Сергій Шемет Полковник Петро Болбочан. (Замітки до історії Запорожського Корпусу 1917–1919 pp.)

Присяга 2-го Запорожського Полку:

«Тобі мій краю дорогий

Складаю я свою присягу —

Тебе любить, Тобі служить,

За Тебе вмерти біля стягу.

І прапор наш жовто-блакитний

Клянусь до віку, боронить,

І за народ забутий рідний

Останню кровь свою пролить.»

м. Славянськ (червень 191В p.).

Великий гріх поповнює наше суспільство, замало пишучи про наше військо і тим не зберігаючи для будучих поколіннь памяти про наше сучасне лицарство, про тих, хто найбільшу жертву ніс і тепер несе для Української Державності!.

Я хочу виконати свій обов'язок перед світлою памятю злочинно забитого Республіканським Урядом Полковника Петра Болбочана і перед славним Запорожським корпусом, якого ініціятором і організатором був Болбочан.

Не тому пишуться мною ці замітки і не тому містяться вони на сторінках «Хліборобської України«, щоби полковник П. Болбочан, або Запорожський Корпус в цілому були звязані з якоюсь Хліборобською Групою, або були симпатики ідей Українського Союза Хліборобів Державників Цього не було. Більше того. Полковник Болбо чан і більша частина його співробітників віддавали дань революційному часові. Вони були по своїм симпатіям і демократами і республіканцями. Вони щиро вірили тому, що наша демократія зможе утворити міцну державу і що для того підходять форми державности демократично-республіканські. І тому Болбочан назвав полк, який він формував ще на фронті в кінці 1917-го року «Першим Республіканським Полком«. І тому пішов він разом з демократією в повстання проти Гетьманської влади. Але Болбочан робив це щиро, безкористно, з переконання. Тому він не міг мовчати, коли побачив глупу і злодійську роботу демократів. Болбочан почав голосно протестувати, почав боротися з глупотою і злодійством і тому власне він загинув, і тому власне ніхто з демократів нічого не пише про діла покійного славного полковника. Цей обов'язок мусимо виконати ми недемократи.

Я не був учасником більшості тих подій, яких торкатимуться оці замітки. З власних спогадів можу дати небагато. Особисто полковника Болбочана пізнав тільки в травні 1919 року в Станіславові, куди вій був засланий Урядом Директорії. Багатий матеріял, писаний самим полковником, загинув в руках Січових Стрільців, які після арешту Болбочана в Кременчуці робили трус в помешкані дружини полковника в Київі в Михайлівськім Монастирі і при цім забрали всі рукописі покійного. Таким чином головні і найбільш достовірні джерела для опису діяльности полковника загинули.

Складаючи оці замітки я користувався з записів і оповіданнь найближчих співробітників Болбочана: сотників Авраменка і Литовчика, осаула Коржа, з надрукованих полковником Гавришком матеріялів і з де-яких документів, які були збережені і вивезені за кордон ріжними особами.

Я титулую Болбочана полковником, хоч серед Запорожців звикли його титулувати отаманом. Роблю це тому, що в Станіславові Болбочан сам себе називав полковником. Він казав, що воліє залишитись при цій ранзі, яку вислужив у всесвітню війну і яка формально була затверджена за ним Паном Гетьманом за бої на Чернігівщині, бо він не хоче свого імени звязувати з тим нещастям України, що зветься» отаманщиною«. Шануючи волю покійного, я всюди титулую його полковником, опріч тих місць де навожу тексти документів.

Треба зазначити, що в Запорожському корпусі після арешту полковника Болбочана не було повної єдности. Найбільший дисонанс вносив Гайдамацький полк, що зародився окремо од основного ядра Запорожців, був до них приданий пізніше, трохи нівелювався був під загальний рівень, але з часів повстання проти Гетьмана все більш і більш одходив од основних традицій Запорожців, аж поки не передався цілком на бік ворогів України. Були й инші дисонансові ґрупи. Але всі ці одщепенці були в незначній меншості! Більшість же Запорожського Корпусу складала одно тіло, одним духом і одними ідеальними стремліннями перейняте. Я всюди в цих замітках, говорючи про Запорожців, маю на увазі іменно цю характерну більшість їх, ігноруючи хвору духом меншість.

Пеоро Болбочан — син священника села Гіждеу Хотинського повіту на Бесарабії — народився 5 жовтня (ст. ст.) 1883 року, скінчив Кишинівську духовну семінарію і Чугуївську юнкерську школу. На початку великої війни був адютантом 38-го Тобольського пішого полку. Командором полку був полковник Генерального Штабу М. М. Ейґель, видатний військовий теоретик, автор підручників по тактиці і фортифікації, прийнятих в багатьох російських військових школах. Тому служба під командою Ейґеля була для Болбочана продовженим теоретичної військової науки і доброю практичною школою. Болбочан приготовляв себе до Військової-юридичної Академії і мав вже вступити до неї, коли війна тому перешкодила.

За час війни Болбочан зжився з бойовим життям і для нього у військовій справі був змисл всього життя.

Уже період мобілізації дав Болбочанові великий орґанізацийний досвід. Командир полку зайнявся виключно підготовкою свого кадрового Тобольського полку. Орґанізація ж двох запасних полків і маршових рот лежала цілком на плечах адютанта.

Війну почав Болбочан з своїм Тобольським полком, що входив в склад 5-го армейського корпусу — в Люблінській ґубернії, дійшов до Ярославця на Сяні, потім повернули їх в напрямку на Раву-Руську, Ґройці в поміч армії, що боронила Варшаву. В лютім 1915 р. 5. корпус перекинули до Сьвєнцян ліквідувати Сьвенцянський прорив Німців. Потім довший час воювали вони на Мінському фронті.

4 квітня 1916 p. під Нарочем Болбочана ранено кулею в груди. Повернувся він до війська після лікування в кінці жовтня того ж року, коли Тобольський полк займав позиції під Берестечком на Волині. Болбочанові було доручено реорґанізовувати і дисциплінувати поповнення, які з початку революції почали прибувати на фронт з поганою виучкою, не дисципліновані і часто в край розагітовані тиловими демаґоґами. Те дорученя дало Болбочанові добрий досвід в тому, як треба боротись з анархією в війську.

Вище наведений короткий огляд служби Болбочана показує, з яким бойовим і орґанізацийним стажем прийшов він на службу до Українського війська.

В серпні 1917 р. на фронт прибув зформований в Київі перший український полк імені Гетьмана Богдана Хмельницького і увійшов в склад 5. арм. корпусу.

З цього моменту починається робота Болбочана для відбудови Українського війська.

Тоді, ще на фронті ідея окремого українського війська не реалізувалася, тому прихід» Богдановців «зробив велику сенсацію серед фронтових частин. Росіяни віднеслися взагалі неприхильно до першого українського полку. Полк прийшов без всякого майна і знаряддя. Ніхто не хотів йому постачати потрібного. Під командою Болбочана саме тоді був обоз 5. корпусу і це дало йому можливість допомогти Богдановцям організуватись і оборудуватись. Вслід за тим у Болбочана з'являється ідея виділити з 5. корпусу всіх Українців і сформувати нову українську частину. Після довгих клопотів в Київі 4. падолиста 1917 р. Генеральний Військовий Секретаріят видав нарешті іменем Центральної Ради наказ, яким затверджував формування 1-го Республіканського пішого полку, а командиром його призначував Підполковника Петра Болбочана. З корпуса виділилось і увійшло в цей полк до 5000 людей.

Російські»товарищі«віднеслися до нового українського полку крайню вороже. — »Это наша земля, будемъ сами ее защищать«, говорили товариші на зборах корпусного солдатського комітету. Із старих полків російської армії тільки 15-ий кінний Сандомірський конногірський полк по складу свому в більшості український допомагав молодому українському полкові організуватись і взагалі підтримував його супроти решти вороже настроєного війська. З особливою вдячностю згадує Болбочан поміч ротмістра, Сандомірського полку — Сперанського. З піхотних старшин найблизчими помішниками Болбочана були молоді старшини: Ревель, Марцінюк, Гоженко, Литовчик, Корж і инші.

Згідно з революційним звичаєм був присланий від Центральної Ради комісар Павло Макаренко, член партії самостійників-соціялістів. Треба зазначити що зі всіх українських політичних ґруп найбільше намагалася робити для українських військових формацій на Фронті партія самостійників-соціялістів. Але партія ця не мала ні потрібних сил, ні продуманого пляну роботи для такої важної і трудної справи, як орґанізація української збройної сили.

Мусимо констатувати добру волю і великі зусилля, виявлені поодинокими членами цієї партії в ділі воздвигненя української збройної сили, але мусимо разом з тим констатувати і державну незрілість в роботі самостійників-соціялістів і брак відповідних людей. При кінці 1917 р. авторітет революції ще був сильний на фронті. Тому накази комісара такої революційної інституції, як Центральна Рада, виконувались свято, хоч-би ці накази і викликали сумніви що до їх внутрішньої вартості. Комісар Центральної Ради дозволяв приймати до української частини тільки тих старшин, які вміли добре говорити по українському. При такій умові не можна було з цілого корпусу набрати кадри старшин навіть для одного полку. Значить, взагалі не можна було, додержуючись цієї умови, збудувати міцну українську армію. Цього іменно не розумів комісар, не розумів також і того, що сама військова служба під українським прапором привязує кожного старшину міцними нитками традиції і пролитої крові до української національної і державної ідеї.

Болбочанові прийшлось починати орґанізацію» Першого Республіканського Пішого Полку «при дуже малому кадрі старшин. Недостача старшин зле відбилась на справі і врешті була головною причиною катастрофи, яка пізніше спіткала полк. ...