Ґюнтер Ґрасс Моє сторіччя

На згадку про Якоба Зуля

1900

Я був там із року в рік, замінюючи — собою ж — самого себе. Не завжди на передовій, бо війна тривала без кінця, і такі, як я, намагалися уникати найгарячіших точок. Але на самому початку, коли ми воювали з китайцями, і у Бремергафені саме формувався наш батальйон, я стояв у першій шерензі, посередині. Добровольцями в батальйоні були майже всі, однак зі Штраубінґа зголосився лише я один, і це попри те, що ми зовсім недавно заручилися з Резі, моєю Терезою.

Коли ми підіймалися на палубу корабля, будівля Північнонімецького відділення Ллойда лишилася за нашими спинами, а в обличчя яскраво світило сонце. Перед нами з високого постаменту бадьоро промовляв кайзер і дивився кудись повз нас. Від сонця нас захищали зюйдвестки, так називали тоді нові капелюхи з широкими крисами. Ми виглядали просто шикарно. Кайзер мав на голові спеціальний шолом, на емблемі якого орел розправив крила на блакитному тлі. Кайзер говорив про важливість нашої місії та про жорстокість ворога. Його промова захоплювала. Він казав: «Коли ви опинитеся на полі бою, пам’ятайте: нікого не жаліти, полонених не брати…» Потім він згадав про короля Аттилу та про його гунів. Хоча гуни поводилися досить таки бридко й жорстоко, він похвалив їх. За це потім наші соціалісти опублікували в пресі злостиві «Листи гунів» та безбожно знущалися над цією промовою кайзера. Насамкінець кайзер наказав нам: «Раз і назавжди відкрийте шлях культурі!» Ми тричі прокричали: «Ура!»

Я народився у Нижній Баварії, тому страшенно мучився під час тієї довгої морської подорожі. Коли ми врешті прибули до Тяньцзіня, усі вже були там: британці, американці, росіяни, навіть справжні японці й окремі крихітні підрозділи з маленьких країн. Британці насправді виявилися індусами. На початку нас було небагато, але, на щастя, ми мали новенькі п’ятисантиметрові швидкострільні гармати від Круппа. Американці ж тоді випробовували свої кулемети «Максим» — слід визнати, що це справді диявольські штуки. Так ми швиденько завоювали Пекін. Не встигли ми зайти в місто, як усе вже скінчилося, і це було навіть трохи прикро. Однак деякі «боксери» не могли на цьому зупинитися. Їх назвали так, бо вони створили таємне товариство «Татахуай», у приблизному перекладі — «кулачні бійці». Тому британці, а потім і всі інші заговорили про бунт «боксерів». «Боксери» ненавиділи іноземців, бо ті заповзялися збувати китайцям усіляку отруту. Приміром, британці продавали їм опіум. Ось як ми виконали наказ кайзера: полонених не брати.

Задля порядку «боксерів» зібрали на площі Тяньаньмень біля Небесних воріт, якраз під муром, що відділяв поселення маньчжурів від інших мешканців Пекіна. Їх зв’язували між собою за коси, і це виглядало дивно. Потім їх збирали групами й розстрілювали, або ж відрубували голови по одному. Але про ці жахіття я не писав своїй нареченій ні слова, лише про «столітні яйця», що їх закопували в землю на довгі десятиріччя перед тим як з’їсти, і про парові кнедлики по-китайськи. Британці та ми, німці, віддавали перевагу швидким розстрілам, тоді як японці розтягували процедуру страти, зберігаючи вірність своїй давній традиції відрубування голів. Самі ж «боксери» воліли розстріли, бо не хотіли з’являтися в пеклі з власною головою під пахвою. Більше вони нічого не боялися. Я навіть бачив одного, який перед самим розстрілом жадібно їв вимочене в сиропі рисове тістечко.

На площі Тяньаньмень віяв вітер з пустелі і здіймав жовту пилюку. Все було жовтим, ми також. Про це я написав моїй нареченій і насипав у конверт трохи того піску. А на площі, в пилюці, лежали цілі гори китайських кіс, бо перед тим як відрубувати голови «боксерам» — таким же молодим пацанам, як і ми, — японці відрізали їм ті коси. Одну я взяв собі й надіслав додому як сувенір. Згодом, після повернення додому, я чіпляв цю косу на себе під час карнавалу — для забави, аж поки моя наречена не спалила її. «Такі речі приносять нещастя в дім», — сказала Резі за два дні до нашого весілля.

Але це вже зовсім інша історія.

1901

Хто шукає, той знаходить. Я порпався у старому мотлосі відколи себе пам’ятаю. У крамниці на площі Шаміссо, чорно-біла вивіска якої обіцяла антикваріат, але по-справжньому цінні речі можна було знайти лише на самому дні, під горами різного непотребу — там іноді траплялися й курйозні знахідки, які збуджували мою цікавість, — десь у кінці п’ятдесятих я знайшов перев’язані стрічками поштові листівки із зображеннями Мечеті, Храму Гробу Господнього та Стіни Плачу. Штемпелі на марках свідчили, що листівки відправили в січні сорок п’ятого з Єрусалима якомусь докторові Бенну в Берлін, але пошті в останні місяці війни не вдалося знайти адресата у розбомбленому місті. Яке щастя, що крамничка Куртхена Мюленгаупта у берлінському районі Кройцберґ дала їм притулок.

Текст, густо розмальований між рядками фігурками чоловічків та хвостами комет, прочитати було непросто; там писалося приблизно таке: «Ох і часи ж настали! Все перевернулося з ніг на голову! Сьогодні, найсправжнісінького першого березня, коли щойно розквітле століття ще ледь тримається на кволих ногах і гордо випинає свою одиницю, а ти, мій варваре й тигре, десь у далеких джунглях жадібно полюєш на свіже м’ясо, мій батько Шюлер узяв мене за руку своєю рукою Тіля Уленшпіґеля, щоб разом із моїм скляним серцем здійснити мою першу подорож канатною дорогою від Бармена до Ельберфельда над чорними водами Вуппера! Це сталевий дракон, який звивається на своїй тисячі ніг понад річкою, воду якої біблійні праведники за скромну винагороду пофарбували, зливаючи туди своє чорнило. І вагонетка летить у повітрі з безперервним гуркотом, тоді як дракон крокує на монументальних, схожих на колони, ногах. Чи міг би ти, о мій любий Ґізельгере, чиї найсолодші уста дозволили мені випити стільки щастя, так само проплисти у повітрі разом зі мною, твоєю Суламітою, — а може, мені слід стати принцом Йосифом? — чи міг би ти пролетіти зі мною понад Стіксом, рікою мертвих, яка нічим не відрізняється від Вуппера, аж поки ми, навіки юні, не згоримо у спільному падінні? Але ні, я врятована, я на Святій Землі, і належу тепер Месії, а ти загубився, ти покинув мене, ти — зрадник із незворушним обличчям, ти — варвар, ось ти хто. Я кричу від болю! А чи бачиш ти чорного лебедя над чорною річкою Вуппер? Чи чуєш ти мій плач, який лунає під мінорно настроєний синій рояль?.. Але тут ми маємо виходити, — так каже тато Шюлер до своєї Ельзи. На землі я завжди була для нього чемною дитиною».

Тепер уже, ясна річ, давно відомо, що Ельза Шюлер давно не була дитиною того дня, коли урочисто відкрили для публічного доступу першу частину канатної дороги над Вупперталем, завдовжки чотири з половиною кілометри, — на той момент Ельзі вже виповнилося добрих тридцять років, вона була одружена з Бертольдом Ласкером і мала дворічного сина, але її вік завжди корився її бажанням, і тому надіслані незадовго до її смерті, обліплені марками й адресовані докторові Бенну три звістки від неї з Єрусалима справді знали про неї все найкраще.

Я не вагався, заплатив за перев’язані стрічками листівки так звану «ціну справжнього шанувальника», і Куртхен Мюленгаупт, антикварна крамниця якого завжди була особливим місцем, утаємничено підморгнув мені.

1902

Це стало для Любека невеличкою подією, коли я, тоді ще гімназист, купив собі першого солом’яного бриля спеціально для прогулянок уздовж берега Траве, або до воріт Мюлентор. Не м’якого фетрового капелюха, не котелка, а плаского блискучого солом’яного бриля кольору жовтцю, — ці капелюхи лише нещодавно ввійшли в моду, і їх або по-аристократичному називали «канотьє», або по-простацькому — «циркулярка». Дами також уже носили прикрашені стрічками солом’яні капелюшки, хоча все ще продовжували шнурувати на собі корсети з китового вуса, і їм ще довго доведеться відвикати від цього, — на той час лише окремі з них зважувалися прогулятися перед Катарінеумом у новомодних прозорих сукнях без корсетів, чим провокували нас, старшокласників, і ми дражнили їх.

Тоді було чимало новинок. Приміром, Німецька пошта випустила марки, на яких був зображений закутий у лицарські обладунки бюст богині Германії в профіль. А оскільки всі розмови тоді велися переважно про науково-технічний прогрес, багато власників солом’яних брилів із нетерпінням та цікавістю чекали майбутнього.

Моєму солом’яному капелюхові випало дещо пережити. Я зсунув його на потилицю, коли вперше дивився на цепелін. У кав’ярні «Нідереґґер» я поклав його поряд зі свіженьким, ще теплим примірником «Будденброків», книгою, яка мала сильний вплив на бюргерську свідомість того часу. Згодом, уже студентом, я прогулював свій капелюх у нещодавно відкритому зоопарку Гаґенбека, де він разом зі мною бачив мавп і верблюдів, що вільно походжали доріжками; верблюди поглядали на мій брилик зверхньо, а мавпи — із заздрістю.

Я випадково взяв чужого капелюха у залі для фехтування, а потім забув у кав’ярні «Альстерпавільйон». Чимало капелюхів постраждали, вбираючи піт своїх власників перед іспитами. Один солом’яний бриль мінявся на інший, і я хвацько або недбало знімав його перед дамами. Потім я почав носити капелюхи зсунутими набік, як Бастер Кітон у німих фільмах; різниця була хіба в тому, що я не відчував смертельного смутку, а радше навпаки, був готовий розреготатися з найменшого приводу, — тож в університеті міста Ґьоттінґен, який я закінчив після другого іспиту вже з окулярами на носі, я вже був більш схожим на Гарольда Ллойда, що через багато років висітиме в своєму солом’яному брилі на годинниковій стрілці вежі, як у кіно, кумедно перебираючи ногами.

Опинившись знову в Гамбурзі, я став одним із носіїв солом’яних головних уборів, які зібралися в натовпі під час церемонії посвячення тунелю через Ельбу. Від Гандельсконтори до Шпайхершадта, від суду до адвокатського бюро ми поспішали в своїх «циркулярках» і махали ними, коли найбільший у світі корабель, північноатлантичний швидкісний пароплав «Імператор», виплив із гавані в своє перше плавання.

Нагода помахати капелюхом випадала доволі часто. А потім, коли я гуляв берегом Ельби біля Бланкензеє попідруки з донькою священика (вона потім вийшла заміж за ветеринара), — уже не пригадую, коли саме це було — навесні чи восени, — різкий порив вітру вкрав цю легку, мов пір’їнка, прикрасу моєї голови. Капелюх покотився, а потім поплив, наче вітрильник. Я побіг за ним, але марно. Я із розпачем дивився, як він пливе за течією, і Елізабет, моїй тодішній коханій, ніяк не вдавалося втішити мене, хоч як вона старалася.

Уже аж коли я став референдарем, а потім асесором, я зміг дозволити собі брилі кращої якості, з фірмовою биркою на стрічці. Ці капелюхи все ще були модними, аж поки одного дня наприкінці літа кількатисячні натовпи чоловіків у солом’яних крисах не вийшли на вулиці великих та малих міст, — я тоді теж стояв у такому натовпі в центрі Шверина, біля приміщення Верховного суду, поряд із жандармом, який посеред вулиці зачитував імператорський указ про оголошення воєнного стану. Тоді сотні «циркулярок» злетіли в повітря, а їхні власники миттю звільнилися від нудного цивільного життя й добровільно поміняли — дехто з них назавжди — свої блискучі солом’яні капелюхи кольору жовтцю на польові каски кольору хакі, які ще називали «пікельгаубе».

1903

На Трійцю, приблизно пів на п’яту, була фінальна гра.

Ми, мешканці Лейпциґа, сіли в нічний потяг: одинадцятеро наших гравців, троє запасних, тренер команди та двоє чоловіків із керівництва клубу. Який там спальний вагон! Ясно, що всі, і я також, їхали третім класом, нам і так ледве вдалося назбирати гроші на дорогу. Але наші футболісти без жодного кривого слова вляглися на тверді лавки і відразу ж за Ульценом дружно захропіли.

В Альтоні ми вийшли у досить-таки пом’ятому одязі, але повні сил. Як і всюди, тут на нас чекало звичайне футбольне поле для тренування, через яке навіть пролягала посипана гравієм доріжка. Жодні протести тут би не допомогли. Пан Бер був із футбольної команди «Альтона 93», а тому міг об’єктивно судити наш матч; він уже розкреслив піщане, але загалом бездоганно рівне футбольне поле, обгородив його грубим шнуром, а лінію посередині власноруч позначив стружкою.

Наші супротивники, хлопці з Праги, завдячували своїм приїздом сюди неуважності керівництва клубу в Карлсруе, яке повелося на примітивний трюк і, повіривши у брехливу телеграму, не поїхало разом зі своєю командою на відбірковий чемпіонат до Саксонії. Тож Німецька футбольна спілка оперативно відреагувала на ситуацію — і послала зіграти у фіналі команду з Праги. Це, до речі, був перший фінал, який справді відбувся, до того ж у гарну погоду, тож пан Бер зміг зібрати з приблизно двох тисяч глядачів чималеньку суму за вхідні квитки; гроші він поклав до бляшаної скриньки. Однак навіть цих майже п’ятисот марок не вистачило на всі витрати.

Перед самісіньким початком сталася катастрофа: вже от-от мав пролунати свисток, аж тут з’ясувалося, що немає м’яча. Пражани запротестували. Але глядачі не дратувалися, а реготали. Коли ж шкіряна куля врешті з’явилася на середній лінії, з глядацьких трибун почулися гучні крики радості. Починати випало нашим супротивникам, вітер і сонце були в них за спиною. І вже незабаром вони опинилися просто перед нашими ворітьми; штрафний зліва — і нашому довжелезному воротареві Райдту лише дивом удалося врятувати «Лейпциґ» від першого голу. Ми тримали оборону, але подачі з правого боку були жорсткими. Пражани мали надійного воротаря Піка. Потім перед нашим штрафним майданчиком зчинилася бійка, і нам забили перший гол, — і ми змогли вирівняти рахунок аж у кінці першого тайму, перед самою перервою, після цілої серії відчайдушних контратак.

У другому таймі команди помінялися місцями, і нас уже неможливо було зупинити. Менш ніж за п’ять хвилин Стані та Різо вдалося тричі влучити у ворота, вже після того, як Фрідріх забив наш другий гол, а Стані — перший. І хоча пражани забили ще один — коли ми трохи послабили оборону, — але, як то кажуть, уже було пізно, і наш тріумф не знав меж. Нас не зміг зупинити навіть меткий півзахисник Робічек, який постійно фолив нашого Стані. Після того, як суддя Бер дав попередження Робі за нечесну гру, Різо, вже перед фінальним свистком, забив сьомий гол.

Пражани, яких так сильно хвалили, всіх розчарували, особливо їхні нападники. Забагато задніх передач, занадто мало активності на штрафному майданчику. Потім усі говорили, що Стані та Різо були героями дня. Але це неправда. Вся команда грала чітко, мов одна людина, хоча Бруно Станішевський, якого ми називали Стані, вже тоді дав нам відчути, наскільки важливими стануть у майбутньому польські гравці для німецького футболу. Й оскільки я ще довго був у складі керівництва нашого клубу, а в останні роки відповідав за касу і часто бував на виїзних матчах, де не раз бачив Фріца Щепана та його зятя Ернста Куцорру, які застосовували знамениту тактику, що принесла найбільші тріумфи команді «Шальке», так званий «шалькер крайзель»^[1], тож можу цілком переконано заявити: починаючи з чемпіонату в Альтоні, справи німецького футболу пішли вгору не в останню чергу завдяки завзяттю у грі онімечених поляків, які були особливо небезпечні для воріт суперника.

Однак повернімося до Альтони: це була хороша, хоча й не видатна гра. Але вже тоді, коли спортивний клуб «Лейпциґ» був однозначним та безсумнівним німецьким чемпіоном, не один журналіст намагався розігріти свою юшку на кухні легенд. У кожному разі, поширилася чутка, що пражани провели всю ніч перед грою на Ріппербані в Сан Паулі^[2], у тамтешніх знаменитих борделях, тому були такими млявими на полі, особливо в другому таймі та в нападі. І ця чутка використовувалась як їхнє виправдання за програш. Але пан Бер, який, як відомо, був чесним суддею і нікому не підсуджував, власноручно написав мені: «Перемогли найкращі!»

1904

— У нас, у Герне, все починалося ще перед Різдвом…

— Це Гуґо Стіннес^[3] і його шахти…

— Але у Гарпенера на копальнях теж тільки й ждуть, щоб якась вагонетка була не зовсім повна, або якщо там хоч трохи нечистого вугілля — враз обнулюють…

— Та ще й штраф…

— Все так, пане раднику. Але щоб наші мирні шахтарі застрайкували, то вже точно не просто так. Видно, та зараза від хробаків, про яку казали, нібито вона зовсім не небезпечна, і правління шахт теж так казало, а ця зараза таки розійшлася всюди, і від неї померла як мінімум п’ята частина шахтарів…

— Якщо би мене хто спитав, то я думаю, що від цих хробаків навіть коні здохли…

— Та ну вас, цю болячку нам занесли пшеки…

— Але страйкують усі, навіть польські шахтарі, а ви ж, пане раднику, самі знаєте, як їх легко заспокоїти…

— Шнапсом!

— Та годі! А хто тут не п’є?…

— Ну, що б там не було, а страйком вимагає дотримуватися Берлінського мирного протоколу вісімдесят дев’ятого і ввести нормальну восьмигодинну зміну…

— Такого нема ніде!

— Всюди робочий час продовжують, а не скорочують…

— У нас, у Герне, зміни по десять годин…

— Якщо би мене хто спитав, то останнім часом все ж таки дуже часто обнулюють вагонетки, ну дуже часто…

— Зараз страйкують уже майже шістдесят шахт…

— А ще знову почали складати чорні списки…

— А у Везелі стоїть 57-й піхотний полк, озброєний і в повній бойовій…

— Брехня це все! Ніде нема військових, тільки жандарми…

— Але в нас, у Герне, вони озброїли гірських службовців, таких, як ви, палицями, наказали їм почепити пов’язки на рукави — і тепер вони як поліція…

— На них кажуть «пінкертони», бо американець Пінкертон першим до такого додумався…

— І от тепер усюди загальний страйк, а Гуґо Стіннес закриває свої шахти…

— А в Росії вже майже почалася революція…

— А в Берліні товариш Лібкнехт…

— Але там відразу ввели війська — і все придушили…

— Як на південному заході: там наші хлопці скоренько розібралися з готтентотами…

— Ну що там не кажіть, але двісті шахт страйкують…

— Порахували, що то вісімдесят п’ять відсотків…

— Але поки що все дуже тихо, спокійно, пане раднику, бо навіть начальство на шахтах…

— Не так, як у Росії, де все це перетворилося на революцію…

— І тому, товариші, ми у Герне першими почали боротися зі штрейкбрехерами…

— Але Стіннес досі не поступився, тож можна чекати погіршення…

— У Росії вже воєнний стан…

— Зате наші хлопці вигнали всіх цих гереро та інших готтентотів подалі в пустелю…

— Ну, що б там не було, а Лібкнехт назвав робітників у Петербурзі і нас тут героями пролетаріату…

— Але з японцями росіяни так скоро не дадуть раду…

— А у нас, у Герне, вони таки стріляли…

— Але тільки в повітря…

— Ну не знаю, всі розбіглися…

— Від воріт шахти і через площу…

— Ні, пане раднику, ніяких військових, тільки поліція…

— Але ми все одно побігли…

— Треба забиратися звідси, — сказав я Антону…

1905

Ще мій батько працював для однієї пароплавної компанії з Бремена — у Танжері, Касабланці та Марракеші; було це задовго до першої марокканської кризи. Цьому вічно зайнятому чоловікові псувала всі карти політика, а особливо канцлер Бюлов, який був при владі десь далеко. Я, його син, ледь стримував від банкрутства наш торговий дім, намагався якось дати раду з французькими та іспанськими конкурентами та без особливого натхнення провадив повсякденні комерційні оборудки із шафраном, фігами, фініками та кокосовими горіхами. За будь-якої нагоди я радо тікав із контори до чайної, або й просто тинявся задля розваги по базарах, і не сприймав серйозно розмови про кризу, які постійно велися вдома та в клубі. Так само я спостерігав і за спонтанним візитом кайзера до султана, спостерігав на відстані й ніби крізь іронічний монокль, хоча Абд Аль Азіз як ніхто вмів правильно реагувати навіть на незапланований офіційний візит: він перетворював його на захопливу виставу, оточував високого гостя колоритними лейб-гвардійцями та англійськими спецагентами, однак потай дбав і про те, щоб не втратити дружбу та протекторат Франції.

Прибуття кайзера було імпозантним навіть попри неприємний епізод під час висадки, над яким чимало іронізували, адже баркас разом із сувереном мало не перекинувся. Кайзер в’їхав до Танжера на позиченому жеребці, впевнено тримаючись у сідлі, хоча кінь поводився досить нервово. Вдалося викликати навіть радісні крики натовпу. А його шолом, який пускав сонячні зайчики, всі захоплено розглядали вже за власним бажанням.

Згодом у чайних та клубах ходили по руках карикатури, на яких прикрашений орлом шолом, без чітко виражених рис обличчя під ним, вів жвавий діалог із величними вусами цісаря. До того ж митцеві вдалося — ні, ні, цим негідником був не я, а художник, якого я знав ще з Бремена і який походив із мистецької публіки Ворпсведе^[4], — отож, він примудрився так намалювати головний убір і закручені вуса цісаря на тлі марокканських «куліс», що бані мечетей та їхні мінарети чудово доповнювали вістря та заокруглення щедро прикрашеного шолома.

Окрім стривожених депеш, цей демонстративний виступ нічого не дав. Поки його величність виголошував натхненні промови, Франція з Англією домовилися й вирішили долю Єгипту та Марокко. Особисто мені все це й раніше здавалося сміховинним. І таким же несерйозним здалося мені через шість років прибуття нашого озброєного гарматами корабля «Пантера» до Агадира. Ясна річ, це спровокувало театральні грім та блискавку. Але в пам’яті збереглося лише враження від шолома кайзера, який ефектно поблискував на сонці. Місцеві майстри старанно скопіювали його й виставили на продаж на кожному базарі. І мініатюрні, і велетенські прусські шоломи пікельгаубе — як сувеніри, так і для практичного використання — в ролі плювальниць, — можна було придбати на базарах Танжера і Марракеша ще довго, у кожному разі довше, ніж протримався тут наш експорт-імпорт; особисто я ще досі користуюся таким шоломом, вістря якого встромлене в ящик із піском.

Але в мого батька, що мав здатність бачити майбутнє в чорних фарбах, і то не лише в комерційних справах, а й щодо власного сина — він не зовсім безпідставно називав його непутящим, — тож у мого батька найсмішніші мої витівки викликали не скорочення м’яза, який відповідає за усмішку, а ставали черговим приводом стурбовано вигукнути, і не тільки за столом: «Нас оточують! Британці й французи об’єдналися з росіянами і оточують нас!» А іноді він заспокоював нас продовженням фрази: «Хоча наш кайзер уміє махати шаблею, але справжню політику роблять інші».

1906

Мене називають капітаном Сіріусом. А вигадав мене сер на ім’я Артур Конан Дойл, всесвітньо відомий автор історій про Шерлока Холмса, в яких до криміналістики застосовується суворий науковий підхід. А ніби між іншим письменник намагався попередити острівну Англію про небезпеку, опублікувавши через вісім років після того, як наш перший вартий уваги підводний човен був спущений на воду, оповідання під назвою «Danger!» («Небезпека!»), яке 1915 року, коли війна вже йшла повним ходом, вийшло в німецькому перекладі під назвою «Війна підводних човнів, або Як капітан Сіріус поставив на коліна Англію»; до кінця війни оповідання перевидавали вісімнадцять разів, але потім, на жаль, забули.

У цій далекоглядній книжечці мені в ролі капітана Сіріуса вдалося переконати короля Норландії, під якою автор мав на увазі наш рейх, у тому, що існує хоча й ризикована, але цілком реальна можливість за допомогою лише вісьмох підводних човнів — бо більше у нас не було — відрізати Англію від усіх шляхів постачання харчів і таким чином заморити голодом. Наші човни називалися: «Альфа», «Бета», «Гама», «Тета», «Дельта», «Іпсилон», «Йота» і «Капа». Останній човен, на жаль, безслідно зник у Ла-Манші під час цієї загалом успішної операції. Я був капітаном «Йоти» й очолював усю флотилію. Перших успіхів ми добилися вже в гирлі Темзи, неподалік острова Шірнесс: кількома влучними пострілами з торпед я потопив спершу «Адель», яка везла баранину з Нової Зеландії, відразу за нею — «Молдавію», власність східного судноплавства, а тоді ще й «Куско» (два останні кораблі були навантажені зерном). Після наступних перемог нашої флотилії та окремих човнів, які старанно топили судна вздовж берегів Англії, аж до Ірландського моря, почали різко зростати ціни спершу в Лондоні, а потім на всьому острові: буханка хліба, що коштувала п’ять пенсів, тепер продавалася за півтора шилінга. Систематична блокада всіх важливих портів прискорила це зростання і викликала голод по всій країні. Населення потерпало від голоду й агресивно протестувало проти уряду. Біржу, цю святиню імперії, брали штурмом. Аристократи й усі, хто міг собі це дозволити, тікали до Ірландії, де принаймні картоплі було вдосталь. Врешті-решт горда Англія змушена була підписати принизливий мир із Норландією.

У другій частині цієї книги фахівці з морської справи та інші спеціалісти підтверджують опубліковане письменником Конаном Дойлом попередження про небезпечність підводних човнів. Один відставний віце-адмірал радив зробити так, як колись Йосиф у Єгипті: побудувати всюди в Англії зерносховища і захищати продукцію місцевого сільського господарства за допомогою мита.

Неодноразово звучали вимоги терміново покінчити з догматичним острівним способом мислення і нарешті збудувати тунель до Франції. Інший віце-адмірал пропонував запровадити супровід торгових суден військовим конвоєм та обладнати швидкохідні військові кораблі всім необхідним для того, щоб вони могли займатися полюванням на підводні човни. Це були дуже розумні поради, слушність яких, на жаль, підтвердилася згодом, під час реальних воєнних дій. Особисто я міг би додати чимало від себе стосовно дії глибинних бомб.

На жаль, сер Артур, який вигадав мене, забув повідомити, що 4 серпня 1906 року, коли на корабельні «Германія» в цілковитій таємниці будівельний кран опустив на воду нашу першу більш-менш пристойну субмарину, я, ще зовсім юний лейтенант, перебував у Кілі. До того моменту я був другим офіцером на торпедному човні, і от добровільно зголосився взяти участь у випробуваннях нашої ще не дуже добре розвиненої підводної зброї. Отже, я став членом команди й уперше побачив на власні очі, як наш «U 1» занурився на глибину тридцять метрів і самостійно виплив у відкрите море. До цього слід додати, що фірма «Крупп» ще раніше скористалася кресленнями одного іспанського інженера й почала будівництво тринадцятиметрового підводного човна, який міг розвивати швидкість до п’яти з половиною вузлів. «Форель» навіть привернула увагу цісаря. Принц Генріх особисто взяв участь в одному із занурень цього човна. На жаль, Міністерство військово-морських сил пригальмувало вдосконалення «Форелі». До того ж постійно виникали труднощі з дизельним двигуном. Але після того як, із річним запізненням, «U 1» все ж було опущено на воду в Екенфьорде, процес уже неможливо було стримати, попри те що «Форель», разом із наступною моделлю — тридцятидев’ятиметровим човном «Камбала», оснащеним трьома торпедами, продали Росії. Соромно зізнаватися, але мене відрядили на урочисту передачу цих субмарин. Із Санкт-Петербурґа спеціально приїхали православні попи, щоб освятити судна, ретельно побризкали їх в усіх закутках свяченою водою. Після тривалої й непростої переправи ці човни нарешті привезли до Владивостока й опустили на воду, однак використовувати їх у бойових діях проти Японії було вже надто пізно.

Але моя мрія таки здійснилася. Попри свою, підтверджену незліченними історіями інтуїцію детектива, Конан Дойль не міг підозрювати, скільки юних німецьких хлопців, схожих на мене, намріють собі, як будуть миттєво занурюватися під воду, а потім дивитимуться в далечінь через перископ за тим, як наближається повільний, але вже взятий на приціл танкер, як згодом звучатиме команда: «Торпеди в бій!», снаряди летітимуть точно в ціль під захоплені вигуки товаришів, членів команди поєднуватиме міцна чоловіча дружба, а повернення додому буде радісним та оздобленим барвистими прапорцями. І я — той, хто був при цьому від самого початку, а тепер уже належить літературі — не міг навіть припустити, що десятки тисяч наших хлопців так ніколи більше й не випірнуть зі своєї підводної мрії.

На жаль, завдяки попередженню сера Артура, наша повторна спроба поставити Англію на коліна зазнала невдачі. Стільки загиблих… Але капітан Сіріус був приречений пережити всі занурення.

1907

У кінці листопада згорів наш завод грамплатівок на Целлер-шосе. Просто катастрофа, інакше не скажеш. А до того все було чудово. Присягаюся вам: ми випускали по тридцять тисяч платівок щодня. Їх у нас просто виривали з руками. А обороти нашого виробництва грамофонного асортименту за рік сягали дванадцяти мільйонів марок. Особливо добре продавалися платівки, записані з обох боків, ми випускали їх у Ганновері уже понад два роки. Такі тоді робили хіба в Америці. Багато військових шлягерів. Мало музики, що задовольняла би вишукані смаки. Але врешті Раппапорт, тобто ваш скромний слуга, зміг умовити записатися Неллі Мельбу, ту саму, яку ще називали «великою Мельбою». Спершу вона була проти, як і Шаляпін — той мав якийсь просто язичницький страх перед новітніми технологіями, він називав їх «чортовим начинням» і боявся втратити через це свій м’який бас. Йозеф Берлінер разом із братом Емілем ще в кінці минулого століття заснували у Ганновері студію «Німецький грамофон», потім перенесли її до Берліна, ризикнувши двадцятьма тисячами марок статутного фонду. Так от, Йозеф Берлінер одного ранку сказав мені: «Збирай речі, Раппапорте, і гайда до Москви. Як собі хочеш, але мусиш привезти сюди Шаляпіна».

Чесне слово! Так усе й було. Я сів у найближчий потяг, не гаючи часу на збори, лише захопив із собою наші перші патефонні платівки із записами Неллі Мельби — для подарунків. Що то була за подорож! Ви знаєте ресторан «Яр»? Він чудовий! Ціла ніч в окремому кабінеті. Спершу ми пили тільки горілку зі склянок для води, аж поки Федір не перехрестився і не почав співати. Ні, не сценічну арію з «Бориса Годунова», а всі ці побожні пісні, що їх ченці затягують своїми бездонними глибокими басами. Потім ми перейшли до шампанського. А вже аж під ранок він підписав угоду, при цьому плакав і продовжував хреститися. Я кульгаю від народження, мабуть, тому, коли і я поставив свій підпис під угодою, йому здалося, що я — це сам чорт. А погодився він підписати лише тому, що ми вже мали договір зі знаменитим тенором Собіновим, і я показав Шаляпіну цей документ як зразок. Відтоді Шаляпін став нашою першою справжньою зіркою на платівках.

Уже потім були вони всі: Лео Слезак і Алессандро Морескі, якого ми записали як останнього кастрата. А тоді — неймовірно, але факт — у «Готелі ді Мілано», поверхом вище над кімнатою, де помер Верді, мені вдалося створити перші платівки з Енріко Карузо, аж десять арій. Ясна річ, з ексклюзивними контрактами. Незабаром ми мали угоди з Аделіною Патті й усією рештою. Ми продавали платівки в усі можливі країни. Нашими постійними клієнтами були англійський та іспанський королівський дім. А щодо паризької садиби Ротшильдів, то панові Раппапорту навіть удалося, завдяки певним махінаціям, витіснити звідти американських постачальників. Однак мені як продавцеві платівок було очевидно, що ми не можемо робити ставку тільки на ексклюзивність, бо справжні заробітки починаються лише на масовому ринку, а отже, нам необхідна децентралізація, щоб наші нові заводи у Барселоні, Відні та — Богом клянуся, чиста правда! — Калькутті могли закріпити наші позиції на світовому ринку. Тому пожежа у Ганновері й не стала для нас крахом. Хоча й глибоко засмутила, бо ж ми разом із братами Берлінерами починали із малесенької фірми на Целлер-шосе. І хоча вони обидва були геніями, а я — лише скромним продавцем платівок, але Раппапорт завжди знав: разом із платівкою і грамофоном світ винайшов себе наново. Та, попри все, Шаляпін продовжував довго хреститися перед кожним записом.

1908

У нашій родині віддавна так було: батько завжди бере сина із собою. Ще мій дідусь, який працював на залізниці, а крім того, був членом профспілки, брав із собою свого нащадка, коли Вільгельм Лібкнехт виголошував промову на Газенгайде. І мій тато, який теж працював на залізниці, а до того ж був ще й членом соціалістичної партії, коли за часів правління Бісмарка були заборонені великі страйки, змусив мене назавжди запам’ятати пророчу фразу: «Анексія Ельзасу та Лотарингії не принесе нам миру, а тільки війну!»

Він брав із собою мене, дев’яти- чи десятирічного хлопця, коли син Вільгельма, товариш Карл Лібкнехт, виголошував промову десь проти неба, або, якщо зібрання забороняли, то в прокуреній кнайпі. Він возив мене аж до Шпандау, коли Лібкнехт балотувався там на вибори. А дев’ятсот п’ятого я поїхав із ним потягом аж до Лейпциґа, — бо йому як машиністові локомотива давали безплатні квитки, а в лейпцизькій кнайпі «Фельзенкеллер» у Плаґвіці виступав Карл Лібкнехт. Це була промова про загальний страйк гірників у Рурському регіоні, і про це тоді писали всі газети. Але він говорив не лише про гірників і агітував не тільки проти прусських землевласників та фабрикантів, а насамперед пророчо висловився про загальний страйк як майбутній засіб боротьби пролетарських мас. Він говорив вільно, завжди знаходив правильні слова. І ось, не встигли ми отямитися, а він уже дійшов до російської революції та скропленого кров’ю царизму.

Час від часу було чутно оплески. А в кінці всі присутні — мій батько казав, що там було понад дві тисячі людей — проголосували за резолюцію, в якій солідаризувалися з героїчними шахтарями Рурського регіону та з революціонерами Росії.

Можливо, що в тій кнайпі зібралися й усі три тисячі людей. Я бачив більше за мого тата, бо він посадив мене на плечі, як робив ще його тато, коли Вільгельм Лібкнехт чи товариш Бебель говорили про становище робітничого класу. Так у нас у сім’ї було віддавна. У кожному разі, я ще зеленим пацаном товариша Лібкнехта не лише чув, а й бачив із, так би мовити, висоти своєї позиції. Він був справжнім оратором для великих зібрань. Він завжди знав, що треба сказати. Особливо він любив агітувати молодь. Я своїми вухами чув, як він кричав понад головами тисяч людей, які зібралися тут: «За ким молодь, за тим і військо!» І це теж була пророча фраза. А коли він вигукнув: «Мілітаризм — це жорстокий виконавець і криваво-залізний мур капіталізму!», я по-справжньому злякався, сидячи на плечах свого тата.

Досі пам’ятаю, якого страху він нагнав на мене своїми словами про внутрішнього ворога, що з ним треба боротися. Можливо, саме через це мені раптово закортіло до вбиральні — і я почав совгатися туди-сюди. Але мій тато захоплено слухав і не зауважив моєї нужди. Тоді я більше не зміг утриматися на своєму високому місці. І от року тисяча дев’ятсот сьомого сталося так, що я надзюрив своєму таткові просто на рамена, намочивши, звісно ж, і свої штанці на шлейках. Невдовзі після цього товариша Лібкнехта ув’язнили, і він просидів за ґратами у фортеці Ґлатца увесь тисяча дев’ятсот восьмий чи навіть довше, бо Верховний суд звинуватив його в антивоєнній агітації.

А в той момент, коли я від безвиході намочив батькові спину, він, не дочекавшись кінця маніфестації й не зважаючи навіть на те, що товариш Лібкнехт продовжував агітувати молодь, зняв мене зі своїх плечей і так відлупцював, що я ще кілька днів не міг сісти. І саме тому, можливо, навіть тільки тому, коли врешті війна таки почалася, я побіг до військкомату й записався добровольцем, і згодом навіть отримав відзнаку за мужність, був двічі поранений — раз під Аррасом і раз під Верденом, дослужився до унтер-офіцера, хоча протягом усього цього часу, навіть тоді, коли очолював бойову роту у Фландрії, я точно знав, що товариш Лібкнехт, якого якісь хлопці з Добровольчого батальйону згодом застрелили разом із товаришкою Розою, причому одне з тіл викинули в канал, сто разів мав рацію, коли агітував молодь.

1909

Оскільки до лікарні «Урбан» я щодня їздив на ровері, та й загалом вважався велоентузіастом, доктор Вілльнер призначив мене своїм асистентом під час шестиденного пробігу на зимовому велодромі біля зоопарку — до речі, то був не лише перший у Берліні й усій Німеччині такий велопробіг, а й перший у Європі. Ці тортури були знайомі тоді хіба що американцям, бо тамтешня публіка взагалі полюбляє все колосальне. Тож не дивно, що фаворитами вважалися переможці велопробігу минулого сезону в Нью-Йорку Флойд МакФарланд і Джиммі Моран. Шкода лише, що німецький велосипедист Рютт, який за два роки до того разом зі своїм голландським колегою Столом виграв американські перегони, не приїхав тоді до Берліна. Він був дезертиром, за що отримав вирок суду, тож не міг в’їхати на батьківщину, бо його відразу ж покарали б. Але Стол, вродливий юнак, звісно ж, узяв участь у змаганнях і дуже швидко став улюбленцем публіки. Ясна річ, я вірив у Робла, Штельбрінка та нашого велосипедного аса Віллі Арендта і сподівався, що вони якнайкраще представлять німецькі кольори.

Доктор Вілльнер керував медичним пунктом шестиденного велопробігу постійно, тобто цілодобово. Як і учасники змагань, ми отримали приміщення завбільшки з курник, розташоване поряд із ремонтною майстернею і символічно відгородженим місцем для медичного обслуговування. Там, уздовж довшої стіни, ми поставили свої розкладачки. І роботи нам не бракувало. Вже першого ж дня перегонів упав із ровера Пулен і потягнув за собою нашого Віллі Арендта. Поки вони пропускали змагання, за них їхали Жорже і Розенльохер, та Розенльохер потім так виснажився, що змушений був зійти з дистанції.

Відповідно до нашого медичного плану, доктор Вілльнер ще на початку змагань звелів зважити всіх учасників, а потім повторити процедуру в кінці пробігу. Крім того, він пропонував усім велосипедистам, не лише німцям, кисневі інгаляції. Майже всі наші конкуренти прийняли його пропозицію. Отож щодня ми використовували шість або й сім фляг кисню, що стало свідченням величезних перенавантажень велосипедистів.

Після перебудови, яку ледь устигли завершити, велодром став виглядати геть інакше. Свіжовтрамбована бігова доріжка завдовжки сто п’ятдесят метрів була пофарбована в зелений колір. На стоячих місцях під дахом зібрався натовп молоді. У ложах і на відгороджених сидячих місцях усередині можна було побачити солідних панів із Західного Берліна — у фраках, підперезаних білими широкими стрічками. За крислатими жіночими капелюшками із задніх рядів нічого не було видно. Уже другого дня — коли наш Віллі Арендт примудрився відстати на цілих два кола, — королівську ложу відвідали принц Оскар та його почет, а на четвертий день з’явився в супроводі розкішно вбраної свити і Його королівська високість кронпринц, який був у чудовому настрої й залишився аж до півночі чи навіть довше. Того дня протягом двадцяти п’яти кіл тривало завзяте суперництво між фаворитами МакФарландом-Мораном і Столом-Бертетом, а француз Жаклін узагалі дозволив собі дати ляпас нашому Штельбрінку, через що на стоячих місцях піднявся бунт і публіка мало не лінчувала Жакліна, довелося навіть на деякий час зупинити перегони й дискваліфікувати француза. Поява кронпринца викликала захоплені овації публіки. Оркестр зіграв кілька військових маршів і популярних шлягерів для публіки на гальорці. Навіть у спокійніші години, коли велосипедисти просто накручували кола й нічого особливого не відбувалося, звучала бадьора музика, щоб публіка не засинала. Штельбрінк, цей енергійний юнак, їхав із мандоліною під пахвою, але, ясна річ, він не зміг би заглушити марші у виконанні оркестру.

Ми були зайняті навіть удосвіта, коли вже точно не могло статися нічого особливого. Завдяки фірмі «Санітас» наш медичний центр був обладнаний найновішими рентгенівськими апаратами, тож коли до нас прийшов із перевіркою генерал медичної служби професор доктор Ш’єрнінґ, доктор Вілльнер показав йому шістдесят рентгенівських знімків — стільки ми вже встигли зробити на той час — учасників марафону, які зійшли з дистанції. Професор порадив докторові Вілльнеру згодом опублікувати дещо із зібраних матеріалів у поважному фаховому часописі, і доктор Вілльнер послухався поради, щоправда, моє ім’я там не згадувалося.

Але наш високий гість трохи зацікавився й самими перегонами. Професор прибув на п’ятий день, якраз у той момент, коли нашого тодішнього фаворита, пару Стол-Бертет, обігнали американці. Згодом, коли Брокко під час фінального ривка, спурту, став на перешкоді Бертету, той заявив, що його партнер Стол був підкуплений командою МакФарланда-Морана, але не зміг довести цього перед суддями змагань. Тож Стол залишився улюбленцем публіки, хоча чутку про його нечесність так і не спростували.

Доктор Вілльнер рекомендував нашим учасникам спеціально збалансовану дієту: біоцитин і біомальц, сирі яйця і ростбіф, рис, макарони та пудинг. Похмурий відлюдник Робль, не сходячи з велосипеда, цілими ложками поглинав велетенські порції ікри, як йому порадив особистий лікар. Майже всі велосипедисти курили, пили шампанське, а Жаклін аж до самої дискваліфікації навіть попивав портвейн. У нас були всі підстави підозрювати, що деякі закордонні учасники вживали стимулятори, більш або менш отруйні речовини, — доктор Вілльнер припускав, що це препарати зі стрихніном та кофеїном. Я сам бачив, як Бертет, цей син мільйонера з чорними кучерями, лежав на своїй розкладачці й жадібно гриз імбирний корінь.

Але попри все команда Стол-Бертет відстала, а Флойд МакФарланд і Джиммі Моран о десятій годині вечора сьомого дня отримали перемогу. Їм дали нагороду — п’ять тисяч марок. Звісно, наш Віллі Арендт своїм відставанням на сім кіл розчарував навіть найвірніших своїх шанувальників. Та, хоча вартість вхідних квитків зросла вдвічі, велодром усе ж був переповнений аж до самого кінця, до 21 березня, і всі квитки розкупили. Стартували п’ятнадцять пар учасників, а фінішу дісталися лише дев’ять. Під час завершальної церемонії лунали бурхливі оплески. І хоча Стол, цей вродливий хлопець, отримав тих оплесків найбільше, американцям теж заслужено плескали й захоплено кричали, коли вони їхали останнє, почесне, коло. Ясна річ, у королівській ложі сиділи і кронпринц, і принци Турн-і-Таксіс, а також інші аристократи. Один схиблений на велосипедах меценат навіть нагородив наших Арендта і Робля спеціальними призами за докладені зусилля. Стол подарував мені на згадку один зі своїх виготовлених у Голландії насосів. А доктор Вілльнер вважав вартим уваги те, що в усіх учасників перегонів було виявлено посилене виділення білка.

1910

Ну а тепер я вам тут усе розкажу: і шо сама я — Берта, і те, що прозвали мене так, бо ж я не худа, як тичка. Ми жили тоді на квартирі в колонії біля фабрики. Ну і ясно, шо там було завжди повно грязюки та диму. Але коли я починала бурчати, шо знову все прання посіріло на вулиці, поки сушилося, а хлопці постійно кашляють, мій казав:

— Ну все, Берто, тихо будь. Хто працює на заводі Круппа, не може спізнитися на зміну.

Там ми й тулилися всі роки; всі на купі, бо задню кімнатку, за якою ми держали кролів, віддавали двом холостякам — таких ше називають нахлібниками, — тому для моєї в’язальної машинки не вистачило місця, а я ж купила її за свої власні гроші, які змогла зекономити на господарстві. Ну але мій казав:

— Та ну тебе, Берто. Головне, шо дах не тече.

Він робив у ливарному цеху. Там відливали пушки. Ну і все, шо там до них треба. Діло було перед самою війною. Роботи — під зав’язку. І от раз вони зробили якусь велетенську штуку і дуже були горді, бо такої здорової пушки ше в світі ніхто не бачив. Ну а шо всі в нашій колонії працювали в тому ливарному цеху, навіть наші нахлібники, то вже рот в них не закривався і ні про що інше говорити просто не могли, хоч то ніби й був секрет. Але от проблема. Все їм не вдавалося доробити ту пушку. Вона мала бути така, як міномет. Калібр — сорок два сантиметри, тут усе було виміряно до міліметра. Та відлити оту трубу було непросто, і кілька разів вони все запороли. Потім треба було переробляти, тож ніяк не могли скінчити. Але мій казав:

— Я думаю, ми встигнемо, поки все почнеться по-справжньому. Ну а Крупп — він і є Крупп, ше візьме й продасть цю штуку російському царю, причому запросто.

А потім усе таки почалося «по-справжньому», — і вони не продали ту штуку, а стріляли з неї здалеку по Парижу. Ну і називали її «грубою Бертою». Навіть ті, хто мене ніколи в очі не бачив. Але першими так її назвали наші ливарі на квартирі, бо я з них таки справді була найгрубіша. Мені не подобалося, шо про мене всюди говорили, хоча мій і казав, шо вони так не зі зла. Але мені самій пушки ніколи не подобалися, хоч ми й жили біля заводу Круппа. І, як на мене, то не так вже й погано жили. Там навіть гуси та кури бігали по подвір’ю. І майже в кожного була свиня. А навесні всі заводили кролів…

Але ця їхня «груба Берта» не дуже їм помогла у війні. Французи реготали, коли та здорова штука стріляла як хотіла і нікуди не могла попасти. А мого Людендорфф у самому кінці таки забрав у штурмовики, і він звідти прийшов калікою, тож ми більше не могли дозволити собі ту квартиру, а знімали якусь халупу на мої гроші, і мій мені казав:

— Ну шо ти, Берто, не бійся, можеш на себе потратити й більше. Головне, шоб ти була здоровенька…

1911

Мій любий друже Ойленбурґ^[5]*, якщо, звісно, я ще маю право так називати вас після всього бруду, вилитого на нас цим негідником Гарденом у його газетних статтях, після яких я був змушений із болем у серці підкоритися тому, чого вимагали від мене державні інтереси, — і залишити напризволяще свого вірного супутника у мандрівках, радника та друга. Але радійте разом зі мною, любий графе: сталося! Сьогодні я нарешті призначив грос-адміралом свого міністра морських справ Тірпіца, який так уміло давав собі раду в рейхстазі із лівими лібералами. Ви не раз м’яко картали мене за надмірну детальність моїх нотаток про наш флот, коли я тішив свій невеличкий талант і малював просто на обкладинках тек із документами, а іноді й у самих цих нестерпно нудних документах, малював під час найбільш нестерпних засідань, малював, докоряючи нам, — французький корабель «Шарль Мартель» і французькі ж броненосці першого класу, серед яких і «Жанну Д’Арк», а потім новозбудовані російські броненосці «Петропавловськ», «Полтава» та «Севастополь», зображав їх як потужну морську силу з усіма захисними баштами та іншими нововведеннями. Бо інакше що б ми могли протиставити англійським дредноутам до того, як закони про флот не дозволили нам урешті діяти? Хіба що чотири броненосці класу «Бранденбург», і це все. Але ті мої нотатки з описами всіх можливостей гіпотетичного ворога — у цьому ви, мій любий друже, зможете переконатися з доданого мною матеріалу, — це вже не просто нариси, а цілком готова наша відповідь: тут ми вже фактично пливемо у водах Північного та Балтійського морів, швартуємося у Кілі, Вільгельмсгафені чи Ґданську.

Я знаю, ми втратили багато років. Наші люди, на жаль, були не надто тямущі у rebus navalibus^[6]. Ми мусили розвинути у простому народі зацікавленість або й справжнє захоплення мореплавством. Слід було створити морський клуб, прийняти відповідні закони. І тут я мушу зазначити, що англійці — точніше, мої любі англійські кузени — мимоволі допомогли нам, коли під час англо-бурської війни — ви ще пам’ятаєте це, мій любий друже — геть незаконно змусили два наші кораблі зайти в порт біля східноафриканського узбережжя. У нас усі страшенно обурилися цим. І це допомогло в рейхстазі. Тоді викликала шалену реакцію навіть моя репліка: «Ми, німці, повинні протиставити англійським дредноутам наші броненосці “Безстрашні”». (Так, так, любий друже Ойленбурґ, я знаю: моєю найбільшою спокусою завжди була і є телеграфна агенція Вольфа^[7]).

І ось перші здійснені мрії вже вирушили у плавання. А далі? Далі всім буде займатися Тірпіц. А мені залишається моє святе задоволення — продовжувати малювати на папері лінкори та броненосці.

Ну а тепер серйозно, повернімося до мого письмового столу, — ви ж знаєте, що я сиджу за ним у сідлі, постійно готовий до атаки. Після щоденної ранкової прогулянки на коні я мушу увічнити на папері сміливі сцени боїв нашого юного флоту із ворогами, бо ж мені відомо, що Тірпіц, як і я, робить ставку на великі кораблі. Ми повинні ставати швидшими, мобільнішими, завжди готовими дати відсіч. Тож мені спадають на думку відповідні ідеї. Часто я почуваюся так, ніби під час моєї творчої праці у мене з голови просто вистрибують велетенські кораблі. Наприклад, учора численні важкі крейсери, такі як «Зейдліц» чи «Блюхер», спершу з’явилися в мене перед очима, а потім зійшли з-під моїх рук на папір. Я бачив перед собою в кільватері цілі ескадри. Серед них усе ще бракує великих бойових суден. Саме тому підводні човни можуть ще зачекати, принаймні так вважає Тірпіц. От якби лишень ви, мій найкращий друже, світла голова і шанувальник мистецтв, як колись, були поряд зі мною! Якими пророчими і сміливими були би наші розмови. З якою готовністю я би заспокоїв усі ваші страхи. У кожному разі, любий мій друже Ойленбурґ, я хочу бути правителем-миротворцем, але добре озброєним миротворцем…

1912

І хоча я тоді заробляв собі на життя як береговий робітник у гідротехнічному управлінні Потсдама, однак ще й писав вірші — про близький кінець світу і про те, що смерть розправила над усіма нами свої крила, — а отже, був готовий до будь-яких страхіть. Це сталося в середині січня. За два роки до того я вперше побачив його виступ у казино «Ноллендорф» на вулиці Кляйста, де по середах вечорами збирався «Новий клуб». Потім я їздив туди все частіше, щоразу, коли міг знайти час на таку довгу мандрівку. Мої сонети не були особливо популярними, а от не чути про нього було практично неможливо. Згодом я знову мав нагоду випробувати на собі силу його слів — у «Неопатетичному кабаре». Там були ще Бласс і Вольфенштайн. Його вірші проходили повз мене галасливими колонами. Цей марш монотонних монологів, який вів просто до бійні. Але потім дитина-велетень вибухнула. Це скидалося на минулорічне виверження вулкана Кракатау. Тоді він уже дописував до видання Пфемферта «Акціон»; приміром, відразу після Марокканської кризи, коли все вже перевернулося догори ногами і ми майже почали сподіватися, що незабаром станеться вибух, він написав свій вірш «Війна». У мене досі у вухах дзвенять слова:

У нього взагалі часто вживалося чорне і біле, особливо біле. Тож нічого дивного, що він знайшов єдину чорну пляму на безкінечному білому полі замерзлого ще кілька тижнів тому Гафеля, — ця чорна діра ніби чекала на нього.

Яка втрата! Але ми питали себе, чому газета «Фоссіше цайтунґ» не опублікувала некролог? Лише коротке повідомлення: «У вівторок, у другій половині дня, під час катання на ковзанах референдар доктор Ґеорґ Гейм і кандидат юриспруденції Ернст Бальке випадково впали поблизу селища Кладов у ополонку, прорубану в замерзлій річковій поверхні для водоплавних птахів».

І все. Але ось що відомо точно: ми помітили це нещастя з острова Шваненвердер. Я разом зі своїм асистентом у гідротехнічному управлінні та кілька інших рятувальників на ковзанах кинулися до небезпечного місця, але знайшли там лише палицю з елегантно різьбленою ручкою та рукавиці. Як з’ясувалося згодом, речі належали Гейму. Можливо, він намагався допомогти другові, який утрапив до ополонки, і через це його самого затягло під воду. Чи Ернст Бальке потягнув його за собою. Або ж це було подвійне самогубство. ...