Луїс Лямур КІД РОДЕЛО Роман-вестерн

^©   _{http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література}

_{З англійської переклав Ернест Маринін}

_{Перекладено за виданням Louis L'Amour. Kid Rodelo. Bahtam Books, Inc. New York, 1966.}

Розділ перший

Пустеля Юма на захід від гирла річки Колорадо була розжарена, мов горно печі; але з чотирьох вершників троє були індіанці-я’кі, вони звикли до спеки так само, як і стерв'ятники, що викреслювали ліниві кола в них над головами. Четвертого вершника спека не турбувала. Він був мертвий.

Частина пустелі, яку вони зараз перетинали, була вкрита твердим піском.

Попереду і праворуч виднілися піщані дюни. Чотирма днями раніше той, що нині був мертвий, продирався на своєму коні крізь ці дюни назустріч смерті. Він надто поспішав вирватися на волю, досягти судна, що чекало на нього в Едер-беї, і тому зрозуміло, що загнав коня, коли вже було пізно.

Спроба втекти удень через пустелю, подекуди порослу низенькими кущиками креозоту, або ослячої колючки, була безумством. Але він не міг чекати. Які, що жадали отримати п'ятдесят доларів за його тіло, визначали розклад його руху. Залишалося рухатись або вмерти, і він гнав… І все одно загинув, бо вони перехопили його біля самої мети.

Ще ніхто не утік через пустелю Юма. Індіанець-які у зім'ятому кавалерійському капелюсі міс би розповісти йому це, бо він уже одержав винагороду за сімнадцять трупів, і це покращило його добробут. Які нічого не знав про судно у Едер-беї, та це його й не турбувало.

У в'язниці Юма Том Беджер знав про судно. Він єдиний був утаємничений у плани втікача і знав, що судно повинно з'явитися в певному місці узбережжя кожного вечора протягом двох тижнів. Команді було добре заплачено, а знала вона лише те, що одна людина, може, дві чи більше, мусять появитися на пустельному березі. Треба взяти цих людей на борт без зайвих запитань і доправити їх до Мазатлана.

Том Беджер мав намір втекти разом з Айзечером, але той був один, коли трапилась нагода, і він використав цю нагоду. Беджер залишився, але він не образився на свого товариша по камері. На його місці він зробив би гак само. Тепер він вичікував. Чи вдалося Айзечерові?…

Раптом він почув, що б'є дзвін. Один… два… три… чотири рази!

Ворота тюрми відчинилися і знов зачинилися. Беджер підвівся, прислухаючись. Хто ж увійшов до в'язниці у таку годину? Ще не було і шостої ранку.

Іззовні почувся чийсь голос, десь з-поблизу воріт. Він був досить чіткий, навіть на відстані, бо у цьому чистому повітрі звуки розлягалися далеко.

— Вони привезли ще одного.

— Хто це?

— А хто ти думав? Тільки один утік звідси за шість місяців!

Айзечер! Том Беджер сидів тихо, але думки його прояснилися. Айзечер помер, та ще залишалося кілька днів, доки судно покине Едер-бей. Айзечер був певний щодо цього, і він планував з'явитися на місці в перший із чотирнадцяти днів, які судно проведе в бухті. Інші тринадцять днів були просто страхуванням на якийсь випадок чи помилку в розрахунках часу.

Ніхто на судні не знає про загибель Айзечера. Тому коли один чи більше людей з'явиться в Едер-беї, човен візьме їх на борт і доправить до Мазатлана.

Айзечер загинув, але його смерть лишила двері відчиненими.

Думки Беджера були перервані брязкотінням ключів і луною кроків. Двері відчинилися, і він почув, як сторожа викликає людей на денну працю.

Міллер увійшов із черговим і почав відмикати ланцюги кайданів, що ними ноги в'язнів було прикуто до підлоги.

Ховрашок подивився вгору, скиглячи:

— Я зовсім не можу сьогодні… Я…

— Заткни пельку! — Том Беджер роздратовано глянув униз. Джо Харбін був у порядку, але Ховрашок не годився ні на що, окрім як скиглити.

— Одягай черевики! — нетерпляче заволав тюремник. Він взагалі був жорстокий чоловік і не потурав нікому з них. Міллер, навпаки, був добрий конвоїр і славна людина. Якщо в'язень нічим не допік Міллерові, він охоче попускав будь-яке відхилення від правил.

— Я не можу…

Тюремник злегка підштовхнув Ховрашка черевиком.

— Встати!

— Будь ласка…

Тюремник хотів ударити його ключами, але тут утрутився Міллер.

— Дай йому спокій. Учора він дістав десять батогів.

— А зараз напрошується ще на десять!

— Узуй свої черевики, хлопче, — сказав Міллер. — Підемо, нехай док кине на тебе оком.

Повільно, долаючи біль, Ховрашок натягнув черевики і, звівшись на ноги, вийшов до тюремного коридора разом з іншими двома. Йдучи коридором, Том заглядав до камер тих в'язнів, що завдавали меншого клопоту. В кожній з них він бачив щойно поголених людей, які слали зручні койки. Власне, вони були зручні в порівнянні з твердою кам'яною підлогою, на якій він спав у карцері. Біля однієї з камер їх зупинили. Там був Ден Родело, роздягнений до пояса, і доктор оглядав його.

Міллер, подивившись трохи, обізвавсь:

— Док!

— Хвилинку, конвоїре. Мені треба перевірити цього чоловіка перед звільненням. Він виходить сьогодні.

— Щастить сволоті, — пробурмотів хтось; Міллер глянув на в'язнів, але по їхніх обличчях нелегко було вгадати, хто це промовив, і Міллер не став питати.

Родело був щасливий вийти на волю, та й хто б не був? Але раніше йому щастило менше, через що він сюди і потрапив. Він взагалі не був злочинцем, це усі в'язні знали.

Грубий — то так… І невезучий. Це був чоловік, що пройде найтяжчий шлях, коли потрібно. Аби хто зажадав розділити хоч частку його справ, йому б дісталися самі турботи. Ден стійко витримав свій строк. Він кожного дня виконував норму, а денна норма — то добряча робота.

— Добре, Родело.

Доктор Уїлсон зібрав свій саквояж і вийшов у коридор.

— Що там, Міллере?

— Оцей хлопець каже, що він хворий.

Доктор глянув на Ховрашка.

— О, та це ти!

Задерши йому сорочку, кинув погляд на виснажену спину, посмуговану батогами.

— Загоюється добре.

Ден Родело одягнув сорочку, поки інші чекали. Він заправив її під ремінь і зав'язав шийну хустку.

Джо Харбін дивився на нього гнівно, потім почав говорити, але Том Беджер різко штовхнув його, і Джо закрив рота.

— Ти вже досить зміцнів, — сказав Уїлсон Ховрашкові. — Тобі краще працювати, а то спину стягне рубцями.

— То ви вважаєте, що мені треба йти працювати?

— Тут усі працюють, хлопче. Тримайся далі від неприємностей, і якогось дня ти вийдеш звідси, як-от зараз Родело. А якщо завдаватимеш турбот, тебе будуть батожити раз за разом, і коли нарешті вийдеш на волю, будеш готовий до кладовища. Повір мені — я тут усіх перебачив…

Ден Родело стояв, чекаючи доки вони підуть, потім вийшов у коридор і попрямував до контори начальника. Він знав, що його проводжають заздрісні погляди тих, хто лишався позаду, але він мало кого з них знав і мав мало спільного з будь-ким із них.

Раптом він зупинився. Троє яків вносили тіло. Супроти волі він удивлявся у мертве обличчя. Він впізнав його. Впізнав просто тому, що це міг бути лише один чоловік. Хоча в блідому обличчі мерця мало що нагадувало, людину, яку він знав.

Про Айзечера ходили чутки. Він мав рідних з грішми десь далеко на Сході, і були розмови, що нібито ці гроші сягають сюди. Досі лишалося загадкою, як йому вдалося втекти.

Клерк відчинив двері до контори начальника.

— Тіло Айзечера, сер, до впізнання.

— Ти що, не можеш сам впізнати його?

— Інструкція, сер. Належить, щоб ви оглянули тіло.

Начальник підійшов до дверей і кинув оком на мертву людину. Був він стрункий, принадний чоловік, добре за п'ятдесят, виправка виказувала його військове минуле. Йому не подобалась ця справа.

— Ніколи б не впізнав його, — зауважив він. — Ніби пройшов крізь пекло.

— А ви бачили оту пустелю на півдні? Не думаю, щоб у Північній Америці було ще щось подібне до неї. Він, мабуть, був напівмертвий від спраги, коли його підстрелили.

Начальник відвернувся.

— Вони завжди стріляють їх, чи не так?

— Мертва людина не потребує води, а вода там — страшенна рідкість.

— Добре, прибери його звідси. І подивись, щоб поховали як слід, — і, поміркувавши, додав: — Щоб ти напевне міг знайти могилу. Може, його родина захоче забрати тіло, хоч я щодо цього маю сумнів.

Які у кавалерійському капелюсі виступив уперед.

— Оро?

— Заплати йому, — сказав начальник. — Отут… я підпишу це.

Він підписав доручення на виплату, тоді глянув на клерка.

— Я підписав, — сказав він, — але нехай я буду проклятий, якщо мені це подобається. Не в тому справа, був він злочинець чи ні, але просто не можна дозволяти їм полювати на людей і вбивати їх.

Клерк був цинік.

— За рахунок цього вони живуть, ці які, сер. Я маю на увазі оту банду, що вештається коло форту. — Він зробив паузу. — Я частенько думав, що нам слід завербувати їх, сер, натренувати й зробити з них добрих солдатів. Вони мають здібності.

— Кровожерні дикуни!

— Деякі з них.

Індіанець узяв свої гроші і обернувся, але тут побачив Дена Родело. На хвилину вони зустрілись очима, які розібрав неприязнь у погляді Дена і опустив очі, оглядаючи його вбрання. Як на в'язня, — а які знав, що це в'язень, — той був одягнений досить добре. Нові черевики були вичищені і сяяли.

Індіанець вказав на них.

— Мої! — він глянув на Родело. — Побачиш. Одного дня — мої.

— Мені шкода, — відповів Родело, — але я виходжу з в'язниці. Я вільний.

Родело пройшов повз які і зупинився біля столу начальника. Щось підказало Денові, ким був колись начальник, і майже інстинктивно він став струнко.

— Ну, Родело? — начальник вивчав його якийсь час. — Були в армії?

— Так, сер. П'ятий кавалерійський, сер.

Клерк підійшов до столу з коричневим паперовим мішком і поклав його перед Родело. Ден глянув. У мішку були його речі, зовсім небагато. Він розклав їх по кишенях без коментарів, потім затягнув ремінь з револьвером, що його принесли разом із мішком. Начальник вийняв з шухляди золоту п'ятидоларову монету і вручив її Денові.

— Ось ваші вихідні гроші. Я радий, що ви звільняєтесь, Родело, і маю надію, що ви не зробите нічого такого, що поверне вас сюди.

— З мене досить, сер, — зітхнув той. — За мною не було ніякого злочину, коли я попав сюди.

— Знаю. Я перевіряв вашу справу.

Начальник, здавалося, не поспішав відпустити його.

— Родело, вам доведеться витримати випробувальний строк. За часів змін завжди може виникнути така ситуація, з якою нелегко буде впоратись, але треба пам'ятати, що наша країна змінюється. Ми більш не можемо жити за законами рушниці. Поселенці ідуть зі Сходу кожного дня, є підприємці, що бажають вкласти гроші. Ми повинні навчитися вирішувати наші суперечки без стрілянини, і ми мусимо розпрощатися зі злочинським уявленням про закон.

— Я знаю, сер.

— Сподіваюсь, Родело, бо вважаю, що ви — добра людина. Тримайтесь подалі від неприємностей, — він подивився просто в Денові очі. — І подалі від поганої компанії.

Ден Родело відступив на крок назад, зробив поворот на місці й вийшов з контори. Він був занепокоєний якимось передчуттям. Чи начальник знає що-небудь? Але звідки? Однак…

Коли вони наблизились до брами, конвоїр, що йшов поруч, зробив сторожі знак відчинити. Вони швидко вийшли.

— Радий бачити тебе зовні, Дене, — сказав конвоїр.

— Дякую, Індиче. Не сказав би, що буду дуже скучати.

Ден Родело кивнув головою на схід.

— Отам на мене чекає добрий кінь, — він обернувся. — Хочеш дещо зробити для мене? — Він вийняв п‘ятидоларову монету з кишені. — Вона твоя, як скажеш Джо Харбінові, що я дав її тобі.

— Ото й усе?

— Усе.

Індик стояв у відчиненій хвіртці, стежачи, як Родело спускається з горба, потім глянув на золоту монету, знизав плечима і поклав її до кишені. І що б то воно значило? Вирішив був доповісти начальникові, але потім це здалося йому дрібницею. Він відступив, і брама зачинилася позаду.

Задумливо попрямував він до тюремного двору. Джо Харбін зараз має бути у кар'єрі. В'язень, думав Індик, який може віддати п'ять доларів ні за що, певно, має гроші — або сподівається невдовзі їх отримати. І, здається, саме про це він хотів сповістити Харбіна.

Було гаряче. Ден Родело зупинився і витер рукою піт із чола. Попереду був довгий шлях до конаючого шахтарського містечка, куди він прямував, і було краще почекати до заходу сонця. Він бажав уникнути міста Юма, тамтешніх цікавих поглядів на кожного, що спустився з горба, де розташована в'язниця території. Його бачили тут рік тому, та й то лише мигцем. Але він не хотів, щоб хоч хто-небудь у майбутньому пам'ятав, що він відбув строк у тюрмі Юма. Він збочив з дороги й сховався у затінку під покинутою саманною хатиною, щоб пересидіти до вечірньої прохолоди. Витяг з кобури шестистрільний кольт, зважив його в руці, щоб спробувати рівновагу, потім перевірив набої. У патронташі лише одинадцять петельок були з патронами.

Йому знадобляться боєприпаси і рушниця.

Поклав револьвер назад до кобури і, насунувши капелюха на очі, приліг відпочити. Було дуже гаряче, але сюди трохи досягав вітерець з річки.

У дрімоті він згадав того які в зім'ятому кавалерійському капелюсі, і на хвилинку йому стало морозно. Як кажуть про таке? Наче хтось наступив на твою могилу.

Розділ другий

У тюремній каменоломні було гаряче, як у печі. Том Беджер обертав бур.

А Джо Харбін бив молотом. Це була важка кувалда, і він гамселив нею з невмілою запеклістю, зовсім не в тому легкому ритмі, як це роблять досвідчені бурильники.

— Полегше, дурню чортів! — сказав Беджер гнівно. — Як не влучиш по бурові, я без руки залишусь!

Беджер сидів навпочіпки біля бура, повертаючись так, щоб не випускати з поля зору Перрімена, їхнього конвоїра. Том мав досвід не тільки в бурінні скель, але й у тюремних справах, і тому знав, що в'язень не може вибирати собі товариша по камері, навіть товариша до втечі. Обставини це роблять замість тебе, а далі вже ти сам маєш упоратись якнайкраще.

— Я тут життя гроблю, — сказав Харбін, — а той клятий Родело виходить на волю. Лише один рік! Я б витримав такий строк, стоячи на голові!

— Ти вбив людину, щоб здобути оту заробітну плату.

Джо Харбін знов ухопився за держак свого молота. Гнів раптом зник, і його місце посів холодний, обережний розрахунок.

— Яку заробітну ґілату?

Беджер обернув бура.

— Оту, з шахти. П'ятдесят тисяч доларів золотом.

— Розмовляєш занадто багато…

— Тобі пече, що Родело вийде звідси і забере усю здобич, — сказав Беджер.

— Він не знає, де я її сховав.

— Але дуже хоче дізнатися. Він казав мені, що, коли його строк наблизиться до кінця, ти спробуєш втекти і його будеш підбивати, і оце те саме, що ти робиш.

— А тобі що до того? — відповів Харбін брутально. — Ти на це ніколи не зважишся.

Беджер раптом плюнув на землю; це був знак, що конвоїр повертається.

Харбін підняв важкий молот, ударив ним, знову підняв. Коли конвоїр повернувся до інших в'язнів, Беджер промовив спокійно:

— Я помилюся, коли спробую втекти сам. Ти теж схибиш, бо ти не дуже розумний. Але якби ми були партнерами…

Вони працювали у мовчанні. Нарешті Харбін сказав неохоче:

— В тебе є якась ідея?

— Еге ж… У мене їх декілька, і вони своє зроблять, але мені потрібен партнер.

— Я б охоче подався до Мексики, — пробурмотів Харбін. — Мені подобаються мексиканські жінки.

— Ми можемо видобути ці гроші, розділити їх надвоє…

— Ділити? З глузду з'їхав? Чи ти думаєш, що я здобував ці гроші, щоб з кимось поділитися?

— Ми б були партнерами.

Джо почав говорити знов. Том Беджер швидко плюнув у пилюку, але Харбін, занадто розгніваний, щоб думати, продовжував вигукувати сердито:

— Ей! То ти вважаєш…

Раптом поруч із ними з'явився Перрімен.

— Розмовляти заборонено!

Харбін повернувся до нього, спотворений люттю.

— Ти!..

Реакція Перрімена була швидка. Йому доводилося мати справу не з одним міцним горішком, і він бачив, до чого йде. Приклад його рушниці вдарив різко, злісно і влучив Харбіна, коли той кинувся на нього. Харбін упав на коліна, кров заюшилася з розбитої голови. Відступивши вбік, Перрімен глянув на Беджера.

— Чого це ви?

— В нас вийшла суперечка, Перрімене. Не треба винуватити Джо — спека його довела.

Перрімен зітхнув, але Том Беджер усміхнувся прохально.

— Джо не витримує спеки. Ви ж знаєте, він народився у Монтані і не може зносити її, як ви або я.

Заспокоївшись, Перрімен відійшов трохи.

— Гаразд. Цього разу не доповім. Але якщо ти йому приятель, тримай його на припоні, чуєш? — він витер лоба. — А таки пече, хай йому грець! Навряд чи можна винуватити його.

Він пішов, і Беджер допоміг Харбінові підвестися. Крові було небагато — так, цівка, але Харбін ще й досі дивився скляними очима.

— Ти врятував мою шкуру, — сказав він.

— А чому б ні? Хіба ми не партнери?

Харбін знов зітхнув.

— То що там у тебе за ідея?

— Я можу доправити тебе в Мазатлан… разом із тим золотом… за десять днів.

— Згода… партнере.

— Добре, — Беджер простягнув бура. — Будеш обертати бура. І всіма святими тебе благаю: не дратуй цього конвоїра. Якщо вони нас розлучать, я піду сам.

Джо Харбін похмуро узявсь до роботи. Гаразд, якщо треба, він це зробить.

Буде працювати так, що вони тепер жодного разу не звернуть на нього уваги. В голові пульсував біль, але його били й раніше, і думав він не про це, а про гроші, що чекають на нього, і про те, як не допустити Родело до схованки.

Він не побачив, як підійшов Індик, навіть не помітив його присутності, поки конвоїр не проказав:

— Хіба ти ніколи не стомлюєшся, Джо?

— Тільки не я.

— Твій друг Родело виписався сьогодні вранці. Дивіться, що він мені дав. — Він показав їм золоту монету, спостерігаючи, яке це справить враження. За всім цим щось крилося, Індик був певен, і йому було цікаво. — Ці гроші йому були видані на їжу, доки він не знайде роботи. Не розумію я цю людину.

Але Харбін ніяк не відізвався, і Індик пішов. Беджер, переставляючи бура до нової свердловини, промовив:

— Якщо Денові не потрібні ці гроші, в нього, мабуть, є надія одержати більші.

— Мені треба вирватися звідси, — Харбін дивився здичавілими очима. — Томе, нам треба вирватися.

— Вирвемось. Сьогодні ввечері.

Харбін недовірливо хитнув головою.

— Ввечері?

— Будь готовий. Десь на заході сонця.

Джо Харбін облизнув губи і глянув на сонце… години ще зо дві. Він почув, як під сорочкою проступив холодний піт. Чи він налякався? Що ж… може. Але він пройде крізь це, хай там що… Він уже куштував колись холодне мексиканське пиво, або текілу. Це таки питво!

Вони працювали, а сонячне тепло линуло згори і відбивалося від пісковика; жорстоке, опалюючи тіло до пухирів, воно перетворювало дно кар'єра на піч. Необережний дотик до сталевого бура опікав до м'яса; через кар'єр проволокли двох бідолах, що втратили свідомість від спеки, але Джо Харбін продовжував уперто працювати. Том Беджер працював повільніше, більш методично, однак встигав не менше. Він не втрачав ні свідомості, ані надмірних зусиль. Він працював уже віддавна, знав усі заходи й хитрощі, що роблять важку працю легшою.

Міллер, що конвоював їх у другій половині цього довгого, палаючого дня, підійшов ближче. Вони скінчили останню свердловину, добре випередивши усіх інших.

— Ну, хлопці, ви сьогодні кращі за будь-яку двійку на оцій роботі. Збирайте свої інструменти. Досить на сьогодні.

Беджер випростався, розтираючи поперек.

— Дякую, сер. Я гадаю, ви маєте рацію. Нам краще залишити щось і на завтра.

Він складав бури, а Джо Харбін узяв на плечі свій молот. Вичекавши, поки увага конвоїра відвернеться, Беджер ногою відкинув один бур у каміння, а потім обидва пішли поволі. Озирнувшись, Беджер побачив, що «порохова макака» вже набиває динамітові шашки у щойно пробурені шпури, трамбуючи їх довгою палицею. Беджер нишпорив очима по кар'єру, вимірюючи відстані, уявляв собі усю дію, як вона буде отут відбуватися, дбайливо зважував шанси. На хвилину його погляд зупинився на Ховрашкові, який у цю мить боровся з важкою тачкою, навантаженою битим камінням. «У хлопця поганий вигляд… нізащо він не витримає свого строку», — подумав Беджер.

Він пішов поруч із Харбіном до складу, де в'язень-комірник перевірив інструменти, що вони їх принесли.

— Рано ви сьогодні. Міллер, здається, був зовсім добренький, — сказав він і посміхнувся Беджерові. — Добре. Харбіне, приніс своє доробало? ...