Гуляшки Андрей Контррозвідка

1

Якщо зійти па лисе тім'я Карабаїру, зарослого папороттю та дикою ожиною, і повернутись обличчям на південь, перед очима відкриються кілька пасом лісистих крутих горбів, що поступово даленіють і знижуються, аж поки зовсім зникають у безмірі широкої, залитої сонцем рівнини. Придивившись уважніше, можна помітити просіку в лісі, яка оперізує з заходу на схід кошлатий стан найвищого гірського схилу. Це кордон: земля по той бік просіки належить іншій державі, хоч і гори там такі самі, й небо над ними незгірш синє, і до манливої сонячної рівнини, що розляглася перед очима, здається, рукою подати.

Над цими місцями ширяють орли — кружляють повільно, високо злітають у ясну, прозору блакить. Під гіллям почорнілих ялиць, між соснами та ялинами, помережаними тінями, безшумно пробираються сарни; нечутно стрибають, паче взуті в оксамитові пантофлі, красуні білки. У хащах снують лосі з тривожними очима, а інколи, дуже рідко, підтюпцем пробігає заклопотаний чимось, завжди трохи наполоханий і сумний бурий ведмідь. У цьому царстві зеленої тиші найбільше сірих вовків. Улітку вони бродять поодинці або парами, коли ж на вершинах гір забіліють снігові шапки і мереживо першого справжнього снігу вкриє дерева, вовки збираються у зграї.

На північ від Карабаїру темніють соснові ліси, підносяться де-не-де гори з округлими вершинами, виблискують на сонці рівні лани, широкі хвилясті улоговини, зарослі чагарником.

Селищ не видно — тільки Момчилово самотньо притулилося до скелі, ніби навмисно сховане тут і покинуте в цьому дикому, безлюдному гірському краї.

У Момчилові (раніше воно звалося Рамадан-бей) близько трьохсот будинків. Вони витягайся трьома кварталами, що підковою огинають горбкувате підніжжя похмурого Карабаїру. Будинки здебільшого дерев'яні, двоповерхові, вкриті плитняком, дивляться на вулицю вузькими загратованими віконцями. Вікна, звернені у двори та садки, ширші за ті,

що виходять на вулицю. На лутках у черепках від розбитих глечиків пістрявіють красолі, айстри, червоніє герань. У Марковому кварталі є й кілька цегляних будинків, а дім покійного Алі Ілязова, де тепер військово-геологічний пункт, споруджений з білого каменю; дім цей квадратовий, иачо фортечна вежа, і в сонячний день його дахівку видно аж із голого тімені Карабаїру. Нова школа з бетону та скла, кооперативна сироварня, облицьована з фасаду горбистим цементом, широкі, мов казарми, кошари та корівники у дворі сільськогосподарського кооперативу — ці будівлі нагадують про нові часи й відразу впадають у вічі, вони немовби оживляють пейзаж сумного й посивілого від років Момчилова.

Якщо дивитися на Момчилово здалеку і згори, воно нагадує кубло, змощене в рясному гіллі. Довкола горби та гори, улоговини та схили, які де-де поступаються місцем пасовиськам та диким скелям. Біла звивиста стрічка шосе, що веде до Смоляна, схожа на парчеву спіраль, яка випадково пролягла в цьому відлюдді.

Всі квартали Момчилова відокремлює опуклий, як горб, пустир, посічений зливами і густо зарослий терном. Це улюблене місце лисиць, де вони ховаються і звідки, дочекавшись темряви, крадуться в найближчі подвір'я, обгороджені низеньким муром або обведені тонким колючим тином.

Пізня ніч. В'юнкою стежкою серед тернику йде високий сухорлявий чоловік. Він, видно, добре знає місцевість, бо не вагається на частих закрутах стежки, а додержується південного напрямку і ступає в темряві твердо й певно.

Над Карабаїром скупчилися чорні хмари, завиває вітер, жовті блискавки розтинають небо. Гуркоче далекий грім.

Чоловік не поспішає. Він навіть зупиняється і, затуляючись долонями од вітру, закурює. Вогник сигарети блимає у темряві тремтливим червоним світлом. Місцеві жителі знають: якщо вітер б'є в чоло Карабаїру, дощу не буде.

Поблизу тинів стежка роздвоюється: праворуч веде до широкого шляху, який пролягає через Марків квартал, ліворуч в'ється між двома рядами мовчазних будиночків і кінчається над кручею, де внизу стоїть масивна біла кам'яниця Алі Ілязова.

Чоловік зупиняється, де круча найнижча, трохи пригинається й стрибає. Потім проходить повз замкнені дубові двері білого будинку, на мить затримується під вікнами, захищеними товстими ґратами, кілька разів затягується і, кинувши недопалок на землю, розтоптує його підбором. Широко ступаючи, він прямує до розчиненої хвіртки. Між хвірткою та кам'яницею стоїть величезний берест із густим, розлогим верховіттям, схожим на гай.

Щойно чоловік підійшов до береста, з його тіні несподівано виринула кремезна людина у військовій формі. Це старшина міліції Стоян, цієї ночі він чергує біля військово-геологічного пункту.

Старшина знімає карабін і суворим горловим голосом владно наказує:

— Стій!

Берест рипить то пронизливо, то глухо, наче стогне й зітхає. За Карабаїром знову спалахує блискавка, і тремтливе листя на мить здається золотим у її жовтій заграві.

Людина у формі опускає карабін до ніг і докірливо хитає головою. Той, що підійшов, пригладжує рукою скуйовджене волосся і всміхається.

— Приємної служби, бай Стояне! — каже він постовому і зникає в нічній темряві, ступаючи так само широко й певно.

Старшина Стоян задумливо схиляє голову, підкручує вуса, закидає карабін за плече і сягає до кишені по сигарету. Берест шумить і рипить. Хмари заволокли небо, і темрява така густа, аж старшина не помічає зігнутої людської постаті, зненацька вирослої за спиною. Він виймає пачку і, все ще сумно посміхаючись, порпається в ній, вибираючи най-м'якшу сигарету. Той, що за його спиною, замахується — і старшині враз здається, ніби вогняна блискавка розпанахала небо перед його очима: захитавшись, він падає, мов підтяте дерево.

2

На світанку буря вщухла. Вітер погнав хмари на схід, і над Карабаїром засиніло чисте, спокійне небо.

Старшина Георгій, хоч і освіжився біля чешми [Чешма (турецьк.)—обмуроване камінням джерело] холодною водою, піднімався до будинку Ілязова, ледь переставляючи обважнілі ноги. Він прокинувся серед ночі від гуркоту грому і вже не міг заснути: його обсіли невеселі думки. Відколи Георгій разом зі своїм земляком Стояном прибув сюди охороняти будинок військово-геологічного пункту, він не був у відпустці і так знудьгувався за домівкою, що останнім часом, прокидаючись уночі, довго перевертався з боку на бік на дерев'яній лаві, а потім лежав до світанку, втупивши очі у стелю. То йому ввижалась кукурудза біля Марин-лугу, висока, аж по плечі, то здавалося, ніби він стоїть на ганку свого будинку, а на сусідньому дворі, за тином, тупотять по пилюці босі ноги — бігає сусідська дівчина.

Його приятелеві Стоянові давно вже сорок. Він удівець, його сип вчиться в технікумі. А Георгієві ще немає тридцяти. Тільки-но він згадає напечене сонцем кукурудзиння й босі ноги, що легко і спритно тупотять по землі, комір його форменої куртки починає стискати шию, мов обруч, а серце тремтить і завмирає, як спійманий птах.

Похмурий і сонний, Георгій зійшов нагору, за звичкою зсунув кашкет на потилицю, озирнувся — синява ночі вже розтала, починався день. З сусідніх дворів долинало кахкання качок, кукурікання півнів.

Георгій звернув праворуч до білого будинку військово-геологічного пункту, ввійшов через відчинену хвіртку і, як це бувало щоранку, тихо свиснув. Його свист чув старшина Стоян і виходив назустріч, трохи стомлений після безсонної ночі, лагідний і терплячий. Бувало, постоять мовчки, викурять по сигареті, і бай Стоян піде відпочивати, а для Георгія починається звичайний, одноманітний, без особливих тривог службовий день.

Георгій знову свиснув. Не дочекавшись відповіді, оглянувся. О цій вранішній годині після нічної бурі все ніби завмерло. Навіть листя величезного береста не шелестіло, наче заснуло тяжким сном.

Перше, що він помітив, був Стоянів кашкет, який валявся на траві догори денцем. У цьому не було нічого особливого, але хтозна-чому старшина, побачивши його, відчув, як обважніли його ноги, наче зійшов не на пагорб, де містився військово-геологічний пункт, а на стрімкі груди Карабаїру. Він на мить зупинився, хотів глянути на схід, щоб подивитися, чи скоро зійде сонце, але не зміг відірвати очей від кашкета і, пересиливши себе, пішов уперед. За два кроки від нього, випроставшись, лежав Стоян. Він мав звичку спати саме так — горілиць, з розкиданими руками, розслаблений і безтурботний.

Важко було повірити, що Стоян заснув на посту. Георгій ступив ще крок і застиг на місці, наче щось смикнуло його назад. Чоло його вкрилося холодним потом.

Голова приятеля була замотана мохнатим кремовим рушником, аж не видно було ні підборіддя, ні волосся, ані навіть краєчка вуха. У Стояновій позі було щось незвичайне й зловісне. До лівого плеча прилягала карабінна цівка, а приклад лежав майже при лікті, трохи вивищуючись над ним. У цьому тілі, здавалося, не було жодних ознак життя.

Георгієві забило віддих, серце шалено калатало. Він присів навпочіпки біля Стоянової голови й став розв'язувати рушник. Поки розв'язував нетугий вузол на тім'ї, по пальцях його заструмувала липка, ще тепла кров. Важкий дух від рушника спирав дихання. Відкинувши

рушник, Георгій глянув сповненими жаху очима на почервонілу шкіру обличчя, на опущені посинілі повіки й здригнувся — то була голова небіжчика, важка, немов налита оловом.

Георгій розстебнув куртку, приклав вухо до сітчастої майки і наслухав. Серце билося тихо, ледь чутно, майже невловно, але билось. У тілі пораненої людини ще жевріло життя.

3

І цього ранку кукурікання голошийого півня урвало мій чудовий сон, дуже цікавий з наукового погляду. Нібито я стою в сливовому садку свого хатнього господаря, бая Спиридона, простягаю руку, щоб зірвати соковиту жовту сливу, і раптом бачу перед собою козеня швейцарської породи. Тримаючи в зубах зелену гілочку, воно хитає головою і дивиться на мене глузливо й самовпевнено. Навіть не ветлікар і то б зніяковів під таким глузливим і самовпевненим поглядом. Чи ж приємно бачити, як хтось сміється тобі в очі? Я страх розсердився і рішуче пішов назустріч козеняті, суворо дивлячись на нього. Коли — о диво! Козеня раптом перекидається у знайому дівчину, колись я був до неї небайдужий. Вона ходила в білому платті й мала вередливого, трохи кирпатого носика. Дівчина аж бралася за боки, коли я розказував їй, наприклад, про будову всесвіту чи про взаємно притягання небесних тіл, хоч тут не було нічого смішного. Вона мала кепську звичку тримати стеблинку в зубах і хитати головою зверху вниз, як ото іноді роблять кози.

Хтозна, яка розмова зайшла б тоді між нами,— мабуть, дуже гостра, бо я був не в гуморі,— коли б голошиїй півень тітки Спиридонихи не розбудив мене, як завжди, своїм осоружним, підлим кукуріканням. Цей гаспидський птах наче заповзявся зганяти мене з ліжка ні світ ні зоря. Півень злітав на огорожу перед вікном моєї кімнати, шалено лопотів крильми, випинав червону зморщену шию і несамовито горлав. То було не кукурікання, а вибух вулкана, не ліричне привітання зорі, а шалений виклик на смертельний двобій усіх ще голосистіших момчиловських півнів.

І поки я силкувався знову заснути й додивитися, що сталося з козеням, поки найпослідущими словами лаяв подумки голошийого вампіра тітки Спиридонихи, хтось страшенно затарабанив у віконну шибу й голос, не голос, а лев'ячий рик, розітнув ранкову тишу:

— Ти чуєш, лікарю?

Я схопився, ошалілий, і злякано замахав руками.

— Вставай! — знову розлігся владний лев'ячий рик.

4

Уперше за свою дворічну ветеринарну практику я мав рятувати від смерті не тварину, а людську істоту. Добре, що серед моїх особистих речей поруч із томиком вибраних творів Пушкіна російською мовою і сачком, щоб ловити метеликів, були звичайний шприц і кілька ампул з камфорою, прибережених про всяк випадок.

Менш як за п'ять хвилин ми добігли до пораненого старшини. Землистий колір його повік так налякав мене, аж я мало не впустив шприц. Я зразу ж зробив ін'єкцію, навіть не перевірив, чи є пульс. Потім допоміг Георгієві покласти старшину на спину.

Ми вирішили йти до мене.

Я ніс карабін, кашкет і закривавлений кремовий рушник, від якого тхнуло хлороформом.

Ми поклали Стояна на моє ліжко, і старшина Георгій вибіг надвір. А я помив руки спиртом і оглянув рану, пролому черепу не було. Слабка кровотеча сталася від кількох довгастих подряпин, що йшли від тім'я до шиї. Цеглистий колір шкіри навколо рота й носа був викликаний тим, що поранений довго вдихав хлороформ.

Я перевірив пульс — з кожною секундою він ставав чіткішим і рівнішим. Синява на повіках почала зникати, а над верхньою губою з'явилися краплинки поту.

Запаливши спиртівку, я поставив кавник, щоб приготувати каву. Поки грілася вода, у кімнату ввалилося кілька моїх знайомих: голова кооперативного господарства, майор-картограф — начальник військово-геологічного пункту і другий геолог. Старшина Георгій, трохи заспокоївшись, лишився чергувати надворі.

Мої знайомі влетіли в кімнату злякані й задихані, наче за ними гналися вовки.

Бай Гроздан, голова кооперативного господарства, буз низенький, кремезний червонощокий чоловік з блискучим, мов начищена мідь, тім'ям, з м'ясистим обличчям, круглими добродушними очима та вухами, відстовбурченими через овечу шапку, якої він майже ніколи не скидав. Він мав одну пристрасть — вирощувати тютюнову розсаду, одну слабину — мирити людей і, незважаючи на свої шістдесят років, мав єдину втіху — пити натщесерце ганусівку. Оскільки участь бая Гроздана в цій заплутаній історії обмежена, гадаю, цих кількох слів досить, щоб сказати про нього найнеобхідніше: він людина щира і приязна.

Півроку тому в Момчилово прибула змішана військово-геологічна група. Вона чи не мала спеціальні секретні завдання на кордоні, хтозна, я не допитувався. Та й зараз не цікавлюсь, то не мій клопіт. В усякому разі, справа була дуже відповідальна, бо спеціалістів супроводжували старшини — Стоян та Георгій, щоб охороняти будинок Ілязова, де розмістився штаб військово-геологічного пункту.

Група складалася з чотирьох чоловік. її начальник — майор-картограф Стефан Інджов, старий парубок років п'ятдесяти, худий, згорблений, облисілий, з кістлявим яструбиним носом і тонкими, синюватими, ледь помітними губами. Завжди підтягнутий, поголений, у начищених до блиску чоботях, суворий, ніби вічно чимось невдоволений, він викликав у момчиловців велику шану. Щоразу, коли Інджов починав розмову з кимось із колишніх солдатів, той ставав струнко, наче перед своїм ротним командиром.

Начальник рідко сміявся, а коли осміхався, обличчя його чомусь набувало змученого вигляду, наче у хворої і дуже стомленої людини. Він не пив, але курив багато. Коли щось не ладилося в роботі, дві скляні попільнички на його столі не вміщали недопалків, попіл від сигарет падав на креслення, а в кімнаті, хоч вікно й було відчинене, повітря здавалося синюватим від диму.

Інджов був холодно чемний, стримано люб'язний, прискіпливий, коли сердився, і дуже самотній. З друзями не спілкувався, та й його, здається, ніхто не жадав бачити.

Ще один член військово-геологічної групи — старший геолог Бонн Ічеренський. Його характер теж відзначався деякими особливостями. Але до Ічеренського ми ще повернемося згодом, бо коли сталося нещастя на Ілязовому подвір'ї, його в Момчилові не було. Він поїхав на мотоциклі в Плов-див, де жила його дружина. Геолог їздив до Пловдива щосуботи після обід і повертався в понеділок опівдні. Коли запізнювався, майор хмурився, його дратували ці запізнення, погрожував покарати Ічеренського, але все те було наче грім у ясну днину.

Помічник Бонна Ічеренського — гірничий інженер Кузман Наумов Христофоров. Я і сам стриманий від природи, але стриманість Кузмана перевершувала мою чи не в тисячу разів. Він був напрочуд похмурий — тут з ним ніхто не зрівняється. Високий, сухорлявий, з передчасно посивілим волоссям, з сірими, мов охололий попіл, очима, з блудним поглядом, що наче все охоплював і водночас нічого не помічав. Таку зовнішність мав гірничий інженер — зовнішність дивака. Він ходив у модному, але не випрасуваному костюмі, в дорогому взутті, якого рідко торкалася щітка, а сорочки його, де під брудним коміром здебільшого була чужа етикетка, пахли потом і тютюном.

Я теж мовчун, хоч дехто чомусь думає інакше. Але мовчазність Кузмана особлива — непривітна, схожа, якщо ветлікареві дозволено висловитись образно, на похмурий осінній пообідній час. Вона відштовхувала, гнітила. В інженерових плечах, у жилавих руках, у міцній шиї відчувалася сила, хоч рухи його були повільні, мляві, а голос звучав глухо, наче видобувався з укритого болячками горла.

Тоді я думав, що цей чоловік пережив або переживає тяжкі любовні муки. Пригадую, кілька років тому, коли одна знайома дівчина одружувалась, мій голос раптом втратив усю свою гучність, наче в мене з'явилися гланди. Не було охоти ні голитись, ні чистити взуття. Я запам'ятав усе це, бо саме під той час дівчина, про яку йдеться, вирішила вийти заміж за приятеля мого дитинства, ходила в білому вбранні і мала трохи кирпатий, досить легковажний носик.

Четвертий у групі — капітан артилерії Матей Калудієв. Про нього я розкажу згодом, бо його теж не було в селі тієї неділі. Та якщо вже мова зайшла про капітана, не можу не відзначити один вельми сумний факт. Цей схожий на стародавнього атлета красень, ще й до того артилерист, раптом почав виявляти якийсь дивний, незрозумілий потяг до медицини. Про це мені натякнула одного разу моя колега лікар Начева, коли я випадково спитав її, чого він учащає до лабораторії.

— Цікавиться медициною,— скромно відповіла вона.

— А чому ти не звернеш його уваги на мою медицину? — сказав я.— Ящур і куряча чума досить цікаві хвороби.

Вона погодилась, що і ці хвороби цікаві.

— До того ж я в нього під боком,— наполягав я, вдаючи байдужісінького,— а до твоєї амбулаторії в Ликіте доводиться теліпатися аж дванадцять кілометрів!

— О,— відповіла Начева,— це йому не заважає. Адже в капітана є новий мотоцикл!

Між іншим, хочу зауважити: у колеги Начевої був такий самий кирпатий носик, як у тієї дівчини, що свого часу вийшла заміж за приятеля мого дитинства. Крім того, її теж звали Катею. Але й ця Катя, як і та, колишня, слухала мене дуже неуважно, і слова мої пропливали повз її вуха.

Отже, в той час капітан Калудієв не переставав навідуватися в Ликіте. А мені довелося знову вийняти з шафи старий сачок, щоб ловити метеликів.

5

— Він виживе, лікарю? — спитав мене голова кооперативу, злякано вдивляючись у пораненого. Бай Гроздан тулився до стіни, марно намагаючись надати своєму обличчю сміливішого виразу.

— Сподіваюсь,— відповів я.— Якщо нема струсу мозку, опритомніє менш ніж за годину.

— Хоч би, бідолаха, ще пожив! — зітхнув голова кооперативу.

Майор Інджов мовчав і сопів. Він так насупив свої важкі кошлаті брови, аж ті нависли, мов карниз, над його гакуватим носом.

Кузман Христофоров, інженер, стояв, як арештант, у кутку, втупивши очі в підлогу. На його обличчі не було й тіні хвилювання чи подиву. Він був схожий на роздратовану людину, сердиту на весь світ за те, що порушили її солодкий сон.

Майор глянув на годинника. Було близько п'ятої.

— Через п'ятнадцять хвилин прибуде лікар Начева,— сказав він.— Від нас до Ликіте всього дванадцять кілометрів.

— Дванадцять кілометрів — це дві години шляху! — байдуже зазначив Кузман і позіхнув.

— Я сказав п'ятнадцять хвилин,— насупився майор.— Він перехилився через лутку і спитав міліціонера: — Ти поставив пости біля пункту? — Діставши ствердну відповідь, глянув скоса на Кузмана Христофорова: — Я наказав лікареві Начевій приїхати на кооперативному ваговозі, тож вона буде тут через п'ятнадцять хвилин. Зрозуміло?

Кузман знизав плечима, знову позіхнув і не відповів. Кава закипіла і з шипінням полилася через вінця. Я зняв її з триніжка.

— Ви, товаришу майор, перевірили, чи не вкрали чогось у будинку? — спитав голова.

— Це справа міліції,— різко відповів майор.— Але з першого погляду мені впало в очі,— почав він лічити по пальцях,— розбито шибку і зламано шафу, звідки зникли дві тисячі левів.— Потім опустив руку, помовчав і додав, стиснувши щелепи: — І одне топографічне креслення. План.

— Оце вже погано! — Голова кооперативу зітхнув і витер долонею чоло.— Креслення, кажеш?

Майор мовчав.

Я знову перевірив пульс пораненого й задоволено кивнув головою — помітно поліпшилися і ритм, і удари.

— А де старший геолог? — раптом спитав майор.— Де Боян Ічеренський?

Кузман здригнувся, його тонкі губи на мить скривилися в іронічній посмішці.

Майор схилив голову. Він, мабуть, зніяковів від свого запитання, бо чудово знав, де його помічник. Добре, що не спитав про капітана, бо тоді вже посміхнувся б і я, тільки, звичайно, не такою посмішкою, як Кузман. Я палив кави в чашку, сів біля пораненого і поклав руку на його чоло. Повіки Стоянові ворухнулися раз, другий, крізь вії ледве-ледве проглянув його помутнілий погляд. Я покликав його на ім'я, злегка струснув за плече. Поранений глибоко зітхнув.

— Ти мене чуєш? — спитав я. Губи його ворухнулись.

— Усе гаразд,— засміявся я і переможно оглянув усіх. Старшина Георгій шморгнув носом, і я побачив, як він винувато відвернувся. Майор стримано зітхнув і, пошаривши в кишенях, вийняв цукерку. Останнім часом він намагався менше курити і їв багато цукерок. Добувши із загортки цукерку, він поклав її в рот, а загортку розгладив між долонями і почав скручувати з неї лійку.

Голова витер піт з лоба і глибоко зітхнув. Обличчя Кузмана Христофорова лишилось непроникним і похмурим, тільки вогники блиснули в його очах.

Я поклав ще одну подушку під голову пораненому, підніс чашку кави до його губів і попросив випити. Але обличчя старшини було нерухоме, повіки опущені. Він чи то не розумів, чого від нього хочуть, чи, може, не чув мого голосу.

У цю мить голошиїй півень тітки Спиридонихи залопотів крильми і підніс до небес свій зіпсований баритон. Це кукурікання було таке пронизливе і нестерпне, аж поранений раптом розплющив очі, і його погляд ураз прояснів. Якийсь час Стоян дивився на нас розгублено і здивовано, тоді різко зсунув свої руді брови і глибоко, болісно зітхнув.

Потім він відпив трохи кави, тремтячою рукою повільно витер губи, знову зітхнув і втурив погляд у Гроздана. Дивився на нього вперто і мовчав.

Від цього нерухомого погляду голова засовався, поворушив пальцями, жили на його короткій шиї здулись.

— Як усе це сталося, Стояне? — спитав він, намагаючись іще дужче пом'якшити свій і так м'який голос.— Хто це з тобою зробив?

Ми всі не зводили очей з пораненого, чекали, затамувавши подих.

Стоян трохи підвів голову, і брови його знову зійшлися.

— Це, бай Гроздане, сталося неждано-негадано! — Він облизав посинілі губи і глибоко зітхнув.— Побажав мені на добраніч і пішов. Я шукав у кишені сигарети і не помітив, як він повернувся... Була така буря — хіба почуєш!

Отак, з невеликими перервами, час від часу відпиваючи трохи кави й відповідаючи на запитання то голови кооперативу, то майора, Стоян розповів нам усе. Головною і єдиною дійовою особою був не хто інший, як Методій Парашкевов — шанований усіма вчитель з Момчилова, людина, яку всі вважали чистою, мов краплина роси!

Методій Парашкевов часто полював у місцях на схід від Зміїці й, повертаючись, майже завжди проходив через подвір'я будинку, де містився військово-геологічний пункт. То був дуже зручний для нього шлях, бо вів навпростець до хати Балабанихи, де вчитель квартирував. Учителя Парашкевова кожен знав як доброго мисливця, У якого метке око. Недарма Балабаниха має один кунтушик на заячому хутрі, другий — з лисячим коміром. Майже ніколи Парашкевов не приходив голіруч. Він не любив частувати горілкою, а дичиною пригощав від щирого серця: цього літа обидва старшини кілька разів куштували заячої печені. Мисливець завжди, стрибаючи з горбка, зупинявся біля поста, щоб перекинутися слівцем. Бувши людина вчена, він ніколи не зазнавався, завжди знаходив про що погомоніти. Особливо любив він розповідати про звірів: про хитрощі лисиць, про повадки вовків. І Стоян не лишався в боргу — розповідав йому про сільські звичаї у південно-західних районах, про те, яких пісень співають на весіллі, на хрестинах, як молоді невістки печуть баніту [Баніца — листковий пиріг, звичайно з бринзою], яка солодка жовта горілка з груш і як легко п'ється міцне вино з винограду «Отелло».

Того вечора вчитель Парашкевов переходив подвір'я без рушниці. Було пізно. Велика Ведмедиця вже хилилася до Дунаю, а з боку Карабаїру палахкотіло і гуркотіло, немов падали гори. Вчитель цього разу — річ для нього зовсім незвичайна — чомусь так поспішав додому, ніби його чекали там дружина та діти. Кинув два слова й пішов. Стоянові стало сумно. Щоб розвіятися, він сягнув у кишеню по сигарети, але не встиг вийняти пачку. Якоюсь залізякою вдарило його ззаду в карк... І тепер... замість зустріти ранок на посту, він прокинувся, на превеликий сором, у чужому ліжку...

Якийсь час ми дивились один на одного, ніби чужі. Мовчали і вслухались у власне дихання. Потім майор труснув головою, наче зганяв муху з носа, й нерішуче спитав:

— Ти, Стояне, певний, що тебе вдарив учитель? Ану, подумай краще: чи не ховався, бува, поблизу хтось інший?

Стоян нахмурився.

— Товаришу майор,— сказав він,— подвір'я, ви ж знаєте, голе, як долоня. Тільки берест посередині, й більш нічого. Коли вчитель стрибнув з горбка, я стояв під берестом. Навколо ні душі.

— Гаразд.— Майор зітхнув і глянув на нас.— А як уявити, що нападник ховався за хвірткою? Тільки вчитель пішов, він одразу ж заскочив на подвір'я і вдарив тебе. Хіба це неможливо?

— Чому ж неможливо? — розвів руками голова.— Навпаки, дуже можливо!

Стоян зітхнув, він здавався стомленим, повіки його знову заплющилися.

— Зовсім неможливо, товаришу майор,— прошепотів старшина.— Від хвіртки до береста така відстань, що коли б людина навіть пробігла її, то й тоді за цей час можна і сигарети дістати, і закурити, і затягтися тричі... А я тільки встиг сягнути до кишені... Навіть сигарети не вийняв.

Він замовк, голова його похилилась. Кузман Христофоров знизав плечима.

— Ясно як білий день! — сказав він.

— Що ясно? — подався трохи вперед голова кооперативу. Його закруглене підборіддя тремтіло від хвилювання.— Як це ясно? — Він помовчав якусь мить.— Ти знаєш, хто такий вчитель Методій Парашкевов?

— Я нічого не знаю,— відповів Кузман, втупившись очима в підлогу.— Міліція розбереться!

Майор підвівся, смикнув поли мундира і повернувся до старшини Георгія, застиглого мов кам'яна статуя, біля вікна.

— Затримай вчителя Методія Парашкевова,— кинув майор, намагаючись не дивитись на голову,— а кімнату опечатай сургучем і скажи господарям, що вони відповідатимуть, як хто ввійде в його кімнату раніше, ніж прибуде слідчий з міста. Зрозумів?

— Зрозумів, товаришу майор! — відсалютував Георгій і побіг через подвір'я.

Півень тітки Спиридонихи сердито загорлав йому вслід.

Я взяв руку пораненого, щоб перевірити пульс, коли з вулиці почувся важкий рев мотора — прибув ваговоз із Ликіте.

Лікар Начева, розшаріла від ранкового вітру, краща, ніж будь-коли, ввійшовши, поморщилась і сердито глянула на мене.

— Хлороформ! Ви часом не робили операції, колего? — В її мідному голосочку були і здивування, і жах, і якась прихована погроза..

Мені кортіло відповісти їй якнайгостріш, але я помітив за її плечем красиве капітанове обличчя, трохи сонне й трохи винувате, і мій гнів пригас. Мені стало навіть сумно... Мабуть, тому, що капітан не виспався. Я тільки знизав плечима, поблажливо осміхнувся і, показавши на кремовий рушник, промовив: — Пахне звідти.

6

Капітанові контррозвідки Авакумові Захову (під цим ім'ям він був відомий на службі) пощастило заснути тільки на світанку. Та й сон його був не справжній — якесь забуття у напівдрімоті, якийсь напівсон, де реальне і нереальне чергувалося, наче в калейдоскопі.

На столі ще блимала настільна лампа, а її мерехтливе світло швидко тануло і зникало — крізь навстіж розчинене вікно входив ясний літній ранок.

То була звичайна парубоцька кімната, яка нічим не різнилася від більшості парубоцьких кімнат на світі. Тут стояли високі стелажі з книжками, але не книжками вона була знана, бо в багатьох парубоцьких кімнатах теж є книжки і навіть у більшому числі. Що в кімнаті Захова на полицях стояли наукові праці, здебільшого історичної тематики, також не було нічого незвичайного, бо на світі, мабуть, є багато парубків — істориків за фахом та покликанням або просто охотників до історичного читва. В житті Авакума вони відігравали значну роль, бо першим його фахом була археологія. Тому книжки, старанно розставлені на полицях, в основному були праці з археології та історії.

Можливо, дехто здивується, що перший Авакумів фах — археологія, вважатиме це вигадкою. Що ж, і мені спочатку це здалося неймовірним, якоюсь оригінальною вигадкою, створеною, щоб приховати від цікавих очей та вух справжню діяльність Захова.

Але в даному разі ніякої вигадки не було. Авакум мав кілька фахів. Блискуче закінчивши історичний факультет Софійського університету, а потім аспірантуру з епіграфики, він спеціалізувався у Москві на реставрації археологічних знахідок. Повернувшися з Москви, працюючи позаштатно в археологічному інституті, встиг закінчити заочно фізико-математичний факультет, самостійно опанував мистецтво художньої фотографії та фотолабораторну справу. Непередбачена обставина зробила його добровільним співробітником держбезпеки. Відтоді його життя несподівано змінилося — археологія відійшла на задній план. Добровільного розвідника зарахували на штатну посаду в органи держбезпеки, а штатний археолог стаз позаштатним працівником археологічного інституту, отримуючи за свою роботу гонорар.

У списках позаштатних співробітників археологічного інституту він залишився під своїм справжнім ім'ям. А в органах держбезпеки був відомий під псевдонімом Авакум Захов. У парубоцькій кімнаті Авакумовій не знаходилося нічого вартого уваги, зате сам він був цікава, своєрідна людина. Зросту він мав, здається мені, сто вісімдесят сантиметрів. Широкі, дужі плечі, трохи похилені вперед, руки довгі, важкі, трохи зігнуті в ліктях. ...