Все права на текст принадлежат автору: Клайв Стэйплз Льюіс, Клайв Стейплз Льюїс.
Это короткий фрагмент для ознакомления с книгой.
Срібний тронКлайв Стэйплз Льюіс
Клайв Стейплз Льюїс

Клайв Стейплз Льюїс Хроніки Нарнії


Срібний трон

Ніколасу Харді


Розділ 1 На задвірках школи

Похмурого осіннього дня на задвірках школи плакало дівча. Її звали Джил Поул, а плакала вона тому, що у школі її постійно ображали. Та наша історія не про шкільне життя, тому розводитися довго про школу, де навчалася Джил, наміру не маю, до того ж ця тема аж ніяк не з приємних. Скажу тільки, що школа та була з тих, що звуться сумісно-освітніми, тобто там навчалися разом хлопчики й дівчатка, хоча деякі вважали такі школи несумісними з освітою, а викладачів у таких школах прозивали не освітянами, а «несусвітянами». Річ у тому, що у своїй діяльності «несусвітяни» трималися таких поглядів, що дітлахам, хоч хлопчикам, хоч дівчаткам, слід надавати якомога більше свободи, тобто дозволяти робити все, що заманеться. Та, на біду, єдине, до чого сягала уява десяти-п’ятнадцяти найстарших учнів, було знущання з молодших. Ось чому в стінах тієї школи коїлося бозна-що. У будь-якій звичайній школі про те довідалися б та рішуче припинили б усі негаразди ще в першій чверті, та тільки не тут. У цій школі ніхто нічого не припиняв і, навіть коли про неблагопристойні вчинки ставало відомо, однаково хуліганів і капосників ніхто не карав та зі школи не виганяв.

– Гм-м… Який цікавий феномен, – казав у таких випадках директор школи, – із психологічної точки зору…

Із тими думками він викликав бешкетника до себе й вів із ним виховні бесіди. Та якщо ти знав, що і як йому відповідати, то покарання тобі не загрожувало, навпаки – ти міг спромогтися потрапити до нього в улюбленці.

Ось чому похмурого осіннього дня на мокрій від мряки доріжці, що пролягала між задньою стіною корпусу, де була розташована спортивна зала, та заростями колючого чагарника, стояла і плакала дівчинка на ім’я Джил Поул. І ще не висохнули її сльози, як із-за рогу, засунувши руки в кишені та насвистуючи, випірнув хлопчина. Ще крок – і він би налетів на неї.

– Ти що, зовсім не дивишся, куди йдеш?! – відсахнулася Джил.

– Та годі вже! Не починай… – відмахнувся був хлопчик, та, помітивши вираз її обличчя, пом’якшав, – ти… чого, Поул?

Джил лише скривилася – так буває, коли буцімто й бажаєш щось мовити, та тільки-но розтулиш рота, як сльози знов стискають горло.

– Що, знову вони? Як і завжди? – насупив брови хлопчик і ще глибше сунув руки в кишені.

Джил мовчки кивнула. Пояснювати не було чого – про кого йдеться, обоє знали й без зайвих слів.

– Це вже аж ніяк… Але що того гірше, це те, що ми… – він говорив із найкращих почуттів, але робив це так незграбно, ніби збирався прочитати Джил нотацію.

І тут дівчинка не витримала (що, погодьтеся, вельми природно для людини, яка хотіла добряче виплакатися, а їй завадили).

– Та краще б ти йшов своєю дорогою та не пхав носа в те, що тебе не стосується! – урвала вона його на півслові. – Ніхто на допомогу тебе не кликав. Теж мені, вчитель знайшовся: розповідати, що кому краще, а що – ні. Ти й сам у них за побігача. Ти що ж пропонуєш: і нам скакати під їхню дудку?

– Цур тобі! – образився хлопчик і від образи так і сів на порослий травою пагорб, уздовж якого тягнувся живопліт, та одразу ж підскочив, бо трава виявилася замокрою для посиденьок. На нещастя, повне ім’я хлопчика – Юстас Бяклі, хоча поганим хлопчиськом він аж ніяк не був.

– Поул, – заблагав він, – де ж твоє почуття справедливості? Хіба ж цієї чверті я перед кимось плазував? Хто, як не я, виступив проти Картера на захист малого кроленяти? А хто зберіг таємницю Співвенсі, навіть коли мене били? А чи знаєш ти…

– Не знаю і знати не хочу, – схлипнула Джил.

Бяклі помітив, що вона ще не прийшла до тями, і вчинив так, як йому підказав здоровий глузд, – простягнув їй карамельку. Іншу він сунув до рота собі. Потроху Джил заспокоїлася і вже дивилася на речі більш помірковано.

– Вибач, Бяклі, – нарешті мовила вона, – я погарячкувала. У цій чверті ти й справді не такий, як був.

– А про попередню чверть краще забудь – звісно, якщо зможеш, – відповів Юстас. – Бо тепер я зовсім інша людина. Яким же я був кепським хлопчиськом – навіть згадувати млосно!

– Гм… Чесно кажучи, так воно й було, – не заперечувала Джил.

– Але ж тепер я зовсім інший, чи не так? Ти ж і сама помітила.

– І не тільки я. Так усі кажуть. До речі, от учора Елеонора Безтолоччі почула, як Одета Шалопайль саме так і сказала в роздягальні. А сказала вона от що: у цій чверті отой нахаба Бяклі зовсім рук відбіг – наступної чверті треба буде ним зайнятися першорядно.

Юстас здригнувся. У школі всім добре було відомо, що воно таке, коли тобою хочуть «зайнятися». На якусь хвильку запала тиша, і стало чутно, як з вишневого листячка на землю падають великі краплі. Тишу перервала Джил:

– А й справді, з якого дива ти так змінився?

– Саме, як ти кажеш, з дива, бо на канікулах зі мною трапилося таке… таке… – із загадковим виглядом почав Юстас.

– Яке – таке? – не витримала Джил.

Та Юстас знов замовк щонайменше на цілісіньку хвилину. Нарешті він наважився:

– Послухай, Поул… Здається, ти ненавидиш оцю школу так само, як і я, тобто всім серцем.

– А що, хіба не видно?

– Що ж, раз так – тобі можна довіряти.

– Дуже люб’язно з твого боку, – пирхнула Джил.

– Це й справді дуже велика таємниця… Послухай, Джил, а чи вмієш ти вірити? Я маю на увазі… чи здатна ти повірити в те, у що ніхто не вірить?

– Та, взагалі, ще якось не доводилося, але я можу спробувати.

– А якби, наприклад, я сказав тобі, що на тих канікулах був не де-небудь, а в іншому світі? Розумієш?

– Не дуже, – зізналася Джил.

– Нехай так, – не наполягав Юстас, – а припустимо, я тобі сказав би, що побував у таких місцях, де тварини розмовляють людською мовою, де трапляються усілякі дива, а чаклунство – буденна справа; словом, усе, мов у чарівній казці.

Тут Бяклі зніяковів та почервонів.

– А яким вітром тебе туди завіяло? – спитала Джил і теж почервоніла.

– Звичайним чаклунством, а іншого шляху немає. – Тут Юстас перейшов на шепіт: – Зі мною були ще двоюрідні брат і сестра. І нас усіх разом – ф’юіть! – і завіяло. Вони там бували й раніше.

Як не дивно, але тепер, коли обидва перемовлялися пошепки, Джил здатна була повірити Юстасу. Аж раптом її охопила неймовірна підозра, і несподівано для самої себе вона накинулася на Юстаса з люттю дикої тигриці:

– Якщо ти вирішив поглузувати з мене, то я й знати тебе не хочу! Ні за що!

– Та щоб мене підняло та гепнуло! – обурено замахав руками Юстас. – Нащо мені тебе дурити? Якщо хочеш, я можу заприсягнутися.

…Коли я вчився у школі, ми мали звичку присягатися на Біблії – так і казали: «На Біблії присягаюсь!», та в цій Експериментальній школі Біблія була не в пошані.

– Облиш, – вирішила Джил. – Я й так тобі вірю.

– І нікому не розповіси?

– За кого ти мене маєш?

Несподівана розмова захопила уяву Джил та відволікла від сумних думок про безнадійну Експериментальну школу, але доки вони змовницьки озиралися навкруги, в очі їй впало похмуре осіннє небо, краплі дощу на листі, й вона одразу ж пригадала, що довга осіння чверть тільки-но почалася і що попереду на неї чекає майже три місяці безвиході.

– От тільки що з того? Однаково ми тут, і нікуди нам звідси не подітися, чи не так?

– А я от що тобі скажу: коли ми поверталися звідти додому, дехто, – тут Юстас зробив наголос, – сам сказав, що молодшим Певенсі (то мої кузен і кузина) зворотного шляху туди вже немає. Я гадаю, немає тому, що вони побували там тричі, а більше, мабуть, не можна. Але ж про мене він нічого не казав. А раз не казав – то, може, я ще повернуся. І от я гадаю, а чи не можна…

– …самим зробити щось, аби чаклунство відбулося, – підхопила Джил.

Юстас кивнув.

– Щось на кшталт отого, аби накреслити крейдою коло, написати в ньому чудернацькими літерами чаклунські слова, стати посередині та проспівати закляття?

Юстас замислився, а потім рішуче похитав головою.

– Узагалі, раніше я й сам так гадав, хоча до справи руки так і не дійшли. Але тепер мені здається, що всі ті магічні кола та все таке інше – нісенітниця, та й годі. Ні-ні, йому це не сподобалося б. Чого доброго, він ще вважатиме, ніби ми таким чином напрошуємося в гості.

– Ти весь час згадуєш про нього… А хто ж той він?

– Там, – Юстас хитнув головою кудись убік, – його називають Аслан.

– До чого ж незвичне ім’я.

– Але воно і вполовину не каже того, який незвичний він сам, – значуще промовив Юстас. – Гадаю, нічого страшного з того не буде, якщо просто попрохати. Давай-но станемо поруч, простягнемо руки вперед, долонями додолу… На острові Раманду ми саме так і робили.

– На якому-якому острові?

– Потім розповім… Іще треба, мабуть, повернутися обличчям до сходу. Зажди-но! Де в нас схід?

– Не знаю, – чесно визнала Джил.

– Ніколи не міг зрозуміти, чому дівчатка не розуміються на сторонах світу.

– Але ж ти теж не знаєш, – обурилася Джил.

– Знаю, знаю, просто ти весь час мене відволікаєш. Так… Якщо мох тут, то схід – там. Ставай-но обличчям до отих дерев. А тепер повторюй за мною.

– Що повторювати?

– Звичайно те, що я скажу! – І він почав: – Аслане, Аслане, Аслане!

– Аслане-Аслане-Аслане, – луною вторувала йому Джил.

– Будь ласка, Аслане, дозволь нам обом до твоєї країни…

У цю мить вони почули галас, що долинав з-поза рогу спортивної зали.

– Поул! Я знаю, де вона! Вона десь тут за школою ридма реве. Притягти її сюди?



Джил і Юстас лише перезирнулися, не змовляючись, кинулися до лаврових кущів і мерщій угору стрімким схилом, пірнаючи поміж кущів, та ще й з такою швидкістю, якій міг позаздрити кожен (завдяки особливій методиці викладання, що була прийнята у стінах Експериментальної школи, учні не дуже переймалися ані латиною, ані математикою, ані французькою мовою чи будь-якою іншою з наук, проте сповна опанували мистецтво щодуху від них тікати). На одному диханні дітлахи здерлися нагору, потім зупинилися та прислухалися – так, гонитва не відставала.

– Хоч би хвіртку було прочинено! – кинув Бяклі біжучи. Джил лише кивнула у відповідь.

Тут треба згадати, що на пагорбі, порослому лавровими кущами, височіла кам’яна стіна, у якій була лише одна хвіртка, за якою простягалося вересове пустище. Ця хвіртка майже завжди була замкнена на ключ. Та декілька разів її бачили прочиненою, а може, і не декілька, а лише один раз. Але ж, погодьтеся, неважко уявити, як сподівалися дітлахи на те, що цей єдиний раз повториться саме сьогодні, і тоді вони вислизнули б за межі школи непоміченими.

Що й казати, від бігу діти розшарілися та замазурилися, що й не дивно, бо бігти їм довелося зігнувшись у три погибелі, тому огорожі вони дісталися, коли вже й дух забило. А ось і хвіртка. Замкнена, як і завжди.

– Здається, виходу немає, хіба що… – мовив Юстас з останніх сил, мимоволі хапаючись за дверну ручку. – Йой! – тільки й додав він за мить – ручка повернулася, і двері… прочинились.

За якусь мить до того вони тільки й мріяли про те, аби двері виявилися відімкненими, аби з розгону майнути крізь них. Але зараз, коли виявилося, що двері й справді відчинені, вони аж заклякли на порозі. Те, що вони побачили за дверима, дуже відрізнялося від того, що вони сподівалися побачити.

А побачити вони очікували сиві порослі вересом схили, що тяглися вдалину, де губилися на тлі так само сивого неба. Натомість їм в очі вдарило яскраве сонячне сяйво. Сонячне сяйво хлинуло у дверний проріз так само, як, скажімо, яскравим червневим полуднем, коли ви копирсаєтесь у темному гаражі, а потім відчиняєте двері. У яскравих променях краплі дощу на траві раптом заграли, мов намистини. А на замурзаних щоках у Джил одразу стали помітними дві світлі доріжки від сліз. Таке сонячне світло посеред похмурого осіннього дня якщо й могло з’явитися, то тільки дивом, а диво не могло бути не чим іншим, як небаченим до того іншим світом. Зрештою, таким його побачили дітлахи. Так само вирішили б і ви, коли побачили б мураву, зеленішу та соковитішу за ту, яку вам доводилося бачити до того, а в небесній блакиті майоріли чи то велетенські метелики, чи то зірки серед білого дня.

Усе своє життя Джил лише мріяла про щось таке, але тепер прикипіла до місця. Вона кинула погляд на Юстаса і побачила, що тому теж… ніяково.

– Ходімо, – ледве чутно мовив той.

– А чи зможемо ми повернутися? А з нами нічого там не трапиться? – стривожилася Джил.

Тієї ж миті десь позаду чийсь уїдливий голос погукав:

– Агов, Поул! Нумо, виходь! Нам відомо, що ти тут! Не змушуй нас тебе шукати! Виходь краще сама! – То був голос Едіт Шакайль. Вона не одна з тих, хто збирався провчити Джил, а радше належала до кола їхніх підлесників та підлабузників.

– Хутчіш! – вигукнув Бяклі. – Тримай мене за руку! Нам аж ніяк не можна загубити одне одного.

І не встигла Джил второпати, що й до чого, як він схопив її за руку і смикнув за собою в прочинені двері, подалі від шкільного подвір’я, подалі від старої доброї Англії, подалі від нашого світу – туди, де починався інший, невідомий світ.

Вереск Едіт Шакайль ураз урвався, мов і не було, наче голос диктора, коли вимикаєш радіо. І одразу дітей оточили зовсім інші, неземні звуки. Вони долинали звідти, де у височині мерехтіли яскраві цяточки. Лише тепер стало зрозуміло, що то птахи. Вони щебетали так, ніби намагалися переспівати один одного, та на землі їхнє щебетання здавалося дивовижною вигадливою музикою, яку спершу, можливо, ще й не кожен розпізнає, та, прислухавшись, зрозуміє, що й порівняти ту музику нема з чим. Водночас музика пташиного співу, здавалося, аж ніяк не порушувала відчуття повної безмовності, що панувала навколо. Чи то від тиші, від якої закладало вуха, чи то від прохолоди, від якої спиною побігли мурашки, але Джил здавалося, що вони десь високо в горах.

Бяклі досі тримав її за руку – і так вони вирушили в дорогу, пильно роздивляючись навкруги. Та куди не кинеш оком – скрізь одне й те саме: високі дерева, схожі на кедри, тільки ще вищі за них. І сказати, що то був ліс – не скажеш. Скоріше, то був гай, до того ж не порослий чагарником чи підліском, тому видко було ой як далеко. Та як не вдивляйся в далечінь, за гаєм скрізь росла густа зелена трава, мерехтіло щебетливе птаство з лимонно-жовтим або синім, як у лугових бабок, або райдужним пір’ям, землею стелилися фіалкові тіні й… ані душі навкруги. Словом, безлюдний то був ліс.

Вони йшли весь час далі й далі, не обмовившись жодним словом, як раптом…

– Стій! – гиркнув Бяклі, смикаючи Джил за руку, – вони стояли на самісінькому краю ущелини.

Джил була з тих людей, яким висота байдуже. Навіть на краю прірви вона відчувала радше цікавість, ніж тривогу. Ось чому вона навіть розсердилася, коли Бяклі потягнув її від урвища. «Смикає мене за руку, наче малечу якусь!» – подумки образилася вона та висмикнула руку. І тут уже Бяклі зблід, мов та крейда, на що Джил лише презирливо кинула:

– Ти чого?

Аби остаточно переконати його, що нічого лячного в тому, аби стояти над прірвою, немає, вона ступила аж на край. Відверто кажучи, навіть ближче, ніж їй того хотілося б. І глянула вниз.

Тільки тепер вона зрозуміла, що Бяклі зблід недарма – на те він мав дуже й дуже вагому причину: в нашому світі таких прірв просто не існує! Тільки уявіть собі, що ви стоїте на найвищій вершині найвищої скелі у світі. А тепер уявіть, ніби ви зазирнули в прірву, що розверзнулася просто у вас попід ногами. Так от, те, що побачила Джил, було в десять, якщо не в двадцять разів глибше, ніж ви собі уявили. А там, де, здається, вже дно, бавляться якісь маленькі білі комашки, яких на перший погляд можна сплутати з отарою баранчиків. Та якщо придивитися пильніше, раптом розумієш, що то хмари, та не якісь там клаптики туману, а справжні купчасті велети, що й самі не менші за гори. І поміж ними, якщо напружити зір, можна розгледіти землю, та й то, що воно там таке: чи то поле, чи то ліс, чи то суходіл, чи то море – однаково не збагнеш. А це все тому, що відстань від тих хмар до землі ще більша, ніж до вас, у кого вони під ногами.

Так от, Джил зачаровано дивилася вниз, як раптом їй спало на думку: чи, може, й справді варто відійти від краю на крок чи два? Але що ж тоді подумає про неї Бяклі? І вона так само раптово вирішила: зрештою, яка різниця, що там гадатиме Бяклі, коли прірва жахливіша за те, що може подумати Бяклі. І одразу ж дала собі слово ніколи-ніколи не глузувати з тих, кому висота, скажімо так, не до смаку. Але від цієї думки в голові в неї запаморочилося, і вона відчула, що, попри власну волю, не в змозі зійти з місця. Ноги зробилися ватяними, а перед очима все попливло.

– Ти що, Поул, з глузду з’їхала? Негайно відійди! Дурепа навіжена! – долинув до неї пронизливий голос Бяклі. Та вуха в дівчинки наче позакладало, тому його голос долетів немов здалеку. Потім Джил відчула, як він намагається її відтягнути, та ані руки, ані ноги її вже не слухалися. Дівчинка була вкрай налякана, у неї паморочилося в голові, тому вона навіть не тямила, чому саме пручається, коли її відтягують від прірви. Але скільки вона житиме, стільки й пам’ятатиме, як вона випручалася в нього із рук, а він (це ще довго переслідуватиме її в нічних жахах), втративши рівновагу, із несамовитим криком полетів у безодню.

На щастя, Джил не мала ані хвилинки, аби зрозуміти, що саме вона накоїла, – де взявсь величезний звір яскравої масті й одним стрибком опинився на краю скелі. Він перехилився через край прірви і (що найдивніше) почав… дмухати. Саме так: не ревти, не гарчати, а дмухати. Щодуху, невпинно й неослабно, наче ввімкнутий пилосмок. Джил лежала майже поруч і відчувала, як вібрує його тіло, видуваючи струмінь повітря. Вона лежала нерухомо, не в змозі підвестися, мов непритомна, та, як їй не кортіло й справді знепритомніти, із власного бажання таке, звісно, не робиться. А от далеко-далеко внизу вона помітила чорну цятку, що ніби ширяла в повітрі, здіймаючись вище й вище та віддаляючись від скелі. Коли цятка опинилася на одному рівні з вершечком кручі, вона була вже так далеко, що Джил зовсім загубила її з очей – та рухалася із шаленою швидкістю. Тільки тепер Джил здогадалася, що, певно, цятку відносить вітром, а вітер здіймає звір, що лежить поряд із нею.

Вона повернула голову до звіра – то був Лев.

Розділ 2 Джил доручають завдання

Жодного разу не глянувши на дівчинку, він звівся на ноги та дмухнув ще раз. Потім, вочевидь, задоволений зробленим, він розвернувся та неспішно попрямував назад до лісу.

– Це все сон, сон, лише сон, – запевняла себе Джил. – Це все лише сон, і за мить я прокинусь!

Але то був не сон. Тому й прокинутися не вдалося.

– Краще було б ніколи не потрапляти до цього жахливого місця, – промовила дівчинка вголос. – Скидається, Бяклі знав про тутешні місця не більш мого. А якщо знав – навіщо було тягнути мене сюди, навіть і не натякнувши, що тут і до чого. Яка тепер моя провина в тому, що він взяв – і впав! Коли б він не кинувся мене рятувати, то все було б гаразд: і в нього, і в мене.



Тут Джил згадала той моторошний зойк, із яким Бяклі зірвався зі скелі, і на очах її виступили сльози.

Сльози, звичайно, то справа корисна: доки плачеш – легшає на душі. Одна біда: рано чи пізно, та врешті доводиться припинити, а потому треба вирішувати, що робити далі. Коли сльози скінчилися, Джил відчула нестерпну спрагу. Увесь цей час вона пролежала долілиць, але тепер спрага змусила її принаймні сісти. Птахи вже змовкли, стояла непорушна тиша, лише десь із далини линув неголосний, проте немовчущий звук. Дівчинка прислухалася… Так, справді, тепер вона майже була певна – десь неподалік дзюркотить вода.

Джил підвелася та озирнулася навкруги. Лева ніде не було видно, але він міг причаїтися десь поряд, за деревом, а дерев тут було безліч. Навіть більше, як вона знала з книжок, леви – вони такі: коли нападають, нападають гуртом. Та спрага виявилася сильнішою за острах, і тому, закликавши на допомогу всю свою хоробрість, дівчинка вирушила на пошуки води. Крадькома, навшпиньках вона перебігала від дерева до дерева, час від часу зупиняючись та подовгу вдивляючись у глиб лісу.

У лісі було так тихо, що вона без особливих зусиль визначила, звідки чутно дзюркотіння. А з кожним кроком ставало воно щораз голоснішим, і непомітно для себе дівчинка вийшла на таку собі галявинку, де одразу ж угледіла струмок, чистий і прозорий, наче скло, що струменів зовсім поруч, як штихом докинути, в густій траві на іншому кінці галявини. Від одного погляду на воду Джил відчула, що спрага жене її вперед – припасти до води, та, не слухаючись спраги, вона застигла, роззявивши рота, мов прикута до місця. І на те була дуже вагома причина – коло струмка лежав Лев.

Він лежав, витягнувши перед собою передні лапи і здійнявши голову, як ті кам’яні леви на Трафальгарській площі. Джил одразу ж збагнула, що він її помітив – він глянув їй просто у вічі та відвернувся, ніби старий знайомий, що вивчив її досить добре й тому заздалегідь знав, що й коли від неї чекати.

«Якщо я побіжу – він кинеться слідом, – розмірковувала Джил, – а якщо піду вперед – потраплю прямісінько йому в пащу». Поглядом вона була наче прикута до звіра, а от ногами – до землі. Як довго вона стояла, дівчинка й сама не знала, та, здавалося, годину, та ще й не одну. Тим часом спрага стала просто нестерпною, і Джил відчула, що якщо їй випадає вмерти тут і негайно, то краще вже вмерти у левовій пащі, аніж від спраги за кілька кроків до води. «Ковток, лише ковток, а там і померти не жаль», – вирішила про себе Джил.

– Якщо тебе мучить спрага – пий.

То були перші слова, що їх почула Джил відтоді, як своє останнє слово сказав Бяклі на краю урвища. Вона озирнулася навсібіч, видивляючись того, хто їх вимовив. Знов пролунав той самий голос:

– Якщо тебе мучить спрага – підходь та пий.

Джил пригадала, що Бяклі розповідав їй про розумних звірів, і нарешті дотямила: вона почула голос Лева. Лише тепер вона помітила, що губи його ворушаться, та голос, не схожий на людський, був повнозвучнішим, гучнішим, глибшим і, як би то сказати, золотавим. Сказати, що, почувши цей голос, вона облишила свої страхи, – не скажеш, та страх, якщо й залишився, був тепер зовсім іншим.

– Хіба тебе не мучить спрага? – спитав Лев.

– Пити хочу – аж вмираю, – відповіла Джил.

– Хочеш пити – пий, – наказав Лев.

– А чи не могли б ви… якщо ваша ласка… зробити мені послугу – відійти кудись подалі, доки я не нап’юся, – попрохала Джил.

У відповідь Лев тільки зиркнув на неї та неголосно загарчав. І, роздивляючись цю нерухому громадину, дівчинка подумала, що з неменшим успіхом могла б попрохати гору посунутися трохи вбік.

Звабливе переливчасте дзюркотіння струмка зводило її з розуму.

– А чи не могли б ви пообіцяти, що не вчините мені нічого лихого, якщо я підійду? – ніяк не вгамовувалася Джил.

– Я не даю обіцянок, – промовив звір. Джил так кортіло пити, що, сама того не помічаючи, вона ступила крок уперед.

– А чи доводилося вам їсти дівчаток? – спитала вона.

– Мені доводилося ковтати дівчаток і хлопців, чоловіків і жінок, королів та імператорів, міста та цілі країни, – відповів Лев. Він не намагався своїми словами вразити Джил чи злякати її, не було в його голосі й жалю. Він просто відповів на питання.

– Я не наважуюся підійти, – зізналася Джил.

– Тоді ти помреш від спраги, – знизав плечима Лев.

– Ой, лишенько! – вигукнула Джил і ступила крок вперед. – Гадаю, мені доведеться піти пошукати інший струмок.

– Іншого немає, – відповів Лев.

Джил навіть не спало на думку засумніватися в словах Лева (та й тому, кому довелось побачити його суворий вираз, таке й не подумалося б), і рішення не забарилось. Нічого більш лячного в житті їй ще не доводилося робити, але вона підійшла до струмка, опустилася на коліна й зачерпнула води долонею: прохолодної, живодайної води – такої вона ще ніколи не куштувала. Її не знадобилося багато – лише кілька ковточків здатні були цілком втамувати спрагу. Спочатку Джил мала намір забратися подалі від Лева, щойно нап’ється. Але тепер їй спало на думку, що то, мабуть, буде найнебезпечнішим вчинком з усіх можливих. Вона піднялася з колін та завмерла коло струмка, з мокрими від питва губами.

– Ходи-но сюди, – наказав Лев, і дівчинка не змогла не підкоритися. Тепер вона стояла просто поміж левових передніх лап і заглядала йому в очі. Довго так вона не витримала й опустила очі додолу.

– Дитя людське, – звернувся до неї Лев. – Де подівся хлопчик?

– Він зірвався зі скелі, – відповіла Джил і, трохи забарившись, додала: – сер.

Вона не мала жодної уяви, як ще його називати, а не сказати нічого здалося їй нахабством.

– Як це трапилось, людське дитя?

– Він намагався врятувати мене від падіння, сер.

– Як ти опинилась на краю урвища, людське дитя?

– Я хизувалася, сер.

– Слушна відповідь, людське дитя. Більше так не роби. Що ж… – Уперше за весь цей час вираз Лева видався Джил не таким суворим, – хлопчик у безпеці. Я завіяв його до Нарнії. Але ти своїми діями ускладнила своє завдання.

– Яке завдання, сер? – спитала Джил.

– Те завдання, заради якого я викликав вас до цього світу.

Останні його слова чимало здивували Джил. «Певно, він із кимось мене плутає», – подумала вона, а вголос висловити свою думку не наважилася, хоч щось їй і підказувало, що це спричинить неабияку плутанину, якщо вона цього не зробить.

– Кажи, не лякайся, людське дитя, – заохотив її Лев.

– Хотіла… е-е-е… спитати, чи не може тут бути якоїсь помилки? Бо, бачте, ніхто нас із Бяклі не кликав – ми самі сюди напросилися. Бяклі сказав, що треба покликати… когось-там – забула його імя, бо вперше в житті чула, – і тоді той хтось дозволить нам зайти. Тож ми покликали, і двері відчинилися.

– Ви б не намагалися викликати мене, коли б я сам не покликав вас, – сказав Лев.

– Тож ви і є той хтось? – уточнила Джил.

– Саме так. А тепер слухай уважно своє завдання. Далеко звідси лежить королівство Нарнія, у якому живе старий король. Він завжди сумний, бо йому нема кому передати трон – він втратив спадкоємця, коли багато років тому його єдиного сина викрали, і ніхто в усьому королівстві не знає, де той тепер і чи живий взагалі. А він живий. Я доручаю вам шукати загубленого принца, шукати доти, доки ви чи то знайдете його, чи то загинете, чи то повернетесь назад, до свого світу.

– Але як ми його знайдемо? – знітилася Джил.

– Я розповім як, дитя, – відповів Лев. – У пошуках тебе вестимуть мої знаки. Ось перший – щойно хлопчик Юстас ступить на землі Нарнії, йому зустрінеться старий добрий друг. Нехай він не гаючи часу привітається із ним – і тоді вам на допомогу прийде надійний помічник. По-друге, залишивши Нарнію, тримайтеся курсу на північ. Прямуйте так доти, доки не побачите руїни давнього міста велетнів. По-третє, на руїнах ви знайдете камінь із написом. Прочитайте цей напис і чиніть, як він звелить. Четвертий знак – принца ви впізнаєте (якщо, звичайно, знайдете його) так: перший, хто за час ваших мандрів попросить вас про щось в ім’я Аслана – в ім’я мене, – той і є принц.

Здавалося, Лев сказав усе, що бажав, і Джил вирішила, ніби має щось сказати. Тож вона промовила: «Щиро дякую. Я зрозуміла».

– Дитя, – промовив Аслан, і голос його якось пом’якшав, – може статися, що ти зрозуміла не так добре, як тобі здається. Але то не біда. Для початку ти повинна все це запам’ятати. Повтори-но мені всі чотири знаки.

Джил спробувала повторити, але вийшло не дуже добре. Лев заходився виправляти її і змушував дівчинку повторювати й повторювати доти, аж поки вона не вивчила їх напам’ять. Він не виказував ознак нетерпіння, тож Джил зрештою набралася сміливості та спитала:

– Але як же я потраплю до Нарнії?

– На моєму диханні, – відповів Лев. – Я дмухну – і тебе понесе на захід цього світу так само, як і Юстаса.

– Чи встигну я розповісти йому про перший знак? Хоч це, певно, не має значення – він, певно, у будь-якому разі підійде привітати старого друга, якщо побачить його, чи не так?

– Не можна гаяти ані хвилини, – зауважив Лев. – Я маю негайно ж тебе відправити. Рушай-но до урвища, а я піду слідом.

Джил чудово пам’ятала, що змарнувала безліч часу з власної провини. «Якби я не накоїла дурниць, Бяклі зміг би разом зі мною почути всі Левові вказівки», – подумала вона і скорилася. Тривожно їй було крокувати назад, до краю прірви, тим більше, що Лева поряд не було – він нечутно ступав слідом за нею на своїх м’яких лапах.

До краю урвища було ще далеко, коли за спиною дівчинки пролунав його голос:

– Стій спокійно. Зараз я подму. Спробуй запам’ятати дві речі. По-перше, постійно повторюй і повторюй знаки: вранці, коли прокинешся, і ввечері, лягаючи спати, і вночі, якщо сон полишить тебе. Багато дивного може трапитися з тобою. Але, що б не сталося, не забувай про знаки та слідуй їм достеменно. А по-друге, я попереджаю тебе: тут, нагорі, тобі зрозуміло те, що я сказав, а там, у Нарнії, все може бути інакше. Тут, у горах, повітря чисте і прозоре – і розум твій ясний, а там, внизу, повітря густіше й думки плутатимуться у твоїй голові. Ти повинна бути дуже уважна. Знаки, коли ти їх зустрінеш, здадуться тобі зовсім не такими, як ти уявляла. Ось чому так важливо пам’ятати їх і не надто довіряти очам своїм. Пам’ятай знаки й вір у них, а решта – неважливо. А тепер, донько Єви, прощавай… ...



Все права на текст принадлежат автору: Клайв Стэйплз Льюіс, Клайв Стейплз Льюїс.
Это короткий фрагмент для ознакомления с книгой.
Срібний тронКлайв Стэйплз Льюіс
Клайв Стейплз Льюїс