Альбій Шудря АЛБІ БЕК Іронічний «журналістський роман»

Про що це

Писати такі твори завжди несправедливо по відношенню до інших. По-перше, розповідь про події, учасником яких був не тільки ти сам, але й інші, опосередковано ділить людей на головних та другорядних діючих осіб. І автор навряд чи коли-небудь буде в «масовці». Автор одразу резервує для себе провідну роль, що не є чесним. Адже він залишає собі почесне місце літописця, а той викладає історію під певним кутом зору. По-друге, автор рідко зважується нищівно трощити себе у своєму ж творі. Тому що ми, як правило, думаємо про себе краще, ніж ми є насправді.

Але, з іншого боку, такі твори стають останнім шансом віддячити долі за те, що кидала нас у ті чи інші обставини. Ця книга є саме спробою знову провести власним життєвим шляхом, нахабно підштовхуючи читача до думки, що він є цікавим, унікальним і в чомусь може стати повчальним.

Що ж до повчальності, то й менторство теж може вбити найкращі устремління. Тому хотілось зберегти у своїй писанині рятівний життєвий гумор. З ним спогади про минуле і бачення майбутнього завжди повертаються до нас з кращого боку. І ще спочатку я планував накинути на читача мертву петлю з каменем, який потягнув би на дно всіляких душевних копирсань та роздумів. Однак мушу всіх заспокоїти. Черговий журналіст, який мріяв написати роман, все ж залишився представником своєї професії. Тут не так вже й багато нудної роз’їдаючої рефлексії.

Хоча б тому, що це додало б зайві рядки. А для того, хто готував матеріали для радіо, газет та телебачення, відчуття формату залишиться вічним.

Автор також плекає надію, що достатнім приводом для цих «stories», обплутаних реалістичними картинками з життя покоління, став доволі цікавий збіг обставин. Наприклад, я народився у місті Косові на Івано-Франківщині, а виконував миротворчу місію у Косово колишньої Югославії. Коли місцеві албанці почули про це, вони щиро дивувалися. Який же був їх подив, коли вони дізналися, що мене звати Альбій. Бо ж воно, це ім’я, популярне в тих краях. «Щось тут не все так просто!» — щиро дивувались мої знайомі косовари. Так само вже в іншій миротворчій місії — у Грузії. Моє прізвище мало типове мінгрельське звучання. Тут я також був свій. І для офіцерів — арабів моє ім’я теж було своїм. Бо «Альбі» означає «моє серце». Європейці ж вітались зі мною просто: «Албі Бек!» Легендарна фраза Термінатора чудово вписувалась в поняття міжнародного гумору. На урочистих проводах у миротворчих місіях на прощання й потім я завжди вставляв це геніальне мотто «а-ля Голлівуд»: «I’ll be back!» Повернусь ще, мовляв, мої друзі, не заспокоюйтесь! Це закодоване в моїй долі!

Все ж молодець був мій тато Леонід Васильович, коли на запитання, як назве сина, ошелешив усіх відповіддю: «Альбій». Тату, ти був великий оригінал, і від тебе я успадкував це унікальне надбання — намагатись робити все якось по-своєму! Так, тепер при знайомствах мені доводиться по два рази представлятись, щоб люди змогли розчути ім’я. Тисячі разів тисячам людей у своєму житті мені доводилось пояснювати, що в Древньому Римі був колись собі такий поет Альбій Тібул. І що ти, тату, дуже захоплювався античною літературою. Тому тепер я той, хто я є.

У кожного свій шлях. Мені пощастило бути в потрібному місці у потрібний час. Я вдячний долі за те, що почав офіцерську службу на Тихоокеанському флоті. Що поїхав до Севастополя боронити український флот у найважчі для нього часи. Мені пощастило служити в коаліційному прес-центрі КФОР у Косово і на власні очі бачити, що таке НАТО в реальній операції. Я літав з нашою морською піхотою на навчання на самісіньку північ Шотландії і бачив, як вперше на прибережному піску землі Маклеуда український вояк залишив відбиток черевика 43-го розміру. Був у зоні конфлікту поміж Грузією та Абхазією, беручи участь в багатомісячних патрулюваннях ООН. Обставини подарували мені унікальну можливість, про яку добре знають тінейджери, які грають в комп’ютерні ігри. Я мав не одне, а декілька життів. Кожного разу все було по-іншому. І маю підозру, що моя присутність в тій чи іншій частині конфліктуючого світу якимось чином змінювала історію. Наприклад, коли я приїхав до Грузії, там почалась «революція троянд». Завершивши Місію на Кавказі, через рік я привіз в Україну мандарини. Коли я роздав їх своїм друзям, наступного дня у нас одразу почалася «помаранчева революція».

А ще це книга про покоління, в душі якого завжди гримітиме рок-н-рол. Той, хто хоча б раз у житті вивертав до останньої позначки ручку звукового підсилювача, мене одразу зрозуміє і згадає щось своє. Ми ж однакові. Навіть незалежно від того, є чи ні погони із зірками на плечах. До речі, я — поганий солдат. Я не мріяв стати генералом. Я хотів стати… адміралом (це просто жарт, придуманий на випускному курсі училища в той незабутній момент, коли мене несподівано і по збільшеній рознарядці направили на флот).

А взагалі я капітан 1 рангу. Заступник головного редактора газети «Флот України». Військовий журналіст. Учасник бойових дій.

Товариші офіцери, цей утвір написаний в час вільний від виконання службових обов’язків!

Партійний квиток

Картинка з далекого і безтурботного дитинства. Дев’ята година вечора. За вікном шумлять сосни на Міській горі. Тато в нашій найбільшій кімнаті вмостився на дивані. Навпроти — телевізор. Під музичні позивні, що нагадують дружне кумкання жабенят, на екрані з’являється земна куля, яка шалено збільшує розміри. Це сакральний момент — в ефірі інформаційна програма «Врємя». Диктор із серйозним виразом обличчя ще не встигає розкрити рота, а в кімнаті вже лунає:

— Генеральний секретар ЦеКа КаПеЕсЕс Леонід Ілліч Брєжнєв… Тато щасливо регоче, бо знову вгадав першу фразу.

Він завжди це робить з попаданням на 100 відсотків і точно копіює гарно поставлений голос диктора. Тато — справжній гуморист і талановитий імітатор.

Тато працює завідуючим відділом агітації і пропаганди райкому партії. Кожного дня читає партійний мотлох і пише ідеологічно виважені промови для вищого начальства. Тато — комуніст, та ще й керівного складу. Це залишає йому дуже мало часу для того, щоб писати вірші, вистукуючи на друкарській машинці після програми «Врємя». Я, відповідно, — син комуніста. Навіть коли слухаю на бобінному магнітофоні групу «Блек Себет». Коли Тоні Айоммі викрешує якесь гітарне соло, звуки вриваються в мої вуха ланкою реактивних винищувачів, а потім, неначе підступні черв’ячки, переповзають у мозок. І мені приємно. Ще більше черв’ячків повзе, коли Тоні бере тяжкі, інтервалом у квінту, акорди. А голос Оззі Озборна довершує ідеологічну диверсію.

Все, як у їхній пісні: «Революція в думках, діти могили почали марширувати». Але я — не активний бунтар. Я залишаюсь сином партійця.

Через багато років вже в званні капітана 2 рангу я необачно скажу про своє походження німцю Андре Таслеру. Це станеться за пляшкою пива в барі натівського штабу. Німець Таслер раптом змінить вираз обличчя так, ніби йому забракло кисню, і з грубим тевтонським акцентом обматюкає мене зрозумілою нам обом англійською:

— Через таких, як ти, комуністів, страждав мій батько! — закричить він. Від того, щоб не кинутись на мене з кулаками, Таслера стримає ще один любитель пива.

Але це станеться через багато років після того, як програма «Врємя» вривалась в нашу кімнату з позивними, схожими на кумкання. Вибираючи між професіями рок-музиканта і військового журналіста, я надам перевагу пристойній зарплаті і мундиру. Так мріяла моя мати:

— Подивись на нашого воєнкома: підтягнутий і гроші добрі має. Для мужчини це дуже гарно — воєнним бути…

Я категорично заявлятиму: «Ні!» А мама тим часом бігтиме або в музичну школу навчати грі на фортепіано чемних дівчаток, або акомпанувати «на півставки» учительському хору.

* * *

У Львівському вищому військово-політичному училищі партійність чигала на всіх, як примара. Ідеологічний дух був у всьому. Наша рота щоразу переходила на стройовий крок, салютуючи пам’ятнику політрукам. Бронзові політпрацівники нависали над плацом, кидаючись в атаку на невидимих фашистів, серед яких, можливо, був і дід Таслера. А ми по команді починали горланити пісню, в якій училищний поет основну увагу приділив складній політичній ситуації у світі та важливій ролі Варшавського Договору. Так тривало багато місяців. Потім парторг батальйону капітан Потоцький, обличчя якого було завжди трагічно-сумне, почав видирати з наших рядів найдостойніших і вести їх на парткомісію. Звідти наші товариші повертались із загадковим блиском в очах. Спочатку блиск свідчив про вступ кандидатом в члени. Потім — в члени КПРС. Ми знали про сувору відповідність між просуванням партійними сходами і журналістським майбутнім. Комсомольці після випуску з училища до газети не втрапляли. Навіть кандидати в члени вважались ідеологічно недозрілими. І таких все більше надсилали кудись на БАМ в одну з багатотиражок доблесних залізничних батальйонів. В училищі майже всі ставали комуністами, хоча б тому, що попасти в «желдорбат» вважалось образою.

Настав час і мені йти на парткомісію. Ми зайшли до кабінету полковника Шулдана і сіли на стільці. Полковник довго й пильно дивився всім у вічі і нарешті поблажливо вимовив:

— Ну що, прорвались у партію?

Далі вручив партквитки і потряс руку. Для того щоб підкреслити важливість моменту, ще раз виразно ткнув пальцем у червону книжечку:

— Не загубіть!

«Слезы счастья льются на золото погон, голубой вагон нас увозит в дальний гарнизон». Це щемлячі рядки ще одного училищного полковника-поета. Сльози проливає молода дружина лейтенанта. Рейки зі шпалами тягнуться вдалечінь, де збігаються в одну крапку. Та крапка як символ місця дислокації частини, вказаної на приписі. Серед документів, які в дорозі рекомендується ховати окремо від гаманця, — партійний квиток. Поїздами, літаками одружені й холості лейтенанти мчать до різних куточків Радянського Союзу. Медалісти і випускники з «мохнатими лапами» мчать за кордон у групи військ. Але у всіх ближче до серця — партійні квитки. Можна загубити все, але не цю книжечку. Бо тоді прощай, зламана долею молодість!

* * *

В партійній організації флотильської газети «На страже Родины» офіцери дуже добре знали особисті якості один одного, хоча б тому, що частенько ходили разом рибалити на льоді.

Далекосхідна корюшка, запах якої взимку дивним чином нагадує аромат свіжих огірків, була важливим цементуючим фактором колективу. Але на партзборах про корюшку не згадували. Там гаряче дебатували справи службові. Йшла повним ходом перебудова. Всі думали, як кожен повинен «прибавити в роботі». А в день отримання зарплатні партійці редакції традиційно платили членські внески. Секретар нашої парторганізації капітан 3 рангу Міхєєв збирав їх, ворушачи пишними вусами, як у донського козака, і одночасно вичитуючи матеріали про бойову підготовку флотилії. В партквитку з’являвся штампик. Це свідчило про те, що матеріально партія отримала підтримку. Ритуал займав небагато часу і полегшував гаманець карбованців на десять.

Одного дня, коли я після отримання «получки» бадьоро взявся за клямку кабінету бойової підготовки, гарний настрій раптом затьмарила підозра. Спочатку обережні, а потім дедалі панічніші пошуки в кишенях тужурки партквитка не виявили.

Але треба було щось робити…

— Ось мої внески, Вікторе Володимировичу! — якомога радісніше сказав я Міхєєву. Той схвально кивнув, взяв десятку і вніс запис до бланку.

— Давай партквиток…

— А штампика поставити? Забув, але завтра принесу, — збрехав я.

Міхєєв щось осудливо промурмотів про молодих лейтенантів і продовжив вичитувати матеріал.

Ввечері чемодани і всі речі в них були перевірені по декілька разів. З особливою надією я засовував руку в кишені шинелей, тужурок та кітелів. Але з кожною спробою надії віднайти партквиток тьмяніли, як полум’я догорілої свічки. У свідомості, змінюючи одна одну, маячіли картинки ситуацій, в яких мав би з’явитись партквиток і те злощасне місце, в якому він спокійно лежав, очікуючи господаря. Однак дива не сталось.

Наступного дня з пригніченим настроєм я чекав, коли секретар згадає про мій партквиток. Але Міхєєв із заклопотаним виглядом сидів за столом, де народжувався матеріал про проблеми бойової підготовки на великому протичовновому кораблі «Одарьонний». Не згадав про мій священний обов’язок секретар і ще через день.

З думкою про те, що партквиток загубився, змиритися я не міг довго. Час від часу пошуки поновлювались. Однак нічого, окрім перевернутих речей і відчуття повного безсилля і приреченості, вони не давали. Поступово втрата коштовної червоної книжечки відходила в глибини пам’яті. Згадка про неї все рідше спалахувала, немов останні салютні постріли над Кремлівськими вежами.

* * *

Життя брало своє. В редакції було надто багато роботи.

Якраз розпочались звітно-виборчі збори в парторганізаціях флотилії. Мій начальник відділу Ванька Яковлєв ганяв мене на ті збори за матеріалами, пояснюючи, на що звернути увагу при зборі фактури.

— Знаходиш офіцера, комуніста добросовісного. Уточнюєш, чи нема в екіпажі «зальотів» серед матросів. Розпитуєш, як молодих вчать досвідчені моряки… Зрозумів? Давай, дуй!..

Я з великою заздрістю спостерігав, з якою легкістю та швидкістю у мого начальника народжуються матеріали про передовий досвід парторганізацій. Ванька підпирав підборіддя рукою і, пихкаючи крізь вуса болгарською цигаркою «Інтер», одним пальцем швиденько гамселив по клавішах друкарської машинки. Поки Ванька думав над наступним реченням, його очі були спрямовані на дверцята шафки навпроти. Через сорок п’ять хвилин голосом досвідченого метра Ванька радісно виголошував:

— Ось я вже й до середини дійшов. Зараз з «гірки» покочуся.

Після того, як з точністю кур’єрського поїзда Ванька долав відстань «з гірки» і ставив крапку після останнього речення, урочисто відчинялись двері шафки. Ванька діставав звідти заготовки рибальських блешень на корюшку і починав їх старанно шліфувати.

— В мене норма — на день одна блешня. А в суботу треба на Мєншиков поїхати. Там зараз корюшки — тьма, і зубар йде.

Ванька був добрим начальником. Спостерігаючи за моїми тортурами при написанні матеріалів на теми партійного життя, по-дружньому підбадьорював:

— Не мучся! Що там писати? Знаєш, як мене мій начальник Зиня вчив? Є в блокноті одне прізвище — пишеш замальовку. Є два прізвища — нарис пишеш.

Зиня був вже на пенсії. З Іваном вони ділили секретні рибні місця на вкритій льодом бухті. Колишній військовий журналіст газети «На страже Родины» став жертвою прикрого випадку і був звільнений. Сталось це так. Під час нічного чергування в редакції Зиня добре приклався до пляшки з «шилом», тобто спиртом.

Прокинувся, коли редактор газети вже відчиняв хвіртку і заходив на територію. Поспішаючи доповісти начальнику, Зиня забув витягти з рота цигарку, яка завжди автоматично опинялась в його роті після пробудження. Фатальною виявилась й інша деталь. Вибігаючи на вулицю, Зиня перекинув пляшку із залишками «шила» на свої чорні флотські брюки. Коли Зиня клацнув каблуками, віддаючи редактору честь рукою, він збив цигарку, і від неї брюки спалахнули. Горіли вони красивим блакитним полум’ям. Проте черговий цього не помітив і впевненим голосом доповідав редактору:

— За час вашої відсутності нічого надзвичайного не сталось!

В принципі, всі знали, що Зиня полюбляє випити. Але цей випадок вибачити редактор не міг. Всьому є певна межа. Одного разу Зиня вже «влітав», коли на нього поскаржилась прибиральниця. Єгорівна жила неподалік редакції в пасторальнобічовському «Шанхаї». В неї традиційно квартирувались новоприбулі офіцери. З усіх тільки відповідальний секретар Еммануїл Еммануїлович Шевчук з Чернівців став користуватися такою довірою господині, що вона віддала йому найцінніше в своєму домі — ключі від підвалу. А там зберігались величезні запаси бражки.

Ім’я Еммануїла Еммануїловича можна було легко запам’ятати, зважаючи на те, що він здобув освіту на філософському факультеті університету. Тобто майже Еммануїл Кант, тільки такий, що пішов на офіцерську службу «піджаком» і вирішив тягнути аж до військової пенсії. Та напівграмотна Єгорівна не знала Канта, тому квартиранта називала просто — Мануїл. Цією особливістю якось нахабно вирішили скористатися Зиня зі своїм другом. Коли до «получки» було ще далеко, а випити їм хотілось страшенно, вони придумали зухвалу психологічну операцію. Її метою було заволодіння стратегічними запасами браги в будинку Єгорівни.

Зиня навмисно кривими буквами нашкрябав на клаптику паперу записку «Мануїл, пригости хлопців. Єгорівна». З цим переконливим документом пішов до Шевчука. Господині в той момент дома не було. Прочитавши послання, відповідальний секретар газети почухав залисину і спустився в підвал.

Заволодівши цінною рідиною Зиня з товаришем від радості швидко набрались і щасливо заснули на соковитих далекосхідних травах «Шанхаю».

Коли Єгорівна повернулась додому і Шевчук показав їй записку, обуренню прибиральниці не було меж. Вона одразу наскаржилась редактору. Той прилюдно зробив останнє попередження Зині. Тому після того, як Зиня ненароком мало не вчинив самоспалення, його-таки відправили на пенсію.

Мій начальник Ваня Яковлєв теж полюбляв випити. Але в межах норми. Тому шафку навпроти свого столу відкривав ще й з цього приводу. Всередині, як у фокусника, з’являлись пляшка горілки і два — три крайці хліба із салом, хоча я впевнено можу сказати, що до цього там були тільки блешні.

— Будеш? — ввічливо запитував Ваня. Отримавши заперечну відповідь, наливав собі грамів сто, випивав і з апетитом закушував.

Я швидко набирався редакційного досвіду. Окрім відсутності партійного квитка, ніщо не могло завадити моєму кар’єрному росту. Коли підходив час платити внески, я із завмиранням серця віддавав гроші і просив почекати зі штампиком до наступного дня.

* * *

Я перетворився на слабовільного члена КПРС. Замість того, аби підставити голову під гільйотину партійної принциповості і зізнатись, всіляко намагався відтягнути момент покарання.

Випробування совісті ускладнювали обставини. Тому що місяць внески збирав Міхєєв, місяць — заступник секретаря парторганізації. Таким чином вдавалось уникати розплати.

Тим часом в надрах КПРС клекотіло, неначе у вулкані.

Продовжували назрівати незворотні зміни. Михайло Горбачов наполегливо «просував перебудову», а комуністи на місцях намагались її «углубіть». Партійні збори в редакції перетворювались на гарячі дискусії. Все частіше звучали пропозиції на кшталт: «а чому б нам не почати писати, наприклад, про наркоманів чи проституток і вплив цих ганебних суспільних явищ на свідомість людей ратної праці?»

Свобода творчості в кабінетах військових журналістів досягала небаченого раніше рівня. Якось спецкор «Бойової вахти» Юрій Тракало вирішив побитись об заклад з моїм начальником Іваном Яковлєвим, що на першій сторінці флотської газети з’явиться інформація про те, як Ванька нібито зловив 500 корюшок всього за дві години. Яковлєв не повірив. Домовились на ящик коньяку і вдарили по руках. Через два тижні на першій сторінці друкованого органу ТОФ вийшла замітка: «Неофіційний рекорд серед рибалок Совєтської Гавані встановив військовий журналіст капітан 3 рангу Іван Яковлєв. Всього за дві години з двома вудочками в руках він витягнув з ополонки 543 корюшки…» Незабаром після цієї «сенсації» на флотилію у відрядження приїжджав з Владивостока кореспондент «Бойової вахти» Гриша Пасько. В нашій редакції він розповів про розгублення своїх колег, які читали інформацію про рекордсмена Ваньку. Один з них сів в кабінеті з двома вудками, імітуючи підсікання корюшки.

Інший знавець зимової рибалки з секундоміром слідкував, щоб учасник експерименту не вибився з графіка. Витримати шалений темп смикання вудками було нелегко. Це породжувало підозри. У Владивостоці теж любили ловити корюшку.

До речі, Гриша Пасько, який з реготом розповідав про цей випадок, через багато років став фігурантом гучного шпигунського скандалу. Його звинуватили в передачі секретних матеріалів японцям. Гриша проводив журналістське розслідування радіаційних забруднень в місці базування ядерних субмарин. Гришу Паська назвали шпигуном. Він декілька років провів за ґратами, намагаючись довести своє право як журналіста розповідати про екологічні катастрофи. Напевно, Гриша занадто надихався «повітрям свободи», яким насолоджувались в ті часи. А якби писав тільки про корюшку, то, можливо, нічого б і не сталось.

* * *

В нашій редакції на чергових звітно-виборчих зборах секретарем парторганізації обрали Сашу Лоскутова, який на той час вже встиг реабілітуватись після «зальоту» в Севастополі. А заступником секретаря став я. Тепер мені вже не доводилось викручуватися при здачі внесків. Їх збір став моїм обов’язком.

Тепер в мене були офіційні бланки, штампик і коробка, куди складали гроші. Провина, яка раніше нависала Дамокловим мечем, почала втрачати сенс. Тим більш, що в партії почався «разброд і шатаніє». Втрата партійного квитка вже не здавалась злочинною недбалістю.

Якось, коли Ванька Яковлєв в черговий раз запропонував мені п’ятдесят грамів з шафки, я одразу випив для хоробрості і розповів свою історію. Ванька ще раз перепитав, чи добре я перевірив тужурки, кітелі, шинелі. Потім розказав дві-три життєвих історії з партійної практики. Всі вони закінчувалися однаково — за втратою квитка слідували дуже погані наслідки по службі. А потім виніс резюме:

— Це все місцеві баби. Вони так ловлять за одне місце холостих лейтенантів. Скажи, коли будеш готовий, і ми всиплемо тобі на партзборах.

Однак покаяння не відбулось ні наступного дня, ні через тиждень, ні через місяці.

Редакційний конвеєр не давав змоги перевести дух. І це рятувало від публічної екзекуції. Але одного разу наш редактор Владімір Барінов, який дуже болісно переживав розвал компартії, прийшов на службу в дуже доброму настрої. На столі у Барінова на видне місце була покладена газета «Правда».

Передовиця номера закликала комуністів оговтатись і «вийти з окопів». Керівництво КПРС почало відновлювати втрачені позиції і позбавлятись попутників.

Моя провина знову набрала масштабності.

— Ну що, коли будемо розбиратися з партквитком, хлопче?

— запитував мене Еммануїл Шевчук, якому я довіряв, бо ми були земляки і навіть внесли моду на українську мову в редакції. Про свою халепу я розповів вже не тільки йому і Ваньці, але й багатьом іншим. Проте всі по-джентльменськи мовчали і чекали на моє каяття.

А потім по телебаченню почали безперервно транслювати «Лебедине озеро». До влади прийшли «гекачепісти». До нашого анклаву цивілізації на узбережжі Татарської протоки доходила не вся інформація. Мені якраз випало чергувати і в нашій «конурі», чи то пак рубці чергового, де я напружено крутив ручки радіо, намагаючись зловити радіостанцію «Маяк». За цим заняттям мене застав редактор Барінов.

— Що слухаєте?

— «Маяк», товаришу капітан 2 рангу!

— Це не та радіостанція, — осудливо закивав головою редактор. Але його мало непокоїла думка окремого комуніста.

Барінов пішов читати свіжий номер «Правди», щоб вибрати матеріал на передрук в нашій газеті і правильно поінформувати одразу всіх комуністів флотилії.

«Гекачепісти», як відомо, програли. Барінов теж, тому що його оголосили мало не головним заколотником місцевого рівня. В політвідділі штабу почали видавати картки партобліку. В колишньому ідеологічному чистилищі флотилії всі перебували в заціпенінні. Тільки декілька моїх ровесників — випускників Київського політучилища жваво обговорювали перспективи:

— Ми тут вирішили вступати в компартію Руцького, давай пиши заяву! — весело запропонував хтось.

— З мене вистачить. Ніяких партквитків, — без ентузіазму відповів я. Це було відверто. Я знав, що тепер ніхто й ніколи не затягне мене в будь-яку партію, навіть якщо це буде партія любителів рок-музики…

До речі, якщо хтось так і не зрозумів, для мене так і залишилось загадкою, де я міг «посіяти» партійний документ.

* * *

— You fucking communists! You put my father to jail!^[1] — кричав капітан Андре Таслер, майже виплигуючи із свого рябого, в тисячі дрібних крапочок німецького камуфляжу.

Ховарт, цивільний дядечко з добрим обличчям в окулярах з британського Міноборони, ледве стримував його. Таслер добряче хильнув пива і відвів очі вбік. Ховарт покрутив пальцем біля скроні. Це була його остання дипломатична спроба зняти напругу.

Мені було ніяково в цей момент у барі натівського штабу в Косово. Хотілось виправдатись, розказати про свого батька.

Про те, що його життя було великим компромісом. Що компроміс, як на те пішло, був необхідністю і в моєму житті. А взагалі — ми нормальні! Ми — не ортодоксальні партійці! Але слів не було.

І вечір здавався безнадійно зіпсованим.

Я брів акуратними вуличками контейнерного містечка натівського штабу. За колючим дротом вдалині блимали вогні нічної Пріштіни. Вартовий угорець поблизу центральної брами неквапливо прогулювався, звісивши лікті на «калашников»…

Раптом безглузда, але в той момент напрочуд рятівна, ідея виплила на перший план, як з’являється на екрані назва голлівудського фільму, обіцяючи гарний сюжет. Я подумав: «А що якби Тоні Айоммі з «Блек Себет» заграв на своїй гітарі позивні програми «Врємя»? Тяжкими співзвуччями, в квінту, щоб аж пробрало до середини! От був би прикол!»

Була, здається, дев’ята вечора за місцевим часом.

Рок-н-ролл

Навіть не знаю, коли це почалося… Можливо, ще в п’ятирічному віці, коли безтурботно засипаючи на своєму ліжку, крізь подушку чув ревіння гітар групи «Блек Себет». Неймовірну на ті часи музику на першому поверсі слухав мій дядько Олег. В нього був магнітофон «Дніпро». Одного вечора забойна пісня «Iron Man», що розпочинається скриплячим голосом металевого монстра, прозвучала разів двадцять підряд. ...