Сергій Грабовський Генії проти ідіотів: Алгоритми української історії

При оформленні обкладинки використано скульптуру Іоанна Георга Пінзеля «Самсон, що розвиває пащу левові» з вівтаря костелу в с. Годовиця, близько 1760 р.

Вступ. Чи потрібні ми самим собі?

Трапляються в житті такі випадки, коли прочитаєш щось, а воно прив’яжеться до тебе і вимагає осмислення та відповіді. От і зараз: ця книга, мабуть, була б іншою, якби не один текст в Інтернеті.

...Третій Рейх з усіма його досягненнями та злочинами - це витвір австрійців. Коли вони захотіли, то заснували цю наддержаву, давши їй повновладного канцлера, ім’я якого увійшло в історію, та грізного керівника служби безпеки. І не забуваймо, що саме у Відні до Першої світової війни сформувалися основи тієї ідеології, що її творець Третього Рейху проповідував потім у Мюнхені та Берліні. А після того як Австрія остаточно вирішила жити самостійно, Німеччина перестала претендувати на роль світової тоталітарної потуги й перетворилася на нормальну демократичну та політкоректну країну...

Ось такі умовиводи, за аналогією, спали мені на думку під час прочитання опублікованої не так давно в популярному Інтернет-виданні «Українська правда» статті Павла Солодька та Дмитра Крапивенка «УРСР - це ми». Про що там ішлося? Про те, що негоже відмовлятися від радянської спадщини, бо, мовляв, СССР свого часу був збудований зусиллями українців, їхні представники очолювали цю супердержаву, а коли українцям набридло працювати задля Союзу, вони відмовилися це робити, відтак тамтой Союз одразу й розвалився. Проте сьогоднішня Україна -це прямий спадкоємець та продовжувач УРСР, і намагатися щось побудувати поза тим - це нонсенс. «Що, невже Дніпрогес підірвати на знак такої відмови?» - риторично запитують автори статті.

Попри чималу кількість фактографічних помилок (оскільки частина з них типова, на них варто спинитися окремо), стаття ця тягне на нормальну «інтелектуальну провокацію», бо порушує цілком реальні проблеми розвитку України впродовж останніх 90 років та, кажучи науковою мовою, континуїтету, себто тяглос-ті українського державного, політичного й культурного життя. І не лише в радянську/совєтську (про різницю між цими двома термінами - трохи пізніше) добу, а й раніше, до Української революції 1917-1921 років, до того шоку, який відчула як російська, так і світова спільнота, коли невідь-звідки, наче з дна історичного моря, піднялася така собі новітня Атлантида, населена десятками мільйонів людей. Дехто донині переконує себе, що ніякої України немає й бути не може, це чиясь інтрига (німецька, польська, єврейська, американська - потрібне підкреслити), он і кайзерівський генерал Гофман писав свого часу, що це він вигадав Україну. Інші ж вважають, що Україна існувала споконвіку, з неолітичних часів, а от лихі люди її занапастили, тож уся проблема тільки в тому, щоб цих лихих людей прогнати геть, а рідну Неньку позбавити чужинських впливів. Не буду вдаватися до науково-термінологічних викрутасів, щоб показати певну спорідненість обох позицій, зазначу лише, що вони обидві лишають поза увагою самих українців, тих, хто крок за кроком, з великими жертвами творив нашу країну з того етнічного субстрату, який був наявний на початку XIX століття.

Безумовно, Україна до цього існувала. Безумовно, вона могла не відбутися як сьогоднішня геокультурна й геополітична реальність, а стати чимось на кшталт чи то Шотландії, чи то Провансу. Проте Україна є. Та, з іншого боку, вона досі невідома самій собі, її тожсамість розмита, вона перебуває в полоні неоколоніальних міфів, які дуже професійно продукуються як «кремлівськими чекістами», так і плином життя «в затінку Москви»; не лише пересічні громадяни чи політичні діячі Сходу держави, а й галицькі інтелігенти нерідко заплющують очі на очевидне або дивляться на самих себе очима метрополії. На додачу, у країні практично відсутній конче потрібний їй сьогодні «суспільний фермент» у вигляді того різновиду націоналізму, який знаний філософ Микола Шлемкевич цілком умотивовано звав «творчим націоналізмом».

Ну, а розмову стосовно України у світових процесах, її самостійної ролі на глобальній арені в, як то кажуть, «пристойному товаристві», краще не заводити. Мовляв, це в тобі говорить гіпертрофоване почуття національної гідності, це просто смішно, бо українці - це сільський народ, і вони були або біомасою для чужих звершень, або служили іншим державам та здобували славу для цих держав, не більше. Так само і з впливом української культури на інші: ну, ще на відсталу Московію XVII-XVIII століть вплинути можна було, ну, «українська школа» в польській літературі та Гоголь - у російській ще з’явилися в першій половині XIX століття, а що крім того? Куди там братися українцям, щоб змінювати чиїсь душі, їм би зі своїми розібратися!..

...Вільгельм Габсбург, Сергій Параджанов, Джеймс Мейс...

Так це, скажуть, тільки три винятки на все XX століття, коли українство й українськість привабили представників інших націй, а зворотні процеси охоплюють мільйони людей, і серед них є чимало яскравих діячів різних культур, за походженням - щирих етнічних українців. І не дивно: адже українська тожсамість на шістнадцятому році відновленої незалежності залишається невідь-чим. Справді, не можна ж її зводити до радості від перемог футболістів чи боксерів, а тим часом, дуже схоже, нічого іншого (крім хіба що притаманного всім народам прагнення жити заможніше) не об’єднує Львів і Донецьк, Київ та Сімферополь. Хто ж зважатиме на українців і прихилятиметься до них, коли вони самі виявляються нездатними робити це?

Проте насправді все не так просто. Навіть зовсім не так.

А для того, щоб зрозуміти, що тут «не так», спершу повернімося до згаданої статті, бо ж, нагадую, її помилки типові для сучасної української свідомості, і не лише на Сході чи Півдні країни. Чи не головна з них та, що, мовляв, УРСР, Радянська Україна, була утворена у грудні 1917 року, і саме з неї, а не із загиблої у війні У HP, бере свої витоки сучасна Українська держава. Дозволю собі процитувати із цього приводу знаного історика професора Станіслава Кульчицького: «Створюючи паралельну Центральній Раді форму національної державності, більшовики залишили за нею стару назву - Українська Народна Республіка. Перший радянський уряд України вони назвали Народним секретаріатом, а не Раднаркомом чи то Совнаркомом, як у Петрограді. Схожість з назвою уряду ЦР (Генеральний секретаріат) теж не була випадковою... Не бажаючи лобового зіткнення з національно-визвольним рухом, більшовики прагнули довести українському суспільству, що національна державність зберігається, але не в «буржуазному», а в робітничо-селянському вигляді... Після утворення Харківського радянського центру Раднарком здобув можливість воювати з Центральною Радою з-за його спини». Зазнавши поразки навесні 1918 року від військ Німеччини, Австро-Угорщини та УНР, більшовики відкотилися до Росії, зазначає С. Кульчицький. Вони знову рушили до України тільки наприкінці цього року - і знову під виглядом «справжньої» УНР. Тільки 6 січня 1919 року більшовики відмовилися від назви «Українська Народна Республіка» і стали звати її УССР і УСРР («соціалістична совєтська», а потім уже й «радянська» республіка).

Паралельно із цим у резолюції І з’їзду КП(б)У, який відбувся, нагадаю, влітку 1918 року в Москві (!), ставилося завдання «боротися за революційне об’єднання України з Росією на засадах пролетарського централізму в межах Російської Радянської Соціалістичної Республіки». І це була принципова настанова: буцімто-партія КП(б)У була створена на правах обласної організації РКП(б). А в програмі останньої, ухваленої 1919 року, тобто вже після утворення УСРР, указувалося: «Як одну з перехідних форм на шляху до повної єдності партія виставляє федеративне об’єднання держав, організованих за совєтським типом».

Іншими словами, під совєтська Україна для російських комуністів була тільки «однією з перехідних форм»; до 1917 року навіть автономію українських земель більшовики всерйоз не розглядали і були змушені піти спершу на номінальне визнання УНР, а потім - на переформатування її в УСРР тільки під жорстким тиском обставин. Ці обставини звалися національно-визвольними змаганнями, й ідея вільної України була настільки популярною, що її підтримали не лише маси етнічних українців, а й чимала кількість представників інших етнічних груп, що жили на українських землях: білоруси, євреї, поляки, татари, німці (щоб переконатися в цьому, досить узяти списки командного складу війська та урядовців УНР й Української держави Павла

Скоропадського, та про це йтиметься далі). Тому більшовики крок за кроком змушені були поступатися українським самостійницьким силам і, головне, настроям мас і врешті-решт піти на утворення Союзу (замість, як відомо, запланованої партійною комісією на чолі зі Сталіним схеми «автономізації» та входження всіх совєтських республік до складу федеративної Росії).

Перемога ж «червоного» варіанта розвитку України була зумовлена зовсім не підтримкою з боку народу (демократичні вибори до Всеросійських Установчих зборів наприкінці 1917 року зафіксували, що більшовиків підтримувало приблизно 10% населення українських губерній) і не простою перемогою українських більшовиків у громадянській війні, а іншими, дуже складними, у тому числі й геополітичними обставинами. До речі, слід зауважити, що власне громадянська війна в Україні точилася дуже недовго - з літа 1918 року до початку 1919 року, коли повстанці різного ґатунку воювали з гетьманом Скоропадським і між собою. Більшість інших тогочасних подій на теренах як Східної, так і Західної України описується у термінах колоніальних воєн.

Колоніальний статус Наддніпрянщини у складі Російської імперії навряд чи здатен заперечити будь-який послідовний ліберал, марксист чи консерватор (я не маю на увазі російських адептів цих течій, бо, як зазначав ще Володимир Винниченко, російська демократія закінчується там, де починається українське питання - винятки можна перерахувати на пальцях). Самостійницький («мазепинський» у трактуванні російських діячів) рух та проголошення УНР були типовими антиколоніальними явищами - з усіма проблемами, які звідси випливали. А до кінця 1919 року всі: «червоні», «білі», вояки Антанти - намагалися приборкати волелюбну колонію, як і ведеться в таких випадках, -за допомогою певної частини місцевого населення. Так, як Британія у XIX столітті впокорювала бунтівну Індію, а на початку XX -норовливу Ірландію.

Саме в колоніальні та постколоніальні сюжети вписуються й непослідовність лідерів Центральної Ради, і федералістичні ілюзії Скоропадського, й отаманщина та махновщина з їхнім неприйняттям необхідності жорсткої дисципліни й побудови державної машини, і глибинний конфлікт між містом та селом, який виливався в численні трагедії, і, нарешті, неготовність стояти до кінця за рідну землю, і здатність до співпраці зі «своїм» колонізатором проти всіх «чужих», відлуння чого ми нині спостерігаємо у негативному ставленні більшості українців до НАТО та в їхній ірраціональній любові до авторитарної Росії (демократична Росія Олександра Герцена та Андрія Сахарова, яка так ніколи й не здобулася на домінування у власній країні, серед більшості української громади популярністю, на жаль, не користується).

Ну, а щодо ролі етнічних українців у російській та совєтській історії (чомусь автори згаданої статті та їхні однодумці забувають польську, австрійську та румунську історію, там теж вистачає українців), то порахуйте самі, скільки прізвищ на кшталт О’Браєн, О’Коннор, Кеннеді, О’Салліван, Кілпатрік, Кіркпатрік, Макбрайд, Кларк, Мерфі тощо зустрічається у британській чи американській історії в ті часи, коли Ірландія перебувала під владою Лондона. Та й пізніше - аж до Бернарда Шоу та Елвіса Преслі. Але чи стає від того британська історія частиною ірландської? І навпаки?

Так само вписуються в колоніальні сюжети й українські націонал-комуністи, яких серед більшовиків «зі стажем» було дуже небагато (М. Скрипник, С. Мазлах, В. Шахрай), основна маса їх викристалізувалася серед представників тих лівих партій, які в період від 1918 до 1920 року стали на бік більшовиків, вступивши до їхніх лав чи залишившись у межах «паралельної» УКП. Річ у тому, що в ситуації, коли визначилося категоричне неприйняття самого факту існування України як з боку Антанти, так і з боку різних «білих» російських центрів влади, коли політичні чвари у власне українському таборі дійшли до громадянської війни, чимала кількість лівих політиків зробила вибір на користь В. Леніна і Л. Троцького як меншого зла порівняно з прихильниками єдиної та неподільної авторитарної (а чи й імперської) Росії А. Денікіним і О. Колчаком. Перші ж блискуче зорієнтувалися в ситуації й модифікували національну політику більшовизму на користь примноження прав совєтських республік (бо ж інакше чим було піднімати на світову революцію колоніальні народи Сходу, якщо відверто душити народи російських колоній?). І як результат: доба українізації, тобто швидкої національної модернізації, коли комуністичні ідеї, як це траплялося потім не раз у XX столітті, видавалися місцевій еліті ефективним засобом такої модернізації. У свою чергу, Голодомор став необхідним етапом приборкування української нації, чий розвиток за 1920-ті роки сягнув за потрібні Кремлю рамки. До речі, давно не ремонтований Дніпрогес (це одна із накинутих колонізаторами назв, питома його назва - Дніпрель-стан), про який ведуть мову автори статті, і проектували в часи націонал-комунізму як один із засобів тієї ж модернізації...

Загалом же сьогоднішня Україна - це конгломерат упокореної Сталіним колонії (Наддніпрянщина), окупованих під час війни земель (Західна Україна, Бессарабія) і заселеної після депортації корінного етносу території (Крим). Який тут можна знайти спільний знаменник, що об’єднав би всіх? Це справді питання. Проте за будь-яких обставин совєтське минуле як позитив, котрий усіх об’єднує, - це надто проблематична річ; адже, як не крути, це тоталітарне минуле. Не забуваймо: совєтський лад знищив десятки мільйонів своїх підданих і мільйони громадян інших країн. І чому українці мусять вважати своїми тих, хто, як Леонід Брежнєв, відмовився від належності до українців чи, як Григорій Петровський, був слухняним знаряддям Кремля? І чому саме ми мусимо відповідати за совєтські злочини в Угорщині, Чехо-словаччині й Афганістані?

До речі, мабуть, саме час пояснити, чому це я вживаю два терміни - «совєтський» та «радянський». Позначають вони відмінні між собою феномени, бо ж, згадаймо, що було сказано перед цим: у грудні 1917 року більшовики України, вщент програвши вибори на Всеукраїнський з’їзд робітничих та селянських рад, пішли із цього з’їзду, переїхали з Києва до Харкова і провели там «Первый съезд советов Украины». Тому більшовицько-українська війна зими 1917 - весни 1918 років може бути названа радянсько-совєт-ською війною. До того ж, і такий своєрідний знавець питання, як Лазар Каганович, по війні суворо докоряв Максимові Рильському: «Що це він пише - «Я син Країни Рад»? Яких саме рад? Ради бувають різні!» Отож міжнародний термін «Soviet» в українській транскрипції вважаю більш прийнятним для позначення більшовицького режиму, ніж слово «радянський». Україна стала радянською хіба що 1990 року, після напівдемократичних виборів, і пробула такою до кінця 1991 року. Хоча «радянське» і «совєтське» в різних пропорціях поєднувалися в ній упродовж багатьох десятиліть. Скажімо, перший секретар ЦК КПУ Петро Шелест був цілком радянською людиною, і книжечка, підписана його ім’ям, звалася «Україна наша радянська». А потім Шелест був усунутий з посади, і його заступив совєтський чиновник Володимир Щербицький, для котрого нормою було завжди і всюди озиратися на союзний центр і говорити (звісно, російською мовою): «А що з цього приводу скажуть московські бояри (себто - члени політбюро та міністри)?».

Як бачимо, навіть «червона» Україна та її чільні постаті - це представники різних іпостасей українськості, що ж тоді говорити про Україну інших кольорів веселки, з різним історичним досвідом та висновками, які випливають із цього досвіду? Може, і справді - крім УСРР й УРСР інших об’єднуючих чинників, навіть слабких, просто не було?

Проте щось же об’єднувало, об’єднує - і мусить об’єднувати! -усі землі сучасної Української держави, крім совєтського досвіду і крім формальних чинників. Просто ми не знаємо чи не хочемо знати про те. Про те, що чверть українських прізвищ (і, мабуть, не випадково!) мають тюркські корені, а еталон української юначої краси, зображений Іваном Котляревським («лице біле, чорний вус»), абсолютно відповідає взірцям кримськотатарського юнацтва, оспіваним у численних поетичних творах (то, мабуть, українці з кримськими татарами не тільки воювали?). Про те, що російське самодержавство впродовж півстоліття здригалося від ударів українців - й українцями-таки було добите. Про те, що в 1920-1930-ті роки Харків та Київ були в числі столиць світової наукової думки, і заявку на винахід атомної бомби першими у світі подали українські вчені. Про те, що в 1990-ті роки Україна мала реальний шанс (утрачений через керівництво недолугих лідерів) стати третьою у світі державою, здатною самостійно, зі своєї території виводити в космос пілотовані космічні кораблі. Про те, що нью-йоркські та чиказькі хмарочоси завдячують своєю багатосотметровою стрімкістю українському інженерові; що траса майбутнього польоту людини на Марс давно вже розрахована українцем; що нам не треба запопадливо зазирати до рота імпортним консультантам-економістам; що під час Другої світової війни ОУН мала потужні підпільні осередки не лише в Галичині, а й на Дніпропетровщині й у Донбасі, і що варто пам’ятати не тільки тих вітчизняних літераторів, котрі писали російською мовою, а й тих, хто писав німецькою чи польською...

Одне слово, українська історія гідна справді великого народу.

І далеко не завжди Україна грала в чужій виставі.

Сказане дає можливість вийти на ті питання, яким, власне, і присвячена ця книга. Ідеться про спробу окреслити в новій і новітній історії певні (не всі, звичайно) вузлові пункти ствердження (точніше, самоствердження) України. А оскільки історія - це завжди люди та їхні долі, з яких і складається те, що пізніше називають «історичним процесом», то йтиметься про цих людей і про ті події, які відбувалися навколо них. Головним чином про те, про що, окрім професіоналів-істориків, узагалі мало хто знає. Крім того, про те, про що начебто знає багато освіченого люду, але на що всі традиційно дивляться під постколоніальним кутом зору, заданим колишньою метрополією. І, нарешті, про те, із чим стикався ледь не кожен, але про сутність чого не задумувався. Іншими словами, ідеться про спробу в циклі історико-популярних нарисів показати широкому інтелектуальному загалові дещо з того, що він мусить знати про себе самого, про свої корені в національній історії.

У цій книзі практично не буде розповіді про людей та події, пов’язані з Другою світовою війною, але це тому, що мною написана спеціальна праця, присвячена цій добі. Так само предметом уваги майже не стане сьогодення - але знову-таки тому, що книга, де аналізуються нагальні проблеми дня нинішнього, в роботі. Хоча, з іншого боку, хіба все, що становить підвалини, основу, стрижень української історії, не пов’язане безпосередньо з днем сьогоднішнім і завтрашнім, а то й післязавтрашнім?

...А стосовно нагород та здобутків совєтської доби, то ніхто в Німеччині не висадив у повітря автобани й не спалив креслення «Фольксвагена», хоча все це було зроблено за Гітлера, і не заборонив після денацифікації ветеранам Вермахту носити бойові (підкреслюю, саме бойові) ордени. Тим паче не знищили індустріального надбання колоніальної доби індуси й не відмовилися носити британські військові нагороди. От тільки найбільше індуси шанують все ж борців за незалежність своєї країни, а не місцевих ландскнехтів імперії - тобто не тих, хто виконував обов’язок перед усім людством у Другій світовій війні, а хто заробляв собі на хліб зміцненням могутності хай і демократичної, але ж імперії...

А Дніпрогес треба не руйнувати, а ремонтувати, повернувши йому первинну назву, вписану в нашу культуру та історію, а не в те, що накинуте Україні колишньою метрополією. Так буде краще і для нас, і для всіх, бо кожна національна тожсамість - це складова тієї яскравої мозаїки, що зветься людством. Тож ця книга не в останню чергу і про те, що саме Україна та українці внесли в цю мозаїку, хоча, можливо, нам самим ніколи чи просто ліньки про все це пам’ятати.

І йдеться зовсім не про сало, гопак, горілку чи борщ (речі, утім, також гідні уваги), а про лице сучасної цивілізації, яке було б зовсім іншим або інакше сформованим, якби не герої цієї книги й не ті події, творцями яких вони стали.

P.S. Перепрошую, шановні читачі, зовсім забув сказати кілька слів про назву книги. «Геній» - ну, що тут, здавалося б, незрозумілого? Найвищою мірою обдарована людина, та й по всьому. Але ж свого часу Іммануїл Кант не випадково зауважив головну відмінність між талантом і генієм, яка має прямий стосунок до теми книги. Талант - це людина, яка максимально точно і вдало (можна вжити і слово «ефективно») дотримується встановлених до неї правил творення досконалості у будь-якій сфері. А от геній - це той, хто сам встановлює правила, спершу собі, а потім і суспільству; геній діє оригінально - і водночас взірцево. Через генія природа дає людині норму, пише Кант. У цьому сенсі українські достойники, про яких ідеться у книзі, часом виступали нормотворцями буття всієї людської цивілізації.

Проте не забуваймо й античне значення поняття «геній»: дух-покровитель. Можна сказати, мабуть, що генії української історії були не просто творцями нового, а й духами-хранителями народу. Я знаю, що це звучить, як на наші тверезі часи, надто романтично й пишномовно, але метафора ця все ж вказує на головну місію українських геніїв: вони всі, незалежно від фаху і способу дій, «витягували» націю з безодень розпачу. А таких безодень на нашому шляху вистачало, чи не так? Для прикладу: як ви думаєте, чи мала сенс для духовного виживання і самоствердження підрадянської інтелігенції кінця 1960-х років опублікована у започаткованій тоді ж серії «Життя славетних» розповідь про українця Сергія Корольова, головного конструктора ракетно-космічної техніки? Риторичне запитання, чи не так? Хоча, звісно, питання все одно непросте: з одного боку, Корольов - це достойник, яким може пишатися будь-яка розвинена нація, з іншого, - працював він на тоталітарну і вочевидь не українську імперію. Але, принаймні, нація, яка має Корольових, - це вже не «нація сержантів», у неї є шанс на щось більше, ніж колоніальне чи духовно несамостійне життя.

А тепер про ідіотів, котрі протистоять зусиллям геніїв і котрих, на жаль, у нашій історії незрівнянно більше, аніж перших (бо ж до «рідних», питомо українських ідіотів практично впродовж усієї історії останніх століть додавалися ідіоти різноманітних імперських метрополій та заброди всіх племен і народів, які чомусь любили і люблять Україну). Традиційне медико-психоло-гічне визначення поняття «ідіот» - людина, що несповна розуму, божевільний. Проте мудрі давні греки вживали слово «ідіот» трохи в іншому сенсі - для позначення персонажа, органічно нездатного на свідоме політичне життя, на управління державою (не має значення, в ролі рядового виборця чи урядовця). Одне слово, ідіот - це громадянин, неспроможний бути громадянином. Чи ж не сповнена подібними персонажами наша вітчизняна історія, а на додачу - й сьогодення? І чи не вони, ці персонажі, кількість яких на душу населення, образно кажучи, перевищувала всі припустимі соціально-екологічні параметри, руйнували нашу історію?

А втім, кожна нація має право на своїх ідіотів, - говорив один із лідерів світового сіонізму одесит Владімір (Зеєв) Жаботин-ський. Мають на них право й українці. От тільки якби позбутися ще й ідіотів, накинутих ззовні колишньою метрополією та дбайливо викохуваних нею ж у теперішній Україні - чи не стало б усе поволі на свої місця і чи не зайняли б ми гідне місце у світовому оркестрі націй? Але для досягнення цієї мети (різкого зменшення числа ідіотів на квадратний кілометр української території) слід передовсім розібратися, які ж із цих ідіотів є «своїми», а які - ні, як боротися із кожним їхнім різновидом і як ствердити себе перед лицем «ліберальної» імперії, котра стоїть сьогодні за когортами антигромадян, викоханих нею для нейтралізації нас.

Демістифікація відомого

Зайшовши до київського супермаркету, вкотре вже (як і повсюдно по Україні) наштовхнувся на російську розчинну каву «Петровская кофейня». Стилізований під ту добу малюнок на упаковці, усе правильно: не лише росіяни, а й хохли мусять знати, що каву слов’ян навчив пити визначний модернізатор та просвітитель, перший цар з дому Романових, котрий став імператором.

Тільки ж бо Європу, з якої до Московії завезли звичку пити каву, навчив споживати цей напій такий собі Юрій Кульчицький, герой оборони Відня 1683 року, козак-галичанин, котрий створив першу мережу кав’ярень в австрійській столиці й, власне, вигадав те, що наразі зветься «кавою по-віденськи». У свою чергу, кава була звичним напоєм козацької старшини; її дуже полюбляв Богдан Хмельницький, частував нею московських послів (це було майже за півстоліття до Петра І), а ті плювалися, бо надто незвичний смак мала ця чорна гаряча рідина...

Але пересічний українець Сходу, Центру та Півдня знає лише про Петра І та його «кофейню».

Схоже, й ідеї парламентської демократії та національної держави багато хто вважає імплантованими в Україну через Петербург. Насправді ж усе було інакше, і тому розповідь про ці речі починатиме нашу книгу.

Ствердження в Європі: шанс, який було втрачено

Україна в наші часи робить не першу спробу свого ствердження в колі європейських народів як рівноправної нації-держави. Тому варто згадати про тих, чиї грандіозні плани свого часу наразилися як на нерозуміння співгромадян, так і на несприятливі зовнішні обставини - можливо, це стане певним уроком для наших сучасників.

Отже, 16 вересня 1658 року в місті Гадячі гетьман Іван Виговський уклав з польським урядом угоду, яка фіксувала рівноправність її учасників. Цей договір був значно вигіднішим для України, аніж попередня Переяславська угода з Московією. Ішлося про закріплення й легітимізацію Української держави в сузір’ї тодішніх європейських держав. Історія, на яку любить нарікати багато хто з українців, подарувала нам тоді просто-таки казкові можливості поступу. І хто ж винен, що ці можливості лишилися фактично нереалізованими?

Пошуки національного «я»

Щоб спробувати відповісти собі на це сакраментальне запитання, занурімося подумки в ту добу. Середина XVII століття. Богдан Хмельницький наче з нічого за кілька років створює те, що Європа назве Patria Cosacorum - Козацькою державою. Ця держава контролює приблизно чверть території сучасної України -землі від Дністра до Сіверського Дінця. Ще дві чверті сучасної української території постійно бачать козацькі загони, частина місцевого населення вже покозачилася і хоче жити в державі

Богдана-Зиновія, а чи йдеться про території союзників Хмельницького (молдован та ногайців), вплив на які з боку Patria Cosacorum дедалі зростає. Швидкими темпами розбудовуються її інституції. Зав’язуються стосунки з іншими державами. Гетьман Богдан Хмельницький, маневруючи у трикутнику «Річ Посполита - Московія - Оттоманська Порта», урешті-решт схиляється на бік Москви: у січні 1654 року в місті Переяславі відбувається козацька рада, яка схвалює перехід до московського підданства. Минає трохи більше двох років по тому, і де-факто Переяславська угода виявляється розірваною внаслідок докорінних розбіжностей в інтересах Московської та Козацької держав. Гетьман іменує царя московського не його офіційними титулами, а зовсім іншими словами, які так полюбляє Лесь Подерев’янський (до речі, чому б йому не написати п’єсу про ті часи? Стільки матеріалу...).

Смерть у серпні 1657 року не дає Хмельницькому оформити цей розрив юридично. Потому починається громадянська війна всередині самої України. На якийсь час її вдається зупинити високоосвіченому Іванові Виговському, котрого козацька рада обрала гетьманом-регентом до повноліття сина Хмельницького Юрася Хмельниченка. Близьким соратником Виговського стає Юрій Немирич - донедавна один із найбільш знатних магнатів Речі Посполитої, людина феноменальної європейської освіченості (за різними даними, за плечима в нього були п’ять чи шість кращих університетів континенту, його перу належала низка наукових праць латинською мовою, він був одним із найпроникливіших політичних теоретиків свого часу, котрий ще тоді зрозумів неминучість еволюції цивілізованих держав до республіканської форми правління).

Те століття - це час, коли в Україні започатковувалася вже не етнічна, не монархічно-династична, а справжня національна самосвідомість. Процес такого започаткування був повільним і вельми своєрідним. Ще в першій половині XVII століття київські книжники намагалися вибудувати традицію тяглості українського (чи, як тоді його звали, на відміну від москвинів, руського народу) від княжої Русі до козацьких гетьманів. Під впливом цих набутків книжників швидко ідейно еволюціонував гетьман Хмельницький: на початку повстання він виглядав просто особисто ображеним магнатами шляхтичем; затим упродовж 1648-1649 років він напівжартівливо апелював до князівської давнини і грався в такого собі князька київського; але, ставши лідером України, він невдовзі почав розбудову держави за всіма тодішніми правилами, з усіма її складовими, аж до карбування власної монети, у тому числі висунув цілком серйозну вимогу проведення (це вже 1655 рік) західних кордонів Козацької держави так, «як за давніх князів руських», включно із Львовом та Холмом, - і порвав з Москвою, коли вона не погоджувалася допомагати в здобутті цього.

При всьому тому йдеться про національну свідомість як передовсім станову свідомість. Власне, Україна не виняток у тогочасній Європі, де слово «нація» могло стосуватися тільки верхніх станів, а що ж до вітчизняних теренів, - то шляхти, козаків, духівництва. У ті часи поняття «нація» починає (тільки починає!) обіймати всі стани лише в Нідерландах та Англії - але ж ідеться про революційні республіки тієї доби. До речі, з лідером англійської революції Олівером Кромвелем Хмельницький листувався, проте навряд чи запозичив у нього ідеї тотального республіканізму, швидше навпаки; Кромвель намагався зробити свою владу глави держави спадковою - того самого прагнув і Хмельницький, проте не вдалося: син Тиміш загинув молодим, син Юрій був не-здатен до державотворчості. До того ж на всі тодішні республіки сусіди-монархи дивилися скоса...

Європейський вектор

За цих обставин наступник Хмельницького Виговський змушений був шукати інший спосіб легітимації Української держави. Власної законної династії, тяглістю аж до Рюриковичів чи Гедиміновичів, яка б сіла на престол Patria Cosacorum, Україна не мала. Довелося шукати серед сусідів своєрідну «парасольку» в особі монарха, котрий міг би взяти Україну під свій протекторат і при тому не дуже втручатися у внутрішні справи країни. Звідси, власне, й зовнішньополітичні пошуки у згаданому вже трикутнику «Річ Посполита - Оттоманська Порта - Московія». Москва вже проявила своє неєвропейське єство, відмовившись у Переяславі зафіксувати рівні договірні стосунки з Козацькою державою, натомість Хмельницький змушений був дати однобічну присягу на вірність цареві Алексею Михайловичу, а на додачу - саме Москва підбурила полтавського полковника Пушкаря на повстання проти Виговського. З Туреччиною стосунки на той час налагоджувалися складно, хоча, на думку сучасного французького дослідника Алена Безансона, саме турецький протекторат - це було те, що найкраще посприяло б усталенню української нації й держави. Отож достатньо закономірним виглядає розрив Козацькою державою стосунків з Московією й підписання Гадяцької угоди з Річчю Посполитою. Що ж містила ця угода, укладена 16 вересня 1658 року в таборі під Гадячем «між станами Корони Польської і Великого Князівства Литовського, з одної сторони, і вельможним гетьманом і Військом Запорозьким, з другої»?

Трактат у його первинному варіанті передбачав перетворення польсько-литовської держави на федерацію Корони Польської, Великого Князівства Литовського та Великого Князівства Руського (тобто України). Українську державу, за угодою, складали воєводства Брацлавське, Волинське, Київське, Подільське, Чернігівське та Руське (тобто Галичина). Державну владу очолював обраний козаками й затверджений королем гетьман. Іншою владною інституцією мали стати вільно обрані Національні збори, до котрих увійшли б представники вищих суспільних станів. За Українською державою визнавалося право мати скарбницю, монетний двір у Києві, судовий трибунал, шістдесятитисячне реєстрове військо та десятитисячну найману армію. Українське населення мало право вибирати посадових осіб, причому на Брацлавщині, Київщині та Чернігівщині на сенаторські посади обиралися тільки православні шляхтичі, які походили з тих земель і володіли там маєтками. На подання гетьмана король мав надати шляхетську гідність сотні осіб з кожного полку. Договір підтверджував давні козацькі вольності та привілеї, зокрема козаки не підлягали цивільному суду й перебували під юрисдикцією гетьмана. Православні урівнювалися в правах з католиками (згадаймо, ця нерівність стала однією зі спонукальних причин Хмельниччини), а митрополит Київський та п’ять єпископів отримували місця в Сенаті, натомість церковна унія мала бути скасована. Окремим пунктом Києво-Могилянській колегії надавався статус академії (тобто західноєвропейського університету з усіма наслідками, що звідси випливають). Передбачалося заснування ще однієї української академії та потрібної кількості шкіл, гімназій і друкарень, проголошувалася свобода друку. А мету федерації трьох народів окреслили такі рядки угоди: «Спільна рада і спільні сили всіх тих народів против кожного неприятеля».

Складену Юрієм Немиричем і підписану, разом із гетьманом Іваном Виговським, повноважними представниками польської та литовської сторін угоду було з ентузіазмом затверджено козацькою радою - до речі, значно більш чисельною і представницькою, ніж рада в Переяславі, де, за словами Михайла Грушевського, зібралося тільки близько 200 представників козацьких полків (та й то не всіх). Отже, Україна перетворювалася на таку собі, умовно кажучи, «президентсько-парламентську республіку», у якій діяли принципи свободи друку (чи не перше, що спробувала обмежити Москва після Переяслава), свободи слова (крім лайки на адресу короля Речі Посполитої) та свободи віри... Унікальний твір політико-правової думки, одна із вершин. Як на ті часи, містилися в ньому речі, найпоступовіші в Європі. І при цьому король польсько-литовсько-української федерації мав обиратися представниками еліт усіх трьох народів, що зайвий раз засвідчувало як демократизм нової федерації (звісно, у тодішньому розумінні), так і рівноправність держав-націй у ній.

Потому, на хвилі ентузіазму, був Конотоп. Фактом стала блискуча перемога козацько-татарського війська під проводом Івана Виговського над удвічі більшим кількісно московським. Знаний російський історик XIX століття Сергій Соловйов так описав цю подію: «Краса і гордість московської кінноти зникла в один день. Ніколи вже після цього цар московський не міг вивести в поле таке значне військо. У жалобному одязі вийшов Алексей Михайлович до народу, і жах охопив Москву. Москва затремтіла за власну безпеку... Ішли чутки, що государ виїздить за Волгу, за Ярославль».

Не повторити помилок минулого

Але українські провідні верстви примудрилися перетворити блискучу перемогу не просто на поразку - на тотальну катастрофу. Першого удару завдав Варшавський сейм, котрий урізав права Козацької держави до рівня Зборівського договору 1649 року, тобто повернув усе на початок визвольних змагань, коли Рatria Cosacorum ще тільки почала було конституюватися. Іншими словами, польсько-литовська шляхта у своїй масі відмовилася визнати українців рівними з поляками людьми (хоча був серед неї ряд достойників, які прагнули рівноправ’я з козацьким народом і вважали, що без цього самій Польщі буде непереливки). Із цим не могли змиритися навіть найближчі прибічники Виговського, такі як Іван Богун. Другий удар - у випадковій, безглуздій прикордонній сутичці загинув великий канцлер Князівства Руського Юрій Немирич. Третього удару - у спину Вигов-ському - завдали свої. Почалися підбурювані Москвою повстання; запорожці ударили в тил силам гетьмана; переяславський полковник Тимофій Цюцюра запросив московське військо князя Трубецького вступити в Україну й «навести лад» у ній. Відтак у вересні 1659 року, за рік після Гадяча, під містечком Германів-кою на Київщині зібралася козача чорна рада. Проти Івана Виговського прибічниками Москви було висунуте безпрограшне звинувачення: мовляв, «гетьман запродав Україну ляхам». І це звинувачення спрацювало в очах не тільки «черні», а й значної частини політичної спільноти. Як і в багатьох наступних випадках, аж до нашого часу, коли найрозумніших і найпроникли-віших політиків та інтелектуалів звинувачують у «запроданстві», коли кажуть, що Іван Мазепа, мовляв, хотів запровадити унію, Симон Петлюра - продати Україну Англії та Франції, а Степан Бандера - німецькому (а після 1945 року) - англо-американсько-му імперіалізму. Як бачимо, після Переяслава потужна московська пропагандистська машина традиційно дурила український плебс і навіть частину освіченої верстви; а от дурні та невігласи при владі, схоже, мало кого хвилювали тоді й хвилюють зараз -і тут уже винна зовсім не Москва...

Власне кажучи, хіба ж була якась особлива трагедія у відмові сейму Речі Посполитої ратифікувати Гадяцький трактат у повному обсязі? Ні. Слід було спокійно й розважливо зібрати всі козацькі сили і спільно з татарськими союзниками (згадаймо: усі перемоги Богдан Хмельницький здобув разом з татарами!) іти на Варшаву. Якби сто тисяч козаків і татар просто стали під Варшавою - сейм дослухався б до прихильників троїстої федерації та проголосував би за все, чого вимагала Patria Cosacorum (адже об’єктивно таке рішення пішло б на користь і Польщі та Литві). Проте сталося інакше. Брат пішов на брата, кров залила Україну, де часом було не лише по три, а аж по чотири гетьмани, і відтак за кілька років постала Руїна, за часів якої територію Козацької держави поділили між собою Московія, Польща та Оттоманська Порта. Інтелектуали ж тієї доби плакали над долею Вітчизни, що б’ється, як поранена чайка при степовій дорозі, і закликали до єдності братів-козаків між собою. Пізно! Заклик не був почутий, і бойові дії врешті-решт завмерли тільки тоді, коли настало цілковите виснаження людських та економічних ресурсів українських земель: настала доба Руїни, сама назва якої надто красномовна.

Хоча й у цю добу з-поміж численних претендентів на гетьманську булаву був один - Петро Дорошенко (онук Михайла), який переймався справою відродження державної єдності Козацької республіки. Його політична мета полягала в об’єднанні та усамо-стійненні Ліво- і Правобережної України. «Молодому» Дорошенкові вдалося провести деякі реформи військово-політичного характеру. За час його гетьманування відродився такий інститут, як «генеральна рада», котрий у той час збирався й ухвалював рішення регулярно. Водночас, щоб унезалежнити себе від пере-мінливих настроїв старшини, він створив корпус сердюків -наймане 30-тисячне військо, яке підкорялося лише йому.

Зовнішньополітична стратегія Петра Дорошенка виявилася нетрадиційною. Проводячи спочатку пропольський курс, він, після того як поляки й росіяни підписали в 1667 р. Андрусівський мир про поділ Козацької держави, за яким Правобережна Україна стала сферою інтересів поляків, а Лівобережна - Росії, обрав у союзники Оттоманську Порту. За допомогою останньої йому вдалося в 1668 році на якийсь час об’єднати дві частини України в єдину державу й таким чином, здавалося б, здійснити свою мету, оголосивши себе гетьманом усієї України.

«Проте, - як зазначає історик Орест Субтельний, - ці успіхи виявилися скороминучими. Занепокоєні зростанням гетьманської влади, численні вороги взялися підривати її. Для цього вони застосували давню тактику підтримки суперників гетьмана». І знову в хід пішла ідеологема «продажності» гетьмана, цього разу «бусурманам». Хоча Оттоманська Порта на загал не насаджувала, принаймні тоді, у тих християнських державах, що перебували під її протекторатом, іслам, не надто втручалася в їхні внутрішні справи, і в цілому була більш утягненою в орбіту тодішньої цивілізації, аніж Московське царство. Але - не склалося...

А чи не постають з минулого містки в сьогодення? Адже звинувачення щодо прислужництва демократичних українських сил Заходу й «агресивному блоку НАТО» та заклики до ствердження довічного «стратегічного союзу» з очолюваною «кремлівськими чекістами» путінською Росією ми чуємо на кожному кроці, і не тільки з вуст політичних клоунів. Національні ж інтереси українців при цьому, як і в минулому, забуваються або визначаються помилково.

Отож іще раз нагадаю: Українська держава вже мала добрий шанс ствердити себе у Європі як рівноправна геополітична сила -ще 345 років тому. Зусиллями справжніх спадкоємців Богдана Хмельницького, котрий говорив наприкінці свого життя: «Нам Господь Бог поміг визволити Україну свою руську - при цьому я стою». Іван Виговський та Юрій Немирич спробували закріпити цю свободу та незалежність і ствердити в Україні основи демократії на найвищому тодішньому європейському рівні. Свої ж не дали їм цього зробити, й історичний шанс був на століття втрачений. Чи повториться історія, чи побіжить злякане перспективою по-європейськи цивілізованого життя малоросійство знову «під царя московського, православного», а чи в нас знайдуться нарешті сили для остаточної перемоги? Питання залишається відкритим...

Переяславська рада: міф і його відлуння

А тепер повернімося подумки назад за хронологією, щоб подивитися на історичну подію, яка передувала Гадяцькій угоді -на домовленість, стверджену в Переяславі 1654 року. Вона таки заслуговує на це, хоча (чи «саме тому, що») про неї написані десятки грубих томів.

Дуель істориків

У сучасній Україні варто лише назвати у більш-менш політично заангажованому середовищі слова «Переяслав», «Переяславська рада», «Переяславська угода» чи «вплив Переяслава», як ваші співрозмовники негайно поділяться щонайменше на два табори. Одні будуть говорити про закономірність, благотворність впливу, потрібність і так далі Переяславської ради 1654 року для всієї подальшої української історії. Інші не менш категорично заперечуватимуть позитивний вплив цієї події. Утім, можлива і третя позиція - нищівна лайка всього українського як нездатного на щось путнє, як приреченого на Переяслави, або цинічно-постмодерна усмішка: годі жити міфом Переяслава, слід зануритися в інші, приємніші міфи або почати з усіма ними тотальну боротьбу.

Проте навіть така демонстративна неувага до того, що відбулося 1654 року в Переяславі, засвідчує тривання впливу цієї події на сучасну реальність. І вже не має значення, чи справді 350 років тому в цьому невеликому полковому містечку Козацької держави Богдана Хмельницького відбулося щось справді знаменне, що тоді потрясло основи суспільної світобудови. Головне, що це «щось» присутнє у дні нинішньому, а тому треба з ним раціонально розібратися, поставити в контекст загальноісторичних подій та оцінити з «києвоцентричного» погляду, власне кажучи, з позиції національних інтересів сучасної Української держави, якими б розпливчастими не здавалися комусь ці терміни. Адже суспільство, розколоте навпіл чи то реальним історичним явищем, чи то вибудуваними навколо нього ідеологічними й міфологічними побудовами, навряд чи буде в змозі знаходити адекватні відповіді на виклики сучасності.

Отож, ведучи мову про Переяславську раду 1654 року, варто почати з того її образу, який більш чи менш успішно формували у свідомості всіх тих українських громадян, кому, як то кажуть, тепер «за тридцять», офіційна совєтська наука і пропаганда. Візьмемо для цього не шкільні підручники, а джерело, яке претендувало на науковість та об’єктивність - «Українську радянську енциклопедію». Ось що там написано: «Переяславськарада 1654 - загальна військ. Рада, скликана гетьманом Б. Хмельницьким 8 (18) 11654 у Переяславі (тепер Переяслав-Хмельницький) для прийняття історичного рішення про возз’єднання України з Росією, що завершило визвольну війну українського народу 1648-54. Переговори про возз'єднання почалися ще з червня 1649. На основі їх Земський собор 1653 в Москві схвалив прийняти Україну до складу Рос. д-ви, а 23.Х (2.XI) 1653 рос. уряд оголосив війну шляхет. Польщі. На Україні питання про возз’єднання мало вирішуватися на заг. військ, раді. Для участі в ній з Москви 9 (19) X 1653 на Україну виїхало велике повноважне посольство на чолі з боярином В.В. Бутурліним. 8 (18)1 в Переяславі спочатку відбулася старшинська рада, на якій генеральна старшина на чолі з гетьманом, а також полковники і сотники одностайно висловилися за возз’єднання України з Росією. Того самого дня на міській площі було скликано заг. раду. В П. р. взяли участь представники всіх укр. земель, визволених на той час від польс.-шляхет. гніту. За давнім запорізьким звичаєм присутні стали в коло. В середину його ввійшов гетьман в оточенні генеральної старшини і полковників. Гетьман виголосив промову, в якій показав, що єдиний порятунок для України, яка терпіла від гніту польської шляхти і нападів турецько-татарських агресорів, -у возз’єднанні її з Росією. Після одностайного схвалення рішення про возз’єднання України з Росією В.В. Бутурлін вручив Б. Хмельницькому царську грамоту про згоду прийняти Україну до складу Рос. д-ви і захищати її від ворогів. Всі учасники П. р. на чолі з гетьманом присягали на вірність Росії, після чого В.В. Бутурлін від імені рос. уряду передав Б. Хмельницькому знаки гетьманської влади: військ, прапор, гетьманську булаву і Терезію (каптан) та шапку. Після П. р. представники рос. посольства об’їжджали міста і містечка України для прийняття присяги від населення. Україна входила до складу Рос. д-ви на засадах досить широкої політ, автономії. Возз’єднання України з Росією мало велике прогресивне значення для дальшого політ., екон. і культур, розвитку укр. і рос. народів. Об’єднання двох братніх народів, незважаючи на реакційну політику царизму, рос. і укр. феодалів, зблизило народи Росії і України, згуртувало їхні сили в спільній боротьбі проти зовн. ворогів, проти класових гнобителів - кріпосників і буржуазії, проти царизму і капіталістичного гніту» (К.І. Стецюк // УРЕ. - Вид. друге. - Т. 8. - С. 262-263).

Як бачимо, начебто все сказано науково та об’єктивно - попри окремі негативні наслідки угоди, на загал вона мала позитивне значення для українського та російського народів. Але ось заковика: буквально на наступній сторінці енциклопедії читаємо ще одну статтю того ж автора: «Переяславського полку повстання 1666 - антифеод. повстання в Переяславському полку проти гніту старшин і утисків царських воєвод. Повстання вибухнуло внаслідок жорстокої експлуатації селянства і рядового козацтва старшинським угрупованням гетьмана І. Брюховецького та посилення царським урядом гноблення після укладення московських статей 1665. Першими повстали 18 (28) VII козац. частини в слободі Богушківці. Вони вбили переяславського полковника Д. Єрмоленка і на козац. раді обрали нову полкову старшину. До повсталих козаків приєдналося населення містечок Бубнова, Піщаного, Домантового, Золотоноші, Кропивної, Ірклієва. Заворушення почалися в Миргородському і Ніжинському полках. Проти повстанців гетьман кинув значні сили козаків, які за допомогою

2-тисячного цар. війська та загонів калмиків у серпні під Гель-мязовим, Піщаним і Золотоношею завдали повстанцям поразки. Після придушення повстання активних його учасників було страчено. Незважаючи на невдачу, П. п. п. певною мірою затримало юридичне оформлення кріпацтва на Лівобережній Україні» (К.І. Стецюк // УРЕ. - Вид. друге. - Т. 8. - С. 264.).

Що ж виходить? Що порятунок від польсько-шляхетського гніту українці знайшли у возз’єднанні з Росією, але вже за 12 років одержали нестерпне гноблення з боку царського уряду та місцевих московських холуїв. Ховалися в Московщині від татарсько-турецької агресії - й одержали каральні рейди калмиків (не кажучи вже про розправи з боку самих «братніх росіян»). Ба більше: саме невдовзі після Переяславської ради, з’ясовується, починається «юридичне оформлення кріпацтва» на Лівобережжі, і переяславські козаки своїм героїчним, але безнадійним повстанням «певною мірою» затримують цей процес. А що таке кріпацтво в російському варіанті? Це не просто особиста залежність селян від феодалів, не просто прикріпленість їх до землі, як на Заході (і як досі в Україні); це - синонім рабства, коли селянин не мав жодних юридичних прав ані у стосунках із державою, ані у стосунках з феодалом.

Таким чином, навіть побіжний погляд на проблему доводив: у рамках офіційної- парадигми виникали нерозв’язувані раціонально суперечності між офіційною ж оцінкою Переяславської угоди як такого собі «історичного порятунку» української нації та реальними наслідками цієї угоди, які не можна було повністю замовчати. А от на допитливу людину, котра хотіла б дізнатися із совєтських джерел детальніше про зміст українсько-росій-ської угоди та про її кваліфікацію з огляду на міжнародне право, чекала б значно більш копітка праця - їй довелося б чимало понишпорити у спеціальних малотиражних виданнях.

У совєтські часи об’єктивну довідку про зміст Переяславської угоди можна було одержати, хіба що якимось дивом отримавши доступ до «буржуазно-націоналістичної» «Енциклопедії українознавства», - видання, сам факт появи якого свого часу спонукав керівництво СССР санкціонувати створення УРЕ як своєрідної відповіді «українським буржуазним націоналістам». Отже, стаття, написана одним із провідних українських істориків XX століття О. Оглоблиним (ЕУ. - С. 2018); «Переяславська угода 1654 року - договір мілітарно-політ. союзу, укладений між гетьманом України Богданом Хмельницьким і моск. царем

Олексієм Михайловичем. У процесі нац.-визвольної революції й війни з Польщею Б. Хмельницький мав низку союзів: з Кримом, Туреччиною, Московщиною (1654), пізніше - із Швецією та ін. країнами. Зраджений (втретє) крим. ханом під Жванцем 1653 р. і не сподіваючись реальної допомоги з боку Туреччини, гетьман, напередодні нового поль. наступу, звернувся до Москви, яка, зі свого боку, зацікавлена була в союзі з Україною, щоб не допустити до тіснішого укр.-тур. зближення. Переговори почалися в січні 1654 у Переяславі (з укр. боку - гетьман і старшинська рада: з моск. - посольство на чолі з боярином В. Бутурліном) і завершилися в березні того року, в Москві (з укр. боку - ген. суддя С. Бог-данович-Зарудний і переяславський полк. П. Тетеря; з моск. -бояри кн. О. Трубецькой і В. Бутурлін та ін.). Договір був оформлений у вигляді двох основних документів (за зразком Зборівської угоди 1649 p.): царської «Жалуваної грамоти» Військові Запор. (були також окремі грамоти станам України) 27. 3. 1654 ill «статтей», здебільша військ.-політ. й техн. характеру. Україна визнавала протекцію моск. царя як «царя Малої Росії», а Москва визнавала гетьмана й Військо Запор, за єдину держ. репрезентацію України та її уряд. Україна, на чолі з вільнообраним гетьманом, зберігала держ. самостійність і незалежність у справах зовн, і внутр. політики, зокрема адміністрації, судівництва, війська, фінансів і госп-ва, соц. відносин, культ.-нац. й церк.-рел. життя. Права і вольності коз. та ін. станів (шляхти, міщанства, духовенства) були ґарантовані. Москва зобов’язувалася боронити Україну збройно й негайно виступити проти Польщі, у зв’язку з чим моск. залога, на чолі з воєводою, мала обсадити Київ. Реєстр коз. війська, яке мало діставати окрему платню від царя (із зібраних на Україні податків ), був встановлений на 60000. Зважаючи на стан війни, укр. уряд не повинен був провадити зносин з Польщею й Туреччиною без дозволу царя (цей пункт не був запроваджений у життя, так само, як і збирання податків з укр. людности до царського скарбу). Ці обмеження, а також формальний бік П. у. 1654 р. спричинилися до розбіжного тлумачення її з обох сторін. Укр. уряд, зокрема за Б. Хмельницького, вважав П. у. 1654 р. передусім за тимчасову угоду мілітарно-політ, характеру. Натомість Москва, особливо після смерти Б. Хмельницького, чимраз більше втручалася у внутр. справи України, обмежуючи її суверенні права, а згодом звела нанівець П. у. 1654 р. П. у. 1654 р. не знайшла собі одностайної оцінки в наук. іст. та правничій літературі, зокрема щодо правного характеру укр.-рос. відносин, створених цією угодою. Деякі дослідники (перев. рос.) вбачали в П. у. 1654 р. інкорпорацію України Росією, повну чи неповну (Д. Одинець, І. Розенфельд, В. Мякотін у пізніших часах та ін.) або ж автономію України в складі Моск. царства, а згодом Рос. Імперії (Б. Нольде та ін;). Ін. дослідники, як укр., так і рос., вважали П. у. 1654 р. за договір реальної унії двох держав (М. Д’яко-нов, О. Філіппов, О. Попов), персональної унії в особі моск. царя (В. Сергеевич, Р. Лащенко та ін.), васалітету (М. Коркунов, В. Мякотін у своїх перших працях, М. Покровський, почасти М. Грушевський та І. Крип’якевич, М. Слабченко,А. Яковлів у ра-ніших своїх працях, JI. Окіншевич та ін.), протекторату (почасти М. Грушевський, І. Крип’якевич, Д. Дорошенко, Б. Крупниць-кий.А. Яковлів у пізніших працях), псевдопротекторату чи ква-зіпротекторату (Б. Талайчук), мілітарного союзу двох держав, скріпленого протекцією моск. царя (В. Липинський, І.Борщак, почасти А. Яковлів в останніх публікаціях, С. Іваницький та ін.). У сучасній укр. історіографії найбільш поширена концепція васалітету-протекторату (Л. Окіншевич, А. Яковлів ) і мілітар-но-політ. союзу (В. Липинський, О. Оглоблин). Натомість сучасна сов. історіографія взагалі заперечує договірний характер П. у. 1654 p., визнаючи лише рішення т. зв. Переяславської ради про «возз’єднання двох братніх народів у єдиній Рос. державі».

Читач сам може оцінити принципову відмінність текстів в УРЕ та ЕУ: якщо в першій виголошується щось остаточне, на кшталт абсолютної істини, без огляду різноманітних позицій в історичній науці (що є зрозумілим, утім, за панування «єдино-правильного вчення»), то у другій цитованій енциклопедії стисло подано не тільки виклад історичних подій, пов’язаних із Переяславською угодою, а й основні типи потрактування цієї угоди в українській, російській і ранній совєтській історіографії. Ба більше: читач, повернувшись до тексту УРЕ, може на власні очі пересвідчитись у справедливості характеристики Олександром Оглоблиним сучасної йому (і практично всієї подальшої) совєт-ської історіографії.

Що ж було найменшим злом 350 років тому?

Естафету міфотворчості совєтських «істориків» підхопили російські й деяка частина українських «науковців», котрі вперто продовжують обстоювати тезу про «возз’єднання братніх народів». До таких «марксистсько-слов’янських» діячів належить, зокрема, академік та народний депутат кількох скликань Петро Тол очко, котрий виступив з великою статтею «Кому і чим завинила Переяславська рада» в парламентській газеті «Голос України» (від 3 серпня 2002 p.). Понад половину цієї статті П. Тол очка присвячено переказу матеріалів підручників з історії СССР зразка 50-80-х років, котрі базувалися на відомих «Тезисах» ЦК КПСС «О 300-летии воссоединения Украины с Россией (1654-1954 гг.)». У статті багато говориться про те, якою поганою була Річ Посполита, відтак кинуто камінчик у город українських «націонал-патріотів нинішніх, які схильні ідеалізувати польську добу в історії України». П. Тол очко у згаданій статті перераховує можливі варіанти зовнішньополітичних орієнтацій Гетьманщини й доходить висновку, що для України «союз із Росією у тих історичних умовах був єдино прийнятним», оскільки союз із Отто-манською Портою та її васалом - Кримським ханатом, мовляв, «був цивілізаційно неприродним». Іншими словами, хоч круть, хоч верть, Козацька держава Богдана Хмельницького мала йти під московського царя. Усе інше, мовляв, вело до ще більших лих, ніж ті, яких реально зазнала Україна.

Проте чи так це? Сучасні історики достатньо повно, на основі текстів тодішньої доби, реконструювали цілі, які ставили перед собою Богдан Хмельницький та його оточення, і дійшли висновку: жодна з них не була досягнута. Не вдалося домогтися ані збереження привілеїв і вольностей шляхти й козацтва (вони були значно урізані в Російській імперії); ані оборони українського православ’я (відмінності між «київською» та «московською» гілками православ’я - окрема тема; але, очевидно, не випадково полковник Іван Богун узагалі висловив у Переяславі сумнів щодо християнської сутності російського православ’я); ані збирання всіх етнічних українських земель у кордонах часів Київської Русі (власне, з об’єктивних причин частина цих земель і зараз залишилася поза межами Української держави, так само, як у межах

України опинилися фрагменти давніх етнічних територій інших народів); ані розвитку міського самоврядування (цього прагнули українські міщани); ані збереження українських традицій суспільного життя (а з цим, зокрема, були пов’язані пункти українсько-російської угоди 1654 року щодо призначення на всі владні посади в Україні тільки місцевих уродженців та щодо збереження власне українського судочинства); ані економічного прогресу і процвітання (що малося на увазі, коли в угоді йшлося про самостійну фінансову систему та привілеї козацької старшини); ані, навіть, швидкого виходу з тяжкої війни та досягнення вигідного миру (задля чого, власне, і потрібна була московська військова потуга).

Отож можна сказати, що Переяславська рада врешті-решт була б історично прогресивним (за всієї умовності цього терміна) явищем, якби в разі переходу України під протекторат московського царя наслідком стало закінчення війни, припинення бойових дій на тривалий час (бодай в основному, адже у Степу повного замирення домогтися було неможливо взагалі). За таких обставин років за десять-п’ятнадцять людський та економічний потенціал Гетьманату (нагадаю, по обох берегах Дніпра, аж до Дністра і Збруча, навіть якби не вдалося домогтися кордону по Сяну та Бугу) відновився б, а далі - зростав би швидкими темпами. При цьому Україна в результаті більшого на той час закорі-нення ринкової свідомості та розвою ринкового господарства випереджала б у поступі корінні землі Московщини, а мирний період дав би змогу продовжувати вивезення товарного хліба до Західної Європи через Ґданськ. Так само успішно розвивалася б українська церква та культурно-освітні процеси. Тривалий мирний період істотно згладив би ворожнечу між поляками та українцями, євреями та українцями, кримськими татарами та українцями. Нарешті, саме за мирного часу еволюційним чином відбувалися б процеси національного самоусвідомлення та внутрішнього структурування українського суспільства, які поставили б Україну в ряд з передовими тодішніми європейськими націями.

Натомість прямим наслідком Переяслава стало продовження воєнних дій, розтягнених ще на понад десять років. Основним тереном цих дій та головним постачальником «гарматного м’яса» для них (до речі, для всіх воюючих сторін) стала Україна. Ось і наслідок. Історик Наталя Яковенко пише: «У 60-х роках XVII ст., за підрахунками демографів, чисельність населення Поділля була меншою навіть у порівнянні з останньою третиною XVI ст.; на Брацлавщині, Волині і Галичині людські втрати на середину 50-х років складали щонайменше 40-50%. Мешканці охоплених війною регіонів масово виселялися в Молдову та на Лівобережжя Дніпра й далі - в московську Україну (майбутню Слобідську Україну), а тисячі нещасних потрапляли в ясир». Зокрема, в історичних джерелах знаходимо, що «людський товар» надзвичайно знецінився під час воєнної кампанії осені 1654 - весни 1655 років, коли орда, що виступала тоді (прямий наслідок Переяслава!) на боці польської коронної армії, спустошила тільки на Поділлі 270 сіл і містечок, спалила не менше 1000 церков, винищила до 10 тисяч малих дітей. Водночас вояки каральної експедиції Чарнецького самі передавали татарам маси бранців, вимінюючи їх на військове спорядження та харчі. Інший епізод: восени 1655 року московська армія, рухаючись на Львів, випалила по дорозі села й міста на відстані 50-60 кілометрів від основного напряму маршу війська (за термінологією сталінської доби, «брати», «визволителі» прийшли!). Одночасно 100-тисячне військо кримських, буджацьких, білгородських та ногайських татар спустошувало територію від Києва до Кам’янця-Подільського. Поки Хмельницькому вдалося досягнути домовленостей із ханом (при цьому діючи всупереч Переяславському договору!), край був уже спустошеним. Отже, гуманітарна катастрофа (яка, власне, супроводжувала всю визвольну війну, хоча такі обсяги спустошень і різанини не були винятком для тодішньої Європи) тривала й після Переяслава, причому в більших масштабах, ніж до цього.

І ще про наслідки Переяслава. Михайло Грушевський звертає увагу на договірний характер стосунків України з Росією (яким би чином не розглядати ці договори) і наголошує, що Петро І, потім Катерина II однобічно розірвали ці відносини. Цього факту, втім, не заперечує ніхто ані з українських, ані з російських історіографів (йдеться, звичайно, не про ідеологів, а про дослідників). Таким чином, саме російська сторона зі своєї вільної волі перетворила Переяславську угоду на шмат паперу. З моменту ліквідації Гетьманщини та Січі не випадає навіть з певною мірою говорити про «добровільність» входження українських земель до Російської держави. Ідеться про відверту військову окупацію з одночасним (як це й робиться зазвичай у подібній практиці) заохоченням колаборантів. Ба більше: попри словесне підтвердження договірних стосунків двох країн, фактично Переяславська угода була денонсована Москвою значно раніше, 1667 року, коли Андрусівське перемир’я зафіксувало поділ України між Московським царством і Річчю Посполитою.

Тому постає інше закономірне запитання: а чи досяжними взагалі в ті часи були ті цілі, про які йшлося вище? Чи то був властиво утопічний проект Хмельницького, неможливий до здійснення? Тут ми виходимо за межі власне історичного пізнання, яке має справу з фактами. Але, з іншого боку, за будь-яких обставин, наполягання на тезі, що, мовляв, тогочасні українці принципово не могли створити власної незалежної ранньонаціональної держави й мали шанс зберегти етнокультурну тожсамість винятково у складі Московської держави, однозначно є глибоко антинауковим. Адже в такому разі доведеться або стати на позиції неіснування української нації як такої (що наразі обстоює чимала кількість представників офіційної російської «науки»), або наполягати на вродженій, глибинній, ментально-культурній неповноцінності українців, здатних на існування тільки під омофором Москви, чи, у м’якшому варіанті, у державному союзі з нею (на цій позиції фактично стоять академік Петро Толочко та інші ідеологи «слов’янського братерства»).

Власне кажучи, навіть суто лінгвістичний підхід доводить, скажімо, не меншу спорідненість української мови з польською, аніж її спорідненість із мовою російською. І на ідейну спрямованість творчості Тараса Шевченка польський вплив, як доведено сучасними дослідниками, був аж ніяк не меншим, аніж російський. Уже це засвідчує існування щонайменше двох альтернатив для тодішньої України. У цьому зв’язку професор Юрій Мицик слушно нагадує, що «Богдан Хмельницький штурмував московський Смоленськ у 1633 p., а не боронив його від польського війська, що Іван Богун на початку 40-х років XVII ст. доходив у військовому поході аж до Мордовії, їцо гетьман Сагайдачний ходив зі своїми запорожцями для підтримки поляків на Москву, а не навпаки - із московитами на Варшаву і так далі». Власне, «польську альтернативу» української історії можна виразно простежити аж до 1920 року, коли державно-політичний союз «Пілсудський - Петлюра» порятував Європу від «революції ззовні», принесеної на червоних багнетах: у той час, коли маршал Ю. Пілсудський зупинив і вщент розгромив війська М. Тухачевского під Варшавою, генерал-хорунжий Марко Безручко зробив те саме з кіннотою Є. Будьонного під Замостям. Зрозуміло, що польська історіографія воліє вести мову тільки про «диво на Віслі»; проте чи не робиться це тому, що в незалежній Україні генерал Безручко досі аж ніяк не вшанований і про нього знають тільки фахівці?

Та повернімося у XVII століття. Виходячи з принципової варіативності реального історичного процесу та його розвитку за принципом «виклик - відповідь», слід визнати, що Україна доби Богдана Хмельницького мала шанс державного самоствердження, яке органічно перетекло б у формування модерної державної європейської нації. Цей шанс був використаний тільки частково, і навряд чи саме Переяслав був найкращим варіантом реалізації цього шансу. Скажімо, сучасний французький дослідник Ален Безансон наполягає, що в ті часи найсприятливішим для органічного національного розвитку України був би турецький протекторат, який традиційно не передбачав надто значного втручання у внутрішні справи об’єкта такого протекторату, а на додачу створив би геополітичний бар’єр проти територіального руху Московської держави на південь, що значно раніше змусило б її до інтенсивного, а не екстенсивного розвитку; у середовищі ж сучасної польської та литовської інтелігенції побутує думка, що ідеальний для всіх трьох країн варіант виходу з тяжкої кризи середини XVII століття окреслював Гадяцький трактат 1658 року, про який уже йшлося.

«Возз'єднання» як катастрофа для України та Росії

Зауважу, що парадоксальним чином в історичній науці й суспільній свідомості оцінка «прогресивності» Переяславської ради найвищого рівня набула в період позірного торжества в СССР марксистської ідеології. На початку 1980-х я, тоді старшокурсник філософського факультету Київського університету ім. Т.Г. Шевченка, був членом студентсько-аспірантського гуртка, в якому, зокрема, саме з позицій «автентичного марксизму» (тобто незалежного від чергових партійних постанов і від совєт-ських партійних вождів, починаючи з Леніна) була обговорена й оцінена Національно-визвольна революція. Відтак «компетентні органи» за якийсь час інкримінували учасникам гуртка саме цю оцінку подій того часу (включно з Переяславською радою) як «ворожу совєтській владі». Отож, оскільки й зараз ідеологи та прихильники Компартії України високо цінують значення Переяславської ради у «возз’єднанні братніх народів», варто подивитися, як би насправді мали розглядати цю подію прихильники марксистської ідеології. ...