Люко Дашвар Биті є Гоцик

Частина перша

Всевидяща дупа

– Халепа тобі – мама! – кричала Гоцикові рідна ненька у далекому дитинстві, коли пацаня поспіхом змащувало збиті в кров коліна гарячою пилюкою і мчало до дірки у паркані друзяк доганяти. А тато без слів. Біля шпарини – хоп! За шкірку і до свиней у загородку.

– Сиди і думай, трясця матері!

Гоцик сопів ображено хвилини зо дві, штовхав поросят, що вони із цікавістю тикали п’ятаками малому в живіт, прикладався до їхньої миски з вареною морквою – а повиздихайте! – вмощувався у куті і мріяв: от виросте і встрягне в таку халепську халепу… Нізащо не зупинять!

– А як ти взнаєш, куди саме лупитися? – питав Гоцика друг Бронька.

– Дупою відчую… – відповідав упевнено.

Ох, та дупа – невід’ємна складова української інтуїтивної прозорливості. Прямим нервом до серця. Як у грудях муляє, той же час у дупу пече, – і не хочеш, підскочиш і… Аби не в халепу. А Гоцик, як неньці вірити, тільки туди, зараза.

І ото варто було посеред ночі крастися на подвір’я фермера Павки Козленка, давати Павковим собакам харчу, виймати з вигрібної ями гімна кіло, аби тим гімном на Козленкових воротах вивести «Паня – падло». І так усе село знає – смердить пихатий синочок колишнього голови колгоспу, що він нині сільраду окупував, – без хабара і не потикайся! Школу на трояки, гульбанив пару років у столиці – все казав: «В аграрному…» – а як виперли з тріском, тато з нього фермера зліпив. А хіба з гімна куля вийде?! Зібрав, сука, кукурудзу, оточив поле охороною, щоб односельці качани, що на ґрунті лишилися, не збирали. Та людям не те скіпка. Хай би сам ходив з мішком, збирав, так ні! Загнав трактора і переорав.

– І навіщо тобі та халепа?! – плакала ненька. Прикладала до Гоцикової побитої морди капустяне листя, коли Павка вирахував, чиїх то рук діло, і так зчепилися – ледь розтягли.

– Так, хай знає…

– Отепер точно проходу не дасть, – сказав тато.

– Ще хто кому… – буркнув Гоцик.

І якось навесні, якраз перед випускними шкільними іспитами, генделику «Марія Магдалина», коли п’яний Павка Козленко Гоцикову однокласницю Тайку в кутку затиснув, знову вляпався… До Козла і дівчини підійшов, мовляв, а хто тут у нас ледь не трахається у людей на очах під музику…

– Тайко, ти дурна? – здивувався, побачивши конопату реготуху, що вона у школі сиділа за сусідньою партою, а тут супилася в куті, наче й сама не розуміла, що відбувається.

– Вали звідси… – процідив Козел. – Ми з Тайкою восени одружуємося.

Гоцик не звалив.

– Не ходи за Козла, – сказав дівчині впевнено. – Краще вже за мене…

Павка Козленко мовчки дістав ніж, пішов на Гоцика.

Гоцик напружився і зрозумів: на логіку і здоровий глузд покладатися марно. Тільки на дупу. Як дременув! Паня слідом. Добре, не порізав нікого по дорозі. На вулицю вискочив – а нікого!

– Гооцик! – гаркнув, лють у вухах дзвенить.

Гоцик сидів на абрикосі, що вона застовбила собі місце поряд з «Марією Магдалиною» ще років тридцять тому, здичавіла, та родила й досі – дрібне кисле. І цеї травневої пори уже приготувалася – зеленими пуголовками плодів важка.

Гоцик зірвав зелену абрикосу, поцілив у Козла, плюнув йому на бошку і сказав:

– Тобі чого?…

Паня скакав козлом, брався лізти на деревину, Гоцик довбав його черевиком по руках, клацав дешевеньким мобільним – знімав! – іржав, аж кагал з «Марії Магдалини» вивалив на забаву подивитися.

Дурнуваті забавки урвалися несподівано.

Гоцик закінчив школу, уперся рогом – не поїду нікуди! Мати в сльози: гроші збирала-мріяла, аби син вищу освіту отримав, філологом став. Тато бурчав: навіщо воно йому?! Хай краще помагає свиней вирощувати. Ох, ті свині! Якби не вони, так би й лишився у рідній Нехаївці.

Свиней Гоцик ненавидів з дитинства – не один день з льохами у загородці просидів! – тож перспектива залишитися їм на радість гризла серце: краще уже гайнути геть. Та за Сеймом, на хуторі, де цигани збирали металобрухт, варили самогон і тихцем коноплею приторговували, у стайні рома Петра пряли вухами Гоцикові улюбленці, що він до них бігав при першій-ліпшій нагоді, – трійко доглянутих, граціозних коней. Лорд, Ванда і Кассіопея. Петро не бурчав, дозволяв хлопцеві і чистити коней, і випасати, і верхи… А коли біля Ванди з’явилося смішне чорне лоша, кволе і слабке, Гоцик з тиждень від нього не відходив, поки те не оклигало.

– Переїжджай до нас на хутір, – казав Петро. – Хата порожня є, підправимо тобі її. Коней розводитимемо, продаватимемо… Своїх заведеш.

Ото мрія! І залишився б, хай би батьки з інститутом і свиньми хоч показилися, та знову халепа на Гоцикову дупу. На Козленковому подвір’ї теж кінь з’явився – немолодий, сірої масті, очі сумні. Паня хвалився – у карти виграв і, хоч коняка йому ні до чого, поставив біля «мерседеса» задля понту. Гоцик побачив – умер!

– Андалусієць, – переповідав Петрові. – Їй-богу! Лоб широкий, шия довга м’язиста. Плечі з гарним нахилом. А грива ж яка…

– Звідки тут андалусійцю взятися? – не повірив ром, та до Нехаївки поїхав на коняку глянути.

Наступної ночі сірий кінь зник з Паниного подвір’я, залишивши по собі тільки зрізане сідло і купку навозу. Та нехаївці чесали язиками не про Пашчині волання, що півсела від них попросиналося до сходу, не про таємничих злодюжок і не про саму коняку. Найбільше всіх дивувало інше: як сірий кінь зміг тихо і беззвучно перестрибнути двометровий бетонний паркан Паниних володінь, бо ж не через ворота його вивели! Ворота відпадали: зсередини замикалися чудернацьким китайським замком, який без грюкоту і смиканини не підкорявся навіть хазяїну.

Паня хильнув горілки, прихопив рушницю і попхався до Гоцикового двору, бо й сумніву не мав – Гоцик, падло, вичудив! Стрільнув у повітря, перелякав свиней, що тато їх саме із загородки випустив, горлав несамовито:

– Уб’ю, сука!

Гоцикова ненька трусилася під столом на кухні, тато у свинячій загородці шукав дрина, з-за своїх парканів нехаївці виглядали, а тут тобі – стиць! Дільничний Сойка суне, хитається: що таке?!

Паня на нього рушницю: ану, геть! Сойка розстроївся: оце так до влади?! Він, бля… цілодобово на посту! Минулої ночі взагалі очей не зімкнув, бо кум причіп до трактора купив. До ранку у «Марії Магдалині»… технічні характеристики… обмивали. А тут якесь цабе йому…

Пішов на Паньку. Козел зціпив щелепи, натиснув на гачок. Я-ак бабахне у дільничного набоями на кабана. Сойку відкинуло – лежить посеред двору, червона калюжа ландшафт вирівнює. Паню не попустило – ще більше роз’ятрився. До Гоцикової хати пішов…

– А тепер тебе, сука, покладу…

Та дільничному лише плече порвало в лахміття. Підскочив, очманілий, ухопив ніж, що він на лавці лежав, бо Гоциків тато щоранку тим ножем свиням буряк і моркву рубав, підскочив до Пані – як садоне ножем у спину.

– Козел, бля… Тебе заарештовано!

Паню Козленка ховали наступного дня. Панькина мати валялася на землі біля труни, голосила, поки не знепритомніла. Панькин тато хитався, чорний, – не підійти.

Нехаївці скорботно товклися біля Козленкового пишного двору і геть не заздрили. Перешіптувалися: кажуть, Сойку у райцентрі прооперували, руку врятувати намагалися. Косували на Гоцика: усе через тебе, халамидник!

– Та не брав я тої коняки, – буркнув знічено.

Труна, блідий спокійний Панька у костюмі з краваткою – усе те здавалося дурним недоречним сном, що варто лише головою мотнути, як тій коняці, – розсіється. Вони з Панькою все життя ворогували-билися, але ж… не до смерті.

– Не бреши! Де вночі вештався?! – хижо прошепотіла баба Зіна, що її хата по сусідству із Гоциковою. – Бачила-бачила, як увечері з дому пішов, так усю ніч десь і проваландався!

– Зі мною був. Усю ніч, – почув.

Озирнувся – Тайка.

– Ах ти ж лахудра! – Тайчина мати ухопила доньку за волосся, потягла від похорону. – Ах ти ж, ганьбисько моє!

А Гоцик усю ніч на Сеймі рибу глушив… Під ранок продав усе, що поглухло, перекупникам на трасі, і поки у Нехаївці востаннє лютував Паня Козленко, пив з торгашами горілку, у пилюці геть увесь від автівок, що мчали трасою. До села повернувся, як забава уже стекла кров’ю.

– Халепа… – щиро шкодував за Панькою. Порожньо без Паньки у Нехаївці, односельці косують недобре, наче на ньому кров. У дупу пекло – геть, геть!

На хутір до циган подався – отам його люблять. Обійняв Лорда, дав хліба Ванді і Кассіопеї, мале лоша по гриві. На лаву у стайні присів, гребінець узяв – хвости красеням порозчісувати. А на гребінці сірий волос.

– Де андалусієць?! – кричав-захлинався, Петра за шкірку. – Куди коня подів?! Кажи, бо вб’ю!

Роми навалилися на Гоцика всім кагалом, разом зі старими-жінками-дітьми, на землю повалили, били-ґелґотіли:

– Ракло! Дур амендар! Гаджьо немитий! Пішов геть! Щоб ніколи не повертався!

Дужий Гоцик легко розкидав ромів, хотів було вхопитися за сокиру – стирчала у колоді на Петровому подвір’ї, – а тут Панька перед очі. Спокійний, блідий. У костюмі…

– Ти… Ти… сука! – тільки й кинув Петрові. Пішов геть.

– Ей, гаджьо! – гукнув той Гоцикові вслід. – Чуєш?! Хіба ти не хотів андалусійця з полону визволити?! Погано йому там було. Ой, погано…

Гоцик зціпив щелепи – що казати?! Хотів би…

Додому повернувся, речі до рюкзака повкидав.

– Поїду навчатися на кого-небудь, – сказав неньці, ніби випхнула його Нехаївка нагло – котися, куди подалі.

– А за свинями мені одному ходити? – буркнув тато. Тільки підштовхнув.

Так чергова халепа занесла Гоцика до Києва. На батьківські гроші без проблем вступив на філологічне відділення університету ім. Шевченка, роззирнувся – твою наліво! А тут непогано. Є де розгулятися. Футбол, пиво, клуби, посиденьки у гуртожитку… Навіть про коней забув до часу.

– На кобил переключився, – казав нехаївському дружкові Броньці, коли той дзвонив: ти як?!

А на розслабоні! Батьки гроші шлють, навчання випхнуло у середнячки – без зльотів, проте й без надриву. Зате для дівчат – намбе ван! Зачинявся у ванній, що вона одна на чотири кімнати гуртожитського блоку, під дверима гармидер – та скоріше, мать твою, бо усцимося! – а Гоцик стояв перед дзеркалом, супився серйозно, роздивлявся себе: великий, міцний, долоні, як пательні, хронічно небритий та іронічно усміхнений. І чого дівки самі лягають?

Та коли жадання пекло в дупу, питання відпадали перегодованими п’явками. Закусював губу, наче й слово мовити зась, схиляв голову набік, дивився Олі (Полі, Аллі, Галі, Томці, Ритці, Варці і т. д.) в очі серйозно і проникливо. І Оля (Поля, Алла, Галя, Томка, Ритка, Варка і т. д.) кліпала зворушено, бо велетень Гоцик тої миті здавався таким одночасно всеосяжно сильним і відчайдушно безпомічним, що хоч до серця його притискай. У районі пишних грудей.

Гоцик справу знав. (З усіх нехаївських дівок тільки реготуха Тайка уникла обіймів ненаситного однокласника. Якось не перетнулися. Отака прикрість.) Не поспішав ніколи. Ворушив пательнями – роздягав жертву повільно, ніби мучив. Заводив. Очей не зводив. Мовчав, зараза. І тільки коли дівчина вибухала від нестерпного жадання, зривала з себе залишки одягу – ну, скільки можна?! – припадав до гарячих вуст жадібно і хижо. І після того уже – не вирватися, якби і захотіла яка.

Безтурботне життя урвалося за рік разом із батьківськими грошима. Влітку Гоцик повернувся до Нехаївки із заліковою книжкою – радій, мамо! – і квитанцією на оплату другого року навчання. Тато зітхнув:

– Закінчилася твоя лафа! Нема грошей.

Ненька усміхнулася войовничо.

– Та щоб я здохла! – взялася валізу пакувати.

– Куди?! Ти здуріла, Наталю? – збентежився тато.

– Ваню, Іваночку, та годі. Хіба ми самі… Упораємося, – усе з тою ж посмішкою приклеєною.

– Хай сам на своє навчання заробляє!

– Ой, хоч не мели дурного! – розсердилася.

Так Гоцик узнав, що ненька до Португалії на заробітки зібралася. Попервах навіть зрадів.

– Кльово! Буду до тебе приїжджати.

– А мене на кого кидаєш?! – гірко мовив тато.

– На куму! – віджартувалася ненька, взялася агітувати: і тут витрат менше, і синові на вищу освіту заробить, і їм усім на подальшу красну долю. І світ побачить. Останній раз з України виїжджала 1980-го – у Ленінграді білі ночі бачила. Таке диво!

Та чим більше захоплювалася ненька, тим більше син супився.

– Ма… Не треба. Давай на заочний переведуся. Працюватиму і навчатимуся.

А ненька у відповідь – про Лісабон, католицькі базиліки, портвейн, кам’яний суп та Атлантичний океан. Фотки надсилатиме. Напозичала в нехаївців грошей – собі на дорогу, Гоцикові на другий курс навчання – поклялася віддати до кінця року. Сина обійняла: ти ж вчися гарно, бо то неньчина мрія. До чоловіка зажуреного підійшла: та чого ти, Ваню?! Облаштуюся сама і тобі там роботу знайду.

– А господарство на кого?! – сказав тато. – На свиней?!

– То продавай свиней і чекай, – ненька просить.

– Нема чого мені там робити, – відрубав тато.

Мама схлипнула. І – гайда.

Дім побляк. Постарів враз, ніби без неньки років сто віку собі додав – похмурий, сірий, тьмяний. Вовняний килим на стіні у вітальні пилом укрився. На стінці радянських часів дверцята пообвисали, наче руки опустили безпорадно. І тільки круглий стіл у центрі, що за ним обідали тільки з гостями, усе силкувався зібрати навколо себе живі душі.

Гоцик і тато сиділи біля столу – про що розмовляти?!

– До осені вдома будеш? – запитав врешті тато.

– А що тут робити? – буркнув Гоцик.

– За свинями поможеш ходити…

Гоцик визвірився.

– Та хай вони повиздихають!

– Цить, бовдуре! Свині тобі на шмат хліба дають.

– Аби давали, мама б не поїхала…

Тато брови звів, очима у скатертину.

– Поїхала б… Давно вже в дупу пекло.

Так Гоцик зрозумів, що він у неньку вдався. Зиркнув на тата сердито.

– Ну, то й їхав би з мамою! Лише свині тобі…

Тато підвівся важко, хмикнув, як плюнув. Пішов з вітальні.

– Ти уже поїхав… Філолог, мать твою! Тільки грошам горе.

– А ти хотів, аби я… як ти?! Усе життя свиням хвости крутив?! Та я краще універ закінчу, у місті десь приткнуся, аби твоїх свиней не бачити! – ярився.

– Так чого ж приїхав?! – запитав тато від порога.

– А більше не приїду!

Тато зупинився, нахилив голову набік, синові в очі – точнісінько, як сам Гоцик, коли дівок охмуряв.

– От і домовилися, – сказав, як каміння на синову душу накидав.

– Та пішов ти… – гаркнув Гоцик, підскочив. – Недарма мама поїхала! І я не повернуся! Сам тут носися зі своїми льохами! Дістав уже всіх по самі помідори!

Упертий, сволота! Може, у батька? Три роки рідну хату тільки здалеку бачив. Влітку приїжджав до Нехаївки, зупинявся у дружбана Броньки, перші дні три бухали до гикавки, потім пару днів оклигували і Гоцик питав:

– Як мій старий?

– Та нічого… Знай вошкається по господарству.

– Про мене не питає?

– Ви, Гоценки, небалакучі…

– Значить, не питав, – робив неприємний висновок Гоцик, супився. – А я чого питаю?! Воно мені треба?… От же знає, що я приїхав! Чому не кличе додому?

– Сам піди…

– Сам, сам… – Гоцик дратувався, штовхав Броньку – усохни! – знову брався за гранчак. Він би не тільки до тата… Він би й на хутір до циган змотався на коней глянути. А хто чекає?! Гнали, суки. Цікаво, куди ром Петро андалусійця подів? От би кого перестріти.

До Києва повертався набундюченим-злим. За тиждень справно профінькував гроші, що мама на місяць надсилала, під’їдався у гуртожитських дівчат, стріляв цигарки у першокурсників, аж поки чергова халепа не погнала власний дах шукати. А все та дупа. І чого встрягати? Гоцик на кухню зайшов, а там уже двійко однокурсників один одному пики товчуть, та без жартів, люто, усе по-дорослому. Уже й червоне назовні. «Катька моя!», «Моя! Вона тільки зі мною…» Гоцик усміхнувся дияволом.

– Ви тут ще хвилин двадцять поспілкуйтеся, – сказав зухвало. – А я вас обох заміню. Катя у якій кімнаті?

– Козел! – хлопці кинулися на Гоцика.

Не очікував. Розлютився. Одного ліктем під дих – зігнувся, заволав, другого до стінки притис. Душив-душив, аж поки відчайдушний дівочий крик не повернув у реальність. Трусонув жертву: живий?… А перед очима покійний Паня Козленко. Ой, час припиняти бавитися!

До ранку на кухні просидів: пихкав тютюновим димом – Везувій, матюкався вголос. У грудях муляло. Ще одне місце на землі гнало геть. Чи то дупа підказувала – відривайся, бо зіп’єшся чи скурвишся. Надто передбачувано і затхло хлюпало гуртожитське життя. Вранці зібрав речі і пішов шукати дах.

Отак і опинився у найманій хавірці на Костянтинівській. Спочатку в компанії механіка з «Політехніки» Сані Макарова, а незабаром і Люби…

Гоцик ніколи не аналізував складну суміш своїх почуттів до дівчини. Крізь захоплення, здивування, роздратування і тихий відчай – тільки одне: хай їй щастя. Дивувався: що за маячня? Чому вперше у житті хочеться не оволодіти, а захистити, наче ріднішої немає. Та поява поряд із Любою привабливого, бездоганного, як крій від Коко Шанель, Макса Сердюка видала на-гора несподівані відповіді. Більше не хотів Любі щастя! Ярився: що у мажорі знайшла?! Він же гімнаст… на чемпіонаті з реслінгу. Познайомитися б із ним поближче! Гоцик би пояснив власнику «мазераті»…

Доля ніби чула. Люба впала у Дніпро і щезла. Макар подався в альфонси, а поряд із Гоциком на Костянтинівській опинився файний красень Макс Сердюк із непохитною вірою у те, що Люба жива. Балабонив: справа, справа… Вони з Гоциком заполонять час справою, і коли Люба повернеться… Чому Гоцик з першого дня увірився у те, що Люба померла?… Макс сіпався, будував плани, та чим більше часу спливало, тим похмурішим ставав Гоцик. Як жити? Усе, що ще вчора тішило приємним безладдям, – гуляй, поки молодий, трахай усе, що рухається, хавай-бухай вволю! – сьогодні викликало відразливу до судом нудоту. Все не так! Непотрібна філологія, легкі мамині гроші, ображений тато, свині-коні, а за друга поряд слабкодухе створіння з ідіотськими мріями про власну велич. Нафіга він тут Гоцикові? Щоб купував піцу, платив за двадцять сім квадратних метрів на Костянтинівській і продовжував претендувати на ту, якої уже немає?… Яка лажа! В дупу припікало.

Засумував. На лекціях в універі забивався на задню лаву, скептично чухав поглядом потилиці однокурсників – бач, як мордуються! П’ятий курс. Зі шкіри пнуться, наче то гарантує квиток у щастя. А щастя – то що?

– А-а-а… Філософія – не філологія. Приміром, стілець. З точки зору філологів – предмет меблів, на якому сидять, – варнякав філософ Морган, що Гоцик з ним з першого курсу закладав при нагоді. – А як розмірковувати про стілець філософськи, такі різні тези вимальовуються. Стілець – як перепочинок на довгому шляху. Як останній притулок, що уже як приліпився до нього, не відірвешся. Як спасіння. Як прояв індивідуальності – двом на ньому не сидіти. Як статус – ну, не крісло ж! Як прояв слабкодухості – вічний полон мрій. Але я б заборонив стільці…

– Навіщо? – ніколи у Гоцика з Морганом тверезого спілкування не виходило.

От і того осіннього дня. Перетнулися випадково біля «Театральної». По пиву? Давай! Відшукали генделик, розім’ялися світлим, продовжили горілкою під голими липами на Пушкінській. Знову попхалися до генделика.

– Щоб люди не забували: треба йти! – сказав Морган зі значенням.

– Куди? – запитав Гоцик.

– Однаково! Але треба реально ворушити ратицями… – пішов до порожнього столу.

– І що буде?

Морган красиво мотнув макітрою, мовляв, зараз… спробую… пояснити. Упав на стілець.

– Одного дня твої мізки вимкнуться. Абсолютно. Ти перестанеш відчувати страх. Питання не сіпатимуть: куди, навіщо?! Ти плюнеш на цивілізаційну лузгу, довіришся інстинктам, і от тоді-то…

– Що?

– …Отоді і зрозумієш, де тобі бути на Землі! – авторитетно запевнив Морган. Здув піну з пива. – Моя концепція! – додав, хитнувся. Учепився за спинку стільця. – Стілець розхитаний… А-а-а… Розхитаний стілець – абсолютно окрема філософська категорія. Я думаю…

Морган зосередився на філософському тлумаченні значення непевних у собі меблів. Гоцик цідив пиво, їв очима декольте зеленої (певно, й школу не закінчила, гайда у генделик) похмурої, роздратованої офіціантки – так нервово ставила кухлі з пивом на барну стійку, аж груди підскакували. «Шалава!» – подумав раптом. Одним ковтком допив пиво.

– Моргане… Давай ще… по горілці, – сказав.

Хміль не рятував, хоч і тверезість не лякала. Добу-дві можна і поколобродити. Наостанок. На серці вже муляло, бо так ясно: жер, трахав, байдикував чотири роки у Києві тільки задля того, аби заповнити чорну порожнечу непотрібною прикрою метушнею. Філолог, мать твою! Здавалося, варто лише почути необережне слово – зірветься і гайда.

Каталізатором став Макс Сердюк. Приваландався на Костянтинівську, кинув ображено – Люба жива! Хай би уже здимів, так дістав. Гоцик байдуже порадив мажору повертатися до грошей і жирного життя, та коли Макс нагадав – він за цю хавіру платить! – Гоцику в дупу запекло так настирливо і сильно, не втерпіти. Підскочив, зібрав лахміття і вискочив у ніч. Маршрутів не існувало. Тільки нестерпне жадання – йти.

Легка куртка, светр, футболки-труси і ноутбук у рюкзаку, двадцять три гривні капіталу – куди зібрався, Гоцику? Листопад холодним дощем за пазуху: а універ? А нафіг! А мамі що скажеш? Ну, поговоримо. І куди? А однаково. Та сунув пішки на лівий берег, у бік батьківської хати. На серці – лагідно. Чого так довго збирався?

Наступного дня під вечір – по чернігівській трасі автостопом до села Кіпті, потім пішки ще години чотири в бік Бахмача, знову автостопом – дістався Нехаївки. Оминув обійстя Броньки, штовхонув плечем хвіртку, увійшов на батьківське подвір’я, прямим ходом до свинячої загородки. А де ще тата шукати?

Став на порозі, хотів було гукнути: не чекав?! Чи ще щось прикре. Тато озирнувся на шум, Гоцик аж закляк від здивування: ох і постарів. Сірий, як земля, волосся попелом, зморшки вертикалями, наче дощ по склу. Чого це він? Геть не старий ще. П’ятдесят з гаком. Років п’ять тому підкови гнув, з вил коси плів людям на забаву. Тато брови насупив.

– А, ти… – сказав, ніби чекав когось іншого.

Гоцик хотів було ляпнути – кінчай уже зі своїми льохами, бо впадеш біля них! Знітився.

– Пішли до хати чи отутечки у загородці розмовлятимемо?

– Йди, як хочеш, – відказав тато. – Мені ще свиням треба дати.

Гоцик не взявся помагати. Сидів у вітальні біля круглого столу, дивився на стінку радянських часів, що її тепер прикрашали веселі кольорові фотокартки: мама біля океану, мама на місцевому базарі, мама біля чужого кабріолета, припаркованого на вузькій білій вуличці.

– Якого я сюди припхався? – буркнув збентежено.

До вітальні увійшов тато.

– Їсти хочеш?

– Та можна, – проковтнув слину.

– То чого сидиш, як в гостях. Дорогу на кухню забув?

Разом нарізали сало, насмажили яєчню з дванадцяти яєць, тато дістав з холодильника чекушку і квашеної капусти. Усілися на кухні, слова на язик не лізуть. Тато сердито супиться, син косує напружено.

– Ладно… Давай уже! – старший завжди мудріший. Чарку підняв. – Будьмо.

– Будьмо! – Гоцик сп’янів після першої ж – не їв з учорашнього вечора. Заковтував яєчню жадібно, сальце, капустку. Гарно.

Після другої поплив. Третя язик розв’язала.

– Борщу б… Маминого, – сказав.

– То їдь!

– Куди?

– До матері, – тоскно мовив тато. – Може, не розучилася ще…

– Якого мені туди… – язик ледь ворушився. – Сама повернеться… Тепер… Уже не треба… мені допомагати. Я тепер… сам…

– Сам? – тоскно перепитав тато. Помовчав. – То вчися і борщ сам варити.

– Чого б це?!

– Бо материного довго чекатимеш…

– Чого б це?

– Що? І досі не втямив?… – Тато важко підвівся, пішов до дверей. – Вдома ночуватимеш чи до Броньки пиячити попхаєшся?

Гоцик йшов порожньою нічною вулицею до Броньчиної хати, ламав сухе вишневе гілля, дратувався: от дав же Бог батька, хай йому грець! Вріс у ту землю, вошкається, світу білого не бачить. І сину такого намріяв? І не запитав: як там твоє навчання? Чому посеред навчального року припхався?! Упертий старий телепень! А що тут Гоцикові робити?!

– Спиватися, – процідив. Бо зайшов до Броньчиного двору, аж виматюкався. П’яний у зюзю Бронька валявся біля собачої будки – обісцяний і сумирний. Варнякав щось собі під носа.

– Вставай, падло, бо подохнеш. Не літо! – Гоцик штовхонув Броньку носаком. Та шкільний товариш тільки мотнув башкою: хто тут?!

Гоцик знову виматюкався, потяг Броньку до хати.

– І якого? – кидав недобре. – Що за свято?

– Свято?… Яке свято?! – бурмотів Бронька. – Сарай бабі Зіні підправив… Того… Вчора… Чи позавчора…

Гоцик покинув Броньку на підлозі посеред захаращеної кімнатки, вискочив на повітря. Роззирнувся безпорадно: куди?! Ніч вкрила село – де-не-де лампи людську тугу зігрівають. Хіба тут йому? І страх не вмер. Сіпав душу: куди, куди?! А ноги рвалися йти. Далі.

Як маршрутів нема – кидаєшся навмання до колись близького. Побачив Броньчин велосипед біля огорожі. Викотив на порожню вулицю. «До циган поїду, на хутір», – вирішив.

Дурня, звісно. Де на тім велосипеді вночі по ямах?! Завалився раз-другий, покинув Броньчин ровер під соснами при дорозі, пішов навпростець до Сейму. Який-не-який човен знайде, переправиться, а там уже і хутір… Лоша, певно, гарною конякою стало. Ром Петро за кіньми, як за дітьми. Цікаво, Лорд, Ванда і Кассіопея Гоцика впізнають?

Хутір заховався посеред лісу. Не видавав своєї присутності й жодним вогником – чужа людина пройшла б повз нього і не помітила. «Ніби повиздихали», – подумав. Біля циганських хат собаки не брешуть, темно й німо. Тільки від дальнього краю хутора, де місцеві лояльно співіснували з ромами, п’яні волання. «Один раз в год… сады цветут…» А-а-а, таки не повиздихали. Дійшов до Петрового подвір’я, що воно городом у ліс врізалося, перестрибнув через огорожу, ніби хвіртка не для нього. До стайні. А нащо йому Петро? Гоцику з Петром про що базікати? Гоцик тільки на коней гляне…

У стайні кіньми не пахло. Брови звів, чиркнув запальничкою – порожньо. Тільки в куті сідла купою. Постояв хвилину-другу, наче намагався зрозуміти, куди коні поділися. Хотів було у вікно Петрової хати стукнути, гукнути: а коні де?!

– І нащо?… – прошепотів, поплентався до Сейму. Довго сидів на березі річки – безпорадний, ошелешений. Був певен: варто лише відірватися від метушливого, безглуздого столичного життя, як відповіді самі впадуть у очі й серце. А воно щось… порожньо.

До Броньки повернувся зі світанком.

– О! Гоцик! – той ні сіло, ні впало. – За зустріч?

– Давай… – погодився на автоматі. Похмуро спостерігав, як Бронька риється на полицях, шукає заначку. Геть скурвився. Немите, брудне. Тхне, певно, обісцяні штани на ньому й висохли.

– Добре, що приїхав, – шарудів-балабонив. – Підемо теє… морди бити!

– Кому?

– А усім, кого перестрінемо. У мене якесь падло майно вкрало.

Геть нічого не помінялося у Нехаївці після трагічної загибелі Пані Козла. Гоцик усміхнувся дияволом, коцнув носаком по табурету, що він між ним і Бронькою стояв.

– То спробуй… Вмаж! – сказав. – Бо то я твою залізяку біля села під соснами покинув.

Штовхонув закляклого Броньку, роз’ятрився.

– Ну! Давай! За базар відповідаєш? Бий!

– Гоцику, та я…

Гоцик замахнувся…

– Сука! – до дверей. Вмазав по дереву замість Броньчиної морди – розчахнулися. Вискочив на повітря. Роззирнувся – таке все остогидле, хоч у крик.

– Привіт, Сьомко! – почув від вулиці.

Так Гоцик згадав, що ненька колись нарекла його Семеном.

Спідлоба на вулицю: хто посмів не Гоциком назвати?!

– Привіт, Тайко, – буркнув. – А ти чого тут?

Посеред голої вулиці на яскравому синьому моторолері сиділа Гоцикова однокласниця, конопата реготуха Тайка Стрюк. Якби не озвалася, і не впізнав би. У школі ребрами світила – всього у ній мало. Ні цицьок, ні дупи, тільки ластовиння море. А нині роздобрішала – лице кругле усміхнене. Очі сині, сяють, як той моторолер. Біляве волосся з-під шолома по плечах.

– А де мені бути? – розсміялася Тайка.

Гоцик насупився, штовхонув ногою хвіртку, посунув на вулицю. Руки в брюки, мовляв, зараз роздивлюся, якою ти тут у нас стала. Голову набік, очі примружив.

– Чого гасаєш?

– До траси їду. Мамка там молоко й сметану продає. Час забирати, – сказала Тайка.

Траса… Найнадійніший зв’язок Нехаївки з цивілізацією. Від траси до села – дев’ять кілометрів розбитого шляху, але нехаївці з дня у день долали їх, везли до стихійного базарчика на перехресті все, що виростили на городах і виловили у Сеймі. Дивись, якась з автівок зупиниться, скуплять подорожні бурячки-моркву-картопельку, свининку, рибку, молочко-сметанку.

Тайка поправила шолом.

– А сам тут чого? – запитала.

Якби ж Гоцик знав. Мордяку скривив, мовляв, тобі яке діло?

– До траси підкинеш? – запитав раптом.

– Сідай, – розсміялася Тайка, вказала на місце позаду себе.

Гоцик заскочив на моторолер, обійняв Тайку.

– До моєї хати спочатку на хвильку, – прохрипів дівчині у вухо, бо відчув, як невтримне бажання викручує суглоби: Тайчині сідниці поміж Гоцикових ніг.

Моторолер – найсексуальніший транспортний засіб – заторохтів порожньою вулицею, тільки посилював жадання: вібратор, їй-богу!

– Тайко… Чуєш? – запитав Гоцик, коли драндулет зупинився біля батьківської хати. – Ти заміж вийшла?

– За кого? – Тайка зняла шолом, довге біляве волосся розсипалося по плечах. – Паню Козленка вбили, а ти…

– А я що?

– Казав, за мене йди. Не пам’ятаєш?

– Ні, – збрехав Гоцик. Проковтнув слину. – А давай зараз… Спробуємо…

– Пішов ти, – насмішкувато відповіла Тайка.

Гоцик знітився.

– Ну… І чого викобелюєшся? – буркнув. – Ще на Панчиному похороні на все село ляпнула, що зі мною всю ніч бавилася.

– Значить, про Козленків похорон пам’ятаєш, а як мене заміж кликав – не пам’ятаєш? – розреготалася Тайка. – Ох, Сьомко! Та кому ти такий здався!

– А ти не пробувала, який я! Звідки тобі знати? – геть рознервувався. Пішов до подвір’я. – Стій, не їдь. Тільки рюкзак візьму.

У порожній вітальні присів край круглого столу: далі куди? Наштовхнувся поглядом на мотузку – одним кінцем прив’язана до труби опалення, другою – до торшера у протилежному куті. На мотузці – випрані чисті татові труси і шкарпетки. Висіли – сумні – навпроти веселих маминих світлин.

«Оце б тато вдома не залишився, не мав би я куди й повернутися», – подумав тоскно.

Пішов батьківською хатою, наче раніше не бачив ніколи.

Кухня. Чисто й тоскно. Замотав у целофановий пакет чималий шмат сала. Сухарі разом з полотняною торбиною прихопив. Ніж. Кружку емальовану.

Спальня. Двомісне ліжко застелене веселим пістрявим покривалом, зверху подушки пірамідою. Ніби й не лягав тато на те ліжко без мами. Ніби двох чекало. Поряд кушетка мала. На ній рядно, ковдра старенька – тут тато маму чекає?… Засумував. До своєї кімнатки. Чисто. Й пилюки немає. Вправний ріелтор вигукнув би: «Заходь і живи!» Он воно як. Диванчик рідний, шафа, письмовий стіл і ціла купа згадок про Гоцикові сподівання: зламана гітара, футбольний м’яч, плівковий «ФЕД», карти зоряного неба, атлас кінських порід і іржаві підкови Кассіопеї…

Набундючився. Повернувся до вітальні: де рюкзак? Повкидав усе гамузом – сало, сухарі, ніж, кружку – до шкарпеток-трусів-футболок.

Мимоволі потягся до веселих світлин – візьме одну з собою. За фотокартками у атлантичній мушлі – грошики. Перерахував: ти дивись! А тато немало на свинях заробив. Мить подумав, поклав до кишені три сотні зелених. Акуратно прикрив мушлю фотокарткою. Зиркнув у бік свинячої загородки – там тато. Чи попрощатися?…

– Тату, гроші маєш? – гукнув старому, що той саме свиняче лігво вичищав. Став біля вонючої купи, ніс не затуляв.

– Хто працює, той завжди копійку має, – відказав тато.

«Позич трохи!» – хотів було. Вчасно язика прикусив. Знав відповідь: «Сам зароби!»

– Ну… То я пішов.

– Куди? – не втримався старий. От ніколи в душу не ліз. Тільки бурчав: усе йому криво! А тут… Граблі кинув, розігнувся – сивий-сірий. На сина насторожено глянув, і Гоцикові здалося – сльоза в очах.

– Та куди… За борщем! – розгубився.

Тато враз потьмянів, наче меншим став. Вуста підковою вигнув і відвернувся. Гоцик приголомшено дивився у татову спину: що за фігня?! І «прощавай» не скаже?

– Тату… – гукнув.

Татові плечі здригнулися. Пішов через загородку до городу, ніби не син батьківський дім покидав, сам кудись лупився. Переліз через огорожу загородки, посунув городом до лісу. Ламав суху кукурудзу, шляху не бачив.

Гоцик мотнув башкою збентежено: він теє… ненадовго… І гроші… тільки позичив…

– Тайко! – сказав дівчині, що чекала на нього біля двору. – Злізай! Я за кермо.

– Новини України! – здивувалася Тайка.

– Злізай, кажу, бо як позаду сяду, трахну тебе і до траси не доїдемо.

– А-а-а… Голодний, – розсміялася Тайка, зіскочила з моторолера.

– Не те, щоб украй… На будь-що не кинуся. – Гоцик осідлав моторолер, відчував на плечах міцні Тайчині руки. – Але з тобою б…

– Мрій, Сьомко!

– А що там мріяти… От повернуся і женюся на тобі.

– А! Таки пам’ятаєш!

– Чекати будеш? – сказав раптом, аж сам здивувався: і яка сила за язик смикнула?!

– Та я старою стану, поки у тебе лабуда з голови вилетить! – Тайка буцнула кулачком по Гоциковому плечі. – Рушаймо, бо мамка, певно, примерзла вже до табуретки на трасі, поки я тут з тобою…

Моторолер підскакував на ямах розбитого шляху, Гоцик посміхався якогось біса, наче від того, що у морозному листопадовому дні спині тепло від тіла норовливої Тайки – припала, обійняла міцно, аби з драндулета не звалитися – серцю теж тепло…

На трасі біля повороту на Нехаївку – ще той гармидер. Баби на стільчиках порозсідалися, на землі газетки порозстеляли, на них усе впереміш – від пластикових пляшок з молоком та кисляком, сиру та сметанки до картопельки, бурячків, моркви. Поряд тітки з каструлями та термосами.

– Домашня печеня! Варенички! Пиріжки з лівером! Чай-кава…

Неподалік стоянка далекобійників. Зупиняють автівки, сунуть по печеню-варенички.

– Пиріжки свіжі?

– Та побий мене Бог! Зранку ліпила…

Гоцик зупинив моторолер на перехресті – з одного боку баби торгівлю ведуть, з іншого далекобійники у голі кущі сцять. Роззирнувся. Пику скривив – приїхав?

– Куди поспішаєш, Сьомко? – спитала Тайка. – До Києва?

– Та ні… – усе нишпорив поглядом.

Знітився. Дістав з-за пазухи три сотні зелених.

– Чуєш, Тайко. Батькові моєму гроші передаси? – видушив. Тайка мотнула білявими пасмами.

– Ого! Багатий…

Сховала гроші у кишеню. Гоцик зітхнув, ніби світ – біда, посунув до далекобійників. Зупинився кроки за два.

– Тайко! Чуєш? А тобі чого привезти?

– Звідки?

– Та… звідкись.

– Щось їхнє…

– Чиє «їхнє»?

– Ну звідти… де будеш, – розреготалася Тайка.

Гоцик знизав плечима – геть дурна! – пішов до стоянки, де великі вантажні автівки скупчилися, як гусінь на щедрому листі. Одні – закриті, біля інших водії збилися в зграю, палять, сміються, варенички наминають. А край траси білий «шміц» двигуном гуркоче. Їде?

Гоцик заспішив до автівки. Стуконув у дверцята кабіни.

– Чого тобі? – визирнув неголений чоловік років сорока.

– Куди прямуєш, командире? – спитав Гоцик.

– На Луцьк.

– Підкинеш?

Водій примружив очі, зиркнув на Гоцика прискіпливо.

– Грошей не маю, – уточнив той.

Неголений усміхнувся скептично, мовляв, тільки й мріяв я, що про твої гроші.

– Залазь… – наказав.

«Шміц» важко посунув на захід. Гоцик дивився на сірий, як безнадійна буденність, шлях, все силкувався віднайти в душі хоч краплю захвату, що він мав би охопити мандрівника на початку подорожі у невідоме і невизначене. Та всередині хлюпало тільки понуре важке роздратування.

– Справи у Луцьку? – почув голос водія.

– Я Гоцик, – бовкнув.

– Мирослав, – відказав той. Зиркнув на компаньйона зацікавлено. – Я тебе підібрав, бо ти щирий. Збрехав би, що маєш гроші, – не взяв би. Справи у Луцьку? – перепитав.

– Дівчина, – збрехав Гоцик.

Мирослав закивав – ох, ті баби…

– Я свою аж з Польщі привіз, – усміхнувся. – Ціле діло. Неподалік Хелма село є… Жмудзь зветься. Отам вона і жила, поки одного разу не застрягла під Хелмом на своєму драндулеті. Їду, дивлюся… Стоїть «трабант» старезний… Думав, може пшеки якусь виставку ретроавтомобілів замутили… А навколо тарантайки дівчина крутиться – капот підняла, ключем по двигуну стукає… Цирк! Ну, я і зупинився на свою голову…

Замовк, дістав з кишеньки сонцезахисного козирка фотку, простягнув Гоцикові.

– Ванда моя. Десять років разом.

– «Мерс» кльовий, – ляпнув Гоцик, бо на світлині пишногруда гордовита жіночка років тридцяти з осиною талією і густим темним волоссям, заплетеним у косу, стояла поряд із хетчбеком А150.

– У моєї жінки все найкраще, – похвалився Мирось. Розсміявся. – А татусь її… Пан Кошторівський… І досі на «трабанті» розсікає. Як тільки та пластмаска рухається?…

– Певно, хазяйська людина той пан Кошторівський, – сказав Гоцик. Його батько теж будь-яку стару залізяку міг до ладу довести, не тільки зі свиньми носився. Колись зі старого емальованого чайника електричний змайстрував, а зі шматка корпусу зламаної бетономішалки крутий отвір для каміну злампічив – кумекав старий.

Шлях і балачки перемішувалися-вилися, наче замовкни – й дорога скінчиться. Гоцик старанно платив спілкуванням за халяву, все вдивлявся у сірий простір: і куди?…

– До Луцька вже по ночі дістанемося, – сказав неголений Мирослав. – Сімсот кілометрів – не сто.

Та на газ давив – у Луцьку Ванда і синочок маленький. Дев’ять літ билися, ніяк дитинка не народжувалася. А позаминулої осені Бог почув, завагітніла Ванда. Минулого літа Костя народила. На честь пана Кошторівського назвали. Тесть так розчулився, аж пообіцяв «трабант» для онучка зберегти.

– То й кидав би кермо крутити, командире, – мовив Гоцик. – Біля своїх воно… краще…

– А де ще стільки зароблю? – відповів водій. – Я на самій тільки контрабанді цигарок… – замовк, зиркнув на Гоцика напружено. – Я тобі нічого не казав.

– Та не психуй, командире. Я – могила. Та й навряд ще перетнемося, – раптом повеселішав, завівся. – Кльово!

– Що тобі кльово?

– Та все. Чуєш, Мирославе! А мені тачки – пофіг. Я коней люблю. Не таких, знаєш, кляч… Що вози на селі тягають. Породистих. Одного разу андалусійця справжнього бачив. Ото кінь…

Розпалився – усе водієві про круп, корпус, шиї та гриви. І тільки коли присмерк перетворив трасу на чорну непрозору масу, крізь яку продиралися, миготіли фарами десь під ногами зустрічні легковики, замовк, хижо глянув на небритого, обережно запитав:

– А ви оце… як через кордон… Так ніде й не зупиняєтеся?

– Є кілька стоянок біля Луцька. На одній зупинимося. Хоч умиюся та поголюся, бо Ванда вб’є.

– Кльово! – збуджено усміхнувся Гоцик. Знітився. – Я хотів сказати… Сувора вона у тебе.

Близько опівночі «шміц» загальмував біля освітленого майданчика, завбільшки з футбольне поле, що її вправна рука розчистила посеред лісу при трасі. На майданчику, як коні у стайні, виструнчилися десятки зо два фур. Праворуч від них світила неоном на фасаді двоповерхова споруда дешевенького готельчика зі зручностями – «Синьоока Волинь». А поряд із нею густим теплим запахом з димаря обіцяла невередливим традиційні смаколики ресторація з намальованим усміхненим вареником на білій пофарбованій стіні.

Мирослав побіг у душ при готелі. П’ять хвилин, казав, і далі летимо. Гоцик проводив водія поглядом, роззирнувся – нікого поруч – накинув рюкзак на плечі, обійшов автівку, ніби іншого діла йому нема, як навколо вештатися. Знову роззирнувся і пірнув у чорний ліс.

– Вибач, командире, – буркнув. Стояв за вологою деревиною, спостерігав за освітленим майданчиком «Синьоокої Волині».

Мирослав, як той гвіздок, з’явився біля автівки рівно за п’ять хвилин. Роззирнувся розгублено. І замість того, аби знизати плечима роздратовано чи виматюкатися і гайнути далі, як міркував собі Гоцик, подався до ресторації, потім забіг у готель, вибіг на поріг разом з адміністратором. Пояснював тому щось збуджено, і Гоцик навіть пожалкував, що так підло втік. Та з іншого боку – не ламати ж власні плани через говіркого волинянина.

– Здоровезний такий… Як ведмідь, – чув характеристику, якою нагороджував його Мирось.

– З іншим кимсь поїхав, – байдуже позіхнув адміністратор, попхався до готелю.

Мирослав глянув на годинник, закурив…

– Та їдь уже до своєї Ванди, – ворожо прошепотів Гоцик.

Водій провів долонею по чистому поголеному підборіддю, виматюкався, викинув цигарку і вскочив у кабіну.

– Ну, й одразу б так, – процідив Гоцик йому вслід.

За хвилину вже йшов уздовж дерев’яного парканчика, що він огороджував майданчик, роздивлявся автівки. Темні, німі… Стояли мертвими горами, поки водії відсипалися і від’їдалися перед завтрашнім днем.

– Йолоп, – шепотів роздратовано. – Нічого не вийде… Вони, певно, і їздять зграями…

Кинув оком на крайню темну кабіну старенької «вольво», зупинився насторожено. Вдивився. Всередині сидів літній дядько у линялому червоному светрі, жував бутерброд з салом, запивав його чимось зі звичайної металевої кружки. Раптом метушливо нахилив голову, завошкався на сидінні, замахав руками, вкинув до рота крихти, що вони, певно, вивалилися з дірявого рота. «А ти жадібний», – подумав Гоцик. І тільки тепер зрозумів: так чітко бачить старого у кабіні, бо той поставив «вольво» під ліхтарем.

Дядько доїв бутер. Витер губи паперовою серветкою, та не зіжмакав, не викинув. Важко вивалився з кабіни, побрьохав під сосну з серветкою в руці.

– Доброї ночі… – Гоцик став перед дядьком, коли той уже й ширіньку розстебнув.

– І тобі… – дядько не злякався. Насупився насторожено, кинув швидкий погляд у бік сяючої «Синьоокої Волині», кашлянув – мовляв, горлатиму, всі почують.

– Ви часом не до Польщі їдете? – спитав Гоцик.

– Передачі не беру, – буркнув дядько. Пішов за сосну, штани скинув, присів…

Гоцик скривився – твою наліво! Дочекався, поки дядько спорожнить кишки.

– А мене візьмете?

Дядько не відповів. Визирнув з-за сосни, пішов до Гоцика – руки на ширіньці. Мружив очі, роздивлявся: що за такий? Став за метр від хлопця – й самого тепер роздивляйся, хоч досхочу. Та не поважний вік, витертий светр і жирні від сала губи на зморшкуватому припухлому обличчі тут грали першу скрипку. Метушливі, вологі, наче виплакані, безбарвні хитрі дядькові очі сіпали Гоцика без слів: що маєш?!

– Гроші… маю, – сказав.

– Багато?

– А скільки треба?

Дядько ще більше примружився – лукаві жадібні очі потонули у зморшках повік.

– Ніскільки не треба, – відрізав.

Та Гоцик розчув слабину.

– Та ховаєте ж… Посеред вантажів. Перевозите через кордон.

– Е-е-е… Багато ти знаєш. А раптом ти злочинець який. Від правосуддя драпаєш.

– А вам не один фіг? Як упіймають, скажу, що сам сховався. Що ви не знали…

– Усі ви так кажете, а нам потім… – дядько відірвав від ширіньки попухлі важкі долоні з покрученими пальцями. Пішов до «вольво».

– Зазвичай скільки берете? – сказав Гоцик дядькові у спину.

– А ти не знаєш? – дядько обернувся, з неприхованим азартом глянув на хлопця.

– А звідки? Я оце вперше… Ситуація вимагає.

– І… скільки маєш? – хижо запитав старий.

– Хіба то розмова? Ви свою ціну назвіть. Як мені не підійде, піду до інших. Побалакаю…

Дядько кинув недобрий погляд у бік фур, заспішив до Гоцика. Підійшов упритул, прошепотів тихо:

– П’ятнадцять тисяч. Євро.

– Добре, – так скоро і так радісно відповів Гоцик, що у дядька очі на лоба полізли: точно хлоп цін не знає!

– Давай! – смикнувся.

– Ні, – сказав Гоцик. – Як перевезете, тоді й віддам.

– Покажи!

– Що?

– Гроші!

– При мені грошей немає, – відповів зухвало. – Чи я дурний?! Щоб і до кордону не доїхав?! Е ні, шановний. Гроші чекають на мене у хаті пана Костя Кошторівського. У селі Жмудзь, що біля Хелма. Доставите мене туди, отримаєте все до копійки. То недалеко від кордону.

Дядько завмер – сто сумнівів у шмаття.

– Жмудзь… Є таке.

Зітхнув.

– Інших шукай… – пішов геть.

Гоцик обігнав дядька, швидко закрокував до готелю, і коли до «Синьоокої Волині» лишалося кроків сто, не більше, почув позаду:

– Стій! Добре… Візьму…

«А то! – холодно констатував Гоцик. – П’ятнадцять тисяч євро. Я б сам такого лошару не проґавив!»

– Ще дві тисячі євро додаси, – дядькові губи тремтіли від радості. – Прикордонникам свої віддам. Щоб фуру не трусили.

– Добре, – легковажно погодився Гоцик.

Ущент набита житомирським трикотажем фура, здавалося, не мог ла вмістити не те що велетня Гоцика, але й малу шавку. Та дядько вправно висмикнув пару тюків з футболками, спочатку сам пірнув у чорну діру, пошарудів там хвилин кілька, обережно вислизнув, зіскочив на землю, наказав хлопцеві:

– Лізь! І тихо сиди…

– Сидіти довго? – спитав Гоцик наче на суді перед винесенням вироку.

– Як упіймають, то довго, – дядько дивився у корінь.

До Ягодинського пункту перетину кордону – сто сорок кілометрів шляху.

– За дві години доїдемо, – пообіцяв старий. – А як на кордоні – один Бог знає.

Гоцик скрутився у куті фури, у мізерному – метр кубічний – просторі, з усіх боків обкладений тюками з футболками, як хворий компресами. Чув, як фура здригнулася і зрушила. Натиснув світлове табло на годиннику: третя ночі. Пригода починалася тільки тут і зараз, бо віднині не мала зворотного шляху.

– Ну, і похєр, – прошепотів хоробро.

Муляли не задуха, совість і занімілі за хвилину ноги. Трусився у холодній фурі, усе мордувався: як у Польщі дядька скараскатися? Хоч на вигляд старий-трухлявий, дунь – розсиплеться, та непростий-битий… Щось знає, якщо взяв. Ця конура у глибині фури не перший рік приймає контрабандних людей і товари. І до «кидалова» дядько, певно, як піонер – завжди готовий. У Польщі важкі залізні двері фури, певно, розчахнуться і замість дядька Гоцика зустріне пара-трійка безкомпромісних глухих вовкодавів? Чи «вольво» спрямує до села Жмудзь, де пан Кошторівський вирячить очі й белькотітиме: «Холєра ясна! Цо за єври?!» І на сцену знову логічно вишкрябаються пара-трійка вовкодавів…

Під ранок фура сіпнулася і зупинилася. Посунула потроху – стоп, газ. Знову стоп. Кордон?

Гоцик зіщулився, затамував подих. «Придурок! – вилаявся. – Яка Польща? Мені б ще дошкрябатися до тої Польщі!»

Навколо фури – голоси, шурхіт. Грюкнув замок на дверях, крізь шпарину – день.

– Знову футболки, Тимофійовичу? Твій шеф уже всю Польщу у свої футболки вдяг.

– Мені однаково, що везти, – почув Гоцик голос старого Тимофійовича.

– Перепочив би. Мотаєшся, як молодий.

– Перепочину. Хвала Господу, до посту повернуся. Постуватиму вдома, у Бердичеві.

Грюк! Темно. Пронесло? Фура простояла ще дві години, Гоцик не рухався увесь цей час. Ледь дихав, прислухався: та коли ж?

Як «вольво» зрушила – повеселішав, засовав плечима – геть заніміли. І тільки коли хвилин за десять фура знову різко загальмувала, двері розчахнулися, разом зі світлом до темного кутка долинули звуки чужої мови, допетрав – ще крізь польський кордон треба прослизнути. «Давай, Тимофійовичу! Постарайся! А то не бачити тобі єврів!» – навіював, ніби й справді гроші мав.

Поляки не затримали. За кілька хвилин фура уже розсікала Євросоюз.

Гоцик трусився у куті, усміхався, як дурний: вийшло! Та проста думка – у цьому куті вбивати зручно! – змусила висмикнути тюк з футболками, кинути під ноги, пробратися всередину вантажу, перекидати тюки у порожній кут, аж поки біля дверей не вивільнився кубометр простору. Закляк у ньому, хитався, хапався руками за тюки та стіни фури. «Дремену! – думав. – Двері відчиняться, виплигну, дам дядькові в зуби і бігом…» ...