Это короткий фрагмент для ознакомления с книгой.
Григір ТЮТЮННИК СТЕПОВА КАЗКА Казки і оповідання
Казки
Степова казка
Забутий курінь
Ніхто вже не пам’ятає, відколи стоїть посеред степу отой Курінь — хатка не хатка, бо ні стін, ні вікон, ані димаря; одначе й стіжок не стіжок, бо двері є. А за дверима — холодний морок, грибами-поганками пахне та давніми дощами. Є ще у Куреня дві великі діри по боках. Одна зяє на північ, звідки взимку вітри холодні, друга на південь, звідки вітри теплі. Гасають побіля Куреня й інші вітри й вітерці, шукають, у яку б то їм веселу дірочку свиснути: опівнічні — вітри чорні; вдосвіта — блакитні, в полудень — прозорі; звечора — зелені. І всяк свою пісню виводить у дверях Куреневих та дірках; чорний вітер, опівнічний, стогне по-совиному; блакитний, досвітній, зітхає спросоння; прозорий, полуденний, весело свиськає, а зелений, вечоровий, тихо воркоче, бо хочеться йому спати. Стоїть Курінь, старіє. Мох на ньому послався, жовтий і зелений, бур’яни довкола розкошують, не кошені, не толочені: полин і вівсюг, ковила і молочай, горошок і деревій. А на самому верху Куреневому тополеня росте — залетіло звідкись іще зернятком. Куди воно мандрувало, звідки — хтозна. Приблудне тополеня. Взимку та повесні Курінь відчинено з ранку до вечора і цілу ніч. Заходь у двері, лізь у вікна-діромахи, якщо тобі дверей мало! А восени і влітку — зась, тому що і двері, і дірки, і бур’яни довкола засновані павутиною: згори вниз, уздовж і впоперек, сітями круглими й сітями навкісними. Всякими. Бо кожен павук по-своєму думає: один кругло, другий уздовж, третій упоперек. Яка думка, така й сіть! Незатишно в Курені. Од моху дух похмурий сходить, а всередині усе щось гуде: чи то протяги степові, чи, може, джміль залетів та ніяк не вибереться. Забутий Курінь. І ніхто вже не пам’ятає його молодим, коли був він схованкою від гроз і спеки, холоду і втоми всякому степовикові — і орачам, і сіячам, і жниварям, і молотникам. А ниви пахли хлібами, динями, кавунами, і шуліки високо в небі погойдувалися на крилах. Вечорами перед Куреневими дверима горіло вогнище, збиралися вморені люди і співали вморених пісень. Потім і люди, й пісні засинали, і тільки полум’я од вогнища то шугало вгору червоними шпичками, то гнулося дугою од вітру, то й зовсім згасало. І тоді аж до світанку жеврів та блимав у ніч невсипущий жар та іскри никали побіля Куреня цілими роями і гасли нишком одна по одній. Тепер Курінь уже давно живе посеред степу сам-один. Вже й говорити забув. А знав же! Не сам знав, щоправда, а навчився від того, хто його змайстрував, — дядька Демида, теслі і вшивальника. Було це так. Коли Демид тесав дерево на Курінь, то перед тим, як сісти перепочити, розгинав спину, брався руками за поперек і казав: — О-ох! Болять мої кісточки. Мабуть, на дощ. А коли зробив Куреневі раму, щоб він міцно стояв на землі, коли оббив латами, щоб було до чого солом’яні кулі в’язать, а далі ще й ушив, то перш ніж сісти на траву і закурити цигарку — а може, на радощах, що Курінь уже готовий, — вигукнув весело: — Хух. Заморився, хай тобі абищо. Не на Курінь сказав «абищо», а на саме оте Абищо. А що воно таке, ніхто не знає, навіть сам дядько Демид. Потім, перепочивши та перекуривши, ходив Демид навколо Куреня, причісував граблями стріху, пробував його похитати рукою і казав сам собі: — Ш-шо-о? Він стоятиме! Демид як змайструє, то навік. Еге! А другого дня прийшли люди забирати Курінь у степ. Стали підсаджувати його на воза, а він раптом сказав так самісінько, як і Демид: — О-ох! А як везли у степ і вітер бавився новенькою солом’яною чуприною Куреневою й терся об його солом’яні боки, він усе казав і казав здивовано: — Ш-шо-о? Шо-о-о? Коли ж привезли і зсадили з воза на землю, Курінь радо видихнув: — Хух! І часто він потім так казав, бо часто його перевозили й переносили з поля на поле, з баштану на баштан. Тепер забутий Курінь мовчав день у день і рік у рік, бо ніхто його вже нікуди не возив і не носив. Навіть не згадував ніхто, як колись, бувало: — Ой, рятуйте, яка хмара насуває! Гайда, людоньки, до Куреня! Або: — Де се воно вогнище так виграє в степу? — А то коло Куреня сторожі вечерю варять. Тепер — ні. Тепер хіба мо’ хтось проїжджий чи перехожий спитає в селян: — Що воно ото чорніє в тумані серед поля? — То був колись Курінь, — одкажуть йому. — Тепер там ніхто не живе. Та й по всьому. Так думають і кажуть люди. Бо їм невтямки і навіть невздогад, що насправді Курінь отой хоч і старий, та не сам. Насправді в ньому живуть, і старанно працюють, і спочивають, і їдять, навіть граються, як є коли. Живуть у ньому ті, чиєї мови люди ніколи не чули, не знають, а отже, думають, що її й нема. Нехай собі думають. А ми краще подивимося та послухаєм.Як свисне бабак
Ранньої весни, коли в степу на сході сонця по всіх ярах та виярочках вилежуються сонні тумани, а трави ще тільки сходять на пагорбах зеленими табунцями, біля самісінького Куреня ворухнулася раптом суха бур’янина, похиталася-похиталася з боку в бік і впала. А на тому місці, де вона стояла, зробилася нора. У норі хтось важко посапував і сердито бурмотів. А трохи перегодом з-під землі виткнувся в туман гострий писок, за ним — сердитющі настовбурчені вуса, а за вусами і вся голова якогось підземельника — припорошена пилом, без очей і з маленькими ямочками в щетині замість вух. — Пфк! — сказав підземельник, курнувши хмаркою пилу. Потім понюхав туман і прислухався. Біля Куреня, в бур’янах, і далі в степу було тихо, а туман — теплий. Аж тоді підземельник повільно підняв угору дві рогові заслінки побіля вух-ямочок, і з-під них вигулькнуло на світ двоє очей. Вони були маленькі й колючі. — Пфу! Як червоно. Підземельник недобачав, тому сонця не любив. «Гм, де ж це я опинився?» — подумав підземельник сердито, бо йому дуже хотілося їсти, і вибрався з нори весь. Він був кволий після зимового сну, тому ледве переставляв ноги — передні, з гострими роговими пальцями, ще нічого, міцненькі, а задні ледве волочилися, і слідом за ними ледве волочився геть охлялий хвіст. Наткнувшись на Курінь, підземельник злякано присів, а що Курінь мовчав і не ворушився, то він осмілів, покуштував язиком вологий від туману мох і став швидко його лизати. Ах, як прохолодно стало йому в грудях, скільки сили прибуло одразу! І підземельник повеселішав. — Ту-ру-ру, ту-ру-ру, — замугикав він і рушив обдивлятися Курінь з усіх боків. Курінь пах землею і мохом і видавався підземельникові горою, що виникала десь високо в тумані. А бур’яни навколо — як ліс, і пахощі їхні були гіркі та прохолодні. «Добре було б отуто вирити колодязь, — подумав підземельник. — З цієї гори в нього набігало б у дощі повно води. А на рівному вирий — води набирається при самому дні. Полізеш, лизнеш капельку і вибирайся, дерися знову вгору. Та ще задки. Спробуй!» І тут він опинився напроти Куреневих дверей. З них сивими клубками викочувався туман і дихала вогкість. Підземельник наїжачився і гукнув дуже войовниче: — Турр, турр! У Курені, однак, ніщо й не шелеснуло, тільки луна розкотилась по темних кутках. «Гм, виходить, я прокинувся перший, — подумав підземельник. — А може, ще й Бабак не свистів, може, ще й не весна, а тільки відлига?» І вже геть осмілів (раз він перший, то кого ж йому боятися!) і попхався в Курінь. Проте не зробив і двох кроків, як з-під ніг йому закричали погрозливо: — Ану, не наступаться! — І луна в Курені теж погрозливо проказала: «Ану, не наступа…» Підземельник присів на лапах, зачаїв подих. І тут йому стало лоскотно — в ноги, в боки, в живіт, навіть на кінчикові носа лоскотнуло. Підземельник оглянув себе і побачив, що по ногах йому один за одним, як пожежники по драбині, деруться якісь носаті бігунці. Вони підсаджували один одного носами, підпихали тоненькими ніжками і всі, як один, войовниче ворушили вусиками. — Ти хто такий?! — почув підземельник і побачив на кінчикові свого носа такого ж бігунця, як і інші, тільки трохи товщого. Він також ворушив вусами і дивився в очі підземельникові дуже суворо. — А ви хто? — сердито буркнув підземельник. — І чого лоскочетесь? ...Все права на текст принадлежат автору: Григір Михайлович Тютюнник, Григір Тютюнник.
Это короткий фрагмент для ознакомления с книгой.