Спеціальна премія від Андрія Кокотюхи «Золотий пістоль» за найкращий гостросюжетний детектив Міжнародного літературного конкурсу романів, кіносценаріїв, п’єс, пісенної лірики та творів для дітей

«КОРОНАЦІЯ СЛОВА»

«Коронація слова» створює для вас нову хвилю української літератури — яскраву, різножанрову, захопливу, — яка є дзеркалом сьогодення і скарбом для майбутніх поколінь.

Тетяна та Юрій Логуші, засновники проекту

Міжнародний літературний конкурс романів, кіносценаріїв, п’єс, пісенної лірики та творів для дітей «Коронація слова» був заснований за підтримки бренда найпопулярнішого українського шоколаду «Корона». Головна мета конкурсу — сприяння розвитку новітньої української культури.

Література, кіно, театр і пісня обрані не випадково, адже саме ці жанри є стратегічними жанрами культури, що формують і визначають зрілість нації.

Метою конкурсу та його завданням є пошук нових імен, видання найкращих романів, стимулювання й підтримка сучасного літературного процесу, кіно й театру і як наслідок — наповнення українського ринку повнокровною конкурентоспроможною літературою, а кіно й театру — якісними українськими фільмами й п’єсами.

koronatsiya.com

Ксенія Циганчук Коли приходить темрява

Усі таємниці нічного міста

Удень у Рівному спокійно та безпечно. Та щойно місто огортає ніч, його вулиці й двори стають небезпечними. Навіть власні помешкання вже не ті фортеці, якими їх вважали. Підступний убивця знайде свою жертву всюди, від нього не сховатися, нічні полювання тривають. Місто заклякло від страху, поліція розгублена, і єдиний, хто намацав слід, — звичайний хлопець на ім’я Назар. Він сам мало не став черговою здобиччю маніяка. Теж сторожко озирається на вулицях. Страх додає сили — детектив-аматор провадить власне розслідування. Тільки так можна не лише зберегти своє життя, але й урятувати місто від хижака.

Детектив консервативний. За більш як півтора століття свого існування в літературі, кіно й на театральній сцені він не міняється, бо змінитися — означає втратити себе. Натомість десятки мільйонів людей обирають саме цей жанр. Бо кожен із мільйонів творів, написаних після «Вбивства на вулиці Морґ» Едґара По і «Скандалу в Богемії» Конан Дойла можна описати однаково: «Скоєно страшний злочин, поліція безсила, до справи береться незалежний одинак».

Звісно, героями багатьох детективів нерідко виступають талановиті поліціянти, котрі досягають успіху. Згадайте Жуля Меґре з циклу романів Жоржа Сіменона, друзів-вивідачів із 87-ї поліційної дільниці, котрі вийшли з-під пера Еда Мак-Бейна, стажиста ФБР Кларіссу Старлінґ із блискучого «Мовчання ягнят» Томаса Гарріса чи Алекса Кросса — героя низки творів найбагатшого письменника світу Джеймса Паттерсона. Проте, воскресивши цих та інших персонажів у пам’яті, відразу згадайте: працюючи в поліції, кожен усе одно лишається одинаком-камікадзе, готовим будь-якої миті піти проти течії, провадити розслідування, коли воно вже нікому не потрібне, та у фіналі завжди опиняється зі злочинцем сам на сам.

Детективний жанр — один великий гімн особистості, здатній кинути виклик неповороткій державній машині й діяти нестандартно. Здавалося б, детектив мав би бути найважливішим для України жанром. Адже українці приймають виклики, тримають удар, уміють діяти нестандартно й ухвалювати несподівані, фатальні для ворога рішення.

Одначе похвалитися великою кількістю авторів та знаковими творами, що є обличчям нашого національного детективу, поки складно. Виправити цю прикру ситуацію має на меті премія «Золотий пістоль». Ксенія Циганчук, чию дебютну книгу «Коли приходить темрява» ви тримаєте в руках, — четвертий лауреат і перша жінка серед відзначених.

Люди люблять вигадані історії. Хай краще убивця, жертви та кров будуть надуманими, аніж справжніми. А відклавши прочитаний детектив та беручи новий, читач точно знає: злочинця у фіналі знайдуть, зло покарають, добро вже вкотре переможе. Тут Ксенія Циганчук нічого не порушує. Вивідач мимоволі, Назар разом із нами підозрюватиме багатьох, поступово відкидаючи кандидатів одного по однім, щоб потім знову повернутися до власних підозр, знайшовши для цього нові підстави. Як водиться, з багатьох під фінал залишиться один. Він. Той самий убивця, якого шукаєш. Ним виявиться…

Але тс-с! Більше жодних підказок. Залишається тільки сказати: зануритися в цю книгу треба проти ночі, при світлі нічника, щоб підсилити ефект, на який розраховує автор. І не забувати: детективи пишуть, щоб передусім розважити читачів, навчити брати на себе відповідальність у критичних ситуаціях і розпізнавати в реальному житті людей із подвійним дном.

Щасливої дороги від початку до фіналу, шановні пані та панове!

Андрій Кокотюха

Коли приходить темрява

Своїй мамі присвячую.

Найкращій з усіх. Сумую за тобою.

05.03.2016

Ти впевнений, що зараз у безпеці?

Останнім часом мене не полишає дивне відчуття, наче за мною стежать.

Не знаю, що з цим робити. Це почалося у вівторок, після вбивства Тьоми. Я не знав його добре. Ми познайомилися по інтернету: він продавав уживані мобілки, а мені треба було продати свою… Гм… Я так і не продав її. Прийшов за адресою, яку він мені дав… До нього додому… Двері були ледь прочинені… Я увійшов… Боже, як страшно все це згадувати! Тепер здригаюся від будь-якого шарудіння…

Хтось за мною йде. Я це знаю, відчуваю кожною клітинкою свого єства. Надворі день, проте людей на вулиці небагато. Похмуро. На небі скупчуються хмари. У жилах стигне кров, я не можу зупинитися, іду вперед, боячись обернутися.

«Спокійно!» — кажу собі. Потрібно заспокоїтися… Чому я взагалі вирішив, що за мною стежать?.. Плутаються думки… Я зайшов до нього… Він лежав при вході з пробитою головою… З лоба сочилася кров. Вона вже встигла дещо згорнутися. Густа, неначе… Як огидно! Гарячково ковтаю слину. Ніколи не забуду цей бордовий колір густої запеченої крові. Слідчі сказали, що вбивство сталося зовсім незадовго до мого приходу. Запитали, чи я нікого не бачив. Та не бачив я нікого!!! Хто ж міг за мною стежити?!! Я нікого не бачив і абсолютно нічого не знав!

Мене знудило. Я ледь стримався, аби не виблювати на вулиці. Зараз іду до своєї дівчини. А може, не треба його до неї вести? А раптом він їй щось заподіє? Утім, я навіть не знаю, чи за мною дійсно стежать… Можливо, усе це просто нерви? Не можу зрозуміти, коли взагалі виникло це відчуття… Я відірвав погляд від асфальту. Страшно було глянути навкруги. Озираюся. Усі люди цілком нормальні. Нічого особливого не помічаю. Ніхто не звертає на мене ані найменшої уваги. Усі заклопотані своїми проблемами. Озираюся ще. Нікого підозрілого…

Отже, коли ж з’явилося це відчуття?.. Я викликав поліцію, щойно знайшов труп. Мене допитали. Я був шокований, мене заспокоїли та порадили добряче виспатися. Попросили нікуди не їхати з міста і, якщо я ще щось згадаю, негайно їм зателефонувати. Дали свій номер телефону… Так, слідчий був якимсь дивним… надто багато розпитував… Але це й зрозуміло: сталося вбивство. Проте, здавалося, він не повірив, що я нічого не бачив. Від його погляду мене пробрав мороз поза шкірою. Як то його звали?.. Малашко Андрій Степанович. Чи був він якось пов’язаний із тим, що сталося? До речі, він приїхав досить швидко. Дільничний навіть здивувався. «Ого, Андрюш, як то ти встигнув так швидко?» — запитав він колегу, подаючи руку. «Аби було бажання, усе можна… Ти казав, є свідок…» — якось надто нетерпляче відказав той. Свідок. Свідок. Але ж я не був свідком…

Перед тим, як увійти до Лізиного під’їзду, я ще раз озирнувся. За мною йшла жінка років сорока в червоному літньому шарфі, з невеликою темною сумкою. Через дорогу маленьке хлоп’я… дивилося на мене?! Ні, не на мене. Із сусіднього під’їзду вийшла, певно, мати, і хлопчик гукнув її.

Повз мене пройшов підліток, тягнучи за собою обшарпаний двоколісний велосипед. За ним простував русявий чоловік у темно-синьому піджаку. На вигляд невеликої статури, а проте, як на мене, досить міцний. Ідучи повз мене, він подивився мені в обличчя з особливою цікавістю, його очі часто заморгали… Нервовий тик? Мороз знову пройшов поза шкірою. Чоловік пішов далі, не обертаючись. Спостерігаю за ним: він завертає за ріг. Це він?.. Тепер я пішов за ним. За рогом він зустрівся з жінкою років тридцяти. Я трішки заспокоївся й повернувся. Підозрілих людей більше не було.

«А слідчий явно нервувався», — подумав я, увійшовши до під’їзду…

***

Двері відчинила Лізина молодша сестра Катя.

— Привіт! — Я змусив себе всміхнутися. — Тримай, — простягнув малій пакетик із цукерками.

— Ох! Чудово, — аж підстрибнула вона з радощів. — Мої улюблені! Піду ставити чайник. Заходь. — І насправді вона не пішла, а побігла на кухню. — Ліза ще переодягається! Зажди у вітальні! — гукнула вона вже з кухні.

Каті було лишень вісімнадцять. Непогана дівчина. Щоправда, часом надміру допитлива. Їй ніколи не можна було розповідати щось важливе: вона завжди потім перекручувала все на свій лад. Я озирнувся. Тут спокійно.

Увійшов до вітальні. Телевізор виявився увімкненим, по М1 показували кліп Alyoshи. Сів на диван, постарався відволіктися. На столі лежав якийсь журнал. Спробував почитати, та, натрапивши на рекламу нового фільму жахів, змушений був відкласти його вбік. Чорт забирай! Невже так підводять нерви? «Цікаво, чи у всіх людей, які коли-небудь знаходили вбиту людину, були такі ж відчуття, як і в мене?» — подумалося. Напевно, потрібно просто заспокоїтися. Перемкнутися на щось інше. Я глибоко зітхнув…

Кожна людина має певні страхи. І це цілком нормально. Особливо в наш час… Усміхнувся сам до себе. Цікаво: одним із моїх страхів у житті був страх стати свідком убивства. І це майже сталося. Дивна річ, колись мені сказали, що якщо чогось боятися, це обов’язково станеться.

Я не був свідком, проте ледь ним не став. Якби прийшов на півгодини раніше, так би й трапилося. Тепер боявся, що мене вб’ють… Ставало моторошно від самої думки про те. Безумовно, боятися не можна, та нічого не міг із собою вдіяти. А якщо мене справді вб’ють? Що тоді?.. Але геть подібні думки!.. Потрібно думати про те, як виходити із ситуації…

Можливо, убивця знав, що я мав прийти? Можливо, хтось хотів мене підставити? Але хто? Думки знову почали плутатися, проте я намагався міркувати розважливо. Якщо вбивця знав, що я маю прийти, тоді мене точно хотіли підставити. Тільки навіщо в такому разі за мною стежити? А якщо він не знав, що я прийду? Можливо, тоді він був у квартирі, десь заховався…

Що я робив, коли побачив труп? Наскільки пам’ятаю, не роззирався, а відразу вибіг і подзвонив сусідам. Забіг до них, щоб викликати поліцію. Тож убивця мав кілька хвилин, щоби вибігти з помешкання. Потім здійнявся шалений галас. Дізнавшись, що трапилося, люди повибігали з квартир. Відтак шум почули інші. Так усе це почалося. Що ж було далі? Чорт, більше абсолютно нічого не можу згадати! Усе ніби в тумані. Мене допитували… Нікого підозрілого я не бачив. Окрім того слідчого… А що, якщо вбивця боїться, що я його бачив… або ж що я можу щось іще пригадати?! Я затамував подих…

Та ні, я дійсно нічого підозрілого не бачив…

— Назаре!

Я здригнувся… Це кликала Ліза.

— Ти де?.. А, ти тут… — Ліза поспіхом увійшла до вітальні. — А де Катя? На кухні?

Я кивнув. Ліза озирнулася, зачинила за собою двері. Це моя кохана. Завжди спокійна та врівноважена. Один її погляд здатен підбадьорити мене. Я мимоволі замилувався нею. Вона була середнього зросту, не набагато нижчою від мене. Її не можна назвати красунею, але досить симпатичною напевне. А величезна родимка на її стегні — те, що просто зводить мене з розуму…

— Ну, що там, є щось нове? — Вона швиденько присіла біля мене.

Я вимкнув телевізор, пригорнув її до себе й поцілував.

— Та ні, нічого. Усе, як і раніше. Я лишив те місце, як тільки мене допитали. Просили нікуди не виїжджати та бути на зв’язку. — Я налив собі з графина холодної води.

— Не ображайся, але виглядаєш ти жахливо…

— Що, так помітно? — Cпробував усміхнутися. Ліза похитала головою. Я зітхнув. Між нами запала мовчанка. Не знаю, навіщо я налив води: пити насправді зовсім не хотілося. Я відставив склянку.

— Не хвилюйся, скоро все минеться. Ти просто шокований. Скоро ти заспокоїшся й про все забудеш. — Лізин голос дещо хрипкий, проте завжди діяв на мене дуже заспокійливо. Особливо тепер. Я заплющив очі, вона сіла ближче й почала гладити мене по голові. Я на хвильку розслабився.

— От чорт! — вигукнула Ліза та відразу ж підхопилася, забравши руку.

— Що таке?

Ліза розлючено вглядалась у вікно. Через двір був іще один будинок. Я занепокоєно простежив за її поглядом. На шостому поверсі будинку навпроти незнайомий чоловік розглядав нас у бінокль. Я відразу ж зіскочив із дивана. Побачивши, що ми його помітили, невідомий одразу зник.

— Хто це? — запитав я.

— Не знаю, — Ліза зітхнула. — Він недавно з’явився, постійно розглядає нас із Катькою в бінокль. — Вона безпомічно махнула рукою.

— Чому ти раніше нічого не розповіла про нього?

— Та знаєш, після того, що недавно сталося… — Ліза на якийсь час замовкла. — Я просто не хотіла тебе бентежити. У неділю приїздить батько, я збиралася йому про це сказати, — мовила вона, обіймаючи мене. — Ну, не ображайся, це просто почалося з вівторка. — У моїй голові немов ударило молотком. — З того самого дня ти ходиш сам не свій, я не хотіла тебе турбувати.

«З вівторка, коли сталося вбивство, — повторив я подумки. — З вівторка». Якусь мить я стояв, не знаючи, що робити й казати.

— З тобою все гаразд? — турботливо спитала кохана.

Я ствердно хитнув головою, приходячи до тями. Мені потрібно було неодмінно дізнатися, що то був за чоловік. Я мусив довідатися!

— Я піду до нього, — рішуче сказав я, відхиливши Лізині руки вбік. Дівчина злякано подивилася на мене й хотіла щось сказати, проте цієї ж миті до кімнати увірвалася Катя:

— Ви бачили того придурка?! — обурено вигукнула вона. — Він знову за нами дивився! Назаре, іди поговори з ним! — сказала мала, ледь помітно тупнувши ногою. Від природи Катя була досить вередливою. Ліза ж навпаки.

— Можливо, він не нас розглядає, адже… — вона не договорила, — …адже в нашому будинку багато квартир.

— Ага, можливо, він розглядає ще з десяток жінок, що живуть у нашому будинку! — обурено вигукнула Катя. — Назаре, то ти підеш?! А якщо це маніяк?! — Очі її розширилися.

— Катю, що ти верзеш! Ніякий це не маніяк!

Цієї миті я вираховував номер квартири. Я не дивився на Лізу, проте відчув, що її голос дещо змінився, коли вона промовляла слово «маніяк».

Мені стало зрозуміло, що вона теж боїться…

***

— О дванадцятій годині дня знайдено труп жінки, — слідчий записував свій голос на диктофон. — На вигляд років тридцяти. Очевидне вбивство. На шиї помітні сліди від мотузки. — Він ще раз оглянув труп. — Свідків немає. Подальшу інформацію надасть судмедексперт. — Поліціянт укотре подивився на тіло; не маючи що додати, вимкнув диктофон.

Його дратувала вся ця ситуація: друге вбивство за дуже короткий проміжок часу. Рівне — місто тихе, для нього таке не властиве. Якщо довідається преса… А якщо ще дізнається, що немає зачіпок… Буде йому непереливки. Дурна ситуація, але що вдієш?

Поліціянт кинув диктофон у кишеню. Цього року йому виповнилося лише сорок, а він уже мав достатньо сивого волосся. Доволі високого зросту, майже метр вісімдесят п’ять; багато хто у відділку його побоювався. Особливо через характер, який із кожним роком усе більше псувався. А коли рік тому чоловік розлучився, став іще більш нестерпним. Дехто навіть перешіптувався поза спиною, що він людиноненависник. І десь глибоко в душі Малашко розумів, що часточка правди в тому звинуваченні є. Ще з дитинства він полюбляв усамітнення, тримаючись подалі від усіх.

Малашко розмірковував: убиту сюди принесли, то є очевидним. Це помітять усі. Він подумки вилаявся. Чи, бува, не пов’язані одне з одним два останні вбивства? Як можна швидше залагодити цю справу? Його напарником однозначно буде Ярик — досить кмітливий чолов’яга. Вони вже давно працюють разом. Може, і непогано, що саме Ярик буде напарником, адже він доволі товариський, з ним якось простіше. Не те, що з деякими з їхнього відділку: зайвого слова не хочеться сказати.

— Андрію Степановичу! — Молодий хлопець у формі підійшов до нього разом із літньою жінкою, перервавши думки. — Ось ця пані знайшла тіло.

Хлопець підійшов до трупа й теж почав оглядати.

— Саш, я вже все оглянув, там насправді нічого цікавого нема. Жодних зачіпок. — Слідчий кинув на нього похмурий погляд з-під лоба.

— Ну, можливо, я щось побачу… — протягнув несміливо молодий чоловік, знітившись від позирку старшого по службі.

— Там нічого нема, — дещо грізно промовив слідчий. — Іди займайся своєю роботою, — процідив він, махнувши рукою в бік людей, що стояли неподалік. — Іди допитай он народ!

— Слухаю! — відказав поліціянт та знехотя пішов.

— Малашко Андрій Степанович, — представився він. — Слідчий. — Бабуся стояла, заховавши півобличчя в хустку, та про щось думала. — Ви чуєте мене? — промовив Малашко. Вона стрепенулася.

— Ох, так, вибачте, — стиха промовила бабця. — Просто страшно якось так стало… Цей труп… А це таки вбивство?

— Так, це вбивство… Не хвилюйтеся, немає сенсу. — Він не знав, як іще можна заспокоїти шоковану людину, яка знайшла труп. — Я не запитуватиму багато. Наскільки я зрозумів, нічого й нікого підозрілого ви не бачили, убиту не знаєте, так?

— Так, — знову стиха відповіла бабуся.

— Ви ніколи не бачили цієї жінки? — спитав Малашко, укотре в житті запитавши себе, чому літні люди навіть улітку дуже тепло вдягнуті. Чи то бояться захворіти, чи то що?..

— Ні, вона точно не з нашого двору, я тут усіх знаю.

— Можливо, вона до когось приходила? — Слідчий уважно розглядав допитувану. Типова бабуся років вісімдесяти, дуже смаглява стареча шкіра. Вдягнена в старий одяг. На безіменному пальці обручка. «Це ж треба, стільки років людині, а й досі каблучку носить!»

— Ні, точно ні. Принаймні не в нашому дворі. Я на пенсії, а зараз літо — я постійно сиджу на свіжому повітрі. Тому точно можу сказати, що ніколи її тут не бачила.

— А ви що, узагалі не йдете з двору? Поїсти, скажімо.

— Ну, чому ж, іду. Та й чоловікові теж треба зготувати… — Бабця підняла брови. — А, ну хіба що в цей момент вона й могла пройти…

— Так, тут усе зрозуміло. Отже, ви гуляли із собакою й знайшли тіло.

— Так. — Вона подивилася йому в обличчя. — Скажіть, а це може бути маніяк? — Очі її розширилися від цієї думки.

Слідчий спохмурнів, ковтнув слину й відповів:

— Ні, навряд. Принаймні подібних убивств поки що не було, а отже, говорити про те, що це маніяк, ранувато… Отже, ви гуляли із собакою…

— Так, — закивала головою стара з усе ще розширеними очима.

— А вранці ви вигулювали собаку?

— Вигулювала, але не тут. Я ненадовго вийшла. Поводила його біля під’їзду й завела додому.

— А вчора ввечері ви де гуляли?

— Тут, на цьому ж місці… теж, як і сьогодні, — закінчення фрази вона промовила зовсім тихо.

— Не дивіться туди… — Бабця відвела погляд. — Отже, нічого незвичного не бачили й не чули?

— Узагалі нічого незвичного не бачила й не чула. І вночі теж. Я погано сплю. Часто опівночі сиджу на балконі. І цього разу так було. Але нічого я не чула… Ні, нічого… Точно. — Бабуся задумливо похитала головою.

— Добре, дуже вам дякую. Якщо щось згадаєте, обов’язково телефонуйте. — Він простягнув їй свою візитівку. — Можете поки що бути вільні.

Вона взяла візитівку. Поки розглядала картку, слідчий відійшов і набрав номер на мобільному.

— Обов’язково зателефоную. До побачення! Якщо щось згадаю…

Та слідчий її вже не слухав.

— Чуєш, Ярику, це я, — казав він по телефону до колеги. — У нас труп жінки, і знову біля того ж будинку, де був убитий отой, що продавав мобілки. Уявляєш? За попередніми даними, смерть настала вночі… Точніше, десь на початку ночі, як тільки настала темрява…

***

Ліза працювала психологом у рівненській школі 32. Завжди стверджувала, що будь-який конфлікт можна вирішити словами. Те саме вона сказала мені й цього разу, проте я її, звісно, не послухав. Ми піднімалися на шостий поверх будинку навпроти. Ліфт не працював, тому довелося йти пішки. Катьку лишили вдома. Я й Лізу не мав наміру брати, та вона й чути про те не хотіла.

— Ось ця квартира! — стиха сказала Ліза, указуючи на двері праворуч.

Ми віддихалися. Я подзвонив. У квартирі почувся шум, проте ніхто не відчиняв. Я знову подзвонив. Цього разу нам відчинили. Перед нами з’явився кремезний чолов’яга років сорока в майці та шортах. Побачивши та, очевидно, упізнавши нас, він хотів швидко зачинити двері. Проте я підставив ногу.

— Що це ви собі дозволяєте?! — невдоволено гримнув він. — Заберіть негайно ногу!

— Ти чого стежиш за моєю дівчиною та її сестрою? Ти хто такий? — гаркнув я, не звертаючи ані найменшої уваги на його слова.

— Ні за ким я не стежу! Ти що, з глузду з’їхав? Це ти хто такий? — Його темні очі були наповнені неприхованою люттю.

— Я сам щойно бачив, як ти витріщався на них у свій бінокль. Ти спостерігаєш за ними ще з вівторка!

— Ти що таке верзеш, сопляк? Мені що, робити нічого, щоб розглядати людей? Я просто перевіряв свій новий бінокль! А ти справжній параноїк! Теж мені! — фиркнув він і хотів знову зачинити двері. Та я все ще не давав йому цього зробити. — Забери ногу, інакше я викличу поліцію й звинувачу тебе в тому, що вриваєшся до мене додому! — уже досить голосно кричав він.

— Це я зараз викличу поліцію! І ти прекрасно знаєш, що саме я маю на це велике та очевидне право!

В очах чоловіка на хвильку з’явився страх.

— Та йди ти! — крикнув він і, відпихнувши мене, швидко зачинив двері.

— Не смій більше стежити за моєю дівчиною та її сестрою! Інакше я за себе не відповідаю! — гаркнув я й гупнув кілька разів рукою по його дверях.

— Заспокойся! — Ліза підбігла до мене. — Досить, припини лементувати. — Досі вона стояла збоку, не наважуючись підійти до нас. — Я думаю, він мусить усе зрозуміти. Ходімо.

Я глянув на бліду та налякану Лізу. Вона не була конфліктною людиною. Будь-яка сварка спричиняла для неї великий стрес. Кохана обійняла мене й ще раз промовила:

— Ходімо. — Відтак додала: — Ти мій герой! — і злегка всміхнулася. Очі її посвітлішали.

Я теж дещо заспокоївся. Проходячи повз сусідські двері на поверсі, я помітив тінь біля вічка дверей. За нами хтось спостерігав. «Кляті сусіди!» — подумав я тоді.

***

Того дня я ще трохи побув у Лізи вдома. Той божевільний більше не стежив за нами. Ми намагалися заспокоїтись і розслабитись. Спершу подивилися «Новини Рівного», а потім на прохання Лізи увімкнули стару радянську комедію й із задоволенням принишкли перед ноутбуком. Навіть непосидюча Катя того дня не захотіла нікуди йти. Дівчата, немов заворожені, сиділи біля екрана, проте я ніяк не міг забути нещодавні події.

Під час сварки я намагався якомога краще роздивитися того чоловіка та запам’ятати. Мені не давало спокою, що його стеження розпочалося з того самого дня, коли сталося вбивство. Проте я був певен, що ніколи його не бачив. Невже дійсно ця справа не така проста, як може видатися на перший погляд? Але за мною теж хтось стежив. Чи не міг бути в цього придурка спільник, який у той час, коли цей спостерігав за дівчатами, ходив за мною? Але я швидко відкинув цю думку. Цілком можливо, що цей чоловік стежив за нами всіма. У дівчат він шукав мене, коли не знаходив деінде. А може, це все-таки звичайний собі придурок, який любить поспостерігати за людьми в бінокль? «У будь-якому разі потрібно перевірити цього чоловіка», — міркував я. У мене є друг, що працює у патрульній поліції. Переконаний: він мені допоможе.

Я знову глянув на дівчат. Здавалося, вони трохи заспокоїлися. Так приємно почуватися в безпеці. Нині я був певен, що нікому з нас нічого не загрожує. Але все це відносно. Насправді ніхто не може почуватися в безпеці. Ніколи. Ми не можемо знати, що чекає на нас наступної миті. Це просто неможливо. За хвилину на нас можуть очікувати тисячі як приємних, так і неприємних сюрпризів. І ми не в змозі їх передбачити. Тому мені конче треба бути насторожі. Час від часу я поглядав у вікно. Того мудака я більше не бачив. Я дав собі слово неодмінно розібратися з ним, якщо знову помічу, що він продовжує за нами стежити.

Близько десятої вечора я вже збирався йти додому. На вулиці було дуже темно, радше через хмари, що весь день збиралися, та все ніяк не могли принести дощу. Здійнявся сильний вітер; я поспішив, аби не втрапити під зливу. На той час я вже був досить стомлений і водночас надто розслаблений, щоби думати про всі ті події.

— Коли прийдеш додому, подзвони мені, — попрохала Ліза. Вона завжди так робила, коли я повертався пізно: жив аж на іншому кінці міста.

Я пообіцяв зателефонувати й ще раз сказав, щоб вони нічим не переймалися та лягали спати. За мною зачинилися двері, і я опинився в напівтемряві під’їзду. На поверсі нижче горіло світло, тому я без проблем спустився. Проте від третього до першого світла не було. Я запалив сірника, але він одразу ж згаснув від протягу, що вдерся в під’їзд крізь прочинене вікно. Я зупинився, аби запалити ще один. На поверсі вище почулося, як хтось тихцем спускається. Я зрозумів, що був не один. Дослухався, запалив черговий сірник та прикрив його рукою, щоби знову не згаснув.

Дослухався ще раз більш уважно, та цього разу нічого не почув. Незадоволено похитавши головою та відігнавши від себе дурні думки, я почав обережно, аби не загасити сірника, спускатися. Іще раз дослухався: довкола було тихо. Я впевненіше пішов далі. Та щойно згаснув сірник, я чітко почув кроки: хтось спускався згори…

Ще мить — і чиясь сильна рука штовхнула мене.

Я полетів униз, боляче вдаряючись. Страх паралізував мене настільки, що я не міг витиснути із себе нічого, окрім стогону. Злетівши зі сходів, я вдарився об стіну. Останнє, що пам’ятаю, це тихі кроки вбивці, що невблаганно швидко та напрочуд легко наближалися до мене…

Я зрозумів, що мені кінець…

***

Отямився вже в лікарні. Біля себе побачив стурбоване обличчя Лізи. Поряд стояв чоловік у білому халаті (як виявилося потім, мій лікар).

— Що трапилося? — Я здивувався, наскільки слабким був мій голос.

— Ти в темряві впав зі сходів, — відповіла Ліза. — Тебе знайшли наші сусіди з першого поверху. Вони почули твій крик і відразу прибігли на допомогу. — Ліза говорила досить тихо: у палаті були ще пацієнти, вони спали.

— Так, ви впали, — спокійно сказав лікар. — Ми провели потрібні обстеження, з вами все гаразд. Щоправда, моя вам порада — переночувати в лікарні. Так мені буде спокійніше. — Він усміхнувся.

Моя голова боліла, проте потроху я починав згадувати все, що сталося в під’їзді. Мені стало моторошно. Я зрозумів, що мене хотіли вбити. Якби не ті люди, що дивом опинилися поблизу… мене, можливо, тут не було б. Я на хвильку заплющив очі.

— Ну, я піду, — мовив лікар, записавши щось у моїй картці. — Можете ще трохи поговорити, але недовго. — Він знову всміхнувся та вийшов із палати.

— Як ти почуваєшся? — змучено, але спокійно спитала Ліза.

— Нормально, але трохи болять голова та ребра.

— Ти досить сильно вдарився. Щастя, що нічого не зламав. Набив чимало синців, але нічого не зламав. — Вона всміхнулася.

— Так, мене непросто зламати, — сказав я, сам не тямлячи, чи то до неї, чи то хотів тим заспокоїти себе.

Відтак подивився на її, як завжди, миле й таке виснажене тепер обличчя. Темне волосся спадало трішечки нижче плечей. Вона любила розпускати волосся або ж збирати його у хвіст. Мені більше подобалося її вільно розпущене волосся.

— Лізо, — тихо промовив я, — нахилися до мене. — Пацієнти спали, проте я хотів бути певен, що мої слова почує лише вона.

— Що таке? — Вона виконала моє прохання.

— Мене… Мене хотіли вбити.

— Що? — Її очі збільшилися від подиву, вона різко підвелася. — Я не ро…

— Опустися. Тихо. Не кажи нічого.

Вона знову нахилилася. Я відчував, як калатає серце в її грудях.

— Мене хтось зіштовхнув зі сходів, — прошепотів я їй у вухо. — Якби не ті люди, я не знаю, чи був би живим.

Ліза відсахнулася від мене, мов ошпарена.

— Що ти таке кажеш?! — пошепки, але досить чітко вимовила вона.

— Так, це так.

Вона знову схилилася біля мене.

— Починаючи з дня вбивства, я чітко відчував, що за мною стежать, проте не міг зрозуміти, хто й навіщо. Я не бачив нічого підозрілого на квартирі у вбитого, я не чув і не знаю абсолютно нічого, що могло б якось виявити вбивцю. Тому не можу зрозуміти, навіщо за мною стежити. Часом я навіть думав, що помиляюся, настільки безглуздою мені видавалася сама думка про це. Проте сьогодні ввечері я зрозумів, що таки не помилявся. Комусь я заважаю…

— Слухай, а той чоловік, з яким ти сьогодні сварився?.. Може, то він? Він з’явився якраз із вівторка!

— Де Катя? — У голові спалахнула страшна думка.

— Удома. — Ліза затамувала подих.

— Швидко повертайся, але будь обережною.

Ліза відразу схопилася.

— Хоча ні, стривай. Подзвони Антонові, нехай поїде з тобою. Сама не їдь, попроси, нехай приїде сюди. Поясни, що сталося. Та головного, звичайно, не розповідай. — Антон — це чоловік моєї рідної тітки. Він жив разом із моїми племінниками після розлучення з нею.

— Добре, я зараз же йому зателефоную. — Вона вийняла із сумки телефон. — Ти думаєш, він може вдертися до Каті? — Її руки тремтіли, голос дрижав.

— Сподіваюся, що ні. Скоріше, він прийде до мене, щоб добити…

— Що?!

— Але не хвилюйся, я в палаті не сам, тому тут я в безпеці. Телефонуй Антонові, і їдьте негайно додому. Подзвони Каті, скажи, щоб вона нікому не відчиняла.

— Я вважаю, треба негайно повідомити про все це поліцію! — Ліза сиділа біля ліжка, досить близько нахилившись до мене, бліда, як полотно. Ми розмовляли тихо, щоб ніхто випадково не почув.

— Мені дуже не сподобався слідчий, який тоді приїздив.

— Що? Чому? Що в ньому такого було?

— Не знаю, якийсь він був підозрілий. Явно нервувався та забагато випитував. Здається, він не повірив, що я нічого не бачив…

— Невже ти думаєш?..

— Я не знаю насправді, що думати. Мені не хочеться розмірковувати над цим, бо якщо він якось із тим пов’язаний, то мені точно не жити.

— Чому ти так вирішив?!

— Він — мент. Він може з-під землі дістати. Навіть може прийти в лікарню, і його без проблем до мене пропустять…

— Ні, Назаре! Ти що? Не лякай мене так! — У неї ще більше пришвидшилося дихання. Ліза явно дуже злякалася.

— Я не хочу повідомляти в поліцію про те, що сталося. Розумієш чому?

— Так, розумію… Але що ж робитимемо?

— Ще не знаю. Головне зараз — подзвони Каті та Антону і їдь швидше додому. За мене не хвилюйся. Тут я в безпеці.

Вона швидко набрала номер Каті… Та навіть після третього довгого дзвінка Ліза не почула відповіді…

***

Катя занепокоєно ходила квартирою. Ліза щойно поїхала з Назаром у лікарню, дівчина ж тепер не знала, куди себе подіти. Надворі гриміло. Час від часу помешкання освітлювалося від блискавки.

Сестра наказала лягати спати. Та хіба ж можна так просто лягти спати після всього, що сьогодні трапилося?! Та й узагалі після всього, що трапилось останнім часом? Спочатку те вбивство, свідком якого став Назар. «Хоча він каже, що нічого не бачив, але ж він усе-таки знайшов той труп», — так вважала Катя. З одного боку, усе те було таким моторошним, з другого, — настільки ж цікавим… Потім отой придурок, який за ними постійно стежить… До речі, з вівторка! Затим Назарові розбірки з ним… Буде що розповісти друзям…

У двері подзвонили. «Цікаво, хто це може бути? Так пізно… Невже Ліза повернулася?» Дівчина побігла до дверей. Пролунав іще один дзвінок, Катя поклала руку на замок… «Стоп. Ліза що, не взяла ключі?..» Катя зіщулилася, подивилась у вічко, проте за дверима було надто темно. «Дивно, — подумалося, — сьогодні ж дядько Василь відремонтував світло. Знову, певно, якийсь придурок викрутив лампочку».

— Хто там? — крикнула вона. — Лізо, це ти? — Та у відповідь ззовні почулося лише непевне шарудіння.

Надворі ще з більшою силою вдарив грім.

Заграв мобільний. Катя здригнулася, проте відразу побігла до телефону.

— А, привіт! Ну нарешті я дочекалася від тебе дзвінка!.. Слухай, мені стільки треба тобі розповісти! Ти не уявляєш, скільки всього трапилося!.. Назар у лікарні!.. Зустрітися? Зараз? Давай, може, завтра, а то ж он гроза назріває… Ну, або ж приходь до мене. Прийдеш? Хоча ні, стривай. Давай усе-таки я вийду, бо скоро прийде Ліза. Не треба, щоб вона бачила нас разом… За десять хвилин? Так скоро? Ти встигнеш?.. Добре, виходжу за десять хвилин… Обіцяю не запізнюватися!..

***

Цього року літо дивувало частими зливами. Сонце постійно ховалося за хмарами. Вечір літа більше нагадував зимовий. О четвертій-п’ятій годині вже ставало досить темно. Блискало та гриміло майже щодня.

Сьогодні двадцять дев’яте червня. Надворі знову похмуро та збирається на дощ. Десята година ранку.

— Не розумію, як я одразу не второпав, що це вона?! — Слідчий Малашко приїхав зі своїм напарником Яриком на місце вбивства невідомої жінки. Точніше, туди, куди принесли вбиту після кровопролиття: експертиза таки довела, що задушили її не тут. На думку поліції, у місці, де тіло було знайдене, труп просто намагалися заховати. Проте, як виявилося, це вийшло не дуже вдало. Іще раз оглянувши територію, вони попрямували до квартири вбитого Тьоми Заречнюка.

— Ну, як ти міг так відразу її згадати? Я б, певно, теж не пригадав. До того ж у неї перефарбоване волосся. — Ярик тягнувся за напарником, що його довгі ноги несли просто-таки величезними кроками.

Вони з Малашком були майже однолітками. Ярик випереджав колегу лише на три роки. Водночас виглядав молодшим: був більш підтягнутим та натренованим, бо відвідував спортзал за будь-якої ліпшої нагоди. Працювати з Малашком у парі не дуже любив, проте звик, і з часом вони навіть, можна сказати, потоваришували. Проте Ярик завжди відчував відчуженість із боку колеги, тож він ніколи не розпитував про особисте, якщо сам Малашко не починав таку розмову.

— Ось, у мене є фрагменти тієї фотки. Дивись. — Малашко простягнув Ярикові шматочки розірваної фотографії. — Оце я знайшов у квартирі Тимофія Заречнюка. Судячи з фото, вони були досить близькі.

— Так, дійсно. Напевно, зустрічалися, — сказав Ярик, розглядаючи фрагменти.

— Не розумію, навіщо потрібно було розривати фотографію. — Вони увійшли до під’їзду.

— Так, дійсно цікаво… Отже, спочатку вбили цього Заречнюка, потім дівчину. Проте, за твердженням експертів, її вбили досить скоро після хлопця.

— Так, обидва вбивства скоєні під вечір.

— А що, непогано. Тоді, у вівторок, погода була жахлива. Ось-ось мала початися злива, і люди відповідно поховалися по домівках. Була змога непомітно втекти. — Слідчі обережно відчинили двері до квартири вбитого.

— Не знаю, звісно, що ще тут шукати… Ми вже наче все оглянули. Хоча хто його знає… — Ярик почав ретельно обдивлятися квартиру. Те саме робив і Малашко. На вулиці починало гриміти.

— Ми просто мусимо щось знайти, інакше справа виявиться дуже темною, — сказав Малашко роздратовано.

Останнім часом він постійно нервувався. Це помітили й колеги, навіть пропонували йому піти у відпустку, аби відпочити. Слідчий уже досить давно не користувався своїм правом на відпочинок. Та наразі він просто не міг розслабитися. Не зараз. Трішечки пізніше.

— Не розумію, чого та бабця стверджує, що жодного разу не бачила вбиту. Якщо вона була дівчиною цього Тимофія, то баба точно мала неодноразово її бачити. — Ярик уважно роздивлявся, немов сканував очима.

— Ти не забувай, що тіло побувало під дощем, та його ж і не відразу після вбивства знайшли… Напевно, не впізнала. Окрім того, волосся, як ти сам зазначав, перефарбоване. Або ж убита не так часто тут бувала. До речі, я тобі казав про волосся, що знайшли на тілі вбитого? — Пошукавши на балконі, слідчі повернулися до кімнати.

— Що за волосся?

— Точніше, одна волосина. Її вже віддали на експертизу. Скоро має бути результат.

Малашко поглянув на свого напарника. Ярик виглядав спантеличеним. Ще б пак! У їхньому місті частіше трапляється «битовуха», а тут що хоч роби, а жодних зачіпок, які би дозволили швидко розплутати справу, нема. Ну, може, їм таки вдасться зараз щось знайти.

— Так, результат — це чудово, бо тут, мені здається, глухо. — Слідчий пройшовся квартирою й знову повернувся на балкон. Малашко зітхнув.

— Ти не забувай, що знайдено три різні типи відбитків пальців. І вбитому вони не належать. Я підозрюю, що одні належатимуть убитій, другі — братові Тьоми, а треті… треті — хто його знає, чиї… — Малашко залишався в кімнаті. Довелося говорити голосніше, щоб напарник міг його добре чути.

— І в мене дуже недобре передчуття стосовно цих відбитків…

— Що ти маєш на увазі? — Тепер слідчі переглядали книжки.

— Знаряддя вбивства нема. І не знайшли жодних слідів, які би можна було пов’язати з убивцею. Це свідчить про його холоднокровність та вказує на ретельно продумані дії. Цілком імовірно, що знайдені тут три типи відбитків узагалі не належатимуть йому. Адже тут узагалі мало хто міг їх залишити.

Малашко кивнув.

— Ну, так, тут ти правий.

У Ярика задзвенів мобільний. Отримавши інформацію від колеги, він одразу ж передав її Малашкові:

— На дванадцяту треба повернутися у відділок. Знайшли брата Заречнюка. Скоро привезуть до нас. Вітя каже, він абсолютно ніякий: занадто обкурений. Сподіваюся, з нього можна буде хоч щось витягнути.

— Дільничний сказав, що він не просто обкурений ходить. Він навіть колотися почав. Рік тому вийшов із в’язниці.

— Думаєш, він прикінчив своїх?

— Чесно, я навіть на це сподіваюся, бо якщо це не він, то відчуваю, що справа може бути довгою… Хоча… навряд наркоман міг думати про те, аби витерти відбитки… Та й до того ж нічого не викрадено. Якщо наркоман убиває, то зазвичай із метою грабунку, — задумливо промовив слідчий.

— Важко не погодитися. Хоча він міг знати, де лежать гроші, а після вбивства просто забрати їх і піти. Узагалі ще абсолютно невідомо, що то за тип.

— Але для чого йому було вбивати дівчину Тьоми?

— Можливо, вона стала свідком?

— Та ні, щось тут не те… До речі, у відділок я не поїду. Попрацюєш із ним сам. Я хочу поїхати до того Назара, який знайшов тіло. У мене з’явилося до нього ще кілька запитань…

— Добре, домовилися.

— Ого! А це що? — Малашко витрусив з однієї з книг вирізки з журналу.

— Щось цікаве? — Ярик підійшов до напарника.

— Та ні, певно, нічого особливого, — знову якось нервово мовив слідчий.

— Дай-но глянути.

— Ось, тримай. Порізані журнальні статті. Нічого такого.

— Чому ж, дивися…

— Що? — Малашко з цікавістю подивився на вирізки.

— Схоже на те, що він вирізав літери зі статей… Так зазвичай чинять, коли потрібно надіслати повідомлення, але не хочеш, щоби було зрозуміло, хто це робить. Отже, цілком можливо, що хлопець когось шантажував.

— І складав листи за допомогою вирізаних літер? Якщо так, то той, кого він шантажував, мав знати його почерк.

— Цілком можливо… Ну ось іще один мотив для вбивства. Тільки тоді це, певно, уже точно не його брат… Ну, гаразд, дякувати Богу, ми недаремно сюди прийшли. Хоч щось знайшли. Як ми не помітили цього минулого разу?

— У книжках, напевно, ніхто й не порпався. Ну, що ж, тепер ходімо до Світлани Слинько, подруги вбитої. Вона просила не запізнюватися, бо мусить вести дитину до лікаря. До речі, ти не повіриш. Ця Світлана Слинько живе поряд із тим будинком, де жила вбита, і… — Малашко підняв палець угору, потягнув дещо інтригу, примусивши напарника аж затамувати подих, — поряд із будинком, де живе отой Назар, котрий знайшов тіло Тьоми.

— Та ти що?! — Ярик аж підняв брови від здивування.

— Ну, точніше кажучи, не сам Назар, а його дівчина. Проте він у неї часто буває.

— А звідки ж така оперативна та вкрай цікава інформація? — Ярик усміхнувся.

— Наш дільничний Федюкевич знає все про всіх у своєму районі. Молодець хлопець. Думаю, з таким успіхом скоро піде на підвищення. Окрім того, дівчина Назара працює шкільним психологом. Вони з Федюкевичем часто спілкуються з проблемними учнями, а їх у тій школі чимало.

У Ярика вкотре задзвенів телефон. З виразу його обличчя було цілком зрозуміло, що новина не надто добра.

— Що там сталося?

— Що сталося, питаєш? — У слідчого явно зіпсувався настрій.

Малашко нетерпляче та напружено кивнув.

— Новий труп невідомої жінки. Сказали: зовсім молода. Задушена мотузкою.

На деякий час запанувала мовчанка.

— На Костромській, — додав Ярик. — Треба їхати.

— Отже, так: я до Слинько, а ти їдь подивися, що там. Я до тебе потім приєднаюся. Намагатимуся швидко.

— Домовилися.

— Ну, все. — Малашко ще раз роздивився довкола. — Тут наче більше нічого немає. Їдьмо. — Зачиняючи двері, подумки додав: «Чорт забирай!»

***

«Знову вони!» — злякано подумало дитя.

У шкільному коридорі нікого не було: усі ж бо на уроках. Дитина років десяти похилила голову та йшла, майже притиснувшись до білої стіни. Назустріч простували дві старшокласниці, з цікавістю щось обговорюючи. Побачивши дитя, вони перервали розмову. Погляд їхній не обіцяв нічого доброго. Дитина ще дужче притиснулася до стіни. Кроки її сповільнилися, серце закалатало сильніше. Страх паралізував думки. Злі та нахабні очі недобре вп’ялися в неї. Лихі глузливі посмішки. Ще мить — і по лобі посипалися болючі щиглі. Маля затулило голову рукою та намагалося відбиватися. Натомість у відповідь лунав лише здавлений та все такий же глузливий сміх.

— Та пішли ви! — зі злістю нарешті крикнула дитина.

— Ш-ш! Тихо, ти що… — Старшокласниця притиснула пальця до рота. В одному з кабінетів хтось доторкнувся до ручки дверей.

— Тікаймо, — швидко й водночас тихо мовила дівка до другої. За мить вони вже сховалися за рогом… З класу вийшла вчителька мови.

— Ти чого кричиш?! Чого не на уроках?

Та дитя не слухало. Воно теж швидко втекло. «Не вистачало ще отримати від учителів…» На останній урок узагалі зникло бажання йти. Треба було непомітно залишити школу. Дитина швиденько проскочила вахтера. На вулиці починалася гроза. Уроки проходили в другу зміну. «Шкода, нема парасольки», — дитина обережно минула вікна кабінету, де зараз був її клас. Хтось з однокласників усе-таки помітив її та зловтішно махнув рукою. «А щоб тобі!» — подумалося.

У новій школі справи чомусь не йшли. Як у принципі й у попередній. Але тут, окрім однокласників, додалися ще й вороги зі старших класів. «Треба швиденько повернути за ріг. Так точно ніхто вже не помітить!» Мета мигцем була досягнута. Та несподіванка, яка чекала на дитину, виявилася надто неприємною.

— О, ти диви, хто тут у нас! — Двоє старшокласниць задоволено прицмокнули.

«Тікати!» — зринула перша ж думка. Та не вдалося. Дитину міцно схопили за комірець.

— Ти чого кричиш під час уроків, га? — Тримаючи у вільній руці цигарку, дівка востаннє затягнулася та викинула недокурок. Інша зробила те саме, підійшла ближче. Від них неприємно тхнуло тютюном. Дитя відвернуло обличчя. Ще мить — і по голові посипалися нові удари. Цього разу сильніші. З носа потекла кров, було надзвичайно боляче. Скоро маля втратило свідомість…

Ще місяців зо два довелося лежати в лікарні. Своїх кривдників дитина так і не наважилася видати. Усі повірили у версію про наркоманів.

***

Мене випустили з лікарні рівно о десятій ранку. Зараз я йшов до Лізи. Голова була забита нещодавніми подіями. У мозку постійно прокручувалися різноманітні моменти. Уночі я майже не спав. Мене хочуть убити. Бо я щось бачив? Але що?

Мені стало зрозуміло, що цю справу не можна просто так залишити. Весь цей час я намагався згадати: можливо, я дійсно бачив щось таке, на що не звернув уваги? Та нічого подібного не було. Я абсолютно нікого не бачив і нічого не чув. Хіба що… Чи могла зі мною так несправедливо вчинити моя пам’ять? Заблокувати якісь спогади? Так, дійсно, деякі моменти я не міг чітко пригадати. Але моя інтуїція підказувала мені, що нічого вельми підозрілого там не було. Хоча хто мене знає?..

Отже, якщо відкинути думку про те, що я міг бачити щось важливе, то що залишається? Яка ще може бути причина, через яку мене хочуть убити? Я на хвильку замислився. Раптом мене пронизала жахлива думка. Настільки жахлива, що мимоволі я зупинився. Людина, що йшла за мною, наштовхнулася на мене. Я підозріло глянув на чоловіка. «Чого йти так близько?» — невдоволено подумав я. Та він лише вилаявся — мовляв, чого гальмуєш? — та швидко пішов далі. Я озирнувся. Перехожі не звертали на мене ані найменшої уваги… Виходить, замість Тьоми хотіли вбити мене, але вбивця просто помилився! Хоча ні. Такого просто не могло бути. Для цього потрібен мотив. А в мене начебто не було ворогів. Я захитав головою, відганяючи від себе цю дурну думку. Ні, повинна бути ще якась причина… Можливо, мене хотіли підставити? Але знову ж таки для того має бути причина. Я не пам’ятаю нікого, кому б міг аж так насолити. Звичайно, я мав недругів, але ж не настільки… Такого прозаїчного мотиву, як гроші, теж не могло бути: я не надто багатий.

Що ж тоді? Раптом мені спала на думку річ, про яку я й не подумав спочатку. Я навіть усміхнувся. А можливо, мене просто хотіли вчора пограбувати? Але знову ж таки в грабіжника було достатньо часу, щоб зняти з мене наплічник або принаймні понишпорити в кишенях. Проте нічого не зникло. Що відповідно й наштовхнуло всіх на думку, що я сам упав. Шкода, я навіть не помітив силуету невідомого. Проте, судячи з того, з якою силою мене пхнули, можна впевнено стверджувати, що то був чоловік.

Мої роздуми перервав шум. Я повернув голову вбік. Неподалік вели ремонтні роботи. Певно, лагодили труби. У землі була викопана велика яма. «Схожа на могилу», — похмуро подумав я. До Лізиного під’їзду залишалося майже нічого, як раптом я побачив слідчого Андрія Степановича Малашка. Більше того, він ішов мені назустріч. ...