Юрґен Ґраф МІФ ПРО ГОЛОКОСТ Правда про долю жидів у Другій світовій війні

З передмови до російського видання

До видавництва "Російський Вісник" із проханням опублікувати цей матеріал звернувся Інститут перегляду історії (Institute Historical Review), що перебуває в Лос-Анджелесі (США). Автор — швейцарський учений Юрґена Ґраф співпрацює із цим інститутом, який на строго науковій основі розвінчує історичні міфи, створювані світовою закулісою для обґрунтування своїх претензій на світове панування і перетворення людей у гвинтики нового світового порядку. Пропонована читачеві робота перекладена з німецької мови і є далеко не першою на цю тему авторства відомого ревізіоніста (так називають на Заході борців з брехнею "голокосту") Юрґена Ґрафа. Але ця праця найбільш стисла і в той же час неабияк інформативна — вона являє собою свого роду резюме всієї проблеми. Також є важливим, що автор книги не німець, а громадянин мирної Швейцарії. Свої мужні дослідження він проводить винятково заради істини і справедливості. Ті, хто побажає детальніше вивчити історію виникнення й "підстави", на яких тримається найбільший міф ХХ століття, повинен буде звернутися до іноземної літератури, зазначеної у примітках.

Тяжкі злочини були вчинені гітлерівцями проти жидів. Їхні страждання, як і страждання представників інших народів, безмірні. Тому рішучому осуду підлягають прагнення екстремістських сил, зв'язаних насамперед із сіонізмом, використовувати ці страждання для досягнення брудних політичних цілей.

Ці прагнення викликали спочатку сумніви, а потім і протидію вчених, які вище за все ставлять історичну правду. Тих із них, котрі на підставі ретельно вивчених документів і свідчень очевидців поставили під сумнів твердження сіоністів, назвали «ревізіоністською школою», що існує на Заході вже кілька десятиліть.

Історія ревізіоністської школи трагічна. Це — історія безперервних судових переслідувань і прямого фізичного терору. Війна проти ревізіонізму підсилилася у другій половині 70- х років ХХ ст. і з тих пор не слабшає. Повний список її жертв зайняв би не одну сторінку.

Характерно, що головними "аргументами" у боротьбі проти ревізіоністів є судові переслідування й терор. Це наводить на думку, що інших аргументів у супротивників ревізіонізму просто немає.

Однак, незважаючи на всі небезпеки, число прихильників цієї історичної школи росте. Нещодавно (книга видана у 1996 р. — прим. перекладача) у Франції вийшла нова книга Роже Гароді "Основоположні міфи ізраїльської політики", яка також викриває міф про "голокост", що викликало дике озлоблення в сіоністських колах.

Р. Гароді фашистом аж ніяк не назвеш. Подібно до одного з піонерів ревізіонізму Поля Рассіньє, він також був учасником Опору і колишнім в'язнем гітлерівських концтаборів. Гароді був головним ідеологом французької компартії, з якої його прогнали в 1968 році після протесту проти введення совєтських військ до Чехословаччини. Тоді комуністи критикували Гароді за "ревізіонізм", і от тепер він знову "ревізіоніст", але іншого роду.

Поява терміну "голокост" не є випадковою. У стародавніх жидів це грецьке слово означало жертвопринесення, при якому жертва повністю пожиралася вогнем. Як пояснює Р.Гароді, термін "голокост" "відтворює бажання зробити злочини, вчинені проти жидів, винятком в історії, тому що стражданням і смерті надається сакральний характер".

"Мучеництво жидів, таким чином, стає непорівнянним ні з яким іншим: завдяки своєму жертовному характеру воно включається в Божественний план як розп'яття Христа в християнській теології, знаменуючи собою початок нової епохи". За твердженням рабинів, державотворення Ізраїлю — це "відповідь Бога на голокост".

"Щоб дійсний мартиролог жидів не став "банальним", доводиться, — продовжує Р.Гароді, - не тільки відсувати на другий план всіх інших, включаючи 27 млн. загиблих совєтських громадян і 9 млн. німців, але й надавати реальним стражданням сакральний характер (під ім'ям «голокост»), відмовляючи в цьому всім іншим". Доводиться триматися за дуту цифру "6 мільйонів", хоча на меморіальній дошці на згадку загиблих в Освенцімі цифру "4 мільйони" жертв уже без особливого галасу замінили на один мільйон. Лише це зменшує горезвісні 6 мільйонів удвічі.

На думку Р.Гароді, "історія без перебільшення сама може виконати роль обвинувачки краще, ніж міф. Насамперед, вона не зводить масштаби дійсних злочинів проти людяності, які коштували життя 50 мільйонам людей, до погрому лише однієї категорії безневинних жертв, у той час як мільйони померли зі зброєю в руках, у борні проти цього варварства".

Серед міфів XX століття, створених світовою закулісою, міф про "голокост", який наголошує, що начебто 6 мільйонів жидів були знищені в газових камерах під час Другої світової війни, впроваджується в масову свідомість із особливою наполегливістю. Його мета — представити справу таким чином, начебто саме жидівський народ є найбільш постраждалим, і тому інші народи зобов'язані відчувати провину, каятися і платити відшкодування. Врешті-решт міф про "голокост" є злочином перед християнством, перед людством, перед Україною і, нарешті, перед самим жидівським народом. Дійсно, творці цього міфу блюзнірські заявляють, що "голокост" є спростуванням Христа, тому що "скрути й страждання Христа непорівнянні" зі стражданнями жидів у Другій світовій війні. У такому випадку "Христос є неправдою, і не від нього прийде порятунок", а від іудейства, що завдяки "голокосту" стало немов би колективним месією.

Міф про "голокост" ображає людство, тому що зображає жидівський народ головною жертвою минулої війни, хоча насправді жиди постраждали не більше, а навіть менше багатьох інших народів, втягнутих у винищувальну війну. Людство заплатило за цю війну 55 мільйонів життів, у числі котрих справжня, а не міфічна частка жидівського народу становить не 6 мільйонів, а як показують розрахунки фахівців близько 500 тисяч чоловік. Це число дуже велике і викликає у нас глибоке співчуття.

Серед тих, хто на Заході розвінчує брехню "голокосту", є чимало жидів, котрі розуміють, що цей міф сварить їх з усім світом, прикладом чого є події на Близькому Сході. На хвилі міфу про "голокост" немов би в розплату за "особливі страждання жидівського народу" всупереч волі жителів Палестини незаконно виникла держава Ізраїль, яка стала постійним вогнищем напруженості й війни на Близькому Сході, і принесла страждання й загибель мільйонам арабів. В остаточному підсумку міф про "голокост" йде жидам не на користь і шкодить їм.

Передмова перекладача українського видання

Творці міфу про "голокост" зазвичай не згадують жертви українського народу. Втім, саме український, а не якийсь інший народ зазнав найбільших страждань під час Другої світової війни і заплатив за Перемогу найстрашнішу ціну — тому міф про "голокост" зневажає пам'ять мільйонів загиблих українців. Варто згадати, що на жодній сторінці "Енциклопедії голокосту" немає згадки про десятки мільйонів жертв геноциду українського народу, здійсненого під керівництвом жидівських вождів у перші два десятиліття після 1917 року.

І дотепер продовжуються підрахунки втрат серед військових і мирного населення в роки Другої світової війни 1939–1945 років. Втрати українців були колосальними. Історики стверджують, що загальні демографічні втрати України, включно з убитими, померлими в концтаборах та під час депортацій, евакуйованими й тими, що рушили у вигнання разом із відступаючими нацистами, — становлять не менше 14 млн. осіб. У своїх фронтових щоденниках відомий український кінематографіст і письменник О.Довженко писав про 13 мільйонів загиблих. Ця цифра зустрічається й у спогадах тодішнього першого секретаря ЦК КП(б)У М.Хрущова. У «Книзі пам’яті України», де зібрані дані про загиблих, йдеться про понад 10 мільйонів загиблих, з них 6 мільйонів — під час бойових дій. Ці втрати найбільші й не порівняні зі втратами інших країн і народів у Другій світовій війні. Фактично, втрати українського народу становлять від 40 до 44 % від загальних людських втрат СРСР. З 41,7 мільйона людей, які мешкали до війни в УРСР, на 1945 рік залишилося тільки 27,4 мільйони осіб.

Сотні тисяч розстріляних під час репресій у передвоєнні роки та в перші місяці війни. Депортації до Сибіру, Казахстану, Далекого Сходу — це ще понад мільйон жителів УРСР, переважно із західних областей. Упродовж червня — листопаду 1941 р. Червона армія втратила близько 5 млн. воїнів, у полон потрапили 3,8 млн. солдат і офіцерів, серед яких 1,5 млн. становили українці. 2,4 мільйони остарбайтерів із 2,8 мільйонів радянських людей, загалом вивезених у нацистське рабство! За 1944–1953 роки в Галичині, на Волині й Рівненщині лише за офіційними даними було репресовано 500 тисяч осіб, із них заарештовано 134 тисяч, убито понад 153 тисяч, виселено за межі України 203 тисячі.

Україна, з огляду на її геополітичне розташування, стала епіцентром європейського театру воєнних дій у Другій світовій війні. На руїни перетворилися 720 українських міст і містечок, 28 тисяч сіл, з яких 250 спалено вщент, знищено 16,5 тисяч промислових підприємств, 18 тисяч лікувальних закладів, 33 тисячі шкіл, вузів, технікумів та НДІ; а також понад 33 тисячі колгоспів, радгоспів, МТС. І все це зробили не тільки нацисти, а й совєтські війська під час відступу.

Втім, світове й українське жидівство намагається накинути на українців звинувачення у геноциді жидів. Президент центру «Голокост» М.Гефтер у книжці «Відлуння голокосту і російсько-жидівське питання» відверто пише, що відповідати за жидівський голокост мають не нацисти, а народи Росії та України. Є.Червоненко, перебуваючи в 2005 р. на посаді міністра транспорту, через відомчу прес-службу розповсюдив заяву в якій сказано, що «в 41-му році, після відмови есесівців, українські поліцаї розстрілювали мирне населення у Бабиному Яру». Натомість Юрґен Ґраф стверджує, що історія Бабиного Яру виглядає зовсім не такою, як нам її намагаються представити — і відносить її до одного з міфів про голокост. Його підтримують у цьому вітчизняні дослідники, які доводять, що жидів зібрали біля залізничної станції Лук’янівка-Товарна і вивезли з Києва до трудових таборів і гетто, а в яр Бабиного Яру, який знаходився за сотню метрів поруч, викидали відібраний в них зайвий багаж.

I. Брехня про "газові камери" та про знищення жидів

У що вірить людство, починаючи з 1945 р.

У середині XX століття в серці Європи німці протягом трьох років (з осені 1941 р. по осінь 1944 р.) таємно від усього світу вбили від 5 до 6 млн. жидівських чоловіків, жінок і дітей. В основі такого знищення цілого народу лежав диявольський, ретельно продуманий націонал-соціалістським (НС) урядом план. Більша частина жертв, на думку різних істориків, — від 2 до 5 і більше мільйонів — була знищена невідомим до того часу способом, а саме в газових камерах (ГК) і в автомобілях за допомогою вихлопних газів.

Масові вбивстві відбувалися в шести розташованих на території Польщі таборах смерті: в Освенцімі, Майданеку, Бельзеці, Собіборі, Треблінці та Хелмно. В останньому з названих таборів як знаряддя вбивства використовувалися газові автомобілі, у п'яти інших — стаціонарні ГК.

Освенцім і Майданек були комбінованими — трудовими та винищувальними — таборами. Придатні до роботи жиди відбиралися тут для примусової праці, а непрацездатні негайно, без реєстрації відправлялися до ГК.

Що стосується Треблінки, Собібору, Бельзеця та Хелмно, то вони були цілковитими фабриками смерті, де, за винятком жменьки жидів, що обслуговували табір, всіх їх без зволікання, не реєструючи, знищували за допомогою газу. Трупи вбитих спалювали вщент — якихось у крематоріях, інших на відкритому повітрі. Крім зазначеної кількості, німці знищили також у СРСР від 1 до 2 млн. жидів за допомогою газових автомобілів і розстрілів. Вбивства там робили спеціальні війська, що складалися з одних душогубів, — так звані "айнзатцкоманди".

Доцільно також врахувати півмільйона, чи не більше, жидів, що померли в гетто та робочих таборах від поганого поводження, хвороб, недоїдання. Вони хоча й входять до загального числа 6 млн., але їхня смерть не була результатом цілеспрямованої політики знищення. Їх не можна назвати прямими жертвами "голокосту", але для простоти їх зараховують до таких.

З моральної точки зору "голокост" — що більш ніж півстоліття втлумачують ЗМІ всього світу — не може бути зіставлений із жодним злодіянням минулого. Німці пішли на "голокост" не тому, що жиди являли для них якусь реальну або потенційну небезпеку, а тільки тому, що жиди були жидами. Отже, через суто расову ненависть німці, як проголошує обвинувачення, винищили цілий народ. Через расову ненависть вони вбивали не тільки дієздатних чоловіків, але й літніх людей, жінок, дітей, а навіть малят. Тільки тому, що вони називалися жидами.

"Голокост" як релігія

Клод Ланцман, постановник 9-годинного фільму "Шоа", в одній з його сцен, де "очевидці" описують процес знищення в таборах смерті, наводить висловлення, яке не потребує коментарів:

"Якщо Освенцім — це не просто жах історії, якщо він не підпадає під визначення "банальності зла", то в такому випадку він підриває самі основи християнства. Христос — син Божий, що дійшов до кінця людських можливостей, коли він перетерпів жахливі страждання… Тож якщо Освенцім — правда, тоді, виходить, існують людські страждання, взагалі не порівнянні із стражданнями Христа…У такому випадку Христос є неправдою, і не від нього прийде порятунок… Тому що Освенцім незрівнянно екстремальніший, ніж Апокаліпсис та породжує незрівнянно більший жах, ніж те, що Іоанн розповідає в Апокаліпсисі. Тому що Апокаліпсис підданий опису і навіть сильно нагадує голлівудські шоу, спектакль, тоді як Освенцім невимовний і неуявний, а значить книга Апокаліпсис — неправда, а з нею і Євангеліє. Освенцім є спростуванням Христа".

Отже, зрозуміліше не скажеш про те що "голокост" навіки став релігією для багатьох жидів. У Бога, мабуть, вірять два жиди із трьох, у ГК — 99,9 %. І якби ця похмура релігія обмежувалася лише жидами, це була б їх сугубо особиста справа. Але з деякого часу вкрай фатально вже здійснюються неприховані спроби нав'язати її нежидам.

"Якщо Освенцім — це правда", тож порятунок приходить не від Христа — так вважає Ланцман. Але від кого ж? Цілком очевидно: від юдейства, яке стало завдяки Освенціму колективним месією! Протиполюсом до такого месії виступає "НС-режим з його фабриками смерті" — втілення абсолютного зла.

До вжитку такої релігії — псевдорелігії — включені зростаючим числом пам'ятні місця "голокосту". А сумніви у "голокості", і, навіть, будь-яке його наукове дослідження тим часом у багатьох державах почали переслідувати за законом. Нині на "вільному Заході" можна безкарно сумніватися в існуванні Бога, а в ГК — не можна. Так замкнулось коло. Чому ж майже всі вірять у "голокост"?

Поза сумнівом, в офіційну версію "голокосту" вірить переважна більшість, принаймні, жителів Заходу — і відбувається це через цілком виправдану причину. По-перше, важко уявити собі, щоб усі ЗМІ протягом півстоліття поширювали історію, невірну навіть у загальних рисах. Довірливий середній обиватель ще може повірити у те, що число жертв ГК є перебільшеним, але думка про те, що вся історія із ГК є обманом — від самого початку уявляється йому неприпустимою. На ній всерйоз навіть затримуватися не можна. Через це, варто нагадати про три явища, які, як багато кому здається, офіційну версію "голокосту" роблять незаперечною.

1. Чимале число жидів, що зникли із багатьох місць їх колишнього компактного проживання, які перебували за часів війни під німецьким контролем: насамперед із Польщі, де до початку 30-х років, як визнано, проживало понад 3 млн. жидів, а тепер, відповідно до офіційної статистики, — тільки кілька десятків тисяч. Де тепер ці жиди, якщо їх не винищили? — саме так ставиться питання.

Ближче до кінця наших досліджень ми розглянемо демографічні аспекти зазначеного питання, а доти обмежимося тільки одним контраргументом.

В областях на схід від Одеру та Нейсе наприкінці Другої світової війни проживало близько 16 млн. німців. Тепер їх там залишилося від 1 до 2 млн. Чи означає це, що інші східні німці були винищені? Ні, хоча чимало їх і загинуло під час виселення. Більшості все-таки вдалося податися на Захід і вижити. Відповідно, й велика кількість жидів, що зникли з Польщі не є доказом того, що вони були винищені. Адже вони могли звідти й евакуюватися, втекти. Чи було таке, й у яких масштабах? Це питання, як вже говорилися, ми розглянемо пізніше. ...