Андраш Беркеші, Дьєрдь Кардош СПИСОНОСЦІ Роман

^© _{http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література}

_{Скорочений переклад з угорської М. В. Лембака та О. Д. Барана.}

_{Художнє оформлення та ілюстрації В. І. Пойди.}

За кілька хвилин до десятої Міклош Герендаш вийшов з торговельного представництва і попрямував у посольство, яке було поруч. За домовленістю, посол мав прийняти його о десятій годині.

Герендаш приїхав до Берліна на переговори в торговельних справах. Але тепер мусив просити допомоги в угорського посольства у питанні, яке зовсім не стосувалося його відрядження.

Два дні тому в кафе на Фрідріхштрасе він зустрів Марію Перлакі. Ця дівчина ще у 1949 році емігрувала з Угорщини і тепер жила в Західному Берліні. Вона благала Міклоша поклопотатися перед угорськими властями, щоб їй дозволили повернутися на батьківщину. Спочатку Герендаш і слухати не хотів про це. Адже Марія зрадила батьківщину і його. Але коли дівчина щиро розповіла про злигодні, яких зазнала на чужині, Міклош вирішив допомогти їй.

Коли він увійшов до кабінету посла, з-за стола підвівся широкоплечий, кремезний чоловік і рішуче попрямував назустріч гостеві.

Міцний потиск руки посла, його лагідний, уважний погляд зворушили Міклоша, і він відчув себе як дома.

— Прошу, сідайте, товаришу Герендаш, — показав посол на крісло. — Я знав, що ви в Берліні, мені навіть в основному відомо, чого ви приїхали.

— Пробачте, але я просив прийняти мене в справі, яка не стосується мого відрядження.

— Слухаю вас, — ввічливо посміхнувся посол.

— Мушу попередити, що я затримаю вас досить довго.

На Міклоша дивилися щирі, допитливі очі.

— Можу приділити вам півтори години. Якщо цього часу не вистачить, а справа важлива, — ми закінчимо розмову пізніше.

— Дякую. Думаю, півтори години цілком вистачить. Посол відкрив коробку з сигаретами.

Прошу, закурюйте, розповідайте.

Міклош багато чув про посла. Про нього говорили як про людину з чималим життєвим досвідом. Але зустрічатися з ним Міклошу не доводилось, і тому Герендаш, запалюючи сигарету, з великою цікавістю розглядав його. Послові вже, мабуть, перевалило за п'ятдесят, але він був по-молодечому рухливий, в постаті відчувалися сила і спокій. Зморшки на обличчі зовсім не пасували до м'якої блакиті очей. Певно, то лишили сліди важкі життєві випробування.

Міклош глибоко затягнувся, випустив струмінь диму і почав розповідати. Посол, не перебиваючи його жодним словом, спокійно слухав. Коли Міклош закінчив розповідь, у кабінеті на кілька хвилин запанувала тиша. Посол замислився, потім підвівся, підійшов до стола і зняв телефонну трубку.

— Нехай зайде до мене товариш Геде. Дякую.

Він поклав трубку і знову сів у крісло.

— Товаришу Герендаш, прошу не ображатися на мене, але я змушений вам зробити зауваження. Очевидно, ви не обізнані з обстановкою в Берліні, в усякому разі не знаєте її добре. Західний Берлін кишить шпигунами, тут сила-силенна всіляких агентур. Не заради красного слівця скажу, що західний сектор міста — це база імперіалістів на тілі соціалістичних держав. Це політична і шпигунська кухня, де невпинно, постійно готується вариво різноманітних провокацій. Ви зробили помилку, почавши розмову з сумнівною людиною, яка прийшла до нас з ворожого табору. З вашої розповіді випливає, що в даному разі ми маємо справу не з провокацією, але треба бути обережним. Про обережність ніколи не слід забувати. — Помітивши розгубленість на обличчі Міклоша, посол посміхнувся і додав: — Не ображайтеся за відвертість, але, повірте, з вами все могло трапитись і ми нічого не знали б.

— Товаришу посол, ви маєте рацію. Ваш осуд цілком справедливий, і я зовсім не ображаюсь.

— Ну, не перебільшуйте, — посміхнувся посол. — Це не осуд. Я тільки висловив свої спостереження. Між іншим, справа мене зацікавила. Треба негайно спитати про рішення компетентні органи в Будапешті.

У двері постукали. В кімнату ввійшов невисокий сивий чоловік в окулярах.

— Товаришу Геде, на підставі інформації товариша Герендаша складіть текст телеграми Міністерству іноземних справ. Коли закінчите, зайдіть до мене, я завізую телеграму, і ви відправите її в Будапешт. Надійде відповідь — доповісте позачергово. А ви, — звернувся посол до Міклоша, — через товариша Геде, будь ласка, інформуйте нас про дальший розвиток подій. А якщо буде потрібно, звертайтеся прямо до мене.

Коли Марія повернулася, Райнаї ще не було дома. Вона застала у віллі тільки Пауля Вехтера. Офіціально він вважався садівником, але Марії було відомо, що Вехтера до Райнаї прислав генерал Гелер який знав його ще з тих часів, коли Вехтер був унрер-офіцером вермахту і служив у німецькій військовій розвідці — абвері. Невідомо, що робив цей «тихий» пруссак під час війни, але начальство, безперечно, довіряло йому і тому надіслало в розпорядження Райнаї. Від Райнаї він одержував інструкції. Проте Марія не мала сумніву в тому, що Вехтер тримав безпосередній зв'язок з Геленом і що в його обов'язки входив навіть контроль над Райнаї.

Вехтер був садівником, швейцаром, шофером, виконував різні роботи на віллі, а коли провадилась якась операція, виступав у ролі охоронця. Він добре розумівся на зброї, колись навіть успішно склав екзамен на майстра-зброяра. Вехтер проявляв плівки у фотолабораторії, встановлював мікрофони, якщо виникала потреба записати якусь розмову, був непоганим слюсарем, дбайливо доглядав «оппель». Найчастіше Вехтера можна було бачити в гаражі, де містилась його майстерня.

Погляд у Вехтера завжди підозріливий, допитливий, контролюючий.

От і зараз, тільки-но рипнула хвіртка і Марія ввійшла в сад, як з'явився Вехтер. Він вийшов з-за гаража.

— Доброго ранку, Вехтер.

— Доброго ранку, панночко.

— Дзвонив хтось чи, може, пошта була?

— Ні.

— Пан полковник ще не приїхав?

— Ні.

— Вістей від нього…

— Не було.

— Машина в якому стані?

— Можна користуватися, але потрібна деяка профілактика.

— Добре, дякую, Вехтер. Хто б не питав — мене немає дома. Я працюватиму в своїй кімнаті.

— Зрозумів.

Марія говорила неправду. Хай Вехтер думає, що вона готує доповідну записку.

Дівчина поспішила в свою кімнату, замкнула двері і лягла на канапу. Добути документи… Але як? Акош Райнаї живе на першому поверсі в двох суміжних кімнатах. Одна править йому за кабінет, друга — за спальню. Від'їжджаючи, полковник замикає обидві кімнати. Те саме робить і на ніч. До того ж документи лежать у сейфі… Боязко. Марія пригадала свою розмову з Райнаї, яка відбулася два тижні тому. Чи не видала вона себе тоді, чи не запідозрив її полковник? Нерви були такі напружені, що дівчина майже не володіла собою. Райнаї нібито не звернув уваги на той випадок. Але хто знає, чи не виникла в нього якась підозра? Він був досвідченим фахівцем своєї справи, і прочитати думки на його обличчі було неможливо. Марія намагалася заспокоїти себе: Райнаї вже не той, яким був колись, — втомлений, нервовий і свою роботу виконує майже автоматично. Відтоді, як він почав писати спогади, його мучить сумління.

Того вечора, зайшовши до Райнаї, Марія побачила його за письмовим столом. Він здавався зовсім надломленим. Перед Райнаї лежав рукопис, але полковник не писав. Сидів замислений. Марія помітила на його чолі дрібні краплинки поту.

Вона доповіла, що згідно з планом підготувала перехід інженера-хіміка Курта Цігера. Потім дістала пляшку коньяку.

— Ви теж вип'єте, дядьку Акош? — втомлено спитала вона.

Тепер особливо було помітно, як постарів Райнаї. Старість лишила полковника наодинці з жахливими переживаннями та спогадами.

— Ні, дякую, — прокректав Райнаї. — Чому це ти, Маріє, почала частенько прикладатися до пляшки?

Він був у дуже поганому настрої.

— Знаєте, дядьку Акош, є така робота, яку може виконувати тільки людина з притупленим мозком. А алкоголь притуплює розум і разом з тим робить людину сміливішою. Вам краще це знати. Солдатам перед атакою видають ром.

— Не знаю, на що ти натякаєш, Маріє.

— А так— базікаю собі, та й годі. На жаль, я народилася жінкою і, хоч як намагалась, не позбулася зайвої балакучості. Не звертайте на мене уваги…

Райнаї спробував заспокоїти Марію, голос його став лагідним, тихим і дружнім.

— Я розумію тебе, Маріє, — співчутливо сказав він, потираючи лоба. — Важке наше життя. Якщо хочеш, я дам тобі пораду.

Марія подивилася на нього і знову відсьорбнула з чарки.

— Перед іншими по можливості приховуй свій душевний стан. Я давно знаю тебе, можна сказати, почуваю себе твоїм батьком. Але інші? Інші можуть невірно зрозуміти тебе. А це небезпечно.

— Мене вже не дуже цікавлять міркування інших. Я хочу зрозуміти себе. Як було б добре, коли б я змогла збоку глянути на себе — бути одночасно і обвинувачем, і адвокатом — захисником своїх вчинків…

— Тоді? — запитав Райнаї.

— Що тоді?.. Дядьку Акош, правда, ви мене вірно зрозумієте?

— Так, можеш спокійно говорити далі.

— Здається, я б тоді з огидою відвернулась од себе. Але тільки тоді. А так ні… Так я не можу засудити своїх вчинків. І де тільки починається, де кінчається честь, яку треба поважати, де межа виконання обов'язків?..

— Чому ти повинна відвертатись од себе?

— Ще давно… дуже давно я з огидою дивилася на повій. Я їх зневажала, ставилася до них з презирством, як до дешевих продавщиць любові, з якими порядна людина навіть говорити не захоче.

— Маріє, ти ж не повія.

— Ні?.. Так хто ж тоді я? Я тільки формально вважаюсь нареченою вашого сина. Ким я стала? Я не повія, тому що мій фіговий листок має національний колір? Ще два дні тому я була з Куртом Цігером… А хто буде завтра? Той, кого мені назвуть, бо вже не я розпоряджаюсь своїми почуттями! І все це нібито в інтересах батьківщини… Ви теж цього вимагаєте. Так, так, ви санкціонуєте все це…

Того вечора Марія довго істерично ридала.

Даремно вона показала свою слабкість. Хто знає, які почуття викликало це в Райнаї. Можливо, Гелен уже стежить за кожним її кроком?!.

Знадвору почувся сигнал. Дівчина встала з канапи і, виглянувши у вікно, побачила полковницький чорний «оппель», який уже звернув до воріт вілли. Полковник Райнаї повернувся з Мюнхена.

Американська шпигунська організація під назвою центральне розвідувальне управління (СІА) не тільки координує американське політичне, економічне, військове, технічне шпигунство і підривну роботу, але є верховною організацією таємних служб союзних Америці держав. СІА утворило у західній частині столиці Німецької Демократичної Республіки найбільший в Європі шпигунський центр, центр диверсантів і провокатор…

Підполковник Коронді запросив керівників підрозділів на бесіду. Він ходив туди й сюди по кімнаті і, заклавши руки за спину, говорив.

Підполковник був уже в літах. Більше десяти років працював він на цій роботі. Це була досвідчена, вдумлива, сувора людина, яка пережила немало всіляких життєвих бур.

— На черговій паризькій сесії НАТО було прийнято рішення прискорити воєнні приготування. На цій сесії було також вирішено широко розгорнути під керівництвом центрального розвідувального управління підривну діяльність проти країн Східного блоку. Для здійснення плану управління залучило до своєї роботи цілий ряд західнонімецьких і західноберлінських організацій, головну роль серед яких відіграє федеральне бюро розвідки на чолі з генералом Геленом — тим самим Геленом, що під час другої світової війни був начальником одного з відділів генерального штабу гітлерівської армії.

У двері постукали. Ввійшов молодий лейтенант і попросив дозволу доповісти.

— Прошу.

— З Міністерства закордонних справ одержано спішне повідомлення. Просять негайно висловити свою думку в цій справі. — Лейтенант подав аркуш паперу.

Коронді сів за письмовий стіл і уважно прочитав листа. Потім обвів очима присутніх офіцерів, і його погляд зупинився на старшому лейтенантові Яноші Када.

— Негайно знайдіть реєстраційні і облікові матеріали про осіб, згаданих у повідомленні. Про зібрані дані прошу доповісти старшому лейтенантові Када.

— Ясно.

— Можете йти.

Через півтори години Коронді закінчив бесіду з офіцерами. Офіцери почали розходитись. Підполковник попросив старшого лейтенанта Када лишитися.

Був вечір, і світло від торшера оповило меблі кабінету тьмяною іржею.

Райнаї втомлено сидів у кріслі і пив чай.

— Як пройшли ці два дні, що ти робила? — спитав він дівчину.

— Минулого разу я розмовляла з інженером Цігером. Спочатку він вагався. Знаєте, дядьку Акош, мене дуже бентежила ця справа. Я викликала інженера по телефону. Він висловив бажання негайно зустрітися зі мною, запросив до себе. Хоч Цігер набрид мені гірше гіркої редьки, та все одно — я вирішила довести справу до кінця, пішла і пробула з ним цілий день.

— Тоді, бачу, ви приємно провели свій час, — засміявся Райнаї.

— Але, дядьку Акош, — посміхнулась Марія, — від вас янкі, мабуть, не вимагають того, чого від мене цей Цігер?

Полковник, хоч був у поганому настрої, засміявся.

— Не забувай, що ти вродливіша, ніж я, — відповів він. — Так що ж вирішив наш друг?

— Переходить до нас. Признався, що не може без мене жити.

— Це добре, донечко. Тепер він буде завжди під рукою…

— І я, нарешті, щиро, від усього серця зможу плюнути на нього.

— Аристократці не личить плюватися.

— Колись давно я чула, що деякі аристократки поводяться не так, як я. — Марія мала на увазі баронесу Редеї.

Райнаї теж згадав дружину. Гірка гримаса скривила його обличчя.

— Словом, аристократка може дозволити собі багато дечого, — промовив він, — але плюватися не раджу. Особливо доти, поки твій друг Цігер не розповів про все, що нас цікавить. Але й після того ми не плюнемо на нього, а просто викинемо геть. Назад він уже не піде, бо своїм переходом до нас скомпрометував себе.

— Добре, цього разу не плюватиму. Ви врятували його, дядьку Акош.

— Маріє, ти знаєш: я ніколи не захоплювався зрадниками. Але я не забуваю, що, кінець кінцем, ми живемо з них.

— От вам і одна з десяти сучасних заповідей: шануй зрадників, і довго житимеш на землі.

— Бачу, в тебе біблійний настрій, але облишмо жарти. Як ви домовилися з Цігером?

— За вашим наказом, дядьку Акош, я пішла значно далі нашої попередньої мети. Протягом кількох днів Цігер заступатиме головного інженера. В цей час у нього буде і ключ від сейфа головного інженера. Без зайвих труднощів я зможу зробити воскові відбитки з ключа. Думаю, що матеріали в сейфі все ще цікавлять нас?

Гельмут, маючи в себе ключ, зможе там дещо розглянути.

Райнаї, замислившись, курив сигарету.

— Незрозуміло. Якщо ключ у Цігера, то чому він сам не може принести матеріали? Чому ми повинні ускладнювати справу, ставити під загрозу Гельмута?

— А тому, дядьку Акош, що цей мамула не наважиться випорожнити сейф, він побоїться взяти матеріали в портфель і принести їх сюди. Правда, так було б набагато простіше, але я ніяк не можу влити ні краплі сміливості в цього хробака. Єдине, що я можу витиснути з нього, — це відбитки ключів. Але справа не тільки в ключах. Навіть тоді, коли Цігер буде з нами, сейф не перестане цікавити нас. Хіба не так?

— Добре, Маріє. Ти маєш рацію. Працюєш чудово. Нам треба насамперед добути відбитки.

— З цієї справи треба вичавити якнайбільше. Я за неї дорого заплатила і хочу, щоб усе це не пропала даремно.

Вона відкинулася на спинку крісла і пильним поглядом обвела кімнату. На письмовому столі нічого не було, крім чорного мармурового письмового приладдя, осяяного багряним світлом.

Сейф… Серце Марії забилося частіше, хоч дівчина намагалася бути спокійною. Із замка сейфа звисали ключі. Погляд дівчини немовби прикипів до бурої шафи, до блискучих ключів…

— Дорога Маріє, твоя робота не пропаде даремно. Це не перше твоє завдання, ти давно пройшла своє перше хрещення. Я певен, що тобі пощастить, як і завжди. Тільки ти чомусь сьогодні надзвичайно збуджена.

— Це від огиди…

— Я розумію тебе, але згодом і це мине! Сонце теж іноді світить на сміття, але воно від цього не стає брудним.

— Дякую, дядьку Акош, без вас моє життя було б значно важчим.

— Коли ти знову перейдеш на той бік? Коли зробиш відбитки?

У мозку Райнаї вже роїлися думки: Гельмут дістане наказ і піде випорожнювати сейф, вірніше, фотографувати матеріали. Але кому ж найкраще передати ці матеріали? Німцям, американцям чи англійцям?

— Я призначила йому побачення на середу або на четвер.

— Правильно, все гаразд…

— Дядьку Акош, дайте, будь ласка, вказівку Вехтеру, щоб він зробив ключі з тих відбитків, які я принесу.

— Так, так… — старий зітхаючи підвівся і підійшов до стола. Зняв трубку внутрішнього телефону. — Вехтер? Прошу вас зробити ключі з тих відбитків, які принесе вам панна Перлакі. Ні, ще немає. Скоро буде. Постарайтеся бути точним, бо від вашої роботи залежить проведення важливої операції. Зробіть послугу панночці у цій справі. Гаразд. Дякую. Вехтер зробить ключі. Цій людині немає ціни…

— Ви маєте на увазі його розум?!

— Люба дитино, кожного треба використовувати там, де він справжній майстер. Його голова нам не потрібна. Ні ти, ні я не змогли б зробити того, на що здатний Вехтер. Ми не маємо навіть уявлення про слюсарську роботу. Я поважаю спеціалістів.

— Нехай бог благословить фізичну працю. Хочу вам сповістити ще одну цікаву новину. Ви чули що-небудь про операцію «Тевтонський меч»?

Райнаї приголомшено глянув на дівчину і, намагаючись приховати своє занепокоєння, спитав:

— Де ти чула про це?

— Щось розповідав Цігер.

— Що саме розповідав?

— Студія ДЕФА готує чи вже випустила документальний фільм з такою назвою.

— Так? І що ж?

— Постановники фільму намагаються довести, що Шпейдель і Герінг у 1934 році підготували вбивство короля Югославії Олександра і французького міністра Варто. На думку Цігера, цей замах названо операцією «Тевтонський меч».

Марія підвелася, пройшла до книжкової шафи і байдуже сказала:

— Відверто кажучи, я не цікавилась. Це справа двадцятип’ятирічної давності. Хай документують що хочуть. Кого сьогодні може схвилювати ця історична давнина? Мене не цікавить операція «Тевтонський меч». Мене більше цікавить операція Цігера, — Марія почала розглядати книжки на полиці. — Ти дивись, дядько Акош купив роман Саган. — Вона взяла тоненьку книжечку і почала перегортати сторінки. — Сподобалась?

— Поклади книжку на місце і йди сюди. Сідай. Вип'єш чого-небудь?

— Ні, відтоді, як ви зробили мені зауваження, я майже не п'ю, — Марія кинула на стіл книжку і сіла.

— Слухай, Маріє. Сьогодні вночі ти ще раз повинна перейти на той бік…

— Сьогодні?.. Дядьку Акош, це неможливо. Сьогодні я не зможу перейти.

— Ти мусиш це зробити! — сказав Райнаї рішуче. — Треба довідатись, чи нема чого у фільмі про Угорщину. Коли є щось, то в зв'язку з чим. Дуже важливо…

Марія здивовано поглянула на старика.

— Не второпаю. Хіба ви знаєте про цю операцію?

— Знаю, і тому мені дуже потрібні подробиці про фільм.

— Навіщо? Адже випуску фільму ми не зможемо перешкодити, як не зможемо заборонити демонструвати його.

— Маріє, не сперечайся. Ти повинна сходити на той бік…

Він намагався посміхнутись.

— Зараз, я не зможу, дядьку Акош. Зараз ні. Я дуже боюсь…

— Ти не боялась брати участь у значно складніших операціях! Якщо хочеш, я подбаю про твою охорону.

— Ні, справа не в цьому. Я відчуваю, що не справлюся. Втомилась. Не можу зосередитись…

— Маріє, мова йде про мене, зроби мені послугу…

— Вам?.. — Вона запалила сигарету.

— Так, Маріє. Я міг би тобі наказати, але я прошу. Зробиш це для мене?..

Марія не відповіла. Тільки глибоко затягнулася димом, їй пощастило. Райнаї повірив, що вона справді боїться, їй вдалося приховати радість, з якою вона збиралася переходити зону.

Досі Марія добре грала і своєю роллю була задоволена. Найголовніше зараз — відвести од себе підозру і добути ключі…

— Гаразд. Я перейду…

Райнаї глибоко замислився. Тепер він уже каявся, що виявив занадто велику цікавість до фільму.

— Отже, перейдеш? Дякую. Відшукай Інгріду, порадься з Арнольдом. Будь обережною. Сьогодні тільки перекажеш їм завдання. Не призначай великих строків виконання. Хай працюють швидко.

— Добре, дядьку Акош, я зараз вирушаю. Можна поїхати машиною?

— Звичайно, якщо тільки Вехтер полагодив зчеплення.

— Дякую. Будь ласка, дядьку Акош, перевірте, чи все справно в машині, бо я в ній нічогісінько не тямлю. Мені не хотілося б мати ускладнення через якісь несправності.

— Добре, Маріє, я огляну машину. — Райнаї підвівся і вийшов з кімнати.

Марія чула його кроки в коридорі. Вона притисла руку до грудей. Серце, здавалось, виривалося з грудей. Затамувавши подих, прислухалась. Ага, він зійшов униз, ось під його важким тілом зарипіли дерев'яні сходи. Тепер він повернув у двір.

Марія миттю опинилася перед сейфом. Витягла з кишені жакета розігрітий рукою віск. Прислухалася. Тиша. Райнаї зараз підходить до гаража, тепер входить усередину. Треба діяти. Тільки швидше… Дівчина хотіла витягти ключ з замка, але це в неї ніяк не виходило. Вона смикнула. Ключі дзенькнули, наче дзвін на сполох. Знов прислухалася. Її охопив жах. Здалося, ніби знадвору вже біжать люди. Ось-ось ввірвуться в кімнату. Проте в будинку, як і раніше, панувала тиша, не було чути жодного звуку. Тільки серце шалено билося.

Дівчина знову взялася до роботи. Ось, нарешті, ключ уже в її руці. Тепер треба діяти спокійно і вміло: якщо відбиток буде неточним — усе загинуло. Марія обережно вдавила ключ в м'яку воскову масу, потім обережно витягла його. Відбиток був чистий.

Дівчина вже не тремтіла. Хвилювання, здавалось, минуло. На всякий випадок вона зробила ще один відбиток. Працювала блискавично. Дорогоцінний шматочок воску Марія поклала в маленьку коробочку, і все разом сховала в кишеню жакета. Ключ знову був на своєму місці. Марія ледь доторкнулася пальцем до в'язки ключів. Вони перестали хитатися і висіли нерухомо, як і раніше.

Коли Райнаї повернувся, Марія спокійно сиділа і читала роман Саган.

У кімнаті Герендаша задзеленчав телефон. Дзвонила Марія.

— Я на машині, — почувся її схвильований голос. — Де ви можете сісти до мене?

— Де хочете, але, майте на увазі, я ще не дуже добре знаю місто, — відповів Міклош.

— За чверть години я буду на Північному вокзалі — це недалеко від готелю «Нева».

— Гаразд. Я чекатиму вас.

Похапцем одягаючись, Міклош пригадав те, що казав йому посол. Подзвонив туди. Трубку зняв черговий.

— Товариш Геде ще в кабінеті?

— Його немає, але він може бути з хвилини на хвилину, його викликали. Одержали телеграму з Будапешта.

— Прошу вас, скажіть товаришеві Геде, щоб він зачекав мене в посольстві. Десь через півгодини я буду в нього. Так, так, через півгодини— Дякую.

За чверть години перед зруйнованим Північним вокзалом він сів у «оппель», і вдвох з Марією вони поїхали в напрямі Оранієабурзьких воріт.

— Ви ще не передумали? — запитав Міклош, милуючись профілем дівчини.

— Мені хочеться, щоб моя справа була вирішена якнайшвидше.

— З нашого боку перешкод немає.

— Я теж зробила перший крок, — посміхнувшись, мовила Марія.

В цю мить їхні погляди зустрілися: в очах Міклоша заграли вогники, а Маріїні очі світилися лагідністю.

— Будь ласка, підвезіть мене до посольства. Я на кілька хвилин затримаюсь там у справах.

— Гаразд, але я не можу підвезти вас до самого посольства. Там поблизу є зупинка електрички. Я туди під'їду і чекатиму вас.

— Чудово! Але ви не ображаєтесь, що я примушую вас так довго возити мене?

— Що ви, навпаки, я вважаю це своїм іспитовим строком.

— Невже, а чому?

— Думаю дома працювати шофером таксі. Як ви гадаєте, зможу я?

— Гадаю, що над цим ви ще встигнете подумати. Між іншим, іспит проходить у не зовсім відповідних умовах: адже в Берліні легше водити машину, ніж у Будапешті — тут вулиці набагато ширші.

— Розкажіть щось про Будапешт. Там багато руїн?

— Руїн?

— Я маю на увазі руїни після подій п'ятдесят шостого року.

— Я мушу сказати, що це пуста балаканина. Будапешт тепер красивіший, ніж будь-коли. Побачите.

— Ви справді думаєте, що я побачу його?

— Впевнений у цьому.

Машина мчала мостом над Шпрее.

— Міст Ержебет ще не відбудовано, — сказав Міклош.

— Знаю. Я всім цікавлюся. Вулицю Ракоці забудовують подовжніми галереями, а вулиця Аттіли Йожефа вже освітлюється неоном.

— Не зовсім свіжі ваші відомості. Неонове освітлення вже є і на вулиці Кошута та й на інших вулицях. А коли ми повернемося на батьківщину, хтозна на скількох вулицях воно вже буде.

— Повернемося на батьківщину?

— Так. Повернемося, Маріє.

Тут Міклош вийшов з машини і поспішив до посольства.

Геде працював у своєму кабінеті. Коли ввійшов Міклош, він підвівся з-за стола, і вони мовчки потиснули один одному руки. Геде взяв з стола аркуш паперу і подав його Міклошу. Це була телеграма. Герендаш схвильовано пробіг очима її рядки… Потім полегшено зітхнщі і мовчки віддав.

— Швидко надійшла відповідь? — тихо промовив Геде.

Міклош кивнув головою.

— Отже, вона може повернутися на батьківщину? — якось дивно забринів його голос.

— Так, може.

Вже на вулиці Міклош спохватився, що забув капелюха в посольстві. Та повертатись по нього йому не хотілося, хоч на місто впав густий туман і сіяла холодна вечірня мжичка.

Тільки-но Міклош сів у машину, наповнену тютюновим димом, Марія включила мотор.

— Куди вас везти? — запитала вона. — Вам ще кудись треба?

«Чого це я нічого не кажу про телеграму, — думав Міклош, — чому, сівши в машину, я не з цього почав розмову?» Він і досі мовчав, спостерігаючи, як старанні двірники витирають на склі срібну імлу.

— В мене більше немає справ. А ви сьогодні чого виїхали?

— В мене були справи, тому й мусила виїхати. Я дістала завдання, на яке зважилася не одразу, але дуже зраділа, що можу виїхати.

— Вас послав Райнаї?

— Так.

— Із завданням?

— Так. Може, розповісти?

— Потім розкажете кому слід. Ну, я вас вислухаю, але що з того?

— Ви маєте рацію, хоча є в мене і таке завдання, про яке я мушу негайно повідомити. Я повинна переманити в західний сектор одного інженера. Треба, щоб тутешні власті вжили відповідних заходів. Я напишу про все це, а ви передайте туди, куди вважаєте за потрібне. Гаразд?

— Добре, Маріє.

— Ви не помічаєте, що я розмовляю так, ніби про мій перехід сюди вже все остаточно вирішено?

— Я вірю в це…

— Це дуже благородно, Міклоше, що ви підбадьорюєте мене. Словом… словом, Райнаї думає, що я виконую завдання. А я відчуваю себе просто щасливлю. Не ображайтеся, якщо я заберу у вас ще трохи часу… Я зовсім спокійна поруч з вами…

— Ходімо кудись вечеряти і заодно послухаємо музику.

— На жаль, не можу, Міклоше. Це дуже небезпечно. Ще побачать. Що я тоді скажу — чому не займаюся своїми справами? Побудьмо трохи в машині.

— Як хочете. Між іншим, ви заінтригували мене — сказали, що вже зробили перший крок. Як це розуміти? Сподіваюся, ви не подали заяву про звільнення?

— Ні, цього я не зробила. — Марія посміхнулась. — Навпаки, я намагаюсь бути сумлінною. Я почала з інших комбінацій,

— Комбінація, конспірація — це надто чужі для мене поняття. Я ніколи не міг навіть уявити собі, що ви колись цим займатиметесь.

— Я займаюсь? Це — моя професія. Але я впевнена, що зараз готуюсь до останньої своєї операції.

— Знову операція? Дивні слова.

— За цими термінами стоять ще дивніші справи.

— Під «операцією» ви розумієте добуття мемуарів?

— Так.

— Слухайте, Маріє. Облиште ви цей план і не повертайтеся більше туди.

Марія посміхнулась.

— Це наївно і зовсім неможливо, — мовила вона лагідно.

— Чому? Ви боїтеся втратити кілька платтячок та туфельок?

— Не про це мова, невже ви не розумієте? Я не збираюся переносити своє ганчір'я. Я повертатимусь з тим, з чим прийшла. Але що я повинна робити? Якщо мені не дозволять повернутися на батьківщину, шлях туди для мене буде відрізаний, та й тут мене не приймуть. А третього шляху немає… Це я дуже добре знаю.

— Уявімо на хвилинку, що вам не дозволять повернутися. А ви кажете, що немає третього шляху. Тоді — пробачте за таке питання — ви залишитеся на старому?

— Дорогий Міклоше, на старий шлях вороття вже немає.

— Що ж тоді?

— Тоді?.. Я не подумала і висловилася не зовсім точно. Є ще й третій шлях.

— Є?.. Ви не зовсім послідовні, Маріє.

— Ні, помиляєтесь — тепер я дуже послідовна. Марія зупинила машину біля тротуару, підняла на правій нозі сукню і вийняла з-за підв'язки ампулку.

— Що це таке? — сігатав Міклош,

— Це третій шлях.

— Що тут в ампулі? — стривожився Герендаш, коч уже й сам зрозумів, що там і до чого:

— Ціанистий калій.

— Дайте його сюди.

— Не можу. Це, мабуть єдине ваше прохання, Міклоше, яке я не можу виконати.

Відблиски неонового світла від кінотеатру яскраво замигтіли на вікнах машини, освітили Маріїне обличчя. Воно було бліде і страшне. Дівчина нерухомими очима пильно дивилась на Міклоша.

— Навіть тоді, коли я скажу, що третій шлях уже непотрібний? — спитав Герендаш. — Одержано дозвіл — можете їхати в Угорщину.

— Мощу їхати в Угорщину? — вигукнула Марія і щось перехопило їй горло. — Додому? На батьківщину?

Міклош мовчав. Настала тиша. Тільки дрібний дощик тарабанив по крилах машини. Марія повільно засунула ампулку на місце.

— Ви чуєте? — хрипло промовив Міклош. — В ампулі вже немає потреби.

Очі Марії немов ожили. Вона здивовано глянула в схвильоване обличчя Міклоша.

— Ні, не віддам. Може, вона ще знадобиться мені протягом сорока восьми годин. Потім віддам або розтрощимо її разом. Але доти…

— Викиньте геть з голови свої плани. Навіщо рискувати, коли вже є дозвіл на ваше повернення. Ви тепер у Німецькій Демократичній Республіці —тут ніщо вам не загрожує, а машину можна доставити у Західний сектор. Райнаї повідомлять телефоном, де він може знайти автомобіль. Iвсе! Навіщо ускладнювати справи?

— Не можна, Міклоше. Я повинна повернутися і добути папери.

— Я не дозволяю, Маріє, і можу насильно утримати вас від рискованого кроку.

— Ви не зробите цього, — рішуче промовила дівчина. — Добути мемуари — це не особиста справа. А втім, може, в якійсь мірі і особиста… Я не хочу повертатись на батьківщину з порожніми руками.

Міклош не відповів.

Коли знову під'їхали до Північного вокзалу, було вже пізно. Прохожих стало менше. В світлі автомобільних фар виблискував мокрий асфальт. Ішов дощ.

— А тепер ми розстанемося, — намагаючись посміхнутись, сказала Марія. — Поцілуйте мене… на прощання. — І, не чекаючи відповіді, вона ледь торкнулася уст Міклоша. — А тепер ідіть. — прошепотіла Марія, — я буду сильною і дуже обережною.

В той час, коли Міклош увійшов у свій номер в готелі, чорний «оппель» під'їхав до гаража грюневальдської вілли.

Марія здавалась холодною і гордою. Зовні ніщо не виказувало її нестримного внутрішнього хвилювання. Вона зняла рукавички і відразу попрямувала до Вехтера. Німець підвівся з-за робочого стола і за звичкою незграбно кивнув головою вітаючись.

— Пан полковник дав вам вказівку виготовити ключ?

— Так, — відповів Вехтер.

— Я прошу, Вехтер, робіть його уважно і точно. Людина, якій доведеться працювати цим ключем, не матиме часу морочитися з ним… Усе повинно йти як по маслу.

— Ключ зробити не важко, аби відбитки були добрі.

Говорив він, як завжди, з холодною байдужістю і коректною ввічливістю. Марія дістала коробочку і віддала Вехтеру. Він одкрив її і обережно вийняв застиглі шматки воску. Потім поклав їх на стіл і, взявши лупу, почав розглядати.

Марія переживала справді критичні хвилини, але вдіяти нічого не могла: змушена була зробити цей ключ у Вехтера.

Дівчина пильно стежила за пруссаком, який схилився над відбитком. Пораючись у сумці, Марія стискала пальцями невеличкий пістолет з перламутровою ручкою. Тільки помітить, що Вехтер запідозрив щось, — ані хвильки не вагатиметься. Один заряд у стволі, два — в магазині. Цього вистачить.

Немає сумніву, Вехтер не тільки технічний працівник у цьому домі, але й довірена особа Гелена. Хто знає, де кінчається поле його діяльності? А що коли він уже робив такий ключ, щоб за дорученням Гелена перевірити сейф Райнаї? Якщо це так, то пруссак відразу ж може впізнати відбиток — пам'ять у нього непогана. Тоді все загинуло. І чого він так довго розглядає відбиток, чому мовчить цей мерзенний тип?

На облиті Вехтера нічого не можна було прочитати. Він ретельно, з властивою йому поважністю розглядав відбитки, як годинникар розглядає механізм годинника, перш ніж почати лагодити його.

Нарешті, Вехтер обережно поклав на стіл лупу і відбитки.

— Відбитки бездоганні, — вимовив він. — На коли вам?

— На ранок! Можна?

— Буде зроблено.

— Ранком я зайду. Вехтер мовчки вклонився.

«Зайду раненько, щоб він не встиг передати ключ Райнаї», — подумала Марія, виходячи з гаража.

— На добраніч вам, Вехтер, або вірніше — доброї праці.

Коли Марія збігла по сходах наверх, її зустрів Райнаї. Він стояв на порозі свого кабінету одягнений по-домашньому.

— Я почув, що ти приїхала, зайди до мене ще накілька хвилин.

— Зараз, дядьку Акош. Ви дасте мені щось поїсти? Я страшенно голодна.

— Заходь, заходь, — запрошував він Марію, — але в мене є тільки печиво.

— Більше нічого й не треба. Я так змерзла, надворі холодна, неприємна погода.

— То, напевне, й випити хочеш? — буркнув Райнаї, посміхаючись і поставив на стіл печиво й пляшку вина.

— Ну, які новини, що ти зробила? — спитав він, наливаючи вино.

Марія сіла в крісло, відкусила шматочок печива і вихилила чарку.

— Дядьку Акош, я була дуже старанною. Багато дечого зробила. Розмовляла з Інгрідою і з Арнольдом. Дала їм відповідні вказівки. Арнольд обіцяв відповісти післязавтра. А Інгрід спочатку треба викликати по телефону, бо вона повинна обміркувати свої можливості.

— Ця жінка завжди все ускладнює…

— Ускладнює, проте працює.

— Правильно. Але мене інколи нервує її педантичність.

— Дядьку Акош, я вже казала вам не раз, що не зовсім добре, коли жінка підтримує зв'язок з жінкою. Для чоловіків у мене є така зброя, як романтика і жіночі принади, а з жінками все це ні до чого…

— Доню моя, але ж Інгрід — стара діва…

— Не така вже й стара, — обірвала його Марія, — всього п'ятдесят років. Сьогодні у своєму дощовику вона була дуже милою і стрункою.

— Пильнуй, доню, ти теж будеш п'ятдесятирічною.

— Ой дядьку Акош, вже не так багато й лишилось.

— Ну, лякатися нема чого. До того часу встигнеш не одного приворожити. А втім, тобі й справді треба подумати про своє майбутнє, — вже серйозно сказав Райнаї. — Ти могла б знайти собі хорошого супутника.

— Що ви, дядьку Акош, при такому житті?

Райнаї нічого не відповів. Він був певен, що Марія кохає Жолта, його сина. Думаючи про це, Райнаї завжди жалів дівчину: адже її сподівання були марні. Коли Райнаї пригадував своїх синів, він відчував себе втомленим і розбитим. Обидва вони далеко від нього… Можливо, вже й не побачить їх. Один з них, Аттіла, який відштовхнув його, — близький батьківському серцю. Про нього Райнаї думає найчастіше, хоч напевно знає, що ніколи не завоює любові власного сина. А старик понад усе на світі жадає любові і поваги саме цієї людини. І другим сином батько колись пишався. А тепер? Райнаї добре знає його і бачить у ньому, як у дзеркалі, своє життя. Син став таким, яким його сформувало і виховало оточення. Пустоцвіт. Але на відміну від свого оточення Жолт не такий злобливий. Райнаї вже не жалів Жолта — йому шкода було себе. Інколи він жадав вічного спокою, але любов до життя ще здатна була стерти з його душі іржу втоми і старості.

Марія стежила за Райнаї. Останнім часом він частенько почав замовкати в розмові. Дівчина знала, що в такі хвилини думки цієї літньої людини линули десь у минуле, борсалися в безсистемних спогадах.

— Можна далі доповідати, дядьку Акош?

Райнаї здригнувся, як пасажир, що прокидається від дрімоти, коли поїзд починає гальмувати.

— Так… доповідай, Маріє. Отже, Інгрід треба викликати по телефону.

— Так. Потім я швиденько відвідала пана Цігера і виготовила відбиток ключа.

— Чудово, — хвалив її Райнаї. В ньому боролися звична професіональна зацікавленість і байдужість. «Яка амбіція, які прагнення і жага до роботи у цієї дівчини! — думав полковник. — Точнісінько така, яким і я був замолоду».

— Ти передала Вехтеру відбиток?

— Так. Він уже взявся до роботи.

— А чому так швидко?

— Зараз ви довідаєтесь. Я ж ще не скінчила. Я розмовляла також з Гельмутом.

— Ти сьогодні справді добре працювала.

— З'ясувала йому завдання. Операція ускладнюється. Річ у тому, що головний інженер, якого зараз заступає Цігер, приїде в неділю і в понеділок уже працюватиме в кабінеті. Отже, нам треба поспішати.

— Ну, то й що?

— Гельмут тільки післязавтра зможе провести операцію. Він післязавтра вранці прийматиме якусь делегацію, і я побачу його на світанку. Ми зустрінемось у залі для пасажирів Східного вокзалу — там не-таким помітним буде наше побачення. Але мені страшенно не хочеться вставати вранці…

Райнаї засміявся і погладив руку дівчини.

— Дорога Маріє, тільки за це самопожертвування ти одержиш орден, коли ми повернемося в Угорщину.

— Ви гадаєте, дядьку Акош, що за цю операцій) мене нагородять? — затанцювали бісики в Маріїних очах.

— Я посвідчу, що ти в ім'я вдалого проведення операції жертвувала всім: своїм життям, жіночою честю і навіть ранковим сном…

Марія пила і сміялася, намагаючись бути веселою, хоч поза спиною пробігали мурашки. Вона добре знала: Райнаї певен, що з поверненням в Угорщину нічого не вийде. «Тобі вже не повернутися додому, — майнула думка. — Але я з задоволенням ще ходитиму по торішньому жовтому листі і милуватимуся чудовою природою острова Маргіт. Підла людино, ти сидітимеш тут до кінця свого вовчого життя і плестимеш далі павутиння, в якому сам заплутаюся і в якому загинеш».

— Гаразд, доню, — насилу підвівся полковник. — Пора спати. Ти справді-таки сьогодні зробила багато. Але святкувати перемогу ще рано — те, що в сейфі, ще не в наших руках.

— Дядьку Акош, не будьте легкодухим. Нам пощастить, бо так треба. Ця робота мені до серця. Ви знаєте, як мене підбадьорюють огида і ненависть до Цігера…

— Знаю, Маріє. Твоя правда — нам пощастить.

— Щоб не було ускладнень під час переходу зони, не завадило б і машині надати відповідного вигляду.

— Звичайно, доню. Я дам Вехтеру вказівку причепити до машини дипломатичний номер і оформити необхідні документи.

— Тоді все піде дуже гладко. На добраніч, дядьку Акош.

— Та й тобі нехай добре спиться.

Марія ще довго не змикала очей, але, нарешті, втома перемогла, і вона заснула тривожним сном.

Наступної ночі Марія знову не спала. Вона лежала з розплющеними очима у темній кімнаті на канапі. Вже, мабуть, було за північ. Вуличний гомін давно затих.

Минуло години півтори з того часу, як пішов професор Бехер. Марія чула, коли Райнаї провів його до воріт. Дівчина думала, що полковник ще повернеться в кабінет, але він одразу пішов у свою спальню. Ще з півгодини падало світло на трав'яний килим саду. Потім вілла потонула в чорному мороці. І тільки на вулиці тьмяно світилися плями ліхтарів.

Сьогодні ввечері завітав до них лікар — професор Бехер, — бо Райнаї жалівся на ревматизм.

Чай подавала Марія, і їй страшенно набридало безугавне базікання двох людей про політику.

— Ні, друже, — казав професор, — ми нічого не вдіємо… Ті фактори, що формують історію, суспільні перетворення, — сильніші за нас. Кожна перешкода на їх шляху — це зубочистка проти бетону. Проти законів розвитку ми можемо виступити лише з нашими нейлоновими виробами. Але, дорогий друже, цього занадто мало. Звичайно, таке старе луб'я, як ми з вами, вже не зможе пристосуватися до якогось нового суспільного ладу. На щастя, ми вже і не маємо в цьому потреби. Нам доведеться нюхати квітки знизу в той час, коли над нами атомна енергія служитиме комунізму.

— Дорогий докторе, — посміхався Райнаї, — ви коли-небудь приголомшите мене тим, що станете членом комуністичної партії або виступите з трибуни як прихильник міжнародного руху за мир.

— Помиляєтесь, полковнику, я не стану членом комуністичної партії, та й не бажаю виступати ні з якої трибуни, крім університетської кафедри. До того ж я не люблю комуністів. Громадяни занепадаючого Риму теж не любили варварів, що йшли зі Сходу, але це не спинило переселення народів. Трухлява споруда західноримської імперії повалилася — і це було цілком закономірним. Це повинно було трапитися незалежно від того, подобалися комусь більше розбещені римляни чи дужі, непереможні варвари. Сьогодні я римлянин, хоч знаю, що імперія загине. Інакше не може бути.

— Розумію, розумію, професоре, мені здається, що ви останнім часом частенько перечитували Шпенглера^[1]!

— Ви завжди мене не так розумієте, пане Райнаї. Я маю на увазі не крах західної культури, а лише банкротство устрою і форм життя на Заході. Ми прикипіли до цих закостенілих форм життя, до їх прокрустового ложа. Я вже не можу та й не хочу звідти підводитися, хоч усвідомлюю, що це ложе хитке, незручне, несучасне. За часів Тіберія, Калігули, Клавдія чи Нерона я не став би християнином. Я й надалі молився б старим остогидлим мені богам, в яких, між іншим, я зовсім і не вірив би. Не став би я християнином навіть тоді, коли б знав, що християнство неминуче переможе. А пізніше… Я не змінив би своїх поглядів, хоч у думках і схвалював би доводи енциклопедистів і передбачав штурм Бастілії. Я ще можу думати, але в мені вже мало енергії і бажання порвати з минулим, до якого я прив'язаний забобонами, своїм вихованням, звичками і любов'ю до комфорту. Я усвідомлюю і бачу: який запеклий опір не чинитиметься — переможуть комуністи. Правда, переможуть без мене. Словом, я не вступатиму до партії комуністів уже хоча б тому, — розв'язно зареготав Бехер, — що не хочу позбавити себе вашої дружби.

Двоє чоловіків попивали чай. За столом точилася звична для них, нескінченна розмова. Професора захопила ця тема.

— Я не віруючий, — говорив він далі, — проте я народився аристократом, був ним усе своє свідоме життя і донині залишаюся. Ознайомився я й з марксизмом. Мене він не привабив, хоч я віддаю належне його теорії. Комуністи переможуть, і через п'ятдесят років ніхто не розумітиме, чому люди не могли усвідомити таких простих речей, як напрям закономірного розвитку людського суспільства.

Марія ще чула відповідь Райнаї, але вже не розібрала слів. Вона поралася в кімнаті: поправила килими, портьєри, поклала на місце книжку… В той же час вона раз по раз кидала свій пильний погляд на співрозмовників. Але ті не звертали на неї уваги. Райнаї сидів спиною до вікна.

Марія тихенько відчинила двері на терасу.

— А чи не думаєте ви, мій друже, — чувся голос Райнаї, — що той катаклізм, про який ви кажете, буде вторгненням не комунізму, а саме американізму?

— Американізму? Що я можу сказати? Ви знаєте американців. Одного разу я розмовляв з одним їхнім бригадним генералом. Про Рембо^[2] він думав, що це нова марка автомашини. Американський дипломат, приїхавши сюди з Праги, зазначив, що такі монументи, як собор святого Вітта в Граді, збіднюють Європу…

Марія працювала тихо, обережно. Двері на терасу вона щільно причинила. «Тільки натиснувши на клямку, — думала вона, — можна помітити, що двері не замкнені». Ще раз перевірила, чи не проходить холодне повітря крізь щілину. Все було добре — портьєра закривала щілину. Якщо перед сном Райнаї провітрюватиме і цю кімнату, тоді все загинуло — він зсередини замкне двері, і Марія не зможе проникнути туди. А вона неодмінно повинна зробити все сьогодні вночі. «Це твій іспит на зрілість, — стукало в голові. — Ні, все обійдеться гаразд. Ключ від сейфа в кишені, автомашина готова, навіть дипломатичний номер причеплено».

Чоловіки вже не дискутували. Вони розповідали один одному анекдоти про американців.

Тепер Марія могла вийти. Поставивши порожні чашки на піднос, дівчина попрощалася з професором і Райнаї.

— Завтра я мушу рано встати, — пробачливо сказала вона і попрямувала до дверей.

Бехер кинув їй услід якусь люб'язність, але Марія не почула, що саме, і нічого не відповіла. Вона вже не могла поділити своєї уваги між завданням, яке стояло перед нею, і пустою розмовою.

І от дівчина одягнена лежить у кімнаті і прислухається до шерехів ночі. Очі вже звикли до темряви. Тиша. Чути тільки, як монотонно тарабанить дрібний дощ.

Ключ Марія забрала у Вехтера сьогодні вранці. Здається, він нічого не запідозрив.

Марія засвітила маленький ліхтарик і поглянула на годинник. Пора! Вже початок третьої.

Тихо вислизнула з кімнати. Ще раз перевірила кишені: чи не забула чого? Долоня міцно стискала холодну сталь невеличкого пістолета. В кишені лежали ключі від сейфа, гаража і садової хвіртки.

Безшумно, мов тінь, Марія вийшла з будинку. За мить під її ногами вже шелестів дрібний щебінь, яким було посипано садову стежку. Дівчина прямувала до кабінету Райнаї.

Перед терасою зупинилася. Перевела дух і, обережно ступаючи, зійшла по сходах. Тепер усе залежатиме від того, замкнені двері на терасу чи ні.

Марія озирнулася., Прислухалась. Тиша. Пітьма. Лише бліді плями вуличних ліхтарів ледве-ледве сіріють крізь туманний морок.

Дівчина натиснула на двері. Вони подалися. Ще мить, і вона вже була в кімнаті. Обережно висунула голову із-за портьєри. В обличчя війнуло душнуватим кімнатним повітрям, змішаним із слабким запахом сигарного диму. «Видно, економка, пані Шлінк, знову натопила звечора», — подумала Марія, пильно вдивляючись у темряву кімнати. Дівчина тремтіла всім тілом — не допомагали навіть заспокійливі пілюлі, чималу кількість яких вона проковтнула вдень. Серце її несамовито калатало, наче хтось багатопудовим молотом бив по ковадлу.

Марія засвітила ліхтар і спрямувала блідий промінь на двері спальні Райнаї. Світло лизнуло холодну сталь сейфа. Дівчина вийшла з-за портьєри і тінню ковзнула до сейфа. Погасила ліхтар, намацала щілину і тихо просунула у неї ключ. Він входив тугувато, та нічого не вдієш — це ж тільки копія справжнього ключа. Трохи натиснувши, Марія вставила його в замок. Спробувала повернути… Але що це? Ключ не повертається… Хотіла витягти його — не витягається… Чоло вкрилося рясним потом. Клятий Вехтер! Ще раз натиснула на ключ, і радість заклекотіла в грудях… Вехтеру таки немає ціни. Ключ ледве чутно заскреготав і повернувся. Двері тихо клацнули і, легенько скрипнувши, відчинилися.

Марія затамувала подих, прислухаючись. Навколо мертва тиша. Довгасте кружальце світла кишенькового ліхтарика обережно почало обмацувати середину сейфа. Документи, папки, картотеки, гроші, дорогоцінності в оксамитових шкатулках. Тут багато цінних документів, але зараз не до них.

Де ж мемуари? Ні примірника, надрукованого на машинці, ні рукопису!

«Не можна нервувати, — намагалася взяти себе в руки Марія. — Все треба оглянути спокійно».

Вона перегорнула папери, але потрібної папки не знайшла. По тілу забігали мурашки, струмками стікав піт. Дівчина мало не заплакала з розпачу. Напружено працювала думка: де можуть бути мемуари, де їх шукати, куди Райнаї подів папери? Якщо немає в сейфі, то вони можуть бути тільки в столі. Тихо, навшпиньках прокралася до письмового стола. Дві крайні шухляди були незамкнені, але промінь ліхтарика наткнувся лише на олівці, чистий папір, квитанції та інший непотрібний мотлох. Середня шухляда була замкнена: лише тепер пригадала Марія, що Райнаї завжди замикав її на ключ. Дівчина знала, що всі ключі, нанизані на кільце, Райнаї носив у кишені штанів, прикріпивши кільце ланцюжком до одного з ґудзиків. Що ж робити? Отак через якусь дрібницю може провалитися добре обміркований план. Очевидно, Райнаї працював над рукописом, замкнувшись після обіду в кабінеті, а коли приїхав Бехер, він не поклав папери в сейф, а похапцем згріб і замкнув їх у середній шухляді.

Марія не мала часу для роздуму. Треба було вирішувати негайно. Шлях назад відрізано. Якщо вона сьогодні не добуде паперів, уранці помітять сліди її нічної роботи, і тоді вже слушної нагоди для нових спроб не трапиться.

Марія скинула повстяні капці і рішуче, стиснувши в руці пістолет, попрямувала до дверей спальні Райнаї. Нервовість наче рукою зняло. Мозок працював чітко, як ніколи. Марія подумала, що вся вигадка з ключем була марною, і гірко посміхнулася. Найбільше не хотілося мати справу з спальнею Райнаї. Тепер, що б там не було, треба спробувати. А прокинеться — то піде на вічний спочинок до своїх предків.

Клямка подалася, і крізь щілину в дверях Марія почула важке хропіння літньої людини. Промінь ліхтарика обмацав кімнату. На нічному столику лежала низка ключів. Хоч Марія взяла їх дуже обережно, вони все-таки тихенько дзенькнули. Ліжко зарипіло. Райнаї, муркнувши, перевернувся на другий бік і знову захропів.

Марія вислизнула назад до кабінету і, сівши за стіл, почала підбирати ключі. «Мабуть, аж останній підійде», — тривожно подумала вона. Але підійшов третій ключ. Промінь ліхтарика впав на коричневу папку. Ось вони — жадані папери! Тут і текст; надрукований на машинці, і рукопис. А зверху лежать сторінки, написані після обіду. Марія, схопивши папку під пахву, кинулася з нею до дверей.

У гаражі вже стояв напоготові «оппель» з дипломатичним номером. «Цей Вехтер справді надійна і акуратна людина», — подумала Марія. Документи вже лежали поруч з нею на сидінні. Марія ввімкнула мотор.

І раптом кров похолола в її жилах: на порозі гаража з'явився Вехтер у пантофлях і піжамі. Заспане обличчя свідчило про те, що він тільки-но прокинувся. Рука Марії схопила холодну сталь пістолета.

«Оппель» повільно виїхав з гаража. Дівчина опустила скло віконця.

— Чому це ви не спите, Вехтер?

— Я зачиню ворота.

— Чи варто було заради цього вставати на світанку? Я могла сама зачинити і вкинути ключ у двір.

— Так надійніше, панночко.

— Як хочете.

Вехтер випередив машину і побіг відчиняти ворота.

«Тільки б виїхати на вулицю, а там я вже врятована, — думала вона. — Не треба виказувати нетерпіння. Чого це він вовтузиться так довго?»

Марія лівою рукою помахала Вехтеру на прощання. «Оппель» поважно посунув у чорний отвір воріт і одразу повернув на вулицю. Марія натиснула ногою на педаль газу…

Літак виринув з хмари, і внизу з'явилася срібляста стрічка Дунаю. Марія сиділа біля вікна, дивилася на обриси рідної ріки, і очі світилися нестримною радістю. Міклош помітив це і міцно потис Марії руку. Рука була холодна, наче заклякла… Незабаром стихли мотори, і велетенське тіло літака граціозно попливло, м'яко торкаючись своїми колесами шорсткого бетону.

Будапешт.

Марія зачаровано спостерігала метушню на аеродромі. Після митного огляду до них підійшов молодий лейтенант прикордонних військ.

— Міклош Герендаш?

— Так.

— Марія Перлакі?

— Так.

Це перше слово на рідній землі вимовила вона тремтячим від хвилювання голосом.

— Прошу пройти зі мною.

Лейтенант провів їх у невеличке службове приміщення. Назустріч із-за стола вийшов невисокий, але кремезний чоловік.

— Старший лейтенант Янош Када, — відрекомендувався він, потиснувши прибулим руки. — 3 щасливим поверненням у Будапешт. Мені доручили вести справу Марії Перлакі, — додав він, глянувши на дівчину, яка вся тремтіла. — Заспокойтеся, ми не тільки вестимемо слідство, але й допомагатимемо вам у всьому. А тепер прошу зі мною. Деякі службові формальності…

Біля входу на них чекала легкова автомашина. Када сів коло водія, а Міклош і Марія — на задньому сидінні.

Зупинилися вони перед великим будинком на набережній Дунаю. Када провів їх на другий поверх.

Міклош хотів подзвонити додому, повідомити дружину про прибуття і спитати про дітей.

— Товаришу старший лейтенант, звідки я міг би подзвонити?

— Я проведу Перлакі до товариша підполковника, а ви можете дзвонити звідси.

Марія ввійшла до кімнати, вікна якої виходили на Дунай. З-за письмового стола підвівся високий, сутулуватий чоловік з густою сивиною. Повільним, спокійним поглядом окинув він дівчину, що наче прикипіла до підлоги біля дверей.

Када лагідно торкнувся ліктя Марії і попросив її підійти ближче до стола.

— Марія Перлакі? — запитав густий бас.

— Так. Я — Марія Перлакі, — зніяковіла дівчина. Потім похапцем відкрила портфель, який досі стискала руками, вийняла звідти коричневу папку і поклала на середину стола.

— Я все знаю, — посміхнувся Коронді. — Сідайте, будь ласка, — показав він на крісло біля курильного столика. — Президія Угорської Народної Республіки дозволила вам повернутися на батьківщину.

— Адже…

— Про всі «адже» розмовлятимемо потім. В нас у найближчі дні вам доведеться відповідати на чималу кількість питань. Але ми не поставимо жодного зайвого питання і віритимемо кожній вашій відповіді. Коли ви вже повернулися на батьківщину за власним бажанням, то розумієте, що до чого.

— Так, я склала іспит на зрілість, — нервово посміхнулася Марія.

— Ви дуже втомлені?

— Ні… я не втомлена… можна одразу й приступити до справи…

— А чи не краще спочатку відпочити?

— Ні, ні!.. Починаймо!..

— Що ви хочете починати?

— Допит…

— Та що ви?!

— Можна мені запитати вас, пане підполковник?

— Будь ласка.

— У камері я зможу читати?

— Де ви хочете читати?

— У своїй камері.

Офіцери зиркнули один на одного і зареготали.

— Ви що, хочете в монастир? Про яку камеру говорите? — мовив, нарешті, Коронді.

— Та…

— Звичайно, ви багато наслухалися про «кровожерливих» комуністів! Мушу вас розчарувати: не можу вам запропонувати ні тортур, ні підземель, ні подібних їм жахливих романтичних речей. Вам доведеться задовольнитися простою кімнатою в готелі, яка, до речі, вже чекає вас. Туди вас проведе товариш старший лейтенант.

Марія боролася з слізьми, які душили її.

— Але у нас з вами буде і сувора домовленість, — сказав Коронді. — Поки триватиме розгляд справи, прошу вас ні з ким не зустрічатися і не зв'язуватися по телефону, а також не приймати гостей і не залишати приміщення готелю без нашого відома. Зможете дотриматися цього?

— Пане підполковник, у мене немає нікого, з ким би я могла зв'язуватися. Хіба що Герендаш…

— Він може відвідувати вас.

— І ще є тут одна могила, до якої я хотіла б піти.

— Товариш старший лейтенант проведе вас до неї завтра.

— В мене немає більше прохань.

— Тоді на деякий час я мушу позбавити вас товариства товариша Герендаша, — Коронді підвівся і підійшов до телефону.

— Починаємо слухати Марію Перлакі. Прошу запротоколювати розповідь товариша Герендаша про попередні події. Так. Дякую.

— Ну що ж, Маріє, — посміхнувся Коронді, поклавши трубку. — Не ображайтеся, що я так звертаюся до вас. Давайте почнемо розмову… Може, ви трохи розкажете про своє минуле? А потім я поставлю кілька питань. Гаразд?

— Я згодна, пане підполковник, — відповіла дівчина.

Коронді взяв записну книжку і, перегорнувши кілька сторінок, зупинився на одній з них.

— Скажіть, будь ласка, коли ви познайомилися з Жолтом Райнаї?

— На початку липня, тисяча дев'ятсот сорок восьмого року…

— І де?

— У моєї матері, в Клотільдлігеті.

— Саме тоді ви були нареченою Міклоша Герендаша. Так?

— Так, але того дня Міклош був у Сегеді, — Марія схилила голову.

— Розумію. Отже, з Жолтом ви познайомилися у вашої матері, — сказав підполковник.

— Так, — тихо повторила Марія. — Знайомлячи нас, мати бажала мені добра. Вона не знала, що в той день штовхнула дочку на хибний шлях.

Марія замовкла і глянула на підполковника.

— Розповідайте далі, — підбадьорив той.

Дівчина поправила зачіску.

— Моя мати інколи запрошувала до себе гостей на чай. Здебільшого до нас приходили знайомі з Трансільванії. Дивним було це товариство. Літні чоловіки і жінки. Наше знайомство з ним почалося до війни, коли ще був живий батько і ми належали до так званого вищого кола. Ви, певно, знаєте, пане підполковник, що мій батько був офіцером і загинув під час війни. Товариство вечорами попивало чай, гризло печиво і зітхало за «добрим» минулим. Але водночас у цих людей жевріла надія, що настане час нового завоювання земель.

Того дня я була сама. Міклош, як я вже сказала, поїхав у Сегед. На прохання матері я виконувала роль господарки дому. Мені ця роль не дуже подобалась, але я не могла відмовити матері.

Дядько Жіга Годоші приїхав з незнайомим юнаком. Це був Жолт Райнаї. — Марія нервово посміхнулась ї замовкла. Пауза тривала кілька хвилин. Дівчина нерішуче глянула на Коронді, потім на Када — Я знаю, ви не повірите…

— У що ми не повіримо? — запитав підполковник.

— В те, що я вам зараз скажу.

— А якщо повіримо? — посміхнувся Коронді. — Кажіть.

— Райнаї зачарував мене в перший же день. І досі не знаю, як це сталося.

— Що ж це за чари?

Марія вийняла з коробки сигарету і, помітно нервуючи, закурила. На її обличчі майнула гірка посмішка.

— Не знаю. Але якби в перший день нашого знайомства Жолт Райнаї наказав мені піти з ним на край світу, я б скорилась.

— А про Герендаша і не подумали б? — поцікавився Када.

— Ні про кого, навіть про себе.

— Починаю розуміти, — сказав Коронді. — Ви хочете сказати, що це якийсь незвичайний потяг, який зв'язував вас з Райнаї багато років. Так?

— Так, пане підполковник. Я не могла лишити Жолта, йшла за ним слідом, неначе його служниця, покірна раба. Хоча це було не життя, а пекло, постійні муки, страждання.

Розповідь Перлакі ще яскравіше вималювала в уяві підполковника постать Жолта Райнаї.

Стрункий, білявий, блакитноокий молодчик з підкресленою зневагою вклоняється дрімаючим стариганам. Котиться хвиля тихого шепоту: «Так, дорога, це син Акоша Райнаї, знаєш, того, про якого я стільки тобі розповідав». Зачарована Марія не може одвести погляду від усміхненого обличчя. І ось зустріч… Одна, друга… І образ Міклоша Герендаша поступово тьмяніє. Адже Герендаш бідняк, а мати Жолта — горда графиня Редеї. Жолт нелегально покидає країну, і Марія їде разом з ним. Там, на Заході, починається її справжнє ходіння по муках. Дівчина пробуджується — її вражає правда навколишньої дійсності. До того ж вона пересвідчується, що Жолт не любить її. Марія потрібна йому просто як знаряддя в його злочинній діяльності. Мати Марії ні про що не знає. Вона щаслива і помирає з вірою в те, що її єдиній доньці поталанило в житті.

Коронді Схвилювала розповідь Марії.

— А ви знаєте, — перебив він дівчину, — що Герендаш згодом одружився, що в нього є сім'я?

— Я довідалася про це набагато пізніше.

— Скажіть, Маріє, — спитав Коронді, — коли вас Жолт Райнаї завербував? Ще тут, в Угорщині?

— Ні, — відповіла Марія. — Я тільки в Австрії довідалася про те, що він під керівництвом батька, Акоша Райнаї, з сорок п'ятого року провадить нелегальну роботу, шпигує…

— Розумію. А де зараз Жолт Райнаї?

— Я не бачила його з жовтня п'ятдесят шостого року.

Мені допомогли позбутися його.

— Допомогли? Хто?

— Угорські власті.

— Як де розуміти?

— Хіба не все ясно? — гірко всміхнулася Марія. — Райнаї-молодший був певен, що настала пора жнив і поспішив на батьківщину. А мене кинув своєму батькові як депозит.

— І де ж він тепер?

— Виявилося, Жолт прогадав, бо прибув зарано.

— Ви знаєте щось про нього?..

— За словами батька, його затримали десь в Угорщині. Очевидно, це так, бо старий має точну інформацію.

Підполковник помітив, що розмова втомила Марію.

— А тепер ідіть відпочивайте, — лагідно промовив Коронді. — Згодом закінчимо нашу бесіду.

Він розпорядився, щоб дівчину провели в готель.

Марія Перлакі вийшла. Коронді встав і за звичкою почав ходити по кімнаті — так краще давав лад думкам. Якийсь час замислено дивився у вікно, потім знову заходив по кімнаті, наповненій димом від сигарет.

— Я знаю старого Райнаї, — міркував Коронді вголос. — І не тільки з справ, паперів, але й особисто.

Старший лейтенант здивовано глянув на свого начальника.

— Давня історія. Шкода, що ми не можемо поговорити з ним віч-на-віч. А було б про що. Це трапилося задовго до визволення Угорщини… А втім, це безпосередньо не стосується справи. Потім колись розповім. Тепер не варто звертати вашу увагу на несуттєві обставини. Ви можете пересвідчитися з матеріалів, товаришу Када, що Райнаї для нас — знайома і досить цікава особа. Поки живуть такі людці як Райнаї, вони не припинять своєї підривної діяльності.

— Товаришу підполковник, дозвольте одне запитання.

Коронді перестав ходити по кімнаті і сів за письмовий стіл.

— Будь ласка, навіть не одне. Давайте поговоримо докладно, щоб ви були добре обізнані з справою, перш ніж приступите до роботи. Ви повинні мати повне уявлення про контрреволюційну еміграцію, про світ ідей і методи роботи ворога. Питайте!

— Товаришу підполковник, — почав Када, — коли ми одержали повідомлення нашого посольства з Берліна про бажання Марії Перлакі повернутися на батьківщину, я докладно вивчив матеріали цієї справи. Все, про що говорила досі Перлакі, — правда. Не знайшов я тільки відомостей про те, що нами арештований Жолт Райнаї.

— А ви не думаєте, — посміхнувся Коронді, — що Жолт Райнаї жив у Будапешті під чужим іменем, під яким, очевидно, і значиться в нас?

— Можна припустити, що…

— Дорогий товаришу Када, тільки це і можна припустити. Ворог прибув у країну під час контрреволюційного заколоту. Гадаю, ви не сумніваєтесь у тому, що в його кишенях були також і фальшиві документи. Це логічно, правда ж?

— А для чого йому фальшиві документи?

— Бачите, в ті дні фашисти, як би вони себе не підбадьорювали, не були впевнені в своїй перемозі. Ми маємо досить багато відомостей про сім'ю Райнаї і Чимало даних про її зв'язки. Жолт Райнаї міг передбачити це. В усякому разі він напевно знав, що його розшукують. Такому пройді і хитрому лисові було ясно, що в Угорщині точиться запекла боротьба. А де борються, там усе може йти з перемінним успіхом. Під час бою можна попасти і в полон. До того ж усіх цих райнаї та їх поплічників за останні сорок років, особливо після другої світової війни, доля не дуже балувала успіхами. Найелементарнішим конспіративним заходом з боку Райнаї було забезпечення себе фальшивими документами. Знаючи точну роботу Райнаї, ми повинні зробити висновок, що то неабиякі папірці, а добре легалізовані документи. Його могли з ними і заарештувати. Він міг визнати якусь незначну провину, щоб довго не присікувалися до нього, і тепер скромно сидить собі під чужим іменем…

— Ви, товаришу підполковник, думаєте?..

— Так, я думаю, що молодший Райнаї десь тут, у наших руках, але невідомо, під якою личиною.

— Усе це здається не дуже правдоподібним, — пробурмотів старіший лейтенант Када, хитаючи головою.

— Повірте, товаришу Када, — це найвірогідніше припущення.

— А коли припущення виявиться неправильним, якщо Райнаї на волі?

— Тоді пошукаємо його, бо він ховається десь в Угорщині. Давайте поміркуємо. Під час контрреволюційних подій злочинець приїхав і не провернувся назад. Втекти він не міг, бо про це неодмінно знали б і його батько, і Перлакі. Отже, Райнаї десь тут, в Угорщині. Ви згодні зі мною?

— Так.

— Якщо він не повернувся назад, є дві можливості: або загинув під час заколоту, або й досі живе в Угорщині. Так?

— Так.

— Я певен, що він живе.

— Чому ви так упевнені?

— Бо коли б він загинув, батько не одержав би від нього вісточки в листопаді п'ятдесят шостого року. Але батька якось сповістили. Якщо це зробив не сам Жолт, то хтось інший. Коли б з часу перемоги над контрреволюцією батько нічого не почув про сина, він теж вважав би, що той загинув. Але це не так.

— Приймаю повністю вашу аргументацію, товаришу підполковник… у всякому разі все, що ви досі сказали.

— Отже, якщо молодший Райнаї живе в нашій країні і не арештований — ми повинні розшукати його. Очевидно, він переховується в глибокому підпіллі. Але ми знайдемо його І викуримо з тієї лисячої нори. Сподіваюсь, ця справа проллє світло і на ті численні подробиці, які досі були не зовсім ясними…

За звичкою Коронді щось старанно вимальовував у блокноті, що лежав перед ним. На білих сторінках з'явилися тюльпани, проліски, троянди…

— Ми в основному вже знищили цю зграю офіцерського цвіту Хорті. А тепер треба остаточно вирвати коріння.

Коронді замислився, розмальовуючи аркуші записної книжечки.

— Постараюсь вивчити весь цей матеріал, — тихо промовив старший лейтенант, розглядаючи глибокі зморшки на обличчі начальника.

— Я не випадково вибрав вас для ведення справи. Наскільки мені відомо, ви, товаришу старший лейтенант, працюєте в нас з часу контрреволюційного заколоту?

— Так, товаришу підполковник. А до призначення в органи державної безпеки служив у робітничій дружині.

— Ну, тоді у вас ще не дуже великий досвід у нашій роботі. Проте, видно, ви маєте чималий життєвий досвід. Повірте мені, це найголовніше.

— Товаришу підполковник, ви тільки-но сказали, що не випадково обрали мене для ведення цієї справи. Я, звичайно, радий, але мені хотілося б знати, чому ви вирішили доручити цю справу саме мені.

— Замість відповіді я дозволю собі поставити вам кілька питань. Якщо не помиляюся, ваш батько загинув у хортістській тюрмі?

— Так, у 1932 році.

— Батько був підпільником, членом партії, так же?

— Так, товаришу підполковник. За революційну діяльність у дев'ятнадцятому році його переслідували, він мусив ховатися, а потім жити з фальшивими документами під прізвищем Кочмарош окремо від сім'ї.

— Коли батька арештували, він працював на текстильній фабриці в Будапешті?

Када здивовано глянув на свого начальника.

— Точно так, товаришу підполковник, він працював на текстильній фабриці «Гофмана і К°».

— Знаю, хто був вашим батьком… синку. Ще раз підкреслюю, не випадково я залучив вас до цієї роботи. Але не хочу забігати Наперед. Справа Райнаї, мабуть, стосуватиметься вас не тільки як працівника органів держбезпеки.

Підполковник замовк. Када, нікого не розуміючи, пильно глянув на начальника. В голосі Коронді ласкавому і теплому, не було звичного службового тону.

— А втім, не будемо відхилятись од справи! — вже суворо сказав підполковник. Він знову підвівся з-за стола, підійшов до сейфа, вийняв звідти три товсті папки і поклав їх перед старшим лейтенантом.

— Оце прошу ретельно вивчити. Знайдете тут цікавий матеріал про контрреволюційну еміграцію.

— Дозвольте, товаришу підполковник, ще одне, останнє запитання.

— Прошу, — промовив Коронді, сівши знову за стіл.

— Яка причина того, що Акош Райнаї живе в Західному Берліні? Адже десь з південних районів Федеративної Республіки Німеччини, наприклад з Баварії чи навіть з Австрії, йому було б зручніше керувати угорською контрреволюцією.

Підполковник на кілька хвилин замислився.

— Питання слушне, про це я теж думав. І вважаю, що знайшов правильне пояснення. Західний Берлін з його розквітаючими джунглями шпигунських організацій є, власне, не що інше, як трамплін, з якого ведеться підривна робота не тільки проти Німецької Демократичної Республіки, а й Радянського Союзу, Чехословаччини, Польщі та Угорщини. Західний Берлін — це гніздо цілої армії диверсантів і провокаторів, об'єднаних федеральним бюро розвідки, яким керує націстський генерал Ґелен. Тут розгорнули свою злочинну діяльність також американська, французька й англійська розвідки. Багаторічний досвід Райнаї визначив подальшу долю цього запеклого ворога угорського народу. Його, звичайно, теж запросили до шпигунського ельдорадо. Безумовно, вороги використовують досвід хортістського полковника, а також встановлені зв'язки. Очевидно, Райнаї тепер дуже мало займається угорськими справами. З часу поразки контрреволюції Угорщина — вже не основне питання. Головний удар спрямований тепер проти Німецької Демократичної Республіки. Там зосереджуються випробувані сили. Звичайно, Райнаї не лишився осторонь цього фронту. Ось приблизно ті мотиви, які, на мою думку, пояснюють перебування Райнаї саме в Західному Берліні…

Коронді почав ходити по кімнаті, заклавши за спину руки.

Када поглядав на нього з довір'ям і пошаною.

… Наступного дня підполковник знову запросив до себе Марію Перлакі.

— Зараз, — привітно звернувся до неї Коронді, — й не питатиму вас, коли й чому ви вирішили повернулися додому, — про це ми поговоримо згодом. Мене цікавить інше: як вам пощастило зв'язатися в Берліні з Міклошем Герендашем.

— Десь на початку літа я довідалася, що в угорському торговельному представництві працює Шандор Немет.

— Ви знали його раніше?

— Так, — посміхнулась Марія. — Він приятелював з Герендашем ще в ті часи, коли Міклош і я були близькими. Це був веселий, жвавий юнак. Він знав про наші стосунки.

— А звідки ви довідалися, що Немет дістав призначення у представництво?

— Ми з Грюневальда пильно стежили за угорським посольством, торговельним представництвом і взагалі за всіма угорськими торгпредами, акредитованими в Німецькій Демократичній Республіці. Старий Райнаї дбайливо веде картотеку на кожного з них. Вона потрібна для підготовки можливих провокацій та і для того, щоб прощупувати, хто з працівників посольства міг би стати на шлях зради, кого, чим і як можна улестити, підкупити; до кого втертися в довір'я, кого розбестити, скомпрометувати, — словом, де кожного з них можна використати. Райнаї оточують провокатори і агенти, які постачають його інформацією.

— Таким чином ви натрапили і на ім'я Немета?

— Так.

— Ви ставили пастку і на нього?

— Ні. Він чесна і дуже обережна людина, хоч і наївна до деякої міри. Райнаї розумів, що цього не вдасться зломити: не розраховував на нього. Зате я розраховувала на Немета. Натрапивши на його ім'я, я, нарешті, відчула, що мені кинули рятувальний пояс. Я перейшла в демократичну зону і подзвонила йому по телефону. Багато зусиль коштувало мені вирвати в нього єдине побачення. Я благала його передати листа Герендашу. Він категорично відмовився. На цьому ми й розійшлися.

— А чому ви Немету не розповіли про свої справи?

— По-перше, тому, що я бачила, як неохоче він розмовляє зі мною, по-друге, я боялася його дитячої наївності, по-третє, незважаючи на мій розрив з Міклошем, я все-таки сподівалася, що Герендаш поставиться до моєї долі не зовсім байдуже.

— І що було далі?

— Десь серед літа я цілком випадково зустріла Немета в Західному Берліні. Він зробив фатальну помилку, проговорившись мені, що у вересні в Берлін має прибути Міклош.

— Фатальну помилку? ...