Все права на текст принадлежат автору: Андрій Анатолійович Кокотюха.
Это короткий фрагмент для ознакомления с книгой.
Втікач із БригідокАндрій Анатолійович Кокотюха

Андрій Вікторович Кокотюха Втікач із Бригідок

Окрема подяка

Міській адміністрації Львова та особисто Андрієві Садовому -

за всебічну підтримку та гостинність.


Львів, жовтень 1916 року, «Приют для хворих і виздоровців УСС», вулиця Петра Скарги[1]

«Я зроблю це, і вже ніхто мене не зупинить…»

Написавши речення, Захар відкинувся на вигнуту спинку рипучого віденського стільця. З такої відстані, ще й при тьмяному світлі гасової лампи, він уже не міг читати. Хоча вважався в полку одним із кращих, якщо не кращим стрільцем. Після бою при Стрипі,[2] коли сотня закріпилася на здобутих позиціях, а в донесеннях командири навипередки рапортували — росіян зупинено, про Ладного ходили спершу чутки, потім — легенди. Січовик не спростовував нічого, хай говорять що хочуть. Чим фантастичнішими будуть історії, тим швидше їх дізнаються у Львові.

Це потішить Оксану: чоловік — герой.

Оксана.

Викинути її з голови Захарові не вдавалося, що б не робив. Навіть пити почав тут, у притулку, хоч пиятики не віталися. Та героя не чіпали скільки могли. Його сумну історію тут знали всі, включаючи пані Косакевичеву,[3] тому обмежувалися виховними розмовами, і то ними не набридали. Згодом, коли заливатися до нестями набридло самому, Ладний дізнався — управителька наказала не звертати на нього уваги. Пояснивши свою тактику: «Хлоп дорослий. На війні знав, що має робити. Напевне, й тепер робить що має. Дайте час, оклигає, усе минеться».

Наче у воду гляділа, хоч не до кінця вгадала.

Захар оклигав, привів себе в порядок й знову виглядав, мов намальований. Проте нічого не минулося. Спробував інший спосіб — порадили колеги, які пережили те саме. Але повії теж не послабили біль. Навпаки, після полегшень накочувала огида. Вояк, котрий годував вошей в окопах та вибирався з бою по розірваних снарядами частинах тіл бойових побратимів, не міг пояснити собі її природи.

Коли знудило вперше, просто на несвіже, просякнуте чужими секретами простирадло, чорнява, з маленькими грудями дівуля сахнулася. Потім — істерично зареготала, вирішивши: черговий п’яний. Без кількох таких полюбовників не минає робочого тижня, ото б натовкти їх у власну гидоту писками, мов цуценят… Дівка не стрималася, вилила на нього весь накопичений гнів. Ладний незграбно вдягнувся, кинув, не дивлячись на сильно намальоване лице, гроші на стіл, швидко пішов геть, ледь стримавшись, аби не залити ганьбу й сором у найближчому барі.

Але пережитий тоді сором не прогнав болю.

«Я тримався довго. Хотів відтягнути це рішення, думав — усе минеться. Пробачте, побратими, ваш герой виявився слабким. Бо витерпіти можу все, окрім зради. Є лише один спосіб позбавити себе болю — постріл».

Написавши махом ще кілька речень, Захар зупинився, аби перечитати. Виклад думок на папері давався йому нелегко, краще вголос сказати. Проте за час, що минув, Ладний переконався: навіть палкі й щирі слова нічого не означають. Здавалося, замерзають на крижинки під холодним поглядом тієї, заради якої хотів лишитися живим у військовому пеклі, під кулями, гранатами й снарядами.

Вставши з-за хисткого столу, Захар підійшов до вікна, закурив. Вид із його маленької кімнатки відповідав настрою: сіра глуха стіна. Чим далі у вересень, тим коротшими ставали дні, тож по шостій уже повільно насувалися сутінки. Нині зранку бризнув рідкий дощик, потім місто огорнула мряка, по обіді Львів став імлистим.

На людях Ладний тримався так, ніби тут, у стрілецькому притулку, нарешті знайшов спокій. Насправді самотність обтяжувала. Раніше, весною, розраду знаходив у візитах до доктора Франка.[4] Власне, з газетярами Захара познайомив сам Іван Якович, ще й за незвичних для стрільця обставин: охоплений тугою, не знаючи, чим себе зайняти, Ладний почав писати вірші.

Раніше не відчував такого потягу, бо захоплювався природничими науками, до війни вивчав хімію і записався в легіон,[5] залишивши навчання. Деякі його студентські товариші багато читали й самі бавилися римуванням рядків, Захар навіть кепкував із них, щоправда — по-доброму, швидше від нерозуміння. Будучи від народження раціональним, не розумів сенсу поетичних вправ. Хоча коли в його житті з’явилася Оксана, вирішив привернути її увагу в такий самий спосіб, як це робили однокашники: присвятити вірша. Хай недолугого, неоковирного, простого й примітивного. Знав — дівчатам це чомусь подобається.

Аби не морочитися, запросив на пиво старшого приятеля, інженера Олеся Косацького, котрий ще тоді хвалився: його поезії читав сам Франко й навіть рекомендував кілька з них до публікації. Косацький погодився написати простенького любовного віршика, якого Ладний прочитає в потрібний момент Оксані як свого. Ще сказав дивне: «Та ти, друже, в нас просто Сірано![6]» Тоді Захар не потрудився дізнатися, що малося на увазі. Відмахнувся: «Та називай, як хочеш, тільки напиши гарно», — й замовив обом ще пива.

Вийшло трохи не так, як планував, але пішло на краще. «Свою» поезію Ладний вчив напам’ять цілу ніч, ворочаючись на ліжку, повторив перед побаченням, приніс Оксані квіти, а коли вона торкнулася губами його щоки на знак вдячності — забув усе й відразу. Коли наважився — переплутав усі слова, починав кілька разів із початку, чим неабияк розвеселив дівчину: «Оце так поет! Власного вірша не згадає!» Плюнув, признався. Це потішило Оксану ще більше, й вона знову згадала про Сірано, спонукавши Захара тим самим нарешті прочитати комедію Ростана. Потім вона вперше дозволила поцілувати себе в губи, невміло, але міцно, а трохи згодом попросила якось при нагоді познайомити з автором.

Тепер Захар Ладний збирався вбити Олеся Косацького.

«Переді мною досі стоїть брудне, перекошене лице нашого вістуна Зенека. Не можу згадати його прізвища й до цього часу гнав від себе думку: так, я вбивця, я забрав життя у свого ровесника. Зенек лежав у дні окопу, на спині, його руки судомно пхали назад вивалені з живота кишки. Так, ніби він міг притримати рану за краї, мов розпанахану свитку, а потім встати й піти далі від пекла. Я гукав санітарів, але мене не чули — я сам себе не чув посеред вибухів, довкола здіймалися фонтани землі й будь-якої миті снаряд міг накрити шанець, у якому ми лишалися двоє живих. Потім я хотів витягнути Зенека, перед тим спробував допомогти, засунути тельбухи назад своїми руками. Але вістун раптом зупинив мене, міцно схопив за кисть правиці, чітко промовив: ні, добий. Коли завагався, Зенек вичавив із себе: Христа ради, болить. Я відступив і стрельнув упритул, навівши цівку на голову — бо завжди цілив туди москалям, так напевне. Тоді я позбавив Зенека болю, який бачив та відчував. Залишив тіло, вибрався з окопу, побіг, а позаду його накрило снарядом, не лишивши від тіла нічого. Почекай я трохи — такою була б і моя доля. Тепер розумію — від болю може позбавити постріл упритул. Жорстоко, та правдиво».

Це Ладний написав, повернувшись за стіл, але не сідаючи — нахилився й водив пером швидко, немов боячись втратити думку. Завершивши абзац, випростався й перевів подих. Так, у нього виходить, він має ще й такий талант.

Заримовані весною рядки Захар наважився показати докторові Франку. Той прийняв поблажливо, похвалив за щирість, завважив — то є головне для всякого, хто хоче писати. Більше нічого не сказав, порадив не зупинятися, а там уже час покаже, чи потрібна стрільцеві поезія. Ладний подякував і вже хотів іти, аби не набридати хворому, коли в двері його кімнатки постукали. Отримавши дозвіл, зайшли троє, Франко попросив його лишитися й представив: «Рекомендую, панове. Той самий Захар Ладний». Почувши у відповідь — та знаємо нашого героя, посміхнувся: «Не все. Тут перед вами народжується ще один стрілецький поет. Війна розбудила музу, хіба ні, Осипе?»

Так Захар познайомився ближче з підхорунжим Назаруком,[7] чиї публікації були популярними серед легіонерів, й іншими з Пресової квартири.[8] Згодом газетярі, не лише звідти, почали вчащати до Ладного, а Назарук затявся написати про нього не лише нарис для «Шляхів»,[9] а й зробити героєм художнього твору. Після похорону доктора Франка стрільця якийсь час не займали. Коли січовиків почали тіснити на Лисоні[10] й дістатися на передову стало неможливим, газетярі знову згадали про Захара: тепер вимагалися бадьорі переможні гасла від героя Бережан. Він знову відчув свою потрібність, хоч розумів — тут, далеко від фронту, коли побратими в оточенні, його слова підтримки до них не дійдуть.

Тим не менше, навіть намагався римувати полум’яні рядки, їх погодився публікувати в «Українському слові»[11] тамтешній кореспондент Роман Гірняк. Щоправда, публікація вийшла різкою, бо Ладний у запалі рубонув строфою по австрійській армії, котра кинула січових стрільців на вірну погибель. Поскаржився — на газету наклали штраф, бо діє військова цензура, під час війни взагалі не прийнято лаяти свою владу. На що Захар огризнувся: не моя вона, чим неабияк зацікавив пана Гірняка.

Утім, далі голої цікавості не пішло. Від початку жовтня, коли залишки стрілецького полку вивели на нове місце дислокації, газетярі знову забули про Ладного. Натомість у притулку з’явилися нові мешканці — ті, хто вижив на Лисоні й сприймали поразку як результат неприхованої зради. Слухаючи побратимів, Захар погоджувався й водночас накладав почуте на власні життєві обставини.

Він опинився в притулку для хворих і тих, хто видужує, так само через зраду.

«Тоді вістун Зенек не бачив виходу для себе. Нині я не бачу іншого виходу для себе, окрім як зробити те, що задумав. Це — не сповідь і не визнання провини. Я хочу пояснити тим, хто це читає: був здоровий, при тверезому розумі, і не бажаю Оксані зла. Вона після того не буде зі мною ніколи. Але вона й так не була б зі мною. Зрадниця — не ти, моя кохана Оксано. Мене, нас із тобою, наше майбутнє спочатку зрадив, а потім — розтоптав, знищив підлий Косацький. Я шкодую про той день, коли хотів обдурити тебе й попросив його…»

Рука завмерла.

Ладний дивився на аркуш і не знав, що писати далі. Він узагалі не розумів, для чого взявся за цей лист і кому він буде адресований. Стиснувши дерев’яну ручку з пером у правиці, мов багнет, він знову відступив до вікна. Цього разу не дивився в сутінки, вперся об підвіконня, опустив голову, заплющив очі.

Ні.

Жодних сповідей. Він у такий спосіб намагався не пояснити, а виправдати власний задум.

Чи називається це злочином?

А хто назве злочином його постріл у перекошене болем лице вістуна? Сам він свідомо, відповідаючи за свої дії, уже вбив перед тим дев’ятнадцять людей. Натискав спуск, бо всякий раз хотів влучити, перейнявшись ненавистю до кожної жертви.

— Обставини інакші, скажете ви…

Зрозумів — говорить уголос. Подивився на ручку в кулаку, наче вперше побачив. Стиснув зуби, взяв її двома руками. Ледь напружившись, переламав.

Жбурнув уламки під ліжко.

Взяв недописане послання.

Згорнув аркуш навпіл, потім — учетверо.

Зіжмакав, кинув під стіл.

Одягнув шинель, витягнув револьвер з-під подушки. Не перевіряючи барабан, запхав зброю в кишеню. Мазепинку,[12] зняту з гвіздка, одягнув уже на ходу.

Вийшов у імлисті сутінки.

Розділ перший Климентій Кошовий, громадський діяч

Магда прокинулася першою.

Полежавши якийсь час на боку — звичне положення уві сні, жінка перевернулася на спину й випростала руки вздовж тіла, зачепивши при цьому Клима, який сопів поруч, із правого боку. Той не прокинувся, хоч за два роки, що вони разом, Магда встигла переконатися: зазвичай він спить сторожко, хоч, на відміну від неї, засинає швидко. Та бувають моменти, як ось нині. Прийшовши напередодні пізно, Кошовий вклався спати з відчуттям, що ранком не треба підриватися й бігти по справах. Черговий камінь упав із плечей, і Клим заснув міцно.

Перед тим похвалився — нарешті вдалося домогтися переведення ще однієї групи полонених у окремий табір. Аби зрушилося, Кошовий витратив без малого місяць свого життя, занурившись у процес по саму маківку. Й чим далі йшло, тим менше Магда його розуміла.

Розвернувшись боком і впершись на лікоть, вона подивилася на Клима, котрий лежав спиною. Обережно провела пучками пальців по лобі, забираючи пасмо волосся — він запустив собі кучму, від чого, на її думку, став не таким чепурним, як раніше. Навіть під час першої зустрічі вісім років тому, в кабінеті слідчого Ольшанського, коли він лиш переїхав із Києва до Львова й раптом опинився у тюремній камері, виглядав охайнішим.

Це Магда Богданович відзначила одразу — в чоловіків цінувала бажання та вміння стежити за собою.

На той час їй було двадцять вісім, майже два роки перед тим вона овдовіла, поховавши першого чоловіка, старшого від неї на тридцять років. Густав Богданович очолював львівську кримінальну поліцію, і Магда вважала шлюб ідеальним для себе. За впливового поліцейського вийшла з розрахунку, хоч старанно приховувала це від чоловіка. Проте, обіймаючи його та лягаючи з ним до ліжка, вона не силувала себе. Інакше б шукала іншого, більш підходящого. Їхній шлюб сам Богданович сприймав як певну партнерську угоду, про що якось сказав відверто й лише один раз:

— Навряд чи я — любов усього твого життя й мрія дівочих снів, Магдо. З першою дружиною я побрався, коли їй було стільки, скільки тобі зараз. Але тоді я був молодший і, можеш повірити, гарніший. Можливо, ти від чогось тікаєш, ховаючись за нашим шлюбом. Не знаю і не хочу знати. Прохання одне: поважай мої почуття, мій статус і не став мене, старого чоловіка молодої жінки, в дурне становище.

Магда й не збиралася цього робити, проте до прохання поставилася серйозно. Тож за два роки, що вони були разом, жодного разу не дала чоловікові приводів думати про себе погано. Навпаки, через набуту в попередньому житті звичку уважно слухати й давати слушні поради, стала посвяченою не лише у справи Богдановича, а й загалом — у життя й окремі тонкощі й нюанси впливових львів’ян. Включно з президентом міста, якого вона після чоловікової смерті й використала для самозахисту.

Варто було натякнути йому незабаром після похорону — Густав Богданович має приватну картотеку, де зібрані не надто придатні для оприлюднення таємниці важливих персон, і чутка швидко розлетілася по потрібних вухах. Чоловік мав казенне помешкання, не залишив по собі великого спадку й пишався, бо вважав це ознакою чесного поліцейського й загалом державного службовця. Натомість Магда лишилася без засобів для існування й без даху над головою: її з вибаченнями попередили, що квартиру доведеться залишати. Але вона знала: колись так станеться, хай Богданович проживе з нею десять чи навіть двадцять років — скільки здоров’я дозволить. Тож прорахувала все наперед і тепер почала діяти.

Блеф удався. Знайшлися люди, котрі допомогли розмістити не такі великі, але й не надто маленькі гроші пана Богдановича у банк під вигідний відсоток. З казенного помешкання Магда перебралася в апартаменти готелю «Жорж», і плату з неї брали тут дуже символічну. Вона дозволяла собі наймати покоївку, крутилася в вищому світі, й час від часу їй пропонували ввійти до якогось фонду, міняючи участь Магди Богданович на грошову винагороду, котра збільшувала банківський рахунок. По суті, кілька наступних років вона була на утриманні багатих та впливових мешканців Львова, бо грала на їхніх страхах бути викритими. У чому — Бог його знає, але кожна така особа напевне мала за душею якийсь грішок.

Звісно, Магда не збиралася гратися так усе життя. Вона шукала й знайшла чоловіка, якого змогла полюбити й з яким збиралася побратися, уже планувала мати дітей. Інженер Адам Вишневський освідчився їй, до весілля лишався крок.

Та потім з’явився Климентій Кошовий, після чого Адась раптово зібрався й поїхав зі Львова, нічого не пояснивши. Вона була шокована й навіть підозрювала: до того, що сталося, якимось боком причетний її новий знайомий, якому вона ще й взялася допомагати. Був момент, коли між нею та Климом ніби чорна кішка пробігла й вона оголосила йому щось на кшталт особистої маленької війни. Та потім уляглося, а два роки тому їх звела разом інша війна, велика й справжня…

Магда, надалі рухаючись тихо, аби не розбуркати його, спустила ноги з ліжка, обсмикнула краї нічної сорочки, підвелася, взяла й накинула халат. Цигарки були в кишені, вона знову почала курити, хоч рік тому вони з Климом, оселившись на якийсь час у Трускавці, пообіцяли одне одному кинути. З цього нічого не вийшло, першим здався Кошовий — закурив у тюрмі, куди потрапив після повернення до Львова австрійської влади.

Його звинуватили у співпраці з російською окупаційною адміністрацією, що по суті мало місце, але були в тому певні нюанси.

Їх Магда кілька тижнів намагалася пояснити всім, хто готовий був її слухати. Виявляється, вистачило всього дев’яти місяців російського перебування у Львові та загалом у Східній Галичині, аби пані Богданович утратила геть усе, що набула перед війною. Йшлося не про апартаменти в «Жоржі» чи банківський рахунок — вона не мала вже того впливу, що в усі часи, а особливо у воєнні, цінувався значно більше за гроші. Війна перекреслила все збудоване нею дбайливо й старанно. Зв’язки, знайомства, ділові та дружні контакти полетіли шкереберть. Навіть блеф, у якому вона призналася Климові під час їхньої першої ночі, вже не працював. Велика частина тих, хто до війни був корисним, утратили свій статус, а іншим Магда Богданович була нецікава й не надто потрібна.

Більше того: клопотання за колаборанта після повернення старої влади не робило честі й не додавало плюсів.

Їй вдалося не витягнути — видряпати Кошового з-за ґрат. Це сталося у той момент, коли його вже збиралися переводити в табір, один із тих, куди саджали всіх, звинувачених у зраді й роботі на окупанта. Магда зайшла з останнього козиря: звернулася до високого чина з австрійської розвідки, який свого часу, перед окупацією, залучив її до співпраці. Саме ця обставина допомогла Климові дізнатися, що Божена Микульська, коханка офіцера російського Генерального штабу, насправді шпигувала за ним. І, підказавши мотив, вивела на її вбивцю — заради цього російська контррозвідка й звільнила Кошового. Він змушений був підтримувати контакт із росіянами, виконуючи завдання, інакше в таборі, але — російському, опинився б значно раніше.

Але з тюрми Кошовий вийшов не лише ще завзятішим, ніж раніше, курцем, який до того ж поміняв звичку, до війни віддаючи перевагу сигарам. Тепер смолив усе, в чому містився тютюн, бо війна не давала великого вибору. Сталося інше, й, на думку Магди, значно гірше — Клим перейнявся політикою.

Вийшовши на кухню й щільно причинивши двері в спальню, вона відчинила кватирку й закурила, пускаючи дим у віконечко. Довгих дамських папіросок теж давно не було, тому Магда перейшла на американські «Marlboro», які з’явилися у Львові на початку року, про них ще казали: ніжні, мов травень. Кошовий тепер полюбляв міцні французькі «Gauloises», хоча не гребував нічим, міг курити навіть тютюнові самокрутки.

Коли вони вперше зустрілися, Климентій — так вона довго називала його, підкреслюючи дистанцію й старанно уникаючи фамільярності, — намагався не брати участі в будь-якому політичному житті. Причина зрозуміла: саме через політику тридцятирічний київський адвокат вісім років тому вперше опинився за ґратами. Пізніше Клим кілька разів признавався Магді: той тиждень тягнувся для нього, як один великий нескінченний день із чорними проваллями замість сну.

Провина правника полягала в тому, що взявся захищати групу людей, котрі друкували й поширювали безневинні народознавчі книги й газети. У Російській імперії, на відміну від Австро-Угорської, це не надто вітали, а в ті часи взагалі прирівняли до кримінального злочину, звинувачуючи тих, хто це робить, у мазепинстві й сепаратизмі. На допитах Кошового спершу сильно били, і після того, як ударили головою об стіну, в нього почало смикатися праве віко, коли нервував. Однак, працюючи в нотаріальній конторі Стефана Штефка, зовсім не зважати на політику Клим не міг, час від часу з гумором згадуючи варіння різних українських груп у власному соку та їхні міряння вагомістю й суспільною значимістю.

Але незадовго до війни, передусім аби відволіктися від трагічної загибелі нареченої, Кошовий почав активніше брати участь у процесах, від яких донедавна старався відгородитися. Як адвокат із певною репутацією, він домагався викриття й покарання тих українців, які симпатизували Росії й брали участь у численних русофільських спільнотах. Це йому пригадали, коли російська армія без жодного пострілу взяла Львів — так Климентій знову став мазепинцем, опинившись за ґратами. Тепер же він узагалі переглянув погляди, обравши нову позицію: війна — трагедія передусім політична, тому під час війни на політику треба зважати. Адвокатську практику відновив, працюючи в успадкованій від пана Штефка конторі на вулиці Шевській. Проте вже майже рік віддавав себе та свої знання не так правничій, як громадській діяльності, знайшовши однодумців у Союзі визволення України.[13]

Магду Богданович переймало саме це.

Підпис Кошового стояв під меморандумом, яким від австрійського уряду вимагали назву «українці» вживати замість «русини», і в цьому влада йшла їм назустріч. Українська активність взагалі непокоїла Магду як полячку. Адже Клим, вже ось як два роки — коханець і, відверто кажучи, не байдужий їй чоловік, примкнув до тих, хто взяв собі за мету домагатися для українців самостійної держави. Магда бачила в цьому лише небезпеку: майбутнє утворення мало постати на території, розділеній між двома воюючими державами. Добре б так, але була обставина, котру діячі, з якими мав справу Кошовий, не хотіли враховувати — поляки так само претендували на відновлення власної національної держави. На Київ і все, що за ним, вони не претендували, та саме Східна Галичина в польські інтереси входила.

Магда розуміла всю ефемерність цих потуг як з українського, так і з польського боку. Бо галицькі поляки теж створили рух, подібний до українського. Сама вона принципово не збиралася брати участь у чомусь подібному, зайнявшись справами Товариства Червоного Хреста й опікуючись пораненими та їхніми родинами. Але вже не раз намагалася застерегти Кошового: про польські інтереси забувати не варто. Інакше розкол поглибиться, ворожнеча між двома спільнотами в одному окремо взятому місті лиш посилиться. Цим легко може скористатися як австрійська влада для закручування гайок, так і російська сторона — для послаблення противника у тилу.

— Не думав, що в нас будуть політичні диспути, — роздратовано кинув Клим одного разу.

— До біса політику! Про людей подумай! — парирувала Магда. — Ти хочеш, аби вони повернулися? Дивись, що робиться в Чернівцях! Знову голод, мародерство, масові розстріли й тиф! Ми пережили все це!

— Але йдеться про важливіші речі!

— Нема нічого важливішого зараз, крім як виграти війну! Росія слабка, хай і перемагає в окремих ситуаціях! Її так чи інакше роздавлять, і тоді вже можна буде говорити про якусь автономію.

— Не автономію, Магдо, як ти не розумієш!

Всякий раз це заходило в коло, і вона вирішила за краще поки не давити на болючі Климові мозолі. Це призвело до певного відсторонення: кожен поринув у свої справи, часом не маючи, що один одному сказати. Потім напруга спала, бо Кошовий від абстрактних політичних гасел перейшов до конкретних справ — виявлення українців серед полонених російських вояків та подальшого опікування ними.

Магда сприймала це так само, як свою діяльність у Червоному Хресті.

Гаразд, майже так само.

Докуривши, вона роздушила недопалок у прилаштованій на підвіконні порцеляновій попільниці й взялася варити каву.


У Магди Богданович були не зрозумілі їй самій стосунки з домашнім господарством.

Покійний чоловік ніколи не знав того, що вдалося з’ясувати про неї Климентію, коли той задався метою шукати Різника з Городоцької, вбивцю-маніяка, який різав бритвою повій та від руки якого загинула Климова наречена. До зустрічі з першим чоловіком вона, від народження — Магда-Ядвіга Костецька, жила в Чернівцях. Після того, як заможні батьки розорилися, з доброї волі пішла на утримання до багатого коханця. Як би цнотливо це не називалося, вона визнавала себе повією вищого класу, котра продає себе значно дорожче, ніж дівчата з вулиць та будинків розпусти. В її обов’язки входило, серед іншого, готувати й подавати, і саме через це Магді не подобалося куховарити — бажала робити це, коли й для кого схоче.

Тож коли змушена була терміново залишити Чернівці через раптову смерть благодійника, була задоволена відчуттям повної свободи попри необхідність переховуватися. З Богдановичем вона збиралася почати нове життя, й в ньому Магда не бачила місця стоянню біля плити. Начальник поліції мав прислугу, котра готувала, але деколи замовляв обіди в ресторанах, також у вільний час запрошуючи дружину на вечерю. Але самих Богдановичів запрошували куди частіше, і Магда відвикла від кухні, залишивши для себе хіба варіння й подавання Густаву кави чи заварювання чаю.

Перебравшись у «Жорж», вона отримала можливість їсти там же, у ресторані, під настрій посилаючи покоївку приносити сніданок, обід чи вечерю в апартаменти. Проте ресторанів та кав’ярень у її подальшому житті стало значно більше, тож про кухню Магда взагалі забула. Нагадала навички куховарства війна, бо обставини змусили саму себе обслуговувати. Іронія полягала в тому, що готувати Магда справді вміла, та коли виникла така потреба, зникли продукти, з яких можна було зробити хоча б щось пристойне. А потім Кошовий врятував її від росіян, викравши з боєм із «Жоржа», вони якось дуже природно, ніби до цього все йшло, стали парою, і хоч не хоч жінці довелося взяти на себе якщо не всі домашні турботи, то більшу їх частину.

На щастя, Климентій виявився не примхливим, та й зважав як на війну, так і на їхню обопільну зайнятість. Ранком звик до канапок із кавою, в обід завжди чимось перебивався в місті, а вечерею не переймався. Накриє — добре, не накриє — подбає про себе сам. Магду такий стан речей цілком влаштовував, і вона іноді навіть сама хотіла щось таке приготувати. Нагода випадала двічі, всякий раз — на Різдво. Не переймаючись питаннями віри аж так гостро й принципово, Кошовий відзначав із нею католицьке, а Магда нічого не мала проти святкування з ним православного Різдва Христового. Навпаки, під час війни взагалі мало свят, а тут вони мали відразу на два більше. Тож Магда старалася, використовуючи всі можливості чорного ринку, котрий буяв і давно замінив собою легальну торгівлю.

Але нині був звичайний день, хоч і остання неділя вересня. Тож вони збиралися обійтися традиційними вже канапками з печінковим паштетом, хлібом із маргарином та кавою — Кошовий десь роздобув не бридкий ерзац, а справжні зерна. Їх лишалося обсмажити й змолоти в млинку. Цю місію здебільшого виконував Клим, не особливо ремствуючи. Та нині нехай поспить, Магда взялася за справу сама.

Вона саме поставила джезву на спиртівку, як у двері постукали.

Помішавши каву й лишивши кипіти, Магда щільніше запахнула халат. Перетинаючи кімнату, глянула на себе в дзеркало й поправила зачіску. Перукарі тепер були рідкістю, і ті, хто мали можливість, записувалися до майстрів у чергу заздалегідь. Аби не сумувати за втраченими можливостями, вона погодилася на коротшу, ніж завжди, стрижку, і тепер наводила лад на голові звичайним черепаховим гребенем. Кивнувши своєму відображенню, Магда відчинила і впустила невисокого лисуватого пана, чию проплішину, схожу на тонзуру, прикривала ярмулка. Він був у піджаку, камізельці й штанях, і весь одяг на ньому висів, ніби чоловік убрав чуже. Хоча насправді він носив свій одяг, просто за останні два роки дуже схуд.

Домовласника Веслава Зінгера вона пам’ятала череванем, який постійно пітнів і від цього ніяковів, витираючи краплі хусткою. Ось і зараз тримав її в руці, нервово жмакаючи.

— Добрий ранок, пані Магдо.

— Добрий, пане Зінгере, — кивнула вона, відчуваючи, з чим той прийшов.

І не помилилася — він почав уже без звичних у таких випадках передмов.

— Чи можу я говорити з паном Кошовим?

— Він ще спить. Я б просила, коли ваша ласка, не турбувати його.

— Тоді поговоримо з вами. Ви теж тут мешкаєте вже трохи більше року, й це для мене… для нас із пані Зінгеровою велика честь.

— Що саме?

— Надати притулок пані Богданович…

— Я не в притулку, — трохи різче, ніж хотіла, перервала його Магда. — Навряд чи вам треба пояснювати, чому я тут оселилася. І, між іншим, міняти помешкання поки не збираюся. Це до питання про згадану вами честь.

Зінгер зняв ярмулку, витер зволожілу лисину, повернув убір назад, старанно поправив, аби трималася точно на маківці.

— Дуже перепрошую, якщо дозволив собі зайвого, пані Магдо. Повірте, я не хотів…

— До справ, пане Зінгере.

Домовласник потягнув носом повітря:

— Невже справжня кава? Розкіш у наш час.

— Так, дякую, що нагадали. Момент, я зараз повернуся.

Магда вийшла на кухню, вимкнула вогонь, перемішала ароматне вариво, зітхнула й пішла на цю жертву: налила каву в дві чашки, одну з них віднесла Зінгеру. Той узяв обережно, двома пальцями, немов йому давали крихку коштовну річ. Потягнув носом, зробив ковток, відставивши мізинця й тут же обпік губи, зойкнув.

— Обережно, пане Зінгере.

— Знову перепрошую. Справді, давно забутий смак. Отже, каву ви роздобули.

— Дякуйте панові Кошовому.

— То, може, час уже роздобути й гроші?

Кава не вистигла, але Зінгер, уже не боячись обпектися, одним ковтком відпив половину. Тон у нього непомітно змінився, у голосі вчулися тверді нотки, змішані з погано прихованою образою:

— Пані Магдо, ви знаєте — мій двірник Гнат Бульбаш утік минулого року разом із російським військом. Перед тим цей невдячний спробував пограбувати мене і вдарив пані Зінгерову. Розжитися цьому негідникові не було чим, він удовольнився коралями й перстеником, який моя дружина мала необережність носити на безіменному пальці. Мій подарунок на двадцять п’ять років нашого подружнього життя…

— Я вже співчувала вам. Але, пане Зінгере, від росіян та їхніх поплічників постраждала не лише ваша родина. Згадайте тих, кого вбивали серед білого дня просто на вулицях.

— Не нарікаю, — він хитнув головою. — У жодному разі не шкодую, що вдалося відбутися малою кров’ю. Та з того часу я не можу собі дозволити найняти іншого двірника. Роблю його роботу сам, де ви бачили таких домовласників!

— Війна.

— Згоден, війна. Проте пан Кошовий може дозволяти собі купувати натуральну каву, і ми з вами розуміємо, скільки це коштує. І при цьому затримує платню від православного Великодня.

— У вас є кандидатури інших пожильців? — сухо спитала Магда.

— Ні. Я не хотів би їх шукати хоча б через те, що пан Кошовий за ці вісім років став мені як рідний. Всі його радості й печалі ми з пані Зінгеровою переживали, як свої. Тому мені дуже прикро бачити: добре ставлення він використовує в своїх інтересах. І однозначно на шкоду нам.

— Климентій не збирається завдавати вам шкоди, пане Зінгере. Й ніколи не хотів.

— Як ви тоді назвете його саботаж із оплатою за проживання? Я навіть не піднімаю йому оренди! Хай заплатить хоча б борг! Мене… нас влаштує й половина… Та де, бодай третина!

Видихнувши, Зінгер допив каву, ступив крок убік і прилаштував філіжанку на комод.

— Поговоріть із ним, пані Магдо. Дуже вас прошу.

— Гаразд, поговорю.

Вона вирішила не уточнювати вголос, що користі з цього геть не буде. Бо Веслав Зінгер і сам це знав. Інакше б не приходив із подібними розмовами вже втретє з понеділка.

Коли домовласник пішов, Магда зачинила двері на ключ, з сумом глянула на свою каву, яка за короткий час встигла трохи охолонути. Вона любила гарячу, щойно зварену, її можна пити малесенькими ковточками й мружитися від насолоди — однієї з небагатьох у теперішній час. Розуміючи, що підігрітим напій все одно смакуватиме не так, вона все ж вирішила це зробити.

Підхопивши залишену Зінгером філіжанку, Магда рушила на кухню.

У двері знову постукали.

— Чорт забирай, — просичала вона крізь зуби, розвернулася, примостила на комоді обидві посудини, відчинила, кинула: — Пане Зінгере, ми про все поговорили! Я… — і осіклася.

Бо в дверях стояв незнайомець із носом, віддалено схожим на качиний дзьоб, під яким буяли завеликі, як на її смак, й від того дещо карикатурні чорні вуса. Це перше, що кинулося в очі, й нічим іншим чоловік прикметним не був. Знявши м’ятого круглого капелюха, він пригладив йоржик волосся, делікатно запитав:

— Дозволите зайти, пані Магдо?

— Ми, здається, не зустрічалися раніше.

— Особисто — ні. Але гріх жити у Львові й не знати пані Богданович. Я називаюсь Роман Гірняк, працюю в газеті… Скажемо так, співпрацюю з різними, переважно русинськими, чи, як тепер кажуть, українськими. Хотів би переговорити з паном Кошовим.

— Ви домовлялися?

— Ні.

— В такому разі я перекажу йому, що ви приходили. Пан Кошовий ще спить, перед тим кілька днів, якщо не тижнів…

— Знаю, — Гірняк зупинив Магду порухом руки. — Він робить гідну справу в наших спільних інтересах. Але вчора дещо сталося, він має про це знати. І не лише знати — повинен негайно, чимшвидше втрутитися і врятувати людину.

— Кому я що винен?

Магда озирнулася й ступила вбік, побачивши в дверях спальні Клима, ще заспаного і в халаті, але вже готового до розмови.

— Ви голосно говорите, та й заспав я нині, справді ноги не тримають. З ким маю честь?

— Я назвався — Роман Гірняк.

— Здається, читав кілька ваших публікацій в «Українському слові».

— Не лише там.

— Різкувато пишете.

– Інакше ніяк. Тепер час радикальних заяв і не менш рішучих дій.

Магда відчувала себе зайвою між двома чоловіками. Та не збиралася зі світським виразом обличчя залишати їх під виглядом, ніби справді має зараз якійсь невідкладні справи. Замість того кивком запросила гостя пройти до кімнати, зачинила за ним двері, стала поруч із Кошовим. Даючи тим самим зрозуміти: без її участі тут нічого не відбувається.

— Ви знайшли мою адресу і примчали рано в неділю, — повів далі Клим. — Я, на вашу думку, маю зриватися з місця й когось рятувати. Саме я, — він тицьнув себе пальцем у груди. — Хоча є поліція, військова комендатура, загалом — більш впливові й значимі персони. То в чому справа?

— Ви — адвокат.

— Не практикую.

— Знаю. Але ви — наш адвокат, пане Кошовий. Ви представляєте інтереси української суспільності й певною мірою репрезентуєте її.

— Це моя громадянська позиція, пане Гірняк. До чого тут адвокат?

— Бо самої позиції не досить, аби витягнути з тюрми Захара Ладного.

Смикнулося віко.

— Того самого? Стрільця, героя Бережан?

— Його арештували за вбивство. Вчора ввечері, пане Кошовий.

Розділ другий Врятувати героя війни

Клим і Магда перезирнулися.

У її погляді побачив не так подив чи цікавість, як нерозуміння. Машинально похлопавши себе по боках і намацавши цигарки чомусь не в правій, а лівій кишені халата, Кошовий витягнув сигарету, розім’яв у пальцях, пошукав очима і знайшов на письмовому столі сірники. Магда випередила бажання, сама подала йому коробку.

— Треба переходити на тютюн, — сказав Клим, прикурив, випустив дим убік. — Селяни продають. Фабрика у Винниках[14] після пожежі не така потужна. Французькі непогані, та все ж коштують грошей.

— Хіба тютюн задарма?

— Дешевший, пане Гірняк. Під час війни це важливо.

— Ви не почули, пане Кошовий? Я про людину, ви — про тютюн.

Тим часом Магда принесла попільничку. Взявши вільною рукою та збивши в неї попіл, Клим, мить подумавши, прилаштував туди ж «голуазину». Провів рукою по лицю, струснув головою.

— Я ще не прокинувся, пане Гірняк. Ось у чому справа. Новина прикра, хоч Ладного особисто не знав.

— А я навіть не знаю, хто це, — вставила Магда.

— Ви, пані Богданович, навряд чи цікавитесь українським життям Львова. Тому й газет не читаєте.

Це прозвучало різкувато. Вираз Климового обличчя негайно все пояснив Гірнякові, він швидко виставив правицю:

— Ні-ні, перепрошую, зовсім не хотів вас образити…

— Але заговорили польською, — сухо сказала Магда. — Українську я розумію так само, як німецьку й французьку. Навіть змогла вивчити трохи російську.

— Ви праві, — Кошовий знову затягнувся. — Він правий, Магдо. Ти справді не читаєш українських газет.

— Це погано?

— Не так, щоб дуже, — Клим посміхнувся кутиком рота. — Просто аби ти читала, наприклад, «Українське слово», куди дописує пан Гірняк, ти б зрозуміла: у нього стиль такий. Манера — рубати з плеча. Він вважається радикалом…

— Момент! — гість клацнув пальцями. — Помірним радикалом!

— Такі бувають? — брови Магди стрибнули догори.

— Це самовизначення, — пояснив Клим. — Він справді неповторний. Принаймні, таких дуже мало. Тож дописи Романа Гірняка цінуються й користуються попитом у різних редакторів. Щоправда, дедалі менше.

— Цензура, — кинув Гірняк.

— Під час війни — виправдано.

— Ви виправдовуєте цензурні нападки влади на українські видання?

— Я нічого не виправдовую. Я пояснюю, чому редакції можуть і вже мають проблеми через окремі ваші публікації. Ви недавно виступали на одному зібранні й зачитали свою статтю про Захара Ладного. Її заборонили до друку, бо в тому, що герой війни не має роботи й животіє в притулку, ви звинуватили владу, починаючи від президента міста.

— Хіба не так? — стрепенувся гість.

— Ладний без роботи, бо не хоче її мати, — відрізав Кошовий. — Я поважаю його військові заслуги. З великою симпатією ставлюся до корпусу січових стрільців. Але герой війни міг би поводити себе скромніше.

— Куди скромніше! Живе у комірчині! Свого дому не має! Отримує злиденну пенсію…

— … яку пропиває в дешевих барах! — підхопив Кошовий. — Ще й вимагає пригощати його, бо він застрелив дев’ятнадцять російських вояків! По чарці за кожного! Ви про це нічого не написали, пане Гірняк. До речі, Ладного арештували за вбивство. Скількох додав до свого списку?

— Одного.

— Російського солдата чи офіцера?

– Інженера Олеся Косацького. Постріл у голову.

— Тобто свого?

— Більше скажу — свого друга. В кімнаті Ладного, в притулку на Скарги, поліція знайшла якусь записку. Ніби той написав зізнання перед убивством.

Магда мовчки крутила головою, ковзаючи поглядом по чоловіках, Клим помітив це і коротко пояснив:

— Говоримо про стрільця з українського легіону. Він був найвлучнішим у своїй бригаді. Спеціально не вчився, взагалі не збирався бути військовим, вивчав, здається, хімію. Минулого року батальйон прийняв бій, довелося відступати, і цей Ладний лишився прикривати відхід. Зайняв позицію в окопі й почав відстрілювати російських солдатів одного за одним. Потім уже газетярі, колеги пана Гірняка, придумали: в стрільця, мовляв, дар проявився.

— Звідки ви знаєте! Може, справді проявився! — огризнувся той. — Людські можливості безмежні, панове.

— Війна потребує перемог і див, — мовив Кошовий. — З визначеннями не сперечаюсь. Бо Захар Ладний герой, ніде правди діти. Як примудрився отак стріляти й рахувати, не знаю. Відомо інше, і це я читав і чув від офіційних осіб, у тому числі військових: Ладний сам-один на короткий час стримав наступ на тій невеличкій ділянці. Це дозволило січовим стрільцям швидко перегрупуватися, підтягнувся підрозділ з іншого флангу, батальйон пішов у контрнаступ, атаку було відбито. Окоп, у якому ховався Ладний, закидали гранатами. Побратими думали — все. Коли оклигав, контузія, поранений, та вижив. Чув, британці називають таких снайперами.

– І створюють цілі підрозділи з влучних стрільців! Навіть навчають! — підхопив Гірняк. — А тут героїв списують на смітник!

— Наскільки мені відомо, притулок — не смітник. Там пристойні умови. Повертатися до життя, ставати корисним чи деградувати — особистий вибір кожного.

— Умов не створено! Я кричу й пишу про це!

— Тепер герою війни створять усі умови в тюрмі, — відрізав Клим. — Дозвольте пояснити, для чого ви пришли до мене, пане Гірняк.

— Я ж…

Тепер виставив правицю Кошовий, переклавши попільницю в ліву руку. Сивий цигарковий дим зсередини міг нагадати людині з фантазією щойно використану зброю.

— Чекайте. Ви щойно сказали про якусь записку, де є нібито зізнання. Отже, ви її не бачили й зізнань не читали. З кримінальною поліцією навряд чи дружите. Та де! Зовсім не дружите! Звідки знаєте про записку? Цього факту ніколи б не повідомили в газетах, принаймні — в першій публікації. Значить, у вас інші джерела.

— Звісно. Підтримую контакти зі стрільцями, котрі мешкають у притулку. Поліція вчора пізно нагрянула з обшуком, збурили ветеранів. Серед них же вибрали пойнятих. Записку знайшли в їхній присутності…

— …і зачитали вголос! — знову перервав його Кошовий. — Не робіть із мене дурня, пане Гірняк! Або ви знаєте зміст записки, або — ні. Але якщо не знаєте й припускаєте, ці припущення повинні мати підставу.

Магда підтримала Клима кивком.

— Навіть я не знала таких деталей. Принаймні, дізнавалася не відразу. А я, прошу зазначити, кілька років прожила з начальником кримінальної поліції. Та й потім у криміналі від мене не тримали таємниць, даючи потрібну інформацію. ...



Все права на текст принадлежат автору: Андрій Анатолійович Кокотюха.
Это короткий фрагмент для ознакомления с книгой.
Втікач із БригідокАндрій Анатолійович Кокотюха