Віктор АСТАФ’ЄВ
ОДА РОСІЙСЬКОМУ ГОРОДУ
Повість Пам’яте моя, пам’яте, що ти дієш зі мною?! Все пряміше, все вужче твої дороги, все тьмяніший виднокіл, і кожна дальня вершина здається капличкою, що обіцяє заспокоєння. І рідше супутники зустрічей, яким хотілось би вклонитись, а спомини, необхідні живій душі, осипаються осіннім листом. Стою на житейському вітрі голим деревом, завивають у мені вітри, видуваючи звуки і кольори того життя, яке я так любив і в якому вмів знаходити радощі навіть у важкі свої дні й роки.
І все не замовкає в мені війна, стрясаючи натомлену душу. Багряне світло пробивається крізь німу вже товщу часу, і, сплющена, закам’яніла, але не втративши запаху гарива й крові, клубочиться вона в мені.
Заспокоєння хочеться, хоч якого-небудь заспокоєння. Та нема його навіть у сні, й у сні мучуся, ховаюся од вибухів і десь за північ починаю з жахом розуміти: це вже не та війна, од теперішніх вибухів не сховатись, не захиститись, і тоді покірно,...
Скачать или читать эту книгу на КулЛиб