Наталка Сняданко ПЕРШЕ СЛІДСТВО ІМПЕРАТРИЦІ 2021

Відень, 1856

Карл Ґраф Ґрюне, генерал-ад’ютант цісаря Франца Йозефа, не знаходив собі місця. Він нервово ходив по кімнаті, намагаючись не дивитися на свої пальці. Карл Ґраф Ґрюне мав погану звичку гризти нігті, коли нервувався. Він не раз обіцяв собі позбутися цієї звички, але досі так і не дотримав даного собі слова. Ось і зараз він раз у раз мимоволі поглядав на вже обкусані до крови нігті на правій руці й стримувався з останніх сил.

Уже майже восьма, а цісаря все ще немає на робочому місці. Це дивно. Навіть не так. Це нечувано! Франц Йозеф завжди прокидається дуже рано – о п’ятій тридцять. За багато років генерал-ад’ютантства Ґрюне добре вивчив усі цісареві звички, а про цю знав чи не кожен мешканець імперії. Про те, як рано встає цісар, який він пунктуальний і як багато працює, давно складено легенди.

О шостій цісар снідає. На перший сніданок він завжди їсть дві свіжоспечені білі булочки з маслом і п’є каву з молоком. Потому хвилин двадцять прогулюється в невеличкому парку біля Гофбурґа. Франц Йозеф дуже невибагливий у побуті й по-солдатськи дисципліновано дотримується розпорядку. Будь-які відхилення від звичного режиму викликають у нього напади панічної тривоги. Рівно о сьомій Франц Йозеф уже завжди у своєму кабінеті за роботою. Тим часом зараз майже восьма, а кабінет усе ще порожній. Генерал-ад’ютант усьоме за сьогоднішній ранок підійшов до дверей у стіні між своїм кабінетом і робочою кімнатою цісаря, прочинив їх, зайшов усередину, подивився на стосик паперів, приготований звечора, визирнув у вікно і повернувся до себе.

Якби Карл Ґрюне не знав Франца змалку, він би так не хвилювався. Проспати вранці – таке може трапитися з кожним. З кожним, окрім Франца Йозефа. Такого, щоби цісар запізнився вранці на цілу годину, ще не бувало. А надто сьогодні, коли на нього чекає особливо важлива зустріч.

Сьогодні має вирішитися доля італійських провінцій монархії, в яких ось уже кілька років дуже неспокійно. Ломбардія, Венеція, Тоскана, Модена – всюди відбуваються заворушення. Й аристократи, і простолюд уже не хочуть коритися владі австрійського імператора і намагаються здобути незалежність. А це означало би катастрофу для монархії. Бо йдеться не лише про дуже багаті землі, а і про вихід до моря. А вихід до моря втрачати не можна нізащо! Й ось нарешті, після довгих і виснажливих переговорів, до Відня прибули кілька італійських аристократів. Треба докласти всіх зусиль, аби переконати їх схилитися на бік Австрії, а не підтримувати повстання в Італії. Уже сам той факт, що вони погодилися зустрітися з цісарем у Гофбурзі, а не в себе, в Італії, був дуже хорошим знаком. Це може стати першим кроком для відновлення авторитету цісаря в бунтівних провінціях. Але до зустрічі залишалося менше, ніж година, а цісаря все ще не було. Ґрюне стояв біля вікна, вдивлявся в сірий ранковий туман і згадував яскраве італійське сонце, якого він не бачив ось уже кілька років. З такого стану тривожного заціпеніння його вихопив різкий стук у двері.

– До вас із поліції, – сказав слуга, який, постукавши, зайшов у двері кабінету Ґрюне.

– З поліції? – здивувався Карл. – Нехай заходять.

– Ваша світлосте, – вклонився шеф віденської поліції Ґюнтер Штадлер, – сталося страшне лихо. На цісаря було скоєно замах.

– Коли? – видихнув Ґрюне і подумки сам себе вилаяв: замість дослухати важливу інформацію, перебиває Штадлера, який так поспішав, що ледве дихає.

– Щойно, – важко дихаючи, сказав Штадлер. – Тобто десь хвилин двадцять тому. У парку. Під час прогулянки.

– Ходімо негайно, договорите дорогою, – звелів Ґрюне.

І вони вийшли з кабінету.

Зальцбурґ, 2015

Цієї ночі Доротея Тішлер погано спала. Проте прокинулася, як завжди, за пів години до дзвінка будильника. Узяла до рук смартфон, переглянула нові повідомлення в месенджері, кілька хвилин поскролила стрічку фейсбука, ввімкнула звук для дзвінків, який завжди вимикала на ніч. Підвелась і розсунула штори. До кімнати ввірвалося світло, яке після цілковитої темряви різало очі. Доротея любила дуже щільні штори, у спальні мала навіть подвійні, бо вікна виходили на сонячний бік і вранці в шибки било яскраве світло. Коли вона ночувала не вдома, то завжди брала зі собою пов’язку для очей, без якої їй важко було заснути. Найменший промінчик світла, навіть телефонний екран, який спалахував, коли надходило повідомлення на фейсбук, міг її розбудити. Доротея мала дуже чутливий сон. Їй важко було засинати, зате прокидалася вона дуже легко, від найменшого шереху, а іноді й від незрозумілого почуття тривоги. Тоді їй часто вже не вдавалося задрімати до самого ранку, й цілий день опісля вона мала поганий настрій і не могла зосередитися на роботі.

Як завжди вранці, Доротея на мить затрималася біля вікна. Це помешкання вона винаймала насамперед через те, що з вікна було видно замок і мальовничі гори за ним. Як на її скромну зарплатню квартира була надто дорога: в самому центрі та з чудовим виглядом із вікна. У помешканні давно не було ремонту, кахлі в лазничці й у кухні були старі, сантехніка час від часу ламалась, а стіни давно вимагали, щоби їх пофарбували. Господарі – подружжя пенсіонерів – не поспішали вкладати кошти в ремонт, розуміючи, що житло в такому місці вони завжди здадуть за непогані гроші у будь-якому стані. У таких помешканнях зазвичай живуть туристи чи люди, котрі приїздять ненадовго. Доротея, яка народилась і виросла в Зальцбурзі, мала би мешкати в одному з нових будинків трохи віддалік від центру, зате у зручній і значно дешевшій, аніж ця, квартирі. Та що ж, коли вона любила виходити вранці на балкон, пити каву і дивитися на замок? Любила слухати через відчинене вікно звуки нічного середмістя, коли воно засинало, і ранкового – коли прокидалося. Їй подобалося діставатися на роботу пішки і забігати посеред дня додому переодягнутися чи перекусити. Вона звикла до цього і залишалася жити в цьому обшарпаному та дорогому помешканні, куди вона соромилася запрошувати друзів і знайомих.

Доротея глянула на письмовий стіл, де панував незвичний хаос через те, що вона вчора шукала папери, які повинна була взяти зі собою в дорогу. Доротея любила на столі ідеальний порядок: нічого зайвого, все на своїх місцях, усе акуратно поскладане на купки. Вона подивилася на валізку, зібрану ще тиждень тому. Подумала, що треба не забути покласти туди зубну щітку і маску для сну.

Через годину вона має бути на летовищі, а перед тим іще слід зайти на роботу, щоби забрати скрипку. Фундацію «Моцартеум», де Доротея працювала, теж було видно з її вікна. Представник страхової компанії вчора запакував скрипку у спеціальний футляр і приніс папери, які дозволяли перевезти інструмент через кордон. Доротею знов охопило хвилювання, яке не давало їй спати цілу ніч. Воно й не дивно, адже вперше за багато років знамениту на весь світ скрипку Моцарта вивозять із Зальцбурґа на концерт за кордон. Та ще й на схід, за межі Євроспільноти, на територію колишнього Радянського Союзу, куди нещодавно не наважувалися їздити навіть туристи-екстремали.

Сьогодні Доротея повезе скрипку до Львова, на фестиваль класичної музики, співорганізаторкою якого була Рут Гальцманн, їхня колишня співробітниця, яка кілька років тому вийшла заміж за українця і переїхала жити до Львова. Скрипку Моцарта зазвичай нікуди не вивозили з приміщення фундації «Моцартеум», де вона зберігалась уже багато років.

Грати на скрипці міг лишень один скрипаль, ніхто інший. Скрипаля ретельно обирали з найобдарованіших випускників Зальцбурзької консерваторії та призначали на цю роль довічно.

Зараз на скрипці грав Крістіан Кольцбауер, високий і стрункий тридцятирічний блондин із аристократичними рисами обличчя. Він мав їхати з Доротеєю до Львова. І це теж її трохи хвилювало. Крістіан їй подобався, та з його поведінки вона не могла зрозуміти, чи це почуття взаємне.

Доротея Тішлер була дуже організованою особою і щодня складала список обов’язкових справ, із якого викреслювала виконане, а те, чого не встигала, переносила до переліку справ на наступний день. З термінового, що слід було залагодити до виходу з дому, їй залишилося тільки зателефонувати Крістіанові, з яким вони разом летіли до Львова. Доротея запакувала до валізи зубну щітку і маску для очей, а тоді набрала Крістіана.

– Крістіан Кольцбауер, – пролунало у слухавці.

– Привіт. Це Доротея. Як спалося?

– Чудово. Не можу дочекатися, коли ми нарешті полетимо.

– Я теж. Такі екзотичні подорожі не часто трапляються.

– Це правда, – погодився Крістіан. – Даремно я дав себе прикріпити до скрипки Моцарта. Мої друзі з консерваторії вже об’їздили цілий світ із концертами. А я ось вирушаю чи не вперше, – він засміявся.

– Ну, зате цілий світ приїздить слухати тебе, – відповіла Доротея. – Думаю, чимало твоїх друзів помінялися би з тобою хоч нині.

– Нині не вийде. Якщо пам’ятаєш, ми кілька місяців виробляли дозвіл грати на цій скрипці.

– Не нагадуй. Страшна австрійська бюрократія. Мені цілу ніч снилися жахіття про те, що я приїхала на летовище, а тебе немає. І я стою зі скрипкою в руках і не знаю, що робити.

– А це ідея, – засміявся Крістіан. – Можна зателефонувати дирекції й заявити, що я нікуди не поїду, поки мені вдвічі не підвищать зарплату.

– Бажаю успіху. Та спробуй таки не спізнитися на літак. Чи заїхати по тебе в таксі?

– Не треба. Я доберуся сам. До того ж тобі, напевно, не можна нікуди заїздити з таким цінним вантажем. Ти ж бачила той грубезний том інструкцій від страхової?

– Мабуть. Я не читала того всього. Сподіваюся, що й не доведеться.

– Я теж.

– До речі, а ти придбав собі страхівку?

– Так. І навіть заплатив за додатковий сервіс. Називається «Повернення у труні».

– Повернення у труні?

– Я завжди купую цю послугу, коли кудись їду.

– Навіщо?

– Одного разу мені довелося допомагати другові, чия дружина загинула під час відпустки. І страхова відмовилася транспортувати тіло. Ти собі не уявляєш, як складно, довго і дорого все це залагоджувати. Відтоді я завжди докуповую цей сервіс у страхової, коли кудись їду.

– Хочеш заощадити організаторам, якщо вони вирішать убити тебе після концерту?

– Не хочу, щоби мене поховали десь під Чорнобильським реактором, попередньо продавши всі мої ще придатні до вжитку органи на чорному ринку, – Крістіан засміявся.

– Ну, гаразд. Тепер ти застрахований навіть від цього. До зустрічі в літаку.

– До зустрічі.

Доротея завершила розмову вже дорогою до вбиральні, де поклала телефон на поличку, а потім відкрутила воду в душі.

Парк Бурґґартен, 1856

Франц Йозеф погано спав уночі. Таке траплялося з ним украй рідко. Зазвичай він так утомлювався за день від численних відвідувачів, нарад, паперів, що засинав мов убитий, щойно голова торкалася подушки.

Та вчора ввечері він зробив помилку, заговоривши до Сіссі під час вечері. Перед тим, удень, до нього приходила мати і розповідала, що вони з невісткою знову посварилися, тож найрозумніше з його боку було би перечекати, поки вгамуються пристрасті, й не втручатись у чвари між дружиною та матір’ю. Проте Франц Йозеф не міг спокійно дивитися на заплакані очі Сіссі й на те, як вона нервово кусає губи. За вечерею вона намагалася не дивитися ні на нього, ні на імператрицю-матір, але вигляд Сіссі був достатньо промовистим, і Франц Йозеф не стримався й запитав, що трапилось. У відповідь Сіссі розридалась і побігла до своєї кімнати. Він пішов за нею, спробував утішати, намагався поцілувати, схилити до любощів. Але нічого не допомагало, Сіссі плакала ще сильніше, звинувачувала його, що він її вже не любить, а потому зачинилась у своїй опочивальні. Франц Йозеф пішов до себе, та довго не міг заснути й кілька разів прокидався серед ночі. Тепер почувається геть розбитим. Треба буде порадитися з Ґрюне і нарешті покласти край цим чварам між матір’ю та дружиною. Це виснажливо й відволікає від роботи.

Поснідав Франц Йозеф без звичного апетиту. Лише вкусив кілька разів булочку і сьорбнув кави. Вирішив довше, ніж зазвичай, погуляти, а тоді замовити собі ще один сніданок до кабінету. Або ж поїсти вже під час зустрічі з італійськими аристократами.

Він вийшов у парк і звелів охоронцеві триматися на крок позаду, щоби спокійно подумати. Сьогодні його все дратувало через недоспану ніч, і не можна, щоби це зіпсувало такі важливі переговори. Треба зосередитися на прогулянці, ретельно вдихати свіже повітря, слухати спів пташок – перелаштуватися на оптимістичний лад.

Франц Йозеф вирушив на прогулянку звичним маршрутом. Алеї парку були порожні, й він бадьоро крокував поміж старанно підстриженими газонами. Охоронець намагався не потрапляти йому на очі. Час від часу цісар зупинявся й підводив голову, намагаючись роздивитися якусь пташку чи білку. Білок тут бігало чимало, й цісаря завжди тішило, як крихітне тільце зникало слідом за рудим вогником хвоста. Іноді він навіть носив зі собою горішки, а білки не боялися його, підходили і брали гостинці просто з рук. Хтось розповідав цісареві, що у білок дуже коротка пам’ять і вони забувають, куди сховали запаси на зиму. Тому постійно щось припасають, і якщо білок багато, то вони зимою не голодують, адже знаходять запаси одна одної.

Франц Йозеф озирнувся, намагаючись охопити зором парк як цілісний об’єкт. Він уже не раз роздумував про те, що тут слід усе змінити. Йому перестав подобатися цей парк в англійському стилі. Хотілося підстригти дерева та кущі, надати всьому виразних геометричних форм. Простіше кажучи, зробити з англійського парку французький, хоча садівник і вважає, що це позбавить парк автентичности, а до того ж розміри ділянки надто малі для французьких лабіринтів. Але хто такий садівник, аби не погоджуватися з цісарем? Франц Йозеф замислився, де саме буде найкраще розташувати фонтан: посередині парку чи так, аби його було видно з вікна кабінету, і тоді він зможе милуватися фонтаном, приймаючи нудних відвідувачів.

Важливо також перенести якнайближче до його кабінету потаємну браму, через яку можна виходити з парку непоміченим. Біля центральної завжди стоять охоронці, а під час кожного офіційного виходу цісаря під брамою збирається натовп. Іноді це дратує, особливо коли потрібно просто вийти кудись за межі цього парку, щоби зібратися з думками. Не може ж він, мовби в’язень, постійно прогулюватися одними й тими самими доріжками. Франц Йозеф заглибився у плани реконструкції парку і зупинився, вирішуючи, де ж усе-таки встановити фонтан.

Тут він почув, як за спиною щось зашаруділо. Озирнувся. Охоронець злякано відступив назад іще на кілька кроків, аби не роздратувати цісаря. Той звернув увагу на білку, яка перестрибнула з гілки на гілку, спробував роздивитися, куди вона зникла серед густого листя, і не зміг зрозуміти, чому вона так голосно шарудить.

Коли Франц Йозеф опустив очі, то побачив просто перед собою юнака з гострим заточеним лезом у руці. Юнак був невисокий, тендітної статури, з переляканими велетенськими очима та блідою, аж прозорою, шкірою обличчя. Цісар відреагував навдивовижу мляво, майже апатично, зовсім не стривожився, не запанікував – навпаки, все довкола якось сповільнилося, ніби загусло, і йому здалося, що юнак уже дуже довго стоїть перед ним, не рухаючись.

«Цікаво, чому він не взяв ножа, – подумав цісар. – Таке лезо складно тримати: можна порізатись».

У той момент обличчя юнака скривилося, він надміру сильно стиснув лезо, з хлопцевої долоні крапнула кров, а на щоку викотилася сльоза.

«Ну от, порізався, – подумав цісар. – Дивно, яка в нього ніжна шкіра. Видно всі прожилки. І закушує губу, коли плаче. Точнісінько, як Сіссі».

Франц Йозеф продовжував стояти нерухомо, наче паралізований. Усі його навички вояка та спритного фехтувальника вмить кудись зникли. Він почувався заскоченою зненацька дитиною, яка почуває не страх, а лише цікавість, що ж буде далі.

– Стій! – закричав із‑за спини охоронець, але було вже пізно.

Юнак підскочив упритул до цісаря і щосили вдарив його у груди лезом. Одначе, замість легко ввійти в тіло, лезо з глухим звуком наштовхнулося на щось тверде, зігнулось і, голосно дзенькнувши, впало на землю. Від удару Франц Йозеф похитнувся й упав навзнак. В очах йому потемніло.

Охоронець кинувся на хлопця і повалив його на землю, але той встиг сильно зацідити нападникові у скроню, вивільнився з-під обм’яклого тіла і зник у кущах.

Зальцбурґ, 2015

Крістіан виріс у родині музикантів. Точніше, навіть у династії музикантів. Його мати грала на віолончелі, батько був скрипалем-віртуозом, дідусь викладав у консерваторії, бабуся, надзвичайно талановита вокалістка, пожертвувала кар’єрою, присвятивши себе вихованню дітей. Зате на пенсії створила найвідоміший в Австрії дитячий хор і керувала ним до глибокої старості. Питання про те, ким стане Крістіан, ні у кого в родині не виникало. Щоправда, був маленький момент непевності, про який батьки любили розповідати за святковим столом.

Коли Крістіанові виповнилося чотири, його привели на перше прослуховування до музичної школи раннього розвитку для особливо обдарованих. Мама трохи хвилювалася. Ясна річ, думки про те, що в такій родині може народитися дитина без особливого музичного обдарування, у неї не виникало і близько, а якби така думка і виринула, то її слід було миттю і якомога глибше заховати в підсвідомість. У такій родині, як їхня, не могла народитися навіть дитина зі звичайним, посереднім, музичним обдаруванням. Не могло бути жодного сумніву, що мама веде за руку майбутнього генія, який покликаний здивувати цілий світ своїм потужним обдаруванням. Щодо вибору інструменту сумнівів також не було: скрипка й тільки скрипка, найскладніший і найвимогливіший інструмент, усе інше – для слабкодухих.

У коридорі музичної школи вже вишикувалася черга. Виявилося, що особливо обдарованих дітей, а точніше, тих мам, які вважали своїх дітей особливо обдарованими, в Зальцбурзі більше, ніж могли вмістити стіни тієї невеличкої музичної школи, однієї з найстарших і найпрестижніших у місті.

Усі мами хвилювались, а чотирирічні діти байдуже возили машинками по підлозі, смоктали цукерки, просилися додому. На щастя, черга рухалася досить швидко, і кожні п’ять-десять хвилин із кабінету виходила усміхнена дівчина й вимовляла прізвище наступної дитини, записаної на прослуховування.

Десь приблизно через годину очікування Крістіанові стало нудно і задушливо, він почав скиглити, що хоче додому. Мама пообіцяла, що, крім обіцяної машинки, купить іще й літачок. Це допомогло, проте ненадовго. Інші діти в черзі теж узялися скиглити. Мами обмінювалися незадоволеними коментарями, чому не можна було записати кожного на якусь конкретну годину і не маринувати їх у черзі.

– Напевно, так вони хочуть продемонструвати нам, яким великим є попит на музичну освіту, – пожартував хтось у черзі.

– Ви не повірите, але це справді так, – відгукнулася білявка у блакитній сукні з дівчинкою в сукенці точнісінько такого самого кольору та фасону. – Я питала в інших музичних школах, чи можна записати старшу дитину на фортепіано. Мені сказали, що тривалість очікування зараз – від двох до трьох років. Уявляєте?

– Дитина вже виросте за такий час, – засміялася Крістіанова мама. – У музиці дуже важливо не пропустити момент, коли дитина вже настільки підросла, що може навчатись, але ще доволі пластична і має цікавість до всього. Занадто пізно – так само погано, як і занадто рано.

– Ну, ніхто не заважає брати приватні уроки, – зітхнула білявка у блакитній сукні. – Але це так дорого.

– До того ж малоефективно, – додала мама Крістіана. – Я сама музикантка і добре знаю, що приватні уроки дають ті, кого не взяли працювати до хорошої музичної школи. Тому приватно вчитися, звичайно, можна, та якщо ви налаштовані на серйозну кар’єру, то цього відверто замало.

Інші мами здивовано перезирнулися. Про серйозну музичну кар’єру для своїх чотирирічок вони явно ще не думали.

– Кольцбауер, – промовила дівчина зі списком, і черга охнула: це прізвище тут знали всі.

– Ви з родини тих самих Кольцбауерів? – запитав професор, коли мама з Крістіаном зайшли до кабінету.

Великі круглі окуляри додавали професорові суворого вигляду.

Мама промовчала. Професор почав прослуховування.

Крістіан хотів додому і не розумів, чого від нього вимагає цей дивний дядько, тож реагував мляво та неуважно.

– Музикальний слух дитина має, – сказав професор, завершивши прослуховування.

І додав, побачивши іронічну посмішку Крістіанової матері:

– Але це ви вже, мабуть, і самі знаєте. Проте я би не рекомендував віддавати його на скрипку. Йому буде важко. Слух не абсолютний, голос дуже слабенький. Можемо попрацювати й підтягнути його, та раджу вам подумати про легший інструмент. Наприклад, про фортепіано.

Коли мама згодом переповідала цю розмову в родинному колі, обурення родичів не мало меж. Це просто нечувано! Якийсь нікому не відомий учитель музичної школи дозволив собі засумніватися в обдаруванні їхнього Крістіана. Яке нахабство! Всупереч скептичній думці про приватних педагогів, яку Крістіанова мама висловила в коридорі музичної школи, для Крістіана найняли найкращих і найдорожчих. Відтоді про музичну школу в них удома не згадували. Крістіан ходив на приватні уроки до «Моцартеуму», згодом навчався там і там само залишився працювати.

Іноді він думав, чи хотів би робити в житті щось інше, крім як грати щодня на скрипці та спостерігати за мальовничим гірським краєвидом із вікна «Моцартеуму». Крістіанові складно було відповісти на це запитання, бо нічого іншого він у житті ніколи не робив. На будь-що інше просто не залишалося часу. Щоби досягнути рівня майстерности, якого вимагали від скрипаля, котрому довірять грати на скрипці Моцарта, треба було присвячувати музиці весь свій час.

Крістіан мав мало друзів, а дівчата, з якими він зустрічався, переважно йшли від нього, не пояснюючи, чому. Крістіан підозрював, що їм просто набридало те, що з ним неможливо говорити ні про що, крім музики, а також те, що життя його розписане похвилинно й він постійно хвилюється: то через не надто вдалу репетицію, то через майбутній концерт, то через відсутність концертів і репетицій, то через те, що диригент зробив йому зауваження, і так далі. Якщо в нього колись і буде постійна дівчина, вона має поділяти його захоплення й розуміти, яке все це важливе. Ну або виявляти толерантність і робити вигляд, що його занудство її не діймає.

Відень, 1856 Кравецька майстерня

Йоган Лібені був наймолодшою, сьомою, дитиною бідного угорського кравця Штефана Лібені. Крім Йогана, у Штефана народилося ще шестеро дівчат. Коли на світ з’явився Йоган, батько вже й не сподівався, що доля пошле йому сина та спадкоємця. Появи ще однієї доньки він би просто не витримав. Утім, гріх було скаржитись: усі шестеро дівчат були працьовиті, побожні та слухняні. Усі залишилися старими дівами, бо угорський кравець, навіть у Відні, не здатен був забезпечити їх належним посагом.

Те, що він спромігся не лише виїхати до столиці імперії, а й відкрити там власну майстерню, вже вигідно вирізняло його з-поміж більшости співвітчизників, яким на батьківщині доводилося заробляти ще важче, – проте життя у Відні було дороге, а посагу від наречених очікували немалого. Тож усі дівчата залишились у батьківському домі. Зрештою, жодна не нарікала. Їм було весело працювати разом у батьковій майстерні, роботи не бракувало, а останнім часом їм почали замовляти навіть костюми для акторів імператорського Бурґтеатру. Ясна річ, не для примадонн, а для дівчаток-початківець, але й це було надзвичайно вигідно та перспективно.

Одне тривожило Штефана Лібені: його син був цілковито не придатним до кравецького ремесла. І навіть не тому, що синова права рука з дитинства була майже нерухома, тож його ніхто навіть не намагався вчити шити. Батькові йшлося про те, що хтось повинен керувати майстернею, коли він сам уже буде занадто старий для цього. Спілкуватися з клієнтами, приймати й віддавати замовлення його син міг би і з однією рукою. Та Йоган Лібені навідріз відмовлявся мати справу з такою приземленою, на його думку, роботою, як кравецтво.

Даремно Штефан погодився свого часу на пропозицію дружини віддати сина до університету. Мудрі люди відразу казали йому, що нічого корисного там дитина не навчиться, лише розлінується і не захоче потому працювати. Так воно і сталося. Щоправда, Йоган єдиний у цілій родині мав університетську освіту, і батько цим неабияк пишався, бо ж і коштувало це немало. Штефан теж знав грамоту і міг вести бухгалтерію, та це було не те саме, що читати грубі філософські книжки і провадити мудрі розмови з іншими студентами.

Проте роботи, а особливо ремесла Йоган цурався.

Останнім часом Штефана непокоїли й ті мудрі розмови. У синовій кімнаті почали збиратися не австрійські студенти, як раніше, а якісь угорські синки багатіїв. Відразу видно, що заможні. Тепер щовечора вони пили вино, курили і сперечалися про те, як повернути Угорщині незалежність від Австрії. Чуючи фрагменти тих розмов, Штефан потерпав, адже це могло накликати серйозні проблеми. Ув’язнення за вільнодумство, вигнання з університету, вовчий квиток на ціле життя. Проте, коли він намагався застерегти від цього самовпевненого сина, Йоган лише відмахувався від батька, мовби від надокучливої мухи. Мовляв, що ти розумієш у високих ідеях, адже ти лише темний і забитий кравець. Штефана ображало таке ставлення сина, тим більше що той досі жив на його утриманні. Та як змінити ситуацію – Штефан не знав. Дотепер вони з дружиною ніколи й ні в чому не відмовляли єдиному синові, наймолодшій довгоочікуваній дитині.

Усі ці невеселі думки не давали спокою Штефанові, коли він відірвався від роботи, зварив собі вже другу за сьогодні каву, визирнув надвір і купив газету у хлопця, який бігав вулицею і кричав: «Сенсація! Нові подробиці замаху на цісаря! Сенсація!». На першій сторінці Штефан прочитав: «Уранці під час прогулянки в Бурґґартені на найяснішого цісаря Франца Йозефа напав невідомий і вдарив ножем. На щастя, нападник схибив і цісар відбувся легким пораненням. У справі замаху заарештовано угорського студента Йогана Лібені».

Газета випала Штефанові з рук разом із філіжанкою. Порцеляна дзенькнула до підлоги, кава розлилася пахучою калюжею. Перед Штефановими очима постав сьогоднішній ранок.

Він прокинувся вдосвіта, як завжди. А коли пив ранкову каву, з дверей синової кімнати раптом вийшов Йоган у супроводі одного з його угорських друзів. Обоє були при повній параді, трохи бліді та зосереджені.

– Ми з’їздимо на кілька днів до Будапешта, – сказав Йоган батькові.

– Навіщо? – спитав Штефан.

– Є одна справа. Не хвилюйся, якщо ми затримаємося, – Йоган обійняв на прощання матір і, стримано кивнувши батькові, вийшов у двері.

Зальцбурґ, 2015

Доротея Тішлер народилась у родині хірургів. Її віддали до музичної школи, на фортепіано, бо так було прийнято, проте нікому з батьків та інших родичів нізащо би не спало на думку, що Доротея зробить музику своїм фахом, відмовившись від кар’єри в хірургії. Батько досі не може пробачити їй цей вибір, а надто через те, що жоден із його учнів так і не став його гідним наступником. Щоправда, батько ніколи не погодився би визнати і той факт, що сам він був доволі посереднім учителем. Замість терпляче пояснювати, повторювати і чекати, аж поки учень збагне, доросте, зможе, він нервувався, дивувався, як можна бути таким тупим і не розуміти найпростішого, хапався все зробити сам і врешті-решт навіть найздібніших своїх учнів залякував до цілковитої втрати віри в себе. Ті, в кого зберігалися хоча би рештки самоповаги, просто йшли від нього. А залишалися тільки і справді слабкі та недолугі, яким не вадило авторитарне керівництво батька Доротеї.

Зате в усьому, що не стосувалося педагогіки, її батько був просто блискучим фахівцем: чудовий хірург, природжений діагност, до того ж хороший організатор, він ефективно керував сімейною приватною клінікою багато років. Він і досі, хоча давно був на пенсії, не відійшов од справ повністю й у критичні моменти долучався до ухвалення рішень. Клініка була успішна та прибуткова, проте батько так і не позбувся жалю на Доротею, що вона не стала його наступницею і що йому довелося найняти чужу людину. ...