МИКОЛА СУХОМОЗСЬКИЙ

НАДІЯ АВРАМЧУК

Подніпров’я суцвіття

Короткий біографічний довідник

Том 1 (А – К)

КИЇВ-2009

1

Зміст

АБАЗА Костянтин Костянтинович

АВЕРЧЕНКО Аркадій Тимофійович

АВРАМЕНКО Василь Кирилович

АГАФОНОВ Євген Андрійович

АГНОН Шмуель Йосиф

АДАМОВ Григорій Борисович

АДРІАНОВА-ПЕРЕТЦ Варвара Павлівна

АЙВАЗОВСЬКИЙ Іван Костянтинович

АЙЗМАН Давид Якович

АЙХЕНВАЛЬД Юлій Ісайович

АКИМОВ Микола Павлович

АКСЬОНОВ Іван Олександрович

АЛДАНОВ Марк Олександрович

АЛЕКСЄЄВ Михайло Павлович

АЛЕКСЄЄНКО Михайло Мартинович

АЛЧЕВСЬКА Христина Данилівна

АЛЬБЕРТІНІ Микола Вікентійович

АМАЛИЦЬКИЙ Володимир Прохорович

АМБОДИК-МАКСИМОВИЧ Нестор Максимович

АНАСТАСЕВИЧ (Анастазі) Василь Григорович

АНДРЄЄВ Микола Миколайович

АНДРІЄВСЬКИЙ (ПРОКОПОВИЧ) Степан Семенович

АНДРІЄВСЬКИЙ Іван Самойлович

АНДРІЄВСЬКИЙ Павло Аркадійович

АНДРІЄВСЬКИЙ Сергій Аркадійович

АНДРУСОВ Микола Іванович

АНТОНОВИЧ Максим Олексійович

АНТОНОВСЬКИЙ Михайло Іванович

АНТОНСЬКИЙ-ПРОКОПОВИЧ Антон Антонович

АНТОЩЕНКО Лаврентій Євтихійович

АРАБАЖИН Костянтин Іванович

АРЕНС Євгеній Іванович

АРКАС Микола Андрійович

АРКАС Микола Миколайович

АРТАМОНОВ Леонід Костянтинович

АРХИПЕНКО Олександр Порфирович

АРЦЕБАРСЬКИЙ Анатолій Павлович

АРЦЕУЛОВ Костянтин Костянтинович

АРЦИБАШЕВ Михайло Петрович

АРШЕНЕВСЬКИЙ Василь Кіндратович

АСАКІ Георге

АСКАРОНСЬКИЙ Дем’ян (Даміан)

АССАД Мухаммед

АУСЛЕНДЕР Роза

АФАНАСЬЄВ-ЧУЖБИНСЬКИЙ Олександр Степанович

АХМАТОВА (ГОРЕНКО) Ганна Андріївна

АШЕШОВ Микола Петрович

АШКІНАЗІ Володимир Олександрович

АШКІНАЗІ Михайло Олександрович

БАБЕЛЬ Ісак Емануїлович

БАБИЧ Лідія Йосипівна

БАГРИЦЬКИЙ Едуард Георгійович

БАЖЕНОВ Микола Миколайович

БАЗИЛЕВИЧ Василь Митрофанович

БАЙБАКОВ Андрій Дмитрович

БАЙКОВ Матвій Андрійович

2

БАЛАБАНОВА Анжеліка Ісаківна

БАЛАСОГЛО Олександр Пантелеймонович

БАЛЕЙ Степан (Стефан-Максим) Володимирович

БАЛЬМЕН Яків Петрович

БАНТИШ-КАМІНСЬКИЙ Микола Миколайович

БАРАБАШ Яків Федорович

БАРАГ Лев Григорович

БАРАНОВ-РОССІНЕ Володимир Давидович

БАРЕР Симон

БАРСУК-МОЙСЄЄВ (МОЙЗА) Хома Іванович

БАХ Олексій Миколайович

БАХМУТСЬКИЙ Олексій Іванович

БАШКИРЦЕВА Марія Костянтинівна

БАЯН Вадим

БЕЗБОРОДЬКО Ілля Андрійович

БЕЗБОРОДЬКО Олександр Андрійович

БЕЗРЕДКА Олександр Михайлович

БЕЗРІДНА Юлія Іванівна

БЕЙЗИМ Ян

БЕКЛЕМІШЕВ Володимир Олександрович

БЕЛЬМАС Ксенія Олександрівна

БЕНАРДОС Микола Миколайович

БЕН-ЦВІ Іцхак

БЕРГНЕР Елізабет

БЕРДЯЄВ Микола Олександрович

БЕРЕГОВИЙ Георгій Тимофійович

БЕРЕЗОВСЬКИЙ Максим Созонтович

БЕРЛИНСЬКИЙ Максим Федорович

БЕРНЕС Марк

БЕРНШТЕЙН Ілля Іонович

БЕРШАДСЬКИЙ Рудольф Юлійович

БЕФАНІ Василь Павлович

БЕЦ Володимир Олексійович

БЄДНИЙ Дем’ян

БИБИКОВ Віктор Іванович

БИКОВ Петро Васильович

БІЛЕЦЬКИЙ-НОСЕНКО Павло Павлович

БІЛІМОВИЧ Олександр Дмитрович

БІЛЛЬ-БІЛОЦЕРКІВСЬКИЙ Володимир Наумович

БІЛОКІНСЬКИЙ Іван Петрович

БІЛЬБАСОВ Василь Олексійович

БІРТ Густав Якович (Якубович)

БІСК Олександр Якимович

БІЦИЛЛІ Петро Михайлович

БЛАВАЦЬКА Олена Петрівна

БЛОННИЦЬКИЙ Іаков

БЛУМЕНФЕЛЬД Фелікс Михайлович

БОБРОВНИКОВ Микола Федорович

БОГАЄВСЬКИЙ Костянтин Федорович

БОГДАНОВИЧ Іван Федорович

БОГДАНОВИЧ Іполит Федорович

БОГДАНОВИЧ Модест Іванович

БОГДАНОВИЧ Петро Іванович

БОГОМАЗОВ Олександр Костянтинович

БОГОМОЛЕЦЬ Олександр Олександрович

БОГОРАЗ Володимир Германович

БОГРОВ (БАГРОВ) Григорій Ісакович

3

БОДНАРСЬКИЙ Богдан Степанович

БОДЯНСЬКИЙ Осип Максимович

БОРИСЯК Никифор Дмитрович

БОРИСЯК Олексій Олексійович

БОРОВИКОВСЬКИЙ Володимир Лукич

БОРОВИКОВСЬКИЙ Олександр Львович

БОРОВКО Микола Африканович

БОРОВСЬКИЙ Тадеуш

БОРТНЯНСЬКИЙ Дмитро Степанович

БОСКЕ Ален

БОЦЯНОВСЬКИЙ Володимир Феофілович

БРАГІНСЬКИЙ Мані-Лейб

БРАЗ Йосип Еммануїлович

БРАЙКО (БРАНКОВСЬКИЙ) Григорій Леонтійович

БРАНКЕВИЧ Михайло Степанович

БРАТАНОВСЬКИЙ-РОМАНЕНКО Андрій Семенович

БРЕДИХІН Федір Олександрович

БРЕЖИНСЬКИЙ Андрій Петрович

БРЕЖНЄВ Леонід Ілліч

БРЕЙТ ГРЕГОРІ

БРЕЧКЕВИЧ Митрофан Васильович

БРИЛЬ Янка (Іван Антонович)

БРОДСЬКИЙ Ісак Ізраїлевич

БРОМИРСЬКИЙ Петро Гнатович

БРОНШТЕЙН Матвій Петрович

БРУНОВ Платон Григорович

БРУСЕНЦОВ Микола Петрович

БРУСИЛОВ Георгій Львович

БУБНОВ Микола Михайлович

БУГРІМОВА Ірина Миколаївна

БУДКЕР Андрій Михайлович

БУЖИНСЬКИЙ Гаврило Федорович

БУЗЕСКУЛ Владислав Петрович

БУЛАЦЕЛЬ Іван Михайлович

БУЛАЦЕЛЬ Павло Федорович

БУЛГАКОВ Михайло Опанасович

БУНГЕ Микола Християнович

БУНГЕ Олександр Андрійович

БУНИЦЬКИЙ Євген Леонідович

БУНЯКОВСЬКИЙ Віктор Якович

БУРАЧОК Степан Онисимович

БУРДЗІНСЬКИЙ Венантій Андрійович

БУРЛЮК Давид Давидович

БУРЛЮК Микола Давидович

БУТОВСЬКИЙ Іван Григорович

БУТОВСЬКИЙ Микола Дмитрович

БУТОВСЬКИЙ Олексій Дмитрович

БУЯЛЬСЬКИЙ Ілля Васильович

БЯЛИК Хаїм Нахман

ВАКСМАН Залман Аврахамович

ВАННОВСЬКИЙ Петро Семенович

ВАРАДІНОВ Микола Васильович

ВАСИЛЕВСЬКИЙ Ілля Маркович

ВАСИЛЕВСЬКИЙ Лев Маркович

ВАСИЛЕНКО Володимир Харитонович

ВАСИЛЬЄВ Микола Іларіонович

ВАСИЛЬКІВСЬКИЙ Сергій Іванович

4

ВАСЮТИНСЬКИЙ Антоній Афоцієвич (Антон Федорович)

ВАСЮТІН Володимир Володимирович

ВАТАГІН Гліб Васильович

ВАТСОН Марія Валентинівна

ВЕГЕЛІН Олександр Іванович

ВЕДЕЛЬ Артемій Лук’янович

ВЕЙНБЕРГ Павло Ісайович

ВЕЙНБЕРГ Петро Ісайович

ВЕКСЛЕР Володимир Йосипович

ВЕЛИЧКО Василь Львович

ВЕЛИЧКОВСЬКИЙ Петро Іванович

ВЕЛЛАНСЬКИЙ (КАВУННИК) Данило Михайлович

ВЕНГЕРОВ Семен Панасович

ВЕРБИЦЬКИЙ-АНТИОХОВ Микола Андрійович

ВЕРЕЙСЬКИЙ Георгій Семенович

ВЕРЕЩАГІН Леонід Федорович

ВЕРНАДСЬКИЙ Іван Васильович

ВЕРНЕР Євген Антонович

ВЕРНЕР Костянтин Антонович

ВЕРНЕР Михайло Антонович

ВЕРТИНСЬКИЙ Олександр Миколайович

ВЕРШНИЦЬКИЙ Олексій

ВИГОДОВСЬКИЙ Павло Хомич

ВИНОГРАДСЬКИЙ Сергій Миколайович

ВИСОКОВИЧ Володимир Костянтинович

ВІЗЕНТАЛЬ Симон

ВІЛЬГЕЛЬМСЬКИЙ Митрофан Григорович

ВІНЦЕНЗ Станіслав Феліксович

ВІРСТА Темістокл Осипович

ВІТАШЕВСЬКИЙ Микола Олексійович

ВІТГЕНШТЕЙН Петро Християнович

ВЛАДИКОВ Вадим Дмитрович

ВОВК (ВОЛКОВ) Федір Кіндратович

ВОВК Ігор Петрович

ВОЗНЕСЕНСЬКИЙ Олександр Сергійович

ВОЙНО-ЯСЕНЕЦЬКИЙ Валентин Феліксович

ВОЙТОЛОВСЬКИЙ Лев Наумович

ВОЛИНСЬКИЙ Яким Львович

ВОЛКОВ Борис Миколайович

ВОЛКОВ Олександр Олександрович

ВОЛОШИН Максиміліан Олександрович

ВОЛОШИНОВСЬКИЙ Йоахим Августинович

ВОЛОШИНОВСЬКИЙ Юліан Йоахимович

ВОЛХОВСЬКИЙ Фелікс Вадимович

ВОЛЬХОВСЬКИЙ (ВАЛЬХОВСЬКИЙ, ВАЛЬКОВСЬКИЙ) Володимир Дмитрович

ВОЛЬХОВСЬКИЙ Петро

ВОРОБКЕВИЧ Сидір Іванович

ВОРОНИЙ Георгій Феодосійович

ВОРОНОВ Микола Ілліч

ВОРОНОВ Михайло Олексійович

ВОРОНЦОВ-ВЕЛЬЯМІНОВ Борис Олександрович

ВОРЦЕЛЬ Станіслав Габріель

ВУЛЬФ Георгій (Юрій) Вікторович

ВУЧИЧЕВИЧ-СИБІРСЬКИЙ Володимир Дмитрович

ГАЙДЕБУРОВ В’ячеслав Олександрович

ГАЙДЕБУРОВ Павло Олександрович

ГАЛАГАН Григорій Павлович

5

ГАЛИНКОВСЬКИЙ Яків Андрійович

ГАЛЧЕНКОВ Федір Андрійович

ГАЛЬПЕРІН Михайло Петрович

ГАЛЬПЕРІН-КАМІНСЬКИЙ Ілля Данилович

ГАМАЛІЯ Микола Федорович

ГАМОВ Георгій (Джордж) Антонович

ГАН Олена Андріївна

ГАНГЕБЛОВ Олександр Семенович

ГАНЗЕН Олексій Вільгельмович (Васильович)

ГАНСЬКИЙ Олексій Павлович

ГАНСЬКИЙ Петро Павлович

ГАРШИН Всеволод Михайлович

ГАРШИН Євген Михайлович

ГАСПРИНСЬКИЙ Ісмаїл бей

ГАТЦУК Олексій Олексійович

ГЕ Григорій Григорович

ГЕДРОЙЦ Віра Гнатівна

ГЕЙБО Йосип Іванович

ГЕРАСИМОВИЧ Борис Петрович

ГЕРОВСЬКИЙ Олексій Юліанович

ГЕРСЕВАНОВ Микола Борисович

ГЕРСЕВАНОВ Михайло Миколайович

ГЕССЕН Борис Михайлович

ГІДЗЕНКО Юрій Павлович

ГІЛЯРОВ Меркурій Сергійович

ГІНЗБУРГ Олександр Аркадійович

ГІРС Микола Карлович

ГЛІЕР Рейнгольд Моріцевич

ГЛІКМАН Віктор Якович

ГЛОБА Андрій Павлович

ГЛУШКО Валентин Петрович

ГНІДИЧ Микола Іванович

ГОГОЛЬ Микола Васильович

ГОЛДОВСЬКИЙ Овсій Михайлович

ГОЛЕНІВСЬКИЙ Іван Кіндратович

ГОЛІНКІН Мордехай

ГОЛІЦИНА (ДУХОВСЬКА) Варвара Федорівна

ГОЛОВАЦЬКИЙ Яків Федорович

ГОЛОСОВКЕР Яків Еммануїлович

ГОЛОТА Петро Іванович

ГОЛЬДХАБЕР Моріс

ГОМБЕРГ Мозес

ГОНСІОРОВСЬКИЙ Фелікс Вікентійович

ГОРБАТОВ Борис Леонтійович

ГОРБАЧЕВСЬКИЙ Іван Іванович

ГОРБАЧЕВСЬКИЙ Іван (Ян)

ГОРДЄЄВ Богдан Петрович

ГОРДІН Володимир Миколайович

ГОРДІН Яків

ГОРКА Лаврентій

ГОРЛЕНКО Василь Петрович

ГОРЛЕНКО Яким (Йоасаф) Андрійович

ГОРОВІЦ Володимир Самуїлович

ГОРОДЕЦЬКИЙ Лєшек Дезидерій Владислав Владиславович

ГОФМАН (САФРАН) Роальд

ГОФШТЕЙН Давид Наумович

ГОЩИНСЬКИЙ Северин

6

ГРАБАР П’єр

ГРАБОВСЬКИЙ Михайло Антонійович

ГРАДОВСЬКИЙ Григорій Костянтинович

ГРАХОВСЬКИЙ Сергій Іванович

ГРЕБІНКА Євген Павлович

ГРЕЙД (ГРАД) Луїс Ісакович

ГРЕКОВ Борис Дмитрович

ГРИБОВСЬКИЙ Адріян Мойсеєвич

ГРИГОРЕНКО Петро Григорович

ГРИГОРОВИЧ Василь Іванович

ГРИГОРОВИЧ Віктор Іванович

ГРИГОРОВИЧ Дмитро Павлович

ГРИГОРОВИЧ Іларіон

ГРИГОРОВИЧ-БАРСЬКИЙ Василь Григорович

ГРИЗОДУБОВ Степан Васильович

ГРИМАЛЬСЬКИЙ Леонтій Стефанович

ГРИСЮК Андрій Григорович

ГРИЩЕНКО Олексій (Олекса) Васильович

ГРОМАШЕВСЬКИЙ Лев Васильович

ГРОМЕКА Михайло Степанович

ГРОМЕКА Степан Степанович

ГРОССМАН Василь Семенович

ГРОТТГЕР Артур Янович

ГРУШКО Наталія Василівна

ГУДОВСЬКИЙ Іван Васильович

ГУЛАК-АРТЕМОВСЬКИЙ Семен Степанович

ГУМНИЦЬКИЙ Андрій Онуфрійович

ГУРВІЧ Олександр Гаврилович

ГУРЕВИЧ Борис Абрамович

ГУРЛЯНД Ілля Якович

ГУЦА (ВЕНЕЛІН) Юрій Іванович

ГУШАЛЕВИЧ Іван Миколайович

ДАВИДОВ Василь Львович

ДАЛЬ Володимир Іванович

ДАНИЛЕВСЬКИЙ Василь Якович

ДАНИЛЕВСЬКИЙ Григорій Петрович

ДАШИНСЬКИЙ Ігнаци Фердинандович

ДАШКЕВИЧ Микола Павлович

ДЕБАГОРІЙ-МОКРІЄВИЧ Володимир Карпович

ДЕЙНЕКА Михайло Хомич

ДЕЙЧ Лев Григорович

ДЕРЕВ’ЯНКО Кузьма Миколайович

ДЕРЖАВІН Микола Севаст’янович

ДЕ-РОБЕРТІ Євген Валентинович

ДЕСНИЦЬКИЙ Семен Юхимович

ДЕТЕНГОФ Олександр Карлович

ДЖЕВЕЦЬКИЙ Степан Карлович

ДЖУНКОВСЬКА (МАРКОВА) Галина Іванівна

ДЖУНКОВСЬКИЙ Василь Якович

ДЖУНКОВСЬКИЙ Степан Семенович

ДИКИЙ Олексій Денисович

ДИКОВ Іван Михайлович

ДМИТРІЄВ Іван Іванович

ДОБРЖАНСЬКИЙ (ДОБЖАНСЬКИЙ) Феодосій Григорович

ДОБРОВОЛЬСЬКИЙ Георгій Тимофійович

ДОЛГАНОВ Георгій Єфремович

ДОЛИНОВ Михайло Анатолійович

7

ДОЛЛЕЖАЛЬ Микола Антонович

ДОМАНИЦЬКИЙ Василь Миколайович

ДОМБРОВСЬКИЙ Ярослав

ДОМОГАЦЬКИЙ Володимир Миколайович

ДОМОНТОВИЧ Василь Васильович

ДРАГОМАНОВ Петро Якимович

ДРАГОМАНОВ Яків Якимович

ДРАГОМИРОВ Михайло Іванович

ДРІЯНСЬКИЙ Єгор Едуардович

ДРОЗДОВСЬКИЙ Георг

ДУБРОВСЬКИЙ Петро Павлович

ДУБРОВСЬКИЙ Петро Петрович

ДУДІНЦЕВ Володимир Дмитрович

ДУКЕЛЬСЬКИЙ Олександр Григорович

ДУНАЄВСЬКИЙ Ісак Осипович

ДУНЕЦЬКИЙ Станіслав

ДУРОВА Надія Андріївна

ДУХОВ Микола Леонідович

ДУШЕНКЕВИЧ Дмитро Васильович

ДЯКОВ Костянтин Григорович

ДЯЧЕНКО Віктор Антонович

ДЯЧЕНКО Яків Васильович

ЕБЕЛОВ Михайло Ісаєвич

ЕЛЬМАН Михайло Саулович

ЕНГЕЛЬ Юлій (Йоель) Дмитрович

ЕРЕНБУРГ Ілля Григорович

ЕШКОЛЬ Леві

ЄВЛАХОВ Олександр Михайлович

ЄВНЕВИЧ Григорій Миколайович

ЄГИПКО Микола Павлович

ЄЖИ ЛЄЦ Станіслав

ЄЗЕРСЬКИЙ Мілій Вікентійович

ЄЛАЧИЧ Євген Олександрович

ЄЛЬЧАНІНОВ Олександр Вікторович

ЄРЄМЄЄВ Інокентій Іванович

ЄРМОЛЕНКО-ЮЖИНА Наталя Степанівна

ЄРЬОМЕНКО Андрій Іванович

ЄФИМЕНКО Петро Савович

ЖАБОТИНСЬКИЙ Володимир Євгенович

ЖАРДЕЦЬКИЙ Венчеслав Сигізмундович

ЖДАНОВ Віктор Михайлович

ЖДАНОВ Лев Григорович

ЖЕВАХОВ Володимир Давидович

ЖЕВАХОВ Микола Давидович

ЖЕЛІХОВСЬКА Віра Петрівна

ЖОЛОБОВ Віталій Михайлович

ЖУРАВСЬКИЙ Андрій Володимирович

ЗАБЛОЦЬКИЙ-ДЕСЯТОВСЬКИЙ Андрій Парфенович

ЗАБОЛОТНИЙ Данило Кирилович

ЗАБОЛОТНИЙ Іван Васильович

ЗАВАДОВСЬКИЙ Петро Васильович

ЗАВАДСЬКИЙ Михайло Адамович

ЗАВАДСЬКИЙ Норберт Болеславович

ЗАВОЙКО Василь Степанович

ЗАВОЙСЬКИЙ Євген Костянтинович

ЗАГОРОВСЬКИЙ Павло Леонідович

ЗАГОРСЬКИЙ Петро Андрійович

8

ЗАКРЖЕВСЬКИЙ Олександр Карлович

ЗАКРЖЕВСЬКИЙ Юліан Федорович

ЗАЛЕНСЬКИЙ Володимир Володимирович

ЗАЛЕСЬКИЙ Вацлав Міхал

ЗАЛОЗЕЦЬКИЙ Василь Дмитрович

ЗАЛОЗЕЦЬКИЙ Роман Васильович

ЗАЛЬЦМАН Ісаак Мойсеєвич

ЗАМИРАЙЛО Віктор Дмитрович

ЗАПОЛЬСЬКИЙ Іван Іпатович

ЗАРЕМБСЬКИЙ Юліуш

ЗАРІЦЬКИЙ Йосеф

ЗАРІЦЬКИЙ Олексій Васильович

ЗАРУБІН Віктор Іванович

ЗАРУДНИЙ Микола Олексійович

ЗАРУЦЬКИЙ Панас Олексійович

ЗАСЯДЬКО Олександр Дмитрович

ЗАХЕР-МАЗОХ Леопольд

ЗБАРСЬКИЙ Борис Ілліч

ЗВІРОЗОМБ-ЗУБОВСЬКИЙ Євген Васильович

ЗЕЙКАН Іван Олексійович

ЗЕЛЕНЕЦЬКИЙ Костянтин Петрович

ЗЕЛІНСЬКИЙ Фадей (Тадеуш) Францевич

ЗЕЛЬМАНОВ Абрам Леонідович

ЗЕЛЬНИЦЬКИЙ Григорій Кирилович

ЗЕРТІС-КАМІНСЬКИЙ Андрій Степанович

ЗІЛЬБЕРМІНЦ Веніамін Аркадійович

ЗІНЬКІВСЬКИЙ Василь Васильович

ЗІОРОВ Михайло Захарович

ЗОЗУЛЯ Іван Петрович

ЗОЛОТНИЦЬКИЙ Володимир Трохимович

ЗОРГЕНФРЕЙ Вільгельм Олександрович

ЗУБАШОВ Юхим Лук’янович

ЗУБОВ Микола Миколайович

ЗУБРИЦЬКИЙ Денис Іванович

ЗУРОВ Олексій Олександрович

ІВАНЕНКО Дмитро Дмитрович

ІВАНОВ-КОЗЕЛЬСЬКИЙ Митрофан Трохимович

ІВАНОВСЬКИЙ Євстахій Дезидерійович

ІВАШКЕВИЧ Ярослав Болеславович

ІГЕЛЬСТРОМ Костянтин Густавович

ІГНАТОВИЧ Федір Киріякович

ІКОННИКОВ Володимир Степанович

ІЛЛІН Павло Петрович

ІЛЛІЧЕВСЬКИЙ Олексій Даміанович

ІЛЬЇН Володимир Миколайович

ІЛЬФ Ілля

ІНГЛЕЗІ Леонідас Васильович

ІОФФЕ Абрам Федорович

ІТАЛІНСЬКИЙ Андрій Якович

КАБАЛЕВСЬКИЙ Клавдій Єгорович

КАБАЛЮК Олександр Іванович

КАЗИМИРЧАК-ПОЛОНСЬКА Олена Іванівна

КАЙДАНОВ Іван Кузьмич

КАЙЗЕРМАН Григорій Якович

КАЙНДЛЬ Раймунд Фрідріх Антонович

КАЛАЙДОВИЧ Петро Федорович

КАЛИНИЧЕНКО Яків Якович

9

КАЛМИКОВА (ЧЕРНОВА) Олександра Михайлівна

КАМАНІН Іван Михайлович

КАМІНЕЦЬКИЙ Осип Кирилович

КАНІВЕЦЬКИЙ Євдоким Савич

КАПНІСТ Василь Васильович

КАПНІСТ Петро Іванович

КАРАБЧЕВСЬКИЙ Микола Платонович

КАРАЗІН Василь Назарович

КАРАЗІН Микола Миколайович

КАРАСКЕВИЧ-ЮЩЕНКО Стефанія Стефанівна

КАРГІН Валентин Олексійович

КАРМАЗІН Григорій Якович

КАРНЄЄВ Єгор Васильович

КАРНІОЛІН-ПІНСЬКИЙ Матвій Михайлович

КАТАЄВ Валентин Петрович

КАЦИР Єфраїм

КАЧЕНОВСЬКИЙ Михайло Трохимович

КАЧІОНІ Спиридон Олександрович

КАЩЕНКО Микола Феофанович

КВІТКА-ОСНОВ’ЯНЕНКО Григорій Федорович

КЕДРІН Дмитро Борисович

КЕППЕН Петро Іванович

КЕППЕН Федір Петрович

КЕТЛІНСЬКИЙ Казимир Пилипович

КИБАЛЬЧИЧ Микола Іванович

КИЗИМ Леонід Денисович

КИСІЛЬ Олександр Андрійович

КИСУНЬКО Григорій Васильович

КИТАЙГОРОДСЬКИЙ Ісак Ілліч

КІБРИК Євген Адольфович

КІСТЯКІВСЬКИЙ Богдан Олександрович

КІСТЯКІВСЬКИЙ Георгій Богданович

КІСТЯКІВСЬКИЙ Олександр Федорович

КЛАССОН Роберт Едуардович

КЛЮШНИКОВ Іван Петрович

КНОРОЗОВ Юрій Валентинович

КОВАЛЕВСЬКИЙ Єгор Петрович

КОВАЛЕВСЬКИЙ Максим Максимович

КОВАЛЕВСЬКИЙ Павло Іванович

КОВАЛЕВСЬКИЙ Павло Михайлович

КОВАЛИНСЬКИЙ Михайло Іванович

КОВАЛЬСЬКИЙ Казимир Адольфович

КОВАНЬКО Іван Опанасович

КОВАНЬКО Олександр Матвійович

КОВШАРОВ Іван Михайлович

КОЖЕДУБ Іван Микитович

КОЖЕНЬОВСЬКИЙ Аполло Теодорович

КОЖЕНЬОВСЬКИЙ Юзеф Віцентійович

КОЗАКОВ Олександр Олександрович

КОЗАЧИНСЬКИЙ Мануїл Іванович

КОЗЕЛЬСЬКИЙ Федір Якович

КОЗЕЛЬСЬКИЙ Яків Павлович

КОЗИЦЬКИЙ Григорій Васильович

КОЗЛОВСЬКИЙ Іван Семенович

КОЛБАСІН Єлисей Якович

КОЛБАСЬЄВ Сергій Адамович

КОЛЕСНИКОВ Степан Федорович

10

КОЛЛОНТАЙ Гуго

КОЛМАКОВ Олексій Васильович

КОЛОМАЦЬКИЙ Всеволод Володимирович

КОЛОМІЄЦЬ Михайло Маркович

КОЛОМІЙЦЕВ Данило Васильович

КОЛТОНОВСЬКА (САСЬКО) Олена Олександрівна

КОЛТОНОВСЬКИЙ Андрій Павлович

КОЛЬЦОВ Михайло Юхимович

КОМАР Антон Пантелеймонович

КОНДРАТОВИЧ Киріяк Андрійович

КОНДРАТЮК Юрій Васильович

КОНИСЬКИЙ Григорій Осипович

КОНІ Ірина Семенівна

КОНОВАЛОВ Дмитро Петрович

КОНРАД Джозеф

КОНЧАЛОВСЬКИЙ Петро Петрович

КОПЕЛЄВ Лев Зіновійович

КОРАБЛЬОВ Василь Миколайович

КОРБЕЛЕЦЬКИЙ Федір Іванович

КОРВІН-ПЕТРОВСЬКА Марія Габріель Вінцентівна

КОРВІН-ПІОТРОВСЬКИЙ Володимир Львович

КОРЕНМАН Лазар Осипович

КОРИЦЬКИЙ Йосип Іванович

КОРНІЛОВ Федір Петрович

КОРНІЛОВИЧ Олександр Осипович

КОРОБКА Максим Петрович

КОРОБКА Микола Іванович

КОРОЛЕНКО Володимир Галактіонович

КОРОЛЬОВ Сергій Павлович

КОРОСТОВЦЕВ Іван Васильович

КОРФ Микола Олександрович

КОСТЕНЕЦЬКИЙ Василь Григорович

КОСТЕНЕЦЬКИЙ Яків Іванович

КОСТОПРАВ Георгій Антонович

КОСТРИЦЬКИЙ Михайло Дмитрович

КОСУНОВИЧ Лев Іванович

КОТЕЛЯНСЬКИЙ Лев Осипович

КОТИЛЬОВА (НЕГРЕСКУЛ) Ольга Еммануїлівна

КОТІН Жозеф Якович

КОТЛЯРЕВСЬКИЙ Олександр Олександрович

КОТЛЯРЕВСЬКИЙ Петро Степанович

КОФМАН Роман Ісакович

КОХАНІВСЬКИЙ Петро

КОЧУБЕЙ Віктор Павлович

КРАВЧЕНКО Віктор Андрійович

КРАВЧИНСЬКИЙ Сергій Михайлович

КРАВЧУК Михайло Пилипович

КРАЇНСЬКИЙ Микола Васильович

КРАМАРЕНКО Лев Юрійович

КРАМАРЕНКОВ Василь Іванович

КРАСНОКУТСЬКИЙ Олександр Григорович

КРАСНОКУТСЬКИЙ Семен Григорович

КРАТТ Іван Федорович

КРАЧКОВСЬКИЙ Дмитро Миколайович

КРЕПТЮКОВ Данило Олександрович

КРЖИЖАНІВСЬКИЙ Сигізмунд Домінікович

КРИЖАНІВСЬКИЙ Микола Андрійович

11

КРИЖИЦЬКИЙ Костянтин Якович

КРИМ Соломон Самуїлович

КРИСТАЛЕВСЬКИЙ Стефан Назарович

КРОЛИК Феофіл

КРОТКИЙ Еміль

КРУЧЕНИХ Олексій Єлисеєвич

КРУШЕВСЬКИЙ Микола В’ячеславович

КУБЛИЦЬКА-ПІОТТУХ Олександра Андріївна

КУВШИНОВА Міліца Іванівна

КУЗНЕЦЬ Семен Абрамович

КУЗНЄЦОВ Микола Дмитрович

КУЗНЄЦОВА Марія Миколаївна

КУЇНДЖІ Архип Іванович

КУКОЛЬНИК Василь Григорович

КУЛИК Григорій Іванович

КУЛИКОВСЬКИЙ Петро Григорович

КУЛІШ Пантелеймон Олександрович

КУЛЬЖИНСЬКИЙ Іван Григорович

КУЛЬЧИЦЬКИЙ Олександр Якович

КУЛЯБКА Семен Петрович

КУПЕР Еміль Альбертович

КУПЧАНКО Григорій Іванович

КУРИЛКО Михайло Іванович

КУРИЛОВИЧ Єжи

КУРСИНСЬКИЙ Олександр Антонович

КУЧЕРЕНКО Микола Олексійович

КУЧЕРЯВЕНКО Василь Трохимович

АБАЗА Костянтин Костянтинович

Національний статус, що склався у світі: російський.

Прозаїк, популяризатор історії, педагог.

З дворянської родини.

Народився 18 (30) травня 1841 р. у с. Докторівка Верхньодніпровського повіту Катеринославської

губернії Російської імперії (нині – Дніпропетровська область України).

Помер 5 (18) серпня 1905 р. у м. Ізмаїл Бессарабської губернії Російської імперії (нині – Одеська

область України).

Закінчив Полтавський кадетський корпус (1859) зі спеціальності «офіцер артилерії».

Викладав військові дисципліни у Чугуївській центральній школі для нижніх чинів, Петербурзько-

му юнкерському піхотному училищі.

З 1892 р. – полковник у відставці. Жив у м. Ізмаїл. В 1902 р. обраний мировим суддею.

З 1880 р. активно співпрацював газетами «Громадянин», «Голос», «Російський інвалід», «Санкт-

Петербурзькі відомості», журналами «Родина», «Читальня народної школи», «Дозвілля і діло», рядом інших популярних видань того часу.

А. – автор «Книги для початкового читання у військах» (1871), «Керівництва з навчання в почат-

кових військових школах» (1873), «Книги для читання у військових школах та казармах, в школах

недільних й вечірніх класах для дорослих (1880), «Абетки для вживання в початкових військових

школах і для навчання грамоті дорослих взагалі» (1883), «Арифметики для солдат» (1884),

«Настанови, як навчати грамоті солдат», «Загальнодоступної військово-історичної хрестоматії»

(обидві – 1887), «Нарисів з прадавнього козацького побуду в загальнодоступному викладі (1890),

«Завоювання Туркестану» (1901).

Публікував наш земляк також твори для молоді та юнацтва. Це, в першу чергу, «Героїчні опові-

дання. Народи Сходу і Заходу», «Вітчизняні героїчні оповідання», «Бесіди про японця».

У статті «Чому тільки спартанці?» її автор О. Сидоров пише: «Битва біля Фермопіл стала одним з

найвідоміших і «улюбленіших» практично в будь-якому дослідженні з військовій історії. Цю

битву обов’язково згадували як в підручниках і хрестоматіях, так і в багатьох інших виданнях, 12

присвячених військовій історії Стародавнього світу. Розповідь про неї можна знайти в книзі

«Герої і битви: загальнодоступна військово-історична хрестоматія». Цій книзі понад сто років, вона була видана в 1887 році в Санкт-Петербурзі. Написав її відомий у минулому літератор і

військовий історик Костянтин Абаз».

Писав А. і на природознавчі теми.

Серед друзів та близьких знайомих А. – М. Сіланов, М. Стовпянський та ін.

АВЕРЧЕНКО Аркадій Тимофійович

Національний статус, що склався у світі: російський.

Видавець, драматург, театральний критик.

З купецької родини.

Народився 15 (27) березня 1881 р.* в м. Севастополь Таврійської губернії Російської імперії (нині

– Автономна Республіка Крим України).

Помер 12 березня 1925 р. в м. Прага (Чехія). Похований на Ольшанському цвинтарі.

Маючи поганий зір, освіту отримав вдома. Здогадувано закінчив два класи Севастопольської гім-

назії.

Працював молодшим писцем у севастопольській транспортній конторі (1896-1897), чиновником

акціонерного товариства «Брянські кам‘яновугільні копальні» (1897-1900), редактором

сатиричних журналів «Багнет» (1906) , «Меч» (1906-1907), кореспондентом, редактором журналу

«Бабка», якого було перейменованого в «Сатирикон» і «Новий Сатирикон» (1907), завідуючим

літературною частиною «Будинку актора» (1918-1919), керівником театру «Гніздо перелітних пта-

хів» (1920).

Друкувався в газетах «Приазовський край», «Південь», «Південний край», «Харківські губернські

відомості», «Вільні думки», журналах «Бабка», «Сатирикон», «Багнет», «Меч», «Новий Сатири-

кон».

Як літератор дебютував в газеті «Південний край» та «Журналі для всіх» оповіданнями «Як мені

прийшлося застрахувати життя» й «Праведник» (1903).

Потім настала черга «Оповідань», «Зайчиків на стіні», «Веселих устриць» (1910), «Оповідань для

них, хто видужує», «Кіл на воді» (обидві – 1912), «Про маленьких для великих» (1916), «Подход-

цева та двох інших» (1917), п’єси «Гра зі смертю» (1920), «Відпочинку на крапиві» (1924),

«Оповідань циніка» 1925).

Перу нашого земляка належить гумористичний роман «Жарт мецената» (1925).

А. – автор блискучих рецензій, які вийшли окремим виданням під назвою «Нотатки театрального

пацюка» (1926).

Ще за царського режиму влада принаймні двічі забороняла вихід заснованих нашим земляком

сатиричних журналів (1906). Неодноразово зазнавав він і судових переслідувань (1908). То ж вітав

Лютневу революцію. А от Жовтнева до вподоби не припала. Настільки, що її вождь В. Ленін за па-

мфлет «Дюжина ножів у спину революції» публічно назвав А. «розлютованим майже до нестями

білогвардійцем».

Письменнику не залишилося нічого, як швидше переїхати з «червоної» півночі (Петербург) до «бі-

лого» півдня (1918).

Однак душевного спокою не знаходить і там й емігрує до Константинополя (1920).

У 1922 р. переїздить до Праги, де незабаром лікарі змушені будуть видалити йому око. Потім дало

себе взнаки серце.

Серед друзів та близьких знайомих А. – О. Блок, О. Купрін, П. Потьомкін, Е. Кроткий, І.

Василевський, О. Димов, Н. Теффі, П. Манич, М. Кушнер, Є. Зозуля, В. Полонський, Л. Лісова, Й.

Оршер, В. Хенкін та ін.

АВРАМЕНКО Василь Кирилович

Національний статус, що склався у світі: російський.

Актор, балетмейстер.

З селянської родини.

Народився 22 березня 1895 р. в с. Стеблів Київської губернії Російської імперії (нині – Корсунь-

Шевченківський район Черкаської області України).

Помер 6 травня 1981 р. в м. Нью-Йорк (США). Похований на одному з місцевих цвинтарів.

Перепохований на Заросянському цвинтарі смт. Стеблів Корсунь-Шевченківського району

Черкаської області (1993). На могилі встановлено пам’ятник роботи скульптора І. Сонсядло.

13

Закінчив Владивостоцькі учительські курси (1913), Київську музично-драматичну школу (1918).

Був хореографом, актором театру М. Садовського (1918-1921), балетмейстером у Канаді, США

(1930-1936), засновником товариства з обмеженою відповідальністю «Авраменко-фільм» (1934).

Учасник першої світової війни.

Не сприйнявши ідеалів більшовицького режиму, емігрував до Польщі (1921-1924), потім

Чехословаччини (1924-1925), Німеччини (1925), Канади (1925-1928), США (1928-1991), А. створив два художніх фільми: «Наталка-Полтавка» (1937), «Запорожець за Дунаєм» (1939).

Наш земляк також автор документальних стрічок «Трагедія Карпато-України», «Тріумф

українського танку», «Забутий рідний край».

Зі своїми танцюристами виступав на багатьох сценах Америки, включаючи Нью-Йоркську

«Метрополітен-опера» (1931). Найпопулярніші танці: «Козачок», «Гопак колом», «Метелиця».

Наш земляк залишив по собі книгу спогадів «На хвилях революційних років».

У фондах Корсунь-Шевченківського державного історико-культурного заповідника зберігаються

передані Мар’яном Коцем особисті речі, документи та інші предмети, що належали А. або

розповідають про його творчість, а у столичному Фонді культури – стрічка кінофільму-спектаклю

«Запорожець за Дунаєм», передана іншим українцем-канадійцем Ю. Москалем.

А ось що в рецензії на фільм нашого земляка «Наталка-Полтавка» писала Р. Бучко: «Лібрето опери

не знадобилось для фільму і нормальні для опери арії в кіно були занадто статичними. Тому

постановник вдався до ретроспекції-спогадів Наталки, які все ж не мали достатньої динаміки. Зате

в хореографічних сценах Авраменко був у своїй стихії, і власне ці сцени замість того, щоб бути

антуражними дивертисментами, найбільше захоплювали глядача і відволікали від перипетій

розвитку сюжету. Майже всім виконавцям не вистачало акторської майстерності, а режисер не

зумів ні згладити цього, ні їм допомогти. Запозичуючи старі сюжетні схеми, сценарист і

постановник мимоволі запозичив і стару точку зору на театральне мистецтво взагалі і на

мистецтво українського кіно – зокрема. Це призвело до спрощеного розуміння як завдань театру, так і завдань кіно».

Серед друзів та близьких знайомих А. – С. Петлюра, Г. Полтава, Т. Сабанєєва, М. Новак, В. Яцина, М. Швець, М. Сокіл, О. Черкаський, О. Орленко, Д. Креон, М. Карлаш, Т. Свистун та ін.

АГАФОНОВ Євген Андрійович

Національний статус, що склався у світі: російсько-американський.

Художник, критик.

З купецької родини.

Народився 29 січня (11 лютого) 1879 р. в м. Харків Російської імперії (нині – адміністративний

центр однойменної області України).

Помер 12 червня 1955 р. в м. Ансонія (штат Коннектикут, США). Похований на місцевому

цвинтарі.

Закінчив Петербурзьку академію мистецтв (1899-1907).

Керував студією «Блакитна лілея» (1907-1912), перебував на фронтах першої світової війни (1914-1918), керував майстернею малювання та живопису Пролеткульту (1919),

Друкувався в газеті «Нове російське слово», журналах «Меч», «Злий дух», «Театральний журнал»,

«Багнет».

Брав участь у виставках «Гурток місцевих художників Харкова» (1906), «Ланка» (1908),

«Блакитна лілея» (1909), Товариства незалежних художників (1929), галереї Френч (1931).

Персональні виставки відбулися в галереї Каз-Дельбо в Нью-Йорку (1931), Публічній бібліотеці

Дербі штату Коннектикут (1943).

Член «Бубнового валета» (1913).

Член «Художнього цеху» (1918-1919).

На початку 1920-х років емігрував до США.

Пензлю нашого земляка належать портрети О. Шмідта А. Алексєєва (1906), В. Коміссаржевської,

«Портрет пана Б.» і «Дівчата» (усі – 1908), «Різноколірне на зелені», а також низка пейзажів, графічних творів.

Займався А. І станковим живописом, торговою рекламою.

Майже всі доробки А., які залишилися в Харкові і зберігалися в місцевому художньому музеї, загинули під час Другої світової війни.

Ось що згадував про нашого земляка Л. Камишников: «Агафонов – художник з декоративним

розмахом, сміливий, не завжди стриманий, з витонченою декоративною ж фантазією. Його

14

портрети – лише панно. Його картини – цікаві плакати. Помилки його малюнка кличуть до

віддалення, до милування біля рампи, де все здається пишнішим і чарівнішим, коли багато що

прощається, тому що багато що захоплює».

Серед друзів та близьких знайомих А. – М. Арцибашев, В. Рождественський, М. Волошин, Д.

Бурлюк, П. Кончаловський, І. Машков, О. Грот, П. Ковалевський, Ф. Рубо, В. Коміссаржевська, М.

Федоров та ін.

АГНОН Шмуель Йосиф

Національний статус, що склався у світі: ізраїльський.

Письменник. Лауреат Нобелівської премії з літератури (1966).

З родини комерсанта. Батько – торгівець хутром.

Народився 17 липня 1888 р. в м. Бучач Австро-Угорщини (нині – районний центр Тернопільської

області України).

Помер 17 лютого 1970 р. в м. Рехвот біля Єрусалиму (Ізраїль). Похований на Елеонській горі.

Отримав домашню освіту, навчався в Бучацькій гімназії.

Працював кореспондентом однієї з львівських газет (1906-1907), збирав матеріал для книги в

Єрусалимі (1907-1912), Німеччині (1913-1924).

Нобелівську премію отримав за «глибоко оригінальну й майстерну прозу за мотивами життя

єврейського народу», «комічну майстерність», «багатство та глибину творів».

Лауреат Біалікської премії м. Тель-Авів (1935; 1951), Уссішкінської премії (1950), Премії Ізраїлю

(1950; 1958).

Почесний громадянин Єрусалима (1962).

Друкувався в газетах Бучача, Львова, Коломиї, журналах «Hamicpeh», «Jude».

Як літератор, дебютував юнацьким оповіданням (1903).

Потім настала черга книг: «Солом’яні вдови» (1909), «Оповідання», «В колі праведних» (обидві –

1921), «Біля загати», «І криве стане рівним» (обидві – 1922), «Весільний балдахін» (1929), «Повне

зібрання оповідань» (1931), «Проста історія», «На морській глибині» (обидві – 1935), «Гість на

одну ніч» (1938), «Зовсім недавно» (1945).

За життя вийшло 11-томне зібрання творів А. (1931-1935).

Всього його перу належить 85 романів, повістей, оповідань, нарисів. Писав він і вірші. Значна

частина творчого доробку – про долю галицьких євреїв, тих, які жили в Україні, й тих, хто

поневірявся на чужині.

На історичній батьківщині він був надзвичайно популярним. Так, коли в ієрусалимському районі, де мешкав письменник, здійснювалися ремонтні роботи, мер міста наказав встановити плакат

«Дотримуйте тиші! Агнон працює».

Україна широко відзначила 115-у річницю з дня народження видатного земляка: в

Тернопільському педагогічному університеті відбулася конференція, обласний та Бучацький

районний краєзнавчі музеї підготували відповідні експозиції, були випущені пам’ятні календар та

марки, номер газети «Русалка Дністрова», активісти впорядкували єврейське кладовище у Бучачі, де похована родина письменника (2003).

Тернопільська обласна організація Народно-демократичного об’єднання «Нова Україна»

випустила бібліографічний покажчик «Бучач. Обітована земля його серця. Нобелівський лауреат з

літератури 1966 р. Агнон Шмуель Йосиф (1888-1970)».

Ім’ям А. названі вулиці в містах Хайфа (Ізраїль), Бучач (Україна).

Портрет нашого земляка прикрашає ізраїльську купюру в 50 шекелів.

Серед друзів та близьких знайомих А. – З. Шокен, М. Бубер, Н. Закс та ін.

АДАМОВ Григорій Борисович

Національний статус, що склався у світі: російсько-радянський.

Письменник. Справжнє прізвище – Гібс Григорій Борисович.

З робітничої родини. Батько, Гібс Б., – деревообробник.

Народився 6 (18) травня 1886 р. в м. Херсон Російської імперії (нині – адміністративний центр

однойменної області України).

Помер 14 липня 1945 р. в м. Москва СРСР (нині – столиця РФ).

Навчався в Херсонській гімназії, з якої його виключили.

Працював приватним учителем, редактором газети «Південь», чиновником Наркомпроду,

Держвидаву, спеціальним кореспондентом газети «За індустріалізацію».

15

Друкувався в газетах «За індустріалізацію», «Південь», «Піонерська правда», журналах «Наші

досягнення», «Знання – сила», «Дитяча література», «Наша країна», «Молода гвардія».

Як літератор дебютував збірником оповідань «Поєднані колони» (1931).

Потім настала черга оповідань і повістей «Розповідь Дієго» (1934),»Аварія» (1935), «Оазис Сонця»

(1936), «В стратосфері», «Корабельна аварія на Ангарі», «Атака магнітних торпед», «В льодяному

полоні» (усі – 1938), «В Арктиці майбутнього» (1941), романів «Переможці надр» (1937),

«Таємниця двох океанів» (1938), «Вигнання володаря» (1946).

Роман «Таємниця двох океанів» неодноразово екранізований (вперше – 1956).

А ось що про нього у статті «Г. Б. Адамов» пише М. Поступальська: «Довго і ретельно працював

письменник над своїм новим романом. Тисячі виписок з техніки, фізики, хімії і біології моря в

товстих зошитах з шкіряними палітурками, купи тек з вирізками з газет і журналів про роботу і

новітні відкриття радянських і зарубіжних учених, сотні книг – ціла бібліотека, від солідних

наукових праць до «Пам’ятки червонофлотцеві-підводникові» і «Правил водолазної служби» –

скупчилися в кабінеті письменника. Г. Б. Адамова можна було зустріти в цей час в науково-

дослідних інститутах, в лабораторіях учених-океанографів. Письменник захопився тим новим, що

відкривалося перед ним, давало новий поштовх його фантазії, народжувало нові задуми».

Інша точка зору, яку він висловив в есе «Моління про чашку», у Б.-С. Зєєва: «Г. Адамов був

першим достовірно радянським письменником-фантастом. Він першим звільнився від впливу

іноземних зразків, зробивши радянську фантастику у всьому подібною до іншої радянської

літератури. ...Погано написано? Так, погано. Hу то й що? Культура – явище масове».

Що стосується особистого життя, то за царату нашого земляка двічі заарештовували, довелося

йому побути і в засланні в Архангельській губернії, і в Херсонській в’язниці.

Серед друзів та близьких знайомих А. – М. Горький, М. Кольцов, О. Шмідт та ін.

АДРІАНОВА-ПЕРЕТЦ Варвара Павлівна

Національний статус, що склався у світі: російсько-радянський.

Літературознавець, бібліограф, фольклорист, книгознавець.

З інтелігентської родини.

Народилася 30 квітня (12 травня) 1888 р. в м. Ніжин Чернігівської губернії Російської імперії (нині

– районний центр Чернігівської області України).

Померла 6 червня 1972 р. в м. Ленінград СРСР (нині – м. Санкт-Петербург РФ). Похована на

Комаровському цвинтарі.

Закінчила Київські вищі жіночі курси (1910 ), Київський університет (1912).

Викладала на Вищих жіночих курсах (1911-1914), Вищих педагогічних курсах Товариства

експериментальної педагогіки (1915-1917), була екстраординарним професором Петроградського

педагогічного інституту, паралельно викладаючи в Самарському педагогічному інституті (1917-1921), працювала на курсах підготовки наукових працівників в ленінградському Державному

інституті історії мистецтв (1921-1930), старшим науковим співробітником (1934-1947) завідуючою сектором давньоруської літератури (1947-1954) Інституту російської літератури АН

СРСР, редактором часопису «Праці відділу давньоруської літератури» (1947-1954).

Член-кореспондент АН УРСР (1926) і АН СРСР (1943).

Друкувалася в журналах «Російська народна поетична творчість», «Праці відділу давньоруської

літератури».

Як вчений і літератор дебютувала статтею (1907).

Потім настала черга різнопланових праць: «Матеріали до історії цін на книги в древній Русі»

(1912), «Життя Олексія, людини Божої в стародавній руській літературі та народній словесності»

(1917), «Сцена та костюм в українському театрі ХVII—ХVIII ст.» (1925), «Полтавські прислів’я в

записах 1850-х років» (1927), «Стара українська етимологія слова «горілка»«, «До історії пародії

на Україні в XVIII віці» (обидві – 1928), «Казки про лисицю-сповідницю» (1932), «Нариси з історії

руської сатиричної літератури XVII ст.» (1937), «Нариси поетичного стилю Древньої Русі» (1947),

«З історії сатирично-гумористичної рукописної української літератури XVII -XVIII ст.» (1957),

«Фразеологія і лексика «Слова о полку Ігоревім» (1966), «Слово о полку Ігоревім і пам’ятники

руської літератури XI-XIII ст.» (1968).

Під керівництвом А.-П. підготовлено три академічних курси історії російської літератури, за її

редакцією видано ряд пам’яток, збірник билин.

16

Ще один напрямок наукової діяльності нашої землячки – дослідження українських літератури

ХVI-ХVIII ст., включаючи т. зв. паломницьку, театру ХVI-ХVIII ст., шкільних драм ХVII-ХVIII ст.

Вивчала вона також українсько-російські літературні, мовні, культурні взаємовідносини.

Серед друзів та близьких знайомих А.-П. – Д. Лихачов, Г. Бялий, П. Житецький, В. Шишмарьов, П. Берков, С. Балухатий, С. Бугославський, М. Приселков, Б. Романов, Д. Айналов, Б. Боровський, Б. Ларін, С. Маслов, В. Комарович, С. Щеглова та ін.

АЙВАЗОВСЬКИЙ Іван Костянтинович

Національний статус, що склався у світі: російський.

Художник.

З родини дрібних торгівців. Брат – архімандрит Гаврило.

Народився 17 (29) липня 1817 р в м. Феодосія Таврійської губернії Російської імперії (нині –

Автономна Республіка Крим України).

Помер 19 квітня (2 травня)1900 р. в м. Феодосія Таврійської губернії Російської імперії (нині –

Автономна Республіка Крим України). Похований в огорожі вірменської церкви Святого Сергія.

Похорон пройшов з військовими почестями, місцевий гарнізон поклав на труну адміральську

шпагу. На могилі висікли напис вірменською мовою: «Народжений смертним, залишив по собі

безсмертну пам’ять».

Навчався в Сімферопольській гімназії, Петербурзькій академії мистецтв (1833-1837).

Академік Петербурзької академії мистецтв (1844).

Почесний член Петербурзької академії мистецтв (1887).

Член низки європейських академій.

Пензлю А. належить понад 6 тисяч картин, низка малюнків і акварелей. Найвідоміші –

«Наваррінський бій» (обе – 1848), «Дев’ятий вал» (1850), «Затемнення сонця у Феодосії 1851

року» (1851 ),»Чесменський бій», «Чорне море» (1881), «Серед хвиль» (1889), «Злива в Судаку»

(1897).

Зберігається спадщина в Феодосійській картинній галереї ім. Айвазовського, Московській

державній Третьяковській галереї, Санкт-Петербурзькому Руському музеї, багатьох приватних

колекціях.

Наш земляк завоював світову славу емоційною піднесеністю полотен, романтичним зображенням

неосяжної величі й буйної моці морської стихії, вогненних сонячних заходів, грою на хвилях

місячного світла.

А. користувався тонкими градаціями світлотіні для природної і найточнішої передачі морської

широчіні, руху води і світла.

В м. Феодосія нашому земляку встановлено пам’ятник.

Видатному художнику присвоєно звання «Почесний кримчанин» (2006).

Ім’ям А. названі в м. Феодосія картинна галерея, парк, фонтан з написом: «Доброму генієві», вулиці в містах Вінниця, Миколаїв, Ковель, провулок у м. Київ.

Серед друзів та близьких знайомих А. – О. Пушкін, М. Воробйов, Ф. Таннер, О. Оленін, Н.

Наришкіна, І. Рєпін та ін.

АЙЗМАН Давид Якович

Національний статус, що склався у світі: російсько-єврейський.

Письменник.

З міщанської родини. Батько, Айзман Я., – дрібний крамар; брат, Айзман М., – письменник.

Народився 14 (26) березня 1869 р. в м. Миколаєві Херсонської губернії Російської імперії (нині –

адміністративний центр однойменної області України).

Помер 26 вересня 1922 р. в с. Дитячому Селі Петроградської губернії РРСФР (нині – м. Пушкін

Ленінградської області РФ). Похований на місцевому Казанському цвинтарі.

Закінчив Миколаївське реальне училище (1886), навчався в Одеській малювальній школі (1890-1896), Паризькій вищій школі образотворчих мистецтв (1896-1898).

Друкувався в газетах «Південець», «Одеський вісник», журналах «Російське багатство»,

«Сучасний світ», «Журнал для усіх», «Освіта», «Червоне знамено».

Як літератор дебютував нарисом «Трішки в бік» (1901).

17

Потім настала черга книг «Чорні дні» (1904), «Терновий кущ» (1905), «Дружини» (1906), «Кривава

повінь» (1908), «Сімейні справи» (1910), «Правда небесна» (1912), «Світлий бог» (1914),

«Латинський квартал», «Літній роман» (обидві – 1916), «Консул Гранат» (1923).

Перу нашого земляка також належать доробки «Льодохід», «Ранок Анчля», «Приятелі»,

«Земляки», «Вороги», «На чужині», «Раб», «Без неба», «Серце буття», «Про один злочин»,

«Спокута».

За життя наш земляк мав 7-томне зібрання своїх творів (1911-1916).

Його п’єсу «Терновий кущ» заборонила цензура.

Серед друзів та близьких знайомих А. – О. Купрін, К. Чуковський, М. Арцибашев, А. Горький, О.

Амфітеатров, В. Короленко, К. П’ятницький та ін.

АЙХЕНВАЛЬД Юлій Ісайович

Національний статус, що склався у світі: російський.

Філософ, літературний критик, перекладач. Псевдоніми – Ю. Альд, Б. Камінецький.

З родини священика. Батько, Айхенвальд І., – рабин.

Народився 12 січня 1872 р. в м. Балта Подільської губернії Російської імперії (нині – районний

центр Одеської області України).

Помер 17 грудня 1928 р. в м. Берлін (Німеччина).

Закінчив одеську Рішельєвську гімназію (1890), історико-філологічний факультет

Новоросійського університету (1894).

Працював викладачем однієї з Московських гімназій, університету Ім. Шанявського, Вищих

історико-філологічних жіночих курсів В. Півторацької, відповідальним секретарем редакції

журналу «Питання філософії і психології», завідуючим відділом газети «Кермо», читав курс

лекцій в берлінській Російській релігійно-філософській академії.

Член Пушкінської комісії Товариства любителів російської словесності, Союзу російських

журналістів і літераторів в Німеччині.

Книга «Силуети російських письменників» удостоїлась почесного відгуку Російської академії наук

(1909).

Друкувався в газетах «Мова», «Російські вісті», «Ранок Росії», «Кермо», «Сьогодні», журналах

«Наукове слово», «Російська думка», «Вісник виховання», «Нова російська книга».

Як літератор дебютував філософським трактатом «Емпіризм Локка і раціоналізм Лейбніца».

Потім настала черга наступних доробків: «Силуети російських письменників» (1906), «Етюди про

західних письменників» (1910), робота про В. Бєлінського (1913), «Відповідь критикам» (1914),

«Наша революція. Її вожді і ведені» (1918), «Безсмертна вульгарність», «Самогубство»,

«Мистецтво і мораль», (усі – 1919-1921), «Лев Толстой» (1920), «Схвалення неробства», «Поети і

поетеси» (обидва – 1922), «Дві дружини» (1926).

Революцію осені 1917 р. зустрів вороже, оскільки матеріалізм вважав «цинізмом, що добігає

величі».

На збірник «Поети і поетеси» в комуністичному рупорі газеті «Правда» (2.6.1922), з’явилася

розгромна стаття під промовистим заголовком «Диктатуро, де твій батіг?», в якій відверто

пропонувалося «батогом диктатури змусити Айхенвальдів забратися за межу в той табір

утримання, до якого вони належать по праву». Не дивно, що наш земляк тут же потрапив в розряд

заборонених, а незабаром був висланий з Країни Рад на т. зв. «філософському пароплавові» (1922).

Переклав з німецької «Повне зібрання творів» А. Шопенгауера (1901-1910).

Вважав, що російська літературна критика прийняла на себе не властиві їй суспільно-політичні

функції, через що перетворилася в публіцистику.

Загинув А. внаслідок нещасного випадку, потрапивши, як і К. Арабажин, під колеса трамваю.

Серед друзів та близьких знайомих А. – М. Бердяєв, О. Лосєв, К. Чуковський, В. Набоков, М.

Осоргін, Ю. Каган, Г. Струве, С. Франк, Д. Овсянико-Куликівський, І. Гессен та ін.

АКИМОВ Микола Павлович

Національний статус, що склався у світі: російсько-радянський.

Театральний художник, режисер.

З родини службовця. Батько, Акимов П., – залізничний клерк.

Народився 3 (16) квітня 1901 р. в м. Харків Російської імперії (нині – адміністративний центр

однойменної області України).

18

Помер 6 вересня 1968 р. в м. Москва СРСР (нині – столиця РФ). Похований на санкт-

петербурзькому Волковському цвинтарі.

Навчався в петербурзьких Вечірніх класах Товариства заохочення мистецтв (1914-1915), Новій

художній майстерні (1916-1918), у Вищих державних художньо-технічних майстернях (1922).

Працював в майстерні плакату петроградського «Пролеткульту» (1918-1920), вчителем

харківських Вищих курсів політосвітпрацівників (1920-1922), художником Харківського дитячого

театру (1922), книжковий графік (1923-1932), головним режисером Ленінградського мюзик-холу

(1933-1935), керівником Ленінградського театру комедії (1935-1949; 1956-1968), головним

режисером і художником ленінградського Нового театру (1951-1955), викладачем Ленінградського

державного інституту театру, музики і кінематографії (1955-1968).

Заслужений діяч мистецтв РРФСР (с 1939).

Народний артист СРСР (1960).

Лауреат срібної медалі брюссельської Всесвітньої виставки (1958).

Як режисер дебютував в театрі ім. Є. Вахтангова спектаклем «Гамлет» (1932).

Як художник дебютував оформленням спектаклю «Незайманий ліс» Е. Толлера (1924).

Перша персональна виставка відбулася в м. Ленінград (1927).

Серед найвідоміших режисерських добутків: «Собака на сіні» Лопе де Вега (1936), «Дванадцята

ніч» В. Шекспіра (1938), «Валенсіанська вдова» Лопе де Вега (1939), «Тінь» Є. Шварца (1940),

«Тіні» М. Салтикова-Щедріна (1953), «Діло» О. Сухово-Кобиліна (1955), «Звичайне чудо» Є.

Шварца (1956), «Ревізор» М. Гоголя (1958), «Тінь» Є. Шварца (1960), «Дракон» Є. Шварца (1962),

«Дон Жуан» Д. Байрона (1963), «Весілля Кречинського» О. Сухово-Кобиліна (1966), «Дзвінок в

пусту квартиру» Д. Угрюмова (1967).

Серед найвідоміших художніх робіт з оформлення спектаклів: «Озеро Люл» А. Файко (1924),

«Розлам» Лавреньова (1927), «Бронепоїзд 14-69» В. Іванова (1927), «Підступництво і кохання» Й.

Шіллера (1930), «Страх» О. Афіногенова (1931), «Любов Ярова» К. Треньова (1936), «Школа

лихослів’я» Р. Шерідана (1940), «Офіцер флоту» О. Крона (1945).

Персональні виставки пройшли в містах Ленінград, Москва (обидва – РФ), Нью-Йорк (США), Париж (Франція), Брюссель (Бельгія).

Наш земляк – автор книг: «Про театр» (1962), «Не лише про театр» (1966).

Йому також належить низка станкових художніх і графічних робіт, театральні афіші, книжкові

ілюстрації.

А от з владою у А. стосунки складалися не завжди. За постановку «Гамлета» його звинуватили у

формалізмі, відсутності розуміння внутрішнього розвитку дії п’єси, лаяли за «товстого, пухкого

Гамлета» (його грав відомий комік Горюнов, бо, як вважав режисер, «справа не в зовнішності, а в

будові розуму») і «П’яну Офелію» (1932).

Незважаючи на те, що спектакль уже давно не йшов, на 1-й Всесоюзній режисерській конференції

його згадували як яскравий приклад чужого театрального мистецтва (1939).

Пізніше нашого земляка зі шпальт газет називали космополітом і формалістом і заборонили

ставити спектаклі (1949).

Цікаво, що через півстоліття саме «Гамлет» А. нащадки назвуть захоплюючим «політичним

детективом» і одним з найяскравіших явищ театральної Москви 1930-х років.

Помер наш земляк у номері московського готелю під час гастролей театру.

Ім’я А. присвоєно Санкт-Петербурзькому академічному театру комедії.

Серед друзів та близьких знайомих А. – М. Лозинський, Є. Шварц, М. Добужинський, М.

Зощенко, В. Мейєрхольд, Д. Гутман, О. Яковлєв, В. Шухаєв, М. Євреїнов, М. Петров, Л.

Сухаревська, І. Зарубін, Б. Тенін, Л. Колесов, К. Хохлов, Є. Юнгер, С. Зейденберг, Б. Чирков, Ю.

Лавров та ін.

АКСЬОНОВ Іван Олександрович

Національний статус, що склався у світі: російсько-радянський.

Поет, перекладач, літературний критик. Автор першої в світові книги про творчість Пікассо –

«Пікассо і околиці».

З дворянської родини.

Народився 18 (30) листопада 1884 р. у м. Путивль Російської імперії (нині – районний центр

Сумської області України).

Помер 3 вересня 1935 р. у м. Москва СРСР (нині – столиця РФ).

19

Закінчив Київський кадетський корпус, московське Миколаївське військово-інженерне училище

(1905).

Служив у Києві (1906-1908), Тобольській губернії (1908-1909), знову у Києві (1909-1914). Брав

участь у бойових діях на Румунському фронті під час першої світової війни (1914-1917). Після

жовтневих подій 1917 р. – в Червоній армії: найвища посада – голова Комісії з боротьби з

дезертирством, був ректором Державних вищих театральних майстерень при театрі ім. В.

Мейєрхольда (20-і рр.).

Друкувався в газеті «Київський тиждень».

Як літератор дебютував переповненим парадоксів літературознавчим доробком «Пікассо та око-

лиці» (1917). Цього ж року профінансував випуск книги Б. Пастернака «Поверх бар‘єрів».

Першу збірку віршів «Кенотаф», як колись М. Гоголь – третю частину «Мертвих душ», знищив. Із

літературної спадщини найбільш розголос отримали наскрізь епатажна книга поезій «Неповажні

підстави» (1916), драма «Коринці» (1918), збірник віршів «Серенада» (1920).

Перекладав з англійської – книга «Єлизаветинці» з п’єсами Форда, Вебстера, Тернера (1918).

Професійно займався шекспірознавством.

А. був дружком на весіллі М. Гумільова й Г. Ахматової.

Зазнав за життя і негараздів. Після бунту саперів у Києві, який він підтримав, місяць просидів у

в’язниці, був засуджений і відправлений до Сибіру (1908). Під час першої світової війни потрапив

у полон до румунів (1917), сидів у буцегарні, потерпав від тортур. Врешті його обміняли на декі-

лькох румунських генералів.

Перекладав Д. Форда, Д. Уебстера, Б. Джонсона, Т. Хейвуда, Д. Флетчера, Т. Деккера, С.

Тьорнера.

С. Екзенштейн присвятив А. статтю під заголовком «Есме про есеїста».

Серед друзів та близьких знайомих А. – С. Бобров, С. Єсенін, П. Пікассо, В. Брюсов, В.

Маяковський, В. Мейєрхольд, С. Екзенштейн, Д. Бурлюк, М. Асєєв, О. Мандельштам, О. Екстер, Д. Кузьмін-Караваєв, В. Камінський, С. Бобров, Б. Пастернак, Божидар, В. Шершневич та ін.

АЛДАНОВ Марк Олександрович

Національний статус, що склався у світі: російський.

Письменник, філософ, хімік. Справжнє прізвище – Ландау Марк Олександрович.

З родини комерсанта. Батько, Ландау О., – цукрозаводчик.

Народився 26 жовтня (7 листопада) 1886 р. в м. Київ Російської імперії (нині – столиця України).

Помер 25 лютого 1957 р. в м. Ніцца (Франція). Похований на місцевому цвинтарі.

Закінчив Київські класичну гімназію (1905), юридичний і фізико-математичний факультети

Київського університету св. Володимира (1910), Паризьку вищу школу соціальних та політичних

наук (1923).

Друкувався в журналах: українському «Університетські вісті», російських «Сучасні записки»

«Числа», «Ілюстрована Росія», «Російські нотатки», «Журналі фізико-хімічного товариства», німецькому «Zeitschrift fur physikalische Chemie», французькому «Comptes rendus de l’Acad6mie des Sciences», американському «Новому журналі», а також в газетах «Дні», «Сьогодні»,

«Відродження».

Як літератор дебютував в «Університетських вістях» статтею «Закони розподілу речовини між

двома розчинниками» (1912).

А. автор франкомовних наукових книг «Променева хімія» (1937), «Про можливості нових

концепцій в хімії» (1951).

Що стосується белетристики, то перу нашого земляка належить книги «Толстой і Ролан» (1915),

«Армагеддон» (1918), «Ленін» (1919), «Свята Олена, маленький острів», «Дві революції: революція французька і революція російська» (обидві 1921), «Вогонь та дим» (1922), «Дев’яте

Термідора» (1923), «Чортовий міст» (1925), «Змова» (1927), «Ключ» (1928-1929), «Втеча» (1930-1931), «Десята симфонія» (1931), «Печера» (1932-1934), «Пуншева горілка» (1938), «Могила

Воїна» (1939), «Початок кінця» (1938; 1943), «Витоки» (1950), «Живи, як бажаєш» (1952),

«Ульмська ніч. Філософія випадку» (1953), «Самогубство» (посмертно в 1958)

Писав А. і ґрунтовні критичні розвідки: це, насамперед, «Сучасники» (1928), «Портрети» (1931; 1936), «Юність Павла Строганова й інші характеристики» (1935), «Земля, люди» (1932).

Книги письменника перекладені 25 мовами.

Більшовицької революції не сприйняв і емігрував: спочатку до Парижу, потім – Берліну, Парижу, Ніцци, Нью-Йорку.

20

Був секретарем делегації Союзу відродження, яка вела переговори в низці столиць європейських

держав про фінансову й військову допомогу в боротьбі поти більшовизму (1918).

На батьківщині нашого земляка десятиліттями офіційно тримали за «письменника другого сорту –

поверхового і неглибокого». Процитуємо «Коротку літературну енциклопедію»: «За кордоном

опублікував історичні романі, захоплюючі за сюжетом, але поверхові й реакційні за суттю…

Романи 30-х років про російську революцію... просякнуті ворожим до неї ставленням і

змальовують історичні події упереджено та спотворено».

З величезним запізненням на теренах батьківщини з’явився як перший роман А. (1988), так і

перше зібрання творів (1991).

Корпорація «Новий журнал» (Нью-Йорк) заснувала літературну премію ім. М. Алданова (2006).

Серед друзів та близьких знайомих А. – В. Анрі, Л. де Бройль, П. Ланжевено, І. Бунін, В.

Ходосевич, В. Фігнер, Г. Лопатін, А. Ейнштейн, П. Мілюков, Р. Оппенгеймер, Г. Львов, М. Цетлін, С. Рахманінов, Т. Манн, А. Моруа, Е. Хемінгуей та ін.

АЛЕКСЄЄВ Михайло Павлович

Національний статус, що склався у світі: російський.

Філолог, історик літератури, критик, літературознавець, перекладач. Криптоніми – П., П-ов.

З родини службовця. Батько, Алексєєв П., – інженер шляхів сполучення.

Народився 24 травня (5 червня) 1896 р. в м. Київ Російської імперії (нині – столиця України).

Помер 19 вересня 1971 р. в м. Ленінград СРСР (нині – м. Санкт-Петербург РФ).

Навчався в Київській приватній гімназії В. П. Науменко (1907-1914), закінчив історико-

філологічний факультет Київського університету св. Володимира (1914-1918).

Був професорським стипендіатом при історико-філологічному факультеті Новоросійського

університету (1920-1924), викладачем одеських Вищого художнього училища (1920-1924), архітектурно-будівельної профшколи (1920-1924), консультантом-бібліографом і завідуючим

бібліографічним відділом Одеської публічної бібліотеки (1924-1927), викладачем Іркутського

(1927-1933), Ленінградського (1934-1960; 1969) університетів, Ленінградського педагогічного

інституту ім. О. І. Герцена (1934-1942), старшим науковим співробітником (1934-1950), заступником директора (1950-1963) Інституту російської літератури Академії наук СРСР.

Дійсний член академії наук СРСР (1958).

Іноземний член Сербської академії наук і мистецтв (1971).

Один з фундаторів Київського товариства друзів музики.

Член Товариства дослідження мистецтв.

Член Південного товариства письменників.

Член Східносибірського відділення Російського географічного товариства (1928).

Секретар Історико-літературного товариства при Київському університеті св. Володимира.

Доктор Ростоцького (1959), Оксфордського (1963), Паризького (1964), Бордоського (1964), Будапештського (1967) університетів.

Кавалер орденів Леніна, Червоного Трудового Прапора, «Знак Пошани», низки медалей.

Друкувався в газеті «Моряк», «Науковому бюлетені ЛДУ».

Як літератор дебютував рецензіями на концерти Київського відділення Руського музичного

товариства (1914).

Потім настала черга фундаментальних досліджень «Ф. М. Достоєвський и книга Де-Квінсі

«Confessions of an English Opium-Eater» (1922), «Бальзак в Росії», «Тургенєв і Марлінський»

(обидва – 1923), «Бєлінський і Діккенс» (1924), «Німецька поема про декабристів» (1926),

«Бетховен в російській літературі» (1927), «Беранже i французька пiсня» (1933), «Проблема

художнього перекладу» (1931), «Переклад» (1934), «Англосаксонська паралель до «Повчань»

Володимира Мономаха» (1935), «Борис Годунов і Дмитро Самозванець в західноєвропейській

драмі», «Теккерей-художник» (обидва – 1936), «Байрон і англійська література» (1938), «Гамлет»

Бориса Пастернака» (1940), «М. Г. Чернишевський в західноєвропейських літературах»,

«Кентерберійські розповіді» і «Декамерон» (обидва – 1941), «Англійська мова в Росії і російська

мова в Англії» (1944), «Сприйняття іноземних літератур і проблема чужомовності» (1946),

«Вольтер і російська культура XVIII століття» (1947), «Перший німецький переклад «Ревізора»

(1954), «Слов’янські джерела «Утопії» Томаса Мора» (1955), «Пушкін і наука його часу» (1956),

«Пушкін і проблема «вічного миру» (1958), «Робінзон Крузо» в російських перекладах» (1963),

«Словники іноземних мов в російському азбуковникові XVII ст.» (1968).

21

Перу А. також належать книги «Сибір в повідомленнях західноєвропейських мандрівників і

письменників» (1932; 1936), «Я пам’ятник собі звів…» (1967), «Неопубліковані листи іноземних

письменників» (1960).

Досліджував А. і творчість Ф. Прокоповича (1959), М. Гоголя (1936; 1949; 1952; 1954).

Перекладав з англійської, французької, німецької.

Сприяв відкриттю музею М. Ф. Рильського в Києві (1968).

Серед друзів та близьких знайомих А. – М. Рильський, Р. Гліер, В. Лазурський, В. Шишмарьов, Е.

Багрицький, Ю. Олеша, С. Юшкевич, М. Азадовський, І. Еренбург, Л. Гроссман, В. Десницький, Г.

Шенгелі та ін.

АЛЕКСЄЄНКО Михайло Мартинович

Національний статус, що склався у світі: російський.

Юрист, громадський діяч. Фундатор ділового парламентаризму на теренах Російської імперії.

З купецької родини.

Народився 5 (17) жовтня 1847 р. в м. Катеринослав Російської імперії (нині – м. Дніпропетровськ, адміністративний центр однойменної області України).

Помер 18 лютого 1917 р. в м. Петроград Російської імперії (нині – м. Санкт-Петербург РФ).

Похований на Дніпропетровському міському цвинтарі (тут нині знаходиться стадіон).

Закінчив Катеринославську гімназію (1864), юридичний факультет Харківського університету

(1864-1868), стажувався в Австрії, Німеччині, Франції (1874-1876).

Працював викладачем (1868-1874; 1879-1886), деканом (1868-1890), ректором Харківського

університету (1890-1899), піклувальником Казанського (1899-1901), Харківського (1901-1905) учбових округів.

Член ІII (1907-1912) і IV (1912-1917) Державної Думи від Катеринославської губернії. Належав до

фракції октябристів, а з 1914 – земців-октябристів. Проте з багатьох питань мав незалежну

позицію. Виступав з вимогою народного представництва, демократичних свобод, цивільної

рівності.

Як голова бюджетної комісії ІII Державної Думи відігравав значущу роль у парламентському й

державному житті Російської імперії. Зусиллями А. у м. Катеринослав було засноване землемірне

училище, збудовано залізничний міст через Дніпро, гірничому училищу надано статус інституту.

Кавалер орденів Св. Анни ІІ ступеня, Св. Станіслава І і ІІ ступенів, Св. Володимира ІІІ ступеня.

Почесний громадянин м. Катеринослав (1914).

Друкувався в журналах «Вісник Європи», «Світ», «Російська думка», «Юридичний вісник»,

«Новий економіст».

Як вчений дебютував доробком «Державний кредит. Нарис зростання державного боргу в Англії і

Франції» (1872).

Потім настала черга книг: «Погляд на розвиток вчення про податок в економістів А. Сміта, Ж. Б.

Сея, Рікардо, Сісмонді й Д. С. Мілля» (1870), «Діюче законодавство про прямі податки» (1879).

Спеціалізувався з російських фінансового й державного прав, державного права європейських

країн. Автор низки робіт з питань фінансів і кредиту.

У Харківському університеті заснована премія імені заслуженого професора М. М. Алексєєнко

(1900).

Серед друзів та близьких знайомих А. – О. Гучков, П. Корф, М. Родзянко, М. Хом’яков, Д. Шипов

та ін.

АЛЧЕВСЬКА Христина Данилівна

Національний статус, що склався у світі: російський.

Освітянка, публіцист, поетеса, драматург, перекладач. Перший вихідець з України – віце-президе-

нт Міжнародної ліги освіти (1910).

З учительської родини.

Народилася 4 (16) квітня 1841 р. у м. Борзна Чернігівської губернії Російської імперії (нині –

районний центр Чернігівської області України).

Померла 15 серпня 1920 р. у м. Харків Української Народної Республіки (нині – адміністративний

центр однойменної області України). На надгробку написано «Народній освітянці».

Займалася самоосвітою. І, незважаючи на те, що спеціальність вчителя отримала запізно (1870), усе життя присвятила тому, аби якомога краще вчити інших.

22

Організувала в с. Олексіїївка Слов’яносербського повіту Катеринославської губернії (нині –

Луганська область), куди після весілля переїхала до чоловіка, першу приватну недільну жіночу

школу для дітей простолюдин (1862). Її діяльність забезпечувала шляхом добровільних пожертву-

вань, а пізніше – власними коштами. Загалом «університети Алчевської» пройшло понад 15000 ді-

вчаток.

Лауреат почесного диплому Всесвітньої педагогічної виставки в Парижі (1899).

Друкувалася в журналах «Північний вісник», «Російська школа», «Дитяче читання», «Вісник

Європи», «Російське багатство», «Школа і життя», «Північна бджола», «Російська думка».

Як літератор дебютувала в журналі «Північна бджола» дитячими патріотичними віршами. Перший

серйозний доробок прозою – «Оповідь садівника» (1870).

Потім настала черга ґрунтовного начерку «Історія відкриття школи в селі Олексіївка

Михайлівської волості» (1881), статей «Островський в застосуванні до читання в народі» (1887),

«Гаршин як народний та дитячий письменник» (1889), «Лермонтов в селі» (1892), серії нарисів

«Півроку з життя недільної школи» (1895-1897), творів «Оповідання Чехова «Баби» та «Чоловіки»

(1900), «З нотаток завідуючої недільної школи» (1901), «Читання шведських та норвезьких

письменників в селі та місті» (1903), «З записного зошита вчительки» (1906).

А. – автор відвертих і щирих спогадів «Передумане й пережите» (1912).

За її участі написана «Книга дорослих» (1899-1900), під безпосереднім керівництвом створено по-

над три десятки популярних навчальних посібників, причому деякі з них витримали до десяти пе-

ревидань.

Наша землячка – ініціатор і головна рушійна сила при підготовці тритомника «Що читати наро-

ду?» (1884-1906), в якому був розділ «Видання для народу українською мовою» і який витримав

17 (!) перевидань.

На своїй садибі у Харкові вона встановила перший у світі пам’ятник Тарасу Шевченку (1899).

Прогресивна просвітницька діяльність А. ще при житті набула широкого розголосу, в тому числі і

за кордоном.

У свою чергу, знаний літературний критик того часу М. Шелгунов писав про «маленький

землетрус, який вона викликала в умах інтелігентних людей».

У м. Львів одній з вулиць присвоєно ім’я нашої землячки.

Серед друзів та близьких знайомих А. – І. Франко, В. Короленко, А. Чехов, М. Лободовський, О.

Герцен, Ф. Достоєвський, Б. Грінченко, О. Островський, М. Міхновський, М. Павлик, В.

Данилевський, Д. Багалій, І. Тургенєв, Г. Успенський та ін.

АЛЬБЕРТІНІ Микола Вікентійович

Національний статус, що склався у світі: російський.

Публіцист. Псевдонім – Н. Старик.

З чиновницької родини.

Народився 12 (24) серпня 1826 р. у м. Остер Чернігівської губернії Російської імперії (нині –

Козелецький район Чернігівської області України).

Помер 31 липня (12 серпня) 1890 р. у м. Петербург Російської імперії (нині – м. Санкт-Петербург

РФ).

Закінчив Остерське повітове училище (1839), третю московську гімназію (1846), юридичний факу-

льтет Московського університету (1851).

Працював викладачем у 2-му московському кадетському корпусі (1851-1859), літредактором

журналу «Московський огляд» (1859), політичним оглядачем журналу «Вітчизняні нотатки»

(1859-1863), завідуючим відділом газети «Голос» (1863-1864), кореспондентом газети «Санкт-

Петербурзькі відомості» (1864-1866),чиновником Архангельського присутствія (1869-1871) та

ревельської губернаторської канцелярії (1872-1873), асесором губернського правління (1873-1876), директором естляндського тюремного комітету (1876-1879), чиновником Міністерства внутрішніх

справ Росії (1880-1883).

Зарахований до кабінету його Величності (1883-1888).

Друкувався в газетах «Північний вісник», «Голос», «Санкт-Петербурзькі відомості», журналах

«Вітчизняні нотатки», «Північні вісті», «Московський огляд», «Новий час».

Як літератор дебютував рецензією в журналі «Вітчизняні нотатки» (1857).

Потім настала черга статей «Політичні ідеї Токвіля і відгуки про нього в «Сучаснику», «Відповідь

«Сучасникові» (обидві – 1861),»Особливі напрямки в науці і журналістиці» (1863).

23

Поділяючи погляди французького соціолога А. Токвіля, настійливо пропагував те, що ми сьогодні

називаємо «західними цінностями», вважаючи за зразок британську суспільну систему. На цьому

підґрунті різко полемізував не тільки з владою, але й з т. зв. революційними демократами, в тому

числі з М. Чернишевським та М. Добролюбовим.

Внаслідок цього з владою стосунки у нашого земляка були більш ніж складними. Публікації

«Англійське державне та общинне облаштування й управління» (1860), «Про причини слабких

успіхів в деяких справах», «Особливий напрямок в науці та журналістиці» (обидві – 1863) викликали незадоволення. В результаті А. зазнав не лише жорсткої критики з боку слов’янофілів, а й постійних переслідувань з боку правлячого режиму.

Перший арешт стався 1861 р. Після звільнення за нашим земляком встановили таємний нагляд. І

він виїхав за кордон, де за власним зізнанням, почувався самотньо. Та «примусова еміграція» на-

довго не затяглася – публіциста незабаром відкликала в Росію… Слідча комісія.

Вчинивши психологічний тиск, знову заарештували і знову звільнили. Щоб 1866 р. кинути за гра-

ти – уже у т. зв. «справі гейдельберзької читальні» (декілька десятиліть вона була місцем

концентрації молоді, що не могла зреалізувати себе в Росії). Паралельно А. судили за статтю «Су-

дові порядки в прибалтійських губерніях», яку влада розцінила як таку, що підриває «устої».

Певний час А. таємно утримували в Петропавловській фортеці, а потім відправили у заслання в

Архангельськ. З забороною друкуватися.

Наш земляк не змирився і продовжував надсилати «незручні статті» в «Санкт-Петербурзькі

відомості». За порушення наказу «мовчати» непокірного вислали ще далі – у богом забуте м. Шен-

курськ (1867). Поліцейський нагляд тривав до кінця 1873 р.

Після повернення в Петербург А. знову пише, проте уже не з такою гостротою.

Серед друзів та близьких знайомих А. – М. Огарьов, М. Бакунін, В. Корш, П. Лавров, О. Герцен, С.

Дудишкін та ін.

АМАЛИЦЬКИЙ Володимир Прохорович

Національний статус, що склався у світі: російський.

Геолог, палеонтолог. Відкривач динозаврів Півночі.

З дворянської родини.

Народився 1 (2) липня 1860 р. в с. Старики Житомирського повіту Волинської губернії Російської

імперії (нині – Коростенський район Житомирської області України).

Помер 15 грудня 1917 р. в м. Кисловодськ Росії (нині – місто Ставропольського краю РФ).

Похований на місцевому цвинтарі.

Закінчив 3-ю Санкт-Петербурзьку гімназію, фізико-математичний факультет Санкт-

Петербурзького університету (1883).

Працював консерватором геологічного кабінету (1886-1889), викладачем Петербурзького

університету (1889-1890), Варшавського університету (1890-1904), Варшавського політехнічного

інституту (1904-1908), директором Варшавського політехнічного інституту (з 1908), Ростовського

університету.

Друкувався в «Працях Імператорського Санкт-Петербурзького товариства дослідників природи».

Перу нашого земляка належать наступні доробки: «Горбатовський повіт у геологічному й

ґрунтовому відношенні» (1885), «Про вік ярусу строкатих порід в Оксько-Волзькому басейні»,

«Кам’яновугільна й пермська системи Нижньогородської губернії», «Геологічний опис

Нижньогородської губернії з нарисом корисних копалин і геологічною картою»,

«Геологічна карта Нижегородської губернії» (усі – 1886), «Відкладення Пермської системи

Оксько-Волзького басейну» (1887), «Кам’яновугільна й пермська системи Нижньогородської

губернії», «Матеріали до пізнання фауни Пермської системи Росії (Мергелисто-піщані породи

Оксько-Волзького басейну)», «Про російські пермські антракозиди» (обидва – 1892), «Щоденник

спостережень на Малій Північній Двіні», «Геологічна екскурсія на північ Росії» (1897), «Значення

праць Ломоносова з мінералогії, геології» (1912), «Північнодвінські розкопки професора В. П.

Амалицького» (1921-1931).

Всього А. опублікував понад 40 наукових праць.

Брав участь у вивченні Донбасу, Нижегородської губернії, рік Сухона і Північна Двіна.

Досліджуючи пермські відкладення останніх, відкрив звіроподібних ящерів, які чудово

збереглися (1898). Численні залишки цієї фауни (кістяки, черепи, окремі кістки) складають

північнодвінську галерею Палеонтологічного музею в Москві, яка є найбагатшим і найкращим

аналогічним зібранням у світі. За це відкриття вченого удостоїли пам’ятника, на якому вибито

24

напис «В 1899 році тут проводив розкопки видатний геолог і палеонтолог Володимир Прохорович

Амалицький.1860 -1917 рр.» (м. Котлас, РФ, 2005).

Серед друзів та близьких знайомих А. – В. Докучаєв, Е. Незнамов, П. Барков, О. Іностранцев, П.

Земятченський, М. Ушинський та ін.

АМБОДИК-МАКСИМОВИЧ Нестор Максимович

Національний статус, що склався у світі: російський.

Лікар, письменник, перекладач. «Батько» акушерства; один з фундаторів фітотерапії і медичної

термінології; перший, хто отримав звання професора акушерства на теренах Російської імперії.

З родини священика.

Народився 7 листопада 1742 р. в с. Веприк Гадяцького полку Російської імперії (нині – Гадяцький

район Полтавської області України).

Помер 24 липня 1812 р. в м. Петербург Російської імперії (нині – м. Санкт-Петербург РФ).

Закінчив Києво-Могилянську академію (1755-1768), навчався в Санкт-Петербурзькому головному

народному училищі, Санкт-Петербурзькому військовому госпіталі, на медичному факультеті

Страсбурзького університету.

Працював викладачем в госпітальних школах Кронштадта й Петербурга (1775-1781), очолював

санкт-петербурзьку акушерську школу (з 1781), був головним акушером російської столиці, консультантом Калинківського медико-хірургічного інституту.

Почесний член Санкт-Петербурзької медичної колегії.

А.-М. небезпідставно називають батьком російського акушерства, першим фітотерапевтом, який

науково обґрунтував застосування в медицині лікарських трав. Він – теж вперше – впровадив на

теренах імперії застосування акушерських щипців, винайшов конструкцію ліжка для породіллі, розвивав масаж.

За його ініціативою в Санкт-Петербурзі засновано Повивальний інститут при Імператорській

родильні (1797).

Перу А.-М. належать перші російські підручники з ботаніки та акушерства.

Він також автор книг «Керівництво до пізнання і лікування хвороб людських зовнішніх і

внутрішніх» (1781), «Анатомо-фізіологічний словник» (1783), «Описання лікарських рослин»

(1783-1789), «Мистецтво повивання, або Наука про бабські справи» (1784-1786), «Novum medico-pathologico-chirurgicum vocabularum» (1785), «Коротке випробування багатьох зашкарублих думок

і забобонів відносно вагітних дружин, породіль й новонароджених дітей» (1786), «Фізіологія і

природна історія людини» (1787), «Емблеми і символи» (1788), «Ботаніки початкові основи»

(1795), «Лікарські настанови про хвороби» (1800), «Новий ботанічний словник» (1804).

Серед друзів та близьких знайомих А.-М. – С. Громов, Г. Корабльов, І. Лепехін, С. Хотовицький та

ін.

АНАСТАСЕВИЧ (Анастазі) Василь Григорович

Національний статус, що склався у світі: російський.

Поет, перекладач, видавець.

З поміщицької родини. Батько, Анастасевич Г. – член Київського магістрату.

Народився 28 лютого (11 березня) 1775 р. в м. Київ Російської імперії (нині – столиця України).

Помер 16 (28) лютого 1845 р. в м. Петербург Російської імперії (нині – м. Санкт-Петербург РФ).

Похований на Смоленському цвинтарі.

Закінчив Києво-Могилянську академію (1786-1793).

Працював домашнім учителем в Курську (1793-1795), служив піхотинцем в Малоросійському

корпусі (1795-1800), брав активну участь у створенні Міністерства освіти Росії, обіймав посаду

помічника начальника відділу польського і малоросійського права «Комісії з складання законів»

(1809-1811), видавав журнал «Вулик» (1811-1812), був цензором (до 1830)

Друкувався в журналах «Новини літератури», «Північний вісник», «Ліцей», «Журнал російської

словесності», «Вулик».

А. – автор «Нотаток з міста Полоцька», «Нотаток з Херсону в Крим і назад», «Розпису російським

книгам для читання з бібліотеки В. Плавильщикова» (1820), «Коротких даних про всі з 1707 по

1823 р. Періодичні видання, що виходили в Росії, і відомості» (1822), «Розпису російським книгам

для читання з бібліотеки Олександра Смирдіна» (1828).

25

Його перу належить переклад «Про умови поміщиків з селянами» В. Стройновського (1809),

«Литовського статуту» (1811), «Огляд стернової книги барона Розенкампфа» (1839), низка статей, віршів.

Наш земляк – бібліограф-теоретик, він склав бібліографічний покажчик російських періодичних

видань за 1707-1823 рр.

Збирав і публікував матеріали з етнографії та історії України.

Двічі його кандидатура висувалася в члени Російської академії наук, але обраним не був. За те, що

як цензор, дозволив публікацію «Конрада Валенрода» А. Міцкевича, звільнили з роботи без пенсії

(1830).

Бібліотека А. (А.) після його смерті щезла.

Серед друзів та близьких знайомих А. – Є. Болховітінов, В. Караджич, А. Чарторийський, В.

Сопіков, К. Калайдович, О. Смірдін, І. Снєгірьов, Ф. Цвєтаєв, М. Румянцев, І. Варакін та ін.

АНДРЄЄВ Микола Миколайович

Національний статус, що склався у світі: російський.

Фізик, перекладач. Фундатор гідроакустики на теренах СРСР; автор теорії розповсюдження звуку

в рухомих середовищах.

З чиновницької родини.

Народився 16 (28) липня 1880 р. в с. Курмани Полтавської губернії Російської імперії (нині –

Недригайлівський район Сумської області України).

Помер 31 грудня 1970 р. в м. Москва СРСР (нині – столиця РФ).

Навчався в 5-й Московській гімназії (1890-1893), закінчив Московський кадетський корпус (1893-1898), навчався в Московському технічному училищі (1898-1899), слухав лекції в Московському

(1900-1902), Гетінгенському (1904-1906) університетах, закінчив Базельський університет (1909).

Працював креслярем в управлінні Києво-Воронезької залізниці, рахівником Московської міської

управи, учителем низки навчальних закладах (1909-1912), лаборантом (1912-1914), викладачем

(1914-1917) Московського університету, Омських сільськогосподарського і політехнічного

інститутів (1918-1920), науковим співробітником Всесоюзного експериментального

електротехнічного інституту (1920-1926), Ленінградської фізико-технічної лабораторії (1926-1940), Фізичного інституту академії наук СРСР (1940-1954), завідуючим відділом Акустичного

інституту академії наук СРСР (1954-1963).

Наш земляк – фундатор і редактор першого на теренах СРСР науково-популярного фізичного

журналу «Лелітка» (1922-1927).

Член Французького фізичного товариства (1908).

Член Міжнародної комісії з акустики (1953).

Академік академії наук СРСР (1953).

Академік Польської академії наук (1955).

Почесний доктор технічних наук дрезденської Вищої технічної школи (1959).

Заслужений діяч науки і техніки РРФСР (1960).

Герой Соціалістичної Праці (1970).

Спеціалізувався з проблем біологічної, фізичної, архітектурної і технічної акустики; теорії

коливань; розповсюдження звукових хвиль; шуму літаків; архітектури акустики; акустичних хвиль

кінцевої амплітуди; п’єзоелектрики, теорії телефону, фізичних основ акустики музичних

інструментів.

Друкувався в журналах «Питання фізики», «Журнал прикладної фізики», «Лелітка», «Журнал

експериментальної і теоретичної фізики», «Вісті академії наук СРСР», «Журнал Російського

фізико-хімічного товариства», «Акустичний журнал», «Журнал технічної фізики».

Як вчений дебютував науковою статтею «Про застосування оптичних властивостей рідин для

вивчення полімеризації і аналогічних нею явищ» (1908).

Потім настала книг наступних доробків: «Про застосування оптичних властивостей рідин до

вивчення полімеризації і аналогічних з нею явищ» (1908), «До дисперсії затухаючих хвиль»,

«Теоретичне і експериментальне дослідження впливу температури на дисперсію світла» (обидва –

1909), «Грати, призма, резонатор» (1915), «Про вплив діелектрика на коливання конденсатора»

(1916), «Електричні коливання і їх спектри» (1917), «Гострота слуху» (1924), «Вступ до механіки»

(1922), «Технічний амплітудометр» (1925), «Аналогія між механікою і оптикою» (1927),

«Рівновага і коливання п’єзоелектричного кристала» (1928), «Сигналізація і розвідка за

допомогою інфрачервоних променів» (1931), «Акустика рухомого середовища» (1934), «Про

26

ковзання звуку уздовж поглинаючих меж» (1936), «Шум літака і чи можна його заглушити»

(1942), «Тепло і холод» (1948), «Про органи слуху у комах» (1955).

Перу нашого земляка також належать дослідження «Про наведене рівняння струни», «Основні

рівняння телефону», «Про дерево для музичних інструментів», «Дослідження одного звукового

приймача».

Перекладав А. Пуанкаре, А. Ейнштейна.

Особисте життя рожевим не було: А. рано втратив батьків (1885); його за участь в студентських

хвилюваннях заслали до Саратовської губернії (1899), а за відсутність атестату – відрахували з

Гетінгенського університету (1906).

Ім’я нашого земляка присвоєно Московському акустичному інститутові.

Його пам’яті Г. Гльокін присвятив книгу «Микола Миколайович Андрєєв (1880-1970)» (1980).

Серед друзів та близьких знайомих А. – Л. Вельський, М. Бугайов, П. Лєбєдєв, Н. Рябініна, Б.

Введенський, К. Теодорчик, О. Предводителєв, Є. Бедер, С. Ржевкін, Г. Горелік, Е. Маєр, І.

Угольніков, В. Рейхардт, І. Славік, Е. Гільм, А. Іоффе, Ю. Сухаревський, І. Русаков та ін.

АНДРІЄВСЬКИЙ (ПРОКОПОВИЧ) Степан Семенович

Національний статус, що склався у світі: російський.

Лікар, вчений, державний діяч. Один з ініціаторів створення медико-хірургічної академії в Києві.

З родини священика.

Народився в 1760 р. в с. Салтикова Дівиця Ніжинського повіту Російської імперії (нині –

Куликівський район Чернігівської області України).

Помер 19 грудня 1818 р. в м. Астрахань Росії (нині – обласний центр РФ). Похований на

місцевому цвинтарі.

Навчався в Києво-Могилянській академії, закінчив Кронштадську медичну школу при морському

шпиталі (1778-1780).

Був прозектором в Санкт-Петербурзькому медико-хірургічному училищі, постійним членом

Державної медичної колегії, очолював Санкт-Петербурзьку медико-хірургічну академію, служив у

Міністерстві фінансів, віце-губернатором Гродненської й Київської губерній, астраханським

цивільним губернатором (1811-1818).

На астраханській посаді залишив добру пам’ять про себе тим, що заборонив гуртове

перекуповування хліба, встановив на нього тверді ціни й заборонив вивозити зерно за кордон

доти, доки місцеві потреби не будуть повністю вдоволені.

А. (П.) вдалося позитивно вирішити питання вільного вилову риби у Волзі і менших ріках, яку

дозволили реалізовувати у спеціально відведених місцях за цінами, затвердженими губернатором.

Контроль здійснювали спеціальні наглядачі з числа шановних міщан та купців.

За дорученням Сенату вивчав невідому хворобу в Челябінському повіті Єкатеринбурзької

провінції Уфимського намісництва. Назвав ту «сибірською виразкою», довівши її зоонозну і

інфекційну природу. В ході пошуків ліків сам себе заразив небезпечною болячкою (1788).

Склав один з перших на берегах Дніпра медико-топографічних описань «Обсервація в

Чернігівській губернії» (1783).

А. (П.) – автор книг «Про сибірську виразку», «Коротке описання сибірської виразки», «Про рак»,

«Про кісткові пухлини», «Про глисти», «Про нагнивання кісток черепа», «Про походження

заразливих хвороб», «Інструкція фізікату».

Залишив він і наступні державницькі проекти: «Про встановлення торгової компанії з Персією та

іншими областями по Каспійському морю», «Зауваження щодо справ Хіви, Бухари і Туркменії»,

«Про заснування в Астрахані водохідної школи»

Серед друзів та близьких знайомих А. (П.) – М. Карпінський, хан Жангір, Я. Саполович та ін.

АНДРІЄВСЬКИЙ Іван Самойлович

Національний статус, що склався у світі: російський.

Перекладач, медик.

З родини священика.

Народився в 1759 р. в с. Дроздівка Ніжинського повіту Київської губернії Російської імперії (нині

– Куликівський район Чернігівської області України).

Помер 17 (29) жовтня 1809 р. в м. Москва Російської імперії (нині – столиця РФ).

Навчався в Київській духовній семінарії, Києво-Могилянській академії, закінчив медичний

факультет Московського університету.

27

Працював помічником прозектора, прозектором, ад’юнктом при анатомічному театрі

Московського університету, екстраординарний професор медичного факультету (з 1805).

Друкувався в журналі «Справа від неробства»,

Як літератор дебютував перекладами творів італійського містика Л. Скополі «Надійне добро»

(1786) та «Лайка духовна, або Наука про довершену перемогу над самим собою» (1787).

Потім настала черга доробків «Дієтика» (1791), «Новий повний методичний підручник кінський, скотячий та інших домашніх тварин» (1793), «J. F. Waltheri Myologiae Ueber manualis, in usum anatomes studiosorum translatus in linguam latinam» (1795), «Dissertatio inauguralis medica, sistens observationes anatomicas, susceptionem intestinorum verminosam illustrant e s» (1803), «Короткий

начерк анатомії домашніх тварин» (1804), «Початкові основи медицини, ветеринарії, або Про

тваринолікування» (1805).

Перекладав з латинської, польської, французької, німецької мов, серед чого «Оптика натури»

(1792), «Настанова по попередження армійських хвороб і збереження здоров’я

військовослужбовців» Г. Прінгля (1807 г.).

Ось що пише про нашого земляка в книзі «Лайка духовна» в Росії» A. Мосін: «Перший російський

переклад книги вийшов 1787 року. На титульному листі позначено: «Лайка духовна, або Наука

про перемогу над самим собою. Переклав І.М.У.С. (Імператорського Московського Університету

Студент) Іван Андрієвський». Трагічна доля цього... перекладу... Відразу після виходу книгу

конфіскували. Мабуть, недремне око духовного цензора розгледіло небезпеку західного, католицького, впливу на душі православних. Не допомогло й те, що Іван Андрієвський не

послався на ім’я автора. Проте в 1794 році в Москві з’явилася книга за назвою: «Подвиг

християнина проти спокус. З іноземної мови на російську переклав Лікар і Імператорського

Московського Університету Прозектор Іван Андрієвський». Цього разу справа обійшлася без

конфіскації. Ймовірно, увагу цензора відвернула та обставина, що перший розділ книги змінився

до невпізнанності, а замість скорочення І.М.У.С. з’явилося повне наукове звання перекладача».

Серед друзів та близьких знайомих А. – В. Капніст, І. Кондратковський, М. Львов та ін.

АНДРІЄВСЬКИЙ Павло Аркадійович

Національний статус, що склався у світі: російський.

Критик, фейлетоніст. Псевдонім – Голка.

З дворянської родини. Батько, Андрієвський А., – голова Катеринославської казенної палати; мати

– з старовинного роду Герсеванових.

Народився 29 червня (11 липня) 1849 р. у м. Харків Російської імперії (нині – адміністративний

центр однойменної області України).

Помер 20 березня (1 квітня) 1890 р. у м. Київ Російської імперії (нині – столиця України).

Закінчив Катеринославську гімназію (1866), юридичний факультет Харківського університету

(1871).

Працював слідчим у м. Самара (1873-1875), присяжним повіреним округу Московської судової па-

лати (1875-1880), присяжним повіреним Київського судового округу (з 1880), видавцем-редактор

київської літературно-політичної газети «Зоря» (1880-1886), фейлетоністом редакції газети

«Київське слово» (1886-1889).

Друкувався в газетах «Самарський довідковий аркуш», «Київське слово», «Зоря», «Київський

аркуш», «Киянин».

Як літератор дебютував театральною рецензією в газеті «Самарський довідковий аркуш» (поч. 70-

х).

Потім настала черга драми «Хвороба століття» (1878), комедії «Привиди» (1879).

Перу А. належать книги «Щоденник людини-гультіпаки» (1886), «Голка. Гумористичні оповідан-

ня» (1888).

Нашому землякові приписують також пародію на «Горе від розуму» Д. Фонвізіна.

А ось яку бувальщину про нього переповідають уже понад століття: «У дореволюційному Києві

існувало Драматичне товариство, яке об’єднувало аматорів сцени. Спектаклі, поставлені ними, збирали немало публіки, відгуки про них поміщала місцева преса. У газеті «Зоря» не раз йшлося

про талановиту гру актора-любителя Павла Андрієвського. Це викликало іронічні посмішки, оскільки редактором «Зорі», за двиним збігом обставин, був... П. Андрієвський. Якось останні грав

роль Хлестакова. Опісля два дні на шпальтах «Зорі» друкувалася розгромна рецензія на

Хлестаков. «Для чого ви це зробили, Павле Аркадійовичу?» – запитали у редактора і актора-

28

аматора. «Щоб довести свою неупередженість до самого себе, – відповідав той. – Граю добре – і

відгук маєте позитивний, а граю погано – так і пишу».

Серед друзів та близьких знайомих А. – Є. Струйська, А. Альтшуллер та ін.

АНДРІЄВСЬКИЙ Сергій Аркадійович

Національний статус, що склався у світі: російський.

Поет, перекладач, літературний критик, судовий оратор. Фундатор теорії слов’янського судового

красномовства на теренах Російської імперії.

З дворянської родини. Брат, Андрієвський П., – письменник.

Народився 29 грудня 1847 р. (10 січня 1848 р.) в с. Олександрівка Слов‘яносербського повіту Кате-

ринославської губернії Російської імперії (нині – Луганська область України).

Помер 9 листопада 1918 р. в м. Петроград Росії (нині – м. Санкт-Петербург РФ).

Закінчив юридичний факультет Харківського університету (1865-1869).

Працював слідчим в м. Карачів Орловського судового округу (1870), товаришем прокурора Ка-

занського окружного суду (1870-1871) і Петербурзького окружних судів (1871-1878),

юрисконсультом Міжнародного банку (1878), адвокатом (з 1878).

Друкувався в журналах «Новий час», «Російська думка», «Вісник Європи», «Щорічник

імператорських театрів».

Як літератор дебютував в журналі «Вісник Європи» перекладами низки французьких поетів та Е.

По (усе – 1878).

Окремим виданням вийшли «Вірші» (1886).

А. публікує книги «Промови захисника», художні достоїнства якої високо оцінив А. Чехов, та «Лі-

тературні читання» (обидві – 1891).

Найширшого розголосу набув фундаментальний огляд російської та європейської поезії за чотири

десятиліття під промовистою назвою «Виродження рими» (1901), в якій автор прийшов до сумно-

го висновку: думка стала ворогом римованих рядків.

Перекладав Ш. Бодлера, В. Гюго, А. Мюссе, Ф. Сюллі-Прюдома.

Посмертно видрукувана двотомна автобіографічна «Книга про смерть» (1922-1924).

За свідченнями сучасників, А. небезпідставно вважався настільки непересічною особистістю, що

за життя став прообразом героїв для відомих письменників М. Горького («Життя Клима Самгі-

на»), П. Боборикіна («Зрадник»), Д. Мережковського («Юліан Відступник»).

Проте життя його не було вистелено трояндами.

За те, що українець відмовився виступати обвинувачувачем на сфабрикованому, як він вважав, процесі по т. зв. «справі Засулич» (підозрювалася у замаху на життя петербурзького

градоначальника Ф. Трепова), міністр юстиції граф Пален відправив неслуха у відставку (1878).

У свою чергу, батьки не дали йому благословення на одруження з коханою не «білої крові». Син, знехтувавши забороною, пов’язав свою долю з дочкою капітана у відставці, незважаючи на те, що

йому, позбавленому будь-якої матеріальної підтримки, довелося поневірятися.

Більшовицька революція залишила видатного юриста будь-який коштів на існування: наш земляк

змушений був продавати усе, що нажив, не виключаючи книг. Зі скрути так і не вибабрався, бо за

чотири і два роки до смерті писав: «Пригнічують матеріальні труднощі», «Я зовсім зацькований

всілякими сімейними негараздами», «Хворію, бідую, доживаю…».

До того ж, кохану дружину А. спіткало два інсульти поспіль, і вона не тільки пересувалася з

неймовірними зусиллями, а й погано говорила, мала проблеми з пам’яттю.

Серед друзів та близьких знайомих А. – А. Чехов, А. Коні, П. Боборикін, М. Карабчевський, О.

Урусов, Д. Мережковський, Я. Полонський та ін.

АНДРУСОВ Микола Іванович

Національний статус, що склався у світі: російський.

Геолог, стратиграф, палеонтолог. Один з фундаторів палеоекології на теренах Російської імперії.

Виконав перший геологічний опис Керченського півострова. У стратиграфії існує науковий термін

«карти Андрусова».

З військової родини. Батько, Андрусов І., – морський офіцер.

Народився 7 (19) грудня 1861 р. в м. Одеса Російської імперії (нині – адміністративний центр

однойменної області України).

Помер 27 квітня 1924 р. в м. Прага (нині – столиця Чеської Республіки). Похований на місцевому

цвинтарі.

29

Закінчив Олександрівську керченську гімназію (1880), Новоросійський університет (1884).

Стажувався у Відні, Загребі, Кроації, Італії, Тиролі, Мюнхені (1885-1887), працював лаборантом

геологічного кабінету Новоросійського університету (1889-), викладачем Петербурзького

університету (1893-), Юр’ївського (Тартуського) університету (1896-1905 ), Київського

університету (1905-1912), Петербурзьких вищих жіночих курсів (1912-1914), директором

Геологічного музею Петроградської Академії наук (1914-1918), викладачем Таврійському

університеті (1918-1919), співпрацював з Геологічними кабінетами Паризького Сорбоннського

(1921-1922) та Празького Карлового (1922-1924) університетів.

Брав участь в океанографічних експедиціях на Чорному (1890) та Мармуровому морях (1894), в

затоці Кара-Богаз-Гол (1897).

Академік Петербурзької (1914), Російської (1917), Української (1920) академій наук, почесний

член Московського товариства дослідників природи (1915), Російського мінералогічного

товариства.

Лауреат Ломоносівської премії (1898).

Друкувався в «Геологічному віснику», «Бюлетені Московського товариства дослідників природи»,

«Працях Петербурзького геологічного музею».

Дебютував науковою працею «Нотатки про геологічні дослідження в околицях міста Керчі»

(1884).

Потім настала черга доробків: «Про третинні відкладення Дагестану» (1888), «Керченський вапняк

і його фауна» (1890), «Геотектоніка Керченського півострова» (1893), «Живі і викопні дрейсенсіди

Євразії» (1897), «Критичні замітки про російський неоген» (1909), «Про стратиграфічний стан так

званих конкських прошарків» (1910), «Про вік і стратиграфічний стан акчагильських прошарків»

(1912), «Викопні моховиті рифи Керченського і Таманського півостровів» (1909-1912).

Ці праці склали епоху в стратиграфії, палеонтології, палеографії, палеоекології, океанології і

отримали визнання у всьому світі, а також сприяли відкриттю родовищ нафти на нових

територіях.

А. першим довів наявність зараження вод Чорного моря нижче 100 метрів сірководнем.

Одружився наш земляк з Надією Шліман (1889). Мав з нею трьох синів і двох доньок.

Залишаючись байдужим до політики, наслідки революції 1917 р. дуже швидко відчув на собі: голод, холод, параліч роботи Геологічного музею. А. повертається до Криму – тут хоч тепліше.

Особисте життя А. не було солодким. Приміром, він дуже хотів навчатися в аспірантурі, проте

туди його не прийняли: завадили «неправильні погляди», а також університетська догана за те, що

осмілився підписати лист на захист І. Мечникова та групи інших професорів, за політичними

мотивами відправленими у відставку.

Не легко йому працювалося в Київському університеті уже й викладачем. Консервативно

налаштований у своїй більшості професорський склад прохолодно і з підозрою ставився до

«неблагонадійного» колеги, який, до того ж, з цих причин стояв на обліку в поліції.

Два сини нашого земляка під час першої світової війни перебували на фронтах, а доньки –

перехворіли тифом.

І ще одна трагедія: в експедиції на Кольський півострів трагічно гине старший син Леонід (1919).

Внаслідок нервового стресу та інсульту вченого паралізувало. Не маючи ні найменшої змоги в

умовах громадянської війни забезпечити хворому кваліфіковану медичну допомогу, сім’я емігрує.

Живе за кордоном більш ніж скромно, рахуючи буквально кожен франк.

Іменем нашого земляка названо село Андрусово Сімферопольського району, водогін у м. Єнікале, тераси в східній частині Південного берегу Криму, грязьові сопки на Керченському півострові на

дні Чорного моря.

Серед друзів та близьких знайомих А. – В. Вернадський, І. Мечников, М. Баярунас, Г. Шліман, І.

Синцов, О. Ковалевський, Ф. Врангель, В. Заленський, Е. Зюсс, Е. Ог, М. Неймар, І. Вальтер, К.

Ціттель, В. Мокринський, Б. Личков, С. Гатуєв та ін.

АНТОНОВИЧ Максим Олексійович

Національний статус, що склався у світі: російський.

Публіцист, критик. Псевдонім – Сторонній сатирик.

З родини церковного служителя. Батько, Антонович О., – паламар.

Народився 27 квітня (9 травня) 1835 р. в м. Білопілля Харківської губернії Російської імперії (нині

– районний центр Сумської області України).

Помер 14 листопада 1918 р. в м. Петроград Росії (нині – м. Санкт-Петербург РФ).

30

Закінчив Охтирське духовне училище, Харківську семінарію (1855), Петербурзьку духовну акаде-

мію (1859).

Майже три роки займався репетиторством. Вийшовши з духовного звання, понад три десятиліття

обіймав посаду чиновника Військового міністерства, працював клерком в правлінні Лібаво-Ромен-

ської залізниці, в Державному банку, був критиком журналу «Сучасник».

Друкувався в газетах «Нариси», «Тифліський вісник», журналах «Народне читання», «Космос»,

«Слово», «Новий огляд», «Гірничий журнал», «Минулі роки», «Російська думка», «Праці

Імператорського Вільного економічного товариства», «Енциклопедичному словнику» П. Лаврова.

Активно співробітничав з «Сучасником», де очолював літературно-критичний відділ, а згодом – і

допомагав редагувати часопис, заснований ще О. Пушкіним.

Як літератор дебютував в журналі «Сучасник» статтею «Що іноді відкривається в ліберальних

фразах» (1859).

Видрукував скандальну брошуру «Матеріали до характеристики сучасної російської літератури.

Літературне з’ясовування з М. Некрасовим» (у співавторстві з Ю. Жуковським).

Перу А. належать публікації: «Сучасна філософія», «Два типи сучасних філософів», «Про

гегелівську філософію» (усі –1861), «Торжество нісенітників», «Юрикам» (обидві – 1864),

«Єдність сил природи» (1865), «З приводу книги Шрадера «Порівняльне мовознавство та первісна

історія» (1887), «Спогади з приводу вшанування Бєлінського» (1898), «Арешт Чернишевського»

(1906), «Матеріали до біографії Чернишевського» (1908).

Починаючи з 1869 р. п’ять років поспіль А. займається виключно перекладацькою діяльністю («Іс-

торія французької революції Л. Блана, «Геологія» А. Гейки, «Фізика» Б. Стюарта тощо).

Повернувшись до активної публіцистики, звинуватив І. Тургенєва в «плагіаті у Щедріна», а роман

«Батьки й діти» назвав карикатурою на різночинців. Каменя на камені не залишив від роману Ф.

Достоєвського «Брати Карамазови», не побачивши в ньому бодай крихітних художніх достоїнств.

В поезії М. Некрасова вбачав «дидактику».

В статтях «Сучасний стан літератури» та «Замітки про журнали і газети» (1878) різко виступив

проти «акул пера», середовище яких, на його погляд, роз‘їли «отрута меркантилізму», «фразерст-

во» та споглядальність (чи не схожа ситуація з нинішньою в Україні?).

Наш земляк залишив по собі мемуари про М. Чернишевського, М. Добролюбова, М. Некрасова.

В 70-х роках А. захопився геологією і навіть здійснив відкриття, довівши наявність на берегах За-

хідної Двіни слідів вторинного прошарку девонської формації. Видрукував доробки: «Льодяникові

сліді на острові Гохланді» (1882), «Чарльз Дарвін та його теорія» (1896).

Побачили світ його «Вибрані статті. Філософія. Критика. Полеміка» та «Вибрані філософські

твори».

Особисте життя А. не обійшлося без труднощів. Він дуже рано втратив батьків, ріс круглим

сиротою. Певний час змушений був з сім’єю перебиватися з хліба на воду за кордоном (1866-1868).

Серед друзів та близьких знайомих А. – П. Лавров, М. Чернишевський, М. Некрасов, Ю.

Жуковський, М. Добролюбов, Г. Єлисеєв та ін.

АНТОНОВСЬКИЙ Михайло Іванович

Національний статус, що склався у світі: російський.

Перекладач, журналіст, видавець.

З дворянської родини.

Народився 30 вересня (11 жовтня) 1759 р. в с. Борзна Чернігівського полку Російської імперії

(нині – районний центр Чернігівської області України).

Помер в 1816 р. в м. Петербург Російської імперії (нині – м. Санкт-Петербург РФ).

Навчався в Києво-Могилянській академії (1772-1779), Московському університеті (1779-1783).

Працював секретарем з міністеріальних, адміралтейських та флотських справ Адміралтейств-

колегії (1783-1790), правителем канцелярії командуючого флотом адмірала В. Чичагова (1789-1790), інспектором Морського кадетського корпусу (1794-1796), бібліотекарем привезеної з

Варшави колекції книг, які у подальшому склали кістяк Публічної бібліотеки (1796-1810). Брав

активну участь у виданні журналу «Громадянин, що розмовляє» (1780-і рр.).

Один з засновників Товариства друзів словесних наук (1784).

Супроводжував Катерину ІІ в поїздці по Україні й Криму (1787).

Класифікував 150000 книг, виданих різними мовами.

31

Як письменник дебютував ще студентом в журналі «Вечірня зоря» перекладом з латинської творів

Д. Локка «Про пізнання божого буття» та «Про буття бога» (1782).

Потім були «Нурзагад, невмируща людина» Ф. Шерідана (1792), «Найновіший оповідний

землеопис усіх чотирьох частин світу» Е. Тоце та Ф. Остервальда з власноручними «російськими»

додатками (1795), «Надійні ліки від упередження умів» К. Еккартсгаузена, «Бібліотека духовна» з

поданим анонімно забороненим трактатом Г. Сковороди «Наркіз, або Пізнай себе» (обидві – 1798),

«Історія Малої Росії», «Росіани – малоросійські козаки» (обидві – 1799), «Військові дії російського

флоту проти шведського (1826).

А. видав книги «Листування імператриці Катерини II з Вольтером» (1802), «Серце і закони

Катерини Великої» (1804), «Вирішення публічного завдання Московського університету про те, коли слов’яни переселилися в Росію і кого літописець Нестор називає волохами» (1806), а також

військові доктрини Петра та О. Суворова, викладені популярним стилем(1807-1809), безліч

географічних та статистичних праць.

Планував наш земляк написати історію Русі у восьми частинах, але свого задуму, схоже, так і не

здійснив.

Проте життєвий шлях нашого земляка не був встелений трояндами. Так, з моменту відставки з

Адміралтейств-колегії він був змушений жити, по суті, виключно літературною працею, про що

пізніше зазначав: «Перекладаючи та вигадуючи для книгопродавців й друкарів книги за найменшу

платню, аби лише запобігти голодній смерті».

Спротив влади викликала «обурлива» книга «Найновіший оповідний землеопис усіх чотирьох

частин світу», насамперед, додатки складені А. Сміливця заарештували й неодноразово

допитували в Таємничій експедиції, а весь тираж видання – знищили. Зазнав неабияких утисків

письменник і внаслідок публікації «Наркіза…» Г. Сковороди.

Не отримав А. й посади історіографа, на яку небезпідставно претендував. Навпаки, його звільнили

навіть з скромної посади бібліотекаря без нагороди чином та пенсії. Останні роки він прожив у

страшенних злиднях, перебиваючись тим, що дадуть друзі.

Серед друзів та близьких знайомих А. – Ю. Трубецькой, В. Долгорукий, Павло I, О. Радищев, Г.

Державін, І. Чернишов, А. Прокопович-Антонський, П. Сохацький, О. Черкаський. І. Сафонович, С. Завалієвський та ін.

АНТОНСЬКИЙ-ПРОКОПОВИЧ Антон Антонович

Національний статус, що склався у світі: російський.

Педагог, видавець.Редактор першого природознавчого журналу на теренах Російської імперії; першим почав читати в Московському університеті натуральну історію російською, а не

латинською, мовою.

З родини священика.

Народився в 1762 р. в м. Прилуки Прилуцького полку Російської імперії (нині – районний центр

Чернігівської області України).

Помер 8 липня 1848 р. в м. Москва Російської імперії (нині – столиця РФ). Похований у

родинному склепі Донського монастиря.

Навчався в Києво-Могилянській академії (1773-1782), слухав лекції на медичному та

філософському факультетах Московського університету (1782-1784).

Був бакалавром Учительського інституту (1784-1787), секретарем у справах Московського

університету (1787-1789), викладачем (1789-1791), директором (1791-1824), благородного

пансіону при Московському університеті, ректором Московського університету (1819-1826), чиновником Московського імператорського товариства сільського господарства.

Видавав журнал «Відпочиваючий працелюб», редагував перший російський природознавчий

журнал «Магазин натуральної історії, фізики й хімії», а також «Землеробське товариство», брав

участь у випуску «Вечірньої зорі».

Шість разів поспіль обирався деканом фізико-математичного факультету.

Член Російської академії наук (1813), почесний член імператорської Академії наук (1841).

Член Товариства любителів російської словесності (1820).

Член Вільного економічного товариства (1805), віце-президент Московського

сільськогосподарського товариства (1845-1848).

Голова Зборів університетських вихованців (1784).

Кавалер орденів Св. Анни II ступеня (1808), Св. Володимира III ступеня (1811), Св. Станіслава I ступеня (1846).

32

Багато років поспіль він – незмінний староста церкви святого Миколая Хлинівського, один з

керівників московського біблійного товариства.

Друкувався в журналах «Вранішня зірка».

Перу нашого земляка належать книги «Три загадки» (1782), «Слово про початок і успіхи в науках, особливо в натуральній історії» (1791), «Слово про виховання» (1798), «Про виховання» (1818), 10-томний «Енциклопедичний довідник з натуральної історії, фізики й хімії».

А-П.. – автор доробків «Про переваги і недоліки російської мови», «Думки про відмінності

наголосу», «Про користь освіти, про вплив на неї мови», «Читання для серця й розуму», «Літера А

похідної мови», «Звіт про візитацію училищ Рязанської губернії в 1805 році».

Він також написав та видав два десятки учбових посібників, які довго вважалися найкращими.

Імператор Микола І надіслав до університету інспекцією, яка виявила серед студентів «крамольні»

настрої, за що ректора звільнили з посади (1826).

Серед друзів та близьких знайомих А.-П. – М. Гнідич, В. Капніст, Ф. Політковський, О. Пушкін, М. Лермонтов, М. Карамзін, С. Глаголєвський, І. Дмитрієв, В. Жуковський, М. Павлов, М.

Десницький, О. Грибоєдов, М. Новиков, Д. Писарєв, В. Одоєвський, Д. Дашков, М. Фонвізін та ін.

АНТОЩЕНКО Лаврентій Євтихійович

Національний статус, що склався у світі: російський.

Священик. В чернецтві – Леонід (1888). Зарахований до лику святих Російською Православною

Церквою (2002).

З селянської родини.

Народився 6 (19) серпня 1872 р. в с. Маломиколаївка Бахмуцького повіту Катеринославської

губернії Російської імперії (нині – Петропавлівський район Дніпропетровської області України).

Розстріляний більшовиками 7 січня 1938 р. у в’язниці м. Йошкар-Ола Марійської АРСР (нині –

Республіка Марій Ел РФ). Місце поховання – не відоме.

Отримав домашню освіту.

Був ченцем, ієроченцем Свято-Троїцької Сергієвої Лаври Московської єпархії (1888-1895), скарбником Чудового монастиря (1895-1908), керівником двору Пекінської місії в Санкт-

Петербурзі (1908-1927), єпископом Переславль-Залєським, вікарієм Владімірської єпархії (1927-1930), єпископом Олександрівським, вікарієм Владімірської єпархії (1932), єпископом

Кунгурським (1934-1935), єпископом Марійським (1937).

За «відмінно-старанну і корисну службу Церкві Божій» нагороджений наперсним хрестом (1913).

Уперше заарештований за «церковну діяльність» (1922) і провів у в’язниці місяць.

Удруге заарештований за «антирадянську діяльність, протидію заходам влади, зберігання

контрреволюційної літератури, провокації масових безладів на грунті поширення чуток про

закриття церков» (1930) і засуджений до 5 років позбавлення волі. Покарання відбував в

Пінюгінських концтаборах Кіровської області СРСР (1930-1932).

Утретє заарештований за «активну церковну діяльність» (1932) і засланий в м. Балахна

Нижньогородської області (1932-1933) і м. Сенгілей Ульянівської області СРСР (1933-1934).

Учетверте заарештований за «контрреволюційну діяльність і створення церковно-фашистської

організації» (1937). Сталінською «трійкою» засуджений до розстрілу.

Посмертно реабілітований (1989).

У м. Йошкар-Ола (РФ) встановлено пам’ятник нашому землякові (2008).

День пам’яті – 25 грудня (7 січня).

Серед друзів та близьких знайомих А. – С. Страгородський, Д. Ремов, А. Жадановський, А.

Олександров, В. Богоявленський, С. Савельєв, І. Фігуровський та ін.

АРАБАЖИН Костянтин Іванович

Національний статус, що склався у світі: російський.

Історик літератури, перекладач, критик. Псевдоніми К. – Не-я, К. Недоля.

З дворянської родини. Двоюрідний брат, Білий А., – письменник; близький родич, Антонович В., –

історик, археолог, етнограф.

Народився 2 (14) січня 1866 р. в м. Канів Київської губернії Російської імперії (нині – районний

центр Черкаської області України).

Помер 13 липня 1929 р. у м. Рига (нині – столиця Республіки Латвія).

Закінчив першу київську гімназію (1883), історико-філологічний факультет Київського універси-

тету (1884-1890).

33

Був викладачем петербурзького Миколаївського кадетського корпусу, Вищих жіночих курсів, Ви-

щих театральних курсів, редактором газети «Північний кур’єр» (1899-1900), професором Гельсин-

форського університету (1913-1919), видавцем гельсінкських газет «Російський голос» (1918),

«Російський аркуш» (1918-1919), «Російське життя» (1919), «Світанок» (1919-1920), професором

Латвійського університету (1920), ректором Руського інституту університетських знань (1921-1929).

Друкувався в газетах «Вільна Україна», «Біржові відомості», «День», «Північний кур’єр»,

«Кавказькі мінеральні води», журналах «Театр і мистецтво», «Народ», «Зоря», «Діло», «Всесвітній

вісник», «Щорічник імператорських театрів», готував статті для словників Ф. Брокгауза, а також

С. Венгерова.

Як літератор дебютував комедією «Поперед спитайся, а тоді і лайся» (1885), написаною

українською мовою.

Кандидатський доробок А. «Казимир Бродзинський та його літературна діяльність» (1891) удостоївся як премії ім. М. Пирогова, так і почесної відзнаки російської Академії наук.

З цікавістю були зустріті книги нашого земляка «Публічні лекції про російських письменників»

(1909), «Л. Андрєєв. Підсумки творчості» (1910), «Етюди про російських письменників» (1912),

«Поет світової скорботи» (1914).

Написав нарис «Слов’янські землі» до перекладу «Ілюстрованої загальної історії літератури» Й.

Шерра (1898).

Переклав українською мовою монографію М. Костомарова «Думки про федеративні засновини на

Стародавній Руси» (1886).

Виступив з циклом лекцій, зокрема «Гоголь як поет и мислитель», «Гоголь як драматург»,

«Смерть Гоголя», обнародував низку публікацій про Т. Шевченка (1907-1908).

А. підготував десятки, якщо не сотні, публікацій як критик та історик літератури.

Він також багато перекладав, в тому числі й Г. де Мопассана та Л. Толстого українською мовою.

Дісталося на долю А. й негараздів. Вихід петербурзької газети «Північний кур’єр» (1899-1900) та

гельсинфорської «Російський голос» (1918), які редагував наш земляк, припинила влада –

російська й фінська відповідно. А 1919 р. губернатор Б. Яландер заборонив йому жити в Гельсінкі, обґрунтувавши це рішення «політичною неблагонадійністю».

Смерть А. спричинив нещасний випадок – він потрапив під колеса трамваю.

Серед друзів та близьких знайомих А. – І. Франко, М. Павлик, Я. Полонський, В. Барятинський, герцог Лейхтенберзький, В. Антонович, Н. Котляревський, О. Романовський, М. Реріх, Г.

Градовський, Г. Струве та ін.

АРЕНС Євгеній Іванович

Національний статус, що склався у світі: російський.

Військовий діяч. Генерал флоту. Фундатор військово-морської історії Російської імперії.

З дворянської родини. Батько, Аренс І., – таємний радник; донька, Аренс (Гаккель) В., – поет, перекладач; син, Аренс Л., – ентомолог, відбув 5 років на Біломорканалі.

Народився 4 січня 1856 р. в м. Києві Російської імперії (нині – столиця України).

Помер 5 листопада 1931 р. в м. Ленінграді СРСР (нині – м. Санкт-Петербург РФ). Похований на

Новодівочому цвинтарі.

Закінчив петербурзький Морський кадетський корпус (1876), Кронштадські мінні офіцерські

класи (1881), петербурзьку Миколаївську морську академію (1896).

Був гардемарином, мічманом низки морських суден (1876-1879), членом комісії «з опису дій

морських команд на Дунаї» (1879-1882), командиром міноноски «Дельфін» (1882-1883), мінним

офіцером кліпера «Стрілець» (1883-1885), завідувачем загороджувальними судами і

Петергофською військовою гаванню (1888-1892) викладачем петербурзької Миколаївської

морської академії (1896-1917), начальником Петергофської пристані і Царскосільського

Адміралтейства (1903-1910), членом Військово-наукової редакції Петроградського відділу

військової літератури (з 1922).

Здійснив навколосвітню подорож на клипері «Стрілець» (1883-1885).

Член Головного морського суду (1913).

Учасник російсько-турецької війни (1877-1878).

Кавалер знаку відзнаки Військового ордена 4-го ступеня, ордена св. Ганни 4-го ступеня (обидва -

1877), ордена Білого Орла (1916), орденів св. Ганни 1-го ступеня, св. Станіслава 1-го ступеня, св.

Володимира 3-го ступеня.

34

Перу А. належать наступні доробки: «Історико-тактичний нарис мінних загороджень» (1883),

«Список нижніх чинів – георгіївських кавалерів Гвардійського екіпажа з часу формування його в

1810 р.» (1891), «Історія російського флоту. Катерининський період» (1897), «Історія російського

флоту. Царювання імператора Павла I» (1898), «Історія російського флоту. Царювання імператора

Олександра I» (1899), «Загадковий епізод останньої турецької кампанії» і післямова до нього

«Загадковий епізод в невірному освітленні» (1902-1903), «Роль флоту у війні 1877-1878 рр.»

(1903), «Російський флот. Історичний нарис» (1904), «Матеріали для бібліографічного покажчика з

історії Росії і російського флоту» (1907-1909), «Конспект з російської військово-морської історії»

(1910), «Морська сила і історія після 1910 р.» (1912), «Гвардійські моряки в бою під Кульмом»

(1913).

Серед друзів та близьких знайомих А. – Юшков С., Вітте С., Л. Гумільов, М. Пунін, Г. Ахматова, В. Дешевов та ін.

АРКАС Микола Андрійович

Національний статус, що склався у світі: російський.

Флотоводець. Адмірал (1878).

З учительської родини. Син, Аркас М., – історик, етнограф, композитор.

Народився 8 (20) травня 1816 р. в м. Миколаїв Херсонської губернії Російської імперії (нині –

адміністративний центр однойменної області України).

Помер 15 (27) червня 1881 р. в м. Миколаїв Херсонської губернії Російської імперії (нині –

адміністративний центр однойменної області України). Похований на міському цвинтарі.

Служив волонтером (1829-1833), мічманом (1833), флігель-ад’ютантом з призначеннями в

Гвардійський флотський екіпаж (1852-1853), ескадр-майором Його Імператорської Величності

(1853-), командиром Гвардійського морського екіпажу (1857), головним командиром

Миколаївського порту, військовим губернатором міста, головним командиром Чорноморського

флоту і портів (1871).

Учасник російсько-турецьких воєн (1828-1829; 1877-1878).

Кавалер орденів Святого Володимира II ступеня, Білого Орла, Олександра Невського.

На вітрильному лінкорі «Імператриця Марія» брав активну участь в Босфорській експедиції М.

Лазарєва (1833), відзначився при взятті фортеці Варна, під час десантних операцій проти горців.

Член Пароплавного (1853), Особливого артилерійського комітетів (1855).

Один з засновників і перший директор Руського товариства пароплавства та торгівлі (1856).

Організатор відродження Чорноморського флоту після скасування заборонних статей Паризької

угоди, засновник пароплавства на Каспійському морі. За його проектом збудовано півтора десятка

панцирних плотів у Кронштадті, він одним з перших організував випробування нової зброї –

морських мін.

Друкувався в журналі «Морський збірник».

Як літератор дебютував нотатками про склад й стан грецького, неаполітанського і турецького

флотів (1853). Зацікавлено були зустріті, в першу чергу, спеціалістами і його «Роздуми про

підготовку до далекого плавання», «Опис маневрів 2 сполучених дивізій Балтійського флоту»,

«Турецький, грецький і неаполітанський флоти в 1852 році», «Випробування грібних гвинтів на

паровому канонерському човні «Шибеник», здійснені в 1855 році».

Почесний громадянин м. Миколаїв (1880).

Серед друзів та близьких знайомих А. – С. Макаров, В. Корнілов, Є. Путятін великий князь

Костянтин Миколайович, B. Семека, М. Лазарєв, М. Чихачов та ін.

АРКАС Микола Миколайович

Національний статус, що склався у світі: російський.

Історик, етнограф, композитор.

З військової родини. Батько, Аркас М., – морський офіцер.

Народився 26 грудня 1852 р. в м. Миколаїв Херсонської губернії Російської імперії (нині –

адміністративний центр однойменної області України).

Помер 13 березня 1909 р. в м. Миколаїв Херсонської губернії Російської імперії (нині –

адміністративний центр однойменної області України). Похований на місцевому цвинтарі.

Навчався в одеській приватній гімназії, фізико-математичному факультеті Новоросійського

університету.

35

Служив в канцелярії військово-морського відомства, ад’ютантом командуючого Чорноморським

флотом, в губернському управлінні, почесним мировим суддею, брав участь у виставах як

самодіяльний актор.

Як композитор дебютував оперою «Катерина» (1892), поставити яку в Малоросії заборонила

цензура і прем’єра відбулася у Москві (1899).

А. – автор глибокого дослідження «Історія України-Русі» (1908).

Наш земляк – засновник культурно-освітньої організації «Просвіта» в Миколаєві (1907). Ось що

він говорив на її відкритті у лютому 1907 р.: «Усі народи біль-менш мали спроможність здобувати

собі освіту своєю рідною мовою, клопотались за розвиток своєї національної культури. Над нами

ж, українцями, важким гнітом впродовж більш століття лежала заборона рідного слова. За те, що

ми з’являємо з себе самостійний народ, що ми маємо свою історію, що ми переживали свої окремі

важкі історичні часи, ми не мали права не те що прилюдно балакати, а навіть мислити».

Одним з найголовніших завдань «Просвіти» А. вважав впровадження в народну освіту української

мови. На власні кошти він відкрив в с. Богданівка чотирикласну школу.

Що стосується оосьистого життя, то, незважаючи на те, що А. одружився, по суті, за вказівкою

батька, у шлюбі він був щасливим. А от що стосується матеріального становища мецената, то під

кінець життя родини прийшлося вельми сутужно. На його похорон пішло останнє.

Нині в м. Миколаїв одному з ліцеїв присвоєно ім’я видатного земляка.

Серед друзів та близьких знайомих А. – П. Ніщинський, І. Мечников, М. Кропивницький, І.

Сєченов, В. Доманицький, В. Степаненко, О. Ковалевський, А. Желябов та ін.

АРТАМОНОВ Леонід Костянтинович

Національний статус, що склався у світі: російський.

Військовий, мандрівник, письменник.

З дворянської родини. Батько, Артамонов К., – начальник Гусятинської прикордонної поштової

станції.

Народився 25 лютого 1859 р. на х. Каприця Анан’ївського повіту Херсонської губернії Російської

імперії (нині – в межах с. Затишшя Котовського району Одеської області України).

Помер 1 січня 1932 р. в м. Ленінград СРСР (нині – м. Санкт-Петербург РФ). Похований на

Волковому цвинтарі.

Навчався в Немирівській гімназії (1869-1870), закінчив київську Володимирську військову

гімназію (1870-1876), навчався в 2-му військовому Костянтинівському училищі (1876-1878), закінчив Михайлівське артилерійське училище (1878-1879), Миколаївську інженерну академію

(1882-1885), академію Генштабу (1885-1888).

Служив Кавказькому (1888-1890), Закаспійському (1890-1900) військових округах, Квантунській

області (1900-??), комендантом Кронштадтської фортеці (1910-1911), командував корпусом в армії

генерала Самсонова (1914), тимчасово командуючий однією з Сибірських стрілецьких дивізій

(1917), працював чиновником Московської Ради (1918-1921), інженером Московського комітету

державних споруд (1921-1927).

Входив до складу російської експедиції до Абіссінії (1897-1898).

Учасник російсько-японської війни (1904-1905).

Член Імператорського Руського географічного товариства (1882).

Член Передсоборної ради Помісного Собору.

Кавалер російських орденів Св. Станіслава 3-го ступеня з мечами і бантом (1881), Св. Ганни 4-го

ступеня (1881), Св. Ганни 3-го ступеня з мечами і бантом (1882), Св. Володимира 3-го ступеня

(1899), Св. Станіслава 1-го ступеня з мечами (1904), Св. Ганни 1-го ступеня з мечами (1905), Св.

Володимира 2-го ступеня (1909), Білого Орла (1913), Св. Олександра Невського (1916), французьких офіцерського хреста ордена Почесного легіону (1897) і Великого офіцерського

хреста ордена Нішана (1899), ордена Ефіопської зірки 2-го ступеня (1899).

Кавалер Золотої медалі ім. Ф. П. Літке.

Нагороджений Золотою зброєю (1901).

Перу А. належать наступні доробки: «Збройні сили Сербії» (1911), «Персія як наш супротивник в

Закавказзі» (1889), «Афганістаном. Гератська провінція» (1895), «Поїздка до Персії» (1894-1897),

«Збірник маршрутів в районі Ольти – Саганлуг – Ерзерума» (1890), «Військово-географічний

нарис Північного Азербайджану» (1890), «Ефіопією до берегів Білого Нілу» (1979).

Наш земляк також автор статей «Як я потрапив в хащі Африки», «Донці на Білому Нілі».

Залишив він по собі і спогади «Моя автобіографія (для моїх рідних дітей)».

36

Серед друзів та близьких знайомих А. – Ю. Шокальський, О. Булатович, О. Куропаткін, С.

Ольденбург, П. Власов та ін.

АРХИПЕНКО Олександр Порфирович

Національний статус, що склався у світі: американо-російський.

Скульптор, художник. Один з фундаторів кубізму в світовій скульптурі. Фундатор «звукової

скульптури». В скульптурі існує науковий термін «архіпентура Архипенка».

З родини службовця. Батько, Архипенко П., – інженер.

Народився 30 травня (11 червня) 1887 р. в м. Київ Російської імперії (нині – столиця України).

Помер 25 лютого 1964 р. в м. Нью-Йорк (США). Похований на цвинтарі Вудлавн Бронкс.

Навчався в Київському художньому училищі (1902-1905), московських приватних студіях (1906-1908), французькій школі мистецтв (1908).

Викладав у власних студіях у Нью-Йорку (1923), Вудстоці (1924-1928; 1940-і), Лос-Анджелесі

(1935), Чикаго (кінець 1930-х), у Вашингтонському університеті (1935-1936; 1952), чиказькому

Інституті малюнку (1946), університеті Канзас-Сіті (1950).

Наш земляк – засновник школи промислового мистецтва «Новий Баухаус» в Чикаго (1937).

Творив у Парижі (1908-1914), Ніцці (1914-1920), Берліні (1921-1923), Нью-Йорку (1923-1964).

Член Львівської асоціації незалежних українських художників (1930).

Різцю нашого земляка належать наступні скульптури: «Мати, яка сидить» (1911), «Боксери»

(1913), «Жінка, що укладає волосся» (1915), «Адам і Єва», «Жінка з кішкою», «Саломея»,

«Сусанна», «Сидяча оголена» (усі – 1908-1911), «П’єро-карусель» (1911), серія фігур «Цирк

Медрано» (1912), «Перед дзеркалом» (1915), «Еспаньола» (1916), «Натюрморт з книгою і вазою на

столі» (1918), «Промінь» (1918), «Ваза-жінка» (1919), «Повернений торс», «Діана», «Крокуюча»,

«Бажання», «Меланхолія» (усі – 1920-1930), «Рожевий торс на мозаїчному тлі» (1928), «Океанська

мадонна» (1937), «Дуалізм», (1954), «Клеопатра»(1957).

Звертався А. і до історичних портретів (князя Володимира Святого, Т. Г. Шевченко, І. Я. Франка, діячів американської культури і політики): деякі з доробків посилав на виставки на батьківщину, частину встановлені у вигляді пам’ятників-погрудь в м. Клівленд (США). Творча спадщина митця

перевищує 1000 (!) одиниць.

Доробки А. нині зберігаються в Національному художньому музеї України, Львівському музеї, міських музеях міст Дуйсбург і Саарбрюккен (Німеччина), музеї Пеггі Гуггенхейм м. Венеція

(Італія), музеї сучасного мистецтва Соломона Гуггенхейма м. Нью-Йорк (США), музеї сучасного

мистецтва в м. Париж (Франція), музеї м. Тель-Авів (Ізраїль).

Наш земляк – класичний новатор. Надарма його назвали «Пікассо скульптури».

Працював він у жанрі абстрактної скульптури, експериментував з «звуковою скульптурою», створював напівпрозорі, освітлювані зсередини форми-об’єкти, використовував різні матеріали, включаючи прозорі. Саме наш земляк вперше «склав» єдину форму з різних нееквівалентних

форм, вводячи в композиції стекло, дерево, метал, целулоїд. В останні роки плідно працював в

області монументальної скульптури і кольорової літографії.

Винайшов так звану архіпентуру – рухливий живопис (1924-1927), де за допомогою складного

механізму приводилися в рух вузькі кольорові смуги, котрі створювали визначені композиції, які

змінювали образи за бажанням митця, створив серію «світломодуляторів» – напівпрозорих, освітлюваних зсередини арт-об’єктів з плексигласу.

При цьому А. відображає не грубе буття, а емоційні стани, ідеї, абсолютні і вічні, трансформовані

в матеріал реальності.

Експонати А. демонструвалися на численних виставках в Італії, Франції, Німеччині, Великобританії, Швейцарії, Чехії, Швеції, США (тільки за океаном скульптор виставлявся понад

150 разів!).

Починаючи з 1920-х років вів активну педагогічну діяльність, був лектором низки американських

університетів, коледжів і інститутів мистецтв.

Перу А. належить двотомник «П’ятдесят творчих років: 1908-1958» (1960).

Зазнав наш земляк і життєвих негараздів. На батьківщині його зарахували до «формалістів» і

«зрадників-емігрантів», Ватикан звинуватив в антилюдяності, гітлерівці – в

«культуробільшовизмі», а більшовики – в «буржуазності». Не відстав і конгрес США, публічно

зазначивши, що твори А. інспіровані революціонерами.

В Києві встановлено пам’ятник видатному скульпторові (1997), а в м. Вудсток (США) діє музей

його імені.

37

Віце-президент Німецької асоціації україністів, професор Берлінського університету Б. Осадчук

передав у дарунок Українському фонду культури оригінали двох графічних робіт А., які тепер

експонуються в Національному художньому музеї України.

Всього скульптури а полотна О. експонуються в 48 музеях планети (серед яких центр Жоржа

Помпіду в Парижеві, музей С. Гугенхайма і «Модерн-Арт» в Нью-Йорку ) і 140 приватних

зібраннях.

Серед друзів та близьких знайомих А. – М. Мурашко, А. Моділ’яні, І. Кавалерідзе, А. Год’є-

Бжеско, С. Світославський, К. Малевич, Е. Саля, Г. Аполлінер, М. Шагал, П. Пікассо, С.

Ястребцов, Ф. Леже, О. Екстер, М. Дюшан, Р. і С. Делоне, П. Ковжун та ін.

АРЦЕБАРСЬКИЙ Анатолій Павлович

Національний статус, що склався у світі: російський.

Льотчик-космонавт (71/251). У Космосі перебував 144 доби 15 годин 21 хвилину 50 секунд. Поза

межами човна – 32 години 17 хвилин.

З робітничої родини.

Народився 9 вересня 1956 р. в смт. Просяна Покровського району Дніпропетровської області

СРСР (нині – Покровський район Дніпропетровської області України).

Закінчив Харківське вище військове училище льотчиків ім. С. Грицевця (1973-1977),

Ахтубінський центр випробовування авіаційної техніки і підготовки льотчиків-випробувачів

(1983), факультет літакобудування Ахтубінського філіалу Московського авіаційного інституту ім.

С. Орджонікідзе (1983-1987), військову академію Генерального штабу Міністерства оборони РФ

(1994-1996), Московську академію ринку праці та інформаційних технологій (2002).

Служив льотчиком-інструктором в Київському і Північнокавказькому військових округах (1977-1983), льотчиком-випробувачем Науково-дослідного інституту ВПС СРСР (1983-1985), в загоні

космонавтів (1985-1993), працював інструктором-космонавтом-дослідником Російської академії

наук (1994), членом науково-технічного комітету з питань орбітальних і багаторазових авіаційно-

космічних комплексів Головного штабу ВПС РФ (1996-1998), радником президента

«Європейського трастового банку» (2001-2004), членом Ради директорів цього банку (з 2004).

Освоїв 35 типів літаків і їх модифікацій.

Академік Міжнародної академії інформації, зв’язку і управління в природі і суспільстві (2000).

Академік академії проблем безпеки оборони і правопорядку РФ (2005).

Герой Радянського Союзу (1991).

Військовий льотчик-інструктор 1-го класу (1981).

Льотчик-випробувач 2-го класу (1986).

Льотчик-космонавт СРСР (1991), космонавт 2-го класу (1992), заслужений випробувач космічної

техніки (2000).

Генеральний директор Народного благодійного фонду збереження орбітального комплексу «Мир»

(1999-2001).

Віце-президент Федерації космонавтики Росії (2000).

Здійснив космічний політ на човні «Союз ТМ-12» (1991). Працював на борту орбітального

комплексу «Мир». Шість разів виходив у відкритий Космос. Разом з С. Крикальовим зібрав із

стрижневих елементів двадцятисекційну ферму «Софора» завдовжки 14 м, яку вони успішно

закріпили на модулі «Квант». Встановили антену радіотехнічної системи стиковки «Курс».

Про долю нашого земляка розповідається в книзі «Радянські і російські космонавти. 1960-2000»

(2001).

Серед друзів та близьких знайомих А. – П. Попович, С. Крикальов, Х. Шарман, Т. Аубакіров, Г.

Манаков, В. Заболоцький, У. Султанов, М. Толбоєв, С. Трисвятський, Ю. Шеффер, С. Авдєєв, Ф.

Фібек, М. Манаров, В. Севастянов, Р. Кікуті, В. Афанасьєв, О. Волков, Ю. Усачов та ін.

АРЦЕУЛОВ Костянтин Костянтинович

Національний статус, що склався у світі: російський.

Військовий пілот, конструктор планерів, художник. Фундатор вищого пілотажу та

аерофотозйомки на теренах Російської імперії.

З родини службовця. Батько, Арцеулов К., – корабельний інженер; син, Арцеулов О., –

кінорежисер; дід, Айвазовський І., – художник.

Народився 17 (29) травня 1891 р. в м. Ялта Таврійської губернії Російської імперії (нині –

Автономна Республіка Крим України).

38

Помер 18 березня 1980 р. в м. Москва СРСР (нині – столиця РФ). Похований на Ново-

Кунцівському цвинтарі.

Навчався в Севастопольському реальному училищі, Петербурзькому морському кадетському

корпусі (1906-1908), закінчив Петербурзьку льотну школу (1911).

Працював робітником Петербурзького авіаційного заводу Щетиніна (1910-1913), інструктором

Севастопольського аероклубу (1912), перебував на військовій службі (1913-1916), був

начальником відділення Севастопольської школи авіації (1916-1918), начальником льотної

частини тренувальної авіашколи Південного фронту (1918-1920), інструктором 1-ї Московської

вищої школи військових льотчиків (1920-1927), в якості цивільного пілота здійснював

аерофотознімання Передуралля, Західного Сибіру, Удмуртії, майбутньої траси Турксибу, Вахшської долини, здійснював розвідку льодової обстановки в північній частині Азовського моря, брав участь в операції з порятунку рибаків з крижини, що відірвалася (1927-1933).

Заслужений льотчик СРСР (1933).

Член Спілки художників СРСР.

Кавалер орденів св. Володимира 4-го ступеня з мечами, св. Ганни 4-й ступеня.

Здійснив близько 200 розвідувальних польотів; успішно провів 18 повітряних боїв.

Вперше в історії російської авіації навмисно ввів літак в штопор і вивів його з штопора (1916).

Один з організаторів планеризму. Перший планер власної конструкції (всього створив 5 машин) підняв у повітря 1923 року. На 1-х Всесоюзних планерних випробуваннях планер А-5 був

удостоєний головного призу (1923).

Друкувався в журналах «Вісник повітряного флоту», «Крила Батьківщини», «Радянський воїн»,

«Техніка –молоді».

Залишок життя присвятив живопису, займався ілюстрацією: понад 50 книг вийшли з його

художнім оздобленням. Серед них – «Легенди Криму» Н. Маркел, «Синопський бій» С. Сергєєва-

Ценського, «Багаття на сопках» О. Мусатова, «Крила Батьківщини» Л. Гумілевського, «Служу

Батьківщині» І. Кожедуба, «Полярний льотчик» М. Водоп’янова, «Розповіді авіаконструктора» О.

Яковлєва.

Зазнав репресій і був заарештований (1933). Звільнений з-під варти з позбавленням права жити у

великих містах (1937). Не могло й бути мови й про повернення у військову авіацію. Через

десятиліття дозвіл на мешкання у Москві А. врешті-решт отримав (1947).

Повністю реабілітований (1956).

Нашому землякові присвячений кінофільм «Дорога в хмарах».

У зв’язку з 100-річчям з дня народження К. в Феодосійській картинній галереї була розгорнена

виставка акварелей і книжкової графіки ювіляра, також пройшов вечір, присвячений його пам’яті.

Серед друзів та близьких знайомих А. – М. Волошин, В. Чкалов, М. Полікарпов, Є. Крутень, Л.

Юнгмейстер, К. Юон, М. Громов та ін.

АРЦИБАШЕВ Михайло Петрович

Національний статус, що склався у світі: російський.

Прозаїк, драматург. Фундатор сексуальної революції на теренах Російській імперії (роман

«Санін»).

З дворянської родини. Батько, Арцибашев П., – охтирський справник.

Народився 24 жовтня (5 листопада) 1878 р. на хуторі Доброславівка Охтирського повіту Харківсь-

кої губернії Російської імперії (нині – Охтирський район Сумської області України).

Помер 3 березня 1927 р. в м. Варшава (Польща). Похований на міському цвинтарі.

Закінчив п’ять класів Охтирської гімназії, вчився в харківській школі малювання та живопису

(1897-1898).

Працював писарем-помічником земського агента (1895-1897).

Друкувався в газетах «Південний край», «Петербурзька газета», «Біржові відомості», «Підсумки

тижня», «Свобода», «Петербурзький аркуш», «За свободу», журналах «Блазень», «Журнал для

всіх», «Світ божий», «Трудовий шлях», «Російське багатство», «Освіта».

Як літератор дебютував в газеті «Південний край» оповіданнями «Із оповідок офіцера» та «Неві-

домий ідеал» (обидва – 1895). Потім була ще низка оповідань харківського періоду: «Під місячним

світлом» (1896), «Шахрай», «Бал», «Дві смерті» (усі –1898).

Для широкого загалу наш земляк став популярним, починаючи з публікації оповідань «Зустріч» та

«Паша Туманов» в петербурзькому «Журналі для всіх» (1901). Жваву цікавість у читачів

викликали «Купріян», «Підпрапорщик Гололобов» (обидва – 1902), «Божевільний», «В павутинні»

39

(обидва – 1903), повість «Смерть Ланде» (обидва – 1904), оповідання «Жах» (1905), «Кривава пля-

ма» (1906), «Безодня» (1907).

Відверто скандальну репутацію отримав роман «Санін» (1907).

Підсумковим же твором одностайно вважається роман «Біля останньої межі» (1910-1912).

До речі, чи не першим у світі саме А. підняв тему тероризму у повісті «Робітник Шевирьов»

(1909).

Його перу також належить низка п’єс. Це, насамперед, «Ревнощі» (1913), «Війна» (1914), «Закон

дикуна» (1915), «Вороги» (1916), «Диявол» (1925).

Ще за життя наш земляк мав змогу потримати в руках зібрання власних творів у 10 томах (1905-1917).

А. на все мав власний нестандартний погляд, ні під кого ніколи не прилаштовувався і не вважав за

потрібне це приховувати. Так, він сприймав творчості «зрілого» Горького, вважав залишення Л.

Толстим Ясної Поляни «втечею», котра стала провалом усієї просвітницької місії російської літе-

ратури. Між іншим, в негативних персонажах повісті «Мільйони» (1914) легко М. Горький і О.

Купрін.

У свою чергу, Л. Толстой говорив про А. «У нього – талант. Не менший, мабуть, якщо не більший, ніж в Андрєєва».

Сам А. називав себе єдиним серед письменників-сучасників, хто «не служив іншому богу, крім

правди», а також «єдиним представником екклезіастизму».

Мабуть, саме цьому А. неодноразово наражався на неприємності. Так, його висилали з Петербурга

за участь в демонстрації біля Казанського собору (1901). Оповідання «Паша Туманов» майже два

роки пролежало в редакційному портфелі, тому що було заборонено до друку цензурою. Ще

гострішою виявилася реакція на роман «Санін»: деякі з критиків оцінили твір ледь не як порногра-

фічний. Автора вислали спочатку з Ялти, де він, дуже хворий, лікувався, а потім – і з Севастополя, куди він переїхав (1908).

У свою чергу єпископ Гермоген погрожував А. анафемою (1910), а Синод ініціював кримінальну

справу по звинуваченню нашого земляка у блюзнірстві. Шквал суспільних емоцій викликала де-

монстративна відмова адвоката О. Грузенберга, до якого звернувся за допомогою А., захищати йо-

го у суді.

Однак такі кроки мали зворотну реакцію: з’явилася не лише ціла течія літераторів-послідовників

опального А., а й підпільні «Секції сатанинців», «Ліги вільного кохання».

Зважаючи на те, що свого часу в результаті хвороби на туберкульоз наш земляк оглух, а дещо

пізніше здійснив спробу самогубства, подібна «популярність» настрою йому не додавала.

Більшовицької жовтневої революції А. не сприйняв й 1923 р. емігрував до Польщі, прийнявши

незабаром її громадянство. До самої смерті він регулярно друкував «Нотатки письменника» в газе-

ті «За свободу!», в яких піддавав нищівній критиці радянську владу.

Серед друзів та близьких знайомих А. – О. Купрін, Є. Агафонов, В. Муйжель, П. Пільський, С.

Сергєєв-Ценський, Д. Філософов, З. Гіппіус, М. Нєвєдомський та ін.

АРШЕНЕВСЬКИЙ Василь Кіндратович

Національний статус, що склався у світі: російський.

Математик. Ініціатор викладання вищої математики в Московському університеті Російської

імперії (1800).

З козацької родини.

Народився в 1758 р. в м. Київ Російської імперії (нині – столиця України).

Помер 27 січня 1808 р. в м. Москва Російської імперії (нині – столиця РФ). Похований в

Донському Богородицькому монастирі.

Навчався в Києво-Могилянській академії, Московському університеті, Санкт-Петербурзькій

учительській семінарії.

Мав «демидовський пансіон» (1779).

Викладав в гімназії при Московському університеті, в Московському університеті (1789-1808).

Читав курси лекцій «Пояснення математичного способу навчання й цивільна арифметика»,

«Геометрія (початкова чи прямолінійна)», «Плоска тригонометрія й алгебра».

Спеціалізувався з проблем плоскої тригонометрії, властивостей кривих ліній, насамперед

конічних, диференційних вирахувань.

Автор «Слова про початок, зв’язок і взаємну підмогу математичних наук та про користь їхню»

(1795), «Про зв’язок чистої математики з фізикою» (1802).

40

У дослідженні «Роль і місце аналітичної геометрії в математичній освіченості вчителів

математики: ретроспективний аналіз» К. Добріна, Н. Подаєва і О. Саввіна зазначають: «Уперше в

Московському університеті лекції з конічних перетинів почав читати професор Аршеневський ще

в 1800-1801 рр. З відкриттям фізико-математичного відділення викладання математики значно

поліпшилося. Так, в 1805-1806 рр. В. К. Аршеневський повідомляв, що «за підручниками Бюржа й

інших кращих новітніх авторів прочитає курс вищої геометрії, в якому покаже користь і вживання

диференціального обчислення».

Під час Вітчизняної війни згоріла вся бібліотека вченого (1812).

Серед друзів та близьких знайомих А. – Д. Анічков, М. Гаврилов, І. Шувалов та ін.

АСАКІ Георге

Національний статус, що склався у світі: молдаво-румунський.

Прозаїк, поет, драматург, перекладач, художник, історик, просвітник. Фундатор румунських

академії, національного театру; першої друкарні і першої паперової фабрики; міністр народної

освіти (1856).

З родини священика.

Народився 1(12) березня 1788 р. в с. Герца Молдавського князівства (нині – Глибоцький район

Чернівецької області України).

Помер 12 (24) листопада 1869 р. в м. Ясси (Румунія). Похований в Церкві Сорока Святих.

Навчався у Львівському єзуїтському коледжі, на філософському факультеті Львівського

університету (1803-1804).

Був дипломатичним представником в Австрії (1822-1827), радником департаменту освіти (1827-1829), секретарем молдавського комітету з підготовки Органічного регламенту (1829-1831), керівником Державного архіву.

Фундатор Товариства медиків і натуралістів.

Обстоював ідею розвитку національних культур. Своїми історичними легендами, баладами, новелами і драмами намагався збудити в сучасниках відчуття національної гордості і любові до

батьківщини.

У класі інженерів-землевпорядників Господарської академії читав перші лекції з математики, геодезії і архітектури молдавською мовою (1814).

Організував перші театральні вистави румунською мовою (1816), видавав першу молдавську

газету «Албіна роміняске» (1829-1849), а також перший урядовий «Бюлетень», «Молдавську

газету», «Сільський аркуш».

Автор книг «Вірші», «Вибрані байки» обидві – 1836), «Княжна Роксана» (1841), «Олена

молдаванка» (1851), «Біла долина» (1855), «Історичні новели» (1859), «Історія Росії».

Переклав низку п’єс з французької та німецької.

В с. Герца (Україна) працює літературний музей А.

Пам’ятник А. встановлено в м. Ясси (Румунія), бюст письменника прикрашає кишинеуську Алею

класиків (1957).

Ім’я його носять вулиці в містах Кишинеу, Бєльці, Кагул, Калараш, Дондюшани, Фалешти, Флорешти, Окніци, Ришкани, Сороки, а також столичний молдавсько-французький ліцей.

У м. Кишинеу ім’я нашого земляка присвоєно енциклопедичному видавництву (1991).

Серед друзів та близьких знайомих А. – І. та М. Стурдзи, І. Еліаде-Редулеску та ін.

АСКАРОНСЬКИЙ Дем’ян (Даміан)

Національний статус, що склався у світі: російський.

Письменник, священик. В чернецтві – Дамаскін (1738).

З міщанської родини.

Народився в 1703 в м. Київ Російської імперії (нині – столиця України).

Помер 17 липня 1769 р. в м. Кострома Російської імперії (нині – обласний центр РФ). Похований в

храмі святого Лазаря Костромського Іпатіївського монастиря.

Навчався в Києво-Могилянській академії.

Був учителем Новгородської семінарії (1740-1741), архімандритом Дерев’яницького

Новгородського (1741-1744), Антонієвського (1744-1746) монастирів, ректором Новгородської

семінарії (1746-1748), настоятелем Хутинського монастиря (1748-1751), архімандритом

Іверського Валдайського монастиря (1751-1758), єпископом Костромським і Галицьким (1758-1769).

41

В очолюваній ним єпархії відкрив шість духовних правлінь (1759), а при кожному з них –

училища початкової освіти. За його ініціативи були збудовані приміщення церкви і семінарії.

Закликав до викладання випускників Києво-Могилянської академії.

Перу А. належить «Тлумачення 14 послань Святого апостола Павла» (залишилося в рукописі).

Наш земляк активно виступав проти втручання Катерини ІІ в справи церкви. Притягався він і до

відповідальності у т. зв. «Справі Арсенія Мацєєвича», на тлумачення псалмів якого дав рецензію.

Святійший Синод за це виніс йому догану.

У монографії «Новгородська духовна семінарія в 40-60 роки XVIII століття» І. Григор’єва і М.

Салоников пишуть: «Архієпископ Амвросій склав статут семінарії, визначив порядок в учбовому

закладі і семінарський штат, що складався з 12 викладачів, набраних з числа випускників і

викладачів Києво-Могилянської академії. Серед запрошених були ієромонах Інокентій Одровонж-

Мигалевич і Даміан (у чернецтві – Дамаскін) Аскаронський. ...Викладачі Новгородської духовної

семінарії, створеної за зразком Києво-Могилянської академії, були корпорацією, подібної до

університетської, яка відтворювала західноєвропейську інтелектуальну еліту з властивими їй

культом розуму і розумовими навиками, основу яких заклала система семи вільних мистецтв, що

склалася в античності. Це середовище, схильне мислити себе загальноєвропейською елітою,

«республікою учених», відкритою всьому християнському світу, володіючи «уселенським

характером», нівелювало етнічні відмінності, будучи одночасно носієм нового для Росії архетипу

духовної культури».

Серед друзів та близьких знайомих А. – О. Розумовський, О. Юшкевич, О. Мацєєвич, С. Кулябка

та ін.

АССАД Мухаммед

Національний статус, що склався у світі: австро-пакистанський.

Журналіст, письменник, перекладач, дипломат. Справжнє прізвище – Вайс Леопольд Карлович.

Повноважний представник Пакистану в ООН (1951).

З родини правознавців. Батько, Вайс К., – адвокат.

Народився в 1900 р. в м. Лемберг Австро-Угорської імперії (нині – м. Львів, адміністративний

центр однойменної області України).

Помер в1991 р. в м. Марбелла (Іспанія). Похований на місцевому цвинтарі.

Навчався на відділенні історії мистецтва Віденського університету, Каїрському університеті «Аль-

Ахзар».

Працював асистентом відомого німецького кінорежисера Мурнау, кореспондентом одного з

берлінських інформаційних агентств, газети «Франкфуртер цайтунг» (1921-1926), завідуючим

відділом Пакистанського міністерства іноземних справ (1947-1951), повноважним представником

Пакистану в ООН (1951-1955).

Переходить в іслам (1926).

Перу А. належать розвідки «Принципи мусульманської держави», «Сахіх аль-Бухарі: ранні роки

ісламу».

Наш земляк також – автор книг «Дорога до Мекки» (1954), «Це наш закон».

Переклав «Коран» англійською мовою, адресувавши його «людям, які думають».

В кореспонденції «Бедуїн з Галіції» Д. Молдаванов писав: «Причиною роздратування..., спрямованого проти Ассада було неприйняття ним так званої іранської революції, здійсненої, як

запевняють її прихильники, в ім’я ісламу. Ассад прямо називав цю революцію катастрофою. Він

питав: що в ній власне мусульманського? Адже і раніше, впродовж століть, мусульмани у всіх

аспектах свого життя керувалися нормами релігії. Особливо рішуче Ассад виступав проти

жорстокостей революції, проти її фанатизму, котрий суперечить, як він наполягав, етиці ісламу».

Що стосується особистого життя, то батько і мати нашого земляка загинули в нацистському

концтаборі.

Нині одна з площ Відня (Австрія) носить ім’я А. (2008).

Серед друзів та близьких знайомих А. – М. Ікбала, М. Аль-Марагі, М. Джінна, Я. де Хаан, Абдул

Азіз ібн Сауд, Р. Пехлеві, Х. Вейцман та ін.

АУСЛЕНДЕР Роза

Національний статус, що склався у світі: німецький.

Поет, перекладач. Справжнє прізвище – Шерцер Розалія Беатріс Рут.

З міщанської родини.

42

Народилася 11 травня 1901 р. в м. Чернівці Австро-Угорщини (нині – адміністративний центр

однойменної області України).

Померла в 1988 р. в м. Дюссельдорф (Німеччина). Похована на місцевому цвинтарі.

Працювала журналістом.

Лауреат літературних премій: Баварської академії витончених мистецтв, міста Меєрсбурга «За

найкращий вірш», ім. Аннетти Дросте-Гюльсгоф, ім. Іди Демель, ім. Андреаса Гріфіуса.

Володар Срібного талера Г. Гейне.

Кавалер німецького Великого Хреста «За заслуги» (1987).

Як літератор дебютувала збірником віршів «Веселка» (1939).

Потім настала черга наступних книг: «Сліпе літо» (1965), «Реманент» (1972), «Я ще граю» (1987).

Всього перу нашої землячки належить понад два десятки поетичних збірників.

В м. Кельн (Німеччина) існує «Товариство друзів Рози Ауслендер».

Видруковано восьмитомник її творів (1984-1990).

Ось про що про нашу землячку пише у розвідці «Пейзажі з диму» Г. Ратгауз: «Після війни Розалія

Шерцер виїхала до США, працювала в газетах, перекладала. Чоловіком її став публіцист Ігнац

Ауслендер. Звідси – літературне ім’я поетеси. В роки фашистської окупації весь тираж її першої

книги був знищений. У 1964 році вона повернулася до Європи, жила в Дюссельдорфі, місті

Генріха Гейне. Вона повернулася до поезії і знайшла славу. Вірші Рози Ауслендер завжди короткі

й нагадують зразки старої японської або китайської поезії (якими, як відомо, захоплювався й

Брехт). Трагічна пам’ять про минуле завжди присутня в її поезії; «Пейзажі з диму» – це пам’ять

про Майданек й Треблинку. Але поетеса до кінця днів зберегла й рідкий дарунок радуватися

життю: «білим полотнам» снігу, жвавим птахам або візерункам на шибці».

Книга перекладів віршів Ш. Українською мовою під назвою «Час фенікса» вийшла в Чернівцях

(1998).

Поезії нашої землячки також увійшли до антології німецькомовної поезії Буковини «Загублена

арфа».

В Єкатеринбурзі (РФ) пройшов міжнародний симпозіум, присвячений творчості Ш. (2003).

З нагоди вшанування 105-ої річниці від дня народження поетеси в Чернівецькій обласній

універсальній науковій бібліотеці ім. М. Івасюка відбувся літературний вечір «Серце, що співає»

(2006).

Серед друзів та близьких знайомих А. – П. Целан, Е. Александер, Н. Закс, Г. Гроссе-Шваре та ін.

АФАНАСЬЄВ-ЧУЖБИНСЬКИЙ Олександр Степанович

Національний статус, що склався у світі: російський.

Поет, прозаїк, етнограф. Псевдонім – Чужбинський.

З поміщицької родини.

Народився 28 лютого (11 березня) 1816 р. в с. Ісківці Лубенського повіту Полтавської губернії

Російської імперії (нині – Лубенський район Полтавської області України).

Помер 6 (18) вересня 1875 р. в м. Петербург Російської імперії (нині – м. Санкт-Петербург РФ).

Закінчив ніжинську гімназію вищих наук князя Безбородька (1829-1835).

Служив у Білгородському уланському полку (1836-1843), працював у канцелярії воронезького гу-

бернатора (1847-1849), редагував «Новий російський базар» (1867-1868), був інспектором грамот-

ності Балтійського флоту та доглядачем Петропавлівського музею (1868-1875).

Самотужки видавав газети «Петербурзький аркуш» (1864), яка, по суті, започаткувала т. зв.

«дрібну пресу», «Новини» (1875), журнал «Магазин іноземної літератури» (1872) .

Друкувався в газетах «Санкт-Петербурзькі вісті», «Російський вісник», журналах «Галатея», «Ма-

як», «Російське слово», «Сучасник», «Морський збірник», «Москвитянин», «Літературні додатки

до «Російського інваліда», «Зоря», «Ілюстрації», «Син Вітчизни», «Пантеон», «Підвалини».

Як літератор дебютував в журналі «Сучасник» віршем «Кільце» (1838).

Уже незабаром вважався напрочуд обдарованим поетом, його доробки перекладав І. Франко. Заз-

вичай скупий на хвалу, він так відгукнувся на творчість земляка: «В українських віршах …справж-

ній поет, хоч й не настільки значний за масштабом та силою таланту, як Шевченко».

Перша книга віршів українською мовою А. «Що було на серці» побачила світ 1855 р.

Непересічними виявилися і проза письменника. Оповідання «Упир» (1839), «Млин біля села

Ворошилового» (1856), повість «Бабуся» (1861), романи «Чугуївський козак» (1838), «Сусідка»

(1854), «Петербурзькі гравці» (1872) викликали шквал схвалення.

43

Вважається, що нарис А-Ч. «З корнетського життя» (1861) послугував Л. Толстому джерелом для

написання відомого оповідання «Після балу».

А.-Ч. – активний учасник етнографічних експедицій Російського етнографічного товариства в Ма-

лоросію (1856-1860). Видрукував цілу серію цікавих досліджень: «Загальний погляд на побут при-

дніпровських селян» (1856), «Поїздка на дніпровські пороги і в Запоріжжя» (1857-1858), «Поїздка

в низини Дніпра» (1859-1860).

Пізніше автор ці та інші публікації випустив двотомником «Поїздка в Південну Росію» (1863). З

цієї нагоди журнал «Сучасник» написав: «Дуже бажаємо літературі побільше таких книг».

Перу А.-Ч. також належать книги «Галерея польських письменників», «Російський солдат»

(обидві – 1851), «Словник малоруських говірок» (1855), «Спогади про Т. Г. Шевченка» (1861),

«Начерки минулого» (1863), «Начерки минулого. Місто Смуров» (1871), «Начерки минулого.

Фаня» (1872).

А.-Ч. – автор низки популярних романсів, пісень, які вважаються народними.

Найповніше видання творів нашого земляка вийшло у Петербурзі (1890-1893).

Перекладав, крім польської, з англійської та французької.

В Україні полтавський дослідник І. Ф. Павловський вмістив біографію А.-Ч. у словнику

письменників і вчених губернії (1912).

У свою чергу І. Франко видав «Українські поезії Чужбинського» (1912).

Доробки письменника зусиллями А. Костенка з’явилися в збірнику «Поети пошевченківської

доби» (1961).

Видавництво «Радянський письменник» випустило «Поезії» земляка (1972).

Серед друзів та близьких знайомих А. – Т. Шевченко, П. Куліш, М. Некрасов, Є. Гребінка, М.

Костомаров, І. Панаєв, М. Сажин, М. Писемський та ін.

АХМАТОВА (ГОРЕНКО) Ганна Андріївна

Національний статус, що склався у світі: російський.

Поет, перекладач.

З військової родини. Батько, Горенко А., – морський офіцер.

Народилася 11 (23) червня 1889 р. в селищі поблизу м. Одеса Російської імперії (нині – в межах

однойменного обласного центру України).

Померла 5 березня 1966 р. в м. Домодєдово Московської області СРСР (нині – Московська область

РФ). Похована в м. Комарово Ленінградської області РФ.

Навчалася в Маріїнській гімназії (1900-1906) в Царському Селі (нині – м. Пушкін Ленінградської

області РФ), Києво-Фундуклєєвській жіночій гімназії (1906-1907), на юридичному відділенні

київських Вищих жіночих курсів (1908-1910).

Друкувалася в журналах «Gaudeamus», «Російська думка», «Загальний журнал», «Північні

нотатки», «Аполлон», «Гіперборей», «Щомісячний журнал», «Нива».

Як літератор дебютувала віршем «На руці його багато блискучих перснів» в паризькому

щотижневику «Сиріус» (1907).

Перша збірка «Вечір» вийшла 1912 р. Потім були «Чотки» (1914), «Біла зграя» (1917),

«Подорожник» (1921), «Anno Domini. MCMXXI» (1921), «З шести книг» (1940), «Моя азіатка»

(1942-1944), «Біг часу» (1965).

Виступала з віршами на Вищих (Бесстужевських) жіночих курсах (1913), в Тенішевському

училищі (1914), міській думі (1915), Ленінградській філармонії (1926), на Ленінградському фронті

(1944).

А. Перекладала з болгарської, вірменської, грузинської, ідіш, італійської, корейської, латиської, литовської, осетинської, польської, румунської, сербської, української мов. Що стосується

останньої, то найбільше наша землячка перекладала поезії І. Франка.

Була виключена як «непролетарський поет» спочатку з Ленінградського відділу Всеросійської

Спілки письменників (1925), а потім – і з Спілки письменників СРСР (1946). Постановою ЦК

КПРС «Про журнали «Зірка» та «Ленінград» творчість Г. Ахматової засуджена як ідеологічно

чужинська (1946). У зв’язку з такою «лінією партії» не виходять уже готові до друку книги

поетеси. Матеріально бідує. Її виселяють з престижного Фонтанного Будинку на вул. Червоної

Кінноти (1952).

Трагічним було особисте життя А. Її першого чоловіка М. Гумільова, заарештувавши, розстріляли

(1921). Сина – Л. Гумільова арештовували тричі, двічі він відсидів тривалі терміни, між якими

встиг побувати добровольцем на фронтах другої світової війни. Третього чоловіка – М. Пуніна

44

арештовували двічі, він відбував покарання невідомо за що, де й помер (1953). Двічі арештовували

близького друга А. Поета О. Мандельштама, який під час відбуття другого терміну помер.

Після смерті Й. Сталіна А. Віще передбачила: «Тепер арештанти повернуться, і дві Росії, заглянуть одна одній в очі: та, що саджала, і та, яку посадили. Почалася нова епоха».

Цікаво, що на другий день після того, як А. Пішла з життя, Всесоюзне радіо цинічно повідомило

про «смерть видатної поетеси Ганни Андріївни Ахматової».

У с. Слобідці Шелеховська Хмельницької області функціонує музей поета (1989).

У Санкт-Петербурзі (РФ) відкрито пам’ятник нашій землячці (2006).

Серед друзів та близьких знайомих А. – К. Бальмонт, В. Маяковський, С. Єсенін, Пастернак, О.

Блок, М. Булгаков, В. Брюсов, Є Замятін, М. Зощенко, В. Каверін, М. Цвєтаєва, О. Толстой, Маршак, Качалов, Станіславський, О. Мандельштам, Б. Пільняк, Л. Сейфулліна та ін.

АШЕШОВ Микола Петрович

Національний статус, що склався у світі: російський.

Прозаїк, журналіст. Псевдоніми – А. Ожигов, Пончь.

З родини тимчасових купців.

Народився 11 (23) грудня 1866 р. в м. Одеса Російської імперії (нині – адміністративний центр

однойменної області України).

Помер 9 березня 1923 р. в м. Петроград СРСР (нині – м. Санкт-Петербург РФ).

Закінчив третю одеську гімназію (1885), юридичний факультет Московського університету (1891).

Працював адвокатом, обирався секретарем Нижньогородського товариства розповсюдження поча-

ткових знань, де-факто редагував «Самарську газету» (1893-1895), виконував обов‘язки керівника

газети «Нижегородський аркуш» (1895-1898).

Друкувався в газетах «Кур’єр», «Самарська газета», «Російське життя», «Нижньогородський

аркуш», «Сучасне слово», «Північний кур’єр», «Товариш», журналах «Нове слово», «Освіта»,

«Сучасний світ».

Як літератор дебютував серією статей в петербурзькій газеті «Російське життя» (1892).

В «Самарській газеті» з’явилися фейлетони та оповідання А., а також роман «Буремне болото»

(1893).

Наш земляк – автор п’єс «В золотому домі» (1910), «Біля мільйонів» (1913), збірки оповідань «Ра-

ни кохання» (1914), повісті «Вороги» (1914). Написав та опублікував він і книгу «Т. Г. Шевченко.

Життя поета» (1919).

А. зазнав переслідувань з боку влади – його двічі висилали з Москви. Вперше за участь в

студентських хвилюваннях (1890), вдруге – за «зв’язок з політично неблагонадійними особами»

(1893). І якщо «дебютне покарання» в Нижньому Новгороді тривало недовго, то в Самарі

прийшлося провести принаймні три роки.

Розпочату публікацію його роману «Буремне болото» заборонили з цензурних міркувань.

М. Горький у листі В. Короленкові від 15 березня 1895 р. зазначає: «На редакцію ходили

скаржитися до губернатора міський голова і ще якась темна людина з виборних місцевої думи.

Губернатор викликав Ашешова і Костеріна (С. І. Костерін – купець, видавець «Самарської

газети». – авт . ) і лаявся. ...Ой, як тут паскудно! …Але газета! Я нею задоволений, вона не дає

спокійних днів тутешній публіці. Вона – колеться, мов їжак. Добре! Хоча потрібно б, щоб вона

била по порожніх головах молотом».

Серед друзів та близьких знайомих А. – В. Короленко, М. Горький, Д. Заславський, Є. Чирикова, О. Толстая, О. Амфітеатров, С. Гусєв, Р. Ціммерман, М. Григор’єва, Н. Маслова, М. Анненський

та ін.

АШКІНАЗІ Володимир Олександрович

Національний статус, що склався у світі: російський.

Перекладач, фейлетоніст. Псевдоніми – В. Азов, Пек.

З лікарської родини. Брат, Ашкіназі М., – прозаїк, поет, журналіст, фейлетоніст. ...