Сашко Ушкалов БЖД Повість

Передмова

Сідай – і поїхали.

Сашко Ушкалов. БЖД

Будь-яка життєдіяльність – небезпечна. Особливо в тому випадку, якщо галімий світ ніяк не може (та й не хоче) тебе упіймати, якщо внутрішній голос не проминає нагоди охрестити тебе мудаком і лузером і якщо ти тупо не знаєш, що робити зі своєю свободою. Ну, хіба скористатися своїм конституційним правом (одним із дуже небагатьох) – і спокійно виригати її в бездонне, терпеливе й недремне очко унітаза.

Не кожен має друга-кришнаїта зі власним вонмобілем, якому не так уже й важливо, куди їхати, бо все одно дорога виведе на морське узбережжя. Так організований простір цієї притиреної свободи: вона потребує чогось умовно-безкінечного, чогось типу неба. Просто небо – воно не годиться, у ньому не можна купатись. Та й шлях до нього не завжди комфортний і безболісний.

«БЖД» – це road story, у якій формальні ознаки цього жанру спливають тільки ближче до кінця повісті. Ушкалов пропонує читачеві подорож, даруйте на слові, екзистенційну. Я не знаю, як інакше сказать. Подорож, у якій функцію вказівників та знаків виконує всіляка, здавалося б, непосутня фігня: редакція газетки, у якій Баз строчить астрологічні прогнози без жодної сексуальної активності, бутафорська граната, яка завжди влучає в означену провидінням ціль, надувний матрац і начальник ЖЕКа, коридори лікарні, де люди вправно ховаються від смерті. Це подорож, мета якої неозначена, але зрозуміла.

Джек Керуак знайшов Бога в небі Сан-Франциско, на Маркет-стріт, а його дружбан Ніл Кессіді пізнав Господа, коли нещадно пітнів. «Шлях до віри в кожного свій», – як сказав би про це американський проповідник Біл Даун, позаштатний персонаж повісті «БЖД», який приїхав до Всевишнього на мопеді «Ямаха». Зрештою, чом би й ні. До Бога можна приїхати і на триколісному велосипеді. А на вонмобілі – й поготів. Хоча все ж таки головний герой повісті «БЖД» воліє спершу приїхати до моря, а вже потім, якось пізніше, іншим разом… Життя так чи так коротке, наче кар’єра дівчинки, яка рекламує в супермаркеті зубну пасту, хоча й гадки не має, чи можна її ковтати.

Знову втрачене покоління – так, це воно. Кожне покоління по-своєму пропонує світові замислитись про сутність втрат і здобутків, критично поглянути на цивілізацію, прогрес й інші знаки апокаліпсиса. Кожне покоління по-своєму втрачене.

Ага, про це понаписувано дохріна і трошки. Гемінгвей, Берроуз, Селбі, Коупленд, Кінг, Паланік. Нащо вам ще одна книжка? Пояснюю: всі вони вже викричались, а Сашко Ушкалов – ще ні. Це дуже просто. Майже як різниця між життям і смертю.

Три акорди лунатимуть зі сцени вічно. Панк-рок ніколи не помре.

А, ледь не забув. Ця повість надзвичайно актуальна для країни, у якій «кожна порядна, блядь, людина має тримати вдома протигаз». Для країни, у якій Біл Даун почувається настільки кайфово, що Господь уже заманався до нього їздити та про щось балакати.

Проте «годі зазирати в це бездонне очко, час змінювати життя на краще».

Приємної подорожі.

Михайло Бриних

БЖД

Дорогим батькам і милій Н. присвячую

Автор

Дивно, дуже дивно, де б я був, якби мене не було?

Іван Вирипаєв. Кисень

Власне, усе почалося через оте придурасте сонячне затемнення. Із самого ранку в мене все пішло шкереберть. Прокинувшись і поплентавшись у душ, я переплутав звичайний людський шампунь із гігієнічним шампунем-кондиціонером для довгошерстих котів, через що моя коротка зачіска тепер стирчала в різні боки так, неначе мене довбонув струмом електрочайник. А приїхавши на офіс своєї газетки, я дізнався, що шеф-редактор, в народі «шефуля», він же Сан Санич, звільнив з роботи нашого штатного астролога, звільнив через те, що його, тобто Сан Саничева, дружина, між нами кажучи, рідкісна істеричка, пожалілася, типу, його прогнози не збуваються.

– Шурік, – сказала вона за сніданком, – ти довіряєш своєму астрологові?

– А що? – злякався Сан Санич, який дуже любив свою дружину.

– Ти козерог, – сказала вона.

– Чого це? – образився Сан Санич.

– Не в тому сенсі, – пояснила дружина, – за гороскопом.

– Ну і?.. – не врубався шефуля.

– Ти читав прогноз для козерогів на суботу, тобто на вчора?

– Звісно, читав, я ж шеф-редактор, – збрехав Сан Санич.

– І що? – наполягала дружина.

– І нічо… – знизав плечима шефуля.

– А де? Де? Йокелемене… – розізлилась вона.

– Що де? – зовсім розгубився Сан Санич.

– Обіцяна сексуальна активність!!!

– Чого?..

– Там було написано, що в суботу козероги будуть сексуально активні, а ти ліг і відразу ж захріп… Я навіть нову білизну вдягла… Ти хоч помітив, якого вона кольору?

– Ніби рожевого? – зовсім убито спитав шефуля.

– Ну, козерог… – процідила крізь зуби дружина й грюкнула дверима.

Словом, уранці астролог і вилетів.

Зрештою, на цьому мої невдачі могли б і скінчитися, якби Сан Санич не сказав: доки газета не знайде нового астролога, його обов’язки тимчасово виконуватимеш ти. Але, чувак, запам’ятай, жодної сексуальної активності. Отож останні дві з половиною години я тільки тим і займався, що від ліхтаря вигадував астрологічні прогнози. Без жодної сексуальної активності, звісна річ…

По обіді Сан Санич покликав мене «на коврик». Я саме застряг на горезвісних козерогах і ніяк не міг зрушити з місця – бо просто не уявляв, який у цих тупих упертих тварин може бути астропрогноз без жодної сексуальної активності. «Усе, – подумав я, – настав капець…» – і відчинив двері його кабінету.

– Слухай, Баз, – перейшов він одразу до справи, – хочеш двісті баксів за півдня?

– Мокруха, да? – спитав я.

– Ні, шоу-бізнес…

– Що завгодно, тільки не довбані козероги.

– Що-що? – перепитав шефуля.

– Нічого-нічого, кажу, мене через сонячне затемнення цілий день кумарить.

– Значить, так, – буркнув шефуля, – сонячне затемнення ще не почалося, тож забудь про своїх довбаних козерогів, збирай манатки й дуй у 163-ю школу.

– Куди-куди?

– 163-я шко-ла, – повторив він по складах.

Правду кажучи, слово «школа» викликало в мене майже ті самі асоціації, що й словосполучення «сексуальна активність» у Сан Санича. У дитинстві я був дуже непосидючий… і в більшості справ, які мені доводилось робити, обламувався вже після першої ж невдачі. Так було і з навчанням. Коли я пішов у перший клас, мене вистачило майже на півроку, аж доки я не написав першу в своєму житті контрольну з російської. Контрольна складалася всього з одного слова, яке нам видавали на карточках. Від нього треба було утворити множину… І от мені трапилося слово «сук». Не задумуючись, я написав поряд «суки» (хто б міг подумати, що правильно буде «сучья») і здав… За що мені поставили двійку, для чого викликали до школи батька, я так і не зрозумів, проте на навчання вирішив забити вже тоді, не чекаючи, доки воно принесе ще якісь неприємні сюрпризи. З наступної моєї школи, а їх я змінив – ні мало ні багато – чотири, так от, з наступної школи мене вигнали через баскських сепаратистів… Я тоді був у третьому, була весна й у нас саме мав бути перший урок праці, на якому нам мали прищепити безмежну любов до сільського господарства й узагалі – аграрного, так би мовити, світогляду. Простіше кажучи, ми мали сіяти кабачки й баклажани на пришкільній ділянці… Але замість того, щоб читати посібник з вирощування баклажанів і кабачків, я, на лихо, знайшов у шкільній бібліотеці брошуру про баскських сепаратистів й усю її прочитав, запоєм… Для чого в шкільній бібліотеці брошура про баскських сепаратистів, я тоді якось не задумувався. Так от, під враженням я перекупив у одного мажористого старшокласника петарду, завбільшки з добрячий огірок, і, коли всі садили кабачки й баклажани, зарив її в грядку, а шнур залишив нагорі. Його я підпалив тоді, як наша вчителька праці, загальмована прибалтійка, почала перевіряти, чи рівні вийшли грядки. Петарда вибухнула прямо в неї під ногами, а сира земля заліпила їй величезні тортилівські окуляри… Я більш ніж упевнений: наша загальмована прибалтійка так би нічого й не збагнула, якби на мене відразу ж не показали пальцями дві сучки-заучки.

– Чтоооо? – спитала вона в сучок-заучок…

– Ето он вас падарвал!!! – запищала перша.

– А ви ж паставітє нам пять, за то шо ми такіє харошиє? – запищала друга.

Загальмована вчителька праці хвилин чотири стояла мовчки, а потім кинула в мій бік:

– Ідьоооом к дірєктаааару…

– А как же ми? – запищали сучки-заучки.

З третьої школи мене випхали вже тоді, коли я навчався в дев’ятому. Я не був пацифістом, проте наглухо не розумів, для чого на фізкультурі в мирні часи потрібен норматив з кидання гранати. Ми довго сперечалися з фізруком, і тоді він покликав директора, колишнього афганця.

– Кидай, сопляк, – сказав той, – у школі ти маєш навчитися всього, навіть захищати родіну.

– Від кого? – не зрозумів я.

Від кого її треба захищати, він, схоже, теж не знав, тому буркнув:

– Кидай, бо викличу батьків.

І я кинув. Граната закружляла в повітрі, гепнулась об футбольні ворота, відрикошетила й влучила фізрукові в ногу, розтрощивши йому великого пальця… Фігня полягала в тому, що фізрук, судячи з усього, не був ворогом нашої батьківщини й не становив для неї жодної загрози…

Словом, я був злий на школу, тому плекав напівбожевільні плани й, зовсім природно, вирішив помститися. Але оскільки терористичний досвід баскських сепаратистів після того, як я вилетів із другої школи, почав здаватися мені не дуже дієвим, я обрав дещо іншу тактику. По закінченні одинадцятого класу я свідомо вступив у педагогічний і вирішив знищувати ворожу систему, ставши її частиною й проводячи підривну роботу зсередини…

– Ти ще тут? – здивовано глянув з-під окулярів Сан Санич.

– Уже зник, – видихнув я.

– До речі, що за дурня з твоєю головою? – спитав шефуля, коли я був уже біля дверей.

– Гммм… – почав викручуватись я, – розумієте, літо скоро… Час міняти імідж…

– Імідж – це добре, – погодився Сан Санич. – Але чого від тебе штиняє дустом?

Тут я вже не знайшовся з відповіддю й просто знизав плечима. Шефуля ще раз скоса на мене зиркнув, скрушно зітхнув, мовляв, що за редакція: астролог на якийсь біс пише прогнози із сексуальною активністю, від передовика чогось штиняє дустом, – і суворо сказав:

– Робиш роботу, береш двісті баксів. Завтра вранці мої, чесно зароблені відсотки, – «чесно зароблені» він виділив логічним наголосом, – тобто рівно половина, мають лежати в мене на столі. А тепер щезни. І зроби щось зі своєю головою.

– Лежатимуть, зроблю, на все добре, – пошаркав ногами я і вже за дверима додав: – Вітання дружині, муділа. При цьому на мене недобре зиркнула секретарка – вагітна растаманка-Свєточка.

За п’ятнадцять хвилин я вже їхав у 163-ю школу, хоч зовсім не підозрював, який іще шоу-бізнес може на мене чекати. Може, там знімають шкільне порно? Але навіщо я їм потрібен, якщо від мене штиняє дустом і в мене що попало на голові?

На превеликий подив, школа 163 була зачинена, як, зрештою, і всі нормальні школи в неділю. Спочатку я навіть обламався й хотів був їхати додому, але 100 баксів, які завтра вранці мали лежати на столі в Сан Санича, змусили мене передумати. «Ні-ні, ай лав шоу-бізнес», – заспокоював я себе подумки й постукав у найближче до виходу вікно. Ефект був нульовий. Я постукав сильніше – те саме. Урешті-решт я в розпачі довбонув кілька разів ногою в масивні дерев’яні двері так, що на мене посипалась штукатурка.

І тільки потому десь глибоко всередині почулася загадкова метушня. Мені чомусь здалося, що то якась велетенська риба ковтнула людину, котра тепер намагається вибратись назовні.

– Шо нада, ля? – крізь щілину прочинених дверей на мою голову підозріло вирячився старпер у побитій міллю совковій шапці-вушанці з кривою кокардою.

– Де тут у вас шоу-бізнес? – спитав я в нього.

– Шо-шо, ля? – не зрозумів він.

– Сьогодні, крім мене, ще хтось приходив? – спростив я питання.

– Да-да, – відразу ж закивав він, – там якісь підари за школою в окопі товчуться…

– Підари? В окопі? – хотів був перепитати я, але старий уже зник за дверима, і я почув, як його кроки віддаляються таємничими коридорами школи-риби.

Галіма мілітарна тема, через яку я вилетів з третьої школи, і сексуальна, точніше, зі слів дідка, гомосексуальна, активність мене зовсім не приваблювали… тож за школу я вийшов із деяким острахом… Там було порожнє футбольне поле, турніки, смітник, а насамкінець я справді побачив купку людей, що метушилися на майданчику для допризовної підготовки юнаків. Юнаків я серед них не помітив, і це почало мене стрьомати…

– Доброго дня! – підійшов я до чуваків і привітався з усіма одразу. – Мене прислав Сан Санич…

Троє з них запитально озирнулися й кілька хвилин мовчки мене вивчали. Особливо уважно дивились ті двоє, що були з відеокамерами. Мені навіть почало здаватися, що вони мене знімають.

– А-а-а! Шурічеґ! – раптом сплеснув руками третій, що був без камери, натомість мав лисий череп і якусь непевну посмішку.

«Господи, – вжахнувся я, – правду дідок казав: такого не злякає навіть те, що від мене штиняє дустом».

– Я Сєва, – підійшов до мене лисий і простягнув руку, – я тут головний, а ти, мабуть, той актор, про якого Шурічеґ казав. Мдя-мдя-мдя, правду говорив, молодий – лице мужнє… От тіки на голові в тебе ЩО?

– Літо скоро, – знизав я плечима, – час міняти імідж.

– Ну, прича в тебе попсова, але дезик прикольний, – підбадьорив мене лисий Сєва.

«Ну й який він після цього натурал?» – подумав я, і в мене аж мурашки по шкірі побігли.

– Як називається?

– Хто? – не зрозумів я.

– Дезик.

– Кірі-кірі, – згадав я назву котячого шампуню.

– Треба й собі буде купити, – схвально закивав Сєва лисим черепом, – ладно, давай роздягайся, я тобі все по ходу поясню! – раптово змінив він тему.

– Слухай, Сєво, ти, здається, сказав «роздягайся», чи мені почулось? – з острахом перепитав я. – Я що – голий буду?

– Да-да, роздягайся! – кивнув він мені так, наче я зараз на прийомі в лікаря, а не посеред майданчика для допризовної підготовки юнаків.

– Я потрібен вам голий? – ставлю питання руба.

– Да, – каже Сєва, – тобто НІ, – миттю виправляється він.

– Але ж ти сказав «роздягайся».

– Справді? – щиро дивується лисий. – Я мав на увазі «перевдягайся»…

Я напружено зітхаю, а Сєва вже тягне мене вбік мікроавтобуса, запаркованого в кущах. На початку я був такий розгублений, що навіть не помітив його. З прочинених дверей мікроавтобуса, сидячи на купі картатих торб, за нами спостерігає стара швабра, на якій стільки штукатурки, що вистачило б відреставрувати кілька архітектурних пам’яток.

– Ось, – каже Сєва й підштовхує мене в плечі.

– Умгу, – багатозначно киває вона.

– Амга, – не менш багатозначно відповідає Сєва.

Повна дупа – абсолютно однозначно.

Швабра починає копирсатися у своїх картатих торбах і врешті-решт дістає звідти потріпаний військовий френч, галіфе й гімнастерку.

– А чоботи? – питає Сєва.

– Чоботов нєту… – знизує плечима швабра.

– Ну й ладно, – махає рукою Сєва, – роз… тобто пере… вдягайся.

Пере…вдягатися я йду за мікроавтобус, бо робити це на очах у Сєви стрьомно. Повертаюся назад у новому прикиді, але в кросах – вигляд у мене відверто даунський, для повної картини бракує тільки гранати. Сєва тим часом порпається в барсетці, що висить у нього на поясі.

«Точно шукає гранату», – думаю я, але він раптом дістає звідти двісті баксів, і вся ця затія починає здаватися мені не такою вже й провальною. Студентське життя навчило мене розтягувати шість картоплин і три кубики бульйону на цілий тиждень, а також любити гроші… Я б не сказав, що закоханий у бабки, але коли їх бачу, вони мені подобаються, однозначно подобаються.

Сєві бабки, схоже, теж подобалися, може, навіть більше за слово «роздягайся». Тому, віддавши мені двісті баксів, він помітно занервувався й подріботів до чуваків з камерами.

– Де цей довбаний гуцул? – роздратовано спитав Сєва в одного з них.

– Досі в окопі, – винувато знизав плечима той.

– Антіне Христофоровичу, ходіть сюди, актор приїхав, – гукнув убік окопу Сєва.

З окопу, який школярі вирили спеціально для уроків ДПЮ, аби вчитися боронити батьківщину від уявного ворога… ворога, про якого нічого не відомо навіть директору школи, з’являється розпатлана голова. Видно, що Антін Христофорович намагається вилізти нагору, але в нього нічого не виходить.

– Сюди, реб’ята, – гукає він, – витягніть мене з цього клятого шанця.

Чуваки ніяково дивляться один на одного, а потім зиркають на Сєву, мовляв, «а може, ну його на… може, хай там і сидить…» Сєва якось винувато киває вбік патлатої голови, мов, «нічого не поробиш, хлопці, треба витягнути цього мудака», тож чуваки з приреченим виразом на лиці йдуть за Христофоровичем, витягують його за руки нагору й, наче мішок з гівном, кидають на свіжу травневу траву, після чого повертаються назад і бережно беруть на плечі свої чорні, нагріті на весняному сонці камери.

– Значить, так, – підходить до нас патлатий, – я вже всьо чудово бачу, рекляма буде файна, але є одне «але»… Нам потрібен ще один актор.

– Антіне Христофоровичу, не потягне бюджет іще одного актора, ніяк не потягне, – почина причитати Сєва. – Розкажіть хоча б сценарій, щоб… Да, тебе, до речі, як звати? – звертається він до мене.

– Баз, – відказую я.

– Дуже приємно, Антін Христофорович, галицький режисер, – відрекомендовується розпатланий і дає мені візитівку, на якій написано «Антін Христофорович, галицький режисер». – Так от…

Тут галицький режисер раптом хапається за кишені своєї джинсівки й починає в них нишпорити. Того, що він шукає, в джинсівці нема, тому він так само хаотично нишпорить у кишенях джинсів, але там теж нема «того чогось»… Урешті-решт він засовує руку до однієї із задніх кишень і з полегшенням витягує звідти якісь колеса, висипає на долоню кілька штук і кидає в рота.

– А чого ти на мене так дивишся? – насторожено питає він.

Я знизую плечима.

– Це від голови, – продовжує виправдовуватись галицький режисер, – я ще ніяк не звикну до вашої кліматичної зони.

– Сєва, а звідки він? – пошепки питаю я.

– Ти ж чув, з Галичини… – так само пошепки відказує Сєва.

– А в них там що – інша кліматична зона? – починаю сумніватись я в своїх знаннях із географії. Кажу ж, на навчання забив ще в першому класі.

– Ага, – Сєва тицяє вбік Христофоровича й крутить пальцем біля скроні.

– Розумієш, – шепоче він, – я тут головний, але я завгосп, у мене бабки, у мене всьо, але фірма підписала контракт із цим режисером, тому нічого не вдієш…

– Але ж він на колесах.

– Нічого не знаю, – відрубує Сєва, – шеф сказав, що він креативний кретин…

Судячи з невинного виразу на обличчі, Сєва не розумів ані першого, ані другого слова…

І тут колеса, схоже, починають діяти, бо креативний кретин помітно пожвавився…

– Я сі то всьо так бачу… – пояснює він, жестикулюючи так активно, що збоку може здатися, немов він хоче злетіти. – Друга світова війна. Італійці, курва мать, наступають на ефіопів. Баз буде в нас ефіопом.

– Ефіопом? – охрінівши, перепитую я. – Але ж ефіопи – нігери, Антіне… як вас там…

– Антін Христофорович, галицький режисер, – підказує він, дихнувши мені в обличчя перегаром. – Шляк би мене трафив. Нігери, отже, нігери… Значить, так, – починає виправдовуватися він, – ти европейський археолог, котрого фашизм застав на теренах Ефіопії, і ти стаєш до лав армії цієї гордої й непохитної нігеро-кордофанської країни, аби ся бороти проти світового зла…

– Сєва, а що ми хоч рекламувати будемо? – обережно питаю я.

– Пиво… – зітхає Сєва.

– А до чого ж тут світове зло? – не розумію я.

– Це, – каже Сєва, – усе через їхню кліматичну зону.

– Через нігеро-кордофанську? – геть плутаюсь я.

Сєва так різко закочує очі під самого лоба, аж мені здається, що вони вже ніколи не повернуться в нормальне положення.

– Ну добре, – погоджуюсь я, – а френч, галіфе й гімнастерка… теж через кліматичну зону?..

– Ні, – відказує Сєва, – це через те, що пиво називається «Офіцерське»…

Креативно-кретинного Христофоровича накриває друга хвиля творчого пориву:

– Так… Баз сидить собі в шанці, всіх ефіопів повбивало, бо вони кепсько тямлять на військовій тактиці й військових маневрах… – аж захлинається він. – У База лишається граната й кілька флєжок «офіцерського» пива… О, ні… Ні… Ні… Сєво, Сєво мій дорогий, нічого в нас так не вийде! – картинно заламує він руки.

Сєва в розпачі хапається за голову.

– Сєвочко, нам потрібен макарон, – креативить Христофорович.

– Який макарон? – Сєвин розпач стає таким безмежним, що якби в нього росло волосся, то він би неодмінно його повидирав.

– Нам потрібен італійський зольдат, як же ти не розумієш?

– Але де я знайду вам солдата, та ще й італійського, Антіне Христофоровичу?

– Це від голови!!! – немовби переконуючи себе, кричить галицький режисер і кидає в рота ще кілька колес. —

Сєво, курва мать, але ж ми десь взяли европейського археолога, котрого фашизм застав на теренах Ефіопії?

Я взагалі стою в повному ауті. Єдине, чого мені хочеться в цьому випадку, – міцно схопивши два стобаксових папірці, злиняти, просто непомітно злиняти від цих двох клоунів. Мене спиняє тільки даунський прикид і мої власні шмотки, що залишилися в мікроавтобусі під охороною старої швабри. «Така не відпустить, – думаю я, – вчепиться зубами в сідницю й…»

Аж раптом Сєвине обличчя починає випромінювати якусь незрозумілу надію. Він дістає з кишені трубу й швидко набирає номер.

– Значить, так, – каже він, – бери свій велосипед і мерщій пиздяч сюди.

Наступні хвилин десять минають у напруженій мовчанці. Сєва ходить туди-сюди й гризе нігті, Антін Христофорович лазить довкола окопу й, зробивши з вказівних і великих пальців подобу об’єктива, вибирає ракурси для зйомки майбутнього рекламного ролика.

За якийсь час на стадіон зі скаженою швидкістю влітає гопник-велосипедист у запилюженому костюмі. На всіх парах він підрулює до Сєви, зістрибує з велика й заклопотано відхекується, проте видно, що його просто розпирає природна гопницька цікавість.

– Значить, так, – з ходу обламує його Сєва, – ти будеш макароном.

Гопник, судячи з усього, трохи вилітає з колії й не зовсім ловить, чого від нього хочуть, але по-гопницьки довірливо й ствердно киває головою.

– Знайомся, це Баз, наш головний герой.

– Макарон, – діловито простягає мені руку гопник.

– Це наш кур’єр, – пояснює нарешті Сєва, – ніхто не знає міста краще за нього. Блискавка – не пацан! Антіне Христофоровичу, ми знайшли італійського солдата!

Антін Христофорович розмикає руки, тим самим ламаючи умовний об’єктив, і підходить до гопника.

– Перфектно! – каже він і дихає на гопника перегаром. – Тепер можна починати. Отже, наш головний герой – европейський археолог, котрого фашизм застав на теренах Ефіопії…

Після цього пасажу ентузіазм гопника поволі згасає, і я розумію, що він уже починає шкодувати.

– …залишається сам на сам із ворогом, – продовжує галицький режисер, – тобто з макароном!

– Я, це я – макарон! – почувши знайоме слово, робить крок уперед гопник.

– Гаразд-гаразд, – плескає його по щоці Христофорович. – Наш макарон має бути дуже агресивний, просто розлючений. Ти вмієш матюкатися по-італійськи? – руба пита режисер гопника.

Той розгублено хитає головою: мов, ні.

– Мдя… Так… Мммм… Словом, будеш кричати – мадонна путана! Ану повтори!

– Як-як? – знічено перепитує гопник. – Макдональдс сраний?

– Сєва, шляк би тя трафив, шо це за кретин? – обурюється Христофорович.

– Я не кретин, я кур’єр… тобто макарон, – раптово обурюється гопник.

Сєва, почувши слово «кретин» у негативному значенні, виглядає трохи спантеличеним, але й собі обурюється:

– Ніхто не знає міста краще за нього!

– Добре-добре, – якось враз втухає Христофорович. – Макарон, повтори: ма-дон-на-пу-та-на.

– Ма-дон-на-пу-та-на, ма-дон-на-пу-та-на, – повторює гопник зовсім легко з металевим призвуком у голосі, наче в лінгафонному кабінеті…

– Перфектно! – сплескує руками галицький режисер. – Усе… це твої слова, вивчи їх, ти більше нічо не казатимеш, бо в нас дуже агресивний макарон, і весь ролик агресивний буде… Значить, так, наш макарон із криками «мадоннапутана!!!» стрибає в шанець!

Почувши ще одне незнайоме слово, гопник насторожується. З виразу його обличчя я розумію, що він не зовсім доганяє, «шо за фігня така шанець», і взагалі – добре це чи погано. Однак гопницька цікавість таки бере гору й він продовжує слухати.

– Зара я розкажу вам концепцію, рибу…

Гопник дивується ще дужче. «Гаразд, мабуть, – думає він, – може, це… концепцію й можна розповісти, але рибу, як можна розповісти рибу?»

– Баз сидить у шанці, – продовжує Христофорович, – в одній руці в нього граната, а в іншій флєжка «офіцерського» пива. До речі, Сєво, у нас ще щось лишилось чи ці вже все вижрали? – якось винувато показує Христофорович на операторів.

Сєва підстрибом біжить до мікроавтобуса й тягне звідти ящик пива в якихось відстійних пляшках, закритих кришечками з кільцем.

– Баз сидить у шанці. Чутно крик макарона.

– Да, да, – я макарон, – укотре погоджується гопник.

Але на нього ніхто не звертає уваги, навіть галицький режисер не плескає його по щоці, тож він ображено ступає крок назад.

– Баз, ти в цей момент робиш дуже зле лице, перекошене від люті, – входить у раж Христофорович, – відриваєш чеку й кидаєш гранату з шанця. Ну, тут ми в студії зробим єфект вибуху, в шанець полетить земля, руки, ноги й тельбухи макаронів…

По цих словах Христофорович якось підозріло підморгує Сєві, й мені це, правду кажучи, не зовсім подобається… Гопнику, схоже, так само, бо йому, мабуть, не хочеться, щоб його тельбухи кудись летіли. Він навіть забуває про своє «я, я макарон».

– На якусь мить западає зловісна тиша. Після неї знов чутно крики макаронів. Вони все ближче й ближче, ближче й ближче… І тут, Баз, ти не витримуєш, ти кидаєшся до ящика з пивом, хапаєш флєжку, чітким рухом, наче кільце гранати, зриваєш кришечку… Робиш кілька ковтків… І… хріначиш флєжку з шанця!!! Потім другу, третю, четверту… Хріначиш-хріначишхріначиш… Аж раптом з’являєшся ти, – Христофорович підходить до гопника й знову плескає його по щоці, – із криками…

– Ма… Ма… – згадує гопник…

– Мадонна путана, – пошепки підказує йому Сєва…

– Ма-дон-на-пу-та-на, – повторює він, наче в лінгафонному кабінеті.

– Правильно, – погоджується Христофорович. – Ти стрибаєш у шанець, і ви з Базом починаєте імітувати рукопашний бій…

– Це вони… як два пальці… – для чогось додає Сєва.

– Да-да, – погоджуєтья гопник-кур’єр і якось недобре зиркає на мою неформальну зачіску.

– Що, як два пальці? – не розуміє режисер.

– Ну, у нас тут на Слобожанщині таке прислів’я є, – знічується голомозий Сєва.

– Так, ніяких двох пальців, – цитькає Христофорович, – тут усім керую я, це мій сценарій, за який я несу відповідальність! Це моя, бля, репутація, і я не потерплю в ній жодних ваших слобожанських пальців, – розпалюється кретинний, чи то пак креативний режисер. – Не перебивайте мене більше! Так от… урешті-решт, Баз душить макарона і з виразом виконаного обов’язку на лиці починає допивати пиво…

Ми всі запитально дивимось на Христофоровича, особливо гопник-макарон:

– Понарошку? – перепитує він пошепки.

– Що «понарошку»?

– Душить…

– Да-да, – підтакує Сєва. – Як же ми без кур’єра?

Христофорович робить із пальців уявний пістолет і стріляє собі в скроню, після чого продовжує:

– А в кінці… робимо єфект… комп’ютерний єфект. Так, наче по екрану телевізора хтось стріля з кулемета й виводить напис «ОФІЦЕРСЬКЕ ПИВО – БАТЬКІВЩИНА ДУМАЄ ПРО ТЕБЕ!!!»

Але ми так само запитально продовжуємо дивитися на Антіна Христофоровича. Ми з Сєвою через те, що не зовсім в’їжджаємо в концепцію й рибу, а гопник – через те, що ще й досі не знає, по-справжньому його душитимуть чи «понарошку».

– Так, – знічується Христофорович, – ви, слобожани, ні хріна не тямите в цьому бізнесі. Все. За десять хвилин зйомка.

Сєва приречено веде гопника до мікроавтобуса пере… вдягатися, а мене Христофорович примушує лізти в шанець і спускає туди ящик пива. Я, не довго думаючи, відкриваю одне й починаю входити в роль… Режисер тим часом шурує до операторів, що заздрісно поглядають на моє «офіцерське», й починає їм щось втирати. Пиво, правду кажучи, галіме. Так, наче вода з господарчим милом і бульбашками. Але настрій у мене ще гірший, тому я продовжую пити… Хвилин за десять гопника, нарешті, випускають із мікроавтобуса – він у якомусь фріцівському куртяку, в усякому разі, на плечі в нього бундесівський триколор. На італійського солдата він узагалі не змахує, власне, і на німецького теж. Він так і залишається кур’єром, який найкраще знає це місто. Здалеку я бачу, як Антін Христофорович знову плескає гопника по щоці, гопнику це не подобається, й він якось винувато зирить на свого шефа – Сєву. «Ну все, – думаю я й відкриваю друге пиво, – зараз він вирубить нашого режисера». Сьорбаючи, я спостерігаю, як Сєва знову зникає в мікроавтобусі й спочатку виносить із нього якийсь підозрілий мішок, а потім алюмінієвий тазок.

– Сєва, – кричу я йому, – а це ще на біса?

– Спецефекти… – якось загадково посміхається він. – Для вибухів спецефекти…

– Ну-ну, – відвертаюсь я, але бічним поглядом помічаю, як він навіщось вдягає довгі гумові рукавички.

Коли до мене підходить Христофорович, я вже допиваю четверте пиво й мені дико хочеться відлити.

– Всьо, зара зніматимемо, на, – каже він і кидає мені в шанець макет гранати.

Від одного її вигляду мій настрій з галімого обертається на зовсім галімий.

– Давай, ти сидиш під бруствером, тримаєш гранату, флєжку і думаєш, як ти ненавидиш італійських зольдатів.

Я всідаюся під бруствер, беру болванку, пиво і думаю натомість про те, що коли мені не відлити, то я й справді можу тут загинути. Загинути ідіотською смертю в цьому шанці. А тим часом навколо шанця починають бігати два придурки з камерами.

– Перфектно, просто перфектно! – кричить Христофорович. – Яка ненависть на лиці! Талант!

Цієї миті в мене над головою, прямо в бруствері, починає щось рватися. Я інстинктивно падаю на землю. Усе це нагадує кулеметні черги, а на голову мені сипляться шматки землі.

– Гранату, гранату! – кричить Антін Христофорович.

Я витягую перше, що валяється піді мною, й кидаю кудись угору. Здається, це було недопите «офіцерське» пиво, але Христофорович не зверта уваги.

– Ба-ба-бах! – горлає він. – Ну, це, тіпа, вибух був… а тепер спецєфекти. Баз, давай під бруствер.

Я перелажу під бруствер і одним оком бачу, як наді мною пролітають шматки землі, потім (повний пипець!) рука й нога у військовій формі. Але найцікавіше починається за секунду. На бруствер плюхається щось важке й незрозуміле – я підіймаю голову й бачу на бруствері чиїсь тельбухи, справжні тельбухи. «Господи, бідний гопник», – думаю я… І відвертаюсь…

– Пивом, пивом їх! – не вгаває Христофорович.

Це звучить так, наче я маю бомбардувати пивом саме ці тельбухи. Тоді я витягую з ящика пиво, відкриваю його й, навіть не надпивши, як було зазначено в рибі, хріначу геть. Не п’ю я, по-перше, через те, що мені дико хочеться відлити, а по-друге – на бруствері за тридцять сантиметрів від мене висять тельбухи кур’єра, який найкраще знав це місто, й мене від цього ледь не вивертає.

– А тепер макарон, в атаку, в рукопашний бій! Тільки без пальців, реб’ята, бо це моя репутація!!! – попереджає Христофорович.

Я чую, як до шанця з криками «ура-а-а-а!!!» наближається гопник. Власне, криків у сценарії не було, але мене радує вже бодай те, що він живий і здоровий, бо якби на бруствері були його тельбухи, то навряд чи він зараз кричав би своє «ура-а-а-а!!!». Гопник вилітає на бруствер, зиркає на мою неформальну зачіску осатанілими очима, – довкола нас, немов у якомусь дикому танці, крутяться оператори, – робить крок уперед і вже хоче стрибнути на мене… А я вже починаю думати, як би його краще валити… Та він раптом послизнувся на тельбухах, картинно змахнув руками й сторчма полетів повз мене, прямо на ящик із рештками «офіцерського» пива.

– Перфектно! – на якийсь біс кричить Антін Христофорович.

Гопник приземляється грудаком на пластиковий ящик і затихає. Біля нього по стінці шанця сповзають розчавлені ним тельбухи…

– Макдональдс… сраний… – хрипить гопник…

– Тельбухи, тельбухи беріть крупним планом! – нетямиться від захвату Христофорович. – А потім База! Баз, де твоя граната? ...