Рут Хоган Хранитель забутих речей

Біллу, моєму вірному поводиреві, і Принцесі Тіллі Бін

Тому, хто боїться шипів,

Не варто жадати троянди.

Енн Бронте

Розділ 1

Чарлз Брамвелл Броклі вирушив до Брайтона о 14:42 зі станції Лондон-Бридж. Він подорожував сам і квитка не потребував. Бляшана коробка з-під печива «Huntley & Palmers», що стала його тимчасовим притулком, небезпечно захиталася на краю сидіння, коли потяг різко загальмував на зупинці Гейвордс-Гіт.

Та щойно коробка нахилилася, щоб звалитися на підлогу, її підхопили чиїсь дбайливі руки.

Як добре повернутися додому. Падуя — старовинна вілла у вікторіанському стилі зі спадистим ганком, який обрамлюють зарості жимолості і клематіса. З-під променів яскравого полуденного сонця чоловік пірнув до прохолодного передпокою, тут його вітали відлуння безлюдного будинку та пахощі троянд. Він опустив свою валізу на підлогу, поклав ключі в столик, повісив панаму на вішак для капелюхів. Чоловік страшенно втомився, проте спокій цього будинку наснажував його. Спокій, але не тиша.

Цокав старовинний годинник, кректав холодильник не найновішої моделі, а десь у саду співав чорний дрізд. Новітні технології тут не мали голосу: ні комп’ютера, ні телевізора, ні DVD чи CD плеєрів.

Єдині засоби зв’язку із зовнішнім світом у Падуї — старий телефон з бакеліту й радіо. На кухні чоловік відкрутив воду, почекав, поки вона стане крижаною, і набрав собі склянку. Надто рано для джину з лаймом і надто спекотно для чаю. Лора вийшла, але вона залишила записку й салат із шинкою в холодильнику йому на вечерю. Така турботлива дівчинка. Він пожадливо випив воду. Потім повернувся в передпокій, дістав з кишені ключ і відчинив важкі дубові двері. Чоловік підхопив з підлоги валізу й увійшов до кімнати, обережно причинивши за собою двері. Полиці і шухляди; полиці і шухляди; полиці і шухляди — три стіни щільно заставлені до самої стелі. Кожна полиця розсідається від речей, кожна шухляда повна до краю: ця сумна колекція є результатом сорока років збирання, маркування та дбайливого зберігання. Мереживні панелі на французьких вікнах у кабінеті розсіювали занадто яскраве полудневе сонячне світло. Єдиний промінь, що пробирався знадвору, прорізав морок; на світлі кружляли блискучі іскри пилу. Чоловік дістав коробку з-під печива «Huntley & Palmers» і поставив її на масивний стіл із червоного дерева — єдине вільне місце в кімнаті. Піднявши кришку, він дослідив вміст своєї знахідки — блідо-сірий крупнозернистий пісок. Такий самий він розвіяв багато років тому в трояндовому саду позаду будинку. Але чи могли це справді бути людські останки? На сидінні в потязі? У коробці з-під печива? Чоловік закрив коробку. Він намагався віддати коробку на станцію, але контролер, який перевіряв квитки, запевнив його, що це просто сміття, і порадив викинути її в найближчу урну.

— Ви здивуєтеся, скільки сміття люди залишають у потязі, — сказав він, відпихаючи коробку від себе.

Навряд чи щось у цьому світі могло здивувати Ентоні, але його досі зворушували загублені речі, неважливо, великі чи малі. Він дістав із шухляди коричневий обгортковий папір й авторучку золотистого кольору. Акуратно записав на папері чорним чорнилом спершу дату і час, потім незвичайне для такої знахідки місце:

Коробка з-під печива «Huntley & Palmers»,

імовірно, з людськими останками.

Знайдено в шостому вагоні від голови поїзда

з Лондон-Бридж до Брайтона о 14:42.

 Особа покійного невідома.

 Благослови Господь його душу, хай спочиває з миром.

Ентоні лагідно погладив кришку коробки перед тим, як знайти їй місце на одній з полиць і обережно поставити її туди.

Передзвін годинника в коридорі нагадав, що вже час для джину з лаймом. Ентоні взяв з холодильника лід і лаймовий сік і виніс їх на веранду на срібній таці разом із зеленою коктейльною склянкою й невеликою тарілкою оливок. Він не відчував голоду, але сподівався, що оливки розбудять його апетит. Не хотілося розчаровувати Лору, вона так старалася, готуючи для нього салат. Він поставив тацю й відчинив вікно в сад. Поблизу стояв грамофон — гарна старовинна дерев’яна річ із широкою золотавою трубою. Ентоні підняв голку й акуратно поклав її на коричневу платівку. Голос Ела Боуллі^[1] полинув у сад, змагаючись зі співом чорного дрозда.

Їхня пісня. Ентоні зручно влаштувався в шкіряному кріслі. Високий, зграбний, зараз уже дещо змарнілий. Коли був молодший, його вага відповідала зросту, тож мав гарне тіло, але з роками почав усе більше худнути, тепер шкіра зовсім прилипла до кісток. Він цокнувся з жінкою, чию фотографію в срібній оправі тримав в іншій руці: «Будьмо, моя люба».

Ентоні відпив ковток свого напою і з любов’ю поцілував холодне скло над фотографією перед тим, як поставити рамку на стіл біля свого крісла. Жінка на фото не була красунею в класичному розумінні: молода, з хвилястим волоссям і велетенськими темними очима, які сяяли, немов зірки, навіть на цій старій чорно-білій світлині. Здавалось, вона тут, незважаючи на всі ті роки, що минули, і її присутність досі хвилювала Ентоні. Вона померла сорок років тому, але жила в його серці. Завдяки її смерті він знайшов своє покликання. Саме ця жінка зробила Ентоні Пардью Хранителем забутих речей.

Розділ 2

Лора заплуталася; її безнадійно несло течією. Вона ще трималася на плаву завдяки суміші прозаку^[2] та «Піно ґріджо»,^[3] плекаючи ілюзії про те, що нічого не сталося. Наприклад, зради Вінса. Ентоні Пардью і його будинок урятували її.

Під’їжджаючи до вілли та припарковуючи автомобіль за будинком, Лора підрахувала, як довго тут працює: п’ять, ні, уже майже шість років.

Вона тривожно перебирала журнали в приймальні свого лікаря, коли її увагу привернуло оголошення в «Леді»:^[4]

Письменник шукає домогосподарку й секретарку. Звертатися письмово до Ентоні Пардью, поштова скринька 27312.

У цю приймальню вона прийшла з єдиною метою — благати лікаря про медикаменти, що робили її існування в цьому світі більш стерпним, а залишила її, вирішивши звернутися за оголошенням, котре, як виявилося, змінило її життя.

Вона відімкнула замок парадного входу й пройшла до будинку. Як завжди, її огорнули умиротворення і спокій Падуї. На кухні Лopa набрала води в чайник і поставила його на камінну полицю. Ентоні вийшов на ранкову прогулянку. Вона не бачила його відучора. Він їздив до Лондона, щоб відвідати свого адвоката. Чекаючи поки закипить чайник, Лора переглянула акуратно складені папери, що їх Ентоні залишив для неї: кілька рахунків на оплату, листи, на які треба відповісти від його імені, й прохання призначити візит до лікаря. Жінка відчула, як тривога шпигнула її в серце. Вона намагалася не помічати, як Ентоні змарнів за останні місяці, вицвів, немов гарний портрет, що надто довго перебував під палючими сонячними променями, втрачаючи яскравість і кольори. Кілька років тому на їхній першій співбесіді вона побачила високого міцного чоловіка з копицею темного волосся, очами кольору танзаніту і голосом Джеймса Мейсона.^[5] Вона й подумати не могла, що йому 68 років. Лора закохалася в містера Пардью та Падую тієї миті, коли переступила поріг вілли. Любов, яку вона відчувала до Ентоні, не була романтичною, радше це любов дитини до улюбленого дядька. Лагідна сила, внутрішній спокій, бездоганні манери — якраз ті риси, котрі, як виявилося, щоправда, трохи запізно, вона найбільше цінує в чоловіках. У його присутності вона завжди мала гарний настрій, з Ентоні Лора поважала себе, хоч для неї це віддавна стало складним завданням. Ентоні був для неї чимось простим, незмінним і водночас необхідним, як повітря. У цьому його можна порівняти з Радіо 4, Біг-Беном чи «Землею надії та слави».^[6] Проте разом з тим він завжди залишався трохи на віддалі. Якусь частину своєї душі він ніколи не розкривав, тримав у таємниці. Саме це її приваблювало чи не найдужче. Зайва інтимність, чи то фізична, чи то емоційна, завжди розчаровує. Спершу містер Пардью був для Лори ідеальним роботодавцем, а потім став просто Ентоні, її другом. Але їхні стосунки ніколи не перетинали певну межу.

Щодо Падуї, то Лора закохалася в цей будинок, щойно побачила тут скатертину на таці. На співбесіді Ентоні пригостив її чаєм. Він виніс прибори до чаювання на веранду: чайник і вишуканий глечик для молока, цукорницю і щипці для цукру, чашки і блюдця, срібні чайні ложки, фільтр для чаю і підставку. Усе виставлене на тацю зі сніжно-білою, облямованою мереживом скатертиною. Оця скатертина остаточно скорила її серце. Падуя — саме те місце, де всі ці речі, разом зі скатертиною для таць, були частиною повсякденного життя; містер Пардью користувався ними щодня. Це здавалося Лорі таким чарівним і водночас недосяжним. Коли вони тільки одружилися, Вінс кпинив із її спроб призвичаїти їхню родину до такого. Якщо навіть йому доводилося колись самому заварити собі чай, він залишав використаний пакетик на мийці, незважаючи на те, що Лора мільйон разів просила його викидати пакетики у сміття. Крім цього, Вінс пив молоко та сік просто з пакета, їв, поклавши лікті на стіл, тримав ніж, як ручку, і говорив з повним ротом. Здавалося, це дрібниці, але цих дрібниць назбиралося так багато. Лора намагалася їх не помічати, але вони, бажала вона того чи ні, дратували її. Минали роки, через навалу цих дрібниць Лора збайдужіла й облишила спроби наслідувати те, що колись бачила вдома у своїх шкільних подруг. Кпини Вінса зрештою перетворилися на грубий посміх; скатертина на таці в їхній оселі тільки дратувала його. І Лору так само.

Співбесіда відбулася в день тридцять п’ятого дня народження Лори і тривала лише кілька хвилин. Містер Пардью запитав її, який чай вона бажає, і налив їй чашку. Вони поставили одне одному ще кілька важливих запитань перед тим, як він їй запропонував роботу і Лора погодилася. Ліпшого подарунка годі сподіватись — у Лори з’явилася надія.

Свист чайника відволік її від спогадів. Лора прихопила чашку чаю разом з ганчіркою для витирання пилу й поліроллю і попрямувала в садову вітальню. Вона ненавиділа прибирання вдома, особливо коли жила з Вінсом. Але в Падуї вона прибирала залюбки.

Коли Лора почала тут працювати, будинок був трохи занедбаний. Не брудний, не безладний, але з відбитком того, що йому довго не приділяли належної уваги. Багато кімнат не використовувалося. Ентоні проводив більшість часу на веранді чи у своєму кабінеті, гості, що залишалися б ночувати в зайвих спальнях, не бували тут ніколи. Обережно, лагідно, кімната за кімнатою, Лора повернула будинок до життя. Усі кімнати. Крім кабінету. Лора ніколи не заходила до кабінету. Ентоні повідомив її із самого початку, що до кабінету заходить тільки він, і, коли його там немає, кабінет зачинено. Вона не розпитувала. Але всі інші кімнати, прибрані, чисті та свіжі, готові були прийняти гостей будь-якої хвилини, навіть якщо ніхто й не завітає.

На веранді Лора знайшла фотографію в срібній рамці, відполірувала склянку й срібло, які залишив Ентоні. Він говорив, що цю жінку на світлині звали Тереза. Лора думала, що, напевно, він дуже кохав Терезу, адже її фотографія була одна з трьох у будинку. Інші — копії фотографій Ентоні й Терези разом. Одна стояла на шафці біля ліжка в його кімнаті і ще одна — на туалетному столику в найбільшій спальні, що у тильній частині будинку. За усі роки, що Лора знала Ентоні, вона ніколи не бачила його таким щасливим, як на тих світлинах.

Коли Лора пішла від Вінса, наостанок вона жбурнула велику фотографію з їхнього весілля у сміття. Та перед цим вона не полінувалася розчавити підбором скло над самовдоволеною пикою свого колишнього подружжя. Селіна з «Сервісу» якраз для нього. Він повний і несосвітенний придурок. Вона визнала це вперше, навіть у своїх думках. Але поглянувши правді у вічі, Лора не почувалася краще. Лише шкодувала, що згаяла з ним стільки років. Із ним, а ще з незакінченою освітою, без досвіду роботи, без засобів до існування. Вибір у неї був невеликий.

Закінчивши на веранді, Лора заходилася прибирати сходи — своєю ганчіркою вона начищала до блиску закручені дерев’яні поруччя. Авжеж, Лора часто думала про кабінет. Але вона поважала особисте життя Ентоні, як він поважав її особисте життя. Нагорі, з найбільшої спальні, відкривався найліпший краєвид — сад позаду будинку. Цю кімнату Ентоні колись ділив з Терезою, але зараз він перебрався до меншої спальні поруч. Лора розчинила вікно, щоб впустити свіже повітря. У саду якраз квітнули троянди: шелестіли на вітрі яскраво-червоні, рожеві, кремові бутони, а поміж ними виринали невагомі півонії й сапфірові списи живокосту. Запах троянд линув у теплому повітрі, і Лора глибоко вдихала цей хмільний аромат. У цій кімнаті завжди пахло трояндами. Навіть посеред зими, коли сад спав під снігом, а на вікнах мороз малював свої візерунки. Лора розрівняла та пригладила й без того ідеально рівні простирадла на ліжку, збила подушки на тахті. Зелене скло туалетного столику блищало на сонці, але вона протерла його ще раз. Треба виправити ще одну дрібницю. Маленький блакитний емальований годинник знову зупинився об 11:55 і не цокав. Кожного дня він зупинявся саме о цій порі. Лора поглянула на свій наручний годинник і переставила стрілки. Вона обережно прокрутила ключик, поки знову не почулося негучне цокання, і лише після цього поставила годинник назад на камін.

Грюкнули вхідні двері — Ентоні вже повернувся з прогулянки. Звуки після цього засвідчили, що Ентоні ключем відімкнув двері кабінету, потім відчинив і зачинив їх за собою. Лора чула це багато разів. На кухні вона запарила кави, виставила її на тацю разом із чашкою та блюдцем, срібним глечиком з вершками й тарілкою легкого печива. Вона пронесла сніданок через коридор і обережно постукала у двері кабінету, а коли вони відчинилися, передала тацю Ентоні. Він виглядав стомленим, прогулянка більше виснажила його, ніж наснажила.

— Дякую, моя люба.

Лора з сумом помітила, що його руки злегка трусилися, коли він забирав у неї тацю.

— Може, ви хочете на ланч щось особливе? — якнайлюб’язніше запитала вона.

— Ні, ні, гадаю, все, що ти приготуєш, буде смачно.

Двері зачинилися. Повернувшись на кухню, Лора вимила брудну кружку, яку, напевно, залишив Фредді, їхній садівник. Він почав працювати в Падуї кілька років тому, але їхні стежки рідко перетиналися. Лора шкодувала про це, бо він їй подобався й вона хотіла б познайомитися з ним ближче. Фредді — високий, темноволосий, однак не настільки вродливий, щоб здаватися банальним героєм-коханцем. Невиразний шрам простягався від його носа до верхньої губи і трохи зморщував рот з одного боку, але якимось чином оця однобока усмішка робила Фредді навіть іще привабливішим. Коли їм випадало спілкуватися, він завжди поводився чемно, проте це була лише ввічливість, не більше, тож Лора не наважувалася нав’язувати йому своє товариство.

Лора почала розбирати стос паперів. Листи краще забрати додому і надрукувати їх на ноутбуці. Коли вона тільки починала працювати в Ентоні, інколи їй доводилося вичитувати його рукописи і друкувати їх на старій електричній друкарській машинці, але кілька років тому він, на жаль для Лори, припинив писати. У юності вона сама хотіла пов’язати свою професію з красним письмом, стати письменницею чи, може, журналісткою. Мала великі плани. Лора була розумною дівчинкою, здобула стипендію в місцевій школі для дівчат, могла вступити до університету. У неї мало бути гідне життя. Та замість цього вона зустріла Вінса. У сімнадцять Лора почувалася вразливою, невпевненою в собі. У школі в неї все складалося добре, але ця стипендія збурила її душу. Батько, робітник на заводі, і мати, продавчиня в магазині, пишалися своєю розумною донечкою. Вони нашкребли грошей на її дорогу шкільну форму, а ще на черевики, щоб ходити в школу, і черевики, щоб ходити в школі. Нечувана розкіш. Усе нове і якісне. Ніяких уживаних речей для їхньої розумниці, і вона була вдячна їм, справді. Лора знала, на які жертви йдуть її батьки заради неї. Проте чи досить цього?

Вродитися кмітливою і гарною — надто мало, щоб тебе прийняли як рівну серед тих багатіїв, що з них складалася шкільна громада. Дівчата, для яких подорожі закордон, виходи до театру, звані вечері і вікенди на яхтах — частина повсякденного життя. Звісно, у неї з’явилися друзі, добрі й щедрі дівчатка, її запрошували погостювати у великих будинках з не менш добрими і щедрими батьками цих дівчаток. Вишукані будинки, де чай подавали у чайниках, тости — на підставках, масло — в масельничці, молоко — в глечику, а джем — зі срібною ложечкою. Ці будинки замість номерів мали імена, а ще тераси, тенісні корти, фігурна стрижка кущів. І скатертини на тацях. Вона бачила інше життя, і воно її зачарувало. З’явилися мрії, до яких хотілося летіти на крилах. А вдома молоко у пляшках, цукор у пакеті, чай у кружках. Немов камінь висів у неї на шиї, що тягнув донизу, не пускав у небо. У сімнадцять років Лора розривалася між двома світами, але жодному з них повністю не належала. А потім вона зустріла Вінса.

Він був старший, гарний, самовпевнений і амбітний. Їй лестила його увага, він уразив її своєю впевненістю. Вінс був упевнений у всьому, що говорив чи робив. Навіть сам собі дав прізвисько — Вінс Непереможний. Працював дилером автомобілів і мав червоного «ягуара» класу люкс — кліше на колесах. Для батьків Лори це стало громом серед ясного неба. Вони сподівалися, що освіта стане для Лори ключем до кращої долі, принаймні кращої, ніж у них. Того світу, у якому більше власне життя і менше виживання.

Може, вони й не дуже розумілися на скатертинах для таць, але батьки Лори знали, що те щастя, якого вони бажають своїй дитині, не лише в грошах. Лора ніколи не думала про гроші. А Вінс Непереможний думав про гроші й статус завжди. Батько Лори позаочі називав Вінса Дарбі — ВіДі.

Коли нещасливі роки їхнього шлюбу минули, Лора часто гадала, що саме привабило в ній Вінса. Вона вродилася гарною дівчиною, але не якоюсь особливою красунею, а ще менше нагадувала борщовий набір з голлівудської усмішки, цицьок і дупи, якому зазвичай надавав перевагу її колишній чоловік. Дівчата, з котрими зустрічався Вінс, скидали свої трусики так само невимушено, як дехто скидає шарф. Можливо, він обрав її задля різноманітності. Або забажавши чогось нового. Так чи так, але невдовзі він переконав себе: Лора стане для нього доброю дружиною. Зрештою, вона почала підозрювати, що Вінс освідчився їй, так само палко бажаючи підвищити свій статус, як і задовольнити плотську жагу. Вінс мав багато грошей, але цього було недостатньо, щоб потрапити в масонську ложу чи зайняти крісло в престижному гольф-клубі. Зі своїми гарними манерами й освітою приватної школи, Лора могла надати блиск соціальної витонченості бляклій латуні його простацьких манер. Вінс гірко розчарувався. Утім, не так сильно, як Лора.

Коли вона дізналася про зраду Вінса, їй так кортіло звинуватити його в усьому, вигнати, мов шолудиву шавку, а уявна героїня Лора мала залишитися плести накидки на рулони туалетного паперу і пришивати стрічки на капелюшок. Але десь у глибині душі Лора завжди знала, що насправді їхній шлюб — це її вигадка. Зневірившись у пошуках порятунку від нещадної реальності, вона попросила лікаря виписати їй антидепресанти, але лікар порадив перед тим, як переходити на ліки, відвідати психолога. Ліки могли запросто згубити Лору. Вона очікувала, що забезпечить собі рецепт, маніпулюючи якоюсь сірою мишею середніх років, поліестеровою Памелою. Насправді психолог виявилася зухвалою, язикатою білявкою на ім’я Руді, яка змусила Лору подивитись у вічі своїм неприємностям. Руді наказала своїй пацієнтці слухати голос у власній голові, той, який виголошує сувору правду і наводить нищівні аргументи. Руді називала це «взаємодіяти з внутрішньою мовою» й наголосила, що це стане для Лори приємним і корисним досвідом. Лора зіткнулася з Феєю Правди, але їй це здалося так само приємним, як слухати улюблену музику на пошкодженій платівці. Фея Правди підозрювала Лору в усьому. Вона звинуватила Лору в тому, що та не витримала ваги батьківських очікувань і вийшла за Вінса, щоб уникнути вступу до університету. На її думку, Лора боялася йти до університету, боялася зазнати там поразки, боялася стати на ноги, щоб у разі невдачі не впасти долілиць. Фея Правди також витягла на світ Божий прикрі спогади про Лорин викидень і майже маніакальні, але невдалі спроби ще раз завагітніти. Насправді, Фея Правди вибила Лору з колії. Та коли їй нарешті виписали прозак, вона просто перестала слухати цю балаканину.

Годинник у передпокої вдарив один раз, і Лора почала готувати ланч. Вона збила яйця і сир зі свіжими травами з саду, вилила цю суміш на гарячу пательню на плиті, дивилась, як вона піниться й пускає бульбашки, перетворюючись на пухкий золотавий омлет. Скатертину накрила хрустка білосніжна серветка, срібні ніж та виделка і склянка бузкового напою для серця. У дверях до кабінету вона поміняла тацю, забравши ту, на якій ще стояла ранкова кава Ентоні. Печиво залишилося недоторканим.

Розділ 3

Юніс

Сорок років тому… Травень 1974

Сьогодні вона обрала м’який фетровий капелюх кольору кобальта.^[7] Її бабуся якось сказала, що в потворній зовнішності можна обвинувачувати гени, у кепському смаку — брак освіти, але якщо ти нудна людина, то тут уже ні на кого нарікати. Школа здавалася такою нудотною. Юніс виросла розумною, але непосидючою дівчинкою; їй докучало старанно виконувати завдання.

Вона хотіла чогось захопливого, живого життя, одним словом. Офіс, куди вона влаштувалася працювати, теж був нудним, бо там працювали занудні люди, та й робота видалася не надто веселою — безкінечне друкування й перекладання папірців. Батьки казали, це справжня поважна робота, але, очевидно, так по-іншому називають нудьгу. Її єдиною розрадою були фільми та книжки. Вона читала так завзято, немов від кількості прочитаних книг залежало її життя.

Одного разу Юніс трапилось оголошення в «Леді»:

Видавцеві-початківцю потрібна асистентка. Платня жалюгідна, але робота не нудна!

Очевидно, це робота для неї, і вона того самого дня подала запит.

Співбесіду їй призначено на 12:15, тож у неї доволі часу, щоб дістатись офісу не поспішаючи, трохи прогулятися містом, набратися свіжих вражень. На вулицях юрмилися люди, і Юніс пробиралася крізь натовп, інколи натикаючись на індивідів, які з певних причин порушували порядок руху. Дівчина кивнула офіціанту, який, насвистуючи, підмітав тротуар біля рибного ресторану, заледве встигла відскочити убік, щоб уникнути неприємного зіткнення з огрядною спітнілою туристкою, надто заклопотаною спогляданням свого путівника, щоб дивитися, куди вона йде. На розі вулиці Ґрейт-Рассел Юніс помітила високого симпатичного, але чимось стурбованого чоловіка й усміхнулася йому. Проминаючи його, вона добре роздивилася його постать. Зграбне тіло, блакитні очі й погляд хорошого хлопця. Він нетерпляче зиркав на годинник, а потім вдивлявся в потік людей на вулиці. Мабуть, чекав когось, але той запізнювався. Навряд чи він так нетерпляче чекає Юніс. Зарано. Зараз лише 11:55. Вона пройшла повз цього чоловіка. Її думки крутилися навколо співбесіди і роботодавця. Вона сподівалася, він виглядає, як отой чоловік, котрого вона проминула за рогом. Утім, можливо, роботодавець жінка — різка, неприємна, колюча, із чорним стриженим волоссям і яскраво-червоною помадою. Досягти блискучих зелених дверей за адресою, яку їй дали на Блумсбері-стрит, Юніс краєм ока помітила: на протилежному боці вулиці на тротуарі зібрався натовп, десь віддаля завила сирена. Вона натиснула кнопку дзвінка і чекала, прибравши своєї найліпшої постави — випрямила спину, високо підняла голову. Почулися кроки (хтось опускався сходами) — і двері відчинилися.

Юніс закохалася в цього чоловіка, щойно його побачила. Його зовнішність була досить непримітна, якщо розглядати кожну рису окремо: середній зріст, середня статура, каштанове волосся, приємне обличчя, два ока, два вуха, один ніс, рот. Але усе вкупі утворювало людину-шедевр. Чоловік схопив її за руку, немов рятуючи потопельника, й затягнув на сходи, де стояв сам. Трохи засапавшись від напруження та ентузіазму, він запросив дівчину йти за собою.

— Ви, напевно, Юніс. Приємно познайомитися. Називайте мене Бомбардир. Це моє прізвисько.

Офіс, куди вони зайшли, був на найвищому поверсі, просторий, світлий і дуже зручно обставлений. Полиці й шухляди вишикувалися попід стінами, три кабінки розмістилися біля вікна. Юніс заінтригували таблички, на яких написано «Том», «Дік» і «Гаррі».

— Це тунелі, — пояснив Бомбардир, помітивши спантеличений вираз на її обличчі. Юніс така заувага нічого не пояснила.

— «Велика втеча»? Стів Мак-Квін, Діккі Еттенборо, мішки бруду, колючий дріт і мотоцикл?

Юніс усміхнулася.

— Ви ж дивилися, чи не так? Чудовий фільм!

Він почав насвистувати музику з «Великої втечі».

Бомбардир підкорив серце Юніс. Ця робота просто створена для неї. Якщо їй не дадуть тут працювати, вона прикує себе до однієї з цих кабінок ланцюгами. На щастя, такого робити не довелося. Виявилося, достатньо й того, що вона дивилася «Велику втечу» і цей фільм їй сподобався. Бомбардир заварив чаю на крихітній офісній кухні, щоб відсвяткувати її нову посаду. Коли він виходив з кухні, почувся якийсь дивний звук. Цей звук походив від невеличкого білого з рудим тер’єра. Особливі прикмети — коричнева пляма навколо лівого ока, напівприпідняте вухо. Тер’єр рухався з допомогою дерев’яного пристрою на двох колесах, який штовхав, гребучи передніми лапами.

— Познайомся з Дугласом. Моя права рука. Точніше, лапа.

— Вітаю вас, Дугласе, — урочисто промовила Юніс і додала: — Наважуся припустити, Бадер.^[8]

Від утіхи Бомбардир гупнув кулаком по столу.

— Я знав, що ви саме та людина, котра нам потрібна! А як вам чай?

Під час чаювання з печивом (пес пив із блюдця) Юніс дізналася, що Бомбардир знайшов безпритульного Дугласа ще цуценям після того, як його збила машина. Ветеринар радив приспати бідолаху, але Бомбардир забрав його собі.

— Я сам склепав оцей драндулет. Більше схоже на «запорожець», аніж на «мерседес», але ж працює.

Вони погодилися, що Юніс почне роботу на наступному тижні, зарплатня виявилася не такою вже й «жалюгідною», а обов’язки та повноваження вражали своєю широтою творчу натуру — «робити все, що буде потрібно». Юніс літала на сьомому небі від щастя. Вона вже зібралася йти, коли двері широко розчинилися й у кімнаті з’явилася колюча неприємна жінка. Вона мала такі гострі ніс, коліна та лікті, що, здавалося, ніщо не здатне їх пом’якшити, а обличчя виражало суцільний посміх.

— О! Я бачу, твій калічний малий щур іще й досі живий! — виголосила вона, вказуючи на Дугласа своєю сигаретою, і рвучко пожбурила свою сумочку на крісло. Щойно вона помітила Юніс, в’їдлива посмішка поповзла по її обличчю.

— Слава Богу, брате. Таки знайшов собі коханку.

Останнє слово вона виплюнула, як виноградну кісточку, намагаючись підкреслити свою зневагу.

Бомбардир відповів їй змучено, але спокійно:

— Це Юніс, моя нова асистентка. Юніс, моя сестра Порша.

Порша оглянула Юніс з голови до п’ят своїми холодними сірими очима, але руки не подала.

— Я мала б сказати, що рада знайомству, та не люблю брехати.

— Навзаєм, — відповіла Юніс, але її вже не слухали, бо Порша відвернулася до брата. Проте дівчина могла заприсягнутися, що бачила, як Дуґлас після її відповіді крутнув хвостом. Вона залишила Бомбардира і його осоружну сестру наодинці, спустилася сходами і вийшла на яскраве полуденне сонце. Останнє, що вона почула, зачиняючи двері за собою, це дещо змінений, облесний, але все одно неприємний голос Порші:

— Любий, так коли ти збираєшся публікувати мою книжку?

На розі вулиці Грейт-Рассел вона зупинилася на мить, пригадуючи того чоловіка, якому всміхнулася. Вона сподівалася, що той, на кого він чекав, не забарився. У поросі в себе під ногами Юніс помітила відблиск золота і скла. Вона нахилилася, підібрала з канави маленький круглий предмет і обережно поклала його собі в кишеню.

Розділ 4

Це повторювалося знову й знову. Він завжди дивився в землю, шукав на тротуарах, у стічних канавах і ніколи не підводив очей до неба, у вільний простір. Спину різало ножами, очі сльозилися, немов у них потрапив пісок. А ввечері він провалювався в пітьму на вологих зім’ятих простирадлах власного ліжка. Йому снився той самий сон. Неначе він шукає і шукає якусь річ, що нарешті принесе йому спокій.

Будинок поринув у глибоку м’яку темряву літньої ночі. Ентоні звісив натомлені ноги з ліжка, труснув головою, щоб прогнати з неї рештки марень. Доведеться вставати. Сьогодні сон уже не повернеться. Він спустився сходами, які скрипіли в унісон з його старими хворими кістками. Ентоні навіть не довелося вмикати світло, поки він дістався кухні. Заварив собі чай, радше насолоджуючись самим процесом, аніж бажаючи його пити, і прихопив чашку з собою до кабінету. Бліде місячне світло танцювало на краях полиць і збиралося мінливим озерцем у центрі стола з червоного дерева. Високо на полиці, у кутку, зблиснула золотава кришка коробки з-під печива. Ентоні обережно взяв її і поставив у сяйливій плямі світла на столі. З усіх речей, які він будь-коли знаходив, ця хвилювала його найбільше. Мабуть тому, що в коробці не «щось», а «хтось»; у цьому Ентоні чомусь не сумнівався. Ще раз підняв кришку і глянув на вміст коробки, так він робив щодня увесь минулий тиждень відтоді, як приніс цю коробку додому. Він уже кілька разів переставляв коробку в кабінеті, ховаючи подалі з очей, але вона все одно нагадувала про себе. Ентоні просто не міг так її облишити. Він засунув руку під кришку та обережно провів кінчиками пальців по грубому сірому піску. Спогади пронизали його, забиваючи подих, немов чийсь нещадний удар влучив у сонячне сплетіння. Уже вдруге він тримає смерть у своїх руках.

Життя, яке вони могли прожити разом, — цю жорстоку фантазію Ентоні рідко собі дозволяв. Зараз у нього з Терезою вже могли бути онуки. Вона ніколи не говорила про те, що хоче дітей, але, здавалося, вони обоє подумки погоджувалися, що це лише питання часу. Як виявилося, вважати так — трагічне недбальство. Вона завжди мріяла про собаку. Ентоні опирався цьому задуму якомога довше, аргументуючи свої відмови перспективою поламаного трояндового саду та переритих газонів. Але Тереза зрештою перемогла, скориставшись безвідмовною сумішшю шарму і широти поглядів. Вони збирались узяти собаку з притулку Баттерсі за тиждень, але Тереза раптово померла. Натомість Ентоні провів той день, тиняючись порожнім будинком. У розпачі він збирав усі сліди її існування: відбиток голови на подушці, пасмо тіціанового волосся в гребінці, відбиток яскраво-червоної помади на склянці. Дрібні, але дорогоцінні докази життя, що вже згасло. Після цього потяглися місяці, протягом яких Падуя намагалася зберегти відлуння присутності Терези у своїх стінах. Ентоні міг зайти до кімнати, відчуваючи, що його кохана щойно звідси вийшла. День при дневі він грав у хованки з її тінню. Чув музику на веранді, її сміх бринів у саду, а в темряві його вуста накривав Терезин пристрасний цілунок. Однак поступово, непомітно, день за днем, крок за кроком вона відступала. Залишала його жити без себе. Єдине, що збереглося навіть до сьогодні, це аромат троянд у таких місцях, де його не могло бути.

Ентоні струсив сірий порох з кінчиків пальців і опустив кришку. Одного дня, уже зовсім скоро, він перетвориться на таку саму купу попелу. Можливо, тому попіл так хвилює його. Єдине, чого боявся Ентоні, — загубитись, як оця нещасна душа в коробці. Він має піти до Терези.

Лора не спала, хоч і міцно заплющувала очі, марно намагаючись прикликати сон. Хвилювання і сумніви, приспані денними турботами, під покровом ночі точили її розмірене життя, наче міль кашеміровий светр. Гахкання дверей, гучні голоси і сміх із сусідньої квартири не залишали навіть примарної надії на сон. Пара, яка переїхала у сусідню квартиру, насолоджувалася насиченим, навіть бурхливим світським життям, не особливо зважаючи на своїх сусідів. Через хвилину після того, як вони повернулися в компанії півдюжини любителів нічних вечірок, тонкі стіни Лориної квартири почали пульсувати від невтомного биття в барабан і чийогось басу.

— Святий Ісусе! Тільки не знову!

Лора звісила ноги через край ліжка й у відчаї закалатала п’ятами по підлозі. Це вже третій раз за тиждень. Вона намагалася порозумітися з ними. Страхала їх поліцією. Нарешті, на свій сором, вона вдалася до істеричного крику й лайки. Реакція сусідів була завжди однаковою: потік порожніх вибачень та обіцянок, насправді ж нічого не змінювалося. Ці негідники просто ігнорували її. Може, попробивати шини їхнього «фольксвагена гольф» чи обмазати поштову скриньку кінськими екскрементами? Попри свій гнів, Лора усміхнулася сама з себе: де, милий Боже, взяти кінські кізяки?

На кухні Лора підігріла молоко в каструлі, щоб зробити собі гарячого шоколаду, іншою каструлею вона сердито постукала в стіну. Від стелі відлупився шматок тиньку завбільшки з тарілку і гепнувся на підлогу.

— Чорт!

Лора сердито зиркнула на каструлю, яку вона досі стискала в руках. Почулося шипіння, і підгоріле молоко полилося з каструлі.

— Чорт! Чорт! Чорт!

Прибравши розгардіяш і підігрівши ще молока, Лора сіла до столу, обома руками обійнявши теплу кружку. Вона відчувала, що хмари збираються в неї над головою, земля хитається під ногами. Напевно, буде буря. Її турбували не стільки сусіди, скільки Ентоні. За останні тижні щось змінилося. Його фізичний стан поступово погіршувався. Зрозуміло, вік, але є і ще щось. Це важко передати словами. Лора відчувала, Ентоні йде від неї, він немов розчарований коханець, який таємно пакує свої речі, готуючись до втечі. Якщо вона втратить Ентоні, то й Падую втратить також, а разом вони являли собою її єдиний притулок від божевілля цього світу.

Від того часу, як вона розлучилася з Вінсом, підмурки, на яких трималося її життя, захиталися. Кинувши університет і можливість професійно писати заради заміжжя з Вінсом, вона сподівалася народити дітей і реалізуватися в материнстві, а потім, можливо, здобути ступінь заочно. Та нічого з її планів не справдилося. Лора завагітніла лиш один раз. Перспектива мати дитину тимчасово зміцнила їхній шлюб, що вже потроху розпадався. Вінс не шкодував грошей і обладнав дитячу за вихідні. Наступного тижня в Лори стався викидень. Кілька років вони відчайдушно намагалися замінити дитину, яку втратили, іншою. Секс перетворився на безрадісний обов’язок. Лора з Вінсом відбули всі необхідні, деколи принизливі медичні процедури, щоб визначити, у чому полягає проблема, але результати показували — все нормально. Від неможливості мати те, чого йому заманулося, Вінс більше сердився, ніж сумував. Із часом, до неабиякого полегшення Лори, вони перестали займатися сексом.

Саме тоді Лора почата планувати втечу. Коли вони одружилися, Вінс наполіг на тому, щоб його дружина не працювала, потім виявилося, що їй не судилося народити дитину, а брак освіти і кваліфікації становив серйозну проблему, коли вона кинулася шукати роботу. Лора хотіла працювати, бо, щоб піти від Вінса, треба було мати якісь гроші. Вона не бажала багато заробляти, лише достатньо для того, щоб винайняти квартирку і прогодувати себе, вислизнути одного дня, коли Вінс на роботі, а відтак розлучитися з ним на безпечній відстані. Але їй пропонували лише тимчасовий підробіток з найнижчою платнею.

Цього не вистачало, тож вона взялася писати роман, мріючи про бестселер. Щодня Лора годинами працювала над книгою, старанно приховуючи будь-які сліди своєї роботи від чоловіка. Через шість місяців роман був готовий, і з великими надіями Лора почала розсилати його агентам. Іще через шість місяців тека з відмовами за товщиною майже зрівнялася з рукописом. Усі відмови аргументувалися, на диво, однаково. Вона пише «гарно», але сюжет надто «простий». У безнадії Лора відповіла на оголошення в жіночому журналі. Там потребували авторів, які могли б писати короткі історії специфічного формату для видавництва, чия читацька аудиторія швидко зростала. Внесок за квартиру Лори був заплачений з гонорару за жахливе нудотне порно для «журналу пристрасних жінок з палкими бажаннями» «Пір’я, мережива і фентезі».

Почавши працювати в Падуї, Лора припинила писати. На щастя, їй більше не треба було вигадувати ті жахливі оповідання через матеріальну скруту, а роман зрештою потрапив у сміттєвий кошик. Розпочинати новий їй не стало сміливості. Чи Лора звичайна боягузка, що боїться підкорювати вершини, бо можна й упасти? У Падуї з Ентоні вона могла про це не думати. Будинок був її фізичною й емоційною фортецею, а Ентоні — шляхетним лицарем. Лора провела кінчиком пальця по поверхні свого вихололого шоколаду. Без Ентоні й Падуї вона знову втратить опору в житті.

Розділ 5

Ентоні крутив свій джин з лаймом у склянці й слухав, як кубики льоду дзенькають у рідині кольору перідоту.^[9] День лише починався, але холодний алкоголь мав розбудити рештки тепла, що ще залишились у його венах, а зараз Ентоні потребував хоч якоїсь енергії. Він ковтнув іще й поставив склянку на стіл серед старовинних дрібничок, які він дістав з однієї зі своїх шухляд. Ентоні прощався з речами. Зараз він почувався, наче кривий дуб у руках різьбяра або мов хлопчик, що одяг пальто свого батька, але, чітко усвідомлюючи свою нікчемність, він не боявся. Тому що тепер мав план.

Коли Ентоні почав збирати загублені речі, у нього не було жодної конкретної мети. Він просто хотів зберегти їх на випадок, якщо вони знову потраплять до власників. Часто Ентоні сам не міг визначити, що він знайшов — сміття чи скарб. Але хтось десь знав це напевно. А потім він знову почав писати, вигадував історії навколо тих речей, які знаходив. За роки він заповнив усі шухляди й полиці фрагментами чужого життя. І якимось чином чужі загублені речі допомогли склеїти його розбите серце, знову зробити його життя стерпним і навіть не позбавленим сенсу. Звісно, він не став щасливим, це неможливо після того, що сталося. Та його покалічене, вкрите жахливими шрамами існування знову почало хоч якось держатися купи, чогось вартувати. Життя з клаптиками блакитного неба серед сірих хмар, як отой клаптик неба, який він зараз тримав у руці. Він знайшов цю річ у стічній канаві на Коппер-стрит дванадцять років тому, якщо вірити надпису. Елемент пазла — яскрава блакить із клаптиком білого збоку. Просто клаптик кольорового картону. Більшість людей навіть не помітили б його, а ті, хто помітив, сприйняли б за сміття. Однак Ентоні знав, що для когось утрата цієї частки стала великим нещастям. Він поклав шматок пазла собі на долоню. Кому він належав?

Елемент пазла, блакитний з білою цяткою,

знайдено в стічній канаві на Коппер-стрит, 24 вересня.

Вони мали неправильні імена. Мауд — ім'я, схоже на скромну маленьку мишку, зовсім не таке, як жінка, котра його носила. Якщо назвати її буркотухою, це був би комплімент. І Ґледіс — таке ясне і миле ім'я, ім'я-радість.^[10] Але бідолашна жінка, якій воно належить, зараз рідко має нагоду радіти. Сестри нещасливо живуть разом у будинку із симпатичною верандою на Коппер-стрит. То був будинок їхніх батьків і місце, де вони обидві народились і виросли. Якою Мауд прийшла в цей світ, такою і залишилася на все життя — крикливою, вимогливою, настирною. Перша донечка, батьки потурали їй, поки було вже надто пізно виховувати в цій дитині хоч якусь чуйність. Змалку в усьому світі вона помічала лише себе-кохану. Ґледіс удалася тихою втішною дівчинкою, котра, як і її мати, заледве встигала задовольнити власні основні потреби під натиском вимог своєї чотирирічної сестри. Коли у вісімнадцять років Мауд знайшла кавалера, такого ж настирного й галасливого, як і сама, вся родина зітхнула з полегкістю, відчуваючи певні докори сумління. Їхні заручини й весілля усіляко заохочували, особливо коли виявилося, що наречений Мауд має переїхати до Шотландії у справах свого бізнесу. Після дорогого показового весілля, вибраного, а потім розкритикованого Мауд, за яке переважно довелося платити її батькам, вона вирушила обдарувати своїм янгольським норовом сердешне місто на заході Шотландії, яке нічого не підозрювало про таке щастя. А життя на Коппер-стрит стало безжурним і щасливим. Ґледіс та її батьки жили тихо й мирно. Вони їли рибу зі смаженою картоплею на вечерю в п'ятницю, сандвічі з лососем і фруктовий салат зі збитими вершками в неділю за чаюванням. Кожного четверга ввечері відвідували кіно, а щоліта на тиждень їздили відпочивати до Фрінтона.^[11] Інколи Ґледіс разом зі своїми друзями ходила на танці до «Кооперативу». Вона купила хвилястого папужку, назвала його Сиріл і так і не вийшла заміж. Це не був її вибір, просто наслідок того, що доля не залишила їй особливого вибору. Ґледіс знайшла гарного чоловіка, але, на жаль, він обрав одну з її подруг. Ґледіс сама пошила собі сукню дружки і випила за їхнє щастя шампанське, змішане з солоними сльозами. Вона залишилася другом для них обох і хрестила їхніх двох дітей.

Мауд і її чоловік не мали дітей. «Надто хороша справа», — тихенько говорив їхній батько до Сиріла, коли про це заходила мова.

Батьки старіли і слабшали. Ґледіс дбала про них. Вона доглядала їх, годувала й купала, робила геть усе для їхнього комфорту і безпеки. Мауд зосталася в Шотландії та принагідно висилала безглузді подарунки. А коли вони зрештою померли, вона заявила, що похорон її надто зворушує, і не приїхала. Вміст примножуваного рахунку на Пошті було розділено між двома сестрами, і, як подяку за її відданість і турботу, батьки залишили Ґледіс будинок. Але в заповіті був іще один пункт, що невдовзі спричинив катастрофу. Там говорилося таке: якщо Мауд раптом залишиться бездомною, вона може жити на Коппер-стрит, поки її обставини не поліпшаться. Пункт, внесений до заповіту з найкращими намірами подбати про старшу доньку, передбачивши обставини, які батьки вважали за дуже малоймовірні. Та «малоймовірно» не означає «неможливо», і коли чоловік Мауд помер, то їй відібрало будинок, гроші й мову від люті. Він програв в азартні ігри всі активи, якими вони володіли, і вирішив, що краще раптово померти, аніж зустрічатися після цього з дружиною. ...