Ксенія Ковальська Отрута від Меркурія

Моїм друзям Тетяні Кравчук та Віктору Корнійчуку.

Розділ 1

У романтичних іноземних фільмах дівчата часто впускають на підлогу стоси паперів або просто вміст своїх сумочок, нахиляються й ніби ненавмисно зіштовхуються лобами з чарівними принцами. Потім обоє розтирають забиті місця та чарівно посміхаються, ще не цілком розуміючи, що то і є доля. Зважаючи на стан паркету в довжелезному коридорі нашого відділу, я була потенційною жертвою такого банального сюжету. Втім, не маючи жодних ілюзій щодо принців, яких у цьому коридорі можна здибати, та зовсім не бажаючи зламати собі карк через якусь дурницю, я міцно тримала під пахвою чималий рулон креслень та уважно дивилася під ноги.

Якщо за всіма правилами, то варто було б ще трохи почекати, поки рулони сфальцюють, тобто гарненько складуть за розміром на спеціальній машині, але часу на це не було. Я глянула на годинник і навіть не стала по-підлабузницькому канючити, аби саме мої креслення потрапили в ту машину першими. Тепер хотілося якнайшвидше здихатися тих здоровенних аркушів, роздрукованих на новому кольоровому принтері, не знаю вже з якої спроби: то шрифти не читалися, то лінії були не тієї товщини… Але зусилля виявилися не марними — зараз кожне креслення мало вигляд демонстраційного матеріалу досить високої якості. Отже, з завданням я, здається, впоралася, і на конференції за кордоном керівництво гордо продемонструє, яку продукцію може видавати наша контора. Не гіршу за інші аналогічні фірми, а може, й кращу. Принаймні, зовні.

Коли я вийшла з ліфта, побачила нашого вельмишановного начальника в оточенні такого собі натовпу робітників, що зранку тинялися коридором, поки остаточно вирішувалося питання, які саме приміщення ремонтуватимуться в першу чергу. Сенс робіт полягав у переобладнанні кабінетів радянського типу на цілком сучасні офіси з тим, щоб надалі здавати їх орендарям.

Із діалекту я миттєво визначила, що робітники — земляки мої, з Прикарпаття. О, ця рідна вимова! Неначе бабуся по голівці погладила. Нічого не вдієш, така вже я сентиментальна.

Натовп нібито мітингував. Я зупинилася, вдаючи, що не в змозі відчинити собі дверей, бо саме поправляю креслення, які ось-ось вислизнуть із-під пахви. Насправді ж було просто цікаво, чого це робітники такі схвильовані, особливо старший, до якого решта зверталися шанобливо — «дядьку Степане». Не те, щоб я була такою вже цікавою Хвеською, що не пропускає жодних коридорних чуток, але ж так рідко останнім часом у нас траплялися позаштатні ситуації…

Я підійшла ще на кілька кроків і розчула щось про ртуть, потім про те, що бригада в таких умовах працювати не буде, бо тут усім начхати на людей. Начальник невдоволено глянув на мене та ще на кількох співробітників, які повиходили на галас:

— У вас що, роботи нема? Розходьтеся по робочих місцях!

Отакої! Шеф навіть не помітив, що я гордо тримала під рукою довгоочікувані креслення. А ще сьогодні зранку вони становили його щастя, і протягом дня він вже тричі цікавився, чи встигнемо все підготувати на вечір. Я пішла геть. Неприємно, коли на тебе ні за що ні про що отак просто нагримають.

Мабуть, щось серйозне трапилося, бо ж іще годину тому Віктор Степанович був усміхненим, навіть жартував зі мною, хоча й нервував трішки через ті самі креслення. Взагалі шеф рідко підвищував голос. Кажуть, що міг і виматюкати когось, але ж не при людях і лише за діло. Подейкували навіть, що це вияв надзвичайної довіри, бо таким чином вказувати на недоліки та прорахунки в роботі наш начальник дозволяв собі лише людям із найближчого оточення. Я про таке й не мріяла, якщо про подібне взагалі можна мріяти.

І ще мені не подобається, коли місце, де проходить значна частина мого життя, іменується «робочим». По суті, це дійсно так, але яка ж безвихідь оселяється в душі, коли хтось каже «робоче місце». Ніби ти в стійлі чи за конвеєром і з хустиною в цяточку на голові. Щоденно ходиш собі на роботу, не замислюєшся, що заробляєш на хліб, а так просто ходиш — за звичкою, чи що. А потім хтось візьме та скаже, щоб ти йшла на «робоче місце», і враз стає себе шкода, бо розумієш: це на все життя, до самої пенсії. Після пенсії робочого місця не буде, але яке життя після пенсії?

Але я все-таки повернулась на своє законне робоче місце та взялася оформляти документи до тих самих горезвісних креслень. Бо ж усе не так просто — треба їх іще підписати у всіх, хто доклав руку до роботи, та віднести в палітурну, щоб їх там переплели.

Саме розпочався обід. Я зварила собі кави та почала шукати в інтернеті новини про футбол. Зараз роздрукую, а ввечері покажу Ромі.

Рома — то мій хлопець. Ми давно вже зустрічаємося та проводимо разом чи не весь вільний час. Напевне — він моя доля. Він називає мене «кузочкою», і мені це подобається. Рома неабияк знається на футболі, а я маю вільний доступ до інтернету — чому б і не скористатися без шкоди для основної роботи? Намагалась і я полюбити футбол, перед сном перечитувала календар зустрічей, повторювала прізвища тренерів, але марно… Чомусь найкраще пам’яталися почуті ще в дитинстві прізвища гравців: довге та загадкове — Бекенбауер та коротке, але від того не менш таємниче — Пеле. Інші не трималися.

Щоправда, в Роми також є можливість заходити до всесвітньої мережі, та ні на що, крім роботи, йому часу не стає. Каже, що очей цілий день від монітора не відриває, а на екрані — таблички, схеми, всілякі символи. Він програміст, працює тестувальником.

Останню відпустку ми провели разом — відпочивали в Єгипті. А перед поїздкою Рома підхопив хворобу Боткіна, коли був у відрядженні, в Саратові. Боже, як же я за нього хвилювалася!

Тоді він зник несподівано, довго не давав про себе знати, а я за цей час встрягла в карколомну пригоду, й участь у ній мало не коштувала мені життя. Не перебільшую. Втратила близьку подругу — Наталію Генріхівну — якої мені тепер так бракує! І ще довго бракуватиме. Решта учасників тих трагічних подій залишилися живі та здорові, навіть отримали певний матеріальний зиск. Щоправда, за винятком сусіда, Андрія Вікторовича, який з власної волі пішов із життя. Можна сказати, через надмірну любов до рідкісних синіх сапфірів. Швидше, навіть не до сапфірів, а до благ і добробуту, які мали йому принести ті незвичайні старовинні камені. Інколи згадую те все, й навіть не віриться…

Тим часом співробітники порозбігалися в своїх обідніх справах. Хто подався до найближчих магазинів, бо саме почався сезонний розпродаж товарів літніх колекцій, хто просто дихав повітрям, чи то пак бензиновими та асфальтовими випарами, думаючи, що дихає повітрям. Самонавіювання — дивовижна річ. А яке ж повітря в моїх рідних Карпатах!

Я їжджу додому хоча б на вихідні приблизно раз на два місяці. Але до Києва за три роки вже також звикла. Варіантів цікавого проведення вільного часу тут безліч. Наприклад, найближчі вихідні ми з Ромою плануємо провести, так би мовити, на природі — на дачі у його мами, Лідії Дмитрівни. Завеземо, як завжди, чогось солоденького. У центральному гастрономі я бачила новий вид круасанів. Ще треба взяти свіжої преси, теплого светра та упаковку покришок для консервування. Ромина мама консервує все, що росте на її деревах та грядках, а потім змушує всіх їсти салати, ікру з кабачків та зелених помідорів, вишневе варення з горішками замість кісточок і таке інше. Банок їй завжди не вистачає. Це називається хобі, напевне.

Щоправда, деколи жінки не знають, що це хобі. Вони гадають, що це життя. Втім, останніми роками кількість людей, які мають таке важке та традиційне хобі, значно зменшилась — у магазинах цілий рік є все, що потрібно людині з харчів. Тож консервують тепер лише справжні фанати. Роминої мами не стосуються всі ті асортименти, вона скуповує покришки та невтомно закручує банки, щоб потім, взимку, роздати все знайомим і родичам. Рецепти записує в грубезний зошит, котрий сподівається з часом передати мені як додаток до Роми. Як то кажуть, у надійні руки.

Не завадило б і собі вийти на вулицю, але ліньки. Після роботи встигнемо купити, що потрібно. Головне — не спізнитися, бо Рома залишився без зв’язку, його мобільний у ремонті, тобто коли що, навіть попередити не вдасться.

Я люблю робити шопінг разом із Ромою — нам весело вдвох. То насмішить пихатий вигляд продавця, який не знає, що продає, то потішать самі покупці, які не знають до пуття, чого хочуть, то розвеселять якісь товари чи реклама на них. Гадаю, якщо людям добре, коли вони разом стоять у черзі до каси — їм взагалі в житті по дорозі.

Тільки одне мені геть не подобається — Рома ніколи не відтісняє від прилавка тих, хто нахабно лізе вперед, ігноруючи чергу. Мій коханий, не чинячи жодного опору, пропускає до каси всіляких типів, котрі ніби тільки хочуть спитати щось, а потім настирливо замикають увагу продавця на своїй персоні, доводячи до точки кипіння порядних людей таких, як я, наприклад. Та що там магазин! Навіть коли разом стоїмо в черзі до маршрутного таксі, й попереду пруться всі, кому не ліньки — Рома скромно їх пропускає, ще й підсаджує. Пояснює він свою поведінку, ганебну для борця за місце під сонцем, тим, що, можливо, люди поспішають, то хай їдуть чи купують поза чергою — он же ще маршрутка підходить. Я дратуюся, але десь у душі радію, що він такий порядний та вихований.

По обіді скінчила всі необхідні процедури з кресленнями, занесла зброшуровані книги шефу та спитала:

— Вікторе Степановичу, перепрошую, про яку ртуть говорили робітники? Десь розлито ртуть, чи що?

Шеф миттєво розлютився. Відсунувши геть від себе переплетені книги, він навіть не подивився, що вийшло та чи варто везти таке демонструвати перспективним замовникам.

— Не базікайте зайвого! Вперше чую про ртуть. Якийсь дитячий садок, а не…

Я не стала чекати, щоб дізнатися, що «не», натомість неввічливо перебила:

— Як це вперше?! А кілька годин тому? Я чула, що вони говорили про ртуть, а ви поруч стояли і ще прогнали всіх по робочих місцях.

— Чого ви вічно в коридорі стовбичите, замість того, щоб працювати? Будете збирати плітки — на атестаційній комісії розберемося, за що ви зарплату отримуєте! За те, що розповсюджуєте неперевірену інформацію, чи за те, що видаєте якісну продукцію згідно з графіком?

— Я не стовбичила, я креслення несла… А вони про ртуть, і ви там стояли. Може, забули? І не тільки я там стовбичила, всі тепер тільки про ртуть і говорять. А я, до речі, про неї багато чого знаю! От не повірите, вона мені мало життя не зіпсувала, пам’ятаю…

На цьому місці моєї оповіді шеф скривився:

— Віко, я просто вирішував з підрядниками, з чого їм починати.

— А якщо там ртуть?

Договорити шеф не дав, ударивши переплетеними кресленнями об стіл так, що аж мобільний телефон підскочив та пилюка здійнялася. Видно, прибиральниця вдає, що прибирає, — он стільки порохів на столі зібралося. Віктор Степанович вигукнув:

— Ану до роботи! Совість зовсім втратили! В робочий час вештаються коридорами, каву п’ють… А ще хочуть, щоб їм платили, як у Європі!

— У Європі людей негайно евакуюють, коли ртуть знаходять. І в Гватемалі б так зробили, і в якій завгодно країні світу!

— Вона ще мені тут про Гватемалу торочити буде! Я сказав, годі! І хай я тільки почую, що про ртуть хто чутки поширює…

На робоче місце я повернулася приголомшена. Хотілося сісти та розплакатися через таке несправедливе ставлення. Він же завжди такий ввічливий був, цей двуличний Віктор Степанович. І хіба я щось особливе спитала?

Час до кінця роботи тягся довго. Краєм вуха чула: хтось казав, що в сусідній кімнаті знайшли ртуть, що це дуже шкідливо, що тепер інститут можуть закрити на деякий час, а нас, скоріше за все, відправлять у відпустку за власний кошт. Я кусала губи й не втручалася в розмови — щойно вже отримала за свою цікавість. Лише вуха позатикати лишилося. Хтось спитав, чи не дадуть усім путівки в санаторії. Його запевнили, що обов’язково дадуть, а потім доженуть і ще раз дадуть.

Я думала про те, що шеф не правий, це ясно, наче Божий день. Розмови вже точаться й будуть точитися, обростаючи всілякими неймовірними деталями, подробицями… Он тільки-но забіг хтось із відділу кошторисів і спитав, чи правда, що в сусідній кімнаті знайшли крадену ртуть і відбитки пальців на стінах. Ну, й народ!

Хто-хто, а я дещо про ртуть знала — саме з відром цього хімічного елементу були пов’язані деякі невеселі спогади з не таких уже й давніх часів. По закінченні школи я складала вступні іспити до технічного університету. Дійшла черга до фізики — предмета, який ніколи мені не подобався і не дуже давався, якщо відверто. На запитання білета все-таки відповіла досить пристойно, майже все сказала, що вимагалося за програмою, задачку так-сяк довела до кінця. Вже тихо раділа, що з білетом пощастило. Старенький професор деякий час замислено та прихильно дивився на мене, як мені здавалося, маленьку симпатичну абітурієнтку, а потім сказав:

— Чудово. А тепер, панночко, зайдіть у сусідню аудиторію і попросіть лаборанта, щоб дав відро ртуті. Хочу вам показати один дуже цікавий дослід. Ви ж, напевне, знаєте, що таке ртуть?

Я зраділа: це означало, що додаткових завдань не буде. Дослід, то й дослід, ці маразматичні професори такі кумедні. Кажуть, ніколи не знаєш, чого від них чекати. Можуть навіть нахабно залицятися, забувши про вік. Але хай показує, може, ще й «відмінно» поставить.

Сусідня аудиторія виявилася замкненою, і я побігла сходами вниз, шукати когось, хто б мені її відчинив. Отримати кляте відро було конче необхідно, тож я ладна була виламати двері. Якби ж це татка сюди пустили! Але він чекав у скверику біля входу. Батьки близько до аудиторій, де приймали іспити, не допускалися. А ніхто сторонній допомагати мені не збирався. Нарешті дісталась до вахтера, та він ключа не давав, бо, мовляв, я тут не працюю і ще навіть не навчаюся. Якщо дасть ключа невідомо кому, то матиме неприємності, навіть звільнити з роботи можуть, а в нього діти, і взагалі… Я мало не ридала, благаючи його, казала, що можу поставити свій підпис, де він скаже, можу потім грошей дати, скільки захоче, гаманця з собою не мала. Але, довелося повернутись до аудиторії ні з чим, а іспит тим часом тривав. Професор дивився на мене з саркастичною посмішкою:

— Ви просто не хотіли нести відро, зізнайтеся.

— Як не хотіла? Дуже навіть хотіла, мені ключа ніхто не давав, не вірите? Вахтер каже, що в нього діти.

— А якби дали вам ключа, то принесли б?

— Звичайно.

— Іспиту ви не склали, приходьте наступного року — він показав рукою на двері. Жахливий театральний жест. Штамп. Це ж не театральний інститут.

— Як це не склала? Я задачу розв’язала і про дифракцію світла все написала. Ви ж такі дурниці вигадуєте, а по білету я відповіла все.

— Е, ні, це не дурниці! Я вважаю, що середня освіта має бути якісною, і з фізики в першу чергу, бо фізика — це наука з наук, цариця наук, так би мовити. Без знань із фізики світ би загинув миттєво. А відро ртуті, панночко, важить стільки, що людина його підняти не зможе. Навіть отой парубок, вдвічі більший за вас, який старанно списує в кутку… Очевидно, ви не маєте жодного уявлення про питому вагу, чи не так?

І тут я все збагнула: Боже ж мій, це ж треба так упійматись!

Отакі ось невеселі спогади. Цілий рік по тому я старанно готувалася до нових вступних іспитів, прочитала силу-силенну літератури про ртуть і таке інше. І доля знову звела мене з професором, який так легко викреслив із мого молодого життя цілий навчальний рік із усіма радощами студентського життя. Звичайно, він мене не впізнав. Знову глянув мені у вічі тим самим запитливим поглядом, тільки-но я скінчила відповідати. Не встиг розтулити рота, щоб поставити додаткове запитання, як я зухвало випередила:

— Якщо ви про ртуть, то по неї не піду, відра не донесу, бо питома вага ртуті настільки велика, що не підніме ніхто з нас. Питома вага ртуті становить…

Професор сміявся. Підлабузники, що чекали своєї черги відповідати, аж заходилися від реготу, хоча навряд чи могли адекватно оцінити ситуацію. Коли старенький професор заспокоївся, то витер очі хусточкою і запитав:

— Гаразд, із ртуттю все ясно. А скажіть-но мені тоді, як звали дружину Бойля-Маріотта?

Напевне, я почервоніла:

— Хіба це зі шкільної програми? Нам про дружин ніколи не говорили, навіть не розповідали, чи були ті фізики одружені, чи розлучені. Тільки про Кюрі, бо тут не приховаєш — була в нього дружина Марія Склодовська. А про інших не знаю. Шкільна програма така недосконала, ви ж самі це знаєте. Якби нас учили, ми б про всіх знали — і про дітей, і про родичів. Я вважаю, що це дуже пожвавило б процес навчання, бо все так сухо…

Професор пропустив повз вуха про сухість фізики, але не відступався від запитання:

— А якщо подумати? — примружився він.

— Може, також Марією, як Склодовську?

— А може, Анною? — засміявся професор.

— Точно, Анною! Я згадала, Анною, просто з голови вилетіло.

— Панночко, Бойль та Маріотт — це вчені, які жили в різних країнах: один у Англії, другий у Франції. Так сталося, що вони одночасно відкрили закон, який на їхню честь так і назвали «Закон Бойля-Маріотта». Як же це в них могла бути одна дружина? Теоретично, звісно, могла б, але тільки теоретично: якби один із нею розлучився, вона переїхала до іншої країни, а потім вийшла заміж за другого. Але ж так не сталося. Будемо вважати, що цього запитання я вам не ставив, але ж треба таке знати, точніше, орієнтуватися в просторі та часі. Мене дивує сучасна молодь: жодної логіки, жодного аналізу.

Отак я стала студенткою. Чи треба казати, що про ртуть та Бойля-Маріотта запам’ятала на все життя?

Розділ 2

Маю звичку, коли десь зводить доля з земляками — шукати спільних знайомих. Це так приємно, коли ще хтось, крім тебе, знає якісь майже інтимні деталі життя Івано-Франківська. Можна згадати дивовижне дерево гінкго, що росте на вулиці Богунській, смачну каву в кафе біля лялькового театру та зі знанням справи порівняти тамтешні пробки на дорогах із київськими: проїхати від перехрестя Галицької та Дністровської до залізничного вокзалу в нашому місті дуже важко (машин там неймовірна кількість, а вулиці вузенькі та вічно розкопані). Поговоривши про відоме тільки землякам, неначе допінг отримуєш. Ти їх любиш уже за те, що вони недавно ходили вулицями твого дитинства, що їхні діти вчаться в твоїй школі й у їхніх домівках подушки на диванах вишиті такими самими «жібкатими» чи «хрестатими» візерунками.

Тому, побачивши в коридорі хлопців, які ще й досі не розпочали ремонт, я не могла просто так пройти повз них. Розговорилися. Як я й думала, працьовиті хлопці були родом із моїх країв.

Знали вони свою справу добре, часу не гаяли. До того ж, їхня бригада будівельників була комплексною — разом могли реалізовувати все, що нафантазують замовники. Наймали їх, здебільшого, робити євроремонти у дорогих оселях, придбаних у старих хазяїв, які перебралися з центру в спальні райони. Також траплялося доводити до ладу порожні квартири в новобудовах, де ще не було ні підлоги, ні сантехніки.

Цього разу потрібно було надати сучасного та охайного вигляду кільком кімнатам у проектному інституті. Щоб комусь не соромно було їх під офіс винайняти та різних клієнтів там приймати, кавою поїти і тому подібне. Але ж робітникам до того діла не було — хіба не все одно, офіс чи квартира. Головне, щоб заплатили, а вони вже постараються.

Зайшли до кімнати. Велике вікно над запилюженою батареєю, покоцана паркетна підлога землистого кольору, яку вже давно лаком не вкривали (та й чи вкривали колись хоча б раз), засмальцьовані шпалери, велика вицвіла карта СРСР на стіні. Домовлялися ж, що з приміщень, де буде робитися ремонт, усе потрібно виносити, а драбина й все інше необхідне для роботи у бригади своє. Але кажи їм, не кажи — завжди щось лишають! У цьому випадку письмовий стіл та крісло з брудним оббиттям. На столі телефонний апарат неприродного салатового кольору з обірваним дротом. Хоча в даному випадку ці меблі могли навіть знадобитися — стіл вирішили винести до сусідньої кімнати й на нього звалити речі. Та й пообідати за ним можна, шкода тільки, стілець один. Схоже, їдальні в інституті взагалі немає.

Двоє хлопців із грюкотом посунули стіл до сусіднього приміщення. Роботи було багато. В першу чергу треба було зірвати паркет, обдерти шпалери, розібратися з електрикою. Це тільки на сьогодні. А може, ще й не встигнуть.

Почали роздягатися. Бригадир, дядько Степан, акуратист, тому вся бригада також мала охайний вигляд як під час ремонту, так і в побуті. Верхній одяг помістився у вмонтовану стандартну радянського зразка шафу, яку також за проектом треба було викинути, замінивши на гарненьку шафу-купе, та це робитимуть лише за кілька днів.

Андрій — наймолодший з бригади — проходячи повз стіл з драбиною, зачепив нею телефон, та так невдало, що той спочатку грюкнув об стіну, а потім уже впав на підлогу. Сама по собі подія не варта ні доброго, ні поганого слова: упав, то й упав, однаково викидати. Але річ у тім, що телефон розбився й по паркету в різні боки розтеклося декілька живих сріблястих крапель. Дядько Степан матюкнувся, нахилився і потрусив нещасний апарат. Ще краплин з п’ять чи шість весело ковзнули на підлогу.

— Ртуть, — здивовано сказав Андрій.

— Ртуть, — у тому ж тоні повторив ще хтось. Андрій присів біля озерця та почав пачкою з-під цигарок ганяти ртуть по підлозі. Напевне, згадав, як у дитинстві грався з розбитим термометром, щоб хворіти було веселіше.

— Годі, — голос бригадира був суворим, — ти що, в школі не вчився?

— Вчився. Дивіться, вона жива, — і далі ганяв сріблясті намистинки Андрій.

— Зараз збираємо речі та поки що до іншої кімнати переносимо, — бригадир не поділяв настрою Андрія. — Я двічі не повторюватиму! Геть відійди, ти що, вар’ят?

Андрій здивовано звівся на ноги. Чого це дядько Степан так розійшовся? Сказився чисто. Подумаєш, ртуть. Не з тієї ноги встав, чи аванс малий дали? Якби просто виматюкав, то якось нормально, а то відразу «вар’ят». Будівельники мовчки перейшли до сусідньої кімнати. Дядько Степан, трохи подумавши, сказав:

— Не будемо тут працювати, я поверну їм аванс.

— Ти що, здурів? Чого це? — мало не накинувся на нього один із робітників. — Де ми швидко щось інше знайдемо? Вже й так тиждень у простої. Більше проїдаємо, ніж заробляємо.

— Знайдемо! А як і не знайдемо, то все одно краще, ніж із ртуттю поруч.

— Чим вона тобі заважає? Ми зараз усе зберемо та викинемо.

— Ніяких збирань! Ви таки справжні придурки!

— Та що тут такого? Очманів, чи що?

— Дурних багато, та не при купі ходять, а ви якраз усі при купі зібралися. Це ж ртуть! У неї отруйні випари. Все життя можна лікуватися. Краще забираймося геть якнайшвидше.

Андрієві гратися зі ртуттю розхотілось. Дядько Степан пішов та за кілька хвилин повернувся вже із начальником відділу, чиї апартаменти мали ремонтуватися. Той був стурбований та вкрай невдоволений. Однак непорозуміння не виникло. Була ртуть на підлозі й у телефонному апараті.

Потім зателефонували інженерові з техніки безпеки. Той неохоче зійшов на дев’ятий поверх, бо був стареньким ледачим дідком, якого невідомо за які минулі заслуги тримали в інституті до цього часу. Дідок пережив усі скорочення та реформи. Роботи від нього, вочевидь, вже не чекали, хіба що мінімального інструктажу нових співробітників, що їх не так уже й багато приходило останнім часом. Хтось із молодих спеціалістів поткнувся був до нього, щоб якось вплинув на керівництво, мовляв, не можна так довго сидіти за комп’ютерами, але дідок не розгубився та проблему закрив миттєво:

— Кому не подобається, хай шукає інше робоче місце, не у нас.

Інколи він розносив по відділах роздруковані аркушики, де повідомлялося, чого нам чекати від консервантів, якими нас годують. Звичайно, про консерванти теж незайве знати, але чи це справжнє піклування про персонал? Про себе дідок піклувався трохи більше. Щоб запобігти опроміненню — до комп’ютера навіть не наближався, а папери носив друкувати у відділ кадрів.

Розділ З

Рома чекав на мене біля метро. Забігли до прохолодного супермаркета по круасани. Чарівні дівчата у дурнуватих синіх капелюшках, заважаючи процесу торгівлі, та, можливо, прогулюючи заняття в інституті, рекламували серед покупців чаї. Купивши два пакуночки, ми отримали в подарунок ще по пакетику чаю та дві паперові підставки під чашки. От зрадіє Лідія Дмитрівна! Вона просто обожнює лотереї, акції та дзвінки на радіо. На розкладці біля електрички прихопили цілу упаковку покришок для банок — має вистачити до кінця сезону, хоча, хтозна. Якщо осінь затягнеться, консервуванню не буде кінця-краю. І як той ключ витримує таку напругу, не кажучи вже про м’язи? Светра ще зранку Рома захопив із собою, пресу купив після роботи. Його мама полюбляла «Бульвар» та «Комсомольську правду», але загалом читала все, що траплялося на очі.

Електрички в п’ятницю ідуть одна за одною, але й людей море. Не любить наш народ проводити вихідні в місті, якщо є можливість податися кудись на природу, це зрозуміло. Це, так би мовити, «інстинкт вихідного дня». У вагонах везли котів, псів, маленьких вередливих дітей, великі порожні кошики, вудки, відра та шампури. Нарешті дісталися до давно обжитого дачного масиву по Яготинському напрямку. Від електрички до нашого кінцевого пункту призначення ще хвилин десять швидкої ходи вздовж чиїхось урожаїв за огорожами.

Ромина мама половину ділянки мудро відвела під дерева, іншу половину — під городину. А ще вона перекопала на околиці дачного масиву пустир, чи то смітник, спалювала на ньому все, що горіло, закопувала голови оселедців, лушпиння яєць та спитий чай, взимку висушений за батареєю парового опалення. Великі надії покладала на голови оселедців, вони, за її словами, мали відлякувати вовчка, чи як ще іноді кажуть, капустянку — дивовижне створіння, яке люто ненавидять дачники і яке чхати хотіло на всі ті методи боротьби. Якось я бачила вовчка і що скажу — просто красень, дивовижне екзотичне створіння.

Усі намагання Лідії Дмитрівни залучити власного сина до збирання побутових відходів на благо врожаю терпіли фіаско. Товкти лушпиння та сушити заварку Рома категорично відмовлявся.

Лідія Дмитрівна обплутала відвойовану у дикої природи ділянку по периметру якимись різнокольоровими мотузками, що спочатку зв’язувалися докупи, а потім чіплялись до патиків, жердин, решток невикористаної арматури. Вирощувала ще й там картоплю, кабачки та гарбузи, щоправда це була зона ризикового землеробства, бо красти вирощене злодіям тут ніхто не заважав, якщо грамотно вибрати час. Дивлячись на цю мальовничу огорожу, Рома казав: «Красиво жити не заборониш». Мама дуже пишалася своїми грядками, деревами, квітами, а особливо ділянкою самозахвату. А мені більше за все подобались її маленькі охайні газончики. Один із плямистої конюшини, інший — із польових квітів. Другий називався мавританським. Цікаво, де вона, Мавританія?

Чомусь цього разу ніхто не вийшов нам назустріч. Хвіртка виявилася трішки прочиненою, а не закладеною на клямку, як звичайно. Мені навіть здалося, що вона зарипіла якось особливо жалісно. На ґанку стояли каструлі з недомитою картоплею, брудні кросівки та лежав букет польових квітів, яких ніхто в воду чомусь не поставив. А може, це вони так сохнуть для того, щоб узимку бути завареними замість чаю?

Хатні двері виявилися замкненими. Може, зсередини? Під найближчим деревом побачили величезного гарбуза. Якийсь новий сорт, котрий нарешті цієї весни дістався Лідії Дмитрівні шляхом переговорів та потрійного обміну. З вигляду гарбуз мав би важити кілограмів з п’ятдесят, якщо не більше. Принести його з кінця городу ніхто б не зміг, очевидно, прикотили. І що ж тепер із ним думає робити господиня?

Я з острахом дивилася на диво селекції. А якщо це для мене таке вирощено? Якби ми не підійшли до дива природи зовсім близько, то не побачили б пожмаканого аркуша, який виглядав з-під цеглини, покладеної біля гарбуза. На аркушику бліденьким фломастером було щось написано французькою. Очевидно, це стосувалося гарбуза, чого ж іще. Оце трофей! І який божевільний виводить такі неергономічні сорти?

— Що там написано? — спитала я.

— Написано, щоб забрали додому, — стурбовано промимрив собі під носа Рома.

Мама мого коханого колись викладала в технікумі французьку, полюбляла спілкуватися з сином такими ось цидулками — щоб він також вивчав мову. Якось їй навіть запропонували поїхати до Франції чи то на якийсь семінар, чи просто для обміну досвідом із вивчення мови іноземцями. Ми з Ромою дуже за неї раділи, розглядали закордонний паспорт із французькою візою, та комусь нагорі спало на думку, що логічніше буде відрядити до Франції молодого викладача, що й було втілено в життя. Лідія Дмитрівна посумувала, але мусила оговтатись і повернутись до улюбленої справи — вирощування садових та городніх культур. Краще б репетиторством заробляла. Але учнів вона брала рідко — лише якщо вже дуже хтось просив зі знайомих. Весь час забирала дача. Навіть взимку вона чогось їздила провідувати свою ділянку. Казала, що зайці розплодилися, дерева гризуть.

Ми ще потинялися подвір’ям, позаглядали у вікна. Рома підняв драбину, яка валялася в кущах, і приставив до стіни. І тут побачили сусідку, що ходила зустрічати до електрички дочку з онуками. Сусідка, вгледівши нас, прискорила ходу, наче ми збиралися втікати, але діти й сумки заважали їй, тому здаля вигукнула:

— Ромо, яке нещастя, ваша мама, мабуть, ногу зламала! Полізла по груші, драбина зсунулась, і вона впала. Повезли бідолашну в Київ до травмопункту, добре, що Петрович на машині був. Вам додзвонитися не могли… — жінка полізла в кишеню по клаптик газети, де був записаний київський телефон сусіда, який мав знати, де саме перебуває Лідія Дмитрівна.

Оце відпочили! Рома розгублено дивився на драбину, яку колись сам змайстрував.

— Ось тобі й парижанка! — скрушно мовив він.

— Яка парижанка? — спитала я, не розуміючи.

— Груша називається «парижанка», сорт такий. Мама ним дуже тішиться.

Із мого мобільного Рома почав дзвонити чоловіку, що повіз маму в місто, та на свій домашній номер — раптом Лідії Дмитрівні вже наклали гіпс та доправили її додому. Але ні там, ні там до телефону не підходили.

Ми зайшли на сусідню вулицю до баби Галі, моєї сусідки по будинку, яка вже з місяць безвиїзно жила на дачі. Заміський будинок в баби Галі з’явилася зовсім недавно: «по наводці» Лідії Дмитрівни його було куплено за частину грошей від продажу старовинних сережок із сапфірами.

Баба Галя про хатинку за містом мріяла давно, може й все життя, та стала її власницею в авральному порядку тільки місяць тому. Ділянка ця ще недавно була цілковито занедбана: заросла буйними бур’янами, дикими чагарниками та обліпихою. Але сили для надання їй цивілізованого вигляду, видно, дрімали до часу, а тепер саме вирвалися на волю. Як то кажуть, джина випустили з пляшки. На даний момент заклопотана баба Галя в бейсболці та камуфляжних штанях боролася з обліпихою, котра, як їй і належить, була дійсно обліплена ягодами. Від Роминої мами бабця швидко перейняла моду на камуфляжний одяг. Сучасно й вигідно, з якого боку не глянь. Моя потенційна свекруха вже кілька років не вилазила з камуфляжу, може, через це вигляд мала молодший, ніж її подруги-однолітки. Якось я сфотографувала Лідію Дмитрівну в камуфляжному «прикиді» з плетеним кошиком груш і сусідським мастифом. Пес у цуценячому віці хворів на рахіт, камуфляжний однострій старезний, а кошик от-от розсиплеться. Проте фотка вийшла настільки виразною, що можна було б навіть на якийсь конкурс відправити. Вона тепер у рамочці стоїть у Роми за склом книжкової шафи, я завжди милуюся на свою роботу, коли буваю в нього.

Ось покришки бабі Галі й згодяться, не везти ж їх назад.

Побачивши нас, Баба Галя заголосила:

— Ой лишенько, що ж це тепер буде, хто ж упорається з врожаєм?

Рому цей бік питання не цікавив зовсім, він сказав, що баба Галя, коли її ласка, може хазяйнувати на маминій ділянці, як вважає за потрібне, бо у нас із ним на боротьбу з врожаями часу не заплановано. Старенька несказанно зраділа. Як же вона любила город і землю! Навіть мала план щодо продажу на базарчику біля метро надлишків вирощеного, але до цього було ще далеченько.

Що ж, нам залишалося повертатись у місто й шукати Лідію Дмитрівну в лікарні. Вже по дорозі на електричку нас наздогнала сусідка — нагадала, щоб забрали гарбуза, бо вкрадуть. Мовляв, Ромина мама цілий тиждень говорила про те, як ми заберемо це стигле щастя в Київ. Навіть уже сидячи в машині, Лідія Дмитрівна умовляла сусіда забрати гарбуза в багажник, та не вийшло. По-перше — сусід не зміг зрушити з місця диво-ягоду, а по-друге — не зачинився б багажник.

Хотіла б я подивитися в очі тому божевільному злодію, що міг би котити у темряві свою здобич кудись на базар чи в комору, ласо облизуючись. Сидячі на ґанку, ми з Ромою почали думати, що ж робити з гарбузом. Не вигадали нічого кращого, як витягти з госпблоку зелену тачку, закотити на неї диво природи та й просуватися до електрички. Тачка — це знахідка, тачка — це якесь там чергове диво світу. Кажуть, соціалізм будували здебільшого за допомогою тачок. Те саме можна сказати й про дачі. Поки ми йшли вуличкою, зі своїх маєтків мовчки виходили знайомі та незнайомі сусіди, вони проводжали нас сумними поглядами. Очевидно, хтось із них уже пройшов цей етап, а ми були для них на самому його початку. Якась руда дівчинка, побачивши нас, заплакала. Ми ж наївно вважали, що головне — дістатись Києва, а там вже якось та буде.

Приміський перон був, хоч і не такий пожвавлений, як вечорами у вихідні, але й не пустий. Бажаючих втекти з дачі до міських переваг цивілізації теж виявилося чимало, що, з першого погляду, трохи й дивувало. Очевидно, якщо довго живеш на природі — в якийсь момент нестерпно хочеться в душ, і навпаки — якщо цілий тиждень працюєш у місті, не замислюючись про переваги цивілізації, рано чи пізно настане момент, коли перед сном нестерпно захочеться скупатися в бруднуватому озерці та скуштувати задимленого шашличка.

Коли поруч зупинився вагон, ми зрозуміли, що потрапити всередину буде не так уже й просто. Тобто, якось впхатися ми зможемо, але таким чином цілковито перегородимо шлях до виходу та входу половині вагону. Трохи порозмисливши, вирішили перелізти через колію і їхати у зворотній бік, де людей набагато менше, що й зробили. Через зупинку вийшли, знову перейшли через рейки, досить скоро підійшла електричка в бік Києва. Сяк-так потрапивши у вагон, ми були дуже горді, що так мудро вчинили.

Чи треба казати, що увага пасажирів цілого вагону була прикована спочатку до нашого багажа, а потім уже до нас. Передчуваючи цікавість до нашої поклажі, на пероні ми заздалегідь замаскували гарбуза привезеними газетами, та під час посадки вони не втрималися на об’єкті, й тепер гарбуз лежав на тачці голий та беззахисний.

Маленькі дітки кричали: «Ріпка!» — і просилися посидіти на ній, навіть черга невеличка утворилася. Якась старенька перехрестилась і сказала, що це американці намішали через космос хімії, щоб ми всі отруїлися і повмирали, а вони тоді прийдуть і захоплять нашу країну, а депутати їм поможуть. Можна було б організувати дискусію з цього приводу, та якось не хотілося. Лисуватий дядечко хотів записати наш телефон, щоб обміняти свої дефіцитні кущі, назви яких я не запам’ятала, на насіння нашого гарбуза. Кущі мали якісь дивовижні властивості та, очевидно, саме входили в моду. Боронь Боже — екзотики з нас досить. І тільки на пероні в Дарниці ми остаточно зрозуміли, в яку халепу втрапили.

Твердий київський перон під ногами — це ще не перемога, а тільки половина шляху, і не найтяжча, як виявилося. Тачка з гарбузом у таксі не влазила, водій лише покрутив пальцем біля скроні. А ще насувалася злива. Люди бігли хто до автобуса, хто ловив таксі, тільки ми приречено рухалися назустріч зливі, вдаючи, що нам до цього байдуже. Я старанно відганяла підступну думку залишати Рому сам-на-сам із проблемою.

Страшенно хотілося відстати на кілька кроків, або, навпаки, йти трохи попереду, вдаючи, що з Ромою не знайома та не маю до гарбуза жодного стосунку. Але то було б підло з мого боку, це була б справжня зрада й демонстрація моєї закомплексованості. Він і без того через маму переймається. І я йшла поруч, гордо дивлячись у вічі всім тим, хто на бігу все ж встигав звернути увагу на нашу химерну здобич: «Дивіться, люди, ми разом долаємо труднощі життя, і мені по цимбалах, що я тут чекаю на зливу разом із таким огидним дивом селекції!»

До метро нас не впустили — хто б сумнівався, що може бути інакше. Світ такий жорстокий. Тоді Рома згадав про однокласника, який мав мікроавтобус і возив ним кудись продукти. Додзвонився до нього, назвав адресу нашого тимчасового пристановища, для чого довелося вибігти під дощ і визначитися з номером будинку, в арці якого ми переховувалися. Слава непорушній шкільній дружбі на віки вічні! А поки що гарбуз викликав у мене якісь неприємні почуття — огиду, чи що? Його ще слід було підняти до мене чи до Роми в квартиру, а крім цього, якось повернути тачку на дачу. Потім, коли злива скінчилася, друг подзвонив і вибачився, що приїхати по нас не зможе — йому треба було терміново шефа кудись везти, а на це мало піти години зо дві. Подивившись одне на одного та не промовивши жодного слова, ми покотили тачку до найближчих кущів і там її покинули, а самі, злодійкувато озираючись, побігли в напрямку метро, наче той гарбуз міг за нами гнатися. Якось мусили тепер викручуватися перед Лідією Дмитрівною, та нічого не вдієш.

Доведеться вигадувати казки, пояснювати, де поділася тачка, та переконливо оповідати, що ми зробили з гарбузом. Одним «дякую» тут не обійдеться.

Коли ми знайшли Лідію Дмитрівну в лікарні, була вже ніч. Ромина мама спала на ліжку біля вікна, стомлена після накладання гіпсу. Вбрана вона була в знайому камуфляжну куртку, такі самі штани висіли на спинці ліжка. Треба буде принести їй халат. Але чи зможе вона найближчим часом пересуватися хоч якось? Ще три ліжка в палаті були зайняті, а одне вільне. Як сказала сестричка, перелом складний, доведеться полежати в лікарні якийсь час. У похилому віці переломи зростаються не так швидко, як у молоді літа, потрібні мікроелементи, вітаміни.

Із лікарем поговорити не вдалося, його кудись викликали, це ж травматологія. Ми залишили на тумбочці круасани, будити не наважились. Хай спить, бідолашна — хотіла до нашого приїзду компот із груш закрутити. Краще б ті грушки хто покрав! Цілком можливо, що після знеболення їй снився сон про гарбуза, який отримав міжнародну премію за свої високі показники та досягнення.

Розділ 4

Лідія Костянтинівна лежала з заплющеними очима. Добре, що біль відступив. Може, пігулки допомогли, а швидше за все — просто настав час, коли організм, хоч і слабенько, але почав боротися. Скільки ж можна? Хоча, звичайно, призначені лікарем пігулки дещо вгамовували фізичні страждання. Якби грошей не бракувало, можна було б придбати в аптечному кіоску на першому поверсі лікарні щось серйозніше за баралгін, але грошей не було. Пенсія — хіба ж то гроші на старості літ? Здавалося, цим лихам кінця нема. Колись, у молодості, трагедією було те, що болів зуб, потім дошкуляла відсутність матеріального статку… Але все це було дурницею порівняно зі смертю єдиної, молодої і ще так недавно абсолютно здорової дочки.

Галинка була її щастям, сонечком, радістю й гордістю. Як тепер доживати віка, про що думати безсонними ночами та довгими днями в порожній квартирі? Вже п’ять років бідолашна старенька не живе, а існує. Усе ніби в липкому тумані — не хочеться ранком прокидатися, не хочеться геть нічого. Деколи, все в тому ж тумані, вона їздила на вокзал. Зустрічала поїзди, ходила пероном, ніби чекала на когось. Навіть квіти приносила. Дочекавшись, коли останній пасажир виходив із п’ятнадцятого вагону, — чомусь чекала саме біля п’ятнадцятого, — промовляла сама до себе: «Мабуть, справи затримали, продовжили відрядження, до кінця тижня приїде».

І поверталась додому, викинувши букета в урну. Могло здатися, що вона дійсно когось зустрічала. Деколи думала про тих, хто з особливим виразом обличчя пильно вдивлявся у вікна вагонів, що гальмували, проминаючи перон. Які ж вони щасливі, що мають можливість за хвилинку обійняти дорогих, або й не дуже дорогих людей! До них хтось приїхав, вони комусь потрібні, їм хтось потрібен…

Потім, можливо, ті, хто стояв на пероні, кудись поїдуть і їх також зустрічатимуть із квітами чи без них, показуватимуть їм фотографії в сімейному альбомі, водитимуть у парки чи якісь місцеві музеї. У неї цього вже не буде ніколи. Для чого тоді жити? Для кого жити? Коли ж нарешті життя скінчиться?

Галинка померла п’ять років тому. До цього вона спочатку була гарною дівчинкою, потім студенткою, завжди добре вчилася. Працювала в проектному інституті інженером, очевидно, непогано зарекомендувала себе на службі, бо швидко просувалася кар’єрними сходинками. Незадовго до смерті її призначили начальником чималого відділу, що для жінки небувалий, можна сказати, успіх. Отак працювала, працювала, поки не «загнала» себе на тій роботі. Ніколи було займатися сином, усе відрядження, аврали, наради й таке інше. Чоловік був невдоволений. Він працював разом із Галинкою, та якось із кар’єрою не складалося. Чи вдачу мав кепську, чи спеціаліст не дуже — в родині про це не говорилося. Хто його знає? Були сварки, мовчанки місяцями, потім він пішов із дому, винаймав квартиру, а невдовзі Галинка померла. Після похорону він забрав Артурчика до себе. Мотивація не потрібна була: бабуся не сповна розуму, а він батько, хоч і без квартири. Коли розум на якийсь час повернувся — Лідія Костянтинівна зібралася з силами та розміняла квартиру на дві, щоб Артурові з батьком було де жити. Зрозуміло, екс-зять із тещею разом жити не змогли б. Навіть у найкращі часи їм не було комфортно під одним дахом.

Ще деякий час бабуся ходила до Артура в гості, деколи їй не відчиняли. Тоді вона сідала на лаву й чекала на онука біля під’їзду. Побачивши розпатлану неохайну бабусю в старому «лапсердаку» чи брудному домашньому халаті, він ховався в кущах і не йшов додому, аж поки вона не забиралася геть. Останнім часом бідолашна вже не ходила майже нікуди.

До лікарні потрапила через бананову шкірку. Послизнулася на сходах, упала, поламала руку. Спершу подумала, що це кінець, що розбилася на смерть і більше не встане, але за деякий час таки підвелася, дочовгала до чиїхось дверей, подзвонила. Сусіди викликали «швидку», в лікарні наклали гіпс і залишили на деякий час. Це, може, й на краще — вдома вона б не вижила. Хоч тут і не дуже з нею носилися, але сяка-така лікарняна їжа все ж була, а їй більше нічого й не потрібно. З сусідками по палаті не спілкувалася. А вчора привезли новеньку, галасливу таку, енергійну жінку, що відмовилась зняти камуфляжну куртку. Можливо, у неї під сподом нічого не було. Так і спати в ній лягла.

Лідія Костянтинівна підвела голову. В палату зайшла парочка: високий худорлявий хлопець із дрібненькою гарненькою чорнявкою. Обоє молоді та симпатичні, як із обкладинки журналу. Вони обвели палату поглядами, підійшли до ліжка новенької, хлопець поправив подушку, дівчина щось поставила на тумбочку. Будити жінку, очевидно, не хотіли, постояли трохи, перешіптуючись, і пішли геть. Кивнули на прощання Лідії Костянтинівні, та вона їм не відповіла.

Була б жива Галинка, також до неї приходила б та подушку поправляла. Може, вона саме зараз їде в п’ятнадцятому вагоні й не має ключа… Як же потрапить додому? Але звідки їде? Може, з Феодосії чи Херсона? Ні, треба покласти край цим думкам. Вона не їде ані в п’ятнадцятому, ані в якомусь іншому вагоні, бо її нема. Взагалі нема, і вже ніколи більше не буде. Годі себе дурити. І Лідія Костянтинівна тихенько заплакала.

Розділ 5

Наступного ранку ми з Ромою прийшли провідати Лідію Дмитрівну і поспілкуватися з кимось із лікарів. Трималася Ромина мама мужньо. Найбільше її турбувало те, що втрачається дорогоцінний час. Осінь от-от стане золотою, планувалася робота на грядках і в саду, а вона тут вимушено відпочиває. Першим запитанням, коли вона побачила нас на порозі, було:

— Ну, як вам гарбузик?

— Клас, — сказав Рома, — вся електричка була в шоці…

— Ось бачиш, а ти не хотів, щоб я вирощувала гарбузи! Шкода, тато твій не дожив.

— Чого це не хотів? Я проти того, щоб ти по драбинах лазила. Краще б самі лише гарбузи й вирощувала — може, не зламала б ногу.

Я чудово знала, що відносно покійного татуся — то блеф. Ромин тато, живий та здоровий, мешкає і до сьогодні десь на Подолі. А Лідія Дмитрівна за все життя так і не звикла до думки, що її покинули напризволяще з маленькою дитиною. Спочатку вигадувала казки про померлого героя-батька малому Ромі, потім розповідала те саме мені. Я навіть у своєї подруги, психолога якось питала, що це все означає. Вона мені пояснила, що нічого страшного, Лідія Дмитрівна, мовляв, боїться, щоб я не подумала, що в них якась недолуга родина. А Рома на всі ті згадки про померлого татка не реагував ніяк.

— Ромо, я бачу, тобі все одно, що я вирощую. Може, й тобі, Віко, також байдуже? — захотіла трохи повередувати хвора.

— Ну, що ви, я, наприклад, дуже люблю гарбузи й мені зовсім не все одно, якої вони породи. Вибачте, якого вони класу… ні, якого сорту. До речі, що це за сорт, у нас всі питали? — з переляку я перейшла в наступ.

— Десь у мене записано, не буду брехати, не пам’ятаю. Потім знайду. А цим чоловікам вічно нічого не потрібно.

— Не звертайте уваги, насправді він пишається.

— А що ви з цим нашим врожаєм думаєте робити? — запитала вона.

Ми нічого не думали робити, ми все, що могли, вже зробили, але про це не будемо, неприємно навіть згадувати. Не роздумуючи довго, я сказала:

— У першу чергу — сік чавитимемо. А ще варення… — десь я чула про варення, це точно, не вигадала ж, таке вигадати неможливо.

— Варення? — Лідія Дмитрівна замислилась. Про варення вона не знала, й це було ганебно. Справжній удар. І що ж я таке бовкнула? Мені ж тепер доведеться таки зварити те варення. А якщо такого в природі не існує, що тоді?

— І ти маєш рецепт? — спитала Лідія Дмитрівна, пильно примружившись.

— Звичайно! — впевнено збрехала я. — Що там того рецепту? Цукор, вода, гарбуз — і готове.

— Не думаю, що так просто, не думаю. Цукор, вода і гарбуз — це ж каша, а не варення.

— Ну, там є деякі секрети, які не дають гарбузові перетворитися на кашу. От зварю і принесу вам скуштувати. Пробачте, я вже біжу, мушу бігти, — я втікала, бо далі розповідати побрехеньки не хотілося. Поклала на тумбочку принесений пакунок із халатом і всілякими необхідними дрібницями. Як же вона, бідолашна, без дзеркальця майже добу? Я б так не змогла.

Я чекала на Рому на лаві біля входу, розмірковуючи над тим, як же часто мене язик мій підводить. І хто мене тяг за нього? Тепер викручуйся. Рома не був таким песимістом — він запропонував поїхати й подивитися, чи не лежить наш гарбузик у кущах і досі. Про всяк випадок купили дорогою дешевенького ножа, щоб сумнівний скарб наш розрізати. Не котити ж асфальтом. Торбинками запаслися.

Місцевість, де ми чекали на мікроавтобус учора ввечері, та кущі, де залишили тачку з гарбузом, вдень мали доволі привабливий вигляд. Дива, проте, не сталося. Гарбуза в кущах не було, як і транспортного засобу, яким ми його возили. Неподалік на зупинці неохайна бабеля продавала нашого гарбузика, покраяного на скибочки. Жінка по-хазяйськи вмостилася на перекинутій тачці, розчепірила грубі ноги в кросівках. Статурою вона нагадувала борця сумо, якого я нещодавно бачила по телевізору. Помаранчеві півмісяці, на які перетворився наш гарбуз, вона тримала у величезному поліетиленовому мішку.

Хоч як прикро це було, ми з Ромою, звичайно, нізащо не змогли б довести, що це саме наш гарбуз і саме наша тачка. Спитали, по чім продає. Виявилося — зовсім не дешево. Ми взяли дві торбинки тих скибочок. Знічев’я спитали, звідки вона його привезла, адже покупці часом запитують, де виросло те, що вони збираються з’їсти. ...