Гельд Вольфганг Світло чорної свічки

Розділ І

Стакатто різких свистячих звуків раптово врізалося в чергову єлейну промову монсеньйора П'ядоси. Свої наставницькі проповіді він щотижня посилав у ефір по мадридському радіо. Понад дві тисячі кілометрів розділяло П'ядосу і Менуду, одного із найревніших слухачів тих передач. Менуда роздратовано засопів, перевернувся на бік, нервово заклацав ручками короткохвильового приймача. По хвилі далекий проповідник знову заговорив розбірливо й вагомо.

Хуан Менуда, як і до цього, зручно простягся на канапі. Почухав волохаті груди й побожно прислухався. Монсеньйор П'ядоса говорив про християнське добродіяння, про всепрощаючу любов до ближнього. Усе це він називав ключами від раю. І хоч Менуда змалку звик глибоко шанувати людей духовного сану, але при цих словах монсеньйора він скептично всміхнувся усім своїм засмаглим обличчям: благочестива людина з Мадріда висловлювалася, їй-богу, не так, якщо вже говорити про рай.

Ель Параїсо (Рай) — так звався позначений далеко не на всіх картах світу оазис в іспанській колонії Ріо-де-Оро, що на західному узбережжі Африки, між двадцятим і тридцятим градусами північної широти. На перший погляд, назва цього маленького зеленого острівця в гарячому піщаному морі, оточеного в радіусі до п'ятиста кілометрів пустелею і саваною, аж ніяк не здавалася перебільшенням. Чого тут тільки не було! І вдосталь джерельної води, і тінисті фінікові пальми, і кілька сніжно-білих будинків, сади, різнобарвні квіти, кущі і навіть дизельна електростанція. Такою розкішшю Ель Параїсо, власне, мусив би притягувати, як магніт, усі каравани й бедуїнські племена, що кочують між фортом Гуро на півдні і Тіндуфом на півночі.

Але не так воно було.

Ні спрага, ні спека не могли змусити шейха чи ватажка каравану повернути верблюдів до цього оазису. Зрідка який мусульманин вимовляв уголос назву цієї місцини. Якщо й доводилось, то прикриваючи рота долонею. Щоразу, коли під палючим сонцем Північної Сахари хтось почує про Ель Параїсо, то тільки як про пекло, де владарює Хуан Менуда.

Час передачі монсеньйора збігав. Свою проповідь кардинал, як завжди, закінчив закликом до спільної молитви. Хуан Менуда слухняно склав руки на животі й забурмотів «Отче наш». Та коли він вимовляв третє з сімох прохань євангеліста Матфея, його перебили. Крізь бісерну штору до кімнати ввійшов худорлявий чоловік у формі капрала. Виструнчившись, він хрипко сказав:

— Вибачте, коменданте, але номер шістсот другий...

— Мовчати! — визвірився на нього Менуда.— Молись!

Капрал вирячив очі. Хотів заперечити, але під гнівним поглядом Менуди швидко оговтався і мимоволі схрестив пальці на грудях. Нерухомо, тамуючи обурення, стояв він і чекав, коли монсеньйор скаже «амінь».

— Ти мені ще подякуєш, що я дбаю про спасіння твоєї душі,— іронічно сказав комендант і вимкнув радіо. Він добре знав, чому його підлеглий так кисло скривився. Капрал, один з небагатьох рифів^[1], які визнавали іспанську владу, був єдиним магометанином серед підлеглих Менуди.

— То що з номером шістсот другим? Напевно, мої пестуни його укоськали?

— Ні!

Капрал повів очима за комендантом. Той підійшов до умивальника, взяв глечик і вилив воду на голову. Пирхаючи, намацав рушник.

— А що ж? — Менуда старанно розтирав лице, потилицю. З картини на нього дивився намальований мало не в натуральний зріст каудильйо Франко.

— Лікар сказав, що він помре. Тому й послав мене до вас.

Менуда акуратно викладав перед дзеркалом проділ.

— Лікар був у клітці? О цій порі він буває ще не зовсім п'яний.

— Йому не треба було заходити до звірів. Номер шістсот другий ткнувся мордою в пісок. Можна забрати захисну сітку?

— Ходімо!

Комендант застебнув сорочку кольору хакі, поправив пояс, насунув тропічну каску на чорну, аж лискучу, мов лаком покриту, чуприну. Ще раз глянув на себе в дзеркало, задоволено кивнув головою і махнув капралові, щоб ішов за ним.

Вони залишили білий, схожий на коробку, будинок коменданта, перетяли тінистий сад, де навіть дзюркотів фонтанчик, і звернули до похмурої споруди, що, очевидно, не одне століття служила фортецею. В пологих кам'яних стінах замість вікон зяяли схожі на бійниці загратовані щілини.

Помережана слідами автомашин піщана дорога вела до широкого входу-тунелю. Залізні ворота були розчинені навстіж. Вартовий віддав честь комендантові і капралові.

На просторому квадратному подвір'ї фортеці — жодного дерева чи кущика, жодного захисту від палючого сонця. Аж в очах ряботить від розпеченого повітря, що мерехтить над жовтим утоптаним піском. Лиш попід галереєю пролягла смужка тіні. З подвір'я будівля мала справжні вікна, але й вони всі були загратовані залізними прутами завтовшки в палець. Кілька пересувних прожекторів, що стояли на плескатому даху, могли вночі освітити кожен метр двору. Усе це, без сумніву, свідчило про призначення цієї споруди: Ель Параїсо — в'язниця.

— Гей, коменданте! Ви вчасно нагодилися.

З-за колони назустріч їм вийшов чоловік у білому костюмі — лікар. Теж у тропічній касці. Він кивнув у куток двору, де стояла дротяна клітка, і мовив:

— З вас п'ять пляшок червоного. Протягом двадцяти чотирьох годин він ані разу не попросив, щоб змилувалися. Навіть не вилаявся.

— Молодець! — Комендант підійшов до клітки, за ним лікар і капрал. Вхопившись пальцями за дротяну клітку, Менуда з дитячим захопленням розглядав людину, засипану до підборіддя піском.

— Мов чистокровний гідальго. Правда ж, лікарю?. Та він ще живий. Гляньте, прошу, на тварин. Мої пестунчики не помилилися в діагнозі.

Чотири великі смугасті гієни чатували біля своєї жертви. Витягнувши морди, скрадались вони до людини під дротяним ковпаком, тоді враз сполохано відскакували, виючи. Отак протягом ночі, жадібно скиглячи, кружляли звірі довкола закопаного чоловіка, дихали йому в обличчя гарячим смородом і скавчали, коли він відганяв їх різким рухом голови або злісним сичанням. Спочатку це було для них просто грою, та вже настав день, людина дедалі більше знесилювалася, а їхня пожадливість розпалювалась, тим паче, що їх цього ранку не нагодували. Їх іще стримували природжена полохливість і обережність, але вони вже почали відчувати, що жертва безпорадна.

Троє чоловіків біля клітки бачили, як найбільша гієна настовбурчила великі вуха і, витягнувши смугасту шию, завила. Тоді гострими пазурами почала нетерпляче розгрібати пісок.

Лікар скосив очі на вдоволене обличчя коменданта. Потім зморщив носа й гидливо мовив:

— Вас, може, тішитиме, коли ці звірюки вириватимуть у нього нутрощі, але мене, вибачте...

І відвернувся, щоб піти геть.

— Залишайтесь тут! — наказав Менуда.— Ви одержите своїх п'ять пляшок, але я не вірю, щоб він зараз знехтував останнім шансом. Хто тоне, той за соломинку вхопиться, якщо її подати в останню мить.

Комендант звелів відкопати шістсот другого і негайно принести їжу для гієн. Капрал з острахом глянув на клітку й квапливо відійшов. Невдовзі він повернувся з трьома солдатами, що тягли оббілованого барана; червоне, вже смердюче м'ясо обсідав рій зелених мух. Зачувши поживу» гієни забули про непритомну людину й з хрипким гарчанням заметались у клітці. Врешті вони накинулись на м'ясо.

Усередину крізь вузьку хвіртку першим увійшов Менуда. Звірі полохливо принишкли, вп'ялися очима в свого хазяїна. Він лагідно заговорив до них, відвертаючи їхню увагу від солдатів, які вже заходилися відкопувати в'язня.

Майже два роки дресирував комендант чотирьох гієн, і звірі з півслова корились йому. Він пестив їх, мов дітей. Солдати часто глузували, що комендант щодня молиться за звірів і тільки тому досі не одружився, що не знайшов жінки із плямистою шкірою.

— Готово, пане коменданте! — відрапортував здаля капрал. Сам він не наважився зайти у клітку.

Солдати, потерпаючи більше за своє життя, ніж за в'язневе, спритно відкопали непритомного і виволокли його назовні. Над ним схилився лікар, намацуючи пульс.

— Неймовірно! — Він наказав віднести людину в лазарет. І, повернувшись до Менуди, що виходив од своїх улюбленців, мовив: — Коли б ви мене запитали, чи варто ще ставити цього хлопчину на ноги, я б відповів: «Марна річ. Він з тієї породи дурнів, об яку ламали зуби наші інквізитори ще в середні віки».

Менуда поблажливо всміхнувся. Він переконався, що спроба з гієнами куди ефективніша, ніж затискання пальців у лещата або «іспанські чоботи». Анітрохи не сумнівався в тому, що перед гієнами зламається вперта гордість шістсот другого. За останні шість місяців усі чотириста одинадцять арештантів не завдали йому стільки клопоту, скільки цей білошкірий європеєць.

Сказати, що шістсот другий був норовистий або впертий,— ні. На роботі він виконував усе, що від нього вимагалося. Проте кожен наглядач потай радів, коли цього в'язня переводили з його робочої команди в іншу. Він був для них міною сповільненої дії, яка колись неодмінно вибухне, але коли, цього ніхто не знав. Таким він здавався і багатьом в'язням. І не тільки тому, що недосконало говорив по-іспанському, був неговіркий, відлюдкуватий, ніколи не хвалився, за що його довічно запакували в Ель Параїсо. Подеколи вони потай захоплювалися його мужністю і силою волі, яких самому комендантові не вдалося зламати, і все-таки ця людина здавалася їм зловісною. Це відчуття посилилось, коли шістсот другий через два місяці після прибуття спробував утекти.

Відколи Ель Параїсо став тюрмою для довічно ув'язнених, лише один відчайдух наважився на втечу з цього пекла. Погоня не натрапила на його слід, але третього дня втікач повернувся сам, знесилений, напівбожевільний від спраги. Доля змилостивилась над ним,— він знайшов оазис, уникнувши неминучої смерті в піщаному морі Сахари.

Номер шістсот другий краще підготувався до згубного шляху через пустелю. Однієї ночі він витягнув з віконного прорізу грати, які поступово розхитував протягом багатьох днів, і спустився на мотузці, сплетеній ним із подертих на смужки рисових мішків. Мав при собі саморобний компас, повний бурдюк води і тижневий запас харчів. Тільки п'ятого дня вершники на верблюдах спіймали втікача. По десять канчуків за кожен день отримав він за наказом Менуди. Та марно сподівався комендант почути від в'язня стогін. Шістсот другий ні пари з вуст, хоч кров юшила з понівеченої спини. Під час другої втечі його спіймав патруль. Цього разу комендант вигадав катування гієнами. В успіху цього задуму він не сумнівався і тепер, коли вслід за лікарем йшов до лазарету.

Чоловік, який у тюремній книзі значився під номером 602 як Гуннар Йоренсен, лежав на голих нарах горілиць, нерухомо, наче мертвий. Він бачив високо-високо над собою зелене скляне склепіння, з якого, мов очі, вп'ялися в нього дві яскраво-червоні цяточки. Вони переслідували Йоренсена. Як тільки міг, він силкувався одірватися од них. Нарешті спробував звикнутись з видінням — цяточки враз набрали іншої форми. Їх неначе надрізали невидимими ножами, і вони двома парами насмішкуватих губ одночасно заговорили різними голосами:

— Гуннар Йоренсен, ти винен у вбивстві шести солдатів регулярної армії нашої країни,— сичали вони,— винен в організації бунту, винен у оскверненні церкви... винен у саботажі... винен у грабунках... винен... винен... винен!

Видіння наближалося. Ось він бачить, як виблискують гострі зуби, як тіпаються чорні морди, як капає слина із пащ гієн...

Звівся в нестямі, але хтось сильний вхопив його за плечі й поклав. Скляне зелене небо впало на нього. Видіння зникло. Обличчя, шию, груди обдало освіжаючою прохолодою. М'язи розслабились. Дихання стало глибшим і рівномірним.

— Очунює! — виразно почулося поруч.

Він поволі розплющив очі і втупився в білу стелю. По хвилі зринула свідома думка: «І цього разу виборсався. На тому світі білих стель немає».

— Ну, шістсот другий! Ти й досі занадто гордий, щоб до кінця скоритись мені? — спитав Менуда і всміхнувся.— Може, тобі так сподобалися мої смугасті друзі, що ти захотів потрапити до їхнього раціону? До жилавого м'яса вони дуже ласі.

Чоловік на нарах мовчав, але не від покори. Язик — мов сухий лист. У зашерхлому горлі різало. Погляд його блукав по незатишно обладнанім лазареті: голі білі стіни, двоє загратованих вікон. У кутку — дерев'яне розп'яття. Ще двоє нар стояли порожні. В Ель Параїсо рідко кого лікували. Хворі вмирали в камерах. Погляд в'язня зупинився на бідончику, з якого лікар дав йому щось випити, повертаючи до притомності. Коли ковтав, у горлі пекло вогнем.

— Води!

Лікар поглянув на коменданта. Той на знак згоди опустив повіки й так застиг, а коли лікар з бідончиком у руці вийшов, підступив до нар.

— Слухай уважно,— стишено мовив.— Тобі пощастило... У святому письмі сказано: треба чинити добро. Тебе не будуть бити, не кинуть на розтерзання гієнам, хоч для них це була б велика радість, не залишать тебе з бурдюком солоної води в піщаних дюнах — і все це доти, доки я бачитиму тебе на колінах. Зрозумів? На колінах. Під час переклички, на роботі, у твоїй норі. Тільки-но я з'явлюся, ти падаєш на коліна. Ясно? А як тобі остобісіє таке плазуче життя, тоді можеш устати переді мною. Обіцяю, що тоді до вічності тобі лишиться всього два кроки. Трохи неприємно, можливо, зате відразу. Ну, спробуй. На коліна!

Їхні погляди зустрілися так, ніби силою помірялися. В очах в'язня блимнув страх. Він добре зрозумів погляд Менуди. На шістсот другого дивилася смерть.

Невільник уже досить добре знав коменданта й усвідомлював, що іншого виходу йому нема. Залишалось одне — плазувати, якщо хочеш дожити до завтра. «Але ж ти не зможеш жити, як собака,— волало його сумління.— А кому буде користь із твоєї смерті,— відповідав розум.— І що ж би тоді сталося з людством, якби кожен принижений отак розлучався з життям, як із порваною сорочкою?»

Шістсот другий звівся і став на коліна. Мов по цвяху хто забив у кожен його м'яз, суглоб. Але не тільки від цього стиснулося його горло.

Прийшов з повним бідончиком лікар. Спантеличено зупинився у дверях і втупився у в'язня, який стояв на колінах перед Менудою.

— Налийте повну миску,— наказав комендант, невміло приховуючи перед лікарем свою радість.— Ну, хлепчи, скільки влізе, датчанине! — вів далі майже ласкаво комендант, коли лікар підсунув в'язневі миску.

Спершись обома руками на її краї, в'язень нахилився над водою. Перші п'ять-шість ковтків він зробив похапцем. Ніби заворожений чистою водою, на мить спинився, глипнув на обох і знов рішуче підніс до губів миску. Його руки тремтіли.

Лікар стежив за кожним рухом, за кожною зміною на обличчі в'язня. «Він не зломлений,— подумав.— Це ще гірша штучка, ніж наш сеньйор комендант. Такий якщо й дасть утоптати себе в багно, то згодом викине ще відчайдушнішого коника. На твоєму місці, райський каудильйо, я остерігався б його».

Роздуми лікаря перервав Менуда:

— Ну, що ж, приходьте за своїми п'ятьма пляшками, як домовлено.

Лікар кивнув головою. Він не поділився своїми думками з комендантом. В Ель Параїсо небагато розваг, і його тішила роль нейтрального спостерігача. Звідки він міг знати, що Хуану Менуді лишилося жити ще якихось сорок вісім годин.

Розділ II

Йозеф Кракмеєр належав до тих зовні непримітних людей, котрі могли б спокійнісінько вийти на вулицю в капцях: перехожі однаково не звернули б на це ніякої уваги. Безбарвне, буденне обличчя, похмурі блідо-голубі очі, великуватий костюм з магазину, несміливість у кожному русі — усе це робило його непомітною краплинкою в людському морі Берліна. Сусіди в Штегліці вважали Кракмеєра нудною, як бухгалтер, людиною, підтоптаним старим парубком, з яким і розмовляти годі, хіба що — «Доброго дня!», «Бувайте здорові!» — і край.

Щоранку рівно о сьомій годині десять хвилин Кракмеєр виходив з під'їзду, поглядав на небо і зі звичною кислою міною сприймав сонячну блакить чи важку хмарну пелену. О сьомій годині чотирнадцять хвилин у кіоску на розі він купував «Моргенпост» і раз на тиждень «Корал». О сьомій годині двадцять три хвилини займав своє улюблене місце в передостанньому вагоні електрички, що курсувала до Ангалтського вокзалу. До Темпельгофської набережної він читав собі газету, потім з педантичною акуратністю складав її, ховав і підводився, бо поїзд саме прибував на станцію Асканія-плац. Виходив і, крокуючи далі по Саардандштрассе, все ще залишався непомітним безіменним коліщатком механізму якої-небудь контори.

Але ось Кракмеєр заходив до будинку, де мав свій письмовий стіл, та ба — навіть власний кабінет. Про щось таке ні сусіди, ні кіоскер і подумати не могли, а коли б дізналися, то істотно змінили б своє ставлення до нього. Після цього ніколи не довелося б Кракмеєру на сходах при зустрічі першим знімати капелюха. Домовласник уже не зневажав би його, а настирливо набивався б у друзі. Продавця газет од страху не раз кинуло б у холодний піт — адже він частенько переповідав Кракмеєру анекдоти про Герінга. Будинок, у якому ця непримітна на перший погляд людина мала свій кабінет, стояв на Принц-Альбрехтштрассе. Сюди раніше часто приходили студенти-мистецтвознавці послухати лекції відомих професорів, подискутувати в коридорах з питань естетики. Нині ж цей будинок мав інше призначення. Страхітливий череп зайняв місце Аполлона. Біля розкішного порталу висіла незграбна металічна дошка, що здавалася чужою на тлі тесаних кам'яних плит. На дошці був напис: «Гестапо. Головне управління».

Цей травневий ранок для кримінального радника Кракмеєра розпочався звично. Повісивши пальто, він якусь мить поправляв перед дзеркалом сіру краватку, потім зняв із клітки, що стояла на підвіконні, чохла, підсипав зерна своєму папузі Вальдемару і долив води. Потому одімкнув шухляду письмового стола, дістав пенал, календар, канцелярські скріпки, набір авторучок, поклав кожну річ на своє місце, прискіпливо оглянув усе на зеленому письмовому приладді, трішечки відсунув гумку, потім підійшов до сейфа, зірвав пломбу, одімкнув масивні двері, взяв товсту папку й повернувся до столу.

Біля години в кабінеті було чути тільки шелестіння густо списаних сторінок протоколів і — час від часу — несміливе попискування папуги.

Кракмеєр закрив папку, на котрій зверху було виведено: «Чорна Свічка», і скривився, наче його раптом запекла згага. У задумі встав, підійшов до клітки, просунув поміж тоненькими дротяними прутиками пальця і, прицмокуючи, поманив до себе пташку. Невеличкий блакитний папуга, наблизившись, почав вистукувати своїм гострим дзьобиком об ніготь. Кракмеєр не відганяв його. Радником, здається, заволоділи якісь нові думки. З обличчя поступово сходили темні тіні задуми, а коли він обережно витягав із клітки пальця, то на безкровних тонких губах кримінального радника навіть майнула тінь посмішки.

— Досить, Вальдемаре!

Він повернувся до стола, зняв телефонну трубку.

— У-І! — обізвався на другому кінці різкий голос.

— Це Кракмеєр. Що з ним?

— Невдача, пане кримінальний раднику. Він лежить у лазареті. Щось із нирками. Напевне, помре. Лікар так каже. Ми зробили все, що...

— Бовдури!— Кракмеєр кинув, а потім знову узяв трубку, набрав номер.

— Доброго ранку, Крапе. Я чекаю вас з результатами.

Через кілька хвилин до кабінету зайшов молодий, спортивної статури чоловік. Кракмеєр показав на стілець.

— Коли сам усього не зробиш...— поскаржився кримінальний радник, скрушно розглядаючи свого співробітника.— Ці бовдури з У-І убили пташку до того, як вона проспівала. Де логіка?.. Ну, а що у вас?

Унтерштурмфюрер Фелікс Крап стримав посмішку.

Понад рік він працює асистентом у Кракмеєра і добре вивчив його химерну вдачу. Вже за два тижні спільної праці він зрозумів, чому Кракмеєра ще 1 листопада 1934 року перевели із відділення ІФ прусської політичної поліції в гестапо. Крап невдовзі збагнув, що під маскою скиглія-обивателя криється запеклий людолов, який із сатанинським терпінням і математичною точністю вистежує кожну жертву. Начальство вважало Кракмеєра спеціалістом в особливо складних розшуках і рідко залучало до масових акцій.

Натрапивши на слід жертви, кримінальний радник впадав у меланхолію. Цей душевний стан прогресував у міру того, як розшуки наближалися до мети. А перед самим арештом на Кракмеєра нападала просто-таки гнітюча депресія. Отож, заставши Кракмеєра у більш-менш бадьорому настрої, Крап дійшов висновку, що справа Чорної Свічки завдає начальникові неабиякого клопоту. Очевидно, це було одне з найскладніших завдань, яке коли-небудь доручалось кримінальному радникові.

Влітку 1938 року лейпцігське управління гестапо натрапило на слід однієї групи Опору, що нелегально випускала антифашистські листівки. Прокотилася хвиля арештів. Гестапівці випадково схопили людину, ще невідому таємній поліції. У неї було знайдено докладні, з усіма технічними подробицями, описи катастроф двох літаків однієї ескадрильї.

Що це — шпіонаж? Справа для людей адмірала Канаріса?

Начальник лейпцігського управління гестапо, знаючи про суперечки, що точилися у верхах за сфери діяльності, не хотів припуститися помилки й передав справу головному управлінню державної таємної поліції в Берліні. Вагався й начальник гестапо штандартенфюрер СС Мюллер. Лише порозумівшись із шефом СД групенфюрером СС Гейдріхом, а також переговоривши з Герінгом — головнокомандувачем військово-повітряних сил,— він прийняв рішення. Справу доручили Кракмеєру, одночасно присвоївши йому звання гауптштурмфюрера СС.

Не гаючи часу, кримінальний радник наказав негайна привести до нього заарештованого, який і досі не назваз ні свого імені, ні місця проживання. Крап сподівався, що буде влаштовано суворий допит, та розчарувався. Поставивши на стіл поміж собою і допитуваним клітку з Вальдемаром, Кракмеєр виголосив півгодинну промову про різницю між папугами й канарками. Тоді поцікавився, чи арештований кохається у якихось хатніх тваринах, а коли так, то в яких саме. Арештант розгубився не менше, ніж молодий унтерштурмфюрер. Рівно через годину Кракмеєр наказав одвести невідомого до камери. Не було ні катування, ні жодного запитання по суті справи. Крап не знав, що й казати. Яке значення мали для зізнання арештованого його симпатії до пташок, котів або чорних пуделів? Та коли асистент з неприхованою іронією натякнув на те, що кримінальний радник, застосовуючи свої методи, спіймав облизня, то Кракмеєра начебто схопили кольки. Він важко застогнав, а потім плаксивим голосом став розтлумачувати асистентові, що спершу треба було встановити, хто, власне, цей чоловік, який так затято мовчить. Тепер на підставі діалекту, яким розмовляв невідомий, точно з'ясовано, що для його розпізнання найбільше може прислужитися гестапо й поліція Тюрінгії.

У середині лютого, Кракмеєр уже знав, що арештованого звуть Вальтером Брухманом і родом він з тюрінгзького містечка Айзенталя. Там до 1933 року належав до комуністичного осередку. З 1935 року він працював агентом матеріального постачання на авіаційному заводі в Касселі. Кримінальний радник вирішив скористатися своїми особливими повноваженнями і наказав провести ретельну перевірку решти трьох членів комуністичного осередку в Айзенталі. Після того, як стали відомі їхні імена, він доручив Крапові зайнятися Фредом Лауренцом, а сам узявся за двох інших. Відтоді минуло два місяці.

— Ну? — спитав Кракмеєр і невдоволено подивився на свого Вальдемара, що клював просо. У світлі сонця, що лилося згори крізь високі вікна, обличчя кримінального радника здавалося ще жовтішим. Крап підсів до столу й витяг із папки кілька аркушів.

— Ох і лис, скажу я вам, цей Лауренц,— почав він, явно задоволений результатом своєї роботи.— Дуже хитро зумів замести сліди тоді, у липні 1933 року. Що ж, гадаєте, він зробив? Добровольцем вступив до рейхсверу. Чорт зна, як це йому вдалося. Та хай там як, але влітку тисяча дев'ятсот тридцять п'ятого він уже був унтер-офіцером четвертої ескадрильї першого авіазагону. І саме там розбивалися машини. Ось особова справа цієї пташки.

Кракмеєр кінчиками пальців узяв простягнені йому папери.

Читав, скорчивши гримасу: вісім класів народної школи в Айзенталі, три роки навчання у слюсарні. Не судився, неодружений, лютеранин.

— Води,— кислим голосом зажадав Кракмеєр, не підводячи голови. Так і сидів над папкою заціпенілий, поки повернувся Крап з водою.

— В Іспанії дезертирував з легіону «Кондор»,— з притиском зазначив асистент.— Але найприкріше те, що служив він в одній спеціальній команді. Фельдфебелем. Його прізвище значиться у списку осіб, які володіють державною таємницею. В тому підрозділі деякий час перебувала з особливим дорученням група німецьких учених. Більше нічого не зміг я довідатися. Колеги із СД вважають, що той хлопчина забагато бачив. Вони розшукують його вже кілька місяців.

Кракмеєр поставив на стіл склянку і витер хустиною губи.

— І, звичайно, безуспішно,— засмучено мовив він.— Усі вони партачі. Коли найближчий літак на Мадрід?

— Куди? — Крап спантеличено звів брови.— Але ж у нас ще двоє. Можливо, вони наведуть...

Кракмеєр тихо застогнав, відкинувшись на бильце стільця, і схопився рукою за правий бік.

— А що, гадаєте, я робив останніми тижнями? — урвав він асистента.— Тих двох поки що можете забути. Вони знають небагато. Один був змінним майстром у Юнкерса в Дессау, другий — токарем у Хейнкеля у Варнемюнде.

— На авіаційних заводах? Обидва? Це ж...

— Організований саботаж, що ж іще... Яйце вранці знов було надто круте. Дістаньте соди і два квитки до Мадріда. Ну, йдіть же.

Крап не наважився далі запитувати.

Тільки-но унтерштурмфюрер вийшов з кабінету, Кракмеєр висунув шухляду письмового стола і дістав маленьку чорну скриньку. Постеливши на столі носову хусточку, він вийняв дрібнокаліберного револьвера і заходився дбайливо чистити. Він не брав його в руки від ночі на 10 листопада минулого року. Тоді Кракмеєр із цієї зброї всадив дві кулі у живіт юнакові, котрий із палицею налетів на зграю штурмовиків у цивільному.

Ті під дикий гвалт гнали по вулиці двох роздягнених євреїв — його батька і матір. При згадці про це Кракмеєра нудило. Він не дуже полюбляв такі «операції». Його пристрасть розпалювалася лише тоді, коли треба було поміркувати головою. «Чорна Свічка» — ось де його стихія.

Через два дні, коли спокійні темні води Мансанаресу одсвічували надвечірнім багрянцем, у мадрідському аеропорту йшов на посадку рейсовий пасажирський літак німецької авіакомпанії «Люфтганза». В ресторані аеровокзалу чоловік у добре пошитому кремовому костюмі досить зацікавлено спостерігав крізь вікно, як пілот м'яко садовить на бігову доріжку трьохмоторного Ю-52, зменшує швидкість і нарешті зупиняє білого металевого птаха. Як тільки до боргу літака підкотили невеличкого трапа, начальник відділу головного управління політичної поліції полковник Саласон допив свій лимонад, розгладив тоненьку смужечку чорних вусиків і пішов стрічати гостей.

— Ласкаво просимо до Мадріда! Сподіваюся, що летіли добре,— Полковник привітався з Кракмеєром і його асистентом, що саме стояли перед митником, і одночасно дав знак чиновникові не затримувати прибулих. Саласон два роки навчався у берлінській поліцейській школі і говорив німецькою майже без акценту.

— Дякую,— буркнув Кракмеєр, байдуже роздивляючись довкола. Він не любив смаглявих людей, тому іспанський колега видався йому з першого погляду не симпатичним. Про таких типів ніколи не знаєш, чи не було в них у родоводі якогось Абрама або Ісака. На обличчі кримінального радника ні сліду втоми від тривалого польоту. Поруч із позеленілим асистентом його постійна хвороблива блідість не впадала в око. Та Кракмеєр не звернув ані найменшої уваги на жалюгідний стан підлеглого.— Візьміть валізки, Крапе!

Унтерштурмфюрер мовчки скорився. Взявши себе в руки, він слідом за начальником та іспанцем поплентався з не дуже важкого ношею до виходу, йому здавалось, наче він бреде по коліна в липкому багні.

Сіли в білий спортивний кабріолет, що стояв перед аеровокзалом. Саласон повів його сам, весь час тримаючи ногу на педалі газу. Мов побитий, Крап похитувався на задньому сидінні, а на поворотах конвульсивно затискував долонею рота.

— Трохи перепочиньте, а тоді я заберу вас на вечерю. Запрошено ще кількох друзів. З вашого посольства будуть двоє панів зі своїми дружинами.

Саласон говорив безперестану, ні словом не обмовившись про головне, задля чого прибули гості. Кракмеєр телеграфом повідомив йому ім'я людини, яку гестапо розшукує в Іспанії. «Очевидно, вони не дуже нам довіряють, коли аж удвох притарабанились»,— подумав Саласон. І сам навмисне не поспішав розкривати карти.

— Вам пощастило, друже Кракмеєр. Післязавтра ви зможете полюбуватись нашим доном Альфредо на арені. Не тореадор, а справжнє диво. Самі пересвідчитесь.

— Німець? — спитав Кракмеєр.

— Німець? Дон Альфредо?

Саласона ошелешило таке запитання. Що це — поганий жарт чи зумисна безтактність? Адже ж цей тореадор для Кастілії все одно що національний герой. Саласон, щоправда, хоч і захоплювався гітлерівською Німеччиною, але вже не раз відчув на собі націоналістичну зверхність людей із свастикою. Не вперше чиновники з гестапо стають йому поперек дороги.

— Іспанець, звісно. Навіть із старовинного роду,— сказав він стримано.— Як це вам спало на думку...

— Бо нас тут цікавить лише один німець, пане колего.

Суворий діловий тон Кракмеєра без сумніву означав, що кримінального радника в Мадріді не вабитиме ні корида, ні якийсь інший спосіб гайнування часу.

«Справжній пруссак»,— подумав Саласон. У цій оцінці було трошки й зневаги, але більше пошани до заповзяття в роботі, яким ніколи не відзначався начальник відділу іспанської політичної поліції.

Готель «Алегрія» розташований неподалік Пуерта дель Соль, у самісінькому серці столиці. Саласон провів Кракмеєра і Крапа у вестибюль і, коли вони одержали ключі від своїх номерів, хотів уже розпрощатися. Та кримінальний радник удав, що не помітив простягненої йому руки, повернувся до ліфта і кинутим через плече недбалим «прошу» запропонував Саласону йти разом з ним.

Над переніссям начальника відділу зійшлися дві маленькі зморшки. Він вагався: «Хіба цей ядушний не знає, хто перед ним? Якщо я дозволю так поводитись із собою, то післязавтра він примусить мене чистити йому чоботи». І цього разу ще дошкульніше було уражено його самолюбство. Саласонові спали на думку слова його начальника: «Здається, цьому гауптштурмфюреру СС, кримінальному радникові німецького гестапо, доручено виконати в нас важливу місію. Видно, неабияка штучка той Лауренц. Допомагайте німцям усіма засобами, які є у вашому розпорядженні. І, будь ласка, ніяких ускладнень». Саласон глибоко вдихнув повітря. Отже, ніяких ускладнень! І пішов слідом за німцями до ліфта.

Їхні номери містилися на четвертому поверсі і були з'єднані спільною ванною. Прискіпливо оглянувши кімнати і вибравши собі м'якшу, як йому видалося, постіль, Кракмеєр тимчасово відпустив Крапа. Саласону нетерпеливилось, проте кримінальний радник, не поспішаючи, діставав із чемодана пару картатих глибоких капців, сопів, кректав, поки скинув старомодні черевики, і аж тоді звернувся до нього:

— Ви б щось замовили для нас випити, пане колего.

Саласон ствердно кивнув головою.

— Пиво? Вино? Коньяк?

— Ні, нічого алкогольного! — заперечив дещо шокований Кракмеєр.— Хіба слабенького чаю, якщо ваша ласка. З м'яти або ромашки.

Чай! Саласон на мить відчув свою перевагу. Ні, це таки не справжній пруссак.

Готель «Алегрія», мабуть, належав до першорядних закладів, бо минуло всього кілька хвилин — і струнка темноволоса покоївка принесла чай. Саласон ласим поглядом зміряв молоду жінку. Це помітив кримінальний радник і наморщив носа.

— До діла, колего!

— Вам такі не подобаються?

— Я арієць! — Кракмеєр дістав із нагрудної кишені складений аркуш паперу, до якого була приколота невелика фотокарточка.

— Прошу, йдеться про цього індивіда.

Саласон зиркнув на фото й посміхнувся.

— Арійський індивід. А чому ви вважаєте, що цього Лауренца треба шукати в Іспанії?

— У квітні тисяча дев'ятсот тридцять восьмого року він дезертирував із особливого підрозділу нашого легіону «Кондор», південніше Більбао.

— Значить, червоний. А чом би вам не пошукати його спершу у Франції? В усякому разі, у наших списках його немає.

У серпні 1936 року в Лондоні організувався так званий Комітет по невтручанню, до якого, ніби на глум, увійшли німецькі та італійські агресори. Представлені в ньому імперіалістичні держави уклали в 1938 році угоду, за якою усі іноземні добровольчі загони і з'єднання повинні евакуюватися із Іспанії. На цей час путчисти генерала Франко з допомогою легіону «Кондор» заволоділи значною частиною території країни і захопили важливі стратегічні позиції. І все-таки іспанський народ переміг би, якби лондонська угода виконувалась чесно. Тоді, коли інтернаціональні бригади змушені були залишити країну, жоден солдат, жоден літак чи військовий корабель гітлерівської і муссолінівської армій не були евакуйовані з Іспанії. До того ж багатьох бійців інтернаціональних бригад, що переходили у Францію, було кинуто у концентраційні табори. ...