Несе! Пре! Бачили таку дурну? Дурна — бо дурна. Це ж треба було отак сумку напакувати? Це що ж тобі, дурній, ліньки двічі за листами та газетами сходити? Ні-і, таки дурна-а-а! Дурна, аж крутиться!

В газеті:

— Читали таке? Дівчина на пожежі обпеклася. Телят на фермі рятувала, ферма зайнялася, вона, дурна, обгоріла. Чому дурна? Бо не розумна! Чого ж ти, дурище, у вогонь лізеш, хіба не знаєш, що він пече? Бачиш, що горить,— тікай щодуху. Ні, вона у вогонь полізла. Телят врятувала, хай би горіли б вони вогнем ясним, а сама обпеклася. Ну добре, обгоріла, то дурній вічна пам'ять. Але ж кругом неї дурні! Півсела дурних збіглося у лікарню, шкіру їй свою позичити на вічне віддання. Щоб їй, дурній, шкіру нову пересадити на тих місцях, де вона обгоріла. Ну, бачили таких? Власну шкіру — на вічне віддання! Що вона, потім віддасть вам ту шкіру, поверне, як оклигає? Та скажіть ви мені, хіба у розумної людини є зайва шкіра, щоб отак, ні сіло ні впало, комусь її позичити на вічне віддання? Ні-і, у розумних людей зайвої шкіри не буває, то тільки в дурнів!

Настав час, прийшла смерть за Оленою Сергіївною... Прийшла, стала в порозі, косу мантачить:

— Збирайся, небого! Досить потоптала моріжку, тепер упокоїшся!

А Олена Сергіївна їй — як з кілочка:

— Тю, дурна! Таке вигадала! А чого ти худюща така, одні кості? Знаю, знаю, тому, мабуть, що сала не їла, а коли б не була така дурна та їла сало і за сніданком, і за обідом, і особливо на вечерю, то не була б така худа...

Смерть отетеріла, розгубилася і попхалася назад у двері, об одвірки косою видзвонюючи.

Зосталась на цьому світі Олена Сергіївна. Невмируща вона якась. І то сказати — мабуть, самі лиш дурні мруть. Просто дивно, чому їх так багато на цьому світі залишається?

Дмитро Білоус НЕЗВИЧАЙНИЙ ТРОФЕЙ

Іванові Васильовичу Гальченку,

колишньому фронтовику

Дмитро Білоус КОЛИ ВСЕ ЗА СЛОВНИКОМ

Дмитро Білоус Я - ЗА

Дмитро Білоус ХОДУМЕНТ

Василь Большак ПЕДАГОГІКА

Аспірантці і дисертантці Оксані Коваль добряче пощастило. Керівник її кандидатської роботи про виховання дошкільнят в родині — не хто інший, як неперевершений авторитет у цій галузі науки професор Степан Артемович Дитяткін. Дошкільнята, скажемо просто, годують і одягають професора Дитяткіна. Адже Степан Артемович і кандидатську, і докторську дисертації захистив на маленьких діточках.

А скільки книг написав шановний професор про те, як треба вестися батькові й матері, тітці й дядьку з Петьком чи Митьком!

І коли знайдеться той, хто подумає, буцім Оксана не хвилювалася, поспішаючи до Степана Артемовича, той погано подумає. Бо сьогодні професор скаже своє слово про її дисертацію. Чи варто з нею виходити на люди, тобто на вчену раду. Вимоги до дисертації тепер серйозні. Он до простого уроку в школі яка строгість: мусиш свій урок тісно пов'язати і з подіями в Гані, і зі збиранням металобрухту чи кукурудзи.

А про дисертацію годі й казати. Треба виявити обізнаність з представниками шкіл, і течій, починаючи з Конфуція, Квінтіліана, Кампанелли, Песталоцці...

Особливо професор любить посилатись на Песталоцці: «Ще знаменитий Песталоцці вчив, застерігав, закликав...» Можна забути Рабле і Еразма Роттердамського, а Песталоцці обов'язково де-небудь треба приткнути.

А сама архітектоніка дисертації, як любить говорити професор Дитяткін, теж складна. Він звелів розікласти всі інгредієнти (улюблене слівце Степана Артемовича) на свої місця в процесі науково-педагогічного дослідження: а) спостереження, б) експеримент і таке інше.

Щоб вивчити пункти «а» та «б», Оксані довелося більше року попрацювати у дитячому садку. Важко було застосовувати оті інгредієнти професора Дитяткіна на практиці, бо діти ніяк не хотіли укладатися в пункти «а» та «б». І вели себе просто як діти, а не як об'єкти для «а) спостереження» і для «б) експериментів» дисертанта.

Степан Артемович полюбляв питання: «А як би на це подивився Песталоцці?»

Оксану не дуже обходило, як би Песталоцці оцінив її дисертацію. От як подивиться строгий і безкомпромісний професор Дитяткін? Оце хвилювало. І чим ближче підходила Оксана до будинку, де жив Степан Артемович, тим швидше колотилося її серденятко. Бачила в уяві строгого професора: він у темному костюмі, білосніжній сорочці і чорній краватці. Чула його зауваження до дисертації: «Да-с, шановна Оксано Петрівно. Відчувається: дисертантка надто ліберальна у ставленні до своїх вихованців». Ще й зітхне, додасть: «Жіночий лібералізм. М'якотілість жіноча. Ще Песталоцці казав... Да-с!»

А ось і той будинок, а ось і квартира, в якій уже доводилося бувати і на консультаціях, і на заліках. Двері чомусь прочинені, чути собачий гавкіт. Але ж у квартирі професора Дитяткіна ніколи не було собак... Може, тепер завели?

Оксана увійшла, сторожко оглянулась довкола, боячись аби не пошматував Рябко чи Сірко її нової сукні. Та собаки не було. І тут вона почула з кабінету:

— Гав, гав-гав, грр... Гав, гав-гав... Гррр...

— Дідусю! Ну, дідусю! Ще погавкай! І погарчи. Ну, кому я сказала!

Впізнавши голос професорської онуки Еллочки, дисертантка сторопіла.

— Еллочко,— жалібно просив пощади Степан Артемович,— дідусь уже стомився.

— Не буду їсти, не буду їсти!— затупала-забила каблучками об паркет онука.— Ще погавкай, тоді їстиму...

Професор Дитяткін зітхнув і став далі гавкати й гарчати.

«Експеримент, — здогадалась дисертантка. — Степан Артемович здійснює педагогічний експеримент. Це один з інгредієнтів у системі виховання». У напіврозчинені двері Оксана побачила керівника своєї роботи... під столом.

— Гав, гав-гав, гррр... Гав, гав-гав, грр...

Онука заливалася срібним, розкотистим сміхом. Професор виліз з-під столу, обтрусив піжаму, зітхнув:

— Ну, тепер їж...

Онука затупала ніжками і зарепетувала:

— Ти обіцяв ще жабкою поплигати. Поплигай жабкою!

І строгий, безкомпромісний професор, покрутивши головою, заходився плигати по кабінету жабкою... А онука весело сміялася.

— Дід жабка, дід жабка!..

Нарешті задиханий, втомлений підвівся і впав на диван, витираючи щедро зрошену потом лисину.

— Ну й мучителька... Їж уже, а то он реміняку дістану...

Еллочка закопилила губку і знехотя почала копирсатися виделкою у тарілці.

На порозі стала Оксана і кинула погляд на Еллочку:

— Степане Артемовичу, це експеримент?

— Який там експеримент,— зітхнув професор і у пом'ятій піжамі підвівся назустріч дисертантці.— Таке вреднюще дитя вдалося. Ради не дамо. Просто мучителька.

— Пробачте... А як же Песталоцці?

— Пе-ста-ло-цці,— глузливо протяг професор і махнув безсило рукою.— Теоретично воно легко... а) — спостереження, б)— експеримент...

— А ваші книги і лекції?— не могла заспокоїтись дисертантка.

— Книги і лекції про дітей взагалі. А ця мучителька — рідна онука...

Василь Большак ЛЕДІ, ЛОРД І ГАЛЬКА

І в наш «Ранок» іноземні делегації навідуються. Дзвонять якось з райцентру.

— Не одлучайтесь далеко, англійці приїдуть.

— Хай їдуть. Я з ними ще на Ельбі стрічався, і з Айками, і з Майками.

Аж ось і гості.

— Хав ду ю ду. Чеамен колектів фам.— Драстуйте, мовляв. Я голова колгоспу.

— Містер чеамен розмовляє по-англійськи?— аж роти пороззявляли гості.

— Йес. Так. Трохи навчився на Ельбі... Трохи в Тімірязєвці... Кого маємо честь приймати?

І тут довелося мені роззявити рота. До нас у гості приїхав сам лорд, він же міністер без портфеля...

Лорд свою жінку представив мені. Смішна така молодиця і худа. Ось як воно, значить: чоловік без портфеля — і жінка худа. І по-російськи тямить. Ходили ми довгенько. Гостям уже треба їхати обідати. А лорд нишпорить по хазяйству, придивляється до всього, принюхується. Побували ми на фермі. А таки добряча у нас ферма, цирком називають. Повернув рубильник — і побігли по транспортеру буряки, натиснув на другий — і сінне борошно зашелестіло.

— Оу! — видихнув лорд.— О'кей!

— От тобі й на!— сказала по-російському, а скривилася по-англійському худа леді.

І немов аж скисли обоє.

Та ось загорілися в гостей очі, націлились фотоапарати, задзижчали кінокамери. Знайшли потрібний їм об'єкт, знайшли!

То був старезний телятник. Він єдиний залишився після фашистського розгрому. Тепер це наш музейний експонат. Делегаціям показуємо — ось із чого починали господарювати по війні. Пояснюю це безпортфельному лорду, цибатій леді.

Перестали дзижчати камери. Питаю про обід.

— Може, перекусите? У нашій чайній?

Присіли лорд і леді, інша іноземна челядь. Та й люд колгоспний надійшов — не щодня ж зустрічаємось з лордами!

І Галька моя тут, сидить поруч, моя цариця, красива, навіть лордиха похвалила:

— А леді Галька — гарна. Я саме такою і уявляла українку.

Я тим часом виголошую тост:

— Фо ніс енд френшіп! За мир і дружбу тобто. Будьмо!

Міністр пригубив і поставив чарку. Моя Галька роз'яснила — у нас звичай такий: першу треба допити. Лорд благально подивився на свою худу. Та кивнула — звичай є звичай. Сьорбнув гість нічогеньку чарчину і аж крякнув — губами водить, наче карась на березі.

І знову тости: «За королеву Єлизавету! Будьмо!»

Лорд зирк на леді, а та — звичай є звичай...

По тому — за леді-міледі. А лорду заманулося ще й за леді Гальку.

Я вже бачу — треба зупинити цього, без портфеля. Натякаю — тільки першу до дна належиться... А міністр

без портфеля кричить:

— Я полюбив юкрейніан горілку. Як там у вас: дьорнем іншої

Розвезло безпортфельного: «Ви гегемоністи, у вас є сателіти!» Диви, думаю, це ж ти без портфеля та такий хоробрий. А як дадуть портфель? Натякаю: у нас у гості ходять з добром. Та куди там...

І тоді я даю лордові несподіваний бій. Довга леді ледь встигає витлумачувати лорду. Згадав я й Індію, і Близький Схід, і Кіпр, і Йємен... І історію, і географію. Питаю гостя: «Ду ю андестенд мі?» Чи второпали?

Зиркає безпортфельний на мене.

— Містер чеамен — супермен. Так одбрить міністра. Була б моя воля, я б містера чеамена призначив прем'єром Англії.

Може, я не захочу? А лорд лізе цілуватися. Що ж, і я цмокнув містера для годиться. А леді оченята свої аристократичні примружила і питає мене розпроєхидно:

— Це у вас теж звичай — цілувати тільки чоловіків? Галька моя на ногу наступає: «Гляди, поцілуйся з таранею англійською! Тоді й додому не приходь».

Подумавши, кажу:

— Пі, мила леді. Цілують у нас чужу жінку, коли чоловіка дома немає.

Як зарегоче леді-міледі, аж на стіл упала:

— Їв пас так.

І Довго гомоніло село по тому. Буває, як забарюсь коли районі, леді моя, Галька, натякає:

— Що тобі тепер Галька, як з тією сухореброю мало не поцілувався. А мо', й поцілувався... Недарма ж телеграми з самої Англії надходять...

Де вона взялась на мою голову, та леді! Мало мені свого клопоту, так на тобі ще й міжнародний!

Володимир Бондаренко ПІДКЛАЛИ ПОРОСЯ

У двері тихенько пошкрябали. Потім до кабінету голови колгоспу Сидора Калениковича Чорноіваненка просунулася схожа на більярдну кулю голова. Голова ця непомітно переростала в шию, а шия — в тулуб.

— Що трапилося, Солохо?— запитав голова.

— Неприємності, Сидоре Калениковичу,— трагічним голосом повідомив Петро Солоха, завідувач ферми.— 3 отієїгрупи, що на спецраціоні, зникло порося за номером вісімнадцятим.

— Як це зникло?

— Я тут збоку,— забожився Солоха,— моя рука без вашого дозволу не підніметься на тих, що на спецраціоні. Це сторож Петро Чуприна не догледів. Звечора я перевіряв — тринадцять їх було, а вранці — лише дванадцять. До речі, цей Петро, як тільки я натякнув про оце нещастя,— і ваш, і мій авторитет почав підривати.

— Як це — підривати?— насторожився голова.

— У присутності доярок висловився, що у вас і в мене голови з «козою», а в нього здорова, і ми зі своїх голів на його голову хочемо щось перекласти. Що саме, я не розібрав, бо доярки зареготали.

— Ти диви, який мудрак! — мовив Сидір Каленикович.— Ще невідомо, у кого голова з «козою». Карбованцем таких карати треба, щоб знали, як колгоспне добро берегти. Тільки от що, критика має бути обгрунтованою. Ти впевнений, що номер вісімнадцятий зник саме цієї ночі?

— Аякже,— підтвердив Солоха.— У мене записано, коли яке порося зникло.

.— Записано то записано,— все ще вагався Чорноіваненко,— а мені чомусь здається, що вісімнадцятого з'їли на іменинах у головбуха Квочки.

— Дозвольте вам заперечити,— мовив завідувач ферми, глянувши у записник, пухкенький, як і щоки господаря.— На іменинах Гавриловича ми з'їли двадцятого номера. Ось, погляньте, у мене значиться: Квочка — 90 кг живої ваги.

— Ти чого з секретними даними носишся? Хочеш і собі, і мені свиню підкласти? Я ж у записках вказую: прочитай, зроби і порви.

— Не турбуйтеся, Сидоре Калениковичу,— гаряче запевнив його Солоха.— Коли що — пожую і проковтну.

— Ну, гляди мені,— попередив голова.— Що там далі?

— Далі дев'ятнадцятий. Пригадуєте ювілей завгара?

— Авжеж,— підтвердив Чорноіваненко.— Завгар на день раніше від мене народився.

— Правильно,— погодився Солоха,— але до ваших іменин вісімнадцятий ще не сягнув кондиції, тому головою наклав сімнадцятий. А вісімнадцятого я тримав до ювілею вашої Степаниди Іванівни. І раптом...

— Та-а-к,— з притиском вирік Сидір Каленикович,— треба кінчати з безгосподарністю. Пиши!

Написалося таке: «За безгосподарність, допущену сторожем Чуприною П. І., вважати, що зникле порося він купив і з'їв. Вирахувати з нього за м'ясо за собівартістю».

Тижнів через два у двері кабінету голови колгоспу знову пошкрябали.

— Неприємності, Сидоре Калениковичу,— прошепотіла кулеподібна голова.

— Та підійди ближче!— наказав Сидір Каленикович.— Які неприємності?

— Та все з отим вісімнадцятим!

— Що — Петро Чуприна кудись накапав?

— Та ні, знайшовся вісімнадцятий. Приходжу сьогодні на ферму, а всі свині в куток збилися. Зирк — а біля корита якийсь гончак. Вуха мало не по землі волочаться, сам аж світиться. Я на нього: «Пішов геть!»— а воно не йде. Коли дивлюся, а в нього хвіст свердликом. Я — до вуха, а на ньому цифра вісімнадцять витаврувана.

— Що — зовсім негодящий?— перепитав голова, згадавши, що за кілька днів до них мають приїхати по досвід.

— Хіба що на мило,— розчарував його Солоха.

— Ну то вивези його подалі від ферми. А то потрапить на очі начальству, всю картину зіпсує.

— Е-е,— зітхнув Солоха,— в тому й заковика, що не можна вивезти. Свинарки його побачили і давай гомоніти: «Як тепер буде з Чуприною? Він же, мовляв, постраждав безневинно».

— Воно так,— сказав Сидір Каленикович,— з Чуприною треба щось робити. Справедливість — над усе. Пиши!

Написалося таке: «За бездоганну роботу по збереженню свинопоголів'я преміювати сторожа Чуприну П. І. поросям».

Леонід Бондарчук ПРЕМІЯ НА НАУКОВІЙ ОСНОВІ

За вікном, вивергаючи із ринв старі пташині гнізда, плюскотіла гроза. Начальник бюро погоди Іван Христофорович Цидулка метав блискавиці:

— Ваш творчий доробок за день уміщається в одній попільниці,— роздратовано гримав він на підлеглих, й інколи його капітанський голос розчиняв у собі гуркіт стихії.

— Над нами збираються хмари!— продовжив начальник.— Цілий циклон!

— Комісія?— озвався із кутка завідувач відділу завірюх і хурделиць Пакутра.

— Так,— розпустив краватку Цидулка.— І їде вона, звісно, не пригощати нас цукерками.

Наближався кінець року, тож треба було якось рятувати премію за четвертий квартал. Тим паче, що в рахунок останньої дружина Івана Христофоровича, котра крім чаю і кави, нічого зварити не вміла, вже встигла придбати супермодне обладнання для кухні.

— Доповідайте,— тицьнув олівцем Цидулка у завідувача відділу рідких опадів Кундиля.

— За даними науки,— почав той,— за рік у нашій області має бути сімсот шістдесят вісім міліметрів опадів.

— Скільки ж випало згідно з прогнозами вашого відділу?— запитав начальник.

— Сімсот,— винувато відповів Кундиль.

— Де ви поділи шістдесят вісім міліметрів?

— До кінця року ще далеко. Надолужимо...

— Становище ганебне,— перебив його Цидулка.— Чим раніше ми дамо, тобто передбачимо оці нещасні шістдесят вісім міліметрів, тим раніше впораємо план. А прогноз на сімсот шістдесят міліметрів треба було виконати ще у третьому кварталі. І з преміями у кишені працювати в рахунок наступного року. Беріть приклад з Пакутри. Він під час роботи комісії спатиме спокійно, бо ще влітку встиг свої прогнози привести у відповідність із контрольною цифрою.

Усі, крім Пакутри, опустили голови.

— Продовжуйте,— показав олівцем Петро Христофорович на завідувачку відділу погожих днів Пурчиху.

— Як свідчить наука,— почала вона,— в області за рік має бути сто п'ятдесят сонячних днів.

— Скільки передбачили?

— Сто тридцять п'ять.

Цидулка стривожено глянув на календар. Було 15 грудня.

— От що,— мовив він після деяких роздумів і висушив прес-пап'є піт на чолі.— Вихід один: до кінця року видавайте прогноз «сонячно»!

— А надворі — дощ!— промимрив Кундиль.— І за усіма нашими даними литиме аж до першого січня.

— Іншого виходу немає,— мовив Цидулка.— За мізерію — недодані шістдесят вісім міліметрів опадів — шию милитимуть менше, ніж за непередбачені погожі дні!

...До самого Нового року стояла напрочуд тепла і сонячна погода. На деревах, що буває раз у 350 років, набухли бруньки. То був єдиний правильний прогноз за всі чотири квартали. До нестями радісний Цидулка сидів у своєму кабінеті — не встигав відповідати на телефонні дзвінки мешканців міста, котрі дякували працівникам гідрометслужби за чудову роботу. Це ж треба мати таку сміливість, досвід і, коли хочете, інтуїцію, аби серед примхливої зими наважитись і твердо сказати: «Буде тепло!» І буде не якихось там кілька днів, а півмісяця.

От що означає у роботі наукова основа. І преміальні, що не кажіть, чудовий стимул до приборкання будь-яких стихій!

Олексій Вусик НЕ ПАЛІТЬ, ПАНОВЕ!

В Сполучених Штатах Америки видано солдатський розмовник — своєрідний посібник для спілкування з радянськими людьми.

Серед інших в цьому розмовнику є така фраза: «Я хочу сигару!»

Все-таки як різко міняються часи!

Сорок з лишком років тому озброєні до зубів непрохані іноземні зайди завчено-нахабно вимагали від наших матерів:

— Млеко! Яйка!

А це, бач, подавай їм ще й сигару...

І, певно, авторам недавно укладеного розмовника уявляються майбутні діалоги па радянській землі неодмінно в таких рожево-райдужних тонах.

Пикатий Боб, рядовий американської армії (пика — хоч пацюків бий!), в одна тисяча дев'ятсот... затертому році вривається в мою домівку, вдоволено, як повний господар, розвалюється в кріслі, закидає ноги на стіл, де парує смачний український борщ й пірамідкою викладене сало, затим поволі виймає з нагрудної кишені англо-російський розмовник і, трохи гаркавлячи на американський штиб, по складах читає першу російську фразу:

— Я хо-тшу си-га-ру!

Він говорить повільно, мов жує недоварене м'ясо. Але це справляє на присутніх сподіваний ефект.

Моя старенька мати, злякано позираючи на обвішаного кольтами Боба, силкується пояснити па мигах, що сигар у домі немає. Вона хоче почастувати Боба сигаретою «Прима», але той погрозливо надимається, як лопух на вогні, й уперто повторює ще дома завчену фразу:

— Я хот-шу си-га-ру!

Й одною рукою хапається за кольт.

Мати сполохано задкує до порога й тихо, ніби винувато, повторює:

— Зараз, сер... Зараз...

— Што ест «зараз»?— заглядає до свого розмовника Боб.

— Принесу сигару...— кидає від порога мати.

— О, йес, йес!— радіє пикатий Боб, почувши знайоме слово.— Я хо-тшу си-га-ру!

Через кілька хвилин мати вносить Бобові пачку гаванських сигар, які вона десь таки зуміла роздобути, і, низько вклоняючись, подає гостеві на тарілочці...

Не війна — мармелад!

Приблизно так за океаном декому уявляються «прогулянки» американських «джі-ай» на окупованій ними радянській землі.

Тільки ж чи так воно буде, панове?

Б'юся об заклад, що ота вифантазувана вами й мальована рожево-райдужними барвами картина зустрічі пройшла б у нас, їй-право, за іншим сценарієм.

Не таким райдужним і благополучним для Боба.

Ну, приміром...

А втім, навіщо приклад? Чи варто вдруге відкривати Америку?

До того ж американські вояки нам можуть і не повірити на слово. Скажуть — пропаганда.

Тому настійно радимо «обмінятися досвідом» із колишніми недобитками третього рейху, котрі не так уже й давно нахабно практикувались на вимові слів «яйка», «млеко». А весною сорок п'ятого змушені були надривати австрійське горло чисто німецькою фразою:

— Гітлер капут!

А ще згодиться воякам США «інструктаж» колишніх військових найманців. їх по-різному називають: «зелені берети», «дикі гуси», «солдати удачі»... Назви різні — а суть одна: неприкритий тероризм.

Так от, усі оті «берети-гуси-невдахи» можуть продемонструвати свої зарубіжні візитки — гулі та синці, історія яких тісно пов'язана з вивченням іншомовних фраз типу: «Я хочу сигару!».

Хотіли хлопці сигари, а їм дали... прикурити.

В Нікарагуа й Анголі, на Сейшельських островах і на кордоні з Афганістаном...

Так дали, що тепер жоден зубний лікар не береться зарадити лихові.

Передні зуби збере — кутніх не вистачає...

Отака це фраза: «Я хочу сигару!».

Часом дуже небезпечна.

Але, на жаль, не всі про це знають. Ще є «сміливці», котрі вставляють цю фразу в солдатські розмовники.

Сидить пикатий, розгодований на щедрих пентагонівських харчах Боб, гортає англо-російський розмовник й по-учнівськи зазубрює:

— Я хо-тшу си-га-ру!

Й нікому йому підказати:

— Слухай, Боб! Кидай палити! Від радянських сигар тебе може заканудити...

І взагалі, курити — шкідливо для здоров'я!

Олексій Вусик ФРАУ РОБИТЬ БІЗНЕС

Законодавцями моди здавна вважаються французькі модельєри.

Наскільки цей факт достовірний, автор стверджувати не береться, бо сам він носить переважно костюми мелітопольської швейної фабрики.

І все-таки...

За давньою, ніким не писаною традицією, модельєри цивілізованого світу найчастіше бувають повернуті обличчям до Франції.

Ми згадали про цей незаперечний факт ось із якого приводу.

Віднедавна законодавці французьких мод неждано-негадано почали переживати кризу. Затяжну і в глобальному масштабі...

Стали до них надходити невтішні вісті: мовляв, ота ваша елегантна й добротна продукція не знаходить збуту в країнах «Спільного ринку». Попит на ваші костюми, куртки та інший одяг останнім часом упав до рекордного рівня.

Перевірили — справді: лежать на прилавках і куртки, й модні молодіжні костюми... Припадають пилом у Федеративній Республіці Німеччині, в Голландії, Італії, Англії...

Раніш ішли на «ура», а тепер як відвернуло!

У французьких ательє негайно змінили фасони, пустили на пошиття ще модніші тканини, кинули на потік найкращих модельєрів, не пожаліли коштів на рекламу.

Минає місяць — картина та ж сама: не купують!

Півроку минає — весь товар, як і раніш, осідає на прилавках магазинів.

Що за морока?

В багатьох французьких ательє запахло банкрутством.

Керівництво знаменитих фірм змушене було терміново розіслати гінців у всі країни «Спільного ринку». Щоб вони, отже, понишпорили там по магазинах, поприслухалися між покупцями, звідки на модний одяг взялась така напасть? Чому він не знаходить збуту в тамтешніх магазинах?

Роз'їхалися гінці в усі кінці.

Довго не було ніяких вістей.

Аж ось приходить повідомлення з Федеративної Республіки Німеччини.

Коротеньке повідомлення, але воно одразу прояснило заплутано-зловісну ситуацію.

Виявляється, в усьому винна фрау К. (вона побажала не розголошувати свого прізвища).

У західнонімецькій газеті «Брілонер анцайгер» мадам К. вмістила таке оголошення:

«Прекрасні куртки для тих, хто має намір самовільно захопити незаселені будинки. Можна носити на обидва боки. Маскувальні барви оливкового й голубого кольору

Всього 62 марки 90 пфенігів. Тільки в мадам К.».

І адреса...

Не важко здогадатися, що, прочитавши цю рекламу, косяки бездомних юнаків і дівчат посунули до магазину фрау К.

Вишикувалася довжелезна черга. Кожний тримав у жмені заготовлені 62 марки й 90 пфенігів.

Ті, хто не мав такої суми, квапливо зайнявши чергу, кинулися позичати грошей у знайомих або ж родичів. ...