Анджей Сапковський Відьмак Володарка Озера

We are such stuff

As dreams are made on, and our little life

Is rounded with a sleep^[1].

В. Шекспір

Розділ 1

І їхали вони далі, аж доки не прибули до озера з водами, що розлилися широко й чарівно. А в самій середині того озера побачив Артур руку в білий атлас убрану, що меч, чудово виконаний, тримала. А потім узріли вони панну, яка сміливо ступала по дзеркалу вод.

— Що то за панна така чарівна? — запитав Артур.

— Звуть ту панну Володаркою Озера, — відповів Мерлін.

Томас Мелорі. Смерть Артура

Озеро було зачарованим. Щодо цього не було жодних сумнівів.

По-перше, лежало воно тут-таки, біля входу в закляту долину Кум Пукка, долину таємничу, завжди оповиту туманом, славетну чарами й магічними явищами.

По-друге, досить було просто глянути.

Площина води була глибокою, насиченою й незаймано синьою, воістину наче відшліфований сапфір. Була вона гладенькою, наче дзеркало, такою, що верхівки масиву І Уїтва^[2] у віддзеркаленні виглядали красивіше, ніж у реальності. Від озера віяло цілющим холодом, а величної тиші не порушувало ніщо, навіть плюскіт риби чи крик водного птаха.

Рицар отямився від зачудування. Але замість продовжити шлях по хребту узгір’я, повів коня вниз, до озера. Його наче притягувала магнетична сила чародійства, що дрімало там, унизу, на дні, у безодні вод. Схарапуджений кінь ступав серед розкришених скель, тихим форканням подаючи знак, що магічну ауру відчуває й він.

З’їхавши до самого низу, на пляж, рицар спішився. Тягнучи скакуна за трензеля, наблизився до крайки води, де дрібна хвиля грала між кольоровою рінню.

Сів навпочіпки, захрустівши кольчугою. Полохаючи мальків, рибок малесеньких і живих, наче голки, набрав води в складені долоні. Пив обережно й поволі, від крижано-холодної води дерев’яніли губи і язик, віддавало в зуби.

Коли він зачерпнув знову, долетів до нього звук, що пронісся поверхнею озера. Він підвів голову. Кінь зафоркав, наче підтвердивши, що почув те й він.

Рицар прислухався. Ні, то була не ілюзія. Те, що він чув, було співом. Співала жінка. Навіть, скоріше, дівчина.

Рицар, як усі рицарі, вихований був на піснях бардів і рицарських романах. А там у дев’яти з десяти випадків дівочий спів чи крики були принадою, а рицарі, які йшли на відлуння, регулярно потрапляли в пастки. Нерідко — у смертельні.

Але цікавість перемогла. Рицареві, врешті-решт, було лише дев’ятнадцять. Був він дуже відважний і дуже нерозсудливий. Славетний першим, відомий був отим другим.

Він перевірив, чи добре ходить у піхвах меч, після чого потягнув коня й рушив пляжем у напрямку, звідки долинав спів. Далеко йти не довелося.

Берег тут був завалений ератичними валунами, темними, вигладженими до блиску, наче іграшками велетнів, недбало кинутими сюди або й забутими тут після закінчення забави. Деяке каміння лежало у водах озера, чорніло під прозорою поверхнею. Деяке виступало над поверхнею, омиване хвилями, і виглядало наче хребти левіафанів. Але найбільше каміння лежало на березі, від пляжу ген до лісу. Частина зарилася в пісок, лише трохи над ним здіймаючись, так, що про справжні розміри валунів можна було лише здогадуватися.

Спів, який рицар почув, долинав саме з-поза тих, прибережних каменів. А дівчина, яка співала, залишалася невидимою. Він потягнув коня, тримаючи його за мундштук і ніздрі, аби той не форкав і не іржав.

Одяг дівчини спочивав на одному з каменів, занурених у воду, пласкому, наче стіл. Сама вона, гола й занурена по пояс, милася, плюскаючись і приспівуючи при тому. Слів рицар не розпізнав.

І не дивно.

Дівчина — він би голову на те заклав — не була людиною з плоті й крові. Свідчило про це худеньке тіло, дивний колір волосся й голос. Хлопець був упевнений, що якби вона озирнулася, він би побачив великі мигдалеві очі. А якби відгорнула зі скроні попелясте волосся, то точно помітив би гострі, шпичасті кінчики вушної раковини.

То була мешканка Фаері. Фея. Одна з Тілвіт Тег. Одна з тих, кого пікти й ірландці звали Даойне Ші, Народом Пагорбів. Одна з тих, кого сакси звали ельфами.

Дівчина на мить перестала співати, занурилася по шию, запирхала й надзвичайно по-простацьки вилаялася. Утім, рицаря це не обдурило. Феї, як воно всюди відомо, уміли лаятися по-людськи. Куди гірше за конюхів. До того ж такі прокляття часто були вступом до якихось злостивих жартиків, любов’ю до яких феї славилися — наприклад, збільшити комусь носа до розмірів огірка-насінника або зменшити комусь чоловічу гордість до розмірів бобового зернятка.

Рицар не мав потреби ні в першому, ні в другому. Він приготувався вже тихенько відступити, аж раптом його зрадив кінь. Ні, не його власний жеребчик, утримуваний за ніздрі: він поводився спокійно й тихенько, наче миша. Зрадив його кінь феї — ворона кобила, яку рицар спершу й не помітив поміж валунами. Тепер смолисто-чорна кобилка вдарила копитом об каміння й привітально заіржала. Жеребчик рицаря трусонув головою й ввічливо відповів. Аж відлуння по воді пішло.

Фея вистрибнула з води, на мить демонструючи рицареві милі для ока округлості. Кинулася до скелі, на якій лежав її одяг. Але замість того, щоб підхопити якусь там сорочку й скромно прикритися, ельфійка вхопила меч і зі скреготом видобула з піхов, справляючись із залізом на диво вміло. Тривало те коротку мить, по якій фея присіла — навпочіпки чи на коліна, ховаючись у воді аж по ніс і виставивши над поверхнею випростану руку з мечем.

Рицар отямився, відпустив вуздечку й зігнув коліно, стаючи на мокрий пісок, бо відразу зрозумів, кого він тут зустрів.

— Слався, — забелькотів він, простягаючи руку. — То велика для мене честь… Величезна, о Володарко Озера. Меч той я прийму…

— А може б, ти підвівся та відвернувся, га? — Фея вистромила рота над водою. — Може б, ти перестав вирячуватися й дозволив мені вдягнутися?

Він послухався.

Чув, як вона хлюпає, виходячи з води, як шелестить одягом, як тихенько лається, натягаючи його на мокре тіло. Він же дивився на чорну кобилу з шерстю гладенькою та лискучою, наче крило ворона. Беззаперечно був то кінь шляхетної породи, беззаперечно швидкий, наче вітер. Беззаперечно зачарований. Беззаперечно мав жити у Фаері, як і його володарка.

— Можеш озирнутися.

— Володарко Озера…

— І назватися.

— Я Галахад з Каер Беніку. Рицар короля Артура, володаря замку Камелот, володаря Літнього Краю, а також Думнонії, Дифнейнта, Повіссу, Дифеду…

— А Темерія? — урвала вона його. — Реданія, Ривія, Едірн? Нільфгард? Ці назви говорять тобі хоча б щось?

— Ні. Я ніколи про них не чув.

Вона стенула плечима. У руці, окрім меча, тримала чоботи й сорочку, випрану й викручену.

— Так я й думала. А який нині маємо день року?

— Нині, — він роззявив рота, геть здивований, — друга повня по Бельтану… Володарко…

— Цірі, — виправила вона його машинально, крутячи руками, аби одяг краще влігся на мокрій шкірі. Говорила вона дивно, очі мала зелені й великі…

Рефлекторно відгорнула мокре волосся, а рицар мимоволі зітхнув. Не тільки тому, що вухо її виявилося звичайним, людським і жодним чином не ельфійським. Щоку мала знівечену великим бридким шрамом. Її було поранено. Але чи можна поранити фею?

Вона помітила той погляд, примружила очі й зморщила носа.

— Шрам, авжеж! — сказала зі своїм дивним акцентом. — Чому в тебе такий наляканий погляд? Аж така дивна справа для рицаря той шрам? Чи, може, він настільки бридкий?

Він повільно обіруч зняв кольчужний каптур, відгорнув волосся.

— То справа воістину для рицаря не дивна, — сказав, не без юнацьких гордощів демонструючи власний, ледь загоєний шрам, що тягнувся від скроні до щелепи. — А бридкі лише шрами на честі. Я — Галахад, син Ланселота дю Лак й Елайни, дочки короля Пеллеса, пана в Каер Беніку. Рану цю завдав мені Бреун Безжальний, безчесний мучитель панянок, перш ніж повалив я його в чесному поєдинку. І насправді годен я прийняти з рук твоїх той меч, Володарко Озера…

— Вибач?

— Меч. Я готовий його прийняти.

— Це мій меч. Я не дозволяю нікому його торкатися.

— Але…

— Але що?

— Володарка Озера завжди… Вона ж завжди виринає з глибин і дарує меч.

Деякий час вона мовчала.

— Розумію, — сказала нарешті. — Що ж, скільки країн, стільки звичаїв. Прикро мені, Галахаде, чи як там тебе, але, схоже, натрапив ти не на ту Володарку, що треба. Я нічого не роздаю. І не дозволяю відбирати в себе. Це щоб усе було зрозуміло.

— Але ж, — відважився він, — ви прибули з Фаері, Володарко, чи не так?

— Я прибула, — сказала вона за мить, а її зелені очі, здавалося, вдивлялися в безодню простору й часу. — Я прибула з Рівії, з однойменного міста. З-над озера Лох Ескалотт. Припливла я човном. Був туман. Берегів я не бачила. Тільки чула іржання Кельпі… Моєї кобили, яка бігла слідом за мною.

Вона розправила на камені мокру сорочку. А рицар знову зітхнув. Сорочка була випрана, але не дуже добре. Усе ще видно було на ній патьоки крові.

— Принесла мене сюди річкова течія, — продовжила дівчина, чи не бачачи, що він помітив, чи вдаючи, що не бачить. — Річкова течія й чари єдинорога… Як зветься це озеро?

— Не знаю, — зізнався він. — Тут стільки озер, у Гвинедді…

— У Гвинедді?

— Авжеж. Ото нагорі І Уїтва. Якщо мати її по ліву руку і їхати лісами, то за два дні доберешся до Дінас Дінллею, а далі — до Каер Даталю. А річка… Найближча річка — це…

— Неважливо, як зветься найближча річка. Ти маєш якусь їжу, Галахаде? Я просто помираю від голоду.

* * *

— Чому ти так на мене дивишся? Боїшся, що я зникну? Що полечу в засвіти разом із твоїми сухарем та ковбасою з яловичини? Не бійся. У моєму власному світі я трохи погралася з призначенням, втручаючись у нього, тому певний час не слід мені там з’являтися. Якийсь час побуду у твоєму. У світі, де вночі можна не шукати на небі Дракона чи Сім Кіз. У якому зараз друга повня після Бельтану. Чому, питаю, ти так на мене дивишся?

— Я не знав, що феї їдять.

— Феї, чародійки й ельфійки. Усі їдять. П’ють. І всяке таке.

— Перепрошую?

— Неважливо.

Чим уважніше він на неї дивився, тим більше втрачала вона чарівну ауру, тим більше людською й звичайною робилася, майже ординарною. Утім, він знав, що вона не така, не може такою бути. Не зустрічають ординарних дівчат біля підніжжя І Уїтва, в околицях Кум Пукка, які голими купаються в гірських озерах і перуть закривавлені сорочки. Неважливо, як ця дівчина виглядає, але земною істотою вона бути не може. І все ж Галахад уже цілком вільно й без побожного остраху дивився на її мишасте волосся, яке зараз, коли висохло, лисніло на його здивування пасмами сріблясто-білої сивини. На її худі руки, малий носик і бліді вуста, на її чоловічий одяг трохи дивного крою, пошитий із незвичної тканини з небувало щільним плетенням. На її меч дивної конструкції і з дивним орнаментом, що аж ніяк не скидався на парадну іграшку. На її босі ноги, обліплені засохлим піском із пляжу.

— Для ясності, — відізвалася вона, тручи стопою об стопу. — Я не ельфійка. А чародійка, чи то фея, я… трохи нетипова. Е-е-е… та хіба й зовсім нею не є.

— Насправді шкода.

— І чого тобі шкода?

— Кажуть… — Він почервонів і затнувся. — Кажуть, що феї, коли їм випаде зустріти юнаків, ведуть їх до Ельфланду й там… Під кущем ліщини на ковдрі з моху наказують із собою поєднатися…

— Розумію. — Вона швидко глянула на нього, після чого відкусила добрячий шмат від ковбаси.

— Щодо Країни Ельфів, — сказала, проковтнувши шмат, — то якийсь час тому я звідти втекла й зовсім не поспішаю туди повертатися. А щодо поєднання на ковдрі з моху… Схоже, Галахаде, ти й справді натрапив не на ту Володарку, що треба. І тим не менш красно дякую тобі за добрі наміри.

— Володарко! Я не хотів образити…

— Не виправдовуйся.

— Усе через те, — пробелькотів він, — що ти чарівно красива.

— Дякую знову. Але все ж так воно не станеться, як тобі бажається.

Вони деякий час мовчали. Було тепло. Сонце стояло в зеніті, приємно нагрівало каміння. Легенький вітерець збрижив поверхню озера.

— Що значить… — відізвався раптом Галахад дивно екзальтованим голосом. — Що значить спис зі скривавленим вістрям? Що значить і чому страждає Король із пробитим стеґном? Що значить панна в білому, яка несе Грааль, срібну тарілку?..

— А ти все ж, — перервала вона його, — добре почуваєшся?

— Я тільки запитую.

— А я твого запитання не розумію. То якийсь умовний пароль? Сигнал, за яким розпізнають утаємничених? Поясни, будь ласка.

— Не зумію.

— Тоді навіщо ти питав?

— Бо це… — Він затнувся. — Ну, коротко кажучи… Один із наших не запитав, маючи оказію. Язик у роті в нього зав’яз чи, може, хлопець застидався… Не запитав, і через те була купа неприємностей. Тож ми тепер завжди питаємо. Про всяк випадок.

* * *

— У цьому світі є чародії? Ну, знаєш, ті, які практикують магію. Маги. Відаючі.

— Є Мерлін. І Моргана. Але Моргана зла.

— А Мерлін?

— Середньо.

— Знаєш, де його знайти?

— Аякже! У Камелоті. При дворі короля Артура. Я саме туди їду.

— Далеко?

— Звідси до Повіссу, до річки Гафрен, потім за течією Гафрену до Ґлевуму, над морем Сабріни, а звідти вже близько до рівнин Літнього Краю. Усього якихось десять днів їзди…

— Задалеко.

— Можна, — він зробив паузу, — трохи скоротити шлях, поїхавши крізь Кум Пукка. Але то заклята долина. Там страшно. Живуть там І Дінан Бах Тег, злостиві карлики…

— А ти що, меч носиш для краси?

— А що з мечем проти чарів поробиш?

— Поробиш, поробиш, не бійся. Я відьмачка. Чув колись? Ех, звісно, що не чув. А твоїх карликів я не боюся. Серед ґномів у мене чимало знайомих.

«Ну аякже», — подумав він.

* * *

— Володарко Озера?

— Мене звати Цірі. Не називай мене Володаркою Озера. То викликає в мене не найкращі асоціації. Так мене звали вони, у Країні… Як там ти назвав ту країну?

— Фаері. Або ж, як звуть її друїди, Аннун. А сакси кажуть «Ельфланд».

— Ельфланд… — Вона накрила плечі отриманим від нього піктським картатим пледом. — Я там була, віриш? Увійшла до Вежі Ластівки й бац — уже була серед ельфів. І власне вони так мене називали. Володаркою Озера. Те мені навіть подобалося спочатку. Я тим пишалася. До тої миті, як зрозуміла, що в тій країні, у тій вежі й над тим озером, ніяка я не Володарка, а тільки в’язень.

— Чи це там ти, — не витримав він, — поплямувала сорочку кров’ю?

Вона довго мовчала.

— Ні, — сказала нарешті, а голос її, здалося, трохи затремтів. — Не там. А ти уважний. Що ж, від правди не втечеш, нема чого ховати голову в пісок… Так, Галахаде. Останнім часом я її плямувала досить часто. Кров’ю ворогів, яких я вбивала. І кров’ю близьких, яких намагалася рятувати… І які помирали на моїх руках… Чому ти так на мене дивишся?

— Не знаю, чи ти божество, чи панна смертна… Чи ти одна з богинь… Але якщо ти мешканка земної юдолі…

— До справи, будь ласка.

— Я хотів би, — очі Галахада розгорілися, — почути твою історію. Чи захочеш розповісти мені її, Володарко?

— Вона довга.

— Маємо час.

— І вона не дуже добре закінчується.

— Не вірю.

— Чому?

— Ти співала, коли купалася в озері.

— Ти спостережливий. — Вона відвернулася, стиснула губи, а обличчя її раптом скорчилося й стало некрасивим. — Так, ти спостережливий. Але дуже наївний.

— Розкажи мені свою історію. Прошу.

— Що ж, — зітхнула вона. — Добре, якщо бажаєш… Розповім.

Вона всілася зручніше. І він також усівся зручніше. Коні ходили край лісу, пощипуючи траву та кущі.

— Від початку, — попросив Галахад. — Від самого початку.

— Ця історія, — сказала вона за мить, щільніше загортаючись у піктський плед, — усе більше здається мені історією, що не має початку. Тож я не впевнена, чи вона взагалі скінчилася. Мусиш ти про те знати: страшенно переплуталося в ній минуле з майбутнім. Один ельф розповідав мені навіть, що воно як із тим змієм, який ухопився зубами за власний хвіст. Той змій, знай, зветься Уроборос. А те, що він кусає свій хвіст, значить, що коло замкнулося. У будь-якому моменті часу криється минуле, теперішнє та майбутнє. У кожному моменті часу криється вічність. Розумієш?

— Ні.

— Нічого.

Розділ 2

Істинно повідаю вам: хто вірить снам, той наче людина, яка бажає зловити вітер чи тінь схопити. Обманюється образом ілюзорним, кривим дзеркалом, що бреше або ж мовить недоречності, наче жінка, коли народжує. Тож дурень той, хто марам сонним віру дає й дорогою обману ступає.

Але ж і той, хто сни пустими вважає й не вірить їм анітрохи, також нерозумно чинить. Бо ж якби сни жодного значення не мали, то навіщо б боги, нас створюючи, здатність до сновидіння нам давали?

Мудрості пророка Лободи, 34:1

All we see or seem

Is but a dream within a dream^[3].

Едгар Алан По

Вітерець збрижив поверхню озера, що парувало, наче казан, погнав нею клоччя розірваного туману. Кочети скрипіли й шурхали ритмічно, пера весел, що раз у раз показувалися з-під води, сяяли градом блискучих крапельок.

Кондвірамурс виставила руку за борт. Човен плив із настільки черепашачою швидкістю, що вода ледь збурилася й плеснула їй у долоню.

— Ах-ах, — сказала вона, вкладаючи в голос стільки сарказму, скільки вдалося. — Що за швидкість! Ледь не летимо по хвилях. Аж голова обертом іде!

Весляр — низький, присадкуватий і міцний чолов’яга — щось гнівно й невиразно буркнув у відповідь, навіть не підводячи голови, порослої сивуватим і крученим, наче каракуль, волоссям. Адептці вже геть набридли те буркання, хрипіння та стогони, якими цей грубіян відповідав на її запитання відтоді, як вона зійшла на човен.

— Обережніше, — процідила, ледь втримуючи спокій. — Від такого швидкого веслування й мокрець підхопити можна.

Цього разу чоловік підвів обличчя, загоріле, темне, наче дублена шкіра. Забурчав, закашляв, рухом підборіддя, укритого сивою щетиною, указав на приладжене до борту дерев’яне мотовило й лінь, що зникав під водою й напинався відповідно до руху човна. Схоже, переконаний, що пояснення це вичерпне, поновив веслування. У тому самому ритмі, що й раніше. Весла вгору. Перерва. Весла на півпера у воду. Друга перерва. Ривок. Перерва ще довша.

— Ага, — повільно промовила Кондвірамурс, дивлячись у небо. — Розумію. Важливою є блешня, яку ти тягнеш за човном — із необхідною швидкістю й відповідно глибоко. Важливою є риболовля. Решта неважлива.

Було це настільки очевидно, що чоловік навіть не завдав собі клопоту, щоб хоча б бурчати чи кашляти.

— Що ж, кого може обходити, — продовжувала свій монолог Кондвірамурс, — що я цілу ніч на ногах? Що я голодна? Що зад у мене болить і свербить від твердої й мокрої лавки? Що хочеться мені пісяти? Ні, важлива лише риболовля по дорозі. Зрештою, безглузда. Нічого не вчепиться на блешню, яку тягнеш серединою плеса, потоком двадцятисажневої глибини.

Чоловік підвів голову, паскудно подивився на неї й забурчав аж надто сильно. Кондвірамурс блиснула зубками, рада за себе. Грубіян продовжував веслувати повільно, як і раніше. Але тепер він був розлючений.

Вона вмостилася на кормовій лавочці й поклала ногу на ногу. Так, аби в розрізі сукні було видно побільше.

Чоловік забурчав, затиснув на веслах грубі долоні, удаючи, що дивиться тільки на лінь мотовила. Темп веслування, зрозуміло, і не думав прискорюватися. Адептка зітхнула, відмовившись від свого, і зайнялася спогляданням неба.

Кочети поскрипували, діамантові крапельки спадали з весел.

У серпанку, що швидко підіймався, замаячив абрис острова. І темний, пузатий обеліск вежі, що здіймалася на ньому. Грубіян, хоча сидів спиною й не оглядався, невідомо як зрозумів, що вони вже майже на місці. Неквапно поклав весла на борти, підвівся, почав потроху накручувати лінь на мотовило. Кондвірамурс, усе ще з ногою на нозі, посвистувала, дивлячись у небо.

Чоловік звив лінь до кінця, оглянув блешню — чималу латунну вигнуту бляшку, озброєну потрійним гаком із хвостиком із червоної вовни.

— Йой-йой, — промовила солоденько Кондвірамурс. — Нічого не впіймалося, йой, як шкода. Цікаво, чого б то був такий нефарт? Може, човен плив надто швидко?

Чоловік окинув її поглядом, який містив чимало огидних речей. Усівся, загарчав, сплюнув за борт, схопив весла сукатими лапами, міцно вигнув спину. Весла хлюпнули, застукотіли в кречетах, човен помчав озером, наче стріла, вода з шумом розходилася від носа, вирами кипіла за кормою. Чверть перестрілу, що відділяла їх від острова, подолали вони за час, коротший, ніж два буркання, а на каміння човен виїхав із таким розгоном, що Кондвірамурс упала з лавки.

Чолов’яга забурчав, загарчав і сплюнув. Адептка знала, що в перекладі мовою цивілізованих людей це значило: «Геть із мого човна, відьмо-мудрачко».

Також знала, що на те, аби винесли її на руках, можна не розраховувати. Зняла туфельки, провокаційно високо підкотила сукню й вийшла. Проковтнула прокляття, коли шкаралупа черепашок боляче вп’ялася їй у стопи.

— Дякую, — сказала крізь зціплені зуби, — за поїздку.

Не чекаючи бурчання у відповідь і не озираючись, босоніж пішла в напрямку кам’яних сходів. Усі незручності й проблеми пройшли й пролетіли без сліду, виметені піднесенням, що в ній здіймалося. Вона ж була на острові Ініс Вітре, на озері Лох Блест. Була на місці майже легендарному, куди доводилося добиратися навіть небагатьом обраним.

Уранішній серпанок повністю розвіявся, крізь матове небо все сильніше просвічувала червона куля сонця. Навколо машикулів вежі кружляли з вереском чайки, літали стрижі.

Нагорі сходів, що вели з пляжу на терасу, зіперта на скульптуру химери, що, вишкірившись, сиділа навпочіпки, стояла Німуе.

Володарка Озера.

* * *

Була вона худорлявою й низькою, зростом не більше п’яти футів. Кондвірамурс чула про те, що замолоду звали її Ліктик, а тепер знала, що прізвисько те було точним. Але була вона також і впевненою, що принаймні з півстоліття ніхто вже не наважувався називати так малу чародійку.

— Я Кондвірамурс Тілли, — відрекомендувалася вона з уклоном, трохи стурбовано й усе ще з туфельками в руках. — Я рада, що можу бути гостем на твоєму острові, Володарко Озера.

— Німуе, — спокійно виправила її мала магічка. — Німуе, не більше. Титул й еполети можемо й не згадувати, панно Тілли.

— Тоді я — Кондвірамурс. Кондвірамурс, нічого більше.

— Тож, Кондвірамурс, порозмовляємо за сніданком. Мені здається, що ти зголодніла.

— Не заперечуватиму.

* * *

На сніданок були білий сир, зелена цибуля, яйця, молоко й житній хліб, які подали дві молоденькі тихенькі служниці, які пахли крохмалем. Кондвірамурс їла, відчуваючи на собі погляд маленької чародійки.

— Вежа, — повільно говорила Німуе, слідкуючи за кожним її рухом і чи не за кожним шматком, покладеним до рота, — має шість поверхів, з яких один — під землею. Твоя кімната міститься на другому надземному, є там усі потрібні для життя зручності. Партер, як бачиш, то частина господарча, також тут розташовані помешкання для слуг. Підземелля, як і перший та третій поверхи, то лабораторія, бібліотека й галерея. До всіх поверхів і приміщень, що там наявні, ти маєш право входити й необмежений доступ, можеш використовувати їх й усе, що там міститься, коли забажаєш і так, як забажаєш.

— Я зрозуміла. Дякую.

— На двох найвищих поверхах розташовано мої приватні кімнати й мою приватну майстерню. То абсолютно приватні приміщення. Щоб уникнути непорозумінь, я дуже чутлива до таких справ.

— Я то шануватиму.

Німуе повернула голову до вікна, у яке видно було Буркітливого Пана Весляра, який упорався вже з багажем Кондвірамурс, а тепер вантажив на човен вудилища, мотовила, підсаки, сітки та інше риболовецьке спорядження.

— Я трохи старомодна, — продовжувала магічка, — але окремими речами звикла користатися винятково сама. Щіточкою для зубів, наприклад. Приватними кімнатами, бібліотекою, туалетом. І Королем-Рибалкою. Прошу, не намагайся скористатися Королем-Рибалкою.

Кондвірамурс ледь не похлинулася молоком. Обличчя Німуе нічого не виражало.

— А якщо… — продовжила вона раніше, ніж дівчина повернула собі можливість говорити. — Якщо він спробує скористатися тобою, відмов.

Кондвірамурс, проковтнувши нарешті, швидко кивнула, втримавшись від будь-якого коментаря. Хоча ледь стрималася, аби не бовкнути, що не полюбляє рибалок, до того ж грубіянів. І тих, у кого голова обсипана сивиною біленькою, наче сир.

— Та-а-ак, — промовила протяжно Німуе. — Тож інтродукція в нас уже позаду. Час перейти до справ конкретних. Тобі цікаво, чому з-поміж усіх кандидаток я вибрала саме тебе?

Кондвірамурс, якщо взагалі задумувалася над відповіддю, то лише тому, щоб не вибрати занадто самовпевнену. Утім, швидко дійшла висновку, що стосовно Німуе навіть дещиця фальшивої скромності виявиться занадто фальшивою.

— Я найкраща сняча^[4] в академії, — відповіла вона холодно, по суті й не хвастаючись. — А на третьому році я займала другу позицію серед онейроманток.

— Я могла взяти ту, яка займала першу позицію. — Німуе й справді була щирою аж до болю. — До речі, пропонували мені саме оту приму, дещо з натиском, бо вона ж важлива донечка якогось важняка. А як ідеться про сніння й онейроскопію, то ти ж, дорогоцінна Кондвірамурс, знаєш, що цей дар досить примхливий. Фіаско може спіткати навіть найкращу зі снячих.

Кондвірамурс зуміла стримати за зубами відповідь, що її фіаско можна порахувати на пальцях однієї руки. Усе ж розмовляла вона з майстринею. Знай пропорції, мосці пані, як казав один із професорів академії, ерудит.

Німуе легким кивком похвалила її мовчання.

— Я захопила «язика» в академії, — сказала за мить. — Тому знаю, що для того, щоб бачити сни, ти не маєш використовувати наркотичні засоби. Це мене тішить, бо наркотиків не полюбляю.

— Я сню без жодних порошків, — підтвердила з відтінком гордощів Кондвірамурс. — Для онейроскопії мені досить мати гачка.

— Прошу?

— Ну, гачка. — Адептка кашлянула. — Значить, предмет, який якось пов’язаний із тим, про що я маю побачити сон. Якась річ. Або картина…

— Картина?

— Ага. Я непогано сню на картини.

— О, — усміхнулася Німуе. — Якщо вже картина допоможе, то клопотів не буде. Раз ти вже впоралася зі сніданням, то ходімо, найкраща сняча й друга серед онейроманток. Буде добре, якщо я без зволікання поясню тобі інші причини, з яких обрала за асистентку саме тебе.

Від кам’яних стін тягнуло холодом, від якого не рятували ані важкезні гобелени, ані потемнілі панелі. Кам’яна підлога холодила ноги крізь підошви туфельок.

— За тими дверима, — недбало вказала Німуе, — лабораторія. Як я казала, ти можеш користатися нею, коли забажаєш. Зрозуміло, я наполягаю на обережності. Помірність особливо важлива, коли змушуєш мітлу носити воду.

Кондвірамурс ґречно захихотіла, хоча жарт був бородатим. Усі менторки набридали підопічним дотепами про міфічні халепи міфічного учня чорнокнижника.

Сходи звивалися вгору, наче морський змій, і, здавалося, були нескінченними. І крутими. Раніше, ніж вони дісталися до місця, Кондвірамурс спітніла та разів сто збила дихання. По Німуе того зусилля не було помітно взагалі.

— Сюди, прошу. — Вона відчинила дубові двері. — Обережно, поріг.

Кондвірамурс увійшла й зітхнула.

Кімната була галереєю. Її стіни від стелі до підлоги було завішено картинами. Висіли там великі старі, потріскані та облущені олійні полотна, мініатюри, зжовклі малюнки та гравюри, збляклі акварелі та сепії. Також були там модерні гуаші й темпери живих кольорів, строгі у своїх лініях акватинти й аквафорти, літографії та контрастні мецотінти, що притягували погляд виразними плямами пітьми.

Німуе затрималася перед картиною, що висіла найближче до дверей. На ній було зображено групу, зібрану під величезним деревом. Магічка глянула на полотно, потім на Кондвірамурс, а її мовчазний погляд був надзвичайно красномовним.

— Любисток, — адептка, з місця вловивши, у чому справа, не змусила себе чекати, — співає балади під дубом Блеоберісом.

Німуе усміхнулася й кивнула. І зробила крок, затримавшись перед наступною картиною. Акварель. Символізм. Дві жіночі фігури на пагорбі. Над ними кружляють чайки, під ними, на схилах пагорба, хоровод тіней.

— Цірі й Трісс Мерігольд, пророче видіння в Каер Морені.

Усмішка, кивок, крок, наступна картина. Вершник на коні галопує повз ряди кривих вільх, що тягнуть до нього руки-суччя. Кондвірамурс відчула, як її прошивають дрижаки.

— Цірі… Гм… То, певно, її гонитва назустріч Ґеральту на фермі половинчика Гофмаєра.

Наступна картина, тьмяна олія. Баталістика.

— Ґеральт і Кагір боронять міст на Ярузі.

Потім пішло швидко.

— Йеннефер і Цірі, їхня перша зустріч у храмі Мелітеле. Любисток і дріада Ейтне в лісі Брокілон. Дружина Ґеральта в завірюсі на перевалі Мальхойр…

— Браво, досконало, — урвала Німуе. — Чудове знання легенди. І тепер знаєш другу причину, через яку тут опинилася ти, а не хтось інший.

* * *

Над ебеновим столиком, за який вони всілися, домінувало велике баталістичне полотно, на якому було зображено, здається, битву під Бренною, якийсь ключовий момент баталії, чи ж то чиюсь кітчувато героїчну смерть. Полотно, без сумніву, було твором Міколая Кертози, упізнаване за експресією, перфекційною точністю кожної деталі й типовими для художника люмінесцентними ефектами.

— Авжеж, я знаю легенду про відьмака й відьмачку, — відповіла Кондвірамурс. — Я знаю її, не побоюся цього слова, напам’ять. Іще підлітком я закохалася в цю історію, зачитувалася нею. І марила, аби бути Йеннефер. Утім, залишуся щирою: якщо навіть і було то кохання з першого погляду, якщо навіть було воно вибухово-палким… не було воно вічним.

Німуе здійняла брови.

— Я пізнавала ту історію, — продовжувала Кондвірамурс, — у популярних скороченнях й у версіях для молоді, у стислих і спрощених ad usum delphini^[5]. Потім, зрозуміло, я взялася за так звані версії серйозні й повні. Розширені аж до меж необхідного, а інколи й за ті межі. Тоді ж завзятість поступилася холодній рефлексії, а дика пристрасть — чомусь подібному до подружніх обов’язків. Якщо розумієш, що я маю на увазі.

Німуе ледь помітним кивком підтвердила, що розуміє.

— Підсумовуючи, я віддаю перевагу тим казанням, що послідовніше дотримуються легендарної конвенції, не змішують перекази з реальністю, не намагаються схрещувати прості й однолінійні мораліте-казки з глибоко неморальною історичною правдою. Я віддаю перевагу легендам, до яких не дописують післямову енциклопедисти, археологи та історики. Тим, чия конвенція вільна від експериментів. Я віддаю перевагу тим з них, де принци видираються на Скляну гору, цілують принцес, які сплять, ті пробуджуються, й обоє потім живуть довго й щасливо. Саме так, а не інакше має закінчуватися легенда… Чийого пензля отой портрет Цірі? Отой en pied^[6]?

— Немає жодного портрета Цірі. — Голос малої чародійки був беземоційно діловим. — Ані тут, ані десь-інде у світі. Не зберігся жоден портрет, жодна мініатюра, намальована тим, хто міг би Цірі бачити, знати чи хоча б пам’ятати. Портрет en pied представляє Паветту, матір Цірі, а намалював його ґном Руїз Дорріт, придворний художник володарів Цінтри. Відомо, що Дорріт писав портрет Цірі в десять років, також en pied, але полотно, що звалося «Інфанта з хортом», на жаль, зникло. Утім, повернімося до легенди й твого до неї ставлення. І того, чим, по твоєму, легенда має закінчуватися.

— Закінчуватися вона має добре, — пристрасно сказала Кондвірамурс. — Добро й праведність мають тріумфувати, зло має бути остаточно й повністю покараним, кохання має поєднати коханців до кінця їхнього життя. І ніхто з позитивних героїв, зараза, не може загинути! А легенда про Цірі? Як вона закінчується?

— А як власне?

Кондвірамурс на мить заніміла. Не очікувала на таке запитання, відчувала в ньому тест, перевірку, пастку. Мовчала, не бажаючи в ту пастку потрапити.

Як закінчується легенда про Ґеральта й Цірі? Адже кожен те знає.

Вона дивилася на темні відтінки акварелі, що зображувала безформну барку, що суне затягненою опарами поверхнею озера, барку, яку підганяє довгою тичкою жінка, змальована як чорна фігура.

Саме так і закінчується та легенда. Саме так.

Німуе читала в її думках.

— Не обов’язково, Кондвірамурс. Це зовсім не обов’язково.

* * *

— Легенду, — почала Німуе, — я почула з уст мандрівного казкаря. Я сільська дитина, четверта дочка сільського стельмаха. Ті хвилини, коли в нашому селі гостював казкар Посвист, перекоти-дід, були найкращими хвилинами мого дитинства. Можна було відпочити від важкої праці, очима душі побачити ті казкові дива, побачити той далекий світ… Світ чарівний і чудовий… Віддаленішій і чудовішій навіть за ярмарок у містечку, віддаленому на дев’ять миль.

Мала я тоді якихось шість чи сім років. Найстарша моя сестра мала чотирнадцять і вже була кривою від згорбленого сидіння над роботою. Бабська доля! До цього готували нас, дівчаток, змалечку! Горбитися! Вічно горбитися, горбитися й гнутися над роботою, над дитиною, над тягарем черева, яке хлоп поправляє тобі, ледве ти здужала відійти від пологів…

…Це ті старцівські оповістки привели до того, що стала я прагнути чогось більшого, ніж горб і важка праця, марити про щось більше, ніж врожай, чоловік і діти. Першою книжкою, що я купила за продані ожини, власноруч зібрані в лісі, була легенда про Цірі. Версія, як це ти красиво назвала, у популярному скороченні, для дітей, обрізана ad usum delphini. Була то версія саме на мій розум. Читала я ледь-ледь. Але й тоді вже знала, чого хочу. Хотіла я бути такою, як Філіппа Ейльгарт, як Шеала де Танкарвіль, як Ассіре вар Анагід…

Обидві глянули на гуаш, що зображала замкову залу, занурену в легеньке chiaroscuro, стіл і жінок, які за тим столом сиділи. Легендарних жінок.

— В академії, — продовжила Німуе, — до якої, зрештою, вступила тільки з другої спроби, я займалася тим міфом лише в аспекті Великої Ложі на заняттях з історії магії. На читання для насолоди спершу я просто не мала часу: мусила лупати ту скелю з усіх сил, щоб… Щоб не відстати від донечок графів і банкірів, яким усе давалося легко, які сміялися з дівчини із села…

Вона замовкла й з тріском почала виламувати собі пальці.

— Врешті, — продовжила, — час на читання я знайшла, але тоді зрозуміла, що перипетії Ґеральта й Цірі цікавлять мене куди менше, ніж у дитинстві. З’явився той самий синдром, що й у тебе. Як ти то назвала? Подружній обов’язок? Так воно було до моменту…

Вона замовкла й потерла обличчя. Кондвірамурс зі здивуванням помітила, що рука Володарки Озера тремтить.

— Було мені десь вісімнадцять років, коли… Коли дещо сталося. Дещо, через що легенда про Цірі для мене ожила. Через що я почала займатися нею серйозно й науково. Через що присвятила їй життя.

Адептка мовчала, хоча всередині аж кипіла від цікавості.

— Не вдавай, що не знаєш, — сказала гірко Німуе. — Адже всім відомо, що Володарка Озера охоплена майже хворобливою пристрастю до легенди про Цірі. Усі пліткують про те, як нестрашне спочатку дивацтво переродилося на щось подібне до наркотичної залежності чи майже манії. У тих плітках є чимало правди, дорогоцінна моя Кондвірамурс, чимало правди! А ти, раз я вибрала тебе за асистентку, також під ту манію й залежність потрапиш. Бо я стану того вимагати. Принаймні на час практики. Розумієш?

Адептка підтвердила кивком.

— Тобі здається, що розумієш, — Німуе опанувала себе й охолонула. — Але я тобі те поясню. Поступово. А як надійде час, то поясню зовсім усе. Поки ж…

Вона урвалася, глянула у вікно, на озеро, на чорну риску човна Короля-Рибалки, що чітко вирізнялася на золоті переливчастої поверхні вод.

— Поки відпочинь. Оглянь галерею. У шафах та вітринах ти знайдеш альбоми та листи графіки, усі тематично пов’язані із завданням. У бібліотеці є всі версії та травестії легенди, а також більшість наукових праць. Присвяти тому трохи часу. Порозглядай, почитай, сконцентруйся. Я хочу, щоб ти мала матеріал для сну. Гачок, як ти то назвала.

— Я зроблю те. Пані Німуе?

— Слухаю.

— Ті два портрети… Ті, що висять поруч… То також не Цірі?

— Не існує жодного портрета Цірі, — терпляче повторила Німуе. — Пізніші митці зображували її винятково в сценах, кожен — відповідно до своєї фантазії. Що ж до тих портретів, то отой зліва є, скоріше, вільною варіацією на тему, бо на ньому зображено ельфійку Лару Доррен еп Шіадаль, особу, яку художниця знати не могла. Бо художницею була відома тобі напевне з легенди Лідія ван Бредеворт. Одна з її вцілілих картин маслом іще висить в академії.

— Знаю. А той, другий портрет?

Німуе довго вдивлялася в картину. У зображення худорлявої дівчини зі світлим волоссям і смутним поглядом. Одягненої в білу сукню із зеленими рукавами.

— Малював його Робін Андеріда, — сказала, обертаючись і дивлячись просто в очі Кондвірамурс. — А кого там зображено… Те мені скажеш ти, сняча й онейромантко. Висни те. І розкажи мені про свій сон.

* * *

Маестро Робін Андеріда першим помітив наближення імператора й зігнувся в поклоні. Стелла Конгрев, графиня Ліддерталь, встала й схилилася в реверансі, швидким жестом наказавши зробити те саме дівчині, яка сиділа в різьбленому кріслі.

— Вітаю, пані, — Емгир вар Емрейс кивнув. — Вітаю й тебе, маестро Робіне. Як просувається робота?

Маестро Робін відкашлявся, зніяковілий, і знову вклонився, нервово витираючи пальці об фартух. Емгир знав, що художник страждає на гостру агорафобію й хворобливо несміливий. Але ж кому то перешкоджало. Важливо було, як він малював.

Імператор, як завжди під час подорожі, носив офіцерську уніформу гвардійської бригади «Імпера» — чорний обладунок і плащ із гаптуванням у вигляді срібної саламандри. Наблизився, глянув на портрет. Спершу на портрет, а тільки потім — на модель. Худорлява дівчина зі світлим волоссям і смутним поглядом. Одягнена в білу суконьку із зеленими рукавами, із малим декольте, оздобленим кольє з перидотів.

— Пречудово, — сказав спеціально в пустку, так, щоби не зрозуміло було, що саме він хвалить. — Пречудово, маестро. Прошу продовжувати, не звертайте уваги на мою особу. Дозвольте вас, пані графине, на слово.

Відійшов подалі до вікна, змусивши, щоб вона пішла слідом.

— Я від’їжджаю, — сказав тихо. — Державні справи. Дякую за гостинність. І за неї. За принцесу. Справді добра робота, Стелло. Справді треба похвалити. І тебе, і її.

Стелла Конгрев граційно присіла в глибокому реверансі.

— Ваша Імператорська Величність занадто до нас добрий.

— Не хвали дня до заходу.

— Ах… — Вона стиснула легенько губи. — От як?

— От як.

— Що з нею буде, Емгире?

— Не знаю, — відповів він. — За десять днів я поновлюю наступ на півночі. Наближається важка, дуже важка війна. Ваттьє де Рідо слідкує за змовами та за спробами протидій щодо мене. Державні інтереси можуть змусити мене до важких, до дуже важких рішень.

— Ця дитина ні в чому не винна.

— Я ж сказав: державні інтереси. Державні інтереси не мають нічого спільного зі справедливістю. Зрештою…

Він махнув рукою.

— Хочу з нею поговорити. Сам на сам. Підійди ближче, княжно. Ну ж бо, хутчіш. Імператор наказує.

Дівчина присіла в глибокому реверансі. Емгир міряв її поглядом, повертаючись пам’яттю до тієї багатої на наслідки аудієнції в Лох Ґрімі. Був сповнений повагою — ба, навіть і здивуванням — до Стелли Конгрев, яка протягом шести місяців, що сплинули від того часу, зуміла перетворити те незграбне каченя на малу аристократку.

— Облиште нас, — наказав. — Зроби перерву, майстре Робіне, скажімо, щоби помити пензлі. А тебе, графине, прошу почекати в передпокої. А ти, княжно, пройди зі мною на терасу.

Мокрий сніг, що випав уночі, розтанув із першим промінням вранішнього сонця, але дахи веж і пінаклі замку Дарн Рован усе ще залишалися мокрими й лисніли так, що, здавалося, аж палали.

Емгир підійшов до балюстради тераси. Дівчина — згідно з етикетом — трималася на крок позаду від нього. Він нетерплячим жестом змусив її підійти ближче.

Імператор довго мовчав, обіпершись обома руками на балюстраду, вдивляючись в узгір’я, що поросли вічнозеленими тисами, виразно вирізняючись на тлі білих скалистих уступів. Блискала річка, стрічка розтопленого срібла, що звивалася дном котловини.

У повітрі відчувалася весна.

— Надто рідко я тут буваю, — відізвався Емгир. Дівчина мовчала.

— Надто рідко я сюди приїжджаю, — повторив він, оглядаючись. — А це красиве місце, тут пахне спокоєм. Красива місцевість… Ти зі мною погоджуєшся?

— Так, Ваша Імператорська Величносте.

— У повітрі вже відчувається весна. Я правий?

— Так, Ваша Імператорська Величносте.

Знизу, з подвір’я, долинав ледь чутний за брязкотом, стукотом і дзвоном підків спів. Ескорт, проінформований, що імператор наказав виїжджати, спішно готувався в дорогу. Емгир пам’ятав, що серед гвардійців був один, який співав. Часто. І незалежно від обставин.

— Гарна балада, — сказав він замислено, торкаючись пальцями важкого золотого імператорського альшбанда.

— Гарна, Ваша Імператорська Величносте.

«Ваттьє запевняє мене, що вже встав на слід Вільгефорца. Що знайти його — то справа днів, найбільше — тижнів. Голови зрадників покотяться, а до Нільфгарду доставлять справжню Ціріллу, королеву Цінтри. Та перш ніж до Нільфгарду прибуде автентична Цірі, треба буде щось зробити з двійником».

— Підведи голову.

Вона послухалася.

— Ти маєш якісь бажання? — запитав він раптом різко. — Скарги? Прохання?

— Ні, Ваша Імператорська Величносте. Не маю.

— Справді? Це цікаво. Ну, я ж не можу наказати тобі мати їх. Вище голову, як личить принцесі. Стелла, здається ж, навчила тебе манер?

— Так, Ваша Імператорська Величносте.

«І справді, добре її навчили, — подумав він. — Спершу Ріенс, потім Стелла. Добре навчили, як саме й за яких обставин поводитися, напевно, погрожуючи, що за помилку чи необережне слово вона заплатить тортурами чи смертю. Застерегли, що їй доведеться грати перед вимогливою аудиторією, яка помилок не пробачає. Перед страшним Емгиром вар Емрейсом, імператором Нільфгарду».

— Як тебе звати? — запитав він різко.

— Цірілла Фіона Елен Ріаннон.

— Справжнє ім’я.

— Цірілла Фіона…

— Не зловживай моїм терпінням. Ім’я!

— Цірілла… — голос дівчини зламався, наче патик. — Фіона…

— Досить, клянуся Великим Сонцем, — сказав він крізь стиснуті зуби. — Досить!

Вона голосно шморгнула. Проти будь-якого етикету. Вуста її тремтіли, але цього етикет не забороняв.

— Заспокойся, — наказав він, але голосом тихим і майже лагідним. — Чого ти лякаєшся? Стидаєшся власного імені? Боїшся його визнати? Пов’язано в тебе з ним щось неприємне? Якщо я питаю, то лише тому, що хотів би звернутися, назвавши тебе справжнім іменем. Але мушу знати, як воно звучить.

— Ніяк, — відповіла дівчина, а її великі очі раптом блиснули, наче підсвічені сонцем смарагди. — Бо то є ніяке ім’я, Ваша Імператорська Величносте. Ім’я точнісінько для того, хто є ніким. Тільки допоки я Цірілла Фіона, я щось значу. Тільки допоки…

Голос її зав’яз у гортані настільки раптово, що вона мимоволі підняла руки до шиї, наче прикраса, що була на ній, виявилася не кольє, а тісною гаротою. Емгир усе ще міряв її поглядом, і надалі сповнений захватом від Стелли Конгрев. Одночасно відчував злість. Злість необґрунтовану. І через те дуже злу.

«Чого я хочу від цієї дитини? — подумав він, відчуваючи, як злість здіймається в ньому, як кипить, як набухає піною, наче суп у казані. — Чого я хочу від дитини, яку…»

— Знай, що я не мав нічого спільного з твоїм викраденням, дівчино, — сказав він різко. — Я не мав нічого спільного з тим. Я не давав таких наказів. Мене надурили…

Він був сердитий на себе, розуміючи, що робить помилку. Уже давно треба було закінчити цю розмову, закінчити її гордовито, владно, грізно, по-імператорськи. Треба було забути про цю дівчину й про її зелені очі. Ця дівчина не існувала. Була двійником. Імітацією. Не мала навіть імені. Була ніким. А імператор не розмовляє з тим, хто є ніким. Імператор не просить вибачення, не кається перед тим, хто…

— Вибач мені, — сказав він, а слова були чужими, погано клеїлися до губ. — Я зробив помилку. Так, це правда, я винен у тому, що тебе спіткало. Я винен. Але даю тобі слово, що тобі вже нічого не загрожує. Уже не станеться з тобою нічого поганого. Жодна кривда, жодна проблема, жодна прикрість. Ти не мусиш боятися.

— Я не боюся. — Вона підвела голову та всупереч будь-якому етикету глянула йому просто в очі. Емгир здригнувся, уражений чесністю й довірою її погляду. Він відразу випростався, огидно-імператорський і гордовитий.

— Проси в мене, що забажаєш.

Вона глянула на нього знову, а він мимоволі пригадав ті численні оказії, коли саме таким чином купував собі спокійне сумління за зроблену комусь підлість. Тішачись подумки, що платить настільки дешево.

— Проси в мене, що забажаєш, — повторив він, а через те, що був утомленим, голос його раптом став майже людяним. — Я виконаю будь-яке твоє бажання.

«Нехай вона не дивиться так на мене, — подумав. — Я не виношу такого погляду.

Люди, кажуть, бояться дивитися на мене. А чого боюся я?

До дупи Ваттьє де Рідо та його державні інтереси. Якщо вона попросить, накажу відвезти її додому, туди, звідки її викрали. Накажу відвезти її туди в золотій кареті з шісткою коней. Достатньо буде лише попросити».

— Проси в мене, що забажаєш, — повторив він.

— Дякую, Ваша Імператорська Величносте, — відповіла дівчина, опускаючи очі. — Ваша Імператорська Величносте, ви дуже щедрий і шляхетний. Якщо я можу висловити прохання…

— Кажи.

— Я хотіла б тут залишитися. Тут, у Дарн Ровані. У пані Стелли.

Він не був здивованим. Передчував щось таке.

Тактовно втримався від запитань, що принизили б їх обох.

— Я дав слово, — сказав він холодно. — Тож нехай усе станеться, як ти бажаєш.

— Дякую, Ваша Імператорська Величносте.

— Я дав слово, — повторив він, намагаючись уникнути її погляду, — і дотримаю його. Утім, я думаю, що обрала ти погано. Виказала не те бажання, що треба. Якби ти змінила думку…

— Я її не зміню, — сказала вона, коли стало зрозумілим, що імператор не буде договорювати. — Навіщо змінювати? Я обрала пані Стеллу, обрала речі, яких у житті своєму знала так мало… Дім, тепло, доброту… Серце. Не можна зробити помилку, обираючи щось подібне.

«Бідна наївна істотка, — подумав імператор Емгир вар Емрейс, Дейтвен Аддан ін Карн еп Морвудд, Біле Полум’я, що Танцює на Курганах Ворогів. — Саме обираючи щось подібне, скоюють найстрашніші помилки».

Але щось — може, далекий, призабутий спомин — втримало імператора від того, аби промовити це вголос.

* * *

— Цікаво, — сказала Німуе, вислухавши доповідь. — Насправді цікавий сон. Були ще якісь?

— Та! — Кондвірамурс швидким і впевненим ударом ножа стяла верхівку яйця. — У мене після тої вистави все ще в голові паморочиться! Але це нормально. Перша ніч на новому місці завжди приносить шалені сни. Знаєш, Німуе, говорять про нас, снячих, що талант наш полягає не в тому, що ми сни бачимо. Якщо не торкатися видінь у стані трансу чи під гіпнозом, наші сонні марення не відрізняються від снів інших людей ані інтенсивністю, ані багатством, ані прекогніційними можливостями. Відрізняє нас і говорить про наш талант зовсім інше. Ми пам’ятаємо сни. Рідко коли забуваємо про те, що нам сниться.

— Бо маєте нетипову, тільки вам властиву роботу ендокринних залоз, — відрізала Володарка Озера. — Ваші сни — то, якщо трохи тривіалізувати, не що інше, як уведені в організм ендорфіни. Як більшість диких магічних талантів, ваш також є прозаїчно органічним. Але навіщо я говорю про те, що ти й сама пречудово знаєш. Слухаю тебе, які ж іще сни ти пам’ятаєш?

— Молодий хлопець, — нахмурилася Кондвірамурс, — який мандрує серед порожніх полів із вузликом за спиною. Поля порожні, весняні. Верби… Біля доріг і на межах. Верби, криві, дуплясті, розчепірені… Голі, ще без зелені. Хлопець іде, розглядається. Настає ніч. На небі з’являються зірки. Одна з них рухається. То комета. Червоняста миготлива іскра, що навскіс перетинає небосхил…

— Браво, — усміхнулася Німуе. — Хоча я уявлення не маю, про кого ти снила, можна принаймні точно окреслити дату тієї події. Червону комету було видно шість днів навесні в рік підписання Цінтрійського миру. Точніше, у перші дні березня. В інших снах також з’являлися якісь дати?

— Мої сни, — пирхнула Кондвірамурс, солячи яйце, — це не рільничий календар! Не мають табличок із датами! Але щоб бути точною, я снила сон про битву під Бренною, напевне, надивившись на полотно Міколая Кертози у твоїй галереї. А дата битви під Бренною відома. Та сама дата, що й рік комети. Я помиляюся?

— Не помиляєшся. Щось особливе було в тому сні про битву?

— Ні. Колотнеча коней, людей і зброї. Люди били одне одного й кричали. Хтось, напевне несповна розуму, кричав: «Орли! Орли!»

— Щось іще? Ти говорила, що була ціла вистава.

— Не пам’ятаю… — Кондвірамурс перервала себе. Німуе всміхнулася.

— Ну добре. — Адептка гордовито задерла носа, не даючи Володарці Озера зробити злостивий коментар. — Авжеж, інколи я забуваю. Ніхто не досконалий. Повторюю: мої сни — то видіння, а не бібліотечні картки…

— Я про те знаю, — відрізала Німуе. — Це не іспит твоїх здібностей снячої, це аналіз легенди. Її загадок і білих плям. У нас, зрештою, виходить зовсім непогано, уже в перших снах нам вдалося розшифрувати дівчину з портрета, того двійника Цірі, яким Вільгефорц зумів ошукати імператора Емгира…

Вони перервали розмову, бо до кухні увійшов Король-Рибалка. Уклонившись і забурчавши, він узяв із полиці хліба, горнятко-двійчатку й полотняний згорток. Вийшов, не забувши вклонитися й забурчати.

— Він сильно кульгає, — сказала Німуе удавано неохоче. — Був важко поранений. Кабан розпоров йому ногу на полюванні. Тому він стільки часу проводить на човні. За веслами й риболовлею рана йому менше дошкуляє, на човні він забуває про каліцтво. То дуже пристойна й чесна людина. А я…

Кондвірамурс ґречно мовчала.

— Я потребую чоловіка, — рішуче пояснила мала чародійка.

«Я також, — подумала адептка. — Холера, нехай я тільки повернуся до академії, то відразу дозволю комусь себе збаламутити. Целібат — діло хороше, але не довше, ніж на один семестр».

Німуе відкашлялася.

— Якщо ти закінчила снідати й мріяти, ходімо до бібліотеки.

* * *

— Повернімося до твого сну.

Німуе розкрила теку, перегорнула кілька виконаних у сепії акварелей, вийняла одну. Кондвірамурс упізнала відразу.

— Прийом у Лох Ґрім?

— Авжеж. Двійника представлено при імператорському дворі. Емгир удає, що дав себе обдурити, зберігає добру міну за поганої гри. Оце, глянь, амбасадори північних королівств, для яких той спектакль відіграється. А отут ми бачимо нільфгардських герцогів, яких спіткав афронт: імператор відмовив їхнім дочкам, знехтував пропозицією поріднитися. Вони жадають помсти, шепочуть, схилені один до одного, готують уже змову й убивство. Дівчина-двійник стоїть із похиленою головою, художник, аби підкреслити таємничість, навіть нарядив її у вуаль, що приховує риси обличчя… І нічого більшого, — за хвилину продовжила чародійка, — ми про ту фальшиву Цірі не знаємо. Жодна з версій легенди не каже нам, що з тим двійником сталося пізніше.

— Але ж можна здогадатися, — сумно сказала Кондвірамурс, — що долі дівчини не позаздриш. Коли Емгир отримав оригінал — а ми ж знаємо, що його отримав, — фальсифікату він позбувся. Коли я снила, то не відчувала трагедії, а, власне, мала б щось відчути, якби… З іншого боку, те, що я бачу в снах, необов’язково є реальною правдою. Як і кожна людина, я бачу уві сні марення. Бажання. Те, за чим сумую… І страхи.

— Знаю.

* * *

Дискутували вони до обіду, проглядаючи теки й фасцикули^[7] малюнків. Королю-Рибалці, мабуть, щастило з риболовлею, бо на обід був лосось на решітці. На вечерю також.

Уночі Кондвірамурс спала погано: забагато з’їла.

Не виснила нічого. Була вона тим трохи пригноблена й присоромлена, але Німуе аж ніяк не переймалася. «Маємо час, — сказала. — Попереду ще чимало ночей».

* * *

Вежа Ініс Вітре мала кілька ванних кімнат, дійсно розкішних, що аж світилися від мармуру й блищали від латуні, а підігрівалися гіпокаустом, що містився десь у підвалах. Кондвірамурс була не проти митися у ванній годинами, але все одно час від часу зустрічалася з Німуе в лазні, маленькій дерев’яній будці з помостом, що виходив на озеро. Мокрі, дихаючи парою, що піднімалася над политим водою розжареним камінням, обидві сиділи на ослінчиках, охоче хльостаючи одна одну березовими віниками, а солоний піт стікав їм на очі.

— Якщо я добре зрозуміла, — Кондвірамурс обтерла обличчя, — моя практика на Ініс Вітре має полягати в тому, аби виснити всі білі плями легенди про відьмака й відьмачку?

— Ти правильно зрозуміла.

— Удень, розглядаючи малюнки й дискутуючи, я повинна підзаряджатися до сну, аби вночі мати можливість виснити правдиву, нікому не знану версію цієї історії?

Цього разу Німуе навіть не визнала за необхідне підтвердити. Тільки шмагнула кілька разів віником, встала, хлюпнула води на розжарене каміння. Здійнялася пара, і жар на мить позбавив дихання.

Німуе вилила рештки води з цеберка на себе. Кондвірамурс дивувалася з її фігури. Хоча й малесенька, чародійка була збудована аж надто пропорційно. Її формам та чистій шкірі могла б позаздрити й двадцятирічна. Кондвірамурс, наприклад, щоб не шукати далеко, мала двадцять чотири роки. І заздрила.

— Навіть якщо я щось з’ясую, — продовжила вона, знову обтираючи спітніле обличчя, — звідки ми будемо мати певність, що я бачу уві сні правдиву версію? Я й насправді не знаю…

— Про те трохи згодом, — відрізала Німуе. — Назовні. Досить із мене вже сидіти в цьому окропі. Охолоньмо. А потім побалакаємо.

Це також входило в ритуал. Вони вибігли з лазні, хляпаючи босоніж по дошках помосту, тоді скочили в озеро з диким вереском. Поплескавшись, вийшли на поміст, викрутили волосся.

Король-Рибалка, попереджений плесканням і писком, озирнувся у своєму човні, подивився, приставивши до лоба долоню, але відразу відвернувся та зайнявся рибальськими аксесуарами. Кондвірамурс вважала таку поведінку за образливу й злочинну. Її думка про Короля-Рибалку дуже поліпшилася, коли вона помітила, що час, який він не проводив за риболовлею, займав читанням. З книжкою ходив навіть у клозет, і було то ні більше, ні менше, як «Speculum aureum» — твір серйозний і непростий. Тож якщо навіть у перші дні перебування на Ініс Вітре Кондвірамурс і дивувалася трохи Німуе, то тепер припинила. Стало зрозумілим, що Король-Рибалка був хамом і грубіяном лише про людське око. Заради безпечної мімікрії.

«Тим не менше, — подумала Кондвірамурс, — образою й чималим афронтом є вовтузіння з вудками та блешнями, коли по помосту крокують дві голі жіночки з тілами, гідними німф, від яких й очі важко відвести».

— Якщо я щось висню, — повернулася вона до теми, тручи перса рушником, — то яка буде гарантія, що виснила правдиву версію? Я знаю всі літературні версії легенди, від «Півстоліття поезії» Любистка до «Володарки Озера» Андреї Равікса. Знаю я превелебного Ярре, знаю всі наукові опрацювання, а про популярні видання навіть і не згадую. Усі ті книжки залишили слід, мали вплив, я не в змозі викреслити того з моїх снів. Чи є шанс продертися крізь фікцію й виснити правду?

— Є.

— Наскільки великий?

— Десь такий, який має Король-Рибалка. — Німуе порухом голови вказала на човен на озері. — Сама бачиш, закидає свої гачки без зітхань. Чіпляє водорості, коріння, затоплені пеньки, згнилі дерева, старі чоботи, потопельниць і дідько знає, що ще. Але час від часу щось там він та зловить.

— Тож щасливих ловів, — зітхнула Кондвірамурс, одягаючись. — Закинемо принаду та станемо ловити. Шукаймо правдивих версій легенди, відкидаймо потопельниць та підошви, обстукаймо скриню в пошуках другого дна. Але що, якщо другого дна немає? З усією повагою, Німуе, але ми не перші на цих ловах. Який є шанс, що хоч якась деталь чи подробиця пройшли повз увагу ватаг дослідників, які ловили перед нами? Що залишили вони нам хоча б одну рибку?

— Залишили, — переконливо ствердила Німуе, розчісуючи мокре волосся. — Те, чого вони й самі не знали, заліпили вигадками й красивими словами. Або обійшли мовчанням.

— Наприклад?

— Зимування відьмака в Туссані, аби далеко не шукати. Усі версії легенди обходять той епізод коротким реченням: «Герої провели зиму в Туссані». Навіть Любисток, який своїм діям у тому князівстві присвятив аж два розділи, говорячи про відьмака, залишається на диво потаємним. Тож чи не варто довідатися, що сталося тієї зими? Після втечі з Бельгавена й зустрічі з ельфом Аваллак’хом у підземному комплексі Тір-на-Беа Арайнне? Після сутички в Каед Мюрквіді й пригоди з друїдками? Що робив відьмак у Туссані від жовтня до січня?

— Що робив? Зимував! — пирхнула адептка. — Бо не міг до відлиги форсувати перевали, тож зимував і нудився. Не дивно, що пізніші автори відмахувалися від того нудного періоду лаконічним «Минула зима». Ну, але якщо потрібно, то спробую щось виснити. Маємо якісь картини чи малюнки?

Німуе всміхнулася.

— Маємо навіть один малюнок на малюнку.

* * *

На наскельній фресці було зображено мисливську сцену. Худі, намальовані недбалими мазками пензля людиська з луками й дротиками гнали в диких підскоках великого фіолетового бізона. Бізон мав на боці тигрові смуги, а над його вигнутими, наче ліри, рогами було щось, схоже на терези.

— Тож, — кивнув Регіс, — це той малюнок. Який створив ельф Аваллак’х. Ельф, який багато знав.

— Так, — сухо підтвердив Ґеральт. — Це саме той малюнок.

— Проблема полягає в тому, що в печерах, які ми докладно перевірили, немає й сліду ельфів чи інших створінь, що про них ти згадував.

— Вони тут були. Тепер поховалися. Або пішли геть.

— Це беззаперечний факт. Не забувай: аудієнцію тобі дали винятково через заступництво фламініки. Мабуть, було визнано, що й однієї аудієнції стане. Після того, як фламініка досить категорично відмовила в співпраці, я й насправді не знаю, що ще ти можеш зробити. Лазимо ми по цих печерах увесь день. І мені чогось здається, що це абсолютно не має сенсу.

— Мені також, — гірко відповів відьмак, — так здається. Ніколи не зрозумію ельфів. Але вже принаймні знаю, чому більшість людей їх не дуже полюбляє. Бо непросто утриматися від думки, що вони з нас насміхаються. У всьому, що вони роблять, що говорять і що думають, ельфи з нас сміються, глузують. Глумляться.

— Говорить у тобі антропоморфізм.

— Може, трохи. Але таке враження залишається.

— Що робимо?

— Повертаємося до Каед Мюрквіду, до Кагіра, якому друїдки вже підлікували оскальповану макітру. Потім сядемо на коней і скористаємося запрошенням княгині Анни Генрієтти. Не корч таких мін, вампіре. У Мільви зламано ребра, у Кагіра розбита голова, трохи відпочинку в Туссані допоможе їм обом. Та й Любистка треба витягати з проблем, бо, здається мені, він добряче вплутався.

— Що ж, — сказав Регіс, — нехай так і буде. Доведеться триматися подалі від дзеркал і собак, чародіїв і телепатів… А якщо мене, незважаючи на те, викриють, розраховую на тебе.

— Можеш розраховувати, — серйозно відповів Ґеральт. — Я не залишу тебе в біді, друже.

Вампір усміхнувся, а оскільки були вони самі, — повним гарнітуром зубів.

— Друже?

— Говорить у мені антропоморфізм. Ну ж бо, виходьмо з цих печер, друже. Бо тут можемо ми знайти винятково ревматизм.

— Винятково. Хіба що… Ґеральте? Тір-на-Беа Арайнне, ельфійський некрополь, якщо вірити тому, що ти бачив, міститься за наскельним малюнком, точнісінько за цією стіною… Може б, нам туди дістатися, коли… Ну, знаєш. Коли ми оце ось розвалимо. Ти про це не думав?

— Ні. Не думав.

* * *

Королю-Рибалці знову пощастило, бо на вечерю були копчені палії. Риба була настільки смачною, що вранішній досвід забувся. Кондвірамурс знову об’їлася.

* * *

Палії гикнулися Кондвірамурс. «Час спати», — думала вона, удруге ловлячи себе на тому, що перегортає сторінки книжки машинально, не сприймаючи змісту. Час на сон.

Вона позіхнула, відклала книжку. Розкидала подушки, змінюючи їх положення з читального на рекреаційне. Закляттям погасила лампу. Кімната миттєво потонула в непроникній і густій, наче меляса, темряві. Важкі велюрові штори були щільно запнуті: адептка давно вже зрозуміла, що в темряві снити краще. «Що ж вибрати? — подумала вона, потягуючись і крутячись на простирадлі. — Іти в онейродальну стихію чи спробувати заякоритися?»

Незважаючи на гордовиті запевнення, снячі не пам’ятали навіть половини своїх віщих снів, їхня значна частина залишалася в пам’яті онейроманток як мішанина картинок, змінних кольорів і форм, ніби калейдоскоп, дитяча забавка із дзеркалець та скелець. Ще півбіди, якщо картинки ті були позбавлені якогось ладу й складу та навіть ілюзії значення, тоді можна було спокійно знехтувати ними та піти собі далі. За правилом, не пам’ятаю — значить і пам’ятати було не варто. У жаргоні снячих такі сни звалися «змилками».

Справою гіршою та такою, що навіть викликала легке відчуття сорому, були «мари» — сни, з яких снячі запам’ятовували лише фрагменти, винятково шматки значень, сни, від яких на ранок залишалося тільки неясне відчуття отриманого сигналу. Якщо «мари» повторювалися, можна було бути впевненим, що йшлося про сон зі значною онейродальною вартістю. Тоді сняча через зосередження та автосугестію намагалася змусити себе до нового, цього разу докладного сновидіння конкретної «мари». Найкращі результати давала метода примушення до нового сну відразу після пробудження — звалося то «зачепленням». Якщо сон не вдавалося зачепити, залишалася спроба повторного викликання цього сонного видіння під час одного з наступних сеансів із застосуванням концентрації та медитації, що передували засинанню. Таке програмування сновидінь мало назву «заякоритися».

Після дванадцяти проведених на острові ночей Кондвірамурс мала вже три списки, три комплекти снів. Був список тих, що можна було зараховувати до успіхів — список «мар», які сняча вдало «зачепила» або «заякорила». До таких належали сни про бунт на острові Танедд і про подорож відьмака та його дружини крізь заметіль на перевалі Мальхойр, розм’яклими від весінніх дощів шляхами в долині Суддут. Був — у тому адептка не признавалася Німуе — і список поразок, снів, що, незважаючи на зусилля, лишалися загадкою. І був список робочий — список снів, які чекали своєї черги.

І був один сон, дивний, але дуже приємний, який повертався шматками та фрагментами, невловимими звуками й шовковистим дотиком.

Милий, ласкавий сон.

«Добре, — подумала Кондвірамурс, заплющуючи очі. — Хай буде так».

* * *

— Здається, я знаю, чим займався відьмак, зимуючи в Туссані.

— Прошу, прошу. — Німуе глянула над окулярами й оправленим у шкіру грімуаром, який гортала. — Ти все ж щось виснила?

— Звичайно! — хвалькувато сказала Кондвірамурс. — Виснила! Відьмака Ґеральта й жінку з коротким чорним волоссям і зеленими очима. Не знаю, хто то міг би бути. Може, ота княгиня, про яку пише в спогадах Любисток?

— Ти, мабуть, читала неуважно, — трохи охолодила її чародійка. — Любисток описує княгиню Анарієтту досить докладно, а інші джерела підтверджують, що волосся вона мала — цитую — «каштанового кольору, лискуче, насправді до золотого ореолу подібне».

— Тоді це не вона, — погодилася адептка. — Моя жінка була чорною. Як вугілля, якщо казати правду. А сон був… Гммм… Цікавий.

— Уважно слухаю.

— Вони розмовляли. Але це була незвичайна розмова.

— А що ж у ній було незвичайного?

— Більшу частину часу вона тримала ноги на його плечах.

* * *

— Скажи мені, Ґеральте, ти віриш у кохання з першого погляду?

— А ти?

— Вірю.

— Тоді я вже знаю, що нас поєднало. Бо протилежності притягуються.

— Не будь цинічним.

— Чому? Цинізм начебто доводить інтелектуальність.

— Неправда. Цинізм за всієї своєї псевдоінтелектуальної оправи відразливо нещирий. Я не виношу жодної нещирості. І якщо вже ми про те… Скажи мені, відьмаче, що ти кохаєш у мені понад усе?

— Оце.

— З цинізму ти впадаєш у тривіальність і банальність. Спробуй іще раз.

— Більш за все я кохаю в тобі твій розум, твою інтелектуальність і твою духовну глибину. Твою незалежність і свободу, твою…

— Не розумію, звідки в тобі стільки сарказму?

— Це був не сарказм, це був жарт.

— Не терплю таких жартів. Особливо тих, що не на часі. Усьому, мій дорогенький, свій час, і година своя кожній справі під небом. Є час мовчати й час мовити, час плакати й час сміятися, час засівати і час втикати, перепрошую, збирати, час жартувати й час плакати…

— Час обіймати й час ухилятися від обіймів?

— Ну, не сприймай те настільки дослівно! Вважатимемо краще, що тепер настав час для компліментів. Кохатися без компліментів здається мені фізіологією, а фізіологія пласка. Тож говори компліменти!

— Ніхто від Яруги до Буйни не має такого красивого задка, як ти.

— Ото ти невдаха! Тепер прирівняв мене до якихось варварських північних річок. Не кажучи взагалі про якість метафори, не можна було сказати «від Альби до Вельди»? Або «від Альби до Сансретур»?

— Я в житті ніколи не був на Альбі. Намагаюся уникати суджень, коли вони не підтримувані досвідом.

— Ох! Насправді? Тож здогадуюся, що задків — бо ж мова все ж була про них — ти бачив та пережив достатньо, аби змогти про те судити? Га, біловолосий? Скільки ж то жінок було в тебе до мене? Га? Я поставила тобі запитання, відьмаче! Ні-ні, облиш, лапи геть, таким чином ти від відповіді не відкараскаєшся. Скільки жінок ти мав до мене?

— Жодної. Ти моя перша.

— Нарешті!

* * *

Німуе досить довго вдивлялася в картину, на якій було зображено десятьох жінок, що сиділи навколо столу в слабкому світлі chiaroscuro.

— Шкода, — сказала нарешті, — що ми не знаємо, як вони насправді виглядали.

— Великі майстрині? — пирхнула Кондвірамурс. — Але ж повно їхніх портретів! У самій лише Аретузі…

— Кажу ж: насправді, — відрізала Німуе. — Я не про улесливі подобизни, намальовані на підставі інших улесливих подобизн. Не забувай, був час, коли нищили портрети чародійок. І самих чародійок. А потім був час пропаганди, коли майстриням доводилося вже й виглядом своїм викликати повагу, подив і набожний ляк. З того часу беруть початок усі ті «Зібрання Ложі», «Клятви» та «Конвенти», полотна й малюнки із зображенням столу, а за ним — десятьох чарівних, неймовірно красивих жінок. А справжніх, автентичних портретів немає. Окрім двох винятків. Автентичним є портрет Маргарити Ло-Антіль, що висить в Аретузі на острові Танедд і який тільки дивом уцілів у пожежі. Автентичним є портрет Шеали де Танкарвіль в Енсенаді в Лан Ексетері.

— А намальований ельфами портрет Франчески Фіндабайр, що висить у Венґерберзькій пінакотеці?

— Фальшивка. Коли відчинили Двері й ельфи відійшли, то забрали із собою або ж знищили всі твори мистецтва, не залишивши жодної картини. Ми не знаємо, чи Маргаритка з Долин і насправді була такою чарівною, як про неї мовили. Ми взагалі не знаємо, як виглядала Іда Емен. А через те, що в Нільфгарді зображення чародійок нищили надто пильно й старанно, то ми жодного уявлення не маємо про справжній вигляд Ассіре вар Анагід і Фрінгілли Віго.

— Утім, приймімо й домовмося, — зітхнула Кондвірамурс, — що всі вони виглядали саме так, як на їхніх пізніших портретах. Достойними, владними, добрими й мудрими, передбачливими, праведними й шляхетними. І чарівними, обезвладнююче чарівними… Приймімо те. Тоді якось легше жити.

* * *

Денні заняття на Ініс Вітре набули рис трохи нудної рутини. Аналіз снів Кондвірамурс, який починався ще за сніданком, зазвичай тривав аж до полудня. Час між полуднем та обідом адептка проводила на прогулянках, але й ті швидко стали рутинними й нудними. Та й не дивина. Протягом години острів можна було б обійти двічі, надивившись при тому на такі захопливі речі, як граніт, карликова сосна, щебінь, галька, вода та чайки.

По обіді, після довгої сієсти, починалися дискусії, перегляд книжок, сувоїв та манускриптів, оглядання картин, малюнків та мап. І довгі, до ночі, диспути про співвідношення легенди та правди…

А потім були ночі й сни. Різні сни. Целібат давався взнаки. Замість загадок відьмачої легенди Кондвірамурс снився Король-Рибалка в найрізноманітніших ситуаціях, від геть нееротичних до екстремально еротичних. У сні геть нееротичному Король-Рибалка волочив її на мотузці за човном. Веслував повільно й сонно, тож вона занурювалася в озеро, тонула, захлиналася, до того ж не давав їй нормально існувати величезний страх: відчувала вона, як від дна озера відривається й пливе до поверхні щось жахливе, щось, що хоче поглинути принаду, яка тягнулася за човном, тобто її. Це щось ось-ось уже мало її схопити, коли Король-Рибалка напирав на весла, відтягуючи її за межі щелеп невидимого хижака. Вона, принада, захлиналася водою й тоді прокидалася.

У сні недвозначно еротичному вона стояла на колінах на дні хисткого човна, перевісившись за борт, а Король-Рибалка тримав її за потилицю й трахав з ентузіазмом, буркочучи при тому, гарчачи та спльовуючи. Окрім фізичної приємності, Кондвірамурс відчувала жах, що скручував її нутрощі: що буде, якщо Німуе їх помітить? Раптом у воді озера вона бачила нечітке, грізне обличчя малої чародійки… і просиналася, залита потом.

Тоді вставала, відчиняла вікно, захлиналася нічним повітрям, місячним сяйвом, туманом, що надходив від озера.

І снила далі.

* * *

Вежа Ініс Вітре мала терасу, зіперту на колони й підвішену над озером. Спочатку Кондвірамурс не звертала уваги на ті обставини, але врешті почала задумуватися. Тераса була дивною, бо абсолютно недоступною. З жодного з відомих їй приміщень вежі не можна було на ту терасу вийти.

Розуміючи, що садиба чародійки не могла обійтися без таких-от секретних аномалій, Кондвірамурс запитань не ставила. Навіть тоді, коли, прогулюючись берегом озера, бачила Німуе, яка споглядала її з тієї тераси. Недоступної, як виходило, винятково для некомпетентних і профанів.

Трохи зла, що її вважають за профанку, вона образилася й стала удавати, що нічого не сталося. Але досить швидко таємниця роз’яснилася.

Було це після того, як відвідала її серія снів, викликана акварелями Вільми Вессели. Мабуть, захоплена тим фрагментом легенди, малярка присвячувала всі свої твори Цірі у Вежі Ластівки.

— Маю дивні сни після тих картин, — поскаржилася адептка наступного ранку. — Сню… картини. Одні й ті само картини. Не ситуації, не сцени, а картини. Цірі на верхівці вежі… Нерухома картина.

— І нічого більше? Жодних відчуттів, окрім зорових?

Німуе, зрозуміло, знала, що така здібна сняча, як Кондвірамурс, снить усіма відчуттями: сприймає сни не тільки зором, як більшість людей, а й слухом, дотиком, нюхом і навіть смаком.

— Нічого, — покрутила головою Кондвірамурс. — Тільки…

— Ну-ну?

— Думка. Наполеглива думка. Що над тим озером, у тій вежі, я зовсім не володарка, а в’язень.

— Ходімо зі мною.

Як і здогадувалася Кондвірамурс, доступ до тераси був можливим лише з приватних кімнат чародійки, чистеньких, педантично прибраних, у яких пахло сандаловим деревом, миррою, лавандою й нафталіном. Треба було скористатися малими секретними дверцятами й спіральними сходами, що вели вниз. І тоді ти опинявся там, куди й треба було потрапити.

Кімната, на відміну від інших, не мала на стінах панелей або шпалер, була вона просто побіленою, а завдяки тому — дуже світлою. Навіть іще світлішою, бо було тут велике тристулкове вікно, скоріше, навіть скляні двері, які вели прямо на терасу, що нависала над озером.

Єдиними меблями в кімнаті були два крісла, гігантське дзеркало в овальній рамі з червоного дерева та різновид стійки з поперечним горизонтальним плечем, з якого звисав гобелен. У гобелені було якихось п’ять на сім футів, і сягав він фестонами підлоги.

Сам гобелен зображав скелясту прірву над гірським озером. Замок, утоплений у її схил, який, здавалося, був частиною скелястої стіни. Замок, який Кондвірамурс добре знала. З численних ілюстрацій.

— Цитадель Вільгефорца, місце ув’язнення Йеннефер. Місце, у якому легенда скінчилася.

— Правильно, — погодилася удавано байдуже Німуе. — Там скінчилася легенда, принаймні у відомих її версіях. Ми саме ті версії й знаємо, тому думаємо, що відоме нам і закінчення. Цірі втекла до Вежі Ластівки, де, як ти то з’ясувала, була вона в’язнем. Коли зрозуміла, що вони хочуть їй зробити, утекла. Легенда дає багато версій тієї втечі…

— Мені, — втрутилася Кондвірамурс, — найбільше подобається ота, із киданням за спину предметами. Гребінцем, яблуком і хусткою. Але…

— Кондвірамурс.

— Вибачаюся.

— Версій утечі, як я говорила, існує багато. Але й надалі не зовсім зрозуміло, яким чином Цірі з Вежі Ластівки дісталася прямо до замку Вільгефорца. Ти не можеш виснити Вежу Ластівки. Спробуй виснити замок. Придивися уважно до того гобелена… Ти мене слухаєш?

— Це дзеркало… Воно магічне, правильно?

— Ні. Я видавлюю перед ним прищі.

— Вибачаюся.

— Це Дзеркало Гартманна, — пояснила Німуе, побачивши зморщений ніс та ображену міну адептки. — Якщо хочеш, можеш зазирнути. Але прошу: будь обережна.

— Чи то правда, — запитала Кондвірамурс тремтячим від піднесення голосом, — що з Гартманна можливо перейти до інших?..

— Світів? Авжеж. Але не відразу, не без приготувань, медитації, концентрації та багатьох інших речей. Кажучи тобі про обережність, я мала на увазі дещо інше.

— Що саме?

— Це діє в обидва боки. З Гартманна завжди може щось вийти.

* * *

— Знаєш, Німуе… Коли я дивлюся на той гобелен…

— Ти мала сон?

— Мала. Але дивний. З висоти пташиного польоту. Я була птахом… Я бачила той замок ззовні. Не могла увійти всередину. Щось не давало мені доступу.

— Дивися на гобелен, — наказала Німуе. — Дивися на цитадель. Дивися на неї пильно, зосереджуй увагу на кожній подробиці. Концентруйся сильно, чітко викарбуй ту картину у своїй пам’яті. Хочу, щоб ти уві сні туди дісталася, увійшла всередину. Важливо, аби ти туди увійшла.

* * *

Назовні, за мурами замку, мусила гуляти воістину диявольська завірюха: у каміні вогонь аж ревів, швидко пожираючи поліна. Йеннефер насолоджувалася теплом. Теперішня в’язниця, щоправда, була незрівнянно кращою за мокрий льох, у якому вона провела, певно, два місяці, але все одно там зуб на зуб не потрапляв. У льосі вона повністю втратила відчуття часу, пізніше також якось ніхто не інформував її про дати, але була впевнена, що зараз зима, грудень, а може, навіть січень.

— Їж, Йеннефер, — сказав Вільгефорц. — Їж, прошу, не стримуйся.

Чародійка й не думала стримуватися. А якщо вона досить повільно й безпорадно вправлялася з курчам, то виключно через те, що її ледь загоєні пальці все ще були незграбні й малорухомі, важко було втримувати в них ніж та виделку. А їсти руками вона не бажала: прагнула продемонструвати свою перевагу Вільгефорцові та іншим співрозмовникам, гостям чародія. Вона не знала жодного з них.

— З правдивою прикрістю маю тобі повідомити, — сказав Вільгефорц, пестячи пальцями ніжку келиха, — що Цірі, твоя підопічна, попрощалася з цим світом. Звинувачувати за це ти можеш тільки себе, Йеннефер. І свою безглузду упертість.

Один із гостей, невисокий темноволосий чоловік, сильно чхнув і висякався в батистову хусточку. Ніс він мав напухлий, червоний і, скоріше за все, геть забитий.

— На здоров’я, — сказала Йеннефер, яка зловісними словами Вільгефорца не перейнялася взагалі. — Через що ж у тебе було таке страшенне переохолодження, любий пане? Стояв на протязі після купання?

Другий гість, старший, великий, худий, із паскудно блідими очима, раптом зареготав. А той, який був переохолодився, хоча обличчя його зморщилося від злості, відреагував уклоном і короткою, у ніс, подякою. Не надто короткою, аби не розчути в ній нільфгардського акценту.

Вільгефорц розвернувся до неї. Уже не носив на голові золотий каркас чи кришталеву лінзу в очній ямці, але виглядав він зараз іще страшніше, ніж тоді, улітку, коли вона побачила його каліцтво вперше. Регенероване ліве очне яблуко було вже дієве, але залишалося значно меншим, ніж праве. Від того виду аж дихання зупинялося.

— Ти, Йеннефер, — процідив він, — напевне вважаєш, що я брешу, що маніпулюю, що пробую тебе надурити. І навіщо б мені те робити? Новиною про смерть Цірі я перейнявся так само сильно, як і ти, — та що там, куди більше, ніж ти. Врешті-решт, я пов’язував із дівчиною дуже конкретні сподівання, планував своє майбутнє. Тепер вона мертва, а плани мої загинули.

— Це добре. — Йеннефер, ледь втримуючи ніж у невмілих пальцях, кроїла начинену сливками вирізку.

— А тебе, — продовжував чародій, не звертаючи уваги на коментар, — пов’язували з Цірі виключно дурні сентименти, до яких у рівних долях призводили жаль, спричинений власною безплідністю, і відчуття провини. Так, Йеннефер, відчуття провини! Ти все-таки активно брала участь у схрещуванні пар, у тому розведенні, завдяки якому Цірі мала з’явитися на світ. І ти перенесла відчуття на продукт генетичного експерименту — невдалого, врешті, оскільки експериментаторам забракло знань.

Йеннефер мовчки відсалютувала йому бокалом, молячись про себе, аби той не випав у неї з рук. Помалу доходила висновку, що принаймні два пальці будуть у неї погано згинатися ще довго. А може, і завжди.

Вільгефорц аж сіпнувся від того жесту.

— А тепер уже пізно, усе сталося, — промовив крізь зціплені зуби. — Утім, знай, Йеннефер, що знання в мене було. Якби мав я дівчину, зумів би тим знанням скористатися. А ти тепер жалій, бо я міг би підправити твій сурогат материнського інстинкту. Нехай ти суха й стерильна, наче камінь, з моєю допомогою мала б ти не тільки дочку, але й онуку. Або хоча б сурогат онуки.

Йеннефер легковажно пирхнула, хоча всередині аж тремтіла від люті.

— Із найвищою прикрістю доведеться мені твій чудовий настрій зіпсувати, моя люба, — холодно промовив чародій. — Бо ж, певно, засмутить тебе звістка, що відьмак Ґеральт із Рівії також мертвий. Так-так, той самий відьмак Ґеральт, із яким, як і з Цірі, пов’язував тебе сурогат відчуття, сентимент смішний, немудрий і пересолоджений аж до нудоти. Знай, Йеннефер, що наш любий відьмак попрощався з цим світом по-справжньому полум’яно й драматично. Утім, через цей випадок ти не повинна відчувати докорів сумління. У смерті відьмака ти не винна навіть у найменшому ступеню. Усе те влаштував я. Скуштуй маринованих грушок, вони насправді відбірні.

У фіалкових очах Йеннефер запалала холодна ненависть. Вільгефорц розсміявся.

— Такою я тебе полюбляю більше, — сказав. — І справді, якби не браслети з двімериту, спалила б ти мене на попіл. Але двімерит діє, тож можеш мене палити виключно поглядом.

Сопливий чхнув, висякався й розкашлявся, аж сльози потекли в нього з очей. Високий позирав на чародійку своїм неприємним риб’ячим поглядом.

— А де ж це пан Ріенс? — запитала Йеннефер, розтягуючи слова. — Той пан Ріенс, який стільки мені наобіцяв, наоповідав, що саме він зі мною зробить. Де ж це пан Шірру, який ніколи не оминав оказії мене пхнути чи ко́пнути? Чому стражники, ще донедавна такі пихаті й хамовиті, почали поводитися з лякливою повагою? Ні, Вільгефорце, відповідати немає потреби. Я й так знаю. Те, що ти говориш, — одна велика брехня. Цірі від тебе вислизнула, і Ґеральт від тебе вислизнув, при оказії, думаю, влаштувавши твоїм зарізякам криваву лазню. І що тепер? Плани розтрощені, перетворилися на пил, ти сам те визнав, сни про потугу розвіялися, наче дим. А чародії та Дійкстра вже поряд, поряд. Не без причини й не через милосердя ти перестав мене катувати й намагатися примусити до сканування. А імператор Емгир підтягує сітку, а він напевне дуже, дуже злий. Ess a tearth, me tiarn? A’pleine a cales, ellea?

— Говори загальною мовою, — сказав зашмарканий, витримавши її погляд. — А звуся я Стефаном Скелленом. І щонайменше не маю повних штанів. До того ж усе ще здається мені, що я в набагато кращій ситуації, аніж ви, пані Йеннефер.

Те говоріння змучило його, він знову розкашлявся й висякався у вже промочений наскрізь батист. Вільгефорц ударив долонею об стіл.

— Досить цієї забави, — сказав, макабрично вертячи своїм мініатюрним оком. — Бачиш, Йеннефер, ти вже мені не потрібна. У принципі, я маю наказати посадити тебе у ворок і потопити в озері, але я дуже неохоче вдаюся до такого штибу засобів. До того часу, як обставини мені дозволять, — або накажуть прийняти інше рішення, — ти перебуватимеш тут, окремо. Утім, попереджаю, що я не дозволю, аби через тебе були проблеми. Якщо ти знову наважишся на голодовку, то знай: я не стану, як у жовтні, витрачати час на годування тебе через трубку. Просто дозволю тобі голодувати. А в разі спроб утечі накази стражникам однозначні. Тепер прощавай. Якщо, правда, ти вже заспокоїлася…

— Ні. — Йеннефер підвелася, із розмаху кинула на стіл серветку. — Може, я б іще щось з’їла, але товариство відбиває в мене апетит. Прощаюся з панами.

Стефан Скеллен чхнув і розкашлявся. Блідоокий міряв її злим поглядом і паскудно всміхався. Вільгефорц дивився вбік.

Як завжди, коли її відводили у в’язницю, Йеннефер намагалася зорієнтуватися, де вона є, здобути хоча б крихту інформації, яка могла б їй допомогти в планованій втечі. І щоразу на неї чекало розчарування. Замок не мав навіть найменших вікон, через які можна було б побачити навколишні терени чи хоча б сонце й спробувати розібратися в сторонах світу. Телепатія була неможливою, два важезні браслети й нашийник із двімериту результативно нівелювали всі прояви магії.

Кімната, у якій її ув’язнили, була холодною й суворою, наче келія пустельника. Утім, Йеннефер пригадувала собі той радісний день, коли її перевели сюди з ями. З підвалу, на дні якого завжди стояла калюжа смердючої води, а на стінах виступали селітра й сіль. З підвалу, де її годували недоїдками, які щури без зусиль виривали з її скалічених пальців. Коли після якихось двох місяців її розкували й витягли звідти, коли дозволили перевдягнутися й викупатися, Йеннефер не чулася від щастя. Кімнатка, куди її перевели, здавалася їй королівською опочивальнею, а рідка юшка, що їй приносили, — супом із ластівкових гнізд, гідним королівського столу. Зрозуміло, через якийсь час юшка виявилася помийною бурдою, тверді нари — твердими нарами, а в’язниця — в’язницею. Холодною, тісною в’язницею, де через чотири кроки втикаєшся в стіну.

Йеннефер вилаялася, зітхнула, усілася на карло, яке, окрім нар, було тут єдиними меблями.

Він увійшов так тихо, що вона майже не почула.

— Мене звати Бонгарт, — сказав він. — Добре б тобі запам’ятати це прізвище, відьмо. Щоб воно добре врізалося тобі в пам’ять.

— Трахнися, буцвале.

— Я, — заскреготів він, — мисливець за людьми. Так-так, прислухайся до мене, чаклунко. У вересні, три місяці тому, в Еббінґу я зловив твою малу падлюку. Оту Цірі, про яку стільки говорять.

Йеннефер прислухалася. Вересень. Еббінґ. Упіймав. Але її немає. Може, бреше?

— Сіроволоса відьмачка, навчена в Каер Морені. Я наказав їй битися на арені, убивати людей під крики публіки. Поволі, потрошку я перетворив її на чудовисько. Тієї ролі я вчив її арапником, кулаком та підбором. Довго її вчив. Але вона від мене втекла, зеленоока змія.

Йеннефер непомітно видихнула.

— Утекла від мене в за́світи. Але ми ще якось зустрінемося. Так, чаклунко. А якщо я про щось шкодую, то тільки що отого твого відьмачого коханця, отого Ґеральта, запекли на вогні. Я охоче дав би йому посмакувати свого клинка, перевертневі проклятому.

Йеннефер пирхнула.

— Слухай-но, Бонгарт чи як там тебе. Ти мене не сміши. Відьмакові ти й до п’ят не доріс. Зрівнятися з ним ти не зумієш. Жодної конкуренції. Ти ж сам кажеш: шкуродер та кат. Але це діє тільки на малих песиків. На дуже малих песиків.

— Подивись-но сюди, відьмо.

Різким рухом він розвів кубрак і сорочку, витягнув, плутаючи ланцюжки, три срібні медальйони. Один мав форму голови кота, другий — орла чи грифа. Третього вона докладно не бачила, певно, то був вовк.

— Таких речей, — пирхнула вона знову, удаючи байдужість, — повно на будь-якому ярмарку.

— Ці не з ярмарку.

— Та невже?

— Було колись так, — засичав Бонгарт, — що порядні люди боялися відьмаків більше, ніж потвор. Потвори, що там не кажи, сиділи в лісах та очеретах, відьмаки ж мали нахабство прогулюватися вулицями, входити до корчем, крутитися коло храмів, управ, шкіл та місць розваги. Порядні люди слушним чином вирішили, що то скандал. Тож знайшли когось такого. Нескоро, не відразу, не близько, але знайшли. Як бачиш, на моєму рахунку троє. Ані один перевертень із них не з’являвся більше поблизу й не дражнив добрих мешканців своїм виглядом. А якби з’явився, я б зробив би з ним те саме, що й із попередніми.

— Уві сні? — скривилася Йеннефер. — З арбалета з-за рогу? Чи, може, подавши отруту?

Бонгарт сховав медальйони під сорочку, зробив два кроки в її бік.

— Ти мене дражниш, відьмо.

— Саме такий намір я й мала.

— Ах, так? То зараз я покажу тобі, сучко, що з твоїм відьмачим коханцем я можу конкурувати в будь-якій царині. Та що там — навіть те покажу, що я від нього кращий!

Стражники, які стояли під дверима, аж підскочили, як почули з келії удари, тріск, гуркіт, виття та скавчання. А якби стражникам колись раніше доводилося чути вереск зловленої в капкан пантери, то вони присяглися б, що в келії саме пантера.

Потім із келії до стражників долинув страшезний рик — точнісінько наче пораненого лева, якого, зрештою, стражники також ніколи не чули, а бачили тільки на гербових щитах. Перезирнулися. Кивнули один одному. А потім увірвалися досередини.

Йеннефер сиділа в кутку кімнати на рештках нар. Волосся мала розчухране, сукню й сорочку — роздерті зверху до самого низу; її малі дівочі груди різко здіймалися в ритмі важкого дихання. З носа її текла кров, на обличчі швидко росла припухлість, як і сліди від нігтів на правій руці.

Бонгарт сидів в протилежному кутку кімнатки, серед уламків карло, обіруч тримаючись за матню. Кров із носа текла і в нього, забарвлюючи сиві вуса в колір глибокого карміну. Обличчя було перекреслене кривавими подряпинами. Ледь загоєні пальці Йеннефер були слабкою зброєю, але замки браслетів із двімериту мали на диво гострі краї.

У спухлій щоці Бонгарта, точнісінько у вилицевій кістці, стирчала, глибоко увіткнута обома зубцями, виделка, яку Йеннефер вкрала зі столу під час вечері.

— Тільки малі песики, шкуродере, — видихнула чародійка, намагаючись закрити бюст рештками сукні. — А від сучок тобі б триматися подалі. Заслабкий ти для них, молокососе.

Не могла собі пробачити, що не поцілила туди, куди хотіла, — в око. Але що ж, ціль була рухома, а крім того, ніхто не досконалий.

Бонгарт рикнув, встав, вирвав виделку, завив і аж заточився від болю. Огидно вилаявся.

До келії зазирало ще двійко стражників.

— Гей ви! — загарчав Бонгарт, стираючи кров з обличчя. — Швидко сюди! Витягніть мені цю шльондру на середину підлоги, розіпніть та притримайте!

Стражники перезирнулися. А потім втупили погляди в стелю.

— Краще б вам іти собі звідси, пане, — сказав один. — Ми не станемо тут нікого ані розпинати, ані притримувати. У наші обов’язки це не входить.

— А крім того, — пробурмотів другий, — ми не маємо наміру закінчити, як Ріенс чи Шірру.

* * *

Кондвірамурс поклала на купу аркуш, на якому було зображено тюремну камеру. А в камері — жінку з опущеною головою, у кайданах, прикутих до стіни камери.

— Її тримали в полоні, — пробурмотіла вона, — а відьмак розважався в Туссані з якимись брюнетками.

— Ти його засуджуєш? — різко запитала Німуе. — Не знаючи майже нічого?

— Ні. Не засуджую, але…

— Немає ніяких «але». Прошу, замовкни.

Якийсь час вони сиділи мовчки, гортаючи картонки малюнків та акварелей.

— Усі версії легенди, — Кондвірамурс указала на один графічний малюнок, — як місце її закінчення, фіналу, кінцевої битви Добра й Зла, майже Армагеддону, називають фортецю Рис-Рун. Усі версії. Окрім однієї.

— Окрім однієї, — кивнула Німуе. — Окрім анонімної, мало популярної версії, відомої як «Чорна Книга з Елландеру».

— «Чорна Книга» говорить, що фінал легенди розігрується в цитаделі Стигга.

— Точно. Також й інші, канонічні для легенди справи «Книга з Елландеру» подає в спосіб, дуже відмінний від канону.

— Цікаво, — Кондвірамурс підвела голову, — який із тих замків зображено на ілюстраціях? Який із них виткано на твоєму гобелені? Який малюнок правдивий?

— Цього ми не знатимемо ніколи. Замку, який бачив фінал, прошу уточнити, не існує. Його було знищено, від нього не лишилося й сліду, що погоджено з усіма версіями, навіть із «Книгою з Елландеру». Жодна з поданих у джерелах локалізацій не є переконливою. Ми не знаємо, — і не будемо знати, — як той замок виглядав і де він стояв.

— Але правда…

— Для правди, — різко урвала її Німуе, — це не має жодного значення. Не забувай: ми не знаємо, як насправді виглядала Цірі. Але тут ось, на цьому намальованому Вільмою Васселі картоні, у різкій розмові з ельфом Аваллак’хом на тлі статуй жахливих дітей це саме вона, Цірі. Щодо цього немає жодних сумнівів.

— Але, — непоступливо стояла на своєму Кондвірамурс, — твій гобелен…

— Представляє замок, у якому розігрався фінал легенди.

Вони довго мовчали. Шелестіли аркуші, що їх перегортали.

— Не люблю, — відізвалася Кондвірамурс, — версії легенди з «Чорної Книги». Вона така… Така…

— Огидно правдива, — закінчила Німуе, киваючи.

* * *

Кондвірамурс позіхнула, відклала «Півстоліття поезії», доповнене та з доданою післямовою професора Еверетта Денхоффа-молодшого. Розкидала подушки, перетворюючи конфігурацію для читання на конфігурацію для спання. Позіхнула, потягнулася й погасила лампу. Кімната занурилася в темряву, освітлена лише голками місячного сяйва, що протискалося в шпарини штор. «Що вибрати на цю ніч? — подумала адептка, крутячись на простирадлі. — Покластися на удачу? Чи якорити?»

Після коротких роздумів вона наважилася на друге.

Він був таким неясним, отой сон, що повертався, не давав доснити себе до кінця, розвіювався, зникав між іншими снами так, як ниточка зникає й губиться серед основи кольорової тканини. Сон, що зникав із пам’яті, але все одно наполегливо до неї повертався.

Заснула вона відразу, сон наплинув на неї миттєво, ледь вона стулила очі.

Нічне небо, безхмарне, світле від місяця й зірок. Пагорби, на їхніх схилах припорошене снігом виногроно. Чорний і незграбний абрис будівлі: муру із зубцями, стовпа, самотнього наріжного beffroi.

Двоє вершників. Обоє виїжджають у пустий простінок, обоє злазять із сідел, обоє заходять під арку. Але в зяючий у підлозі отвір заходить лише один.

Той, чиє волосся абсолютно біле.

Кондвірамурс стогне крізь сон, кидається на ліжку.

Біловолосий сходить униз, глибоко, глибоко в підвали. Іде темними коридорами, освітлює їх, раз у раз запалюючи скіпки, що стирчать у залізних держаках. Світло від скіпок примарними тінями танцює по стінах і стелі.

Коридори, сходи, знову коридори. Льох, велика крипта, бочки під стінами. Уламки, купа цегли. Потім коридор, що розходиться. Темрява в обох його відгалуженнях. Біловолосий запалює ще один факел. Витягує меч із піхов за спиною. Вагається, не знаючи, яким із коридорів треба піти. Врешті наважується на правий. Дуже темний, завалений сміттям, той стрімко йде вниз. Кондвірамурс стогне крізь сон: її охоплює страх. Знає, що дорога, яку обрав біловолосий, веде до небезпеки.

Одночасно знає, що біловолосий небезпеку шукає.

Бо то його фах.

Адептка перекидається з боку на бік у ліжку, стогне. Вона сняча, вона снить, вона в онейроскопічному трансі, раптом вона пророче розуміє, що станеться за мить. «Увага! — хоче вона крикнути, хоча знає, що крикнути не зуміє. — Увага, обернися!»

Стережися, відьмаче!

Потвора атакувала з темряви, із засідки, тихо й підступно. Матеріалізувалася раптово серед пітьми, наче спалах полум’я. Наче язик полум’я.

Розділ 3

Коли на своєму току глухарі,

Світанок стрічаючи, крилами б’ють,

Звичаєм шляхетним в обіймах зорі

Паруються жадібно, радісно мліють.

Сказать тобі хочу, кохана моя,

Кохання є святом веселим,

Дарує нам гру й насолоду буття,

Тому і єднаємо наші життя.

Франсуа Війон

Хоча так він поспішав, так підганяв і так переймався, залишився відьмак у Туссані майже на всю зиму. І які ж були причини? Про те не напишу. Були — і годі про те, немає про що розводитися. А тим, хто бажав би відьмака звинуватити, нагадаю, що кохання не єдине має ім’я, і не судіть, щоб і ви не судимі були.

Любисток. Півстоліття поезії

Those were the days of good hunting and good sleeping^[8].

Редьярд Кіплінг

Потвора атакувала з темряви, із засідки, тихо й підступно. Матеріалізувалася раптово в пітьмі, наче спалах полум’я. Наче язик полум’я.

Ґеральт, хоча й заскочений зненацька, відреагував інстинктивно. Вивернувся в ухилянні, обтершись об стіну льоху. Чудовисько пролетіло поруч, наче м’ячик, відскочило від підлоги, махнуло крилами й стрибнуло знову, засичавши й роззявляючи дзьоба. Але цього разу відьмак був готовий.

Ударив у короткому замаху, від ліктя, цілячись у зоб, під кармінові сережки, великі, удвічі більші, ніж в індика. Не схибив, відчув, як вістря розрубує тіло. Інерція від удару звалила бестію на землю, під стіну. Скоффін звереснув, і то був вереск майже людський. Бився він серед розкришених цеглин, бив і тріпотів крилами, бризкав кров’ю, сік навколо схожим на бич хвостом. Відьмак був упевнений, що битва вже скінчилася, але тварюка знову його заскочила. Несподівано кинулася йому на горло, страшно скрекочучи, виставивши кігті й клацаючи дзьобом. Ґеральт відстрибнув, відбився плечем від стіни, втяв навідліг, знизу, використавши інерцію відбиття. Не схибив — скоффін знову гепнувся між цеглою, смердюча кров бризнула на стіну льоху й потекла по ній примхливим патьоком. Збита на льоту бестія вже не билася, лише тремтіла, скреготіла, витягувала довгу шию, надувала зоб і трусила сережками. Кров швидко текла між цеглинами, на яких твар лежала.

Ґеральт міг легко її добити, але не хотів занадто сильно псувати шкіру. Спокійно чекав, поки скоффін стече кров’ю. Відійшов на кілька кроків, відвернувся до стіни, рзстібнув штани й висцявся, насвистуючи сумну мелодійку.

Скоффін перестав скавчати, знерухомів і затих. Відьмак підійшов, штрикнув його легенько кінчиком меча. Бачачи, що вже по всьому, схопив твар за хвіст, підняв. Скоффін, утримуваний за основу хвоста на рівні стегна, доставав кривим дзьобом стерв’ятника до підлоги, розкриті крила розкладалися десь більше, ніж на чотири фути.

— Легкий ти, куроліску, — Ґеральт трусонув твар’ю, що й справді важила не більше за добре вгодованого індика. — Легкий. На щастя, платять мені поштучно, а не пофунтово.

* * *

— Уперше, — Рейнар де Буа-Френ тихенько засвистів крізь зуби, що, як знав Ґеральт, у нього було виявом найвищого ступеня здивування. — Уперше бачу щось подібне. Справжня дивовижа, слово честі, дивовижа над дивовижами. Значить, ото воно і є — славетний василіск?

— Ні, — Ґеральт підняв потвору вище, аби рицар міг краще її роздивитися. — Це не василіск. Це куроліск.

— А яка різниця?

— Фундаментальна. Василіск, що зветься ще регулом, є гадом, а куроліск, що зветься ще скоффіном, або кокатриксом, то орніторептилія, що значить «напівгад, напівптах». Це єдиний відомий представник роду, який учені назвали орніторептиліями, оскільки вирішили після довгих дискусій, що…

— А який із тих двох, — урвав його Рейнар де Буа-Френ, не зацікавлений, схоже, мотивами вчених, — поглядом убиває або перетворює на камінь?

— Жоден. То вигадка.

— То чому люди їх обох бояться? Оцей-но аж ніяк не великий. Він насправді може бути небезпечним?

— Оцей-но, — відьмак трусонув здобиччю, — зазвичай нападає ззаду й безпомилково цілить у потилицю або під ліву нирку, в аорту. Зазвичай достатньо єдиного удару дзьобом. А якщо йдеться про василіска, то все одно, куди той вкусить. Його отрута найсильніша серед відомих нейротоксинів. Убиває за кілька секунд.

— Бррр… А кого з них, скажи, можна прикінчити за допомогою дзеркала?

— Будь-якого. Якщо гепнути в довбешку.

Рейнар де Буа-Френ зареготав. Ґеральт не сміявся: дотеп про василіска й дзеркало перестав його веселити ще в Каер Морені: учителі надто часто ним користалися. Настільки ж несмішними були для нього жарти про дівчат і єдинорогів. Утім, рекордом дурості й примітивізму були в Каер Морені численні версії дотепу про дракониху, якій молодий відьмак, як заклад, мав потиснути правицю.

Він усміхнувся до спогадів.

— Волію тебе всміхненого, — сказав Рейнар, уважно до нього придивляючись. — Стократно, ба й того більше волію я тебе такого, як оце зараз. Аніж такого, яким ти був тоді, у жовтні, після тієї драчки в лісі Друїдів, як їхали ми до Боклера. Тоді, оце тобі скажу, був ти похмурим, сповненим досади й ображеним на весь світ, наче ошуканий лихвар, а до того ж дратівливим, наче чоловік, у якого всю ніч нічого не виходило. Навіть уранці.

— Я й справді таким був?

— Справді. Не дивуйся, що я волію тебе таким, як зараз. Зміненим.

— Терапія працею. — Ґеральт знову трусонув утримуваним за хвіст куроліском. — Рятівний вплив професійної активності на психіку. А тому, аби продовжити лікування, перейдімо до справ. Є можливість заробити на скоффіні трохи більше, ніж умовлена ставка за вбивство. Він слабко скалічений, тож якщо маєш клієнта на цілого, — для опудала чи препарування, — то бери не менше двохсот. Якщо треба буде загнати його порційно, то пам’ятай, що найдорожче в ньому пір’я з надхвістя, особливо оці ось, центральні льотки. Можна гострити їх набагато тонше, ніж гусячі, а пишуть вони красивіше й чистіше, до того ж тримаються довше. Писарчук, який на тому розуміється, не вагаючись, дасть п’ять за штуку.

— Маю клієнтів на труп для опудала, — усміхнувся рицар. — Цех бондарів. Бачили в Кастель Равелло опудало отої паскуди, порізника, чи як там її… Знаєш, якої саме. Тої, яку ти другого дня після Саовіну забив у льохах під руїнами старого замку…

— Пам’ятаю.

— Тож бондарі бачили опудало бестії й просили мене про щось настільки ж раритетне для декорування їхнього цехового приміщення. Куроліск буде в самий раз. Бондарі в Туссані, як ти можеш здогадатися, є цехом, який не нарікає на брак замовлень, і завдяки тому — заможним, тож запросто дадуть вони й усі двісті двадцять. Може, навіть більше, спробую поторгуватися. А щодо пір’я… Бочкороби не зауважать, якщо я вирву куроліскові з дупи кілька штук та продам у князівську канцелярію. Канцелярія платить не з власної кишені, а з князівської скарбниці, тож, не торгуючись, дасть мені навіть не п’ять, а всі десять за перо.

— Схиляюся перед спритністю.

— Nomen omen^[9], — Рейнар де Буа-Френ усміхнувся ще ширше. — Мама мусила щось передчувати, називаючи мене іменем лиса-хитруна з повсюди відомого казкового циклу.

— Ти мав би стати купцем, а не рицарем.

— Мав би, — погодився рицар. — Але що ж, як народився сином гербованого пана, то станеш гербованим паном і гербованим паном помреш, наплодивши, хе-хе, гербованих паничів. І нічого не зміниш, хоч би ти луснув. Ти, зрештою, Ґеральте, також підраховувати вмієш добряче, а купецтвом не займаєшся.

— Не займаюся. З подібних причин, що й ти. З тією лише різницею, що нічого не наплоджу. Ходімо з цих підвалів.

Назовні, під мурами замчиська, огорнули їх холод і вітер із гір. Ніч була ясною, небо — безхмарним і зоряним, світло місяця іскрилося на полях нового, чистесенького снігу, яким засипало виноградники.

Сплутані коні привітально форкнули.

— Мало б сенс, — сказав Рейнар, дивлячись на відьмака значущо, — відразу зустрітися з клієнтами й отримати виручку. Але ти, напевно, поспішаєш до Боклера, га? До однієї спальні?

Ґеральт не відповідав, бо на такі запитання не відповідав принципово. Приторочив тіло скоффіна до запасного коня, після чого всівся на Плітку.

— Зустрінемося з клієнтом, — вирішив, розвертаючись у сідлі. — Ніч іще молода, а я — голодний. І охоче чогось би напився. Їдьмо до міста. До «Фазанятника».

Рейнар де Буа-Френ засміявся, поправив щит із червоно-золотою шахівницею, що висів на луці сідла, видерся на високу кульбаку.

— Воля ваша, кавалере. Тож до «Фазанятника». Вйо, Буцефале!

Вони поїхали ступою засніженим схилом униз, до гостинця, виразно позначеного рідкою шеренгою тополь.

— Знаєш що, Рейнаре, — відізвався раптом Ґеральт. — Я теж волію тебе таким, як оце зараз. Коли мовиш нормально. Тоді, у жовтні, ти використовував манеру надто дратівливу.

— Честю клянуся, відьмаче, я ж мандрівний рицар, — зареготав Рейнар де Буа-Френ. — Ти що, забув? Рицарі завжди мовлять, наче кретини. То такий знак, як оцей щит тут. По тому, наче по гербу на щиті, наше братство розпізнається.

* * *

— Честю клянуся, — сказав Рицар Шахівниці, — ви дарма хвилюєтеся, пане Ґеральте. Дружка ваша, напевне, вже здорова й, певне ж, слабкість свою геть забула. Пані княгиня добрячих тримає надвірних медиків, ті будь-яку неміч вилікувати вміють! Честю клянуся, немає чого перейматися.

— Я теж такої думки, — сказав Регіс. — Перестань дивитися похмуро, Ґеральте. Адже Мільву ще й друїдки лікували… ...