Это короткий фрагмент для ознакомления с книгой.
Скачать или читать эту книгу на КулЛиб Др. Петро Мірчук ЗУСТРІЧІ Й РОЗМОВИ В ІЗРАЇЛІ (Чи українці "традиційні антисеміти")
ПРО АВТОРА
Др. Петро Мірчук народився 26 червня 1913 р. в Дробівлянах біля Стрия, в Україні, як син малоземельних селян. Гімназію закінчив з відзначенням в Стрию в 1932. Студіював право і політичні науки, на Львівському Університеті, на Українськім Вільнім Університеті в Празі і на німецькім Карловім Університеті в Празі і в червні 1941 одержав докторат права і політичних наук. В 1960 р. одержав на Дрексель Університеті у Філядельфії, ЗСА, ступінь магістра бібліотекарства. В 1969 р. докінчив на УВУ в Мюнхені, Баварія, студії історії України й одержав ступінь доктора філософії. В 1936-39, студіюючи, працював у в-ві "Українська преса". Після війни працював у Німеччині як редактор і адвокат, в Америці як журналіст, бібліотекар і проф. університету як викладач політичних наук. Тепер на емеритурі.
Член ОУН від 1932 р. (в 1930-32 член Юнацтва) був шість разів арештований польською поліцією. Від вересня 1941 до травня 1945 політв'язень німецьких тюрм і концлагерів (три роки в Авшвіці). В 1948 р. червоно-московські окупанти арештували його родину в Україні і замордували батька, маму і найстаршу сестру, а дві молодші сестри засудили на десять літ концлагерів і по відбутті присуду змусили залишитися "добровільно" на Сибірі.
Видав досі друком поверх двадцять праць, між ними історію УПА, історію ОУН, історію Гайдамаччини ("Коліївщина") та життєписи Міхновського, Коновальця, Бандери, Шухевича-Чупринки.
Від 1946 р. жонатий, батько трьох синів, з яких один є українським католицьким священиком.
Член головних управ багатьох українських організацій. А також почесний член Jewish Identity Center, Chapel of Four Chaplains і член Єврейсько-Українського Товариства Співпраці в Ізраїлю.
Автор — в" язень концтабору Аушвіц, — липень 1942 р.
ПРОБЛЕМА УКРАЇНСЬКО-ЖИДІВСЬКИХ ВЗАЄМИН
Жиди живуть на українській землі вже поверх тисячу літ, якщо прийняти, що хозарські жиди таки були жиди, а поверх шість століть, якщо брати до уваги лише тих жидів, що прийшли в Україну з Палестини через західню Европу. Тож було аж надто багато часу, щоб взаємини між ними і місцевим, українським населенням прийняли дійсно добросусідський характер. Бо одна справа відношення між членами народу поневолювачів і місцевим населенням, як от у випадку українців: поляки — українці, москалі — українці, а зовсім інше мирні імігранти, так сказати б гості. Такими мирними імігрантами були в Україні в давнину греки в надчорноморській смузі, а після них серби, болгари, а в північно-західній частині чехи й німці, білоруси. Усі вони або поволі українізувалися, або зберігали свою етнічну окремішність, ніколи не викликаючи конфліктів із автохтонним українським населенням, законним господарем. Жиди ні в давнину, за Київської Руси, ні в 14-ім століттю й опісля не прийшли в Україну як завойовники, як окупанти. Вони приїхали шукати захисту, тікаючи з західньої Европи перед дошкульним переслідуванням. То й повинні були ладнати в скорому часі добросусідські взаємини з українцями й заслужити собі пошану серед місцевого населення, як всі ті греки, серби, болгари, чехи, німці, що імігрували в Україну. Але вийшло зовсім не так. Чому? Хто винен? Господарі, які не вміли і не вміють догодити непрошеним гостям, чи може "гості" винні, які в чужій хаті поводяться весь час так, що господареві терпець рветься? Професор Стефан Поссони, Співробітник Інституту Гувера в Станфорді, Каліфорнія, у своїй праці про "плюральні спільноти" займався теж проблемою жидів в Україні і прийшов до такого висновку: "Якщо йдеться про жидів, то виглядає, що вони в величезній більшості переконані, що українці — невилічимі антисеміти. А тому жиди і їхні організації вперто ангажуються в протиукраїнську пропаганду. У висліді цього, тут ролі помінялися: Жиди, які всюди є обєктом ворожої пропаганди, в Україні стали переслідувачами українців. Воно не значить, що жидівська пропаганда проти царської і комуністичної Росії і проти нацистівської Німеччини взагалі не існує. Тільки ж різниця в тому, що коли переслідування жидів нацистівською Німеччиною є незаперечним фактом, то антисемітські переслідування українцями й українськими урядами суперечить історичним фактам. І про совєцько-московський антисемітизм, який є очевидним, жиди говорять отягаючись і дуже неохоче й чомусь не беруть його серйозно". (Ukrainian Quarterly, Summer 1975, p. 139–140.) Щождо пришиваних українцям жидівських погромів в періоді Хмельницького то проф. Поссони у тій же статті стверджує: "Масакри жидів і взагалі цивільного населення були в тих часах частим явищем. Прикладом "Тридцятилітня війна". Найжахливішими в той час були масакра й плюндрування Магдебургу. Цей жахливий погром був вчинений німецькою армією під командою генерала Йогана Тіллі, але його ніхто не обвинувачує в погромах, а навпаки вважають його невинним". Проф. Поссони пригадує теж, що в часі воєн Хмельницького найжахливіший погром жидів був вчинений у Люблині польською армією. Але напастливе обвинувачення в антисемітизмі й погромах жиди вперто зберігають для українців. В 1961р. визначний жидівський журналіст у статті "Українці й Жиди" інформував: "18 червня 1961 року президент Ізраїля Ісаак Бен-Цві прийняв 150 представників українських жидів, що тепер живуть в Ізраїлю. Він сам теж родився в Україні і там організував в Полтаві перший жидівський відділ самооборони перед московськими чорносотенцями в 1905 році. Він з гордістю витав членів уряду Ізраїля, та визначних науковців, поетів, письменників, професорів, політиків і членів парляменту, що були між тими 150 українськими жидами, яких він запросив до своєї палати в Єрусалимі. "Бен-Цві кілька разів підкреслив у своїм привітанню величезний вклад українського жидівства у постання й розвій Ізраїля. Жиди в Україні були передовиками в рості модерного сіонізму, що добився визволення Святої Землі з двотисячної неволі і привернув батьківщину розсіяним по всьому світі жидам". (Ukrainian Quarterly, Summer 1961, p. 107.) Здавалось би, що бодай тих провідних 150 жидівських інтелектуалів, що родилися й виросли в Україні, де як в ніякій іншій країні світу могли свобідно плекати й розвивати свою культуру, зберігаючи свої традиції, із вдячності за гостинність захистять добру славу українського народу перед злобними й напастливими обвинуваченнями в "традиційнім антисемітизмі" і замилуванню в жидівських погромах. В останніх двох роках українсько-жидівські взаємини помітно оживились. У двох протилежних напрямах. З одної сторони, стали появлятися товариства українсько-жидівські чи жидівсько-українські: в Ізраїлю — єврейсько-українське товариство співпраці і подібні в ЗСА. І в той же час посилилася жидівська протиукраїнська дія, головно в ЗСА: напастливі статті й окремі книжкові видання, в яких жидівські автори представляють українців як "історичних, налогових" антисемітів, і поява й дія "Спеціяльної слідчої комісії ЗСА" для вишукування й притягання до судової відповідальности "воєнних злочинців", яка відразу ж набрала характеру жидівської "святої інквизиції", що ганяється за "відьмами" якраз серед українців, недавніх "ДП". Українці в ЗСА, особливо ж українська інтелігенція з нової еміграції прийняли жидівські залицяння не то з приязню, а з захопленням. Вже першого жидівського гостя д-ра Штерна, що приїхав з Ізраїлю до ЗСА, щоб відвідати українські громади з доповідями, українці прийняли краще, ніж, наприклад, довголітнього політичного в'язня українця С.Караванського і його дружину, хоч д-р Штерн, живучи в СССР нічогісінько спільного з українською національною боротьбою не мав. Одна з українських асекураційних установ відразу асигнувала йому кілька тисяч долярів як подарунок. За кожний виступ з доповіддю для українців йому платили, а в додаток видали й розпродали йому окрему книжку про нього. Майже всі українські політичні "середовища" наввипередки стараються нав'язати контакт з жидівсько-українськими товариствами. Не бракувало навіть таких українських "політиків" і "вчених", які готові прилюдно прийняти за правду жидівське обвинувачення українського народу в "традиціному антисемітизмі", битися прилюдно в груди і просити прощення… А з жидівської сторони? Чи відважилося хоч одне жидівсько-українське товариство в ЗСА або хоч один жидівський учений чи політичний діяч виступити прилюдно в пресі проти жидівських напастей на українців? З приводу судових процесів проти українців, обвинувачених у "воєнних злочинах" (бо вони, мовляв, антисеміти і сорок років тому були в українській поліції), опанована жидами американська преса захоплювалася нападами на українців. Молоді жидівські нацисти робили галасливі демонстрації проти запідозрених (не засуджених тільки запідозрених!) в заподіянні сорок років тому кривд комусь із жидів, підкреслюючи безупинно, що обвинувачений українець! Навіть першого в серії судження за "воєнні злочини" Федоренка безупинно називали українцем, хоч він "совєтський" чоловік, ніколи нігде не виявив, що він українець, потрапив у полон як вояк совєтської армії, зголосився до служби в німецькій поліції на заклик москаля ген. Власова, приїхав до ЗСА як росіянин заходами фундації ім. Толстого, належав до російської православної церкви і, врешті, по засуді зголосився на добровільний поворот до СССР, бо вже раніше їздив з ЗСА до СССР. Ажидівська журналістка Давидович опублікувала в "Ню Йорк Таймсі" протиукраїнський пашквіль, точно в такому стилі, як колись гітлерівський "Штюрмер" писав проти жидів. І ні одного прилюдного голосу з боку жидів в обороні українців, проти нічим не спровокованих жидівських напастей. Мимоволі нагадалася споконвічна жидівська глумлива приказка: "Іван за Сальцею пропадає і коло Сальці припадає, а Сальця Іванові й на добрий день відповісти не гадає"… Заскочені таким станом "жидівсько-українських стосунків" українці пробують вияснювати, що це така невмолимо протиукраїнська настанова жидів у ЗСА, а в самому Ізраїлю жиди у ставленні до українців вже протверезіли і шукають контактів з українцями для співпраці проти спільного ворога — Москви. Доказом цього, мовляв, є власне поява товариств для жидівсько-української співпраці. На доказ такого звороту українська преса подавала як факт, що "оце вперше в історії українсько-жидівських взаємин уряд Ізраїля запросив троє українців з Чікага в гості до Ізраїлю, і вони зустрілися там з дуже теплим прийняттям". Чи це справді так? Правильну відповідь могла дати лише поїздка до Ізраїлю приватно, щоб на місці це простудіювати в зустрічах і розмовах з різними людьми. Про конечність провірки на місці, в Ізраїлю, можливостей праці товариств жидівсько-української чи українсько-жидівської співпраці, немає що й казати. Тут ми знаємо цю справу тільки так, як вона нам, українцям видна. Ми знаємо, як ми собі таку співпрацю уявляємо. Але, як уявляють собі таку співпрацю охочі до цього з жидівської сторони там, в Ізрaїлю? Чи є там дійсно бодай такий напрямок серед загалу жидів, громадян Ізраїлю, чи це тільки окремі одиниці, особисто заінтересовані з якихось мотивів у контактах з українцями у вільному світі, зокрема в ЗСА? Які це мотиви? Щире бажання в них змагати до прочищення атмосфери в українсько-жидівських взаєминах і нав'язуванню в дії співпраці, корисної для обох сторін, чи може лише на цьому свій власний поплатний "Гешефт".СПРАВА МИТРОПОЛИТА АНДРІЯ ШЕПТИЦЬКОГО
Окремою справою, яка вимагала поїздки до Ізраїлю, щоб вияснити її, була справа Митрополита Української Католицької Церкви Андрія Шептицького. Точніше — питання, чому Митрополитові Шептицькому компетентні чинники Ізраїлю ще й досі не признали звання "праведника", щоб цим офіційно висловити подяку всего жидівського народу за те, що український Митрополит одинокий в тодішній Европі окремим листом до Гітлера і Гімлера запротестував проти жорстокого переслідування й винищування жидів, а вслід за тим у своїй резиденції у Львові, в підземеллях катедри св. Юра, врятував життя кільканадцять рабінам з їхніми родинами і доручив усім українським священникам, монахам і монахиням помагати жидам і рятувати їх від смерти. Геройська постава Митрополита Шептицького і його гуманітарна дія в користь жидів широко відома серед самих жидів. Жидівський вчений Леон Гайман у статті, поміщеній у Ukrainian Quarterly наводить свдчення про це рабіна др. Давида Кагана: "Я присягаю на Біблію, що граф Шептицький був одним із найбільших в історії всего людства гуманітарних чоловіколюбців і найкращим приятелем жидів. Оце я свідчу не тільки тому, що він врятував мені життя самому, моїй дружині і моїй дитині і не тільки тому, що він поміг врятувати від певної смерти з рук нацистів безліч інших жидів. Прошу мати на увазі не тільки те, що він зробив, але й мотиви його дії. В тому часі граф Шептицький був уже старшою людиною, немічний тілесно, але велет духом. Віком понад 80 років, спараліжований і напередодні смерти, він зовсім певно не шукав якихось політичних користей чи респекту до себе. Усе це було вже за ним. Якщо б німецькі нацисти були знайшли в підземеллях катедри св. Юра, або в монастирях жидів, вони б на місці постріляли чи повішали священиків, монахів чи монахинь і спалили б церкву чи монастир, або здемолювали б і перемінили б у стайню для своїх коней. І якщо Митрополит готов був ризикувати життям власним, своїх священиків, монахів і монахинь, то робив це виключно з мотивів правдивого, шляхетного християнства, приязні до жидівського народу і з почуття національної гідности". З таким признанням свідчить про дію Митрополита УКЦ Андрея Шептицького й другий рабін, др. Курт Лєвін, що теж завдячує своє життя українському Митрополитові: "Ізраїль знаходив мало приятелів у критичних моментах своєї історії. Місцеве населення було звичайно байдуже до долі жидів. Мало хто виявляв співчуття, а ще менше відважувалися помагати. І в тій то годині жаху жиди знайшли правдивого приятеля в особі Його Ексцеленції, Митрополита Андрея Шептицького…" "Резиденція Митрополита це була мала палата барокового стилю поруч катедри св. Юра… Двері митрополичої резиденції були завжди відкриті для кожного, хто бажав зайти до Митрополита. Бувало нераз, що й жидівська делегація з котрогось містечка коло дібр Шептицького заходила сюди з проханням, щоб великий Митрополит дав пожертву на жидівські харитативні чи релігійні потреби. Фактично, неодна синагога у тих місцевостях була збудована подарованим деревом з лісів Митрополита Шептицького…" "Жиди віддячувалися за те виявом найвищої пошани і вдячности. Як Митрополит візитував якесь місто, чи село, його витала числена українська громада, на чолі якої йшли українські священики і обовязково місцевий рабін…"ПЕРЕД ПОЇЗДКОЮ
Про плян моєї поїздки до Ізраїлю я з головою Товариства єврейсько-української співпраці проф. Яковом Сусленським в часі його побування в ЗСА. Це товариство прийняло мене в члени вже раніше, але з певною резервою. Цю резерву висловив проф. Сусленський у своїх доповідях в ЗСА і при особистій зустрічі пояснив її мені. Не подобалися йому мої виступи в судах ЗСА і в пресі в обороні суджених українців з виразним виясненням, що то не українці, але самі таки жиди коляборували з німецькими нацистами у винищуванню жидів: жидівські "Юденрати", жидівська поліція, жидівські інформатори і зложені з самих молодих жидів у конц. таборі "зондеркоманда". — Навіщо говорити про це? — питав він невдоволено. — Ізраїльська преса, що не хоче містити нічого доброго про українців, отаке відразу помістила на доказ українського антисемітизму. — А хіба я сказав якусь неправду? Чи не було це справді так, як я свідчив? Де ж якийсь антисемітизм? — Та це правда, але краще того не згадувати, щоб не дразнити жидів. — А чого жиди не тільки словами, але й у пресі напастують українців та ще й використовують свої впливи в ЗСА для того, щоб робити з українців жертовних козлів як "воєнних злочинців", щоб ще раз і ще раз показувати американцям, як то жидів винищували в Европі в часі війни. Не українці ж то робили. — Ну це окремі випадки, і ви на них не звертайте уваги. — Тобто як? Коли жиди напастують українців і їх провокативно знеславлюють, то українці повинні на це не звертати уваги, а як українці обороняють себе і виявляють немилу жидам правду, то це антисемітизм, це дразнить жидів і цього робити не треба. Така постава виключає співпрацю з жидами як рівні з рівними, а йде фактично про збирання "шебесгоїв" для використовування їх жидами для їхніх потреб. Я вважаю передумовою для щирої співпраці прочищення атмосфери шляхом відвертого обговорення конфліктової ситуації. Це моє становище і тільки згідно з ним я діятиму для поліпшення жидівсько-українських взаємин. Якщо це вам сприємливе, я залишуся членом товариства, а як ні, то відразу викресліть мене зі списка своїх членів. — Я респектую вашу поставу, — відповів Я. Сусленський — і повторюю запрошення приїхати до Ізраїлю. Буде змога краще взаємно себе пізнати. Запрошення проф. Сусленського було щире. Це я бачив у часі мого побування в Ізраїлюю Він і його молода дружина прийняли мене незвичайно гостинно, помагали в чому могли, він сам завжди помагав організувати зустрічі, з ким треба було і сам брав у них участь. Щиру приязнь виявив теж д-р Ізраель Клейнер, який кілька літ тому приїхав з України і на Українському Вільному Університеті закінчив студії й одержав ступінь доктора філософії. Тільки ж — ясно, що особисте відношення невільно ніколи утотожнювати з політичними поглядами й політичною настановою.ІЗРАЇЛЬ
На вступі подам дуже коротенько загальну характеристику сьогоднішнього Ізраїлю як держави й нації. В Українській пресі було вже багато описів "Святої Землі", тобто старого Єрусалиму, місць страстей і смерти Христової. Тому цю частину мого репортажу я пропускаю. Держава "Ізраїль" постала в 1948 році. Перед першою світовою війною Палестина, де в старовинних часах існувала жидівська держава "Ізраїль", була під владою Туреччини. В 1917 році, коли Англія була в стані війни з Туреччиною, вона проголосила так званою "деклярацією Бальфура", що Палестина по відібранню її від Туреччини повинна стати жидівською державою. Ліга Націй у 1922 піддержала цю деклярацію і в 1923 передала Палестину як мандат Ліги Націй Англії під опіку на 25 років. Але на протязі тих 25 років жидам не вдалося створити з Палестини жидівської держави, бо такий їх плян зустрівся з дуже сильним опором всіх арабів, і Англія не хотіла конфлікту з Арабами. У травні 1948 року мандат Англії скінчився і 14 травня 1948 року жиди проголосили переміну Палестини в самостійну жидівську державу "Ізраїль". Це викликало першу жидівсько-арабську війну, яку закінчила інтервенція Організації Об'єднаних націй. Рішенням ООН Палестину поділили на дві частини: жидівську, під назвою Ізраїль, та арабську, що стала в основному частиною Трансйорданії під новою назвою "Йорданія". Місто Єрусалим було поділено на "східний", арабський і західний, або новий Єрусалим, жидівський. Згідно з рішенням ООН цілий Єрусалим повинен був стати міжнародною територією, але жиди вже при проголошенню самостійного Ізраїлю проголосили Єрусалим столицею Ізраїлю. Фактично столицею зразу було місто Тель Авів, але після захоплення в 1967р. східної частини Єрусалиму уряд Ізраїлю проголосив цілий Єрусалим неподільною столицею Ізраїлю. Територія Ізраїлю займає простір 8,000 кв. миль, приблизно такий, як стейт Ню Джерзі, з того білше як половину займає майже безлюдна пустиня Негев. Північна частина, основна частина Ізраїлю, теж мало врожайна, з вапнякуватими горами й горбами, що ще й сьогодні в більшості зеленіють тільки в дощову погоду. Мінеральних покладів дуже мало, нафтових джерел немає зовсім. До часу постання Ізраїлю тільки невеликі смуги коло Назарету, коло Вифлеєму і над морем надавалися до збіжевого хліборобства, решту використовували для випасу овець. Але Ізраїль, як з гордістю говорять жиди, зробив три чуда: розбудував зразкове хліборобство, зорганізував найкращу в світі армію і привернув жидам національну гордість і віру в свої сили. Багаті води Галилейського озера, що віками плили собі спокійно до Мертвого моря, мусіли працювати для хліборобства країни: бетонними, залізними і плястиковими рурами вода розходиться з озера по всім ІзраїлюЮ при чому доплив до кожного господарства регулюють автоматично компюторами. Завдяки тому все морське побережжя вкрилося овочевими деревами, головно виноградниками і помаранчевими садами та збіжевими полями. При використанню найновішої технології вся країна покрита модерними дорогами, на диво широко розбудовані міста. Розбудовують індустрію, напр. обрібка діямантів, привожених з Південної Африки, є найбільша і найкраща в усьому світі. Для електрики побудовані атомові реактори. Ця імпозантна розбудова ведеться головно завдяки дуже сильній фінансовій допомозі ЗСА, жидівської громади в ЗСА і федерального уряду ЗСА. Та мимо цього економічне положення країни важке, податки дуже високі, а валюта паде на вартості 130 % річно (тому то зразу були "ізраїльські фунти", потім "ліри", а тепер "шекелі"). Соціяльна опіка розбудована зразково, але вона є теж важким тягаром для державних фінансів. Державне заборговання — п'ять більйонів долярів (пропорційно до населення — таке, як у Польщі). Населення самого Ізраїлю становить сьогодні кругло чотири мільйони, з того два мільйони і 800 тисяч жидів, а мільйон двісті тисяч арабів. Згідно з конституцією, араби є повноправними й рівноправними громадянами Ізраїлю, й арабська мова є другою мовою Ізраїлю. У війні в 1967 році Ізраїль окупував зайорданську частину Йорданії, що її жиди звуть Галилея і Самарія, та смугу Газа, а від Сирії Голянські пагорбки, разом з населенням мільйон триста тисяч, повністю арабським. Захоплення тих частин колишньої Палестини збільшило територію Ізраїлюі, головно, вирівняло кордони вздовж ріки Йордану і забезпечило Галилейське озеро Голянськими пагорбками. Захоплення Трансйорданії на західному березі Йордану прийняли жиди як звільнення "споконвічно жидівської" землі, даної їм Єговою в домовленню з Мойсеєм. Тому й настанова всіх жидів без виїмку, є — ніколи її арабам не віддавати. Але це створило дуже важкі зовнішньо-політичні і внутрішні проблеми. Навіть найкращі союзники Ізраїлю, ЗСА, такої інтерпретації ніяк визнати не хочуть і піддержують вимогу арабів, що ці терени мають бути повернені арабам. На тому тлі постав і збільшується конфлікт між Ізраїлем і ЗСА. Тепер питання цієї території особливо болюча проблема для Ізраїлю, і її в ізраїльській пресі, в політичних дискусіях і приватно дуже пристрасно обговорюють. З одної сторони, всі жиди згідні в тому, щоб не віддати, а з другої, страх перед розривом із ЗСА, без допомоги яких економічне становище Ізраїлю стало б відразу катастрофільним. Внутрі ж Ізраїлю — що робити з чисто арабським населенням цієї території, яке сьогодні становить 1.3 мільйона. Якщо залишити його як повноправних громадян Ізраїлю, визнавши офіційно цю територію як невідємну частину Ізраїлю, Самарію і Галілею, то в додатку до1.2 мільйона арабів у самому Ізраїлю становило б майже стільки, що жидів: 2.5 мільйона арабів і 2.8 мільйона жидів, при чому майже 300 тисяч жидів, громадян Ізраїлю, які мають подвійне громадянство — ізраїльське і американське, живе постійно в ЗСА. Природний прирість арабського населення дуже великий — їх родиться два рази більше, як жидів. А приплив жидів до Ізраїлю не лише припинився, але зменшився: два рази стільки жидів в останніх п'ятьох роках виїжджає з Ізраїлю, як приїжджає: а з тих, що приіжджають із СССР менше як третина залишається в Ізраїлю, решта з поспіхом переїжджає до ЗСА або куди інде. При такому розвитку жиди скоро стануть в Ізраїлю меншістю. То що робити? А що якби Ізраїль мусів дозволити вернутися на його територію хочби частині тих трьох мільйонів арабів, що їх при постанню Ізраїлю прогнали? Нюйорський рабін д-р Кагане, що є одночасно американським та ізраїльським громадянином і діячем (він творець "Джуіш Дефенс Ліг") має дуже просту розв'язку — вигнати одного дня всіх арабів і кінець, світ покричить і привикне до того. Така пропозиція подобається всім жидам, але в теперішній ситуації її не тільки неможливо здійснювати, але й отверто говорити про неї не в інтересі Ізраїлю. Тому д-р Кагане попросив уряд Ізраїлю повернутися "на час" до ЗСА. Та сама проблема загострюється і про неї пристрасно дискутують. Тим більше, що для нікого з жидів не є таємницею, що навіть ті араби, що від 1948 року є громадянами Ізраїлю є явно вороже наставлені до жидів. Для ілюстрації настанови арабів такий епізод: я сидів в ресторані в сорочці з короткими рукавами, і один з присутніх арабів побачив на моєму рамені число в'язня Авшвіцу. — Ти жид? — звернувся він до мене, здивований, що я говорю з дружиною і сином нежидівською і неангліською мовою. — Ні, - кажу, — я українець. У німецьких концтаборах були українці й інші християни. А ти хіба, знаєш, що це таке? — Знаю, — каже молодий араб. — То Гітлер знищив у другій світовій війні шість мільйонів жидів, а ми, араби, знищимо тепер дванадцять мільйонів жидів. — Я посміхнувся здивовано: Чи не забагато? Їх в усьому світі дванадцять мільйонів, а тут, в Ізраїлю, лише три. — Ми це знаємо. Тому я й кажу дванадцять мільйонів ми знищимо так, щоб у всьому світі ніодин з них більше не залишився в живих! ...Все права на текст принадлежат автору: Петро Мірчук, Петр Мирчук.
Это короткий фрагмент для ознакомления с книгой.