Розмальована вуаль

Купить эту книгу в ЛитРес

Вільям Сомерсет Моем Розмальована вуаль Не руш вуалі барвної, яку Живущі звуть Життям: нехай на ній Цвітуть химери й віру пломінку Дарують нам усім; по той бік мрій Надія й Страх від ранку до смерку́ Тчуть тіні доль при відхлані[1] хмурній.[2] 1 Вона злякано скрикнула. – Що таке? – запитав він. Віконниці були зачинені, у кімнаті стояла темрява, але він побачив, як її обличчя раптом скривилося зі страху. – Хтось щойно смикнув ручку на дверях. – Ну, напевно, це амà[3] або котрийсь зі служок. – Вони ніколи в цей час не приходять. Вони знають, що я завжди сплю після другого сніданку. – Хто ж іще міг бути? – Волтер, – вимовила вона тремкими губами. Вона вказала на його черевики. Він спробував їх взути, але, знервувавшись через її тривогу, зробився незграбним, та й, окрім цього, черевики були тіснуваті....