О. Семененко

ХАРКІВ, ХАРКІВ...

OLEKSANDER SEMENENKO

KHARKIV, KHARKIV…

SUČASNIST'

MÜNCHEN

1977

ОЛЕКСАНДЕР СЕМЕНЕНКО

ХАРКІВ, ХАРКІВ…

ВИДАННЯ ДРУГЕ

СУЧАСНІСТЬ

МЮНХЕН

1977

БІБЛІОТЕКА ПРОЛОГУ І СУЧАСНОСТИ

Ч. 108

Обкладинка Ореста Слупчинського

ХАРКІВ — МІСТО НА ЛІВОБЕРЕЖЖІ

В’їзд його не викликав у місті ніякого шуму

і не супроводжувався нічим особливим.

Микола Гоголь

Календар показує якийсь день серпня 1922 року. Кінчається літо. Ось-ось почнеться наша довга, суха й тепла осінь.

Я вчора покинув Єлисавет — місто на березі Інгула, де я родився, кінчив гімназію. На станції Єлисаветград зідхнув-зойкнув паротяг, вдарив третій дзвінок і потяг пішов на північ — на Знаменку, Користівку. Далі ніби буденний, такий собі звичайний Крюків і берег Дніпра. Залізничні крюківські майстерні, от і все. Та не зовсім буденно мені у вагонному гуркоті. Завжди, як переїздив я Дніпро, щось струшує, будить оспалого пасажира — встань і дивись. Правобережжя — Лівобережжя, не просто собі два береги — тут історія, тут душа наша.

«Реве та стогне» — може й сильно сказано, та ніхто з нас не сумнівається в тому, кожний і собі підтягує — «Горами хвилю підійма».

Та й Гоголь розмахнувся — «Мало який птах долетить до середини Дніпра. Розкішний — немає рівної йому ріки в світі»,— але знов же ніхто Гоголеві не перечив.

Припадаєш до вікна і байдуже не всидиш.

Бачив я Дін, Волгу, Дунай, Гадсон (нас учили: Гудзон). Добрі ріки, що й казати, та не те. Певно, тут почуття глибоко особисті, родився в цьому краю.

Дніпро! Таки є в ньому щось таке, про що в географії не сказано.

За ним уже полтавське повітря, м’якше зеленіють дерева, кучерявіше. Чари Полтавщини минають скоро, бо вже не спізнюються поїзди, вже порядок.

Перед Харковом нове для мене ім’я — Люботин, а от ми і в Харкові.

Станція Харків. Станційний будинок — гордість українських залізниць. Він просторий, високий, величний. Північні ворота України залізної, вугільної, пшеничної — до всеросійського ринку.

Ми виходимо на майдан і наймаємо візника. Кожний харківський візник зветься Ванько, навіть коли його звуть Спиридон. Кожний харківський босяк зветься Ракло. Це фолкльор, це барви нашої багатої мови.

Ванько вже поставив чемодана^[1] собі під ноги. І зробив губами той звук, що запрошує коняку рушати. Рушаємо.

Над майданом з правого боку тяжіє масивна, але не похмура будівля Управління Південних Залізниць. В добі автомобілів, літаків уже забуваємо, чим була тоді залізниця. І війна, і голод, і тиф, і нові хазяїни підкочувалися до наших тихих хат по залізних рейках.

Я з пошаною зиркав на сіру будівлю. Тільки в Києві ще було Управління Південно-Західних Залізниць, але не таке величаве.

Ванько повертає у провулок біля Тюремного замку, який уже по-новому називається ДОПР^[2] номер два. Нова назва скоро зробилася відомою і близькою широким колам населення.

Під муром тюрми, під теплим серпневим небом стоять цирульники і стрижуть-бриють пролетарських клієнтів, що повсідалися на всяких сідалах. Це НЕП^[3], це приватна ініціатива, це кустарі-одиночки, вони ще не загрожують соціалізмові. Вони ще можуть стригти і над ними лагідно простягає свою тінь тюрма.

Минаємо Благбаз. Від Благовіщенської церкви, від великих склепів розповзається він понад Лопанню. Надвечір спустіли рундуки і особливий запах порожнього базару показує, що цей організм живе і завтра загомонить знову.

А на тому боці Лопані, річки непоказної й сумирної,— Університетська гірка, дзвіниця собору — олександрівський ампір. Тут нагірна частина починається. В легкому осінньому поросі затишок губерніального, університетського міста. Де ж столиця? Побачу потім.

Чорноглазівська вулиця, зелена і тиха, кручею спускається до Горбатого мосту, вже до іншої річки — Харків. Модерний будинок номер 5 — моє перше пристановище. Місто вже повне людей, родичів у мене нема, командировки нема, я просто молодий чоловік з периферії. Готелі не для мене — де там!

Тут у набитому новими пришельцями великому будинку є один земляк з Єлисавету. З тих часів знайомий, коли я в 1918 році бадьоро редагував там українську газету. У 1919 році він пережив Григор’ївський погром. Його родина бачила зблизька ту смерть, про яку моя бабуня казала: «видима смерть страшна». У Харкові він уже десь працює, десь учиться, вже має сім’ю. На дверях написано, скільки разів кому дзвонити — йому сім разів. Це значить, що в квартирі живе не менше як сім родин. Новий побут.

У нього тільки одна кімната, і мене треба десь покласти. Нема куди. Але є сусідка, чоловік її кудись поїхав. Вона вагітна на останніх днях, щохвилини може родитися новий громадянин. Та якось воно буде. І я засипаю в одній кімнаті з незнайомою вагітною єврейською жінкою. Засипаю швидко ясним молодим сном, моїм першим сном у столиці УРСР.

■

Лопань теж має свою історію.

М. Хвильовий.

Наші міста неоднакові, слава Богу. Як і людські житла, міста мають свій запах. Харків пахне інакше як Одеса, інакше як Київ. Курява над містом своя слобожанська, повітря з Дінця, з Донбасу долітає на береги трьох річок: Лопані, Харкова й Нетечі, і разом — харківське повітря.

Це місто дуже українське. Були слободи, хутори: Панасівка, Іванівка, Москалівка, Основа та інші. Розросталися, зливалися і під шкаралупою санкт-петербурзької адміністрації виросло губерніальне місто. На горі собор і Присутственные Места. Це чудове слово казьонної петербурзької мови. Хто власне там присутствує? Думаю, що влада. І тепер вона присутствує. Зветься губвиконком. А в будинку Дворянського Зібрання — ВУЦВК — Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет. Над масивними дверима червоного дерева, через які поспішала колись чепурна публіка на балі і концерти, тепер мідними літерами скульптурно: заля засідань.

На Сумській вулиці, у важкій, солідній будівлі «Совета Съездов Горнопромышленников Юга России» тепер ВСНХ — Всеукраинский Совет Народного Хозяйства. Є на вивісці і український переклад, адже це УРСР, чи як тоді писали УСРР.

Колись були в Харкові великі ярмарки, великі купці, тисячами пудів ішли звідси: вовна, сало, шкіри, а сюди мільйонами аршинів ситець, мануфактура. Але будинок харківської біржі був скромний, ніби павільйон на ярмарках, в ньому не було величі одеської біржі.

Коли я починав своє життя в Харкові, біржа ще стояла внизу Миколаївської площі, потім площу поширили і біржа зникла якось непомітно з нашої пам'яті.

На полях Нової Сербії, за Дінцем шахти, домни — вугілля, залізо. Щоб навчитися керувати машинами, залізницями, добувати залізо — над кручею, понад річкою Харків стоять з темної цегли корпуси Технологічного Інституту. Високого калібру школа інженерів. А в долині під кручею Технологічного саду живе своїм незайманим, тихим життям Журавлівка, малі будинки, ще багато дерев і ще мало камінного бруку. Тут дорога на Свинячий хутір, десь близько Коробові хутори, Дінець і його прекрасні береги.

І хто ти, Журавлівко, хто ти? На підступах до Технологічного Інституту, до заводів? Село чи хутір? Невже місто? Важко сказати. Такий цей Харків. В ньому так м'яко, не болюче відчувається перехід від Слобожанських селищ, від затишних вуличок, від білих хат, до великих заводів, до університету, до театрів.

■

Є українські міста геометричних ліній, їх небагато. Будували їх за планами люди петербурзької імперії: Одесу, Миколаїв, Катеринослав. Навіть мій Єлисаветград виростав за планом як передмістя при кріпості св. Єлисавети і головна магістраль звалася Велика Перспективна вулиця. Перерізала вона все місто від кріпості на одному кінці до водонапірної башти на другому. Чується в цій єлисаветградській Перспективній вулиці українського степового півдня — відгомін, далекий до невпізнання і заглушений, іншої перспективи — Невської,— тієї величної в Санкт-Петербурзі. То звідти доходили до нас плани, коли петербурзька імперія відсувала дедалі турецьку імперію.

Харків не має перспективних вулиць, може навіть не має головної вулиці. Були колись прозаїчні дороги — Сумська, Московська, Катеринославська. Місили колись болото на цих дорогах вози і брички, тепер брук і тротуари, а назви ті самі — прості, без пафосу.

Нова влада 1920 року, звичайно, прагнула змінити життя, але зробити це не так просто. Змінити назви вулиць легше. До того ж хотілося зробити перші роки своєї влади героїчними, легендарними. Нашкрябувано з недавніх подій мало відомі для нас імена і перейменовувано вулиці. Було якесь несамовите бажання все назвати на новий кшталт. Жорстокий наступ був, звичайно, на святих і на церкву. Благовіщення, Вознесення, Мироносиці мусіли дати місце Карлу Марксу, Дзержинському і навіть Фейєрбаху. Добре, що хоч не почали нового літочислення, як це зробили французи понад сто років перед нами. Ми залишилися зі старими календарними назвами, без флювіялів, термідорів, що їх хотіли накинути французам нетерплячі Робесп’єри. Літочислення залишилося старе, хоч дехто пробував урочисто починати добу від Октября.

Вуличні нові назви все таки не приймалися і в Харкові я ходив іще старорежимними вулицями. Звалася площа іменем якогось Руднєва, але всі казали Скобелевська, написано вулиця Яковлєва (хто він?), а казали Михайлівська. Вулиця Ганни ще була Царицинською і ніхто не знав, хто це Ганна. Всі ці Урицькі, Володарські, що вдиралися на вулиці наших міст, пробували закріпитися на табличках, але населення спокійно ігнорувало їх. Навіть Карла Лібкнехта і Розу Люксембург ігнорувало і в щоденному житті далі існувала та сама старорежимна Сумська вулиця і та сама Павлівська площа.

Коли давали нові імена і були це імена вже неживих героїв, то виходило ще сяк-так.

З живими був клопіт. Наш степовий Єлисаветград дістав назву Зінов’євська: на честь голови Комінтерну і близької до Леніна людини. Зінов’єв, що його мої старші земляки пам’ятали, коли він ще звався Гріша Радомисльський і працював у мануфактурній торгівлі Кулаковського, там таки в Єлисаветграді. Ну й поспішили революційні ентузіасти. Але скоренько, як Гріша вскочив у неласку, вони, не червоніючи ні трошки, зробили знову Єлисаветград. Коли найшовся через якийсь час інший кандидат на вічність, перейменували місто на Кіровоград.

Не минула б революційна сверблячка наших географічних назв, коли б вожді сиділи довго, до самої смерті в Політбюро. Був би, мабуть, не Київ, а Кагановичево. Родився ж Каганович на Київщині. Був же Хрещатик уже довгий час вулицею Воровського. Зробили б з Харкова Постишево. Хто знає?

Людина нашої землі завжди з легким презирством ставилась до самозвеличування. Поки хвалько нахвалиться, будько набудеться — так кажуть наші тверезі люди. Хвалькуваті зміни назв криють за собою стільки кривавої хлестаковщини двадцятого століття. Проте пересічна людина знає їм ціну.

У п’ятидесятих роках, коли ще американські громадяни з недавніх українських діпістів^[4] не літали на рідні землі, подорожувала там одна відома американська леді. Я розпитував її про Харків. Приїхала вона до Харкова з Москви і був з нею співробітник американського посольства, який говорив по-російськи. Діждалися біля вокзалу таксі і поїхали по місту. Заінтересувалися американці, як називається площа, як називається вулиця. А харківський шофер на їхню цікавість:

— Чорт їх знає, як вони тепер називаються. Вони перестріляли один одного і все змінюють назви.

Здається, мій харківський шофер таксі ухопив патетику і велич імен нашої доби.

■

Харків — місто заводів, а Петінка особливий стиль робітничого району. Сама Петінська вулиця, тепер Плехановська, з прилеглими провулками і вулицями, з Заїківкою — це тисячі малих будинків. Їхні власники — здебільшого робітники або заводські службовці. Контроль партії не може пролізти в столітній побут. Сім’я і звичаї живучі.

Це не підмосковні робочі селища, не Іванов-Вознесенськ, не Растєряева вулиця Тули. Там був сморід робочих казарм, Манчестер жорстоких початків капіталізму та ще вдосконалений меткими Разуваєвими і Колупаєвими Москви.

У Харкові капіталізм пізніший, трохи пом'якшений німецькими навичками Гельферих-Саде, Трепке, перенесеною за першої війни з Риги німецькою ВЭК.^[5]

А головне самі робітники.

Петінка, як резервуар робочої сили, ширша за свої топографічні межі. В моїх очах вона не обмежується Петінським районом, а простягається на якихсь 50 кілометрів радіусом навколо міста. Робітник це часто солідний міщанин, або ще овіяний слобожанським сонцем хлібороб. Він набирається грубіянства і цинізму, коли з Холодної гори пропихається через усе місто на ХТЗ в трамвайному скаженстві, коли з Далекої Вільшани — і пішки десяток кілометрів, і потяг, і трамвай — на роботу чимдуж поспішає. А з Лихачова їдуть в прокурених вагонах, по вісім годин на день тільки подорож забирає, через це й особливою категорією величають — поїздники, в поїзді й сплять, і в карти грають, а життя мало та й з їжою самі знаєте як.

Але й за матюком і за грубіянством, він наша людина. Що я завжди любив у наших робітників, це їхню внутрішню незалежність, невмирущий український ущипливий гумор. Видно, предки добре наладували їх життьовою силою.

Мої сучасники, харківські робітники будували нові заводи, вони нелегко працювали там, охоплені сильним державно-партійним обручем. Проте, і будуючи, і працюючи, вони залишалися вільні. Вільніші як ми, інтелігенти. Бо знали, що їхні руки потрібні. Бо жили не в жилкопах, звідки нас могли виселяти, а таки у власних хатах. І картоплю садили і свиней годували собі на Різдво. Це теж додавало певності за тих похмурих часів індустріального ентузіазму.

На ХЕМЗ^[6] після роботи мітинг. Виступає Чубар, голова Раднаркому. Недалеко вхідних воріт стоїть трибуна і Чубар у вишиваній сорочці промовляє. Щоб зібрати слухачів, адміністрація замкнула ворота — цілком слушно. Але прославлена в газетах «робітнича маса» хоче додому, минає трибуну і преться до воріт. Замкнені. Голоси: одчиняй. Комусь треба на потяг — тут не до промов. Не одчиняють — з робочої юрби, що рветься додому чути матюки. Чубар прислухається до голосу робітничих мас, але говорить далі. Хтось гупає кулаками в металеві ворота, знов матюки. Ворота таки відчиняються. Пішли, хлопці!

Ще картинка. На ХТЗ директор Свистун, з робітників, вольовий адміністратор, велика фігура — прямий провід до Москви, до Орджонікідзе. Десятки тисяч робітників, тракторний завод має бути передовий, і Свистун наказав озеленити територію заводу. Між заводськими корпусами квіти, травичка, сад і Свистун справедливо гордий з того.

На зеленій території працює якийсь «гужтранспорт» — чолов’яга з власною конячкою, щось підчищає, щось вивозить. Ну, чоловічок — роззява, конячина пішла пастися на священну травку, а він не бачить. Кабінет Свистуна близько. Одчиняється вікно і сам директор кричить: «Що це за безобразіє. Забрать коняку, а того роззяву прогнати з завода. Негайно».

Чоловік спокійно дивиться на начальство й озивається: «Ти що там кричиш? Прогнати мене з заводу. Подумаєш. Ну й піду. Не пропаду без твого заводу. Єсть у мене шматок хліба і коняка і своя хата. А от тебе як проженуть, куди підеш? Пропадеш під парканом! їй-бо, пропадеш».

Наврочив. Свистуна в 1938 році розстріляли.

■

Серед корінних жителів Петінки були всякі постаті.

Був серед моїх клієнтів такий Чорнишов. Зрозуміло, що це був ніякий «ов». Чорниш та й годі. Завжди в нас треба робити легку реставрацію імен. Пізніша московізація відлупиться і проступає справжнє ім’я. Скільки було їх і є тих Супрунових, Ломакіних, Кушнірових, ім’я же їм легіон.

Мій Чорнишов говорив тією мовою, яку статистики (вони ж не філологи) легковажно називають російською. Справді ж це наша українська. Вона зіпсована, проте не мовою Пушкіна і Тургенєва, а канцелярщиною чиновницької Росії, часто анекдотичною, але без живого коріння. Тепер до нас лізе убогий совєтський жаргон. Зіпсована вона не до краю, її музика ще звучить, фарби ще не поблякли, і вона є ще прапором людини, хоч і пошарпаним в боях за існування.

Чорнишов був дуже немолодий, за його плечима стояли десятки років не зовсім звичайної професії. Він усе життя шукав забутих, невідомих спадкоємців, відкопував безнадійні, виморочні спадщини, на які, здавалося, вже немає претендентів і спадщина піде в казну. Він порпався в архівах, нишпорив по метричних книгах в консисторіях, їздив. Нарешті знаходив спадкоємця, який нічого не догадувався, об’являв йому ціну й умови, щоб зробити діло. Це було щось середнє між істориком і детективом.

Його гірко обурювало те, що нищать архіви. Він може й розумів, що спадщин уже немає, але як можна нищити архіви!

Сумними очима дивиться він на мене, аж раптом не витримує, голос міцніє, старі очі горять:

— Олександер Платонович! Ну а етот босявка Максим Горький, хіба він не міг сказати Леніну: Ілліч, не зничтожайте архивів, не зничтожайте архивів! Так отже не сказав босявка.

Так собі уявляв розмови Горького з Леніним мій клієнт з Петінки Чорнишов.

Біль за свою професію, що зникає, це тяжкий біль. Подумайте про мільйони, яких відірвали від їхнього ґрунту, насамперед про високу професію й покликання хліборобів.

В 1937 році, мандруючи пароплавом по Волзі, в Саратові найняли ми з дружиною візника, щоб показав нам місто. На постою стояв тільки один старий представник професії, яка явно вимирала. Як їхали Бабушкіним взвозом, він показав нам будинок Чернишевського. Про шанованого в тій країні революціонера чи, може, його родича, він мав стару візниківську характеристику:

— Скупий був Чернишевський!

Доля братів візників, його власна доля, боліла нашому чічероне. Коли ми сказали, що ми з Харкова, він, необтяжений, на щастя, наукою географії, заздрісно зідхнув:

— Ґоворят, в Царковє ізвощікам хорошо жівьотса.

Ми не пояснювали, що їх уже там нема. Хай буде в нього мрія про синю далечінь візників, міраж — неіснуючий Царков.

А Чорнишу-Чорнишову з Петінської вулиці знищили архіви, знищили змисл його маленького існування і ніхто не заступився і навіть «цей босявка Максим Ґорький» не попросив Ілліча, щоб не «зничтожали» архівів.

Беру навмисне такі непомітні постаті. Вони — початок. Вони навіть трохи комічні. Зникають такі люди з поверхні життя тихо, без болю, без зойку.

Вже надходив час більших змін, доводилося скоро побачити тяжке людське горе, викорчуваних з коренем людей, зламані хребти, запльовані людські долі. Їх було дуже багато і ми так скоро до них призвичаїлись.

Тільки зрідка якась ніби дрібниця пронизує мозок, а взагалі життя йде так, ніби нічого особливого немає. Людина бачить тільки своє і про своє тільки думає.

Траплялося мені взимку бути в санаторії в Кисловодську.

Влітку цей всесоюзний курорт потопає у всесоюзному гармидері. Хоч майже всі беруть ванни з нарзановою водою, але головне — це прогулянки, відомі і обов'язкові об’єкти — Храм повітря, Червоні камені. Тут забувають про одноманітну щоденну дійсність. Пересічна людина дістає якийсь ніби сурогат волі — вона виривається з кайданів буднів. Багато святкового й радісного влітку на таких курортах.

А взимку Кисловодськ тихий, кавказьке повітря навіть прозоріше, людей мало і то здебільшого дійсно люди, яким треба лікування.

І для мене це місто в гірській долині, оточене з усіх боків невисокими горами, з джерелом Нарзану в центрі, було спокійним притулком. Місяць або півтора в кардіологічній санаторії миналися ніби в іншому світі. Сніданок, обід, лікар, процедури, зимовий, але здебільшого без снігу, парк.

А там десь далеко похмурий, невеселий Харків, напружена робота в судах. Тої зими в Харкові підготовлювано процес СВУ і я не взяв участи в ньому тому, що саме тоді лікувався на Кавказі.

Взимку і головна вулиця в Кисловодську тиха і людей мало. Це головна вулиця власне самого міста, не курорта з його курзалею і санаторіями. У місті ще є кілька крамниць, ще кілька майстерень, де бляхарі продають посуд для ритуальних магометанських обмивань. Це російське місто лежить серед Карачаївської землі, а карачаївці мохаммедани. Їх дуже мало в Кисловодську. Тільки в базарний день побачиш їхні чорні киреї і барашкові шапки.

Недавно карачаївці підняли повстання і їх тяжко нищили. На боковій вулиці невеликий провінційний непоказний будинок, менше десятка вікон, маленька вивіска — Кисловодський районовий відділ ГПУ. Можна собі уявити, що тут було, коли ліквідували повстання карачаївців. Карачаївці не вміють говорити по-російськи. Вони мали вмирати мовчки, їх мали розстрілювати не тут, а в сусідньому П’ятигорську. П’ятигорськ — гарне місто, оспіване Лермонтовим, з П’ятигорська ясного дня видно снігову шапку Ельбрусу.

Отут недалеко від бляхарів, де продають карачаївцям посуд для обмивання, а за рогом стоїть непоказний будинок з многозначним написом, тут посеред вулиці, серед ясного дня йде жінка. Іде, хитається серед вулиці, іде бруком, бо їй все однаково. Не босячка і ще не стара і навіть чисто вбрана, хоч і розхристана. Вона п’яна і страшно мені чути, як голосно, по-блюзнірському, підноситься в чистому кавказькому повітрі її українська пісня і страшно мені чути її п’яні українські слова. Як боляче слухати це. Вона ж була господинею, вона ж кинула свою хату, де була така чиста долівка, де біля ікон пахло сухими васильками. Вона могла б бути моєю сестрою, коли б тільки судилося було мені родитися в українському селі.

Жінка, що в чужому місті заливає своє горе горілкою і до кавказького неба волає українськими словами про ображену гідність людини, це й був шматок того, що називається — колективізація.

Знаю про дітей, що вмирали в холодному соборі в місті Котласі. У той собор набивали тисячі перших жертв колективізації на Україні. Знаю про старих жінок, що були добрими господинями у власній хаті, а довелося вмирати в чужому брудному кутку наймичками. Багато знаю, а чомусь ота п’яна розхристана українка, сама серед вулиці всесоюзного курорту живе в пам’яті.

МОСКВА — ЗУСТРІЧ З УЛЬРИХОМ

Закон 7 серпня 1932 року був у народі відомий більше як закон «за колоски», або в тюрмах казали «сім восьмих» (7/8/32). Священна, як назвав її своїм семінарським стилем Сталін, соціалістична власність була поставлена під спеціальну, жорстоку охорону. Можна собі уявити, яких немилосердних кар вимагала в своїх секретних, нам невідомих, циркулярах партія, коли голодна країна мусіла красти, щоб жити.

Священна соціалістична — розстріл.

Розстрілювано селянок, що збирали після врожаю колоски з колгоспного поля. Розстрілювали за вкрадене зерно під час молотьби. Розстрілювали і державних службовців, і звичайних злодіїв, що обкрадали державні комори. Перелякані судді й прокурори, боячися за свої партійні білети, втратили всяке почуття міри і казилися.

Як завжди, в таких періодах Верховний Суд мусів якусь частину вироків пом’якшувати, йому треба було якось регулювати криваву машину. Для адвокатури було багато роботи і часто не без наслідків.

У мене, серед багатьох інших, був клієнт з Дніпропетровської області. Йому довелося пережити страшні тижні в смертній камері, чекаючи результату касаційної скарги.

Обласний суд — це було в перші місяці того закону — засудив його до розстрілу в такій справі, де не можна було говорити навіть про недбальство службовця. Чолов’яга працював у якомусь тресті і в гарячу пору мав перегнати гурт свиней з одного пункту до іншого. Він гнав їх пішою ходою, але коли побачив, що свиням недобре, подбав за підводи, повкладав своїх підопічних, поїв і доглядав. У нас сказали б, годив як чирякові. Але спека була страшна і частина свиней подохла.

Прокурор великої, індустріально розвиненої області, суддя-партієць і двоє безсловесних народних засідателів, всі вони не посоромились у своєму переляканому скаженстві признати, що це розкрадання священної соціалістичної власності.

— Розстріл.

Верховний Суд у Харкові не уздрів нічого злочинного, признав, що свинячий опікун був дбалий і справу закрив.

Таки радісно було мені дати телеграму про це до тюрми клієнтові, а через якийсь час побачив його живим.

Надходила зима того сумного року. Трапилося мені з групою адвокатів виїздити до Москви, щоб виступити у Військовій Колегії Верховного Суду СРСР, де розглядалися наші касаційні скарги на вирок Військового Трибуналу Харківської Округи. Трибунал видав багато смертних вироків за великі розкрадання державних складів.

Виїздили ми другого дня після святкування Жовтневої революції. М’яких місць не було, ми були в жорсткому вагоні. Потяг рушив та через декілька кроків зупинився — явище незвичайне. Яка причина?

Бачу, з сусіднього, останнього вагону зійшов куций чоловік у шкіряній куртці й кепці, усміхнувся, взяв під козирьок комусь із останнього вагону і потяг тепер рушив. Ми довідалися, що за нами причеплений салон-вагон і що у вагоні був Косіор. Дзвінки в той час уже були скасовані, він проґавив момент відходу поїзду, сіпнув за ручку гальма, зупинив потяг і вийшов.

У Москві на Курському вокзалі справа прояснилася. Косіор виряджав до Москви голову ГПУ УРСР Реденса. До салон-вагона на московському вокзалі поспішав відомий ще з Харкова франтуватий секретар Балицького. Балицький у той час був переведений з України до Москви в колегію ГПУ СРСР.

Поруч з Реденсом ішла до автомобіля особа жіночої статі, приємної зовнішності і в дорогому котиковому манто. Це була дружина Реденса. Ми довідалися потім, що вона рідна сестра Алілуєвої — дружини Сталіна.

Більшість з нас дуже туманно знали, що Сталін одружений з Алілуєвою. Матримоніальні справи вождів не лоскотали цікавості наших людей, особливо на віддалі від Москви. Не входило і до обов’язку преси розмазувати і навіть згадувати про це.

Вперше з часів жовтня 1917 р., тепер з оголошенням про смерть Алілуєвої в московських «Известиях» з’явилися співчуття вдівцеві. Багато співчуттів. Співчував Максим Горький, співчував Станіславський, співчували дипломати, з Харкова співчував Постишев разом з Татьяною Постоловською.

У Військовій Колегії мені сказали, що справа відкладається на кілька днів, бо товариш Ульрих зайнятий.

Готель «Большая Московская», де я зупинився, міститься проти Іверських воріт, що провадять на Красну площу. Стало відомо, що Красну площу на короткий час закрили для публіки і що Сталін перейшов пішки площу до будинку де лежало для огляду публіки тіло Алілуєвої.

Другого дня, коли похід рушив на цвинтар, мені дуже захотілося побачити Сталіна. Я побіг услід звукам оркестри, оббіг процесію паралельною вулицею Остоженкою і, вскочивши до якогось подвір’я, через невисокий паркан побачив, що процесія наближається. За катафалком ішли в жалобних чорних вуалях дві жінки. Ми за всі останні роки ні на кому не бачили цього ознаменування жалоби. Вони давно зникли як пам’ятка буржуазного минулого.

За ними кількома широкими лавами йшли вожді Орджонікідзе, Ворошилов, Калінін і багато інших, але Сталіна між ними не було. Катафалк і вождів дуже тісним колом оточували на конях курсанти Школи ЦІК-а. Під таким іменем існувала школа для підвищення кваліфікації робітників ГПУ — своєрідна академія чекістської науки.

Гострими професійними очима курсанти у військових шинелях пронизували нас, дивилися на мою боброву шапку. Оркестри грали урочисто і сумно. Далі за кордоном чекістів ішли якісь профсоюзи щось кварталів на два, не занадто багато.

Тепер я бачу, що цей похорон було б не до речі рівняти, скажім, з похороном Евіти Перон. Дружинам совєтських вождів призначена скромніша роль, аніж дружинам інших вождів і президентів. Вони не відомі трудящим масам як доброчинні, ласкаві пані. Їм не створюють ареол і реклами.

Коли прийшов час великого кровопуску в партії в 1936-39 роках, дружини вищих партійців тисячами пішли в концтабори — автоматично без усякої індивідуалізації. Строк заслання був штампований для всіх. Рідко їх розстрілювали. Постишева дружину Т. С. Постоловську, як ми тепер знаємо, розстріляли одночасно з одним сином Постишева. Здається, це був виняток, бо вона була сама активна в партійній роботі.

Цей автоматичний процес вилучення дружин був ніби самозрозумілий для населення і не викликав ніякого співчуття до цих жінок. Було б навіть несправедливо, коли б доля цих теж по суті безвинних осіб когось зворушила в тому суспільстві, де була колективізація і великий голод.

■

Ульрих, голова Військової Колегії, що в нього на розгляді була моя справа, був у Кремлі. Він перервав роботу в зв’язку зі смертю Алілуєвої. Секретарка сказала мені, що справа «у Васіль Васільіча». Так по сімейному секретарки називали прославленого Ульриха, який послав своїми вироками на смерть найбільші фігури московської сучасності, серед них і Зинов’єва, Каменєва, Рикова, Бухаріна, Ягоду в 1937-38 рр.

Він потім з’явився і коротко розмовляв зі мною. Переді мною був середнього росту кругленький мужчина з лисуватою округлою головою, з дрібними нормальними рисами і жвавими чорними очима. У нього були м’які і делікатні манери, в чистій російській мові ніякого акценту.

Справа слухалася не в залі, а в його надзвичайно просторому кабінеті (Колегія тоді містилася на Спірідоновці в будинку з внутрішнім двором). Крім письмового, знов же скромного, столу і кількох стільців помітний був тільки великий масивний сейф.

Оборонці були запрошені до кабінету. Крім трьох суддів у військових уніформах, брав участь нестарий військовий прокурор. Ульрих мав на ковнірі два ромби — тодішня ознака високого чину.

Справу докладав сам Ульрих. Заплутану справу з багатьма епізодами і з багатьма засудженими він розповідав, не листаючи і не заглядаючи в неї, як це часто роблять доповідачі судді. У нього була прекрасна пам’ять на імена і події, велика здібність систематично укласти матеріал.

Спокійно він вислухав виступи адвокатів, висновок прокурора. Ми вийшли з кабінету разом з прокурором.

Коли нас запросили знову до кабінету, щоб заслухати ухвалу суду, Ульрих прочитав її. Він не звернув ніякої уваги на мотиви прокурора, кілька розстрілів він замінив, декому з засуджених зменшив кару.

Я побачив в роботі одного з тих небагатьох людей в Москві, хто стояв дуже близько до вищої влади, за наказом «хазяїна» рішав згодом долю багатьох відомих людей.

Через два роки після того ім’я Ульриха в 1934 році в грудні, після убивства Кірова, стояло на опублікованому вироку про розстріл Крушельницьких, Буревія, Близька і інших. Це була груба кривава робота. Вирок було складено так неохайно, так явно фальшиво, що навіть трибунали 1920 року в провінції, розстрілюючи людей, робили це діло зручніше. Можливо, що наших людей розстріляли в Харкові на підставі телефонного дзвоника з Луб’янки, а Ульрих потім підставив своє ім’я.

Ульрих помер у Москві своєю смертю після другої світової війни. Ніхто не знав його справжнього імені.

СТЕЖКА НА ЦВИНТАРІ

У Харкові не було кремлівського муру, де замуровують великих людей теперішньої влади. І цвинтарі харківські мало історичні. На міському цвинтарі є могила з погруддям М. Л. Кропивницького. А от могили нашого милого поета («Пан та Собака» — як я любив його з дитинства) і університетської широкої людини Петра Гулака-Артемовського я не міг знайти.

За наших часів на цьому цвинтарі вже ховали і комуністів і євреїв. Є покійники, що за ними влада гониться і в могилі.

Як зайти з Пушкінської вулиці на міський цвинтар і повернути першою стежкою праворуч, можна було побачити пам’ятник дуже добрий, як на совєтський стандарт; гарно виблискував лабрадор і напис вирізьблено. Там покоїлася мати командарма Якіра, як люблять висловлюватися деякі письменники — «легендарного» Якіра. Він мав різні заслуги. Це він наказав розстріляти полонених українців під Базаром, про це не всі ентузіасти легендарної доби знають.

Мати командарма вмерла, коли командарм був великою людиною. Але через недовгий час його судили похапцем інші командарми і за зраду розстріляли. Пам’ятник на могилі його матері ще стояв. Але дивний пам’ятник стояв на харківському цвинтарі — невідомо кому. Сказати б: безпам’ятник. Весь напис, кожну літеру дбайливо видовбано різцем — партійний наказ ретельно виконано. І зникло ім’я старої жінки з Кишинева, що була матір’ю партійного героя.^[7]

Надибав я на цю демонстрацію людського благородства, коли шукав могилу Хвильового. Вона на тій самій стежці. Пам'ятника нема. Дерев'яні штахети, без таблички, без напису. Горбок землі. Не довго протривають ці штахети і могила скоро заросте травою забуття. Ховали самогубця Хвильового поспішаючи. Тіло стояло в Будинку Літератури імені Блакитного. Про винесення тіла оголосили на певний час, а винесли скоренько на годину раніше. Так було певніше. Хоч, здається, ніхто з «інженерів людських душ» не наважився демонструвати.

Цю людину ніколи не реабілітує московська Луб’янка. Експерти українських справ, що сидять в засекречених її кабінетах, знали ціну його революційної фразеології про комуну, про соціальну революцію і пролетарський клас. Вони уважно читали його і не знаходили там обов’язкової любові до Росії. Якщо він і був революціонер, він був революціонер тільки український, а з-під його соціального фанатизму проступав національний максималізм.

Ще в 1927 році задовго до самогубства Хвильовий написав передмову до поезій В. Еллана (Блакитного). Про цю передмову мало згадують, але вона варта уваги. Пишучи про Еллана, Хвильовий мав на думці і себе самого. В одному місці він прямо говорить: «В той час, як Хвильові йшли в суспільство з туманними далями «загірних комун» і цими «далями» обезволювали своє і без того безвольне суспільство — Еллан сховав шляхетну панну — поезію в темну шухляду і пішов у життя з холодним розумом реального політика».

Далі: «Цей новий шлях є не що інше, як реальна політика без сентиментів, без «вишневих садків» та іншої карамельної беліберди. Тільки цим шляхом ми дійдемо «електридів комунізму», зможемо виховати нашу розляпану психіку і перебороти її рабську природу».

Хіба не про себе говорив Хвильовий?: «Василь Еллан добре знав, серед якого суспільства він працює. Він, як рідко хто, ненавидів нашу хахлацьку розляпаність і сахаринну сахаринність, що породжувала до цього часу тільки безвольних людей, які вміли говорити прекрасні слова, але ніколи не були людьми діла, які були на 100% поетами й ніколи реальними політиками».

В 1927 році Хвильовий ще міг сподіватися, що він може бути реальним політиком, забувши про свої загірні комуни. Дуже скоро він побачив, що реальну політику роблять не в столиці Харкові, а в іншій північній столиці. Він переконався, що Чернишевська 19 це єдина реальність в його політиці.

Хвильовий міг не дожидатися того дня, коли з Чернишевської 19 прийдуть забрати його ближчого друга Ялового і що завтра прийдуть по нього. Хвильовий був приготований давно до цього дня. Рішення застрелитись мусіло з’явитися давно. Дехто думає, що самогубство Хвильового було демонстрацією проти чужої влади. Проте це не була чиста демонстрація незв'язаної нічим людини. Мотиви Хвильового в день самогубства вже були залежні від його особистої ситуації власного безвихідного становища, його неминучого арешту. Його трагічний вчинок не можна цілком уважати актом демонстративним, бо він затьмарений страхом арешту. Застрелився і Гамарник, і Томський, і Скрипник також перед неминучим арештом. В їхніх пострілах не так багато протесту. Більше керував такими Гамарниками страх, страх перед створеною ними самими системою тортур і перед кулею в підвалі.

Хвильовий і Скрипник могли надати своїм пострілам політичного значення, коли б їхня совість наказала їм стрілятися з гострим висловом протесту проти замучування голодом мільйонів українців хліборобів. Тоді вони могли б умирати, принаймні, з надією, що їхня партія і егоїстичний далекий світ почують сухий тріск револьвера в українському місті Харкові.

■

Пишу тут найбільше про Харків, хоч і не завжди тільки про Харків.

Проте назву книги вибрав з розмислом, не випадково. Тема моя не обмежується контурами міста. Може колись, як говоритимуть про Україну, про двадцяті, тридцяті роки нашого століття, хтось замислиться і, помовчавши, скаже:

— Так, то були харківські часи.

Директиви з Москви, перекладені на українську мову, нові заводи, переорані всі межі, земельні, господарські й психологічні. Великий спротив України — і мовчазний і з обрізом у руці. Великий голод був саме за харківської доби.

Для мене було в ті чорні роки всього подостатком. Робота в судах, люди на всіх перехрестях, всякі люди, всякі перехрестя.

Під хруст поламаних людських існувань минала молодість. Читалося книги, працювалося, думалося, любилося. Були хмари й сонце, тюрми й звільнення, війна й порятунок. Багато чого згоріло, зітліло в пам’яті. Що не згоріло, хочеться записати. Своєю звичкою, на клаптиках паперу, уривками. Так адвокати в судах люблять записувати на клаптиках. Справа розвивається швидко і рвучко, подробиці накопичуються.

В протоколі не все буде, а з тих папірців може буде додаток, заувага до офіційного протоколу про минуле, про минулі події і людей.

СОБОР СВЯТИТЕЛЯ МИКОЛАЯ

Двадцяті роки харківські не можна уявити без імені Олександра Ярещенка. Олександер, архієрей Української Автокефальної Церкви проповідував у Миколаївському Соборі. Собор згодом, після того, як заслано архієрея, висадили динамітом у повітря. Він стояв там, де починаються Сумська і Пушкінська вулиці, стояв ніби в серці міста. Коли правою стороною площі йшлося до Сумської вулиці, церкву не минали, як це звичайно буває. Треба було пройти її папертю. Без підвищення, без приступок і огорожі були тут церковні двері збоку від руху пішоходів. Крізь двері було видно, як блимають теплі вогні лампад і свічок і було чути церковний спів.

Неділями, коли на Сумську вливався потік здебільшого байдужих і чужих людей з нових канцелярій і наркоматів, храм Святителя Миколая справді стояв тут як кріпость прадавньої віри. З нібито чужої вулиці багато завертало до церкви, де панував урочистий і піднесений настрій, а, головне, проповідував Олександр. Була це людина великого проповідницького дару, гарячого слова, що знаходило відгомін у тодішньому харківському, не тільки церковному суспільстві. ...