Все права на текст принадлежат автору: Петро Мірчук.
Это короткий фрагмент для ознакомления с книгой.
Українська Державність. 1917-1920Петро Мірчук


Передмова

"Чому згадується все це? Пощо це самобичування?

Тому, що — без усвідомлення цього — немає майбутнього"

(Е. Маланюк: "Листки з щоденника")
Історія є учителькою життя, але користь з її науки має лише той, хто вивчає її критично, хто шукає в досліджуваному минулому правди.

Такий підхід до пізнання історії має особливе значення для народу, що стоїть у боротьбі за відновлення своєї держави. Бо свою боротьбу він мусить спирати на досвіді попередніх етапів державницьких змагань. А для нього й конечно йому знати всю правду про те минуле: всю правду про те, що сприяло досягненню успіхів, а що спричинювало невдачі; котрий шлях зближував до мети, а котрий віддалював від неї, або зводив на манівці; що було правильним, а що було помилкою; хто — котрий політичний рух, діючий внутрі нації, котра партія, організація, група, чи "середовище" — виявили себе дійсно будівничими власної державності, а хто її руїнником. Сам факт, що якась особа чи група були к даний момент при кермі уряду не означає ще, що вона була творцем, чи хоча б співтворцем позитивних досягнень народу в даному періоді. Примхувата доля дуже часто висуває на чоло власне руїнників. І навпаки: дійсних ініціяторів, а то й дійсних керівників позитивного, творчого будівництва нерідко зіштовхує примхлива доля в низи, оподалік від керівних постів, де їх на перший погляд не помічається. Шукач правди не сміє допустити, щоб сповиди закрили перед ним правду, як і не сміє він дозволити, щоб якась апріорна настанова відвертала його увагу від дійсності. Таке ото завдання — знайти правду про наше недавнє минуле, про визвольну боротьбу українського народу в періоді 1917-20 років, правду про те, хто тоді дійсно будував українську державність, а хто її руйнував, — ми й ставимо оце перед собою. Не тільки для того, щоб діючим у тому періоді внутрішньо-українським рухам та окремим особам справедливо признати в нашій історії те місце, на яке вони собі своєю поставою і своєю дією дійсно заслужили. Але насамперед для того, щоб завдяки пізнанню правди про наше минуле ми і сьогодні, і на майбутнє мали перед очима помилки, зроблені в минулому, і їх не повторяли і щоб бачили позначений в минулому шлях до нашої мети і ним нестримно йшли вперед.

Коротко: Пишучи працю, що її оце даємо до рук українському читачеві, ми поставили собі ясно уточнене завдання: Проаналізувати події в Україні в 1917-20 роках як вислід настанови і дій внутрішньо-українських сил в аспекті державного будівництва і знайти правду про те, хто тоді українську державність будував, а хто її руйнував.


Д-р Петро Мірчук

Перша частина НАПЕРЕДОДНІ

1. Відродження великої ідеї

Батьком українського національно-політичного відродження був Тарас Шевченко. Правда, він не написав ні одної політично-програмової брошури, ні статті, як це роблять сьогоднішні ідеологи, а тільки — писав вірші й поеми; та це не міняє факту, що в своїх поетичних творах він дав завершену систему політичної ідеології.

Свої політичні погляди виклав Шевченко в поемах: "Сон", "Великий Льох", "Кавказ", "Посланіє", "Заповіт", написаних в 1844 і 1845 рр. під впливом тих вражень, що їх дала йому безпосередня зустріч з усіма верствами українського народу під час його поїздок по Україні в тих роках та основне пізнання тодішнього стану й умовин суспільно-політичного життя в Україні.

В поемі "Сон", написаній літом 1844 р. в Петербурзі по повороті з першої поїздки в Україну, Шевченко з глибокою вдумчивістю та з надзвичайною відвагою аналізує стан, в якому тоді перебувала Україна: прибувши з Московщини в Україну та оглядаючи її, він захоплений красою й багатством української землі. Та при тому бачить він важке соціяльно-політичне положення українського народу:…"У тім раї… латану свитину з каліки знімають, з шкурою знімають, — бо нічим обуть панят недорослих. А он розпинають вдову за подушне, а сина кують, єдиного сина, єдину дитину, єдину надію в військо оддають, бо його, бач, трохи… А он-де під тином опухла дитина голодная мре, а мати пшеницю на панщині жне". Бачучи це, поет застановляється: чи ж справді вже ніхто не реагує на цю страшну соціяльно-політичну несправедливість? Та ні, він бачить їх, неустрашимих борців за правду і за волю, але — на Сибірі, закутих в кайдани, на засланні, між звичайними злочинцями… Хто ж спричинник того, що в сповитій пшеничними ланами країні її населення обдерте, із голоду мре, а ті, хто в обороні правди стали, заслані на каторгу? Поет знаходить правдиву відповідь і не вагається показати її: спричинником того є Московщина з усім своїм гидким суспільно-політичним ладом. Тому на Петербург Шевченко дивиться не очима землячків-малоросів "з цинковими ґудзиками", але — "так, мов я читаю історію України". Він ні трошки не захоплюється величавістю новозбудованого міста, бо при кожному погляді в ньому озивається свідомість, що все те збудовано коштом поневоленої України, на кістках замучених українських політичних засланців. Читаючи звичайний напис на пам'ятнику царя Петра 1-го: "Первому Вторая", Шевченко бачить усю трагічну історію московського гніту в Україні: "Це той Первий (Петро Великий), що розпинав нашу Україну, а Вторая (цариця Катерина друга, що казала зруйнувати Запорізьку Січ) докопала вдову-сиротину". З глумом і сарказмом змальовує поет московський суспільно-політичний лад, спертий на деспотизмі, гніті та рабстві, де від п'яного царя почавши аж до "недобитків православних" вищий чином нижчого гнобить і зневажає, а гноблений та зневажаний, замість спротиву, гнеться в рабській покорі і вихваляє свого ката. Шевченко дорікає всім тим своїм землякам, що свої сили віддали на службу московським тиранам та дає вислів своїй вірі, що прийде час, коли сини України на ворога стануть і вся та московська система гніту завалиться "мов під землю". Віру в перемогу висловлює поет закликом до України: "Годуй діток: жива правда у Господа Бога".

В містерії "Великий Льох" Шевченко різко підкреслює злочинність супроти України й українського народу всіх тих, хто в який-небудь формі помагає московським наїзникам: душу української дівчини Прісі не впускають до раю за те, що Пріся несвідомо побажала Хмельницькому успіху тоді, коли він їхав в Переяслав Москві присягати". Так само карається душа української дівчинки-недолітка за те, "що цареві московському коня надоїла в Ватурині, як він їхав у Москву із Полтави", та душа української дитини-немовлятка, що усміхалася до розмальованої галери московської цариці Катерини, що плила Дніпром після зруйнування Січі. У формі містерії Шевченко вказує в цій поемі своїм землякам на те, що переяславська злука України з Московщиною була найбільшим нещастям для українського народу, що повстання гетьмана Мазепи проти московського царя було святою боротьбою українського народу за свої права, та що сліпе захоплення деяких українців російською культурою, за яким, очевидно, піде їх вірна служба їй, становить грізну небезпеку не тільки для таких нещасних одиниць, але й для української справи взагалі.

"Я щасливий, що очей не маю, — що нічого того в світі не бачу й не знаю"… — каже осліплений в турецькій неволі герой Шевченкової поеми "Невольник" (написаної кілька днів перед поемою "Великий Льох"), слухаючи про злочинне руйнування Січі москалями, які навіть церкви не жаліли, про незаконну грабіж козацьких земель московською царицею, яка посміхалася вдоволено, дивлячись на пожар козацької церкви, про закріпощення українського люду московським "бахурям і байстрюкам" та про те, що деякі українці в той сам час, як вона руйнувала та закріпощувала Україну — "в цариці мов собаки патинки лизали".

В поемі "Посланіе" Шевченко дає, так сказати б, начерк програми політичної дії. Вже в заголовку дає поет історіософічну дефініцію нації, як сукупности людей, зв'язаних кровними зв'язками і територіяльним походженням ("земляки"), спільною традицією, і спільними культурними надбаннями ("мертві" як символ їхніх змагань і їхнього вкладу в національну скарбницю духовости й культури), спільними стремліннями ("живі", які їх репрезентують в даний час) та ідеєю збереження своєї національної окремішности й змаганням до самоздійснення нації ("ненароджені", які продовжуватимуть діло минулих і теперішніх поколінь в дусі їхніх ідей). Згідно з тією дефініцією нації Шевченко подає своїм землякам й основні напрямні національно-політичної праці. В різкому протиставленні до панівних тоді серед української інтелігенції інтернаціоналістичних тенденцій Шевченко підкреслює, що: "в своїй хаті своя правда, і сила, і воля", тобто, говорячи політичними термінами, — що тільки існування своєї власної, самостійної держави дає змогу розв'язувати всі проблеми згідно з бажаннями власного народу ("своя правда"), не лякатися чужого насилля ("своя сила") і вільно розвиватися. Так дуже тоді модні соціялістичні кличі про міжнародне "братерство братнє" і "добре добро" це тільки баламутна фразеологія; українським патріотам треба розкуватись з кайданів всіх отаких модних тоді політичних поглядів, "полюбити щирим серцем велику руїну", свою батьківщину, і в українській традиції та в українській духовості шукати коріння і вказівок для своєї дії. Минуле України треба вивчати не за чужими вказівками, ні за одним шабльоном перехвалювання всього, що своє, але основно, не минаючи "ніже титли, ніже тії коми" і критично, щоб добре збагнути: "Хто ми? чиї сини? яких батьків? ким, за що закуті"?

Так само різко, як у політичній ділянці протиставив Шевченко інтернаціоналістичним концепціям ідею національної правди і національно-державної суверенності, так протиставляє він теж у соціальній ділянці кличам клясової боротьби — ідею всенаціонального єднання: в спільній боротьбі за кращу долю матері України: "обніміте ж брати мої, найменшого брата, нехай мати усміхнеться". ("Найменший брат" це закріпощені селяни).

В поемі "Кавказ" Шевченко дає вислів своїй сильній вірі в незламність українського духа, в те, що московський наїзник мимо найбільших знущань "не вип'є живущої крови" та "не скує душі живої" українського народу, як "неситий — не виоре на дні моря поля", і закликає до боротьби: "борітеся, поборете; вам Бог помагає; за вас сила, за вас воля і правда святая"! А кілька тижнів пізніше пише поет свій політичний "Заповіт", в якому вже зовсім ясно формулує заклик до боротьби як вказання методу політичної дії: "вставайте, кайдани порвіте і вражою злою кров'ю волю окропіте"! Методом боротьби за відновлення української держави, значить, мусить бути — національна революція.

Реасумуючи політичні думки Шевченка, висловлені в поетичній формі в згаданих та ще деяких поемах і віршах, ми бачимо завершену систему політичної ідеології такого змісту: багата і прекрасна по своїй природі Україна перетворилася в країну гор'я і сліз після того, як її захопила Московщина. Москалі закріпостили український народ і гноблять та визискують його гірше ляха і гірше татарина. Вирятувати український народ з того жахливого положення, в якому він опинився, може лише відновлення української самостійної держави, шляхом збройного національного повстання. Україні потрібна не клясова боротьба, але всенаціональне єднання всіх кляс у спільній боротьбі за відновлення своєї національної правди, соціяльного ладу — без холопа і пана. Українцям треба і чужому научатись, користуватись теж досвідом інших народів, але в основу своїх змагань конечно ставити основне і критичне пізнання української традиції й української духовости. Служба українців Росії, в якій би це не було формі, є злочином супроти України, а вчитись українцям у москалів немає чого, бо і ввесь московський суспільно-політичний лад і навіть спосіб життя московського народу зовсім чужі українському народові. Український народ, мов Прометей, закутий, але він переможе, бо правда мусить перемогти.

2. Перепони і супротивні течії

Ідею відновлення самостійної української держави з новим соціяльно-політичним ладом шляхом національної революції голосив Тарас Шевченко ще в половині 19-го століття. Та довговікова неволя й важкий гніт московської окупації так дуже підірвали сили українського народу, що мусіло пройти ще повних п'ятдесять літ, заки він став спроможним сприйняти цю ідею не як поетичну візію далекого майбутнього, а як постулят безпосередньої політичної дії.

Польща за час давнішої окупації України, знищила ту українську провідну верству, що її виростила була українська княжа держава. Московський окупант докінчив це винищування і доклав всіх зусиль, щоб винародовити або знищити нову українську провідну верству, яка виросла в українській козацькій державі. Безоглядна, продумана і послідовно здійснювана московська політика, скерована на знищення українського народу, довела до того, що в другій половині 19-го століття з давньої української провідної верстви вірною свому народові залишилася вже лише горстка.

Знищення українських вищих верств було болючим ударом для українського народу. Смертного удару не нанесло воно тому, що так за козацької, як і за княжої держави в Україні, у відрізнення від інших тодішніх держав, власником держави уважалась не тільки одна верства, аристократія (як от у Польщі, шляхта), але ввесь український народ. Завдяки тому, носієм української державної традиції були в однаковій мірі українська інтелігенція, як українське селянство й міщанство.

До душі українського простолюддя московський окупант дібратися не здужав. Але ж, він його закріпостив, знищив так розбудоване колись українське шкільництво, й зіштовхнув до жалюгідного стану господарської нужди й безпросвітности. А коли коротко після смерти Тараса Шевченка кріпацтво було знесено, то свідомо не створено ніяких передумов, які сприяли б матеріяльному й духовому піднесенню простолюддя. Національно-політична свідомість жевріла в його підсвідомості, в його душі, але треба ще було багато часу, заки українське селянство й міщанство змогло відзискати віру в свої сили і голосно заговорити про свої бажання.

В такій дійсності горстка української інтелігенції не бачила реальних основ і можливостей для здійснювання тих самостійницьких ідей, що їх голосив Шевченко. З незвичайним зворушенням — як описують сучасники — читали вони політичні поеми Шевченка і — боялися навіть в думках переходити границі переконання, що ті ідеї є тільки поетичною мрією. Засноване в 1846 р., ще за життя і при співучасті Т. Шевченка Кирило-Методіївське Братство, що його членами були, м. ін., М. Костомарів, П. Куліш, М. Гулак, В. Білозерський та О. Маркович, ставило своїм завданням знищення московського абсолютизму й створення на місце московської монархії союзу вільних словянських держав, в яких — як писав М. Костомарів у "Книзі Битія Українського Народу" — не було б "ні царя, ні царевича, ні царівни, ні князя, ні графа, ні герцога, ні пана, ні боярина, ні холопа", — але прийняти вимогу повної політичної незалежности української держави, як політичний постулят та концепцію національної революції, як методи політичної дії, воно не зважилось. Не зважувались говорити про це колишні "братчики" тим більше, після того, як при кінці березня 1847 року на донос російського студента Петрова царська поліція виарештувала братчиків і зліквідувала Кирило-Методіївське Братство.

А тим часом в Україні почала діяти нова політична сила, що злощасно затяжіла на дальшій історії українського народу. Тою новою силою був соціялізм. Зроджений з шляхетного бажання помогти нижчим верствам визволитись зпід економічного визиску вищих верств та здобути "рівні, людські права, соціялізм у західноєвропейських країнах становив прогрес політичної думки і був поштовхом у шуканні нових шляхів і нових, кращих форм суспільно-політичного життя. Та в Україну прийшов соціялізм не безпосередньо з Заходу і не в умовах національно-політичної незалежности українського народу, але через Московщину і в умовинах московського поневолення України. Через те соціялізм в Україні був зовсім чимсь іншим і відіграв інакшу ролю, як соціялізм в інших країнах. Річ у тому, що соціялізм, зроджений у Франції та Німеччині за умов національно-політичної незалежности тих народів, приймав національно-політичну незалежність даного народу, як самозрозумілу передумову всякої політичної дії і намагався розв'язати соціяльні проблеми тільки на її базі. Це виразно виявилося вже за французької великої революції, коли провідники соціяльної революції негайно і без яких-небудь вагань відклали так гострі тоді соціяльні проблеми на другий плян, ана перший поставили питання національно-політичної суверенності Франції, як тільки над Францією нависла небезпека національно-політичного поневолення. Те саме задемонстрували пізніше всі німецькі соціялісти, ставши в першій світовій війні в боротьбі за національно-політичні інтереси Німеччини поруч німецьких капіталістів проти французьких та московських соціялістів. Таке ж саме становище відстоювання національно-політичної незалежности свого народу, як апріорної вимоги займали завжди польські, чеські та інші соціялісти. Таке саме становище у відношенні до свого власного народу займали завжди й московські соціялісти. Та коли, наприклад, німецькі соціялісти відстоюючи як самозрозумілу річ національно-політичну незалежність свого народу, визнавали таке право й за іншими народами і співчували національно-визвольним змаганням поляків, то московські соціялісти виявилися від самих початків такими ж московськими імперіялістами й шовіністами, як і речники всяких інших московських політичних напрямків. Як колись православіє, так тепер соціялізм москалі перетворили в знаряддя московського імперіялізму. Підступно використовуючи приманчивість ідеї боротьби за соціяльну справедливість, москалі вжили її на окупованих теренах для того, щоб приспати нею національну свідомість поневоленого народу і скерувати його революційність у нешкідливому для московського імперіялізму напрямі. В тій цілі московські соціялісти свідомо перебільшували значення соціяльних проблем і представляли національні змагання поневолених Москвою народів, як "реакцію" і назадництво, шкідливе для "універсальної" соціяльної революції. Як давніше Пестель, провідник "полудневої групи декабристів", які були предтечами московського соціялізму, накидався з істеричною лайкою на думку про відновлення національної незалежности України, так і московські соціялісти засуджували і висмівали постулят національної незалежности України. Вони ширили соціялізм в Україні тільки як модифіковану, сприємливу для революційно настроєних кругів форму національно-політичного ренегатства. В такій формі, з таким "ідейним" добром національно-політичного ренегатства прийняли соціялізм і ширили його в Україні й українські соціялісти. І тому то, якщо західно-європейський соціялізм і не здав життєвого іспиту, не виправдавши покладених на нього надій і виявившись фальшивим шляхом боротьби за соціяльну справедливість, але все ж таки відіграв поважну позитивну ролю, бувши міцним поштовхом для шукання розв'язки важливих соціяльних проблем, то "український" соціялізм, який прийшов в Україну через Московшину з московською отруєю національно-політичного ренегатства, виявився чорною реакцією, що здержувала національне відродження українського народу і зводила на манівці його боротьбу.

Таку власне сумну ролю в історії політичних змагань українського народу відіграв насамперед ідеолог "українського" соціялізму, великий український вчений Михайло Драгоманов (1841–1895). Московської отруї не змогла, на жаль, стерти в нього безпосередня зустріч зі Заходом. Пропагуючи конечність наполегливої праці над піднесенням освіти широких українських мас, він в той сам час з дивною ненавистю накидається на ідею самостійності України. Драгоманов прозиває Тараса Шевченка за його політичні ідеї неграмотним мужиком, висмівае ідею самостійності України, як вияв назадництва, а революційний шлях боротьби як вислів кровожадних інстинктів, та пропагує нерозривну єдність українського народу з "його старшим братом", — з москалями, яким українці, як Драгоманов, пробує це доказати "науково", завдячують майже все, що мають. Згідно з його концепцією федеративного устрою Росії — Україна, очевидно, повинна мати автономію, але не сама Україна, а кожна українська оселя, так само, як і кожне місто й село в Московщині…

Заслуги М. Драгоманова в інформуванні Заходу про долю українського народу та його журналістична праця в обороні прав простолюддя баламутили український народ так дуже, що тільки великі індивідуальності, як от ї. Франко (який зразу захоплювався Драгомановим і уважав себе його учнем, а опісля гостро виступив проти його шкідливих політичних ідей, називаючи Драгоманова апостолом лжі і темряви), могли добачити під покривалом позитивних кличів ту величезну небезпеку від розкладових політичних ідей Драгоманова для українського національного відродження, яка виявилась в повній трагічності щойно в час Визвольних Змагань українського народу 1917—23 рр.

3. Братство тарасівців

Першою українською політичною організацією, що стала на засадах української націоналістичної ідеології було "Братство Тарасівців", — зване теж "Братерством", — засноване таємно в Полтаві 1891 р. Заснував його невеличкий гурт українських студентів, які заприсяглись на могилі Тараса Шевченка ширити між українським народом Шевченкові ідеї, залишаючись вірними їм до смерти. Основниками "Братства Тарасівців" були: Іван Липа, Микола Міхновський та Володимир Шемет. Членами були, м. ін., відомі пізніше поети й письменники: Михайло Коцюбинський, Борис Грінченко, Володимир Самійленко, Микола Вороний, Мусій Кононенко, Віталій Боровик, та науковці: Євген Тимченко, Олександер Черняхівський, Валеріян Боржковський. Головою Братства був Іван Липа.

Свої політичні погляди виклали Тарасівці в політичній деклярації п. з. "Конфесіон де фуа ("Вірую") молодих українців", опублікованій в українській пресі в Галичині. (Львівська "Правда", 1893 р.). Ця декларація спирається повністю на ідеї Т. Шевченка: визнання Московщини окупантом України, який знищив всі політичні і культурні надбання українського народу і далі поневолює Україну, вимога повної державно-політичної незалежности України, підкреслення політичного моменту в праці серед народу і свідомість, що справедлива розв'язка соціяльного питання може прийти тільки в парі з заспокоєнням політичного постуляту державної суверенності.

Політичне "Вірую" Тарасівців було гострим протиставленням панівним тоді серед української інтелігентської молоді настроям і кличам соціалізму й драгоманівства і, крім цього, підкресленням невистарчальности просвітянської праці "народників" та "українофілів".

Праця Тарасівців проводилася в той спосіб, що в кожній українській студентській громаді, що існувала звичайно легально або напівлегально, організовано з найактивніших студентів таємне звено "Братства Тарасівців", яке старалося вести працю громади по лінії політичних вимог Братерства. Ідеї Братства ширили його члени теж у своїх літературних творах та статтях, друкованих в українській пресі в Галичині, яку нелегально ширено по Україні під московською окупацією, як от Борис Грінченко у своїх статтях п. з. "Листи з Наддніпрянської України", в яких він полемізував з політичними поглядами М. Драгоманова.

В 1893 р. московській поліції вдалося розкрити організацію. У висліді арештів і засудів, а після цього передачі під поліційний догляд поовідних членів організації, Братство Тарасівців перестало існувати. Та вірними ідеям Братства залишилися майже всі його колишні члени, пропагуючи в кожній організації чи партії, членами яких вони опісля ставали, ідею незалежности України. Крім цього, арешти й ліквідація московською поліцією Братства Тарасівців звернули на себе увагу українського громадянства і приєднали нових симпатинів його ідей, головно серед високошкільної молоді. Колишні "братчики" і, насамперед, Микола Міхновський, навіть не будучи формально із-за поліційних репресій членами студентських громад, не переривали ніколи живого зв'язку зі студентською молоддю. Завдяки цьому в постановах з'їзду українських студентських громад 1899 р. всупереч теоріям драгоманівства й соціялізму, виразно говориться про те, що соціяльне поневолення українського народу є безпосереднім наслідком московського поневолення України.


На самостійницьких позиціях
На позиціях самостійності України стояли три молоді української партії, що повстали майже одночасно на початку ХХ-го сторіччя: "Революційна Українська Партія", "Українська Народня Партія" та "Українська Соціялістична Партія". До самостійницьких позицій наближалася також один рік існуюча "Українська Радикальна Партія", яка мала в своїй програмі, щоправда, перебудову Росії на федеративній основі, але не була дуже певна, чи це дасться здійснити і тому заздалегідь застерігала, що на випадок невдачі, Україна мусітиме відділитися від російської держави.

Всі три самостійницькі партії — РУП, УНП та УСП — мали в своїй програмі і діяльності елементи націоналістичної ідеї і всі три були на шляху шукання, як цю ідею здійсняти в практично-політичній роботі. Залежно від вибору способів і форм вияву націоналістичні риси тих партій виступали менше або більше виразно. Чисто націоналістичне обличчя мала Українська Народня Партія". До неї найбільше наближалася "Революційна Українська Партія", що у важкому внутрішньому змагу шукала способу поєднати в собі націоналістичний зміст зі соціял-демократичними теоріями й методами праці. "Українська Соціялістична Партія" мала теж внутрішні суперечності між змістом національної програми та клясовими методами своєї праці, що в дальших наслідках мусіли б довести до заперечення національного змісту. Але УСП не була ще настільки політично досвідченою партією, щоб добачала в тому небезпеку чи суперечність.

Всі три самостійницькі партії мали в своїй програмі також соціялістичні елементи. Найвиразніші були вони в РУП, що одинока мала надбудову соціялістичної партії. Ні УНП, ні УСП ніякої теоретичної надбудови не мали, не були в'язані ідеологічними системами й мали свобідну руку у виборі метод і форм роботи. УСП видвигала соціялістичні елементи своєї програми виразніше, ніж це робила УНП, для якої соціялістичні елементи її програми були додатковими, а головними націоналістичні, — протилежно, як це було в УСП.


4. Революційна Українська Партія (РУП)

Історію українського націоналістичного руху першої половини ХХ-го віку починає, — як ми вже зазначували на вступі нашого курсу, — Революційна Українська Партія, в скороченні — РУП, основана 1900 р. (за старим стилем 29 січня, за новим ст. 11 лютого) в Харкові. Це була перша масова українська політична партія, яка, виступаючи на політичну арену, станула на виразно самостійницькі позиції. Ініціяторами нової партії були колишні члени "Братства Тарасівців", а безпосередніми основниками члени харківської студентської громади. Програму та завдання РУП опрацював М. Міхновський; його доклад на цю тему видруковано опісля окремою брошурою п. з. "Самостійна Україна" у Львові, а звідси перепачковано та поширено як нелегальне видання в Наддніпрянській Україні. В цьому маніфесті українського націоналістичного руху читаємо:

"Кінець ХІХ-го віку позначився явищами, що характеризують новий зворот в історії людства. Ці явища свідчать про те, що п'ятий акт великої історичної трагедії, званої "боротьбою нації", вже почався і його закінчення наближається… Отже, коли справедливо, що кожна нація з огляду на міжнародні відносини хоче виявитися у формі незалежної самостійної держави; коли справедливо, що тільки держава одноплемінного національного змісту може дати своїм членам нічим необмежену свободу всебічного розвитку духового та найліпшого матеріяльного гаразду; коли справедливо, що пишний і розквіт індивідуальности можливий лише в державі, для якої плекання індивідуальностий є метою, — тоді стане зовсім зрозумілим, що державна самостійність це головна умова існування нації, а державна незалежність це національний ідеал у ділянці міжнаціональних відносин.

"Коли доводиться нам іти на свої збори під допитливим поглядом цілої фаланги правительственних шпигунів, коли українцеві не вільно признаватися до своєї національности й коли любити батьківщину рівнозначне, що бути державним зрадником, тоді зовсім до речі виникає повне обурення питання: яким правом російський царський уряд поводиться з нами на нашій власній території наче зі своїми рабами? Яким правом проти нас, тубильців своєї країни, видано закон із 17. V. 1876 року, що засуджує нашу національність на смерть? На підставі якого права в усіх урядах нашої країни призначено виключно москалів або змоскалізованих ренегатів? На підставі якого права з наших дітей готують по школах заклятих ворогів і ненависників нашого народу? Чому навіть у церкві панує мова наших гнобителів? Яким правом російський уряд здерті з нас гроші витрачає на користь російської нації, плекаючи й підтримуючи її науку, літературу, промисловість і т. д. І, нарешті, найголовніше, чи має право царський уряд взагалі видавати для нас закони, універсали та адміністративні засади?

"Над нами висить чорний стяг, а на ньому написано: "Смерть політична, смерть культурна для української нації"! Це не самі слова, їм відповідає зміст… Уряд чужинців розпоряджається на території колишньої української республіки наче в свіжо завойованій країні! Висмоктує останні сили, висмикує кращих борців, здирає останній гріш з бідного народу. Чужинні урядовці обсіли Україну і зневажають це населення, коштом якого живуть. Непокірними тубільцями невимовно погорджується, а небезпечних з-поміж них засилається на Сибір. Законами російської імперії зневажається право совісти, порушується права особистої свободи, гнобиться навіть недоторканість тіла… Царський закон із 17. V. 1876 р. наложив заборону на саму мову спадкоємців Переяславської конституції та вигнав її зі школи й суду, з церкви й адміністрації. Потомство Павлюка, Косинського, Хмельницького й Мазепи позбавлене права мати свою пресу, свою літературу… Таким чином українська нація платить данину не тільки матеріальними добрами, але навіть її психіку та інтелект експлуатують на користь чужинців…

…"І ось серед таких лихих обставин ми зійшлися, докупи, ми згромадилися в одну сім'ю, перейняті великим болем до тих страждань, що вщерть виповнили народню душу і — наперекір логіці цих подій — ми виписали на своєму прапорі: Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпат по Кавказ!

…"Доки ми не здобудемо собі політичних і державних прав, доти ми не матимемо змоги влаштувати стан речей у себе вдома по нашій вподобі. Бо інтерес наших господарів цілком протилежний нашим інтересам; бо розплющення очей у рабів є небезпечним для панів.

Це останнє завдання мусить взяти на себе національна інтелігенція. Це її право та її обов'язок. Часи вишиваних свиток та горілки минули й ніколи не вернуться. Третя українська інтелігенція стає до боротьби за свій народ, до боротьби кривавої і безпощадної. Вона вірить в сили свої й національні і виконає свій обов'язок. Вона виписує на свому прапорі ці слова: "Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпат по Кавказ". Вона віддає себе на службу цьому великому ідеалові й доки хоч на одному клаптику української території пануватиме чужинець, доти українська інтелігенція не покладе зброї, доти всі покоління українців йтимуть на війну. Війна провадитиметься усіми засобами: і боротьба культурна вважається також відповідною, як і боротьба фізичної сили. Ми проголошуємо, що візьмемо силою те, що нам належиться по праву, але відняте від нас теж силою. Наша нація довго нездужала, але вже до боротьби.

"Ми не хочемо довше зносити панування чужинців, не хочемо більше зневаги на своїй землі. Нас горстка, але ми сильні нашою любов'ю до України.

"Україна для українців, і доки хоч один ворог-чужинець залишається на нашій території, ми не маємо права покласти зброю."

"Вперед! Бо нам ні на кого надіятись і нічого озиратись назад"!

Наведені уривки з брошури Міхновського "Самостійна Україна", що була програмовим маніфестом новооснованої Революційної Української Партії, свідчать про те, що РУП стала була на виразно націоналістичні позиції. Стоючи на цих позиціях, РУП розгорнула живу революційну діяльність. Належну увагу звернено насамперед на пропаганду ідей РУП. В Галичині та на Буковині зорганізовано під керуванням спеціяльно для цього висланих поза кордони Росії членів РУП, окремі видавничі центри, де друкувалися різні видання РУП. У Чернівцях друкувалася в рр. 1902–1903 під редакцією Д. Антоновича газета "Гасло", а в рр. 1903–1905 місячник "Селянин", у Львові виходила в рр. 1904–1905 газета "Праця"; крім цього видавано окремі брошурки, як от: "Чи є тепер панщина"? "Дядько Дмитро і інші. Всі ці видання перевозились нелегально на Наддніпрянщину й поширювались між українським населенням.

Крім цього переводила РУП масові політичні акції, як от організування й підсилювання селянських заворушень та робітничих страйків. Селянські заворушення 1902 року в Харківщині та на Полтавщині прийняли були дуже широкі розміри; селяни займали панські двори, ділили майно і палили двірські забудування, у висліді чого приходило до кривавих зударів з поліцією. Хвиля таких заворушень пройшла майже по всій Україні. (Ці заворушення і їх причини змальовує в своїх оповіданнях М. Коцюбинський). Правда, ці заворушення були вислідом революційної пропаганди різних партій; та вклад РУП в цю акцію дуже великий, бо ж саме справі українського селянства присвятила РУП головну увагу. Активну участь брала РУП теж у робітничих страйках, прим., у загальному страйку всіх підприємств в Києві 1903 р., що тривав 11 днів. З цього приводу видала РУП в Чернівцях "Дневник київського загального штрайку" з подрібним описом демонстрацій та зударів з поліцією, що коштували життя понад сотні людей. Важну ролю відіграла РУП теж в революції 1905–1906 рр.

Ясна річ, що РУП зустрілась з гострими репресіями зі сторони царської поліції. Та ріст партії здержали не вони, але — внутрішньо-партійні спори програмового характеру, які й довели до розколу та самоліквідації партії. Революційна Українська Партія була від самих початків масовою партією, а не організацією елітарного характеру, як її попередниця, — "Братство Тарасівців", якого членами були тільки вибрані ідейно-політичні однодумці. В ряди РУП ввійшли від самих її початків українці різних ідейно-політичних поглядів, з'єднаних тільки ворожістю до московського режиму та бажанням революційної боротьби з існуючим ладом. Членами РУП стали так націоналісти-революціонери, як і соціялісти-марксисти і навіть деякі драгоманівці. Почин до створення РУП дали націоналісти-революціонери і тому в перших двох роках свого Існування РУП стояла в принципі на націоналістичних ідейно-політичних позиціях. Націоналісти сподівались захопити своїми ідеями всіх інших революційно настроєних українців. Та це їм не вдалося не тільки тому, що соціялістичні впливи серед української інтелігенції, піддержувані московськими революційними партіями, виявилися багато сильнішими, як можна було сподіватися, але й тому, що націоналісти не виявили потрібної ідейно-політичної чіткости і почали хитатися в своїх поглядах.

В програмовій брошурі "Самостійна Україна" М. Міхновський присвятив так актуальному тоді із-за діяльности соціялістичних партій соціяльному питанні належну увагу, але узалежнив його розв'язку виразно від розв'язки національно-політичного питання. Та, заангажувавшись в соціальну проблематику, члени РУП стратили з очей ту залежність. Надто, пропаганда соціалістів, наявність низького стану національної свідомости широких мас українського народу і очевидність того, що боротьбу за національно-політичне визволення українського народу муситься вести тільки власними силами проти всіх москалів, тоді як соціяльну революцію можна було проводити спільними силами з московськими соціялістами, підірвали віру в здійснимість націоналістичних кличів у тодішній дійсності. У висліді цього зроджується концепція "максималістичних" і "мінімалістичних" програмових вимог. Вислів цьому дає ухвалений в 1903 р. Центральним Комітетом проект програми Київського Комітету РУП, в якому поруч "максимальної" (тобто найширшої) вимоги самостійності України ставиться "мінімальну" (найменшу) вимогу: широкої автономії крайової і національної для всієї людности російської республіки і, зокрема, для України "з окремим представницьким зібранням, (соймом), якому належить право законодавства в тих внутрішніх справах, що торкаються тільки люду, який мешкає на території України".

Прийняття додаткових мінімальних вимог національно-територіяльної автономії в рямцях Росії в програму РУП становить початок переходу РУП зі самостійницьких позицій на позиції федералізму. Тому то від 1903 року у виданнях РУП все рідше згадується вимогу державної самостійності України і ставиться її як вимогу далекої майбутньої мети, а на перший плян висувається як щось реальне — вимогу автономії.

Така атмосфера в РУП сприяла наступові соціялістичного крила РУП на самостійницькі позиції РУП. Їх виступ у партійній пресі був зразу досить несмілий; в органі РУП "Гасло" т 1903 р. члени соціялістичного крила писали: "Очевидно, головна засада брошури ("Самостійна Україна"), ідея самостійності України має свою вагу, партія завжди яскраво обстоювала цей пункт своєї політичної програми і для того ми не потребуємо, очевидно, його зрікатися, але ми повинні визнати не досить для нас відповідним брак соціалістичного світогляду тої брошури в обгрунтуванні цієї ідеї і навіть подекуди проривання націоналістичних тенденцій".

Та вже в 1905 році марксисти, члени РУП, перейшли до відвертого наступу. В партійному органі РУП "Праця" в 1905 році Д. Антонович опублікував свою статтю п. з. "Неіснуюче питання", в якій вважає всяку дискусію про національні проблеми зайвою, бо — "ми не знаємо, що таке нація"; "пролетарська література відповіді на це питання не дає, значить, — національне питання видумала буржуазія, щоб затемнювати клясову свідомість пролетаріяту". Проти такого погляду виступив М. Порш, доказуючи, що "національне питання існує і воно виявить себе ще більше тоді, коли розвалиться Росія". Сам Д. Антонович хитався в своїх поглядах і в наступній статті зробив такий несподіваний висновок: "Ми повинні, — раз національне питання для пролетаріяту не існує, — радикально його розв'язати поставленням у своїй прО грамі виразної точки — самостійної демократичної української республіки від гір Карпатських до гір Кавказьких. Ніякі півміри автономії, або вступления України до федеративної спілки, неприличні для програми пролетаріяту, бо, крім трусости, нічого не виявляють". Та інші марксисти роблять протилежний висновок: М. Меленевський заявляє, що самостійницькі і навіть автономістичні вимоги шкідливі для інтересів українського працюючого люду, бо "притемнюють клясову свідомість українського робітництва та утруднюють створення сцен-тралізованої партії всієї Росії".

У висліді того гострого ідеологічно-програмового конфлікту, що виявився вже на зірваному партійному з'їзді РУП в грудні 1904 р., прийшло до розколу. Група марксистів під проводом П. Тучапського і М. Меленевського вийшла з РУП і під назвою "Українська Спілка при Російській Соціял-Демократичній Партії" злилась з московськими соціалістами. Яких-небудь вимог, щоб московські соціял-демократи взяли на себе певні зобов'язання супроти українського народу, на випадок їх перемоги, члени "Спілки" й не висували, кажучи, що "національне почуття українців розвинуте дуже слабо".

Та серед тих, які залишилися в РУП, все ще не було однозгідности поглядів. Тому націоналістичне крило відходить з РУП до Української Народньої Партії, а решта на ІІ-ому З'їзді РУП в грудні 1905 р. змінила назву партії на: "Українська Соціял-Демократична Робітнича Партія" — УСДРП. Це вже була нова партія; РУП перестала існувати.

Революційна Українська Партія, об'єднуючи в своїх рядах революційно настроєних українців різних ідейно-політичних поглядів, не була чисто націоналістичною організацією, хоч у перший період її існування (1900–1903) націоналістичні ідеї були основою обов'язуючої програми РУП. Все ж таки, значення РУП для української справи і для самого українського націоналістичного руху дуже велике. Воно насамперед у тому, що РУП заінтересувала національно-політичними ідеями українського націоналізму широкий^круг українських соціялістів і хоч не змогла всіх їх приєднати для тих ідей, то все таки врятувала їх від національної смерти, яка ждала на них в рядах московських соціялістичних партій. Це видко, хоч би з того, що навіть марксисти — колишні члени РУП, які зі "Спілкою" перейшли в 1905 році до московської РСДП, в час української національної революції 1917—23 рр. перейшли таки майже всі на самостійницькі позиції, чого не зробили ті українські соціялісти, які були ввесь час членами московських соціялістичних партій. Чимало причинилася РУП теж до поширення національно-політичних ідей самостїйництва серед широких мас українського народу. Процес споєння двох основних ідей українського націоналізму: політичної ідеї державної незалежности України та ідеї соціяльної справедливости, який проходив у РУП, хоч і закінчився невдачею із-за браку політичної вироблености провідників РУП, то збагатив таки їх вартість досвідом. І навіть гаряча полеміка на сторінках видань РУП та на партійних зборах про "неіснуюче" національне питання, започаткувала корисну кристалізацію думки про ці проблеми.

5. Українська Соціялістична Партія

Головним тереном діяльности РУП була Лівобережна Україна. Українська Соціялістична Партія (УСП) повстала й діяла на Правобережжі. Оснував її в 1900 році — трохи пізніше від РУП і незалежно від РУП — Богдан Ярошевський. Він і був її керівником. УСПартія взяла собі за зразок не російські соціялістичні партії, але Польську Соціялістичну Партію (ППС), якою кермував й. Пілсудський, а яка боролася (також і терором) за відділення Польщі від Росії і за соціяльні справи. Такі самі цілі — боротьбу за усамостійнення України від Росії та за соціяльне визволення — поставила собі була УСП. Партія приєднала українців, що походили з таких спольщених родин, що повернулися назад до українства, як: Володимир Антонович, Тадей Рильський, Борис Познанський і сам Ярошевський.

Революційно-пропагандивну діяльність за національне й, соцїяльне визволення провадила УСПартія в незвичайно приступній і популярній мові. Для більшої зрозумілости в масах, які з російської школи не навчилися читати українського правопису, УСП друкувала свій орган "Добра Новина" українською мовою, але "русским" правописом (т. зв. ярижкою). Цей часопис виходив у Львові від початку 1903 р. У Львові теж видала УСП брошури: "Нарис програми Української Соціялістичної Партії" 1901 р. та "До програми Української Соціялістичної Партії" 1902 р.

"Українська Соціялістична Партія" своєю програмою і роботою майже не різнилася від РУП. То теж у червні 1903 року об'єдналася з РУП в одну партію. "Добра Новина" оголосила оповіщення, що: "Центральні Комітети РУП і УСП, переконавшися, що теоретичні засади і практика поіменованих партій однакові в своїх головних точках, ухвалили злучити ці дві партії". Орган РУП-и "Гасло" мав би бути надалі теоретичним часописом об'єднаних партій, РУПІвський "Селянин" мав щирити спільну пропаганду між селянством, а часопис УСП-и "Добра Новина" призначено для спільної пропаганди серед робітництва.

Але спільна праця обидвох партій тривала всього пів року. Виявилися різниці поглядів на національне питання і на спосіб ведення пропаганди для національного усвідомлення мас. УСП уважала, що до національного усвідомлення треба йти окружною дорогою, надіючися збільшити національну свідомість через підвищення свідомости клясових інтересів, що: "люд повстане за свої народні права лише тоді, аж зрозуміє свої потреби й браки матеріяльні". Інакше при існуючому низькому стані аіаціональної свідомости боротися виключно за незалежність України нема кому. РУП не згоджувалася з поглядом, що збільшення клясової свідомости мусить підвищити національну свідомість. Що правильним було становище РУП, показалося пізніше, коли большевицьке підвищування клясової свідомости не тільки не підвищило національну свідомість, але якраз її затемнювало й знищувало та було знаряддям для денаціоналізації. Через виявлення цих розходжень, обидві партії застановили співпрацю і січневе число РУПівського часопису "Праця" з 1904 р. вмістило заяву від Ц. Комітету РУП, що УСП буде знову виступати самостійно.

Після виходу з РУП, УСП не проявила замітнішої діяльности й по якомусь часі ставала ступнево недіяльною. В усякому разі робота "Української Соціялістичної Партії" була ще одною спробою шукання, як організувати маси в українській підпільній партії для боротьби за державну самостійність і за соціяльні права українського народу. До досягнення своєї мети випробовувала вона відворотний шлях: через боротьбу за соціяльні права дійти до державної самостійності.

Програма партії. "Українська Соціялістична Партія" поставила таку мету в своїй програмі: "Самостійна, демократична Українська Республіка і соціяльна революція".

Цю свою мету "Добра Новина" (1903 р.) поясняла такими простими словами:

"Щоб кожний мав стільки, скільки йому слід мати за його працю, та щоб ми самі собою правили. Щоб ми своїх виборних людей до порядкування становили, а не московських хабарників слухали. Щоб у школах нашої української мови вчили, а не чужої російської. Щоб Україна була сама по собі без царя і пана"!

Наслідком невироблености, УСП мала хитання та схиблення, особливо в тому, що на початку своєї діяльности в "Нарисі програми Української Соціялістичної Партії" (Львів, 1901 р.), не знаючи, на яку стати, прихильно висказувалася про потребу об'єднання російських соціялістичних організацій. Але, стрінувшися з критикою з боку еедецького гуртка письменників (Ів. Сташенка і Лесі Українки), УСП сама висказує недовір'я російським партіям, стверджуючи, що ніодна російська партія не відноситься не то що з признанням до наших прав на народню самостійність, але навіть не толерує таких прав. "Не можна проте надіятись, що перемога конституціоналістів російських (т. зн. тих, що хочуть демократичної конституції) вчинить волю і українському народові: одиноку гарантію кращої майбутньоети бачитимемо лише в розвоєві свідомости нашого народу. Коли цілість, або принайменше більшість нашого люду освідомиться економічно, політично та національно, тоді становитиме таку силу, з якою кожний рахуватиметься". Це свідоме опертя УСПартії на власні сили, а не орієнтація на чужі, російські партії, надає їй характер виразно самостійницької.

У боротьбі проти царату УСП бажала стрінути "побіч себе і литовців, і жидів, і латишів, і грузинів, і арм'ян, і якби можна, то й мордву та черемисів".

До національного усвідомлення мас УСП надіялася дійти через підвищування їхньої клясової свідомости. У своїй брошурі: "До програми Української Соціялістичної Партії" (Львів, 1902 р.) цей свій погляд виясняє, що не може так статись; "щоб наші робітники і селяни, оезідомившися політично та соціяльно, завдяки рухові соціялістичному, як їх виднокруг значно пошириться, повстане свідомість власної достойности, збільшає охота до науки і т. д., щоб ті люди стались відразу глухими й німими на те, що діти їх зневолені вчитись у чужій мові, що в суді й в уряді порозумітись їм не можна, що ціла машина урядова рішучо і безнастанно топче і нищить що крок їх народність! Проте в діяльності нашій звертатимемо систематичну увагу на всі три сторони утиску: народню, економічну й політичну, і з кожного боку старатисьмемо люд освідомити".

УСП уважала, що боротьби виключно за незалежність України нема на кому сперти, коли відложиться на пізніше всі інші питання. Був це протилежний погляд до становища РУП.

Становище це було б правильне, коли б незадоволення мас з економічного утиску УСП була звертала прямо проти основного джерела того лиха, проти чужої для України царської держави, яка насадила на Україні систему економічного утиску та піддержувала її всіми силами. УСП того не робила. Вона старалася усвідомити маси про економічний гніт, а незадоволення, що з того усвідомлення повстало, звертала не проти властивої причини, якою була чужа держава з її цілою системою визиску, але на побічну дорогу — проти насадженого тою чужою державою чужої кляси поміщиків. Через те клясове усвідомлювання не збільшало ані національної, ані державницької свідомости, а тільки збільшало класову ненависть до панів — того побічного продукту чужого володіння в Україні — і робило їх, а не чужу державу, винними в очах мас ще й за те, що селянам не було дозволено просвіщатися, уживати своєї мови й користуватися своїми національними правами. Таким чином навіть і підношенням національних кривд не підвищували національно-державницької свідомости мас, а тільки додатково ще поглиблювали ненависть до панів, отже скріпляли "класову свідомість".

Коли дивитися на цілість роботи УСП, то партія ця вклала багато корисних зусиль, щоб організувати убоге селянство Правобережної України до боротьби за соціяльне й національно-державне визволення України. До мас знайшла вона найбільш приступну форму підходу. Створення незалежної від російських української підпільної партії, врятувало перед запропащенням для України ряд активних українців, а зокрема включило в українську боротьбу тих, що були загрожені денаціоналізацією від спольщених середовищ. Шукаючи власними силами визвольних шляхів, УСП збагатила українську визвольну боротьбу досвідом своїх шукань.

6. Українська Народня Партія (УНП)

Чисто націоналістичною партією треба вважати "Українську Народню Партію", з цієї причини, що та партія націоналістична не тільки по своїм політичним цілям і по своїй практичній боротьбі, але також і по всьому свому світогляді, чого про обидві вищеназвані партії сказати не можна. Націоналістичне є те, що витікає тільки і виключно з інтересів власної нації. УНП усе своє мислення, свій світогляд виводила виключно з інтересів української нації і тому є вона першою націоналістичною партією також і по свому світогляду, а не тільки по своїм політичним цілям і боротьбі, так як РУП чи УСП. РУП і УСП були націоналістичними партіями настільки, що політичні цілі їхніх програм і політробота були націоналістичні, бо покривались з інтересами української нації.

УНП була націоналістичною партією з тих самих причин, що обидві попередні, а крім того, ще й тому, що її цілий світогляд був націоналістичний.


Загальна характеристика плятформи і діяльности УНП
"Українська Народня Партія" (НУП або УНП) була заснована в 1900 р. Миколою Міхновський, Олександром Макаренком і братами Шеметами. Основники були давніше членами "Братства Тарасівців", тому УНП треба вважати прямим продовженням роботи перших українських націоналістів — Тарасівців. Прийняття РУП-ою націоналістичного маніфесту "Самостійна Україна" за програму партії, видко не задовольняло ще ані Міхновського, ані Тарасівців, коли вони не вступили до РУП, але в тому ж самому році заснували свою окрему партію, виразно націоналістичну.

Головною метою УНПартії було відірвання України від Росії. Все інше було для неї другорядне. Для цієї цілі партія хотіла з'єднувати собі прихильників між робітництвом і селянством при помочі підпільних видань.

Боротьбу за поправлення режиму в Росії партія вважала непотрібною, уважаючи зовсім правильно, що зміна політичного устрою в Росії не поправить долі поневолених народів, але її погіршить. Правильність того передбачення потверджує теперішнє положення України в большевицькій Росії.

В поглядах на державний устрій України УНП була проти централізації. В соціяльних поглядах УНП була проти капіталізму й поміщицтва.

Дуже рішуче виступала УНП проти попереднього й сучасного їй покоління аполітичних українофілів і проти об'явів обмосковлювання не тільки національного, але й державного. З другими партіями УНП не співпрацювала. У 1905 р. зроблено було одну спробу нав'язати співпрацю з групою демократів і радикалів, але вона успіхів не принесла.

Передбачаючи недалекий прихід революційних потрясень, утворено в 1904 р. окремий терористичний відділ.

Для поширеня своїх впливів УНП розвинула досить значну пропагандивну діяльність, видаючи ряд брошур, що були друковані переважно в Чернівцях (на Буковині) та у Львові. Найбільше видань вийшло в 1902 р. Тоді видруковано й поширено такі брошури:

1) Програма "Української Народньої Партії" (Львів);

2) "Свято робітників 1. мая" (Львів);

3) "Робітнича справа в програмі "Української Народньої Партії" (Чернівці).

Пізніше видано:

4) "Десять заповідів УНП", що їх написав Міхновський;

5) "Справа української інтелігенції в програмі УНП" (Чернівці).

У вересні 1905 р. почав виходити місячник "Самостійна Україна", якого перше число було друковане у Львові. Користаючи з легальних можливостей, що настали в Росії наслідком демократичних полегш, Міхновський видає в 1912—13 рр. український тижневик для інтелігенції: "Сніп" у Харкові, а Володимир Шемет у 1905 році газету "Хлібороб" у Лубнях на Полтавщині без усякої цензури, користаючися неясністю нових пресових законів.

Пробоєм проти струї
У відрізненні від других самостійницьких організацій, що програмові цілі своєї політики ставили рівнорядно, УНП дуже виразно й різко відмежувала від решти своїх програмових цілей те, що вважала найголовнішою своєю метою. Метою тою було: відірвання України від Росії та утворення Самостійної Української Республіки.

З цієї головної цілі УНП виводила все своє політичне мислення та всі дальші точки своєї програми. Нею, отже, був вперше застосований націоналістичний метод мислення: головному принципові підпорядковувати всі дальші принципи політики. Це виключало ту випадковість, якої завжди можна було сподіватися по РУП чи УСП. Для цих двох партій головного принципу або зовсім не було, або було їх два водночас: національний і соціяльний, — залежно від перебігу зовнішніх, або особливо внутрішньо-партійних процесів — на перше місце висувався раз той, раз цей. В УНП — наслідком гієрархічности ідей (чергування, що вище, а що стоїть під ним) була безсумнівна ясність, що принципові державної самостійності уступають усі другі справи. Тим принципом було проникнуте все політичне мислення УНПартії.

Перша точка "Десять заповідей" так формулює цей "національний всеукраїнський ідеал":

"Одна, єдина, неподільна від Карпатів аж до Кавказу самостійна, вільна, демократична Україна — республіка робочих людей".

В такій формульовці видко виразне намагання найти синтезу (сполуку) державної та соціяльної ідеї українського народу.

Дві наступні точки заповідей характеризують політичні погляди націоналістичного мислення партії у справах відношення до других народів та у вимозі активної постави до ворога. Друга заповідь:

"Усі люди твої браття, але москалі, ляхи, угри, румуни та жиди — се вороги нашого народу, поки вони панують над нами й визискують нас".

Третя заповідь:

"Україна для українців! Отже вигонь звідусіль з України чужинців — гнобителів".

Дальші заповіді подавали практичні вказівки, як українцеві треба поступати й поводитися в громадському, щоденному й навіть у родинному житті:

4) "Усюди й завсігди уживай української мови. Хай ні дружина твоя, ні діти твої не поганять твоєї господи мовою чужинців-гнобителів".

5) Шануй діячів рідного краю, ненавидь його ворогів, зневажай перевертнів-відступників, і добре буде цілому твоєму народові й тобі.

6) Не вбивай Україну своєю байдужістю до всенародніх інтересів.

7) Не зробися ренегатом-відступником.

8) Не обкрадай власного народу, працюючи на ворогів України.

9) Допомагай своєму землякові поперед усіх, держись купи.

10) Не бери собі дружини з чужинців, бо твої діти будуть тобі ворогами, не приятелюй з ворогами — нашого народу, бо тим додаєш їм сили й відваги, не накладай укупі з гнобителями нашими, бо зрадником будеш.

Ці зразки націоналістичного мислення сьогодні не тільки нас нічим не дивують, але навпаки, здаються нам самозрозумілими.

Чим були вони на той час, — нам не просто оцінити. Нам щажко вжитися в тодішній час, коли не тільки наявні вияви" українства були офіційно заборонені, але й українство було таке слабке, що соромно, грубо й нечемно здавалося намагатися "мужицькою" мовою говорити до культурних людей; а тут тобі за те безжалісно: "зрадником будеш".

В кожній майже освіченій родині були родичі й кревні з москалів, дуже симпатичні й любезні, на яких УНПартія вимагала дивитися як на "чужинців-гноби-телів". Батьки належали до льояльного покоління "порядних людей", були часто високими чиновниками в царській адміністрації, армії, в земствах. За дбайливу, сумлінну працю діставали царські відзначення і ордери й гордовито величалися ними при кожній нагоді царських річниць і парад, або й без нагоди. Сини тих батьків, захоплені таємним читанням модних і "поступових" брошур соціялістичних письмак, потайки накладали з напівсвятими — в їх очах — русскими "товарищами" з Підземної Росії, як би то знищити того царя, що батькам ордени й чини роздає. А тут партія домагається від батьків і від синів "вигонь відусіль з України" тих, з якими зжилися вони так близько. І пощо того? На те тільки, щоб повстала якась: "одна, єдина, самостійна, і вільна, і демократична республіка" — (для батьків) якихось підозріло непевних — робочих людей, або (для синів) неясно й тенденційно неточно клясово окреслених, невідомо, яких саме "робочих людей"?

Кожне слово програми й пропаганди УНП було для тих кругів тодішньої української інтелігенції, чимось нечувано диким, неможливим до здійснення та фантастичним, а навіть обидливим для них, що — у свому переконанні — ані своєю обивательщиною, ані своїм всеросійським соціялізмом "Україні нічим не шкодили".

По тих чесних "тоже малоросах", "перевертнях" та "безполітичних українофілах", що навіть українцями себе називати не хотіли, вдарила УНП безжалісно. Вона називала їх нащадками безхарактерних і продажних предків, що служили за гроші московським царям, доносили на українських патріотів, "а москалі їх щедро дарували й боронили від народньої помсти". Протягом 250-літнього панування Москви ці зрадники дали ціле покоління хамів і попихачів". ("Робітницька справа"). Тим поколінням попихачів були "тоже малорусскі" безполітичні обивателі, оті "раби з кокардою на" лобі" — як їх називав Шевченко, що своїм улесливим співжиттям з гнобителями додавали їм сміливости і відваги.

Думки, проповідувані УНПартією, були зразу незрозумілі й непопулярні. І заслугою членів УНП була їхня подивугідна твердість, самовпевненість та віра в слушність своєї правди, яку вони вперто й послідовно проповідували роками, не знеохочуючись незрозумінням, нсмодністю й непопулярністю. Четвертий тайний з'їзд українського студентства 1904 року (що в тому часі стояло в авангарді революційних акцій), дав признання для РУП, узнаючи її: "єдиною соціялістичною українською партією, яка своєю появою і своєю дальшою діяльністю показала, що йде на зустріч потребам українського народу". До УНП поставився з'їзд неприхильно, визнаючи її партією несоціялістичною, що в поглядах тодішніх "поступовців" було близьке до відсудження від громадських прав: "Зважаючи «а те, що УНП в основу свого напрямку кладе розбудження національної ненависті, з'їзд відноситься до неї негативно".

Такою непопулярною була в той час ідея мобілізуй вання українців до прямої боротьби проти Москви й проти політичного обмосковлення українців.

Українці мали перебільшене почуття своєї слабости й невіру до власних сил, до сил, якими УНП хотіла повалити царську владу на Україні. З безсилою безпомічністю споглядали вони в пошані й надії на всеросійські революційні партії, співпрацю з якими УНП з усією завзятістю поборювала. Інші покладали великі надії на поправу положення, коли вдалось би вибороти демократичні полегші в Росії. Тим часом УНП боротьбу проти режиму за збільшення внутрішньої свободи в Росії осудила, як річ непотрібну.

"Українським робітникам, що вкупі з селянами становлять усю українську націю, нема жодної рації добиватися для Росії конституції. Це була б тільки зміна, але не полегша кайданів" — читаємо в "Програмі УНП". — "В Росії, ми, українці скористалися би нею якнайповніше" але принести хоч одну жертву для осягнення української конституції, уважаємо шкідливим цвіндренням національних сил". Добиватися внутрішніх змін у Росії — це справа москалів, завдання українців інакше: "Вигнати з України всяких чужинців-гнобителів"!

Так майже в кожній справі, яку "Українська Народня Партія" виносила на порядок дня, приходилося їй пробоєм переломлювати тісний обруч панівних і можних у той час переконань. Це не знесилювало поривів УНП І вона послідовно йшла далі своїм шляхом проти напрямку загальної струї тодішніх поглядів.


Погляди на державну й соціяльну побудову української республіки
УНП зводила бої на різних відтинках з панівними Э той час поглядами, щоб відтягнути українські сили від зайвого їх гайнування в роботі для поправи внутрішньо-російських відносин чи то співпрацею з урядовими чинниками, чи з російським підпіллям. Ті сили хотіла УНП не роздрібнювати на боротьбу за побічні речі, але спрямувати їх на шлях боротьби проти російського панування на Україні, за її повне відокремлення від Росії та утворення Української Держави. Зміст української визвольної програми старалася УНП окреслити точніше в своїх програмових писаннях і дала в них першу націоналістичну концепцію української держави.

Вихідною основою для державної концепції був погляд партії на українську націю. Всю українську націю — на думку УНП — становлять українські робітники "вкупі з селянами". Інші кляси винародовлвні, неукраїнські. Одиниці зпоміж них, що осталися свому народові вірними, це одиниці, а не кляса. Тому українська держава, що має задовольнити інтереси української нації, має на ділі задовольнити інтереси двох клясів, що з них українська нація складається: селян і робітників. Висновок з цього зроблено такий, що українська держава має бути демократичною республікою робочих людей.

Боротьба за національне визволення є боротьбою двоякою: проти чужих держав, що панують в Україні й проти капіталістів. Маючи безпосередньо до діла з Москвою, УНП не забувала, одначе, зазначувати, що ворогами волі українського народу є також румуни, поляки й мадяри. В цьому її соборницький характер. Намагаючись усі сили України звернути на боротьбу дроти державного поневолення, УНП не забувала й про соціяльні ідеали українського народу і в свому місячнику ("Самостійна Україна" ч. 1) ставить виразне домагання "знесення визиску людини людиною, суспільством, державою", (що покривається з теперішнім нашим кличем "Свобода народам, овобода людині"!). "Без цього — пише дальше той місячник — ні рівність між людьми, ні свобода в суспільстві, не можуть здійснитися. В суспільстві, де панує праця "наймитів", навіть при двогодинному робочому дні і з прийняттям наймита до участи в доходах, наймит довіку залежатиме від наймителя, чи буде тим наймителем окрема людина, чи громада, чи суспільство, чи держава".

Цим дуже важливим окресленням УНП з'ясувала принципово своє вороже становище не тільки до приватного, але й до державного капіталізму, не здогадуючися навіть і не передбачаючи того, що Україна 15 років пізніше буде поневолена якраз отим державним капіталізмом совєтської системи, якої в часах УНП не було ще ніде на світі. Через цю правильну теоретичну постановку, принципове становище УНП не перестало бути актуальне по сьогоднішній день.

Докладніше оте протикапіталістичне становище формулюється простими й ясними словами, що "капіталістична Україна не була б ніяким поступом для українського народу, і раз на завжди заявляємо, що нашим ідеалом є соціялістичний лад". У "Програмі УНП" про цю справу пишеться так: "будуємо й боремося за Самостійну Україну зовсім не для того, щоби в ній панували капіталісти, хоч і українські. Увесь час боротьби не забуваймо, що єдино соціялістичний лад може остаточно задовольнити український пролетаріят і взагалі працюючий український люд". Як той "соціялістичний лад" УНП думала построїти, про те розкажемо в дальшому.

Тепер варто коротко ще вказати на головний погляд УНП про державну побудову Української Демократичної Республіки. Щоб в Українській Республіці зберегти якнайбільше вольности й демократичної свободи, УНП-івці були противниками того, щоб заводити у своїй державі згори накинену однородну побудову й до неї насилу перебудовувати та достроювати всі відмінності та окремі особливості, що розвинулись на поодиноких українських землях. Державне правління української республіки не повинно бути централізоване так, як у Росії, але повинно бути свобідним союзом українських країн.

"Самостійна Республіка Україна майбутньости мусить бути спілкою вільних і самоуправних українських земель, що різняться умовами життя".

Шлях до здобуття тієї самостійної "Республіки України", це шлях революції, а підготовою до неї є свідомість й солідарність національних сил. Його описується такими трохи кучерявими словами: "повстання уявляється нам як довгий ряд бійок та баталій з одного боку з пануючими народами, а з другого боку — з усякими капіталістами".

Соціяльна програма УНП
Суспільний устрій у "Республіці Україна" повинен виключати визиск людини людиною, суспільством, державою. Такий лад без визиску УНП-івці називали чомусь соціялістичний ладом (мабуть, під впливом тодішньої моди та за браком інакшої знаної їм назви) і вважали, 40 діб він буде здійсненням не лише соціяльної ідеї українського народу, але також і здійсненням соціялістичного ідеалу.

"Програма УНП" з 1906 р. пише про те так:

"Українська Народня Партія єсть партія робітницької маси українського народу; єсть партія міського й сільського пролетаріяту. Українська Народня Партія визнає соціялістичний ідеал яко єдиний, який може остаточно задовольнити український народ і інші народи, знищити визиск, безправ'я, знищити сучасний устрій, збудований на насиллі, примусі, нерівності й пануванні. Цей ідеал такий: взагалі знаряддя виробу — фабрики Й заводи на землі, оселеній українським народом, мусять належати українцям-робітникам, а земля (рілля) — українцям-хліборобам".

Значить у соціяльних справах УНП домагається націоналізації фабрик, заводів і землі по думці реалізації засади: "Україна для українців".

Потребу націоналізації, тобто "обернення на суспільну власність землі з усіми її багатствами, що на ній і в ній" програма обґрунтовує тим, що: "се потрібно через те, що сучасний суспільно-громадський устрій з його привілеями для маючих, з економічним, державним та розумовим поневоленням народу — власне й заснований на частковому (приватному) володінню переліченими добрами".

Переведення нової земельної політики (націоналізації) має відбутися в такий спосіб, що всі державні, манастирські та поміщицькі землі мають бути передані до земельного фонду. З того земельного фонду земля має бути передана селянам і сільським робітникам у такий спосіб:

1. "Усіх сільських робітників — рільників наділити землею.

2. Хліборобам власникам, що не можуть прожити із своїх земельних грунтів, дорізати землі з земельного фонду".


Це були найзагальніші напрямні земельної політики, що визначали тільки головні лінії та вимагали — очевидно — докладнішої розробітки.

У робітничих справах "Програма УНП" домагалася, крім націоналізації фабрик, і шахтів, 8-годинного дня праці та соціяльного забезпечення робітників робітничими союзами, а не державою.

Таку можливість здійснення соціальної ідеї українського народу УНП поставила була за програмову мету своєї боротьби.

Спроби поширення бази роботи
Щоб поширити форму боротьби, надати їй більшої гостроти й цею гостротою віддалювати співзживання українців з російськими середовищами, як теж, щоб мати в готовості бойові сили в обличчі революційних подій, яких наближення відчувалося, УНП утворила бойовий відділ у 1904 р. під окремою назвою "Оборона України". Організація ця з бойово-терористичними завданнями була окремо організована й сильно законспірована. Вона мала доповняти пропагандивну роботу та скріпляти її виразники демонстративними актами.

Провідником "Оборони України" був Віктор Чеховський, що згинув у першій світовій війні. Ця організація підготовляє маси до збройного повстання проти Росії та переводить бомбові замахи на символи чужого володіння в Україні: на царські пам'ятники в Києві, Одесі, Полтаві та на пам'ятник Пушкіна в Харкові. Ця революційно-терористична організація розвивала свою діяльність п'ять років. Поліційні арешти в 1909 р. послабили її діяльність.

Друга спроба поширити базу роботи була зроблена УНПартією в іншому напрямі. УНП нав'язала була співпрацю з другою українською партією, що називалася "Українська Радикальна Партія", але цей союз показався короткотривалим.

(У Києві була заснована Олександром Кониським 1897 р. загально-українська організація, що мала розуміння до потреб політичної роботи, але сама займалася переважно культурницькою роботою. В середині тієї організації утворилася була 1904 р. "Українська Демократична Партія". На початку 1905 р. від Демократичної Партії (відкололася окрема група, яка під проводом Б. Грінченка, Ф. Матушевського та С. Єфремова утворила "Українську Радикальну Партію").

Радикальна партія була за перебудову Росії на федеративних основах, згідно з думками Драгоманова, але сама не дуже вірила в реальність такої федерації, і в брошурі "Чого нам треба" (1905 р.) відразу застерігалася, що "коли ж би показалося, що українському народові не дали автономії, або хоч і дали б, та держава мішалась би до його справ ї не дозволяла б нашому народові порядкувати собою так, як він хоче…, тоді українському народові неминуче доведеться відокремитися від Росії і завести свою Українську Демократичну (Народню) Республіку".

З цією партією УНП зробила спробу об'єднатися на з'їзді в Полтаві в червні 1905 р. Щоб наблизити можливість порозуміння з цією партією, УНП так ближче означала своє відношення до автономії, на яку в тих часах заносилося: "Ясно, що для України російської вигідніша сама вузька автономія, як теперішнє безправ'я… Ідучи до певної незалежности українського народу, до здобуття останнім права повного самовизначення, ми підтримуємо і автономічні вимоги українських партій".

УНП з тактичних мотивів, Радикальна Партія з програмових мотивів погодилися, що будуть попирати: 1) теперішню боротьбу за конституцію в Росії, на основі рівного і загального права голосування, і 2) домагання такої автономії, в якій Україна мала б овій сойм з осідком у Києві, а до загально-російського парламенту належали б справи війни й миру, торговельних договорів, війська, спільних фінансів і мит.

Об'єднання УНП з Радикальною Партією не тривало навіть пів року. Наприкінці 1905 р. Радикальна Партія вернулася назад до Демократичної Партії, від якої перед роком була відкололася й обидві партії створили нову "Українську Радикально-Демократичну Партію". УНП була для Радикальної Партії занадто самостійницькою.

Націоналістичний світогляд Української Народньої Партії був для тодішнього стану національно-політичної свідомости завеликою новістю, щоб партія могла переломати усі пересуди й загальну моду на т. зв. "поступові" ідеї тої доби. Через те великих практичних досягнень і впливів здобути вона не могла. Вартість її існування й діяльяости є передусім у тому, що вона протиставилася пануючим у той час поглядам і вказала, що існують нові політичні шляхи, шляхи боротьби не тільки за самі державні й національні українські інтереси, але за українське мислення і за прямий український світогляд, базований не на чужих теоріях, але виключно на інтересах власного народу.

Оцінюючи історичне значення Української Народньої Партії з перспективи кільканадцяти літ після наших Визвольних Змагань, один із її учасників пише в своїх споминах: "Партія УНП має свою велику заслугу в історії розвитку української національної свідомости, бо вона рішуче піднесла гасло Самостійної Української Держави й непохитно донесла його аж до останніх часів нашої визвольної боротьби". (Коллард, ЛНВ, 1930, стор. 230).

"Українська Народня Партія" проіснувала аж до революції 1917 р., коли вона перейменувалась на партію українських соціялістів-самостійників. ...



Все права на текст принадлежат автору: Петро Мірчук.
Это короткий фрагмент для ознакомления с книгой.
Українська Державність. 1917-1920Петро Мірчук