Борис Крумов ВАРІАНТ № 1 НА АЛЬПІЙСЬКІЙ ВЕРХОВИНІ Романи

_{Переклад здійснено за виданнями:}

_{Борис Крумов. Вариант № 1. Народна младеж. София, 1970.}

_{Борис Крумов. На един алпийски връх. Военно издателство. София, 1976.}

ВАРІАНТ № 1

СКАНДАЛ У ПИВНИЦІ

Великдень. Храм. До церкви прийшли не тільки старі люди. Тут були молоді жінки й чоловіки — приїхали возами, вантажними й легковими машинами, прийшли пішки з близьких сіл і далеких міст. Одні хотіли побачити на святі знайомих, бездітні сподівалися на цілющі трави й допомогу від недуги, грішники прибули на прощу, а пияки шукали витриманої сливовиці у барильцях із шовковиці.

Я приїхав вантажною машиною по букові дошки. Принаймні так думав мій супутник — міцний чолов'яга, якому щойно минуло двадцять сім і який також полюбляв отакі-от строкаті збіговиська, — завгосп нашого кооперативу з придунайського села.

За день ми упорались у лісництві й надвечір поставили машину край гульбища.

Звідусіль — галас, пахощі кебабчат і смаженої ягнятини. Завгосп, уловивши спокусливий аромат, одразу подався до великої пивниці. Просто попрямував туди — без розмов, без вагань. Певна річ, наше місце було там.

Гарно, що не кажи. До такої роботи мене силувати не треба. Я, хоч іще молодий та нежонатий, людина з уже усталеними звичками — як на мене, добрими. Як у нашому Бреговому кажуть, норовистий.

Ми націлились туди, звідки добре чути оркестр і співачку видно з ніг до голови. Ще з порога метнули на неї око. Смаглявка, щось циганське простежується в її рисах. Сказав собі, що вона відповідає моїй групі крові, і рушив своєю звичною ходою — ходою сільського верховоди, перед яким усі мусять розступатися.

Розштовхали хлопчаків біля одного столу і всілися. Замовили пива й кебабчат.

Мій супутник вирячився на співачку так, що йому в рота не палець, а цілий кулак можна було запхнути. Що вдієш, мужик. Чужа жінка нам завжди видається гарнішою за свою власну. А в того красуня, біля якої два бригадири огинаються…

Я повільно пив пиво. Мені приємно якнайдовше відчувати гіркоту — це, може, єдиний випадок, коли людині приємно відчувати гіркоту і крізь тютюновий дим споглядати дівчину на естраді.

Я звелів кельнерові віднести пляшку «Сунгурларського мескету» оркестрантам і попросити їх заграти «Чорний арап білим конем їде».

В антракті він виконав доручення, показав на мене диригентові, і той розтягнув свого великого рота у службовій посмішці, вклонився, і я побачив його лисе тім'я.

Коли оркестр заграв, співачка зійшла з естради й сіла до окремого столика з табличкою «Для оркестру». Кельнер щось прошепотів їй, і вона пересіла за ближчий стіл. Там якийсь підпилий старший лейтенант заметушився коло неї.

Я знову покликав кельнера й звелів віднести диригентові дві пляшки шампанського, а співачку попросити сісти за наш стіл.

Навколо загомоніли, на наш стіл почали озиратися.

Кельнер виконав доручення. Диригент глянув на мене з іще догідливішою посмішкою — не тільки тім'я, а й потилиця в нього була лиса. Він дав перепочити своїм колегам і заходився виконувати свою посередницьку місію, аби виправдати щедре пригощання.

Біля столу старшого лейтенанта почулася суперечка. Я слухав, втупившись поперед себе, переконаний, що станеться саме те, чого я хочу.

Люблю спостерігати людей крізь тютюновий дим. Цю звичку я, мабуть, перейняв од мого друга Райка Моряка. Не хочу, щоб видно було вираз моїх очей. А так наче напівпрозорий серпанок перед ними.

Тим часом хлоп'ята-сусіди посунулись. Кельнер, вчуваючи великий бакшиш, приніс два стільці.

Диригент підвів співачку. Познайомились. Я не розчув її імені. Задивився на неї, а в таких випадках мій слух слабшає…

— Прошу вас, заграйте щось, — сказав я диригентові й підморгнув.

Той виявився метикованим чоловіком і підвівся. Тільки відійшов, як до нас, похитуючись, наблизився старший лейтенант.

Ще перш ніж устати з-за столу, він втупився в мене. Йому лишалося тільки вихопити пістолет. Я все це бачив, і цигарковий дим допоміг мені видатися спокійним та трохи здивованим його несподіваним втручанням у наше товариство.

— Ви поводитесь непорядно, — затинаючись, пробелькотів він.

Я тихо, наче не дочувши, дуже ввічливим тоном, за який, здається, деякі дипломати заздрили мені, запитав:

— Що ви хотіли?

— Кажу, не маєте права забирати співачку від нашого столу.

Я поклав ногу на ногу, розлігся на жовтому стільці, наче в шезлонгу, й заговорив своїм дипломатичним тоном. Знаю від друзів, що цією вдаваною байдужістю можу довести своїх надто гарячих співрозмовників до нестями.

— Дама сама прийшла до нашого столу, і ви не маєте підстав для докорів. Крім того, бажано було б не називати таким словом людину мистецтва.

Це дуже його розлютило. Іншого — між нами кажучи — я не хотів і не чекав.

— Вона не сама прийшла до тебе, а ти підкупив і її, і диригента, і кельнера!

Він уже кричав. Люди навколо — і п'яні, і тверезі — притихли. Доводилось відмовлятися від дипломатичного тону. Я загасив недопалок об каблук, дарма що переді мною стояла попільниця. Устав.

— Чи не краще вам, громадянине старший лейтенант, повернутися до свого столу? Не думайте, що коли ви офіцер, то вам усе дозволено, а я, простий шофер, мушу лизати вам п'яти. І це така рівноправність у соціалістичній Болгарії!

Далі все розгорталося блискавично. Кулаки, жіночий вереск, чоловіча лайка, вигуки: «Міліція!»

Міліція прибула. Я пробіг повз стойку, проскочив у кухню. За собою чув крики. Виліз у вікно й поміж плодових дерев — просто до монастиря. А позад мене — галас, тупіт, постріли, міліцейські свистки.

Тільки в монахів можна знайти притулок. Я біг попід стіною й шукав шпарини. З досвіду знаю: хіба що мури в'язниць не мають видимих перелазів. Усі інші, навіть огорожі найсекретніших військових частин, не без відтулини, крізь яку пролізають коти, собаки чи й солдати, котрі не хочуть, щоб їх бачило начальство. Відірвані дошки, розхитані цеглини, відтягнутий колючий дріт, де проходять ті, хто воліє бути непоміченим біля парадного входу.

Я знайшов шпарину аж поблизу свинарника. Проліз у неї і побіг, але перечепився за щось і впав. Не було сил підвестися. Де тільки мені не боліло!

Дідько його забирай, така бійка не передбачалась!..

Почув чиїсь кроки. Я лежав вухом до землі, й чужі кроки гучно відлунювали. Хтось перевернув мене на спину. Небо наді мною було чорне. І лише за кілька секунд збагнув, що то не небо, а ряса ченця, яка закривала мені зорі. Підійшов і другий. Ухопили мене за руки, за ноги й кудись потягли.

Від головних воріт монастиря долинула сварка. Певно, міліція наполягала на обшуку.

ТАЄМНИЧИЙ ЧЕРНЕЦЬ

Я лежав на твердих дощатих нарах. Коло мене сидів чернець з густою кучерявою бородою. Думаю, було йому не більше тридцяти п'яти років. Я не слухав, що він розпитував, а нестямно благав:

— Не видавайте мене! Прошу вас… не треба! Сховайте мене… до наступної ночі. Як побачать мене… знову до в'язниці. Я тільки місяць тому вийшов звідти. Здоров'я, життя мені поламали, у могилу хотіли загнати. Я віддячу вам, усе, що тільки забажаєте…

Молодий служитель божий заспокоював мене, мовляв, нема чого боятися. Розпитував, чи не болить що, чи не поранений.

Мене тільки потовкли. Тяжких ран не було, і я переконував його, що не завдам зайвого клопоту монастиреві, тільки б переховали мене до завтрашнього вечора, а там я легко знайду шлях за кордон.

Він запитав, чи я не голодний. Я злякано відсахнувся, а потім зіщулився:

— Ти… ти перевдягнений старшина міліції! Ви хочете мене отруїти! Не візьму жодної крихти!

Затулив обличчя руками й розплакався.

Потім почув кроки. Хтось підслухував під дверима і, певно, підглядав.

Бородатий чернець вийшов по вечерю. Я лежав і схлипував ще сильніше. Мій зцілитель забарився довше, ніж треба було, щоб дійти до кухні. Явно комусь пояснював, що я за один.

Він подав мені глиняну миску з якимсь картопляним наїдком, та я відмовився.

Попросив води і, вже трохи заспокоєний, знову почав благати переховати мене до вечора. Чернець запевнив, що міліція не може ввійти до божого храму. Я ж християнин, що потрапив у біду, і вони зобов'язані дати мені хліб і воду, а що я робитиму далі, то моя справа..

Це мене заспокоїло, я подякував йому. Він побажав мені доброї ночі й вийшов.

Я перевертався з боку на бік і стогнав. Старі дошки в коридорі заскрипіли. Кроки наближалися до келії. Двері обережно прочинились. Увійшов інший чернець, з посивілою бородою.

І одяг, і розумне обличчя свідчили, що це монастирське начальство. З одержаної попередньо характеристики начальства цього божого дому я зробив висновок, що переді мною ігумен, — ніс з горбинкою, на тонких чуттєвих губах якась наче постійна службова посмішка.

З ним прийшов і вже знайомий бородатий чернець.

— Як ся маєте, юначе? Ви наче гукали на поміч? — запитав ігумен.

Я, звісно, не гукав, але йому потрібен був привід, щоб увійти.

— Погано, отче. Може, й гукав. Мене так потовкли, що не можу отямитися. Нічого страшного, але все тіло болить. До завтрашнього дня мені полегшає, і тоді…

— Не поспішайте. Одужуйте, а вже тоді вирішуйте, як вам заманеться.

— А що мені вирішувати, і так усе ясно.

— Юначе, ви надто збуджені, щоб зараз розумно щось вирішувати. Хоч ви й согрішили, але влада часто виявляла поблажливість до молодих людей.

— Ох, отче, поблажливість, та не до всіх. Я шість місяців просидів у софійській в'язниці тільки за те, що дав ляпаса одному сільському діячеві, який забув, звідки вийшов. Цього разу зчепився з якимось лейтенантом, бо не терплю їхнє офіцерство. Як тільки мене спіймають, зразу посадять. А з мене досить, інакше збожеволію!

І розповів йому про свої поневіряння.

Закінчив військове училище 1945 року. Слава богові, після Дев'ятого вересня мене не виключили. Присвоїли звання лейтенанта, чи в ті часи підпоручика, й направили в Єлхово. Там служив близько двох років, і мене звільнили, бо якось на зборах я посперечався із заступником командира по політичній роботі. Хотів створити серед солдатів земсівський^[1] осередок, а той не дозволив, назвав мене небезпечним елементом. Я в боргу не лишився.

Вступив до університету на електроінженерний факультет. З четвертого курсу мене вигнали за виступ на передвиборних зборах. Повернувся до села й став шофером. Потім — тюрма. Мій батько має середню освіту, але йому не дають роботи через те, що він очолював опозиційну групу.

— Та-ак, — протягнув ігумен. — Цієї ночі краще було б ні про що не говорити. Відпочиньте два-три дні, а тоді вирішуйте, що вам на краще.

— Дякую за доброту, отче. Тільки до завтрашнього вечора, більше я не набридатиму вам.

— Чому ж тільки до завтрашнього вечора? Ви потребуєте допомоги, а божа воля велить нам опікуватися такими. Поки ви під цим дахом, будьте спокійні, а коли вийдете — робіть, як вам сумління скаже.

Я залишився наодинці, але мене весь час не полишало відчуття, що я не сам. Мені здавалося, що я вловлюю чиєсь дихання під дверима.

Прокинувся на світанку. Увійшов той, з кучерявою бородою.

— А, вам уже краще!

— Так, отче. Чи не можна вийти в туалет?

— Ходіть зі мною.

Мені необхідно було обдивитися цей найскромніший закуток у божому храмі…

Потім добре умився холодною водою з глиняного глека й повернувся до келії. Мені вже принесли хліб і бринзу. Раціон христових слуг, здається, незавидний…

Чернець дивився на мене, наче батько, який радіє одужанню свого сина, і говорив:

— Видно, вам здорово перепало. В мене були родичі біля військового училища, я часто ходив до них і там зустрічався з кадетами і юнкерами. Хтозна, може, і вас десь бачив. Я навіть знав деяких офіцерів.

Він назвав одного майора. Я підвів голову й сказав, що він був моїм батальйонним командиром. Той назвав двох капітанів. Я пояснив, що це мої викладачі.

— Ти диви, може вийти, що й ми знайомі.

— Нічого дивного, — відказав я.

— А в тюрмі важко було?

— Для багатьох так, але я відбувся легко, бо дістав невеликий строк і працював на городі й у столярні.

— Родич одних моїх знайомих у тюрмі. Його звуть, здається, Валентин Александров.

— Полковник Александров. Я бачив його, тільки він у сьомому відділенні з особливим режимом.

— А ще родич друзів мого брата також сидить. Єзекієв звуть його.

— Так, мені здається, він був підполковником.

— Доля, — зітхнув чернець і вийшов, переповнений співчуттям до людських страждань.

Так, надто ти прозорий, любий. Сумніваюсь, щоб ти знав стількох військових. Певно, ігумен наказав тобі провести це маленьке розслідування. Або хтось інший, але обов'язково офіцер чи зв'язаний з офіцерами.

Про всяк випадок я сказав собі: «Стоп, Hace! Не забувай своє перше правило: не захоплюйся думкою, що ти найрозумніший!»

Хоча все цього дня свідчило, що й не найдурніший.

За обідом бородань знову розпитував мене про те-се, життя на селі, моїх батьків, старшого лейтенанта з пивниці. Казав, що приходили з міліції, мене шукали. Був і завгосп нашого кооперативу, плакався, що нема кому відігнати в село машину з буковими дошками.

Їм відповіли, що в монастирі не можуть переховуватись люди, переслідувані владою.

Увечері прийшов ігумен. Заспокоював мене, казав, що все минеться і нема чого спопеляти душу, а треба піти в міліцію і прийняти заслужене покарання з думкою, що власті виявляють поблажливість до витівок молодих людей.

А я торочив своє — хай мене увечері випустять, а я легко знайду, де перебути.

Він заявив, що зараз не випустять. Навколо патрулі, мене одразу спіймають, постраждає монастир, а вони не хочуть ні переховувати таких, як я, ані передавати в руки світського суду.

Виявилось, що в ігумена також були знайомі офіцери з військового училища. Одного з них він поважав за те, що не побоявся сперечатися із заступником командира по політичній роботі.

Згодом він привів до мене кремезного монаха. Судячи з постави, це було вище начальство, але його риси не збігалися з одержаним раніше портретом владики. Коли він пройшов у келію, його хода виявилась надто вже чіткою.

Перші його слова збільшили цей сумнів — вони були ясні, уривчасті. І, головне, мовлені якось притишено, неначе монах цей боявся, аби не виказувати звички говорити голосно, щоб його не почули в сусідній келії. Отже — невідоме начальство…

Ігумен сказав, що отець Никодим закінчив медінститут, щойно повернувся з Софії, де був у справах. Якщо я потребую медичної допомоги, він до моїх послуг. Я подякував. Мені вже краще. Знову запевнив його, що не хочу більше завдавати їм клопоту.

Мова зайшла про знайомих ігумена з військового училища, про мої поневіряння.

Отець Никодим мовчав. Зрештою проказав, що і в нього є знайомий, який сидить у тюрмі. Його знайомий був у тому ж сьомому відділенні, і я не зустрічався з ним.

Вони вийшли. Мені принесли вечерю. Потім я вийшов у туалет. Світла не вмикав. Якщо це помітять і запитають, чого це я сиджу в темряві, легко виправдатись — не знайшов вимикача.

Віконце — заґратоване буковими планками — дивилося в ліс. Я запалив сірник і тримав його перед своїм обличчям доти, аж поки не обпік пальці.

Знадвору скрикнув наляканий птах.

Я кинув записку, яку перед тим написав у келії, не вдаючись до шифру:

«Здається, натрапив на велику рибу. Може, і помиляюсь, але мені здається — великою. Отець Никодим, коли це його справжнє ім'я. Ясно одне: постава — військова, голос — командирський, друзі — вигнані з військового училища офіцери, деякі в тюрмі.

Друже, грою не передбачалася така жорстока бійка. Усе виглядало б природно і без твоїх звірячих ударів. А співачка нічого собі, і, коли я десь не віддам богові душу, я знайду її, щоб заплатити за біль і муку. Заздрощі не дозволяють просити тебе поцілувати їй принаймні руку».

Я чув кожен рух по дошках коридора. Непомітно наблизитись до мене ніхто не міг. За мною, напевно, стежили, але вже трохи здалеку, не стоячи попід дверима.

Загорнувши у записку грудочку вапна, я кинув її у вікно й знову почув писк наляканого птаха. Цього мені досить. «Птах» посміється з моїх ліричних відступів і завагається, чи віддавати записку полковникові.

Але таки віддасть, попри всі вагання. А той хоч і не вголос, та поглядом все ж запитає: «Чи не помилились ми з цим шибайголовою? Стихійна натура… і наче надто самовпевнений. Розвідник мусить мати залізні нерви… волячі жили… працювати перш за все холодним розумом. Подумайте, чи не буде в нас зайвих неприємностей з цим хлопцем?»

Хай запитує. Є люди, які близько знають мене, і вони не злякаються таких запитань. Отже, і по цій лінії нема підстав непокоїтись.

Зараз, Hace, сказав я собі, можеш вилежуватись і чекати. Закинув наживку — дивись за поплавцем. І запам'ятай цей день — 19 квітня 1954 року. Від нього почнеться оте життя, про яке ти мрієш.

Цигарка моя згасла, чи, точніше, я її загасив. Треба новим сірником запалити її й освітити свою самовдоволену пику, яку минулого вечора мало не спотворив отой самий чоловік, що вже стискає у правиці мою записку…

ЧЕНЦІ-МАНДРІВНИКИ

Поповзли однакові сірі дні, такі сірі, що мене вже взяв сумнів — чи не марно я відсиджуюсь у монастирі. До мене приходив тільки бородань, приносив якісь книжки і вже більше не цікавився своїми друзями-військовими. Ця дрібничка була промовиста.

Я вдавав знудьгованого й заявляв, що втечу. От цього не слід робити. Мовляв, навколо крутяться якісь сумнівні типи. Може, з міліції, і вони схоплять мене, а це заплямує монастир. Хай мине час.

А щоб не нудьгувати, я писав вірші. Намагався виплакати біль юнака, вигнаного з армії й з університету.

Тренувався в акторському перевтіленні. Та й хтозна, може, й знадобляться такі-ось речові докази…

Написав також поетичний заклик до згуртування антикомуністичних сил у країні та за її межами.

Минуло два тижні. Прийшли ігумен з отцем Никодимом і сказали, що останні дні вони перебували у Софії, а тому й не озивалися. Розпитали мене дещо.

— Ти от дуже хочеш вирватися звідси, а куди ж ти подінешся?

— Світ за очі.

— Ти повернешся до села й розповідатимеш, що тебе переховували монахи, а це — пляма на монастирі.

— Ні, отче, й словом не згадаю вас.

— А що ж тоді?

— Говоритиму, що був у лісі.

— А чому б тобі не подумати ще і не залишити світське життя? Чи не бачиш, скільки неприємностей загрожує тобі? Йди в ченці.

Ого, ти дивись! Значить, сподіваються, що можуть накинути на мене чорну рясу. Певно, через те мене й тримають тут.

— Ні, отче, це не для мене.

— Подумай, сину, це найзручніша нагода порвати з усіма дотеперішніми неприємностями.

— В мене є надійніший спосіб.

— Який? Ховатися?

— Ні, інше задумав.

— Гм, це твоя справа. Ми не втручаємось в особисті плани людей, але першого дня ти наче заявив, що хочеш втекти за кордон.

— Мабуть, марив.

— Можливо, але коли людина щось говорить у нестямі, то це відбиває її справжні думки.

— Ми можемо поговорити наодинці, отче?

— Не бійся, говори. Перед богом і церквою в нас немає таємниць.

Замовчав, набурмосився. Мовляв, не буду говорити. Отець Никодим спохмурнів, але мовчки вийшов.

— Отче, — заговорив я, — від усього серця дякую вам і ніколи не забуду вашої доброти, але, прошу вас, не нагадуйте про мої слова, сказані першого вечора. Я справді спробую втекти з Болгарії, і нема ніякої небезпеки, що вас обвинувачуватимуть за це!

— Про це знатиме ще тільки одна людина.

— Ніхто не мусить знати! Благаю вас. Такі часи настали, що нікому не ймеш віри.

— Так, але я довіряю йому.

— Довіряйте, але нічого не говоріть, бо ми погоримо.

— Полиш це на мене.

— Я боюсь незнайомих, отче.

— Як ти уявляєш перехід кордону?

— Я служив у Єлховому. Знаю той район, розташування застави, маршрути нарядів, секретні й відкриті пости, отже, пройду легко. А туди дістанусь уночі.

— Гаразд, але підеш з отим нашим другом. І довіришся йому так, як довірився мені. Його ім'я взнаєш пізніше.

— Ох, боюсь я незнайомих.

Ігумен вийшов і повернувся з отцем Никодимом. Видно, пояснив йому дещо, бо той по-свійському потис мені руку й сказав:

— Не будемо критися, хлопче, усі ці дні ми перевіряли й вивчали тебе. Тому ігумен і довірився тобі. Отже — віра за віру.

Я кивнув і пробурмотів, дивлячись йому ув очі:

— Віра за віру.

Він збагнув, що я не знаю, як називати його, і пояснив:

— Зви мене отець Никодим, а коли прийде час, узнаєш і решту. Одне мусить бути тобі ясно відтепер. Я зазнав од цієї влади прикрощів більше, ніж ти. Тому мене засудили на двадцять років тюрми. Звісно, заочно.

Я підвівся й став струнко.

— Вибачте, отче, але комуністи далися мені добре взнаки, і я почав усіх боятися. Тому й до вас поставився з недовір'ям. Тепер зрозумів, що ви мученик і герой. Розраховуйте на мене. Ми вислизнемо з Болгарії.

Я посміхнувся й поліз у внутрішню кишеню піджака.

— Поки вилежувався тут, бачте, що понаписував. Він прочитав вірші, заклик і зворушено сказав:

— Чудово, хлопче! Ти талант, рідкісний талант! Тільки-от зберегти це чи…

Я поквапився» відповісти:

— Не хочеться мені палити це, отче…

— Гаразд, тоді бережи. Там такі речі побачать світ. Увечері з віконця туалету я викинув другу записку.

На світанку чекав умовного сигналу, але не дочекався. Може, були й інші причини, але для мене існувала тільки одна:

«Подумайте ще одну добу, чи не помиляємось ми з цією буйною головою. Ми рідко довірялися таким людям, як він. І чи не сам він створив усю цю ситуацію, щоб потрапити на чужину, бо хворий на цю тему й хоче вразити світ своїм геройством».

Наступного ранку з боку міста злетіли три зелені й одна червона ракета. Для мене це означало:

«Виконуй варіант № 1».

Саме те, чого я чекав!

— Будь-яка ситуація, — говорив один розумний чоловік, — може мати дев'яносто дев'ять розв'язань. Завжди шукай перше — варіант № 1.

Я шукав його і знайшов.

Видно, даремно запідозрив полковника у лихих думках.

Боячись, що не зможу стримати своєї радості, я постійно нагадував собі: «Hace, заховай свої почуття в кишеню. Розвідник зустрічає радощі першим, але радіє останнім». Де я вичитав цю мудру думку? Дідько його знає, може, ніде й не читав, а просто сам вигадав.

За три дні монастирський фаетон одвіз на вокзал двох монахів.

На прощання ігумен дав нам дещицю грошей. Я не лічив банкнотів, але, зваживши їх на долоні, вирішив, що не менше трьох моїх зарплат. Пачка на долоні в отця Никодима була така ж груба, але банкноти мали подвійний номінал…

Святий отець обійняв нас, ми поцілували йому руку, і по білій його бороді потекли сльози.

Я був без речей. Мій супутник тримав звичайну торбу, у яку монахи збирають пожертви для монастиря. Не знаю, що було в ній, але вона завдавала йому певних труднощів, неначе напхана піском. Я запропонував допомогти, але він категорично відмовився.

І ще дещо справило на мене враження. Отець Никодим усе поправляв щось на поясі під рясою — може, пістолет чи дорогоцінності.

Сіли в поїзд. Майже не розмовляли. Отець Никодим дбайливо тримав торбу між ногами. Дивилися у вікно. Пізніше в коридорі я побачив добре знайоме обличчя — старшого лейтенанта з пивниці, який володіє боксом і дзю-до краще за мене. А в мене ще болять кості, і принаймні сам перед собою я повинен визнати цю його перевагу.

Він був одягнутий недбало, як футболіст, курив і обіймав за плечі… співачку! Я міг чекати кого завгодно, але не її. Навмисне обійняв її!..

Ну, нічого. Я одвернувся, але наче мав очі й на спині — бачив їхні обійми ясніше, ніж коли вони були переді мною. Певно, це якась хитра можливість людини — зір, що його наука ще не відкрила…

Ми зійшли в Ямболі й оселились у готелі. Природно, обидва показали фальшиві паспорти. Увечері ми не залишились у кімнаті, а рушили пішки на південь. Вийшовши з міста, скинули ряси й камилавки. Зв'язали їх у вузол разом з двома каменюками й закинули в Тунджу. Я вхопив торбу й також пожбурив її в річку.

— Не руш! — скрикнув отець Никодим, та було вже пізно.

Він схопив мене за вилоги й трусонув:

— Що ти наробив, що наробив!

Я мовчав, ніяково кліпаючи, а він сичав мені в обличчя:

— Ти знаєш… ти знаєш, що там… це…

— Раз вона так потрібна вам, я дістану її, тільки тихше, а то хтось почує. Ви ж говорили, що треба позбутися зайвого багажу!

— Але це не зайвий, а необхідніший за все інше!

Я роздягнувся й поліз у річку. Вона була неглибока, і я швидко знайшов торбу. Підняв її — справді важка. Поліз в неї і намацав крупні монети й браслети. Намацав і два свічники, виделки, ложки. Ясно, фальшивий отче: тягнув із собою свої скарби. Хотілося мені викинути дещо в річку, але вирішив, що краще узяти якусь монету або — щонайбільше — браслет. Прекрасний подарунок. Тільки-от питатимуть, де взяв. Не варто бруднити руки.

Подав йому торбу. Рознервований, він обмацав її й сказав:

— Тут… усе тут! Спасибі тобі, хлопче! Інакше куди нам з порожніми руками! Усе життя, усе добро моє тут!

Вдяглися й пішли далі. Я показував дорогу, бо добре знав її. Ми простували обіч шосе на Єлхове. Перед світанком зупинилися на притоці Тунджі — Поповській річці. День пересиділи в чагарниках. Наступної ночі ми дісталися кудись між Лісовим і Голям Дервент.

Зупинились на висотці, вкритій низенькими кущами, і почали спостерігати за кордоном. На світанку рушили в найкоротший і найскладніший перехід. Я йшов попереду, отець Никодим — за мною.

Ось стежка, якою ходять прикордонники. Зупинились біля неї — тихо. Мій супутник підштовхнув мене й запитав поглядом: «Чому стоїмо?» Я зупинив його жестом — не поспішай, бо можемо провалитись перед самим фінішем.

Перейшли стежку. Ось контрольна смуга. Знову зупинились. Обдивились, прислухались. Не помітивши небезпеки, я подав сигнал отцю Никодиму рухатись за мною.

На кордоні не було ніяких особливих перешкод, і подолати ці сто-двісті метрів нескладно, аби тільки добре знати район. На це я і покладався. І, може, на ще дещо. Адже я виконував «Варіант № 1».

Збагнувши, що кордон уже за нами, отець Никодим упав на землю й поцілував її, а тоді обійняв мене.

— Дякую тобі, хлопче! Твій труд буде оцінено й винагороджено!

Він радів, хоч і досить стримано, я ж мав свої клопоти.

«Край безглуздям, Hace. Зараз ти потрапив у вовчу пащу й начувайся, щоб не проковтнули тебе передчасно».

— Отче, рано радієте. Ми ще не знаємо, як нас тут зустрінуть.

— У Туреччині добре знають, хто я, час і тобі вже взнати. Ти чув про генерала Ніколова?

Я виструнчився і за секунду відповів, наче молодий солдат:

— Так точно, чув.

— Я служив в армії і після Дев'ятого вересня, але минулого року мене звільнили, спробували арештувати, і я втік. Декого з моїх колег засудили, інші на чужині. Один підполковник зараз у Стамбулі, він уже знає, що я прибуду туди.

— Тільки поки ми прибудемо…

— Не турбуйся, ти будеш зі мною. У Болгарії ти був сміливішим, а тут що трапилось?

— У Болгарії, пане генерал, я знав тих і сих, а тут у мене — жодного друга.

— А я? Чи я не друг тобі? Адже саме завдяки тобі я вислизнув!

На кордоні почулися постріли, неясні команди.

— Аж тільки зараз нас помітили, — сказав я.

— Ходімо! — проказав він.

Ми пішли до турецького поста. Пішли…

НА ЛЕЗІ БРИТВИ

Цієї ж ночі нас одвезли в Лозенград. Гадаю, що в Лозенград, зважаючи на тривалість поїздки.

Ввели у якийсь штаб. Перед входом стояли вартові. Будівля була часів Балканської війни. Видно, ще відтоді вона пропахла духом онуч і дьогтю.

Увійшли в якийсь кабінет. З його умеблювання я зробив висновок, що господарем тут начальник середнього рангу. В кабінеті нікого не було. Лейтенант, який привів нас, запропонував сісти. На сходах почувся тупіт, і до нас влетів офіцер з погонами підполковника.

Він зупинився, уперши кулаки в боки, і втупився в нас. Брови насупив, але в очах прозирала цікавість. Якби мав у руці стек, я вважав би його за кіннотника.

— Втікачі од комунізму, — проказав турецькою мовою.

Я знав його мову, але удав, що не розумію.

А лейтенант нічого не переклав. Генерал попросив зв'язати його з англійською консульською службою в Стамбулі.

Вислухавши переклад, полковник засміявся:

— Ви надто поспішаєте, генерале. Коли настане час, ми самі повідомимо, кого слід. І майте на увазі — ви не в Англії.

Ніколов насупився. Як я зрозумів, він чекав не такої зустрічі.

Підполковник продовжував оглядати нас. Мабуть, не раз бачив утікачів з Болгарії, але колишнього генерала та недавнього лейтенанта й студента — навряд. Нічого не запитавши, наказав замкнути нас у камеру. Генерал спробував протестувати, але його наче й не почули. На протести не зважили й вартові. Нам не дали ніякої їжі. А ми ж сподівалися плову й баклаги!..

Генерал Ніколов бурмотів прокльони на адресу турків, яких лише добу тому величав людьми «вільного» світу.

На світанку ми почули шум автомашини. На сходах затупотіло багато ніг. Нас привели в кабінет підполковника. Там сидів і курив сигару якийсь цивільний пан, біля нього — ще один.

Ми стали коло дверей, як і годиться в'язням. Ніколов вдивлявся то в одного, то в другого, неначе сподіваючись впізнати знайомого.

— Хотів би я запитати, чи серед панів є англієць? Чоловік з сигарою відказав:

— Ми обоє англійці.

— Прошу вас, панове, — задихано сказав Ніколов, наче боячись, що його примусять замовкнути. — Прошу вас, повідомте у ваше консульство. Сподіваюсь, там уже знають про мою втечу з Болгарії. Мене звуть Геннадій Ніколов.

Чоловік із сигарою встав і вклонився:

— Так, ми знаємо, що генерал Ніколов готовий перейти до Туреччини. Мене відрядили супроводжувати вас.

— А пан, з яким я прийшов?

— Не в моїй владі вирішувати це питання. І я тут гість. Він залишиться в розпорядженні відповідних турецьких органів, поки вони не з'ясують усе, що їм потрібно, відносно його особи.

— Але прошу вас, — гарячкував генерал, звертаючись до перекладача, — це перевірена людина. Хлопець допоміг мені втекти, його переслідує влада, батька його також переслідують комуністи.

Англієць безпорадно знизав плечима.

Ніколов повернувся до мене й також знизав плечима.

— Шкодую, друже. Зараз я безсилий, але не тривожся. Завтра-позавтра я усе владнаю, і тебе привезуть до мене.

Ніколов та англійці вийшли, і відтепер почалося моє справжнє ходіння по лезу бритви.

Мене одвели в камеру й через кілька годин знову покликали в кабінет. У кріслі сидів русявий чоловік. Він здався мені артистом, який мріє про свою коронну роль. Усього його огортав дим із люльки.

Так звичайно сидів мій друг Райко Моряк. Тільки замість сигари або люльки до нижньої губи його була приліплена дешева цигарка. Він промовляв крізь дим, наче піфія:

— Розвідники, брате мій, бачать і знаходять те, що інші не можуть побачити і знайти. їхні сліди на дорогах важко помітити, зате в душах людей од їхніх добрих справ завжди залишаються сліди. Це ремесло найсміливіших і найчистіших, мій хлопче!

Скільки днів і ночей я готувався до цієї зустрічі, скільки тренувався, а ось відчув гидкі мурашки страху на своїй шкірі! І проковтнув таблетку своїх надійних ліків: «Тримайся, Hace! Не забувай, що ти сильніший за них і що твій учитель Райко Моряк!»

Біля того з люлькою стояв молодик з фізіономією досвідченого кельнера. Ад'ютант, секретар або перекладач. А може, і все разом.

Коли я увійшов, отой з люлькою встав і подав мені руку. Вказав на крісло з протилежного боку столика. Перекладач попросив розповісти про себе все від початку до кінця.

Я говорив, молодик перекладав, а все ще не відомий мені начальник стояв коло вікна спиною до мене.

Спливали години. Я був голодний, спраглий, хотілося курити, а запитання все не вичерпувались.

— Що ж це виходить, пане, — говорила люлька, — вас, колишнього офіцера, звільнили, потім вигнали з університету, і все для того, щоб створити легенду, наче вас переслідує влада?

— Але це можна перевірити!

— Оці вірші й статтю ви написали, щоб замилити нам очі?

— Генерал Ніколов знає, я написав їх, коли ховався у монастирі.

— А де гарантія, що ви обоє з генералом не завербовані комуністами?

— Уся Болгарія знає, що генерала Ніколова засуджено на двадцять років ув'язнення.

— А звідки у вас ці грубі гроші? Чи не заздалегідь підготовлені?

— Ігумен дав нам на дорогу.

— Ваші відповіді правдоподібні, але непереконливі. Відпустили мене аж надвечір, попередивши, що, коли ранком не розповім, як і для чого закинутий у Туреччину, розраховувати не буде на що. Адже мені добре відомо, які можуть бути наслідки, особливо коли розслідування триватиме у Стамбулі.

У Стамбулі слідство справді розпочалося в другій половині наступного дня.

Я опинився в такій же військовій канцелярії, тільки без тяжкого духу онуч і дьогтю. Сидів на звичайному стільці, витертому такими же штанами, як і мої. Допитували мене американці. Отого з люлькою серед них не було.

На столі розгорнули карту Болгарії. Звеліли нанести на неї всі військові підрозділи, які я знаю. Наніс кілька. Вони не виявили ніякого інтересу. Певно, нічого нового я їм не сказав, але вони повірили, що я не приховую військових таємниць. Принесли іншу карту — розташування аеродромів — і зажадали, щоб я сказав, чи правильно вони позначені. Вони «розставили» аеродроми біля кожного міста уздовж південного кордону. Я виправив деякі їхні «помилки», за допомогою яких вони перевірили, чи я розуміюся на військових справах і чи розповідаю те, що знаю.

Це скидалось на початок серії перевірок.

Перекладач гортав папку, на обкладинці якої було написано болгарською мовою: «Досьє». Відомий трюк для слабкодухих і недосвідчених.

— Розкажіть докладно, котрими шляхами, коли і як дісталися до кордону.

Я вже двічі розповідав про це. Пізніше розповідатиму ще тричі. Перевіряли, чи не виникнуть розбіжності у свідченнях. Якби вони виявились — значить, не йшов пішки, а їхав машиною Державної безпеки.

Показали фотографії. Чотири чоловіки сфотографувалися на згадку. Відразу видно — болгари. Чи знаю когось із них? Нікого.

Під час одного з допитів увійшла людина середнього віку. Не турок, може, болгарин або серб. Скромно, скоріше бідно вдягнений, витертий костюм, краватка у плямах. Чоловік уважно обдивився мене з ніг до голови й скептично скривив рота. Мовляв, не знає.

Відомий номер. Його застосовують усі подібні служби в світі. Увійшов інший. Така ж злиденна постать. І він скептично похитав головою.

Я чекав, що мене битимуть — кулаками, ногами, волячими жилами, кийками. Ніхто мене не бив. Це примушувало бути насторожі.

Мене викликали на допит у будь-який час: тільки-но я засинав чи брав до рук миску з баландою. Розпитували про те, про що питали вже десятки разів. У камері я сидів сам. Була вона темна і вогка, без вікна. Я знав, що за мною безперервно стежать крізь вічко, але вдавав, що нічого не помічаю.

Після чергового допиту перекладач переказав мені слова американця:

— Це може бути твоя остання година. Якщо маєш якісь бажання і прохання, скажи або напиши на цьому аркуші.

Я написав:

«Я втік од червоного терору в Болгарії і попросив політичного притулку в Туреччині. Тут вважають, що я агент комуністів. Коли є можливість, прошу перевірити мою діяльність як юнкера, офіцера і студента, перевірити, які в мене батьки, поговорити з ігуменом монастиря та, коли це можливо, повідомити про моє становище генерала Ніколова.

Шкодую, що слідчі органи сумніваються у щирості моїх зізнань.

Анастас Тодоринов».

Той, хто допитував, жестом наказав іти за ним.

— Усе це відома демагогія.

Перед якимись дверима він щось проказав, і перекладач передав:

— Скажеш іще що-небудь?

— Нема чого.

— Шкода. Тут тобі буде край.

Я добре зрозумів усе, що сказав американець, але дивився на перекладача.

Двері несподівано відчинились, і хтось уштовхнув мене в темну кімнату.

Двері ще не зачинились, як мене засліпили блискавки, і я відсахнувся. Ударився головою об щось чи щось вдарило мене по голові. Я спробував підвестися, але мене знову шмагонуло. З усіх боків сліпили блискавки, як від короткого замикання. Зліва цьвохнув батіг. Я відскочив праворуч, але там мене зустрів оглушливий тріск.

Скільки часу тривало це пекло, не знаю. Відчув вологу на обличчі, неначе несподівано пішов дощ. Почув свій стогін і злякався, чи не марив.

Не марив. Наді мною в напруженому чеканні стояли американець і перекладач.

Я заспокоївся, що не виказав себе, і знову все закрутилось перед очима. Мене сліпили різнокольорові блискавки, приголомшували постріли. Я корчився й знемагав од незрозумілого тремтіння.

Певно, мене знову облили холодною водою, і я отямився. Лежав у камері на голій цементній підлозі. Був певен, що за мною стежать через вічко або за допомогою спеціальної апаратури. Одірвав од штанів ґудзик, бо„з кишень усе позабирали, і надряпав на стіні:

«Певно, загину. Я не винен. Шкодую, що втік до Туреччини, а не до Греції або якоїсь іншої країни вільного світу.

Ан. Т.».

Я зрозумів: мене піддали звуковій і світловій обробці. Але це я можу сказати зараз, а тоді — п'ятнадцять років тому! — мені й жодному з тих, хто розробляв «Варіант № 1», були невідомі такі катівні.

Кожному, хто вже знає про їхнє існування, легко стиснути зуби й витримати, але навряд чи це було просто для першого!..

І хоч це звучить самовпевнено, все-таки я витримав. Але вони не могли зупинитись на цьому. Мусили піддати мене ще тяжчому випробуванню. І воно надійшло наступного дня.

В іншій кімнаті при криваво-червоному освітленні видно було якесь обладнання, схоже на рентгенівську установку. Мене примусили зняти сорочку. Гумово-металевий шолом стиснув голову. Такі ж пояси обвилися навколо грудей і рук. До скронь причепили якісь мембрани. Такі ж мембрани я відчув і на потилиці.

У кімнаті нікого не було. Поганою болгарською мовою, якою говорять іноземці, пролунав загробний голос. Мені здалося, що це не людина, а робот чи магнітофон вимовляє слова:

— Ти перед «машиною правди». Відповідай на запитання. Тебе закинула Державна безпека?

Голос ще не замовк, а в сусідній кімнаті почулися радісні вигуки. Вони були приглушені, але досить чіткі, щоб я почув їх:

— Є! Виказав себе!

Вигуки збентежили мене, і я відчув, як сильніше закалатало серце. Невже можливо, щоб машина реєструвала мої думки, хай не точно, приблизно? Я мусив заспокоїтись, підбадьоритись.

«Спокійно, Hace, спокійно і, диви, не втрачай глузду».

— Ти готувався до роботи за кордоном, а брешеш, що в цей час сидів у тюрмі!

І як перед тим — голос ще не замовк, а з сусідньої кімнати дружний вигук:

— Знову виказав себе!

Узяв мене сумнів: а може, вони й справді щось вловлюють?

До кімнати увійшов американець. Я не бачив як слід його обличчя, але по голосу зрозумів, що він торжествує:

— Ну, переконався, що ми можемо читати твої думки? Даремно опираєшся.

Я відповів:

— Кілька разів я вже розповідав вам мої справжні думки.

— Ну, що ж, ти тільки ускладнюєш своє становище. Ще сьогодні ми ліквідуємо тебе, та так, що ніхто й не довідається.

Я нічого не відповів. Та й що можна сказати! Я був у їхніх руках.

З КАМЕНЕМ НА ШИЇ

Увечері мене привели на якусь баржу чи парусник. Очі в мене були зав'язані, та я збагнув, що діється, тільки по хитавиці й звуку кроків. Завели в каюту й зняли пов'язку. Руки були зв'язані за спиною. На шию мені повісили каменюку кілограмів на десять.

Крізь ілюмінатор я бачив, як віддалялися вогні міста. На палубі двоє бородатих матросів зв'язували руки ще молодому чолов'язі. На шию йому також повісили камінь і потягли до борту. Він пручався, кричав.

Його кинули в море.

Я затаїв дихання. Плюскоту не вловив, але крики бідолахи чув.

«Ну, Hace, — сказав я собі, — кінець твоїй розвідницькій діяльності. Оце вже, мабуть, не трюк. Шкода, любий, шкода, що ніхто не взнає, як ти сконав».

На палубу вивели ще одного і в такий же спосіб кинули в море.

Надійшла моя черга. Я пішов, не пручаючись. Та й який сенс! Захотілось мені гукнути:

«Паскуди, хоч подивіться, як вмирає болгарський розвідник!» — але одразу стримав себе:

«Стоп, Hace! А коли і це перевірка?»

І попросив:

— Краще я сам утоплюсь, щоб ви не мучили мене, безневинного.

І почвалав до борту. Коли мене таки вирішили топити, то краще я сам зроблю це. А якщо це все-таки трюк, то вони самі перепинять мене.

До борту залишилось якихось три кроки. Кожен крок — це постріл, точніше, луна від далекого артилерійського салюту по загиблім розвіднику. Ще два кроки… ще…

— Стій! — вигукнуло американське начальство.

Мало не виказав, що розумію англійську мову.

Чому дорівнює один порух думки? Сумніваюсь, чи вчені розгадали це. Треба було б підвісити їх над хижою пащею моря, щоб вони збагнули.

Я мало не зупинився, але саме в оцю соту часточку секунди думка — чи вироблений рефлекс — підштовхнули мене далі, аби вони не зрозуміли, що я знаю англійську. І тоді чотири руки вхопили мене під лікті.

Мене вернули до каюти. Зняли зашморг, зав'язали очі і вивели.

Тільки в машині я зрозумів, що американське начальство, яке допитувало мене в Лозенграді, ось тут, поруч. Впізнав по запаху тютюну й одеколону.

На борту ми були о дев'ятій-десятій вечора. їхали за найприблизнішими підрахунками годин п'ять-шість. За цей час можна доїхати до болгарського кордону. Машина зупинилась, і слідчий сказав, що ми на кордоні. Мені розв'язали очі.

— Ви не для вільного світу. Йдіть до своїх.

І показав мені на будівлю кроках у семистах.

— Ото болгарська застава. Йдіть.

— Благаю вас, не одсилайте мене, — заговорив я, немов смертельно наляканий, і впав навколішки. — Там на мене чекає суд, тюрма…

— Я сказав — ідіть! — вибухнув він, і за миттєвою реакцією на мої слова, які ще не встиг перекласти перекладач, я зрозумів, що він знає болгарську.

Я попростував до освітленого будинку. Зіщулив плечі — чекав пострілу в спину. Хіба виключено, що вони ліквідують мене? Хтозна, навіщо я лічив свої кроки. Сьомий… восьмий… Зараз мене приголомшить постріл… Тринадцятий…

Пострілу не чути. Мені стало млосно, ноги наче свинцем налилися. Відчув, що йду зораною землею. Ні, це зорана прикордонна смуга. Збоку біліє піраміда. Так, без жартів, я вже у Болгарії, якщо в цю мить не гримне постріл…

Кінець, Насе! Кінець «Варіанта № 1»! І кого ж ти перевів через кордон? Генерала, засудженого на тривале ув'язнення. Вже тільки за це заслуговуєш на кулю. І не від ворога, а від своїх.

Коли, чим я викликав підозру в американців? Олівцем і записником у кишені? Чи вони не припускають думки, що колишній офіцер соціалістичної армії може шукати притулку в такій країні, як Туреччина?

Мене хитало від утоми, і я, мабуть, скидався на п'яного. Відчув на щоках сльози і зітхнув:

— Кінець, Насе! Тобі кінець!

Здригнувся од чийогось голосу:

— Хто йде?

Запитував болгарин. Я не бачив його. Зупинився й долонями витер очі, аби не помітили, що я плакав. З темряви вийшов болгарський прикордонник з радянським автоматом на грудях.

— Руки вгору! — наказав він. Підняв руки.

— Ти хто?

— Болгарин.

— Куди зібрався?

Куди зібрався, подумав я, то знає лише полковник і ще двоє-троє.

— Ти чуєш, що я питаю?

— Питай.

— Тікав до Туреччини, а вони завернули тебе?

— Завернули.

— Ех, матері твоїй!..

Він ударив мене прикладом у груди, і я впав на спину. Наступив ногою, дихання мені перехопило.

— З Болгарії тікаєш! Зрадник! Продажна душа! Ворожий елемент!

Коли я підвівся, прикордонник знову штовхнув мене й наказав іти попереду.

Не знаю, як я йшов. Двічі чи тричі падав, поранив долоню об камінь. Людей перед заставою не видно. Двері відчинені. Освітленим коридором мене провели в якусь кімнату. На стіні висів портрет Георгія Димитрова. Під ним сидів старший лейтенант, зіпершись ліктями на звичайний письмовий стіл, який можна побачити в кожній болгарській канцелярії. Офіцер утупився в мене.

— Хто такий?

Солдат доповів:

— Тікав до Туреччини. А ті завернули його

Старший лейтенант підвівся і підійшов, не спускаючи з мене ока. Проказав тихо, крізь зуби:

— Зрадник! Втікач з нашої соціалістичної батьківщини!

Я мовчав, похнюпившись. Офіцер дав мені ляпаса й наказав:

— Говори!

— Про що?

Коротко розповів усе, що розповідав американцям, промовчавши тільки про свого супутника. Звичайно, за ці свідчення можна уникнути зайвого стусана, поки не потраплю до вищого начальства, але іншого я не скажу.

Лейтенант сказав, що мене одвезуть у Малко Тирнове^[2].

Хай везуть, куди хочуть. Незчувся, як опинився на підлозі. Потім почув лайку. Хтось мене тримав, термосив. Здається, понесли на руках. Кинули на щось м'яке. Запахло бензином, запрацював мотор.

Я вловив знайомий аромат люльки… ...