Філіпп Майєр Син

Подяка

Хочу висловити щиру подяку моєму другові й колезі — видавцю Дену Голперну, який дійсно розуміється на своїй справі. Також — Сюзанні Бабоно; моїм агентам Еріку Сімонову та Пітеру Штраусу; Ліббі Еделсон і Лі Бодро.

Я дуже вдячний за щедру грошову допомогу таким фондам: Добі Пайсано, Ґуґґенгайм, Акросс, Ланнан, Ноа й Алексіс.

Тоді як будь-яка помилка в моїй книжці — винятково моя провина, допомога людей, чиї імена зазначено далі, стала для мене безцінною: Дон Ґрехем, Майкл Адамс, Трейсі Єтт, Джим Маґнусон, Тайсон Мідкіфф, Том і Карен Рейнолдси (також — Деббі Дувес), Реймонд Планк, Роджер Планк, Патрисія Дін Босвелл Мак-Калл, Мері Ралф Лоу, Ричард Батлер, Кінлі Койєн, «Дієґо» Мак-Ґріві та Лі Шіпмен, Вес Філліпс, Сара та Г’ю Фітдзімони, Тінк Пінкард, Білл Марпл, Гізер і Мартін Кохаути, Том і Марша Кейвен, Енді Вілкінсон. Також я вдячний усім працівникам письменницького центру Джеймса А. Міченера; Андре Бернарду — за те, що завжди знаходив час мене вислухати; Ралфу Ґроссмену, Кайлу Дефуру, Александрі, Джею, Вітні й Мелінді Сейфертам. І ще — Джиммі Артерберрі з Відділу охорони історичних пам'яток народності команчі; Хуаніті Падороні та Джину Пека з Національного коледжу команчів; Віллі Пека та Гаррі Мітло; працівникам Комітету з охорони культури й мови народності команчі (хоча це аж ніяк не означає, що вони підтримують написане в цій книжці). За оцінками істориків, кількість індіанців із племені команчі протягом середини дев'ятнадцятого століття зменшилася на 98 %.

Вічна пам’ять Дену Мак-Каллу.

* * *

Моїй родині

У другому столітті християнської ери Римська імперія охоплювала найбагатші землі нашої планети й була найцивілізованішою країною в усьому тодішньому світі…

…і ось ця довершеність, ця велич перетворилася на порох; і тоді щонайкращі землі Європи й Африки перейшли до рук нікому не відомих варварів із холодних північних країв.

…мінлива, непостійна фортуна нещадно знищує як людей, так і плоди їхньої праці… ховає в одній могилі міста й імперії.

Едвард Ґіббон

Родовід Мак-Каллоу

Розділ 1 Полковник Ілай Мак-Каллоу

З офіційного документа WPA (1936)

Мені часто казали, що я проживу щонайменше років зо сто. І, досягнувши цього віку, я переконався, що то було правдиве пророцтво. Свій скальп я зберіг, однак помираю не християнином. Якщо справді є потойбічні Мисливські Угіддя, до яких потрапляють після смерті індіанські воїни, то мені дорога прямісінько туди. Або ж до річки Стікс. Моє життя промайнуло надто швидко. Якби лишень я міг прожити ще один рік як нормальна людина, спроможна ходити своїми ногами… Однак я вже своє відходив і тепер лежу, прикутий до ліжка, та, наче те немовля, пускаю під себе калюжі.

Якби Творець зглянувся й подарував мені бодай трішечки сил, я б дістався нашого пасовиська, що біля східного вигину річки Нуесес (у своїх снах я вже тричі туди добирався). Я ж бо не боюся втратити свою душу, як не боявся цього Александр Великий, який, відчуваючи, що от-от помре, виповз навкарачки зі свого палацу, щоб утопитися в річці Євфрат. Він добре розумів: якщо його тіло зникне безслідно — люди вважатимуть, що він вознісся на небеса, як Бог. Але все зіпсувала його дружина, яка, перехопивши чоловіка на самісінькому березі річки, потягла його додому, щоб він помер безславною смертю звичайнісінької людини. А мене ще запитують, чому це я не одружився вдруге.

Чого я ще не хочу — то це зустрітися на тому світі зі своїм жалюгідним сином, який, найімовірніше, вирушив туди вже давно. А колись я подарував найкращого молодого буйвола зі свого стада Куані Паркеру, останньому вождеві команчів, за те, що він зберіг моєму синові — тоді ще хлопчакові — життя. Буйвола, згідно з давнім звичаєм, забили списами; відбувалося це на моєму пасовиську, яке свого часу було частиною мисливських угідь команчів. Куана прийшов тоді з кількома індіанцями, серед яких був і старий, усіма шанований вождь племені арапахо. Я сів разом із ними до трапези — ще теплої печінки буйвола, политої його ж власною жовчю. І тоді вождь арапахо подарував мені добряче подряпану списом срібну обручку, яку власноруч зняв із пальця Джорджа Армстронґа Кастера. Обручку цю, на якій висічено «7 Кав.», я заберу із собою на той світ, бо ж не маю, та й, зрештою, не мав гідного спадкоємця, котрому міг би її передати.

Дата мого народження відома багатьом. Саме того дня — другого березня тисяча вісімсот тридцять шостого року — було підписано Декларацію про незалежність, яка звільнила Техас від мексиканської тиранії. Підписували її в якійсь убогій халупі хворі на малярію мексиканці й американські бандити, які втекли до штату, щоб урятуватися від шибениці. І я був першою дитиною чоловічої статі, яка народилася в цій новій республіці.

Іспанці прибули до Техасу сотні років тому, прагнучи підкорити цю землю. Однак нічого в них не вийшло. Хоча спочатку співвітчизникам Колумба начебто все вдавалося: вони підкорювали кожне індіанське плем’я, що траплялося на їхньому шляху. Я не можу нічого напевне стверджувати стосовно ацтеків, бо ж ніколи не бачив їх на власні очі, але, мабуть, вони були не страшнішими за купку шмаркачів із недільної школи. А от ліпани-апачі миттю втерли носа зухвалим конкістадорам. Щоправда, після цього прийшли команчі, котрих можна порівняти хіба що з татаро-монголами. Це плем’я загнало апачів просто в море й, остаточно розгромивши іспанців, перетворило Мексику на невільничий ринок. Мені одного разу довелося спостерігати, як команчі гнали, наче худобу, захоплених у рабство селян (їх було кількасот) уздовж річки Пекос.

Зазнавши такого жорсткого опору з боку індіанців, мексиканський уряд вигадав новий відчайдушний план колонізації Техасу. Чотири тисячі акрів землі в повне володіння вони пообіцяли кожному чоловікові будь-якої національності, який забажає оселитися західніше річки Сабін. Це був договір, скріплений кривавою печаттю. Що ж до неписаних законів команчів — вони були такими ж прямолінійними. Простими й зрозумілими, як червона кров. Будь-якого чоловіка, що не належав до їхнього племені, — катувати й убивати. Будь-яку жінку — ґвалтувати й убивати. А дітей — або перетворювати на рабів, або всиновлювати. Європейці не надто й охоче відгукувалися на привабливу пропозицію мексиканського уряду. Американців же одразу насунуло в Техас, мов сарани. Їм-бо обіцяна земля була, мабуть, дорожча за їхніх жінок та дітей. Як написано: «Переможцеві дам їсти від дерева життя».

Мій батько тисяча вісімсот тридцять другого року прибув до Матаґорди, де в ті часи загибель від кулі чи томагавка була річчю такою буденною, що на це дивилися лишень як на знак Божий для тих, хто, як написано, «не згубить нагороди своєї». Що ж до мексиканського уряду, то він, злякавшись американської навали, досить швидко перекрив іммігрантам зі Штатів дорогу до Техасу.

Однак таке життя все одно було кращим за жалюгідне животіння в Старих Штатах, де столи багатіїв вигиналися від наїдків, а біднякам діставалися лише мізерні крихти. Не варто вірити офіційним документам, що стверджують, начебто американцям вдалося перемогти у війні за Техас завдяки заможним людям із Остіна та Г'юстона. Нащадки тих багатіїв розпалили свого часу справжню війну в періодиці, намагаючись обілити власні імена та проголосити своїх предків засновниками штату Техас. Але насправді ця земля стала американською винятково завдяки злидарям, до яких належав і мій батько.

Здоровий, дужий шотландець, він разом з іншими такими самими чоловіками воював у битві при Сан-Хасінто. А після війни — працював і ковалем, і зброярем, і землеміром. Він був високий, ставний, мав міцні руки та веселу вдачу. Тож усім, хто ще не знав його добре, здавалося, що він — із тих людей, поряд із якими можна почуватися в цілковитій безпеці. Але згодом більшість із них виявляла, що помилялася.

Батько мій не був побожним (тому, мабуть, я й став язичником). Проте він належав до тих людей, які не мають звички гаяти час. Не знаєш-бо, коли завітає до тебе бабця з косою, — може, і сьогодні. Наша родина спочатку мешкала в Бастропі, вирощуючи кукурудзу й сорго та розводячи поросят. Однак згодом прийшли нові поселенці, які, перечекавши найкривавіші часи, вдерлися до Техасу, щоб «законним» шляхом витурити звідти людей, які воювали з індіанцями й потім обробляли землю, що до того не знала ще оранки. Люди ці — справжні підкорювачі Техасу, більшість із яких була неписьменною, — заплатили за свої здобутки жахливою ціною крові. На той час, коли мені виповнилося десять, я вже власноруч викопав чотири могили. Адже в нашій родині звичними були ночі, коли всі водночас прокидалися від іще ледь чутного цокотіння кінських копит. І знали, що вершник принесе чергову страхітливу звістку на кшталт «нашого сусіда такого-то індіанці зарізали, мов кабанчика на День подяки». І наш батько, перевіривши, чи достатньо в нього набоїв, зникне разом із нічним гостем у непроглядній темряві. Як кажуть команчі, хоробрі помирають молодими. Ці слова цілком підходять і для перших американців, які прийшли до Техасу.

Коли «сорока на хвості принесла» мешканцям Старих Штатів новину про те, що жити в Техасі вже безпечно, почалася нова хвиля переселень. Приїздили люди з тугими гаманцями, що було вкрай вигідно місцевому урядові. І ось одного чудового дня (було це тисяча вісімсот сорок четвертого року) в наші ворота вперше постукав отакий заможненький приходько — типовий міський уродженець, який усе життя вбирався в дорогий одяг та ходив стригтися до перукарні. Його гнідий кінь був нічим не кращим за свого господаря — випещений, мов шляхетна панянка. Він, бачте, їв тільки зерно. Адже від трави в нього боліли копита.

Минуло якихось два місяці — і в Смітвіка, одного з наших сусідів, відсудили земельну ділянку. А трохи згодом зі своїх володінь були витурені Горнсбі та Мак-Леод. Адвокатів тоді до Техасу наїхало стільки, що хоч греблю ними гати. Тож через декілька років усі першопоселенці, втративши свої паї, змушені були просуватися далі на захід, де досі панували індіанці. А товстосуми, розташувавшись на «законно» відібраній землі, вже плели змову щодо того, як же їм зберегти власне право на володіння чорношкірими рабами. На Півдні, мовляв, могло відбуватися що завгодно. А Техас — це Захід, і тут — свої закони.

До нас ці «шляхетні» багатії теж знайшли спосіб прискіпатися: помітили, що в моєї матері дещо смаглява шкіра, та й узялися торочити, мовляв, ця жінка — окторонка. Насправді ж моя мама не мала ані краплі негритянської крові. Походила вона з давнього кастильського роду, тому й шкіра в неї була трішки темнішою, ніж у «блідолицих». Але ж риси її обличчя були тонкими, як у всіх європейців. Утім, спробуй-но щось довести цим адвокатам.

Тож тисяча вісімсот сорок шостого року ми перебралися на індіанську територію, оселившись біля річки Педерналес (то були мисливські угіддя команчів). Дерева тут не знали, що таке сокира. Земля була чорною й пухкою, а тварини — здоровими та вгодованими. Трава подекуди сягала дорослій людині грудей, і навіть найстрімкіші гірські схили рясніли дикими квітами. Геть несхожою була ця місцина на ту кам’янисту пустелю, яку з неї потім зробили і яка залишається такою понині.

Дикі тварини — кабани й мустанги — досить близько підпускали до себе людей, і тому їх легко було заарканити. Тож за рік ми вже мали близько сотні голів худоби. Запасатися м’ясом було напрочуд легко — лови собі яких захочеш тварин: оленів, ведмедів, білок (подекуди траплялися буйволи). Птахів — індиків і качок — теж було вдосталь. У річці плавали черепахи й різноманітна риба. А якими смачними були дикі плоди — сливи, хурма, виноград (а про дикий мед — і казати годі)! Багатющою на життя була ця земля, поки люди не перетворили її згодом на страшну пустку!

А до того там не життя було б, а казка, якби не одна «невеличка» проблема: на цій землі, як було вже сказано, панували команчі. А вони, як ви вже знаєте, знімали скальп із кожної білої людини, котру їм лишень удавалося впіймати.

Розділ 2 Джинн Енн Мак-Каллоу

3 березня 2012 року

Напівморок. Звуки, схожі на чиїсь тихі голоси… Вона, поволі отямлюючись, побачила, що перебуває у великій, дуже великій кімнаті; першої миті їй спало на думку, що вона якимось чином опинилася в церкві чи в залі суду. Її розум був досить ясним, але тіло зовсім не бажало слухатися. Це було схоже на те відчуття, коли лежиш, добряче розімлівши, у теплій ванні. Слабке світло йшло, як виявилося, від канделябрів та ще трохи — від дров, що тліли в каміні. Це давало змогу розгледіти меблі епохи короля Якова Першого та античні скульптури (точніше — погруддя). Килим, на якому вона лежала, був подарунком шаха.

«Цікаво, хто ж першим прийде сюди та знайде мене?» — подумала вона, зрозумівши, що лежить сама-самісінька у величезному білому будинку, де колись народилася (у цьому ж домі з’явилися на світ і її брати).

Дев’ятнадцять спалень, бібліотека, величезна вітальня та кімната для балів. Колись ці стіни бачили значно кращі часи, ніж сьогодення. Бо ж зараз її рідні приїжджають до цього будинку хіба що на вихідні чи свята. Тому більшість часу вона тут сама, як і цієї ночі. Покоївки прийдуть лише вранці… Та чи справді вона тут сама? Ні, хтось намагався «допомогти» їй переставитися на той світ. І йому це майже вдалося, адже вона зараз спроможна лише думати, геть не відчуваючи свого тіла, наче взагалі його не мала. Їй було вісімдесят шість років, і вона дедалі частіше казала іншим, що не може дочекатися, доки потрапить до країни Маньяна. Однак у глибині душі вона все-таки розуміла, що це не зовсім так.

«Найголовніше для мене — оточити себе людьми, які роблять те, що я їм наказую», — сказала колись вона, даючи інтерв’ю журналові «Тайм», який потім надрукував на своїй обкладинці її фото. Їй був тоді сорок один рік. Красунею вона ніколи не була, утім, мала в собі щось таке, що притягувало чоловічі погляди. Не залишився байдужим до її зовнішності й фотограф-янкі, який попрохав її розстібнути верхні ґудзики на блузці та зробити на голові «художній безлад» замість зачіски. Тож на фото вона вийшла особливо спокусливою (фотографували її на тлі «кадилака» та помп для викачування нафти). Тоненька й невеличка зростом, вона, однак, змушувала довколишніх миттю забувати про цю оманливу оболонку. Її сильний голос і сірі, мов холодна сталь, очі були створені для того, щоб полонити всіх довкола неї. День, коли вона давала те інтерв’ю, був іще аж ніяк не вершиною її слави. Щоб підкорити цю вершину, їй знадобився ще не один (і навіть не десяток) років. Але це все одно був дуже важливий момент, бо ж відтоді люди стали нарешті сприймати її серйозно. З того часу минули десятиріччя. Чоловік, який фотографував її тоді, уже помер.

«Та ніхто сюди не прийде…» — подумала вона.

І не здивувалася, адже саме до того все і йшло. Упродовж усього життя — починаючи з дитинства — вона почувалася самотньою. Її сім’я була найбагатшою в місті, і вона звикла ставитися до людей, як до порожнього місця. Коли ж вона подорослішала, то зрозуміла, що чоловіки, з якими в неї було дуже багато спільного, не дуже-то й бажали мати з нею справу. А жінок, з якими в неї, навпаки, не було нічого спільного, вона взагалі не розуміла. Вони-бо весь час посміхалися та хихотіли, наче їм узагалі нічого було сказати. Хіба це людські істоти? Якісь кімнатні собачки, створені лишень для того, щоб прикрашати будинок та розважати господарів. А вона, Джинн Енн, не така. І тому для неї ніколи не було місця в цьому світі.

Вона — дівчатко близько восьми чи десяти років — сиділа на ґанку, вдихаючи свіже, прохолодне весняне повітря. Навколо неї аж до самого небокраю розстилалася земля з пагорбами, укритими зеленою травичкою. І земля ця, як вона добре знала, належала їм, Мак-Каллоу. Та раптом дівчинка помітила тут дещо таке, чого тут бути ніяк не могло, — її «кадилак», що стояв просто на травичці. А старі стайні, які, навпаки, ще мали б тут бути, уже кудись зникли (вона добре пам’ятала, що її брат спалив ці стайні, але ж це трапилося пізніше).

«Я зараз прокинуся, і все!» — подумала Джинн.

Проте видіння нікуди не зникало: вона побачила полковника, свого прадіда; її батько також був тут. А діда вона не пам’ятала: він свого часу кудись зник. І ні в кого, хто знав цього чоловіка, не знайшлося жодного доброго слова, яким можна було б його згадати. Тож вона була впевнена, що також не любила б діда, якби знала його.

— Чому б тобі цієї неділі не сходити до церкви? — мовив тим часом її батько.

Щодо полковника, то він був переконаний, що церква — для дурнів, яких, як він уважав, багато серед негрів та мексиканців. Цей столітній стариган мав звичку відверто казати людям усе, що про них думав. Він мав тонесенькі, мов сухі палички, руки та вицвіле, наче стара сиром’ятна шкіра, обличчя. Про таких дідів зазвичай кажуть «на ладан дихає».

— «Проповідник» для мене означає те саме, що й «пройдисвіт», — проскрипів полковник. — Усі вони як один прагнуть нажитися за твій рахунок. Якщо проповідник не зваблює потай твоїх доньок — він або краде їжу просто з твого холодильника, або ж продає твоєму синові хворого коня, видаючи його за здорового.

Її батько був удвічі вищим та ширшим за полковника, проте мав, як дуже часто це казав гострий на язик стариган, порожню макітру замість голови. Те саме можна було сказати й про її брата Клінта, який одного разу купив у пастора коня разом із сідлом і попоною (як невдовзі з’ясувалося, ця попона ідеально прикривала мозоль завбільшки майже з перепічку).

Батько тоді все одно примусив її поїхати з ним до церкви, розбудивши в неділю ще до світання, щоб устигнути до початку занять у недільній школі в Каррізо. Їй дуже хотілося їсти й спати, але вона була змушена сидіти й слухати вчительку. А коли це їй зовсім обридло — вона спитала, що ж чекатиме після смерті на полковника, її прадіда, який зараз сидить собі вдома та попиває, мабуть, джулеп. Учителька, звичайно ж, відповіла, що дорога йому — прямісінько до пекла, де його вічно мучитиме сам диявол. І Джинні відказала, що краще складе компанію прадідові, ніж ходитиме до недільної школи. За це її обізвали «невдячною малою негідницею», та ще й сказали, що, якби вона була мексиканкою, її б неодмінно відшмагали.

Дорогою додому вона спитала батька, чому він був таким люб’язним з учителькою, у якої замість носа величезний кривий дзьоб. І тхне від неї так, наче вона з’їла на сніданок дохлого пацюка… словом, огиднішу людину дуже важко було собі уявити. Батько відповів, що, коли воював, пообіцяв Богові: «Якщо залишуся живий — ходитиму до церкви щонеділі!» Але незадовго до народження Джинн він перестав виконувати цю обіцянку, бо був дуже зайнятий, і тому… Вона вже знала, дуже добре знала, що далі скаже батько. Утім, він усе одно промовив «і тому твоя мати померла».

Джонас, її старший брат, сказав, що, мабуть, не треба її так лякати. Та батько велів йому замовкнути. Клінт тим часом, ущипнувши сестру за руку, прошепотів їй на вухо:

— Коли ти потрапиш до пекла — одразу ж прийде чорт і я-а-ак устромить ве-е-еличезні вила просто тобі в дупу!

Вона розплющила очі. Уже шістдесят років минуло, відколи Клінта не стало… У напівтемній кімнаті нічого не змінилося.

«Папери!» — подумала вона.

Одного разу Джинн урятувала їх від вогню й відтоді переховувала в себе. А тепер ці папери, найімовірніше, знайдуть.

Розділ 3 Щоденники Пітера Мак-Каллоу

10 серпня 1915 року

Сьогодні мій день народження. І сьогодні я, навіть не затьмарюючи своїх думок віскі, дійшов простого висновку: я — нікчема. За сорок п’ять років, що лишилися позаду, я не зробив нічого такого, про що варто було б пам’ятати. Замість душі в мене — чорна порожнеча. І я змушений визнати, що протягом усіх цих років дозволяв усім довкола ліпити з мене все, що їм хотілося. Спитати полковника — він скаже, що зневажає мене, бо я найгірший із його синів.

Ці записи будуть єдиною правдивою хронікою моєї родини. Святкувати вісімдесятиріччя полковника планують в Остіні. Усі як один вихвалятимуть його — незалежно від того, що насправді про нього думають. Адже він уславлена, шанована в усьому Техасі людина. А тим часом це літо стає дедалі кривавішим. Бравнсвіллський телефонний кабель підривають бунтівники. Тільки-но полагодять — а вони вже знову висаджують його в повітря. На ранчо Кінґ нещодавно напали бандити (їх було близько сорока). А в Лос-Тулітос улаштували тригодинну перестрілку, і президент Ліги закону й порядку округу Камерун загинув (хоча я не можу сказати напевне, утрата це чи набуток).

Щодо мексиканців, то їх убивають у таких кількостях, що, коли бачиш незліченні мертві тіла, котрі валяються в канавах чи звисають із дерев, дивишся на це вже як на стихійне лихо (таке, наприклад, як нашестя пантер чи вовків). «Сан-Антоніо Експресе» уже навіть не згадує про них, адже, щоб перелічити таку кількість імен, забракне паперу. Тож теханос помирають без відповідних записів у офіційних документах. А ховають їх — якщо взагалі ховають — у викопаних абияк ямах. Або ж просто відтягають, обв'язавши мотузкою, подалі від людського житла.

Минулого місяця хтось (не можу сказати напевне, але підозрюю Ніла Ґілберта) убив двох наших вакуерос — Лонґіно й Естебана. Після цього полковник придумав ось що: велів решті наших вакуерос почепити собі на груди папірця з написом «Це — хороший мексиканець. Не чіпайте його, будь ласка. Коли з нього вже не буде користі, я сам його приб’ю. Полковник Ілай Мак-Каллоу».

Наші мексиканці носять ці папірці з такою гордовитістю, наче це медалі за відвагу. Усі вони просто моляться на полковника (як, зрештою, й усі інші), величаючи його «нуестро патрон», тобто «наш покровитель».

Тутешні фермери, на біду для теханос, і далі розорюються. Це лихо спіткало й нас: минулого тижня ми із Салліваном виявили в нашій огорожі діру, крізь яку повтікала худоба. До настання ночі ми знайшли лише двісті шістдесят три корови й теляти. А навесні їх було в нас чотириста сімдесят вісім. Отже, ми втратили близько двадцяти тисяч доларів. Щодо того, хто ж заподіяв нам таке лихо, — усі докази начебто свідчать проти наших сусідів на прізвище Ґарсія. Але напевне я цього знати не можу. І нізащо не звинувачуватиму того, хто може виявитися ні в чому не винним. Але такі сентименти у нас — скоріше виняток, ніж правило.

Я неодноразово думав про те, що мені слід було б народитися в Старих Штатах. Ті землі завойовували жахливою ціною крові — так само, як і Техас. Але ж тепер там бодай не треба вже ходити зі зброєю напоготові. Хоча, якщо добре подумати, я так звик жити серед природи, що таке місто, як, наприклад, Остін, просто задушить мене. Для людини, яка народилася й виросла на безкраїх пасовиськах, Остін здаватиметься пеклом. Особисто мені, коли я туди вперше потрапив, видалося, що всі шістдесят тисяч мешканців міста верещать разом, причому верещать не просто так, а на мене. Цей жах і досі не йде мені з голови. Тож я все-таки краще залишуся тут, на своїй рідній землі, хоч би яким тяжким було тутешнє життя.

Уважно оглянувши діру в нашому паркані, Салліван знову наголосив на тому, що в усьому винні Ґарсія, бо сліди ведуть просто до їхньої земельної ділянки. А річка в цьому місці така мілка, що її можна легко перейти вбрід.

— Я нічого не маю проти старого Педро, — сказав він, — але ж усі знають, що ті двоє, які одружилися з його доньками, — справжні покидьки, гірші за негрів.

— Ти наслухався балачок полковника, — відповів я.

— Він тямить у мексиканцях як ніхто інший.

— Я впевнений у протилежному.

— Тоді спробуйте якось довести мені, що Ґарсія тут ні до чого. Хоча й сліпому видно, що це вони зробили діру в паркані, бо сліди ведуть у їхній бік. Було б це не в наші часи, а трохи раніше — ми просто вдерлися б до них та забрали те, що нам належить.

— Старий Педро не може стежити за кожним дюймом своєї землі. Так само, як і ми не можемо всього впильнувати на своїх володіннях.

— Ви велика людина, — сказав він. — І я просто не розумію, чому ви поводитеся як нікчема.

Висловивши таким чином усе, що хотів, він більше не повертався до тієї теми. Цей чоловік сприймав як особисту образу те, що в наші часи мексиканці ще могли володіти такою великою кількістю землі. Звичайно ж, наші вакуерос терпіти його не могли. Вони називали його позаочі «дон Кастрадо», бо ж він мав високий голос і, коли сердився, верещав, мов жінка.

Хосе та Чіко — зяті старого Педро Ґарсія — накликали на нього справжнє лихо. Вони-бо мали погану репутацію, і навіть місцева влада оголосила їх злодіями, які крадуть худобу. Минулого тижня я спробував навідати дона Педро, однак мене перестріли ці двоє й сказали, що їхній тесть «погано почуватися». Я намагався поспілкуватися з ними іспанською, утім вони прикинулися, що не розуміють мене. Ми з доном Педро були добрими друзями, і я знав, що він, навіть хворий, прийняв би мене. Та я, певна річ, не сперечався й поїхав геть.

Дон Педро протягом останнього часу був неспроможний найняти таку кількість людей, яка була йому потрібна для обробки його землі. І тому земля ця поросла густим чагарником. Його телят майже нікому було таврувати, тож минулого року (та й позаминулого теж) більша їх частина лишилася нетаврованою. Словом, він поступово розорювався.

Однак, незважаючи на таке становище, чоловік усе-таки залишався добрим та веселим. Я дуже любив бувати в нього в гостях, бо там було значно краще, ніж у мене вдома. Ми з ним полюбляли погомоніти про старі добрі часи, коли ця земля процвітала. Рівненькі доріжки, чистенькі глинобитні хатинки, густа й висока трава. А тепер тут — усюди чагарники. Старі селища перетворилися на пустку. А ті потворні села-одноденки з дерев’яних сараїв, які тут намагаються будувати, ростуть, наче гриби після дощу, але й розвалюються так само швидко.

Дона Педро я любив і поважав більше за свого рідного батька, полковника. Від старого мексиканця я ніколи не почув жодного лихого слова. І він — я це знав! — дуже сподівався, що я одружуся з котроюсь із його доньок. І я одружився б із Марією, найстаршою, бо був у неї закоханий. Але я також добре знав, що полковник буде проти цього шлюбу. Тож, як останній боягуз, я заглушив у собі почуття до Марії. Вона невдовзі поїхала навчатися до Мехіко, а її сестри повиходили заміж за негідників Хосе та Чіко, які накинули оком зовсім не на них, а на землю старого Педро.

Найбільше я боявся, що ці двоє винні-таки в тому, що в нас зникла худоба. Вони, мабуть, не до кінця усвідомлювали небезпеку, що в цьому разі чекає на всіх Ґарсія. І дон Педро буде тут зовсім безсилий.

11 серпня 1915 року

Саллі та доктор Пілкінґтон зараз везуть Ґленна, нашого молодшого сина, до Сан-Антоніо. Адже вчора ввечері його було поранено пострілом із рушниці. Стріляв хтось із вершників, які проїжджали повз нас (було вже темно, тому їх не вдалося розгледіти). Куля вцілила в плече, тож загрози життю сина немає, і полковник сказав, що в Сан-Антоніо мені робити нічого.

Також він додав, що стріляв у мого сина хтось із Ґарсія. А коли я відповів, що ніхто не може знати цього напевне, бо було темно, мене назвали зрадником.

— Якби ти навчився від мене бодай чогось, — сказав він, — то не ховався б від правди, наче страус. А правда в тому, що стріляв Хосе або Чіко.

— То ти зміг розгледіти їх у темряві, при тому що до них було більше фарлонга?

— Як ти добре знаєш, я бачу значно краще за тутешніх людей.

Біля нашого будинку зібралося близько чверті населення містечка (тобто всі білі чоловіки). Рейнджери, усі наші вакуерос і вакуерос Мідкіффа — теж тут. За кілька хвилин я приєднаюся до них, і ми вирушимо до будинку Ґарсія.

Розділ 4 Ілай Мак-Каллоу

Кінець весни тисяча вісімсот сорок дев’ятого року, місяць уповні. Уже два роки ми прожили біля річки Педерналес (неподалік Фредеріксбурґа). І ось одного разу в нашого сусіда, якого мій батько називав не інакше як Сифілітиком, серед білого дня вкрали двох коней. Цей суб’єкт припхався сюди з-за Аппалач, думаючи, мабуть, що тут можна досягти процвітання, нічогісінько не роблячи. Чомусь такі, як він, уважають Техас таким собі раєм для ледарів, де дрова самі рубаються, фрукти падають із дерев просто тобі на коліна, а люлька сама набивається тютюном. І таких нероб серед тутешніх поселенців, мабуть, найбільше. Хоча є ще чимало таких, як мій батько, що вирішив ризикнути й розбагатіти, якщо вдасться до цього дожити. І ще є німці.

Допоки сюди не прийшли німці, тутешні мешканці вважали неможливим виробництво вершкового масла в такому жаркому кліматі. Також неможливим вважалося вирощування тут пшениці. Та німці про це не знали і, прибувши до Техасу, узялися виготовляти вершкове масло вищого ґатунку та збирати щедрі врожаї пшениці. І потім продавали все це отетерілим техасцям за чималенькі гроші.

У німців ніколи не було алергії на фізичну працю. Упевнитися в цьому можна, лишень подивившись на їхні маєтки. Якщо, проходячи повз чиєсь поле, ти бачиш рівнесенько зорану землю — отже, ця ділянка належить німцеві. А якщо поле завалене камінням, а борозни мають такий вигляд, ніби їх прокладав сліпий індіанець, — це «робота» якогось «Сифілітика» зі штату Теннессі, який сподівається на те, що станеться диво й матінка Природа все зробить за нього сама.

Та я забіг наперед. Отож, мій батько дізнався, що в нашого сусіда вкрали двох коней (точніше, двох шолудивих шкап, схожих на самого Сифілітика), і їхні сліди ведуть до пагорбів. Було більш ніж імовірно, що злодій досі вештається десь неподалік. Адже жодний конокрад — якщо, звичайно, він себе поважає — не вдовольниться двома чахлими, кульгавими істотами, що скидаються на коней. Проте мій батько разом із групою озброєних чоловіків поїхав ловити злодія, розраховуючи на те, що той уже встиг від’їхати далеко. Тож ми з братом лишилися в домі за старших. Нам було видано по рушниці та по пістолету (пістолети ці були трофеєм, який здобув наш батько в битві при Сан-Хасінто). Цього мало вистачити для оборони нашого міцного будинку. Адже нас мусили захищати прикордонні війська. А набіги індіанців, як ми думали, припинилися кілька років тому.

Чоловіки разом із нашим батьком поїхали десь опівдні. Ми з братом (обидва були ще в тому віці, який можна назвати «ні те ні се», але вважали себе за дорослих) не турбувалися про власну безпеку. Нам здавалося, що боятися нічого: кілька десятків жалюгідних бездомних індіанців із племені тонкава, які вешталися тут в очікуванні відкриття резервації, не ризикнуть нападати на поселенців (хіба що якогось самотнього янкі, який тут проїжджатиме, пограбують).

Коли мені було дванадцять, я вже міг багато чим похвалитися. Наприклад, я зумів застрелити найбільшу пантеру, яку коли-небудь бачили мешканці округу Бланко. Я міг вистежити оленя на твердому ґрунті. Міг без жодного компаса — точнісінько як мій батько! — орієнтуватися на місцевості. А мій брат, хоч і був книжковим черв’яком, утім міг дати фору будь-якому дорослому чоловікові зі Старих Штатів, який спробував би позмагатися з ним у стрільбі.

Та зі мною брат не міг рівнятися. І тому мені було соромно за нього. Адже я з легкістю помічав на землі сліди, яких він не міг розгледіти. І так само легко я міг «прочитати» ці сліди й сказати напевне, у який бік дивився олень, коли пробігав тут, чи був його шлунок повним і що, власне, змусило його занепокоїтися. Я бачив далі за свого брата, бігав швидше за нього й здатен був чути звуки, яких не чув він (і тому вважав, що я їх просто вигадую).

Мій брат не надто й засмучувався через це. Він уважав себе істотою, вищою за мене, бо розумівся на таких речах, у яких я нічогісінько не тямив, тобто в художній прозі й поезії. Він без угаву торочив про те, як прекрасно жити у великому місті, тоді як я, не уявляючи життя без неозорого простору, сприймав як трагедію появу чергового сусіда, який цей простір зменшував. А брат дочекатися не міг, доки наші батьки накопичать достатньо грошей, щоб, відправивши його вчитися до міста, найняти робітника, який допомагатиме їм замість нього.

Німці з Фредеріксбурґа мали більше книг, ніж решта мешканців Техасу, разом узяті. Саме завдяки цим німцям людей, схожих на мого брата, стали вважати нормальними. Німецьку мову він знав, бо нею розмовляли наші сусіди. Французьку ж вивчив сам, оскільки вважав її найголовнішою у світі. Про іспанську й казати годі — як же інакше спілкуватися в Техасі з мексиканцями, які не розуміють англійської? «Страждання молодого Вертера» брат прочитав мовою оригіналу. А потім обмовився, що пише власний твір — значно кращий. От тільки почитати його наразі нікому не дасть.

Окрім Ґете та Байрона, він захоплювався нашою сестрою. Вона ж бо була красунею, яка грала на піаніно так само добре, як він тямив у книжках та знав мови. Мабуть, якби вони не були родичами, то закохалися б одне в одного. Що ж до мене, то я мав дещо подовгувате обличчя, і тому німці казали, що я схожий на француза.

Якщо мої брат і сестра й дозволяли собі щось непристойне у своїх стосунках, я ніколи нічого такого не помічав. Хоча й розмовляла вона з ним завжди солоденьким, наче та карамель, голоском, а на мене верещала, мов на бродячого пса. Мій брат писав п’єски, у котрих він та наша сестра грали закоханих, яких розлучила лиха доля. А мені в цих «шедеврах» завжди діставалася роль індіанця чи бандита — уособлення цієї лихої долі. Мій батько, дивлячись наші вистави, прикидався, нібито йому цікаво. А на мене потай співчутливо поглядав. Мого брата він узагалі не сприймав серйозно, тоді як я був, на його думку, практично ідеальним. А моя мати, навпаки, пишалася своїми старшими дітьми, уважаючи, що на них чекає велике майбутнє.

Нашим житлом слугували дві кімнати, поєднані критим коридором. Стояв цей будинок на крутому схилі, де з-під каменя струменіло джерело. Переливаючись через виступ, джерельна вода текла просто до річки Педерналес. Ліс тут ріс такий густий, наче його посадили того дня, коли Бог тільки-но заходився створювати цей світ. Мій батько казав, що, коли він десь знайде місцину, де ліс не заважатиме побудувати великий будинок, ми переїдемо туди. Моя мати, звісно, мала зовсім іншу думку.

Ми огородили парканом наш будинок і поставили загороду для худоби. Побудували коптильню, комору для зерна та стайню (там наш батько собі ще й кузню обладнав). Житлове приміщення ми зробили таким як слід: вистелили підлогу з дерева, засклили вікна та приробили до них віконниці. Меблі ж у нас були як новенькі — їх нещодавно полагодили та побілили мормони з Барнета.

У великій кімнаті на просторому ложі з навісом спали наші батьки. Там стояло й невеличке ліжко для сестри. А ми з братом спали на одному ліжку в маленькій кімнатці, до якої треба було йти через коридор. Та я дуже часто виходив ночувати на вулицю, де на гілках височенного старого дуба був підвішений гамак, зроблений із сиром’ятної шкіри. Там — на висоті близько тридцяти футів — я й засинав, насолоджуючись темрявою та спокоєм. Мій-бо брат любив читати вночі (мати, хоча й знала про це, однак не забороняла) і тому запалював свічку. А це заважало мені спати.

Головною прикрасою великої кімнати було іспанське піаніно, що дісталося моїй матері в спадщину. Це була раритетна річ. Німці, наші сусіди, іноді приходили до нас у гості, щоб поспівати та — куди ж дінешся! — подивитися вистави, які організовував мій брат. Мати дедалі більше захоплювалася ідеєю переїзду до Фредеріксбурґа, де мої брат і сестра могли б здобути належну освіту. Мене ж вона, здавалося, узагалі за людину не вважала. Якби, думав я, вона не виношувала й не народжувала мене, то заперечувала б свою причетність до моєї появи на світ. І ще я думав так: тільки-но виросту — поїду світ за очі, приєднавшись до рейнджерів, які воюють з індіанцями та мексиканцями.

Згадуючи ці події зараз, можу із цілковитою впевненістю сказати, що моя мати передчувала все, що невдовзі мало статися з нами. Адже розум будь-якої людини, яка живе серед природи, дуже чутливий до перемін. Якщо має трапитися щось страшне — така людина завжди знає це наперед. Навіть мій брат був ближчим до природи, ніж сучасні міські мешканці, які нагадують мені сліпих та ще й глухих кротів. Їхні розжирілі, ослаблені тіла — вже готова труна для них. Дивлячись на ці розбещені створіння, мало чим схожі на людей, я відчуваю, як земля стогне під ними. Як зазначено в Біблії: «І позбираю вас, і дмухну на вас огнем Свого гніву, і ви будете розтоплені всередині його…» Я погоджуюся із цим. Треба, щоб запалало вогнище, яке пронесеться від океану до океану, змітаючи все на своєму шляху. І якби настав такий день, я охоче облив би себе гасом.

Та я відволікся від своєї розповіді. Отож, того дня я займався дуже корисною справою: вистругував із дерева ярмо для буйвола. Аж тут із будинку вийшла моя сестра й мовила до мене:

— Ілаю, сходи-но до комори, що біля джерела, та принеси мамі все масло й виноградне варення, яке там залишилося.

Спершу я вдав, що взагалі не почув її. Не хотів-бо кудись бігти за першим її наказом. Хоч вона й старша за мене, та надто вже пихата й зарозуміла. І чого вона так подобається моєму братові? Я, правду кажучи, страшенно заздрив йому, коли він сидів поряд із нею й вони всміхалися, дивлячись одне одному в вічі. Наче вони знали й розуміли щось таке, що до мене ніяк не доходило… Власне, я добре знав, чому сестра недолюблює мене. Я ж бо вкрав не так давно коня в хлопця на ім’я Гайберт, який дуже їй подобався. І попри те, що тварину я невдовзі повернув навіть у кращому стані, ніж вона була до того, Гайберт після цього й дивитися в бік моєї сестри не хотів.

— Ілаю! — гримнула вона.

Я подумав, що мені вже шкода того бідолаху, який колись одружиться з нею.

— Це ж наші останні запаси масла! — відгукнувся нарешті я. — Батько дуже розсердиться, коли побачить, що в нас узагалі нічого немає!

І я заходився далі вистругувати ярмо. Там, де я влаштувався, було надзвичайно затишно й гарно. Куди не глянь — пагорби із зеленою травичкою. А простісінько в мене під ногами — річка з мальовничими водоспадиками.

Окрім ярма я взяв із собою ще й свою стару сокиру, щоб приробити до неї новий держак. Нещодавно я знайшов для цього відповідну гілляку. Батькові вона б, напевно, не сподобалася: надто вже пружна. Та це пусте, як на мене.

— Вставай-но! — знову гримнула на мене сестра. — І йди по масло. Не-гай-но!

Я поглянув на неї знизу вгору. Вона стояла просто наді мною. Одягнена у свою найкращу блакитну сукню з домотканого полотна. А на обличчі красувався прищик, який вона ретельно замастила своєю «штукатуркою», та все одно не змогла приховати. Коли я нарешті заніс до будинку масло та варення, моя мати, повідчинявши навстіж усі вікна, роздмухувала вогонь у пічці.

— Ілаю, — сказала вона, — сходи-но до річки й налови риби. Та ще було б непогано, якби ти застрелив фазана.

— А індіанці? — спитав я.

— Ну, якщо й зловиш якогось, то не тягни його сюди. Як то кажуть, не треба смикати диявола за хвоста.

— А де це наш Святий Мартін?

— Пішов збирати ожину.

Узявши свою вудку, ягдташ і батьків «Ягербуш», я спустився до річки. «Ягербуш» був просто чудовою рушницею — однією з найкращих на всій прикордонній території. Та батькові було важко перезаряджати її, сидячи верхи на коні. І він віддав цей скарб нам. Спершу рушницю заграбастав мій брат, та потім віддав її мені: мовляв, віддача надто сильна. Поет, що з нього візьмеш… Тож я охоче скористався його пропозицією. І ще жодного разу про це не пожалкував, бо стріляти з «Ягербуша» — неабияке задоволення.

Педерналес — це досить вузька та неглибока річка (близько ста ярдів завширшки та один-два завглибшки). На обох її берегах росли тоді старі кипариси та чинари. Сама річка була дуже зручною для купання. А завдяки численним водоспадам — ще й дуже мальовничою. У ній було багато затишних бухточок, що просто кишіли вуграми. Як і більшість техаських річок, вона не годилася для плавання на човні. І це було мені тільки на руку, адже ніхто не порушував мого спокою в ті дні, коли я приходив туди порибалити й постріляти.

Прийшовши до річки, я накопав черв'яків та знайшов кілька чорнильних горішків, щоб зробити з них поплавці. Аж раптом — угледів стару шовковицю, яка вродила так рясно, що навіть ненажерливі опосуми не впоралися з усіма ягодами. Тож я, злізши на дерево й скинувши сорочку, набрав у неї ягід стільки, скільки вмістилося. І вирішив приберегти їх для матері.

Потім я взявся рибалити, намагаючись розслабитися й ні про що не думати. Та це погано вдавалося, бо звідти не було видно нашого будинку. Бентежили думки про індіанців, які полюбляли подорожувати вздовж річок. Батько, на біду, узяв із собою нашу єдину гвинтівку. Утім, з моєї тривоги все-таки була якась користь, бо вона змушувала мене уважно роздивлятися довкола. І я помічав усе: камені під прозорою водою, сліди скунса, чаплю… А ще — побачив руду рись, яка прокрадалася крізь верболіз, уважаючи, що ніхто за нею не спостерігає.

Трохи вище за течією виднівся горіховий гайок, де я помітив негідницю білку, яка зривала ще зелені горішки і, надкушуючи їх, кидала на землю, де вони тепер гнитимуть. Я не міг збагнути, чому вона це робить, адже так половина горіхів пропаде без усякої користі. От би добряче провчити цю дурну тварину! До того ж я мав би з цього користь для себе: печінка білки — прекрасна наживка (якби сам Творець був рибалкою, то ловив би саме на неї). Та здоровенні кулі мого «Ягербуша» не залишили б від білки навіть мокрого місця. І я пошкодував, що не прихопив братової рушниці — «Кентуккі» тридцять шостого калібру, що саме підійшла б для полювання на білку… Замислений, я й не помітив, як з’їв геть усю шовковицю, яку зірвав. Утім, я не дуже засмутився, адже моя мати завжди віддавала перевагу ожині. А шовковиця для неї була чимось на кшталт чаю із сасафрасу — продуктом низького ґатунку.

Просидівши біля вудки близько години, я побачив на іншому березі річки зграйку індичок. І одразу ж застрелив одного з індиченят. Стріляв я із сімдесяти ярдів, однак спромігся влучити в шию, і здоровенна куля просто знесла пташеняті голову. Це був постріл, гідний Книги рекордів.

Я притиснув свою вудку каменем, прочистив рушницю та перезарядив її. І поквапився перейти річку вбрід, щоб забрати свій трофей.

Підійшовши до вбитого птаха, я помітив поряд із ним дещо цікаве — кремінне вістря списа фіолетового кольору завдовжки чотири дюйми. Я довгенько просидів там, уважно роздивляючись цю знахідку. Вістря мало два пази біля основи (сучасні люди й досі не навчилися відтворювати подібне). А кремінь на тій землі, де я жив, міг мати який завгодно колір — від кремового до брунатного, — але не фіолетовий. Тож я дійшов висновку, що це вістря потрапило сюди з якихось далеких земель.

Коли я повернувся до того місця, де рибалив, то побачив свою вудку, що спокійнісінько пливла за течією. Її тягнув за собою здоровенний сом, який проковтнув мою наживку. Отже, у мене був десь один шанс на мільйон, що я витягну рибину з води. Але я досить легко із цим упорався.

Потім я сів і глибоко замислився. Що б це могло означати?.. Аж раптом я помітив на небі щось незвичайне. Склавши пальці в «підзорну трубу», я подивився крізь неї вгору. І зрозумів, що бачу Венеру. Серед білого дня. Надзвичайно поганий знак… Забравши індичку, сома й заплямлену шовковицею сорочку, я поквапився додому.

— Щось ти швидко повернувся, — сказала моя мати. — Лише одна рибина?

Я показав їй індичку.

— Ми захвилювалися, коли почули постріл, — мовила моя сестра.

— Я боявся відходити далеко від дому так надовго, — сказав я.

— Якщо ти боїшся індіанців, — мовила мати, — то дарма. Кордон добре охороняють солдати.

— Я не за себе боюся, а за тебе й Ліззі, — пробурчав я.

— Ох, Ілаю! — солоденьким голосом проспівала вона. — Ти — мій маленький герой…

Моєї геть замурзаної сорочки мати, напевно, не помітила. Від неї та Ліззі тхнуло бренді, яке ми зберігали для шанованих гостей. Матері, мабуть, те бренді вже добряче вдарило в голову, бо вона, нахилившись, обійняла мене й поцілувала в щоку. Я розсердився й подумав, що було б навіть добре, якби мене викрали індіанці. Вони ж бо тільки те й роблять, що їздять верхи й стріляють. Авжеж, я добре пам’ятав, що з Майлза Воллеса, якого команчі викрали десь місяць тому, вони зняли скальп, не від’їхавши й кількох миль від його дому. Але ж, на відміну від Майлза, я не був косооким здихлям.

Двічі перелічивши наші запаси набоїв, я заліз на старого дуба та вмостився у своєму гамаку. Звідти було далеко видно річку, дорогу, дерева та все інше. Я ще й «Ягербуша» прихопив із собою: раптом побачу якусь здобич, яку можна буде застрелити просто з гамака. Щоправда, це мені ще жодного разу не вдавалося. Уважно вдивившись у зарості на березі річки, я помітив свого брата, який збирав ожину.

Так добре було лежати, погойдуючись у гамаку та вдихаючи чудове свіже повітря… Ще й із будинку доносилися апетитні запахи пирогів, які пекли моя мати й сестра… Я знову глянув на брата. Цей бовдур, узявши із собою рушницю, поклав її на землю, а сам відійшов на кілька кроків. А наш батько завжди казав: «Якщо вже ти взяв із собою рушницю — тримай її біля себе!»

Утім, моєму братові поки що щастило, адже довкола не було жодних ознак індіанців. Сонце вже сідало, коли я помітив якусь тварину, яка прокрадалася під кедрами на березі річки. Це міг бути або вовк, або койот. Попри те, що до тварини було дуже далеко, я все-таки зміг визначити, хто це. Справа в тому, що вовк завжди тримає хвоста прямо. А койоти ходять, підібгавши хвоста, мов перелякані собаки. Тож я зрозумів, що це не хто інший, як вовк. Але таких вовків я ще ніколи не бачив. Він-бо був не сірий, а білий (чи радше світло-сірий, майже білий). Стріляти з гамака мені заважали гілки дуба, тож я спустився донизу. І прицілився трохи вище спини вовка. Він саме зупинився, відчувши, мабуть, запахи їжі, що доносилися з нашого дому. Я вистрілив, і вовк, високо підстрибнувши, упав мертвий. Із вдячністю я згадав свого батька, який роздобув нам пижі з промасленої оленячої шкури, що роблять постріли точнішими (тоді як майже всі інші стрільці прикордонних територій використовували бавовняні).

— Ілаю, це ти стріляв? — почувся голос моєї сестри.

— Так, і вполював вовка! — відгукнувся я.

Я дуже хотів зняти з нього шкуру вже сьогодні, однак вирішив не ризикувати, бо вже майже стемніло.

Вечеряти ми сіли досить пізно. Мати запалила одразу сім або вісім великих свічок, що вважалося в нас небаченою розкішшю. Вечеря теж була розкішною — мабуть, найщедрішою з усіх, які я коли-небудь до того споживав. Ми всі знали, що це своєрідне покарання для нашого батька, який полишив нас самих, щоб ловити якогось жалюгідного конокрада. Та ніхто не казав про це вголос.

Ми з братом пили холодну маслянку. А мати із сестрою випили цілу пляшку білого вина, яку нам подарували німці. Це вино батько беріг для якогось особливого випадку — свята абощо. Чого тільки ми не їли на ту вечерю! Білий хліб із маслом та вишневим варенням, шинку, смажену індичку з картоплею, фаршированого часником сома, біфштекс, смажені на вершковому маслі зморшки, салат з амаранту й шпинату… На десерт мати подала два пироги з ягодами (ожиною й сливою), які назбирав мій брат. Тож у нашому льосі не залишилося нічого, крім сухарів та солонини.

— Якщо він вирішив гайнути хтозна-куди в компанії Сифілітика, — сказала моя мати, — то нехай і їсть те саме, що й Сифілітик.

Мені було шкода батька, та не настільки, щоб я перехотів їсти. Матері ж, вочевидь, аніскілечки не було шкода свого чоловіка. Вона допила залишки вина, і її — як і всіх нас — непереборно потягло в сон.

Я, однак, ліг не одразу, бо мав віднести залишки шинки до льоху біля джерела. Небо було чисте, і я сів, щоб помилуватися зірками. Я вигадав власні назви для кожного сузір’я, яке знав: Олень, Гримуча Змія, Бігун… Та мій брат зміг-таки переконати мене в тому, що треба користуватися назвами, які вже придумано. Я, звичайно, усе одно вважав, що мої назви — кращі. Ну який же це Дракон, коли це — Гадюка? А Велика Ведмедиця? Де там узагалі можна ведмедя вгледіти? Це сузір’я найбільше схоже на людину, яка біжить. Але мій брат не помічав цих простих, очевидних речей, уперто наполягаючи на загальноприйнятому варіанті. Тож мої спроби перейменувати сузір’я закінчилися невдало.

Я загнав коней у стайню та, зсередини зачинивши двері на засув, виліз надвір через дірку в стрісі. Хоча я знав, що для індіанців найміцніші двері, зачинені на засув, не є великою перешкодою. Коні були начебто спокійними, тож я був переконаний, що індіанців тут немає. Принаймні дуже близько немає, — адже інакше тварини обов’язково відчули б їхню присутність. Вони-бо відчувають запах індіанців навіть краще за собак.

Коли я повернувся до будинку, мати й сестра вже солодко спали на широкому ложі з навісом. А брат розташувався на сестриному ліжку. Що ж, нехай так. Мені буде спокійніше, якщо я спатиму тут, а не в дальній кімнатці. Тож я, поклавши свою рушницю, ягдташ і взуття біля ліжка сестри, дмухнув на останню свічку, що горіла, та й заліз під ковдру, трохи потіснивши свого брата.

Десь опівночі всі наші собаки наче сказилися. Я одразу почув це, бо мені снилися неспокійні сни. Усі ж інші спали, мов колоди. Підвівшись із ліжка, я поквапився до дверей, щоб подивитися надвір крізь амбразуру. По правді кажучи, я був радий, що мати й сестра міцно сплять і не бачать, що в мене дещо стирчить під нічною сорочкою…

Те, що я вгледів крізь амбразуру, змусило мене забути про все на світі. Наше подвір’я було заповнене індіанцями. Із дванадцятеро — біля паркану. І ще невідомо скільки — у тіні біля дороги… Наша найменша собачка Пердіда, голосно заскавчавши, стрімголов кинулася в чагарник, наче за нею хтось гнався та стріляв.

Я кинувся всіх будити. Сяйво повного місяця було майже таким яскравим, як сонячне, і тому я дуже добре побачив, як індіанці виводять наших трьох коней геть із подвір’я. Вони пробралися-таки якось у стайню… Наш дурний бульдог крутився біля ніг одного високого індіанця, розмахуючи хвостом так, ніби той червоношкірий був його найкращим другом.

— Посунься, — сказав мій брат.

Він разом із матір’ю та сестрою вже стояв у мене за спиною.

— Там повно індіанців, — прошепотів я.

— Та це, мабуть, усього-на-всього Забіяка Джо зі своїми тонкава, — махнув рукою брат.

Поступившись йому місцем біля амбразури, я пішов до пічки й розгріб кочергою залишки дров, щоб у кімнаті стало бодай трошки світліше. «Солдати», «солдати»… І де, в дідька, вони вештаються зараз, коли наш будинок з усіх боків оточили індіанці?! Я кинувся заряджати рушниці, однак миттю згадав, що вже зарядив їх, перш ніж лягати спати. Я раптом пригадав віршик:

Я спробував уявити, що ж буде далі. Ну, спершу індіанці постукають. Ми їх, звісно, не пустимо. І вони намагатимуться виламати двері. А якщо їм це не вдасться — вони підпалять будинок і застрелять нас, тільки-но ми вийдемо надвір.

— Мартіне? — обізвалася мати.

— Так, їх справді багато. Щонайменше дві дюжини.

— Це, напевно, білі, — мовила сестра. — Конокради…

— Та ні, це точно індіанці.

Я взяв свою рушницю й сів у кутку — обличчям до дверей. Кімнату освітлювали червоні відблиски вогню, що догоряв у пічці. Чи потраплю я до пекла, якщо мене зараз уб’ють?.. Мій брат ходив туди-сюди кімнатою. А мати сіла разом із Ліззі на широке ліжко та й заходилася розчісувати їй волосся.

— Тихше, люба моя, — шепотіла мати. — Усе буде добре…

У напівмороці їхні очі здалися мені порожніми западинами — наче їх уже виклювали грифи. І я намагався більше на них не дивитися.

— Рушниці й пістолети — напоготові, — сказав я братові.

Мартін чогось захитав головою.

— Якщо ми чинитимемо опір, вони, можливо, удовольняться тим, що вкрали в нас коней.

Я чекав, що брат знову не погодиться. Утім, він узяв свою рушницю й перевірив запобіжник.

— Я вже все зробив, — удруге сказав я.

— Може, якщо ми сидітимемо тихо, вони подумають, що нас немає вдома? — прошепотіла сестра.

— У нас же дрова горять, Ліззі, — відповів Мартін. — Вони чудово бачать дим.

Невдовзі ми почули, як індіанці бряжчать залізяччям у кузні мого батька. Було навіть чутно, як вони стиха перемовляються між собою.

Тим часом мати присунула до дверей стілець і стала на нього. Над дверима-бо була інша амбразура.

— Я бачу лише сімох, — мовила мати.

— Дивись уважніше, — відказав я. — Їх щонайменше тридцятеро.

— Тато прийде та врятує нас, правда ж? — прошепотіла сестра. — Він якось дізнається, що тут індіанці…

— Хіба що вгледить здаля, як горить наш будинок, — пробурчав брат.

— Вони йдуть сюди, — обернулася до нас мати.

— Злізь зі стільця, мамо, — сказав я.

— Ш-ш, не кричи! — зашипіла сестра.

Хтось із індіанців загамселив у двері з такою силою, що мати мало не звалилася зі стільця.

— Відчиніть, відчиніть! — сказав іспанською той, хто стукав.

Іспанська — єдина мова, якою вміють розмовляти індіанці (крім своєї рідної, звичайно).

Не дуже сподіваючись на міцність наших дверей, я знову попрохав матір спуститися.

— Ми голодуємо, — тим часом сказав той самий голос. — Дайте нам поїсти!

— Вони справді думають, що хтось на це поведеться? — мовив мій брат.

На довгий час запала тиша. А тоді мати обернулася до нас із братом.

— Ілаю, Мартіне! — вигукнула, мов сувора вчителька. — Опустіть-но зброю.

Я побачив, як мама відчиняє двері, і зрозумів: усе, що я у своєму житті чув про жінок, — цілковита правда. Вони позбавлені здорового глузду, і тому їм у жодному разі не можна довіряти.

— Не треба! — вереснув я. — Мартіне, тримай її!

Утім мій брат навіть не поворухнувся. І я, побачивши, що двері вже відчинено, приготувався стріляти… Моя мати стояла на порозі, осяяна місячними променями. Вона ніби знала про все, що мало трапитися. Знала й готувалася до цього, відколи нас, її дітей, ще не було на світі.

Я колись читав у газетах, нібито на прикордонних територіях матері власноруч застрелюють своїх дітей, щоб вони лишень не дісталися індіанцям. Та це все — цілковита маячня… Моя мати чудово знала, що команчі роблять із білими: дітей — забирають у рабство, дорослих — убивають. У нас із братом та сестрою був шанс вижити. А в неї — не було.

Двері розчахнулися, і в будинок, відштовхнувши нашу матір геть із дороги, вдерлися двоє індіанців. На порозі вже стояв третій, вдивляючись у морок, що панував у кімнаті.

Коли в нього влучила моя куля, він, змахнувши рукою, упав горілиць. У будинок тим часом застрибнув іще один індіанець. Я вигукнув братові, щоб він зачинив двері. Та він сидів не поворухнувшись. Тож я побіг зачиняти їх сам. Утім, на моєму шляху лежав індіанець, якого я підстрелив. І коли я схопив його за ногу, щоб відтягти вбік, він уперіщив мене по щелепі.

Отямившись, я побачив крізь розчахнуті двері листя осяяних місячними променями дерев. Лунали крики та постріли.

— Мартіне, мене підстрелили! — пролунав голос моєї сестри.

Однак брат і тепер не поворухнувся. Я подумав, що його, мабуть, убили. Вихопивши з його рук зброю, я націлився на одного з індіанців. До мене раптом кинулася мати…

Невдовзі я опинився на підлозі, до якої мене притискало щось дуже важке. Видавалося, що дах нашого будинку обвалився. Однак згодом я зрозумів, що мене хтось тримає. То був індіанець. Я вчепився йому в шию, та він сильно вдарив мене головою об підлогу.

Отямився я вже надворі, під деревами. Намагаючись підвестися, одразу ж отримав удар ногою. Ляпнувся носом у землю. Побачив ногу індіанця. Учепився в неї зубами… Він ударив мене другою ногою, а тоді — схопив за волосся так, що мало не видер його з голови. Я чекав, що зараз він мене заріже.

Щойно я отямився, побачив просто перед собою жирну червону мармизу індіанця. З його рота тхнуло так, ніби то була яма з лайном. Він приклав ножа до моєї шиї, чітко даючи зрозуміти: або я поводжуся спокійно, або він мене заріже. А тоді, прибравши ніж, міцно-міцно зв’язав мені руки.

Коли він відійшов від мене, я підвів голову, щоб його роздивитись. Це був огрядний, кремезний чолов’яга, схожий радше на негра, ніж на індіанця (індіанці-бо зазвичай були стрункими та легенькими). Ходив він, гордо виставивши груди вперед і наче промовляючи: «Я заберу звідси все, що захочу забрати».

Я вгледів за нашим парканом близько п’ятнадцяти чи двадцяти коней. Індіанці — їх було приблизно стільки ж — стояли поруч, перемовляючись між собою та регочучи. Матері, сестри та брата поблизу не було. Я знічев’я став роздивлятися індіанців: усі вони були оголені до пояса; їхня шкіра була вкрита чудернацькими малюнками, що робило їх, як я подумав, схожими на клоунів.

Кілька індіанців нишпорило в нашому будинку, а ще кілька порпалося в стайні й коморі. Решта стояла біля паркану, за всім цим спостерігаючи. По них зовсім не було видно, що вони щойно вдиралися в чийсь будинок і стріляли. Після такого «блідолиці» зазвичай іще довгий час бувають збудженими й розмовляють так швидко, що й слів не розбереш. А ці індіанці мали такий вигляд, ніби вони повернулися з мирної прогулянки. От тільки той, у кого я стріляв, сидів і конав, привалившись до дерева біля будинку. З рота в нього витікала кривава піна, і груди теж були закривавлені. Можливо, він устиг відскочити вбік, доки я націлювався на нього, і тому не помер миттєво. Індіанці-бо мають таку саму блискавичну реакцію, що й дикі тварини (наприклад, олені). Товариші підстреленого, побачивши, що я вирячився на нього, підбігли до мене з вигуком «Таїбо ну вукупатуї!» (згодом я дізнався, що це означає «Блідолиций, який застрелив нашого воїна!») та вперіщили мене по голові.

Я наче провалився в чорну безодню. А потім мені наснився якийсь чоловік. Він сказав, що судитиме мене за мої гріхи. То, напевно, був Святий Пітер. Але він був дуже й дуже схожий на нашого шкільного вчителя (це коли ми ще жили в Бастропі), який мене ненавидів. Тож я зрозумів, що потраплю простісінько до пекла.

Отямившись, я побачив, що більшість індіанців стоїть, спостерігаючи за тим, що відбувається на землі. Зігнута жіноча нога була здійнята в повітря, я бачив оголені сідниці чоловіка в приспущених шкіряних штанях, який примостився згори. Я зрозумів, що під ним була моя мати, а його ритмічні рухи вказували на те, що він її ґвалтував. За якусь мить чоловік устав, поправивши свої штани. Його місце зайняв наступний. Я зіп’явся на ноги, та враз в очах потемніло, у вухах — оглушливо задзвеніло. І я подумав, що вмираю…

Утім, трохи згодом я знов отямився. І почув тоненькі болісні стогони. Це був голос моєї сестри. Її, поранену, теж ґвалтували…

Я вкотре наче провалився в якусь порожнечу. І подумав, що все це — лише нічне жахіття, а я просто лежу собі в ліжку, сплю. Та недовго я зміг тішити себе такою думкою — незабаром-бо знову повернувся до тями. І побачив свою матір, яка, неспроможна підвестися із землі, намагалася відповзти на животі подалі від індіанців. Я помітив, що з її спини щось стирчить. Це була стріла. А з будинку тим часом доносилися такі звуки, ніби хтось щосили гамселить по клавішах піаніно.

Індіанці випустили в мою матір іще кілька стріл. А вона все повзла… Нарешті один індіанець підійшов до неї й поставив ногу їй між лопаток, притискаючи до землі. А тоді — зібрав у жмут її волосся… її довге, чудове волосся… і вийняв великого ножа. Мати, яка досі не видала жодного звуку, закричала, мов тварина. І я побачив, як іще один індіанець із сокирою в руці наближається до неї…

Досі я, не маючи сили підвестися, вив, мов поранене щеня, і качався по землі. Та потім у моїх вухах знову задзвеніло. І я не міг нічого чути й не побачив загибелі своєї матері… Потім я став роззиратися на всі боки, щоб знайти Мартіна та Ліззі. І побачив їх.

За кілька десятків кроків на траві лежало тіло моєї сестри, з відрізаними грудьми та розпоротим животом, з якого вивалилися кишки. Я знав, що це моя сестра, проте вона більше не була схожою на саму себе. Брат був іще живий. І мене потягли під паркан, де він сидів. Мартін то ридав, то мовчав. Я ж чомусь не міг плакати. Зціпивши зуби, поглянув туди, де вбили мою матір. Її тіло, обтикане стрілами, досі лежало там. А індіанці, не звертаючи на нього уваги, сновигали з будинку надвір і навпаки. Я перевів погляд на брата. Він сидів мовчки та спостерігав за тим, що відбувалося. Раптом я відчув нудоту. І, закашлявшись, став блювати…

— Я думав, вони тебе вбили ударом по голові, — сказав брат, коли мені трохи полегшало. — Ти так довго не повертався до тями.

Голова моя боліла так, ніби мені хтось глибоко встромив ножа межи очі.

— Я думав, тато прийде й устигне врятувати нас, — вів далі Мартін. — Та він іще, мабуть, і не підозрює про те, що тут сталося.

Підліток-індіанець, якому, вочевидь, доручили за нами спостерігати, показав нам ножа, щоб ми замовкли.

— Ліззі в живіт влучила куля, — сказав брат, коли індіанець відійшов на кілька кроків.

Я згадав, як сестра кричала, що її підстрелили. А Мартін сидів, мов пеньок, на місці. Сидів, коли мати відчинила двері, а індіанці вдерлися в будинок. І, маючи в руках заряджену рушницю, жодного разу не вистрелив. Я зібрався сказати йому все, що про нього думаю. Утім, для моєї побитої голови кожне сказане мною слово було, наче удар кувалдою. І тому я промовчав.

— Ти бачив, що вони робили з мамою та Ліззі? — тим часом спитав брат.

— Уривками… — відповів я.

На подвір’ї вже назбиралася чималенька купа всіляких речей, які повиносили з нашого будинку індіанці (я побачив піаніно, порубане сокирою). Найдужче мені хотілося померти чи знову знепритомніти. А мій брат тим часом не зводив погляду з того, що залишилося від нашої сестри… Індіанці винесли з будинку всі наші книжки, і я подумав, що вони їх кинуть у багаття. Та ні. Вони забрали їх із собою, і згодом я дізнався, для чого. Річ у тому, що вони роблять щити з двох шарів шкіри бізона. Між цими шарами залишається вільне місце, і якщо туди напхати паперу, то такий щит навіть кулі не проб’ють.

Індіанці витягли наші матраци надвір і розпороли їх ножами. Вітер підхопив біле пір’я, і воно, наче сніг, закружляло подвір’ям, засипаючи все довкола. І тіло моєї матері теж… До нас із братом добралися мурахи, однак ми не звертали на це уваги. Мартін так і сидів, не відводячи погляду від тіла сестри.

— Не треба туди дивитися, — сказав нарешті я.

— Треба… — прошепотів він.

Потім я задрімав. Та невдовзі мені стало жарко, і я прокинувся. Як виявилося, це індіанці розпалили багаття, щоб знищити всі речі з нашого будинку, котрі були їм не потрібні. Тож вогонь поглинув усі наші меблі, які перед цим вони порубали сокирами. Спостерігаючи за полум’ям, я відчув, як мені в спину вп’ялася гілка магонії. Утім я забув про це, коли побачив, що неподалік лежать у тіні дерева наші собаки, яких повбивали індіанці. І я подумав, що, можливо, команчі спалять у вогнищі нас із братом. Колись-бо я чув, що індіанці із цього племені прив’язують білих людей до фургонів, а тоді — підпалюють їх. Та, по правді кажучи, ці думки не дуже-то й лякали мене.

— Здається, я можу поворушити руками, — сказав я братові.

— То й що? — почулося у відповідь.

— Ми мусимо робити бодай що-небудь, а не просто чекати, доки нас уб’ють.

Брат промовчав. І ми обидва задивилися на вогонь.

— Пити хочеться? — спитав я.

— Ще й як…

А вогнище все розгорялося. Невдовзі полум’я досягло гілок дерев, під якими сиділи ми з братом. Від кори, що поросла мохом, пішов дим, і попіл, на який перетворювалися наші меблі, посипався на нас. Я задивився на іскри, що здіймалися в небо. А коли перевів погляд на брата, засипаного попелом, — подумав, що він дуже схожий на мерця. Так само, як були схожими на трупи мама й Ліззі, коли сиділи вдвох на ліжку.

Індіанці притягли ближче до вогню всі інструменти, що належали моєму батькові. Вони уважно їх роздивлялися, вибираючи, що взяти із собою, а що — розламати. Відтак забрали наші підкови, молотки, цвяхи, обідки для бочок, пилку, сокири, револьвери, тесло й рубанок, сідла та інше спорядження для коней. Рушницю мого брата вони теж узяли, а от мого «Ягербуша» розламали, бо він, певно, був надто важкий та громіздкий. Ще вони прихопили наші ножі, напилок, вила, шило, свердла, набої, форми для лиття куль, бочечки з порохом, капсулі та мотузку з кінського волосу, що висіла в коридорі. Тим часом на подвір’я, зачувши голоси, прийшли наші три молочні корови, чекаючи, що їх доїтимуть. Натомість їх застрелили з луків… Після цього червоношкірі, весело перемовляючись, витягли кілька колод із багаття та підпалили наш будинок ізсередини. Потім вони запакували все награбоване добро в тюки та перевірили, чи добре осідлані коні. І я зрозумів, що вони готуються до від’їзду. Коли ж із вікон нашого будинку повалив дим, хтось із індіанців розв’язав мені руки та змусив підвестися.

Нас із братом індіанці в багаття не кинули — хіба що позбулися в такий спосіб нашого одягу. Та й вивели нас, голих-голісіньких, геть із подвір’я. І повели через дорогу в поле. Там на нас чекав табун коней — низеньких індіанських поні та значно вищих за них американських скакунів. Індіанці поки що не звертали на нас уваги, перемовляючись між собою. Їхня мова видалася мені надто одноманітною — якісь «у-ум» та «у-уф» і все. Щоправда, деякі слова були схожі на іспанські. А одне слово, «таїбо», вони повторювали дуже часто. Було ще зовсім темно, і я пильнував, аби не наступити босою ногою на якусь колючку. І ще — остерігався коней, які ненароком могли мене затоптати. Хоч це було й безглуздо, але я навіть трохи зрадів тому, що з нами почало щось відбуватися.

Нас посадовили на кінські спини та міцно прив’язали до тварин за ноги. Руки теж зв’язали — тільки не за спиною, а попереду. Це було все-таки краще, ніж якби нас поклали животом донизу та прив’язали до коней, наче мішки з борошном. Мій поні весь час нервово смикався (напевно, йому не подобався мій запах, несхожий на запах індіанців).

Інші коні форкали та били копитами, індіанці ж перегукувалися між собою. Коли ми проїжджали нашим полем, брат розплакався. А я розгнівався на нього через те, що він реве, мов маленька дитина, на очах у ворогів. Та потім і в мене з очей потекли сльози… Тим часом ми проїхали нашим пасовиськом, з якого колись викорчовували пеньки (на це пішло близько трьох місяців), а тоді — проминули такий знайомий мені горіховий гайок. Я згадав про тих тварюк, які витурили нас із Бастропа, назвавши мою матір нащадком чорношкірих. І вирішив повбивати їх усіх (це після того, як я повбиваю всіх команчів). Я подумав про свого батька: що він робитиме, коли приїде додому й побачить усе? І розсердився на себе за таку слабкодухість… Відтак індіанці погнали коней риссю. Ми саме проїжджали крізь густі зарості бородачу, і китиці боляче шмагали нас із братом по ногах. Потім ми витягнулися в один ряд, заїжджаючи в ліс. Індіанці один за одним зникали в густій темряві. А невдовзі й мій поні поринув у морок…

Ми перейшли Ґрейп-Крік, вибравши таке місце, щоб не довелося стрибати. Тоді перебралися через болото, про існування якого я й не знав до того дня. А біля підніжжя Кедрової гори перейшли на галоп (звідти було видно нашу худобу, яка здавалася з такої відстані невеличкими білими плямками). Потім ми їхали довгою лощиною, оточеною пагорбами: поринали в густу тінь дерев, а тоді — знову вибиралися на вільний простір. Індіанці, вибираючи дорогу, цілком покладалися на чуття своїх коней. Я весь час роззирався навколо, намагаючись угледіти свого брата. Ми саме виїжджали з лісу на ділянку просто неба, і позаду мене вершники вигулькували з густої темряви, наче з’являючись нізвідки.

Мій поні, незважаючи на темряву та численні ями на дорозі, жодного разу не перечепився, і взагалі не було помітно, щоб він утомився. Ми вже підходили до Горбатої Гори, за якою починалися зовсім невідомі мені землі. Я подумав, що можна було б спробувати втекти, розвернувши поні до густого лісу. Та це був надто сумнівний план. До того ж мій брат — я це добре знав — не виживе серед індіанців без мене… На одному з пагорбів я побачив табун мустангів і згадав, як мріяв про те, що колись власноруч заарканюватиму та об’їжджатиму їх. Ці дикі красені стояли спокійно, спостерігаючи за тим, як ми проїжджаємо.

Години через дві індіанці зупинилися, щоб змінити коней. На той час мої ноги та спина були вже вкриті подряпинами та саднами від гострих гілок, що шмагали мене всю дорогу. Мій брат був навіть у гіршому стані, ніж я: на ньому, здавалося, живого місця не було — суцільні рани. Змінивши коней, індіанці поскакали так само швидко, як і до того, і ось ми виїхали до якоїсь річки. Це мала бути Ллано. Як же далеко ми заїхали…

— Це те, про що я думаю? — обізвався мій брат.

Я лишень кивнув у відповідь.

— Нам кінець, — сказав він. — Цілого дня їзди ми не витримаємо.

Через якийсь час ми добралися до іншої річки — напевно, це була Колорадо. Тут індіанці знову спинилися, щоб змінити коней. Я раптом відчув поряд із собою неприємний запах і, обернувшись до брата, побачив, що він сидить у власному лайні. Тим часом мене зняли з коня, і я присів просто на тому місці, куди мене поставили (ноги в мене затекли так, що я майже не відчував їх). Хтось із індіанців штурхонув мене ногою. Та я, дивом не впавши у власне лайно, продовжував своє діло, допоки не випорожнився й не звільнив свій сечовий міхур. Я-бо не хотів, як мій брат, їхати верхи, нюхаючи власний сморід… Потім хтось здійняв мене на ноги, боляче схопивши за волосся. Моя шкіра нижче пояса була, як я відчував, натерта до крові, проте мене знову посадовили на якогось поні: команчі-бо не довіряли коням, що раніше належали «блідолицим».

Коли індіанці втретє зупинилися, щоб змінити коней, то влаштували привал біля річки. Ми доїхали до якогось глибокого каньйону, і я не знав, чи це ми досі біля Колорадо, чи вже ні. Цих земель, мабуть, не знав не тільки я, а й узагалі ніхто з поселенців чи солдатів. Уже розвиднялося, однак сонце ще не зійшло. Індіанці ніби чогось чекали: котрісь із них порпалися у своїх тюках, інші — лягли відпочити на землю, напившись води з річки. Я взявся роздивлятися червоношкірих — це ж бо вперше я бачив їх при денному світлі.

Вони мали при собі луки, сагайдаки, списи, мушкети з короткими стволами, томагавки та великі ножі, а на їхніх обличчях красувалися малюнки у вигляді стрілок та сонць із промінчиками. Бороди, вуса та брови були в них начисто вищипані. Волосся вони заплітали у дві коси (мов голландські дівчатка) і вплітали в них нитки, на які були нанизані якісь блискучі штучки (напевно, з міді та срібла) та різнокольорові намистинки.

— Я знаю, про що ти думаєш, — мовив до мене брат.

— Вони схожі на дешевих повій, — відказав я, хоча насправді взагалі так не думав.

— Як на мене, вони схожі радше на акторів із мандрівного театру, — сказав він. — І, будь ласка, не сердь їх більше.

Потім кремезний індіанець — той, що був схожий на негра, — розігнав нас із братом у різні боки, підштовхуючи списом. Я помітив на його спині вже засохлий кривавий відбиток руки, а на штанях спереду в нього була велика кривава пляма. Скальпи, що звисали з його пояса, я спочатку вважав за шматки телячої шкури. Уторопавши, що це — одразу перевів погляд на річку.

Я сидів обличчям до високої скелі, з якої, напевно, розгортався широкий краєвид. А за спиною в мене індіанці вели своїх коней трав’янистим берегом річки. Потім усі вони про щось засперечалися, після чого більшість із них зібралася на високій скелі. Я помітив, як один індіанець веде коня, до якого був прив’язаний труп того, котрого я вбив (я не знав, що він уже помер, і відчув, як у мене поза плечима пройшов морозець). Тим часом мій брат, не втримавшись, зайшов у воду. Двоє індіанців, які спостерігали за нами, підняли свої луки… Коли я розплющив очі, Мартін, на мій подив, був живий. Він хлюпався в річці, змиваючи зі себе власне лайно (індіанці пильно стежили за ним, але не стріляли). Жалюгідний усе-таки вигляд мав мій брат. Худий, зі слабенькими м’язами та зовсім нерозвиненою грудною кліткою — словом, книжковий черв’як. Стоячи в річці, він увесь тремтів: чи то від холоду, чи то від страху.

Коли він вимився, то повернувся до мене й сів поряд.

— Сподіваюся, це було варте того, щоб ризикувати життям… — крізь зуби процідив я.

Брат заспокійливо погладив мене по нозі.

— Я хочу тобі дещо розповісти про те, що сталося вночі, — сказав він.

От чого я не хотів — то це почути про щось нове. Та я не бажав зізнаватися в цьому, і тому промовчав.

— Маму вони вбили б, як не крути, — говорив далі брат. — Але Ліззі залишилася б живою, якби її не було поранено. Коли вони побачили, що в неї влучила куля, то роздягли її до пояса й довго роздивлялися рану. Вони навіть якийсь світильник запалили, щоб краще було видно і щоб найстарший індіанець міг оцінити, як усе серйозно. І він, мабуть, сказав, що все безнадійно. Адже після того вони, ще трохи поговоривши між собою, стягли з неї решту одягу й стали ґвалтувати.

Мартін перевів погляд на річку та високу скелю.

— Ліззі, Ліззі, Ліззі… — прошепотів він.

— Вона вже потрапила в кращий світ, — мовив я.

Його плечі здригнулися.

— Немає ніякого «кращого світу».

— Наш тато досі живий, — нагадав я.

— Наш тато, — пирхнув він, — найпевніше, уже їде до своєї коханки, яка живе в Остіні.

— Я не очікував, що ти скажеш таку гидоту, — відвернувся я.

— Треба хоч інколи прислухатися до того, що кажуть люди, Ілаю.

Індіанці, які охороняли нас, озирнулися. Мені дуже хотілося, щоб вони підійшли та змусили нас замовкнути. Проте цього разу їм, вочевидь, було байдуже.

— Мама, коли відчиняла їм двері, рятувала тебе, — вів далі Мартін. — Вона знала, що її вб’ють, а Ліззі та я, найімовірніше, загинемо. Але ти — зовсім не схожий на нас.

Я вдав, що не розумію його. Дивився собі на високі скелі, з яких де-не-де проростали ведмежа трава та магонія. На верхівці однієї зі скель ріс вузлуватий старий кедр, подібний до димової труби, і серед гілок цього товстезного дерева я розгледів орлине гніздо. А по берегах річки — трохи вище за течією — росли старі кипариси. Їхні товсті корені повилазили назовні. Певно, цим величним деревам було вже багато сотень років.

Коли сонце освітило верхівки скель, ми почули голосіння індіанців — це вони ховали свого вбитого товариша. А коли команчі повернулися, то взялися гуртом лупцювати мене та Мартіна кулаками й ногами. Я думав, що цього разу вони заб’ють нас до смерті… Та ні. Я лишень відчув сморід і побачив, що мій брат лежить у власних нечистотах.

— Я нічого не зміг удіяти, — пробелькотів він.

— Таке буває, не зважай.

— Не можу…

Згідно зі звичаєм індіанців, разом із загиблим воїном ховають і його коня. Нас із братом, як я дізнався згодом, теж хотіли вбити й покласти разом із убитим конем. Але Тошавей наполіг на тому, щоб вони залишили нас живими. Тошавей — це той, хто врятував мені життя, витягнувши з будинку (це коли я потрапив до «обіймів» індіанця, якого підстрелив). І якби все залежало від нього, команчі взагалі оминули б наш будинок. Мій брат, який уже трохи розумів мову індіанців, пояснив мені, що Тошавей сперечається з іншими, наполягаючи на тому, щоб нам зберегли життя. Індіанець відчував, що я дивлюся на нього, та наразі не звертав на мене жодної уваги.

Тим часом обличчя мого брата набуло філософського вигляду. І я був уже роздратований, тому що знав, що зараз знову почнуться його нескінченні балачки…

— Знаєш, Ілаю, — мовив він, — доки було темно, я думав: коли зійде сонце, індіанці побачать, що ми — такі самі люди, як і вони. І усвідомлять, що припустилися жахливої помилки… А зараз я, навпаки, сподіваюся, що незабаром вони нас уб’ють.

Я промовчав.

— Тепер я розумію, — вів далі Мартін, — що саме через цю схожість вони нас і вб’ють. Ми з тобою, звичайно ж, безсилі перед своєю долею, та вони такі ж безсилі перед своєю. Тому вони й уб’ють нас. Ми-бо нагадуємо їм їх самих — те, що чекає на них згодом.

— Та замовкни вже! — не витримав я.

— Вони ж не звертають на нас уваги, — відповів він.

Це була правда — індіанцям зараз було байдуже, розмовляємо ми чи ні. Після того, як суперечка закінчилася, команчі, які наполягали на розправі з нами, підбігли до нас і знову заходилися нещадно лупцювати.

Коли все було скінчено, мій брат лежав, нерухомий, серед каменів, утупившись поглядом у небо. Він був іще живий… А я, захлинаючись власною кров’ю, підповз до річки. Перед очима в мене все розпливалося, і тому камені наче витанцьовували переді мною. У голові крутилася одна-єдина думка: якщо індіанці вб’ють нас із братом одночасно — це буде найкраще, що тільки може з нами трапитися. Раптом я помітив вовка, який стежив за мною з верхівки скелі. І пригадав того, якого я застрелив учора (тепер я зрозумів, що то був дуже поганий знак). Потім я згадав про тіла матері й сестри, до яких, певно, уже добралися дикі тварини. Але щойно я заплакав, мене уперіщили по голові.

Мій брат немовби схуд одразу фунтів на двадцять, а численні садна та подряпини надавали йому ще жалюгіднішого вигляду. Тим часом індіанці осідлали коней. Зрозумівши, що зараз мене посадовлять на поні, я напився води з річки, щоб бодай трохи приглушити страшенний голод.

— Ти теж напийся, — сказав я братові.

Проте Мартін лише похитав головою. Він лежав, прикриваючи руками свій сором, доки індіанці не здійняли нас на ноги.

— Хоч наступного разу попий води, — мовив я.

— Я думав, що це вже все, — обізвався він. — Аж раптом зрозумів, що ще живий. Як жорстоко…

— Краще навряд чи буде, — сказав я гірку правду.

Його плечі здригнулися.

Індіанці знову погнали коней труськом. Якщо команчі й були втомлені та голодні, то нічим не видавали цього (вони були збуджені, однак не стривожені). Озираючись час від часу, я бачив, як вони поступово просуваються вузькою стежкою на своїх конях. А Мартін тим часом знову розпочав свої балачки.

— Знаєш, Ілаю, — мовив він, — я бачив усе, що вони робили з мамою та Ліззі. Я завжди думав, що, якщо людину розрізати, то з неї вилетить душа. Ліззі ж порубали на дрібні шматочки, і я не бачив, щоби з неї щось вилетіло. Я певен, що побачив би. Але нічого не сталося…

Я мовчав, наче він говорив не до мене. На якусь мить запала тиша. Та потім брат знову взявся за своє.

— Ти можеш уявити собі, щоб білі люди могли отак спокійнісінько проїхати стільки, скільки проїхали ці індіанці, і їхати собі далі?

— Ні.

— Їх називають язичниками, червоношкірими дияволами. Але тепер я розумію, що вони якісь напівбоги. Я б навіть назвав їх богами, якби не бачив на власні очі, що їх можна вбивати.

— Прошу тебе, замовкни…

— А чи не спадало тобі на думку, що ми на своїй шкурі відчули те ж саме, що відчували негри, коли їх забирали в рабство?

Десь опівдні ми вибралися з каньйону та поїхали далі прерією, укритою зеленими пагорбами. Скрізь цвіли айстри, примули та мак; також траплялися зарості чортополоху. Білі куріпки, угледівши нас, заховалися в чагарниках. Здавалося, що цій прерії не буде кінця. Ми їхали без упину, минаючи антилоп та оленів, які тут напасалися (також я побачив кількох бізонів, які, вочевидь, відстали від свого стада). Індіанці на якусь мить спинилися, щоб роззирнутися довкола, а тоді поїхали далі.

Нашу з братом оголену шкіру нещадно обпікало сонце. Коли воно досягло зеніту, я відчув запах горілої шкіри та зрозумів, що це тхне від мене самого (на той час я так утомився, що їхав, то провалюючись у сон, то прокидаючись). А подорож наша тривала. Ми пробиралися крізь густу траву, іноді заїжджаючи в тінь дерев, що росли біля струмків (але не зупинялися, щоб напитися). А тоді нас знову обпікало сонце…

Нарешті команчі зупинилися і, трохи посперечавшись, стягнули нас із братом із коней. Вони прив’язали нас одне до одного — спина до спини — та кинули під дерево біля струмка, доручивши охороняти вже знайомому нам підліткові.

— Рейнджери? — спитав я брата.

— Не думаю, — відповів він. — Індіанці стривожилися б. А вони досить спокійні.

Було дуже незвично розмовляти з Мартіном, не бачачи його обличчя.

— Може, це наш тато й решта? — висловив я припущення.

— Ні, — відказав брат. — Вони б наздоганяли нас. А індіанці побачили когось попереду.

Подумавши якусь хвилю, я зрозумів, що Мартін має рацію, і став роздивлятися довкола. Біля струмка росла виноградна лоза, а мені дошкуляв голод. Тож я покликав індіанського підлітка.

— Іста айте, — промовив він, коли зрозумів, про що я його прошу. — Ітса кета квасепе.

Я ще тоді не знав, що це означає «він поганий» та «він іще зелений». І підліток пояснив це мені ще й іспанською.

— Він каже, що виноград іще зелений, — про всяк випадок озвався Мартін.

— Мені й так зрозуміло, — пробурчав я.

Їсти хотілося аж так, що я не погребував би й незрілим виноградом. Тож підліток, зірвавши одне гроно, кинув його мені на коліна, а тоді — вимив руки в струмку. Виноград був такий гіркий, що мене мало не знудило. Та я не здавався й жував далі, бо в мене від спраги страшенно пересохли губи, і я сподівався, що виноград бодай трошки допоможе.

— Годиться, — сказав я братові.

— Хіба що для того, щоб дубити шкури…

— Тобі треба бодай чогось поїсти.

— Навіщо?..

Я запхав у себе ще кілька виноградин. На смак вони були такі, наче я окріп ковтав.

— Шарпнімося — може, нам удасться занурити голови у воду, — сказав я нарешті братові.

Він послухався, і в нас вийшло. Та я міг би заприсягтися, що брат не ковтнув жодного разу (це страшенно розлютило мене, утім, я не мав сили, щоб дати вихід своєму гніву). Я пив безперестанку. А індіанський підліток стояв на камені та спостерігав за нами… Нарешті ми з братом знову всілися на землю. Я відчув неабияке полегшення і, зітхнувши, витягнув ноги.

— Як тебе звати? — спитав я іспанською нашого охоронця.

— Неекару, — відповів той після тривалої паузи.

А тоді — квапливо відійшов від нас. Вигляд у нього був такий, ніби він щойно видав нам бозна-яку таємницю. Коли ж він знову опинився так близько, щоб я міг його бачити, то ліг долілиць і припав до струмка (це я вперше побачив, щоб індіанець отак жадібно пив воду). А коли підвівся — поправив свої коси й перевірив, чи не змилася з обличчя фарба.

— Як ти гадаєш, вони з чоловіками злягаються? — спитав мене брат.

— Найпевніше, ні, — цілком щиро відповів я.

— Чому ти такий упевнений? Спартанці ж, наприклад, це робили…

— А хто такі спартанці?

Відповісти мій брат не встиг — ми ж бо зачули звуки стрілянини. Трохи згодом запала тиша (ми вже знали, що це індіанці стріляють із луків). Кому ж це так не пощастило?..

До нашого охоронця прибіг іще один індіанський підліток. Вони прив’язали нас із братом до коней, і ми поїхали геть від струмка. На той час я цілком оклигав, і сонячні промені вже не здавалися мені такими палючими, як раніше. Проїхавши якоюсь кам’янистою рівниною, ми знову опинилися в прерії (росли тут переважно живокіст та мальва). Краєвид розгортався чудовий: угорі — блакитне небо з кількома дивовижними хмаринками, унизу — море з різнокольорових диких квітів. І я милувався цією красою, допоки не вгледів чергову жахливу картину.

Індіанці юрмилися біля двох фургонів, запряжених волами.

Третій фургон, перевернутий набік, лежав у траві на досить далекій відстані від нас. Можна було, однак, розгледіти мулів, які стояли біля фургона, похнюпившись. Я почув чийсь крик…

— Не хочу, не хочу цього бачити! — пролунав голос Мартіна.

Глянувши на дорогу, я зрозумів, про що він. Під деревом біля дороги лежав труп маленького хлопчика, якому хтось із індіанців уцілив із лука просто в око. А над цим трупом, на гілці, сидів великий червоноголовий дятел, добуваючи собі їжу.

Із фургонів кров текла так, ніби хтось лив її з відер. А на дорозі лежали тіла кількох білих людей. Трохи ж далі від шляху — у заростях трави та живокосту — зібралися кілька індіанців, щоб катувати останнього білого, який був іще живий. Що вони з ним робили — мені не було видно. Але я чув, як він волав тоненьким голосом, а команчі реготали й передражнювали ці крики.

Індіанці — за винятком тих, які катували білого, — не марнували часу. Вони долучили мулів, які везли фургон, до свого табуна. Адже не минулося без утрат: один індіанський поні лежав мертвий, а ще один був смертельно поранений у груди. Індіанець, якому належав цей поні, розсідлав його і, ніжно поцілувавши в шию, пристрелив із револьвера.

Команчі повиносили з фургонів усе, що там було, зокрема два мертвих тіла. Сонце досі припікало, і квіти довкола вкрилися червоним пилом. Індіанці обшукали тіла білих і зняли з них скальпи (той, якого катували, уже, мабуть, умер, бо лежав тихо). На їхніх щитах я помітив свіжі сліди від куль. Один з індіанців перев'язував свою рану, а другий — отой кремезний — витирав свого списа травою. У фургонах знайшлися мішки з борошном, і команчі розрізали їх і розкидали по дорозі. Бочівку з віскі індіанці розтрощили томагавком, а кілька бочівок дещо меншого розміру — мабуть, із порохом — запакували у свої тюки. Також узяли кілька невеличких, але важкеньких ящиків (певне, у них були набої). Ножі та ковдри індіанці теж забрали. А ще — жувальний тютюн, форми для лиття куль, сокири, пилку, рулон ситцю, кілька револьверів, а також рушниці, які вціліли. А тоді трохи посперечалися через скальпи та, розрізавши закривавленими ножами два сливових пироги, з'їли їх.

Індіанські підлітки підібрали із землі стріли. А дорослі ще раз уважно обдивилися фургони та знайшли там рулон якоїсь тканини, який не помітили раніше. А тоді перезарядили свої рушниці, наповнили стрілами сагайдаки та перевірили, чи добре осідлані коні (волам вони перерізали горлянки). І, випивши трохи води, рушили далі. На той час кров, що вилилася на дорогу, уже почорніла, а трупи білих укрилися пилом. І вони тепер мали такий вигляд, наче лежали тут завжди.

Розділившись на три групи, індіанці проїхали трохи в протилежному напрямку (це щоб заплутати сліди). Усі вони мали чудовий настрій. Один із них під'їхав до мене й почепив на мою голову скальп із довгим сивим волоссям, а тоді ще й продірявленого капелюха надягнув (індіанці задоволено реготали, дивлячись на мене). Тим часом ми просувалися далі на північний захід. Трава тут росла висока. Іноді траплялися дуби й мескітові дерева, а ще — деревцята юка, рясно вкриті прегарними білими квіточками.

Кілька годин по тому індіанець, якому належав надітий на мене скальп, під'їхав знову та забрав його, прив'язавши до свого пояса. Капелюха він жбурнув далеко в кущі. Тож я знову залишився простоволосий, і сонце знову нещадно обпікало мене… На той час до нашої групи приєдналися дві інші, і ми всі разом поїхали далі.

Коли індіанці змінювали коней, вони злегка перекусили в'яленим м'ясом, яке знайшли у фургоні. Нам із братом теж трошки перепало. Я страшенно хотів пити, і тому, коли індіанці запропонували мені трохи жувального тютюну, я не зміг його жувати, бо слини в роті зовсім не було. Братові ж того тютюну й не давали. Він стояв, розкарячившись, і мав жалюгідний вигляд.

Сонце нарешті зайшло, і в мене в роті було вже так сухо, що я мало не задихнувся. Коли стало геть нестерпно, я згадав чарівні весняні вечори, які проводив біля джерела, спостерігаючи за тим, як тече вода. І мені трохи полегшало від цього.

Уже стемніло, коли індіанці спинилися біля якоїсь брудної калюжі. Нарвавши трави й накидавши її у воду, вони випили по кілька ковтків. А потому й ми з братом змогли напитися. Вода була на смак наче жаб'яче лайно, і тхнуло від неї жахливо. Та ми не зважали на це. Мартін, напившись, заплакав, та індіанці одразу штурхонули його в живіт і пригрозили великим ножем. При цьому вони промовляли щось на кшталт вайупа ніту та ніхпу айту (згодом я дізнався, що це означає «вгамуйся» та «замовкни»).

Індіанці жваво розмовляли, вочевидь, обговорюючи свої подальші плани.

— Ми, мабуть, проїхали вже сотню миль, — сказав я до брата. — Сан-Саба має бути десь поблизу.

— Як гадаєш — вони не розгніваються, якщо я ще трохи поп'ю? — спитав він.

— Гадаю, що ні.

І він знову пив смердючу, каламутну воду. А я вже не міг цього робити через її жахливий запах. Сидіти на землі було нестерпно боляче — мабуть, щоб стерта шкіра відновилася, потрібно буде кілька тижнів. Напившись, брат сів поряд зі мною. А через якусь мить я, відчувши неприємний запах, зрозумів, що він знову наклав під себе.

— Я не можу нічого вдіяти… — почувся його винуватий голос.

— Не зважай.

— Хоча все це вже не має значення.

— Ми повинні триматися, — сказав я. — Це не так важко, як ти собі думаєш.

— А потім що? Що буде, якщо ми живими доїдемо туди, куди вони прямують?

Я мовчав, не знаючи, що відповісти.

— Я не хочу туди… — промовив він.

— Згадай книжки про Джона Таннера й Чарлза Джонсона.

— Я не з тих, хто може вижити, харчуючись корою дерев та аґрусом…

— Ти виживеш і прославишся, — вів я своє. — Настане час, коли я приїду до тебе в гості й скажу твоєму приятелю Емерсону, що ти — справжній чоловік, а не якийсь там педик… тобто поет.

Брат промовчав.

— Ти все зможеш витерпіти, — продовжував я. — Лишень не треба їх дражнити, щоб їм, бува, не забаглося зняти з нас скальпи.

— Я роблю все, що можу.

— Я так не думаю.

— То й не думай…

Він знову заплакав, а тоді заснув. Я був дуже розлючений на нього. Ми з ним у цій подорожі з’їли не менше, ніж індіанці, а води випили значно більше за них усіх. Проїхали ж ми з ними лише один день. А скільки днів вони вже так подорожують? Але мій брат не хотів боротися за власне життя — просто опустив руки, і все. Я згадав батькові слова: «Якщо іншій людині щось до снаги — до снаги воно й тобі!»

Було ще зовсім темно, коли індіанські підлітки розбудили нас ляпасами та посадовили на коней. Я побачив якесь яскраве світло вдалині та зрозумів, що це горить чийсь будинок. Не думав я, що на цих землях наважилися поселитися білі люди. Однак, вочевидь, знайшлися й такі, які вирішили ризикнути життям заради володіння ділянкою цієї надзвичайно родючої землі. Кілька дорослих індіанців під’їхали та похвалили підлітків за те, що ті розбудили нас.

Ми побачили, як до нашого табуна підводять іще кілька коней. Також індіанці везли двох нових бранців — зважаючи на їхній пронизливий плач, то були жінки. Вони щось вигукували німецькою. Отже, дім, що згорів, належав якомусь німцеві.

Коли зійшло сонце, ми вже проїхали миль із п’ятдесят, змінивши коней двічі. Німки без упину голосили всю ніч… Ми піднялися на месу — пагорб із пласкою верхівкою, — щоб роздивитися довкола. І побачили вкриту зеленими пагорбами землю, що розстилалася аж до самого небокраю.

Німки були оголені, як і ми. Одній на вигляд було років сімнадцять чи вісімнадцять, іншій — мабуть, трохи більше. Обличчя й тіла молодих жінок були вкриті кров’ю, змішаною з брудом, але навіть це не приховувало їхньої вроди. Що більше я дивився на них — то більше ненавидів. І подумав, що залюбки поспостерігав би за тим, як індіанці знущатимуться з них.

— Я їх ненавиджу, цих німок, — наче вгадав мої думки брат. — Нехай індіанці добряче натовчуть їм одне місце.

— Еге ж…

— А ти непогано тримаєшся, як я бачу.

— Принаймні не падаю щохвилини з коня, як дехто.

Я подумав, що індіанці могли б і міцніше прив'язати його до поні.

— Я намагався зробити так, щоб кінь влучив мені копитом у голову, — тим часом пояснював мені Мартін. — Та мені, як бачиш, жодного разу не пощастило.

— Мама просто пишалася б тобою, — вирішив я присоромити брата.

— З тебе вийде дуже хороший малий індіанець, Ілаю, — не зважав він на мій тон. — Мені шкода, що я цього вже не побачу.

Я не знайшов, що відповісти.

— Ти знаєш, чому я тоді не стріляв? — продовжував він. — Я не хотів, щоб зчинилася перестрілка, у якій вони б убили чи поранили Ліззі.

— Та ти просто закляк.

— Ні… Маму б вони вбили в будь-якому разі. А от Ліззі взяли б у полон разом із нами, якби не та перестрілка, у якій її поранили.

— Стули пельку! — не витримав я.

— Ти міг би й не дивитися на те, що вони з нею зробили…

Я дуже добре знав братове обличчя. Він був трохи косооким, з тонкими губами. І тепер я бачив перед собою те ж саме обличчя. Але воно раптом здалося мені обличчям когось іншого, кого я вже начебто знаю цілу вічність.

Трохи згодом він попросив у мене пробачення.

А ще через якийсь час індіанці перекусили залишками в’яленого м’яса, і нам теж дісталося трохи.

Одна з німок запитала мене, чи не знаю я, куди нас везуть. Я вдав, що не розумію її, і вона вирішила натомість спробувати поговорити з Мартіном.

Наступного дня ми могли бачити далеко, але тільки в довжину. Адже проїжджали величезним каньйоном, і по обидва боки від нас височіли скелі з червоного каменю, заввишки близько тисячу футів. Із дерев тут переважно траплялися тополі та в’язи. А якось я помітив на піску таке саме фіолетове вістря списа, як те, яке нещодавно знайшов неподалік дому. Також нам траплялися залишки стародавніх істот. Наприклад, на березі одного струмка я бачив молюска завбільшки з колесо фургона. А серед скель я помічав гігантські кістки (зокрема роги), що належали колись тваринам, значно більшим за сучасних.

Тошавей сказав мені іспанською, що з настанням осені до цього каньйону прийдуть бізони. Багато-багато бізонів. Він показав мені на численні пасма довгої чорної шерсті, що звисали з кедрів та мескітових дерев і свідчили про те, що тварини вподобали цей каньйон.

Індіанці більше не гнали коней так швидко, як раніше (я, однак, не помітив, щоб червоношкірі втомилися чи зголодніли). Ми поволі їхали вздовж річки, і я, побачивши, що там повно риби, мало не захлинувся слиною. Яких тільки риб там не було: і соми, і вугри, і великороті буфало, і саргани… Що ж до тварин, то антилоп та оленів тут було стільки, що й не злічити. А ще я бачив здоровенного грізлі, який видерся на скелю й, вибравши зручний виступ, розлігся там, щоб погрітися на сонечку. Де-не-де з тріщин у скелях струменіли джерела, що, стікаючи донизу, утворювали мальовничі ставочки.

Увечері індіанці розбили табір на всю ніч. Ми з братом заснули біля великого каменя, притулившись одне до одного. Раптом я відчув, як хтось накрив нас шкурою. Розплющивши очі, я побачив, що це Тошавей; я вже, мабуть, і так упізнав би його, бо навчився, мов тварина, розрізняти людей за їхнім запахом.

— Завтра ми розпалимо вогнище, — сказав чоловік.

Наступного ранку ми їхали повз скелі, на яких були видряпані малюнки: шамани, воїни зі зброєю, списи, щити, тіпі…

— Вони збираються нас розділити, — сказав до мене Мартін.

Я витріщився на нього.

— Тут зібралися воїни з двох різних племен.

— Як ти про це здогадався? — не приховував я подиву.

— Той, хто забере тебе, — котсотека, — говорив далі брат. — А мене — ямпаріка.

— Не Котсотека, а Тошавей.

— Правильно, його звати Тошавей. І він належить до племені котсотека. А того, хто хоче забрати мене, звуть Урват. Вони казали, що Урватові ще довго їхати додому. А от твоєму господареві — уже зовсім трохи.

— Вони нам не господарі, — пробурчав я.

— Так, ти маєш рацію. Знаєш, я ніяк не можу збагнути, звідки з’явилося в них таке ставлення до інших людей…

Протягом якогось часу ми їхали мовчки.

— А «пенатеки» — це що? — спитав я.

— Пенатеки — це теж плем’я. Вони тепер потерпають від якоїсь епідемії чи ще від чогось такого — я до ладу не второпав. Але точно знаю, що нікого з пенатеків тут немає.

Хоч Тошавей і обіцяв, що цього вечора індіанці розпалять багаття, та вони, мабуть, передумали. Уранці ми вибралися нарешті з каньйону та поїхали далі трав’янистою рівниною. Ні деревця, ні стежечки, ні кущика… Мій шлунок наче скрутився у вузол, коли я зрозумів, де ми. Ллано-Естакадо. Біла пляма на мапах.

Пейзаж був таким одноманітним, що, коли настав вечір, я не зміг би сказати, яку відстань ми проїхали. У моїй голові панувала цілковита порожнеча. Що ж до мого брата — він час від часу засинав і падав із коня, а індіанці щоразу лупцювали його та знову прив’язували.

Із настанням темряви команчі розбили табір на березі якогось струмка й розпалили нарешті вогнище. Згодом я зрозумів, що, оскільки ця рівнина була без дерев, наше багаття неможливо було помітити здаля (справа в тому, що листя дерев відбиває світло). Індіанці готували собі вечерю з оленини, і Тошавей приніс нам із братом по великому шматку гарячого напівсирого м’яса. Я швидко впорався зі своїм куснем, але брат був настільки слабкий, що навіть їсти не міг. І я, розжовуючи м'ясо, вкладав маленькі шматочки йому до рота, наче маленькому пташеняті.

Потім я відійшов трохи від струмка, щоб роздивитися навколо. Яскраво сяяли зорі. Команчі заснули, але не всі: вони-бо поставили сторожу, яка охороняла всіх нас. Помітивши мене, вони не сказали ні слова, і я, постоявши на місці ще трохи, повернувся до брата.

Я ще довго не міг заснути, вслухаючись у завивання пуми та вовків, які вешталися десь поблизу. Аж раптом почув схлипування й зрозумів, що це мій брат плаче уві сні. І я кинувся його будити, та невдовзі передумав: хай би який жахливий снився йому сон — усе одно це було для нього краще, ніж дійсність.

Уранці ніхто не прив'язував нас із братом до коней. Адже втекти ми з ним точно вже не могли.

Мартін, незважаючи на вечерю й добрий відпочинок, досі почувався дуже погано. А команчі сміялися, гарцюючи на конях та перекидаючись жартами. Я заснув та впав із коня, тож індіанцям знову довелося прив'язати мене (вони відважили мені кілька ляпасів, однак по-справжньому не били). Тошавей під'їхав до мене й дав донесхочу напитися води, а тоді, розжувавши шматочок тютюну, змочив кашицею мої очі. Та, попри все це, я їхав у якомусь напівсні. Мені ввижалося, що ми наближаємося до краю Землі й, досягнувши його, падатимемо без кінця…

Того дня індіанці вполювали маленького бізона, який відстав від своїх, та й заходилися ділити тушу. Мені та Мартіну Тошавей запропонував шлунок теляти, повний молока, що вже згорнулося. Я не схотів його куштувати. Та індіанці силоміць заштовхнули туди головою спочатку мого брата (він міцно стулив рота), а потім мене. Я спробував ковтнути цього молока, та натомість став блювати.

Індіанці після всього цього спожили вміст телячого шлунка самі. А тоді вирізали печінку й стали впихати її до рота моєму братові. Той уперто стулив губи ще міцніше, і я, злякавшись, що індіанцям урветься терпець, не відмовлявся. Мій рот наповнився телячою кров'ю… Досі я завжди думав, що кров на смак така, ніби залізяку до рота пхаєш. Та це виявилося зовсім не так (хіба що як вип'єш трішечки). Насправді смак крові — мускусний та солоний. Я їв печінку доти, доки індіанці не дали мені ляпаса: мовляв, годі вже (вони були, як я зрозумів, задоволені моєю поведінкою). Решту ж печінки вони доїли самі, поливаючи її жовчю тварини, наче соусом. Упоравшись із нутрощами теляти, команчі зняли з нього шкуру. А тоді відрізали великий шматок м’яса (це було жертвоприношення Сонцеві), решту ж розділили між собою. Свою порцію я з’їв дуже швидко: боявся-бо, що хтось відбере її в мене.

Це вперше за останній тиждень я по-справжньому наївся, і мене огорнула солодка втома. Натомість мій брат, який не взяв до рота й шматочка, просто сидів, утупившись в одну точку. Його шкіра, що сильно обгоріла на сонці, була ще й укрита брудом, змішаним із його власною блювотою.

— Тобі треба поїсти, — сказав я до нього.

— Знаєш, Ілаю, — усміхнувся він, — я й не уявляв собі, що нас із тобою затягнуть так далеко. Переконаний: ніхто з білих нас тут не знайде. І сліди наші поростуть травою…

— Тебе вб’ють, якщо ти не їстимеш.

— Мене вб’ють, як не крути…

— Ти мусиш поїсти, — наполягав я. — Тато колись роками харчувався лише сирим м’ясом.

— Я знаю. Та я не він. Пробач, Ілаю… Чи не хочеш послухати вірша, якого я написав про Ліззі?

— Давай.

Звісно, це маячня, не гідна називатися Поезією. Та мені аж так погано, що я не спромігся на щось краще.

Індіанці обернулися до нас, а Тошавей підійшов та сказав братові, щоб той поїв. Однак він уперто відмовлявся.

— Я був певен, — продовжував Мартін говорити до мене, — що поїду вчитися до Гарварду. А потім побачу Рим… Я вже був там. У своїй уяві… Справа в тому, що я, коли читаю, не просто уявляю собі речі, а чітко та ясно бачу їх перед собою. Ти ж про це не знав, чи не так? І навіть ці дикуни не відберуть у мене мого світу, який я бачу перед собою… Знаєш, я написав Емерсонові листів із десять, та не надсилав їх. А дарма… Він, я гадаю, усе-таки сприйняв би їх серйозно.

Я згадав про те, що його листи разом з усіма іншими речами згоріли, коли індіанці підпалили наш будинок. Та не став говорити цього вголос, а натомість іще раз попросив його поїсти.

— Я радше загину, ніж стану такою ж тварюкою, як ці індіанці, — рішуче сказав він. — Ти ні в чому не винен, Ілаю. І наш тато не винен: він же нічого не міг удіяти, коли нас витуряли з Бастропа. Така наша доля — от і все…

— Якщо ти опиратимешся, я тебе силоміць нагодую. Ти будеш ситий, немов кабан.

Брат геть не зважав на мої слова. Він зірвав гайлардію — чудову квітку, схожу на велику жовтогарячу ромашку чи маленьке сонце (цими квітами була вкрита чимала галявина навколо нас).

— Ось, бачите? Це Індіанське Сонце.

Команчі не звертали на нього уваги. І він заговорив голосніше.

— На честь мексиканців названо чимало рослин. Але всі вони або малі, або негарні. Це тому, що мексиканці, без сумніву, збережуть своє місце на цій планеті. А ви, індіанці, невдовзі безслідно зникнете з її лиця, і тому на вашу честь назвуть прегарні рослини — такі, як ця квітка. Це змусить інших часто згадувати про вас, але ніхто не тужитиме й не плакатиме за вами. І я теж…

Індіанці так само не звертали на нього уваги.

— «Що вдієш — ніхто мене не розуміє. Така моя доля…», — це сказав Ґете, щоб ви знали.

Тошавей сам кілька разів спробував нагодувати Мартіна, та все було марно. Тож його порцію спожили інші, і таким чином від убитого теляти не залишилося нічого, крім шкіри та кісток. Шкіру індіанці згорнули й поклали в один із тюків, а потому повсідалися верхи на своїх коней.

— Не роби нічого, Ілаю, — сказав брат, дивлячись кудись через моє плече.

Тошавей раптом притиснув мене до землі, а тоді — разом із якимсь іншим індіанцем — за якусь мить зв’язав мені руки й ноги. Потім вони кудись поволокли мене — певно, для того, щоб я опинився подалі від Мартіна. Коли вони нарешті спинилися, я підвів голову. Мій брат сидів там, де й раніше. А Урват і троє інших індіанців, повсідавшись на коней, кружляли навколо нього, щось вигукуючи. Та ось він підвівся, і команчі заходилися бити його по спині ратищами списів. Вони навмисне залишили прохід, щоб Мартін міг тікати від них, але він стояв непорушно. Жовтогарячі «індіанські сонця» сягали йому до колін, а сам він здавався геть крихітним на тлі неосяжного неба.

Нарешті Урватові все це набридло, і він ударив Мартіна не ратищем, а вістрям списа. Мій брат і не поворухнувся (тим часом Тошавей і ще якісь індіанці міцно тримали мене). Урват ударив Мартіна ще раз. Той упав у траву…

Тошавей притиснув мою голову до землі, і я не рухався, розуміючи, що опиратися марно. Аж раптом я відчув, що не зміг би підвестися, навіть якщо мене не тримали б. Просто сил не стало… Але це на якусь мить. А потім я засмикався, запручався… Проте Тошавей дуже-дуже міцно тримав мене.

Я не знаю, скільки разів мого брата звалювали на землю й він підводився знову. Та ось Урват замість списа взяв сокиру… Мартін стояв непорушно, допоки його не повалив на землю останній удар… Індіанці об’їхали навколо мого брата, уже неживого, ще один раз.

…Згодом Тошавей пояснив мені, що мій брат, який до самісінького дня своєї смерті поводився, наче жалюгідний боягуз, насправді ніколи таким не був. А був він не ким іншим, як ке-тсеена — вищою істотою, присланою їм, команчам, з небес для випробування. Убивати його в жодному разі не можна було. Це все одно, що вбити койота, а цих тварин команчі й пальцем не зачіпають. Тож із мого брата не зняли скальп, а Урват зрозумів, що він тепер проклятий навіки.

…Після того як Мартін упав востаннє, дорослі індіанці завели тривалу суперечку. А троє підлітків тим часом міцно тримали мене, і я, не маючи сили підвестися, торочив сам до себе, що вб’ю Урвата. Потім я підійняв голову, шукаючи бодай якоїсь підтримки. Мій погляд упав на німок, та вони вдали, що взагалі не помічають мене.

Нарешті індіанці відламали від скелета малого бізона кілька гострих кісток і взялися копати могилу. Мого брата загорнули в ситець, який знайшли у фургоні кілька днів тому, і опустили в яму. Урват поклав поряд із тілом Мартіна свого томагавка, а інший індіанець — великого ножа. Хтось навіть запропонував убити коня, та його майже ніхто не підтримав. І могилу закидали землею…

Ми поїхали далі. І я, дивлячись, як віддаляється від нас могила мого брата, згадав його слова про людські життя і смерть. «Ніхто не знайде нас, і сліди наші поростуть травою…»

Розділ 5 Дж. Е. Мак-Каллоу

Якби вона була бодай трішки мудрішою, то не залишила б своїм нащадкам ані цента. Ну, хіба що кілька мільйонів доларів, щоб оплатити їхнє навчання в коледжі, та щоб вони відклали трохи грошей на чорний день. Їй самій із пелюшок утовкмачували: якщо наступного року на полях буде посуха чи на них налетить сарана або якщо раптом зростуть відсотки за кредити — їхня родина голодуватиме. Насправді ж вони вже отримували на той час чималі прибутки завдяки нафті, тож ці «страшилки» про голод годилися лише для того, щоб лякати малих дітей. Але батько Джинні завжди діяв так, ніби це було цілковитою правдою. І тому це стало аксіомою й для неї.

Коли вона була ще зовсім малою, батько дуже часто доручав їй доглядати телят, які залишилися без матері. І в неї це чудово виходило — телята виростали, і їх продавали. А гроші відкладалися для неї, Джинні, бо це вона їх заробила. Згодом цих зароблених грошей вистачило на те, щоб вона змогла розпочати власний бізнес. А багато років по тому в інтерв’ю черговому репортерові вона сказала, що саме тоді, у дитинстві, навчилася по-справжньому цінувати кожен долар. Репортер тоді спитав, чи не йшлося тут про «кожну тисячу доларів». А вона подумала, що це не чоловік, а щось таке середнього роду (мабуть, виріс у якомусь із північних штатів).

Полковник, її прадід, любив віскі. Та Джинні не пам’ятала, щоб він бодай раз прокинувся пізніше, ніж на світанні. Одного дня (їй тоді було вісім, а йому — дев’яносто вісім) він повів її пасовиськом начебто по чиїхось слідах. Вона, щоправда, жодних слідів не бачила, однак прадід упевнено вів її повз густі зарості опунції та жовтої акації. І, побачивши кущі мильнянки, зупинився й витяг звідти малесеньке кроленя. Джинні взяла його на руки і, відчуваючи, як часто б’ється крихітне серце, сховала в себе за пазухою.

— А там є ще кроленята? — спитала вона, уже уявляючи, як забирає із собою їх усіх.

— Є, та ми залишимо їх із мамою.

Обличчя прадіда, засмагле й укрите численними зморшками, було схоже на дно річки, що висохла. А від його рук завжди пахло тополиними бруньками. Цей запах, що нагадував одразу корицю, карамель і якісь квіти, неможливо було сплутати з жодним іншим. Справа в тому, що полковник мав звичку зупинятися біля тополі та розтирати між пальцями ароматну бруньку. І цю звичку Джинн перейняла в нього, пронісши крізь усе своє життя: вона-бо хотіла, щоб пам’ять про прадіда збереглася в її серці назавжди. Хтось колись сказав їй, що, мовляв, речовина, яка міститься в тополиних бруньках, називається ґілеадським бальзамом. А вона подумала, що назва — це порожній звук. Для неї, Джинн, тополині бруньки — це згадка про рідну людину. От і все.

Вона тоді забрала кроленятко додому й напоїла молоком. А наступного ранку їй сказали, що до малюка добралися собаки і… Вона могла б знову піти до кущів мильнянки та взяти звідти ще одне кроленя, однак не пішла. Це було дуже мудре й милосердне рішення… Ті дні давно минули, та Джинн, навіть коли виросла й постаріла, не забула, як її шкіру під одягом лоскотало м’якесеньке хутро крихітної тваринки. І ще вона на все життя запам’ятала, як спиралася на її плече лагідна, слабка вже рука прадіда.

У дитинстві вона була тоненькою та низенькою, з кирпатим носом. Її найзаповітнішою мрією тоді було вирости й стати такою ж красунею, як мама: стрункою, з прямим носом і довгим темним волоссям. Коли вона розповіла про це батькові, той, пирхнувши від сміху, пояснив їй, що мама насправді мала біляве волосся, як і сама Джинні. Та вона тоді, хоч і подумки, але не погодилася з батьком. Мама померла, народжуючи Джинн, іще зовсім молодою — їй було всього-на-всього двадцять шість. І світлин із нею лишилося дуже мало, а портрета — жодного (зате батько мав багато гарних світлин своїх коней). І дівчинка, вдивляючись у нечіткі знімки, була переконана, що її мати таки мала довге темне волосся та прямий ніс. А батько просто нічогісінько не тямить у жіночій зовнішності (хіба що добре розбирається в породах корів та кобил). Якби лишень Джинні могла бодай раз побачити маму живою… Вона неодмінно розгледіла б у ній тисячу різних дрібничок, яких батько ніколи не помічав.

А що він добре помічав — то це все, що стосувалося худоби. Він пильно стежив за тим, щоб жодна корова не відставала від стада, і дуже добре бачив, хто з вакуерос краще кидає лассо, а хто — часто хибить. Він здаля помічав старого дикого бика, який наближався до його телиць. Передчував усі зміни погоди, і ще — завжди знав, працювали чи намагалися ледарювати його сини. Що ж до Джинні, вона завжди працювала нарівні з братами, хоча її бабуся й була категорично проти цього. Дівчинка приглядалася до того, як тумбадорес кидають лассо, а маркадорес таврують телят. І дуже скоро навчилася все це робити, хоча її, власне, ніхто не вчив. Іноді вона допомагала смажити телячі сім’яники, що залишалися після вихолощення (смажили їх надворі на розжарених вуглинах). Сім’яники були такі ніжні й солодкі на смак, що Джинні наминала їх просто зі жмені, не звертаючи уваги на хихотіння та насмішки братів. Вона тоді ще не зовсім розуміла, чому, власне, з неї так насміхаються.

Батько дозволяв їй смажити та їсти цей специфічний делікатес, однак тільки-но вона з’являлася бодай поблизу тумбадорес — відганяв її подалі. Та це не завадило їй навчитися кидати лассо. У дванадцятирічному віці дівчинка вміла заарканювати телят не гірше за своїх братів, а ще могла з легкістю вистежувати тварин за їх слідами. Але батько все одно не хотів, щоб вона виконувала чоловічу роботу, а про бабусю — і казати годі. Та Джинні знала, що полковник, якби був живий, підтримував би її. Він-бо завжди помічав у ній щось таке, чого не помічали інші, а саме — її непохитне відчуття власної винятковості й таку ж непохитну силу волі. Адже вона, якщо ставила собі щось за мету, завжди досягала цього. Коли прадід казав їй, що колись вона багато чого досягне в житті, — це було для неї такою самою очевидною річчю, як те, що трава зелена, або те, що вона, Джинні, має великі та прегарні, наче в олениці, очі, і всі навколо захоплюються її вродою.

Переганяти худобу — заняття не з цікавих: твій кінь плентається позаду довгої череди корів і бичків, а ти батогом підганяєш тих, які йдуть надто повільно. Але Джинні все одно намагалася не пропускати жодного перегону, а ще — ловила такі моменти, коли батька не було поряд, і прохала маркадорес дозволити їй таврувати телят. Робиться це звичайно в серпні — коли спека така, що навіть м’ясні мухи не літають. Але Джинні, попри це, спочатку придивлялася до процесу таврування, а тоді спробувала сама, поставивши собі за мету не помилитися. Вона вже знала, що тавро треба щільно притискати до телячої шкіри, якщо залізо вже дещо охолонуло. А якщо тавро дуже розжарене — прикладати його треба обережно. Вакуерос вважали її кумедною. І хоча своїх доньок вони й близько не підпустили б до розжареного тавра, їй спокійнісінько дозволяли виконувати їхню роботу, радіючи нагоді сховатися в затінку й трохи відпочити. Та дівчинка знала, що спокійними вони будуть лишень доти, доки вона не припуститься помилки. Тож вона не помилялася.

Колись були такі часи, що заможні люди не прагнули виставлятися про людське око. Вони вважали, що, досягнувши певної вершини в житті, треба чинити так, щоб інші рівнялися на тебе. Тому й не «світилися» перед камерами, якщо їм нічого було сказати. Утім, ці часи залишилися далеко в минулому: зараз товстосуми тільки те й роблять, що наввипередки женуться за славою, мов ті молоденькі дівчатка, які мріють про блискавичну кар’єру від посудомийки до «зірки».

Джинн також прагнула прославити своє прізвище, але з дещо іншої причини. Вона найняла фахівця, який мав написати книжку про історію її родини. Та він за десять років спромігся лише на те, щоб зібрати листи й інші папери, до яких коли-небудь торкався полковник, та ввести всю цю інформацію в комп’ютер. А коли Джинн нарешті урвався терпець, вона викликала цього суб’єкта для серйозної розмови. І він сказав їй, що, мовляв, робити книжку із цих паперів можна по-різному: усе залежить від того, з якого боку дивитися на описані там події. Вона ж відповіла, що в такому разі треба просто вибрати найкращі моменти. Відтак він відказав, що це вже точно буде несусвітня брехня.

Суб’єкт цей був маленьким, опецькуватим і трохи дратівливим чоловічком. І Джинн просто не розуміла, чого це він напускає тут такого туману. Подумавши трохи, вона відмовилася від ідеї створення твору й вирішила піти дещо іншим шляхом. Розгорнула чекову книжку та зашелестіла новенькими сторінками, і на цей шелест одразу ж злетілися охочі підзаробити. Тож вона підписувала чеки, а ім’я полковника Мак-Каллоу згадувалося то в одній газеті, то в іншій. Може, так його впишуть і в підручник історії штату Техас (хоча ліберали, певна річ, будуть категорично проти цього).

Написано: «Хто працювати не хоче, той нехай не їсть!» І Джинн усе життя прожила саме так. Вона була впевнена: якщо не прокидатимешся щодня вдосвіта й не працюватимеш цілий день у поті чола свого — ти не виживеш, і твоя родина помре з голоду. Той, хто не працює, марнує час і втрачає Боже благословення. ...