Пауло Коельйо Як течія річки

© Paulo Coelho, 2006

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2015

* * *

Передмова

Коли мені було п’ятнадцять років, я сказав матері.

– Я відкрив своє покликання. Хочу бути письменником.

– Сину мій, – відповіла вона з сумом – твій батько інженер. Він чоловік логічний, раціональний, з ясним баченням світу. А ти знаєш, хто такий письменник?

– Це той, хто пише книжки.

– Твій дядько Гаролдо, який є лікарем, також пише книжки, і вже кілька опублікував. Навчайся на інженера, й матимеш змогу писати у свій вільний час.

– Ні, мамо. Я хочу бути тільки письменником. А не інженером, який пише книжки.

– А ти вже знайомий із якимсь письменником? Ти коли-небудь бачив письменника?

– Ніколи. Тільки на фотографіях.

– Тоді, як ти хочеш стати письменником, не знаючи, що це таке?

Щоб відповісти матері, я вирішив здійснити пошук. І ось що я відкрив на початку шістдесятих років про життя письменника.

1) Письменник завжди носить окуляри й ніколи не розчісується. Половину свого часу він лютує на все, а протягом другої половини ходить пригнічений. Його життя минає в барах, де він сперечається з іншими письменниками, що теж носять окуляри й не розчісують волосся. Розмовляти йому важко. Він завжди висловлює фантастичні ідеї про свій наступний роман і терпіти не може той, який щойно опублікував.

2) Письменник повинен і зобов’язаний писати так, щоб сучасники його не розуміли – бо інакше його ніколи не визнають генієм, адже він народжується в ту історичну добу, коли панують пересічності. Письменник завжди переглядає й змінює кожну фразу, яку він пише. Словник звичайної людини складається з трьох тисяч слів; справжній письменник ніколи їх не застосовує, адже у словнику існують ще сто вісімдесят дев’ять тисяч, а він не належить до людей звичайних.

3) Лише інші письменники розуміють, що хоче сказати письменник. Проте навіть за цієї умови він потай зневажає інших письменників – адже історія літератури століттями надає їм одні й ті самі вакансії. Таким чином письменник та його колеги воюють за один трофей – за найскладнішу книжку: ту з них визнають найкращою, яку найважче буде зрозуміти.

4) Письменник розуміється на темах, назви яких звучать страхітливо: семіотика, епістемологія, неоконкретизм. Коли він хоче когось приголомшити, то промовляє такі фрази, як «Ейнштейн – невіглас» або «Толстой – паяц буржуазії». Усі спочатку обурюються, але потім самі вже переконують інших у тому, що теорія відносності – хибна і що Толстой захищав російську аристократію.

5) Щоб звабити жінку письменник каже: «Я письменник» і пише вірша на серветці: спрацьовує завжди.

6) З огляду на свою глибоку культуру письменник завжди знаходить собі підробіток у ролі літературного критика. І це допомагає йому виявити великодушність – писати про книжки своїх друзів. Половина критичної літератури складається з цитат іноземних авторів; а друга половина – аналізи фраз, де застосовуються такі терміни, як «епістемологічний розріз» або «інтегрований погляд на відповідну суть». Той, хто читає таку критику, коментує: «Який освічений автор». І не купує книжку, бо остерігається спіткнутися об епістемологічний розріз.

7) Коли письменника запитують, що він нині читає, він завжди називає книжку, про яку ніхто ніколи не чув.

8) Існує лише одна книжка, яка збуджує одностайний захват у письменника та його колег – «Улісс» Джеймса Джойса. Письменник ніколи не говорить погано про цю книжку, але коли хтось запитає його, про що в ній ідеться, то йому ніколи не вдається чітко це пояснити, внаслідок чого виникає сумнів, чи він справді її читав. Чи ж не абсурд, що «Улісса» ніхто не збирається перевидати, тоді як усі письменники називають його найвеличнішим твором світової літератури; схоже, видавці такі йолопи, що втрачають нагоду заробити купу грошей на книжці, яку всі читали й усі нею захоплювалися.

Озброєний такою інформацією, я знову прийшов до матері й детально їй пояснив, що таке письменник. Вона трохи здивувалася.

– Легше стати інженером, – сказала вона. – Крім того, ти не носиш окулярів.

Але я вже розкуйовдив волосся, носив у кишені пачку «Ґолуаз» і театральну п’єсу під пахвою («Межі опору», яку, на мою радість один із критиків назвав найбожевільнішою виставою, яку йому довелося бачити), вивчав Геґеля і дав собі слово неодмінно прочитати «Улісса». Так тривало до того дня, коли я познайомився з рок-виконавцем, який попросив мене написати слова до його музики й у такий спосіб визволив мене від пошуків безсмертя й вивів мене на дорогу, якою ходять звичайні люди.

Це допомогло мені відвідати багато міст і змінити більше країн світу, аніж черевиків, як казав Бертольд Брехт. На наступних сторінках читач ознайомиться з розповідями про моменти, які мені довелося пережити, про історії, які мені розповіли, про роздуми, до яких я прийшов на певному етапі річки свого життя.

Ці тексти вже були опубліковані в різних газетах світу, і я зібрав їх докупи на прохання своїх читачів.

Автор

День у млині

Моє життя в тепер – це симфонія, складена з трьох різних мелодій: «багато людей», «кілька людей» і «майже нікого». Кожна з цих мелодій триває приблизно чотири місяці в рік, вони часто відбуваються протягом одного місяця, але ніколи не змішуються.

«Багато людей» – це ті хвилини, коли я перебуваю в контакті з публікою, видавцями, журналістами. «Кілька людей» реалізується тоді, коли я повертаюся до Бразилії, зустрічаюся зі своїми давніми друзями, ходжу на пляж Копакабана, відвідую якісь суспільно значущі події, але здебільшого перебуваю вдома.

Проте мій сьогоднішній намір – трохи поговорити про мелодію «майже нікого». На цю мить ніч уже накрила темрявою село з двохсот мешканців у Піренеях, назву якого я волію тримати в таємниці, бо нещодавно я купив собі там старий млин і перетворив його на оселю. Я щоранку прокидаюся, розбуджений криком півня, випиваю вранішню каву й виходжу на вулицю, щоб прогулятися між коровами, вівцями, плантаціями кукурудзи й трави, вирощуваної на сіно. Дивлюся на гори й – на відміну від мелодії «багато людей» – ніколи не намагаюся думати, хто я такий. У мене немає ані запитань, ані відповідей, я цілком живу в нинішньому моменті, розуміючи, що рік має чотири сезони (атож, це здається очевидним, але іноді ми про це забуваємо), і я змінюю вигляд, як навколишній краєвид.

У такі хвилини мене не цікавить, що там відбувається в Іраку чи в Афганістані: як і будь-яку іншу людину, що живе внутрішнім життям, мене насамперед цікавлять відомості з метеорології. Люди, що живуть у маленькому місті знають, чи йтиме дощ, чи похолодає, чи буде вітер, бо від погоди безпосередньо залежить їхнє життя, їхні плани, їхні жнива. Я бачу фермера, який працює в полі, ми бажаємо один одному «доброго дня», обговорюємо прогнози погоди, й далі робимо свої справи – він колупається в землі, а я продовжую свою тривалу прогулянку.

Повертаюся додому, зазираю до поштової скриньки, бачу там місцеву газету: у сусідньому селі відбувається гулянка, хтось виступає з лекцією. У Тарбесі – великому місті з сорока тисячами мешканців – пожежників викликали на місце події, бо вночі хтось підпалив ящик для сміття. Найсенсаційнішою новиною в регіоні є повідомлення про групу, яку звинувачують у тому, що вона зрубує платани понад сільською дорогою, бо ті спричинили загибель мотоцикліста; ця новина зайняла цілу сторінку в газеті, а потім кілька днів журналісти писали репортажі про «секретну команду», яка хоче помститися деревам за смерть хлопця.

Я затримуюсь на мить біля струмка, на якому стоїть мій млин. Дивлюся на небо. Цього жахливого літа від спеки померло п’ять тисяч людей лише у Франції. Я підводжуся на ноги і йду попрактикуватися в к’юдо – медитації з луком і стрілою, яка забирає годину мого дня. Настає час пообідати: я готую собі легку закуску й зненацька помічаю в одній із прибудов млина чудернацький предмет з екраном і клавіатурою, сполучений – о чудо з чудес! – з лінією високої напруги, іноді відомої під назвою DSL. Я знаю, що в ту мить, коли я натисну на одну з клавіш цієї машини, весь світ посуне мені назустріч.

Я опираюся, поки можу, але настає мить, коли мій палець доторкається до кнопки «увімкнути», і я знову поєднуюся зі світом, світом бразильських газет і книжок, світом інтерв’ю, які я повинен дати, новинами з Іраку, з Афганістану, всілякими проханнями, повідомленням, що авіаційний квиток принесуть завтра, рішеннями, які треба відкласти, рішеннями, які треба негайно ухвалити.

Я працюю протягом кількох годин, бо це мій вибір, моя Персональна Легенда, бо Воїн Світла знає, що на ньому лежать обов’язки й відповідальності. Але під час мелодії «майже нікого» усе, що виникає на екрані комп’ютера є дуже далеким, так само як млин видається сном, коли я перебуваю в мелодіях «багато людей» або «кілька людей».

Сонце наближається до обрію, натискаю кнопку «вимкнути», і світ перетворюється на поле, на пахощі трав, на мукання корів, на голос пастуха, який повертає овець у хлів, розташований біля млина.

Я запитую себе, як можна побувати у двох таких неоднакових світах протягом одного дня. Я не знаходжу відповіді, але знаю, що це дає мені глибоку втіху, й почуваюся дуже задоволеним, пишучи ці рядки.

Чоловік, що жив, як підказували йому сновидіння

Я народився в лікарні Святого Йосипа в Ріо-де-Жанейро. Позаяк пологи були важкими, моя мати присвятила мене цьому святому, попрохавши, щоб він допомагав мені в моєму житті. Так виник міцний зв’язок між моїм життям і святим Йосипом, а з 1987 року, після моєї прощі до Сантьяго-де-Кампостели, я став влаштовувати свято на його честь 19 березня. Скликав друзів, людей роботящих і чесних, і перед тим, як сісти за стіл, ми молилися за всіх тих, які вміють усе робити з гідністю. Ми молилися також за тих, хто не має роботи й жодних перспектив на майбутнє.

У короткому вступі, який я роблю перед молитвою, я маю звичай нагадати, що з п’ятьох разів, коли слово «сон» з’являється в Новому Заповіті, чотири мають стосунок до Йосипа, теслі. У всіх цих випадках, янгол завжди переконує його робити протилежне тому, що він мав намір робити.

Янгол попросив, щоб він не покинув свою дружину, хоч вона й завагітніла не від нього. Він міг сказати щось на зразок: «А що подумають сусіди?», але повернувся додому й повірив у ту істину, яку відкрив йому небесний посланець.

Янгол наказав йому йти до Єгипту. І він би міг на це відповісти: «Але я вже прилаштувався тут як тесля, маю своїх замовників і не можу відмовитися від усього». Натомість він усе залишає й вирушає в невідомість.

Янгол зажадав, щоб він повернувся з Єгипту. І Йосип знову міг подумати: «Я лише почав тут жити новим життям, і маю родину, яку повинен утримувати».

Усупереч тому, чого вимагає від людини здоровий глузд, Йосип робив те, що підказували йому сновидіння. Він знав, що має долю, якій не повинен суперечити, спільну з долями всіх чоловіків на цій планеті: захищати й утримувати свою родину. Як і мільйони безіменних Йосипів, він намагався виконувати свій обов’язок, хоч йому й доводилося робити вчинки, які виходили далеко за межі його розуміння.

Згодом його дружина й один із синів стали великими символами християнства. Про третього стовпа родини, робітника, який її годував, згадують лише в кінці року, коли складають у стодолу врожай, та є й ті, хто ставиться до нього з особливою пошаною, як, наприклад, я або Леонардо Бофф, автор книжки про теслю, до якої я написав передмову.

Наведу уривок із тексту письменника Карлоса Гейтора Коні (сподіваюся, він належить йому, бо я знайшов його в Інтернеті): «Чимало людей дивуються, що я, називаючи себе гностиком, не визнаючи ідею про Бога з точки зору філософії, етики або релігії, глибоко шаную деяких святих із нашого традиційного календаря. Бог – це концепт або сутність, досить далека для моїх міркувань і навіть моїх потреб. Проте святі, позаяк вони земні й виліплені з тієї самої глини, що й я був виліплений, заслуговують більше, аніж на мій захват. Вони заслуговують на моє поклоніння.

Святий Йосип – один із них. Євангелії не згадують жодного його слова, лише вчинки й дають йому чітку характеристику: «vir justus». Муж праведний. Оскільки йдеться про теслю, а не суддю, то можна зробити висновок, що Йосип був непересічною за порядністю людиною. Він був хороший тесля, хороший чоловік, хороший батько хлопчикові, який змінив історію світу.

Чудово висловився Коні. А мені кілька разів довелося читати такі нісенітниці затьмареного розуму, як: «Ісус подався до Індії, щоб опанувати науку гімалайських учителів». На мою думку, кожен чоловік може зробити священним обов’язок, доручений йому життям, й Ісус здобув свою науку від Йосипа, який навчав його виготовляти столи, стільці та ліжка.

У своїй уяві я з приємністю думаю, що стіл, на якому Христос посвятив хліб та вино, зробив Йосип – бо на ньому залишився слід від руки невідомого теслі, який заробляв собі на хліб своїм потом, і саме тому дозволив, щоб на ньому відбувалися чудеса.

Зло любить, щоб люди творили добро

Перський поет Румі розповідав, як одного дня першого халіфа з роду Омейядів Муавію, що спав у своєму палаці, розбудив невідомий чоловік.

– Хто ти? – запитав він.

– Я Люцифер, – пролунала відповідь.

– І чого тобі тут треба?

– Настав час твоєї молитви, а ти досі спиш.

Муавія був приголомшений. Як сталося, що князь темряви, той, що завжди прагне забрати душі в безвірників, прийшов допомогти йому виконати свій релігійний обов’язок?

Але Люцифер йому пояснив:

– Згадай, що я був створений як янгол світла. Попри все те, що відбулося в моєму існуванні, я не можу забути про своє походження. Людина може податися до Рима або Єрусалима, але вона завжди несе у серці скарби своєї батьківщини: те саме відбувається зі мною. Я досі люблю Творця, який дбав про мене, коли я був юним і навчив мене творити добро. Коли я повстав проти Нього, то не тому, що перестав Його любити – навпаки, я любив Його так сильно, що мене опанували ревнощі, коли Він створив Адама. У ту мить я вирішив кинути виклик Господу, й це мене згубило. Та я досі пам’ятаю благословення, яке Бог дав мені одного дня, і маю надію одного дня повернутися до Раю, якщо все робитиму правильно.

Муавія відповів:

– Я не вірю в те, що ти мені розповів. Ти знищив надто багато людей на землі.

– Але ти повір, – наполягав Люцифер. – Лише Бог може руйнувати й будувати, бо Він усемогутній. Це Він створив людину, обдарувавши її бажанням, помстою, співчуттям і страхом. Тому, коли ти бачиш навколо себе зло, не звинувачуй мене, бо я лише дзеркало того лиха, яке відбувається.

Розуміючи, що тут ідеться про якусь помилку, Муавія розпачливо молився Богові, щоб Він його просвітив. Він перебув усю ніч, розмовляючи та сперечаючись із Люцифером і попри блискучі аргументи, які він вислуховував, не дозволив переконати себе.

Коли вже розвиднялося, Люцифер нарешті поступився, сказавши:

– Гаразд, ти маєш слушність. Коли учора ввечері я прийшов розбудити тебе і сказав, що не хочу, аби ти втратив час для молитви, мій намір полягав не в тому, щоб наблизити тебе до Божественного Світла. Я знав, що забувши виконати свій обов’язок, ти відчуєш глибокий смуток і протягом наступних днів молитимешся з подвійною вірою, просячи прощення за те, що знехтував правильний ритуал. З погляду Бога, кожна з молитов, виголошена з любов’ю й каяттям, за значущістю дорівнюватиме десятку молитов, прочитаних як зазвичай, автоматично. Ти здобудеш очищення й натхнення, Бог полюбить тебе більше, і твоя душа перебуватиме від мене набагато далі.

Люцифер зник, і відразу ввійшов до кімнати янгол світла.

– Ніколи не забувай про сьогоднішню науку, – сказав він Муавії. – Іноді зло перевдягається посланцем добра, але його прихований намір полягає в тому, щоб спричинити більше лихо.

У цей день і наступними днями Муавія молився з глибоким каяттям, співчуттям і вірою. Його молитви тисячу разів були почуті Богом.

Я готуюся до битви, але мене взяли сумніви

Я одягнений у дивний зелений однострій, пошитий із грубої тканини, із безліччю змійок. На моїх руках рукавички, які мають захищати від подряпин. Я тримаю в руках щось подібне до списа завдовжки з мій зріст, що має два металеві наконечники – з одного боку тризубець, а з другого загострений кінець.

А переді мною те, що я маю намір атакувати через хвилину – мій сад.

За допомогою предмета, який тримаю в руках, я хочу очистити моріжок від бур’янів. Я роблю це в сонячну днину, бо знаю, що вирвана з корінням трава засохне через два дні.

Але раптом я запитую себе: а чи варто це робити?

Те, що я називаю «бур’янами», насправді є травою певного виду, яка намагається вижити. Створена й виплекана природою, вона існувала мільйони років. Її квіти, запліднені безліччю комах, перетворилися на насіння, яке вітер розніс по навколишніх полях, а тому – позаяк вона посіялася не в одному місці, а багато де, – її шанси дожити до наступної весни є значно кращими. Якби вона зосередилася лише в одному місці, то могла б загинути від жадібних травоїдних тварин, повені, пожежі, засухи.

Але всі зусилля до виживання загинуть тепер від загостреного списа, який нещадно вириває траву з корінням.

Навіщо я це роблю?

Хтось створив цей сад. Я не знаю, хто це був, бо коли я купив дім, сад уже існував тут у гармонії з горами та з деревами довкола нього. Але творець саду мусив ретельно обміркувати, що йому робити, висаджуючи дерева дуже старанно і плануючи їх розташування (існує алея кущів, яка приховує сарай, де ми складаємо дрова) і доглядав його протягом незліченних зим і весен. Коли я купив старий млин – де я живу по кілька місяців на рік, – моріжок був бездоганним. Тепер мені випала доля продовжити його справу, хоча філософське питання залишається: чи повинен я шанувати роботу творця, садівника, чи повинен підтримати інстинкт виживання, яким природа обдарувала цю рослину, що її сьогодні ми називаємо бур’яном?

Я далі виполюю небажані рослини і складаю їх на купу, яка незабаром буде спалена. Я також багато міркую над проблемами, які треба було б пов’язувати не з міркуваннями, а з діями. Проте кожна дія людського створіння є священною і призводить до багатьох наслідків, і це примушує мене думати над тим, що я роблю.

З одного боку, ці рослини мають право розростатися скрізь. З другого боку, якщо я їх тепер не виполю, вони зрештою задушать моріжок. У Новому Заповіті Ісус говорить про те, що треба відокремлювати кукіль, щоб він не змішувався з пшеницею.

Але – з підтримкою або без підтримки Біблії – я стою перед конкретною проблемою, з якою людство стикається завжди: до якої міри нам дозволено втручатися в природу? Таке втручання завжди має негативний характер, чи буває й позитивним?

Я відкладаю вбік свою зброю – відому також під назвою «мотика». Кожен її удар означає кінець якогось життя, небуття квітки, яка мала розпуститися навесні, зухвалість людського створіння, яке хоче змінити під свої забаганки ландшафт. Я повинен подумати більше, бо в цю хвилину я керую могутністю життя та смерті. Моріжок, здавалося, мені каже: «Захисти мене, бо він мене задушить». Бур’ян також звертається до мене: «Я пройшов таку довгу дорогу, щоб дістатися до твого саду: чому ти хочеш убити мене?»

Зрештою на допомогу мені приходить індійський текст Бгаґавад-ґіта. Я згадав про те, як відповів Крішна воїнові Аржуні, коли той занепав духом перед вирішальною битвою, кинув свою зброю на землю і сказав, що не братиме участі в битві, у якій загине його брат. Крішна відповів йому приблизно так: «Ти гадаєш, що можеш когось убити? Твоя рука є моєю рукою й усе, що ти робитимеш уже давно записано. Ніхто не вбиває, і ніхто не вмирає».

Підбадьорений цим несподіваним спогадом, я знову беру в руки свого списа, й атакую бур’ян, якого ніхто не запрошував до мого саду. Цього ранку я здобув унікальну науку: коли щось небажане виросте в моїй душі, я попрошу Бога, щоб Він допоміг мені виполоти це без найменшої жалості.

Як стріляти з лука

Важливо ніколи не забувати про те, що дія – це матеріалізована думка.

Найменший жест нас викриває, тому ми повинні вдосконалити все, обміркувати деталі, засвоїти техніку в такий спосіб, щоб вона стала інтуїтивною. Інтуїція не має нічого спільного з рутиною, крім того стану, в якому перебуває дух, не пов’язаний із технікою.

Таким чином, після тривалого вправляння, ми вже не думаємо про всі необхідні рухи: вони стають невід’ємною частиною нашого існування. Але для цього треба тренуватися, повторювати.

А якщо цього не досить, то треба повторювати й тренуватися.

Подивіться, як умілий коваль обробляє залізо. Для недосвідченого ока він повторює молотом однакові рухи.

Але той, кому відома важливість тренування, знає, що кожного разу, коли коваль підіймає молот і потім опускає його, інтенсивність удару різна. Рука повторює той самий жест, та коли молот наближається до заліза, вона знає, як треба вдарити – потужно чи легенько.

Подивіться на вітряк. Той, хто проминає його лише один раз, має враження, що він обертається з однаковою швидкістю, завжди повторюючи один і той самий рух.

Але той, хто знає вітряки, знає також, що вони пристосовуються до вітру й змінюють напрямок завжди, коли це необхідно.

Рука коваля здобула необхідні навички, після того як не одну тисячу разів повторила свій рух із молотом. Крила вітряка спроможні рухатися з потрібною швидкістю після того як прийняли на себе багато вітру, і його зубчаті передачі відполірувалися.

Лучник дозволяє своїм стрілам розлітатися далеко від цілі, бо він знає, що навчиться правильно тримати лук, стояти в правильній позі, правильно натягувати тятиву й цілитися мішень лише після того як випустить тисячі стріл, не боячись не влучити.

Аж поки настане мить, коли йому більше не знадобиться думати про те, що він робить. Відтепер лучник перетворюється на свій лук, на свою стрілу, на свою мішень.

* * *

Як спостерігати за польотом стріли. Стріла – це намір, який вилітає в повітря.

Після того як стрілець її випустив, він нічого не може вдіяти, щоб спрямувати її політ до мішені. Від цієї хвилини в напрузі, необхідній для того, щоб зробити постріл, більше не має потреби.

Хоч лучник не відводить погляду від польоту стріли, серце його спокійне, й він усміхається.

У ці хвилини, якщо він досить тренувався й зумів розвинути свій інстинкт, стрілець виявляє необхідну елегантність і концентрацію протягом усього процесу пострілу, відчуваючи присутність усесвіту й переконається в тому, що його дія є справедливою й заслуженою.

Завдяки набутій техніці його руки готові до пострілу, його дихання врівноважене, його погляд прикипів до мішені. Інстинкт допомагає зробити мить пострілу досконалою.

Тому, хто проходить повз і побачить лучника з розкинутими руками, який поглядом стежить за польотом стріли, може здатися, що той застиг у нерухомості. Але люди досвідчені знають, що розум того, хто випустив стрілу в повітря, перейшов в інший вимір і перебуває тепер у контакті з Усесвітом: він напружено працює, запам’ятовуючи все, що в цьому пострілі є позитивного, виправляючи неминучі помилки, оцінюючи свої якості, чекаючи, як відреагує мішень, коли в неї буде влучено.

Коли лучник натягує тятиву, він може бачити весь світ усередині свого лука. Коли він стежить за польотом стріли, цей світ наближається до нього, надить його, і створює йому відчуття добре виконаного обов’язку.

Воїн Світла, виконавши свій обов’язок і перетворивши свій намір у дію, не повинен нічого боятися: він зробив те, що мусив зробити. Він не дозволив, щоб його паралізував страх – навіть якщо його стріла не влучить у мішень, він матиме іншу нагоду, бо не виявив себе боягузом.

Історія олівця

Хлопчик дивився, як бабуся пише листа. У якусь хвилину він запитав:

– Ти розповідаєш про те, що відбулося з нами? І можливо, розповідаєш про мене?

Бабуся перестала писати й відповіла онукові:

– Я пишу про тебе, це правда. Але важливішим за слова є олівець, яким я пишу. Я хотіла б, щоб ти став таким, як він, коли виростеш.

Хлопчик подивився на олівець, заінтригований, але не побачив у ньому нічого незвичайного.

– Але ж я бачив багато олівців, і цей нічим від них не відрізняється.

– Усе залежить від того, яким поглядом ти дивишся на речі. Існують п’ять чеснот, завдяки яким, якщо тобі вдасться мати їх, ти завжди перебуватимеш у мирі зі світом.

По-перше: ти можеш робити великі речі, але ніколи не забувай, що існує Рука, яка скеровує твої дії. Її ми називаємо Богом, і Він завжди вестиме тебе в напрямку Своєї волі.

По-друге: вряди-годи я повинна відриватися від того, що я пишу, й підгострювати олівець. Олівець від цього зазнає втрат, але зрештою він стає гострішим. Тому навчися терпіти біль, бо він іноді робить тебе кращим, ніж ти є.

По-третє: олівець завжди дозволяє нам витерти те, що є хибним. Отже, ти повинен зрозуміти, що виправити щось уже зроблене не є чимось поганим, а є тим важливим вчинком, який не дає нам звернути з дороги справедливості.

По-четверте: справді важливим в олівці є не дерево й не його зовнішня форма, а графіт усередині. Тому завжди звертай увагу на те, що відбувається у тебе всередині.

І нарешті, по-п’яте: олівець завжди залишає позначку. Тому знай, що все зроблене тобою залишить сліди й намагайся усвідомлювати кожну свою дію.

Як підійматися на гірські вершини

Вибери гору, до вершини якої ти хотів би дістатися: не зважай на тих, хто скаже тобі: «Ця гора найгарніша» або «Ця гора не така крута». Ти витратиш багато енергії й багато ентузіазму, щоб досягти своєї мети, а тому ти єдиний відповідаєш за свої дії та повинен мати певність, що робиш правильно.

Розвідай, як до неї добутися: нерідко гору можна побачити здалеку – гарну, цікаву, сповнену викликів. Та коли ми намагаємося дійти до неї, що ми бачимо? Її оточують дороги, густі ліси стоять між тобою й твоєю метою, те, що видається простим на мапі, є важким і непрохідним у реальному житті. Але спробуй усі дороги, усі стежки, аж поки одного дня ти опинишся біля підніжжя вершини, на яку хочеш зійти.

Поговори з тими, хто вже долав цей шлях: навіть якщо ти вважаєш себе першопрохідцем, хтось уже здійснив цю мрію раніше й залишив сліди, які можуть полегшити тобі сходження; місця, де можна закріпити мотузку, просіки, зрубані гілки, які можуть полегшити тобі шлях. Ти сам збираєшся його подолати під свою власну відповідальність, але не забувай, що чужий досвід може багато в чому допомогти. ...