Протистояння. Том 1 : роман / Стівен Кінг

Переклад з англійської Сергія Крикуна, Ганни Яновської

Обережно! Ненормативна лексика!

цю комору з лячними дивами

Я ПРИСВЯЧУЮ ТЕББІ

Від автора

«Протистояння» — художня вигадка, і це видно з самої тематики твору. Багато подій у романі відбувається на теренах справжніх міст, як-от Оґанквіт (штат Мейн), Лас-Веґас (штат Невада), Боулдер (штат Колорадо). Якщо того вимагав сюжет моєї оповіді, я дозволяв собі довільно змінювати географію цих місцевостей. Сподіваюся, читачі, які мешкають там і в інших містах, згаданих у романі, не надто засмутяться через мою «страшенну нахабність» (цитую Дороті Сеєрс, яка й сама спокійно вдавалася до подібних витівок).

Інші ж топоніми — Арнетт (штат Техас) та Шойо (штат Арканзас) — такі ж реальні, як і події цього роману.

Я в особливому боргу перед фельдшером Расселлом Дорром та доктором Річардом Германом, які працюють у Бриджстонському центрі сімейної медицини; вони відповіли мені на запитання стосовно природи грипу й пояснили його здатність мутувати приблизно раз на два роки. Також велика подяка Сюзан Артц Меннінг із Кастіна^[1] за те, що вичитала перший рукопис.

А найбільше я вдячний Біллові Томпсону та Бетті Прашкер, адже саме вони допомогли цій книжці з’явитися в якнайкращому вигляді.

С. К.

Передмова у двох частинах

Частина 1. Прочитати перед придбанням

Є кілька речей, які вам варто відразу дізнатися про цю версію «Протистояння», і то ще перед тим, як ви вийдете з книгарні. Тому я сподіваюся, що спіймав вас раніше: у найкращому випадку ви зараз стоїте у відділі новітньої літератури біля полиці з літерою «К», тримаючи інші покупки під пахвою, а цю книжку — перед очима. Інакше кажучи, сподіваюся, що зловив вас, поки ваш гаманець і досі безпечно спочиває в кишені. Готові? Окей, дякую. Обіцяю довго не розводитися.

По-перше, це не новий роман. Якщо у вас є сумніви щодо цього, дозвольте мені їх розвіяти просто тут і зараз, поки ви ще стоїте на безпечній відстані від каси, яка вийме гроші з вашої кишені та покладе їх до моєї. «Протистояння» вперше вийшло друком понад десять років тому.

По-друге, це не є цілком нова, зовсім інша версія «Протистояння». Ви не виявите, що старі персонажі поводяться інакше; сюжет у певному місці не відгалузиться й не поведе Вас, Постійний Читачу, у геть іншому напрямку.

Ця версія «Протистояння» — це розширений варіант оригінального роману. Я вже сказав, що старі персонажі не зміняться й не чинитимуть невластивих їм речей, але ви помітите, що практично всі герої роблять більше всіляких учинків, і якби мені не гадалося, що деякі з цих дій доволі цікаві (можливо, окремі епізоди справді проллють світло на певні моменти), я б ніколи не згодився на цей проект.

Якщо це не те, чого вам хочеться, не купуйте цю книжку. А якщо вже купили, то, сподіваюся, чек не викинули. Адже перш ніж віддати вам готівку або повернути гроші на картку, у книгарні, де ви зробили покупку, вимагатимуть якесь підтвердження.

Коли ж розширена версія — це саме те, по що ви прийшли, запрошую вас рушити за мною трішечки далі. Хочу багато чого вам розповісти, і, гадаю, краще нам розмовлятиметься за рогом.

У темряві.

Частина 2. Прочитати після придбання

Насправді це не стільки передмова, скільки пояснення, чому ця версія «Протистояння» взагалі існує. Роман від самого початку був довгим, тож дехто (а то й багато хто) вважатиме появу розширеного варіанта примхою автора, у якого книжки продавалися досить добре, аби він міг себе потішити. Сподіваюся, про таке не йтиметься, однак я був би дурнем, якби не усвідомлював можливість і такої критики. Урешті-решт, чимало рецензентів роману й раніше вважали його роздутим і задовгим.

Чи була ця книжка затягнутою від самого початку, чи перегнув я палицю в новій редакції — хай ці питання лишаться на розсуд кожного окремого читача. Я лише хотів скористатися кількома сторінками, аби пояснити, що «Протистояння» виходить таким, яким я його написав, не тому, що хочу потішити себе або якогось конкретного читача, а тому, що про це просили багато моїх прихильників. Я б не погодився, якби сам не думав, що шматки, видалені з оригінального рукопису, збагачують оповідь, і збрехав би, коли б не зізнався, що мені цікаво, як це сприйме публіка.

Пожалію вас і не розповідатиму про те, як писав «Протистояння»: низка думок, які творять роман, рідко цікавить когось, окрім письменників-новачків. Їм здається, що існує «таємна формула», за якою пишуть комерційно успішні романи, однак її немає. Щось вигадуєш; згодом додається ще одна ідея; потім проводиш зв’язок або низку зв’язків між цими думками; проступають кілька персонажів (зазвичай спершу це лише тіні); у голові письменника з’являється можливе закінчення (одначе, коли до нього доходиш, воно далеко не завжди схоже на початковий задум); а тоді настає мить, коли романіст береться за аркуш із ручкою, друкарську машинку або комп’ютер із програмою для набирання тексту. Коли мені ставлять запитання «Як ви пишете?», я завжди кажу: «Слово за словом», — і від цієї відповіді так само завжди відмахуються. Однак у цьому вся суть. Буду відвертим, звучить надто просто, проте, коли ваша ласка, подумайте про Великий китайський мур — камінчик за камінчиком, по одному за раз, чуваче. Ото й усе. По одному за раз. Проте я читав, що ту херовину видно з космосу навіть без телескопа.

Тим читачам, які справді зацікавлені: я розповідаю цю історію в останньому розділі «Танку смерті» — це невпорядкований, проте зручний для читання огляд жанру горор, який я опублікував у 1981 році. Я не зумисне рекламую ту книжку. Просто кажу, що оповідь про створення «Протистояння», якщо вона вам потрібна, міститься там, однак розказав я її не тому, що вона цікава сама по собі, а для того, щоб проілюструвати геть іншу думку.

Щодо цієї книжки важливим є те, що з фінальної версії рукопису вилучили близько чотирьохсот сторінок. Це не редакторське рішення, і якби було так, я б радо полишив книжку доживати свій вік у тому вигляді, у якому її тоді надрукували.

Книжка потоншала на прохання вельмишановної бухгалтерії. Вони підсумували виробничі витрати, порівняли їх із тим, як продавалися видання у твердій палітурці моїх попередніх чотирьох книжок, і вирішили, що ринок потягне лише ціну в 12,95 долара (а тепер, друзі мої, погляньте на цінник на вашій книжці!). Мене спитали, чи зможу я вирізати щось із роману, чи, може, я б радше волів, аби цю справу зробили редактори видавництва. Я неохоче погодився провести ампутацію власноруч. Гадаю, вийшло геть непогано як для письменника, якого раз по раз звинувачують у тому, що він не лікує діарею своєї текстової програми. Лише одне місце в тій версії — подорож Сміттєбака від Індіани до Лас-Веґаса — здається суттєво порубцьованим.

Хтось може спитати: нащо перейматися, коли сюжет на місці? Чи примхливому авторові заманулося себе потішити? Хочеться вірити, що ні, адже якщо це правда, я змарнував чималий шмат свого життя. Я вірю в те, що ціле завжди потужніше, ніж просто сума окремих його складників^[2], так уже воно є. Інакше ось це було б цілком прийнятною версією «Гензеля та Ґретель»:

Малі Гензель та Ґретель мали чудового батька й так само чудову матір. Чудова мати померла, і батько одружився з лярвою. Лярва прагнула позбутися дітей, аби витрачати всі гроші тільки на себе. Вона затиранила свого безхребетного й тупого чоловічка, і той погодився відвести Гензеля та Ґретель до лісу й убити їх. Останньої миті батько зглянувся над дітьми й замість того, щоб швидко та милосердно зарізати їх, полишив у лісі помирати голодною смертю. Вони блукали в хащах і натрапили на хатинку з цукерок. Хатинка належала відьмі, яка була завзятою людожеркою. Відьма замкнула їх і сказала, що, коли вони погладшають до потрібної кондиції, вона їх з’їсть. Та дітлахи її перехитрували. Гензель штовхнув відьму в її ж власну піч. Діти знайшли відьомські скарби, а разом з ними, певне, лежала й мапа, адже вони врешті-решт потрапили додому. Їхній татко відразу ж дав копняка лярві, і вони жили довго та щасливо. Кінець.

Не знаю, як вам, а мені геть ніяк. Сюжет на місці, але зникла елегантність. Наче «кадилак», з якого зняли весь хром і зішкребли всю фарбу, — лишився сам тьмяний метал. Їхати може, а от крутизни нема.

Я не повернув на місце всі чотириста сторінок — є різниця між тим, щоб зробити все як належить, і простою вульгарністю. Деякі шматки, що валялися на підлозі монтажного цеху, коли я здавав обрізану версію, заслужили на це, тому там і лишились. Інші ж фрагменти (такі, як суперечка Френні з матір’ю на початку книжки), на мою думку, додають об’ємності та повноти, що мені як читачеві надзвичайно подобається. Повернімося на хвильку до «Гензеля та Ґретель». Може, ви пам’ятаєте, що зла мачуха наказала чоловікові принести їй дитячі серця на доказ того, що лісоруб виконав її веління. Лісоруб показує, що в його мозку є кілька звивин, принісши їй серця двох кроликів. Або ж візьмімо, наприклад, знаменитий слід із хлібних крихт, який лишає Гензель, аби потім повернутись із сестрою назад. Кмітливий чувачок! Та коли він намагається знайти ті крихти, виявляється, що хліб подзьобали птахи. Сюжет міг би обійтися без тих елементів, та, з іншого боку, власне з них сюжет і складається — з чудових, магічних складників оповіді. З того, що могло б бути нудним твором, вони зробили казку, яка понад сотню літ зачаровує та жахає читачів у всьому світі.

Гадаю, ніщо з того, що я повернув на місце, не дорівняється до сліду з хлібних крихт, та мені завжди було прикро, що лише кілька штатних читачів у «Даблдеї» зустрілися з маніяком, який називав себе просто Пацаном… або ж побачили, що трапилося з ним біля тунелю, котрий перегукується з іншим тунелем за півконтиненту звідти — з тунелем Лінкольна в Нью-Йорку, який на початку книги обговорюють два персонажі.

Тож ось перед Вами, Постійний Читачу, «Протистояння» в тому вигляді, у якому я й хотів, щоб воно виїхало із салону. Так чи інакше, весь хром повернули. І остання причина появи цієї версії найпростіша. Хоча в мене це не улюблений роман, та люди, яким подобаються мої книги, часто називають його найкращим. Коли мені доводиться відкривати рота на публіку (а роблю я це якомога рідше), вона завжди розпитує про «Протистояння». Читачі обговорюють персонажів, немов живих людей, і часто питають, що трапилося з тим-то і тим-то… так, наче мої герої іноді пишуть мені листи.

І мене неодмінно питають, чи вийде коли-небудь екранізація. До речі, відповіддю буде, що, скоріш за все, так. Чи гарний вийде фільм? Не знаю. Хороше кіно чи погане, та воно мало не завжди послаблює фантастичні твори (звісно, є й винятки — одразу ж згадується «Чарівник країни Оз»). В обговореннях люди можуть нескінченно добирати акторів. Мені завжди гадалося, що розкішний Рендалл Флеґґ вийшов би з Роберта Дювалля, але я чув, як називали Клінта Іствуда, Брюса Дерна та Крістофера Вокена. Вони всі підходять, і якби Брюс Спрінгстін вирішив спробувати себе в ролі актора, з нього вийшов би цікавий Ларрі Андервуд (судячи з його кліпів, можу сказати, що він би прекрасно впорався… однак мій власний вибір — Маршалл Креншоу). Проте якби я міг, то полишив би образи Стю, Ларрі, Ґлена, Френні, Ральфа, Тома Каллена, Ллойда та того моторошного чолов’яги читачам, бо тільки вони можуть візуалізувати їх за допомогою уяви в той яскравий та повсякчас мінливий спосіб, на що не спроможна жодна камера. Урешті-решт, фільми — то лише ілюзія руху, яка складається з тисяч статичних світлин. А уява рухається власним потоком. Фільми, навіть найкращі, заморожують книги — ті, хто подивився «Політ над гніздом зозулі», а потім прочитав роман Кена Кізі, будуть здивовані, як важко (або й узагалі неможливо) бачити Рендла Патріка Макмерфі у втіленні Джека Ніколсона. Це не обов’язково погано… проте фільми обмежують. Сила хорошої оповіді в її свободі й плинності; хороша оповідь по-особливому належить кожному читачеві.

Кінець кінцем, пишу я з двох причин: потішити себе та інших. Сподіваюся, повернувшись до цієї довгої та моторошної християнської історії, мені вдалося це зробити.

24 жовтня 1989 р.

Вулиці вогнем палають

Тут, між реальністю і вигадкою

У справжньому смертельному вальсі

І тутешні поети

Геть нічого не пишуть

Вони лиш осторонь стоять і спостерігають

У чіпкій темряві

Вони ловлять мить у протистоянні

Тримають чесну оборону

Та врешті їх однаково поранять

Навіть не доб’ють

Сьогодні й тут, у Країні Джунглів.

Брюс Спрінгстін

І стало ясно — вона не витримує!

Відчинилися двері, війнув вітер,

Свічки згасли, а потім зникли,

Фіранки гойднулися, він з’явився

І сказав: «Ну ж бо, Мері,

Не бійся».

І вона не злякалася,

І побігла до нього,

І злетіла…

Взяла його за руку…

«Ну ж бо, Мері,

Не бійся Женця!»

«Blue Öyster Cult»^[3]

ЯК ПО ЛІТЕРАХ?

ЯК ПО ЛІТЕРАХ?

ЯК ПО ЛІТЕРАХ?

«Country Joe and the Fish»^[4]

Коло відкривається

«Нам потрібна підмога», — подумав Поет.

Едвард Дорн^[5]

— Саллі.

Почулося бурмотіння.

— Прокидайся, Саллі.

Бурмотіння погучнішало:

— …ічепись…

— Прокидайся. Прокидайся негайно!

Чарлі.

Голос Чарлі. Кличе її. Давно?

Саллі виринула зі сну.

Спершу вона зиркнула на годинник на нічному столику — чверть по другій ночі. Чарлі не міг тут бути, він мав бути на зміні. А тоді вона роздивилася його, і щось усередині неї підскочило — якесь кепське передчуття.

Її чоловік був смертельно блідий. Очі повилазили з орбіт. В одній руці він тримав ключі від автівки. Другою й досі трусив Саллі, хоча вона вже розплющила очі. Схоже, він не міг зрозуміти, що вона прокинулася.

— Чарлі, у чому річ? Щось не так?

Здавалося, він не знав, що сказати. Борлак безпорадно стрибав, і в маленькому службовому бунгало чулося лише годинникове цокання.

— Пожежа? — тупо спитала вона.

Це було єдине, що могло довести його до такого стану, адже Саллі знала, що його батьки загинули в пожежі. Принаймні єдине, що спадало їй на думку.

— У певному сенсі так, — сказав він. — Та, з другого боку, усе значно гірше. Одягайся, люба. Буди Крихітку Лавон. Маємо забиратися звідси.

— Чому? — Саллі почала вставати.

Її охопив гнітючий страх. Усе здавалося неправильним. Реальність була схожою на сон.

— Куди забиратися? На задвірок?

Але вона знала, що Чарлі мав на увазі не задній двір: Саллі ще ніколи не бачила його таким переляканим. Вона глибоко вдихнула, та не відчула ні диму, ні паленого.

— Саллі, кохана, не питай. Мусимо тікати. Якомога далі. Просто хапай Крихітку Лавон і вдягай її.

— Чи можна… у нас є час спакувати речі?

Він закляк. Її слова немов збили його з пантелику. Саллі гадала, що нажахатися дужче вона неспроможна, та, схоже, помилилася. Вона усвідомила, що Чарлі не просто перелякався — його страх межує з безпорадною панікою. Він несвідомо провів рукою по волоссю й відказав:

— Не знаю. Треба перевірити напрямок вітру.

І з цими чудернацькими словами, які не мали для неї жодного сенсу, він полишив її — Саллі стояла посеред кімнати в ляльковому нічному платті, дезорієнтована, налякана, змерзла й босонога. Він немов збожеволів. Як напрямок вітру міг вплинути на час? І де воно було, оте «якомога далі»? У Ріно? У Веґасі? У Солт-Лейк-Сіті? І…

Від наступної думки вона схопилася за шию.

Самоволка. Втеча посеред ночі означала, що Чарлі збирався піти в самоволку.

Вона зайшла до маленької дитячої кімнати, подивилася на сонну Крихітку Лавон, загорнуту в рожеву ковдру, і на мить завмерла в нерішучості. Саллі хапалася за хистку сподіванку на те, що це лише надзвичайно реалістичний сон. Марево зникне, і вона прокинеться, як завше, о сьомій ранку, потім дивитиметься першу годину шоу «Сьогодні» й годуватиме Крихітку Лавон, сама поїсть, після чого готуватиме яєчню для Чарлі: він повертався з нічної зміни на північній вежі Забороненої Зони о восьмій, а ввечері знову вирушав на роботу. За два тижні Чарлі знову переведуть на денну зміну, він позбудеться дратівливості, і, коли лежатиме поряд, їй не снитимуться такі божевільні сни, і…

— Ворушись! — зашипів він на неї, розбивши крихку надію. — У нас часу лише на те, щоб схопити кілька речей… та заради Бога, жінко, якщо ти любиш нашу Крихітку, — він наставив палець на дитяче ліжко, — вдягни її!

Він нервово кашлянув у руку, а тоді заходився висмикувати одяг з комодів і абияк скидати його у дві старі валізи.

Вона розбудила Крихітку Лавон і втішала її як могла: від того, що її підняли посеред ночі, трирічна дитина не розуміла, що коїться, і вередувала, а коли Саллі почала натягувати на неї рейтузи, кофтинку та комбінезон, Лавон розрюмсалася. Дитячий плач налякав її найдужче. Саллі згадались інші рази, коли Крихітка Лавон, зазвичай справжнє янголятко, плакала вночі від попрілостей, крупу, кольок та поки різалися зубки. Коли вона побачила, як Чарлі мало не бігом прошмигнув повз двері з двома оберемками її білизни, страх повільно змінився на гнів. Шлейки ліфчиків майоріли позаду нього, наче паперові язички новорічних свистків. Він жбурнув їх до однієї валізи та захлопнув її. Звідти стирчала крайка її улюбленої комбінації, і Саллі могла закластися, що вона порвалася.

— Що таке?! — закричала вона, і навіжений тон її голосу спричинив у Крихітки Лавон новий вибух сліз, хоча та вже почала була затихати. — Ти здурів? Вони пошлють по нас солдатів, Чарлі! Солдатів!

— Ні, не сьогодні, — сказав він, і в його мовленні чулася моторошна впевненість. — Річ у тім, що коли ми не поквапимося, то ніколи не виїдемо з цієї бази. Я навіть не знаю, як мені вдалося злиняти з вежі. Певне, якась несправність. Чому б і ні? Бог свідок, усе інше також дало збій. — Він пронизливо засміявся, мов божевільний, і Саллі смертельно перелякалась. — Одягла дитину? Добре. Поклади кілька її речей у другу валізу. Усе інше кидай у блакитну господарську сумку, вона в шафі. А тоді ми дамо драла. Гадаю, з нами все гаразд. Вітер, слава тобі Господи, дме на захід.

Він знову кашлянув у кулак.

— Татку! — скрикнула Крихітка Лавон і простягнула ручки. — Хочу, татку! А то! На горгоші, татку! А то!

— Не зараз, — сказав Чарлі та зник на кухні.

За секунду заторохтів глиняний посуд. Він забирав дрібні заощадження, які вона по долару, а іноді й по п’ятдесят центів складала в блакитну супницю на горішній полиці. Там було лише тридцять-сорок доларів. Гроші на домашні справи. Значить, усе по- справжньому. Що б то не було, воно відбувалося по-справжньому.

Діставши від батька таку відповідь, Крихітка Лавон, котрій майже ніколи та ні в чому не відмовляли, знову розрюмсалася. Саллі ледве вдягла її в легку курточку, а тоді гамузом поскидала мало не весь її одяг до сумки. Сама думка про те, аби покласти що-небудь у другу валізу, була смішною — валіза б луснула. Щоб заклацнути застібки, Саллі мусила притиснути її коліном. Вона подякувала Богу за те, що Крихітка Лавон навчена й не потрібно перейматися памперсами.

Чарлі заскочив до кімнати, і цього разу він справді біг. На ходу він засовував у кишені військової уніформи зіжмакані одинички та п’ятірки із супниці. Саллі підхопила Крихітку Лавон. Дівчинка вже повністю прокинулась і могла йти сама, та Саллі хотіла тримати її на руках. Вона нахилилась і взяла блакитну сумку за ручки.

— Куди ми, татку? — спитала Крихітка Лавон. — Я спатуняла.

— Дитятко може поспатуняти в машині, — сказав Чарлі, узявши дві валізи.

Крайка комбінації затріпотіла. Його очі мали той самий білий, вирячкуватий вигляд. Серед думок Саллі почала розростатися впевненість.

— Трапився нещасний випадок? — прошепотіла вона. — О Ісусе-Маріє, справді трапився, так? Якась аварія. Сталася аварія.

— Я грав у солітер, — сказав він. — Звів очі й побачив, що годинник змінив колір із зеленого на червоний. Увімкнув монітор. Саллі, вони всі…

Він затнувся, поглянув у широко розплющені очі Крихітки Лавон, усе ще обрамлені слізьми, однак зацікавлені.

— Там, унизу, усі МЕРТВІ, — сказав він. — Усі, за винятком одного чи двох, та, певне, їх уже також не стало.

— Татусю, що таке МЕТВІ? — поцікавилася Крихітка Лавон.

— Не зважай, люба, — промовила Саллі; їй здалося, що голос долинає з глибокого-глибокого каньйону.

Чарлі глитнув. У горлі щось клацнуло.

— Коли годинник стає червоним, усе має замкнутися на магнітні замки. У них там усе контролює комп’ютер «Чабб», а він начебто не помиляється. Я побачив, що показують монітори, та вискочив із кімнати. Думав, ті кляті двері мене навпіл розріжуть. Вони мали б замкнутися тієї ж миті, як годинник засвітився червоним, та я й сам не знаю, коли точно він змінив колір і скільки часу минуло, доки я підвів голову. І я вже майже добіг до паркінгу, коли почув, як вони загрюкнулися позаду. Одначе якби я звів очі на тридцять секунд пізніше, то зараз сидів би в пункті управління, замкнений у вежі, наче муха в пляшці.

— У чому річ? Що?..

— Не знаю. І не хочу знати. Мені відомо лише те, що воно вб… що воно ВБИЛО їх дуже швидко. Якщо я їм потрібен, доведеться мене впіймати. Так, вони платять надбавку за ризик, проте недостатню, аби я нікуди не сіпався. Вітер дме на захід. Поїдемо на схід. Ну ж бо, ходімо.

Вона все ще почувалася, наче не до кінця прокинулася, наче потрапила в пастку страшного, млосного жахіття, проте рушила за чоловіком до під’їзної доріжки, на якій у пахучій пустельній темряві каліфорнійської ночі стояв і тихенько іржавів їхній п’ятнадцятирічний «шеві».

Чарлі поскидав валізи в багажник, а господарську сумку — на заднє сидіння. Тримаючи на руках дитину, Саллі на хвильку затрималася біля пасажирських дверцят і подивилася на бунгало, у якому вони прожили останні чотири роки. Вона згадала, що, коли вони тільки заселялися, Крихітка Лавон ще зростала в її нутрі й усі поїздки на горгошах були ще попереду.

— Швидше! — гукнув Чарлі. — Жінко, залазь у машину!

Вона так і зробила. Він здав назад, і на секунду передні фари автівки вихопили з темряви фасад будинку. Їхнє віддзеркалення у вікнах дивилося на них очима загнаного звіра.

Чарлі напружено зігнувся над кермом; тьмяне світло від панелі з приладами підсвічувало його змарніле обличчя.

— Якщо ворота бази зачинені, доведеться йти на таран.

Він говорив серйозно. Вона це відчувала. Зненацька її коліна стали наче гумові.

Та потреби в таких відчайдушних діях не було. Ворота ніхто не замкнув. Один охоронець куняв над журналом. Його напарника Саллі не бачила — певне, він сидів спереду. Це був звичайний пропускний пункт для військового транспорту, і розташовувався він на зовнішньому периметрі бази, тому охоронцям не було діла до того, що коїлося в її серцевині.

Звів очі й побачив, що годинник змінив колір із зеленого на червоний.

Саллі здригнулася й поклала руку чоловікові на коліно. Крихітка Лавон уже заснула. Чарлі легенько поплескав дружину по руці та сказав:

— Люба, все буде добре.

Над ранок вони вже мчали Невадою, так само рухаючись на схід, а Чарлі кашляв без упину.

Капітан Трипс 16 червня — 4 липня 1990 р.

Дзвоню лікарю, кажу:

«Лікарю, лікарю, прошу,

Почуваюсь дивно — гойдає, носить,

Скажіть-бо, що маю за капость?

Чи знана науці подібна напасть?»

«The Sylvers»^[6]

Сонце, ти хлопця свого любиш?

Він — людина честі.

Сонце, ти хлопця свого любиш?

Ларрі Андервуд

Книга І

Розділ 1

Гепскомбове «Тексако» тулилося біля траси 93, трохи північніше від Арнетта, жалюгідного містечка в чотири вулиці за 110 миль від Х’юстона. Цього вечора там були самі завсідники: вони розсілися навколо каси, пили пиво, точили ляси та спостерігали за тим, як комашня билась у велику підсвічену вивіску.

Станція належала Біллові Гепскомбу, тому інші дослухалися до нього, хоча він був дурним, як пеньок. Якби вони сиділи в закладі, який належав комусь іншому, власник міг би розраховувати на таке ж ставлення. Однак інші нічого не мали. В Арнетті панували скрутні часи. У 1980-му в містечку було два виробництва — фабрика, на якій виготовляли паперову продукцію (в основному для пікніків та барбекю), і калькуляторний завод. Та паперова фабрика закрилась, а завод калькуляторів занепадав, бо виявилося, що тепер із Тайваню їх можна замовляти значно дешевше, як і переносні телевізори та транзисторні радіоприймачі.

Норман Брюетт із Томмі Воннамейкером раніше працювали на паперовій фабриці, а наразі жили на пільги, бо закінчився термін допомоги у зв’язку з безробіттям. Генрі Кармайкл та Стю Редман були працівниками на калькуляторному заводі, та рідко отримували більше роботи, ніж тридцять годин на тиждень. Віктор Пелфрі вже вийшов на пенсію й курив самокрутки, від яких у носі свербіло, — усе, що він міг собі дозволити.

— Ось що я вам скажу, — мовив Геп, поклавши руки на коліна та нахилившись уперед. — Їм треба взяти й послати інфляцію нахрін. І нахрін це лайно з державним боргом. Преси в нас є, папір — теж. Треба наковбасити п’ятдесят мільйонів тисячних банкнот і пожбурити їх в обіг.

Пелфрі працював машиністом до 1984 року, і він виявився єдиним серед присутніх, у кого стало самоповаги, аби вказати Гепу на хибність його явно дурноверхих тверджень.

— Так ми далеко не заїдемо, — сказав він, лаштуючи нову смердючу цигарку. — Якщо так зроблять, буде як у Річмонді після Війни штатів^[7]. Якщо тобі в ті дні хотілось імбирного пряника, ти давав пекареві долар Конфедерації, він клав його на печиво й вирізав із нього шматок такого ж розміру. Ти ж знаєш, гроші — то лише папір.

— А ще я знаю людей, які з тобою не погодяться, — гірко промовив Геп. Він узяв зі столу червоний засмальцьований затискач для паперів. — Я винен їм гроші. І вони починають сіпатися.

Стю Редман — певне, наймовчазніша людина в Арнетті — сидів на тріснутому пластиковому стільці «Вулко» з бляшанкою «Пабсту» і дивився на трасу 93 крізь вітрину заправки. Стю знав, що таке злидні. Він виріс у цьому містечку, у сім’ї дантиста, який помер і полишив дружину із семирічним Стю та ще двома дітлахами.

Його мати працювала в придорожньому кафе «Далекобійник» одразу за Арнеттом, і якби воно не згоріло в 1979-му, Стю міг би його зараз бачити. Зарплатні вистачало, щоб прогодувати сім’ю, але то й усе. У дев’ять років Стю почав працювати, спершу на Роґа Такера, власника «Далекобійника» (після школи допомагав розвантажувати ваговози за тридцять п’ять центів за годину), а тоді на скотофермах у сусідньому містечку Брейнтрі, і там йому довелося збрехати про свій вік, аби отримувати на тиждень двадцять карколомних годин важкої роботи з мінімальною ставкою.

Тож тепер, дослухаючись до того, як Геп і Вік Пелфрі сперечаються про гроші та чудуються з їхньої таємничої властивості непомітно випаровуватися, він згадав, як на початку кривавили його руки від нескінченного тягання тачки зі шкурами й кишками. Він спробував приховати це від матері, та вона все помітила менш ніж за тиждень після того, як він почав працювати. Вона трохи поплакала над його руками, — а його мати була не з тих жінок, які легко пускають сльозу, — проте не попросила кинути роботу. Вона знала, у якому вони становищі. Була реалісткою.

Своєю мовчазністю він частково завдячував тому, що ніколи не мав ані друзів, ані часу на них. Школа, потім робота — все. За рік після того, як він почав працювати на фермах, його молодшого братика Дейва згубила пневмонія, і Стю так ніколи з цим не змирився. Йому здавалося, то через почуття провини. Він любив Дейва більше за всіх… однак ця смерть означала, що годувати стало на один рот менше.

У старших класах він відкрив для себе футбол, і мати заохочувала це хобі, хоча на роботу лишалося менше часу. «Грай, — казала вона. — Якщо ти й маєш квиток звідси, Стюарте, це футбол. Грай. Згадай Едді Ворфілда». Едді Ворфілд був місцевим героєм. Ворфілд походив зі ще біднішої сім’ї, ніж Стюартова, та зажив слави як квотербек регіональної команди старшокласників, потрапив до Техаського сільскогосподарсько-інженерного університету^[8] зі стипендією з фізкультури, а потім десять років грав у «Green Bay Packers»^[9] — в основному як запасний квотербек, але кілька пам’ятних разів з’являвся на полі в стартовому складі. Тепер Едді володів мережею фастфудових забігайлівок по всьому Центральному та Середньому Заходу, а в Арнетті лишився фольклорною фігурою. Коли в Арнетті говорять про успіх, на увазі мають Едді Ворфілда.

Зі Стю квотербек був ніякий — не виходило з нього Едді Ворфілда. Та коли розпочався одинадцятий клас, йому дійсно здавалося, що якщо він працюватиме над собою, то зможе сподіватися на невелику стипендію з фізкультури… тим паче, що, крім цього, були ще програми, які дозволяли поєднувати навчання й роботу, а шкільний психолог розповів йому про кредитну програму, прописану в Акті освіти задля національної безпеки^[10].

А тоді його мати захворіла й до роботи вже не повернулась. У неї був рак. Вона померла за два місяці до його шкільного випуску, покинувши Стю з молодшим на три роки братиком Брюсом на шиї. Стю відмовився від стипендії з фізкультури та влаштувався на калькуляторний завод. І врешті вирватися вдалося саме Брюсові. Він жив у Міннесоті, працював системним аналітиком в ІВМ. Писав нечасто, і востаннє Стю бачив брата на похороні своєї дружини — померла вона від такого ж раку, який занапастив його матір. Він гадав, що Брюс несе на спині власну провину… і що Брюс може соромитися брата, який перетворився на селюка з депресивного техаського міста й удень ішачить на калькуляторному заводі, а вечорами або сидить у Гепа, або хиляє пиво «Лон стар» у «Голові індіанця».

Найкращим життя здавалось у шлюбі, та протривав він лише вісімнадцять місяців. Утроба його молоденької дружини виносила єдине дитя — темношкіре та хворобливе. То було чотири роки тому. Після цього Стю іноді думав про те, щоб поїхати з Арнетта на пошуки чогось кращого, однак його втримала інерція маленького містечка — тихий спів сирен, у якому словами були знайомі обличчя, а мелодією — рідні краєвиди. Йому подобалося в Арнетті, а Вік Пелфрі одного разу нагородив його найприємнішим компліментом, назвавши «старим хитрим жуком».

Вік із Гепом усе ще перемелювали грошову тему. У небі лишалося трохи світла, та земля поринула в тінь. Машини нечасто їздили 93-ю трасою, і це була одна з причин, чому в Гепа набралося стільки неоплачених рахунків. Та на очах у Стю до них наближалась автівка.

Вона була все ще за чверть милі від заправки, й останнє денне світло тьмяно віддзеркалювалося від запилюжених залишків хрому. Стю мав гострий зір, і він упізнав у машині дуже старий «шевроле» — мабуть, 75-го року. «Шеві» їхав із вимкненими фарами. Його швидкість не перевищувала п’ятнадцяти миль на годину, та машину носило по всій дорозі. Поки що автомобіль помітив тільки Стю.

— Скажімо, ти віддаси цю станцію під заставу й отримаєш іпотечний кредит, — говорив Вік. — І, скажімо, сума буде п’ятдесят доларів на місяць.

— Та малувато береш.

— Ну, хай буде п’ятдесят, просто щоб назвати якусь цифру. Припустімо, федерали взяли й надрукували тобі вагон грошей. Тоді банк усе підрахує й захоче з тебе вже сто п’ятдесят доларів. І бідність твоя нікуди не дінеться.

— Атож, — бовкнув Генрі Кармайкл.

Геп роздратовано глипнув на нього. Так уже сталося, що йому було відомо про звичку Генка брати колу з автомата без грошей, і, більше того, Генк знав, що його давно викрили, і коли йому вже так кортіло вклинитися в суперечку, він мав би стати на бік Гепа.

— Не думаю, що вийде саме так, як ти кажеш, — мовив Геп з усім авторитетом людини з дев’ятикласною освітою й заходився пояснювати свою думку.

Стю розумів лише те, що зчепилися вони страх як міцно, тож він приглушив Гепів голос до беззмістовного жебоніння й дивився, як «шеві» виляє та гойдає носом. З огляду на таку їзду Стю гадав, що далеко машина не заїде. «Шеві» перетнув білу розмітку, і його колеса здійняли куряву над лівим крилом. Та ось автівку понесло назад, кілька секунд вона трималася своєї смуги, а тоді мало не полетіла в кювет. По тому водій немов побачив у великій підсвіченій вивісці «Тексако» сигнальний маяк, і автівка помчала до заправки, наче ракета, чиє пальне майже скінчилося. Стю вже чув стомлене гупання двигуна, розмірене булькання й сичання напівживого карбюратора та спрацьованих клапанів. Флуоресцентні лампи над колонками освітлювали забризкане брудом лобове скло, тож важко було роздивитися, що коїться в салоні автівки, проте коли «шеві» підскочив на горбку, Стю помітив, як за кермом вільно гойднувся розмитий силует водія. Машина йшла вперед, тримаючи ту саму невблаганну швидкість у п’ятнадцять миль.

— А я кажу, що, коли в обігу буде більше готівки, ти…

— Гепе, ти б вимкнув колонки, — м’яко промовив Стю.

— Колонки? Що?

Норм Брюетт розвернувся й визирнув у вікно.

— О Господи, — сказав він.

Стю піднявся зі стільця, перехилився повз Томмі Воннамейкера та Генка Кармайкла й клацнув усіма вимикачами — по чотири кожною рукою. Тож він був єдиним, хто не побачив, як «шеві» протаранив і зчесав ряд колонок, що стояли ближче до дороги.

Автомобіль зносив їх повільно та невблаганно — збоку це здавалося навіть величним. Наступного дня в «Голові індіанця» Томмі Воннамейкер божився, що стоп-сигнали й разу не блимнули. «Шеві» сунув собі на швидкості миль у п’ятнадцять, наче провідна автівка на Трояндовому параді^[11]. Шасі заскреготіли об бетон острівця безпеки, а коли в нього врізалися колеса, усі, крім Стю, побачили, як голова водія безвільно гойднулася та стукнулась об лобове скло, залишивши на місці удару білі тріщини, схожі на зірку.

«Шеві» підскочив, наче копнутий пес, і зніс колонку з паливом підвищеної якості. Вона відірвалася від асфальту й покотилася геть, розляпуючи залишки бензину. Пістолет відчепився і лежав, виблискуючи під флуоресцентним світлом.

Усі вони помітили іскри, які висікала з бетону вихлопна труба, і Геп, який бачив вибух заправки в Мексиці, інстинктивно примружив очі в очікуванні вогняної кулі. Натомість «шеві» хвицнув задом і зіскочив з острівця на бік заправки. Передок зітнувся з колонкою бензину з низьким вмістом свинцю, перекинувши її з порожнистим «бух».

Здавалося, «шевроле» навмисне закінчив розворот на 360 градусів і знову вдарився в острівець — цього разу боком. Зад перескочив через бордюр і зніс звичайну колонку. Ще трохи проволікши іржаву вихлопну трубу, «шеві» зупинився. Він знищив усі три колонки на острівці, ближчому до шосе. Двигун іще з кілька секунд погуркотів, а потім здався. Стояла така гучна тиша, що ставало не по собі.

— Йокелемене, — видихнув Томмі Воннамейкер. — Гепе, вона рвоне?

— Якби, то вже бахнула б, — сказав Геп, зводячись на ноги.

Плечем він зачепив стос мап, і всюди розсипалися Техаси, Нью-Мексико та Аризони. Геп відчув обережну радість. Його колонки були застраховані, і за страховку заплачено. Мері без угаву повторювала, що страхування передусім.

— Певне, мужик геть п’яний, — мовив Норм.

— Я бачив його задні фари, — сказав писклявим від збудження голосом Томмі. — Жодного разу не блимнули. Йокелемене! Якби він гнав шістдесят, ми б уже всі дали дуба.

Вони повискакували із заправки — першим біг Геп, а позаду йшов Стю. Геп, Томмі та Норм підбігли до автівки одночасно. Стояв запах бензину, і вони чули, як повільно цокає, остигаючи, двигун «шеві». Геп відчинив дверцята з боку водія, і чоловік, який сидів за кермом, вивалився з машини, наче старий мішок із брудною білизною.

— Чорт забирай! — крикнув, мало не загорлав Норм Брюетт.

Він відвернувся, схопився за своє об’ємне черево, і його знудило. Річ була не в чоловікові, який випав з автівки (Геп акуратно впіймав його, перш ніж той ударився об землю), а в запаху, що викотився зсередини, — хворобливий сморід, у якому змішалися кров, фекалії, блювотиння та гниль. То був страхітливо насичений запах смертельної хвороби.

Наступної миті Геп відвернувся і, тримаючи водія під пахви, потягнув його за собою. Томмі хутенько підхопив ноги, що волочилися асфальтом, і разом із Гепом вони понесли водія досередини. У світлі флуоресцентних ламп їхні обличчя здавалися геть жовтими й перекошеними. Геп забув про гроші за страховку.

Інші зазирнули до «шеві», і тепер уже Генк відвернувся, притиснувши до рота долоню, — при цьому мізинець у нього стирчав, як у чоловіка, який тримав у руці бокал вина й збирався виголосити тост. У спортивному темпі він відійшов до північної ділянки АЗС і випустив вечерю на волю.

Вік зі Стю подивилися трохи в машину, перезирнулись і знову глянули в салон. На пасажирському місці сиділа молода жінка; її плаття-сорочка високо задерлося. До неї прихилилася трирічна дитина, хлопчик або дівчинка. Обоє мертві. Їхні шиї роздулися, наче гумові камери, і плоть там стала фіолетово-чорною, наче синець. Під очима набрякли мішки.

Пізніше Вік розказував, що вони скидалися на бейсболістів, які помазали сажею під очима, щоб підкреслити погляд. Та очі лише сліпо витріщалися. Жінка тримала дитину за руку. З носів у них набіг густий слиз і закупорив ніздрі. Навколо дзижчали мухи — сідали на шмарклі, залазили до відкритих ротів. Стю бував на війні, але ніколи не бачив такого жахливого видовища. Його погляд постійно повертався до тих зімкнених рук.

Вони з Віком позадкували, тупо подивилися один на одного й повернулися до заправки. Чоловіки бачили, як Геп несамовито працював щелепою біля слухавки таксофона. Норм ішов до станції позаду них і постійно озирався на сцену аварії. Водійські дверцята стояли сумно прочиненими. З люстерка заднього огляду звисала пара дитячих черевичків.

Генк стояв біля дверей і витирав рот брудною хустинкою.

— Господи, Стю, — сказав він нещасно, і Стю кивнув.

Геп поклав слухавку. Водій «шеві» лежав на підлозі.

— Швидка приїде за десять хвилин. Як гадаєте, вони?.. — він тицьнув великим пальцем у бік «шеві».

— Мертві, будь певен, — кивнув Вік. Його зморшкувате обличчя було жовтаво-сірим, і він розсипав тютюн по підлозі, намагаючись зробити собі ще одну смердючу цигарку. — У тачці сидять наймертвіші люди, яких я будь-коли бачив.

Він поглянув на Стю — той кивнув і засунув руки в кишені. Нерви геть розшарпалися.

Чоловік на підлозі видушив із горла хрипкий стогін, і всі очі звернулися до нього. За мить, коли стало зрозуміло, що він чимдуж силкується щось сказати, Геп присів біля нього. Урешті-решт, це ж його заправка.

Що б не прикінчило жінку з дитиною, воно взялося й за водія. З носа постійно текло, а дихання звучало по-підводному — у грудях чоловіка щось клекотало. Під очима почали напухати мішки, і хоча чорноти поки що не було, вони вже посиніли. Шия в нього здавалася затовстою, і надлишок плоті зібрався в складки, наче два зайві підборіддя. Його била сильна лихоманка, тому поряд із ним здавалося, ніби сидиш біля відкритої печі для барбекю, у яку поклали хороше, якісне вугілля.

— Пес, — пробелькотів він. — Його дострелили?

— Містере, — заговорив до нього Геп, легенько потермосивши чоловіка за плече. — Я викликав швидку. З вами все буде добре.

— Годинник почервонів, — прохарчав незнайомець, а тоді закашлявся — спустошлива низка вибухів, від яких увсебіч полетіли довгі нитки слизу з гноєм.

Відчайдушно скривившись, Геп відсахнувся.

— Краще його перевернути, — сказав Вік. — Бо отак він захлинеться.

Та перш ніж вони це зробили, кашель ущух, знову перетворившись на гримуче, нерівне дихання. Водій повільно кліпнув очима й поглянув на чоловіків, які зібралися навколо.

— Де… ми?

— В Арнетті, — озвався Геп. — «Тексако» Білла Гепскомба. Ви збили кілька моїх бензоколонок. — І поспіхом додав: — Та це нічого. Вони застраховані.

Чоловік на підлозі спробував сісти, та не зміг. Йому довелося вдовольнитися тим, що він узяв Гепа за лікоть.

— Моя дружина… моя дівчинка…

— З ними все добре, — сказав Геп, либлячись усмішкою тупого пса.

— Здається, я кепсько захворів, — мовив незнайомець. Дихання заходило й виривалося з нього густим, м’яким ревінням. — І вони теж хворіли. Відтоді, як прокинулися два дні тому. У Солт-Лейк-Сіті… — тріпотливі повіки зімкнулися. — Захворіли… певне, врешті-решт, ми втекли запізно…

Здалеку, постійно наближаючись, до них долинуло виття волонтерської швидкої Арнетта.

— Оце так, — повторював Томмі Воннамейкер. — Оце так-так.

Очі хворого знову тремтливо розчахнулись, і тепер вони були сповнені гострого, палкого занепокоєння. Він іще раз спробував сісти. Піт струменів його обличчям. Він схопися за Гепа.

— Із Саллі та Крихіткою Лавон усе гаразд? — зажадав він відповіді.

З його губ летіла слина, і Геп відчував теплоту, яку випромінював його жар. Чоловік був хворим, напівбожевільним, і від нього смерділо. Геп згадав, як, бува, тхне стара собача підстилка.

— З ними все гаразд, — стояв він на своєму, ледь не втрачаючи самовладання. — Ти… лежи собі й не напружуйся, окей?

Водій розслабився. Його хрипіння погучнішало. Геп із Генком перевернули його на бік, і дихання стало трішки рівнішим.

— До вчорашнього вечора я почувався досить добре, — сказав чоловік. — Кашляв та й усе. А вночі прокинувся вже хворим. Запізно втекли. З Крихіткою Лавон усе гаразд?

Останні слова перейшли в незрозуміле белькотіння. Виття швидкої поступово наближалося. Стю підійшов до вікна й став виглядати її. Інші лишилися біля чоловіка, який лежав на підлозі.

— Віку, маєш здогад, що в нього за болячка? — спитав Геп.

— Нє-а, — похитав головою Вік.

— Мо’, вони чимось траванулися, — озвався Норм Брюетт. — В автівки каліфорнійські номери. Себто вони ж, певне, їли в придорожніх кафешках. Мо’, ковтнули зіпсованого гамбургера. Буває.

Під’їхала швидка. Вона оминула розбитий «шеві» й зупинилася між ним і дверима заправки. Червоний маячок накручував божевільні пульсуючі кола. На вулиці було вже зовсім темно.

— Дай сюди руку, я тебе витягну! — зненацька скрикнув чоловік на підлозі, а тоді затих.

— Отруєння, — повторив Вік. — Та-ак, може, це воно. Сподіваюся, що воно, бо…

— Бо що? — спитав Генк.

— Бо інакше це може бути щось заразне, — Вік поглянув на них збентеженими очима. — У п’ятдесят восьмому я бачив хворих на холеру під Ноґелесом^[12], і наш пасажир дуже на них схожий.

Троє чоловіків закотили всередину ноші.

— Гепе, — заговорив один із них. — Тобі пощастило, що твоя хирна дупа не злетіла в повітря й не кружляє в раю. Це він, га?

Завсідники станції розійшлися, щоб пропустити санітарів: Біллі Верекера, Монті Саллівана та Карлоса Ортеґу — їх усі знали.

— У тій автівці ще два пасажири, — сказав Геп і, відтягнувши Монті вбік, додав: — Жінка та мала дівчинка. Обидві мертві.

— Бляха-муха! Точно?

— Ага. Та чолов’яга про це не знає. Повезете його до Брейнтрі?

— Та певно ж. — Монті дивився на Гепа ошелешеними очима. — А що робити з тими двома в машині? Гепе, я не знаю, що робити.

— Стю може зателефонувати до поліції штату. Ти не проти, якщо я поїду з вами?

— Та ні.

Вони поклали хворого на ноші, і поки його вивозили на вулицю, Геп підійшов до Стю.

— Я хочу з’їздити в Брейнтрі разом із ними. Зателефонуєш до поліції штату?

— Ясна річ.

— І Мері також. Подзвони та розкажи їй, що трапилося.

— Окей.

Геп підбіг до швидкої та заліз усередину. Біллі Верекер загрюкнув за ним дверцята й гукнув двох інших санітарів. Вони перелякано й вражено витріщалися на вміст салону роздовбаного «шеві».

За кілька секунд швидка рушила з місця — завила сирена, червоний проблисковий маячок закрутився й запульсував, кидаючи на майданчик станції криваві тіні. Стю підійшов до таксофона та опустив у нього четвертак.

———

Водій «шеві» помер за двадцять миль до лікарні. Він втягнув у булькітливі груди останній вдих, випустив його, знову почав набирати повітря, а тоді це зупинилося.

Із задньої кишені незнайомця Геп дістав гаманець та оглянув його вміст. Сімнадцять доларів готівкою. Каліфорнійські водійські права, які стверджували, що їхнього власника звали Чарльз Д. Кемпіон. А ще там було військове посвідчення та ламіновані світлини з його дочкою й дружиною. Гепові не хотілося їх роздивлятися.

Він запхав гаманець назад у кишеню померлого й сказав Карлосові, щоб той вимкнув сирену. Було десять по дев’ятій.

Розділ 2

На міському пляжі в Оґанквіті, штат Мейн, в Атлантичний океан врізáвся довгий кам’яний пірс. Сьогодні він нагадував їй сірий палець судді, і коли Френні паркувала автівку на громадській стоянці, бачила, що Джессі сидить на самому його вістрі — лише силует проти яскравого неба. Над ним ширяли галасливі чайки, доповнюючи новоанглійський пейзаж (хоч бери й на стіну вішай), і вона сумнівалася, що котромусь із птахів стане духу зіпсувати його, скинувши білу бомбочку на бездоганну блакить робочої сорочки Джессі Райдера. Зрештою, він справжній поет.

Вона знала, що то Джесс, бо його спортивний велосипед був прикутий до залізної огорожі, яка бігла повз будиночок паркувальника. Ґас — лисуватий і череватий муніципальний службовець — рушив їй назустріч. Для туристів діяв тариф у долар із машини, та він знав, що Френні живе в Оґанквіті, тому навіть не глянув на наліпку «МЕШКАНЕЦЬ МІСТА», яка притулилася в кутку лобового скла. Френні частенько сюди приїздила.

«Ще й як частенько, — подумала Френ. — Власне, саме тут я й завагітніла — якраз у дванадцяти футах над припливною позначкою. Люба Ґулько, тебе зачали на мальовничому мейнському узбережжі — у дванадцяти футах над припливною позначкою й у двадцяти ярдах від хвилеріза. Місце відмічено хрестиком».

Ґас підняв руку й показав Френні знак миру.

— Міс Ґолдсміт, там ваш хлопець, сидить на краю пірса.

— Дякую, Ґасе. Як справи?

Він усміхнувся та махнув рукою на стоянку. На паркінгу було з десяток машин, і більшість із них мали червону або блакитну наліпку «МЕШКАНЕЦЬ МІСТА».

— Так рано багато не заробиш, — сказав він. Було 17 червня. — Заждіть два тижні — тоді й заробимо місту трохи грошенят.

— Ще й як заробимо. Якщо ви їх самі не протринькаєте.

Ґас зареготав і пішов назад до вартівні.

Френні сперлась однією рукою об теплий метал автомобіля, зняла кросівки та вдягла гумові ляпанці. Вона була високою дівчиною з каштановим волоссям, яке спадало до середини спини. Тьмяно-жовта блузка. Гарна фігура. Довгі ноги, що приваблюють погляди. «Найвища проба» — здається, саме так говорили в студентському клубі. «Диви-диви, засандалити є куди!» Міс Коледж 1990 року.

Вона посміялась із себе, та сміх вийшов не дуже веселим. «Так розійшлася, наче в тебе новини світового масштабу», — сказала собі. Розділ шостий: Гестер Прінн приносить превелебному отцю Дімздейлу новину про скорі народини Перл^[13]. Та ніякий він не Дімздейл. Його звати Джесс Райдер, і йому двадцять років — на один менше, ніж нашій героїні — Маленькій Френ. Він здібний студент-старшокурсник-поет. Це помітно з його бездоганної шамбреєвої^[14] сорочки.

Вона завмерла на краю піску, відчуваючи, як приємний жар гріє стопи навіть крізь підошви в’єтнамок. Силует на іншому кінці пірса й досі жбурляв у воду маленькі камінці. Думки в неї були трохи кумедні, та більше гнітючі. Він знає, як виглядає збоку, коли тут сидить, думала вона. Лорд Байрон — самотній, однак хоробрий. Тож він сидить на самоті та оком на море кидає — то путь його назад, додому, до рідної Англії. Проте я, вигнанець, ніколи не спроможусь…

Та бляха!

Її роздратувала не стільки сама думка, скільки те, що це показувало її власний настрій. Там сидить юнак, про якого вона гадала, що кохає його, а вона стоїть у нього за спиною й глузує.

Вона рушила вздовж пірса, граційно вибираючи шлях, оминаючи каміння та тріщини. Старий пірс колись був частиною хвилеріза. Тепер більшість суден швартувалася біля південної частини міста, адже там було три пристані й сім дешевих готелів із ресторанами, які гули всеньке літо.

Френ повільно йшла й намагалася вгамувати думку про те, що вона могла розлюбити його за останні одинадцять днів — відтоді, як довідалася, що її, говорячи словами Емі Лодер, «трішечки запліднили». Ну, це ж він таке їй зробив, чи не так?

Та провина була не лише його. І вона приймала пігулки. Що могло бути простішим? Френ сходила до студентського медпункту, розповіла там лікареві, що в неї менструальні болі, висипають вугрі з прищами, і він виписав їй рецепт. Більше того, він навіть дав їй запас безкоштовних зразків на цілий місяць.

Вона знову спинилася, цього разу вже над водою — праворуч і ліворуч від неї хлюпотіли хвилі. Їй подумалося, що лікар із медпункту, певне, чув про менструальні болі й прищі так само часто, як і аптекарі — про те, як пацанам потрібно купити презервативи для брата, і в такі часи навіть частіше. Вона могла б просто зайти до нього й сказати: «Жени колеса. Трахатися хочу». За віком уже все гаразд, тож чого соромитися? Вона поглянула на спину Джессі й зітхнула. Адже сором має здатність перетворюватися на стиль життя. Вона рушила далі.

Хай там як, а пігулка не подіяла. Хтось у відділі контролю за якістю на старому доброму заводі «Овріл» заснув над кнопкою. Або так, або вона забула, що не ковтнула пігулку, а потім забула, що забула.

Френ тихенько підійшла до свого хлопця, який тримав у лівій руці каміння й правицею запускав його у володіння Великої Атлантики, і поклала йому обидві руки на плечі. Джесс зойкнув і незграбно скочив на ноги. Навсібіч розлетілася галька, і він мало не перекинув Френні у воду. Та й сам мало не полетів сторчака.

Вона безпорадно захихотіла й позадкувала, притиснувши руки до рота, щойно він розлючено крутнувся до неї — чорнявий молодик із гарною статурою, в окулярах із золотою оправою та пересічними рисами обличчя, які Джесс так ніколи й не прийме, адже вони зовсім не передають чутливості його натури.

— Ти мене до чортиків налякала! — прогорлав він.

— О Господи, — захихотіла вона, — вибач мені, та вийшло так кумедно, справді кумедно.

— Ми мало у воду не попадали, — сказав він, ображено ступивши до неї.

Вона зробила крок назад, аби збільшити дистанцію, але перечепилася об камінь і впала на сідниці. Щелепи клацнули, прикусивши язика, — о вишуканий біль! — і вона перестала сміятися; звук немов ножем відтяло. Сам факт раптової тиші — я радіо, вимкни мене — видався їй кумеднішим за все, і попри те, що з язика йшла кров, а від болю з очей бігли сльози, дівчина знову почала хихотіти.

— Френні, з тобою все гаразд?

Стурбований Джесс став поряд із нею на коліна. «І все ж таки я його справді кохаю, — подумала вона з деяким полегшенням. — От і чудово, мені ж краще».

— Френ, ти собі нічого не ушкодила?

— Лише свою гордість, — сказала вона й дозволила йому поставити її на ноги. — І язика надкусила. Ось, бачиш?

Сподіваючись на усмішку у відповідь, вона вистромила язика, та Джесс лише насупився.

— Господи, Френ, у тебе ж кров іде.

Він дістав із задньої кишені хустинку, із сумнівом поглянув на неї, а потім сховав назад. В уяві Френ вигулькнув образ того, як вони, молоді й закохані, ідуть до стоянки, тримаючись за руки, а з її рота стирчить носовичок. Вона махає рукою до усміхненого добряка-паркувальника й каже: «Хше-хшуто-Ґах!»

Попри те, що язик справді болів, а від кривавого присмаку в роті стало дещо млосно, Френ знову захихотіла.

— Відвернися, — манірно сказала вона. — Дамі треба зробити одну гидоту.

Легенько всміхнувшись, він театрально прикрив очі. Зіпершись на руку, вона перехилилася через край пірса й плюнула — яскраво-червона слина. Фе. Ще раз. І ще раз. Нарешті рот трохи очистився. Френ озирнулася й побачила, що Джесс підглядає крізь пальці.

— Вибач, — мовила вона. — Я справжня засранка.

— Ні, — сказав Джесс, вочевидь, маючи на думці «так».

— З’їздимо по морозиво? — спитала вона. — Ти кермуєш, я купую.

— Домовилися.

Він звівся на ноги й допоміг їй піднятися. Вона знову сплюнула у воду. Яскраво-червоним.

— Я ж нічого не відкусила? — боязко запитала вона.

— Не знаю, — люб’язно відповів Джесс. — А що, щось проковтнула?

Вона злякано притиснула руку до рота.

— Це не смішно.

— Твоя правда. Вибач. Просто вкусила.

— А в язику є артерії?

Тримаючись за руки, вони рушили до берега. Вона періодично зупинялася, аби сплюнути у воду. Яскраво-червоним. Вона не ковтатиме власну кров, ні-ні, нізащо.

— Та нема.

— Це добре, — вона міцніше стиснула його руку та підбадьорливо всміхнулася, — бо я вагітна.

— Справді? Круто. Знаєш, кого я зустрів у…

Він зупинився й поглянув на неї; обличчя в нього закам’яніло, а очі уважно вивчали її. Серце у Френ здригнулося, коли вона помітила, як він насторожився.

— Що ти сказала?

— Я вагітна.

Вона усміхнулася йому й знову сплюнула. Яскраво-червоним.

— Ну в тебе й жарти, Френні, — невпевнено мовив він.

— А я не жартую.

Він просто дивився на неї. Трохи згодом вони рушили далі. Коли вони йшли стоянкою, Ґас вийшов із будки й помахав до них. Френні махнула у відповідь. Джессі теж.

———

Вони зробили зупинку в «Дейрі Квін»^[15] біля автомагістралі № 1. Джесс узяв колу й задумливо попивав її, сидячи за кермом «вольво». На прохання Френ він купив їй «Банановий мегачовен», тож вона сперлася на дверцята й черпала ложкою горіхи, кленовий сироп та ерзац-морозиво «Дейрі Квін». Їх розділяло два фути.

— Знаєш, — заговорила вона, — морозиво в «Ді-К’ю» — самі бульбашки. Чув про таке? Більшість людей навіть не здогадується.

Джесс дивився на неї й нічого не казав.

— А правда криється в тому, — вела далі Френ, — що їхні автомати для морозива — то лише велетенські машини з виробництва бульбашок. Ось чому морозиво в «Дейрі Квін» таке дешеве. Нам розповідали про це на теорії бізнесу. Зняти хутро з кота можна безліччю способів.

Джесс дивився на неї й нічого не казав.

— Тож якщо хочеться справжнього морозива, мусиш іти до спеціалізованого кафе «Дірінг Айс Крім»^[16], а це…

Френ розревлася.

Джесс ковзнув до неї сидінням і обійняв дівчину за шию.

— Френні, не треба. Будь ласка.

— Мій «Мегачовен» протікає, — сказала вона, усе ще рюмсаючи.

Знову з’явився носовичок, і Джесс заходився витирати морозиво. Коли він із цим покінчив, вона вже не плакала, однак продовжувала шморгати носом.

— «Банановий мегачовен» із «Кривавим соусом», — сказала вона, дивлячись на нього червоними очима. — Гадаю, у мене більше не полізе. Пробач, Джессе. Викинеш?

— Звісно, — сказав Джесс на автоматі.

Він забрав у неї морозиво, виліз з автомобіля й кинув недоїдок у смітник. Дивна в нього хода, думала Френ. Ходить так, наче його копнули між ніг — туди, де в хлопців болить найсильніше. У певному розумінні саме туди йому й поцілили. Та коли поглянути на це з іншого боку, після того як він позбавив її цноти на пляжі, вона рухалася так само. Френні тоді почувалася так, наче в дитинстві, коли від пелюшок виступали попрілості, тільки гірше. Однак попрілості ще нікого не запліднювали.

Джесс повернувся та сів у машину.

— Що, справді, Френ? — раптом спитав він.

— Так, справді.

— Як так сталося? Я гадав, ти на пігулках.

— Ну, по-перше, хтось у відділі контролю за якістю на старому доброму заводі «Овріл» міг заснути над кнопкою, поки конвеєром ішли браковані пігулки, зокрема мої; по-друге, може, вас, хлопців, годували в їдальні чимось таким, що зміцнює сперму; по-третє, я могла забути, що не ковтнула пігулку, а потім забути, що забула.

Вона всміхнулася йому такою силуваною, натягнутою та блискучою усмішкою, що він навіть трішки відсахнувся.

— Чого ти так казишся, Френ? Я ж просто спитав.

— Ну, я можу відповісти на твоє запитання інакше: того теплого квітневого вечора ти удванадцяте, утринадцяте або ж учотирнадцяте вставляв свій член у мою піхву й кінчав, таким чином вивергаючи в мене сперму, що складалася з мільйонів…

— Припини, — перервав він її. — Тобі не варто…

— Що не варто?

Зовні вона здавалася кам’яною, та в душі перелякалася. Вона передбачала різноманітні варіанти розвитку цієї сцени, однак такого серед них не було.

— Не варто так казитися, — кволо проговорив він. — Я не збираюся тебе кидати.

— Я знаю, — сказала вона вже лагідніше.

Цієї миті Френ могла зняти його руку з керма й зімкнути тріщину, що пробігла між ними. Та вона не могла змусити себе це зробити. Він не мав права на те, щоб його втішали, — байдуже, яким прихованим і несвідомим було це прагнення. Зненацька вона зрозуміла, що так чи інакше смішки та веселощі на деякий час скінчилися. Від цього їй знову захотілося плакати, і вона похмуро притлумила сльози. Френні Ґолдсміт, дочка Пітера Ґолдсміта, не збиралася сидіти на паркінгу «Дейрі Квін», виплакуючи свої тупі очі.

— То що ти хочеш робити? — спитав Джесс, дістаючи цигарки.

— А ти що хочеш робити?

Він запалив сірник, і на хвильку, якраз коли дим злинув над цигаркою, вона чітко побачила, як на його обличчі за панування змагаються хлопчик і дорослий чоловік.

— От чорт, — мовив він.

— А ось які варіанти бачу я, — сказала Френні. — Ми можемо одружитись і залишити собі дитину. Ми можемо одружитись і віддати дитину до притулку. Або ж не одружуємось і лишаємо дитину. Або…

— Френні…

— Або ж не одружуємось і позбуваємося дитини. Ще можу зробити аборт. Я все перелічила? Чи щось пропустила?

— Френні, невже не можна просто поговорити?..

— А ми вже розмовляємо! — гаркнула вона. — У тебе була можливість, і ти сказав «От чорт». Твої слова. Я щойно окреслила весь спектр вибору. Звісно, у мене було трохи більше часу на роздуми.

— Хочеш цигарку?

— Ні. Це шкодить дитині.

— Та чорт забирай, Френні!

— Чого ти кричиш? — тихо сказала вона.

— Бо здається, що ти вирішила довести мене до ручки, — зірвався Джесс, та наступної миті опанував себе. — Пробач. Просто я не бачу в цьому своєї вини.

— Не бачиш? — вона зиркнула на нього, звівши брову. — Уздріть: це ж непорочне зачаття.

— От нащо так дуріти? Ти ж казала, що приймаєш пігулки. Я повірив тобі на слово. Невже я помилився?

— Ні. Не помилився. Та справи це не міняє.

— Певно, що ні, — похмуро сказав він та викинув недокурену цигарку. — То що ж нам робити?

— От знову ти мене питаєш, Джессі. Я ж щойно перелічила тобі можливі прийнятні варіанти. Думала, може, у тебе є якісь ідеї. Є ще самогубство, та його ми не розглядаємо. Тож обери одну з інших позицій, і ми її обговоримо.

— Одружимося, — сказав він несподівано сильним голосом.

У нього був вигляд чоловіка, який вирішив, що найкращий варіант розв’язати гордіїв вузол — розрубати його просто посередині. Повний уперед! І замкніть скигліїв у трюмі!

— Ні, — мовила вона. — Я не хочу виходити за тебе.

Його фізіономія перемінилася так, наче обличчя трималося на невидимих болтах і кожен із них відкрутили на півоберта. Усі м’язи обвисли. Вигляд у нього був таким підступно комічним, що Френ мусила потерти надкушеним язиком об тверде піднебіння, аби не захихотіти знову. Їй не хотілося сміятися з Джесса.

— Чому? — спитав він. — Френ…

— Мені потрібно над цим подумати. І я не збираюсь обговорювати причини відмови, тому що наразі сама не знаю.

— Ти мене не кохаєш, — пригнічено сказав він.

— У більшості випадків шлюб і кохання несумісні. Обери інший варіант.

Запанувала тривала мовчанка. Джесс покрутив у пальцях іще одну цигарку, але не підкурював її. Нарешті він мовив:

— Я не обиратиму знову, Френні, бо ти не хочеш обговорювати це питання. Наразі ти просто знущаєшся з мене.

Ці слова до неї пробилися. Вона кивнула.

— Можливо, так і є. Та в останні кілька тижнів мені було геть непереливки. А ось ти в нас Джо Коледж^[17] до самісіньких кісток. Якби на тебе накинувся грабіжник, ти б заходився читати йому лекцію прямо на місці.

— Та ж заради Бога…

— Обирай наново.

— Ні. Ти свої причини вже по поличках розібрала. Можливо, мені теж потрібен час на роздуми.

— Окей. А тепер відвези мене на стоянку. Там я тебе висаджу: у мене ще є деякі справи.

Геть спантеличений, він витріщився на неї.

— Френні, я приїхав сюди на велику із самого Портленда. Якраз за містом зняв номер у готелі. Думав, проведемо вихідні разом.

— У твоїй готельній кімнаті. Ні, Джессе. Ситуація змінилася. Тож сідай на свій десятишвидкісник і катай назад у Портленд, а коли трохи подумаєш над нашим питанням, дай знати. Поспішати нема куди.

— Перестань на мені їздити, Френні.

— Ні, Джессе, це ти на мені поїздив, — зненацька люто й гнівно огризнулася вона, і тоді він легенько ляснув її по щоці тильним боком долоні.

Джесс ошелешено вирячився на неї.

— Пробач мені, Френ.

— Прийнято, — проговорила вона безбарвним голосом. — Рушай.

———

Назад до пляжної стоянки вони їхали мовчки. Вона сиділа, склавши руки на ногах, і дивилася на латки океану, які проблискували між котеджами, що вишикувалися трохи на захід від хвилеріза. На її думку, вони скидалися на низку бомжарень. Кому належали ці будинки зі сліпими вікнами, які досі зачиняли віконниці, відгороджуючи помешкання від літа, яке офіційно розпочнеться лише за тиждень? Професор із Массачусетського технологічного. Лікарі з Бостона. Юристи з Нью-Йорка. Ці будинки не були чимось важливим для своїх власників, чиї статки облічувалися семи-, а то й восьмизначними числами. Та якби сім’ї, яким вони належали, переїхали сюди, людиною з найнижчим коефіцієнтом інтелекту на пляжній дорозі став би паркувальник Ґас. У дітлахів були б десятишвидкісні велосипеди, як у Джесса. Вони б мали знуджені фізіономії, ходили б із батьками на вечері з лобстерів та відвідували б міський театр Оґанквіта. Вони б походжали вулицями туди-сюди, скидаючись у літніх сутінках на звичайних перехожих. Вона уважно дивилася на красиві кобальтові спалахи, що виблискували поміж нагромаджених один біля одного будинків. На очі набігли нові сльози й розмили контури предметів у її полі зору. Невеличка біла хмаринка зі сльозами.

Під’їхали до стоянки, і Ґас махнув їм рукою. Вони помахали у відповідь.

— Вибач, що вдарив тебе, Френні, — стиха мовив Джесс. — Я зовсім, зовсім не хотів.

— Знаю. Повернешся до Портленда?

— Лишуся тут, а вранці тобі зателефоную. Та останнє слово за тобою, Френ. Якщо вирішиш, що потрібен аборт, я вишкребу всі гроші, які є, та…

— Гра слів навмисна?

— Ні. Зовсім ні. — Він ковзнув сидінням до неї та нагородив її скромним, мало не цнотливим поцілунком. — Я кохаю тебе, Френ.

«А я тобі не вірю, — подумала вона. — Чогось уся впевненість зникла… та я з гідністю приймаю цю новину. Хоч на це мене вистачить».

— Гаразд, — ледь чутно сказала вона.

— Готель «Маяк». Дзвони, як схочеш.

— Окей.

Вона сіла за кермо й зненацька відчула страшну втому. Надкушений язик болюче нив.

Джесс підійшов до велосипеда, відімкнув його від перил і під’їхав до неї.

— Я чекатиму твого дзвінка, Френ.

Вона вичавила із себе усмішку.

— Побачимо. Бувай, Джессе.

Френ увімкнула передачу, розвернулась, і «вольво» покотив стоянкою до набережної дороги. Вона бачила, як Джесс стоїть біля велика на тлі океану, і вдруге за день подумки звинуватила його в тому, що він точно знає, який має вигляд. Та замість розлютитися вона відчула легкий смуток. Френ їхала й думала, чи зможе коли-небудь дивитися на океан так, наче нічого не сталося. Язик простромив біль. Вона опустила вікно й плюнула. Цього разу слина була білою. Френ чула міцний запах океанічної солі, дуже подібний до присмаку гірких сліз.

Розділ 3

Норм Брюетт прокинувся о чверть по десятій ранку під дитячу сварку, що долинала знадвору, та музику в стилі кантрі, яка чулася з приймача на кухні.

У заношених трусах і майці він почвалав до дверей, що вели на заднє подвір’я, і загорлав:

— Ану позатикалися!

На кілька секунд запанувала тиша. Люк із Боббі відірвалися від предмета суперечки — старого іржавого сміттєвоза — і подивилися в його бік. Як і завжди, Норма розривали суперечливі почуття: з одного боку, у нього краялося серце, коли він бачив їх у поношеному одязі, який роздавала «Армія спасіння» — просто як ніґерята із західного району Арнетта; з другого боку, від їхнього вигляду він так лютував, що аж трусило, і Нормові хотілося вискочити надвір та вибити з них усе лайно.

— Так, татусю, — покірно сказав Люк. Йому було дев’ять років.

— Так, татусю, — луною озвався Боббі. Йому мало виповнитися вісім.

Норм затримався на мить, прикипівши до них лютим поглядом, а потім загрюкнув двері. Деякий час стояв і нерішуче роздивлявся купу вчорашнього одягу: речі лежали біля підніжжя обвислого подвійного ліжка. Там, де Норм кинув їх учора.

«Сучара, — подумав він. — Навіть лахи мої не розвішала».

— Лайло! — заволав він.

Відповіді не було. Він замислився, чи не шарпнути двері й не спитати в Люка, куди вона в біса поділася. Наступний день, коли роздаватимуть старий мотлох, було призначено через тиждень, а якщо Лайла перебувала в офісі служби зайнятості в Брейнтрі, то мізків у неї було ще менше, ніж він думав.

Норм не став питати в дітей. Він почувався стомленим, і в голові чулося ниття й пульсування болю. Скидалося на похмілля, та минулого вечора в Гепа він випив лише три пива. Ота аварія — справжня чортівня. Мертві жінка з дитиною в автівці та водій на прізвище Кемпіон, який сконав дорогою до лікарні. Коли повернувся Геп, поліцейські, евакуатор та криворучка з похоронного бюро, що в Брейнтрі, уже встигли приїхати й поїхати. Вік Пелфрі дав свідчення за всіх п’ятьох. Гробар, який на додачу був ще й міським коронером, відмовився розголошувати здогади стосовно причин смерті нещасних.

— Проте це не холера. І навіть не думайте лякати людей дурними балачками. Зробимо розтин, а тоді ви про все прочитаєте в газеті.

«Жалюгідний малий пиздюк», — думав Норм, вбираючись у вчорашній одяг. Головний біль так розійшовся, що аж очі сліпило. І краще б малеча мовчала, інакше ґамнягатимуть уже про поламані пальці. І чого в біса школа не цілий рік?

Він подумав, чи не заправити сорочку, а потім вирішив, що президент сьогодні однаково не завітає, і почовгав на кухню в шкарпетках. Замружився проти яскравого сонячного сяйва, що лилося зі східного вікна.

Над плитою співав потрісканий приймач «Філко»:

Певне, якщо по місцевій музичній станції крутять подібний ніґерський рок-н-рол, справи геть погані. Норм вимкнув радіо, перш ніж це виття розкололо йому голову. Біля приймача лежала записка — він узяв її та примружив очі.

Любий Норм

Саллі Ходжес каже що їй треба щоб хтось посидів з дітьми а вона дасть мені долар. Повернуся до обіду. З’їш сосиску як зголоднієш. Люблю тебе коханий.

Лайла

Норм поклав папірець на місце й трохи постояв, намагаючись осмислити прочитане. Клятий біль заважав думати. Няньчити дітей… за долар. Няньчити дітей Ральфа Ходжеса.

Його мізки повільно склали докупи три основні елементи. Лайла пішла бавити трьох дітей Саллі Ходжес, аби заробити один паршивий долар, а на нього полишила Боббі з Люком. Господи, ну й кепські часи настали, якщо мужикові доводиться сидіти вдома й підтирати носи дітлахам, аби його дружина могла видряпати собі якийсь паршивий долар — за нього навіть галон пального не купиш. Пиздець, а не часи.

На нього накотила тупа злість, і від цього голова розболілася ще більше. Він повільно дочапав до «Фриґідера», купленого ще тоді, як він отримував хорошу надбавку за понаднормову роботу, та відкрив його. На більшості полиць було порожньо, крім недоїдків, які Лайла позакривала в судки. Він ненавидів ті судочки. Давня квасоля, давня кукурудза, засохлий чилі… людська їжа відсутня. Самі лише судки й три жалюгідні сосиски, замотані в плівку. Він нахилився та придивився до них, відчуваючи, як до болючої пульсації домішується знайомий безпорадний гнів. Сосиски були схожі на відтяті члени пігмеїв, які жили або в Африці, або в Піденній Америці, або хер зна де ще. Та однаково їсти йому не хотілось. І, якщо дивитися в саму суть, почувався він геть паскудно.

Норм підійшов до плити, черконув сірником об лист прицвяхованого до стіни наждачного паперу, запалив передню конфорку й поставив варитися каву. Тоді сів і тупо чекав, доки вона закипить. Саме перед цим він ледь устиг вихопити із задньої кишені носовичок, аби вичхати в нього жменю шмарклів. «Застудився», — подумалося йому. Чи не чудове довершення картини? І навіть не подумав про слиз, що струменів із носа Кемпіона минулого вечора.

———

Геп саме порався в оглядовій ямі та чіпляв нову вихлопну трубу на «скаут» Тоні Леонмінстера, а Вік Пелфрі сидів, відкинувшись у похідному розкладному кріслі, спостерігав за ним та попивав «Доктора Пеппера», коли задзеленчав вхідний дзвіночок.

Вік примружився.

— Це з поліції штату, — мовив він. — Схоже, це твій кузен. Джо Боб.

— Окей.

Геп виліз з-під «скаута», на ходу витираючи руки брудною ганчіркою. По дорозі він сильно чхнув. Геп ненавидів хворіти влітку. Найгірша застуда — літня.

Джо Боб Брентвуд, чолов’яга зростом під шість із половиною футів, стояв біля заду патрульної машини й заправлявся. За ним виднілися три колонки, які минулого вечора зчесав Кемпіон, — вони лежали акуратним рядочком, наче мертві солдати.

— Гей, Джо Бобе! — Геп вийшов на вулицю.

— Гепе, курвалю, — озвався Джо Боб. Він поставив заправний пристрій в автоматичний режим і переступив шланг. — Тобі пощастило, що заправка на місці.

— Та бляха, Стю Редман побачив, як той мужик пре просто на нас, і вимкнув колонки. А іскор було вдосталь.

— Однаково пощастило, дай Боже. Слухай, Гепе, я завітав до тебе не лише заправитися.

— Справді?

Джо Боб метнув погляд на Віка — той стояв у дверях станції.

— Цей старигань теж тут учора був?

— Хто, Вік? Та він заходить мало не щовечора.

— А вміє тримати рот на замку?

— Атож. Старий, та мізки на місці.

Вимкнулась автоматична подача. Геп вичавив із пістолета пального ще центів на двадцять, повісив його на колонку, вимкнув її та повернувся до Джо Боба.

— Ну? То що там у тебе?

— Краще зайдімо. Думаю, твоєму старому кентові теж буде цікаво. А як випаде нагода, можеш зателефонувати решті з тих, хто був тут учора.

Вони рушили до службового приміщення.

— Доброго ранку, офіцере, — привітався Вік.

Джо Боб кивнув.

— Будеш каву, Джо Бобе? — спитав Геп.

— Та ні. — Він подивився на них важким поглядом. — Річ у тім, що я не знаю, чи зраділо б моє начальство, якби дізналося, де я. Певне, що не дуже. Тож коли сюди завітають, краще не розказувати, що я вам настукав, гаразд?

— Хто завітає, офіцере? — перепитав Вік.

— Народ із Департаменту охорони здоров’я, — сказав Джо Боб.

— О Йсусе, то таки холера. Так і знав, що то вона.

Геп подивився на одного, на другого.

— Джо Бобе?..

— Та нічого я не знаю.

Поліцейський сів на один із пластикових стільців марки «Вулко». Його худорляві коліна стирчали мало не до шиї. Джо Боб дістав із нагрудної кишені пачку «Честерфілда» й закурив.

— Однак Фіннеґан, наш коронер…

— Сраний розумник, — прошипів Геп. — Бачив би ти, Джо Бобе, як він тут походжав учора. Наче індик, що вперше почув, як пиптик набрякнув. Цитькав тут направо-наліво.

— Ще б пак, велике гівно в малому відрі, — погодився Джо Боб. — Так от, він покликав доктора Джеймса, щоб той оглянув Кемпіона, а тоді вони вдвох покликали ще одного лікаря — його я не знаю. Потім зателефонували до Х’юстона. І десь о третій ночі приземлилися в тому невеличкому аеропорту біля Брейнтрі.

— Хто приземлився?

— Трійко патологоанатомів. Вони вовтузилися біля трупів до восьмої ранку. Певне, патрали їх, хтозна… Потім дзвякнули до епідемцентру, що в Атланті, і звідти народ прибуде сюди десь після обіду. Та я чув, що, поки вони їдуть, Департамент охорони здоров’я відправить сюди якихось типів, аби вони оглянули всіх, хто був на заправці минулого вечора, ще й тих, хто приїжджав у швидкій. Не скажу напевне, та схоже на те, що вас хочуть посадити в карантин.

— Мойсей-сенсей, — перелякано бовкнув Геп.

— Епідемцентр — федеральна установа, — сказав Вік. — Невже через якусь там холеру вони пошлють сюди цілий літак федералів?

— Жодного уявлення, — похитав головою Джо Боб. — Я просто подумав, що ви повинні це знати, маєте право. Мені казали, ви лише намагалися допомогти.

— Я ціную твою турботу, Джо Бобе, — повільно проговорив Геп. — Джеймс і той, інший лікар щось казали?

— Небагато. Однак вигляд мали переляканий. Я ще ніколи не бачив таких нажаханих лікарів. Мені було байдуже.

Зависла важка тиша. Джо Боб підійшов до автомата з напоями та взяв собі «Фреску»^[18]. Відкрив пляшку — тихо зашипіли гази — і сів на свій стілець. Геп узяв серветку «Клінекс» із пачки, що примостилася біля касового апарата, витер мокрий ніс, згорнув її та сховав у кишеню свого брудного комбінезона.

— Дізналися хоч що-небудь про Кемпіона? — спитав Вік.

— Ще пробиваємо, — поважно мовив Джо Боб. — У посвідченні вказано, що він із Сан-Дієґо, та майже всі папери з його гаманця прострочені на два-три роки. Водійське посвідчення вже не дійсне. У нього була «БанкАмерикарт» 1986 року випуску, і термін її дії також скінчився. Ще там лежала військова картка, тож і її пробиваємо. Якщо вірити чуйці нашого капітана, Кемпіон поїхав із Сан-Дієґо роки чотири тому.

— Пішов у самоволку? — запитав Вік.

Він дістав велику червону бандану, харкнув і плюнув у неї.

— Поки що не знаю. На військовій картці вказано, що він має служити до 1997 року, але він був у цивільному, їхав разом із сім’єю, а звідси до Каліфорнії пиздячити дай Боже, та й узагалі я сам запиздівся.

— Ну, я все одно сконтачуся з рештою й перекажу їм твої слова, — сказав Геп. — Я твій боржник.

— Атож, — Джо Боб підвівся. — Тільки ім’я моє згадувати не варто. Не хотілося б нарватися на звільнення. Твоїм друзякам не обов’язково знати, хто тобі настукав, чи не так?

— Ні, — сказав Геп.

— Ні, — луною озвався Вік.

Джо Боб рушив до дверей.

— Джо Бобе, з тебе рівно п’ять баксів, — вибачливо мовив до нього Геп. — Мені не хотілося б брати з тебе гроші, проте, враховуючи нинішню ситуацію…

— Усе окей, — Джо Боб дав йому кредитну картку. — Однаково платить держава. А ще в мене буде чек, щоб не думали, чого це я тебе провідував.

Поки Геп пробивав чек, він двічі чхнув.

— Обережніше з цим, — застеріг його Джо Боб. — Літня застуда — паршива штука.

— А то б я не знав.

Зненацька ззаду почувся голос Віка:

— Може, це зовсім не застуда.

Вони озирнулися. Вік здавався наляканим.

— Коли я сьогодні прокинувся, то так чхав та відхаркувався, наче мені шістдесят, — сказав він. — А ще голова тріщала. Ковтнув пару таблеток аспірину, і трохи попустило, та все одно в носі повно шмарклів. Можливо, підхопили ту заразу. Підхопили те, що було в Кемпіона. Те, від чого він помер.

Геп довго дивився на нього, а коли відкрив рота, аби засипати контраргументами, знову чхнув.

Джо Боб кілька секунд дивився на них серйозними очима, а тоді сказав:

— Знаєш, Гепе, мабуть, закрити сьогодні станцію — не така вже й погана думка. Хоча б на день.

Геп налякано глянув на нього та спробував згадати свої докази. Проте всі вони кудись зникли. Він пригадав лише те, що теж прокинувся вранці з головним болем та закладеним носом. Ну, всі іноді застуджуються. Однак до появи того Кемпіона він почувався добре. Просто чудово.

———

Трьом Ходжесовим дітлахам було шість, чотири та півтора року. Молодші дрімали, а старший копав ямку на задньому подвір’ї. Лайла Брюетт сиділа у вітальні й дивилася «Молодих і збентежених»^[19]. Вона сподівалася, що Саллі не повернеться до кінця серії. Коли справи в Арнетті йшли краще, Ральф Ходжес купив великий кольоровий телевізор, і Лайла обожнювала дивитися післяобідні серіали в кольорі. Усе видавалося значно красивішим.

Лайла затягнулася цигаркою та зайшлася тремким кашлем, ривками випускаючи дим. Сходила на кухню й виплюнула в раковину повний рот харкотиння. Вона прокинулася від кашлю, і відтоді їй постійно здавалося, наче хтось лоскоче їй горло.

Лайла повернулася до вітальні, по дорозі визирнувши у вікно, аби впевнитися, що з Бертом Ходжесом усе гаразд. Саме показували рекламу, де танцювали дві пляшки з рідиною для миття унітазів. Вона обвела поглядом кімнату й побажала, щоб і її домівка виглядала так само гарно. У Саллі було хобі: вона розфарбовувала заготівки, де ділянка кожного окремого кольору була позначена певною цифрою^[20], створюючи численні картини з Ісусом, і всі вони, охайно обрамлені, тепер висіли на стінах вітальні. Їй особливо подобалася велика «Таємна вечеря» над телевізором. Саллі розповідала, що там більш ніж шістдесят кольорів, і на її завершення пішло мало не три місяці. Справжній витвір мистецтва.

Коли продовжився серіал, розплакалася крихітка Шеріл — неприємний, пискливий крик, перемежований вибухами кашлю.

Лайла загасила цигарку й поквапилася до спальні. Чотирирічна Єва спала собі далі, а от Шеріл лежала на спині у своєму ліжечку, і обличчя в неї загрозливо посиніло. Крики стали здушеними: вона задихалася.

Лайла переборола страх перед крупом, іще коли на нього перехворіли її двоє дітей, тож схопила дитину за ніжки й сильно ляснула по спині. Вона гадки не мала, чи радив такі прийоми доктор Спок^[21], бо ніколи його не читала. Проте на крихітці Шеріл це спрацювало. Вона по-жаб’ячому квакнула й виплюнула на підлогу чималий шмат жовтого слизу.

— Так краще? — спитала Лайла.

— Тя, — сказала маленька Шеріл, знову засинаючи.

Лайла витерла бридоту «клінексом». Вона не могла пригадати, щоб коли-небудь бачила, як дитина вихаркує такий ковтях шмарклів.

Насупившись, Лайла повернулася до вітальні. Вона підкурила ще одну цигарку, чхнула від першої ж затяжки, а тоді й сама розкашлялася.

Розділ 4

Відтоді, як стемніло, минула година.

Старкі самотньо сидів за довгим столом і перебирав аркуші жовтих роздруківок. Їхній зміст сильно його наполохав. Він служив країні тридцять шість років, розпочавши з ролі зляканого плебея у Вест-Пойнті. Його нагороджували медалями. Він спілкувався з президентами, роздавав їм поради, до кількох навіть дослýхались. У його житті траплялися негаразди, він їх чимало подолав, але це…

Він був нажаханий, так глибоко нажаханий, що не насмілювався цього визнавати. Такий лютий жах міг позбавити розуму.

Зненацька він скочив на ноги та підійшов до стіни з п’ятьма порожніми телевізійними екранами, що зазирали в кімнату. Коли Старкі підводився, він стукнувся коліном об стіл, і одна роздруківка зірвалася з краю. Аркуш ліниво прорізав очищене повітря, рухаючись туди-сюди, наче пилка, і приземлився на плитку, наполовину сховавшись у тінь від столу. Якби хтось стояв над ним і дивився вниз, прочитав би таке:

Ь ПІДТВЕРДЖ

ЗДАЄТЬСЯ ДОВОЛІ

КОД ШТАМУ 848-АВ

КЕМПІОН, (ЖІН.) САЛЛІ

АГЕНТ МУТУЄ ТА МІНЯЄТЬСЯ.

ВИСОКА/НАДЛИШК. ЛЕТАЛЬНІСТЬ

РИ ЦЬОМУ ЗАРАЗЛИВІСТЬ ОЦІНЮЄТЬСЯ В

ПОВТОРЮЮ 99,4 %. ЕПІДЕМЦЕНТР В АТЛАНТІ

РОЗУМІЮТЬ. ЦІЛКОМ ТАЄМНО БЛАКИТНИЙ КОНВЕРТ.

КІНЕЦЬ

Р-Т-222312А

Старкі натиснув на кнопку під середнім екраном, і зображення вигулькнуло з лячною раптовістю, яку гарантувала якість техніки. Воно показувало західну каліфорнійську пустелю, камера дивилася на схід. Було порожньо й безлюдно, однак, підфарбована червоно-пурпуровими тонами інфрачервоної зйомки, ця порожнеча здавалася моторошною.

«Він там, просто попереду, — думав Старкі. — Проект “Синь”».

Страх знову спробував захопити його свідомість. Старкі сягнув рукою в кишеню й дістав блакитну пігулку. Його дочка називала їх «колесами». Та назви не мали значення, а от ефект — інша річ. Він ковтнув пігулку всуху, і його мармурове обличчя на мить скривилося.

Проект «Синь».

Він поглянув на інші сліпі монітори, а тоді ввімкнув їх усі. № 4 та № 5 показували лабораторії. На четвертому була лікувально-профілактична, а на п’ятому — вірусної біології. У ВБ-лабораторії було повно кліток із тваринами — в основному морськими свинками, макаками резус та кількома собаками. Здавалося, ніхто з них не спав. У лікувально-профілактичній лабораторії безперестанку крутилася маленька центрифуга. Старкі жалівся на це. Гірко жалівся. Було щось лячне в тому, як та центрифуга крутилася собі, весело й без угаву, поки поряд, наче звалене сильним вітром опудало, лежав мертвий доктор Езвік.

Йому пояснили: центрифуга під’єднана до тієї ж мережі, що й світло, тож, якщо її вимкнути, світло теж згасне. А ті камери не оснащені інфрачервоними фільтрами. Старкі зрозумів. Раптом приїде ще якесь цабе й захоче поглянути на мертвого нобелівського лауреата, що лежить на глибині чотириста футів під пустелею менш ніж за милю від них? Вимкнемо центрифугу — вимкнемо й професора. Усе просто. Його дочка назвала б це «правилом № 22»^[22].

Він ковтнув іще одне «колесо» та подивився на монітор № 2. Цю картинку він любив найменше. Йому не подобався чоловік з обличчям у тарілці супу. Лиш уявіть, що до вас хтось підходить і каже: «Решту вічності ви проведете з писком, зануреним у суп». Це як зі старим жартом «торт у пику» — коли таке трапляється з тобою, це геть не смішно.

Монітор № 2 показував кафетерій проекту «Синь». Накладка трапилася мало не точно між змінами, і в кафетерії було мало людей. Він подумав, що їм було байдуже, де помирати: у кафетерії, спальнях чи своїх лабораторіях. Однак той чоловік з обличчям у тарілці…

На підлозі біля автомата з продажу цукерок скрутилися чоловік і жінка в синіх комбінезонах. Чоловік у білому комбінезоні розпластався поряд із музичним автоматом «Сібурґ». За столами було дев’ятеро чоловіків та чотирнадцять жінок — дехто повалився на стіл біля тістечок «Твінкіз», дехто й досі стискав закляклими руками стаканчики від спрайту й кока-коли. А за другим столом, ближче до іншого кінця зали, сидів чоловік, у якому впізнали Френка Д. Брюса. Його обличчя було занурене в речовину, яка скидалася на суп зі шматочками філе від «Кемпбеллз».

На першому моніторі був лише цифровий годинник. До 13 червня всі позначки на ньому мали зелений колір. Тепер вони стали яскраво-червоними. І зупинилися. 13:06:90:02:37:16 — показував циферблат.

13 червня, 1990 рік. Тридцять сім хвилин по другій. І шістнадцять секунд.

Ззаду коротко продзижчало.

Старкі один за одним вимкнув усі монітори, а тоді розвернувся. Він побачив на підлозі роздруківку й поклав її на стіл.

— Заходьте.

То був Крейтон. Вигляд мав серйозний, шкіра посіріла. «Нова партія поганих новин, — з блаженним спокоєм здогадався Старкі. — Певне, ще хтось пірнув у тарілку холодного супу зі шматочками філе».

— Привіт, Лене, — тихо промовив він.

Лен Крейтон кивнув.

— Біллі. Це… Господи, навіть не знаю, як сказати вам.

— Кажи слово за словом, солдате.

— Мужики, які мали справу з тілом Кемпіона, здали попередні аналізи в Атланті, і новини геть кепські.

— Що, всі?

— П’ятеро — точно. Лише в одного чоловіка поки що негативні результати — його звати Стю Редман. Однак, наскільки можна судити, сам Кемпіон був тривалий час негативним.

— Якби Кемпіон не втік… — сказав Старкі. — Охорона ні к бісу, Лене. Геть ні к бісу.

Крейтон кивнув.

— Продовжуй.

— Арнетт на карантині. Ми встигли ізолювали щонайменше шістнадцятеро людей із грипом А-Прайм. І то лише ті, у кого він проявився. Він постійно мутує.

— А преса, журналісти?

— Поки що жодних проблем. Вони думають, що то сибірка.

— Що ще?

— Одна дуже серйозна проблема. У нас є офіцер дорожньо-патрульної служби Техасу на ім’я Джозеф Роберт Брентвуд. Його кузенові належить автозаправна станція, на якій опинився Кемпіон. Він заїздив туди вчора вранці, аби попередити, що приїде служба охорони здоров’я. Ми зловили його три години тому, і зараз його везуть до Атланти. Та за свою зміну він устиг об’їздити половину східного Техасу. Одному Богу відомо, зі скількома людьми він контактував.

— Трясця твоїй матері, — проговорив Старкі, і його шокувала водяниста слабкість голосу та сироти, що зародилися клубком у мошонці й прокотилися всеньким його тілом. «Заразливість — 99,4 %», — подумав він. Ця думка божевільно кружляла в його голові. І це означало надлишкову летальність у 99,4 %, бо людський організм не виробляв необхідних антитіл, аби зупинити мінливий вірус. Щоразу, як організм виробляв потрібне антитіло, вірус просто набував дещо іншої форми. І з цієї самої причини виготовлення вакцини просто унеможливлювалося.

99,4 %.

— Господи, — сказав він. — Це все?

— Ну…

— Ну ж бо, договорюй.

І тоді Крейтон тихо промовив:

— Геммер мертвий, Біллі. Самогубство. Прострелив око службовим пістолетом. На столі — звіти щодо проекту «Синь». Гадаю, він вирішив, що вони цілком замінять передсмертну записку.

Старкі заплющив очі. Вік Геммер — це ж його похресник. Точніше, був ним. І як сказати про це Сінтії? Сінді, мені шкода. Сьогодні Вік пірнув у тарілку з холодним супом. Ось, візьми «колесо». Бачиш-но, сталася одна промашка. Хтось напартачив із коробкою. І ще хтось забув увімкнути систему, яка б замкнула базу. Затримка лише в сорок із лишком секунд, та цього вистачило. Такі коробки в нас називають «нюхачем»^[23]. Їх виготовляють у Портленді, штат Ореґон, контакт у Міністерстві оборони № 164480966. Коробки збирають в окремих приміщеннях жінки-спеціалісти, і вони виконують свою роботу, не здогадуючись про її подальше застосування. Певне, одна з них думала про те, що приготує на вечерю, а той, хто мав би наглядати за її роботою, обмірковував, як би вигідніше продати сімейну автівку. Менше з тим, Сінді, останній збіг полягав у тому, що солдат із вартівні номер чотири, солдат на прізвище Кемпіон побачив, що цифри почервоніли, і то саме вчасно, аби вискочити з приміщення, перш ніж двері зачинилися й замкнулися на магнітні замки. Тоді він забрав сім’ю й утік. Кемпіон виїхав у центральні ворота за чотири хвилини до того, як увімкнулися сирени й ми запечатали всю базу. Його зникнення помітили лише за годину, адже у вартівнях немає камер спостереження, — колись треба зупинитися й не вартувати вартових, інакше кожна людина у світі стане, чорт забирай, тюремником, — тож усі просто думали, що він там, і чекали, доки нюхачі з’ясують, де чисті ділянки, а де — заражені. Він мав фору й досить розуму, аби їхати манівцями, які не перетиналися з місцями, де його могли схопити. А потім хтось мав узяти на себе відповідальність нарешті вирішити, чи залучати до справи поліцію штату, ФБР або всіх одразу, тож легендарного цапа водили туди-сюди, а тоді ще й отуди, доки хтось нарешті не вирішив, що контора впорається; але на той час щасливий засранець — щасливий і хворий засранець — допер до Техасу, і, коли вони його нарешті впіймали, він уже нікуди не тікав, бо разом із дружиною та дочкою лежав на прохолодних полицях у якомусь задрипаному селі, що зветься Брейнтрі. Брейнтрі, штат Техас. Хай там як, а я намагаюся пояснити тобі, Сінді, що це сталося внаслідок низки збігів, чия ймовірність приблизно дорівнює виграшу в Ірландську лотерею^[24]. Ну, додамо дещицю некомпетентності на вдачу, — себто на невдачу, пробач мені, будь ласочка, — і, за великим рахунком, отак усе й сталося. Твій чоловік ні в чому не винен. Та він був очільником проекту, і на його очах ситуація почала гіршати, а тоді…

— Дякую, Лене, — мовив він.

— Біллі, може, ти б хотів…

— Піднімуся за десять хвилин. Щоб через п’ятнадцять хвилин зібралася загальна нарада. Якщо сплять, піднімай.

— Так, сер.

— І, Лене…

— Так?

— Я радий, що розповів мені про це саме ти.

— Так, сер.

Крейтон вийшов. Старкі зиркнув на годинник і підійшов до моніторів. Він увімкнув № 2, зчепив руки за спиною та замислено подивився на мовчазний кафетерій проекту «Синь».

Розділ 5

Ларрі Андервуд завернув за ріг і знайшов досить велике місце для паркінгу, аби там помістився його «датсан-зет»^[25] — між пожежним гідрантом і чиїмось сміттєвим бачком, що завалився на риштак. У смітті вовтузилося щось неприємне, і Ларрі спробував переконати себе, що не бачив там задубілого кота й щура, який виїдав нутрощі з вкритого білим хутром живота. Щур так швидко зник з-під світла фар автівки, що його там могло й зовсім не бути. Однак закляклий кіт нікуди не дівся. І, думав Ларрі, заглушаючи двигун «зета», коли віриш в одне, доведеться повірити й у друге. Хіба не казали, що в Парижі найбільша у світі популяція щурів? Усі ті старі катакомби… Та Нью-Йорк не сильно відставав. І якщо спогади про розтринькане дитинство його не зраджували, не всі тутешні щури ходили на чотирьох лапах. Та й чого це він узагалі сидить тут, перед старезним будинком із темно-коричневого пісковику, і розмірковує про щурів?

П’ять днів тому, 14 червня, він перебував у сонячній Південній Кароліні, де серед іншого було дуже багато планокурів, усіляких дивних сект, «Диснейленд»; і лише там можна знайти нічний клуб із танцівницями ґоу-ґоу^[26], де грали кантрі. Коли він, заплативши збір на мості Трайборо, прибув на берег іншого океану, годинник показував за чверть четверту ночі. Накрапала похмура мжичка. Тільки в Нью-Йорку літній вранішній дощик може здаватися таким уперто похмурим. Ларрі бачив, як на лобовому склі «зета» вже почали збиратися дощові краплі, а крізь них було видно, що на сході небосхил поплямували перші ознаки світанку.

Любий Нью-Йорку, я повернувся додому.

Можливо, «Янкіз» зараз у місті. Тоді поїздка буде не марною. Стрибнути в метро до стадіону, випити пива, нам’яти кілька хот-доґів і подивитися, як «Янкіз» вибивають лайно з Клівленда чи Бостона…

Його думки сплутались, а коли він прийшов до тями, було вже значно світліше. Годинник на панелі приладів показував 6:05. Він задрімав. Ларрі побачив, що щура він не вигадав. Гризун повернувся. Маленька почвара проїла в котячому животі чималу діру. Пустий шлунок Ларрі повільно скрутився. Він хотів посигналити, щоб відлякати щура, однак злякався вигляду сонних будівель зі сміттєвими бачками: вони стояли навколо, мов нічні вартові.

Аби не бачити, як снідає щур, він трохи з’їхав на сидінні. Мужик, я лише вхоплю трохи пожувати, а тоді назад до метро. Ідеш увечері до стадіону «Янкіз»? Мо’, ще побачимося, старче. Хоча не думаю, що ти мене побачиш.

Фасад будинку був спаплюжений загадковими й зловісними теґами-графіті: «ЧІКО 116», «ЗОРРО 93», «КРИХІТКА ЕББІ #1!». У його дитинстві, до смерті батька, це був гарний район. Двійко кам’яних псів охороняли сходи, що здіймалися до подвійних дверей. За рік до того, як він поїхав на узбережжя, вандали зруйнували того, що стояв праворуч, — лишилися самі лапи. Та тепер від них обох уже нічого не лишилось, окрім задньої лапи лівого пса. Всеньке тіло, яке вона мала б підтримувати, зникло й тепер, мабуть, прикрашає кубло якогось пуерториканського наркоші. Скоріше за все, нічліжку «ЗОРРО 93» або «КРИХІТКИ ЕББІ #1!». Або ж однієї темної ночі щури віднесли його до занехаяного тунелю метро. Хтозна, може, і його матір забрали. Ларрі подумав, що варто принаймні піднятися тими сходами й пересвідчитися, що під поштовою скринькою № 15 досі стоїть її ім’я, та він надто втомився.

Ні, він краще посидить тут і подрімає, поклавшись на те, що залишки барбітури в крові розбудять його близько сьомої. Тоді він і сходить подивитися, чи мешкає там його мати. Можливо, було б краще, якби вона кудись виїхала. Певно, тоді він би плюнув на «Янкіз». Заселився б у «Балтімор», проспав три дні, а тоді рушив назад, на золотий Захід. Коли він дивився на Нью-Йорк із головою та ногами, у яких досі гупало від відхідняків, завіяне мжичкою місто здавалося йому не привабливішим за дохлу шльондру.

Його думки знову попливли далі, перемиваючи події останніх дев’яти з лишком тижнів, намагаючись знайти ключ до пояснення того, як можна було протягом довгих шести років гамселити головою в стіну, граючи в клубах, на сесіях, записуючи демки, так-сяк перебиваючись, а тоді знічев’я прорватися за дев’ять тижнів. Розгадати цю загадку було все одно що проковтнути дверну ручку. Мусила бути якась відповідь, думав він, пояснення, за допомогою якого він спростував би думку, що так трапилося знічев’я, що все це, кажучи словами Ділана, лише «звичайна примха долі»^[27].

Склавши руки на грудях, він заснув міцніше, знову й знову обмірковуючи те саме, але до тієї думки домішалося щось нове, якийсь тихий і зловісний контрапункт в одну ледь чутну ноту, зіграну на синтезаторі, і вловлювалася вона немов самим головним болем, від чого здавалася чимось на кшталт зловісного передчуття: щур заривається в тіло мертвого кота — хрум-хрум — у пошуках чогось смачненького. Закон джунглів, мій друже, — як заліз на дерево, маєш гойдатись…

Насправді все почалося вісімнадцять місяців тому. Він грав у клубі в Берклі разом з «Обірваними недобитками», коли зателефонував один чоловік із «Коламбія Рекордз». Не крутій, лише один із батраків на вініловій плантації. Ніл Даймонд розмірковував, чи не записати одну з пісень Ларрі — ту, що зветься «Сонце, ти хлопця свого любиш?».

Даймонд записував сольний альбом — усе його, окрім старої пісні Бадді Голлі «Пеґґі Сью вийшла заміж» та, можливо, ще твору Ларрі. Питання полягало в тому, чи приїде Ларрі зробити демо-запис і чи посидить потім на сесії? Даймонд хотів другу акустичну гітару, і мелодія йому дуже сподобалася.

Ларрі сказав «так».

Сесія тривала три дні. Вийшло вдало. Ларрі познайомився з Нілом Даймондом, а ще з Роббі Робертсом та Річардом Перрі^[28]. Його ім’я вказали на розвороті й заплатили за мірками спілки. Та «Сонце, ти хлопця свого любиш?» до альбому так і не потрапила. На другий вечір сесії Даймонд придумав нову мелодію, і замість пісні Ларрі на запис потрапила вона.

«Ну, — сказав мужик із «Коламбії», — дуже прикро. Буває. Та знаєш що? Запиши демку. Подивлюся, що можна зробити». Тож Ларрі склепав демо-запис і знов опинився на вулиці. У Лос-Анджелесі панували скрутні часи. Попереду було кілька сесій, та не багато.

Нарешті він отримав роботу в нічному клубі-ресторані, і поки поважні старі цяці обговорювали справи та поглинали італійську їжу, він лив у мікрофон патоку на кшталт «Ніжно полишаю тебе» та «Місячна ріка»^[29]. Записував слова на аркушах із блокнотів, бо інакше плутав їх або ж геть забував, і, ловлячи акорди мелодії, підспівував гітарі безсловесним мугиканням, — «гммммм-гмммм, та-да-гмммм», — намагаючись виглядати елегантно й сексуально, як Тоні Беннетт^[30], однак почуваючись повним дебілом. У ліфтах та супермаркетах він із похмурістю почав звертати увагу на безугавний музак^[31].

А тоді, дев’ять тижнів тому, ні з того ні з сього зателефонував той мужик із «Коламбії». Вони хотіли випустити його демку синглом. Чи може він приїхати, аби записати пісню для другого боку платівки? «Звісно», — сказав Ларрі. Звісно, що може. У неділю після обіду він завітав до студії «Коламбії» в Лос-Анджелесі, десь за годину записав бек-вокал на «Сонце, ти хлопця свого любиш?», а тоді підкріпив композицію піснею «Кишеньковий спаситель», яку написав для «Недобитків». Чоловік із «Коламбії» дав йому п’ятсот доларів та лайняний контракт, який ставив більше вимог до Ларрі, аніж до компанії звукозапису. Він потиснув Ларрі руку, сказав, що приємно мати його в обоймі, і коли той спитав, як будуть рекламувати сингл, жалісливо всміхнувся й розкланявся. Було запізно отримувати готівку, тож Ларрі поклав чек до кишені й виконав свій репертуар «У Джино». Ближче до кінця першої частини програми він заспівав прилизану версію «Сонце, ти хлопця свого любиш?». Єдиним, хто помітив його пісню, виявився власник закладу — він підійшов до Ларрі й порадив приберегти ніґерський бібоп для прибиральників.

Сім тижнів по тому знову зателефонував мужик із «Коламбії» й сказав, щоб Ларрі поглянув у свіжий «Білборд». Ларрі кинувся по журнал. «Сонце, ти хлопця свого любиш?» була серед трьох найперспективніших хітів того тижня. Ларрі перетелефонував чоловікові з «Коламбії», і той спитав у нього, чи не хотілося б Ларрі пообідати з крутими пацанами, щоб обговорити запис альбому. Усі вони були задоволені синглом, який уже крутили по радіо в Детройті, Філадельфії, Портленді й Мейні. Скидалося на те, що все піде як треба. Пісня виграла змагання на нічній передачі «Битва звуку», яку крутили по соул-станції в Детройті. І нікому й на думку не спало, що Ларрі Андервуд білий.

На обіді він напився й не помітив, який на смак його лосось. Здавалося, ніхто не був проти того, що він наквасився. Один із крутеликів сказав, що не здивується, якщо наступного року «Сонце, ти хлопця свого любиш?» ухопить «Ґреммі». Усе це дзвеніло в його вухах. Ларрі почувався як уві сні, і дорогою до свого помешкання він сповнився впевненості, що зараз його розчавить вантажівка й усьому настане кінець. Круті перці з «Коламбії» вручили йому ще один чек — цього разу на 2500 $. Коли Ларрі потрапив додому, він сів на телефон. Першим набрав Морта «Джино» Ґріна. Ларрі сказав йому, що доведеться знайти іншого співака, щоб заводив «Жовту пташку», поки відвідувачі жують його паскудну недоварену пасту. Він обдзвонив усіх, кого тільки міг, включно з Баррі Ґріґом із «Недобитків». А тоді пішов до бару й напився до нестями.

П’ять тижнів тому сингл прорвався до «Гарячої сотки» «Білборда». Під номером вісімдесят дев’ять. А біля номера — куля. Того тижня в Лос-Анджелесі настала справжня весна, і яскравої, осяйної травневої днини, коли будинки так сяяли білістю, а океан — блакиттю, що від того видива очі вилазили аж на щоки, Ларрі вперше почув свою пісню по радіо. З ним було троє-четверо друзів включно з його тодішньою дівчиною, і всі нюхнули трохи кокаїну. Ларрі саме виходив із кухоньки, тримаючи пакетик із печивом «Толл Хаус», коли пролунало знайоме гасло станції KLMT — «Но-вааааа… му-зикаааа!» А тоді Ларрі прицвяхувало до підлоги звуками власного голосу, що почувся з колонок марки «Текнікс»:

— Боже, це ж я, — сказав Ларрі.

Він впустив печиво на підлогу й стояв із відкритим ротом, як пришиблений, слухаючи свою пісню під оплески друзів.

Чотири тижні тому вона злетіла ще вище — на сімдесят третє місце в чарті «Білборда». У Ларрі з’явилося враження, наче його грубо штовхнули в реальність німого кіно, де все рухалося зашвидко. Телефон дзвонив так, що слухавка мало з важелів не злітала. У «Коламбії» хотіли наваритися на успіху та волали про альбом. Якийсь навіжений придурок із пошуку талантів телефонував тричі на день і втовкмачував Ларрі, щоб той зараз же мчав на студію «Рекорд Ван» (а мав би бути вже там!) і записував кавер на пісню «Маккоїв» «Тримайся, Слупі»^[32]. «Монстр! — кричав цей недоумок. — Єдина можлива після «Сонця» пісня, Ларе (вони жодного разу не бачились, а він уже став навіть не «Ларрі», а «Лар»)! Це буде монстр! Такий монстр, що всі повсираються!»

Урешті в Ларрі урвався терпець, і він сказав тому вар’ятові, що якби його поставили перед вибором: записати «Тримайся, Слупі» або щоб його зв’язали й зробили клізму з кока-коли, він би згодився на клізму. А тоді поклав слухавку.

Та потяг котився собі далі. У його зачаровані очі лилися слова про те, що альбом може стати найкращим записом останніх п’яти років. Агенти дзвонили один за одним. Голоси в них були голодними. Він почав приймати стимулятори, і власна пісня чулася йому на кожному кутку. Якось у неділю вранці він почув себе в «Потязі душі»^[33] й до кінця дня намагався повірити, що так, це справді трапилося.

Зненацька він зрозумів, що йому важко розійтися з Джулі — дівчиною, з якою він почав зустрічатися, ще коли грав у Джино. Вона познайомила його з купою людей, проте знатися з кимось із них йому не дуже хотілося. Її голос почав нагадувати йому торохкотіння тих агентів-нишпорок, які так часто лунали зі слухавки. Він розірвав із нею стосунки після довгої, ядучої сварки. Вона волала, що скоро його так розіпре, що й у двері студії не пролізе, що він винен їй п’ять сотень за наркоту, що він був «Заґером та Евансом»^[34] 90-х. Погрожувала покінчити з собою. У результаті Ларрі почувався так, наче закінчився довгий бій на подушках, от тільки пух у них виявився просякнутим слабким отруйним газом.

Вони почали записувати альбом три тижні тому, і Ларрі вистояв перед більшістю пропозицій із розряду «заради твого ж добра». Він користувався всіма можливими свободами контракту. Він покликав трьох друзів з «Обірваних недобитків»: Баррі Ґріґа, Ела Спеллмана та Джонні Макколла — і ще двох музикантів, з якими працював у минулому, — Ніла Ґудмана та Вейна Стакі. Вони записали альбом за дев’ять днів, використавши абсолютно весь час, який дозволила студія. Здавалося, «Коламбія» вважала, що цей альбом дає старт кар’єрі, яка загнеться за двадцять тижнів: «Сонце, ти хлопця свого любиш?» на початку й «Тримайся, Слупі» наприкінці. Ларрі прагнув більшого.

На обкладинці була світлина з Ларрі в старомодній, повній піни ванні на лев’ячих ніжках. Над ним помадою студійної секретарки на кахлі написали «КИШЕНЬКОВИЙ СПАСИТЕЛЬ» і «ЛАРРІ АНДЕРВУД». У «Коламбії» альбом хотіли назвати «Сонце, ти хлопця свого любиш?», та Ларрі вперся рогом, і врешті вони вдовольнилися тим, що на целофановій обгортці альбому мала з’явитися наліпка «Містить хітовий сингл».

Два тижні тому сингл видерся на сорок сьому позицію, і почалася вечірка. Він зняв на місяць пляжний будинок у Малібу, і подальші події оповив туман. Люди заходили й виходили дедалі більшими компаніями. Кількох він знав, та в основному то були незнайомці. Він пригадував, як із ним торгувалася ціла юрба агентів, які хотіли «продовжити його чудову кар’єру». Як одна дівчина зловила бед-тріп^[35] і голяка побігла кістково-білим пляжем, волаючи, як навіжена. Як запивав доріжку коксу текілою. Пригадував, як із тиждень тому його розбудили в неділю вранці, аби він почув, як Кейсі Кейсем^[36] крутить його запис — дебютний сингл, що опинився на тридцять шостому місці «Американської гарячої сороківки». Пригадував, як ковтнув жменю стимуляторів, і уривки з того, як махнув чек у чотири тисячі (бонус до гонорару у вигляді відсотка з продажів) на «датсан-зет».

А тоді, шість днів тому, настало 13 червня — та днина, коли Вейн Стакі попросив Ларрі прогулятися з ним берегом. Була лише дев’ята ранку, однак волала стереосистема, кричали телевізори й скидалося на те, що в гральній кімнаті в підвалі триває оргія. Ларрі сидів у вітальні, провалившись у пухке крісло, — на ньому були самі труси, і він по-совиному глипав на сторінки коміксу «Супербой», намагаючись бодай щось зрозуміти. Увага працювала на повну, однак слова ні до чого не тулилися. Гештальт не формувався. З чотирьох колонок гримів Вагнер, і Вейнові довелося криком повторити свої слова, аби його зрозуміли. Ларрі кивнув. Почувався він так, наче міг пройти не одну милю.

Та коли сонячне світло голкою пронизало очі Ларрі, він раптом передумав. Жодних прогулянок. Нє-а. Очі перетворилися на збільшувальні скельця, і зовсім скоро сконцентрований пучок сонячної енергії мав підпалити його мозок. Здавалося, його бідолашні старі мізки зовсім висохли — чудовий хмиз буде.

Та Вейн міцно вхопив його за руку й наполягав. Пройшовши підігрітим пляжем, вони спустилися ближче до води, до твердішого, темного від вологи піску, і Ларрі вирішив, що думка таки непогана. Глухий шум хвиль, що котилися до берега, заспокоював нерви. Намагаючись набрати висоту, у небі напружено висіла чайка, наче біла похилена «М» на блакитному тлі.

— Ходімо, — Вейн сіпнув його за рукав.

Тож Ларрі отримав свої бажані милі. Однак ходити йому перехотілося. У нього розболілася голова, а хребет став немов скляний. Очні яблука пульсували, нирки тупо нили. Амфетамінове похмілля здавалося не таким болючим, як буває, коли нажлуктишся «Чотирьох троянд»^[37], та, скажімо, перепихон із Ракель Велч^[38] був би значно приємнішим. Якби в нього було при собі ще кілька пігулок, він би вискочив на вершечок більярдної кулі, що прагнула його розчавити. Ларрі сягнув по них рукою й тільки тоді второпав, що на ньому труси, які він носить уже третій день.

— Вейне, я хочу назад.

— Пройдімося ще трохи.

Йому здалося, що Вейн дивно на нього дивиться із сумішшю злості й жалю.

— Ні, мужик, на мені ж самі труси. Загребуть за ексгібіціонізм.

— На цьому відрізку ти міг би обмотати свій шланг банданою та ходити, вигойдуючи яйцями, і ніхто б тобі й слова не сказав. Ходімо, чуваче.

— Я втомився, — пожалівся Ларрі.

Він починав злитися на Вейна. Друзяка вирішив помститись, адже в Ларрі є хіт, а в нього, Вейна-клавішника, — лише позначка на вкладці до альбому. Він не кращий од Джулі. Тепер його всі ненавидять. Усі проти нього. Очі затуманилися від сліз.

— Ходімо, чуваче, — повторив Вейн, і вони рушили далі.

Вони пройшли ще з милю, коли в Ларрі люто скрутило стегнові м’язи. Він закричав і впав на пісок. Здавалося, наче йому в плоть заганяють два однакові стилети.

— Судоми! — зойкнув він. — Бляха, судоми!

Вейн сів біля нього навпочіпки й розпрямив його ноги. Ларрі затамував подих. М’язи знов охопила агонія, та Вейн узявся до роботи — розминав мускули, розгладжуючи напружені місця. Тканини тіла почали набиратися кисню й розслабилися.

Ларрі почав відсапуватися.

— Ох, чуваче, — хекав він. — Дякую. Було… було геть кепсько.

— Звертайся, — сказав Вейн, та симпатії в його мові не чулося. — Гадаю, так і було, Ларрі. Ти як?

— Нормально. Та трохи посидьмо, га? А тоді повернемося.

— Хочу з тобою про дещо побалакати. Мені треба було вивести тебе на вулицю, і ти мені був потрібен досить тверезим, аби зрозуміти, що я тобі втовкмачую.

— І в чому ж річ, Вейне? — спитав він і подумав: «Почалося. Зараз буде задвигати».

Та те, що говорив Вейн, геть не здавалося впарюванням якоїсь фішки, і на мить він опинився в ситуації «Супербоя», намагаючись сплести докупи кілька слів.

— Вечірка мусить скінчитися, Ларрі.

— Га?

— Вечірка. Повернешся. Вирубиш музику, повисмикуєш усе з розеток, роздаси всім ключі від автівок, подякуєш за чудово згаяний час і проведеш до дверей. Здихаєшся їх.

— Але так не можна! — обурився Ларрі.

— А краще б послухався, — сказав Вейн.

— Та чому? Чуваче, вечірка ж тільки розкочегарилася!

— Ларрі, скільки тобі виплатила «Коламбія»?

— А тобі це нащо? — примружився Ларрі.

— Невже ти вважаєш, що мені потрібні твої гроші, Ларрі? Вруби мозок.

Ларрі задумався, і до нього почало доходити, що наживатися Вейнові Стакі не було з чого. Вейн іще не пробився й так само, як і всі, хто допомагав Ларрі записувати альбом, перебивався різними підробітками, та, на відміну від більшості з них, Стакі походив із грошовитої сім’ї й стосунків із родичами не зіпсував. Батько Вейна володів половиною третьої за величиною компанії з виробництва електронних ігор, і в їхньої сім’ї був пристойний будинок у Бель-Ейр. Ларрі зачудовано зрозумів, що його власне багатство здавалося Вейнові чимось на кшталт купки бананів.

— Певне, що ні, — пробубнів він. — Пробач. У мене таке враження, наче всі паскудні вилупки на захід від Лас-Веґаса…

— То скільки?

Ларрі обдумав запитання.

— З урахуванням усього сім штук чистими.

— Раз на квартал відсотки за сингл і раз на півроку — за альбом?

— Точно.

Вейн кивнув.

— Суки, тримаються за того рака, поки не засвистить. Будеш цигарку?

Ларрі пригостився й прикрив вогник долонею.

— А ти знаєш, у скільки тобі стане ця вечірка?

— Ясна річ, — кивнув Ларрі.

— Дім ти зняв не менш ніж за тисячу.

— Ага, так і є.

Насправді ж оренда коштувала 1200 доларів плюс іще 500 доларів депозиту на випадок збитків. Він вніс депозит і половину місячної платні — разом 1100 доларів, іще 600 боргу.

— Скільки за наркоту? — спитав Вейн.

— Та мужик, треба ж було щось узяти. Це ж наче сир на крекерах «Рітц»…

— Були трава й кокс. Ну, колися.

— Кляті рахунки, — похмуро проговорив Ларрі. — П’ять сотень і п’ять сотень.

— І на другий день усе скінчилося.

— Ага, вже! — блимнув очима Ларрі. — Як ми з тобою виходили, я бачив дві миски того добра. Лишилося небагато, так, проте…

— Чуваче, згадай Димовуху, — раптом Вейн почав розтягувати слова в дивовижно влучній пародії на говірку Ларрі. — «Просто запиши на мій рахунок, Дьюї. Слідкуй, щоб усього було вдосталь».

Ларрі дивився на Вейна, і його очі сповнювалися жаху. Він справді пам’ятав миршавого, жилавого парубка зі стрижкою «під нуль» — ще в нього була футболка з написом «ІСУС ВОСКРЕСНЕ Й РОЗДАСТЬ КОПНЯКІВ». У того малого наркота мало з дупи не сипалася. Він згадав навіть те, як казав Дьюї Димовусі, щоб той слідкував за запасами «хлібу й солі» та записував усе на його рахунок. Однак це було… ну, це було кілька днів тому.

— Мужик, ти найкращий клієнт Дьюї Димовухи за весь час, — сказав Вейн.

— І скільки ж я йому винен?

— За траву небагато. Трава дешева. Штуку двісті. І вісім штук за кокс.

Від цих слів Ларрі мало не зблював. Він мовчки витріщався на Вейна. Спробував заговорити, та лише губами поворушив: «Дев’ять двісті?»

— Інфляція, чуваче, — гмикнув Вейн. — Решту озвучити?

Ларрі не хотів цього чути, однак кивнув.

— Нагорі стояв кольоровий телик. Хтось проломив екран стільцем. Гадаю, три сотні на ремонт. Дерев’яну обшивку внизу добряче поколупали. Чотири сотні. І це ще по-божому. Учора розбили скляні двері, що виходять на пляж. Три сотні. Кошлатому килиму у вітальні повний гаплик — пропалини від цигарок, плями від пива й віскі. Чотири сотні. Я зателефонував до горілчаної крамниці, і вони задоволені твоїми рахунками не менше за Димовуху. Шість сотень.

— Шість сотень за бухло? — прошепотів Ларрі. Його мало не тіпало.

— Подякуй за те, що народ здебільшого пиячив. Ти винен чотири сотні за продукти — в основному за піцу, чіпси, тако та інші нямки. Та найстрашніше — то галас. Дуже скоро прирулять копи з блимавками. «Порушуєте спокій? А це що, героїн?» Чотири чи п’ять твоїх гостей сидять на голці. І по дому розкидано зо три-чотири унції коричневої мексиканської ширки.

— Це теж записали на мій рахунок? — прохрипів Ларрі.

— Ні. Димовуха геричем не займається. Ним барижить Організація, а Димовусі не хочеться вдягати бетонні ковбойки. Однак якщо з’являться копи, на твій рахунок запишуть усе, що нариють.

— Та я ж не знав…

— Ага, дивіться — дитинка в лісі загубилася.

— Але ж…

— Поки що загальний рахунок за твою тусовочку становить штуку двісті доларів, — сказав Вейн. — А ще ти купив собі новенького «зета»… Скільки відвалив?

— Двадцять п’ять, — проговорив Ларрі, наче робот. Він мало не плакав.

— І скільки ж у тебе лишилося до наступного чека? Кілька тисяч?

— Десь так, — сказав Ларрі, не в змозі зізнатися Вейнові, що лишилося навіть менше — близько восьми сотень: чотири готівкою й чотири в чеках.

— Ларрі, слухай сюди, бо двічі цю бесіду я не проводитиму, не вартий ти цього. Вечірки тут починаються щомиті. У Лос-Анджелесі є дві константи — вечірки без угаву й ріки брехні. Халявщики злітаються, як пташенята в пошуках жуків на шкурі бегемота. Наразі вони тусуються в тебе. Знімай їх із горба та шли геть.

Ларрі подумав про кілька десятків своїх гостей. Наразі він упізнавав приблизно одне з трьох облич. Від думки про те, що доведеться казати всім цим незнайомцям, аби виміталися, йому стиснуло горло. Він же впаде в їхніх очах. На противагу цьому в його голові виник образ Дьюї Димовухи, який насипáв у тарілки пригощання, а потім діставав із кишені нотатник і виводив у рахунку нову цифру. Дьюї зі стрижкою «під нуль» та в модній футболці.

Вейн спокійно спостерігав, як Ларрі корчиться між цими двома óбразами.

— Чуваче, у їхніх очах я здаватимуся найбільшим у світі козлом, — урешті проказав Ларрі, водночас відчуваючи відразу до слабких, ображених слів, що випадали з його рота.

— Ага, клястимуть і в батька, і в матір. Скажуть, що зібрався в Голлівуд, що тебе розперло. Що забув давніх друзів. Та тільки жоден із них не є твоїм другом, Ларрі. Твої друзі побачили, що коїться, та злиняли ще три дні тому. Геть невесело спостерігати за корешем, який обісцявся й не помітив.

— То нащо ти мені це розказуєш? — раптом розізлився Ларрі.

Гнів розбурхало усвідомлення того, що всі його добрі друзі роз’їхались, і, озирнувшись, він зрозумів, що всі їхні виправдання були звичайними відмазками. Баррі Ґріґ відводив його вбік, намагався йому щось розказати, та Ларрі літав у хмарах і лише всміхався — милостиво й блаженно, наче король до служки. А тепер він замислився, чи не намагався й Баррі пояснити стан речей. Від цієї думки стало соромно, і він казився.

— Нащо? — повторив Ларрі. — У мене складається враження, що я тобі не надто подобаюсь.

— Ні… але я тебе насправді й не зневажаю. Краще не поясню, чуваче. Я міг би стати осторонь і подивитися, як тобі розквасять носа. Одного разу тобі цілком вистачило б.

— Тобто?

— Виставиш їх. Бо в тобі є внутрішня міць. Є в тобі одна риса — коли її помічаєш, то здається, наче фольгу вкусив. Ти маєш усе необхідне, аби досягти успіху. Збудуєш собі гарну невеличку кар’єру. Вискочень із нікуди, якого забудуть за п’ять років. Школярі-бопери колекціонуватимуть твої платівки. Заробиш трохи грошей.

Руки Ларрі скрутилися в кулаки. Йому хотілося зацідити в це спокійне обличчя.

Вейн розказував про речі, від яких він почувався купкою собачого гівна під знаком «СТОП».

— Повернися в дім і перекрий краник, — м’яко мовив Вейн. — А тоді, чуваче, сідай у тачку і їдь. Куди завгодно. І не повертайся, доки не почуєш, що на тебе чекає новий чек із відсотками.

— Але ж Дьюї…

— Я знайду когось, щоб із ним побалакав. Мені це буде в кайф. Один мій друг попросить Дьюї бути гарним хлопчиком і трохи почекати, а Дьюї радо киватиме головою.

Він замовк, задивившись на двох дітлахів у яскравих купальниках, які бігли берегом. Поряд із ними мчав пес і голосно й радісно гавкав на небесну блакить.

Ларрі зіп’явся на ноги й видушив із себе «дякую». Морський бриз пірнав і вилітав із його заношених трусів. Слово випало з рота, наче камінь.

— Їдь кудись і розклади все лайно по поличках. — Вейн підвівся й став поряд із ним, так само милуючись дітьми. — А лайна в тебе цілий вагон. Який тобі потрібен менеджер, який тур, який контракт після того, як вистрелить «Кишеньковий спаситель». Гадаю, таки вистрелить — у пісні чіпкий біт. З усім розберешся, та дай собі час відсапатися. Такі, як ти, завжди вирулюють.

Такі, як ти, завжди вирулюють.

Такі, як я, завжди вирулюють.

Такі, як…

———

Хтось стукав пальцем у вікно.

Ларрі здригнувся й сів прямо. Шию прохромило болем, і він скривився від того, якими мертвими та задерев’янілими здавалися його м’язи. Ларрі не задрімав, а заснув. Заново пережив Каліфорнію. Однак тут і зараз у вікна світило сіре нью-йоркське сонце, і в скло знову постукали пальцем.

Він обережно повернув голову на болючій шиї та побачив свою матір, закутану в чорний плетений шарф, — вона зазирала досередини.

Якусь мить вони просто дивились одне на одного, і Ларрі почувався по-дивному оголеним — наче тварина, на яку витріщаються в зоопарку. А тоді ситуацію взяла під контроль усмішка, і він опустив скло.

— Мамо?

— Так і знала, що це ти, — сказала вона несподівано порожнім тоном. — Вилізай звідти, і дай-но я тебе роздивлюся на повний зріст.

Обидві його ноги затерпли. Коли він відчинив дверцята, голки й шпильки вп’ялися в тіло від самих п’ят. Ніколи не думав, що зустріне її в такому вразливому, непідготованому стані. Ларрі почувався, наче вартовий, якого зненацька розбудили на посту. Він очікував, що мати буде меншою, не такою впевненою в собі, та завдяки витівкам часу за ці роки він змужнів, а вона лишилася такою самою.

Та справжньою дивиною було те, як вона його підловила. Коли Ларрі було десять років, кожного недільного ранку мати стукала в його зачинені двері, якщо гадала, що він уже виспався. Навіть чотирнадцять років по тому вона розбудила сина в точно такий самий спосіб — застала в новій автівці під час сну, наче стомленого пацана, який засидівся допізна та впіймався на чари піщаної людини в дурнуватій позі.

І ось він стоїть перед нею з кучерявим волоссям і слабкою та дурнуватою усмішкою на обличчі. Голки й шпильки все ще давалися взнаки в кінцівках, і йому доводилося переступати з ноги на ногу. Ларрі згадав, що коли він так робив, мати завжди питала, чи не потрібно йому в туалет, тож перестав тупцювати й дозволив голкам колоти себе як завгодно.

— Привіт, мамо, — сказав він.

Вона мовчки дивилася на нього, і зненацька в його серці зародився страх, наче злий птах повернувся на старе гніздо. Це був страх перед тим, що вона відвернеться, відцурається, просто полишить його — покаже спину свого дешевого пальто й рушить до метро за рогом.

А тоді вона зітхнула — так зітхають перед тим, як підняти важкий пакунок. І, коли заговорила, її голос прозвучав так природно й радо (а так і мало б бути), що він забув про перше враження.

— Привіт, Ларрі, — сказала вона. — Ходімо додому. Коли я визирнула у вікно, то здогадалася, що це ти. Уже відпросилася з роботи. Треба перехворіти.

Вона обернулася, щоб провести його сходами нагору, між зниклих кам’яних псів. Він піднявся на три сходинки, наздоганяючи її, і скривився від шпильок та голок.

— Мамо?

Вона розвернулася до нього, і він обійняв її. На хвильку її обличчям майнув страх, ніби вона злякалася, що замість пригорнути він її пограбує. Та це минулось, і вона віддалася в обійми, притиснула його до себе. До його ніздрів просочився запах її саше, викликавши неочікувану ностальгію — люту, солодку й гірку. Ларрі навіть здалося, що він от-от заплаче, при цьому він самовпевнено гадав, що й мати також, адже це Зворушлива Мить. Поза її схиленим плечем він і досі бачив мертвого кота, який наполовину випав зі сміттєвого бачка. Коли вона відсторонилась, очі в неї були сухими.

— Ходімо, приготую тобі сніданок. Цілу ніч був за кермом?

— Так, — сказав він хрипким від надлишку емоцій голосом.

— Ну ж бо. Ліфт не працює, та це лише другий поверх. Місіс Гелсі гірше. У неї артрит, а живе на шостому. І не забудь витерти ноги. Якщо наслідиш, містер Фрімен шулікою на мене кинеться. Ґошеном^[39] клянуся, він бруд на нюх чує. Бруд — то його ворог, ще й який.

Вони підійшли до дверей.

— З’їси три яйця? І зроблю тости, якщо не заперечуєш проти пумпернікелю^[40]. Ходімо.

Він піднявся слідом, проминув зниклих псів і дещо дикими очима подивився на простір, який вони колись займали, аби довести самому собі, що пси справді зникли, що він не зменшився до двох футів, що всі 80-ті не розчинились у часі. Його мати прочинила двері, і вони зайшли досередини. Навіть темні коричневі тіні та запахи куховарства були ті самі.

———

Еліс Андервуд посмажила йому три яйця, бекон, тости, налила соку й зварила кави. Коли Ларрі прикінчив усе, крім кави, він підкурив цигарку та відсунувся від столу. Вона блимнула на цигарку невдоволеним поглядом, але нічого не сказала. Це трохи зміцнило його самовпевненість — зовсім трохи, не сильно. Адже Еліс завжди вичікувала слушної нагоди.

Жінка опустила стару чорну пательню в сіру воду в раковині — зашипів метал. А вона майже не змінилася, думав Ларрі. Набрала трохи літ (зараз їй мав бути п’ятдесят один рік), дещо посивіла, та у волоссі, охайно зібраному в сітку, лишалося вдосталь чорноти. Вона була вдягнена в просту сіру сукню — певне, то її робоча одежина. Живіт так само напинав корсаж, та тепер, мабуть, трохи більше. «Мамо, зізнавайся, ти трохи погладшала? Ото й усі ґрунтовні зміни?»

Ларрі почав струшувати попіл на блюдце від філіжанки, але мати висмикнула його з пальців сина й натомість поставила попільничку, яку завжди тримала на полиці. На блюдце вихлюпнулося трохи кави, і йому здавалося цілком природним збивати попіл туди. Попільничка ж була докірливо, бездоганно чистою, і бруднити її здавалося наругою. Мати завжди чекала слушної нагоди й уміла так розставляти пастки, що всі кісточки позбиваєш і починаєш белькотіти, як дурень.

— Отже, вирішив повернутися, — сказала Еліс. З форми для випічки пирогів від «Тейбл Ток»^[41] вона взяла мочалку «Брілло»^[42] та заходилася вимивати сковорідку. — Що ж привело тебе додому?

«Та, знаєш, ма, один друг розкрив мені очі на правду життя — покидьки подорожують зграями, і цього разу вони взялися за мене. Однак я не знаю, чи годиться тут слово «друг». Він поважає мене в музичному плані приблизно так само, як я шаную «1910 Фрутґам Кампані»^[43]. Та це він порадив мені вдягнути подорожні черевики, і хіба Роберт Фрост не говорив, що дім — це місце, де тебе завжди приймуть?» Та вголос він сказав дещо інше:

— Гадаю, мамо, я просто скучив.

Вона пхикнула.

— Це тому я отримувала стільки листів?

— Писака з мене ніякий.

Він повільно погойдав цигаркою вгору-вниз — повітрям попливли димні кільця.

— Мені почулося, чи ти щось сказав?

— Кажу: кепський із мене писар, — усміхнувся Ларрі.

— Писати не навчився, та як матір переговорювати, зовсім не забув.

— Вибач, — сказав він. — Як ти, мамо?

Вона поставила пательню в сушарку, витягнула з раковини затичку й витерла з почервонілих рук мильну піну.

— Непогано, — сказала вона, підійшла та сіла за стіл. — Інколи спина поболює, та ліки маю. Живу-поживаю.

— І що, відколи я поїхав, усі хребці сидять на місцях?

— Ой, лише одного разу вискочили, та доктор Голмс із ними впорався.

— Мамо, ці мануальники — самі… — «самі пройдисвіти», — хотів докінчити він, та вчасно припнув язика.

— Самі що?

Перед її кривою посмішкою лишалося тільки ніяково знизати плечима.

— Ти вільна, білошкіра й повнолітня. Якщо на тобі спрацьовує, чудово.

Вона зітхнула й дістала з кишені упаковку «Лайф Сейверів» зі смаком гаультерії.

— Мені вже далеко за двадцять один. І я це відчуваю. Хочеш?

Ларрі зиркнув на видавлену цукерку й похитав голову, тож вона вкинула її до свого рота.

— Та ти ще дівчисько, — пустив він у дію свою фірмову суміш лестощів і кпин — матері це завжди подобалося, та цього разу вона лише ледве всміхнулася. — З’явився на горизонті якийсь цікавий чолов’яга?

— Цілий табун, — відповіла вона. — А в тебе?

— Ні, — серйозно сказав він. — Чоловіків не було. Кілька дівчат, а з мужиками дефіцит.

Він сподівався на сміх, та замість цього знову примарна усмішка. «Я її збентежив, — подумав Ларрі. — Ось у чому річ. Вона не знає, чого я приїхав. Три роки, поки мене не було, вона не чекала моєї появи. Вона воліла б, аби я зник і не повертався».

— Ларрі, ти геть не змінився, — мовила вона. — Легковажний, як завше. Не заручився? Маєш дівчину?

— Сканую горизонт, мамо.

— Усе як завжди. Принаймні ти не приїхав, аби розказати, що зробив дитину якійсь милій католичці. Мушу віддати тобі належне. Ти був або дуже обережним, або дуже чемним, або ж тобі просто щастило.

Він щосили намагався втримати на обличчі нейтральний вираз. Це вперше в житті його мати заговорила з ним про секс — досі на такі розмови й натяку не було.

— Хай там як, а життя навчить, — сказала Еліс. — Подейкують, що холостякам весело живеться. Та це неправда. Старієш, пісок сиплеться, іржавієш, як містер Фрімен. Він мешкає у квартирі на першому поверсі — завжди стовбичить біля вікна та чекає, коли війне вітер.

Ларрі гмикнув.

— Чула по радіо ту твою пісню. Кажу людям: «Це мій син. Це Ларрі». Більшість не вірить.

— То ти її чула?

Він зчудувався, чому вона не згадала про це передусім, чому замість цього вони патякають про всяку дурню.

— Звісно, її постійно крутять на тій рок-н-рольній хвилі, яку полюбляють молоді дівчатка. Станція Дабл’ю-РОК.

— І тобі сподобалося?

— Не більше, ніж решта подібної музики. — Вона прицвяхувала його поглядом. — Гадаю, що почула в словах кілька неоднозначних натяків. Точніше, непристойних.

Він упіймав себе на тому, що знову соває ногами, і припинив.

— Та ж воно мало б здаватися… пристрасним, мамо. Ото й усе.

Раптом його обличчя залилося рум’янцем. Він ніколи б не подумав, що сидітиме з матір’ю на кухні та обговорюватиме пристрасть.

— Пристрасть має лишатися в спальні, — твердо мовила вона, цим закривши обговорення естетичної вартості його хітової платівки. — Ще й голос змінив. Звучиш, як ніґер.

— Зараз? — розвеселився Ларрі.

— Ні, по радіо.

— Та коричнева пісня ллється з усіх колонок, — пробасив Ларрі голосом Білла Візерса^[44] та всміхнувся.

— Отак і звучиш, — кивнула вона. — У молодості нам здавалося, що Френк Сінатра палицю майже перегинає. А тепер є отой реп. Так вони його звуть — репом. А я — криками. — Вона насуплено глянула на сина. — Принаймні криків у твоїй пісні немає.

— І я отримую роялті, — сказав Ларрі. — Певний відсоток за кожен проданий запис. І це десь…

— Можеш не продовжувати, — мовила вона й махнула на нього рукою. — Усю математику я прогуляла. Вони тобі вже заплатили чи взяв ту куцу машину в кредит?

— Заплатили, та поки що небагато, — сказав він, ковзнувши до межі правди з брехнею, але не перетнувши її. — За автівку зробив перший внесок. І решту виплачу.

— Вигідні кредитні умови, — гірко промовила вона. — Так збанкрутував твій батько. Лікар сказав, що то серцевий напад, та він помилився. Твій батько помер від розбитого серця. Відправився на той світ на вигідних кредитних умовах. ...