Микола Сухомозський

Надія Аврамчук

Вихідці з Пирятинщини

довідник-дайджест (XVII – перша половина XX ст.)

Київ

1

Бальмен Яків Петрович

Усталений державно-територіальний статус, що склався у

світі: російський.

Письменник, художник.

З дворянської родини.

Народився 16 (28) липня 1813 р. в с. Линовиця

Пирятинського повіту Полтавської губернії Російської

імперії (нині – Прилуцький район Чернігівської області

України).

Пропав без вісти 14 (26) липня 1845 р. на Кавказі поблизу

столиці імамату Шаміля аулу Дарго (нині – Чеченська

Республіка РФ).

Закінчив Ніжинську гімназію (1830-1832).

Служив у Білгородському уланському полку (1832-1837),

Охтирському гусарському полку (1837-1838), ад’ютантом

генерал-лейтенанта Шабельского (1838-1842), генерала Данненберга (1842-1844), генерала

Лідерса (1844-1845).

Друкувався в журналі "Вітчизняні нотатки".

Як літератор дебютував в журналі "Вітчизняні нотатки" пародійними “Листами” (1841).

Потім настала черга повістей “Самогубця”, “Вигнаний”, “Пустеля”, низки оповідань. Повість

“Ярмарок” на прохання автора видрукувана за підписом С. Закревська (1843).

Деякі з доробків побачили світ під назвою “Повісті” (1988).

Ілюстрував рукописного “Кобзаря” Т. Шевченка (1844), який згодом присвятив йому поему

“Кавказ”.

Малюнки, щоденники, спогади вивезені нащадками за кордон.

Серед друзів та близьких знайомих Б. – Т. Шевченко, Л. Руданський, В. Прокопович, Є. Гребінка, С. Закревська, В. Стороженко, О. Афанасьєв (Чужинський), Г. Гудима, Т. Волховська, В. Халупко, П. Катеринич, М. Башилов, Я. Лобанов-Ростовський, З. Галаган та ін.

***

СКІНЧИВСЯ СОН МОЄЇ ЮНОСТІ,

з щоденника Я. Бальмена

Біля столу ходили дві дівчини, але я бачив тільки одну – високу, струнку в блакитній сукні, з

каштановими кучерями на ніжних плечах. Ні, це була не дівчина, не жінка – це був янгол, божество, щось неможливе (Вишневська C. – авт.).

…Закревський відверто залицявся до неї. Він – гвардієць, ротмістр, хороший собою. Спритний і

був у вищому світі. Знає, як зачарувати дівчину, дівчину недосвідчену. Вона, напевно, полюбить

його.

…Я хочу писати повісті. Писатиму поки що тільки для себе. Я не можу більше приховувати в

грудях відчуття, вони душать мене.

…Як я вимучився за ці дні і злому ворогові не побажаю, хіба що Маркевичу (за нього висватали С.

Вишневську – авт.). Ось чим скінчився сон моєї юності. От як я вступаю в життя. Ось ті радощі, що посміхалися мені в майбутньому.

РОЗРАХОВУЮ НА ТЕБЕ, ЯК НА КАМ‘ЯНУ ГОРУ, з листа Я. Бальмена В. Закревському в

червні 1844 р.

Надсилаю тобі, люб'язний Вікторе, плоди нашої праці – моєї і Михайла Башилова. Всі розділи

творів Тараса (Шевченка – авт.) з віньєтками. Вони написані латинськими буквами, аби, якщо

прийде фантазія Тарасу видати їх за кордоном, всі могли читати, особливо поляки.

Це не подарунок тобі. Посилаю тільки для збереження. Збережи з належною ретельністю. Саме

тебе обираю, як людину, яка відчуває і розуміє сенс багатьох віньєток без пояснення.

Розраховую на тебе, як на кам'яну гору.

ТІЛА ТАК І НЕ ЗНАЙШЛИ, з дослідження В. Сиротенка (Вербицького) “Багатій і граф і

…побратим Шевченка”

2

Перед новим Роком… Яшина хрещена княгиня Тетяна Волховська влаштовувала грандіозні бали.

І тут сімнадцятирічний гімназист зустрів і закохався з першого погляду в свою кузину, 16-літню

красуню Софію Вишневську, теж хрещеницю Волховської.

…Яків умів захоплююче розповідати про найзвичайніші речі. Не дивно, що дівчинка, яка вперше

вийшла в світ, і сама закохалася. Вони вже не бачили нікого, окрім один одного. Щебетали

відокремлено в куточку або в затишних місцях парку. Вони вступили в свій, особливий світ

Кохання, в якому більше нікому не могло бути місця.

…25 травня 1831 року в Мойсіївці знову відбувся грандіозний бал. Звичайно, на ньому були і Яків

і Софія. На цьому балу з'явився і новий претендент на руку і серце Софії. Це був син предводителя

повітового дворянства штаб-ротмістр Платон Закревський.

…Яків виїжджає до невідомого Красностава. Його оточують зовсім нові люди, з іншими звичками

і устроєм. Якщо раніше і в Білгородському уланському і в Охтирському гусарському полках всі

тільки й говорили про Пушкіна, Жуковського, Гоголя, то тут, в Польщі, ці письменники були не в

шані. Тут взагалі більше цінували театр та живопис. Саме тут Яків захопився малюванням і

створив цілу галерею малюнків з буденного життя товаришів по службі. Ці малюнки і зараз

вражають експресією та дивовижним трохи глузливим реалізмом, якому міг би позаздрити

…приятель Шевченка по художній Академії Павло Федотов.

…На початку червня Яків їде до Петербургу. Тут, у Гребінки, зустрівся з Шевченком, завсідником

Гребінчиних "вечірок"...

У 1841-му Яків узявся створити альбом, з переписаного польськими буквами Тарасового

"Кобзаря" і ілюстрацій до нього.

…Шевченко любив відпочивати під могутнім дубом в його садибі. Зараз під тим дубом в

Линовицькому парку стоїть пам'ятник Кобзареві.

На зимові свята у нього – знову короткострокова відпустка, і він проводить її у Закревських, обговорюючи свій майбутній альбом Шевченкового "Кобзаря". У тому альбомі не тільки його

малюнки. 24 ілюстрації зробив його двоюрідний брат М. Башилов. Сам Яків виконав 28

ілюстрацій, в основному до "Гайдамаків" і "Гамалії".

…З лютого 1844 року він разом з корпусом в Дагестані, де російські війська тіснять чеченців

Шаміля. Йому зовсім не подобається ця незрозуміла війна, коли тобі в спину може встромити

ножа навіть сторічний дід або дитина. А генерали, за традицією, що збереглася і донині, рапортують про чергові перемоги.

Обурений Яків де Бальмен малює карикатуру. На передньому плані – величезна афіша з написом

"Соте і останнє підкорення Кавказу" а нижче меншими буквами – "Великий спектакль перед

походом генералів і К0". Під тією афішею лялька Миколи I, а перед ним люди, котрі протягують

мішок з мільйоном червінців. Хтось із знайомих Якова, бажаючи вислужитися, віддав той

малюнок генералові Лідерсу. Завдяки цьому він і дійшов до нас.

…Після загибелі Якова Закревський передав альбом Тарасу. Тарас, який не любив, та й не мав

можливості, тягати з собою всією Україною папери, віддав його на збереження Михайлу

Юзефовичу. Той передав своєму другу Костомарову. Зберігався там він до обшуку в зловісному

1847-му. Звідти потрапив в архів III відділення, де і зберігався всі часи лихоліття.

А зараз про те, як загинув Яків де Бальмен. Ми не знаємо і ніколи вже не дізнаємося справжніх

обставин. Знаємо лише те, що головнокомандуючим тоді був одеський генерал-губернатор кн.

Воронцов, який втратив за час губернаторства військові навики. Знаємо, що 13.07.1845 р. в три

години ранку генерал Лідерс повів свій корпус в наступ на Дарго, котрий закінчився тим, що його

колону відрізали від основних сил. Довелося відступати.

Зупинившись у відкритій ущелині, Лідерс послав свого ад'ютанта Якова де Бальмена до

Воронцова, повідомити про хід подій. Коли основні сили пробилися до колони Лідерса, виявилося, що Яків до них не дійшов, як не дістався Лідерса ад'ютант, посланий Воронцовим. Кинулися на

пошуки. Оголосили нагороду тим, хто знайде хоча б тіла.

На жаль, нікого так і не знайшли. Крім валізки де Бальмена з його малюнками. Передали до

Петербургу. Альбомом зацікавився спадкоємець, майбутній імператор Олександр II. Завдяки його

особистому архіву той альбом і дійшов до наших днів.

Так загинув побратим Шевченка, багатій, граф і в той же самий час бунтар. Це він був

натхненником "Закону божого" або "Книги буття українського народу" – програмного документу

Кирило-Мефодіївського братерства. Це він був натхненником одного з найсильніших творів

Тараса Шевченка "Кавказ".

І це все, що про нього ми знаємо.

3

ВИПИВ ДО ДНА З МОСКОВСЬКОЇ ЧАШІ, з статті I. Франка “Література, її завдання і

найважніші ціхи”

Отак скрiплене i змiцнене само в собi "темне царство" стоїть на краю Європи, як пiдпора

полiтичного гнiту та темноти. Кров'ю тисячiв людей, кров'ю всiх, що бажають свободи i щастя, воно пiддержує гнiт i неволю, їх кров'ю зливає воно широкi поля, аби загарбати пiд себе

пограничнi, вiльнi чи невiльнi, землi. В сорокових роках XIX в. гнало воно тисячi воякiв на

Кавказ, аби загарбати тi вiльнi гори, останнє пристановище черкесiв, чеченцiв, грузин i iнших

гiрських, напiвдиких, а то й високоосвiчених та свобiдних народiв. Туди погнали й приятеля

Шевченкового, офiцера Якова де-Бальмена, що погиб у битвi з черкесами.

Смерть того чоловiка зробила на поета велике враження i спонукала його написати поему

"Кавказ". Бальмен погиб, як жертва московської захланностi та неситостi, випив до дна "з

московської чашi московську отруту", а проте смерть його не збудила в Шевченка ненавистi до

його вбивцiв - черкесiв. Навпаки, вiн бачить добре, що вони вбили його друга з конечностi, в

оправданiй оборонi своєї свободи.

Вiн стає навiть у один ряд iз ними: адже ненависть до спiльного ворога – "темного царства" –

в'яже його з ними сильним, дружнiм вузлом. Вiн називає тих убiйцiв свого друга "лицарями

великими, богом незабутими", заохочує їх до дальшої боротьби i прирiкає їм остаточну побiду.

Не вони виннi в смертi його друга, а "темне царство", що силою погнало його до несправедливого

бою. В тiм явнiм i гарячiм виступi на сторону напастованих черкесiв Шевченко зложив

найкращий доказ свого високого гуманного чуття, своєї любовi до свободи й справедливостi, тим бiльше, що смерть щирого друга, який погиб iз рук черкесiв, i природний iз тої причини жаль

не звернули його проти них, але змiцнили його ненависть до "темного царства"...

БІЛЕЦЬКИЙ-НОСЕНКО Павло Павлович

Усталений державно-територіальний статус, що склався у

світі: російський.

Енциклопедист, прозаїк, поет, літературний критик, пере-

кладач. Першим на теренах Російської імперії висунув

ідею створення парового плуга.

З дворянської родини козацько-старшинського роду. Дід,

Кониський Г., – письменник, церковний діяч 18 ст.

Народився 16 (27) серпня 1774 р. в м. Прилуки

Пирятинського повіту Полтавської губернії Російської

імперії (нині – районний центр Чернігівської області

України).

Помер 11 (23) червня 1856 в с. Лапинці Прилуцького по-

віту Полтавської губернії Російської імперії (нині – у

складі м. Прилуки Чернігівської області України).

Похований у своєму саду поряд з дружиною, донькою та

двома синами. На жаль, не збереглися ні садиба, ні сад, ні

могила.

Навчався в Сухопутному шляхетському корпусі (1779-

1793).

Служив поручиком в Катеринославському єгерському корпусі (1793-1978). Брав участь у бойових

діях, у тому числі і під проводом О. Суворова. В чині капітана 1798 р. вийшов у відставку і посе-

лився в Прилуках.

Працював підсудком Прилуцького повітового земського суду (1801-1803), помічником попечителя

Прилуцької лікарні (1807-1809), наглядачем повітового училища (1810-1812), почесним нагляда-

чем училищ Прилуцького повіту (1812-1849).

Член Товариства наук при Харківському університеті (1817).

Член Біблейського товариства (1820).

Член Вільного економічного товариства у Петербурзі (1824).

Член Товариства любителів російської словесності при Московському університеті.

4

Почесний благодійник Прилуцького училища.

Кавалер золотого хреста на георгіївській стрічці з написом: "За труди і хоробрість".

Друкувався в газеті «Полтавські губернські відомості».

Як літератор дебютував перекладом роману “Сімейство фон-Гальдена” А. Лафонтена.

Потім настала черга наступних перекладів: балади “Бій з драконом” Ф. Шіллера, роману “Лізамор, або Замок Клостернський” Р. Шерідана, юридичної пам‘ятки 16 ст. “Литовський статут”.

Опублікував наш плодовитий земляк і не один десяток цікавих доробків з археології, бджільницт-

ва, економіки, медицини, природознавства, техніки, серед яких "Бджоляр, або досвідне

бджільництво в південній смузі Росії" (1818), "Суттєві властивості поезії й риторики" (1821),

"Логіка" (1821), "Початкові основи римського права" (1826), "Про заразливу хворобу холеру"

(1831), наукові розвідки «Про перші гражданські літери в Росії», "Статистичне описання міста

Прилуки", "Біографія. Полковник прилуцький Іван Веремійович Ніс", «Про землеробство в

Прилуцькому повіті», «Короткий огляд про початок народної освіти в Росії взагалі і про початок

училищ в м. Прилуки й Прилуцькому повіті».

Б.-Н. – укладач “Словника німецьких письменників” (1816), “Словника герменевтичного, лінгвіс-

тичного, історичного, географічного…” (1832), “Граматики малоросійської мови”, “Словника ма-

лоросійської, або південноросійської мови” (1838-1842). Що стосується останніх двох, то Б.-Н.

тут, по суті, – піонер, оскільки одним з перших аналізував граматичну будову та словниковий за-

пас української мови на творах письменників й народних висловах.

Серед критичних статей особливо вирізняються “Чи корисно критикувати великих письменни-

ків?” (після 1818), “Суттєві властивості поезії та риторики” (1821), “Про мову малоруську» (1838).

Б.-Н. належить кілька етимол. розвідок, а також дослідження «Лінгвістичні пам'ятки повір'їв у

малоросіян...», «Граматика південно-руської мови» (1843, рос. мовою; не опубл., доля рукопису

невідома). Укладав «Словарь герменевтический, лингвистико-исторический, географический, с

изъяснением истинного смысла устарелых, вышедших из употребления находящихся в летописях

российских, старых законах и проч.» (незакін.). До нашого часу дійшли тільки автограф і єдина

копія «Словаря малороссийского или юго-восточнорусского языка..., составленного по

произношению, каким говорят в Малой и Южной России...», над яким автор працював протягом

1838-1843 років.

Але ще більше у доробку Б.-Н. – белетристичних творів. Це "Казки малоросійською мовою"

(1812), "Балади малоросійською мовою" (1822-1829), "Байки", історичний роман “Зіновій Богдан

Хмельницький” (обидва твори – 1829), п‘єса “Історичний переказ про Івана Золотаренко” (1839), а

також “Приказки” (1871), поема “Горпина, або Вхоплена Протерпіла” (1871), “Гостинець

землякам. Казки сліпого бандуриста” (1872).

Наслідуючи Котляревського, надає персонажам українського колориту і відтворює народний

побут.

Проте чи не найголовнішим доробком Б.-Н. є “Словник української мови” (1838-1843), який

небезпідставно вважався найповнішим понад 60 років. До речі, У передмові автор сміливо

захищав рідну мову, незважаючи на офіційну позицію царської столиці, яка взагалі відмовляла

«малоросам» в національній самобутності.

Залишив по собі наш земляк і 15 балад, 23 казки, десятки байок, елегій, поем, новел.

У відділі рукописів Інституту літератури Академії наук України зберігається сімейний альбом

Білецьких-Носенків з його акварельними малюнками, портретами, пейзажами, натюрмортами.

Наш земляк заснував народне повітове училище (1789) й приватний пансіон, де чи не всі

предмети викладав особисто. Бібліотеці подарував 580 книг, географічних карти, атласів.

Нагороджений Золотим хрестом на георгіївській стрічці. (1794).

Серед друзів та близьких знайомих Б.-Н. – М. Маркевич, І. Скоропадський, П. Закревський та ін.

***

ЛЮБЛЮ УКРАЇНУ

, з життєвого кредо П. Білецького-Носенка

Справді! Про неї в освіченій Європі знають менше, ніж про який-небудь нововідкритий острів

Океанії.

Я не знаю як хто, а я люблю батьківщину й бажав би познайомити її з цілим світом, справді! Вона

коштує того.

ДО ВІЙСЬКОВОЇ СЛУЖБИ – НЕОХОЧИЙ, з листа П. Білецького-Носенка батькові М.

Маркевича

5

…Він встигає у всіх частинах, коли слухає уважно. Якщо захоче, може бути глибоким

математиком, але улюблена його частина вченості є література, історія і географія, фізика і

натуральна історія.

Він міг би бути дуже вченою людиною, коли б займався з відповідною старанністю та увагою...

До військової служби бажання у нього не побачиш ні найменшого сліду ...

Час покаже, чи справедливо я про нього сказав...

МОЯ СПРАВА – ВИХОВАТИ ДІТЕЙ ДОБРИМИ ЛЮДЬМИ, з листів П. Білецького-Носенка

батькам учнів

Кожного ранку, до обіду, виключаючи четвер, ми вчимося латинській, французькій, німецькій та

російській мові за граматичними правилами і в перекладах як з іноземних мов на російську, так і з

російської на французьку й німецьку; ранок у четвер визначений для малювання; в понеділок і в

середу, після обіду, від другої до четвертої години, ми займаємось арифметикою і геометрією...

В четвер, п'ятницю і суботу, після обіду, з другої до четвертої години ми вивчаємо географію

Європи і Азії, в понеділок, від п'ятої до сьомої риторику, поезію і міфологію, по вівторках, середах, четвергах, п'ятницях і суботах, від п'ятої до сьомої всесвітню історію російську. В свята і

недільні дні Закон Божий і Святе писання Старого і Нового Завіту, а вечорами читаємо кращих

вітчизняних і французьких письменників...

…Моя справа, якщо Богові завгодно й часу досить, готувати дітей до всього, виховувати їх

добрими людьми і прагнути більш розвивати в них ті таланти, якими їх природа переважно

обдарувала...

Не прогнівайтеся, якщо він замість ласощів зустріне найпомірніший стіл, замість розписних

спокоїв – скромний філософський будиночок, який дуже неприємним здається розпещеним

паничам.

…Хоч я і виховав багатьох, але в мене пансіону ніколи не було, я приймаю до себе в дім

щонайменше дітей для того, щоб бути більш уважним до виховання...

Хочу принести користь своїм землякам і намагаюсь зробити їх справжніми християнами, корисними Батьківщині й самим собі, а в пансіонах, особливо тих, що утримуються збіглими

французами, привчають любити себе і все іноземне...

РУКОПИСИ ПОВЕРТАЛИ, з статті Б. Деркача «Павло Білецький-Носенко”

Для свого часу Білецький-Носенко був досить освіченою людиною: досконало володів кількома

мовами, добре знав стародавню і нову світову, а також вітчизняну літератури. Слід сказати, що в

його бібліотеці нараховувалося кілька тисяч томів латинською, французькою, польською, російською, українською мовами; він уважно стежив за літературним життям в Росії, передплачував більшість періодичних видань того часу. Свої широкі, нехай часом і неглибокі, знання Білецький-Носенко намагався передавати вихованцям, сам викладав усі предмети в

пансіоні.

У своїй педагогічній діяльності він прагнув дотримуватися прогресивних засад: виховувати

гармонійно освічену людину, розвивати закладені в ній природні нахили, здібності. Від учителів

він завжди вимагав гуманного ставлення до учнів.

Багато сил і енергії віддавав Білецький-Носенко, перебуваючи і на посаді педагогічного

наглядача. Письменник, за його власними словами, "з обов'язку служби своєї та по совісті вважав

себе вправі сприяти поліпшенню училища з погляду учбово-педагогічного", неодноразово

звертався до вищого начальства з пропозиціями щодо удосконалення системи освіти в повітових

учбових закладах. проте, як правило, думка провінційного педагога там, "нагорі", нікого не

цікавила. У листі 1818 р. до ректора Харківського університету І. П. Рижського Білецький-

Носенко зазначав, що подання почесних наглядачів "на користь освіти зовсім не поважаються".

У 1826 р. Білецький-Носенко надсилає на ім'я міністра народної освіти О. С. Шишкова працю

"Начальное основание римского права". П'ять років вона перебувала "на розгляді" у міністерстві й

у 1828 р. повернута авторові як "не визнана навчальною".

Закінчивши словник і "Грамматику малороссийского языка", Білецький-Носенко у 1843 р.

надсилає їх магістрові освіти Уварову, одночасно звертається до президента Російскої Академії

наук з проханням видати його праці. Оскільки там не виявилося знавців української мови, рукописи направляються до Києва. Рецензувати їх було доручено М. Максимовичу. У квітні 1845

р. М. Максимович висловив письмове своє "Мнение о "Словаре" и "Грамматике южнорусского

языка", составленных г. Белецким-Носенко". Вчений зробив ряж зауважень, але загалом дав

6

високу оцінку працям автора, як таким, що "мають незаперечну вартість і заслуговують бути

опублікованими, особливо "словарь". Після цієї рецензії міністр освіти дав згоду на друкування

словника і "Грамматики", однак восени 1845 р. рукописи було повернуто авторові.

ВИПЕРЕДИВ ЧАС, з висновку біографа П. Білецького-Носенка

…Це нововведення і скасування суворого звертання з учнями, за чим він неослабно стежив, виявляє його як психолога, який глибоко вивчив людське серце, як мислителя, який набагато

випередив педагогічними пізнаннями своє століття.

ЦЕ НЕЙМОВІРНО, оцінка діяльності П. Білецького-Носенка попечителем Київського учбового

округу фон Брадке

…Людина ця повинна бути генієм!

БОГДАНОВИЧ Іполит Федорович

Усталений державно-територіальний статус, що

склався у світі: російський.

Поет.

З дворянської родини. Брат, Богданович Ів., –

письменник; племінник, Богданович М., –

військовий історик.

Народився 23 грудня 1743 р. (3 січня 1744 р.) в с.

Переволочна Пирятинського повіту Полтавської

губернії Російської імперії (нині затоплено

водосховищем).

Помер 6 (18) січня в 1803 р. в м. Курськ Російської

імперії (нині – обласний центр РФ). Похований на

міському цвинтарі. Пам‘ятник, встановлений у

вигляді Психеї, перенесено в міський сквер (1894).

Записаний на військову службу юнкером (1753).

Навчався в математичній школі при Сенатській

конторі, гімназії при Московському університеті,

закінчив Московський університет.

Працював наглядачем за класами в Московському

університеті (1761-1762), в Комісії з побудови тріумфальних воріт, для яких склав напис (1762-1763), чиновником Військової колегії (1763) перекладачем Іноземної колегії (1764-1766), секретарем руського посольства при саксонському дворі (1766-1769), в департаменті геральдики

(1799-1780), членом, а потім головою Державного архіву (1780-1788). Редагував журнали

«Невинні вправи» (1763) та “Вечори” (1772), “Зібрання новин” (1775-1776) та газету «Санкт-

Петербурзькі відомості» (1775-1782).

Член Російської академії наук (1783).

Друкувався в журналах «Академічні вісті», «Нові щомісячні твори», «Співрозмовник», «St.

Petersburgisches Journal», «Вільні години», «Санкт-Петербурзький вісник».

Як літератор дебютував віршами у журналі “Корисні веселощі” (1760).

Потім настала черга перекладів “Тисяча й однієї ночі” (1763), “Наніни” Вольтера (1766). ...