Валентин Чемерис МАРИНА — ЦАРИЦЯ МОСКОВСЬКА

...А зроблю я крильця

диявольські

і дияволом полечу...

Замість передмови, або пролог про житіє Дмитрія і Марини, які буцімто колись уклали спілку з самою нечистою силою

Симпатичний томик (а втім, солідний том на більш як півтисячі сторінок солідного формату) з привабливою назвою «100 великих таємниць», справді містить сто досі нерозгаданих таємниць світової історії. Вони поділені на три рубрики: «Таємниці землі і Всесвіту», «Загадки природи і людини» і, власне, «Таємниці історії». В останній на 24-му місці йде він — «Розстрига чи царський син?» («Чи ти ба, — пригадую, подумалось мені тоді, — виявляється, це й досі когось ще цікавить-хвилює, хоч уже й минуло звідтоді, як за водою спливло, чи не чотириста — а мо, й більше — літ!..»)

А йде він після вічної загадки про невловиму (була вона чи не була?) Атлантиду, після гадання про кам’яні колоси Єгипту, після Стоунхенджа, Ельдорадо (досі, досі шукають фантастичну країну, багату на золото, срібло й дорогоцінне каміння!), про попередників Колумба, загадку Туринської плащаниці та ордена тамплієрів, про досі нерозгаданого Робін Гуда (то міф він чи реальність?), про Жанну д’Арк, про «Летючий голландець» та про доктора Фауста і ще про дещо не менш загадкове.

А після нього все та ж злива нерозгаданих таємниць світової історії: хто був Сірано де Бержерак та Залізна маска, чи були отруєні Моцарт і Наполеон, хто такий Джек-різник, таємниця загибелі літака «Максим Горький» та лінкора «Імператриця Марія», убивство Кірова, останній політ Валерія Чкалова, загибель дирижабля «Гінденбург», де поділася Янтарна кімната, реквієм по лінкору «Новоросійськ», хто стріляв у Джона Кеннеді, загибель Гагаріна і багато-багато інших інтригуючих загадок і таких же таємниць, які все ще привертають увагу допитливих...

Серед них і він (власне, його нерозгадана таємниця) — «Розстрига чи царський син?», що ось уже впродовж чотирьох століть хвилює істориків цей чи не центральний епізод часів Смути на Русі, і все ще залишається загадкою із загадок, таємницею із таємниць.

(Між іншим, у матеріалі згадуваного видання, що розповідає про Лжедмитрія І, чомусь вміщено зображення... Лжедмитрія II. Теж одна із загадок?)

Отож...

«17 травня 1606 року у Москві була вбита людина, яка називала себе сином Івана Грозного, визнана своєю матір’ю, боярами і народом, і яка стала російським царем. Пізніше та ж мати і ті ж бояри зречуться його і стануть називати його вже не царським сином, а розстригою і єретиком Гришкою Отреп’євим. Коли ж вони були щирими? Коли цілували запилені чоботи «царського сина» і повзали перед ним на колінах, шукаючи милостей, чи тоді, коли, не отримавши бажаного, штурхали спотворений труп «розстриги» і публічно на нього плювали?

Ким насправді була ця людина, назавжди залишилося загадкою. Офіційна історіографія, плутаючись у протиріччях, схильна вважати її збіглим монахом із галицьких дворян Григорієм Отреп’євим.

Слідчу справу про «убієння царевича Дмитрія» аж ніяк не можна вважати за достовірне джерело, оскільки князь Василій Шуйський, який проводив слідство і став пізніше царем Василієм IV, «двічі зрікався тих висновків, що їх зробило слідство під його керівництвом, і двічі викривав самого себе в неправдивому проведенні цього слідства» («100 великих тайн». — С. 379).

Вперше визнавши самозванця справжнім Дмитрієм, він тим самим перекреслив навіть сам факт смерті царевича, а вдруге, вже скинувши і згубивши названого Дмитрія, Шуйський раптом заявив, що справжній Дмитрій був вбитий за повелінням Бориса Годунова (а не вбив сам себе в нападі буцімто падучої, як стверджували висновки слідчої справи.) Безперечно, Шуйський знав істину краще, аніж хто б то не був, але яке із трьох його свідчень — правда, а які два — брехня?

І ще процитуємо «100 великих тайн»:

«Отже, «три версії Шуйського» лягли в основу подальших історичних досліджень про особу царя Дмитрія Івановича, і всі історики пізніших часів уже будували свої дослідження, вибираючи зручну для себе версію, ґрунтуючись при цьому на власних поглядах і упередженнях або відкрито плутаючись у всіх трьох версіях».

«Питання про смерть царевича Дмитрія і про вину Бориса Годунова у цій смерті не раз здавалося в архів невирішеним і знову добувалося звідти любителями вирішити його на користь Бориса. Нікому це не вдавалося...» — писав М. І. Костомаров.

А завершив свій земний шлях Микола Іванович Костомаров, буржуазно-ліберальний історик, як прийнято було його за часів есересерії титулувати (то була неперевершена епоха ярликів!), у 1885 році в Петербурзі.

Більше століття минуло звідтоді, а віз, як писав байкар, і нині там.

Бо все ще з архіву виймається істориками справа про «убієння царевича Дмитрія» і такою ж невирішеною повертається у все той же архів.

Щоб знову і знову її звідти видобувати.

Щоб знову і знову її туди запроторювати, все в тій же іпостасі — невирішеною. Бо ж і справді це ще «нікому не вдавалося», тож вона там і лежить благополучно. З надією: а раптом усе якось само собою розв’яжеться? А воно чомусь не розв’язується.

Взагалі, це була неординарна особистість, син (чи не син) царя Івана Грозного, російський цар Дмитрій Іванович! Особливо лякала й дивувала московитів буцімто «нецарська» поведінка Дмитрія та різні його чи не чудернацькі примхи. Це він, зокрема, велів поставити перед своїм палацом у Кремлі статую мідного (але ж і блищала, як сонце заглядало до Кремля, просто жовтим вогнем спалахувала!) Цербера з трьома головами — «адського стража», три щелепи якого (і додумався ж цар! Що він — мала дитина? Знайшов іграшку!) могли відкриватися і закриватися, відтворюючи при цьому клацаючий звук. Як наче збиралися кого живцем згламати! А згламати було чим — три голови з трьома жахливими ротяками! (Не забуваймо: за грецькою міфологією Цербер (Кербер) — лютий триголовий пес, який стереже вихід з Аїда (пекла). Щоб умилостивити Цербера, греки клали в труну медовий коржик, що його померлий мав віддати тій триголовій псині. В переносному значенні Цербер — найзліший і найлютіший страж.) А це — історія із статуєю Цербера — було всього лише безневинним дивацтвом Дмитрія, який любив подібні прибамбаси, як би ми сьогодні сказали. Проте хоч і безневинні, але — небезпечні, адже той мідний Цербер дуже лякав богобоязливих і простецько-наївних московитів, котрі не розуміли розіграшів і кожну таку витівку сприймали всерйоз. А тому московити з острахом згадували того триголового мідяного пса перед входом до царського палацу, що так загрозливо — та ще добре перед тим начищений піском — спалахував проти сонця, наче віщуючи щось недобре. Наче бідами погрожував Москві.

А ще якось взимку з наказу царя на льоду Москва-ріки спорудили крижану фортецю для військової забави, що зображувала Азов. І все б нічого (руські і справді брали той триклятий Азов), але... Річ у тім, що на стінах потішної фортеці були понамальовувані різні химерні й жахні чудиська, що мали символізувати «силу татарську». Дивно, але московити злякалися тих чудиськ з рогами — надто вони були схожими на чортів, цур їм, пек, не при ночі будь сказано! Це пізніше й використають бояри, коли підбурюватимуть недалеку чернь виступити проти царя: він, мовляв, «поганий», і про це свідчать ті чорти-біси та дияволи різні, що їх з його веління понамальовували на стінах потішної фортеці на льоду Москва-ріки. «Дмитрий есть царь поганый, — на всіх перехрестях кричатимуть бояри, які ще вчора закликали народ вірно служити йому, — не чтит святых икон, не любит набожности, питается гнусными яствами (вся біда була в тому, що Дмитрій любив не російську, а європейську кухню), ходит в церковь нечистый прямо с «ложа скверного», еще ни разу не мылся в бане со своей «поганой царицей». (Себто царське подружжя милося, але — нарізно. А це на Русі у ті часи вважалося чи не гріхом. Ба, ба навіть підозріння викликало, а чому це муж та жона, що, як відомо, одна сатана, не миються у лазні разом, га? Який «поганий» приклад цар подає іншим, га? Га??? Ні, тут щось теєчки... не так. Не інакше як вони не той, не християни. А він, мабуть, так і не руський. Бо руські царі ходять у лазню лише зі своїми «женушками» і таке там витворяють, таке!..) Тож і виходило, що Дмитрій зовсім-зовсім і не «крові царської»!

А ще опозиція почала звинувачувати царя, що він — чорнокнижник (жахливе у ті часи звинувачення), знається на «чорних» чаклунських книгах, бо зело грамотний дуже. А відтак, він — «чаклун і єретик, який уклав спілку з нечистою силою». Оскільки такі чутки повзли й повзли по Москві, то лише дехто вважав Дмитрія незвичайною людиною, більшість — підсобником диявола! Вважалося, що він ще за молодих літ, ледь чи не хлопчиком, намагався встановити контакт з нечистою силою. І встановив. Ось чому його «грамота не від Бога, а від диявола».

Буцімто (так розповідали і при цьому божилися-заприсягалися) «он в Польше продал бесам душу и написал им кровью рукописание», — судили в Москві й пересуджували. Біси обіцяли зробити його царем, а він їм за це обіцяв від Бога відступитися — жах, жах!

Інші ж запевняли: ні, не зв’язувався Дмитрій з бісами, понеже він сам і є... біс. «Он явился в человеческом виде, чтобы смущать христиан и творить себе игрушку с теми, кто отпадает от христианской веры».

Куди вже далі! Але знаходилися й такі, котрі стверджували (клялися й божилися при цьому та на хресті заприсягалися, самі в те щиро вірячи), що Дмитрій — «восставший из гроба мертвец, некогда живший, а потом умерший и оживленный бесовской силой на горе христианству». (Щось на кшталт сучасних зомбі.)

А далі... Далі розказували про Дмитрія і не такі страхіття! Навіть через роки після його загибелі у багатьох від тих розповідей волосся на голові сторч ставало! Буцімто якось «пішов Гришка Отреп’єв по льоду під Москворецький міст і хотів було утопитися в ополонці, де баби своїм мужикам портки полоскали, аж тут — тиць! Лукавий! З ріжками та з хвостом, нечиста личина. Ей, ей, кричить, постривай топитись! Краще мені віддайся. Весело на світі поживеш. Я можу тобі багато злота-срібла дати і великою людиною зробити!» (Дехто із слухачів ні-ні та й думав: і пощастило ж тому Гришці! От мені б такого біса здибати!..) Гришка Отреп’єв і говорить йому: «Зроби мене царем на Москві!» — «Тільки й ділов-то? — дивується лукавий. — Это мы могем. Але ти віддай мені душечку свою і угоду кровію напиши!..» — «Тільки й дєлов-то, — у свою чергу дивується Гришка. — Это мы могем...» І віддав нечистому душу свою і кровію написав про спілку з тим бісом, будь він неладний, не при ночі будь його згадано!.. Ось таким робом, якщо вірити народній ясі, й отримав якийсь там Гришка Отреп’єв московський престол...

І все ж варто зазначити, що попри ці байки, вельми популярні тоді в народі, ще жоден самозванець у всесвітній історії — а їх там було та було! — не користувався такою підтримкою, як Дмитрій Іванович! Історики сходяться в одному: народ щиро і непримусово любив Дмитрія і навіть був готовий покарати його хулителів. Більше того, якщо хто зважувався назвати Дмитрія «несправжнім», то за словами сучасника, «той і пропав: будь він монах чи мирянин — відразу ж уб’ють або втоплять!»

Любити — любили, але ж вони, як підоспіла лиха година, його і вбили.

Але як би там не було, а Дмитрій (чи Григорій Отреп’єв, який видавав себе за Дмитрія, — якщо це відповідає істині), назавжди зберігся в історичній пам’яті руського народу. Про нього й досі існують незабуті легенди й передання та пісні, у яких правда і фантазія вже навічно переплелися і де билиця, а де вигадка — хто й уторопає. Оскільки був він незвичайною людиною, то й виступає в народних піснях чаклуном всемогутнім і намагається — у все тих же історичних піснях — вилетіти з палацу, у який вже увірвалася ошаліла юрма, що її вели і нацьковували бояри-змовники.

Він буцімто і полетів. Ще й досі десь літає на Русі. А тіло, що його тоді, у травні 1606 року, у Кремлі розтерзала юрма, зовсім і не його тіло. То він чиєсь замість себе ошалілій черні підсунув...

Не відстає в тих переданнях та піснях від Дмитрія і вона, цариця його. Бо теж володіє чаклунством, як і муж-цар її.

«Опинившись в Росії, Марина Мнішек пропала, незрозуміла і відторгнута людьми і часом, — свідчить сучасний історик. — Тільки в образі чаклунки вона стала близькою і зрозумілою своєму новому народові, і він одразу ж ув’язнив її навічно в Коломенській башті».

З тієї башти Коломенського кремля — восьмий, найвищий, ярус! — вона — чаклунка! — врешті-решт і випурхнула сорокою-білобокою. І теж звідтоді десь літає у небесах Росії — слідом за мужем своїм, царем і бісом, якого вона так любила, так любила...

А була вона — буцімто чарівниця, як у піснях співається (а може, й справді нею була, чарівницею?) — всього лише дівчиною з далеких від Москви Карпат, юною графинею, до того фатального (а раптом і щасливого — хто тепер достеменно скаже?) одруження з царем Русі, з Дмитрієм Івановичем, про якого й нині співають, що крильця він таки добув собі диявольські і дияволом полетів...

Повість перша. Самбір. У замку королівського старости

I. І квітла вона чічкою з карпатських полонин...

Це про неї, шістнадцятилітню — тоді — шістнадцятилітню! — нічим до того не вдатну дочку воєводи і нікому в прин­ципі, крім домашніх, не відому, таку собі юну панночку, хоч і з родовим титулом ясновельможна, — як шанобливо величали панів, гетьманів та їхніх дружин при звертанні до них чи в розмові про них, — так ось це про неї, але пізніше, через віки та віки писатимуть (дивуючись при цьому):

«Хто ж така ця Марина Мнішек, яка з першого погляду безтямно закохала в себе самозванця — претендента на російський престол, і так, що він заради неї готовий був від усього відмовитись? Янгольської краси жінка чи демон, перед якими не міг встояти запальний авантюрист?

Ні, Марина далеко не красуня, у ній не видно жіночої чарівливості (а як на мене, то вона якраз і володіла чарівливістю. — В. Ч.). Але зовнішність, як відомо, буває оманлива, а можливо, художник навмисне на перший план виніс у портреті не миловидність або чарівливість, а інші властивості її натури — сильну волю, загострене себелюбство, гордість. Бо як інакше пояснити, що в Марини не бракувало женихів, залицяльників-кавалерів, навіть найзнатніших? Усі вони нещадно боролися між собою за її руку і серце. Навіть доходило до дуелей. Але холодна панна залишалася байдужою, наче відчувала, що не прийшов її час, що майбутній її вибранець допоможе їй досягнути, хай і не небесного престолу, але найвищого на землі — царського, і терпляче чекала» («100 великих любовниц». — Москва: «Вече», 2002).

Між іншим, Марина одночасно потрапила і в інше московське видання, ледь чи не енциклопедичне: «100 великих авантюристов» (треба гадати, як велика авантюристка у другому випадку і такого ж розміру коханка у першому (Москва: «Вече», 2003).

І якщо вірити згаданим виданням, дочку воєводи «вела гордыня». А ще ж усім відома характеристика її, зроблена О. С. Пушкіним: Марина Мнішек (далі подається мовою оригіналу) «...была самая странная из всех хорошеньких женщин, ослепленная только одною страстью — честолюбием, но в степени энергии, бешенства, какую трудно и представить себе». (Сьогодні, у світлі відомих історичних фактів, можна засумніватися щодо «ослепленной только одной страстью — честолюбием», — як і щодо «бешенства». Олександр Сергійович, працюючи над трагедією «Борис Годунов», не побачив у ній всього лише юну дівчину. А може, він уявляв її зовсім іншою? Але хай...)

Московський уряд у своїх грамотах її обзиватиме «еретицею, богомерзкой, латынския веры люторной (?), прежних воров женою, от которой все зло Российского государства учинилось...».

Так уже і все зло Російської держави? Слава Богу, доступні вже в наші дні дані поступово починають Марину реабілітувати.

«...ім’я сандомирського воєводи Юрія Мнішека буде зустрі­чатися в них (документах Смутного часу. — В. Ч.) особливо часто. І виною всьому історія царевича Дмитрія Івановича і Марини Мнішек, яка ніколи б не відбулася без участі цього вельможі. Зовсім несподівано щедрий благодійник і захисник віри виявиться одночасно таким, що не гребує ніякими моральними перепонами, честолюбцем і серебролюбцем. Як таке могло відбутися і чому всі ці негативні якості були перенесені пізніше на зовсім непричетну до махінацій батька Марину Мнішек?» (В. Козляков).

І все ж в інших уиданнях уперто гнуть своє, традиційне:

«Марина Мнішек... ніяк не хотіла змиритися з крахом. Авантюристка фанатично вірила у свою долю...»

А в неї, як опинилася в башті Коломенського кремля (восьмий ярус), уже не було ні життя, ні майбутнього. І це та Марина Мнішек, буцімто авантюристка, якій небеса у 26 літ, як превелику милість, послали швидку кончину.

Із книги «100 великих казней» (все того ж видавництва «Вече», Москва, 2000): «Сподіваємось, що небеса зжалилися над нею, послали (їй) швидку кончину...»

То хто ж вона насправді: жінка, у якої у 26 років зосталося лише минуле? Самбірське дитинство і рання — там же — юність? Препишне вінчання у Кракові в присутності короля Речі Посполитої у 1606 році? Тріумфальний в’їзд до столиці Московського царства? Коронація за участю Патріарха Московського? 9 днів перебування у статусі цариці московської, коли вона так і підписувалася: Марина, цариця московська? А потім — стрімка і всепоглинаюча катастрофа, що тривала аж до 1614 року, останнього року її перебування в цьому світі? Заслання, поневіряння по Русі з надією повернути собі втрачене? Загибель трьох чоловіків (з двома вінчана, двох кохала)? Страта чотирирічного сина, прозваного «ворьонком» і «выбледком»? Останнє ув’язнення у Кремлі, але не в московському, і народні передання про її чаклунство? Те минуле, що його вона згадувала, розуміючи: майбутнього у неї вже немає і бути не може...

А згадуючи своє не таке вже й велике минуле — принайм­ні, за роками, 26 усього ж бо літ! — бачила себе п’ятнадцяти­літньою в Самборі...

У ті часи, про які й піде мова, воєводами в Давній Русі та інших слов’янських державах називали вождів, полководців, а також правителів міст чи округів.

Її батько, граф Юрій Мнішек, і був сандомирським воєводою (нині про нього в енциклопедіях пишуть як про авантюриста (а втім, можливо, він таким і був), одного з ініціаторів збройної інтервенції польсько-литовських феодалів проти Російської держави на початку XVII ст.).

У Самборі він був ще й королівським старостою.

У Самборі і минуло її життя — народження, дитинство, піддівство, рання юнь, коли до неї, тоді вже шістнадцятилітньої, посватався, закохавшись перед цим, російський царевич, — аж до вісімнадцяти років...

Розказувала нянька її багатолітня і вірная — чи не мати названа, — бабця Софія. Колись, гейби не за нашого життя, ачей і не за життя наших батьків, а ще раніше, була в тих краях маленька дерев’яна «хортеця» (так бабка вимовляла, і, так од неї перейнявши, вимовляла й маленька Маринка, а матінка тоді зело гнівалася, що її доня псує мову просторіччям та різними покручами простолюдинів, холопів, а батько лише посміхався!), і сидів у тім укріпленні князь із своїми людьми. Князь був не злим, але й не добрим, а таким... Яким і належить князям бути. А навколо «хортеці» були непроходимі бори, верховіттям у негоду шуміли, шуміли, шуміли... Тоді й доріг у краї на було, тільки по Дністру й плавали... У тій «хортеці» люди ховалися од ординських набігів — клята татарва могла у будь-який день на прудких конях вигулькнути. Що й траплялося чи не щоліта. Не встиг добігти до укріплення, за палісад його дубовий сховатися — поминай як звали! Заарканять тебе і в люту неволю, у самий Крим поженуть — пропала на віки вічні людина! Ось такечки тоді й жили — слава Богу, непроходимі бори рятували. Татари остерігалися у них і носа сунути. Тож спасалися в гущавинах, де ревіли ведмеді. Та ще за гострим частоколом укріплення. Хоч ти князь, хоч простолюдин — усі ховалися. Лиха годинонька була. З віку в вік ординці тоді шарпали Україну — просвітку не було. А край той ніяк тоді не звався. І «хортеця» не мала ймення. (Люди між собою її іноді називали «новоосілим городищем».)

А була в князя донька. Гарненька така, жвавенька і до всього на свою біду цікавенька. Все їй покажи-розкажи і розтовкмач що й до чого. Князь-удівець дуже любив свою доню і беріг її, у всьому їй потакав. Як вона скаже, так і буде. Беріг князь свою доньку, беріг і не вберіг. Якось вибралась та цікавенька до всього князівна за палісад та й пішла у бір, хоч князь їй те суворо забороняв. А вона пішла. Буцімто подивитися на світ білий — який він? Бо ж за частоколом їй зело набридло — одне і те ж. А так кортіло подивитися на світ білий — от і пішла. Та швидко й заблудилася. Мовби ж і недалеко відійшла од палісаду, а вже й не второпає, у яку руч їй брати, аби хоч назад додому повернутися. Всюди бір шумить, пустка, ніякого білого світу і на позір немає, десь звірі гарчать, і не відає вона, у який бік іти, аби до «хортеці» вийти. Куди не поткнеться — всюди зарості непроходимі. Страшно, моторошно, сичі ухкають, десь ведмеді ревуть, а на білий світ, що її так цікавив, і знаку немає.

Три дні княжі люди в борах навколишніх князівну шукали, кричали-гукали — глухо. Потім ще три дні, ще... Аж тоді й знайшли. Тільки й того, що теплу. Але нездатну жити — князівна вже й на ногах не трималася.

Коли її надибали врешті-решт — собаки нюхливі допомогли вийти на її слід, — князівна вже й говорити не могла — така квола та негодяща була. (Марина, слухаючи, нищечком сльозу пускала, шкода було невідомої їй княгиньки.) Тільки злякано шепотіла: «Світу білого... ніц, немає. Самі бори... Усюди самі бори, а світу білого й немає...» Себто хотіла сказати: куди вона не йшла, у який бік не повертала, де не блукала хащами, а ніде ні доріг не бачила (бо їх там тоді й не було), ні людей, ні хоч якогось просвітку — самі лише бори шуміли верховіттям, навіть небо затуляючи. Тож і не побачила вона світу білого... Допоки її донесли до фортеці, кволий вогник життя ще якось у ній тлів, а тоді й він згас... Закінчила вона своє молоде життя все з тими ж словами (сама лякалась, коли їх вимовляла): «Світу білого ніде ніц, немає. Самі лише бори... Самі бори...»

От князь погорювавши й ухвалив: на честь загиблої дочки і в її пам’ять назвати те місце Самібори — з наголосом на «о». Так і повелося звідтоді Самібори, Самібори... А з часом назва скоротилася до Сам-бір. А потім так, як і нині — Самбір.

Сьогодні Самбір — одне з найстаріших міст на Прикарпатті, розташоване на лівому березі Дністра за 73 кілометри від обласного центру Львова, на перехресті доріг Львів — Ужгород, Дрогобич—Перемишль.

Першою друкованою згадкою про місто вважається 1241 рік. Того року ординці спалили й сплюндрували тодішнє місто Самбір (теперішній Старий Самбір), а вцілілі мешканці знайшли притулок у добре укріпленому посаді (передмісті), що звався Погонич.

На березі Дністра, де в нього впадали швидкоплинні Страв’яжа та Дубровка, між Карпатами з одного боку і великими болотами з другого, — це був добре захищений природою край. Шуміли там дрімучі бори-ліси, де наші предки займалися нагінним полюванням, — від слів «погон», «погоня» і виникла назва Погонич. Утікачі розбудували його, і звідтоді посад Погонич став зватися Новим Самбором, а пізніше й просто Самбором.

Про назву міста розповідають кілька легенд (загалом десять), і всі вони мовби правдиві. Так, за однією з них, назва міста походить від згадуваного вже словосполучення «самі бори» (на придністровських околицях тоді й справді шуміли самі бори) або від назви червоної верби, званої «самбірка», зарості якої були в тих краях вельми поширеними — і біля Старого Самбора і біля Нового Самбора. Ще інші вважають, що назва походить від старослов’янського чоловічого імені (було таке) Самбір. Або від кельтського слова «самбора» — тиша. Існують й інші припущення, але яке з них відповідає істині, тепер уже й не скажеш.

Династії польських королів та магнатів, віками здійснюючи нещадну полонізацію місцевого українського населення, володіли Самбором від 1349-го і по 1772 рік, коли розпалося Польське королівство. З історії відомо, що в кінці ХVI — на початку ХVII ст. королівським старостою Самбора був великий польський магнат сандомирський воєвода Юрій (Єжи) Мнішек. Як представник короля Речі Посполитої, він здійснював адміністративні та судові функції на Самбірщині. (Староство — адміністративно-територіальна і господарська одиниця у феодальній Польщі, Великому князівстві Литов­ському (та й нині Польща поділена на 49 воєводств) та на загарбаних ними українських землях, і надавалося воно в тимчасове чи вічне користування вищим урядовцям за службу — їм і належали прибутки із старостинських маєтностей, чиї селяни нещадно експлуатувалися і трудилися на користь старости.)

Мешкав королівський староста Юрій (Єжи) Мнішек із своєю родиною у міському замку, що в ті часи й до кінця XIX ст. був найважливішим тамтешнім об’єктом.

Знаходився він там, де нині в Самборі площа Замкова.

Замок... Укріплене житло феодала доби середньовіччя з оборонними, господарськими, культовими та іншими будівлями, звичайно ж оточене високим кам’яним муром з кількома вежами і потужною в’їзною брамою.

Як писатиме Леся Українка, «...пан гуляв у себе в замку, / У ярмі стогнали люди, / І, здавалось, що довіку / Все така неволя буде».

Сьогодні від Самбірського замку залишилися тільки рештки оборонних ровів та валів із залишками бастіонів, а також місток через Млинову.

А колись він був грізно-неприступно-величним, улюбленим місцем відпочинку королів, їхньою літньою резиденцією у тих мальовничих краях. Своє значення замок втратив аж в кінці ХVIII ст., а вже у 1792 році міський уряд, викупивши його будівлі, відкрив там бровар (пивоварний завод), а в 1825 році на території замку спорудили приміщення повітової лікарні — нині Самбірська центральна районна лікарня. А колись... А тоді...

Процитуємо перший опис замку, що подається в люстрації — інвентарному описі Самбірської економії — за 1686 рік:

«При в’їзді до замку з міста перед брамою є міст мурований з поруччям (основа збереглася до нашого часу). Перша брама з дерева, квадратна, вкрита новим дахом, до неї подвійні двері. На тій брамі вгорі дві кімнатки з однією стінкою, в котрій були двері. Із сіней вхід до малої кімнатки з трьома вікнами без дверей, поруч друга кімнатка.

З цієї брами, зліва, є вхід до кордегарди (кімнати для тимчасового відпочинку варти), в ній є карцер. При виході з кордегарди друга брама, на якій зверху було дві комори. Навколо тих комор, над брамою — ґанок без баляс (баляси — виточені фігурні стовпчики поручнів балкона, сходів і т. ін., а також поручні). Над самою брамою великий купол, вкритий ґонтом. З правого боку стояв великий старий будинок (мабуть, вартівня).

Замкова каплиця побудована з дерева на кам’яному фундаменті, накрита ґонтом. Мала невеличку башту, покриту бляхою. Всередині вівтар з образом розп’ятого Ісуса Христа, накриття оздоблене червоними гербами з френзелями, обрус вишитий червоним шовком, чотири лави для сидіння людей. Каплиця всередині вся помальована, мала шість вікон. Хори також помальовані і решітки дерев’яні з вікнами, звідки король з королевою деколи слухали службу Божу. Була також сповідальня (конфесіал) для вислуховування сповідей. Підлога була з кам’яних плит.

Далі палац, у якому зупинялися король з королевою, потім ще один палац. Галерея перед дверима, в якій підлога кам’яна, баляси дерев’яні навколо галереї, над галереєю великий купол покритий ґонтом, двері до палацу подвійні.

В сінях шість вікон з кватирками, оправлених оловом. Два великих столи, по обидва боки лави, підлога кам’яна. Навколо було кілька інших кімнат, що сполучалися між собою дверима.

Палац хоч і великий, але був обставлений скромно, весь під дахом, до якого були прикріплені дві великі драбини.

Посередині площі стояла альтанка, покрита ґонтом. Напроти стояв свіжовимуруваний будинок з пивницею (підвалом), можливо, мисливський будиночок, збоку велика кухня, стайня і декілька інших панських будинків. Кругом замку готів паркан з дерева. Окремо на підзамчу знаходилася пивоварня з двома великими і чотирма малими бочками (чанами), далі винарня, скарбниця і три млини».

Хоч як не дивно, але кам’яних оборонних мурів замок не мав; дерев’яний — правда, дубовий — палісад, та й потому. Але і його нелегко було взяти штурмом, він теж надійно захищав. А втім, вороги так ніколи і не штурмували Самбірський замок, аж доки він сам від часу не зруйнувався...

Життя в Самбірскому замку йшло своїм узвичаєним ходом, дещо навіть буденним, але для маленької Маринки воно було сповнене таємниць і пригод, що їх вона — маючи добру фантазію — здебільшого уявляла і потім вірила, що саме так воно і є. Як вірила і в те, що біля фонтана й особливо в саду живуть якісь добрі «дива». Світ, що ховався за палісадом, був її світом, її батьківщиною і справді здавався їй таємничим світом, незвичайним, таким, якого ніде більше немає, світом, повним розваг і безтурботних гульок. У Самборі вона була найщасливішою — до шістнадцяти-вісімнадцяти літ. Хоча... Мабуть, ні, найщасливішою вона буде у Кракові, на власних заручинах — королева з королев! — і потім дев’ять днів у Москві царицею. Аж цілих-цілих дев’ять днів!.. Але в Самборі... В Самборі вона почувалася безтурботним пташам, без гріхів, без клопотів, без турбот, переповнена рожевими мріями про свою будучину, дівча-піддівок, яке ставало вже дівчиною на виданні, дівчиною-вишенькою, котра почала розквітати, півонія, що так червоно-вогняно-гаряче заполум’яніла.

— Ти — моє янголятко, — казала, бувало, їй мати, і вона таки почувалася тоді безгрішним і безтурботним янголятком.

— Бо ти — дитятко-курчатко, — ласкаво-лагідно казала й бабця Софія.

То були її найщасливіші роки.

Не було в палаці королівського старости такого куточка, де б вона не побувала, в саду чи й біля фонтана, вздовж і впоперек вибігала замкове подвір’я. Усе їй було цікаве в Самборі, світі її великому-великому, адже вона тоді відкривала для себе життя, всюди буваючи: від мурованого мосту перед в’їзною брамою і до замкової каплички з розп’яттям Ісуса Христа у вівтарі, не кажучи вже про палац, у якому колись зупинялися королі і де вони, Мнішеки, були повноправними господарями. І палацу, і навколишнього краю. Особливо любила бувати в мисливському будинку батька, бігала на пивоварню — там такі гарні бочки стояли, на винарню, до млинів, де поралися загадкові і трохи аж лячні мірошники, білі від млива... А сад з фонтаном, а... Все, все у замковому світі їй було вдивовижу! Виховательки і доглядачки (та й гайдуки теж) ледве встигали за нею — самотньою воєводину дочку не залишали й на мить. Така була сувора вказівка самого пана воєводи.

Кілька разів дівчину возили на її бажання до Дністра на прогулянку, де вона залюбки гуляла в супроводі няньки (але неодмінно з доброю охороною гайдуків чи надвірних козаків). Додому поверталася засмаглою, обвітреною, з очима, повними захоплення, з прутиками червоної верби — такими гарними, вони довго потім стояли у неї у вазочці і звалися так загадково — самбірки. (Очевидно, то був краснотал. Шелюга. Або червоний верболіз, званий по-місцевому самбірками.)

Влітку староста влаштовував для своєї родини поїздки в гори, звані, як вона дізналася, Карпатами, на полонини, куди вони вибиралися довгим поїздом, що складався з десятка карет, візків та сотні вершників, які скакали обіч. Десь на полонині Мнішеки зі своїми слугами та гайдуками отаборювалися бувало й на кілька днів. (Тоді спали в наметах, що так вабило Маринку.) А вечорами — багаття, танці і співи біля огнищ найнятих музик. Їй запам’яталися смерекові гори, бескиди, бурхливі річки, що, нуртуючи, неслися з гір, зелені полонини, по яких білими хмарками ходили вівці. Любила слухати трембітарів, які грали (трембітарили) на своїх довгих берестяних дудках... Це їй запам’яталося на все життя, і коли вже в далекій Москві, на Волзі чи й у Коломні згадуватиме ті поїздки в Карпати, то в душі озиватимуться трембіти і здаватимуться їй рідними. Хоч батько й запевняв, що то всього лише «хлопська музика», груба для витончених вух шляхти...

Коли підросла, любила вибиратися з батьком на полювання — одного разу навіть дивилася, як на рогатину брали ведмедя. Жахалася, як він ревів у передсмертних корчах, намагаючись вирвати зі своїх грудей рогатину...

То був бурий карпатський ведмідь, здоровенний! А ще як звівся на задні лапи, то й з добрим дядьком зростом зрівнявся.

Від болю й наруги він так ревів, що в неї аж у вухах позакладало, і вона дуже тоді злякалася.

— Вуйку, вуйку, не дурій, — благали його гайдуки. — Ми тобі нічого лихого не заподіємо, ґаздоньку ти наш, ми тіко тебе вб’ємо... Така тобі випала доленька...

Потім Маринці той ведмідь навіть снитиметься. А приходячи в її сни, людською мовою казатиме: «Ти не бійся мене, я тобі нічого лихого не вчиню, а тіко уб’ю тебе!» І вона довго полохатиметься при одній згадці про ведмедя та прохатиме пильніше в’їзд до брами пантрувати, аби в замок не проник бува ведмідь... Жахатиметься, мабуть, від отого парадоксального: «Я тобі нічого лихого не вчиню, тіко уб’ю тебе!»

І тоді, як ведмедя убивали, загнавши йому в груди рогатину (вона враз почервоніла, коли ведмідь, захрипівши, почав валитися на бік і мисливці гуртом добивали його), вона так злякалася, здійнявши крик, що всі її заспокоювали, запевняючи, ще «вуйка медоїда вже ніц, немає. Він пішов до своїх ведмежих праотців, у ті Карпати, де прадіди наші спочивають...». А якось гайдук, молодий парубок, як у них, у горян, кажуть, файний леґінь, щось тицяв їй і казав, посміхаючись білозубою посмішкою під чорними вусами: «Заспокойся, панночко графине, ось тобі чічка...»

— Що? — в першу мить на второпала Маринка. — Яка... чі-чічка?

— По-нашому квітка...

І справді той леґінь простягував їй квітку з полонини — їх там!

— Чічка, чічка, наша карпатська чічка, — казав, посміхаючись, чорноокий парубок, стрункий і гарний станом. — Та не проста, а — чарівна. Що панночка графиня забажає, те чічка й виконає...

І заспівав:

— Ой, чічко, ти, сі чічко...

Марина взяла квітку і, чітко вимовляючи слова мови, якою з нею завжди гомоніла її няня Софія, проказала:

— Ой, чічко, ти, сі чічко...

— О, то панночка вже як наша, — захоплено вигукнув парубок (але ж і гарний який, Маринка аж червоніла, як на нього дивилася). — Най будеш ти здорова й щаслива у Карпатах наших, гарна, як сама чічка!

І Маринці здалося, як узяла ту квітку, звану чічкою, що саме тоді вона, хоч і належала до іншого народу, як тамтешній люд, відчула, що це ж і її батьківщина, де вона народилася і під сонцем якої зросла й розквітла... Справді, як ця чічка...

А молодий леґінь, котрий подарував їй чічку, збив крисаню набакир і пішов, наспівуючи сам собі:

І довго-довго Маринці вчувалася пісенька того леґеня, котрий подарував їй чічку.

І вона ще й заздрила невідомій Марічці, яку леґінь любив, а її ще ніхто не любив і ніхто їй так гарно, до сердечного щему не співав...

Бабця Софія аж руками своїми маленькими та сухенькими сплеснула, як побачила в неї карпатську квітку.

— Чічко ти моя, чічко, — ласкаво казала. — Будеш ти й справді здорова і гарна, як наші чічки з полонин...

А ще ж були прийоми, на які звідусіль і навіть з Польщі з’їжджалися ясновельможні гості, і тоді в замку ставало аж тісно від карет. Підрісши, Марина любила бувати на тих прийомах-гульках, на балах, де танцювала й веселилася напропале, часто міняючи плаття. Бувало й по кілька за вечір. Уже починаючи з шістнадцяти літ у неї стільки було платтів, що й з ліку збивалася, коли заходжувалася їх рахувати. Щодень по кілька разів перевдягалася — стрункенька, гарненька, будь-яке платтячко було їй до лиця, тож і любила часто вбиратися і дефілювати двором замку в оточенні виховательок та подруг...

Тільки замкового підземелля, льохів його страшних змалку боялася — там, казали, темно, вогко, повно жаб і вужів. Брр!!! Лякалася навіть до окованих залізом дверей, що вели до підземелля, близько підходити. Часто в замок кінні гайдуки та жовніри приганяли селян із старостинських маєстатностей і зачиняли їх у тих жахливих льохах. (Батько казав: то — лотри, вони погано працювали, були лінивим бидлом, пся крев, яке потребує добрих нагаїв!) Їх часто й пороли різками та нагаями біля кордегарні, а потім відпускали. Щоб швидко пригнати нових, і все повторювалося, і в підземеллі замку завжди хтось мордувався, тож там, казали, чути було стогони — навіть тоді, коли в підземеллі нікого й не було...

Шеренг молодих шляхтичів, претендентів на її руку та серце, не було. Тоді, у 1602 році, й пізніше. Як не було й залицяльників. І тим більше, дуелей з-за неї. Жаль, було б здорово, аби молоді шляхтичі ставали з-за неї на прю до бар’єра. Але чого не було, того не було. Та й не так це вирішувалося в їхньому світі. Не дівиці на виданні вибирали, а — їхні батьки. За кого скажуть, за того шляхтянки її кола і йшли — до чого тут дуелі. Як і любов. Накажуть іти — підеш. А про любов ніхто тебе й питати не буде.

Вирішував батько. А він вирішувати долю Марини не квапився. Чекав, вибираючи потрібного — з його точки зору — жениха. Тому в її колі з матримоніальними пропозиціями зверталися не до них, шляхтянок на виданні, а до їхніх батьків. З ними й вирішували женихи все, що треба, а їх, шляхтянок на виданні, лише ставили до відома: підеш за такого-то шляхтича, і все тут. Отож, батько вичікував, спо­стерігаючи, як підростає Маринка, вичікував єдиного шансу, виграшного, без промаху, а вона безтурботною пташкою щебетала-зростала у рідному Самборі...

— Бабусечко, розкажи мені казку, тільки страшну-престрашну! Щоб я швидко заснула.

— Нащо тобі страшні, голубко? У світі й без нас страху багацько — цур йому! Краще я тобі розкажу про хороших людей...

Хороші люди, на переконання бабці Софії — і це Маринка вже знала, — лише бідні люди. Тож бабусині казки були неодмінно про бідних-бідних (що таке бідність, Маринка ніяк не могла збагнути) і починалися десь так:

— Де не жив, а жив на світі бідний чоловік. Не мав він ніякого майна, крім маленької хатинки, нивки і двох чорненьких кудлатих воликів. Та ще мав жінку та цілу громаду дітей. І сам на знав, скільки їх в його тісній хатинці пищить, верещить, просить їстоньки...

Марина чомусь захоплено вигукувала:

— І я хочу в такій бідній-бідній хатинці жити, де діти пищать, верещать і просять їстоньки...

— Тобі не можна у бідних жити, бо ти ясновельможна панночка і в замку живеш графському.

— А мені набридло в замку жити! Я хочу в бідній хатці пожити — це ж так, напевне, цікаво!

— Господь з тобою! Люди не відають, як тої бідності спекатись, а ти сама до неї хочеш. Цур їй, цур, бо ще наврочиш! Ти забула, у якій ти родині на світ білий з’явилася?

Мнішеки були знатною і відомою в Польщі магнатською родиною. (Магнатство перекладається з латини, як багата, знатна, велика людина; тоді в середньовічній Європі — великі землевласники.)

Але походив рід Юрія Мнішека із шляхти, дрібного дворянства. У Великому князівстві Литовському, до складу якого входили й українські землі у ХV—ХVI ст., існувала специфічна інституція — Рада панів. У 1492 році під час війни з Тевтонським орденом «пани» поставили Великому князівству ультиматум: не підемо воювати, поки Рада не буде наділена повноваженнями. І частково навіть з правом приймати закони. Згодом Рада панів починає домагатися, аби тільки їй належала законодавча функція у Великому князівстві Литовському. «Пани» також займали і вищі посади в державі. Згодом на місцях це призвело до ліквідації удільних князів і введення старост — зрозуміло, що ними теж ставали члени Ради.

Але магнатське всевладдя недовго протрималося. У зв’язку з турецько-татарською експансією висунулась воєнна становість — шляхта. Постійні тодішні війни згуртували цю соціальну групу, яка невдовзі заявила про свої політичні права і почала вимагати перерозподілу повноважень на свою вигоду. І вже в ХVI ст. шляхта взяла в свої руки місцеве самоуправління. Об’єднання королівств Польського і Великого князівства Литовського в єдину державу Річ Посполита стало політичною перемогою шляхти. Звідтоді вона отримала найкращі можливості — від права вето в сеймі до права пропінації — виготовлення горілки і торгівлі нею. І хоч магнати все ще залишалися відчутною політичною силою, але їм уже доводилося рахуватися з інтересами шляхти, головним чином на сеймах, де вони купували навіть голоси дрібного дворянства, яке звідтоді вже багато що вирішувало. Верхівка шляхти, багатіючи, поступово переходила в магнатство.

Мнішеки й походили з такої шляхти, але, будучи спритними і хижими, швидко вивищилися над усіма й одними з перших стали магнатами. Найвідомішими в тій родині згодом стануть її батько Юрій (Єжи) Мнішек (та, власне, він усіх Мнішеків з небуття витягне на світло історії), і вона, Марина, тоді всього лише донька воєводи. Якась там маленька, веселенька і грайливенька донечка. Коли її, бувало, ще малою, піддівком, питали, ким вона хоче бути, Маринка без затримки, як про щось уже наперед вирішене, дзвінко відповідала:

— Царицею!..

— Гляди, як виростеш, не передумай, — сміялась матінка. — А що вже мене ощасливиш! Не кожна мати може по­хвалитися, що дочка її цариця.

— Я неодмінно тебе обрадую, матусю!

І обрадує...

Виявляється, і таке може бути у світі білому. Пізніше вона б усе віддала, аби такого не сталося, а тоді — ніде правди діти — таки хотіла стати царицею. (Та і яка дівчина на її місці і в її віці не забажає стати царицею? Чи бодай принцесою і неодмінно знайти собі принца?) Але мріяла вона стати царицею не в якійсь там Русі, про яку тоді нічого не знала (тільки й чула, що є така — Русь, та й по тому), а царицею у якомусь чи не казковому царстві. Як ото в казках починається: якось в одному царстві-государстві жила-була цариця... От і вона хотіла бути такою царицею — ще як була малою. А підрісши, й геть забула про ту свою забаганку стати царицею — переросла свою напівдівочу мрію.

Один з біографів знаменитої полячки справедливо зауважить, що «ніщо не готувало Марину Мнішек до долі майбутньої російської цариці».

Марина (в латинському варіанті Маріанна) була четвертою дочкою воєводи Юрія Мнішека та його дружини Ядвіги, уродженої Тарло. Всього в їхній сім’ї було п’ятеро синів і п’ятеро дочок. («Постарався, щоб було порівну: і тих, і тих», — казатиме граф.)

Царевич Дмитрій Іванович, хоч він і був сином царя (якщо тільки був), так і не потрапив до когорти ста великих аристократів, що про них московське видавництво «Вече» (2003) видало окрему книжку, а от Марина Мнішек, поза всякими сумнівами — аристократка. Від німецьких, французьких і грецьких слів, що означають перший, кращий, знатний. У згаданому виданні зайняла достойне — цілком законне! — місце — після Перикла, Сулли, Ганнібала Барка, Гая Юлія Цезаря, хана Батия, Рішельє, але перед Олівером Кромвелем, Антіохом, Кантеміром, графом Рум’янцевим, Кутузовим, Боліваром, Джорджем Байроном, Отто Бісмарком, фон Гінденбургом, Маннергеймом, Пілсудським, Уїнстоном Черчиллем, Олександром Колчаком, Петром Врангелем, Шарлем де Голлем, чиє аристократичне походження не викликає сумнівів, і багатьма, багатьма іншими.

А все тому, що рід Мнішеків (Мнішків) — старовинний рід, який започаткувався ще в чеських землях, а з ХV ст. осів у Моравії. Польська гілка роду з’явилася у 20-ті роки ХVI ст., коли Міколай Мнішек з-за переслідувань імператора Фердінанда був змушений переселитися в Польщу, де став швидко підніматися вгору по службових посадах. Із них найзначніша — маршалок. У 1530 році був отриманий титул королівського дворянства. Згодом Міколай Мнішек став бургграфом Краківського замку, мав у Польщі великі володіння, а з 1551 року йому була призначена щорічна пенсія у 400 злотих — велика на той час сума!

Оскільки він був близьким до короля Сигізмунда-Августа, його діти швидко посіли високі посади. Старший син Ян Мнішек мав університетську освіту, отримав посаду старости, спершу луковського, згодом красноставського.

Його брат Єжи (пізніше стане Юрієм) увійшов у поль­ську історію не лише як батько претендентки на російський престол, але і як близький друг короля Сигізмунда-Августа. Як і Ян, він теж навчався в університеті, потім займав посади коронного кравчого, радомського кастеляна, сандомирського воєводи і старости у кількох областях. Склав навіть родовід сім’ї Мнішеків, у якому «не поскупився» на старовинність свого роду, започаткувавши його — звичайно ж, це була бурхлива фантазія пана Юрія — від Карла Великого та імператора Оттона. Але... Що не напишеш во славу себе, рідного!

Юрій Мнішек брав активну участь у Лівонській війні, штурмував Псков у 1581 році на чолі 200 кінників. На тій війні прославився і повернувся чи не героєм. А маючи численні володіння (та й слава вдатного вояка закрутила йому голову, як і «походження» від Карла Великого та від Оттона), вів розкішне життя, повне гульок та різних пригод. А розкішне життя вимагає і величезних коштів, яких Юрій Мнішек не мав. Проте брав у борг (ходив по магнатах — доки йому довіряли — чи не з простягненою рукою). Тож борги мав постійно — і борги колосальні! І всім був винен: і королю, і своїм дітям та їхнім дружинам, і багатьом-багатьом магнатам. У них він постійно позичав різні — здебільшого значні — суми і потім ламав голову, як їх спекатися. (Борг, як відомо, має ту неприємну особливість, що береш чужі гроші і ненадовго, а віддаєш — принаймні, маєш віддавати — свої і назавжди!) Щодо боргів, то пан воєвода постійно клявся-заприсягався, що неодмінно їх віддасть — ось тільки не відав, де взяти нові тисячі, десятки й сотні тисяч злотих, аби повернути позичене. Тому часто не платив податки і навіть не гребував (а втім, борги змушували) шахраювати. Зрештою, у 1603 році був змушений — борги чи не за горло взяли — продати частину своїх володінь і повернув кредиторам 24 тисячі злотих. Мізер з того, що був винен! Він уже не міг все повернути, а в борг йому — щоб узяти новий і розплатитися ним за старий, — уже ніхто не давав ані злотого. Ось чому пан воєвода, взятий в кільце невиплаченими сумами, покладав великі надії на царевича Дмитрія. Ставши царем — з його, Мнішековою, допомогою, — він посприяє йому розплатитися з кредиторами. (Політичні вигоди — само собою.) Так чи інак, а через свої численні борги пан воєвода вже уникав відвідувати шляхетні зібрання, адже там чи не кожному був щось та винен, — панство дивилося на нього косо.

Зрештою, за допомогою Дмитрія, який дав на свої заручини з Мариною 300 тисяч рублів та коштовності, деякі значні суми він таки поверне, і в першу чергу королю. У його величності теж напозичав чимало. (Забігаючи наперед, скажемо, що всі наступні представники роду Мнішеків — після Юрія та дочки його Марини, цариці московської, — були політичними і військовими діячами, дипломатами і вченими. У 1783 році Мнішеки отримають графський титул в Австрії, але вже в середині XIX ст. їхній рід почне згасати. Останні представники роду виїдуть до Франції, продавши в Польщі родовий маєток, і там за ними, як кажуть, і слід западе.)

А ось серед жінок найзначнішою представницею роду Мнішеків стане вона, Марина, дочка Єжи (Юрія) Мнішека.

«Четверта дочка пана Єжи Мнішека виросла в батьків­ському домі серед розкоші і пишнот Самбора, — писатимуть історики та біографи знаменитої полячки. Вона, звичайно ж «з дитинства слухала розповіді про знаменитості їхнього роду, про ті великі послуги, що їх Мнішеки протягом століть виявляли німецьким імператорам». І як вердикт винесуть: ті розповіді, мовляв, не минули просто так — «характер Марина здобуде гордий», виросте честолюбивою і «заради цих якостей могла все принести в жертву». (Вже в Москві, ставши царицею, Марина й справді чи не вперше у своєму житті покаже себе гордою шляхтянкою, гоноровитою царицею. І навіть владною та рішучою. Але ж — не забуваймо — її до того зобов’язував титул цариці — іншою Марина, ставши володаркою Московського царства, і не могла бути. Навіть і тоді, коли, втративши все, зазнає переслідувань, а потім і повного краху. В тім числі й життя. Але і його — крах — вона зустріне достойно, у всякому разі з гордо піднятою головою. Сильною виявиться жінкою. Може, й справді такою її виховала слава їхнього знаменитого роду?!)

Батько керував королівським доменом і був, по суті, намісником в Самборі і Львові. У віданні пана воєводи перебували королівські апартаменти в Самбірському замку (його він будував-розбудовував і прикрашав чи не щоліта, не шкодуючи витрат — про що постійно й слав королю звіти). Відомо, що воєвода Юрій Мнішек вів розкішне життя магната — численні прийоми, полювання, гучні бенкети на свята і без свят, воєнні походи і просто численні розваги, що їм, здавалося, не було кінця-краю... Між іншим, ім’я цього «гуляки» записано золотими буквами серед імен найвизначніших і найщедріших благодійників на спеціальній плиті з червоного мармуру в церкві Святого Андрія Львівського в Самборі, а прадавній самбірський монастир бернардинців, заснований у ХV ст., був ним заново відбудований, і з прибутків графа щороку йшла значна частина на користь ченців. Крім того, в літописі ордена бернардинців воєвода Юрій Мнішек, як покаже час і події, не гребував порушувати моральні принципи, страждав честолюбством, марнославством та серебролюбством. А тому схильний був до різних махінацій. Навіть згодом пожертвує дочкою в ім’я своїх цілей, а її, Марину, він любив, бодай і по-своєму. І це в одній особі: благодійник і махінатор, щедродавець і шахрай — трапляється і таке в роду людському. А можливо, причиною цього було його постійне бажання прославитись — за будь-яку ціну, аби лише вивищитися в Речі Посполитій і стати над усіма, вкупі з королем. І стати ще знатнішим та знаменитішим — на віки. Себто залишити і свій слід на землі, довести, що він недарма жив у цьому світі. І це йому, врешті-решт, удасться, і досить швидко.

А поки що він був зразковим батьком, таким же воєводою та старостою і займався дітьми. Сини навчалися в університетах Франції та Італії, а ось дочки (за тодішніми звичаями) залишалися вдома, вдома і вчилися. Та готувалися, як і годиться, до заміжжя. Марина рано навчилася читати й писати — навчателем її і вихователем був чернець-бернардинець. А тому, за мірками Речі Посполитої, Марина як для молодої дівчини була цілком освіченою і добре вихованою. Ба навіть вишколеною — для світських балів і вищого товариства, котре в їхньому колі всуціль було ясновельможне.

Воєвода старанно готував своїх дочок до світського життя — десь чи не на королівському рівні. І в той же час старанно оберігав від спокус великого світу, виховував їх скромними і цнотливо-чистими...

Доця — завжди мамина, синок — батьків. Недарма ж і поговірка є: мамина доця, батьків синок. Так уже заведено в людей. Але у Мнішеків все буде не так. Мати — добра, але мала якийсь некерований, нестримний характер. Заводилася з найменшої причини, бодай і мізерної, не вартої уваги — та ще ясновельможної пані, — мабуть, такою вже вдалася. Тільки що — так і спалахує. Як сухий порох. Тоді й словом може образити, і під гарячу руку лящика дати. Тому краще — тобі краще — їй не перечити, а мовчати. Або й взагалі уникнути матусі. Навіть, якщо вона й права. У такі хвилини — ось тільки вгадай, коли вони настануть, — краще їй під руку не потрапляти. Слава Богу, пані Ядвіга, дочка сандомирського хорунжого, чим вона завжди пишалася, — швидко спалахує, але так же швидко — дяка Богові! — і відходить. І знову стає доброю, лагідною і навіть аж ніжною, — іноді Маринці здавалося, що в її матінці ховається ще одна матінка — лиха й недобра. І ту, другу, матінку треба остерігатися — тобі ж і краще буде. Мати насварить тебе нізащо і таке накаже, таке... Потім і сама буде плакати — разом з тобою — та проситиме у тебе вибачення... І ви помиритесь, як дві подружки, — до наступного спалаху матінки, що станеться невзабарі.

Батько ж — повна протилежність матері. Тихий, вдома — але тільки вдома! — спокійний, за будь-яких обставин витриманий. Рідкісна взагалі риса для гоноровитого пана з титулом ясновельможний. Та ще для магната, воєводи і, зрештою, королівського старости. Швидких рішень — та ще зопалу — не приймає, доки не переконається, як воно насправді і що. Та й тоді не покарає, навіть якщо ти стовідсотково винувата. Хіба що легенько пожурить. А ще він умів слухати — пильно, уважно, терпляче. А вже тоді прийме правильне рішення і ніколи тебе не зобидить і згарячу не насварить. І за це Марина любила батька і вірила кожному його слову, адже в батька воно незмінно справедливе і добре. Хоч вона й матінку любила, але батька ніби аж більше. За те, що завжди до неї був справедливим — як вона була маленькою. На різні дріб’язки, милі дитячі пустощі, без яких не обходиться жодне дитинство, — уваги не звертав. Казав, бувало, посміхаючись: та це ж діти. Що, мовляв, з них візьмеш. Треба терпіти їхні вибрики, виростуть — наберуться розуму й статечності. І ніколи-ніколи не підвищував на неї голосу. Як і на інших своїх дітей, Марининих сестер і братиків, а вони часом таке витворяли, таке, що й бонни з ними не могли впоратись...

Тож Марина за порадою і захистом йшла не до матері, яку трохи боялася і яку остерігалася, а тільки до батька. (Мати тоді дуже ревнувала і знову спалахувала.) Пан воєвода завжди вислухає уважно і допоможе. А коли вона не права, лише скаже поблажливо: не треба так чинити, Маринко, тут ти не маєш рації...

Батькові вона вірила — ні на мить не сумніваючись у його правоті, тож батькове слово для неї, зразкової його доці, було законом. Матір могла й не послухати (хоч матінка часто й кричала, шуміла, здіймаючи іноді несусвітній рейвах, навіть погрожувала дочці), а батька, хоч він мовби прямо й не наполягав на своєму, — ніколи.

— Ми — Мнішеки, — казав, бувало, гордо батько, і вона слідом за ним, пишаючись, теж гордо повторювала: так, ми — Мнішеки! І цим все було сказано. (Матінка і тут ревнувала, адже вона належала до роду Тарло, яким так гордилася.)

І все ж за батьком тягнувся один гріх — ще з самої його юності. Вельми, між іншим, бурхливої — гулякою він був відмінним. І кавалером теж, панночки ясновельможні про нього неодмінно перешіптувалися: о Юрій!.. Тоді він разом з братом Міколаєм по молодості вляпався в одну темну і негарну для уродзонного шляхтича історію (а втім, вона, здається, по­клала початок багатствам братів Мнішеків та впливові батька в суспільстві — як кажуть, не було б щастя, так нещастя допомогло). Займався він тоді з братом звідництвом. (У порядному товаристві й не скажеш про це — як і про геморой.)

Річ у тім, що брати Мнішеки, молоді, честолюбиві, які багнули будь-що вивищитися над усіма і навіть наблизитися до короля та верховної влади в королівстві, нічого кращого не придумавши, зайнялися доставкою коханок і різних знахарок королю Сигізмунду Августу, який у таких жіночках відчував постійну потребу. Гоноровиті шляхтичі вважали принизливим для себе займатися звідництвом (мабуть, так воно насправді й було, це незавидне «ремесло»), бодай і для його мосці круля, а брати Мнішеки не вважали це чимось недостойним їхньої шляхетської гідності. Мовляв, усі засоби годяться, якщо вони допомагають вивищитися при дворі. Брати Мнішеки, молоді, енергійні відчайдухи, позбавлені моральних принципів, готові були на все. Вони якось викрали з варшавського монастиря бернардинок відому у вищому світі красуню Барбару Гізанку, до якої був небайдужим король-ловелас, але як він не старався, як не підбирав ключик до серця вередливої панни, нічого в його милості не виходило.

Викрадену шляхтянку брати Мнішеки — авантюрна взагалі історія! — доставили прямо в королівські покої, де вона на диво швидко зробилася коханкою короля, народила йому дочку і ледь не стала королевою.

Його величність потрапив тоді в залежність від кмітливих і підступних викрадачів красуні, і про це дізналася шляхта.

Спалахнув скандал. Замалим не галаслива сварка. Запахло ганьбою. На братів Мнішеків тоді вже показували пальцями (після того й самі пальці мили). Гоноровиті шляхтичі — а вони всі уродзонні й пихаті, — відмовилися подавати братам руку. Але ситуацію виправив сам король, захистивши своїм авторитетом звідників. З одного боку, це врятувало братів від ще більшої ганьби, а з другого — ледь все ж таки їх не згубило. Особливо коли після наглої смерті короля братів-звідників на сеймі 1573 року звинуватили мало не в діях, що нібито стали причиною раптової смерті короля. А ще звинуватили їх у тому, що вони буцімто пограбували державну скарбницю (користуючись близькістю до монарха) і вивезли всі коштовності з одного із королівських замків. Це вже було серйозно. Над братами нависла загроза суду. І — ганьба на все життя, що в них ще зоставалося. Брати заметалися, як у западні, докладаючи всіх мислимих і немислимих зусиль, використовуючи всіх знайомих та покровителів, доки не виправили ситуацію. Мнішеки тоді щасливо уникли суду. Чудом, ледь-ледь не загримівши в підземелля королівської в’язниці для особливо небезпечних злочинців.

На їхнє щастя, у звинувачення тоді не вистачило доказів (кінці брати встигли сховати у воду), і Мнішекам вдалося ніби виправдатися — за відсутністю доказів.

Але їм усе ж тоді довелося в спішно-пожежному порядку залишити королівський двір і навіть Краків. І ще довго-довго — хоч вони й намагалися вести зразкове життя — за ними тяглося відгоміння тієї темної історії. Навіть аж до смерті брата Міколая у 1537 році. Остаточно виправдовуватися довелося вже самому Юрієві. І виправдовуватися ще не один рік.

Але він зумів вибратися з брудної історії навіть чистим, згодом став сенатором, воєводою і вигулькнув на поверхні вищого польського світу яко чистий і непорочний. Та й заможний. На той час він став багатієм (казали, надарма ж брати обчистили колись королівський замок! Та й до державної скарбниці мали доступ!). Так було насправді чи не так, але з часом Юрій Мнішек вернув собі чисте ім’я і став користуватися в Речі Посполитій навіть авторитетом. Його негарне минуле шляхта ніби йому нарешті вибачила. Чи вдала, що забула про нього.

Але для Марини батько завжди був еталоном порядності й чистоти. Уродзонним, одне слово, шляхтичем. І належав до самої верхівки королівства, а туди абияких — чи з нечистою совістю — не пускали. Та й на той час воєвода Мнішек став таким впливовим магнатом, що дрібна шляхта до нього й підступатися вже не сміла. Хіба що запобігала в нього ласки.

Була вона маленька, дещо худенька, але на диво ладненька й кріпкенька. Як той крем’яшок — камінець для дитячих грищ. І гінка як молода тополька. Спостерігаючи, як мати затягується в грацію — жіночий корсет у вигляді широкого еластичного пояса для надання стрункості фігурі, — тільки посміювалась. Нащо їй була якась грація, корсет (його іноді так затягували, аби матінка була стрункішою, що вона аж синіла і ледь чи не спускала дух), як вона сама була грацією.

Високий лоб (над ним вона завжди носила два разки коралів — любила їх), злегка овальне лице, чорні стрілки химерно вигнутих брівок, виразні, задумливі очі, рівний носик, маленький чутливий рот з гарно окресленими губками, в міру пухкенькими... Руки довгі, пальці тонкі й теж довгі, музикальні, тонка талія...

Спокійна, упевнена в собі молода, ще юна жінка, яка знає собі ціну, і ціна та висока. В міру гордовита — графиня ж! — але не пихата і в той же час дещо навіть проста (це у неї якось поєднувалося). Може, тому, що задумливо-відсторонена (хоч гострий живий розум і відчувається) від світу цього. У ній була якась самотність, наче вона покинута усіма (що так, власне, й буде), наче вона «пішла в себе», гірко розчарувавшись у цьому світі, якому вона ще не так давно вірила і якому так радувалася — з дитинним захопленням... (У світі білому завжди розчаровуються лише натури незалежні, наділені розумом неабияким, які шукають себе в ньому, своє місце, і не знаходять нічого.)

Така вона на портреті з Вишневецького замку.

Такою вона буде і на московському престолі, тільки на гордій голівці тоді додасться корона цариці...

У вісімнадцять, як погодилась за царевича вийти, скидалася на піддівка. Але з малолітства сильна була духом. А ще покорою батькові-матері. Особливо батеньку рідному, якого шанувала над усе — авторитет його в сімействі Мнішеків був вище всього.

І вона ладна була померти, а волю батька виконати. Її листи, писані батькові з Росії, незмінно починалися такими рядками:

«Високоповажний і найчесніший во Христі отець!..»

«Ласкавий пане батечко...»

«З найнижчою моєю покірливістю доручаю себе вашим милостям, отче...»

«Ясновельможний, наймилостивіший батюшка мій родитель...»

І т. д., і т. п.!

А закінчувалися незмінними запевняннями:

«З найнижчою моєю покірливістю довіряю себе вашим ласкам...»

«Милостивого пана мого батенька найпокірніша слуга і дочка Марина, цариця московська...» (Навіть перебуваючи в статусі цариці, законно коронованій на Московське царство, так писала вітцеві, підкреслюючи в листах, що вона в першу чергу — служка свого батенька.)

«Найнижчий слуга — і це теж уже будучи царицею! — і дочка слухняна...»

«Засвідчую найнижче моє пошанування і найщиріше доручаю себе вашій батьківській ласці...»

«Найнижча слуга і дочка слухняна Марина, цариця...» — і т. д., і т. п.

А її ще й сьогодні російські джерела називають «честолюбивой и властной»... Гм-гм... І звичайно ж, стандартно титулують «авантюристкою». А яка, судячи з листів її до батька («помірна слуга і дочка слухняна Марина»), вона пройдисвітка, як ще називають авантюристів?

Такою покірною дочкою свого батька вона була й тоді, в Самборі, коли невідь-звідки взявшись у їхньому замку з’явився (не з неба ж він упав) царевич Дмитрій, якого дехто вже тоді величав збіглим монахом-розстригою. (Розстригою на Русі з давніх-давен називали служителів релігійного культу, позбавлених духовного сану, або ченців, позбавлених монашества, — саме таким і був Григорій Отреп’єв до своєї з’яви в Самборі. Хоча в принципі його ніхто не розстригав, він сам, кинувши своє монашество, перебіг у Литву, а потім і в Польщу — себто розстригся. Але в народі за ним назавжди закріпилося оте зневажливе: розстрига!)

«Де-не-десь, у якімось царстві, жив собі цар та цариця, а в них були три сини, як соколи... Дійшли літ, — час їм женитись...»

І подалися вони шукати собі царівен...

От і вона чекала такого парубка-царевича, який приб’ється в пошуках жони до них у Самбір і візьме її собі за царицю. А чого? У казках все можливе, у казках навіть жаба і та царицею стала...

Казка так і називається: «Царівна-жаба». Їй бабуся Софія розказувала.

І ще бабуся Софія — а вона була з місцевих — знала, як це робиться.

— Був у царя син. Захотів він женитися. Ходить сумний, а цар питає:

— Чого ти, синку, такий сумний?

— Женитися хочу.

— То женись.

— А дозволиш взяти, кого я схочу?

— Дозволю.

— То я піду, пошукаю собі жінку...

Так їй бабця Софія розказувала (батько, правда, гнівався, аби хлопка не морочила Марині голову своїми хлопськими казками, — не того Марина роду-народу! І навіть вдавався до своєї крутої панської лайки, що незмінно починалася згадкою про якогось пса — «Пся крев!..»).

— Не буду, не буду хлопських казок розказувати панночці ясновельможній, бо ж вона роду не простого, а панського. Тому й не буду, — клялася та божилася бабця Софія, а тільки вони залишалися удвох, Маринка й прохала бабусю:

— Заспівай мені пісню...

— Дак пісні ж у мене прості, як батечко твій каже, хлопські. А ти ж панського роду...

— А ти просту і заспівай.

Бабцю Софію двічі не треба було просити (та ще пісень співати, а знала вона їх та знала!).

Марина захоплено ляскала в долоні, так їй подобалась ця пісня хлопська. А бабуся Софія — рада старатися:

І Маринка, не втримавшись (пісню вона вже знала), підхоплювала й собі, і її дзвінкий голос покривав постарілий і вже чи не вилинялий голос няньки:

Співаючи, Марина потай заздрила якійсь Марусі, адже сама вона ніколи по воду не ходила (ясновельможна ж пані!) і вже напевне ніколи й не піде — який жаль. І жаль був ще й від того, що ніякий хлопець їй не співав (ясновельможна ж панійка!), як той Іванко своїй Марусі... То де ж її Іванко, — а в кожної дівчини мусить бути свій, єдиний у світі Іванко, — високий та стрункий, — і він неодмінно мусить прийти до своєї дівчини, до Маринки, і отак заспівати їй: «Люблю я твою вроду...».

От вона малою (та вже й піддівком) чекала — прийде до неї (на коні воронім прилетить) у Самбір царевич: агов, пані Марино, я царевич такий-то, такого-то царя син, хочу тебе взяти собі за жінку, адже дуже люблю дивитися на твою вроду. Та ще як ти несеш воду... Підеш за мене, як я царем стану після свого батенька, а тоді й ти царицею станеш...

— Піду, піду, — скаже вона йому без затримки, бо гарний царевич до неї прийде (як бабуся Софія каже на своїй хлопській мові: файний леґінь). Тож чекала. У Самбірському замку. Царевича свого. Який на її глибоке переконання мав таки з’явитися. Треба було лише чекати його. А чекаючи, потихеньку зростати, вродою наливатися, аж доки й не надійде пора дівоцтва. То де мій царевич? Файний леґінь. Чому бариться?

Батько лише весело гмикав: нащо, питав, тобі царевич? Та й де він візьметься? Та й у кожного царевича вже неодмінно є своя царівна. А ти — дай тільки строк — вийдеш за графа. Ми, Мнішеки, графи, то й зять у нас має бути графом. Тож і не треба вище себе стрибати.

А вона вперто чекала царевича.

Чекала, чекала, чекала, сама посміюючись зі своїх дитячих мрій, — і таки дочекалася.

На свою голову.

Самбірський замок, зазначають історики й краєзнавці, є відомим в українській історії... Ні, ні, не великими — чи будь-якими — баталіями біля своїх стін (яких там ніколи й не було), а тим, що саме тут самбірський староста Юрій (Єжи) Мнішек прийняв збіглого російського монаха Григорія Отреп’єва, який видавав себе за сина московського царя Івана Грозного (а раптом він ним і був насправді — хто тепер достеменно скаже?) — Дмитрія. В історії відомий, як Лжедмитрій І. Юрій Мнішек, пан староста самбірський і воєвода сандомирський, пообіцяв самозванцю допомогти, але за це забаг одружити його зі своєю донькою Мариною...

Що було, то було — забаг. (Та й хто на його місці в подібній ситуації не забагне — хіба той, хто сам собі ворог, а таких вдень з вогнем не знайдеш.)

Царевича Дмитрія вважав за такого, що посланий їм самим Провидінням. Єдиним шансом вирватися з буденщини — свій високий статус королівського старости, для інших недосяжний, пан Юрій вважав, що вже переріс. А бажання піднятися ще вище тільки подразнювало його самолюбство, тому шанс, посланий Провидінням, не можна було упускати. Крім усього, він принесе їм і багатство, а вони на той час вже дещо збідніли, позалазили в борги, хоча старанно те і втаємничували, але криве та погане, як не ховай, а воно таки гляне!

І звичайно ж вивищить їх над самим королем Речі По­сполитої, не кажучи вже про шляхту, і прославить їх на віки вічні. Адже, як був певний пан воєвода, зібралися вони з Мариною не куди-небудь, а в саму Історію. І це при тому, що для такої примхливої і перебірливої пані, що її давні греки звали музою Кліо й зображували із згортком папірусу чи пергаменту, Мнішеки були надто пересічною шляхтою, а бач... Путі Господні, як і путі пані Історії, часто бувають незвідомими... Чи — завжди незвідомими.

Один з біографів Марини цілком слушно зауважує:

«Швидше всього, доля Марини Мнішек склалася б, як звичайно, закінчилася б більш-менш вдалим заміжжям, що примножило б родові зв’язки і багатства сім’ї Мнішеків. Але спокуса шлюбу з майбутнім московським царем виявилася такою великою, що всі учасники драми заплющили очі на дивні обставини з’яви царевича Дмитрія Івановича із небуття».

Марина, зазвичай, і того разу повірила батькові. Коли він їй сказав: це справді Дмитрій, справді син царя Івана...

І Марина на все життя, що в неї ще лишалося, повірила — інакше й бути не могло: Дмитрій — істинний син царя Івана, тирана з тиранів. Але тут царевич не винуватий, батьків при народженні — тирани вони чи не тирани — не вибирають. Головне, що він царевич, і вона тому вірила і пишалася, що до неї посватався не хто-небудь, а сам царевич! Як у казці! Їй-бо, як у казці!.. І вона квітла тією чічкою з карпатських полонин, що її колись подарував їй молодий гайдук, як полювали ведмедя, файний парубок-леґінь. І вона, замріявшись, ні-ні та й наспівувала:

— Ой чічко ти, си чічко...

І квітла — тією квіткою, що її на полонині і в горах називають чічкою.

А над прадавнім Самбором, над замком королівського старости голубіло таке високе і таке бездонне небо, на якому корабликами пливли білі хмарки, та десь співали трембітарі, а їй здавалося, що у світі білому ось-ось щось станеться і життя її круто зміниться, адже до неї посватався сам царевич. Це ж треба! Про що мріяла, те й збулося. Як ніби царевичі тільки те й роблять, що сватаються до провінційних дівок.

II. Царя без цариці не буває, або Опісля Григорія Отреп’єва

...Десь у якомусь царстві, а може, й королівстві жили собі чоловік та жінка. І була у них дочка, та така клепана на язик, гостра та розумна, хоч би й кому не попустить, хоч кому носа втре.

Усі в тому царстві — а може, й королівстві — звали її «бідовою».

Сповнилось їй вісімнадцять років, дівка стала на порі. Батько й мати чекають уже старостів — от свати прийдуть...

Аж — гульк! — аж ось і вони приходять...

Це із казок, що їх розказувала маленькій Маринці бабця Софія, вірна її нянька, звана в сім’ї Мнішеків на французький манір бонною, як вони бувало сиділи вечорами біля теплої грубки, де під завивання хуги воєводина дочка залюбки слухала казки...

З офіційної хроніки

Іван IV (Іван Васильович Грозний), великий князь московський (з 1533), перший російський цар (1547), син великого князя всія Русі Василія III, мав од п’яти офіційних дружин (з неофіційними їх більше) восьмеро дітей, але, помираючи, залишив після себе лише двох синів: слабоумного Федора від першої жони Анастасії Романової і маленького Дмитрія від останньої — Марії Нагої, котрому і судилося на віки вічні увійти в історію під ім’ям самозванця Лжедмитрія І.

Федір, підтриманий більшістю бояр, був посаджений на трон, а Дмитрія з матір’ю і дядьками відправили у заслання до Углича. Там 15 травня 1591 року царевич за загадкових обставин загинув.

Одна з книг із серії «Дитяча енциклопедія» «Загадки історії» (Харків: «Фоліо», 2007) побудована за інтригуючим принципом (досить лише заглянути до змісту): «Загадкові знаки», «Загадкові події», «Загадкові країни», «Загадкові постаті», «Загадкові долі»...

Так ось IV розділ, що зветься «Загадкові постаті», розповідає у тім числі й про нього — про «царського сина Гришка Отреп’єва» (набрано в лапках). Та і який підручник з історії про той період, не кажучи вже про серйозні наукові дослідження епохи Смутного часу в Московії, що згодом переросла в громадянську війну в Росії, обійдеться без нього, без царевича Дмитрія Івановича, який ніби й з’явився для того, щоб створити в історії загадки, він же Лжедмитрій І, він же — справді детектив! — «Гришка Отреп’єв», про якого хто тільки не писав, починаючи з часів Олександра Пушкіна, чи ще й раніше!

«За стінами Московського Кремля, — пише цитоване видання, — напевне зберігається більше таємниць, ніж у Мадридському дворі, та й дворах інших монархів Європи разом узятих. Однією з таких таємниць є загадка Лжедмитрія І. Хто він насправді? Принц чи жебрак? Монарх чи чернець? Двічі воскреслий? Двічі вбитий? Запитань багато. Відповіді жодної — самі лише припущення й версії».

Углич — місто обласного підпорядкування Ярослав­ської області Росії, райцентр. Розташований на березі Волги. З 1280 року — столиця Углицького князівства, залежного від Москви. Знане нині чи не у всьому світі тим, що саме тут, в Угличі, у 1591 році загинув царевич Дмитрій Іванович. Граючись у дворі, він раптом упав з ножовою раною в горлі і швидко помер. Його мати з родаками звинуватила у вбивстві москов­ських служилих людей, які тоді перебували в місті, і їх одразу ж прикінчили городяни, які збіглися на крик Марії Нагої...

Згодом прибула з Москви слідча комісія. Висновок її розслідування був такий: царевич, граючись ножем, у нападі епілепсії сам на нього і наколовся...

Офіційна довідка

Епілепсія (від грецьких слів, що перекладаються, як «нападаю», «схоплюю») — падуча хвороба, психічне захворювання з хронічним перебігом, яке характеризується приступами розладів свідомості, що здебільшого супроводжуються загальними судомами. Напад починається раптово, іноді у хворого виникає передчуття його (епілептична аура), головний біль, дратівливість тощо. Розрізняють генуїнну епілепсію (природжена, істинна, або епілептична хвороба) і симптоматичну (спричинювану захворюваннями головного мозку — пухлинами, травмами, хронічним алкоголізмом, інфекційними захворюваннями тощо). При епілепсії порушується діяльність нервової системи, змінюється психіка, знижуються розумові здібності. Так званий великий епілептичний напад супроводжується судомами всієї мускулатури, може припинитися дихання (обличчя стає синюшним, з рота витікає піна), статися мимовільні сечовипускання й дефекація. Після нападу хворий засинає. При так званому малому нападі (триває кілька секунд) потьмарюється свідомість, але судом немає. Бувають і інші форми епілепсії. Лікування — суто індивідуальне, комплексне. Але...

Лікуванню це захворювання практично не піддається...

Цитата — як інформація для роздумів

«...А ось тепер цікаве запитання: звідки відомо, що царевич Дмитрій страждав епілепсією? Дивовижно, але дані про цю хворобу царевича усіма істориками беруться тільки з «углицької справи». Всі свідки дружно стверджували, що Дмитрій страждав «падучою» хворобою, але невідомо, чи була ця хвороба вродженою, а якщо ні, то все одно неясно, з якого віку він захворів, — а чи хворів царевич Дмитрій на епілепсію взагалі? Чи не була ця «падуча» симуляцією, що робилася з намови матері та інших осіб, зацікавлених у створенні образу «хворого царевича»? В ту епоху ставали дорослими. рано, і син Івана Грозного міг бути здоровіший розумом, як його ровесники нині, а мова йшла про трон — у таких випадках принци (царевичі) будь-яких країн, виховані з раннього дитинства відповідним способом, і поводилися відповідно до обставин. Деякі історики гадають: царевич Дмитрій не загинув в Угличі, а був підмінений з метою майбутнього захоплення влади сімей­ством Нагих...» («100 великих загадок истории». — Москва: «Вече», 2002).

Ця версія також пояснює, чому царевич Дмитрій ні в монастирях, де він перебував роками, ні в Польщі, де пізніше з’явився як чернець Гришка Отреп’єв, ні під час походу на Москву, ні за свого царювання в Кремлі ніколи не хворів на «падучу». Нападів епілепсії у нього — жодного! — ніхто й ніколи не спостерігав. Він був абсолютно здоровим молодим чоловіком. То де ж поділася його епілепсія, якою він буцімто страждав в Угличі за свого малолітства? Царевич вилікувався? Але ж відомо, що від епілепсії — навіть за сучасних досягнень медицини — не виліковуються.

Запитання, запитання...

2 червня 1591 року «Освячений собор» і Боярська дума ухвалили: «Царевичу Дмитрію смерть учинилась Божим судом». На тій підставі (використавши висновок урядової слідчої комісії) Боярська дума так і ухвалила: «Судьба царевича была в Божьих руках, а на все Его воля».

Коротко і... не зовсім ясно. Власне, зовсім не ясно, адже протоколи слідства так і залишилися таємницею для сучасників. У народі знали тільки про смерть царевича — несподівану, нез’ясовану і загадкову.

Згодом до Москви урочисто-шанобливо привезуть мощі нового чудотворця святого великомученика Дмитрія, царевича з Углича. Буде збудована — з роками — вельми гарна церква царевича Дмитрія на Крові в Угличі.

І ось починаючи з 1602 року в Москві почали ширитись чутки, що царевич Дмитрій тоді в Угличі у 1591 році, себто одинадцять років тому, насправді врятувався і всі ці роки переховувався у надійних людей та по монастирях, а це й об’явився.

Царем тоді в Московії був Борис Годунов.

Борис Годунов (1552—1605)

Годунови належали до захирілого боярського роду, але один з них, Дмитрій Годунов, потрапив в опричний корпус і зробив при дворі Івана Грозного непогану кар’єру. Його небіж Борис після смерті батька увійшов у сім’ю дядька і рано опинився при дворі. Пізніше він побрався з дочкою Малюти Скуратова, а його сестра стала жоною царевича Федора, чим він значно зміцнив своє становище. Він і далі успішно просувався по службі, не дивлячись на небезпечну близькість до підозрілого царя та його опричників, і в тридцять років став боярином.

Після смерті Івана Грозного виявився біля самого керма влади. В результаті найгострішої боротьби в боярській верхівці він до 1595 року при Федорі Іоанновичу (синові Івана Грозного) став фактичним правителем Московської Русі. Годунову вдалося отримати перемогу над суперниками, організувавши справу так, щоб патріарх Іов «умовляв» Бориса прийняти корону. Тут він сповна виявив свої здібності майстра закулісних інтриг, політичних комбінацій, вмілого поєднання силових засобів з підкупами й умовлянням. У роки правління Федора і в перші роки свого царювання Борис Годунов чимало зробив для зміцнення Московської. держави та дворянства, здійснив успішні зовнішньополітичні заходи, розширив торгові відносини з європейськими державами. Його повелінням були закладені міста Царицин, Самара, Саратов, Томськ та ін.

Але його заходи, спрямовані на прикріплення до землі селян і зміцнення кріпосного права, привели до збідніння населення, а неврожаї 1601—1603 років і страшний голод поставили країну на межу загибелі. З’ява Лжедмитрія I і війна, що почалася, довершили справу: Борис Годунов, який багато хворів, помер у квітні 1605 року від апоплексичного нападу.

Звинувачення в тому, що Борис Годунов був винуватцем загибелі малолітнього царевича (за умови, що царевич Дмитрій і справді тоді загинув) в Угличі, які поширювалися і за його життя й міцно увійшли в народні передання та пізнішу історію, не можуть вважатися доведеними фактично. І не підтверджуються сучасними дослідниками. Більше того, нині визнано, ще смерть Дмитрія не була в інтересах Бориса і не входила у його плани.

Та й до всього ж правителем Московської Русі в рік загибелі царевича Дмитрія, як і пізніше, аж до 1598 року був Федір Іоаннович...

Цар Федір Іоаннович (1557—1598)

Федір, син Івана Грозного був останнім царем з роду Рюриковичів. До загибелі старшого брата Івана, убитого Грозним, йому була приготовлена доля удільного князя подалі від Москви.

Він був одружений з Іриною Годуновою, сестрою Бориса і племінницею близького до царя боярина Дмитрія Годунова. Дітей у них не було, і коли Федір виявився спадкоємцем престолу, Іван Грозний надумав його розлучити з дружиною, але син учинив спротив батькові. Від народження він був розумово і фізично неповноцінним: «скорбєл ногами». (Хоча, як точніше — головою.) Він був дуже набожним, але при цьому любив дикі забави, що нерідко закінчувалися кров’ю, та «потехи» на кшталт бою мисливця з ведмедем. Блідий на вид, він завше посміхався, і його посмішка просто сяяла, вражаючи оточуючих своєю неприродністю. Грозний справедливо вважав, що син його Федір не здатний керувати державою, тож у заповіті призначив опікунську раду в складі чотирьох бояр-регентів, членів Боярської думи. Коронація відбулася 31 травня 1584 року. Хворобливий, слабкої статури Федір не витримав довгої церемонії і передав знаки царської влади — скіпетр і державне яблуко — двом боярам. Він узагалі не був готовим до ролі царя, не вмів владарювати, йому не під силу було виконувати навіть двірцеві ритуали, що були надто обтяжливими для нього, слабака із слабаків. Тож Федір в основному віддавався релігії. За його розпорядженням на Русі було засноване патріаршество (першим прийняв цей найвищий духовний сан митрополит Іов.)

Федора називали «тихим», себто недоумкуватим. Проте роки його правління відзначилися найгострішою боротьбою за вплив між боярськими кланами та зміною «головних осіб». До цієї боротьби приєднувалися міські низи, постійно чинився розбій у державі, як нині кажуть, порядка не було й на гран. За часів царювання Федора Русь вела війни із Швецією, кримськими татарами і турками, на півдні з’явилися нові фортеці, почалося успішне завоювання (власне, продовжилося) Сибіру.

Жорстока боротьба серед бояр не затихала й на день. В результаті перемогу отримав Борис Годунов і його оточення. Впливом на слабоумного царя Борис завдячував своїй сестрі, цариці Ірині, яка мала над мужем велику владу.

Після смерті Федора Іоанновича, згідно з його духовним заповітом, Москва мала присягати його вдові, але цариця Ірина (казали, ще вражена убивством царевича Дмитрія в Угличі, що лучилося за сім років до кончини Федора, брата його по батькові) постриглася в черниці і решту життя провела в Новодівичому монастирі, заснованому «на Москві» князем Василієм III на так званому Дівочому полі. («По преданию, название этого места произошло во времена владычества над землей русской монголо-татар, когда будто бы «москвичи приводили туда девиц в дар варварам, а при отдаче их подносили на головах своих монголо-татарским послам молоко и мед в серебряных позолоченных чашах».)

До ста великих загадок історії (Атлантида, Всесвітній потоп, боввани острова Пасхи, місце знаходження батьківщини шумерів, етруски і їхня таємниця, місце знаходження могили Александра Македонського (чи Чингісхана), загадка сфінкса, чаша Грааля, доля Жанни д’Арк (чи була вона спалена), хто був Залізна маска, посмертна таємниця Моцарта, хто убив Наполеона, хто стріляв у Леніна, чи був убитий Йосиф Сталін, таємниця Янтарної кімнати, убивство Джона Кеннеді та багато-багато інших) належить досі так достовірно й не розгадана потаєминка «Чи загинув в Угличі царевич Дмитрій?».

Сьогодні існують лише вельми суперечливі дані. Хоча на перший погляд, ніби й достовірні — одні історики з документами в руках свідчать: загинув, був убитий; інші — теж з фактами на руках — доводять: ні, не був убитий, а був підмінений іншим хлопчиком, якого й убили — під виглядом царевича Дмитрія... Тож царевич Дмитрій тоді уцілів, в Угличі була лише інсценізація його «загибелі».

Але кому вона була потрібна?

І — для чого?

Хто був зацікавлений в «інсценізації» загибелі малого Дмитрія?

А потрібна вона була боярам Нагим, чия представниця Марфа (Марія) і народила від царя Івана IV сина Дмитрія.

Помираючи, Іван Грозний передав трон не сповна розуму сину Федору — більше не було кому, розумово здібного сина він сам убив ціпком. Найменшому Дмитрію виділив лише удільне князівство зі столицею в Угличі. І Марія Нага, остання жона Грозного, з сином Дмитрієм — тоді однорічним — та численною ріднею відбули в почесне заслання, клянучи на чім світ стоїть свого померлого мужа-царя. Ображена була до глибини душі.

А втім, «ображена» — не те слово. Надто м’яке. Її просто лють праведна тіпала, що з нею і її сином так вчинив покійничок. Та ще й від того, що їй навіть не дозволили бути присутньою на коронації Федора — бодай як найближча родичка, якою вона вважалася.

І це було не просто приниженням, ні. Це було великим приниженням, і вже за одне це Нагі зненавиділи Бориса Годунова, який за недоумкуватого Федора фактично був правителем держави і сидів у Кремлі, як ніби справді законний цар! Ненавиділи його Нагі до скреготу зубовного! Розуміючи це — він не був дурним чи недалеким, — Борис прислав до Углича довірену особу, дяка Михайла Битяговського, — з великими повноваженнями. Для щоденного і препильного нагляду за Нагими в Угличі.

А вже посланець Годуна постарався. Він оточив їх потрійним кільцем наглядачів, нишпорок усе того ж Годуна. І навіть позбавив їх тих законних повноважень, що їх мали інші удільні князі. Ще й відібрав у них контроль над прибутками князівства, що надходили до удільної скарбниці. (Не удільні князі, а наче притики!) Нагі з царевичем Дмитрієм опинилися чи не в ролі прохачів, вони не завжди мали навіть, чим розплатитися з прислугою. Було від чого ненавидіти, проклинати Бориса і бажати йому швидкого кінця!

Ось тоді, принижені Годуном, позбавлені прибутків, ненавидячи Бориса, Нагі й вирішили захопити владу в Кремлі, скинувши ненависного їм Годуна. До всього ж той, будучи фактичним правителем при недоумкуватому Федорі Івановичі, який посів трон, почав розпускати чутки, що порочили Дмитрія і Нагих. Буцімто Дмитрій як син від сьомої (чи шостої) жони Івана Грозного офіційно не мав права на престол — його батько не був вінчаний з Марфою (Марією) Нагою. А ось як у царя Федора Івановича, мовляв, з’явиться синок, він і стане в подальшому царем Русі... А щодо Дмитрія, то він усього лише... усього лише князь Углицький, адже народився від неосвяченого церквою шлюбу своїх батьків. (Пізніше англійський дипломат Джіль Флетчер свідчитиме: «За підступами Годунова наказано не поминати Дмитрія в церквах в числі інших членів царського дому, як незаконнонародженого».)

Годунов не хотів, аби Дмитрій дожив до свого повноліття. Адже якщо цар Федір помре бездітним (до того і йшлося, та і яка б дитина могла бути в недоумкуватого самодержця!), син Івана Грозного, прижитий ним від Марфи Нагої, — найбільш вірогідний претендент на престол. У крайньому разі в нього буде більше права на престол, ніж у Годунова, котрий спав і бачив себе в золотих снах царем Русі. Тому й виникла загроза життю царевича Дмитрія, і Нагі на потаємній сімейній раді вирішили не чекати трагічної розв’язки, а діяти. Негайно. Аби упередити Годунова в його чорних задумах. Та для цього Нагим треба було будь-що зберегти Дмитрія і, почекавши, доки він виросте і стане дієздатним, заявити про його права на трон. А отже, й права самих Нагих. Та як уберегти Дмитрія, якого Годун — чи його спадкоємці — забагнуть позбутися — як конкурента в боротьбі за трон? Найкращим виходом із ситуації, що склалася, було б, аби він раптово... помер. Чи — загинув, що суть справи не міняє. Загинув (чи помер), звісно, не насправді, а лише «для блізіру». Аби уберегти царевича від змови й справжньої загибелі — доки він не виросте і не заявить про свої права на трон Русі.

Що й було зроблено. Царевича Дмитрія успішно підмінили іншим хлопчиком з Углича — приблизно одного з ним віку і дещо схожим на нього. (Нещасного малого спокусили подарунками зіграти — на якийсь час — роль царевича, не посвячуючи його в плани, що насправді він буде зарізаний. Малий, нічого не підозрюючи, але спокусившись «дарами», погодився. І поплатився за те своїм юним життям.) Отож, нещасного зарізали і в ґвалті, що виник, оголосили про загибель сина Івана Грозного. Якого відразу ж таємно вивезли з Углича, аби в інших краях переховувати його доти, поки він не виросте, і вже тоді можна буде заявити про його спадкові права на трон. Адже Борис Годунов за будь-якої ситуації буде мати менше прав на трон, аніж законний син царя Івана.

Задумка Нагих блискуче вдалася. Царевич Дмитрій, оголошений буцімто загиблим від рук підлого вбивці Годуна, вцілів, виріс (Годунов, на щастя, повірив, що синок Грозного загинув в Угличі) і, зрештою, заявив про свої права на російський трон — бодай і з допомогою поляків.

Що було далі — відомо.

А тому царевич Дмитрій Іванович — він же Лжедмитрій І, — вважають деякі історики, міг бути (і, очевидно, був) справжнім сином Грозного, царевичем Дмитрієм. Той, який з’явився в Польщі під виглядом Гришки Отреп’єва, збіглого монаха. Про це чорним по білому так і написано у книзі «100 великих загадок русской истории» (Москва: «Вече», 2006).

Що ж стосується Бориса Годунова і звинувачень його в убивстві царевича Дмитрія, то...

Думки істориків і спеціалістів діляться навпіл.

На тих, хто все ще звинувачує його в підлому вбивстві Дмитрія, і на тих, хто доводить невинність його в цій справі.

Ось лише дві цитати:

«Углицька слідча справа не дає нам матеріалів для обвинувачення... Бориса Годунова й викриття його в діях по плану, зарані заготовленому» (В. Клейн. «Углическое следственное дело о смерти царевича Дмитрия». Т. І. — Москва, 1913).

«Причетність Бориса Годунова до вбивства царевича Дмитрія (що царевич Дмитрій насправді був убитий, тут не піддається сумнів. — В. Ч.) вірогідна» («История СССР с древнейших времен и до наших дней». Т. 2. — Москва, 1960).

Отож, поповзли по Москві й Московії вражаючі чутки. Розказували (передаючи з уст в уста, аби царські служки не підслухали і не схопили розповсюджувачів чуток), що насправді царевич Дмитрій у 1591 році не загинув, а щасливо врятувався, виріс у добрих людей, які захищали його й берегли, потім він перебував у різних монастирях, ставши іноком Гришкою Отреп’євим. Через роки перебрався в Литву та Річ Посполиту, де й відкрив своє «царське походження». (У Москві боявся відкритися, адже його відразу б знищили!) Буцімто тоді в Угличі його підмінили іншим хлопчиком, якого насправді вбили, а його, Дмитрія, справжнього сина Івана Грозного, добрі люди порятували, тож він виріс у чужих сім’ях. Лише перед смертю один з його вихователів відкрив йому таємницю та порадив ховатися від підступного Бориса Годунова в монастирях... Чому від Бориса Годунова, як царем тоді на Русі був Федір Іоаннович? Та тому, що недоумкуватий Федір насправді правити не міг — усім заправляв на Русі, фактично вже тоді будучи царем, хитрий, кмітливий та підступний боярин Борис Годунов, чия сестра була замужем за Федором і мала на нього, недалекого, великий вплив...

Легенда про Григорія Отреп’єва, який став Царевичем Лжедмитрієм

Якщо руський цар Дмитрій Іванович (він же Лжедмитрій I) і справді самозванець (а це остаточно так досі й не доведено і навряд чи буде коли доведено із стовідсотковою точністю) якийсь Григорій Отреп’єв, як переконують нас і російські дореволюційні видання, і радянські (сприймемо це як тимчасовий постулат, як твердження без доказів, але як вихідне), то життя його до 1602 року, коли він з’явився в Самбірському замку старости Юрія Мнішека, таке.

Родом з провінційних російських дворян. Зубожілих, ясна річ, і добре підупалих... Дворяни відомі на Русі з XII ст. Спершу це були слуги при дворах князів чи бояр, а згодом вони перетворилися на дрібних власників землі (помість, звідси — поміщики), яку одержували за військову чи адміністративну службу. Вони були, до речі, опорою великокнязівської влади в боротьбі проти боярської сваволі й сепаратизму, виступали за об’єднання руських земель у централізовану державу. 1497 року Судебник узаконив створення дворян­ства, їхні економічні й політичні позиції значно зміцнилися. Згодом вони складають привілейований стан землевласників і разом з духівництвом стають панівним класом за феодалізму. Поділялися на прошарки: титуловане дворянство, спадкоємне, служиле, дрібнопомісне тощо.

Отреп’єви, дрібнопомісні дворяни, належали до служилого стану, але вже в часи, про які йде мова, і геть збідніли, втратили й те, що мали, і на службі котувалися невисоко — трохи вище холопів. Але вперто величали себе господами (хоч були у знатніших господ всього лише слугами, навіть землі вже не маючи).

— Ми — дворяни...

На словах.

Справжнє ім’я Григорія (якщо насправді він — дворянин Отреп’єв, а не царський син) Юрій. Домашні звали хлопчика ласкаво — Юшкою. Його предки буцімто колись прибули на Русь з Литви і, з часом асимілювавшись, стали руськими. Рік народження його невідомий, але гадають, що, за легендою, це сталося тоді (чи приблизно тоді, плюс-мінус якийсь рік-два), як у Івана Грозного і цариці Марфи Нагої з’явився синок Дмитрій. Юрій (він же Юшка) народився буцімто в Коломні, під Москвою — де через роки, між іншим, закінчить своє земне життя цариця Марина.

За іншими джерелами вважається, що родове гніздо Отреп’євих було на Мнозі, притоці Костроми.

Батько рано загинув (його зарізали в п’яній бійці, що тоді в Москві було досить звичайним явищем.) Юшку виховувала мати, яка сина любила. Вона ж і навчила малого читати Священне Письмо, що його звідтоді він добре знав. На рівні зразкового ченця. Згодом Юшку відправили на навчання до Москви. В домі дяка Єфім’єва — свого родака — малий на­вчився писати. Вельми грамотно і красиво. Так красиво, що згодом, коли він стане ченцем, йому довірятимуть переписувати книги на патріаршому дворі, — а таке місце отримати без каліграфічного почерку було неможливо. Тоді в московських приказах високо цінували каліграфічне письмо — чітке, рівне, гарне, власне, мистецтво. Тож каліграфія (або ще краснопис, чистописання, перекладається з грецької як красивий почерк, мистецтво красиво та чітко писати, а не шкрябати, як курка лапою по піску) високо цінувалася, а каліграфи були чи не на вагу золота, ними дорожили і їх оберігали.

Навчання юному Отреп’єву давалося надзвичайно легко, він виявив просто-таки феноменальні здібності до нього. Тож його хвалили і ставили за приклад іншим, пророкували йому велике майбутнє на «монашеской стезе», що вже тоді не дуже вабила Юшку. У монастирі він не мав собі рівних і швидко — завдяки тямовитості, коли все схоплював на льоту, та своєму знаменитому каліграфічному почерку — вивищився над іншими. Згодом, як при царському дворі перед повели бояри Романови, його навіть запідозрять: а чи не знається він бува з нечистою силою, що такий «зело вумний»?

Згодом Юшку візьмуть на службу до боярина Михайла Романова, якого вже тоді багато хто вважав спадкоємцем московської корони. У Романова юнак вчився на стрілецького воєводу, але... Може б, і став Отреп’єв стрілецьким воєводою, та все урвалося зненацька, як Романови потрапили в немилість при дворі, а їхніх прихильників почали переслідувати й карати. Під час сутички Юшку Отреп’єва в якійсь колотнечі ледь не позбавили живота — він встиг сховатися в монастирі й принишкнути там. Йому тоді було 20 років, і за участь у бунті на нього чекала шибениця. Сховавшись у монастирі, юний Отреп’єв змушений був прийняти постриг і нове ім’я — Григорій. Що й допомогло йому замести сліди. Монах Григорій притаївся за принципом: і я не я, і вина не моя...

Але певно його пам’ятали, бо юнак, замітаючи сліди, скитався по різних монастирях, ніде довго не затримуючись. З часом його ніби залишили в спокої, почалося буденне і вельми прісне життя мніха, що аж ніяк не приваблювало Юшку, а тепер Гришку Отреп’єва. Життя в чернечих келіях провінційних монастирів — та ще після боярських теремів, куди він недавно вільно заходив, — не прийшлося до душі Григорію (та й чорна ряса йому набридла). І юнак, врешті-решт кинувши чергову обитель, подався до Москви. В пошуках кращого пристанища чи служби, на якій можна було б щось мати. Потикавшись, помикавшись, нічого путнього не знайшовши, Отреп’єв знову опинився в монастирі, але того разу в Чудовому — аристократичному кремлівському монастирі, куди не кожен навіть найзразковіший монах міг потрапити. Отреп’єв потрапив, увійшов у довір’я до архімандрита Пафнотія, який охоче йому протегував. Там Григорій став займатися літературною працею — виявився у нього і такий талан. Писав легко, грамотно і гарно. Згодом, згадуючи, хвастатиме: «Живучи-де в Чудовом монастыре у архимандрита Пафнотия, я в келии да сложил похвалу московским чудотворцам Петру и Алексею, и Ионе» — чим і привернув до себе увагу монастирських зверхників. Отці звернули увагу на літературний хист новоявленого мніха, і Пафнотій висвятив його в диякони (нижчий духовний чин, з якого колись починали всі майбутні зверхники чернечого служіння), і Григорій стає келейником Пафнотія. І ледь чи не його довіреною особою. Життя нарешті вгамувалося-владналося, було ситим, затишним і спокійним — з перспективою на зростання. Досить швидко про Григорія пішла слава як про «скусного» у створенні різних од та похвал і взагалі — каліграфа вище будь-яких похвал. Тож і не дивно, що про нього швидко дізнався патріарх Іов і велів забрати його у свою канцелярію — «для книжного письма», як пізніше виправдовуватиметься владика. Патріарх високо цінував монаха Григорія — за каліграфічний почерк, що серед монахів було рідкістю, за вміння блискуче складати канони святим, його знали і теж шанували єпископи і весь Священний Собор. Коли патріарх Іов з’являвся в соборі чи в Думі, серед його почту незмінно був і Григорій Отреп’єв. (Згодом він хвастатиме, що «патриарх-де, видя мое досужество», увів його в коло знатних, і в «славу-де я вошел великую».)

Тямковитим від природи Григорій виявився аж-аж. Ним не могли нахвалитися. Те, що іншим і за рік не давалося, він освоював за місяць. Його цінували, і досить швидко молодий монах став придворним у патріарха, увійшовши в коло тих, кому владика найбільше довіряв і кого шанував.

Перед Отреп’євим відкривалися непогані перспективи, але...

Свою кар’єру, що так швидко й надійно розпочалася, зіпсував собі він сам — якось необережно (чи слава голову закрутила) похвастав у Москві, що він, якщо захоче, зможе навіть... Навіть стати царем Москви!

Це вже було занадто, щоб якийсь там мніх та претендував на царський престол! Та й бахвальство інока дійшло до царя, і той наказав схопити Григорія-балакуна та заслати його на покаяння в Кирилів монастир.

За довгий язик та глупе пащекування...

«Нема дурних гибіти в глушині», — вирішив Григорій і взяв ноги в руки. Спершу втік у Галич, підмосковне містечко, потім і до самої Москви, набравшись нахабності, заявився. Щоправда, там принишк, сподіваючись, що все швидко забудеться і вляжеться. По якомусь часі він ризикнув зайнятися навіть шахраюванням (та й жити за щось треба ж було): організував збір пожертвувань на будівництво буцімто якогось монастиря в глибинці. Зібрані кошти, ясна річ, привласнив, що й дало йому змогу якийсь час безбідно пожити в столиці. Але хтось його ніби впізнав — як збіглого монаха Кирилового монастиря, — тож Григорію довелося знову брати ноги в руки. Оскільки влада ним серйозно зацікавилась, мусив тікати аж за межі царства. І Григорій разом з іншими двома монахами-розстригами Варлаамом та Мисаїлом накивав п’ятами з Московського царства. (Згодом, вже після загибелі Лжедмитрія I, Варлаам напише свій знаменитий «Извет», у якому не стільки лаятиме самозванця, як виправдовуватиметься в тому, що він колись мав необережність знати майбутнього російського царя і колобродив з ним по Русі.)

Отож, виїхавши з Москви, троє ченців на чолі з Григорієм Отреп’євим, що був у них заводієм, на найнятій підводі спершу дісталися Новгород-Сіверського (нині місто Чернігів­ської області, райцентр на Десні), що був удільним центром князівства Київської Русі, потім його загарбала Литва, у якої містечко «перезагарбала» Росія після російсько-литовської війни 1500—1503 років, пізніше захопить Польща, і лише у 1654 році Новгород-Сіверський повернеться до України.

Не затримавшись довго в Новгород-Сіверському, трійця подасться на Київ, де побуде трохи менше місяця в Печерському монастирі. І хоч її там ніхто не чіпав, гайне ще далі. Невдовзі Григорій опинився в князя Костянтина Острозького, де пробув літо, добре відпочив і, вельми грамотний, розумний, привітний, теж сподобався князеві та його жоні, що навіть отримав від них «щедрий дарунок».

На той час Острог (сьогодні місто Рівненської області, Україна, на річці Вілії — притока Горині) в другій половині XIV ст. належав Литві, а до XVII ст. — князям Острозьким. (Після Люблінської унії 1569 року — у складі шляхетної Польщі.) Київський воєвода князь Костянтин Костянтинович Острозький був багатим, впливовим і знатним магнатом, володів великими маєтностями на Правобережній Україні і в Галичині. Брав участь у придушенні козацько-селянських повстань Косинського і Наливайка, але залишався прихильником православ’я. В Острозі він створив свою школу, відкрив друкарню і всіляко підтримував культурне життя краю. А загалом це був веселий добродушний чоловік, який намагався взяти від життя все найкраще і ніколи не занепадав духом.

Ось до нього влітку 1602 року і заявився збіглий москов­ський чернець і так припав до душі князеві, що й прожив у його замку на всьому готовому всеньке літо. Правда, спершу ченцю в Острозі не пощастило — кінні гайдуки вигнали його нагаями за ворота замку втришия. Але Григорій був не з тих, хто легко здавався, а був з тих, хто, вигнаний через двері, повертається через вікно. Йому вдалося вдруге проникнути в княжий замок і навіть зазнайомитись і заприязнитися з самим князем, що було ой як не просто. Костянтин Костянтинович був вельми підозрілим на нові знайомства і не дуже довіряв різним волоцюгам, які тинялися повсюдно, але московському ченцеві він, здається, повірив. Як і його розповіді про те, що він, збіглий чернець, насправді — азм єсмь царевич Дмитрій, син царя Івана. (Це згодом підтвердить син князя Януш Острозький.) Хоча насправді повірив князь розповідям московського збіглого монаха чи тільки вдав, що повірив, не відомо, але відомо, що в нього Отреп’єв прожив до осені. А тоді — не відомо, з яких причин — подався в Гощу на Волині до княжого маршалка Гаврила Гойського, керівника аріанської школи. Там він наполегливо опановував ази польської мови, вчив латину та вдосконалював свої знання в богословстві, що потім йому добряче знадобиться. Був, як уже мовилося, тямковитим, тож грамота йому як завше давалася легко, що ж до оволодіння польською мовою, то він значно і значно просунувся вперед.

Проте, не знайшовши в Гощі впливових покровителів, чернець одного дня, нікого не застерігши, раптово зник.

Виринув він уже в маєтку Адама Вишневецького, великого любителя гульбищ (його ще величали «бражником»), розвеселого взагалі чоловіка, який ніколи не печалився, бо на все у нього була готова команда: «Наливай! Щоб за нами не журилися!..»

Першим, хто з ясновельможного панства розпустив у Речі Посполитій ясу про дивом врятованого сина «тирана Грозного» царевича Дмитрія, який опинився на теренах королівства в пошуках захисту й допомоги, і був князь Адам Вишневецький із знаменитої династії княжої сім’ї магнатів. Буцімто йому збіглий чернець Чудова монастиря «відкрив» своє справжнє, себто царське, походження^[1]...

«Самозванство аж ніяк не можна назвати чисто руським феноменом...»

Звичайно. Хоча саме в Росії воно було (та й досі ще є) чи не наймасовішим. Згадаймо хоча б найзнаменитішого самозванця, донського козака Ємельяна Пугачова, який видавав себе за імператора Петра III. Після поразки повстання він був четвертований у Москві на Болотній площі 10 січня 1775 року. Перед виконанням вироку зачитали ухвалу: «Учинить смертную казнь, а именно — четвертовать, голову воткнуть на кол, части тела разнести по частям города и наложить на колеса, а после на тех же местах сжечь», — що й було зроблено, а закривавлену голову «Петра III» кат підніме вгору за волосся...

Чи його предтечу, менш в історії знаного Тимофія Анкудинова (1617—1654), який видавав себе за Івана Васильовича, сина царя Василія Шуйського; він досить довго гастролював по Європі, намагаючись зібрати військову силу, доки не був схоплений і не виданий Москві. В серпні 1654 року на площі Великого ринку в Кремлі йому спершу відрубають ліву руку і ліву ногу, потім праву руку і праву ногу і нарешті голову. Кати понаштрикують відрубані частини тіла «царевича Івана Васильовича» на кілки, виставлять їх на всезагальні оглядини (для «устрашения бунтовщиков»), а потім викинуть їх до сміттєвої ями...

За часів Івана Болотникова діяв, правда, безуспішно і невідомо де зрештою зник, самозванець Лжепетро, який видавав себе за царевича Петра, нібито сина Федора Івановича (хоч у того й не було синів). Швидше за все він був схоплений разом з Болотниковим і страчений після нього. В історії російського самозванства Лжепетро не залишив яскравого сліду.

Успішно діяв на Балканах (Чорногорія) самозванець Степан (Стефан) Малий, який видавав себе за російського царя Петра III. На всенародному зібранні чорногорців (його спершу супроводжував успіх, і успіх досить значний) Стефан Малий, він же «Петро III», був визнаний не лише руським царем, але й государем Чорногорії. Протягом шести років фактично правив країною і — доволі успішно. Так, він запровадив низку реформ, зокрема судову, відділив церкву від держави, закликав до миру і взаємопорозуміння між племенами, наладив ділове співробітництво з російською владою і був визнаний нею як правитель Чорногорії. За іронією долі, Стефан Малий (прізвисько самозванця походить не від буцімто його малого зросту — зростом він якраз удався, — а від того, що монарх Чорногорії проголосив себе приналежним до простого, сиріч малого, за тодішньою термінологією, народу, він же Петро III) вів переговори — як буцімто Петро III — з графом Орловим, який вбив справжнього Петра III, але самозванця визнавав — з політичних міркувань — за буцімто справжнього Петра III. Але врешті-решт Стефан Малий — він же буцімто Петро III — загинув від рук найманого вбивці — грек Станко Класомунья, взятий Стефаном на службу, підкуплений турками, вночі перерізав своєму повелителю горло...

Після того на два чи й більше століття в Росії із самозван­ством був передих. А потім знову почали з’являтися любителі видавати себе за когось — зрозуміло, що за відомих історичних осіб. Їх виявилися прямо-таки десятки, сипонули вони як з міха. Чи точніше — зі скриньки Пандори, з якої, на думку давніх греків, вихопилися підступність, хитрість, брехливість і велемовство. В посудині Пандори були сховані всі вади люд­ства, нещастя й хвороби, що їх і випустила Пандора — надто цікавою вона була, — на світ білий, на лихо людству. Спадкоємців престолу вигулькнуло ще більше. За свідченнями істориків, «потомків», наприклад, Миколи Романова в Росії і за кордоном уже назбиралося чи не півсотні.

За підрахунками Марини Нечаєвої, одного з авторів книги «Воскресшие Романовы», протягом усього XX ст. самозванці росли як гриби після дощу. В найрізноманітніших куточках світу «знаходилися» царевичі Олексії, княгині Анастасії, княгині Марії чи й самі Миколи II.

Члени імператорської сім’ї, які нібито «дивом врятувалися», почали з’являтися у 1918—1919 роках. Найвідоміша самозванка Анна Андерсон, яка часом успішно видавала себе за велику княгиню Анастасію, дочку Миколи II і Олександри Федорівни. (Анастасія, реальна, історична, була розстріляна зі своєю сім’єю, її смерть підтвердили очевидці, в тім числі й головний учасник розстрілу Яків Юровський, а її останки знайдені на початку 90-х, ідентифіковані і захоронені у 1998 році у Петропавлівській фортеці Санкт-Петербурга.) Офіційна справа «Анастасії Романової» тривала до 1977 року. Вчені вважають, що самозванку насправді звали Францішкою Шануківською, вона була німкенею польського походження. У 1961 році суд в Гамбурзі виніс остаточний вердикт: Анна Андерсон (яка, до речі, не володіла російською мовою, хоча лицедійкою була непоганою і для декого свою роль грала переконливо) не є великою княгинею Анастасією Миколаївною. Хряснувши зі зла дверима, «княгиня» перебралася до Америки, де нарешті вгомонилася — померла у 1984 році і тепер, очевидно, в інших світах, якщо вони є, видає себе за все ж ту велику княгиню Анастасію.

Але прецедент Анни Андерсон викликав цілу зливу «врятованих Анастасій»: Наталія Біліходзе, Елеонора Альбертова (Крюгер), Євгенія Сміт, Надія Іванова-Васильєва — це лише чотири найвідоміші самозванки, які видавали себе за молодшу цареву дочку.

За свідченням спеціалістів, «пройдисвітами як завжди рухало одне: матеріальна вигода». Себто вони не дуже й сподівалися, що їх визнають за «спадкоємців престолу», але поки суть та діло, вони встигнуть дещо гребонути. Особливо з імператорських фондів. Іноді такі самозванці роками гастролювали по Росії, існуючи виключно за рахунок «російської гостинності». «Живим» бачили у ті роки навіть Миколу II: протягом 1925—1928 років він негадано вигулькував то в Барнаулі, то в Смоленській чи Тверській губерніях. (Між іншим, два лже-Миколаї були схоплені і розстріляні.)

Найвідоміших цесаревичів Олексіїв було двоє: поляк Міхаїл Голеневський та канадець Олексій Таммет-Романов. З’являвся і син буцімто вцілілого цесаревича Олексія, який навіть у 2000 році видав на-гора власноруч змайстровану книжку «Історія душі, або Портрет епохи», присвячену долі царевича Олексія.

Вигулькнув з небуття і ще один Микола II («в миру» Микола Миколайович Дальський), «син» царевича Олексія, якого нібито було вивезено з Єкатеринбурга за наказом Юровського, головного ката царської сім’ї. Імператором він проголосив себе у 1992 році і навіть висував свою кандидатуру на президентських виборах. У 1996 році він «вінчався на царство» в м. Ногінську. Своїм «височайшим повелінням» самозванець чомусь скасував вибори 2000 року (на яких програв) і через рік скінчив свої земні дні.

На російський престол також претендував Олелько II, який одночасно заявив претензії і на український, неаполітанський і сербський «трон».

Валерій I, який балотувався у 1996 році на пост губернатора Тюменської області, — ще один, третій за рахунком, Микола II. Серед імператорових «спадкоємців» найвідоміший Олексій Брумель, керівник Міжнародного орденського капітула нової еліти світу Монархічного двору, що його сам же й заснував і куди охоче приймав усіх бажаючих походити в «імператорових спадкоємцях». У 1991 році він проголосив себе регентом Російської монархії — до обрання — все ж таки був архіскромним! — царя законного. На цю посаду він пропонував Олександра Солженіцина і навіть Бориса Єльцина. Проте, не отримавши від них аніякої відповіді, сам оголосив себе Імператором Всеросійським. А в 1994 році цей «Імператор Всеросійський» призначив Володимира Жириновського монархом... Естонії і на цьому зрештою заспокоївся. Але, як сказано у Святому Письмі, його ж царствію не буде кінця, адже все нові й нові любителі позмагатися за імператорський трон — уявний, а не реальний — все ще з’являються.

Отож, повторимо ще раз: «Самозванство аж ніяк не можна назвати чисто руським феноменом, але в жодній іншій країні це явище не було таким частим і не відігравало таку значну роль у взаємовідносинах суспільства і держави, як у Росії».

Чернець Григорій Отреп’єв оголосив себе царевичем Дмитрієм раптово — сніг на голову літнього дня! Костянтин Вишневецький велів своїм писарчукам дослівно записати його розповідь. За словами Григорія, виходило, що його справжнє ім’я Дмитрій, адже він єдинокровний син Івана Грозного, якого ще маленьким хотіли було вбити в Угличі. Його тоді порятував якийсь чоловік, що став для нього на довгі роки вихователем. Він і підмінив царевича іншим хлопчиком такого ж приблизно віку. Нещасного — сприйнявши його за царевича — тоді зарізали, а він, істинний царевич Дмитрій, уцілів і роками переховувався у свого рятівника. (Конкретні факти та імена царевич уникав називати, аби не зашкодити своїм рятівникам.) Ось так він у доброї людини ріс-зростав, а перед смертю його вихователь і відкрив йому, що насправді він царський син, який дивом тоді в Угличі врятувався.

Потім він опиниться у якійсь «дворянській сім’ї». Аби не викрити себе і добре замести сліди, хто він насправді, ті «дворяни» і порадили йому сховатися в монастирі і прийняти там постриг та чернече ім’я — так він став Григорієм Отреп’євим. Чого він утік з Московії у Польщу? Та того, що один монах упізнав його, хто він насправді (якось про те дізнався), тож довелося рятуватися... Перебуваючи в Києві, в Печерському монастирі, він буцімто дуже «разболелся» і, боячись, що помре, вирішив відкритися тамтешньому ігумену, хто він насправді, — аби з чистою душею піти на той світ, якщо така воля Господня... Але владика не повірив і показав йому та його супутникам на двері: «Четыре-де вас пришло, — велів, — четверо и подите вон из обители».

У маєтку Вишневецького Григорій теж «разболелся» і, гадаючи, що він на смертному одрі, «відкрився» князеві, хто він насправді. Себто розповів «перед смертю» (якої насправді не відбулося і чернець швидко одужав) про своє «царське походження».

В замку Вишневецького Григорія прийняли привітно, і сам князь уважно вислухав його «одкровення», хто він насправді. У пана Адама були свої рахунки з царем Борисом Годуновим — він ніяк не міг вирішити спірні прикордонні питання з Московською державою, мав зуб на Бориса і намагався повернути собі Прилуцьке та Снетинське городища у Сіверській землі. Цар Борис не йшов на поступки, отже, його треба було замінити іншим царем, більш поступливішим. Спершу це здавалося нездійсненним — як це Адам Вишневецький зможе поміняти царя в сусідній державі? Аж тут, наче на замовлення, з’явився претендент на московський престол. Правда, спершу князь — після «одкровень» свого гостя — лише посміювався, що в його слугах ходить син російського царя, а далі почав уважніше прислухатися до розповідей ченця, якого наче саме Провидіння до нього прислало. Ось хто поверне князеві спірні землі, треба лише цього бродягу посадити на батьківський престол. Швидко чи ні, а князь став називати ченця «царевичем князем Дмитрієм Івановичем Углицьким» і, нарешті визнавши його, заходився возити царевича з собою в кареті як диво яке. Чернець ожив, швидко видужав і вже більше не збирався нагло помирати. А князь його все возив і возив з належним йому пошанівком по різних панах. Зокрема відвіз — теж з усім належним пошанівком — свого гостя до Вишнівця, до свого двоюрідного брата Костянтина Вишневецького, жоною якого була старша дочка воєводи Юрія Мнішека Урсула. З юних літ вона — не байдужа до гарних парубків, — якось будучи в Самборі, мрійливо шепнула сестрі:

— У нас з’явився один молоденький монах з Московії, збіглий розстрига. Буцімто сам царевич Дмитрій... Красунчик!.. Такий... ум... ввічливий, а як уміє гарно говорити — заслухаєшся! Стільки знає. Лицар! Істиний лицар! І де він такий у дикій Московії взявся?..

Марина тоді ввічливо промовчала, думаючи про щось своє, — та й захоплення Урсули молодиками її не цікавило. На збіглого монаха, про якого захоплено розповідала Урсула, й уваги тоді на звернула, не підозрюючи, що той збіглий монах — на просто монах, а її подальша доля. Щасна і трагічна. Через Урсулу Мнішеки вперше тоді почули про сина «тирана Грозного». Тоді ж ним зацікавився і пан воєвода Юрій Мнішек, гадаючи, а що йому з цього може перепасти? (У всьому він шукав лише вигоду для себе.) Виходило багато що. Якщо, звичайно, посадити претендента на московський престол.

Швидко чи ні, а чутки про сина «тирана Івана» швидко — завдяки Вишневецькому — почали ширитися і в Литві, і в Польщі. Дійшли ті чутки й до Москви, де тоді правив цар Борис. Посольський приказ розпустив свої чутки: буцімто Отреп’єв — самозванець, а з Москви втік після того, як прославився єретиком. Він нібито відкидав родительський авторитет, повставав проти самого Бога, вірив у «чернокнижье». Московська влада вимагала негайно повернути їй збіглого монаха Отреп’єва, який до всього ж ще, виявляється, був у Москві «осужден судом».

Але царевичем уже зацікавився король Сигізмунд III, велів доставити до нього збіглого московського монаха у Краків і поставив про це до відома папського нунція Клавдія Рангоні, представника Папи Римського при своєму дворі. А перед тим запросив до себе Адама Вишневецького, аби той йому особисто доповів про сина «тирана Грозного», який дивом врятувався і який має всі законні права на московський престол... Слухаючи князя Вишневецького, його величність ще трохи вагався — а чи не пройда цей збіглий монах, тож лише 15 березня 1604 року царевич Дмитрій нарешті удостоївся аудієнції у його мосці короля, а потім і в папського нунція Клавдія Рангоні.

На той час у поляків були свої непереливки, і досить значні. Королівство, не маючи достатньої військової сили, розпочало війну з Молдовою і швидко почало її програвати. Все через той же брак достатніх сил. Зрештою, в тій війні їм і зовсім стало скрутно. Тоді поляки, запхавши до кишені власну гордість і те презирство, з яким вони ставилися до українських козаків, називаючи їх хлопами і розбійниками (лотрами), звернулися до тих же козаків з проханням допомоги. А по суті — рятунку. Наобіцявши їм з безвиході за це «права і вольності», яких потім, як і завжди, не виконали і не дотрималися. Це було у їхній звичайній практиці: як припече, прохали допомоги і все обіцяли, а як загроза минала, нічого з обіцянок — обіцянка-цяцянка — не виконували.

Та не встигла Річ Посполита закінчити війну з Молдовою, як почалася війна зі шведами. І знову поляки прохали допомоги у козаків та обіцяли — знову! — їм свої милості. Того разу сейм навіть видав новий закон, який повертав козакам старовинні права, хоча з деякими обмеженнями. Аби лишень козаки допомогли їм у війні зі шведами.

Козаки допомогли полякам і у цій війні (на тих полях битви наклав головою легендарний козацький ватаг, герой багатьох дум і легенд, овіяний славою Самійло Кішка).

Після війни козацтво повернулося в Україну, розійшлося по «волостях» і зажадало, аби з України були виведені польські війська, бо для її охорони досить і козаків. Поляки на той час втратили значну частину свого війська, й козацтво взяло гору.

За таких умов, не отямившись од війни з Молдовою та зі шведами, король не зважився ще й на похід проти Москви, а тому, прийнявши царевича Дмитрія, пообіцяв йому... Гм-гм, якось невиразно — офіційно не хотів, аби королівство брало участь у поході, а панам порадив збирати військо від себе. Як кажуть, приватним способом.

Тоді ж Дмитрій познайомився з воєводою Юрієм Мнішеком, який так і запалився йому допомагати, і, разом з ним прибувши до Самбора, поселився у замку королівського старости як вельми і вельми поважна особа, де й відбулася їхня перша зустріч — Марини, дочки воєводи, яка на той чає єдина з чотирьох дочок воєводи була вільною, і його, московського царевича Дмитрія. В присутності, звичайно, воєводи. Про те, щоб зустрітися з царевичем у саду біля фонтана тет-а-тет та ще й темної ночі за всіма правилами інтимного рандеву, і мови не могло бути. Нонсенс! Для таких зустрічей Маринка ще була надто юною і недосвідченою — шістнадцять років! — та й до того ж маминою і батьковою (особливо батьковою) донечкою, яку вони берегли як зіницю ока — як і честь її, репутацію. І не могли їй дозволити нічого, бодай і безневинного побачення віч-на-віч, що могло кинути тінь на її зразкову репутацію та дівочу честь...

Таємне побачення з Мариною

«...Що пропонував Марині Мнішек (і чи пропонував узагалі) вчорашній збіглий чернець з Московської держави, невідомо; сцена біля фонтана у Самбірському замку, що належить пушкінському генію, не більш як поетична вигадка...» (В. Козляков).

Так-так, мова йде про «Бориса Годунова».

...Опальний Пушкін після заслання в Одесу вже другий рік мешкав у с. Михайлівському Псковської губернії в маєтку своїх рідних, під наглядом — так вважалося — місцевої влади. А втім, та влада не заважала йому жити в Михайлівському собі на втіху, робити візити сусідам і крутити численні романи й адюльтери з гарними жіночками, — а що ще треба молодому «повесе», як величав себе Пушкін. Усе встигаючи, Олександр Сергійович, — а він любив усю повноту життя і про­сто купався в ній, — багато писав у засланні. (А втім, яке то заслання? Радше перебування на дачі в селі, у батьків.)

Отож у 1825 році він задумав у Михайлівському (після того, як з величезним захопленням прочитав епохальну працю Карамзіна «Історія держави Російської») і там же й написав «Комедию о настоящей беде Московскому государству, о царе Борисе и Гришке Отрепьеве» — Писал раб Божий Александр сын Сергеев Пушкин в лете 7333 на городище Ворониче» (первісна назва відомої трагедії) — це з листа до князя В’яземського.

«Изучение Шекспира, Карамзина и старых наших летописей, — писатиме Пушкін, — дало мне мысль облечь в формы драматические одну из самых драматических эпох новейшей истории. Я писал в строгом уединении, не смущаемый никаким чуждым влиянием. Шекспиру подражал я в его большом и широком изображении характеров, в необыкновенном составлении типов и простоте; Карамзину следовал я в светлом развитии происшествий; в летописях старался угадать образ мыслей и язык тогдашнего времени».

Трохи пізніше, але того ж року Пушкін «с прелестным чистосердечием, придающим такую привлекательность гениальным натурам, сообщил своему корреспонденту: «Трагедия моя окончена! Я перечел ее вслух и бил в ладоши, и кричал: ай да ІІушкин, ай да сукин сын!..»

Отже, «Борис Годунов» (Санкт-Петербург, в типографии департамента народнаго просвещения, 1831).

СЦЕНА БІЛЯ ФОНТАНА

Ніч. Сад. Фонтан^[2].

Діють: Самозванець, Марина

Після монологу Самозванця (його зізнання, що він «рожден не боязливым; / перед собой вблизи видал я смерть; / Пред смертию душа не содрогалась...», а тут — «неодолимый трепет...»).

— Нет, это страх. День целый ожидал /Я тайного свидания с Мариной...

Зізнається, ще «любовь мутит мое воображенье...».

І тут з’являється Марина.

Самозванець: Она!.. вся кровь во мне остановилась.

Марина: — Димитрий? Вы?

Самозванець: Волшебный, сладкий голос! (Идет к ней.) Ты ль наконец? Тебя ли вижу я, / Одну со мной, под сенью тихой ночи? / Как медленно катился скучный день? / Как медленно заря вечерня гасла! / Как долго ждал во мраке я ночном...

А що ж Марина? Здається, кинеться йому в обійми: шепіт, любовні речі, трелі самбірського солов’я... Чого ще треба на такому романтичному побаченні вночі в саду біля фонтана для шістнадцятилітньої дівчини, якою тоді була Марина? Тим більше в коханні їй зізнавався не хто інший, як царевич. ЦАРЕВИЧ!!! Чи багатьом дівчатам її віку — та й не тільки її — вночі на побаченні зізнаються в любові царевичі?

То що ж вона, дочка воєводи?

— Я здесь тебе назначила свиданье / Не для того, чтоб слушать нежны речи / Любовника... — Кадуб води холодної на голову закоханого царевича, і далі дівчина вимагає, аби Дмитрій «души своей / Мне тайные открыл теперь надежды. / Намеренья и даже опасенья...» — Себто все перевела в практичну площину: які його задумки, плани і що вона з них матиме. А любов... Любов — се таке... Про любов можна і потім поговорити, а зараз кажи, що я матиму з цього нічного рандеву в замку батька, у саду біля фонтана.

Що ж вимагає від царевича воєводина дочка романтичної пори у саду на побаченні з ним біля фонтана? Дарма Дмитрій хоче, аби вона бачила у ньому лише коханого: «О, выслушай моления любви...».

Але Марину — шістнадцятилітню дівчину! — це чомусь не цікавило. Як і кохання до неї царевича.

Уявляєте? Молода та рання. В шістнадцять літ такі вимоги. Не любові, а вигоди й користі.

Це, звісно, ображає царевича, який гаряче закохався в дочку воєводи, ображає, що «сан, а не меня, / Избрала ты». Та й кого б на місці царевича та ще на такому романтичному побаченні це б не образило! (Вважається, що Пушкін — на відміну від Карамзіна — змусив Дмитрія закохатися в Марину, тоді ж як він насправді захопився нею з першого погляду.)

Марина зневажливо величає його «бедным самозванцем», заявляє: «у ног своих видала Я рыцарей и графов благородных; / Но их мольбы я хладно отвергала (все це її вигадки, уяви, щодо рицарів і графів благородних). / Не для того, чтоб бедного монаха...», мовляв, покохати. І далі вимагає, аби «бродяга безыменный» (Господи, як вона зневажливо ображає царевича!) зізнався, чи царський син він насправді.

Самозванець заявляє, що «ни король, ни папа, ни вельможи / не думают о правде слов моих. / Димитрий я иль нет — что им за дело? / Но я предлог раздоров и войны. / Им это лишь и нужно: и тебя, / Мятежница! поверь, молчать заставят...».

Після цього Марина гордо і велично раптом заявляє, що вона нарешті чує «речь не мальчика, но мужа... / Пора, пора! проснись, не медли боле; / Веди полки скорее на Москву — / очисти Кремль, садись на трон московский; / Тогда за мной шли брачного посла... Пока тобой не свержен Годунов, / любви речей не буду слушать я».

Що й говорити, молода та рання. Така практична, що аж вуха в’януть слухати її вимоги. Як то бідному царевичу сіє було слухати, адже він сподівався, що вона його покохає як юнака, а не як царевича, який «очистить» трон і посадить її біля себе. Гм...

Залишившись сам, Самозванець — нарешті його прорвало! — в чому тільки не звинувачує Марину, якій мить тому клявся в ніжній і вірній юнацькій любові:

От що може натворити жінка в історії. Власне, дівча наївне! Закоханий, аби їй догодити, відразу ж готовий «двинуть рать» — бідна, бідна Москва! Слава нашим жінкам, земляни!

Здається, Дмитрій Іванович, царевич російський — чи той, хто за оного себе так талановито видавав, — не був відвертим з Мариною. Ні біля фонтана (хоч такої зустрічі насправді й не було), ні будь-де, коли перебував у Самбірському замку в гостях у воєводи Юрія Мнішека і часто вів з ним тет-а-тет «задушевні» бесіди, обмірковуючи разом з майбутнім тестем свій план походу на Москву. На який (похід) ще треба було зібрати військову силу, і вони цим — Дмитрій і воєвода — тоді були зайняті. Тож було їм тоді — особливо Дмитрію — не до Марини, хоч у неї він таки й справді закохався — з усім жаром юного парубоцького серця. Припала вона йому до душі, що вже тут. Діло, як кажуть, молоде.

Марина теж — реальна, а не пушкінська, — не могла піддавати сумнівам його походження, бо щиро вірила, що він є справжній царський син, який дивом-чудом тоді в Угличі врятувався, — про це свідчать історичні дані. Тож не могла реальна Марина називати його самозванцем, як називає його Марина пушкінська в трагедії «Борис Годунов». Він теж ніколи — і це підтверджують історичні джерела, — ніколи не називав себе самозванцем. Як ніколи й на мить не сумнівався в тому, що він — справжній син Івана Грозного. Пушкін зображував Дмитрія як свідомого обманщика — авантюриста, який не вірив у своє справжнє покликання, а діяв в силу «честолюбивых замыслов, пользуясь обстоятельствами времени».

Шіллер, наприклад, у незавершеній трагедії «Дмитрій Самозванець» виставляє Самозванця як людину, яка упевнена у своєму царському походженні. Пушкін подав Дмитрія відвертим авантюристом, для цього дещо навіть змінив деякі «частности в обрисовке своего героя». В одному з листів (до графа Бенкендорфа, квітень 1830 р.) Пушкін зазначав: «Все смуты похожи одна на другую. Драматический писатель не может отвечать за слова, которые он влагает в уста исторических лиц. Он должен заставлять их говорить сообразно их известному характеру. Нужно, таким образом, обращать внимание лишь на общий дух, в котором задумано все произведение, и на впечатление, которое оно имеет произвести. Моя трагедия вполне искреннее произведение, и я не могу, по совести, вычеркивать то, что мне кажется существенным».

Але повернемось до сцени біля фонтана в трагедії «Борис Годунов». Дмитрій був у Марину безтямно закоханий, і вона не відхилила — реальна Марина — його палке почуття, ним вона була потішена і зворушена, і не примушувала вона — демониця в Пушкіна — негайно йти на Москву — не було ще тоді з чим іти. Та й не Маринина це була справа. Такою Пушкін побачив Марину — жорстокою, гордою, зарозумілою і величною — аналог Катерини II, — і це його право. Тим більше, він писав художній твір, де вільний був так чи так трактувати своїх героїв. Тому й показав у всіх трьох сценах трагедії і в знаменитій біля фонтана Марину «тщеславною до того, что она сознательно идет за авантюристом, лишь бы он окружил ее престижем власти». Тож і подав її в дусі тодішньої російської історіографії — авантюристкою. Чи — аферисткою. Зарозумілою. Зазначав, що «истинные гении трагедии никогда не задумывались над правдоподобием». Можливо. Його Марина готова піти на будь-який обман, аби лишень стати царицею. Зрештою (у Пушкіна) їй байдуже, хто він, Дмитрій, насправді — царевич чи самозванець і злодій, — аби лишень захопив Москву і зробив її царицею. Жорстока, по суті, злочинниця, яка штовхає його на злочин. А насправді вона не могла піддавати сумнівам його походження і не піддавала. Тому й не називала його в житті самозванцем, бо вірила, що він справді царський син. Вірив у те, що він син Грозного, і сам Дмитрій, і в тій вірі його ніхто не міг похитнути. І сам себе — як у Пушкіна — він ніколи не називав самозванцем. Та й не міг би себе таким назвати, адже був глибоко переконаний, що він — рідний син Івана Грозного. (Між іншим, народ у трагедії «Борис Годунов» — як і в реальності — зустрічав Лжедмитрія як справжнього свого царя.)

У Марину закохався не хто інший, як царевич, і Марина цьому — що він царевич — щиро й нерушно вірила. Як вірив у те і він сам. Але в геніальній трагедії «Борис Годунов» Марина подана (чи такою її уявляв Олександр Сергійович, крім «Історії...» Карамзіна не маючи під руками інших джерел) як вмістилище чи не всіх негативів підступної жінки. Справді, читаючи бодай сцену біля фонтана в Самбірському замку в саду, бачиш, що дочка воєводи нещира, підступна, корислива. А ще ж себелюбка. Марнославка. Жорстока і недобра, холодна і готова на будь-що, аби свого домогтися.

Почуття любові їй ні до чого (про це чи не прямо говорить сам Дмитрій на побаченні), головне — аби посісти москов­ський трон. Бувала в бувальцях жінка. Фурія, одне слово. Змія, як називає її Дмитрій, коли сам на сам залишається біля фонтана. (Між іншим, у природі фурія — дуже отруйна змія, схожа на вужа, що розповсюджена в Австралії.) Ледь чи не Горгона — бідна, бідна Марина!

Вона явно страждає — прямо клінічний випадок — непомірною гординею, надто високої думки про себе. Готова на обман. І взагалі, на підлість в ім’я своїх корисливих цілей. Самовладна, така собі залізна леді тих часів. Примушує Дмитрія запхати до кишені свою любов до неї, вести полки на Москву й «очищати» Кремль... Єзуїт в жіночому вбранні, та й годі.

Навіть самого самозванця «чуть-чуть не погубила» — за його зізнанням.

Чи не забагато негативу для такої гарної дівчини, якою була Марина?

Не була Марина такою в житті. Принаймні, тоді, у Самборі, в замку батечка свого. Шістнадцятилітнє юне дівча було наївно-романтичним, поетично-мрійливим, яке витало десь у хмарах, у світі, нею вигаданому і створеному її бурхливою фантазією. І там, у тому світі, для неї на першому плані звичайно ж була вона — ЛЮБОВ. Романтична і піднесена. Та й у тій ситуації, у яку вона потрапила, коли до Самбора приїхав Дмитрій, все за неї вирішував її батько. Як він ухвалював, так зразкова і наївна доня і чинила. Та й Дмитрій в основному мав справу лише з воєводою, який усе й вирішував, — Маринине слово там не важило рівно нічого. (То, можливо, правий був Бєлінський, коли, розбираючи трагедію «Борис Годунов», писав, що «эта пьеса для него — Пушкина — была истинно Ватерлоовской битвой, в которой он развернул во всей широте и глубине свой гений и, несмотря на то, все-таки потерпел решительное поражение».)

Тоді ж як Марина, за свідченням істориків (хоча б професора О. Грішберга), була дещо іншою. «Главным фактором в этих событиях были тайные штучки Юрия Мнишека; роль же его дочери Марины скорее пассивна, нежели активна». Це свідчить великий знавець життя Марини Мнішек, який опрацював усі наявні на сьогодні документи, факти та свідчення. І далі: «Она являлась почти жертвой честолюбивых устремлений отца и своей собственной безудержной гордыни» (Була все ж таки гордою?)

В. Козляков:

«В воображении юной панны Марины могли рисоваться какие угодно романтические картины, ведь она, как и другие, не знала реальную историю Григория Отрепьева». (Її, між іншим, і досі ніхто точно на знає і навряд чи коли знатиме.) І далі: «Сам Юрий Мнишек и его дочь Марина увидели перед собою человека, уже полностью вошедшего в образ “московского царевича”, и у них, ни тогда, ни потом не возникало сомнений в том, что они имеют дело с настоящим потомком царского рода».

Феномен полячки, яка залишилася в історії руською царицею, досі ще не розкритий. Не банальна вона авантюристка — та це було б надто прямолінійно, — не зла й не жорстока, не підступна і не лиха, адже в першу чергу вона й сама постраждала і випила до кінця свою гірку чашу.

Один російський письменник назвав її «царицею Смути». Інший справедливо зауважив, що «существует стойкое отрицательное обаяние, изменить которое вряд ли когда-нибудь удастся. Писать о ней трудно. Слишком много штампов приходится преодолевать, оставаясь на почве исторических фактов.

Самый распространенный образ Марины Мнишек — это роскошная фурия, обольстившая сначала самозваного царевича Дмитрия Ивановича и продолжившая в России «темное дело» приведения в католичество доверчивой «москвы» (так поляки тогда звали всех русских)».

Із свідчень отця Павла Пирлінга:

«Между Самбором и Астраханью лежит целая бездна. По этому страшному пути пришлось пройти молодой, одинокой женщине. Условия, среди которых она жила это время, были самыми ужасными. Неужели, испытав все это, Марина не может рассчитывать на снисхождение ввиду обстоятельств, смягчающих ее вину». (Та й у чому вина цієї дівчини? Що вона, повіривши царевичу Дмитрію, вийшла за нього заміж? Так це її особиста справа.)

Досі історики, не позбавлені уяви, намагаються — вперто намагаються — розібратися, хто ж вона, Марина, насправді — ангельської вроди беззахисна жінка чи демон, перед якою не міг встояти «пылкий авантюрист»?

...Не було того нічного рандеву у саду Самбірського замку біля фонтана, що його створив своєю уявою автор «Бориса Годунова», не було, але хочеться, щоб воно таки... було. Сьогодні, завтра, позавтра.

І завжди. І хай би у Самборі сьогоднішньому де-небудь біля фонтана — можна для такої події й фонтан спорудити, — у якомусь саду — можна й сад насадити, — зустрічаються вони — бронзові Марина і Дмитрій, дочка самбірського воєводи і російський царевич, і це стало б окрасою нинішнього Самбора.

III. Червоний штандарт з чорним орлом

«...Року 1604-го якийсь Московитянин, що мешкав у домі воєводи Сандомирського Юрія Мнішека, назвався Москов­ським Царевичем Дмитрієм, про якого давніше кружеляла поголоска, що він за малих літ убитий був підступами Боярина тамтешнього Годунова, який по ньому в Москві царював. Та цей, що Царевичем себе називав, стверджував і маніфестував, що він насправді Царевич, який врятувався від смерті через убивство іншого немовляти, церковничого сина, на місце його підставленого. З боку Царя Годунова доведено в Польщі листування з Послами, котрі вбитого Царевича досконало знали, що той Царевич справді неживий, а волоцюга, котрий себе ним називає, є позбавлений дияконства чернець Гришка Отреп’єв. Але, не дивлячись на такі докази, двоякі інтереси взяли свою силу. Воєвода Мнішек прагнув бачити дочку свою Марину Царицею Московською, видавши її заміж за того, хто назвав себе Царевичем тамтешнім, з яким у них було про те домовлено, і задля того клопотався за нього у Короля Польського і в Сенаті, а Король з Поляками, користуючись такою нагодою, хотіли, зробивши претендатора отого Царем Московським, поділитися з ним царством його і задовольнити тим загальну ворожнечу свою до Царства Московського. І тому вирішено виставити всі сили Польські супроти сил Московських на користь Самозванця...» («Історія Русов Малой Россіи, сочинение Георгія Конискаго, Архиепископа Бълорускаго»). ...