Річард Харвуд ЧИ ДІЙСНО ЗАГИНУЛИ ШІСТЬ МІЛЬЙОНІВ?

ПЕРЕДМОВА УПОРЯДНИКА

У багатьох відношеннях пропонована українському читачеві робота Р.Харвуда, як і Додатки до неї, є вельми цікавими і повчальними.

Ми часто чуємо, що комуністична ідеологія має бути засуджена на «другому Нюрнберзькому процесі». Немає сумніву, що ідеологію та людиноненависницьку практику комунізму треба засудити, а компартію заборонити, але Р.Харвуд фактами доводить, що «Нюрнберзький процес» був всього лише грандіозною фальшивкою, створеним жидами спектаклем, і другої фальшивки нам робити не варто. Суд має бути справжнім, а не сфальсифікованим. Читаючи про цей процес, у голову мимоволі приходять організовані НКВД «суди» 30-х років в жидобільшовицькій Московській імперії: фальшиві свідки, «визнання» під середньовічними тортурами, повне ігнорування очевидних фактів тощо. Інколи навіть забуваєш, що дія відбувається в середині 40-х років у Німеччині, а не в середині 30-х років у Московії. А втім, якщо подумати, то воно й не дивно: там і там жертвами були «гої», а «свідками», «слідчими», «суддями» та катами — жиди, бо «Нюрнберзький процес» був міжнародним лише за назвою.

Як випливає з неспростовних фактів, Гітлер та керівники націонал-соціалістичної Німеччини насправді були не жидофобами, а справжніми сіоністами, що намагалися зібрати жидів до купи то в Палестині, то на Мадагаскарі то десь на Сході Європи. Але на противагу удаваним сіоністам, вони хотіли зробити не плацдарм, звідки б жиди робили свої диверсії проти цивілізованих народів, але зібрати туди жидів, щоб вони жили своєю власною працею, а не спекуляціями, шахрайством та пограбуванням інших народів. Жидівські сіоністи вибачити такого зухвальства націонал-соціалістам, звичайно, не могли. Створився небезпечний прецедент, що загрожував пануванню жидів не лише в Німеччині, але й інших країнах. 3 точки зору світового жида «заразу» треба було задушити в зародку. Згідно з настановами написаних понад 100 років тому «Протоколів старшин сіону», на такі дії треба відповісти війною з «кривдником», або навіть світовою війною. Щоб задушити Німеччину, жиди розв'язали Другу світову війну і створили міф про «голокост». Читаючи зібрані у цій книжці матеріали, приходиш до цілком однозначного висновку: голокост, звичайно, був, але не жидів, а українців в 20-х — 30-х роках та німців під час та після Другої світової війни. I робили цей голокост жиди, і тільки жиди.

Під час війни їх загинуло всього лише 300 тисяч з 6 мільйонів, що жили в Європі до війни, тобто 5 відсотків — суща дрібниця порівняно з втратами інших народів. Українців, наприклад, загинуло 17–20 % від усього населення.

«Багато публікацій заявляють, що гетто використовувалось для знищення жидів поряд з концтаборами, бо там жидів марнували голодом. Це не відповідає дійсності», м'яко пише Р. Харвуд, тобто, це є жидівською вигадкою, брехнёю. «В гетто існував значний рівень економічної діяльності… Організація служби соціального забезпечення була вже справою жидівської адміністрації гетто. Для того гетто і були створені, щоб жиди там жили серед своїх, у своєму середовищі. Багаті мешкали там у розкоші, в гетто були не лише ресторани, але навіть нічні клуби!» Але аби жиди загнали населення у гетто, то вони неодмінно винищували б його голодом, і вони це зробили з 2 мільйонами українців в 1921-23 pp. та з 9 мільйонами в 1932-33 pp., перетворивши у гетто всю сільську місцевість України і відібравши у селян всі їстівні запаси. Після війни вони зробили це з 1,5 мільйонами німецьких військовополонених.

Опираючись на чисельні і певною мірою різні факти та свідчення, англієць Р.Харвуд, жид Роже Доммерг Полакко де Менас, українець Б.Богослов приходять до одного висновку: ніяких газових камер для знищення людей у концтаборах не було; насправді масовими винищеннями людей займалися самі жиди у машинах-душогубках Френкеля та в незчисленних сибірських концтаборах; жидівський же «голокост» — це найбільша фальшивка не лише в історії XX ст., але й взагалі у світовій історії.

На Нюрнберзькому «процесі» керівників націонал-соціалістичної Німеччини звинувачували в тому, про що марять самі жиди і що вони робили б, аби були при владі: «…жиди охоче хоч у думках поринають у мрії про знищення язичників (тобто, усіх нежидів — А.К.)… Для жидівського національного духу жадоба помсти не менше характерна, ніж універсалістичний світогляд…», писав Соломон Лур'є в роботі «Антисемітизм в стародавньому світі» (Петроград, 1922 р.). У здійснені їхніх задумів жидам «завжди протистояли «господарі країни», державні організми з напрацьованою військовою, адміністративною та поліційною системою, в яку вони входили як іноземці…» (там же). Захопивши владу у Московській імперії та у Німеччині після війни й установивши тотальну диктатуру, цих «іноземців» вже не стримували «господарі країни» та державні структури й мрію вони зробили дійсністю. Прихильники про масове винищення жидів, не маючи ні документів, ні фактів, вважають, що «наказ був усним». Виявляється, що ці «усні накази» мають своє походження з так званого «усного Талмуду», тобто, тієї частини юдейського «святого вчення» про масові винищення «гоїв» (всіх нежидів), яка внаслідок свого людиноненависницького та одверто злочинного спрямування не може бути надрукованою й передається від рабинів до «богообраних» в усній формі.

Ось що писав про це відомий вчений В.Даль в роботі «Записка про ритуальні вбивства»: «Талмуд, складений з різних переказів та доповнень в перші століття християнства, дихає такою злістю проти всіх іновірців, а особливо проти християн, що немає злочину, якого б він відносно них не допускав… в друкованих талмудах на жидівській мові зроблені пропуски, позначені інколи прогалинами, дужками або словом: Вгадай, тобто, здогадуйся, дошукуйся смислу. Венеціанське видання Талмуду 1520 р., як кажуть, є повним і має багато, хоч і темних місць, але явно до цього співвідносних; пізніше жиди остерігалися й доповнювали прогалини записками або словесним вивченням».

ПЕРЕДМОВА АВТОРА

Це перший український переклад книги, яка є, очевидно, одним із найдорожчих видань, коли-небудь надрукованих англійською мовою.

Мільйони слів були сказані та надруковані про цю книгу протягом двох судових процесів у Канаді над Ернстом Цюнделем, видавцем цієї книги.

Жидівське лобі подало на нього до суду за статтею XIII століття (I), щоб примусити його мовчати. Йому довелося вісім років захищати своє право на свободу слова, витративши на це сотні тисяч доларів. Жидівському лобі не довелося витрачати гроші, бо слухняна сіоністам канадська влада двічі перебирала на себе звинувачення і судила Цюнделя за гроші платників податків, витрачаючи на «експертів» звинувачення, багатьох з них наймали у США, 150 доларів за годину (!), плюс витрати на авіаквитки, готелі, ресторани тощо. Внаслідок двох судових процесів і наступної апеляції до Верховного Суду та стаття була визнана антиконституційною. I свобода слова, яку жидівське лобі намагалося урізати, є зараз надбанням всіх канадців.

До того часу, коли ця книга була вперше надрукована в Канаді, вона була вже перекладена на 12 мов і продавалася у 18 країнах. Сіоністи, які не могли заперечити наукову сторону цих досліджень, використовували перевірену тактику політичного тиску та залякування людей, що сприяли цьому.

Вони навіть не зупинялися перед тактикою терору. Марсель Дюпре, який розповсюджував цю книгу у Франції, був убитий бомбою, що була підкладена у його машину, після чого жидівські організації зробили заяву у пресі, де вони підтримували це вбивство та попереджували інших про наслідки намагань проаналізувати той період історії. Е.Цюнделю посилали бомби поштою, була підірвана бомба біля його будинку, потім його дім був підпалений, що принесло значні матеріальні збитки. Будинок швейцарського історика Юргена Графа був спалений, а також будинок шведського дослідника, який жив у Данії. Книжковий склад американської організації, що об'єднував декілька дослідників цього питання, також був підпалений.

Французький історик, професор Р.Форіссон, який займався цим питанням, був жорстоко побитий, і лише втручання людей, що знаходились поблизу, врятувало йому життя. У Франції, Німеччині, Австрії, Португалії, Іспанії, Данії, Нідерландах, Швейцарії були прийняті закони, що передбачали покарання будь-якому намаганню заперечувати той факт, що в гітлерівській Німеччині було вбито шість мільйонів жидів.

Німецький інженер Герман Рудольф, який провів наукові дослідження на тему можливості вбивства людей у приміщенні Освенціма, що видавалася за газову камеру, був засуджений на 18 місяців позбавлення волі! I це не дивлячись на те, що у його доповіді не було жодної заяви політичного характеру!

Але правда продовжує пробиватися зовні! Дослідження американського експерта з газових камер Фреда Лейхтера про можливість масових вбивств в Освенцімі і Майданеку, з хімічним аналізом, проведений у приміщеннях, які начебто були газовими камерами, вразили найбільш. Його три книжки на цю тему перекладені багатьма мовами і видані у багатьох країнах.

Після дослідження Лейхтера Державний музей Освенціма звернувся з проханням до Краківського судово-експертного інституту провести дослідження на тему можливості того, що масові вбивства були в Освенцімі. Аналіз цегли та цементу повністю підтверджував результати, отримані Лейхтером. Вальтер Люфтль, австрійський інженер, Президент Австрійської Асоціації Інженерів, також досліджував цю проблему і зробив висновок, що знищення людей в приміщеннях, поданих як газові камери, технічно неможливо. Неможливо було і креміювати таку кількість трупів у печах, які були в концтаборах, для цього потрібно було тисячі крематоріїв.

Існує велика кількість книжок, які стверджують, що в гітлерівській Німеччині було вбито шість мільйонів жидів. Ми сподіваємось, що ця робота проллє світло на той період історії і збудить інтерес до проблем, які до цього часу уявлялись нашому читачу в односторонньому світлі.

Всі чули про те, що уряд Гітлера начебто хотів знищити жидів у Європі, і що за час війни внаслідок їх політики загинуло шість мільйонів жидів. Багато істориків працювало над цим питанням і вони знайшли багато протиріч в цій легенді про масові знищення. Шість мільйонів — це вельми значне число, його не так просто заховати в статистичних даних по населенню, які збирались в різних державах в період перепису.

Не потрібно бути генієм, щоб бачити, що ця історія про шість мільйонів є вельми прибутковою для сіоністів. Німеччина до цього часу сплачувала гроші як компенсацію за начебто вбитих жидів. Радянський режим багато робив у розповсюдженні цієї легенди. Давайте розглянемо цю історію про масові знищення жидів, які начебто проводились німецькими націоналістами.

Пропаганда про жорстокість ворога у військовий час — це старий трюк, кожний конфлікт двадцятого століття супроводжувався такою пропагандою, так буде, без сумніву і в майбутньому. В Першу світову війну німців звинувачували в поїданні (!) бельгійських дітей, а також, що вони начебто підкидали дітей у повітря і пронизували їх штиками. В додаток до цього англійці заявили, що у німців була ціла фабрика, в якій вони добували гліцерин та інші речовини з трупів вбитих. Після війни Секретар іноземних Справ Великобританії вибачився за приниження і визнав, що це було зроблено з метою військової пропаганди. Але після Другої світової війни вибачень не було, більш того, замість того, щоб вгамуватися з роками, пропаганда про жорстокості гітлерівського режиму, особливо поводження з жидами, посилюється. По сьогоднішній день продовжують друкуватись чисельні книжки з неправдоподібними мемуарами «свідків» про концтабори та про знищення шести мільйонів жидів. Виникає питання — чому історія про німецькі звірства Другої світової війни так відрізняється від історії про попередні війни? Чому за одні були вибачення, а про інші продовжують глаголити. Чи не від того, що казка про «шість мільйонів» комусь слугує, є просто політичним шантажем?

Для жидів ця легенда принесла великі прибутки. Багато народів несли тягар втрат і страждань за час війни, а ніхто, окрім жидів, не повернули це до такої ступені собі на користь, їх страждання та мільйонні жертви, начебто перенесені б від рук німецьких націоналістів, збудили співчуття в інших людях: англійський уряд, наприклад, практично не забороняв імміграції жидів у Палестину після війни, політика, яка в решті решт привела до того, що Англія вимушена була покинути Палестину і тим самим відкрила шлях до створення Ізраїлю.

Доктор Макс Нуссбаум, колишній головний рабин Берліну, говорив 11 квітня 1953 р. — «Позиція жидів була зміцнена фінансове через репарації, які уряд Німеччини сплачував як Ізраїлю (держава, яка не існувала в період війни), так і окремим жидам». До 1995 року було сплачено більше ста мільярдів марок, великі гроші. Сплата в окремі роки становила до сорока відсотків державного бюджету Ізраїлю.

Переслідування націоналістичних спонукань

Щодо політичного шантажу легенда про шість мільйонів жидів, які загинули від рук німців, має вельми серйозні наслідки для європейців. Вона використовується для того, щоб застерігати людей від національних почуттів. Кожний раз, коли люди Європи хочуть вжити заходи за збереження свого національного обличчя, їх зразу ж звинувачують, що вони «неонацисти», а хто як не нацисти здійснили такий страшний злочин — вбивство шістьох мільйонів жидів! В наш час саме існування держав — націй білої раси — знаходиться під великою загрозою в зв'язку зі значною імміграцією із держав Третього Світу. I поки цей міф підтримується, наші національні спонукання будуть підлягати переслідуванням і гонінням, і Третій Світ в обличчі ООН буде продовжувати отримувати успіхи в подоланні сил, що борються за збереження самої важливої гарантії нашої свободи — держав — націй нашої раси. Це звинувачення про вбивство «шістьох мільйонів» підриває принципи націоналізму і національної свідомості білої раси до такого ступеня, що це загрожує її виживанню. Багато держав Заходу знаходяться сьогодні під великою загрозою, і якщо не буде зупинено іміграцію африканців та азіатів, наша раса просто зникне. Але що відбувається, коли люди хочуть говорити про расову проблему, про її біологічні та політичні наслідки? Нас звинувачують у расизмі! А расизм це, як всі знають, перша ознака нацизму. А вони (як всім звичайно відомо) вбили шість мільйонів жидів. I коли Інок Пауел (в свій час член англійського парламенту) закликав нас звернути увагу на небезпечні наслідки іміграцій з Третього Світу, один відомий соціаліст порівняв це з образом Дахау і Освенціма, щоб примусити його мовчати.

Таким чином, всі спроби викликати дискусію про расові проблеми і проблеми збереження цілісності раси вельми ефективно переплітаються. можна позаздрити вмінню та рішучості жидів зберегти свою расу з доісторичних часів, у них є почуття расової солідарності, і це твердження про «шість мільйонів» ще більше посилило їх. Але, на жаль, ця легенда має зворотній ефект для нас, послабляв у нас рішучість для боротьби за расове самозбереження.

Відомий американський історик Гаррі Елмер Барнз писав — «Спроба зробити серйозне і об'єктивне дослідження питання про знищення жидів від рук німецьких націоналістів, збудили співчуття в інших людях: англійський уряд, наприклад, практично не забороняв іміграції жидів у Палестину після війни, політика, яка в решті решт привела до того, що Англія вимушена була покинути Палестину і тим самим відкрила шлях до створення Ізраїлю.

Доктор Макс Нуссбаум, колишній головний рабин Берліну, говорив 11 квітня 1953 р. — «Позиція жидів була зміцнена фінансово через репарації, які уряд Німеччини сплачував як Ізраїлю (держава, яка не існувала в період війни), так і окремим жидам». До 1995 року було сплачено більше ста мільярдів марок, великі гроші. Сплата в окремі роки становила до сорока відсотків державного бюджету Ізраїлю.

Таким чином, всі спроби викликати дискусію про расові проблеми і проблеми збереження цілісності раси вельми ефективно переплітаються. Можна позаздрити вмінню та рішучості жидів зберегти свою расу з доісторичних часів, у них є почуття расової солідарності, і це твердження про «шість мільйонів» ще більше посилило їх. Але, на жаль, ця легенда має зворотній ефект для нас, послабляв у нас рішучість для боротьби за расове самозбереження.

Відомий американський історик Гаррі Елмер Барнз писав — «Спроба зробити серйозне і об'єктивне дослідження питання про знищення жидів у Другу Світову війну це, без сумніву, сама ризикована справа для сьогоднішнього історика або демографа. Роблячи це дослідження, я сподіваюсь зробити свій внесок не тільки в історичну правду, але також допомогти скинути вантаж цієї великої брехні з наших плечей, щоб дати нам можливість боротися з небезпекою, яка нам всім загрожує».

Ричард Харвуд (Richard Harwood)

1. НІМЕЦЬКА ПОЛІТИКА У СТАВЛЕННІ ДО ЖИДІВ НАПЕРЕДОДНІ ВІЙНИ

Адольф Гітлер вважав жидів нелояльним, пожадливим елементом в нації, що ніс розтління в культуру. Це особливо помітно було після Першої світової війни, коли багато жидів знаходились в положенні значного впливу та влади, особливо в ділянці юриспруденції, фінансів, засобів масової інформації, хоч вони становили лише п'ять відсотків населення. Той факт, що жиди, такі, як Карл Маркс (справжнє ім'я Мозес Мордехай Леві), Роза Люксембург (справжнє ім'я Емма Лазарус), Карл Лібкнехт та інші були, непропорційно своєму відсотку в населенні держави, втягнуті в комуністичний рух, допомогло переконати німецьких націоналістів в тому, що жиди намагаються руйнувати національні підвалини держав, в яких вони мешкають, а замість цього побудувати суспільство інтернаціонального типу, де домінує ідеологія, що не ґрунтується на національній філософії та політиці. (Людям, які не асимілюються, важко жити в суспільстві з розвиненим національним почуттям, тому «природно», що вони послабляють, або більше того, руйнують національне обличчя цього суспільства, його національні інститути, бо життя для них стане ліпше. Комунізм був першою спробою створити «наднаціональне суспільство», але цей тип суспільства може вистояти тільки на масовому терорі, людей до нього вже не заманити. «Друга серія» — «наднаціональне суспільство», добре знайоме людям на Заході — масова імміграція із держав Третього Світу. Великі міста Заходу вже не пізнати, в багатьох з них мігранти із Третього Світу складають значну частину. Така доля чекає і людей Східної Європи та Московії, якщо вони не розберуться у вельми недалекому майбутньому, кому на руку така політика і як вона родиться.)

В цій книзі ми не аналізуємо наскільки «обґрунтовані» були правові заходи, прийняті проти жидів у гітлерівській Німеччині. Ми просто спробуємо неупереджено дослідити заходи, прийняті в Німеччині, щоб нейтралізувати вплив жидів і, що найбільше важливо, примусити їх до еміграції. До 1939 p. більшість німецьких жидів емігрували, до речі, їм було дозволено виїжджати зі своїми пожитками. Ніколи німецьке націоналістичне керівництво не розглядало політику геноциду жидів.

Жиди називають еміграцію «планомірним винищуванням»

Жиди продовжують наполегливо стверджувати, що політика дискримінації в націоналістичній Німеччині була лише верхівкою айсбергу, сутністю якого було їх фізичне знищення. Типовим прикладом цього є анти-німецька пропагандистська книжка «Der Gelbe Fleck: Die Ausvoltung von 500 000 Juden», надрукована в Парижі в 1936 р. («Жовта пляма — знищення 500 тис. жидів»). Не зважаючи на відсутність фактів, еміграція в цій книжці подається як фізичне знищення жидів. Концтабори для політичних в'язнів подаються як потенційні інструменти геноциду і особливе зауваження зроблено про сто (100) жидів, які утримувались в Дахау в 1936 р., з яких шістдесят (60) там були до 1933 p.

Як інший приклад вони вказують на сенсаційну книжку німецького жида, комуніста Ганса Баймлера «Four Weeks in the Hands of Hitler's Hell-Hounds: The nazi Murder Camp of Dachau», («Чотири тижні в руках гітлерівських катів — нацистський табір смерті Дахау»), опубліковану в Нью-Йорку в 1933 р. Затриманий за свою марксистську діяльність, автор стверджував, що Дахау був табором смерті, хоч з його власного визнання його випустили через місяць. (У свій час у Східній Німеччині (НДР) навіть установили нагороду Ганса Баймлера за служіння в комуністичному русі).

Той факт, що пропаганда про геноцид, який немов би здійснювався в націоналістичній Німеччині, розповсюджувалась в той час людьми з упередженими думками про расові та політичні проблеми, повинно насторожити незалежно налаштованого спостерігача при дослідженні того періоду історії. Примусова політика жидів до еміграції та існування концтаборів — це не одне і те ж. Табори використовувались для ізоляції політичних супротивників та підривних елементів, зокрема, комуністів, серед яких були жиди. На відміну від сталінського режиму з його мільйонними в'язнями, число ув'язнених в Німеччині було невелике. Згідно Райтлінгеру, який багато написав на підтримку легенди про геноцид між 1934-38 pp., це число не перевищувало 20 тис. по всій Німеччині, число жидів серед яких не перевищувало три тисячі, (із книги «The Alibi SS of a Nation» London, 1956, стор.253)).

Політична спроба уряду Гітлера створити жидівську державу

Німецька націоналістична політика по відношенню до жидівської еміграції деякою мірою була сформована у відповідності до тодішнього сіонізму. Основоположник сучасного сіонізму Теодор Херцль в своїй роботі «Жидівська держава» писав про її заснування на острові Мадагаскар, і цю можливість уряд Гітлера серйозно вивчав. Це було важливим пунктом у виборчій програмі Націонал-Соціалістичної Робітничої Партії, яка була надрукована у вигляді передвиборчої платформи. В ній стверджувалось, що створення жидівської держави в Палестині небажане, адже це спричинить постійні війни на Близькому Сході. Німці не були першими, хто пропонував жидівську еміграцію на Мадагаскар, польський уряд розглядав цей план стосовно свого жидівського населення, і в 1937 р. вони відправили туди експедицію під керівництвом Михайла Лепецького, в яку були введені і жидівські представники.

Перші конкретні пропозиції щодо Мадагаскару німці зробили в проекті Шахта (Hjalmar Schacht, президент Рейсхбанка) в 1938 р… За порадою Герінга, Гітлер погодився надіслати Шахта в Лондон для переговорів з жидівськими представниками — Раблі із Нью-Йорку і Берстедом (з книжки Райтлінгера «The Final Solution» («Остаточне вирішення»), London, 1953, стор. 201). Згідно цьому плану гроші та нерухомість німецьких жидів були б використані як задаток для міжнародного займу для фінансування жидівської еміграції в Палестину.

Шахт доповів Гітлеру про ці переговори 2 січня 1939 р. Цей план був прийнятий на конференції 12 листопада 1938 р., зібраної Герінгом, де він заявив, що Гітлер розглядає план еміграції жидів на Мадагаскар. Але цей план не вдалося перетворити в життя, бо Англія не погодилась з фінансовими умовами (The Final Solution, стор. 21). Трохи пізніше, в грудні того ж року, М.Жорж Боннет, міністр іноземних справ Франції, сказав Ріббентропу, що французький уряд планує евакуювати 10 тис. жидів на Мадагаскар.

Ще до того, як Шахт запропонував організувати еміграцію жидів у Палестину, що є в основному продовженням переговорів, початих в 1935 р., були зроблені багаторазові спроби сприяти еміграції жидів у інші європейські держави. Евіанська (Evian) конференція в липні 1938 р. стала наслідком цих зусиль. Все ж таки на 1939 p. німецька сторона все ще надавала перевагу еміграції на Мадагаскар. I хоч Гельмут Вольтат обговорював від німецького міністерства іноземних справ плани обмеженої жидівської еміграції в Родезію, а також в Англійську Гвіану, і ці переговори продовжувались до квітня 1939 р., Мадагаскарський план обговорювався вельми серйозно в той самий час, і 24 січня Герінг написав міністру внутрішніх справ Фріску, пропонуючи створити центральне еміграційне управління для жидів, і наказав Гейдріху із служби безпеки, заступнику Гіммлера, вирішити жидівську проблему шляхом еміграції та евакуації.

До 1939 p. зусилля німецького уряду привели до того, що із загальної кількості 600 тис., 400 тис. німецьких жидів емігрували, і додатково до того 400 тис. із Австрії і Чехословаччини, що становило майже повне жидівське населення тих держав. Це було зроблено через Управління Європейської Еміграції в Берліні, Відні і Празі, створеного Ейхманом, головою жидівського Відділу Розслідувань в Гестапо. Німці настільки швидко хотіли завершити цю еміграцію, що Ейхман навіть організував в Австрії центр з підготовки емігрантів в Палестину, де молоді жиди вивчали методи сільського господарювання, щоб підготувати себе до нового життя у Палестині (Роджер Франкль. «СС і Гестапо». Roger Manvell (author) and Heinrich Fraenkel (contributor). «SS and Gestapo», стор.60).

Звинувачення в тому, що Гітлер виношував плани знищення жидів, незбагненні, враховуючи той факт, що він дозволив більш ніж 800 тис. з них покинути територію, яка знаходилась під контролем німців, їм навіть було дозволено вивезти своє майно.

Еміграція жидів із Європи продовжувала розглядатися і після початку війни, особливо Мадагаскарський план. Ейхман його обговорював в 1940 р. з Французьким колоніальним управлінням.

2. НІМЕЦЬКА ПОЛІТИКА СТОСОВНО ЖИДІВ ПІСЛЯ ПОЧАТКУ ВІЙНИ

3 початком війни ситуація стосовно жидів різко змінилась. Не всім відомий той факт, що світове жидівство оголосило себе учасником Другої світової війни проти Німеччини. Внаслідок цього німецький уряд мав достатньо підстав, згідно міжнародним законам, розглядати їх як ворогів та ізолювати як ворожий елемент.

5 вересня 1939 р. Хайм Вайцман, один із сіоністських лідерів, оголосив Німеччині війну від імені жидів всього світу, заявляючи, що жиди будуть боротися на підтримку Великобританії і що Жидівське Агентство готове вжити термінові заходи для використанням жидівських людських ресурсів, а також інших дій. А до цього, починаючи з 1933 p., різні жидівські організації і агентства шість разів (!) оголошували світу, що вони знаходяться в стані війни з Німеччиною.

Таким чином, всі жиди були де факто оголошені агентами, готовими брати участь у військових діях проти Німеччини. Одразу після цього стала проводитесь політика інтернування жидів в концтабори.

Варто відзначити, що США і Канада інтернували всіх японців на своїй території ще до того, як німці застосували ті ж заходи безпеки стосовно жидів. Японці були інтерновані, незважаючи на те, що вони не дали ніяких підстав підозрювати себе у ворожих спонуканнях. Англійці за часів Бурської війни інтернували всіх жінок і дітей бурів, щоб змусити чоловіче населення здатись. Понад двадцять тисяч загинуло внаслідок цієї акції, проте ніхто не звинуватив їх в навмисному знищенні бурів як нації. ...