Сергій Карюк Кременецький звір

Розділ 1 У якому читач пересвідчується, що блукати Кременецькими горами в 1767 році — то справа вельми нервова

Віз котився лісовою перехнябленою дорогою, підскакуючи на ямах. Колеса з гучним плюскотом падали в баюри, розбризкуючи густу грязюку вусебіч. Чоловік, що правив парою гнідих, щоразу, як це ставалося, злякано смикався й озирався. Проводив виряченими очима по кущах ліщини, що нависали над шляхом, а тоді, судомно стискаючи в руках батога, люто хлистав коней.

Торговець Мільчек тікав із самої ночі й до смерті хотів спати. Що мав сил тер посоловілі очі кулаками, однак дарма — піднімати повіки ставало все важче. Очуняти не допомагав навіть страх, від якого торговець мало не втрачав свідомість. Чим далі Мільчек від’їжджав від Кременця, тим сильніше відчував тривогу. З кожним поворотом шляху вона лише зростала. Мільчек раз у раз шепотів молитву, сорочка прилипла до спини, на губи, що беззвучно совалися, падали краплі солоного поту. Він укотре втер лице рукавом і несподівано відчув, що віз легко хитнувся. Ціпеніючи, візник повільно повернувся. Промінь вранішнього сонця засліпив йому очі, Мільчек замружився й тут же задихнувся від болю й жаху, що одночасно випалили йому нутрощі. Та вже за мить його відчайдушний нелюдський крик зірвав з гілок буків вороння, що стривожено шугонуло в небо...

***

Довге протяжне виття різко обірвало лісову тишу й змусило чоловіка, що дрімав, спершись на мокрий після недавнього дощу стовбур велетенського бука, здригнутися й розплющити очі. Він скочив на ноги і завмер, прислухаючись до луни від пронизливого виску, який за мить знову вдарив по вухах. Лише тепер жебрак нарешті розчув, що то виє аж ніяк не вовк. Чоловік пожував губами, різко шморгнув носом і неспішно почвалав у бік, протилежний тому, звідки чулося несамовите волання. Устиг зробити вже аж з півсотні кроків, коли зупинився. Зашепотів прокляття, гепнув себе долонею по голові, а тоді розвернувся й прожогом кинувся у величезний яр, ковзаючи схилом і до колін вгрузаючи у вогке листя.

Унизу він таки не втримався на ногах — упав, перекинувшись через голову. Але відразу ж піднявся й побіг по вузькому, звивистому, порослому молодим лісом кам’яному жолобу. Вереск припинився, та жебрак не звертав на це уваги й уже за мить дерся схилом, врешті вилізши на порослий кущами край яру до великої світлої галявини. Він не ризикнув вийти на відкрите місце і тепер дивився на нього із заростів, поводячи очима по майже вщерть залитому дощовою водою переліссю.

У животі забурчало, і подорожній, продовжуючи крутити головою, почав пожадливо хапати темно-червоні засохлі ягоди й кидати їх до рота. На галяві, розпанаханій навпіл лісовою дорогою, ходили двійко запряжених у воза коней. Тварини перебирали ногами на місці, адже віз намертво, по самі шкворені коліс, застряг у болоті, що розлилося обабіч шляху. Чотириногі — не в змозі потягти хуру — вискубли невеликий клапоть трави поруч, і тепер з усіх сил видовжували шиї у надії дістатися нового острівця зелені посеред моря грязюки. Подорожній вичікував — побачити у цій глушині вгодованих добрих коней і воза, та ще й без людей, було справді дивною річчю.

Колись цей шлях, що перетинав зарослі буковими та дубовими лісами Кременецькі гори з півночі на південь був досить жвавим, бо ним навпростець їздили з Шумська до Дубна. Купецькі валки, подорожні селяни, шляхтичі з почтом тяглися лісом одне за одним суцільним потоком. Але то було колись, тепер же шлях вмирав, потроху заростаючи молодняком, крізь який лише час від часу продирався якийсь чи то дурний, чи надто сміливий посполитий. Уже зараз було очевидно — мине ще кілька років і дорога перетвориться на стежину, а тоді й узагалі зникне під натиском лісу.

Більшість мандрівників воліли не пхатися горами, а об’їхати їх. Це вартувало зайвих кільканадцяти верст до Кременця (звідти можна було їхати до Дубна або Шумська), але краще так, ніж блукати у цих похмурих горах, говорячи про які, місцеві хрестилися й запевняли, що зустріти розбійників найрізноманітнішого виду й роду або ж волохатих вовкулаків з водяниками, які заведуть у трясовину чи примусять бродити лісом до скону, тут звична справа.

Наслухавшись увечері в шинку дурних історій про проклятий шлях, де орудує песиголовець, жебрак реготав до нестями. А от зранку, про всяк випадок, вирішив іти узліссям. Береженого Бог береже. Та обережність переміг голод. Він урешті загнав у хащі, де подорожній настирливо рискав, шукаючи хоч щось їстівне. «А натомість встряг у казна-яку чортівню...» — зі злістю на самого себе подумав жебрак і з жалем кинув у рота останню знайдену ягоду малини, що відразу розповзлася гниллям. Він скривився, плюнув, а наступної миті, пригнувшись, вийшов на відкрите місце, тримаючи обіруч велику вишневу палицю.

— Агов! Є тут хто? — Коні з цікавістю підняли голови й подивилися на дивного, зарослого бородою чолов’ягу, що сторожко оглядався навкруги. Повагавшись, він таки наважився ступити крок і піти до дороги, ласо позираючи на коней, що раз по раз дрижали ситими боками, відганяючи здоровенних кусючих ґедзів.

«Може, все й обійдеться. Може, врешті тобі пощастить, Голото», — настрій жебрака, від самого ранку зіпсований проливним дощем, що намочив його лахи до нитки, неабияк поліпшився.

«Можливо, я і не даремно біг. Добрі коні — це ж справжнє багатство. А якщо їхнього господаря водять між буками лісовики, не помирати ж тут цим нещасним тваринам?», — обережно ступаючи по мокрій траві, благородно виправдовував жебрак конокрадство, що мало статися в найближчі хвилини.

Чоловік дійшов до химерного піщаного місива з величезними баюрами та глибокими ямами, що звалося дорогою, і вже простяг руки до коней, коли несподівано угледів щось під колесами воза. Волоцюга витягнув шию й посунув ближче, а тоді нервово ковтнув. Нерухомий чоловік лежав горілиць, з акуратно складеними по боках руками. Той, на чий вереск Голота й біг сюди, ледь не зламавши карка, вже не волав, та й не ворушився, а дивився скляними очима кудись убік. Аби зрозуміти, що він мертвіший за мертвого, не треба було навіть короткого курсу знаменитого медика Морганьї у Падуї, навчанням у якого подорожній неабияк пишався. Що його вбило — також не становило таємниці, адже грудей у нещасного просто не було. Замість них — величезна вирва та криваве місиво із залишків кунтуша, шкіри, плоті та кісток. Чоловік, швидко озирнувшись, наблизився до мерця. Припав на одне коліно, пальцем торкнувся ще теплого тіла й лише тоді угледів ланцюг невеликих слідів, що тягнувся від убитого в чагарник.

Несподівано щось гучно гримнуло, а тоді зі страхітливим «фр-р-р-р» пролетіло повз його вухо. Очі заляпало чимось і лише відчувши на губах присмак заліза, Голота зрозумів, що то кров. Кінь, який стояв за спиною подорожнього, несамовито заіржав і впав набік, інший схарапуджено рвонувся. Жебрак не став чекати другого пострілу, а схопившись на ноги, швидко, як міг, побіг до краю лісу. І вчасно, бо на галявину висипали жовніри, і деякі з них уже були готові стріляти.

«Думаю, пояснювати їм щось уже недоречно, бо пояснення ті їм будуть до одного місця. Жовніри привчені не питати, а вбивати», — роїлося в голові втікача, поки серце його стрибало незгірш, як у переляканого мисливцями зайця.

Голота втягнув голову в плечі, розуміючи, що зараз буде пекло, і рвонув ще швидше, хутко перебираючи босими ногами. Лише встиг заховатися поміж дерев, і тієї ж миті рясно заляскотіли постріли з рушниць, важкі свинцеві кулі задзижчали, а тоді почали збивати листя та трощити стовбури дубів та буків навколо.

Жебрак летів, не оглядаючись. За кілька сажнів земля різко йшла вниз, і він пірнув у яр, як божевільний плавець у морську безодню. Несамовитим м’ячем котився до самого долу, а тоді гепнувся об корінь спиною й дзиґою закрутився по землі від болю. Присів, зашарудів руками у листі, знайшов свою палицю, що була нічим іншим як шаблею у дерев’яних піхвах. Тримаючись за поперек рукою, прудко пошкандибав далі від погоні, що тупотіла десь далеко позаду, нагадуючи про себе глухим бабаханням. Постріли лунко били по вухах і розходилися темним лісом, відбиваючись об згорблені пасма старих гір, але втікач уже не зважав. Закусивши губу, петляв між деревами, щосекунди очікуючи, що випущена з рушниці маленька свинцева кулька кліщем увіп’ється між лопаток.

Нарешті він упав на землю — донизу обличчям. Листя моментально набилося до рота, він не зважав і лише харчав. Півгодини несамовитого бігу горами далося взнаки. Скажено калатало серце, чоловік задихався і хапав повітря, широко роззявивши рота. Легені от-от мали розірватися, перед очима розпливалися різнобарвні кола, й утікач —  не в змозі заспокоїти дихання — лише вирячував очі.

«Дурень. Ти просто дурень, Голото, — пошепки бурмотів він до себе. — Скільки разів говорилося. Почув крик — проходь повз, прохання про допомогу — біжи, побачив благородну дівицю в біді — навіть голову туди не повертай, тікай, наче за тобою женуться чорти! Вітоло-анатом, розрізаючи тіло чергового повішеного, казав, що моя надмірна цікавість врешті приведе мене до його анатомічного театру в Аркіджинназіо^[1]. Цього разу старе болонське буркотло, що врешті допилося до смерті, ледь не вгадало. Ні! Навіть перебільшило мою значимість, бо я оце мало не здох у глухому лісі у краю, про який Вітоло й не чув», — чолов’яга, що називав себе Голотою, ще раз глибоко, з клекотом у грудях, зітхнув, притискаючи до себе свою карабелу.

Несподівано втікач замовк, затиснувши рота руками, і прислухався. Тепер Голота готовий був дати руку на відсіч — у чагарях хтось був. У розпачі він замружив очі, адже не очікував, що погоня буде аж настільки настирливою й так довго йтиме його слідом.

«Мабуть, у тих жовнірів був якийсь місцевий єгер. Якийсь зарослий по самі вуха волоссям телепень-лісовик, що може знайти в лісі білку, пробуючи на зуб її лайно. Холера!» — Голота подумки вилаявся і знову заплющив очі. Тепер слабка надія була лише на те, що слідопит ризикнув гнатися за ним самотужки.

«Хай там як, дам раду і трьом. А що ж залишається робити?», — Голота знову до болю вкусив себе за кулак, згадуючи свою дурну голову і цікавість.

Він повільно витяг карабелу, що тихенько дзенькнула, поклав її біля себе. Коли ж почув шарудіння, перехрестився, стиснув руків’я шаблі і з криком вискочив зі свого сховку. І мало не перечепився через величезного сікача, що саме стояв біля кремезного дуба, готуючись розпочати свій підвечірок свіжими жолудями. Крик завмер у Голоти в горлянці. Кабан також отетерів від несподіванки, і недожований жолудь випав у нього з рота. Але розгубився ікластий лише на єдину секунду, а тоді нахилив голову і помчав на Голоту, що перелякано дивився на здоровенну, небезпечну, як смерть, свиню. До тями він прийшов лише останньої миті, підстрибнув і мавпою злетів на дуба, обдираючи собі руки й обличчя об сухі галузки.

Кабан, що лише розрізав повітря страхітливими іклами, явно здивувався такій спритності. Тварюка підбігла до дерева, де висів Голота, кілька разів войовничо вгатила своїми ножаками-зубами в стовбур і подивилася нагору. Жертва висіла на дереві, обхопивши його руками й ногами, і заплющивши очі, віддалася на милість долі. Дивно, та фортуна, яка весь день була немилосердною до Голоти і хіба що не била його носаками, врешті усміхнулась. Кабан був голодний і нетерплячий, тож мстився за пережиту секунду страху лише з кільканадцять хвилин. Якийсь час велетенська свиня ходила навколо дерева, рила канави, глухо й загрозливо рохкала, та коли побачила, що боягузько і не думає злазити і підставляти пузо під її ікла, втратила запал. Кілька разів хрокнувши на прощання, кабан презирливо глипнув на свого супротивника, й гордо задравши п’ятака, пішов геть. Ще за хвилин двадцять Голота обережно оглянув усе внизу й лише тоді зліз, сторожко озираючись, готовий будь-якої миті знову вистрибнути на гілку. На землі він повторив уже звичну процедуру: пошарудів листям, знайшов шаблю, яку кинув під час свого відчайдушного стрибка, а тоді, тихенько ступаючи, пішов із галявини.

Якийсь час Голота пробирався густим чагарником, коли знову прислухався до підозрілого шуму позаду й розпачливо скривив губи.

«Усе-таки вирішив дістати мене, от чортове творіння! — перелякано думав він. — А може, це таке покарання Боже, бо колись я на полюванні підстрелив одного кабана? І тепер мене переслідує його онук-людожер, одержимий кровною помстою, немов скажений корсиканець?» — Голота вже не стримував свою уяву, за яку ще у своїй болонській alma mater отримав промовисте прізвисько «Брехунець».

Хай там як, та знову зустрічатися з ікланем він не мав жодного бажання. Пришвидшив крок, щоразу оглядаючись, і гарячково шукав очима підходящу гілку, на яку можна було б знову залізти. Нарешті голосний тріск позаду підказав Голоті, що дертися на дерево треба якнайшвидше. Він кинувся до найближчого стовбура, ухопився, підтягнувся... Та тут на Голоту чекало ганебне фіаско, що, якщо подумати, було очікуваним фіналом нещасливого дня. Голосно тріснувши, гілка відломилася. Голота гепнувся спиною об землю, забивши собі дух, та так і залишився лежати в позі перевернутого таргана, гордо, наче маршальський жезл, стискаючи у витягнутій руці шматок сухостою.

Розділ 2 У якому Голота дуже не хоче помирати ганебною смертю, але його не питають

Голота лежав на купі прілого листя з обламаною гілкою в руці і не мав сил навіть вдихнути, так забився спиною об землю. У хребет уп’ялося коріння та дрібні камінці, од болю на очах виступили сльози, а голову краяла проста думка: він досить ризикував життям, аби загинути класичним героєм із давньогрецької трагедії, та помре, судячи з усього, під свинячими ратицями.

«Більш безглуздої смерті годі й уявити. Виправить ситуацію хіба те, що кабан зараз почне плюватися вогнем і виявиться люциперським творінням одного роду з тим, з яким бився колись король Артур та його лицарі... Але ж і тоді думи пристойної про лицаря Голоту ніхто не складе, бо ж і кісточок моїх ніхто не знайде в цій глушині... — меланхолійно крутилася якась дурня в Голотиній голові. — А як знайдуть, то в Острозі, Кремінці, Львові, Варшаві та Болоньї хіба животики собі надірвуть. Аякже, як тут не померти зі сміху, коли рештками знаного дурисвіта, який вештався королівськими дворами, надуваючи щоки, досхочу наїдяться свині десь на краю світу між славетними Тилявкою та Лишнею», — приречено подумав він і зіщулився, чекаючи, що ось-ось ікла вепра вп’ються йому в живіт. Однак минали секунди, черево його залишалося цілим, і він аж розплющив одне око, коли розчув тихий сміх.

— Голото, годі вже, бо я зараз лусну від сміху, — натужно проказав дзвінкий дівочий голос.

Голота, що приготувався до трагічної смерті, здивовано повернув голову й побачив давню знайому, знахарку Сташку Федотиху, що зараз шкірила красиві білі зуби і, стискаючи руками свої татарські вилиці, несамовито реготала. Якби хтось дивився на неї збоку, могло б здатися, що дівчина витанцьовує якийсь химерний танок. Вона згинала тонкий стан і била постолами об землю, задихаючись у нападі нестримних веселощів.

— О Боже, смішнішого я не бачила відтоді, як дивилася в Острозі вертеп! Хоча ні, — вона на мить замовкла, притулила пальчика до рота, наче згадуючи, — коли Яблоновські їздили маєтками, то у них був блазень. Але ж він просто бездарний дурень порівняно з тобою... — знов заходилася від сміху знахарка.

Її кпини розліталися всеньким лісом, і Голота з острахом озирнувся перевірити, чи шум не привів сюди жовнірів. Він напружив слух, завмер, та нічого, звісно, крім істеричних схлипів Сташки, яку досі корчило так, що вона ледь не падала, чутно не було.

Голота заспокоївся і нарешті сів, злостиво відкинувши уламок гілки, який і досі тримав у руках. Він наче й радів, що таки не довелося прощатися з життям, та щойно кидав погляд на розчервоніле глузливе обличчя Сташки, то вже й жалкував за кабаном...

Голота познайомився зі смішливою дівкою, коли його закинуло в одне з сотень дрібних сіл, густо розсипаних по Південній Волині. Згадку про відвідини села важко було назвати доброю — Голоту мало не спалили на майдані як чаклуна, та знайомство зі Сташкою виявилося напрочуд приємним та корисним. Балакуча знахарка вміла заговорити рану, приготувати зілля та допомагати. Завдяки їй він виліз із купи неприємностей, в які завжди радо встрягав. Крім того, дівчина мала ще одну приємну рису. Ні, навіть дві риси, сховані під полотняною сорочкою. Зараз вони коливалися в такт Сташчиному реготу, гіпнотизуючи Голоту.

Нарешті він отямився й уже навіть відкрив рота, аби щось відповісти, та лиш подивився на знахарку — зрозумів, що то зараз марна справа. Тож просто сплюнув, поглядаючи на Федотиху з-під лоба, і взявся обмацувати свій поперек. Однак знахарка й не думала припиняти реготати, і Голоті таки урвався терпець.

— Сташко, Богом молю, замовкни. Не волай як навіжена. Якого біса ти взагалі тут робиш? — роздратовано почав Голота, і його голос викликав якийсь магічний ефект. Сміх урвався, а Сташка миттю набула серйозного вигляду.

— По-перше, ми з тобою так і не попрощалися. Може, ти й не пам’ятаєш, що кинув мене без усіляких «пробач» і «прощавай», а я цього не люблю, — жорстко проказала Сташка. — А по-друге, мене найняли вельможні князі Яблоновські та Радзівіли, які заплатили півсотні золотих, — притишила голос знахарка, — аби я тінню йшла твоїми слідами, аби винюшила все й знайшла, а тоді, — зробила вона паузу, — я мала отруїти тебе, перерізати горлянку й проштрикнути двома кинджалами хрест-навхрест... Ти надто багато взнав... Тебе не можна було відпускати живим... — з останніх сил доказала Сташка, а тоді знову приснула й заходилася сміятися ще дужче, дивлячись на розгублене Голотине обличчя.

Голота розпачливо підняв очі до неба.

— Дівчино, ти заспокоїшся чи ні? Чи ти вважаєш, що зустріти тебе посеред дикого лісу — то звична справа? Ми ж востаннє з тобою бачилися хтозна-коли.

— Йой, та не будь таким серйозним, Голото! — нарешті спокійним голосом, хоча й досі розтягуючи у посмішці свої пухкі губи, промовила та, — я в Почаїв зібралася, на прощу, а тебе побачила в шинку біля Шумська, коли ти в своєму дранті милостиню просив...

— Нічого я не просив... — набурмосився Голота, дивлячись на своє вбрання, що й справді не виглядало панськими шатами, якими було ще місяць тому.

— Не просив, звісно, то я помилилася. Не просив — благав того Сологуба-корчмаря, аби він тобі трохи вчорашніх тельбухів дав, які шляхтичі не доїли... — знову приснула дівчина.

— Мені той шинкар винен був. Я йому дрова склав і худобу понапував, — буркнув Голота.

— Так-так-так, я тобі вірю. Що мені в тобі подобається, Голотонько, що ніколи не знаєш, яким тебе побачиш уже наступного дня. Сьогодні ти жебрак, учора — шляхтич, завтра — гайдамака. І найсмішніше, що кожного разу гадаєш, що ця роль тобі якраз до лиця. Перед тим, як ти так загадково зник з нашого села, ти ж наче був вельможним паном? А сьогодні ти хто? Знову волоцюга?

У відповідь Голота лише скривив пику і, не удостоївши Сташки навіть поглядом, врешті встав, підібрав свою торбу, карабелу й побрів собі лісом, не повертаючи голови. Знахарка швидко наздогнала його й пішла стежкою слідом, продовжуючи говорити. Голота приречено мовчав, розуміючи, що позбутися приятельки не має жодного шансу.

— Так-от, — щебетала собі далі Федотиха, — вирішила я до Почаєва сходити, дорогою зілля набрати, до товарок зайти, побалакати. Аж тут дивлюся: ти біля шинку стоїш, з нещасною мармизою. То я постояла і тихцем за тобою пішла, коли ти з Шумська подався геть. Думаю: куди це ти зібрався...

— У Кременець. І довго ти за мною йшла? — перервав Голота свою галасливу подружку.

— А ти мене не бачив? Ні? Та де там тобі, — вдоволено засміялася Федотиха, — я від Острога до Кременеця усі стежки знаю, бо тут трави ще з бабою своєю збирала. До самої галявини йшла за тобою, коли ти ото кинувся, як дурень, на той крик. У цих краях, Голотонько, коли такий виск чують, то біжать не продираючи очей, тільки не на голос, а якнайдалі... Бовдур, що ще скажеш, — знову штрикнула вона.

Голота зупинився, повернувся. Йому вже набридло терпіти знахарчині кпини, тож хотів достойно відповісти. Та Сташка пильно вгледілася в його скривлену пику й несподівано турботливо схопила його за барки й притягла до себе.

— Ти, Голото, весь час кривишся, як нещастя якесь. Тобі що зуби болять? Чи жар якийсь? А ну відкрий-но рота. Зроблю тобі відвар з полину, пополощеш — як рукою зніме... — останні слова знахарка прошепотіла йому у вухо, торкнувшись щокою бороди.

— Не треба... Бачила того нещасного? З вирвою замість грудей? — зніяковілий Голота вирішив не вступати в суперечку зі скаженою дівкою і перевести розмову на інше. Він обережно випростався з її чіпких рук, але кривитися врешті перестав.

— Забитого? Ні, я ж здалеку дивилася, як жовніри стріляти почали, то ти ж на мене побіг. Пробіг мене, а я за тобою.

— То я тебе чув, коли щось за спиною бігло?

— Я, а хто ж, — захихотіла Сташка знову. — Хоча, як ти з кабаном справу мав, я на дереві сиділа. Бачила, як ти на нього з карабелою вибіг, — почала сміятися дівчина, та наштовхнулася на лютий погляд Голоти й припинила. — Добре, добре, не буду вже.

— Якщо хочеться позубоскалити, то, може б, ти іншою стежкою йшла? — похмуро спитав Голота.

— А я не хочу іншою. Пішли разом, Богусю, га? — змінила тон Федотиха й благально подивилася в очі Голоті.

— Я ж у Кременець, а ти у Почаїв зібралася, — кинув Голота, чекаючи нового жарту від невгамовної дівки. — Та й лісу ти не боїшся. Чого б тобі компанію шукати?

— Зате вдвох веселіше. Згадаємо минуле, погріємо одне одного біля вогнища, — як кішка, замуркотіла безстидна знахарка, а тоді знову змінила тон на більш діловий. — А ще я тебе нагодую, у тебе ж, бачу, крім шаблюки дурнуватої й отої торбинки дірявої, нічого нема. Як з лісу вийдемо, розійдемося. То що?

— Може, й підемо, — усе ще похмуро проказав Голота, в якого від згадок про їжу стиснувся шлунок. Він закинув на плече карабелу й рушив.

— Прошу пані, — буркнув уже більш ввічливо, згадавши нарешті про те, що має за що дякувати знахарці.

«Врешті-решт мене б риби вже доїдали, якби не вона. Помер би від потрави у тому клятому відьомському млині, якби не її зілля».

По м’якому листю, що приємно шаруділо під ногами, вони йшли мовчки, одне за одним. Та стежкою, що вилася поміж ярами, спускаючись усе вниз, вони сунули недовго. Сутінки впали на ліс так блискавично, що Голота, який ще хвилю тому був упевнений, що заночує вже у місті, зупинився й тепер вагався, чи продовжувати шлях. Кременець був буквально в них під носом, але перспектива зламати ногу або ж і карка у цій темряві не дуже подобалася. Голота сплюнув, адже сподівався на дах над головою. Та робити було нічого, він роззирнувся кругом, обираючи зручне місце для ночівлі.

— Пішли розпалимо вогонь, до міста сьогодні вже не заходитимемо.

— Я не проти, Голотонько. Я туди й не збиралася йти, обійду краєм... Он за тими камінцями наче добра місцинка, і вітер не задуватиме, і м’якенький мох там є, — вказала Сташка, лукаво мружачись на кілька величезних, порослих мохнатинням валунів, що й справді досить зручно примостилися біля підніжжя крейдяного пагорба. Дівчина пройшла повз Голоту, звабливо зачепивши того стегном.

Намагаючись не згадувати Сташчині принади, що заклично хиталися за пазухою сорочки, Голота нервово шморгнув носом і поплентався слідом. Залишатися незворушним йому вдавалося все гірше. Без жодного слова він зібрав кілька сухих дрючків, і вже за кілька хвилин попутники дивилися на невеличке вогнище, що тріскотіло між камінням. Невдовзі через нього перекинули гілку й повісили на неї невеликий казанок. У посудині заклекотало, і Голота нахилився над казанком, зморщивши носа.

— Ну й пахощі, ти не собаку вариш? Ні?

— Тебе рятую, довбню. Дивлюся, що ти кахикаєш, тож буду на тобі нове зілля перевіряти.

— Це щоб я до вітру бігав? Бачив я вже такі ліки.

— Не кричи, дурню, бо ще день — і будеш горіти жаром. Бачу, що застудився. Так що пий, поки дають!

— Та скажи, що то ти робиш? Хоч не крила кажана та жаб’ячі лапки?

— Дурко. То стародавнє вариво. Ішов якось через Почаїв старий гуцул та показав моїй бабі, а вона — мені. Дивися й учися. При застуді перша справа. В окріп кидаєш трохи цукру, — коментувала знахарка свої дії, — тоді смалець, після того калину. Отак усе мішаємо, мішаємо і ось маєш — ліки. Тільки треба дати настоятися. Пий, завтра вранці я тобі ще наварю.

Голота знову нахилив голову до гарячого казанця й посовав носом.

— Сташко, але ж воно справді не теє... Тхне.

— А ти не криви того довгого носа, а пий! Воно ще дечому допомагає, я якраз маю намір тим скористатись, — захихикала знахарка, а Голота зачерпнув дерев’яним кухликом варива й трохи похлебтав.

Гаряче питво приємно розтеклося по всьому тілу й неначе відразу додало сил. Чоловік випростав руки вгору й потягнувся, та несподівано завмер і швидко озирнувся. Обережно поставив кухля на землю, підвівся і, тримаючи карабелу, посунув у вечірні хащі.

— Що? — зашепотіла знахарка й відразу ж стала біля Голоти, який пильно вглядався в зарості, що вкривали схил крутого яру.

— Не зна...

Несподівано купа листя у них під ногами почала сунутися донизу. Сташка з криком упала. Голота кинувся до неї, схопив знахарку обіруч і швиргонув подалі. Сам же вчепився в коріння руками й залишився висіти, коли шматок землі, листя та трави впав у кількаметрову вирву, сховану під шаром листя, моху та гілля. Голота повисів, підтягнувся й важко хекаючи, закинув ногу на край урвища. За мить він стояв навкарачки і, важко дихаючи, дивився на постоли Сташки.

— Що ж за день такий, га? Точно кара Божа. Щось страшне, — він підняв голову на Сташку, яка, мов зачарована, дивилась у прірву, і сердито проказав: — Хоч би руку протягнула мені, Сташечко, подякувала, що життя тобі врятував, люту смерть відвернув!

Сташка повернула до нього застиглі очі й мовчки показала вниз. Голота обережно посунувся вперед і подивився й собі. Дно невеликої кількаметрової ущелини було всіяне людськими рештками. Кістки лежали впереміш з черепами, що біліли в сутінні своїми моторошними посмішками.

Розділ 3 З якого стає зрозуміло, що здоровий жебрак, який за відомим висловом «щасливіший хворого короля», може миттю перетворитися на жебрака мертвого

Був сонячний, хоч і прохолодний жовтневий ранок, коли у місто почала затікати лава кіннотників. За ними йшли запилені піші жовніри. Дубенську браму залив суцільний потік похмурих втомлених вусанів, що гупали бруківкою важкими черевиками з пряжками. Потік цей подзвякував зброєю, іржав, вигукував накази та втомлено лаявся. Чутки летіли перед солдатами, як на крилах, тож зустрічало вояків півміста. Усі дивилися на самісінькій хвіст ланцюга піхотинців, де стукотів по камінцях віз — на ньому лежало накрите рядниною тіло. За брамою жовніри зупинилися. Натовп хитнуло, і найсміливіші потроху почали наближатися до возу. Його оточили щільним колом і мовчали, гучно сопучи. Хтось протягнув руку й скинув полотно, що закривало мерця, і всі мовчки дивилися на пошматоване, з величезною вирвою на грудях, тіло веселуна Мільчека, який лише кілька днів тому харапудив місцеві шинки своїм тонким пронизливим голосом.

***

Бадьоро збиваючи пил голими ногами, Голота спускався з Кременецьких гір до лялькового білого містечка зі стрімкими сторчаками дзвіниць та червоними черепичними дахами, густо присипаними зеленню.

«Заходити сюди жебраком це, звісно, невимовна дурість. Але якщо вже прийшов, то не пройтися Широкою і не послухати кременецькі дзвони — то справжній злочин», — з незрозумілою навіть йому радісною збудженістю думав Голота, ляскаючи п’ятами по холодній кременецькій бруківці. Він крутив головою навколо й уже не думав про Сташку, з якою розпрощався кілька хвилин тому, і не згадував про моторошну знахідку, на котру вони натрапили вчора. А просто йшов і насолоджувався чистим небом, яскравим сонцем та мальовничим виглядом затиснутого між крутими пагорбами міста.

Голота минув Лубенську браму і відразу потрапив у людський вир. Хто пішки, хто на возі, а хто верхи неспішно пхався Широкою, що вела прямісінько до галасливого серця Кременця — широкого ринку, який із заходу та сходу підпирали дві найвеличніші будівлі міста — єзуїтський та францисканський монастирі.

З того часу, як Голота був тут востаннє, нічого не змінилося. Точнісінько такий рівний гул натовпу, ті ж будиночки з різьбленими балкончиками та верандами, те ж синє марево гір та стрімка вишина замкової гори з руїнами фортеці королеви Бони.

«І та ж нелюбов до волоцюг», — відзначив Голота, коли зловив на собі не вельми доброзичливий погляд перехожого, що глипнув на нього з-під свого ковпака з облізлим хутром.

«Ні, ну ти подивися, як вирячила очі ота очмана в побитому міллю малахаї! Наче принц крові якийсь», — роздратовано майнуло в голові Голоти.

Хоч він і розумів, що навіть бідний міщанин на його тлі має вигляд, як іспанський гранд, та лише міцніше стиснув щелепи й насупив брови, готуючись захищати свою жебрацьку честь. Убогий підмайстер був першим і далеко не останнім, хто вирячився на босоногого й обшарпаного волоцюгу, який чалапав Широкою. Від прекрасного настрою, з яким Голота збігав з гір, не лишилося й сліду.

На ринку, яким ходили натовпи міщан і селян, полум’яних поглядів на жебрака-чужинця стало куди більше, і хоч гість міста відправляв у відповідь такі ж злі міни, надуваючи щоки, та все ж розумів, що треба швидше забиратися геть. Уся Волинь знала, що місцеві старости князі Сангушки вже років сорок як оголосили війну жебракам та волоцюгам і весь цей час радо ловили й віддавали бідолах до рук свого ката. Про це кременецькі старости потім чванливо розповідали на різноманітних сеймах і сеймиках, пишаючись, що зайди мало потикаються до їхнього Кременця, який вони тримають залізною рукою.

Та цього разу ненависть до зайд, яка відчувалася в кожному погляді на злидаря, була великою навіть для Кременця. Голота відчув — це не просто так, і лише тепер зрозумів, якою дурістю було отак нахабно пертися через старе місто в його лахах. Поштовхавшись на ринку, він швидко перейшов на Вишневецьку, тоді повернув на Поперечну, а там з полегшенням угледів потрібний ріг старого будинку. Вже не криючись, Голота побіг туди й звернув в один з численних бічних провулків. Той нагадував скоріш звивисту стежину, над якою нависали будинки з тими самими химерними кременецькими балконами та верандами. У цьому лабіринті Голота проскочив кілька кам’яниць, вибіг на сходи білого будинку з дерев’яними колонами у вигляді двох велетенських рибин і, хекаючи, нервово затарабанив у двері.

— Хто там? — майже відразу різко запитав зсередини глухий голос.

— Це я. Швидше, Карасю! — нетерпляче заговорив Голота.

— Хто там за «я»? — невдоволено загув голос, але двері прочинилися, і Голота протиснувся досередини, відіпхнувши пузатого Карася, що стояв із пістолем у руках.

— Голото, ти?!

— Ти, Генричеку, навдивовижу спостережливий і швидкий на розум як на провінційного негоціанта, — подивився на чоловіка Голота. — Так-так, я, Карасику, я. Чого ти дивишся на мене, як баран на нові ворота? Відчиняти двері старим друзям треба швидше.

Поважний кременецький торговець волами Генрик Карась лише важко засопів своїм приплюснутим носом. Усе місто знало й поважало цього благочестивого й набожного вдівця, батька двох близнюків, спокійного й роботящого. І лише Голота знав його як Товстого Генриха Карауше з Баутценського лісу. Розбійника й грабіжника мали відправити на шибеницю ще років з десять тому на майдані в Гьорлитці^[2]. Повисіти у зашморзі на радість мстивим міщанам Товстому Генрику завадив Голота, і з того часу розбійник віддячував своєму рятівникові, як міг.

— Це якщо від друзів нема стілько головного болю і якщо ці старі друзі зараз мають бути десь приблизно між Тигром і Євфратом, а не в Кременці... Ти це Широкою швендяв, отак вирядившись? — загуркотів спокійним басом товстун, обдивившись Голоту. — Як тебе жовніри не забрали ще, як ти заходив?

— Та цур тобі! Чиряка на язика! — відрізав Голота, падаючи на лавку.

— А що? — флегматично відповів Карась. — Он учора якраз такого, як ти, Болиць батогом на площі забив, бідноту якусь із Жолобів. Магістратський суд присудив. Кажуть, так дідича свого прокляв, що той захворів і мало не вмер. Відьмак — не інакше.

— Аякже, — роздратовано буркнув Голота. — Дивно, що не сам Сатана був у особі того селюка, якому надто вже треба була душа якогось задрипаного дідича, — передражнив гість Карася. — Не знаю жодного іншого міста, де б із таким завзяттям полювали на нечисту силу, як у вашому Кременці. Як не суд, то відьмак або песиголовець, або перевертень. Щомісяця хтось біжить і торочить про сусіда-слугу Сатани або про бабу, що чаклує. Не інакше, як десь поруч вихід у пекло. На диво тут привітні людоньки. Та й зі своїм катом ви всі в Кременці, наче збожеволіли... Тільки й патякаєте, що про нього.

— Та й ти б торочив, якби щонеділі на майдані при тобі він із чотирьох ударів батога людину на-смерть забивав. Так швидко легені вириває своєю проклятущою нагайкою, що ніхто й видихнути не встигає...

— Ой, та доста вже... — шарпнув головою Голота, що мав про кременецьку катівню свої не надто гарні спогади.

— Що, згадав трохи кременецьку катівню, еге ж? — угадав причину Голотиного шарпання Карась, а тоді подивився на лахміття гостя, хмикнув і статечно вийшов геть. Хвилину він кректав у сусідній кімнаті, а тоді повернувся з квартою паруючої варенухи й купою одягу. Голота відразу схопив кухоль обіруч, як найдорожчий скарб у світі, а на одежину лише покосився.

— А ти не міг чогось пристойнішого мені знайти? — гидливо взяв двома пальцями селянську сорочку Голота. — Я, наприклад, сиджу в справжньому князівському кунтуші, хай він і дещо втратив свій первозданний вигляд.

— Та хоч би й кафтані самого короля Станіслава Августа^[3]! — вибухнув Карась. — Хоча я й не здивувався б, якби побачив того бевзя самого в такому лахмітті. У країні безлад, торгівля йде, як гусак під ніж. Пани чубляться на сеймах, дорогами можна їздити хіба валками з сотнею озброєних слуг, бо ними швендяє саксонська і царська солдатня і гайдамаки. Скоро у Речі Посполитій у таких лахах як на тобі мандруватиме кожен, і я також. То ж, Голото, не ганьби чесних жебраків. Бери, що дають. І вдягай швидше, пройдисвіте. Не зли чесного бюргера й негоціанта.

— Кого це? Коли це ти чесним став, гер Генриху Карауше? Чи в Аужицях уже забули, як ти з купчин золото витрушував по лісах та полях? — примружився Голота. — Як під час нападу на графського скарбника забрав...

— Забули, — перебив Карась-Карауше Голоту. — Бо давно то вже було. А я забув відтоді, як ти мене з в’язниці в Гьорлиці витяг, Голото. І завершимо цю тему. Ти ж знаєш, я не люблю оте все згадувати. Перевдягайся.

За годину від обдертого жебрака не залишилося й сліду. Голота помив задубілу від пилу шию, пошкрябав бритвою місячну бороду і дивився тепер у маленьке люстерко на свою чудернацько засмажену під час мандрівок мармизу — аж чорного лоба та білі-білісінькі щоки й удавано печально зітхав.

— Ох і мордяка. Ех, перетворили вільного птаха на нудного міщанина. — Голота подивився на льняні сорочку та штани, полотняну свиту та міцні, хоч і поношені, постоли. Він витяг ноги до вогню, поклав постоли на ґратки й аж засопів від задоволення, потягуючи третій кухоль варенухи й дивлячись на вогонь, що мляво лизав дубові дрова. Голота завмер, а тоді струснув головою і повернувся на голос Карася, який, виявляється, вже щось розповідав.

— ...Птаха... Радуйся, що тебе не обскубли і не обсмалили, дурню. Що, надумав мені нарешті розповісти, що й до чого? — загув той.

— Усе розповісти ще встигну. А ти знаєш, Генрику, дивна пригода сталася зі мною, поки я йшов до Кременця горами, — задумливо проговорив Голота.

— Що саме?

— Знайшов я вбитого якогось чи то купця, чи то багатого селянина... Що сталося, досі не можу зрозуміти, наче якийсь звір його подер... ...