Сергій Батурин Вакансія для диктатора

Пролог

Добродій в дорогому офіційному костюмі, що сидів за величезним — завбільшки з більярдний — письмовим столом у просторому кабінеті, зняв слухавку прикрашеного гербом апарата урядового телефонного зв’язку, що всі по-простому називали «вертушкою», й тицьнув кілька разів білим пещеним пальцем у кнопки номеронабирача. Золота, — в тон із обручкою, — запонка заблискала сузір’ям дрібних діамантів. Чекати не довелося: певно, на другому кінці лінії дожидали дзвінка.

— Ну? — спитав по-начальницькому, не вітаючись і ніяк не звертаючись до співрозмовника.

— Повний порядок, — доповіли зі слухавки.

— Все продумали? — уточнив він.

— Від а до я, — запевнили його.

— Як родичі?

— Всі погодилися. Їм пояснили, що вони нічого не втрачають.

— Збою не буде? Ти ж знаєш, які люди задіяні й що поставлено на карту? Дивись, головою відповіси! — загрозив невидимому співрозмовнику власник діамантових аксесуарів.

— Шефе, усе пройде як по нотах! — переконано сказали у трубці.

— Ну, — хотів сказати: «З Богом!» — та враз затнувся хазяїн шикарного кабінету, — зичу ні пуху ні пера.

Співбесідник промовчав: який же дурень на­чаль­ст­во до дідька посилає?

Патрон дав відбій. Він трохи нервував, глянув на годинника — у нього на руці сьогодні був Cartier з колекції Ballon Bleu de Cartier у золотому, — бо пасує до решти прикрас, — корпусі: до очікуваної події ще дві години. Ще чи лише — то як подивитись. Підвівся, пройшовся кабінетом з кутка в куток. «Відмінити операцію вже не можна, — зітхнув він, — бо тоді ті, що стоять у мене за спиною, обійдуться без мене і навіть зроблять все, щоб і мене позбутися!» Такий варіант його не влаштовував. «Ні, хай уже йде, як вирішили, — розсудив достойник та заспокоївся. — Так для всіх буде краще!»

Ці дві години він не знав, куди себе подіти, ледь дочекався визначеного часу й увімкнув величезний телевізор, що висів на стіні навпроти його робочого місця. Саме починалися новини.

На екрані з’явився добре відомий ведучий Дмитрій Сбітнєв. Зі скорбним лицем він повідомив:

— Сьогодні близько опівдні за московським часом під час робочого візиту до Верхоярська на місцевому механічному заводі невідомою особою здійснено замах на президента нашої держави Романа Романовича Погодіна. Президента було поранено трьома пострілами: в голову, шию та живіт. Дорогою до лікарні у кареті швидкої допомоги президент Погодін помер. Нападника вбито на місці злочину охороною президента. Під час перестрілки зі зловмисником постраждали дві цивільні особи, що брали участь у зустрічі з президентом. Правоохоронні органи ведуть слідство.

Одразу ж розлилася трель прикрашеного гербом апарата.

— Алло, — відповів шанувальник дорогих аксесуарів. — Так, бачив тільки-но по телевізору. Яке горе!

Потім дзвінки пішли лавиною: міністр внутрішніх справ, генпрокурор, керівники спецслужб та силових відомств, міністри... Він викликав керівника апарату й наказав зібрати на п’яту вечора Кабінет міністрів, а на шосту — Раду національної безпеки. Він крутився, як в’юн в ополонці: віддавав розпорядження, погоджував склад комісії з організації похорону, зістиковував, координував, давав дозволи... Розжарилися його телефони від дзвінків та закрутилась перед очима карусель облич, а дзвінка, на котрий він зараз найбільше чекав, усе не було й не було.

Частина перша

1. 

Чоловік бажав наближення піку насолоди й прискорив рухи, впинаючись в партнерку все глибше й усе потужніше. Та, відчувши момент, заходилася вигинатися й звиватися під ним ще темпераментніше, а кричати ще голосніше. Сильна й гнучка, вона вправно рухалася в такт партнерові, невисокому немолодому мужчині, досить м’язистому й спортивному, як на його шістдесят три роки. Направду нічого особливого вона не відчувала і точно знала, що буде далі: зараз він прискориться, спітніє, як у лазні, почне підвивати в ритмі своїх поштовхів, судомно запульсує, скудно проллється в неї, вигнеться ще кілька разів, зм’якне, задоволено відвалиться й лежатиме поруч, хекаючи, мов хорт після ловів. А їй — мало радості, краще б взагалі нічого не було. Не те, щоб він виявився якимсь геть невдатним для плотського кохання, навпаки: для свого віку він іще досить непогано вправляється. Просто не її мужчина, от і все: не підступає клубок до горла від звуків його голосу, від його доторків не біжать мурашки спиною вздовж хребта, не підкрадається сум, якщо його немає поряд, не горять очі й не калатає серце від бентежної радості, коли він повертається після розлуки. Ніколи не накочує немотивована ніжність. І запах його тіла — неабияк доглянутого, треба визнати, — її не збуджує: скільки років разом, а не те що мокрою, вологою від чуття присутності цього мужчини поряд жодного разу не була. Що ж поробиш, зате у нього он скільки інших чеснот: він розумний, з сильним характером, щедрий на подарунки, неймовірно багатий, а влада в нього така — на пальцях одної руки можна перелічити всіх, хто з ним може зрівнятися.

Її тіло звично загоджувало коханця, а думки витали далеко. Жінки так вміють — відключилася та й по всьому. Бо якщо почати гадати та розмірко­вувати...

Господи, ну чому він анітрішечки не схожий на ­Нодара!

У неї не було ані юності, ані навіть дитинства: у шість рочків мати відвела її до Палацу дітей та юнацтва, колишнього піонерів, на секцію спортивної акробатики, і з тих пір почалося: виснажливі тренування, жорстка дієта, збори, змагання... У вісім її помітив на чемпіонаті області заслужений тренер з «Динамо» й переманив до себе, спокусивши матір привабливими обіцянками й солодкими вихваляннями. Авжеж: кістка в неї легка, а тіло гнучке й пластичне, — природжений верхній акробат. Спартанське було життя — жодних розваг, усі сили й увага спортові, хіба що до цирку водили, таке щастя було — цирк! Поки школу закінчила, титулів назбиралося: чемпіонка Спартакіади школярів, країни, Універсіади, Європи та світу серед молоді, а одразу по випуску — серед дорослих. Заслужений майстер спорту в шістнадцять років — це вам не абищо! І випускний у школі пройшов без неї — саме до першості світу готувалася. У вісімнадцять до столиці перебралася й батьків перевезла. Мати пишалася, кубки в серванті переставляла так та сяк, любовно пил з них витираючи. А батько бурчав: що це за професія — спортсменка? Ще років із десять пострибаєш, а далі? А їй-то, юній, що: десять років — це ого-го, скільки! — коли ще їх проживеш! До інституту фізкультури її прийняли без питань, навіть сприяли щосили всі, починаючи з ректора: ще б пак — сама Неллі Муратова в них вчитиметься. А для неї ще два роки нічого не мінялося: нечасті відвідини занять у проміжках між тренувальними та оздоровчо-тренувальними зборами, тренуваннями та змаганнями; сесії, здані «автоматом» — за спортивні перемоги; тяжкі місяці напруженої праці та яскраві дні тріумфів.

Тоді вона саме повернулася зі змагань на Кубок світу із золотою — як частіше тоді й траплялося — медаллю.

...Чоловік над нею збився з ритму, завовтузився, заялозив і опустився з прямих рук на лікті — очевидно, стомившись. Неллі звела ноги, розкрившись так, щоб йому було зручніше: скоріш би вже...

Так про що вона думала? А, приїхала із золотою медаллю. Довкола овації: чемпіонка, молода красуня, нова зірка, надія вітчизняного спорту! Газети пишуть, по телевізору безкінечно показують, кореспонденти й папараці спокою не дають. На світські заходи почали запрошувати. На тусняк. А в неї й не було ніколи такого, тільки щоденна непосильна робота, півсвіту об’їхала — нічого, крім аеропортів, готелів та спортзалів, не бачила. А тут — постійне свято, феєрія! Висококласна спортсменка з довершеною координацією рухів, танцювати вона навчилася швидко, а от з цими фокусами: тут мізинчика відставляємо так, там ніжку виставляємо сяк, цей ніж для риби, а та виделка для м’яса — з цим довелося постаратися, та нічого, все вивчила й усе запам’ятала. Там-то, на одній з тусовок, вона й надибала своє перше кохання.

Якщо шукати живий приклад для поняття «світський лев», то, мабуть, кращого за Нодара Асатіані й не знайти: високий, ставний, плечистий, вдягнений як на весілля, за останніми паризькими зразками, манжети сорочки завжди виглядають з-під рукавів піджака точнісінько так, як вимагає того суворий вибагливий етикет. Густе темне волосся модно підстрижене, й зачіска в нього завжди бездоганна. Карі очі — вологі й бездонні. А голос в нього — багатий оксамитовий баритон, що, здається, так і обволікає.

— Я працюю в силових структурах, — почула вона під час знайомства й... закохалася. Силові структури — це так романтично. Ось він — справжній казковий принц. Щоправда, не на білому коні й не на червоних вітрилах, — на «Мерсі» кольору сірий металік, що теж непогано. От із ним усе склалося в перший же вечір і кілька місяців було так прекрасно... Він завжди пахнув їй мужчиною, котрий збуджував своєю присутністю. Та про що говорити: Неллі збуджувалася навіть від згадки про нього.

Про роман королеви спортивної акробатики одразу ж пронюхала й закричала жовта преса, заговорили розважальні телеканали й активно заходився пліткувати інтернет.

— То пусте, — білозубо усміхнувся Нодар, почувши, що їй неприємний цей поговір. — Погомонять та й забудуть, а ми завжди будемо разом.

Вона зрозуміла ці слова як освічення і мало не як пропозицію, а він незабаром подарував їй дорогу іномарку. В кількох інтерв’ю Неллі прохопилася про свої стосунки й намір вийти заміж, а спритні журналюги зробили свою справу — роздзвонили на весь світ. Свято тривало недовго: виявилося, що Нодар ніякий не розвідник чи спецпризначенець, як намріяла собі чемпіонка, а звичайнісінький капітан міліції у районному відділку, а його начальство, начитавшись газет і надивившись телевізора, почало прискіпливо цікавитися, звідки це у пересічного, щиро кажучи, офіцера, гроші на красиве життя й дорогі подарунки зірковим коханкам. Те, що вона саме коханка, Неллі із жахом усвідомила, коли на поверхню випливло, що Нодар одружений.

Він якось викрутився: залагодив неприємності на службі (грошей, мабуть, дав), з жінкою розлучився, проте й із Неллі стосунки обірвав, захопившись білявою гожою актрисою.

Щастя було та й загуло, а всі сподівання на сімейне життя із чоловіком її мрії пішли, як то кажуть, за водою. А далі було, мов у кошмарному сні: скандальні публікації та репортажі, смакування з перебріхуваннями її необережних недавніх одкровень, а найбільш цинічні «акули пера» ще й глузували й тюгукали. Що ви кажете? Надія вітчизняного спорту? Зірка світового рівня? Жертва пройдисвіта? Жахлива особиста драма, душевна травма? Тим ліпше: більшими будуть наклади газет! Ми ще гнівливі нотації обдуреної розлучницею дружини надрукуємо!

...Господи, він коли-небудь кінчить?!

Порожнеча впала тоді в її душу: на тренування ходила через раз, адже все валилося з рук, світські вечірки закинула, бо не терпіла тих перешіптувань за спиною, взагалі майже не виходила з квартири: сиділа з пустими очима на дивані й перебирала свої медалі. Нічого в неї справжнього не було в житті, крім отих миттєвостей, коли стояла на п’єдесталах найпрестижніших чемпіонатів. Добре, хоч на алкоголь тоді не підсіла. Мати дивилася-дивилася на те все, а потім одного разу сказала:

— А ходімо-но, доню, в цирк!

А там все було, як у дитинстві: клеїли дурня клоуни, стрибали крізь вогонь тигри, дивували ілюзіоністи, літали під банею повітряні гімнасти! Вона сміялася й раділа, наче знову стала дитиною, а назавтра шокувала головного тренера збірної, повідомивши, що йде з великого спорту, й ректора інституту фізкультури, забравши документи для переводу до естрадно-циркового училища.

Газети й тусняк покрутили було пальцями біля скроні, але за кілька років заговорили про неї знов. А як не говорити: це ж сама Неллі Муратова, володар золотої медалі міжнародного конкурсу артистів цирку в Парижі, призу «Золотий слон» міжнародного конкурсу артистів цирку в Москві та срібної медалі з міжнародного фестивалю в Латино! Зірка вітчизняного цирку, котру запрошують для виступів найпрестижніші арени світу. А втім, був ще один, більш вагомий привід.

Її теперішній звернув на неї увагу, коли на урядовій церемонії вручав їй посвідчення заслуженого артиста. Наступного дня він сам зателефонував, запропонував зустрітися. Неллі одразу зрозуміла, чого він хоче. А чому б ні, подумала вона. Вільна ж. Після всього на кохання їй не спромогтися, а тут така людина... Ви, суки тусовочні, хотіли бачити мене коханкою? Гаразд, побачите, але коханкою того, до кого вам і наблизитися жодної змоги нема! Подумала так і дала згоду на побачення. І ось уже дев’ять років вони разом.

Він пішов на фінал, мокрий від поту й розгарячілий, а Неллі — таке траплялося, хоч і нечасто, відчула приємність і заходилася щиро допомагати йому. Мужчина завершив саме так, як вона й передбачала, впав на неї на мить, захеканий, і задоволено відвалився вбік на подушки. Отакої, як завжди, а їй тепер, коли він засне, у ванній кімнаті самотужки справу до завершення доводити... Хоч би раз про неї подумав.

Та чоловік спати не влігся, а потягнувся за телевізійним пультом і ввімкнув здоровенну, на всю стіну, плазму. На екрані з’явився добре відомий ведучий Дмитрій Сбітнєв. Зі скорбним лицем він повідомив:

— Сьогодні близько опівдні за московським часом під час робочого візиту до Верхоярська на місцевому механічному заводі невідомою особою здійснено замах на президента нашої держави Романа Романовича Погодіна. Президента було поранено трьома пострілами: в голову, шию та живіт. Дорогою до лікарні у кареті швидкої допомоги президент Погодін помер. Нападника вбито на місці злочину охороною президента. Під час перестрілки зі зловмисником постраждали дві цивільні особи, що брали участь у зустрічі з президентом. Правоохоронні органи ведуть слідство.

Потім пішов короткий ролик з репортажем: біля цехів заводу Роман Погодін бесідує з робітниками; з натовпу вихоплюється вбивця з пістолетом, гримлять постріли, камера стрибає так, що нічого не розгледиш, президента несуть до швидкої, що як на те трапляється на заводі, авто з сиреною виїздить з кадру. На екрані знову з’являється Сбітнєв:

— На місці подій працює наш спеціальний кореспондент зі знімальною групою, ми ознайомимо вас з новою інформацією у найближчих випусках новин на нашому каналі.

— Що за маячня? — роздратовано вигукнув мужчина в ліжку, вистрибнув з постелі й голяка прожогом кинувся до оздобленої державним гербом «вертушки», що стояла біля екрану на тумбочці, й різким рухом зняв слухавку.

— Що за маячня? — повторив він уже сердито, бо трубка мертво мовчала.

У двері різко постукали, не очікуючи дозволу, до спальні стрімко зайшов офіцер охорони у званні капітана, побачив, що телевізор працює, і сказав:

— А, ви вже бачили. Тим легше. Мене прислав полковник Ванін. Вам, ваша високоповажносте, треба забиратися звідси, себто з об’єкту, й що швидше, то краще.

— З якого це дива? — сторопів той, кого назвали високоповажністю.

— Бо у вас в запасі вкрай мало часу, не знаю, чи взагалі є. Якщо вони вбили його, — охоронець кивнув на екран, — і показали це на весь світ, то неодмінно негайно прийдуть і до вас. Ви ж самі це прекрасно розумієте й на їхньому місці зробили би точнісінько так, як вони.

Немолодому голому чоловікові, що стояв з глухонімою трубкою в руці, це було не тільки зрозуміло — очевидно.

— І що мені тепер робити? — спитав він чи то в офіцера, чи то в самого себе.

— Негайно залишити місце, де вам може загрожувати небезпека, усе решта — потім, — упевнено заявив охоронець і підгонив. — Вдягайтеся, ваша високоповажносте, якомога швидше, і ви, пані Муратова, теж: я виведу вас з території. Я почекаю за дверима, але нагадую: баритися не варто! Мобільними раджу не користуватися і взагалі їх вимкнути. З собою візьміть лише найнеобхідніше.

— А ви поки викличте до мене відповідального офіцера з валізкою.

Валізка була не проста, ядерна.

Взагалі-то валізка є портативним абонентським терміналом автоматизованої системи управління стратегічними ядерними силами. І вона не одна, їх три: у президента, у міністра оборони й у начальника Генерального штаба. І систему буде запущено тільки в тому разі, якщо команда надійде хоча би від двох валізок. Звісно, така річ знаходиться у розпорядженні безпосередньо уповноваженого державного діяча, але не може ж він повсякчас: під час офіційних та робочих візитів, на прийняттях, на офіційних обідах, на самітах, на полюваннях, у ліжку з жінкою, на посиденьках з найближчими споборниками й молодими споборницями в лазні — завжди, не знімаючи кайданки з руки, тягати за собою чималу валізку. Тож щоби носити її за посадовцем, а виглядає вона як звичайний кейс-дипломат, існують спеціальні офіцери, вдягнені чомусь у форму Військово-морських сил.

— Милий, що сталося? — подала з ліжка голос колишня чемпіонка.

— Не базікай, а швидко вдягайся, — наказав він й заходився натягувати труси. Мозок працював чітко: треба забрати документи, гроші, зброю. По змозі — їжу хоча б на один день.

За кілька хвилин вже одягнена пара вийшла з шикарного номера в коридор.

— Де офіцер з валізкою? — полетіло адресоване капітанові запитання.

— Ніде не можуть знайти, — відрапортував той.

— Хто сьогодні носить термінал?

— Капітан-лейтенант Колдобін.

— Колдобін, кажете? Дасть Бог, прийде день — я цю суку особисто розстріляю. Неллі, ходімо!

— Не туди, — зупинив парочку, що сіпнулася було до центрального входу, офіцер і повів їх на службовий, звідти — на господарський двір. Він так поспішав, що розгублена Неллі ледь встигала за ним. Господарський двір знаходився на віддалі від урядової резиденції, в закутку — щоб не впадати в око високому начальству. Там уже напоготові стояв непоказний мікроавтобус УАЗ, котрим користувалися виключно в тих випадках, коли мешканцям дачі для обраних кортіло поїхати на полювання, та й то — возили на ньому переважно молодший обслуговуючий персонал. Біля старенького всюдихода нервово курили полковник Ванін, комендант режимного об’єкта, яким, по суті, й була державна дача, та начальник особистої охорони «його високоповажності» полковник Ранцев, котрий повідомив:

— З вами поїдуть капітан Булкін та майор Кочетов, — і показав очима на двох спортивних молодиків у цивільному з колючими поглядами. — А ми спробуємо затримати непроханих гостей.

У владця була відмінна зорова пам’ять, і він готовий був заприсягтися, що цих двох серед своїх охоронців ніколи не бачив і сьогодні зустрів уперше. Щоправда, вони могли виявитися з місцевих, що знають тутешні краї. Помітивши уважний прищур охоронюваної особи, Ванін додав невесело:

— Уже виїхали, вантажівка й аж два автобуси, в одному — взвод спецпідрозділу «Ураган», мені тут моїми каналами повідомили.

Це було дуже серйозно. «Ураган» — відбірні вовкодави, спеціально навчені боротися з терористами, котрих вони в полон не беруть.

— Дайте мені зброю, — наказав той, кого зараз намагалася врятувати охорона. Не даремно кажуть, що в певних професіях колишніх не буває, — у нього одразу чітко запрацював мозок та включилися навички бувалого оперативника. — Скільки їм їхати сюди з Верхоярська?

— Півгодини.

— Скільки пального у нас в баку?

— Під зав’язку, — запевнив полковник.

— А що в столиці?

— Готуються до похорону, — повідомив Ванін. — Голова урядової комісії з організації похорону — Михайло Петрович. Тіло відправлятимуть до столиці спецбортом завтра вранці.

— Он воно що... Неллі, якого милого ти стоїш? Сідай у машину, поїхали.

Йому дали пістолет Стечкіна — знайома ще з колишніх часів надійна перевірена зброя з повним магазином і дві запасні обойми. Це було вже щось. Він відчув у долоні знайому шорсткість рифлених накладок на руків’ї пістолета, і впевненість швидко повернулася до нього.

«УАЗик» був старий, а от двигун у ньому — новий, від двохсотого «Мерседеса». Автомобіль так рвонув з місця, що у всіх, хто в ньому був, мотнулася назад голова. Добре, що на кріслах підголівники були.

Тої ж миті, коли машина з втікачами вилетіла через службовий виїзд, ворота парадного масивним бампером протаранив величезний військовий вантажний автомобіль, стулки розлетілися на різні боки, та так потужно й гучно, що в «УАЗі» почули цей гуркіт. Утім, стрілянини, яка логічно мала би зчинитися під час штурму, не сталося: очевидно, круті професіонали, котрими були і оборонці, і нападники, одразу вирішили, що вбивати одне одного заради людини, яка вочевидь приречена, жодного сенсу немає.

«УАЗ» летів, пропускаючи під черевом полотно другорядної дороги, з однією метою — подалі від резиденції, і жоден із чотирьох, що сиділи в ньому, не знав напевне, куди їхати.

А ті двоє, заради котрих і затіялася ця поїздка, неабияк сумнівалися, чи можна хоч трішечки довіряти приставленим до них буцімто для їхньої охорони капітану Булкіну та майору Кочетову.

2.

Дорога, хоч і другорядна, виявилась у пристойному стані — хай там як, а вела вона до урядової резиденції «Кедри», тож її тримали в порядку. Потужний двигун мірно гудів, виконуючи свою роботу. Мікроавтобус котив уперед. За вікнами обабіч пролітали лісові узбіччя. Майор, котрий сидів поряд із водієм, повернувся до охоронюваного, що зайняв місце позаду водія:

— Куди далі, шефе?

Така фамільярність геть не сподобалася тому, кого назвали шефом. Проте сварки були не на часі, тому він просто сказав:

— Прошу запам’ятати. Поки все не закінчиться, я для вас — Віктор Іванович Ільїн. Неллі, тебе це теж стосується.

Чемпіонка витріщилася на коханця, а Кочетов любенько, наче й не він, спокійно так перепитав:

— То куди далі, Вікторе Івановичу?

— А де ми?

— Отут, — тицьнув пальцем у закріплений на торпедо навігатор Булкін. Це знову не сподобалося «Віктору Івановичу». Якусь годину тому цей капітан не насмілився би так нечемно розмовляти з ним. Утім, як людина, що бачила різні види, він знав, що в час, коли пахне смаленим вовком, гризотня до добра не доводить, тож лише смикнув кутиком рота. Хто його добре знав, зрозумів би, що такого нечемного ставлення він Булкіну не подарує і, лишень випаде нагода, порахується з ним, хай навіть це станеться через роки.

— Зменшіть масштаб зображення, — наказав «Ільїн». — Онде, за кілька кілометрів, перехрестя із ґрунтовим путівцем. От на нього і звертайте.

— В який бік? — уточнив капітан.

— Ліворуч.

...Їхати лісовою ґрунтовкою не так просто, як асфальтовою дорогою, водій мусив скинути газ і старанно об’їздити ями, калюжі й бугри, котрих траплялося чимало.

— Зупиніть, будь ласка, — раптом сказав «Ільїн».

— Що сталося? — запитав, не повертаючись, шофер.

— До туалету... — зніяковів чоловік.

«УАЗ» повільно вирулив на узбіччя. Не чекаючи, поки він зупиниться, «Ільїн» вистрибнув з салону, тюпки побіг до лісу й зник за кущами.

— От як приспіло чоловікові, — не соромлячись Неллі, єхидно хмикнув Булкін.

— Доживеш до його віку, взнаєш, що до чого, — в тон йому відповів Кочетов.

— Я все розповім про вашу поведінку... — Віктору Івановичу! — від обурення Неллі мало не назвала відсутнього справжнім іменем.

— Не треба, ми більше не будемо, — показово покаявся капітан, та жінка йому не повірила.

Вона ніколи не була дурепою, а останніми роками у неї до того ж неабияк розвинулася інтуїція, і їй геть не сподобалося, як себе тримали ці двоє. Звісно, обслуга й охорона завжди перемивають кістки сильним світу цього, біля яких годуються, й особливо любити їм своє начальство не доводиться, та й знають вони про нього майже все і бачать ті сторони, котрі зазвичай люди намагаються приховати від широкого загалу. Але щоб так відверто нахабніти — це явно щось не те.

«Ільїн» не показувався вже хвилин п’ять, і охоронці попервах підморгували одне одному, потім переглядалися, — а справді, скільки там треба часу на таке діло? — і врешті занервували. Вони вийшли з машини, закурили й заходилися перешіптуватися.

Раптом поряд з кущів вискочив «Віктор Іванович» з перекошеним лицем та «Стечкіним» у правиці і стрімголов понісся до мікроавтобуса, лівою рукою показуючи кудись у тайгу і хрипко вигукуючи:

— Там! Там! ...