Михайло Коцюбинський Fata morgana (збірник)

Таємниця агави, або Загадка Коцюбинського

За рік до смерті, закінчуючи останнє оповідання «На острові», Михайло Коцюбинський писав: «Завжди хвилююсь, коли бачу агаву: сіру корону твердого листу, зубатого по краях і гострого на вершечку, як затесаний кіл. Розсілася по терасах і коронує скриту силу землі. Або її цвіт – високий, до щогли подібний зелений стовбур з вінцем смерті на чолі. Бо така таємниця агави: вона цвіте, щоб умерти, і умирає, щоб цвісти».^[1]

Квітам, як і взагалі природі, присвячено чимало натхненних сторінок творів Коцюбинського, але агаві серед них належить особливе місце. Незадовго до смерті письменника з оповіданням «На острові» познайомився його брат Хома Коцюбинський. «Я прочитав (твір. – Ред.), – згадував він, – і здивувався, як сухий ботанічний опис опоетизовано. Агава у Михайла Михайловича не звичайна рослина, а якась жива істота. Коли через кілька хвилин я висловив своє захоплення описом, Михайло Михайлович нервово повів рукою, ніби хотів щось від себе одігнати, і сказав: «Розумієш ти, що я не агаву змалював, а своє життя…».^[2]

Подібно до змальованої письменником квітки, він всмоктував силу з серця рідної землі, рідної культури, пробивався крізь матеріальні нестатки, канцелярську роботу, хвороби і нагляд поліції. Його талант розквітнув цвітом справжньої краси, який помітили не тільки в Росії, а й в Європі. І передчасна смерть обернулася безсмертям його творів, відомих у багатьох країнах світу.

Таємниця агави, цвіт яблуні, дитячі очі волошок, жайворонкова пісня – рослинний і тваринний світ завжди у творах Коцюбинського сповнений таїни. Природа була для письменника джерелом натхнення і мудрої філософії буття. «Книга природи», – полюбляв говорити письменник. Без розуміння цієї книги не зрозуміти і самого Коцюбинського, і його творів, і тієї епохи, яка кинула відблиск на все, чого торкнулося його перо. В чому ж таємниця майстерності видатного прозаїка? І в чому секрет довголіття його творів? Як сформувався цей великий талант української літератури?

«Будемо мати свого літератора!»

Одного разу в дитинстві, коли Михайлик захворів, під час марення він раптом заговорив українською мовою. В сім’ї розмовляли російською, і тому цей факт здивував домашніх. Після одужання хлопчику розповіли про цю подію, і він ще більше загорівся цікавістю до українського слова. В 9 років Михайлик пробує складати українські пісні на взірець народних, а в 12 пише велику повість з фінського життя російською мовою.

Факт народження Михайла Коцюбинського був закарбований на жовтуватому папері метричної книги Вінницького Преображенського собору за 1864 р. у такій формі: «Сентябрь, 5^[3]». Народився «Михаил». Батьки – «губернский секретарь Михаил Матвеев Коцюбинский и его законная жена Гликерия Максимовна, оба православного вероисповедания^[4]». Дрібний державний службовець Михайло Матвійович Коцюбинський був від природи людиною неспокійною і погано уживався з начальством. Через те змушений був часто міняти роботу. Разом з ним з місця на місце мандрувала й сім’я. До кінця життя він так і не зміг забезпечити їй більш-менш пристойне існування.

Своїм вихованням Коцюбинський зобов’язаний матері. Походженням вона була з молдавського роду Абазів. Від неї, запише він згодом в автобіографії, успадкував «тонку і глибоку душевну організацію» та «любов і розуміння природи». Від няньки Хими, селянки, Михайлик почув українську народну пісню, казку. А ще, як згадував Хома Михайлович, любив ходити на ярмарки і слухати лірників. Розповіді й народні пісні сліпого діда Купріяна, який певний час мешкав у Коцюбинських, хвилювали чутливе серце хлопчини. Тому не дивно, що одного разу з підсвідомості виринув той нестримний полум’яний потяг до українського художнього слова, який не згасав уже ніколи до самого кінця його життя. Колись в листі до Володимира Гнатюка (1908) Коцюбинський скаже: «Єдиний спосіб [вижити. – Авт.] – писати по-російськи, але коли я досі сього не робив, то вже тепер не зроблю. А тим часом факт, що мої російські перекладачі дістають в кілька раз більше за переклад, ніж я за оригінал. Доведеться пропасти» [6, 88].

Улюбленець матері і пестун родини, на дванадцятому році Михайлик був змушений вперше відірватися від рідної домівки. Закінчивши дворічну народну школу в м. Барі, де вони жили, хлопець їде в Шаргород, щоб продовжити навчання в духовній семінарії – бурсі.

Після реформи освіти 1866—1867 рр. у школах було скасовано «волосодраніє», «вуходраніє» і вистоювання голими коліньми на гречці. Проте Шаргородська бурса часів навчання Коцюбинського ще мало чим відрізнялася від описаної Помяловським. Лекції обмежувались самими запитаннями й відповідями. А від учня вимагалось лише зазубрювання текстів підручників. Інших книжок не було. Науки – арифметику і географію, грецьку, російську, церковнослов’янську мови та інші —учні бачили крізь вузеньке «віконце» підручника, який змушені були завчати майже напам’ять.

І з якою насолодою бурсаки після занять тікали до монастирського ставу, щоб позмагатися наввипередки, половити раків або в’юнів. Найбільші сміливці перетинали став, стрибали в міщанські городи і зривали там огірки. Циганською голкою вони нанизували їх на шпагат, зв’язували його кінці і з таким намистом на шиї поверталися на свій берег.

Змалку Михайлик був хворобливим, млявим. Тому й у бурсі, як і вдома, книжці віддавав перевагу над дитячими пустощами. Вчився добре, образи вмів зносити мовчки, користувався повагою у товаришів.

Одного разу в учительській, як згадував родич Коцюбинського, який працював у цій же бурсі помічником наглядача, сталася така розмова. В кімнату ввійшов учитель російської мови із стосом зошитів. Він тільки-но закінчив перевіряти твори бурсаків на тему «Як відбуваються різдвяні свята в моїй сім’ї», і, вибравши роботу Михайлика, не міг стримати захоплення. «Будемо мати свого літератора!» – з гордістю проказав він і почав читати твір уголос. Дослухавши до кінця, хтось з учителів вихопився із скептичним зауваженням. Справді, написано гарною мовою, та й думка є, але навряд чи другокласник написав це сам. Мабуть, запозичив у когось і зміст і форму.

Учитель російської, який добре знав Михайлика, не погоджувався. «Ні, панове, – відстоював він свого вихованця, – це майбутній письменник, майбутній поет. Щоправда, в нього ще слабке уявлення про справжню красу слова, але яке природне чуття художньої форми». У ці пророчі слова тоді не всі повірили.

Мешкали бурсаки на квартирах у шаргородських міщан. Від своїх хазяїв вони чули перекази з давнини – як орда набігала, як гнітила людей панщина. А часом у неділю чи свято надвечір заходила на квартиру якогось бурсака баба Фусинка. Така собі старенька Шахеризада. Пригостивши її, бурсаки з сусідніх хат сідали довкола неї і насторчували вуха. А з вуст народної оповідачки так і лилися казки і перекази, як баба-відьма гризе ліс, що виріс з гребінця Ганнусі-втікачки, як кінь-віщун рятує Івана…

Важко сказати, чи саме вона бувала і в Михайлика, чи ці, чи інші казки він слухав, але така вже велася давня бурсацька традиція. З певністю можна лише твердити, що Коцюбинський не поминав шкільної бібліотеки, яка після реформи значно поповнилася книжками.

Пристрасть до читання з’явилась у Михайла трохи раніше. В 11 років (сім’я тоді мешкала в якомусь селі) хлопчина по-дитячому сильно закохався в шістнадцятирічну дівчину, яка не звертала на нього ані найменшої уваги. Поклавши будь-що стати великою людиною і тим завоювати серце своєї коханої, він накинувся на книжки. Михайлові пощастило натрапити на гарну бібліотеку, яка належала місцевому священику – людині розумній і, як на свій час, прогресивній. Невідомо, чи вдалося Михайлу справити враження на дівчину почерпнутими з книжок думками, але цілком зрозуміло, що прочитані тоді твори відіграли велику роль у його житті. Цими книжками були безсмертні «Кобзар» Тараса Шевченка і твори Марка Вовчка. Саме вони, як потім згадував М. Коцюбинський, остаточно направили його на український шлях.

За якийсь рік-два Коцюбинський раптом швидко подорослішав. Він ще більше замкнувся в собі. Спричинилися до цього дві сумні події. На сім’ю Михайла Михайловича навалюються нещастя. Сліпне мати, батько втрачає посаду і вже ніколи не зможе дістати путящої роботи, щоб забезпечити сім’ю. Родина повертається у Вінницю. Щоб мати гроші на переїзд, змушені були продати частину майна. Та й на новому місці було не легше. Коцюбинські часом не мали змоги пригостити гостей навіть чаєм.

Друга подія – «політичний процес», як гучно назвав Коцюбинський невеличку пригоду – сутичку з поліцією, яка справила на нього, очевидно, неабияке враження і поклала початок зіткненням з цим департаментом. У 1880 р. Михайло Михайлович закінчує Шаргородське духовне училище і відправляється в Кам’янець-Подільський (1881 р.), мабуть, маючи намір вступити до університету. Мрія ця не здійснилася через матеріальні нестатки – треба було допомагати родині.

Кам’янець-Подільський жив у той час активним громадським життям. Особливо виділялась молодь. Коцюбинський поринає у вир політичних ідей і юнацьких захоплень соціалізмом, якими жили тамтешні семінаристи та ентузіасти-народники. Товариш Михайла Михайловича так згадує про ті дні, що залишили відчутний слід у їхньому житті: «Що не кажіть, а час спілкування нашого в Кам’янці був часом самим дорогим, самим священним. Ніякий університет, ніякі книги не могли б дати того, що дали ці нечисленні дні щирого захоплення думки, справжнього шукання правди і підвалин у житті».^[5]

У річницю вбивства Олександра II – 1 березня 1882 р. – невелика група семінаристів на чолі з О. Саліковським, якому ректор семінарії дав прізвисько «генерала соціалістичної пропаганди», зібралася на околиці міста на сходку. Тут було організовано «Подільську дружину» і прийнято відозву, в якій схвалювалося вбивство «царя-ката», прославлялись герої «Народної волі» – Кибальчич, Рисаков, Перовська та ін. Зачитали статтю з «Народної волі» та програму «Чорного переділу». Але про діяльність «Подільської дружини» скоро дізналася поліція, почалися арешти, слідство. Коцюбинський не був присутній на цій сходці, проте з членами дружини, зокрема О. Саліковським, був добре знайомий і підтримував стосунки.

Одного разу, вертаючись увечері додому, як згадував пізніше Хома Коцюбинський, Михайло Михайлович помітив підозрілу людину, що заглядала у вікна його хати. Не довго думаючи, він підбіг і вдарив незнайомця своїм сукуватим ціпком. Ним виявився жандарм-вартовий, що разом з іншими прийшов на квартиру Коцюбинського робити трус. Михайла Михайловича заарештували, звинувативши в нападі на поліцію. Але через три дні відпустили. Коли згодом він потрапив під нагляд поліції, про цю справу вже забули, але для Коцюбинського це перше знайомство з в’язницею, де він просидів три дні, надовго відклалося в пам’яті.

Літературна кар’єра Коцюбинського почалася з цілковитого провалу. Повернувшись у Вінницю, Михайло Михайлович дає уроки, щоб заробити трохи грошей на підтримку сім’ї, в якій було п’ятеро дітей: Михайло, Ліда, Хома, Леонід і Ольга. Часом він виїжджає в село, щоб навчати панських дітей. Ночами (бо вдень не було часу) просиджує над книжками. Читає багато з російської і зарубіжної літератур: Успенського і Некрасова, Достоєвського і Салтикова-Щедріна, Золя і Сенкевича. Особливе захоплення викликали твори українських письменників – Шевченка, Марка Вовчка, Куліша, Нечуя-Левицького, Кропивницького та ін. Любить читати напам’ять поезії з «Кобзаря», а найбільше «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє…»

У 1884 р. Коцюбинський пробує написати оповідання, яке відоме під назвою «Андрій Соловійко, або Вченіє світ, а невченіє тьма». У Вінниці Михайло Коцюбинський товаришує із священиком П. І. Вікулом, двоюрідним братом О. Саліковського, який учив їх обох у Шаргородському духовному училищі. П. І. Вікул підтримував зв’язки з революційно налаштованою молоддю, а в його домі часто збиралася прогресивна інтелігенція. Бував тут і місцевий присяжний уповноважений Нейман – людина освічена і з великими симпатіями до української літератури. Через Вікула оповідання Коцюбинського «Андрій Соловійко…» було передано на суд Нейману. Вирок був дуже суворий. Зверхньо оцінивши першу спробу молодого автора, Нейман у кінці відгуку радив Коцюбинському кинути цю справу, аби «не калічити святу нашу мову».

Присуд Неймана не спинив Михайла Михайловича, і протягом наступних 2—3 років він створює нові оповідання («21-го грудня, на Введеніє», «Дядько та тітка»), але показувати їх комусь чи подавати до друку не наважується. А згодом і зовсім замовкає на кілька років, очевидно вражений своїм невдалим дебютом.

За життя Коцюбинський ніколи не друкував ці перші твори. З’являлися його збірки, окремі твори і вибране, виходили різними мовами в Росії і за кордоном, але учнівські спроби так і пролежали невідомими широкому читачеві, аж поки не побачили світ років через десять після смерті письменника.

Справжній художник

11 червня 1890 р. начальник Подільського жандармського управління у відношенні до департаменту поліції повідомляє, що київський губернатор видав Михайлові Коцюбинському закордонний паспорт і наказує встановити нагляд за поверненням Коцюбинського в межі імперії. Зважившись виїхати до Львова, Михайло Михайлович виявив неабияку сміливість, адже Галичина належала до Австро-Угорщини і вважалась чи не центром українського культурного руху. Безпосереднім приводом до поїздки за кордон послужила перша публікація Коцюбинського – поява у львівському журналі «Дзвінок» його вірша «Наша хатка». Тут у Львові він зав’язує контакти з редакторами українських журналів «Дзвінок», «Правда», «Зоря», що мали ліберально-народницький напрям, знайомиться з Іваном Франком.

Протягом 90-х років Коцюбинський чимало перекладає для цих журналів, друкує ще кілька віршів, але справжню увагу читачів привертають його дитячі оповідання – «Харитя», «Ялинка», «Маленький грішник». Ознайомившись з першим із них, Панас Мирний написав молодому колезі схвильованого листа: «Прочитав я її («Харитю». – Ред.) та й нестямився!.. У такій невеличкій приповісті та такого багато сказано! Та як сказано! Чистою, як кринична вода, народною мовою; яскравим, як сонячний промінь, малюнком…»^[6]. Лише шість років минуло з того часу, як Нейман радив Коцюбинському «не калічити святу нашу мову», а він уже заслужив похвалу одного з визначних майстрів українського красного письменства. Та й за що? Саме за мову, в хисті до якої йому відмовляв Нейман. «Та так тільки справжній художник зможе писати!» – продовжував Мирний, передрікаючи велике майбутнє молодому автору.

І як змінився пейзаж порівняно з першими творами. З традиційного малюнка-схеми він перетворився на чарівний, з майже інтимними деталями, світ природи, який ніби вторує переживанням маленької героїні. «Босі ноженята, – зауважує письменник в «Хариті», – ступали по втоптаній стежці, над головою, межи колосками, як биндочка, синіло небо, а з обох боків, як стіни, стояло жито й шелестіло вусатим колоссям. Харитя опинилась наче на дні в морі. В житі синіли волошки та сокирки, білів зіркатий ромен, червоніла квітка польового маку. Польова повитиця полізла догори по стеблині жита і розтулила свої білі делікатні квіточки» [1, 37]. Майстерний опис природи, безпосередньо пов’язаний з переживаннями, почуттями дитини, передає її настрій, психологію. Вже в цьому першому друкованому оповіданні можна помітити мазки майбутнього письменника-імпресіоніста.

Попри всю свіжість художнього бачення життя перші дитячі приповістки все ж були позначені особливостями традиції літератури XIX століття. Хоч і тут бачимо рельєфний малюнок природи, ніжність кольорів, тонке проникнення письменника в психологію героя.

«Харитя», «Ялинка», як і наступні твори («П’ятизлотник», «На віру»), написані в селі Лопатинцях, де Коцюбинський працював приватним учителем у сім’ї бухгалтера цукроварні Мельникова.

Після смерті батька родина опинилася повністю на утриманні Михайла Михайловича. Він дає спочатку приватні лекції у Вінниці, виїжджає вчителювати на село. І, незважаючи на нагляд поліції, бере участь у громадському житті. У 1888—1890 рр. його обирають гласним до Вінницької міської думи. А склавши екстерном іспити на звання народного вчителя, він виїжджає в с. Лопатинці.

Бувало перестріне Михайло Михайлович на дорозі селянку і спитає:

– Це ви йдете жати?

– Еге ж, – відповість та.

– А де ж ваша нива?

Та й піде в поле разом з нею і довго дивиться, як працюють люди, слухає, як співають українські народні пісні, і все записує.

І поговорити з людьми любив. А дітей Мельникова у вільний від навчання час прилучав до збирання фольклору. Пісні, казки, прислів’я, записані Коцюбинським у Лопатинцях, згодом з’явилися в етнографічних збірках, виданих у Чернігові. Все це сприяло появі талановитих оповідань Коцюбинського.

Наприкінці 1891-го – на початку 1892 р. Коцюбинський сповнений творчих планів і бажань. Він пише повість «На віру», оповідання «П’ятизлотник», які остаточно утверджують за ним ім’я українського письменника. Проте улюбленій справі змушений віддаватись у невеличкі проміжки вільного часу. Треба було дбати про шматок хліба, якого літературна праця не давала. Він шукає постійного місця на державній службі, де мав би певний заробіток і більше часу для писання. Врешті, йому здається, що такою роботою могла б стати філоксерна комісія, куди його влаштовують працювати, і в червні 1892 р. Коцюбинський виїжджає в Бессарабію, діставши посаду розвідувача з платнею 40 крб. на місяць з помешканням і артільним харчуванням.

На фотографії 1893 р. (а Коцюбинський любив фотографуватися) закарбовано гурт працівників філоксерної комісії – 9 чоловіків і хлопчик біля тину. Здебільшого молоді – років 20—25 і двоє старших. Дехто одягнутий у сюртуки з метеликами, хтось просто у вишиваних сорочках. Коцюбинський – у центрі, на третьому плані. На ньому вишивана українська сорочка, піджак, бриль і ціпок у руці. Очі дивляться спокійно. З усього видно, гурт складається здебільшого з інтелігенції. Справді, в комісії Михайло Михайлович потрапив у гурт, як дехто казав, «свідомих» українських інтелігентів-народників. Тут були й студенти-українці Харківського, Одеського, Київського університетів. Керівник філоксерної комісії П. І. Погибка пізніше згадував, що між розвідувачами були українці, які вперто шукали шляхів до відродження України, хотіли донести освіту до всіх нещасних, знедолених пролетарів і поліпшити їхнє матеріальне становище. До таких належали Коцюбинський, Бержковський та інші; вони навіть вдягалися як селяни-українці^[7]. Багато хто з них належав до «Братства тарасівців».

«Братство тарасівців» мало більш помірковану програму, ніж інші радикальні партії. Свою роботу воно спрямовувало насамперед на культурно-освітні заходи та збудження національної свідомості простого люду, на агітацію за емансипацію жінки. Народницько-просвітницький характер братства якоюсь мірою відповідав і настроям Коцюбинського. Разом із братчиками, працюючи у філоксерній комісії, він вів просвітницьку роботу серед селян, працівників комісії.

Трохи згодом Коцюбинський зобразив роботу філоксерної комісії в оповіданні «Для загального добра», яке відіслав на конкурс у журнал «Зоря», де воно було відзначене премією. В центрі гостросюжетної розповіді – доля молдавського селянина Замфіра Нерона. Добросовісно працюючи на своєму винограднику, він зумів досягти певного добробуту. І от нещастя – рослинна тля філоксера напала на його виноградник. Зовні ще здорові, квітучі лози, а коріння підточуються паразитами. У село прибуває філоксерна комісія. Яку ж допомогу в цьому разі пропонує держава селянинові? Єдину – знищити роками виплекану лозу, щоб тля не перекинулась на виноградники інших господарів. Для загального добра, так би мовити. Це розоряє сім’ю Замфіра Нерона. Не переживши такої трагедії, вмирає його дружина. Керівник філоксерної комісії Тихович усе більше сумнівається, чи справді корисну справу вони роблять людям. «Коли б хоч певність, – думає він, – що така офіра^[8] потрібна для загального добра, що робиш справді пожиточне діло, а не зайву жорстокість» [1, 239].

Коцюбинський був тонким стилістом і дуже вимогливим до себе письменником. Кожному слову, і навіть букві, надавав великого значення. Збираючись видати оповідання за власні кошти, він написав до В. Лукича (1896): «Насамперед прошу змінити заголовки: я хотів би, щоб заголовок читався не «Задля загального добра», а просто «Для загального добра». Тому прошу зайве «за» викинути» [5, 62]. Очевидно, прийменник «задля» трохи змінював смисл заголовка, у ньому втрачався той іронічний підтекст, який закладав у назву письменник. До речі, в цьому ж листі містяться цікаві спостереження Коцюбинського над евфонією (милозвучністю) української мови. Читаючи коректуру «На крилах пісні», письменник нещадно виправляв стилістичні та інші огріхи. Він протестував проти неграмотного втручання коректора в його текст: «…я помітив, – писав Коцюбинський, – що коректор навіщось поперероблював деякі слова, напр. «гострий» – переробив на «острий», «вогнище» – на «огнище» і т. д., що дуже негарно гучить особливе по словах, що кінчаються на голосозвуки. Напр.: «те остре, до фізичного болю остре…», «догоряє огнище» і др. Наш народ, що має музикальне вухо, по змозі обминає натовп голосозвуків або шелестозвуків і намагається розкласти так слова, щоб заховати закони евфоніки. Отож і я намагаюся по змозі додержувати ту евфоніку, і дуже мені прикро, коли хтось псує мені ту роботу» [5, 62]. Уважність до слова і гостре відчуття його звукових і смислових нюансів – одна з найважливіших прикмет стилістики Коцюбинського, яку він вдосконалює протягом усієї творчості. Так, він цікаво обігрує слово «доктори» в оповіданні «Для загального добра», що ним народ іронічно охрестив розвідувачів філоксерної комісії, які не лікують, а знищують виноградники… Таким чином, різноманітними художніми засобами письменник намагався підкреслити ілюзорність народницьких ідей про допомогу селянам. Насправді вони ні освітою, ні реальними практичними ділами не в змозі були змінити їхнє економічне становище. Це особливо підкреслено в думках і переживаннях Тиховича, в якого «не ставало певності в корисності діла, ґрунт почав хитатися під ногами» [1, 243]. Ще з більшою іронією письменник малює народницькі ілюзії в оповіданні «Лялечка», написаному в 1902 р., яке показувало, що він усе далі розходився з ідеями «Братства тарасівців», оповідання, що, по суті, розпочинало новий етап у його творчості. Проте цьому передували деякі важливі події, які мали чимале значення для подальшого його життя і письменницької практики.

Дорога додому

У 1896 р. Коцюбинський одружується з Вірою Устимівною Дейшею, яка походила зі старого українського дворянського роду. Після навчання на Бестужевських курсах у Петербурзі вона працювала викладачкою французької мови в Чернігівській гімназії. В Чернігові вони й познайомились. Велике бажання мати сімейне вогнище тягне Коцюбинського до постійної роботи, але, не знаходячи місця, він продовжує працювати у філоксерній комісії, щоправда, вже в Криму, де йому запропонували кращу посаду і більший заробіток. Листи письменника з Криму до дружини сповнені кохання й туги. Характерний допис з Алушти від 13 жовтня 1896 р., де він з гумором і теплим почуттям розповідає про одержання від дружини посилки з грушами і яблуками та листа, який ці груші попсували. Не можна не навести уривок з нього, де видно, яких теплих слів і образів добирає кохаюче серце письменника, щоб вилити свої почуття. «Сонечко ти моє! Ти мені світиш і грієш, – пише Коцюбинський Вірі Устимівні. – Твої листи для мене – половина життя. От і нині дістав листа од тебе – і так мені добре, так легко і весело. Я мало не з’їв того листа, таким він був мені солодким, а найпаче від грушової підливки. Ай, ті груші: побились, потовклись та напустили такого соку, що лист твій та бонзині книжки як душенина упріли в тому сокові. На превелику силу одліпив я його од коробки і тільки що розклав на столі, щоб хоч місцями прочитати, коли знов лихо: оси зачули, що прийшов лист од Віри, і роєм назлітались його читати. Мусив кинути листа та ганятись за осами, і тільки по їхніх трупах знов добрався до мокрого, страшного й загнилого вже аркуша паперу.

А проте прочитав все: де не розібрав, там серце відповіло мені, що Вірунечка кохає мене» [5, 92].

Була й інша причина, що спонукала Коцюбинського десь осісти на постійній спокійній службі. Це нестримне бажання писати. Мандри з місця на місце по Бессарабії, а потому в Криму, хоч і давали багато матеріалу для наступної творчості, та не сприяли зосередженості, без якої неможливе й писання. Врешті й часу на творчість лишалось дуже мало. В листах до своїх кореспондентів письменник зрідка скаржиться на брак більш-менш придатних умов для занять улюбленим ділом. Так, ще 24 червня 1894 р. Василю Лукичу він пише: «Вибачте мені, ласкавий добродію, цю мою загайку; мені вже й самому соромно так довго тягти обіцяну працю, та що ж вдієте, коли така клята служба! Осінь та зиму матиму вільніші – тож гадаю докінчити «По Бессарабії» та спробувати свої сили на більшій праці, наприклад повісті» [5, 46]. Як і Чехов, обтяжений роботою земського лікаря, так і Коцюбинський на службі у філоксерній комісії весь час мріє засісти за більший твір. Обом письменникам не щастило. За службою й необхідністю заробляти на шматок хліба на творчість не лишається часу.

Уривками, виносивши в голові сюжет, Коцюбинський майже без чернеток (на це потрібний також час) хапається за писання і живе надією, що життя якось владнається і в нього з’являться більші можливості віддатися улюбленій справі. Тому він не припиняє спроби знайти постійне місце.

У 1897 р. Коцюбинський звертається до чернігівської влади з проханням прийняти його на роботу в земство. Мотивує він тим, що, захворівши на ноги, не в змозі продовжувати службу на посаді помічника експерта у Кримському філоксерному комітеті, оскільки ця робота пов’язана з постійним ходінням. Звертаючись до департаменту поліції, щоб розвіяти будь-яке упередження проти себе, він пише: «В 1884 г. я находился под следствием по политическому делу, сути которого я и до сих пор не знаю. При обыске не было найдено решит ельно ничего, компрометирующего меня. Через год или полтора мне было объявлено, что я освобождаюсь из-под следствия. Этим дело и кончилось» [5, 327]. Коцюбинський наївно вважав, що поліція лишила його в спокої, хоч насправді він був під постійним «негласним надзором». В той час як Михайло Михайлович з новими й новими проханнями звертався до начальника Чернігівської губернії, не розуміючи, чому йому відмовляють у посаді на державній службі, поліція інформує губернатора про неблагонадійність письменника. Врешті-решт йому дозволяють працювати в земстві, але не на тій посаді, на якій він хотів, при цьому поліція видає для губернатора таку довідку про письменника: «К о ц ю б и н ск и й – украинофил, сотрудничал в издаваемом во Львове журнале «Зоря» и в 1986 г.

издал весьма тенденциозную брошюру «Для общественного блага», предназначенную для народа в Украине. Вследствие этих данных в 1897 г. был не допущен заведующим книжным складом Черниговского земства, но, ввиду благоприятного отзыва д<ействительного> с<татського> с<оветника> Андреевского и личного ходатайства Коцюбинского перед д<епартаментом> п<олиции>, коему он представил удовлетворительные объяснения по существу имеющихся о нем сведений, было сообщено черниговскому губернатору о неимении препятствий к допущенню названного лица на службу Черниговского земства воо бщ е, за исключением лишь должности заведующим книжным складом»^[9]. Оскільки, як повідомлялося в попередньому документі поліції, ця посада давала б можливість Коцюбинському поширювати «тенденційну» літературу.

Отже, письменник усе ж потрапляє в Чернігів, але місяці чекання посади і листування з представниками влади та поліції змушували його влаштуватися поки що на інше місце. Ним була посада хронікера в житомирській газеті «Волынь», що видавалася російською мовою. Як спраглий у пустелі, Коцюбинський накинувся на газетярську роботу після років мандрувань по Бессарабії та Криму. Він редагує рубрику «Свет и тени русской жизни», добираючи до неї статті з російських видань, пише власні статті. Його симпатії незмінно на боці селян. Через це він постійно свариться з головним редактором Фідлером, що врешті призводить до конфлікту між ними.

22 лютого 1898 р. Коцюбинський друкує у «Волині» свою статтю «К полемике о самостоятельности малороссийского языка», як зневажливо іменувалась українська мова. Виступаючи проти спроби буржуазної газети «Биржевые ведомости» представити українську мову як щось легковажне, що підлягає осуду, і відстоюючи її право на існування, письменник твердо оцінює роль української і російської мов у духовному розвитку двох народів. Зокрема, він пише: «По нашему глубокому убеждению, всякий дальнейший шаг к развитию малороссийского литературного языка будет приобретением и для общерусской литературы; совместное существование обеих родственных литератур нам представляется могучим условием культурного роста двух, взаимно дополняющих друг друга, народностей» [4, 120].

Приїзд Коцюбинського в Чернігів у 1898 р. відкриває нову сторінку в його житті. Якщо говорити точніше, то навіть не сторінку, а цілий розділ. І справа не тільки в тому, що нарешті владналося його сімейне життя і він зміг осісти на постійній більш-менш придатній для його характеру роботі. Головне було в тому, що він дістав можливість включитись у культурне й громадське життя, віддатися творчості. 1900-ті роки, в які вступав письменник, були справжнім спалахом в українській літературі цілого сузір’я непересічних талантів. Ольга Кобилянська і Василь Стефаник, Марко Черемшина і Лесь Мартович, Гнат Хоткевич, Микола Чернявський та багато інших розсувають межі тем і проблем, оновлюють художні форми, намагаючись своїми творами відповісти на найпекучіші питання життя. Бурхливі літературні й суспільні процеси, в яких уже відчуваються перші блискавки грозової хмари 1905 р., спонукають і Коцюбинського до активних творчих пошуків.

У 1903 р., закінчивши першу частину повісті «Fata morgana», Коцюбинський разом із Чернявським пишуть своєрідну відозву до письменників, у якій оформлюються багаторічні роздуми письменників над завданнями літератури на даному етапі. «Вихований на кращих зразках сучасної європейської літератури, – зазначалося у відозві, – такої багатої не лише на теми, але й на способи оброблювання сюжетів, наш інтелігентний читач має право сподіватися й од рідної літератури ширшого поля обсервації, вірного малюнку різних сторінок життя усіх, а не одної якої верстви суспільності, бажав би зустрітись в творах красного письменства нашого з обробкою тем філософічних, соціальних, психологічних, історичних і т. ін.» [5, 281].

Поставивши завдання відійти від етнографічного замилування сільським побутом, піднести українську літературу на вищий щабель – європейський, Коцюбинський придивляється і до творчості західноєвропейських письменників: Генріка Ібсена, Арне Гарборга, Кнута Гамсуна, Юнаса Лі, Метерлінка та ін. Віддаючи перевагу психологічним темам, Коцюбинський глибоко студіює праці з психології – науки, що на цей час починає бурхливо розвиватись. В особистій бібліотеці письменника в Чернігові (тепер музей) збереглися книжки, назви яких свідчать про широке коло його зацікавлень у цій галузі: Т. Рібо «Психологія почуттів», М. Ланге «Емоції», Ш. Летурно «Фізіологія пристрастей», В. Вунд «Начерки психології», Г. Спенсер «Справедливість», Ч. Ломброзо «Геніальність і божевілля» та ін.

Наскрізь новочасний письменник

Вранці Коцюбинський вирушав у статистичне бюро – маленький одноповерховий будиночок, потопаючий у садках на околиці Чернігова. Потяг письменника до краси був помітним не лише в його творах, в обожнюванні природи, а й у вбранні. Один тогочасний його знайомий Г. Лазаревський згадує: «Михайло Михайлович завжди був одягнений дбайливо, навіть чепурно (звичка ще з семінарських років. – Ред.). Улітку в ясно-кремовому у синю смужку костюмі, жовтих черевиках, у білій панамі з чорною стрічкою, з незмінним ціпком – гуцульським топірцем у руках. З квіткою у петельці. Іноді з квітами в руках. На тлі чернігівської звичайної людності завжди здавався він мені елегантним європейцем, «європейським українцем», а не «малоросійським українцем». Іноді з роботи він повертався в парусиновій, модній тоді толстовці. Часто у чорній пелерині поверх одягу. Узимку в чорному пальті з чорним смушковим коміром, у високій чорній смушковій шапці».^[10]

Робота відбирала левову частку часу, і тільки пізно ввечері Коцюбинський діставався до книжок або й до чистого аркуша паперу, занести на який бодай хоч одну думку майже не ставало сил. Маючи «тонку душевну організацію», успадковану від матері, він був артистичним не тільки в одязі, манерах, поводженні, а й, найважливіше, в емоціях, переживаннях, умінні проникнути душею в квітку, рослину, будь-який предмет, передати враження від нього словом, як від живої істоти. Писав Михайло Михайлович не так багато, як хотів. Начерків, як правило, не робив, виношуючи цілий твір у голові. Але зрідка в його записнику з’являлися записи, які з часом він використовував у творах. Спостереження над природою сповнені такої мистецької вишуканості, справжніх художніх відкриттів, що можуть сприйматися як окремі мініатюри.

Записи стосуються не тільки перших років XX ст. і не тільки Чернігова, а проте допомагають краще зрозуміти глибоке інтуїтивне проникнення письменника в таїну живого і прекрасного. У замальовках природи Коцюбинський найчастіше використовував прийом контрасту (наприклад, моря і неба, неживого й живого) або персоніфікацію. Ось кілька мініатюр з його нотатників: «Дивилось червоне око заходу» [4, 277]. «Крізь цвітучі галузки дерев дивилось небо такими синіми молодими очима» [4, 282]. Письменник не тільки малює, а й заражує читача тими почуттями, що охоплюють його від побаченої свіжим оком природи. Несподівані тропи, ракурси створюють яскраві образи, що запам’ятовуються. Наприклад, море: «Море було таке гладеньке і синє, наче туго натягнутий екран, на якому показували небо» [4, 287]; «На морі тріпочуть вітрила човнів, як голуби в небі» [4, 283].

З особливою любов’ю Коцюбинський змальовує квіти: «Вдень земля от кульбаби – як зоряне небо, уночі небо – наче цвітуча кульбабою лука» [4, 305]. Кожна квітка не тільки образ, а в певному розумінні й характер, так само, як, скажімо, у Л. Толстого кущ реп’яха навіяв задум і характер Хаджі-Мурата з однойменного твору. У Коцюбинського: «Дрок – наче дротяна щітка, якою чесалось сонце, полишивши на ній пасма свого золотого волосся» [4, 293], «Сивина полинів, срібних навіть вдень, наче осяяних місячним світлом» [4, 293], «Ломонос (clematis) цупко поліз по вершечках кущів ожин і накинув на них весільну фату (намітку) свого прозорого цвіту» [4, 294]. Тут знаходимо і улюблений Коцюбинським таємничий образ агави: «Агави – як пащі акул» [4, 280], «Агави родились в таких тісних і ворожих обіймах, що на ціле життя на їх тілі лишились сліди зубів і форма ворога-брата. І коли листя рознялись врешті, вони все ще грізно <на> їжачились <своїми> акулиним<и> зуб<ами>ом і з погрозою наставились один <проти> до одного сірим могучим акулиним тілом» [4, 294].

Природа – це «чаша, з якої мільйони людей пили і п’ють красу і випити не можуть» [4, 291], – говорив Коцюбинський. Він досяг великої майстерності у змалюванні природи і людини. Через образ квітки, рослини, комахи навчився передавати людські почуття, вир пристрастей, надій, потяг до ідеалу. І без цього не можна зрозуміти його творів. Проте письменник весь час незадоволений собою. Йому здається, що він ще зовсім не знаходить того потрібного слова, яке відкривало б людям його душу. Тому, замкнувшись вечорами після служби в кабінеті і ніжно наносячи залізним пером дрібненькі рядки букв на папір, Коцюбинський глибоко мучився над кожним словом, видобуваючи його з потаємних закутків серця. Тому-то часом і виривались у нього з душі такі сповідальні фрази: «Пишу я дуже мало і ніколи не вдовольняючись своєю працею. Ще поки обдумую сюжет, поки в уяві моїй малюються люди, події і природа, я почуваю себе щасливим: таке все яскраве, свіже, повне і сильне, що я тремчу од зворушення. Але доволі мені сісти за стіл і взяти перо до рук, як з-під пера усе те виходить блідим, анемічним, безбарвним, мені не стає слів, аби віддати те, що я зараз так сильно пережив. Скінчивши роботу, я почуваю попросту обридження до неї, такою мізерною видається вона мені. Коли б можна було обмежити свою творчість уявою, я був би дуже щасливим. Проте щось сильне тягне мене до літературної праці – і літературі я відданий цілою душею» [6,43].

Творчість давала не тільки саму насолоду. Без неї він себе не мислив. Чи то за письмовим столом, чи просто на вулиці його душа, його серце і розум художника продовжували працювати. Скажімо, чи дуже поетичний звичайнісінький собі віз, повз який ви щодня проходите? Око художника здатне побачити в ньому майже живу істоту «<Під повіткою стояв віз>, – занотовує Коцюбинський у записнику. – З-під повітки визирали голі кістяки воза, заболоченого; він немов утомився, розвалився і з байдужістю до всього спочивав, одкинувши зламане колесо» [4, 259]. Саме на цьому возі Раїса Левицька – героїня оповідання Коцюбинського «Лялечка» – в’їжджала в село, де їй належало пережити велику людську драму.

Під час читання початку цього оповідання створюється враження, що ви сидите з учителькою на возі, а повз пропливають хати, люди, дерева, церква… І все те похмуре, подібне до кольору чорної землі. Наче на полотні Левітана всьому надано єдиний відблиск, єдиний колорит. І не тільки тому, що село справді убоге, а ще й тому, що в’їжджає у нього Левицька з украй пригніченим настроєм: «Хати здебільшого були старі, чорні, з чорними ж, порослими мохом стріхами. По дворах стояли багна й зеленасті калюжі. Вулиця теж блищала баюрами. На всьому одбились сліди убожества. І життя, і люди, що вічно риються в землі, прийняли, ввижалось Раїсі, колір землі, здавалися деталями мертвої природи» [2, 63—64]. У попередньому селі в Раїси виник конфлікт з попом, через що її й перевели у нову школу. Що ж її тут чекає? Чи не те саме?

Така зав’язка в оповіданні «Лялечка», яке дало привід І. Франкові сказати про Коцюбинського, що це «наскрізь новочасний письменник». А саме в підході до зображення дійсності – глибокому проникненні письменника в природу і через неї передачі людських почуттів. І. Франко писав про «нову генерацію» письменників, до яких належав і Коцюбинський: «…вони, так сказати, відразу засідають у душі своїх героїв і нею, мов магічною лампою, освічують усе окруження»^[11]. Отже, йшлося не тільки про новий стиль, який був близьким до імпресіонізму К. Гамсуна, А. Шніцлера та інших, а й про новий жанр малої епічної прози – психологічну імпресіоністичну новелу^[12]. Більшість творів Коцюбинського 1900-х років належать саме до цього жанру.

Чи це сільська вчителька, яка врешті закохується в попа («Лялечка»), чи це батько-письменник біля ліжка вмираючої доньки («Цвіт яблуні»), чи ліричний герой («З глибини») – скрізь письменник глибоко проникає у переживання героя, його пристрасті, бажання, які заховані у сприйнятті природи, навколишньої дійсності взагалі.

Наближалися роки революції 1905—1907 рр. Страйкувала залізниця, селянські бунти прокотилися по Україні. Посада завідувача відділу сільськогосподарської статистики Чернігівського земства давала можливість Коцюбинському стежити за подіями, що відбуваються на селі. В результаті таких спостережень народжується перша частина повісті «Fata morgana». Твір незвичний, новаторський. У ньому Коцюбинський робить спробу застосувати психологічні прийоми імпресіоністичного письма до проблем соціальної психології. Але не тільки це. Надавши оповіданню (а спочатку це було окреме оповідання) підзаголовок «З сільських настроїв», письменник поставив перед собою завдання передати соціальну атмосферу села, яке вже потрясали перші передреволюційні хвилі. Йому вдається також відобразити психологію маси, цілих прошарків селянства, що було новим у літературі.

Журнал «Наука и жизнь», вмістивши переклад оповідання «Fata morgana» Коцюбинського у № 5 за 1905 р., супроводжував твір таким коментарем: «Пусть не пугается читатель кажущейся вялости предлагаемого рассказа М. Коцюбинского. Автор его – один из величайших талантов, которых подарила миру современная украинская беллетристика. Его типы – это живые, правдивые типы, взятые прямо с натуры. Это типические, могучие в своей целости фигуры, созданные историей и мучительным режимом современной украинской жизни, величина которых и сложилась прямо пропорционально объему и сложности этого режима… Рассказ этот не сказка, нет, это живая быль, выплаканная на бумаге слезами человека правдивого, глубоко искреннего и близко стоящего к жизни и к любимому народу… Этот, единственный в своем роде, рассказ удивительно соответствует своему названию, мы сами прочитали несколько раз подряд и вполне прониклись всем величием и всей глубиной того безмерного, безысходного народного горя, которое лежит на сердце украинского просто-людина».^[13]

Своєю новою, імпресіоністичною манерою Коцюбинський зумів досягти ще більшої правдивості, психологічної глибини в зображенні людини. Високо оцінені І. Франком, прогресивними діячами літератури і культури, твори Коцюбинського перекладаються на польську, угорську, німецьку, румунську, шведську, чеську мови. Незважаючи на це, письменник продовжує жити у великій матеріальній скруті.

Найбільша трагедія життя

На утриманні Коцюбинського були сім’я, сліпа мати, яка, до речі, на кілька років пережила сина. Позичку, яку він узяв у банку для придбання садиби в Чернігові, так і не зміг сплатити до кінця свого життя. Борги мануфактурним та іншим магазинам примушують його багато писати, але й цього не вистачає, і він нерідко звертається до знайомих видавців з проханням про матеріальну допомогу. Адже заробіток дрібного урядовця був мізерним, щоб вести більш-менш пристойне життя. Та й літературна праця не могла поліпшити його матеріальне становище.

Досить сказати, що за новелу «Intermezzo» – перлину європейського письменства – Коцюбинський одержав 35 крб. від редакції журналу «Літературно-науковий вісник», за цілком новаторський оригінальний твір «Невідомий» – 18 крб. 18 коп. За деякі твори платили більше, проте теж небагато. У 1903 р. видавництво «Вік» надрукувало перший том його «Оповідань», за які заплатило 200 крб. У той же час російські твори оплачувалися значно краще. Так, А. П. Чехов, який у певному розумінні відіграв у російській літературі таку саму роль, як і Коцюбинський в українській, у 1899 р. продав свої твори видавцеві А. Ф. Марксу за 75 000 крб. Навіть російські перекладачі Коцюбинського одержували набагато більше, ніж він. Письменник не раз з іронією згадує про це, зокрема у згадуваному листі до В. Гнатюка: «Треба рятуватися, спочити, полежать в шпиталі або в санаторії, а нема за що. Доведеться пропадати. Служба ледве-ледве дає шматок хліба, а література!.. Соромно навіть признатися представникові культурної нації» [6, 88].

Для письменника, який писав українською мовою, ситуація справді була складною. Заборона української мови, книгодруку, театру призвела до звуження кола українських читачів. Серед інтелігенції їх було не дуже багато, а поширення книжок у народі було обмеженим, головним чином через його неписьменність. Тому-то на пропозицію Гната Хоткевича налагодити видавничу справу в Україні Коцюбинський відповідає надто скептично: «Мало не всі видавництва мають не комерційні, а філантропічні підвалини… Принаймні мій видавничий досвід (видавав власні оповідання) дуже нещасливий. Ледве-ледве, за кілька років, після багатьох клопотів та турбот вдалося мені вернути витрачені гроші. Щодо мене, то я зарікся бути видавцем. Хай краще мій «ближній» видає, а я волію брати навіть ті злиденні гонорари, які дають нам часописи…». Закінчує Коцюбинський саркастичною фразою про стан з українською літературою: «…не можу ж я не тільки писати, а ще й платити, щоб мене читали» [6, 100].

Коли Коцюбинський у 1897 р. захворів і змушений був кинути філоксерну комісію, він вважав, що це хвороба ніг. І надалі вони часто не дають йому спокою. Проте згодом з’ясувалось, що справи набагато гірші – попсовані нерви і хворе серце. Вже в 1903 р. в листах Коцюбинського все частіше трапляються скарги на здоров’я: «Останніми часами я так обтяжений всякою службовою роботою, що не маю часу писати… З одного боку, здоров’я не служить мені, а з другого – всяка обов’язкова праця гнітить», – пише він В. Гнатюку 18 жовтня 1903 р. [5, 299]. Або лист до Гната Львовича від 15 листопада 1903 р.: «Чогось нездужаю, та й нерви у мене не зовсім добрі, мабуть, од перевтоми, бо маю тепер дуже багато роботи і всяких клопіт… Прощаюсь з Вами, бо щось погано мені, починається гарячка» [5, 303].

У 1905 р. Коцюбинський вже думав, що в нього рак або якась невиліковна хвороба шлунка, тому, незважаючи на важкі матеріальні умови, все ж збирає гроші, щоб поїхати за кордон до іноземних лікарів. На той час нічого серйозного в нього не виявили (лише «нерви») і дали пораду помандрувати по різних країнах. Він побував у Німеччині, Італії (Венеція, Флоренція, Рим, Неаполь, Генуя, Мілан), Швейцарії (Люцерн, Берн, Женева, Цюріх), Відні і через Львів повернувся додому.

Вражень у письменника було багато – від знайомства з європейською культурою, новими людьми. Проте тяжка щоденна праця підточує йому здоров’я. Вже через кілька місяців він знов з роздратуванням пише до В. Гнатюка: «…проклята бюрова праця вхопила мене у свої тверді лапи так, що чоловік не щодня має час перейтися годинку, хоч від того залежить здоров’я. Все попсувала мені та клята робота – і здоров’я, і гумор, і мої літературні заміри…» [6, 33]. А ще через два місяці: «…коло мене зовсім зле: знов хворий, знов нерви, а з ними вкупі й шлунок» [6, 38].

Незважаючи на слабке здоров’я, завантаженість роботою, Коцюбинський живе активним громадським життям. У 1903 р. він разом з іншими діячами української культури бере участь у відкритті пам’ятника Івану Котляревському. У зв’язку з цим жандармське управління секретно повідомляє, що на урочистому засіданні Полтавської міської думи Коцюбинський прочитав вітальний адрес від Чернігівського музично-драматичного гуртка: «На кафедру сошел представитель Черниговского музыкально-драматического кружка присяжний поверенный Коцюбинский, который начал свою речь на русском языке, потом перешел на малороссийский и закончил ее на малороссийском языке, чем вызвал бурные аплодисменты публики»^[14]. Коцюбинський листується з провідними українськими письменниками – І. Франком, О. Кобилянською, В. Стефаником, Г. Хоткевичем, В. Винниченком та ін.

З відкриттям товариства «Просвіта» в Чернігові Коцюбинський та його дружина стають активними його членами. Згодом Михайло Михайлович і очолює це товариство. Характер роботи товариства та особливості його діяльності добре описав сам Коцюбинський у листі до Костя Зленка від 18 травня 1907 р.: «У нас надія тільки на демократичні і поступові сфери – звідти ми хотіли б мати членів. <…> Діяльність нашої «Просвіти» поки що невелика, бо товариство ще молоде (всього 4 місяці йому), але дещо зроблено вже, дещо робиться. За цей час ми одкрили при «Просвіті» читальню-бібліотеку для членів (яких маємо більше 200 чоловік); в бібліотеці зібрано уже коло 400 книжок, маємо звиш 20 українських часописів – з Галичини, Буковини, Америки. Спорядили 2 концерти – Лисенка і в пам’ять Шевченка; маємо будувати кіоск в українському стилі для продажу книжок і часописів. Лекційна комісія працює над тим, щоб читалися в «Просвіті» лекції з українознавства, а для народу – популярні народні читання. Одкрили філію в Ніжині, де вже є коло 40 членів» [6, 80].

Діяльність у «Просвіті», служба забирали багато часу. За таких умов і вихопились у Коцюбинського слова: «Найбільша моя трагедія – неможливість займатися літературною роботою». Сила переживань, обізнаність у суспільному житті, співчуття до знедолених викликали в нього ще більшу жагу до літературного слова, прагнення викласти свої болі й переживання на папері. В драматичні роки революції 1905—1907 рр. Коцюбинський створив низку новелістичних творів. Серед них – «Сміх», «Він іде!», «Невідомий», «Persona grata», «В дорозі», «Intermezzo», «Як ми їздили до Криниці», «Fata morgana».

Постійна жага відкриттів

Найсильнішою раною, яка ятрила душу письменника, була жага творчості. Не тільки прагнення до справи літературної, а й пошук у цій справі нового, ще не знаних доріг, якими не ходило українське письменство, до творчості у найвищому розумінні цього слова – новаторства в показі життя. Вже в оповіданнях, написаних до 1900-х років, він шукає нові несподівані ситуації, певною мірою екзотичні, зацікавлюючі. В повісті «На віру» Коцюбинський показує досить нетрадиційну для української літератури ситуацію вільного шлюбу, а в оповіданні «Посол від чорного царя» – анекдотичний випадок з фотографічним апаратом. Забобонні селяни, які досі не бачили фотоапарата, вирішили, що це якийсь чарівний механізм, що ним роблять портрети для війська чорного царя. На цьому будується колізія. В оповіданні «Для загального добра» бачимо спробу показати парадоксальну ситуацію – приїзд «докторів», які не лікують, а нищать виноградники і тим самим руйнують життя селян.

Поетика несподіваного, інтригуючого владно проникає в прозу Коцюбинського. Це було не тільки засвоєння певною мірою досвіду авантюрної літератури, а й протистояння традиції побутово-реалістичної прози з розтягнутими описами, колізіями, наперед визначеною сюжетною схемою. В новелістиці 1900-х років цей художній прийом не зникає, проте відходить на другий план і набирає іншої якості. Як і зазначав письменник у маніфесті 1903 р., його найперше починають цікавити проблеми психологічні, саме вони, зауважував І. Франко, і творять основні душевні події і катастрофи в Коцюбинського та інших новелістів «нової генерації». Несподіваність, незвичність ситуації перетворюється на ситуацію кризи, морально-етичного вибору. Це й зумовлює головний художній конфлікт твору, що відображав реальну кризу суспільства, яке вступило на дорогу революцій.

Чи не з найбільшою силою новий підхід до зображення життя виявився у новелах, присвячених революції 1905—1907 рр. Привертає увагу насамперед те, як змінюється концепція художнього простору письменника. Село, місцевість, які він малював до того без особливих просторових обмежень, поступаються місцем замкненому, з окресленими кордонами простору. Чи не програмною була в цьому відношенні акварель «На камені»? Невеличке татарське село зі своєю географією, скелястою природою, неначе відокремлений острівець, що пливе у безмежному космосі людського буття. Цей острівець – то свій великий неосяжний світ життя, кохання і трагедій. Ще локальніший художній простір у «Цвіті яблуні» – окрема кімната, квартира; «Сміх» – те саме, «Невідомий» – тюремна камера.

Замкнувши героя в чотири стіни, письменник вдається до копіткого, мікроскопічного дослідження його душі, внутрішніх порухів, переживань. При цьому, як і раніше, він вибирає ситуацію критичну, а багато в чому й кризову для характеру героя. В такому підході на перший план висуваються проблеми психологічні – сильні емоції, душевні струси, що стають предметом письменницького аналізу. В новелі «Сміх» – це жах перед чорносотенним погромом, якого очікує адвокат Чубинський, в оповіданні «Він іде!» – страх єврейського населення невеличкого міста перед чорносотенцями. «Невідомий» – навпаки, фанатична впевненість революціонера-терориста в справедливості вдіяного – вбивстві губернатора. В оповіданні «Persona grata» – це жах, який роз’їдає душу ката від поступового усвідомлення несправедливості чинених ним дій. В «Intermezzo» – це глибоке почуття втоми, що охопила всю душу прогресивного художника. «В дорозі» – раптова тиша, що запанувала серед революційного бою, впливає на революціонера Кирила сильніше, ніж будь-який випад противника. Розмаїтість настроїв, переживань творить те загальне полотно, на якому вимальовується суспільно-політична атмосфера років революції.

Жах і розгубленість, що запанували в певної частини інтелігенції, яка не зрозуміла, не сприйняла, злякалася народного гніву, доповнюють величну картину революції, її відблиски у всіх сферах суспільства. Ці відблиски дають лише віддалене уявлення про розміри того вогнища, тієї магми, що віками кипіла в надрах суспільності і частки якої зараз виривались на поверхню. Малюючи відблиски заграви, Коцюбинський не міг не думати про спопеляючий вогонь, його нищівну силу, що розросталась і пекла. Без повісті «Fata morgana» його панорама революції була б не тільки неповною, а й лишила б поза увагою той стрижень, те ядро, яке й привело в дію всю ланцюгову реакцію революційних зрушень. З такими думками Коцюбинський збирає матеріал, ознайомлюється з місцями селянських повстань, аналізує пресу – готується дати масштабний зріз життя суспільства в один з кризових моментів розвитку. Але про це розмова окремо.

Теми інтелігенції, народу в революції з особливою силою захоплюють Коцюбинського. Інтелігенція і народ, завдання митця – під різними кутами зору переломлює письменник ці проблеми в своїх творах, шукаючи несподіваних, психологічних колізій. Інтелігент, людина, що опинилася в світі, де руйнується взаємозв’язок часів, людина пристрасна, віддана боротьбі за революційні ідеали, але якій ніщо людське не чуже, – такому герою присвячує письменник свої твори. Його скруті, його спробі розібратися в собі й у цілому світі. Типовим оповіданням цих років є «В дорозі» – своєрідна прелюдія до «Intermezzo». Вони багато в чому схожі і за сюжетом, і за характером головного героя, і за суспільно-політичною атмосферою, яку малює письменник.

Революціонер товариш Кирило прибуває на явку, де має одержати листа з черговим завданням. Та лист довго не надходить, і це вимушене інтермеццо раптом збуджує в його душі почуття, що дрімали, припорошені революційними буднями.

Душевну кризу героя письменник заховує у пейзаж. Це, власне, не пейзаж, а сама оголена душа Кирила, життя якої відтворено в образах природи. «Несподівано, раптом у чорну тишу щось впало. Живе, веселе і безтурботне. Заскакало по листі, збудило повітря, штовхнуло землю і вогко дихнуло просто в лице. Пронеслось шумом, обмило землю і щезло. А тоді виплив на небо місяць» [2, 284]. Ми наче бачимо, як напруження боротьби останніх років під дією природи раптом відступає. «Природа зітхнула повними грудьми, зітхнув і Кирило» [2, 284], – закінчує пейзаж Коцюбинський. Криза відбулася. Така нова манера письменника: природа перестала бути німим об’єктом замилування, а «заговорила» від імені людини, що її сприймає, знаменувала важливий крок в українському письменстві до розкриття людини і світу як єдності й взаємозалежності. Випереджаючи прозу Хемінгуея, Коцюбинський замінює опис життя його показом у конкретних формах вияву.

З чернеток до цього оповідання видно, з якою скрупульозністю збирав письменник враження від природи. Про це свідчать такі, наприклад, замальовки, як «Хмари», «Ліс», «Тіні», «Квіти».

Коцюбинський любив прогулянки за місто у Троїцький гай, любив «сидіти на горі, – як згадує С. Бутник, – і дивитися на широкі розлоги». «Михайло Михайлович любив квіти. Багато різноманітних квітів було в нього біля будинку. Йому особливо подобалися яскраві, буйні. Трудно сказати, чого йому подобалися яскраві і буйні квіти. Може тому, що яскраві фарбами і буйні формами не тільки бадьорили його очі, а ще й імпонували своїми простими кольорами і ясними формами духу його природи, бо і в його творах все ясно, все просто».^[15]

Природа, квіти захоплювали письменника не тільки своєю гармонією, а й суголосністю тим душевним настроям, які переживає людина. Зародження кохання революціонера Кирила Коцюбинський передає також «мовою» квітів. Зустріч Кирила з дівчиною Устею в полі, милування природою стає своєрідним німим діалогом, де кожна квітка своєю красою, таїною немов вторує почуттям героїв: «Усті з Кирилом здавалось, що наївні діантуси червоніли в траві, як дитячі обличчя, а над ними схиляв свої віти журливий дрік і плакав золотими сльозами. Окремо займали великі простори будяки, сині, аж сизі. Вони здавались покинутим вогнищем, що конало передсмертним блакитним димком» [2, 290]. Шаленство квітів – різних барв і форм наче передає сум’яття почуттів героїв, в якому пробивається вогнище кохання. Такий імпресіоністичний стиль письменника був справжнім відкриттям, що кардинально змінювало традиційну техніку, давало змогу показати людину в сюхвилинну мить її переживань, з усіма нюансами її душевного життя. Революціонер для письменника – не схема, не вигаданий герой, а людина із складним внутрішнім світом, де змагаються різні почуття, але громадське завжди бере гору. І невідомий революціонер-терорист, і ліричний герой «Intermezzo» постають не як люди-схеми, а як живі, сповнені пристрастей і бажань, духовно складні істоти. В останню мить свого життя перед стратою революціонер-терорист, перебираючи в пам’яті останні дні, не може забути і випадкову зустріч з тією, «що кинула квітку в його душу». Образ яскравої квітки як спалаху кохання, краси постійно живе і в душі Коцюбинського, і в його творах.

Тим часом письменник працює і над більшою річчю – «Fata morgana», де головний герой – маса, її настрої й переживання в роки революції. Та здоров’я зовсім не служить йому: «Як запре дух у грудях, – скаржиться він В. Гнатюку, – то й кроку ступити не можу, а нерви такі, що кожна дрібниця, наприклад, якийсь факт у пресі, або стаття робить мене хворим на кілька днів. Досадно і соромно, а нічого не вдієш». У середині 1909 р. письменник мусив виїхати за кордон для лікування і відпочинку.

Через Львів, Краків, Відень, Венецію, Флоренцію дорога Коцюбинського пролягала до Капрі. Заїхав він і в Чернівці та Коломию. Українські місцеві організації вітали його як відомого, визнаного письменника. На літні місяці на Капрі з’їжджалося чимало російських письменників і діячів культури. Осередком зустрічей була вілла Максима Горького, який жив там. Коцюбинський також прагнув потрапити в це цікаве товариство. Він запасся рекомендаційним листом від В. Г. Короленка, з яким познайомився в Полтаві в 1903 р. на відкритті пам’ятника Котляревському. Зустріч з Максимом Горьким на Капрі переросла в теплу дружбу, що тривала до останніх днів життя Коцюбинського.

У цю і наступні зустрічі на Капрі письменник знайомиться з російськими видавцями. Максим Горький сприяє появі творів Коцюбинського в російських видавництвах «Знание», «Современный мир». Їдучи якось на Капрі, письменник завітав і в Криворівню, де почався його «роман» з Гуцульщиною, що й дав яскраву художню картину – «Тіні забутих предків».

За два роки до смерті Коцюбинський починає одержувати щорічну пенсію 2000 крб. від товариства прихильників літератури і, здавалося б, нарешті може здійснити свою давню мрію цілком віддатися літературі, та здоров’я залишається все менше. Навіть покинувши роботу в статистичному бюро, він почуває себе кепсько. Лікарі констатують у нього порок серця та грудну жабу на ґрунті серцевої перевтоми.

І в той же час письменника як ніколи мучить жага нових відкриттів. Відкриття потаємного світу людини, відкриття невідомого світу людей інших національностей – татарської, молдавської, єврейської, але над усім домінує головне відкриття – людини, її безмежного, неосяжного внутрішнього світу. Коцюбинський закінчує повість «Fata morgana», відкриваючи в житті типового села цілий космос доль, настроїв, суперечок. Він зазирає в душу нікчемного поліцейського («Подарунок на іменини») і бачить там ницість та обмеженість батька, який хотів на іменини «подарувати» сину страту, а замість того сіє ненависть до себе маленької, ще не зіпсованої істоти. Коцюбинський проникає під оболонку революційності ліберального пана і знаходить там усе ту ж барську пиху і відразу до люду.

Відкриває письменник і зовсім новий для себе і читача світ гуцульської природи, звичаїв, духу народного, просякнутого віковічними гордовитими гірськими легендами. Він ознайомлює нас з дивовижною капрійською природою та її людьми. «Капрі – дорогоцінний камінь в каблучці Неаполітанської затоки», «А вночі блакитна затока надіває на шию рядок дорогих перлів – (вогнів) неаполітанських вогнів», «Везувій плавав у морі, як велика блакитна медуза», – занотовує Коцюбинський у записнику, готуючи капрівські новели. І кожен такий запис, як і сама новела, як і майже кожен його твір – це незбагненне художнє відкриття шаленства фарб, гармонії звуків, почуттів, які «населяють» природу і людську душу.

Закінчивши новелу «На острові», М. Коцюбинський робить примітку на рукописі: «Автор просить прислати коректуру на адресу: «Київ, бульвар Шевченка, клініка професора Образцова» (вона і зараз там – поряд з університетом). Вмираюча рука до останку прагне викінчити свої твори, надати діаманту той неповторний, немеркнучий блиск, на який спроможний тільки справжній художник.

В його душі ще рояться герої повісті «Fata morgana», він мріє про написання третьої частини, ще нуртує задум нової картини про Гуцульщину, але, прикутий смертельною хворобою, він уже не зводиться з ліжка. Повернувшись до Чернігова, він скоро вмирає. Сталося це 12 квітня 1913 р. Коцюбинському ледь не виповнилося 49 років.

Найяскравіша квітка України

Поховали М. Коцюбинського в Чернігові, як він і заповідав, у Троїцькому гаї, на Болдиній горі, де письменник любив відпочивати. Багато газет відгукнулось на смерть великого художника слова. Десятки вінків від організацій і діячів культури було покладено на його могилу. Із різних куточків країни та закордону надходили скорботні телеграми – з Галичини і Львова, з Петербурга і острова Капрі, з Москви і Києва, Катеринослава і Варшави та багатьох інших міст. І серед них від одного з близьких друзів письменника – Максима Горького зі словами: «Большого человека потеряла Украина, – долго и хорошо будет она помнить его добрую работу».

Уряд намагався якомога тихіше поховати Коцюбинського, не допустити демонстрацій. Та незважаючи на поліцейські обмеження, заборону виголошувати промови, біля могили письменника зібралося понад дві тисячі шанувальників його таланту. А на засіданні 4-ї Державної думи депутат Г. І. Петровський виступив з промовою. З гнівом говорив він про поліцейські заходи під час похорону М. Коцюбинського: «…політика гноблення і переслідування народностей, серед них і російської, а надто слов’янських народностей, здається, така багата на всім відомі факти, що не потребує особливих ілюстрацій. Усе ж… наведу ще один цікавий приклад – похорон Коцюбинського в Чернігові. Ректор семінарії заборонив семінаристам співати на похороні.

Поліцмейстер, з’явившись до церкви, оголосив, що не можна нести вінків перед труною».^[16]

Відцвіла одна з найяскравіших квіток України. І майже в останній день прощання її з життям в «Українсько-руській видавничій спілці» (Київ – Львів) виходить збірка творів: «Тіні забутих предків», «Сон», «Лист», «Подарунок на іменини», «Хвала життю», «Коні не винні», «Що записано в книгу життя». Так народжувався новий цвіт безсмертної агави. Це був лише початок.

Новими яскравими барвами традиції М. Коцюбинського розквітли в творчості його послідовників – українських письменників П. Тичини, А. Головка, М. Стельмаха, О. Гончара. Так, О. Гончар писав у 1953 р.: «Прекрасною творчістю Коцюбинського був осяяний мій літературний ранок. В студентські роки сторінки його оповідань я завчав напам’ять, як поезію… І зараз він залишається для нас, українських радянських літераторів, достойним взірцем. Ми вчимося у нього високої майстерності, творчої вимогливості, гарячої любові до свого народу».

Твори М. М. Коцюбинського, як квітки агави, продовжують жити. Вони видаються і перевидаються тиражами в десятки тисяч примірників, перекладаються багатьма мовами світу.

Бібліографічний покажчик праць, монографій, статей, збірників про Михайла Коцюбинського (складений М. Морозом) налічує майже 4000 бібліографічних записів і виданий у двох томах^[17]. Здавалось, пишучи 4001-шу працю, важко сказати щось нове. Проте загадка Коцюбинського в тому, що, незважаючи на велику кількість праць про нього, головне, мабуть, ще і не сказано. Ми тільки наближаємось до тих глибин, які приховує його творчість. І кожна нова стаття, книжка – лише крок до незглибимої таїни, яку хотів передати нам великий художник. Підтвердженням тому нові й нові видання його творів, нові аналізи його естетичного світу.

Юрій Кузнецов,

доктор філологічних наук,

член-кореспондент Академії

педагогічних наук України

Fata morgana З сільських настроїв

Частина перша

Коли Андрій Волик проходив повз головний будинок погорілої сахарні, зі стін руїни з галасом знялось вороння, а всередину з лускотом посипались тиньк і цегла. Хоч сахарня, давно вже закинена, розсипалася і заросла травою, в порожніх будинках її раз у раз вчувався шум, немов гомін машин і робітників лишився на старому житлі. Минаючи купи битої цегли, білі плями вапна, напівприкриті молодими бур’янами, гнилі трухляві жолоби і чорні діри – вікна, з яких немов щось виглядало, – Андрій згадував колишнє. Яка-небудь шина, що блищала з трави, мов плазуюча гадюка, або чавунне колесо, до половини загрузле в землю, викликали перед його очі картину шумливого життя фабрики, і він бачив себе коло вагонеток з цукром або біля апарата. Тоді він брав тринадцять карбованців на місяць!..

– То були часи, пане добродзею! – казав він уголос до себе і гладив білого вуса.

Андрій прямував до старого береста, що ріс на вершечку горба. Звідти злазили з горбка униз фабричні будинки.

Вліво від Андрія грав на сонці срібними брижами ставок, немов риби купались в ньому, а за ним, на другому горбі, ховалася поміж деревами церква… За берестом лежала долі широка й зелена лука, порізана закрутами синьої річки. Верби й верболози сіро-зеленим туманом котилися по луці і закривали подекуди воду. На виднокрузі, в далеких околишніх селах, біліли дзвіниці.

Був сонячний ранок провідної неділі. По церквах дзвонили. Далекі дзвони гуділи в ясному повітрі тихо й мелодійно, і здавалося, що то дзвенить золото сонця.

Андрій поглядав на розвалені кам’яниці і радісно хитав головою.

– Га! Вже воно так довго не буде!.. Вони як візьмуть у свої руки, то швидко пустять пару!..

«Вони» – були німці чи чехи, а може, й жиди, що перед шістьма роками приїздили оглядати згорілу сахарню. Хоч потому ніхто вже не цікавився руїнами, Андрій не покидав надії, що ось-ось не видко як наїдуть пани, усе полагодять і пустять фабрику.

Ну, а тепер він певний, бо панський пастух Хома Гудзь шепнув йому ту новину. Хома хоч ходить біля товару, а все ж ближче до панів, бо треться коло них. Буде фабрика, буде!..

Бо то, пане добродзею, чиста загибель тепереньки чоловікові: заробити нема де, землі зроду не було, комірне плати, кругом злидні, а їсти мусиш! Та! Велике щастя – латочка землі!.. Крутиться один з одним на своїй скибці, а сам ходить чорний, як земля… а їсть не краще за того, що нічого не має… Хазяї!..

Андрій з презирством чвиркнув крізь зуби.

От фабрика – то вже щось інше. Не страшна тобі ані посуха, ані дощі. Робота чиста, рівна. Прийде термін – бери гроші…

І він тоді пив пиво… Наготові. Чисте, золоте, холодне пиво… Тьфу! Аж слина котиться…

Думка була: підросте Гафійка, найметься на фабрику. Де вона заробила б стільки?! І швидше віддалася б. Авжеж… Таже то гурт, – знайшовся б такий, щоб посватав. Апаратчик або й слюсар… Нехай стара не дурить голови ні собі, ні дівці: хазяйський син не візьме убогої – не такий світ тепер. Авжеж…

Його думки пливли далі. Такі легкі, такі прозорі, як весняне повітря. Нема руїн. Скрізь нові будинки. Гук машин, сичання пари, тиск людей, ціле пекло роботи. Все рушається, все живе, все таке принадне. І він чує силу у своїх руках, а в роті має смак холодного пива…

Останні дзвони завмерли в повітрі. З церкви виходять. З гори аж до греблі суне поволі хмара народу. Гупають сільські чоботи, лопотять підтички і тріпотять на вітрі стрічки в дівчат.

Он йде Маланка. Мала, суха, чорна, у чистій сорочці, в старенькій свитці. Андрій не бачить її обличчя, але знає, що у неї спущені додолу очі й затиснені губи. Ми хоч бідні, але чесні. Хоч живемо з пучок, проте й для нас є місце в церкві. Коло неї Гафійка. Наче молода щепа з панського саду. У Андрія під вусом блукає усмішка. Він знає, що в селі немає кращої дівчини. Сімнадцятий рік пішов з Пилипівки.

– Га-га-га! Ось де він править службу Божу. Здоров!..

Грубий голос йде знизу, й старий безвусий вид панського пастуха Хоми Гудзя виглядає з-за похилого баркану.

– А ви ж думали де? Дай Боже…

– На дідька б лисого сидів я тут – уже краще у Менделя… Цапин син привіз свіже пиво, коли не бреше… Я таки казав йому – бодай тобі, кажу, така болячка у печінки, і твоїй Сурі, і всьому кодлу твому…

– От купіть, тоді й розкушаємо, яке воно…

– Бодай ви всі повиздихали по такій правді, як держите свіже пиво… А що, думаєте, не куплю? Ходім вип’ємо, бий його трясця…

– Але купите? А з волами ж як? Сам пан догляне?

– Хай вони виздихають йому до ночі… Він думає, сто сот крот, що я й у проводи пожену товар на пашу? Луснеш, а не діждеш… Щось маю казати вам…

– Ну, ну?

– Приходьте з полудня до Менделя, тоді скажу…

– Ну, ну!

– Побалакаємо, нап’ємось пива, стонадцять… – Кінець фрази згинув за тином.

* * *

Андрій поспішавсь додому. Перед ним лежав шлях, курний уже, хоч була рання весна. Сіро-зелені поля лягали з обох боків. Над шляхом біліла його хатинка, мов йшла кудись із села і зупинилась спочити. По дорозі тяглись люди з ціпками, з клунками. Ось Гафійка винесла одному води. Стали й розмовляють. Знов надходить купка… Ще рядок… Проходять та й проходять. А той стоїть. Еге-ге! Таж то цілий ключ журавлиний. Ідуть та й ідуть. Десь у Таврію або на Кубань. От тобі й хазяйські сини, хлібороби… Своя земля просить рук, а він знявся та й… А що ж робитиме один із другим на своїй латочці? Намножилося вас. Нема на вас війни або холери. Одні з села, а другі в село, як отой Марко Гуща, що недавно привели, як рештанта… Брав, пане добродзею, на фабриці сімнадцять карбованців у місяць і почав бунтувати. Плату йому давай більшу, роботи йому багато, бач. Начальство йому одно, а він йому друге… Ну, не хочеш, то маєш: попарили нагаями та й гайда додому під калавуром… Та я б такому бунтареві…

А той стоїть. З ким це вона забалакалась? Либонь, Прокіп Кандзюба? Таки він. Он вийшла на поріг Маланка та й сховалась назад…. Хай дівка постоїть з хазяйським сином… Гляди, щоб не засватав. Ха!.. Аякже!..

Андрій підійшов до хати. Крива, похилена хатинка, з чорною стріхою і білими стінами, стояла поміж закинутих, із забитими вікнами осель, колись побудованих фабрикою для робітників, і здавалась чимсь живим і теплим серед холодних мерців. Біля хати сіріли скопані грядки, від воріт до порога вела стежечка.

Зате сусідні городчики були повні сміття і грузу; необроблена земля їжилась торішнім бадиллям, і на чорних руїнах завжди сиділо вороння.

Андрій застав Маланку покірливу й ласкаву, як завжди по службі Божій. Значить, вона лаятиме його сьогодні не так, як в будень, а з солодкою усмішкою і ніжними словами. Поглядаючи скоса на щільно стулені жінчині вуста, він з побільшеною жвавістю скинув із себе свиту і розсівся на лаві, як пан. Га! Хіба він не господар у своїй хаті! Проте Андрій плекав таємну надію, що все минеться якось і жінка не зачепить.

Та саме в той мент, здіймаючи з мисника миску, Маланка скинула на нього оком.

– Найнявся?

«О! Таки починається!» – подумав він, але удав невинного:

– Що?

– Чи найнявся в економії, питаю?

«Ач, невірна баба: і знає, що не був я там, а питає».

– Ат, дай ти мені спокій з тою економією… не те у мене на мислі тепер. Он, казав Гудзь, швидко сахарню будуватимуть.

– Слухай, серце, Гудзя, слухай, Андрійку… якраз почепиш торби, та й мені доведеться…

Вона стулила сухі губи і зняла очі до стелі! Що ж! Вона мовчить, бо у свято гріх лаятись, але коли б усім тим, що плещуть про фабрику, покорчило язики, то це було б дуже добре. Фабрика, фабрика, а де вона? Ну, була фабрика, а хто мав користь із неї? Мендель. Може, неправда? Може, не в Менделя лишав він заробіток? Що вони мають, чим живі? У неї вже руки посохли од праці, вона вже жили висотала з себе, аби не здохнути, прости Господи, з голоду…

І вона совала йому перед очі сухі і чорні, немов залізні, руки, голі до самого ліктя.

– Бо чоловік не заробить, ой не заробить, серце моє. Він думає про пиво, а про те ні гадки, що…

І пішло. Вона йому вичитувала, вона його сповідала, вона кропила його, підкурювала і садила чортами так обережно, так делікатно, як тільки можна було в неділю, по службі Божій, а він, червоний, немов варений рак, спочатку відмовчувався, а далі й собі почав верещати тонким і надірваним голосом.

Таки переміг.

– Тьху, тьху, тьху! Тричі тьху на твою землю! Хай вона тобі западеться! Не наймуся я й не буду в землі ритися. Вона витягла з мене усі сили та й пустила на старість голого. Тьху, ще раз тьху на неї…

Тоді Маланка стала, як стовп, і зняла руки до неба:

– Що ти кажеш, непритомний! Та ти ставай на коліна та цілуй її… їж її, землю святу, вона тебе годує… вона тебе й сховає, чоловіче…

Вона стала біла, як біль, і справді налякана.

Хмару розбила ластівка. Вбігла Гафійка, сквапно ховаючи щось за пазуху. Оте чисте, виплекане, немов вилизане матір’ю звірятко, таке туге, як пружина, з круглими бронзовими руками й ногами, в золотих волосинках, ота весняна золота бджілка – вкинула в хату щось таке, від чого білі стіни під низькою стелею осміхнулись, голуб перед образами крутнувсь на нитці, і козаки з червоного паперу, наліплені на стінах, узялися в боки.

– Мамо, давати обідати?

– Давай, давай, Гафійко… Маланка зразу відійшла.

– Та чого ти крутишся по хаті, мов дзига? Так і миски поб’єш. І в церкві усе крутилася та оглядалася…

– Та його не було в церкві.

– Кого «його»?

– Та то я так…

– Що тобі, дівко, сьогодні: мало борщу не перекинула.

– Страх, розказує, яке діялось: народу, каже, як на війні, сила-силенна…а кінні наступають, душать. «Розходьтесь!» – гукають. А ті: «Не підемо, давай нам наше… ми за правду».

– Та хто розказує?

– Марко… недавно прийшов з Адесу…

– Це Гущин? Кажуть, піймавсь на злодійстві, посидів у тюрмі, та й привели сюди на втіху старому батькові.

Гафійка спалахнула:

– Брехня! То люди брешуть. Він нічого не крав, от їй же богу!

– Та цить же ж бо! – гукнув Андрій. – Яке там злодійство! Мені урядник розказував, як я ходив на пошту. Він, Гуща отой, не крав, а народ бунтував. Такому б, врядник каже, у тюрмі гнити, а не на волі бути…

– Та їх там, тату, кривдили…

– Що ти тямиш!.. От нехай лиш побачу, що він тут ману пускає та книжки людям читає, – зараз руки назад та й до врядника.

– Оце напалися… не знають самі за віщо…

– А тобі що? Ти мені з ним – гляди, не приставай, бо як побачу, пане добродзею, то…

Але він не скінчив: саме в той мент, як Гафійка нагнулася, щоб вийняти з печі горщик, з-за пазухи висунулась у неї книжка і впала додолу. Гафійка покинула горщик, вхопила книжку і, вся червона, з очима, повними сліз, прожогом вибігла в сіни. Андрій перевів здивований погляд на Маланку.

Але Маланка була вже не свята й не божа. Вона зразу забула, що в неділю не можна лаятись, і світила до чоловіка зеленими очима.

Андрій мав гарну присмаку до недільного обіду, тим більш, що скільки не кликали Гафійку їсти, вона не ввійшла вже до хати.

* * *

Ну, дав Бог неділю, можна спочити. Маланка сіла на призьбу і поклала на коліна руки. Андрій кудись подався; Гафійка на музиках, а в хаті сумно.

Сонце стоїть низько, так у три чоловіка до землі; порожні й обдерті хатинки кидають кострубаті тіні. Курна дорога з-під Маланчиних ніг біжить у поле. Навкруги пусто. Челядь гуляє на майдані: старі гомонять під ворітьми, а в Маланки звичайні гості – думи.

Ох, Боже, Боже, трошки того віку, а як важко його прожити. Андрій знов не найнявся. Отак щороку. Легкого хліба шукає. Всю, каже, силу дурно віддав землі, більше не хочу. Знов буде рибку ловити… на пошту побіжить, як пан пошле, зайця підстрелить. Люди жнуть або косять, а її Андрій іде стежкою, ремінна торба через плече, бриль на потилиці, і ціпком вимахує…

Курить щось по дорозі. Що воно біжить так прудко? Ага, либонь, панич Льольо з сусідньої економії у гості їдуть до двору. Авжеж. Он і панна Тося… і горбата панна Ганна і панич Петрусь. Рябі коні рвуть із копита, в хмарі куряви сміються молоді обличчя, кивають до неї. Маланка встає, низько вклоняється, немов образам, і дивиться услід, як клубочиться за бричкою позолочений сонцем пил.

Всі вони зросли при ній, на її очах. І раптом дух смачного, ситого борщу війнув на неї звідкись. Вона їла такий борщ, як служила у панів. Давно це було, а тепер згадалося, живучи на картоплі. Маланка сідає і знов кладе чорні руки на коліна. Онде вони почорніли оті руки: на роботі у панів. Як їй було вісім років, помер батько, а на дванадцятому вона вже нікого не мала, опріч хазяїв. Після матері лишилася стара скриня, дві-три дранки і латаний кожух. Та й тільки.

Спочатку вона пам’ятає себе чорною, вічно в сажі, коло панських свиней. Потому вона була в горницях, раз у раз била посуд, а її била пані і зачіпали паничі. Потому звеліли їй варити їсти челяді, і вона варила, аж стала старою дівкою. Тиха, покірлива, всіх слухала і плакала по закутках. Плакала, що робить на чужих, що сохне, втрачає силу і ніхто не сватає її. Плакала, бо любила землю, город, поле, а мусила варити їсти цілому табунові ненажерливої челяді. Навкруги була земля, така чорна, пухка, родюча, повесні пишна, восени багата, а ніхто не кликав її на ту землю, ніхто з хазяйських синів не схотів зробити її господинею. Потому віддалася за Андрія. Як це сталося, що вона пішла за нього, вічного наймита, старого парубка, бурлаку, що не мав навіть власної хати, не то що землі, – і досі не знає. Прийшли злидні до злиднів, а з них виросла біда. Наче знала, бо так плакала на весіллі.

З одного боку співають свашки, з другого – дружки, а в хаті, мов в улику, у вікна дивиться челядь…

А їй підкотилося щось під горло, душить її, і вона б’ється головою об стіл, голосить і миє сльозами тоді вже чорні руки.

То доля її плакала тоді.

Пішли літа марне з світа, як лист по Дунаю…

– Агуш, трекляті… Агуш-ша!

Маланка скочила з призьби і пожбурнула грудкою. Квочка з курчатами кублилась на грядках і, сколошкана, сердито квоктала та стовбурчила пір’я. Жовті курчата розкотились по грядках, як горох. Налякане заколотом, знялось з сусідньої стріхи гайвороння і било крилами над обсипаною стріхою.

Маланка заспокоїлась і знов сіла на призьбу. Сонце спустилось іще нижче.

Еге, десь Гафійка забарилась на музиках. Хай погуляє дитина. Тільки їй волі, поки в мами та в тата. Та й те людям, мов сіль в оці. Казала ковалиха, «водять Гафійку, немов панянку, у службу не дають – багатирі знайшлись…» Бодай тобі, прости Господи гріха, стільки болячок, як у нас злиднів. Добре тобі казати, як у тебе повна хата дівок, а у мене одна, як душа. Тільки й потіхи на старість. Виняньчила, виплекала, мила й вичісувала, а тепер віддай людям. Мало ще мною люди поневірялися, всю силу забрали, всю кров виссали, а тепер іще дитину віддай їм… Не дочекають!..

Не таку вона їй долю готує, вона віддасть її заміж за хазяйського сина. Дівка здорова, чиста, хоч води напийся. Недурно парубки ззираються на неї. Посватає Прокіп, таж він пішов у Таврію, щоб було чим весілля відбути… Восени старостів зашле, вона вже бачить, що, куди й до чого…

Перед очима в Маланки встала левада – зелена, весела, над річкою… Вони з Гафійкою плоскінь беруть. Така гарна молодиця з Гафійки. Голова пов’язана хусткою. Бере вона плоскінь і виспівує. У колисці дитина спить. Прокіп привіз ячмінь, стіжок складає. І так їй весело, старій, так легко, наче вона помолодшала. Стоять городи, мов у віночку. Капуста в головки звивається. Квасоля вже пожовкла, вітер шумить поміж високими маківками, гарбузи розляглись, як годовані кабани, а картопля зародила, аж гич сплітається. То її чорні руки походили тут, кожен бурячок, кожну цибульку сама вона поклала в землю, сама і збере, як дасть Господь діждати. Тепер вона господиня. Не на своєму – так на доччиному. Хоч на старість діждалась. І вона справить собі червоні чоботи, м’які, козлові, з китицями, як у ковалихи. Відколи вона віддалася – от уже чи не вісімнадцять років минуло – не перестає вона мріяти про такі чоботи, щороку складає гроші, але гроші розтечуться на щось інше – і чобіт немає. Узути такі чоботи і білу намітку та піти до церкви. І щоб так поховали.

– Сидите собі? З неділею будьте.

Маланка здригнулася. Ага! То ковалиха.

– Атож! І ви будьте здорові… Дав Бог святечко – святкуй його. Не роби, не працюй. Бог сказав: маєш будень – роби, а в неділю й з-під пазурчика не виколупай, бо й то робота. Лежи, сиди і не кивнись…

Маланка була солодка. Вона мала таку усмішку, мов розмовляла з панами у дворі.

– А я оце з музик. Тільки вже й нашого, що хоч подивишся на молодь. А там ваша Гафійка усе гуляє та й гуляє з тим одеським паничем – не скажу, чи правду про нього люди розказують, – із Марком Гущею. Все в парі та й у парі, немов голуб’ята… Сказано, молодощі. Бувайте ж здорові…

Маланка все солодко осміхалася, хоч душа в неї сичала.

«Ах, гладуха, – трясе салом, розносить поговір!» – проводила вона ковалиху неприязною думкою. І їй чогось згадалась ранішня сцена з Гафійкою.

На вулиці тим часом росли тіні.

Попід тинами грались дівчатка у посмітюхи: малі босі ноженята підкидали порох – три рази в один бік, три рази в другий. І здавалося, що у поросі грається табун горобців. Далекі поля рожевіли. З низин летіли в село бусли і поблискували білими крилами. Весняний вечір навівав думи.

«Яка ти розкішна, земле, – думала Маланка. – Весело засівати тебе хлібом, прикрашати зелом, заквітчати квітами. Весело обробляти тебе. Тільки тим ти недобра, що не горнешся до бідного. Для багатого пишаєшся красою, багатого годуєш, зодягаєш, а бідного приймаєш лише в яму… Але ще дочекають наші руки обробляти свої ниви, свої городи, свої садки… Поділять тебе, земле, ой поділять… І моєму дадуть… Годі тоді рибку ловити… Хоч-не-хоч, а йди, пане добродзею, до плуга… Ох, Боже, Боже, хоч на старість зазнати того щастя – дитину свою вивести в люди…»

А на вулиці починався рух. Бігли дівчата, молодиці, діти, з ціпками, з хворостинами. Лопотали підтички, гупали босі ноги, брехали сколошкані собаки. «Степа-ане!.. Біжи вівці вилучати!»… – Біжи сама-а!» – «Мати казали тобі, бодай-бись луснув!..» – «Тато казали тобі, щоб ти скрутилася-а-а!..» – «Наших шестеро, гляди, Марійко!..» – «Не розгуби ягнят, як учора, бо на гамуз поб’ю!..» – «Що-о? Де-е? Тю-у-га-а!..»

Сонце сідало червоно. Вікна горіли, як печі, стіни хаток стали рожевими, по білих сорочках розлилось червоне світло. Здалеку йшла на село хмара куряви. Вона все наближалась, росла, здіймалась до неба, врешті сонце пірнуло в неї і розсипалось рожевою млою. Звідти доходили якісь тривожні згуки, немов діти плакали або десь ціпи гупали на току, – і раптом овеча отара залляла вулицю і сколихнула повітря нескладним беканням. Жива маса овечих тіл терлась вовною, тремтіла і колихалася, як драглі; цілий ліс тонких ніжок замигтів перед очима, голі дурні морди розкривали пащі серед рожевої куряви і плакали: «Бе-е-е… ме-е-е…» В рожевому тумані, мов тіні, сновигали люди, з’являлись і щезали неясні обриси хат, у морі овечого лементу гинули всякі згуки, весь цей гармидер нагадував сон. Ззаду отари йшов чорний чабан, високий, ще більший від непевного світла, немов міфічний бог, ляскав пугою і кричав диким, грубим голосом, що покривав усе:

– Гар’я!.. Триш-триш!.. Гей!..

Вже нічого нема на вулиці, все щезло, як сон, пил поволі сідає на землю, а вечірнє повітря все ще тремтить живим акордом завмираючих згуків.

На землю глянули тихі зорі.

* * *

Сині стіни, в кутку бебехи, залитий пивом стіл. Тісний ванькирчик у Менделя.

– Не морочте мені, Хомо, голови – кажіть зараз: буде фабрика? Кажіть – буде?

Пиво пінилося в зелених склянках і шуміло в голові.

– Таже сказав, що буде.

– О! О! А нащо ж ви радите віддати Гафійку в найми?

– Раджу. Однаково пропаде дівка. Наїсть, нап’є вдома, тобі ж гірше буде… А їй одна доля: найми. Думаєш – возьме хто бідну? Посивіє дівкою. Наймай, коли люди трапляються. Завтра ж відведеш в Ямище до економа; добрий панок, щоб йому черви язик сточили. Що ж, будемо сватами? Того тебе й кликав до Менделя.

– Не кажіть мені про те – не люблю. Я й в мислі не мав такого.

– Наймай, Андрію.

– Облишіть, Хомо. Краще пиймо.

– Чого ти чванишся? Старці, злидні, животи з голоду присохли до спини, а воно приндиться… Кажу, наймай, каятимешся потім.

– Е, я такого не люблю. Нащо робити з писка халяву.

Андрій почервонів і встав з-за столу.

– Сиди… Може, не правда? Ти думаєш, що ти людина? Собака ти, та й вже. Яке наше життя? Собаче. Та ти сиди.

Гудзь поклав Андрієві на плечі свої здоровенні руки і посадив. Потому наблизив до нього свій безвусий, червоний від пива вид, від якого пашіло жаром.

– Ти не крути… Ти мені скажи: скільки літ прожив? П’ятдесят? Доживаєш віку? А де ж твої молоді літа, де твоя сила, покажи свою працю. Мозолі показуєш? Покажеш іще й горб… Цілий вік з тебе луску шкребли, а ти, воле, у плузі йди! Наша доля така – робім і грудьми, та не будемо людьми. Ти глянь на мене: гадаєш – Хома перед тобою? Худобина. Як став змалечку біля товару, так і досі. Цілий вік з худобою, сам худобиною став. Ціле життя хвости бачив замість людей: бабрався у гною, у гною спав, на гною їв, на купі гною й здохну. Я забув, як його у хаті й сплять, стонадцять чортів йому у хвіст! Сорочка на тобі зашкарубла, як кора на дереві, штани умазані в волячу мазку, бо кров волам пускаю, рук не можу відмити з гною. Сяду з челяддю обідати, кожне од мене ніс верне – смердить. А ти гадаєш – пахне? Тікаю од людей – до волів тікаю. З волами розмовляю… Я до них говорю, журбу свою виливаю, а вони ремигають… та ревуть, та хвостами відвертають. Тільки в мене й розваги. А ти думав – жінка до мене заговорить та ще й пригорне… діти защебечуть… своя хата зогріє. Ха! За тими волами я посивів парубком, побила б їх морока. Тепер тішся на старість, щоб йому дихати не дало, щоб його понесло поверх дерева, на безголов’я! Щоб він головою наложив, нужда б тя побила!.. Сто сот крот його ма… Бодай…

– Гей, чого кричиш, чоловіче, чого лаєшся?

– Га? Лаюся чого? На душі легше… Як нахмариться там, вилаюсь – і легше… якби не лаявсь – згорів би. Таку злість в собі почуваю, аж душа пашить… Як запече, як запече – так узяв би в руки довбню та й перебив би усіх. Ходив би од хати до хати – та й по голові, та й по голові. Одного за те, що п’є людську кров, а другого – що не боронить. А потому підпалив би, щоб усе вогнем взялося та попелом розвіялось, щоб тільки лишилась гола земля та ясне сонце…

Хома стояв у хаті високий, аж під стелю; очі його дивились кудись поза стіни, безвусий, зморщений, як у баби, вид скривився. Він аж тремтів. Потому раптом зів’яв, опустився на лаву і душком випив пиво.

Андрія взяло за живе. Він теж хотів, щоб його слухали, почули все його життя, як воно стало перед ним отут, у тісному жидівському ванькирчику. Дожив до сивого волоса, а добра не зазнав, ой ні…

– Я так міркую, Хомо, коли чоловік працює…

Але Хома знов сердився:

– Пропади ти пропадом… Одному все, другому нічого. Хіба я не бачив, як стара пані…

– Коли чоловік працює, він мусить за те щось мати. А як земля мені нічого не дає…

– …стара пані цілу зиму топила в грубах полотном, що лишилось іще від панщини…

– …Ну, як земля нічого не дає – на чорта вона мені? Однаково мені, чи я наймит на своїй землі, чи на чужій. А все наймит. Правду ви…

– …Злежалось полотно в коморах… Люди прохають: дайте хоч на сорочку – хай праця людська не гине марно. Та ти слухай же бо.

– Слухаю, слухаю. Гей, чуєте, правду ви мовите: таки собаче життя маємо. Таж то висотали з мене всі жили. Таж то цілий вік свій напихав я чужу пельку. Ще як була фабрика, жив якось, а як згоріла…

– Авжеж погоріло, усе полотно згоріло.

– Яке полотно?

– Як «яке»? Таж розказував.

– А, так-так… Ну, пиймо краще. За ваше…

– А як же з Гафійкою? Наймаєш?

– Та годі вам. Пиймо.

– Ну, чорт із тобою, не хочеш – як хочеш. – Хома випив душком пиво і кинув склянкою об землю.

На бренькіт скла прибіг наляканий Мендель.

* * *

Було якесь свято. Гафійка сиділа на призьбі за хатою. Біля ніг її шпоркались кури і сокотали, допоминаючись їжі. На призьбі лежала розгорнена книжка.

– Агуш, агуша, йдіть собі порпатися попід тином… – проганяла їх Гафійка. – Ну, чого сокочете, дурні? А ти чого, зозуляста, витягаєш шию та заглядаєш до рук? Я вже тобі давала їсти. Вам тільки аби їсти, дурні. Сердишся, що таке кажу? А от поспитай Марка, послухай, що розумні люди скажуть. Він вам сказав би: дурні, зроду-звіку дурні. Вам дають жменьку пшона, а забирають всі ваші яйця або ріжуть вас на юшку. А ти, півню, по-дурному тріпаєш крилами, храбруєш. Коли б ти був такий сміливий, як Марко, ти не дав би своїх дітей продавати панам на печеню. А може, ні? Ну, та ти півень, а Марко орел. Ти послухав би, що він каже… Він каже… Та що ти тямиш? Ти нічого не розбереш… Бо коли б ти був розумніший, ти побачив би, що й люди такі, як кури… Ну, чого кудкудачеш, біленька? Чого смієшся? Думаєш, я не знаю, що у вас добре? Думаєш собі, що ти кохаєш, кого сама схочеш, а я мушу віддатися за Прокопа, бо мати мене за нього сватають? Дурна, дурна… Та нехай мене печуть, нехай ріжуть… нехай краще закопають мене в землю, чуєш ти, зозулястенька! Ну, пішла геть, коли головою крутиш, невірна! Не бійсь, Марко нікому мене не дасть… бо він орел… а над ним, знаєте, кури, вороння того, вороння… мало не заклюють… Коли й люди на його, і староста, і навіть тато нападаються… а він добра хоче людям. Не тато, а Марко… Чуйте ж, кури, який він добрий, Марко мій… за те його парубки й дівчата страх люблять… і слухають… А ти куди, проклятий? Агуш! Бач – наслідив на книжці! Що мені Марко скаже, як побачить на ній півнячі сліди? Скаже: півень більше начитав, ніж ти… Ну, тепер усі гетьте, агуша, бо мені треба читати. Присунуся ближче до сонечка, хай і воно загляда в книжку, хай і воно читає… Ну, разом!..

* * *

З погодою щось діялося. Весна стояла суха і вітряна. По городах усе сохло, хліба на полі не росли, по шляхах носились цілі хмари куряви. Люди прохали дощу, бо все віщувало голод. Ціна на хліб раптом підскочила, і це так стурбувало Маланку, що вона щоночі бачила погані сни. Зате чим гірше було навкруги, чим більше надії хліборобів в’яли, тим більш Андрія опановували мрії про фабрику. Як Маланці дороге борошно, так Андрієві снилась фабрика. Часом він схоплювавсь серед ночі і спросоння, з якимсь жахом в голосі, питав Маланку:

– Був свисток?

– Який свисток?

– Ну, фабрика свистала? – сердився він.

– Опам’ятайся… то тобі в голові свище, по ночах товчешся, – бурчала сколошкана Маланка, позіхала, зітхала і не могла заснути до рання.

Андрія жерла нетерплячка. Він раз у раз бігав на руїни, щось обмірковував, прикидав, вираховував. Потім бігав по людях, розпитував, пускав поголоски, і коли вони знов доходили до його, значно змінені і більш рішучі, він радів, хвалився Маланці і вірив. Навіть до своїх звичайних заробітків відносився він тепер злегка і не шукав їх.

Маланка нарікала. Дедалі все трудніше і трудніше ставало знайти якусь роботу. Трави погоріли, по економіях більш не наймали. Приступаючи до печі, вона просто дуріла, бо не знала, що варити. Приварку не було, вічні позики докучили всім, і навіть Маланці. Найдужче серце боліло в неї за Гафійкою – таке молоде, єдина дитина, і мусить голодом мліти. Якимсь чудом вона роздобувала для неї і приносила під хвартухом мисочку ягід або свіжу паляницю. Андрій рідко звертав увагу на страву – голова його була запрятана фабрикою, – але часом і він відсовував нізчимну юшку і починав бурчати. Маланка чатувала на той мент. Вона вся скипала лихою радістю і жбурляла йому в лице всю отруту, все шумовиння свого серця.

В одній хаті жили два вороги, і хоч кожен з них поринав у власні думки і навіть тікав від другого, проте доволі було якоїсь дрібнички – і злість тіпала обома, немов пропасниця.

Одно іх єднало – це згадка про те, що Гудзь радив найняти Гафійку.

– А ти ж що, плюнув йому межи очі? – допитувалась Маланка, а сама, осміхаючись, думала: «Чекай, чекай, ось прийде осінь, тоді побачимо…»

– А я так розсердивсь, що мало не побив Хому! Їй-богу! – хвалився Андрій. – Таке вигадав!..

* * *

– Ти що тут робиш?

Маланка витріщила очі і зупинилась на порозі. На припічку горів трусок і кипіло горнятко. Андрій дививсь на вогонь, весь червоний і захоплений. Маланка несподівано заскочила його, і він усміхався непевним, придуркуватим усміхом. Маланка приступила до печі, відсунула горнятко і зазирнула в нього.

– Ти рибу вариш? – поспитала вона наляканим голосом і вся пополотніла.

Андрій метнувся на місці, засунув знов горнятко, обкидав його жаром і мовчки осміхався.

– Чуєш, Гафійко, він рибу варить!.. – скрикнула Маланка.

В голосі її чувся такий жах, наче в горнятку щонайменше варилось людське м’ясо.

– Здурів! Здурів! Їй-богу, здурів… – кричала Маланка, бігаючи по хаті, як на пожежі.

Відтак зупинилася перед Андрієм, сплеснула руками і, не розтуляючи їх, видивлялась на його здивованими, повними обурення і жаху очима.

Він рибу варить! Лина, що спіймав уранці! Що важив найменше чотири хунти! Не відніс у двір, не спродав панові! Ой, світ кінчається! Такого ще й не було, відколи Андрій рибу ловить. Вони ніколи не з’їли ще більшої риби, яку вживають пани. За такого линка можна б узяти зо два злоті, а він його зварив!

Усе це з плачем викрикнула Маланка Андрієві в спину при булькоті горнятка та потріскуванні сухого труску.

Андрій намагався обернути все в жарт:

– Не скигли, стара, сідай та попоїж рибки. Нема м’яса, як свинина, нема риби, як…

І він відніс горнятко на стіл, та насипав в миску юшки.

– Тріскай сам, бодай ти не видихав! Ми пухнемо з голоду, в хаті ні кришки хліба, а він рибу варить!

Андрієві було ніяково; Маланка казала правду, але йому так хотілось риби, вона так принадно пахла, що ніздрі його тремтіли і роздувались.

Сопучи і надувшись, він засів за рибу, і плямкав губами, і сьорбав юшку так голосно, наче хотів заглушити жінчине голосіння.

А Маланка лютувала. Опріч того, що її живий жаль брав за знівеченою рибою, вона була голодна. Вона захляла з голоду, їй так хотілось чогось гарячого, смачного, незвичайного, а дух свіжої линини лоскотав ніздрі, спирав віддих; її аж нудило од сильного бажання попоїсти. Проте вона розуміла, що не може приступити до страви, і ще сильніше кляла.

– Не журись, жінко, ось поставлять фабрику, тоді зароблю дещо…

– Бодай ти так жив, як та фабрика буде!

Андрій підняв очі. І вони на мить зупинились і кинули далекий погляд кудись у простір, поза стіни, поза хату, – і зразу стало ясно йому, що справді фабрики не буде, що то дурні надії, що краще б він не варив рибу, яку можна було продати та купити хліба. І враз риба втратила свій смак, охота до їжі відлетіла геть, і йому раптом схотілось покинути хату.

Андрій взяв шапку і вийшов.

Недоїдки риби вистигали на столі, а Маланка з дочкою сиділи мовчки по кутках та снували гіркі думи в мороці погаслого дня. Сум стояв у хаті, обнявшись із тишею.

Потім вони разом встали, підійшли, немов змовились, до стола і мовчки взялись за рибу. Вони поїли все до крихти, висмоктали кісточки, висьорбали юшку і, мов голодні коти, вилизали навіть миску.

* * *

Андрій збирався на пошту: почепив на плече шкіряну торбу, взяв у руки ціпок. Коли вбігла Маланка. На ній лиця не було. Бліда, засапана, очі горять, і вся тремтить.

– Іди… міряють…

Андрій видивився на неї.

Вона не могла говорити, притискала рукою серце і важко дихала. Другою рукою, умазаною в землі, бо тільки що полола, вона махала перед його очима і показувала на двері:

– Іди ж, міряють-бо…

– Хто міряє? Що?

– Пани, ох!.. Наїхали, будуть землю ділити…

– Яку землю? Що ти мелеш!

– Всяку… поміж людьми… Іди доглянь, щоб нам відрізали недалеко, ближче від села. Бо ще припадь дістанеш…

– Свят, свят, свят! Опам’ятайся. Мені на пошту треба йти.

Маланка позеленіла.

– Ти підеш мені?

Вона прискочила до його, страшна, як дика кицька, з перекошеним ротом, із пекучим поглядом, бліда, як мара.

– Ти підеш мені зараз! – вищала вона тонким голосом. – Тобі, може, байдуже, дак мені не байдуже. Ти маєш дитину! Ти хочеш зарізати її! Ти всіх нас ріжеш. Зараз мені йди. Люди заберуть краще. Чуєш? Ну!

І, бачачи, що він стоїть ні в сих ні в тих і дивиться на неї, вона вхопила з припічка рубель і замірилась на його:

– Iди, бо тут тобі смерть буде!..

Вона ладна була його забити – Андрій це бачив.

– Тю, дурна! – знизав він плечима. – Таже бачиш – іду. – Він сопів, як ковальський міх, і ледве поспішав за Маланкою.

Увечері повернулась Маланка додому весела, сливе щаслива. Вона бігала по хаті немов молодими ногами, а думки її літали, як білі голуби на сонці. Вона усміхалась. Такі чудні пани. Ходять собі по полю та й міряють. Вона їм у ноги: пани мої, лебедоньки, згляньтесь на мене бідну, одріжте ближче, там, де пшениця родить, а вони регочуть. Іди, кажуть, бабко, додому, ми не те міряємо… А самі регочуть, бодай би вас Бог мав у своїй ласці. Вони думають, що як вона дурна баба, то вже нічого не тямить… Стійте, стійте, може, і в неї голова недурно на в’язах. Хіба вона не зміркувала, що вони її дурять. Адже скажи людям зразу, що то для них землю ділять, то тут така б содома знялася, що живцем пожерли б один одного… Кожен за краще бився б. Ну, але вони пам’ятатимуть бідну бабу, вони її не скривдять… Ще коли б Андрій прохав, а то став як пень, бодай би…

Не скінчила прокльону – не могла лаятись нині. Вона була такою доброю сьогодні, їй було так весело, так жалко всіх. Лагодячи вечерю, вона навіть приспівувала, а тріскуче полум’я сухого ломаччя немов раділо разом із нею. Андрієві вона подала вечерю з повагою, як до господаря, що має власний ґрунт і хазяйство, сама ж не могла їсти – не була голодна. Все, за що б не бралася, робила поважно, немов у церкві правила, а сама усміхалася до себе. На ніч змила Гафійцi голову лугом, розчесала густим гребенем волосся, що аж вилискувалось; сама заплела дрібушки і кісники. Щоб голова в доньки була як сонечко. Щоб дівка була не гірш за людські.

– Може б, ти новий лейбик надів, бо старий чисто розлізся? – питала вона Андрія і дiстала з скрині єдину його святочну одежу. – Закропи душу ягідками, ковалиха дала…

Андрій давно вже бачив її такою ласкавою. А в неї серце розм’якло, в ній все співало. Співала колосом власна нива, співали жайворонки над нею, співав пісню серп, підрізуючи стебло, лунали співи по сінокосах, співало, врешті, серце, повне надій. Усміхалась доля. Не тільки власна, але й Гафійчина. В ногах чулась міць, в руках сила. Чорні жилаві руки були наче з заліза.

З того дня Маланка часто бігала на панське поле дивитись, як міряють пани. Вони ще блукали полями зо два дні, потім поїхали. Маланка вічно крутилась думкою коло тої події, розпитувала людей, снувала надії. Говорили різно. Але Маланка добре знала, до чого воно йдеться.

Вона почала готуватись. Полючи на городі в багатого мужика, вона не хотіла брати грошей, а прохала одсипати пшеничним зерном, щоб мати гарний ґатунок пшениці. Це на насіння, на розвід. Коли їла яблуко, обережно вибирала зернятко і сушила на вікні. Воно здасться. Ніщо не могло зробити їй більше приємності, як горсточка насіння, випрохана в путящої хазяйки або зароблена на поденному. Вона дійшла до того, що, опинившись на чужому городі, стежила очима, що можна б узяти на насіння, і, оглядаючись, потай ламала кращу маківку або зривала жовтий огірок і ховала за пазуху. У неї в хаті завелось багато всяких вузликів із насінням – великих і малих – і раз у раз щось сушилося на вікнах.

– Куди ти його подінеш? – дивувався Андрій. – Адже у нас усього тільки дві грядочки.

Вона таємниче осміхалась і поблажливо хитала головою: ...