Александр Дюма Граф Монте-Крісто 

Частина перша

I. Марсель. Прибуття

Двадцять четвертого лютого 1815 року чатовий Нотр-Дам-де-ля-Гард сповістив про наближення трищоглового корабля «Фараон», що йшов зі Смирни, Трієста й Неаполя.

Як водиться, портовий лоцман одразу ж вирушив із гавані, поминув замок Іф і пристав до корабля поміж мисом Моржіон та островом Ріон.

Відразу, теж-таки як водиться, майданчик форту Сен-Жан наповнився роззявами, бо в Марселі прибуття судна — завжди неабияка подія, надто ж якщо це судно, як ото «Фараон», що збудоване, обладнане, навантажене на корабельнях давньої Фокеї та належить місцевому судновласникові.

Тим часом корабель наближався; він щасливо пройшов протоку, яку вулканічний струс колись витворив між островами Каласарень і Жарос, обігнув Помеґ і наближався під трьома марселями, клівером та контрбізанню, проте так помалу і скорботно, що допитливі, мимохіть відчувши лихо, гадали собі, що ж це могло з ним скоїтися.

Утім, знавці бачили: як щось і сталося, то не із самим кораблем. Адже йшов він, як і належить добре керованому судну: якір наготували кинути, ватербакштаги віддали, а поруч із лоцманом, що готувався попровадити «Фараона» вузьким входом до марсельської гавані, стояв юнак, меткий і кмітливий, він наглядав за кожним порухом корабля і повторював кожну лоцманову команду.

Невиразна тривога, що висіла над юрмою, особливо охопила одного з глядачів, тож він не став чекати, поки корабель увійде в порт — він плигнув у човен і звелів гребти назустріч «Фараонові», із яким і порівнявся навпроти бухти Резерв.

Угледівши того чоловіка, молодий моряк відійшов од лоцмана і, скинувши капелюха, став біля облавка.

То був парубок років вісімнадцяти чи двадцяти, високий, стрункий, із гарними темними очима і чубом, чорним, як вороняче крило; весь його вигляд променів спокоєм і рішучістю, що притаманні людям, котрі змалку звикли боротися з небезпекою.

— Ох, це ви, Дантесе! — гукнув чоловік у човні. — Що сталося? Чому так похмуро у вас на судні?

— Велике лихо, пане Моррелю, — відказав юнак, — велике лихо, надто ж для мене: біля Чівіта-Веккії ми втратили нашого бравого капітана Леклера.

— А вантаж? — хутко запитав господар судна.

— Цілісінький, пане Моррелю, тож, гадаю, тут ви будете задоволені… Але сердешний капітан Леклер…

— Що ж із ним сталося? — полегшено запитав господар. — Що скоїлося з нашим бравим капітаном?

— Він помер.

— Упав за борт?

— Ні, вмер від мозкової лихоманки, у страшенних муках, — відказав Дантес.

І, обернувшись до екіпажу, гукнув:

— Гей! Стояти на місцях! На якір ставати!

Залога послухалася. Відразу ж вісім чи десять матросів, із яких вона складалася, кинулися котрий до шкотів, котрий до брасів, котрий до фалів, котрий до клівер-ніралів, а котрий до гітовів.

Молодий моряк озирнув їх мимохідь і, побачивши, що команда виконується, знову повернувся до співрозмовника.

— А як же скоїлося це лихо? — запитав господар, провадячи обірвану розмову.

— Дуже несподівано. Після довгої розмови з комендантом порту капітан Леклер страшенно збуджений покинув Неаполь; за добу в нього почалася лихоманка; за три дні він був уже мертвий… Ми поховали його як слід, і тепер він покоїться, загорнутий у парусину з ядром коло ніг і ядром у головах, біля острова Джильйо. Ми привезли вдові хрест і шпагу. Треба ж було, — докинув юнак із ненавмисною усмішкою, — треба ж було десять років воювати з англійцями, щоб померти, як усі, в ліжку!

— Нічого не вдієш, Едмоне! — сказав господар судна, що вочевидь дедалі більше заспокоювався. — Усі ми смертні, і треба, щоб старі поступалися місцями молоді, а то все зупинилося б. А оскільки ви кажете, що вантаж…

— Цілісінький, пане Моррелю, головою ручаюся. І, гадаю, ви дешево візьмете, якщо задовольнитеся зиском у двадцять п’ять тисяч франків.

І угледівши, що «Фараон» уже поминув круглу вежу, він гукнув:

— На марси-гітови! Клівер-нірал! На бізань-шкот! Якір до віддачі наготувати!

Наказ виконали майже так само хутко, як на військовому кораблі.

— Шкоти віддати! Вітрила на гітови!

Ледь пролунала остання команда, як вітрила впали, і корабель полинув собі далі, рухаючись лише за інерцією.

— А тепер чи не зволите ви піднятися, пане Моррелю, — сказав Дантес, побачивши нетерплячку судновласника. — Ось і пан Данґляр, ваш рахівник, виходить із каюти. Він сповістить вам усі відомості, яких тільки забажаєте. А мені треба стати на якір і потурбуватися про траурні знаки.

Двічі просити не треба було. Господар судна вчепився за линву, яку кинув йому Дантес, і, виказуючи спритність бувалого моряка, видерся по клямрах, забитих у випуклий борт корабля, а Дантес повернувся на своє колишнє місце, поступаючись розмовою тому, кого він назвав Данґляром, який, вийшовши з каюти, справді прямував назустріч Моррелеві.

То був чолов’яга років двадцяти п’яти чи двадцяти шести, досить похмурий на взір, запобігливий із панами і нестерпний із підлеглими. За це, ще дужче, ніж за титул рахівника, його завжди ненавиділи матроси, залога його настільки ж не любила, наскільки любила Дантеса.

— Отож, пане Моррелю, — сказав Данґляр, — ви вже знаєте про наше лихо?

— Авжеж! Авжеж! Сердешний капітан Леклер! То був добрий і чесний чоловік!

— А головне, пречудовий моряк, що постарів поміж небом і водою, як і належить людині, котрій довірили інтереси такої великої фірми, як «Моррель і син», — відказав Данґляр.

— Мені здається, — сказав судновласник, стежачи поглядом за Дантесом, який обирав місце для стоянки, — не треба бути таким старим моряком, як ви оце кажете, щоб знати свою справу. Ось наш друг Едмон так гарно порається, що йому, як на мене, і не треба нічиїх порад.

— Так, — відказав Данґляр, скоса зиркнувши на Дантеса очима, у яких заяріла ненависть, — так, молодість і самовпевненість. Не встигли у капітана й ноги захолонути, як він узяв на себе оруду, ні з ким не порадившись, і змусив згаяти нас півтора дня біля острова Ельба, замість того, щоб іти просто на Марсель.

— Узявши на себе оруду, — відказав господар судна, — він виконав свій обов’язок як помічник капітана, але втрачати півтора дня біля острова Ельба було недобре, хіба що корабель потребував направи.

— Корабель був цілий і неушкоджений, пане Моррелю, а ті півтора дні згаяв він із чистісінької примхи, задля задоволення зійти на берег, та й годі.

— Дантесе, — сказав господар судна, обернувшись до юнака, — а йдіть-но сюди!

— Вибачте, добродію, — відказав той, — за хвилю я буду до послуг вашої милості.

І, обернувшись до залоги, звелів:

— Опустити якір!

Якір одразу ж опустили, і ланцюг із бряжчанням почав розмотуватися. Дантес залишався на своєму посту, попри присутність лоцмана, поки виконали й цей остатній маневр.

Потім він гукнув:

— Вимпел опустити до половини, стяг зав’язати вузлом, реї перехрестити!

— Ось бачите, — озвався Данґляр, — він уже корчить із себе капітана, слово честі!

— Та він і є капітан, — відказав судновласник.

— Так, але ж його не затвердили ні ви, ні ваш компаньйон, пане Моррелю.

— А чом би це нам не лишити його капітаном? — сказав судновласник. — Щоправда, він замолодий, але начебто відданий справі й дуже досвідчений.

Данґлярове обличчя спохмурніло.

— Перепрошую, пане Моррелю, — сказав Дантес, підходячи, — якір опустили, і я до ваших послуг. Ви начебто гукали мене?

Данґляр відступив на крок.

— Я хотів вас запитати, чому ви заходили на острів Ельба?

— Сам не знаю. Я виконував останню волю капітана Леклера. Перед смертю він звелів мені доправити пакет маршалові Бертрану.

— То ви його бачили, Едмоне?

— Кого?

— Маршала.

— Авжеж.

Моррель озирнувся й одвів Дантеса убік.

— А як імператор? — жваво запитав він.

— Здоровий, наскільки можу я судити.

— То ви і його бачили?

— Він зайшов до маршала, коли я в нього був.

— І ви балакали з ним?

— Та то він зі мною балакав, — усміхнувшись, відказав Дантес.

— І що він вам казав?

— Запитував про корабель, про час відбуття до Марселя, про наш курс, про вантаж. Гадаю, якби корабель був порожній і належав мені, то він ладен був би придбати його; та я сказав, що лише тримаю місце капітана і що корабель належить торговому дому «Моррель і син». «А, знаю, — сказав імператор, — Моррелі — судновласники з роду в рід, і один Моррель служив у тому самому полку, що і я, коли ми стояли у Валянсі».

— Правда! — з утіхою вигукнув господар судна. — То був Полікар Моррель, мій дядько, що дослужився до капітана. Дантесе, ви скажете моєму дядькові, що імператор згадував про нього, і ви побачите, як старий буркотун заплаче. Ох, — провадив судновласник, приязно ляскаючи молодого моряка по плечу, — ви добре вчинили, Дантесе, що вволили останню волю капітана Леклера й зупинилися біля Ельби; хоч, якщо дізнаються, що ви доправили пакет маршалові й розмовляли з імператором, то вам це може зашкодити.

— А як же це воно може зашкодити мені? — запитав Дантес. — Я навіть не знаю, що було в пакеті, а імператор ставив мені запитання, які поставив би першому-ліпшому зустрічному. Та дозвольте, ось уже прибули карантинні й митні чиновники...

— Ідіть, ідіть, любий мій!

Юнак пішов собі, і тут-таки підійшов Данґляр.

— То як? — запитав він. — Пояснив вам Дантес, чому заходив до Порто-Феррайо?

— Авжеж, любий Данґляре.

— Ага, тим ліпше! — відказав той. — Прикро бачити, коли товариш не виконує свого обов’язку.

— Дантес виконав свій обов’язок, і йому нема чого закинути, — заперечив господар судна. — Це капітан Леклер звелів йому зупинитися коло Ельби.

— До речі, про капітана Леклера... він віддав вам його листа?

— Хто?

— Дантес.

— Мені? Ні. Хіба у нього був лист?

— Мені здалося, що, крім пакета, капітан дав йому ще й листа.

— Про який пакет ви кажете, Данґляре?

— Про того, що його Дантес одвіз до Порто-Феррайо.

— А звідки ви знаєте, що Дантес одвозив пакет до Порто-Феррайо?

Данґляр зашарівся.

— Я проходив повз капітанову каюту і бачив, як він оддав Дантесу пакет і листа.

— Він мені нічого не казав, та якщо в нього є лист, то його мені передасть.

Данґляр замислився.

— Якщо так, пане Моррелю, то прошу вас, не кажіть про це Дантесові. Я, либонь, помилився.

Тієї миті молодий моряк повернувся. Данґляр знову відійшов.

— То що, любий Дантесе, ви вже вільні? — запитав судновласник.

— Так, пане Моррелю.

— Хутко ж ви закінчили всі справи!

— Авжеж, я вручив митникам списки наших товарів, а з порту надіслали з лоцманом чоловіка, якому я й передав ваші папери.

— То вам тут уже нема чого робити?

Дантес швидко роззирнувся навкруги.

— Нічого, все гаразд, — сказав він.

— То гайда обідати до нас.

— Перепрошую, пане Моррелю, та передовсім я мушу побачитися з батьком. Дякую вам за честь...

— Правильно, Дантесе, правильно. Знаю, що ви добрий син.

— А мій батько, — нерішуче спитав Дантес, — він здоровий, ви не знаєте?

— Гадаю, здоровий, любий Едмоне, хоч я його й не бачив.

— Так, він весь час сидить у своїй кімнатці.

— Це свідчить принаймні, що він без вас ні в чому не мав потреби.

Дантес усміхнувся.

— Батько мій гордий, і якби він у чомусь і мав потребу, то ні в кого на світі, крім Бога, не попросив би допомоги.

— Отож, відвідавши батька, ви, сподіваюся, прийдете до нас?

— Ще раз перепрошую, пане Моррелю, та в мене є ще один обов’язок, який для мене так само дорогий.

— Ох, я й забув, що в Каталянах дехто чекає на вас так само нетерпляче, як і ваш батько, — красуня Мерседес.

Дантес усміхнувся.

— Он воно що! — провадив господар судна. — Тепер я розумію, чому вона тричі приходила допитуватися, чи скоро прибуде «Фараон». А нехай йому, Едмоне, ви щасливі, подруга у вас хоч куди!

— Не подруга вона мені, — поважно сказав моряк, — а моя наречена.

— Деколи це те саме! — зареготав судновласник.

— Не для нас, — відтяв Дантес.

— Гаразд, Едмоне, я вас не тримаю. Ви так добре облаштували мої справи, що я мушу дати вам час на улаштування ваших. Може, вам треба грошей?

— Ні, не треба. У мене лишилася вся платня, яку я одержав під час плавання, тобто майже за три місяці.

— Ви ретельний чоловік, Едмоне.

— Не забувайте, пане Моррелю, що батько мій убогий.

— Так, так, я знаю, щоб ви добрий син. Ідіть до батька. У мене теж є син, і я дуже розгнівався б на того, хто після тримісячної розлуки завадив би йому побачитися зі мною.

— То ви дозволите? — уклонившись, запитав юнак.

— Ідіть, якщо вам більше нічого мені сказати.

— Та нічого.

— Капітан Леклер перед смертю не давав вам листа для мене?

— Він не міг писати; та ваше запитання нагадало мені, що я мушу попросити у вас відпустки на два тижні.

— Для весілля?

— І для весілля, і для мандрівки до Парижа.

— Будь ласка! Ми будемо розвантажуватися тижнів із шість і вийдемо в море не раніше, ніж місяці за три. Та за три місяці ви повинні бути тут, — провадив судновласник, ляскаючи молодого моряка по плечі. — «Фараон» не може йти в плавання без свого капітана.

— Без капітана! — вигукнув Дантес, і очі його радісно засяяли. — Обережніше кажіть це, пане Моррелю, бо зараз ви відповіли на найбільш потаємні надії моєї душі. Ви хочете призначити мене капітаном «Фараона»?

— Якби я був сам, любий мій друже, то простягнув би вам руку і сказав: «Домовилися!» Та в мене є компаньйон, а ви знаєте італійське прислів’я: «Chi ha compagno ha padrone»^[1]. Та половину справи вже зроблено, тому що один із двох голосів уже за вас. А завоювати для вас другий — то вже моє діло.

— О пане Моррелю! — вигукнув юнак зі сльозами на очах, потискаючи його долоні. — Дякую, дякую вам від імені батька і Мерседес.

— Добре, Едмоне, має ж бути для чесних людей Бог на небі! Ідіть до батька, ідіть до Мерседес, а потім приходьте до мене.

— Може, завезти вас на берег?

— Та ні, дякую. Я залишуся тут і прогляну рахунки з Данґляром. Ви задоволені були ним під час плавання?

— І задоволений, і ні. Як товаришем — ні. Мені здається, він незлюбив мене відтоді, як одного разу, посварившись із ним, я з дурного розуму запропонував йому зупинитися хвилин на десять біля острова Монте-Крісто і вирішити нашу суперечку; мені, звісно, не слід було такого казати, і він дуже розумно вчинив, що відмовився. Як про рахівника про нього нічого не можна сказати недоброго, і ви, либонь, будете задоволені ним.

— Але скажіть, Дантесе, — запитав господар судна, — якби ви були капітаном «Фараона», то лишили б із власної волі на ньому Данґляра?

— Чи капітаном я буду, чи помічником, пане Моррелю, я завжди буду з цілковитою повагою ставитися до всіх тих осіб, що користуються довірою моїх господарів.

— Правда ваша, Дантесе. Ви добрий хлопчина. А тепер ідіть, а то, бачу, ви наче на голках.

— То я у відпустці?

— Ідіть, кажу вам.

— Ви дозволите взяти вашого човна?

— Беріть.

— Бувайте, пане Моррелю. Незмірно вдячний вам.

— Бувайте, Едмоне. Нехай щастить!

Молодий моряк плигнув у човна, сів коло стерна і звелів гребти на вулицю Каннеб’єр. Два матроси навалилися на весла, і човен полинув так хутко, як лиш дозволяла сила-силенна інших човнів, що захаращували вузьке війстя, яке поміж двома рядами кораблів вело від входу в порт до Орлеанської набережної.

Судновласник із усмішкою стежив за ним до самісінького берега, бачив, як він стрибнув на бруківку і зник у строкатій юрмі, що від п’ятої години ранку до дев’ятої вечора наповнювала славетну вулицю Каннеб’єр, якою сучасні фокейці так пишаються, що цілком серйозно кажуть, зі своїм характерним акцентом: «Якби в Парижі була вулиця Каннеб’єр, то Париж був би маленьким Марселем».

Озирнувшись, судновласник побачив за своєю спиною Данґляра, що начебто чекав на його розпорядження, а насправді, як і він, проводжав поглядом молодого моряка.

Та була величезна різниця у виразі цих двох поглядів, що стежили за тією самою людиною.

II. Батько і син

Поки переповнений ненавистю Данґляр намагається кинути підозру на свого товариша, нашіптуючи судновласникові різну гидоту про нього, підемо за Дантесом, який, пройшовши всю вулицю Каннеб’єр, поминув вулицю Ноай, увійшов у невеличку кам’яницю на лівому боці Меянських алей, прудко піднявся темними східцями на п’ятий поверх і, тримаючись однією рукою за бильця, а другу притуляючи до серця, що аж калатало від хвилювання, зупинився перед прохиленими дверима, крізь які можна було побачити всю комірчину.

У тій комірці жив його батько.

Звістка про прибуття «Фараона» ще не дійшла до старого, який, залізши на стілець, тремтливою рукою поправляв настурції й ломиноси, які оповили його вікно. Раптом хтось обхопив його ззаду, і він почув знайомий голос:

— Тату! Любий мій тату!

Старий скрикнув і обернувся. Угледівши сина, він кинувся в його обійми, тремтячи і геть блідий.

— Що з тобою, тату? — занепокоєно запитав юнак. — Ти нездужаєш?

— Ні, ні, любий Едмоне, сину мій, дитино моя, ні! Та я не чекав тебе... Ти застав мене раптово... це від радості. Боже мій! Мені здається, що я помру!

— Заспокойся, тату, це ж я. Усі кажуть, що радість не може зашкодити, тому-то я так просто й увійшов до тебе. Усміхнися, не дивися на мене такими очима. Я повернувся додому, і все буде гаразд.

— Тим ліпше, дитино моя, — відказав старий, — та як це буде все гаразд? Хіба ми більше не розлучатимемось? Розкажи ж мені про своє щастя!

— Нехай простить мені Господь, що я радію щастю, яке будується на горі цілої родини, та, Бог свідок, я не бажав цього щастя. Воно прийшло саме, і в мене немає сили сумувати. Капітан Леклер віддав Богові душу, і цілком можливо, завдяки заступництву пана Морреля, я здобуду його місце. Розумієш, тату? У двадцять років я буду капітаном! Сто луїдорів платні й частка з прибутків! Хіба міг я, убогий матрос, чекати цього?

— Так, сину мій, ти правду кажеш, — відказав старий, — це велике щастя.

— І я хочу, щоб із першої ж платні ти завів собі будиночок із садком для твоїх ломиносів, настурцій і жасмину... Та що з тобою, тату? Тобі недобре?

Сили покинули старого, і він похилився назад.

— Зараз, тату! Випий склянку вина, це додасть тобі снаги. Де в тебе вино?

— Ні, дякую, не треба, — сказав старий, намагаючись перепинити сина.

— Як не треба!.. Скажи, де вино?

Він почав нишпорити у шафі.

— Не шукай... — сказав старий. — Вина немає...

— Як немає? — вигукнув Дантес. Він перелякано дивився то на бліді запалі щоки старого, то на порожні полиці. — Як немає вина? Тобі не вистачило грошей, тату?

— У мене всього доста, коли ти зі мною, — відказав старий.

— Проте, — прошепотів Дантес, витираючи спітніле обличчя, — я залишив тобі двісті франків три місяці тому, коли вирушав у мандрівку...

— Авжеж, авжеж, Едмоне, але ти забув повернути борг сусідові Кадрусу; він про це нагадав мені і сказав, що як я не заплачу за тебе, то він піде до пана Морреля. Я злякався, що це зашкодить тобі...

— Та й що?

— То я й заплатив.

— Але ж я винен був Кадрусові сто сорок франків! — вигукнув Дантес.

— Так, — пробурмотів старий.

— І ти їх заплатив із тих двохсот франків, які я залишив?

Старий кивнув.

— І три місяці жив на шістдесят франків?

— Хіба ж багато мені треба, — відказав старий.

— Господи! — застогнав Едмон, падаючи навколішки перед батьком.

— Що з тобою?

— Ніколи собі цього не прощу.

— Облиш, — усміхнувшись, сказав старий, — ти повернувся, і все забулося. Адже тепер усе добре.

— Авжеж, я повернувся, — сказав юнак, — повернувся з найліпшими надіями і деякими грошенятами... Ось, тату. Бери, бери і пошли когось, щоб купив тобі попоїсти!

І він висипав на стіл із десяток золотих, п’ять чи шість п’ятифранкових монет і дрібняки.

Обличчя старого Дантеса засяяло.

— Чиї вони? — запитав він.

— Та мої ж бо... твої, наші! Бери, накупи харчів, не шкодуй грошенят, завтра я ще принесу.

— Зачекай, зачекай, — сказав старий, усміхаючись. — Із твого дозволу я буду тратити гроші потроху; якщо я відразу багацько накуплю, то люди ще подумають, ніби задля цього мені довелося чекати твого повернення.

— Роби, як хочеш, та передовсім найми служницю. Я не хочу, щоб ти жив сам. У мене у трюмі заховано контрабандну каву і тютюн; завтра ти їх отримаєш. Цить! Хтось іде.

— Це, либонь, Кадрус. Дізнався про твій приїзд і йде привітати тебе зі щасливим поверненням.

— Ось вуста, що кажуть одне, а серце тим часом думає інше, — прошепотів Едмон, — та все одно, він наш сусіда і зробив нам колись послугу! Зустрінемо його лагідно.

Не встиг він закінчити тієї фрази, як у дверях з’явилася чорна бородата голова Кадруса. То був чолов’яга років двадцяти п’яти - двадцяти шести; у руках він тримав клапоть сукна, що його він, згідно зі своїм кравецьким ремеслом, збирався обернути на вбрання.

— А! Прибув, Едмоне! — сказав він із гострим марсельським акцентом, широко усміхаючись, аж видно було всі його зуби, білі, мов слонова кістка.

— Як бачите, сусідо Кадрусе, я до ваших послуг, якщо вам щось треба буде, — відказав Дантес, насилу приховуючи неприязнь за ґречним тоном.

— Дякую, звісно. Слава Богу, мені нічого не треба, часом навіть я потрібен буваю декому... — (Дантес здригнувся). — Не про тебе я кажу, Едмоне. Я позичив тобі грошенят, ти мені їх повернув; так воно водиться поміж добрими сусідами, і ми квити.

— Ніколи не поквитаєшся з тими, хто нам допоміг, — відказав Дантес. — Коли грошовий борг повернуто, залишається борг вдячності.

— Нащо балакати про це? Що було, те минулося. Поговорімо ліпше про твоє щасливе повернення. Я пішов у порт пошукати брунатного сукна і зустрів мого друзяку Данґляра.

«Невже ти в Марселі?» — кажу я йому.

«Так, як бачиш».

«А я гадав, ти у Смирні».

«Міг би бути й там, бо я просто звідти».

«А де ж наш Едмон?»

«Та, либонь, у батька», — відказав мені Данґляр. Ось я і прийшов, — провадив Кадрус, — щоб привітатися з другом.

— Ото вже добрий чоловік цей Кадрус, — озвався батько, — він так нас любить!

— Авжеж, люб­лю, та ще й шаную, тому що чесні люди рідко трапляються... Але ти, здається, розбагатів, друже? — провадив кравець, скоса глипнувши на купку золота і срібла, яку висипав на стіл Дантес.

Юнак помітив, як в очах сусіди блиснула іскра захланності.

— Та це не мої грошенята, — недбало відказав він. — Я сказав батькові, що боявся застати його в нестатках, а він, щоб заспокоїти мене, висипав на стіл усе, що було у нього в капшуці. Сховайте гроші, тату, якщо тільки сусідові вони не потрібні.

— Ні, друже мій, — сказав Кадрус, — мені нічого не треба, та й, слава Богу, ремесло годує майстра. Бережи грошенята. Зайвих ніколи не буває. При всьому цьому я тобі вдячний за твою пропозицію не менше, ніж якби й скористався нею.

— Я запропонував від щирого серця, — сказав Дантес.

— Не сумніваюся. То ти в добрих стосунках із Моррелем, хитрунчику?

— Пан Моррель завжди був дуже добрий до мене, — відказав Дантес.

— Що ж, тоді ти дарма відмовився від обіду.

— Як відмовився від обіду? — запитав старий Дантес. — Невже він гукав тебе на обід?

— Так, тату, — відказав Дантес і всміхнувся, помітивши, як вразила старого незвичайна честь, яку виявили його синові.

— А чому ж ти відмовився, Едмоне? — запитав старий.

— Щоб хутчій прийти до тебе, тату, — відказав юнак. — Мені кортіло побачитися з тобою.

— Моррель, напевне, образився, — вкинув Кадрус, — а як збираєшся стати капітаном, то не слід суперечити судновласникові.

— Я пояснив йому причину відмови, і він зрозумів мене, сподіваюся.

— Щоб стати капітаном, треба трохи підлеститися до господарів.

— Я сподіваюся стати капітаном і без цього, — відказав Дантес.

— Тим ліпше, тим ліпше! Це потішить усіх твоїх давніх друзів. А там, за цитаделлю Сен-Ніколя, я знаю декого, хто буде особливо задоволений.

— Мерседес? — запитав старий.

— Так, тату, — сказав Дантес. — І тепер, коли я тебе побачив, коли знаю, що ти здоровий і що в тебе є все, що тобі треба, я попрошу твого дозволу вирушити в Каталяни.

— Іди, сину мій, іди, — відказав старий Дантес, — і нехай благословить тебе Господь дружиною, як благословив мене сином.

— Дружиною! — устряв Кадрус. — Бачу, ви надто вже квапитеся; ще ж вона й не дружина йому ніби!

— Ні ще, та, либонь, незабаром стане, — відказав Едмон.

— Хоч як там воно буде, — сказав Кадрус, — ти добре вчинив, що поспішив із прибуттям.

— Чому?

— Таж Мерседес — красуня, а в красунь не бракує залицяльників; у цієї — аж надто, бо вони черідками ходять за нею.

— Справді? — сказав Дантес із усмішкою, у якій помітна була тінь неспокою.

— Так, так, — закивав Кадрус, — і непогані люди трапляються; та, сам розумієш, ти незабаром станеш капітаном, то тобі не відмовлять, либонь.

— Це означає, — підхопив Дантес із усмішкою, що насилу ховала його неспокій, — це означає, що якби я не став капітаном...

— Гм! Гм! — пробурмотів Кадрус.

— Ну, — сказав юнак, — я ліпшої думки, ніж ви, про жінок узагалі і про Мерседес зокрема, і я певен, що, буду я капітаном чи ні, вона залишиться мені вірна.

— Тим ліпше, — сказав Кадрус, — тим ліпше! Коли одружуєшся, треба вміти вірити; та все одно, друже, я тобі кажу: не гай часу, іди, заяви їй про своє прибуття і поділися надіями.

— Іду, — відказав Дантес.

Він поцілував батька, кивнув Кадрусові й вийшов.

Кадрус посидів у старого ще трохи, потім, попрощавшись, теж вийшов надвір і повернувся до Данґляра, що чекав його на розі вулиці Сенак.

— То що? — поспитав Данґляр. — Ти його бачив?

— Бачив, — відказав Кадрус.

— І він казав тобі про свої надії на капітанство?

— Казав про це так, наче він уже капітан.

— Ти ба! — сказав Данґляр. — Надто вже поспішає!

— Та Моррель, вочевидь, обіцяв йому...

— То він дуже веселий?

— Аж загонистий; він уже пропонував мені свої послуги, наче пан якийсь; пропонував мені грошей, наче банкір.

— І ти відмовився?

— Відмовився. А міг би позичити у нього, бо ж не хто інший, як я, позичив йому перші грошенята, які він бачив у своєму житті. Та тепер пан Дантес нікого не потребує: небавом він капітаном буде!

— Ні, він ще не капітан!

— Як по правді, добре було б, якби він ним і не став, — провадив своєї Кадрус, — а то з ним і балакати не можна буде.

— Якщо ми захочемо, — сказав Данґляр, — він буде тим самим, що й зараз, а, може, ще й меншим.

— Що ти кажеш?

— Нічого, я сам до себе балакаю. І він ще й досі закоханий у гожу каталянку?

— Шалено; уже й побіг туди. Та чи я дуже помиляюся, чи з цього боку на нього чекають прикрощі.

— А ясніше?

— Нащо?

— Це набагато важливіше, ніж ти гадаєш собі. Ти ж не любиш Дантеса?

— Не люб­лю гордіїв.

— То скажи мені все, що знаєш про каталянку.

— Не знаю нічого напевно, та бачив таке, що, гадаю, аби лиш у майбутнього капітана не сталося халепи на зворотному шляху коло Старого Шпиталю.

— Що ж ти бачив? Ану ж бо кажи!

— Бачив, як щоразу, коли Мерседес приходить до міста, її супроводжує височенний паруб’яга, каталянець, темноокий, червонолиций, із чорною чуприною, лютий мов звір. Вона його називає двоюрідним братом.

— Справді? І ти гадаєш, той братик упадає коло неї?

— Припускаю, бо хіба ж може бути інакше поміж двадцятирічним лобуром і сімнадцятирічною красулею?

— І, кажеш, Дантес подався до Каталянів?

— При мені пішов.

— Якщо ми підемо туди, то можемо зупинитися в «Резерві» й за келихом мальзького винця зачекати новин.

— А хто їх нам сповістить?

— Ми будемо на його шляху і з Дантесового лиця побачимо, що сталося.

— Гайда, — сказав Кадрус, — але платиш ти.

— Авжеж, — відказав Данґляр.

І обидва прудкою ходою попрямували до визначеної місцини. Прийшовши до корчми, вони звеліли принести їм плящину вина і два келихи.

Від старого Памфіля вони дізналися, що хвилин із десять тому Дантес поминув корчму.

Упевнившись, що Дантес у Каталянах, вони посідали під молодим листям платанів та сікомор, де у гіллі цілий пташиний рій оспівував один із перших ясних днів весни.

III. Каталянці

За сто кроків од того місця, де два приятелі, наставивши вуха і поглядаючи на шлях, попивали іскристе мальзьке вино, за лисим узгір’ям, що було обсмалене сонцем і обшарпане містралями, лежало село Каталяни.

Одного разу з Іспанії виїхали якісь таємничі переселенці та й пристали до того клаптя землі, де вони живуть і досі. Вони з’явилися бозна-звідки і розмовляли незнайомою мовою. Один із їхніх ватажків, що розумів провансальську говірку, попросив у міста Марселя дозволу заволодіти пустельним рогом, на який вони, як давні мореплавці, витягнули свої судна. Прохання їхнє вволили, і за три місяці по тому довкола десятка суден, які привезли цих морських циганів, виросло невеличке село. У цьому своєрідному і мальовничому поселенні — напівмавританському, напівіспанському — і досі живуть нащадки цих людей, які розмовляють мовою своїх пращурів. Упродовж трьох чи чотирьох століть вони лишилися вірні своєму мисові, куди опустилися, наче зграя морських птахів, вони нітрохи не перемішалися з марсельськими мешканцями, беруть шлюби лише поміж собою і зберігають звичаї та вбрання своєї батьківщини так само, як зберегли її мову.

Ми запрошуємо читача піти за нами єдиною вулицею села і зайти в один будиночок, сонце знадвору помалювало його стіни барвою опалого листя, однаковою для всіх стародавніх споруд цього краю, а всередині малярська щітка надала їм білини, що була єдиною оздобою іспанських роsadas^[2].

Гожа молода дівчина, із чорними, ніби вороняче крило, косами, з оксамитовими, мов у газелі, очима, стояла, притулившись до стіни, і в тонких, наче виточених античним скульптором, пальцях бгала ні в чому не винну галузку вересу, що її обскубані квіти і листки вже валялися на долівці; руки її, оголені по лікті, укриті засмагою й наче скопійовані з рук Венери Арльської, тремтіли від хвилювання, а легенькою ніжкою з високим підйомом вона нетерпляче тупала в землю, аж можна було бачити її стрункі, зграбні литки, обтиснуті червоними панчохами із сірими та блакитними стрілочками.

За три кроки від неї, погойдуючись на стільці і спершись ліктем на стару шафу, із неспокоєм і увагою дивився на неї поставний парубок років двадцяти—двадцяти двох; у його очах було запитання, та твердий і впертий погляд дівчини приборкував співрозмовника.

— Послухай, Мерседес, — казав парубок, — незабаром Великдень, якраз до речі справити весілля. Скажи ж мені!

— Я тобі вже сто разів казала, Фернане, і ти сам собі ворог, якщо питаєш мене знову.

— То повтори ще раз, благаю тебе. Повтори ще, щоб я міг повірити. Скажи мені всоте, що відкидаєш моє кохання, яке благословила твоя матінка; змусь мене збагнути, що ти граєшся моїм щастям, що моє життя чи моя смерть для тебе ніщо! Боже ж мій! Десять років мріяти про те, щоб стати твоїм чоловіком, Мерседес, і втратити цю надію, що була єдиною метою мого життя!

— Принаймні я не підтримувала в тобі цю надію, — відказала Мерседес. — Ти не можеш поставити мені на карб, що я колись тебе зваблювала. Я завжди казала тобі, що люб­лю тебе як брата, та ніколи не вимагай від мене нічого, крім цієї братньої приязні, бо серце моє належить іншому. Хіба ж я не казала тобі цього, Фернане?

—Так, знаю я це, Мерседес, — відказав молодик, — ти завжди ставилася до мене з жорстокою щирістю; та хіба ти забула, що в каталонців є священний закон — брати шлюб поміж собою?

— Помиляєшся, Фернане, це не закон, а просто звичай, та й годі, — і повір мені, тобі не варто посилатися на нього. Ти витягнув жереб, Фернане. Якщо ти ще на волі, то це просто випадок, сьогодні або взавтра тебе можуть забрати до війська. А коли станеш вояком, то що вдієш ти із бідолашною сиротою, горопахою, без грошей, у якої нема нічого, крім розваленої хатини, де висять старі неводи, — жалюгідна спадщина, яку лишив мій батько матінці, а матінка — мені? Ось уже рік, як вона померла, і подумай, Фернане, адже я живу майже на жебраному хлібі!

Часом ти вдаєш, наче я тобі допомагаю, і це задля того, щоб мати право поділити зі мною улов; і я приймаю це, Фернане, бо твій батько був братом мого батька, тому що ми виросли разом і надто ж тому, що відмова моя дуже засмутила б тебе. Та я почуваю, що гроші, які я вторговую за твою рибу і на які купую собі льон для прядіння, — просто милостиня.

— Та чи не все одно, Мерседес! Убога і самотня, ти мені дорожча, ніж донька найпишнішого судновласника чи найбагатшого банкіра в Марселі! Що треба нам, біднякам? Чесну дружину і добру господиню. Де я знайду ліпшу від тебе?

— Фернане, — відказала Мерседес, похитавши головою, — можна стати кепською господинею, і не можна присягатися, що будеш чесною дружиною, якщо кохаєш не того чоловіка, а іншого. Будь задоволений моєю дружбою, тому що, кажу ж тобі, це все, що можу я тобі обіцяти, а я обіцяю тільки те, що можу виконати напевно.

— Розумію, — сказав Фернан, — ти терпиш своє убозтво, та боїшся мого. То знай, Мерседес, якщо ти мене покохаєш, я пошукаю щастя. Ти принесеш мені талан, і я забагатію. Я не буду рибалкою; я зможу найнятися в контору, можу й сам торгувати.

— Нічого ти цього не можеш, Фернане; ти вояк, і якщо ти зараз у Каталянах, то лише тому, що немає війни. Залишайся рибалкою, не будуй повітряних замків, після яких дійсність здаватиметься тобі ще злиденнішою, і задовольняйся моєю дружбою. Нічого іншого я тобі дати не можу.

— Що ж, правду кажеш, Мерседес, я буду моряком; вберу замість дідівського одягу, який ти зневажаєш, лакованого кашкета, смугасту майку і блакитного кітеля з якорями на ґудзиках. Адже так має бути вбраний чоловік, який зможе тобі сподобатися?

— Що ти хочеш сказати? — поспитала Мерседес, із гордим викликом зиркнувши на нього. — Що ти хочеш цим сказати? Не розумію тебе.

— Я хочу сказати, Мерседес, що ти така сувора і жорстока зі мною лише тому, що чекаєш чоловіка, який убраний так, як я оце змалював. А що, як той, кого ти чекаєш, непостійний, а якщо не він, то непостійне море?

— Фернане, — вигукнула Мерседес, — я гадала, ти добрий, та помилилася. Ти злий, якщо на поміч своїй ревності закликаєш Божий гнів! Так, не приховую: я чекаю і кохаю того, про кого ти кажеш, і якщо він не повернеться, я не буду докоряти йому за непостійність, а скажу, що він помер, кохаючи мене.

Каталянець люто зціпив кулаки.

— Я тебе зрозуміла, Фернане. Ти хочеш помститися йому за те, що я не люб­лю тебе. Ти хочеш схрестити свого каталянського ножа з його кинджалом! І що ж? Ти позбудешся моєї дружби, якщо він тебе переможе; а якщо переможеш ти, то моя дружба обернеться ненавистю. Повір мені, шукати сварки з чоловіком — недобрий спосіб сподобатися жінці, яка цього чоловіка любить. Ні, Фернане, ти не потрапиш під владу недобрих думок. Якщо я не буду твоєю дружиною, ти звикнеш дивитися на мене як на друга, як на сестру. Та ще й не спіши, Фернане, — докинула вона з вологими від сліз очима, — ти сам сказав, що море підступне, і ось уже чотири місяці, як він поїхав, а за цей час я налічила чимало бур!

Фернан лишився незворушний; він не намагався втерти сльози, що котилися по щоках Мерседес; а тим часом за кожну сльозу він віддав би склянку своєї крові. Та ллялися ці сльози через іншого!

Він підвівся, пройшов хатиною і зупинився перед Мерседес; очі його яріли, кулаки були зціплені.

— Послухай, Мерседес, — сказав він, — відповідай ще раз: це вирішено?

— Я люб­лю Едмона Дантеса, — спокійно відказала вона, — і, крім нього, ніхто не буде моїм чоловіком.

— І ти завжди будеш кохати його?

— До самої смерті.

Фернан зі стогоном опустив голову на груди, як людина, що втратила останню надію; потім раптом звів голову і, зціпивши зуби , запитав:

— А якщо він помер?

— То і я помру.

— А якщо він тебе забув?

— Мерседес! — почувся веселий голос за дверми. — Мерседес!

— Ох! — вигукнула дівчина, не тямлячись від щастя і кохання. — Ось бачиш, він не забув мене, він тут!

Вона кинулася до дверей і відчинила їх, гукаючи:

— Сюди, Едмоне! Я тут!

Фернан, збліднувши й тремтячи, позадкував, наче мандрівець, що побачив гадюку, і, наткнувшись на свого стільця, безсило опустився на нього.

Едмон і Мерседес кинулися одне одному в обійми. Палюче марсельське сонце, струмуючи крізь відчинені двері, обливало їх потоками світла. Спершу вони не бачили нічого довкруги. Незмірне щастя відокремлювало їх від світу, й вони промовляли незв’язними словами, що передають пориви такої гострої втіхи, аж стають схожі на вирази болю.

Раптом Едмон помітив понуре обличчя Фернана, що виступало з напівмороку, бліде і погрозливе; несамохіть молодий каталянець тримав руку на колодці ножа, що висів у нього на поясі.

— Перепрошую, — сказав Дантес, насупившись, — і не помітив, що нас тут троє.

І, звертаючись до Мерседес, запитав:

— Хто цей пан?

— Цей пан буде вашим найліпшим другом, Дантесе, тому що це мій друг, мій брат Фернан, той, кого я після вас, Едмоне, люб­лю понад усіх на світі. Хіба ви не впізнали його?

— Авжеж, упізнав, — сказав Едмон і, не випускаючи руки Мерседес, щиро простягнув другу руку каталянцеві.

Та Фернан, не відповідаючи на цей дружній порух, залишався німий і непорушний, мов статуя.

Тоді Едмон допитливо зиркнув на тремтливу Мерседес і на похмурого і грізного Фернана.

Один погляд пояснив йому все. Він спалахнув гнівом.

— Не знав я, коли квапився до тебе, Мерседес, що знайду тут ворога!

— Ворога! — вигукнула Мерседес, із гнівом поглянувши на двоюрідного брата. — Знайти ворога у мене в домі! Якби так я думала, то взяла б тебе під руку і подалася до Марселя, покинувши цей дім назавжди.

Очі Фернана зблиснули.

— І якби з тобою сталося лихо, мій Едмоне, — провадила вона з невблаганним спокоєм, який показував Фернанові, що Мерседес промкнулася в глибину його похмурих дум, — то вийшла б на ріг Моржіон і кинулася зі скелі вниз головою.

Фернан зблід, наче смерть.

— Та ти помилився, Едмоне,  — додала вона, — тут у тебе немає ворогів, тут лише мій брат Фернан, і зараз він потисне тобі руку, як відданому другові.

І дівчина спрямувала владний погляд на каталянця, що, наче зачарований, помалу підступився до Едмона і простягнув йому руку.

Ненависть його, неначе хвиля, шалена, та безсила, розбилася об нездоланну владу, яку мала над ним та дівчина.

Та насилу він доторкнувся до Едмонової руки, аж відчув, що вчинив усе, що міг, і кинувся геть із хати.

— Лихо моє! — стогнав він, у відчаї заламуючи руки. — Хто позбавить мене від цього чоловіка! Лихо моє!

— Гей, каталянцю! Гей, Фернане! Куди ти? — погукав його чийсь голос.

Фернан круто зупинився, озираючись навкруги, і вгледів Кадруса, що сидів із Данґляром за столом під деревами.

— Чого ж ти не йдеш до нас? — поспитав Кадрус. — Чи так поспішаєш, що тобі нема коли поздоровкатись із друзями?

— Надто ж як перед ними ще майже повна плящина! — докинув Данґляр.

Фернан безтямно глянув на них і не сказав ні слова.

— Він геть здурів, — сказав Данґляр, пхаючи Кадруса ногою. — А що, як ми помилилися і, всупереч нашим очікуванням, Дантес оце святкує перемогу?

— Зараз дізнаємося, — відказав Кадрус і, обернувшись до парубка, сказав:

— То що, каталянцю, ти зважився чи ні?

Фернан утер піт з обличчя й увійшов до альтанки; її затінок трохи наче заспокоїв його хвилювання, а прохолода освіжила втомлене тіло.

— Добридень, — сказав він, — ви, здається, гукали мене?

І безсило опустився на один зі стільців, що стояли довкола столу.

— Я погукав тебе, бо ти мчав, як навіжений, і я боявся, що ти, не дай Боже, кинешся в море! — регочучи, сказав Кадрус. — А цур тобі та пек! Друзів не лише вином пригощають, а деколи ще й не дають їм води наковтатися.

Фернан чи то зітхнув, чи то схлипнув і опустив голову на руки.

— Знаєш, що я скажу тобі, Фернане, — провадив Кадрус, розпочинаючи балачку з грубою відвертістю простих людей, котрі від цікавості забувають про будь-яку пристойність. — Знаєш, ти схожий на залицяльника, якому дали одкоша!

І він гучно зареготав.

— Та ні, — вбовтнувся в річ Данґляр, — такий паруб’яга не для того створений, щоб бути нещасним у коханні. Ти жартуєш, Кадрусе!

— Нітрохи я не жартую. Ти ліпше послухай, як він зітхає. Ну ж бо, Фернане, підніми носа й розкажи нам про все. Нечемно не відповідати друзям, коли вони питають про здоров’я.

— Та здоровий я, — сказав Фернан, стискаючи кулаки, та не зводячи голови.

— А! Бачиш, Данґляре, — сказав Кадрус, моргнувши приятелеві, — річ ось у чому: Фернан, якого ти тут бачиш, добрий і чесний каталянець, один із найліпших марсельських рибалок, закоханий у красуню на ймення Мерседес. Та, як на лихо, вона, зі свого боку, либонь, закохана в помічника капітана «Фараона», а оскільки «Фараон» сьогодні повернувся в порт, то... розумієш?

— Ні, не розумію, — відказав Данґляр.

— Неборака Фернан заробив дулю під носа, — сказав Кадрус.

— Ну то й що? — сказав Фернан, звівши голову і поглядаючи на Кадруса, як людина, що шукає, на кому б зігнати досаду. — Мерседес ні від кого не залежить, правда ж? І може кохати, кого захоче.

— Якщо ти так на це дивишся, то це інша річ! — сказав Кадрус. — А я думав, що ти каталянець; а мені розповідали, що каталянці не з тих людей, у яких можна відбивати коханих; при цьому навіть додавали, що Фернан дуже страшний у помсті.

Фернан зневажливо посміхнувся.

— Закоханий ніколи не страшний, — сказав він.

— Сіромаха! — підхопив Данґляр, удаючи, ніби жаліє його від щирого серця. — Що ж удіяти? Він не очікував, що Дантес повернеться так хутко. Він гадав, що Дантес, може, вмер чи зрадив — хто там знає? Такі удари тим тяжчі, що настають завжди раптово.

— Еге ж, і я ладен закластися, що це скінчиться для нього недобре.

— Проте, — провадив Кадрус, наливаючи Фернанові вина й уже вкотре наповнюючи свого келиха, тим часом як Данґляр ледь пригубив своє вино, — проте він бере шлюб із красунею Мерседес; принаймні він задля цього повернувся.

Увесь цей час Данґляр уважно дивився на Фернана і бачив, що Кадрусові слова падають йому на серце, немов розтоплене оливо.

— А коли ж весілля? — запитав Данґляр.

— О! До весілля ще діло не дійшло! — прошепотів Фернан.

— Так, але дійде, — сказав Кадрус. — Це така сама правда, як і те, що Дантес буде капітаном «Фараона». Еге ж, Данґляре?

Данґляр здригнувся від того неочікуваного випаду, обернувся до Кадруса і пильно глянув на нього, щоб дізнатися, чи навмисне були сказані ті слова, та не прочитав нічого, крім заздрощів на тому обличчі, що вже отупіло від сп’яніння.

— Отож, — сказав він, наповнюючи келихи, — вип’ємо за капітана Едмона Дантеса, чоловіка гожої каталянки!

Кадрус незграбною рукою підніс келиха до своїх вуст і одним духом вихилив його. Фернан ухопив свого келиха і розбив ущент.

— Зачекайте! — сказав Кадрус. — Що там таке на узгір’ї, на шляху з Каталян? Поглянь-но, Фернане, у тебе очі ліпші. У мене вже в очах двоїться. Ти знаєш, вино — зрадливець. Еге ж, двоє закоханих ідуть попідруки. Ох, Боже ж ти мій! Вони не підозрюють, що ми їх бачимо, і цілуються!

Данґляр стежив за кожним Фернановим порухом, а в того лице аж пересмикнулося

— Знаєте ви їх, Фернане? — поспитав він.

— Авжеж, — глухо відказав той, — це Едмон і Мерседес.

— А! Он воно що! — сказав Кадрус. — А я й не впізнав їх. Гей, Дантесе! Гей, красуне! А йдіть-но сюди і скажіть нам, чи скоро весілля. Фернан такий упертюх, що не хоче нам сказати.

— Та змовкнеш ти нарешті? — урвав його Данґляр, удаючи, ніби зупиняє Кадруса, який із упертістю пияка висовувався з альтанки.

— Тримайся міцніше на ногах і дай закоханим спокій. Бери он приклад із Фернана, він принаймні розважливий.

Може, Фернан і дійшов би до краю, розлючений Данґляровими кпинами, наче бугай гострими шпичками бандерильєрів, бо він уже підвівся і, здавалося, ось-ось кинеться на суперника, та Мерседес, усміхнена і невимушена, звела чарівну голівку й окинула всіх світлим поглядом. Він згадав про її погрозу завдати собі смерті, якщо загине Едмон, — і безсило опустився на стілець.

Данґляр глянув на співрозмовників — на отупілого від вина і на безтямного від кохання.

— Від цих йолопів я нічого не доможуся, — прошепотів він, — боюся, що я маю справу з пияком і боягузом. Ось заздрісник, що жлуктить вино, хоча йому слід було б упиватися жовчю, ось бевзень, у якого з-перед носа забирають кохану, а він тільки скімлить та скаржиться, немов дитина. А тим часом очі у нього яріють, як ув іспанців, сицилійців і калабрійців, які такі мастаки помститися за себе; у нього такі кулачиська, що розтрощать голову бугаю, немов обух. Їй-богу, щастя усміхається Едмонові; цей хлопчина одружується з красунею, буде капітаном і посміється з нас, хіба що, — похмура посмішка скривила вуста Данґляра, — хіба що я тут устряну...

— Гей! — волав Кадрус, звівшись і впершись кулаками у стіл. — Гей, Едмоне! Ти що, не бачиш друзів, чи так уже запишався, що не хочеш і балакати з ними?

— Ні, любий Кадрусе, — відказав Дантес, — не запишався я, а щасливий, а щастя, либонь, засліплює дужче, ніж гордість.

— Отак! — сказав Кадрус. — Оце пояснив! Добридень, пані Дантес!

Мерседес поштиво вклонилася.

— Мене ще так не називають, — сказала вона. — У нас вважається, що можна лихо накликати, якщо називати дівчину ім’ям її нареченого, коли той ще не став її чоловіком, тож називайте мене Мерседес, коли ваша ласка.

— Сусіда Кадрус не дуже й винен, — сказав Дантес, — не набагато він і помилився!

— То, значить, весілля буде незабаром? — спитав Данґляр, уклонившись молодятам.

— Якомога скоріш. Сьогодні оглядини у мого батька, а завтра чи післязавтра, не пізніше, обід на честь заручин тут, у «Резерві». Сподіваюся, будуть усі друзі: це означає, що я запрошую вас, пане Данґляре, і тебе чекаємо теж, Кадрусе.

— А Фернан? — запитав Кадрус, вибухнувши п’яним реготом. — Фернан теж буде?

— Брат моєї дружини — мій брат, — відказав Едмон, — і ми, Мерседес і я, дуже засмутилися б, якби його не було з нами такої миті.

Фернан хотів було відповісти, та голос завмер у нього в горлі, і він не зміг вимовити ні слова.

— Сьогодні оглядини... завтра чи післязавтра заручини... а нехай вам, капітане, ви дуже поспішаєте!

— Данґляре, — усміхнувшись, сказав Едмон, — я вам скажу те саме, що Мерседес відказала оце Кадрусові: не наділяйте мене званням, якого я ще не маю, бо це накличе на мене лихо.

— Прошу вибачення, — відказав Данґляр. — Я лише сказав, що ви надто поспішаєте. Адже часу в нас доста: «Фараон» вийде в море не раніше, ніж за три місяці.

— Завжди квапишся бути щасливим, пане Данґляре, — хто довго страждав, той ледве вірить своєму щастю. Та це не лише себелюбство — я мушу їхати до Парижа.

— Ти ба! До Парижа! І ви їдете туди вперше?

— Авжеж.

— У вас там справи?

— Не мої: треба виконати останню волю бідолашного нашого капітана Леклера. Ви ж розумієте, Данґляре, це святе діло. Утім, заспокойтеся, я тільки поїду і повернуся.

— Так, так, я розумію... — сказав уголос Данґляр.

І додав подумки: «До Парижа, доправити листа, якого дав йому маршал. А нехай йому! Цей лист наводить мене на думку. Ох, Дантесе, любий ти мій! Ти ще стоїш під номером першим у реєстрі “Фараона”!»

І він гукнув Едмонові, що вже віддалявся:

— Щасливої дороги!

— Дякую, — відказав Едмон, озираючись через плече і приязно киваючи головою.

І закохані пішли собі, спокійні та щасливі, немов двійко обранців неба.

IV. Змова

Данґляр стежив на Едмоном і Мерседес, аж поки вони зникли за фортом Сон-Ніколя, потім знову обернувся до приятелів-пияків.

Фернан був блідий і тремтів, та сидів непорушно, а Кадрус мугикав слова якоїсь застільної пісні.

— Мені здається, — сказав Данґляр Фернанові, — це весілля не всім принесе щастя.

— У мене воно викликає відчай!  — відтяв Фернан.

— Ви кохаєте Мерседес?

— Я обожнюю її.

— Давно?

— Відтоді, як ми знаємо одне одного; я все життя кохав її.

— І ви сидите тут і скубете на собі чуприну, замість того щоб зарадити лихові! А нехай вам дідько! Мені здавалося, не так заведено поміж каталянцями.

— Що ж, на вашу думку, мені вдіяти? — запитав Фернан.

— Звідки я знаю? Хіба це моє діло? Адже, здається, не я закоханий у панну Мерседес, а ви стукайте — і вам відчинять, як сказано в Євангелії.

— Та я вже знайшов було...

— Що саме?

— Хотів ударити його кинджалом, та вона сказала, що як з ним скоїться щось, то вона віка собі збавить.

— Облиште! Таке кажуть, та не роб­лять.

— Ви не знаєте Мерседес. Якщо вона погрожує, то таки виконує.

— Йолоп! — прошепотів Данґляр. — Нехай збавляє собі віку, мені що до того, аби лиш Дантес не був капітаном.

— А перш аніж помре Мерседес, — провадив Фернан із твердою рішучістю, — я піду з життя.

— Оце кохання! — п’яним голосом вигукнув Кадрус. — Оце кохання так кохання, або ж я нічогісінько в цьому не тямлю!

— Послухайте, — сказав Данґляр, — ви, здається мені, непоганий хлопчина, і я хотів би, дідько б мене вхопив, зарадити вашому горю, але...

— Так, — підхопив Кадрус, — кажи!

— Любий друже, — урвав його Данґляр, — ти майже п’яний: допий плящину, і ти будеш готовий. Пий і не пхай носа до наших справ. Для них треба мати свіжу голову.

— Я п’яний? — заволав Кадрус. — Оце сказав! Я можу випити ще чотири такі пляшки: це ж слоїчки з-під одеколону! Дядечку Памфілю, вина!

І Кадрус ударив келихом по столі.

— То ви кажете... — озвався Фернан до Данґляра, жадібно очікуючи закінчення обірваної фрази.

— Я вже не пам’ятаю, що казав. Цей пияк переплутав усі мої думки.

— То й нехай пияк! Тим гірше для тих, що бояться вина. У них, либонь, недобрі помисли, і вони бояться, щоб вино не вивело їх на чис­ту воду.

І Кадрус завів пісеньку, що була на ту пору у великій моді:

— Ви казали, — провадив Фернан, — що хотіли б зарадити моєму горю, але, докинули ви...

— Авжеж. Та щоб зарадити йому, треба завадити Дантесові одружитися з тією, яку ви кохаєте, бо весілля, як на мене, легко може не відбутися і без Дантесової смерті.

— Лише смерть може розлучити їх, — сказав Фернан.

— Ви міркуєте, мов креветка, друже мій, — урвав його Кадрус, — а Данґляр у нас розумник, хитрун, грамотій, він доведе вам, що ви помиляєтеся. Доведи, Данґляре. Я поручився за тебе. Доведи, що Дантесові не треба вмирати, та й шкода буде, якщо він помре. Він добрий хлопчина, я люб­лю Дантеса. За твоє здоров’я, Дантесе!

Фернан із досадою махнув рукою і підвівся з-за столу.

— Та нехай, — сказав Данґляр, утримуючи каталянця, — він хоч і п’яний, та не дуже далекий від істини. Розлука ділить незгірше, ніж смерть; уявіть собі, що поміж Дантесом і Мерседес виріс тюремний мур; він розлучить їх так само, як і могильний камінь.

— Так, але з в’язниці виходять, — озвався Кадрус, який, напружуючи рештки глузду, чіплявся за розмову, — а як людина виходить із буцегарні й зветься Едмон Дантес, то вона мститься.

— Нехай! — прошепотів Фернан.

— До того ж, — провадив Кадрус, — за що садити Дантеса до в’язниці? Він не вкрав, не вбив, не зарізав...

— Замовкни! — урвав його Данґляр.

— Не хочу мовчати! — сказав Кадрус. — Хочу, щоб мені сказали, за що садити Дантеса до буцегарні. Я люб­лю Дантеса. За твоє здоров’я, Дантесе!

І він вихилив іще келих вина.

Данґляр глянув ув очі кравця, що вже геть посоловіли, потім обернувся до Фернана і сказав:

— Тепер ви розумієте, що немає потреби вбивати його?

— Звісно ж, не треба, якщо тільки, як ви оце кажете, існує спосіб запроторити його до в’язниці. Але що ж це за спосіб?

— Якщо добре пошукати, то знайдеться, — сказав Данґляр. — Утім, — похопився він, — навіщо я оце встряю до цієї справи? Адже вона мене геть не стосується!

— Не знаю, чи стосується вона вас, — вигукнув Фернан, хапаючи його за руку, — та знаю, що у вас є причини ненавидіти Дантеса. Хто сам ненавидить, той не помиляється і в чужому почутті.

— У мене є причини ненавидіти Дантеса? Жодних, присягаюся! Я бачив, що ви нещасні, і ваше горе збудило в мені співчуття, та й годі. Та якщо ви гадаєте, що я стараюся для себе, тоді прощавайте, любий мій друже, виплутуйтеся з халепи, як завгодно.

І Данґляр удав, ніби хоче підвестися.

— Ні, залиштеся! — сказав Фернан, перепиняючи його, — хіба не все одно мені врешті, чи ненавидите ви Дантеса, чи ні. Я його ненавиджу і не приховую цього. Знайдіть спосіб, і я все виконаю; тільки не смерть, бо Мерседес заявила, що вона помре, якщо його уб’ють.

Кадрус похнюпив було голову на стіл, та звів її і глянув тяжким і безтямним поглядом на Фернана з Данґляром.

— Уб’ють Дантеса! — сказав він. — Хто збирається убити Дантеса? Не хочу, щоб його вбивали. Він мій друг, ще сьогодні вранці він пропонував поділитися зі мною грошенятами, як ото поділився з ним я. Не хочу, щоб убивали Дантеса!

— Та хто тобі каже, що його хочуть убити, телепню! — урвав Данґляр. — Ми просто жартуємо. Випий за його здоров’я, — провадив він, наповнюючи Кадрусову склянку, — і дай нам спокій.

— Так, так, за здоров’я Дантеса! — сказав Кадрус, перехиляючи келих. — За його здоров’я! За його здоров’я!.. Отак!

— Але... засіб? Засіб?.. — вигукнув Фернан.

— То ви ще не знайшли його?

— Ні, але ж ви самі заходилися...

— Правда ваша, — сказав Данґляр. — Французи перед іспанцями мають ту перевагу, що іспанці обдумують, а французи придумують.

— Ну то придумайте! — нетерпляче вигукнув Фернан.

— Слуго! — гукнув Данґляр. — Ручку, чорнила і паперу!

— Ручку, чорнила і паперу? — пробурмотів Фернан.

— Авжеж, я рахівник: ручка, чорнило і папір — мої знаряддя, без них я нічого не можу вдіяти.

— Он там на столі, — відказав слуга, показуючи пальцем.

— То несіть сюди.

Слуга взяв ручку, чорнило й папір і приніс їх до альтанки.

— Як подумаєш, — сказав Кадрус, ляскаючи долонею по аркушеві паперу, — що цим надійніше можна забити людину, аніж тоді, як підловиш її на узліссі! Недарма я ручки, чорнила і паперу завжди остерігався дужче, ніж шпаги чи пістолета.

— Цей блазень ще не такий п’яний, як здається, — сказав Данґляр. — Налийте йому ще, Фернане.

Фернан наповнив келих Кадруса і той, як щирий пияк, прибрав долоню з паперу і простягнув її до вина.

Каталянець зачекав, поки Кадрус, майже уражений цією новою порцією вина, упустив келих на стіл.

— Отож? — спитав каталянець, побачивши, що в тому келисі потонули рештки Кадрусового глузду.

— Отож, — провадив Данґляр, — якби, наприклад, після такого плавання, яке здійснив Дантес, що заходив до Неаполя й на острів Ельба, хтось доніс на нього королівському прокуророві, що він бонапартистський агент...

— Я донесу! — хутко вигукнув каталянець.

— Так, але вам доведеться підписати донос, вас приведуть на очну ставку з тим, на кого ви донесли. Я, звісно, надам вам усе необхідне, щоб підтримати звинувачення, та Дантес не вічно буде у в’язниці. Колись він вийде звідти, і тоді лихо тому, хто його туди запроторив!

— Мені тільки й треба, щоб він звів зі мною сварку!

— А Мерседес? Мерседес, яка буде ненавидіти вас, якщо ви бодай пальцем зачепите її коханого Едмона!

— Правда ваша, — буркнув Фернан.

— Ні, ні, — провадив Данґляр, — якщо вже зважуватися на такий учинок, то ліпше вже взяти ручку, отак, умочити її в чорнило й написати лівою рукою, щоб не впізнали почерку, маленький виказ отакого змісту...

І Данґляр, доповнюючи пораду прикладом, написав лівою рукою скісними літерами, що не мали нічого спільного з його звичайним почерком, наступний папір, який і передав Фернанові.

Той прочитав упівголоса:

— «Прихильник престолу і віри сповіщає пана королівського прокурора про те, що Едмон Дантес, помічник капітана на кораблі “Фараон”, що прибув сьогодні зі Смирни із заходом до Неаполя і Порто-Феррайо, мав від Мюрата листа до узурпатора, а від узурпатора листа до бонапартистського комітету в Парижі. Якщо його затримають, листа можна знайти при ньому, або в його батька, або в його каюті на “Фараоні”».

— Ну ось, — сказав Данґляр, — це скидається на діло, бо такий виказ ніяк не міг би обернутися проти вас самих, а все саме пішло б. Залишалося б тільки згорнути листа ось так і надписати: «Панові королівському прокуророві». І всьому був би край.

І Данґляр, посміхаючись, написав адресу.

— Авжеж, усьому був би край, — вигукнув Кадрус, який, зібравши рештки глузду, стежив за читанням листа й інстинктивно відчув, які страшні наслідки міг мати такий виказ, — авжеж, усьому був би край, та це було б підло!

І він простягнув руку, щоб узяти листа.

— Тим-то, — відказав Данґляр, відсовуючи від нього листа, — усе, що я кажу, й усе, що я роб­лю, це тільки жарт, і я перший засмутився б, якби щось сталося з нашим бравим Дантесом. Поглянь!

Він узяв листа, зібгав його і жбурнув у куток альтанки.

— Оце діло! — сказав Кадрус. — Дантес — мій друг, і я не хочу, щоб йому шкодили.

— Та хто ж думає йому шкодити! Уже ж не я і не Фернан! — сказав Данґляр, підводячись і зиркаючи на каталянця, який скоса поглядав на кинутий у куток папір.

— Тоді, — провадив Кадрус, — ще вина! Я хочу випити за здоров’я Дантеса і красуні Мерседес!

— Ти й так забагато видудлив, пияко, — сказав Данґляр, — і якщо ще вип’єш, то тобі доведеться заночувати тут, бо ти не зможеш і на ногах утриматися.

— Я? — із п’яною хвалькуватістю сказав Кадрус, підводячись. — Я не можу триматися на ногах? Закладаюся, що залізу на Аккульську дзвіницю й навіть не похитнуся.

— Добре, — урвав Данґляр, — закладемося, але завтра. А сьогодні пора додому. Дай мені руку й підемо.

— Гайда, — відказав Кадрус, — та мені не треба твоєї руки. А ти йдеш, Фернане? Ідеш із нами до Марселя?

— Ні, — сказав Фернан, — я піду додому, у Каталяни.

— Дарма... гайда з нами до Марселя, гайда!

— Нічого мені йти до Марселя, не хочу я туди.

— Як ти сказав? Не хочеш?.. Ну, гаразд, як хочеш! Вільному воля... Ходімо, Данґляре, а цей добродій нехай іде до Каталян, якщо йому так хочеться.

Данґляр скористався поступливістю Кадруса і попровадив його марсельським шляхом. Та тільки, щоб дати Фернанові коротший і зручніший шлях, пішов не вздовж набережної Рів-Нев, а до брами Сен-Віктор. Кадрус, заточуючись, плентав поруч, повиснувши в нього на руці.

Пройшовши кроків із двадцять, Данґляр обернувся і побачив, як Фернан кинувся до пожмаканого листа, ухопив його і, вискочивши з альтанки, побіг до міста.

— Що то він робить? — поспитав Кадрус, — Він набрехав: сказав, піде до Каталян, а сам іде до міста. Гей, Фернане! Ти не туди йдеш, друже!

— То в тебе полуда на очах, — урвав Данґляр, — він іде просто до Старого Шпиталю.

— Правда? — спитав Кадрус. — А я поклявся б, що він звернув праворуч... Правду кажуть, що вино — зрадливець.

— Шито-крито!.. — прошепотів Данґляр. — Тепер усе саме піде.

V. Заручини

Наступного дня ранок видався теплий і ясний. Сонце зійшло яскраве і сяйливе, і його перші шарлатові промені помалювали рубінами піняві гребені хвиль.

Бенкет був улаштований на другому поверсі того самого «Резерву», що з його альтанкою ми вже знайомі. То була велика зала, на п’ять чи шість вікон, і над кожним вікном, бозна й чому, було написано ім’я одного з найбільших міст Франції.

Уздовж тих вікон ішла галерея, дерев’яна, як і вся будівля.

Хоч обід призначили тільки опівдні, проте вже від одинадцятої години галереєю гуляли нетерплячі гості. То були моряки з «Фараона» і декілька вояків, Дантесових приятелів. Усі з поваги до молодят повбиралися у святковий одяг.

Поміж гостей полинули чутки, що святковий бенкет ушанують своєю присутністю господарі «Фараона», та це була така честь для Дантеса, що ніхто не зважився цьому повірити.

Проте Данґляр, який прийшов разом із Кадрусом, і собі підтвердив ту звістку. Уранці він сам бачив пана Морреля, і пан Моррель сказав йому, що буде обідати у «Резерві».

І справді, за декілька хвилин до зали ввійшов Моррель. Матроси привітали його дружними оплесками. Присутність судновласника була для них підтвердженням тих поширених уже чуток, що Дантеса призначать капітаном. Вони дуже любили Дантеса і висловлювали вдячність господареві за те, що бодай раз його вибір збігся з їхніми бажаннями. Тільки пан Моррель увійшов, як, за одностайною вимогою, Данґляра і Кадруса послали до молодого з дорученням сповістити його про прибуття судновласника, поява якого викликала загальну радість, і сказати йому, щоб той поквапився.

Данґляр і Кадрус побігли бігцем, та не пробігли і ста кроків, як зустріли молодят.

Чотири каталянки, подруги Мерседес, проводжали наречену; Едмон вів її попід руку. Поруч із нареченою ішов старий Дантес, а позаду — Фернан. Люта посмішка кривила його вуста.

Ні Мерседес, ані Едмон не помічали тієї посмішки. Вони були такі щасливі, що бачили тільки себе і безхмарне небо, що, здавалося, благословляло їх.

Данґляр і Кадрус виконали своє доручення; потім, приязно і міцно потиснувши руку Едмонові, зайняли свої місця — Данґляр поруч із Фернаном, а Кадрус коло старого Дантеса, що був об’єктом загальної уваги.

Старий убрав свій шовковий каптан із гранчастими сталевими ґудзиками.

Його худі, але мускулясті ноги красувалися у прегарних панчохах із мушками, що за версту відгонили англійською контрабандою. На трикутному капелюсі висів пучок білих і блакитних стрічок. Він спирався на кручений ціпок, загнутий зверху, як антична патериця. Одне слово, він нічим не відрізнявся від модників 1796 року, що походжали у знову відкритих садах Люксембурзького і Тюїльрійського палаців.

До нього, як ми вже сказали, долучився Кадрус, якого надія на добрячий обід остаточно помирила з Дантесами, Кадрус, у якого в пам’яті лишився невиразний спогад про те, що коїлося напередодні, як ото буває, коли, прокинувшись, зберігаєш у пам’яті тінь сну, який примарився вночі.

Підійшовши до Фернана, Данґляр пильно глянув на ображеного залицяльника. Простуючи за майбутнім подружжям, Фернан, про якого геть забулася Мерседес, що в полоні юного кохання нічогісінько не бачила, крім свого Едмона, то блід, то червонів. Уряди-годи він поглядав у бік Марселя і при цьому щоразу здригався. Здавалося, Фернан очікував чи принаймні передбачав якусь важливу подію.

Дантес був одягнений просто. Оскільки він служив у торговому флоті, то носив однострій, що заразом скидався і на військовий мундир, і на цивільне вбрання, і його відкрите, осяяне втіхою лице було дуже гарне.

Мерседес була гожа, немов кіпрська чи хіоська гречанка, із темними очима і кораловими вустами. Вона йшла вільною і невимушеною ходою, як ото ходять арлезіанки й андалузки. Міська дівчина, може, намагалася б приховати свою радість під вуаллю чи принаймні за оксамитом вій, та Мерседес усміхалася і дивилася на всіх, хто був довкруги, і її усмішка й погляд промовляли так само щиро, як могли б сказати вуста: «Якщо ви друзі мені, то радійте зі мною, бо я таки дуже щаслива!»

Коли молодята із супроводом підійшли до «Резерву», пан Моррель пішов їм назустріч, оточений матросами і вояками, яким він повторив обіцянку, котру дав Дантесові, що він буде призначений капітаном замість небіжчика Леклера. Побачивши його, Дантес випустив руку Мерседес і поступився місцем панові Моррелю. Судновласник і наречена, подаючи приклад гостям, піднялися східцями до їдальні, і ще хвилин із п’ять дерев’яні східці рипіли під тяжкими кроками гостей.

— Тату, — сказала Мерседес, зупинившись коло середини столу, — сідайте по праву руку від мене, будь ласка, а по ліву руку я посаджу того, хто заступив мені брата, — додала вона лагідно, і та лагідність, немов кинджал, вразила Фернана простісінько в серце. Вуста його посиніли, і видно було, як під засмаглою шкірою, припливаючи до серця, відринула від обличчя вся кров.

Дантес коло себе посадив пана Морреля і Данґляра: першого праворуч, другого ліворуч; потім подав знак рукою, запрошуючи решту сідати там, де їм буде зручно.

Уже мандрували довкола столу рум’яні й запахущі арльські ковбаси, лангусти в сліпучих латах, венерки з рожевою мушлею, морські їжаки, що скидалися на каштани з їхньою колючою обслоною, кловці, що з успіхом заступали південним гурманам північні креветки — одне слово, усі ті вишукані ласощі, що їх виносить хвилею на піщаний берег, а вдячні рибалки називають їх загальним іменем «морські плоди».

— Така тиша! — сказав старий Дантес, попиваючи золотаве, немов топаз, вино, яке приніс і поставив перед Мерседес шинкар. — І хто сказав би, що тут тридцять душ, які тільки й чекають нагоди, щоб побалакати?

— Наречений не завжди буває веселий, — сказав Кадрус.

— Авжеж, — потакнув Едмон, — надто вже я щасливий, щоб бути веселим. Якщо ви це хотіли сказати, сусідо, то це щира правда. Радість деколи справляє чудернацький вплив, вона гнітить, мов журба.

Данґляр зиркнув на Фернана, на лиці якого відбивався кожен порух його душі.

— Годі вже вам! Чи ви боїтеся чогось? — запитав він. — Мені, навпаки, здається, що всі ваші бажання виконуються.

— Це й лякає мене, — відказав Дантес. — Мені здається, людина не створена для такого легкого щастя! Щастя схоже на казкові палаци, двері яких стережуть дракони. Треба боротися, щоб оволодіти ними, а я, слово честі, не знаю, чим я заслужив щастя бути чоловіком Мерседес.

— Чоловіком!.. — зареготав Кадрус. — Чоловіком! Ще ні, капітане, спробуйте зіграти чоловіка, то побачите, як вас зустрінуть.

Мерседес зашарілася.

Фернан совався на стільці, здригаючись від щонайменшого гамору, і весь час утирав піт, що виступав у нього на чолі, наче перші краплини буремної зливи.

— Не варто сперечатися через дрібниці, сусідо, — відказав Едмон Кадрусові. — Мерседес ще не дружина мені, це так...

Він зиркнув на годинника.

— ... але за півтори години вона нею стане!

Усі скрикнули від подиву, окрім старого Дантеса, який широко усміхнувся, показуючи ще міцні зуби. Мерседес усміхнулася, та вже не почервоніла. Фернан конвульсивно вхопився за руків’я свого ножа.

— За півтори години! — повторив Данґляр, теж побілівши. — Як це так?

— Авжеж, друзі мої, — відказав Дантес, — завдяки сприянню пана Морреля, якому, після мого батька, я зобов’язаний усім на світі, усі завади усунуті. Ми зробили грошовий внесок, щоб обійтися без оголошення, й о пів на третю марсельський мер чекає нас у ратуші. А оскільки вибило вже чверть на другу, то не буде помилкою сказати, за годину і тридцять хвилин Мерседес буде зватися панею Дантес.

Фернан заплющив очі: вогненна імла обпалила йому повіки; він сперся на стіл, щоб не впасти, і, попри всі ті зусилля, не міг утриматися від стогону, що потонув у реготі й галасі гостей.

— Оце діло, як ви гадаєте? — сказав старий Дантес. — Оце називається не гаяти часу! Учора вранці прибув. Сьогодні о третій жонатий! Тільки моряки так уміють!

— А всякі формальності, — нерішуче укинув Данґляр, — контракт, папери?..

— Контракт! — засміявся Дантес.  — Контракт готовий. У Мерседес нічого нема, у мене теж! У нас усе спільне... Це недовго було написати, та й коштує воно недорого.

Той дотеп викликав новий вибух реготу й оплесків.

— То ми присутні не на заручинах, — сказав Данґляр, — а на весіллі!

— Ні, — відказав Едмон, — ви нічого не втратите, заспокойтеся. Завтра вранці я їду до Парижа. Чотири дні туди, чотири назад, один день на виконання доручення, яке мені дали, і дев’ятого березня я буду тут, а десятого буде справжній весільний бенкет.

Надія на нове бенкетування подвоїла загальні веселощі, тож старий Дантес, що на початку обіду скаржився на тишу, тепер у тому гаморі марно намагався запропонувати тост за щастя майбутнього подружжя.

Дантес угадав батькову думку і всміхнувся йому. Мерседес глянула на стінного дзигаря і кивнула Едмонові.

За столом панували оті галасливі й невимушені веселощі, які завжди настають наприкінці обіду у простих людей. Незадоволені своїми місцями повставали з-за столу і підсіли до інших, приємніших співрозмовників. Усі розмовляли заразом, ніхто не відповідав на запитання, кожен переймався тільки своїми думками.

Данґляр був майже так само блідий, як і Фернан; що ж до останнього, то він ледве дихав і здавався злочинцем, якого занурили в огненне озеро. Він один із перших підвівся і тепер походжав залою, напружуючи слух поміж голосами і брязкотом келихів.

Кадрус підійшов до Фернана, і відразу ж до них долучився Данґляр, якого Фернан, здавалося, уникав.

— Що правда, то правда, — сказав Кадрус, у якому Едмонова гостинність і добряче вино дядечка Памфіля остаточно погамували заздрість, що зародилася в його душі, коли він побачив, яке то щастя випало Дантесові. — Дантес — непоганий хлопчина; оце дивлюся я на нього, як він сидить зі своєю нареченою, та й думаю: недобре було б утнути з ним оту капосну штуку, яку ви учора вигадали.

— Та ти ж сам бачив, що ми не дали їй ходу, — сказав Данґляр. — Сердешний Фернан був у такому відчаї, що спершу мені стало його шкода; та якщо він змирився зі своїм горем, навіть погодився бути боярином у свого суперника, то тут і балакати нема чого.

Кадрус глянув на Фернана. Той був блідий, наче мрець.

— Жертва, звісно, велика, бо наречена і справді красуня, — сказав Данґляр. — А нехай йому! Мій майбутній капітан — щасливець! Хотів би я зватися Дантесом бодай на однісіньку днину.

— Може, ходімо? — пролунав ніжний голос Мерседес. — Уже другу вибило, а нас очікують о чверть на третю.

— Так, так, ходімо! — хутко підводячись, відказав Дантес.

— Ходімо! — хором підхопили гості.

Тієї ж миті Данґляр, який пильно стежив за Фернаном, що сидів на підвіконні, побачив, що той несамовито вирячив очі, схопився і знову сів на підвіконня. Знадвору долинув невиразний гамір; гупання тяжких кроків, невиразні голоси і бряжчання зброї заглушили веселу балачку гостей, яку відразу ж заступило тривожне мовчання.

Гамір наближався; у двері тричі вдарили. Гості приголомшено перезирнулися.

— Іменем закону! — пролунав гучний голос; ніхто не відповів.

Двері тут-таки відчинилися, і до зали увійшов підперезаний шарфом поліційний комісар у супроводі чотирьох озброєних вояків і капрала. Тривогу заступив жах.

— У чому річ? — запитав судновласник, підходячи до комісара, із яким він був знайомий. — Це, либонь, непорозуміння.

 — Якщо це непорозуміння, пане Моррелю, то, будьте певні, воно незабаром з’ясується, а поки що в мене є наказ про арешт, і хоч я з жалем виконую його, та все ж таки мушу його виконати. Хто з-поміж вас, панове, Едмон Дантес?

Усі погляди звернулися до Едмона, який у великому хвилюванні, та зберігаючи гідність, вийшов уперед і мовив:

— Я. Що вам потрібно?

— Едмоне Дантесе, — виголосив комісар, — іменем закону я вас арештовую!

— Арештовуєте? — трохи збліднувши, перепитав Едмон. — За що ви мене арештовуєте?

— Не знаю, але на першому допиті ви про все дізнаєтеся.

Моррель збагнув, що нічого тут не вдієш: комісар, підперезаний шарфом, — не людина; це статуя, що втілює собою закон, холодна, глуха і безмовна.

Та старий Дантес кинувся до комісара; існують речі, яких батькове чи материне серце збагнути не можуть. Він просив, благав. Сльози і благання були марні. Та відчай його був такий, що комісар пройнявся співчуттям.

— Заспокойтеся, добродію! — сказав він. — Може, ваш син не виконав якихось карантинних чи митних формальностей, і як надасть усі потрібні пояснення, його, напевне, відразу ж звільнять.

— Що це означає? — насупившись, запитав Кадрус у Данґляра, який удавав здивованого.

— А я хіба знаю! — відказав Данґляр. — Як і ти, я бачу, що тут коїться, нічого не тямлю й дивуюся.

Кадрус шукав очима Фернана, але той зник.

Тоді вся вчорашня сцена постала перед ним із жахливою ясністю: трагедія, що сталася оце, неначе зірвала покривало, яке накинуло на його пам’ять учорашнє сп’яніння.

— А це часом не наслідки того жарту, що про нього казали ви вчора? — запитав він хрипко. — Якщо так, то лихо тому, хто його утнув, — тут веселого небагато.

— Та ні ж бо! — вигукнув Данґляр. — Ти ж знаєш, що я подер записку.

— Не подер ти її, — відказав Кадрус, — а жбурнув у куток, та й годі.

— Мовчи, ти нічого не бачив, ти був п’яний.

— Де Фернан? — поспитав Кадрус.

— А я хіба знаю? — відказав Данґляр. — Либонь, пішов у своїх справах... Та нема чого дурниці верзти, гайда ліпше старому допоможемо.

Дантес уже з усмішкою встиг потиснути долоні всім своїм друзям і віддався до рук вояків.

— Заспокойтеся, помилка з’ясується, і, певне, я навіть до в’язниці не дійду, — сказав він.

— Авжеж, я ладен заприсягтися! — підхопив Данґляр, який допіру підійшов.

Дантес спустився східцями. Попереду йшов комісар, обабіч — вояки. Ридван із відчиненими дверцятами чекав біля порога. Дантес сів, із ним сів комісар із двома вояками. Дверцята зачинилися, і ридван покотив до Марселя.

— Прощавай, Дантесе! Прощавай, Едмоне! — вигукнула Мерседес, вибігаючи на галерею.

В’язень почув той останній вигук, що вирвався, немов ридання, із розтерзаного серця його нареченої, визирнув у вікно ридвана, гукнув: «До побачення, Мерседес!» — і зник за рогом форту Сен-Ніколя.

— Зачекайте мене тут, — сказав судновласник, — я сяду до першого-ліпшого ридвана, що трапиться мені, поїду до Марселя і повернуся до вас зі звістками.

— Їдьте, — заволали всі разом, — їдьте і повертайтеся хутчій!

Після цього подвійного від’їзду поміж тими, що лишилися, декілька хвилин панувала похмура журба.

Едмонів батько й Мерседес довго стояли окремо, поринувши кожен у свою скорботу; і раптом очі їхні зустрілися. Обоє відчули, що вони дві жертви, вражені тим самим лихом, і кинулися одне одному в обійми.

Тут до зали повернувся Фернан, налляв собі склянку води, випив і сів на стілець.

Випадково на сусідній стілець опустилася Мерседес.

Фернан мимохіть відсунув свого стільця.

— Це він! — сказав Данґлярові Кадрус, що не зводив очей із каталянця.

— Та навряд, — сказав Данґляр, — надто вже він дурний; принаймні гріх на тому, хто це вчинив.

— Ти забуваєш про того, хто йому нараяв, — сказав Кадрус.

— Ох, знаєш! — відказав Данґляр. — Якби довелося відповідати за все, що кажеш на вітер!

— Повинен відповідати, якщо те, що кажеш на вітер, падає іншому на голову!

Тим часом гості на всі лади тлумачили Дантесів арешт.

— А ви, Данґляре, — поспитався чийсь голос, — що гадаєте про це?

— Гадаю я, — відказав Данґляр, — чи не провіз він якихось заборонених товарів?

— Але ж ви, Данґляре, рахівник і мали б знати про це.

— Авжеж, але рахівник знає тільки те, що йому показують. Я знаю, що ми привезли бавовняний папір, та й годі; що ми взяли вантаж в Александрії у пана Пастре й у Смирні у Паскаля; більше мене ні про що не питайте.

— О! Тепер я пригадав, — прошепотів сердешний батько, хапаючись за останню надію. — Він казав мені вчора, що привіз для мене скриньку кави і скриньку тютюну.

— От бачите, — сказав Данґляр, — так і є! За нашої відсутності митники обшукали «Фараон» і знайшли контрабанду.

Мерседес тому не вірила. Горе, яке вона так довго стримувала, раптом вирвалося назовні, і вона вибухнула риданнями.

— Годі вже, годі! Будемо сподіватися, — сказав старий, сам не тямлячи, що каже.

— Будемо сподіватися! — повторив Данґляр.

«Будемо сподіватися!» — хотів було сказати Фернан, та слова застряли у нього в горлі, лише губи безгучно ворушилися.

— Панове! — закричав хтось із гостей, що стояв на галереї. — Панове, ридван! Моррель! Він, либонь, везе нам добрі звістки!

Мерседес і старий батько кинулися назустріч судновласнику. Вони зіткнулися в дверях. Моррель був дуже блідий.

— То що? — поспитали вони в один голос.

— Друзі мої! — відказав судновласник, хитаючи головою. — Справа виявилася набагато серйозніша, ніж ми гадали.

— О, пане Моррелю! — вигукнула Мерседес. — Він же не винен!

— Я певен цього, — відказав Моррель, — та його звинувачують...

— У чому ж? —запитав старий Дантес.

— У тому, що він бонапартистський агент.

Ті з-поміж читачів, що жили в епоху, якої стосується моя розповідь, пам’ятають, яке то було страшне звинувачення.

Мерседес зойкнула; старий упав на стілець.

— Усе-таки, — прошепотів Кадрус, — ви мене ошукали, Данґляре, й утнули той жарт; та я не хочу, щоб сердешний батько і наречена померли від горя, тож зараз розкажу все.

— Мовчи, небораче! — вигукнув Данґляр, хапаючи його за руку. — Мовчи, якщо тобі дороге життя. Хто тобі сказав, що Дантес невинен? Корабель заходив на острів Ельба, Дантес виходив на берег, пробув цілий день у Порто-Феррайо. А якщо в нього знайдуть якогось листа? Тоді всіх, хто за нього заступиться, звинуватять у підсобництві.

Із притаманним егоїзмові чуттям Кадрус відразу збагнув усю вагу цих доказів, тож він розгублено зиркнув на Данґляра і замість того, щоб ступнути крок уперед, відскочив на два кроки назад.

— Якщо так, то зачекаємо, — прошепотів він.

— Так, зачекаємо,— сказав Данґляр. — Якщо він не винен, його випустять, а якщо винен, то не варто наражатися на небезпеку заради змовника.

— То ходімо, бо я не можу вже залишатися тут.

— Мабуть, таки ходімо, — сказав Данґляр, зрадівши, що є з ким піти. — Гайда, і нехай вони роб­лять, що захочуть...

Усі розійшлися. Лишившися знову єдиною опорою Мерседес, Фернан узяв її за руку і попровадив до Каталян. А Дантесові друзі одвели додому, на Меянські алеї, безсилого батька.

Незабаром чутки про арешт Дантеса як бонапартистського агента розлетілися по всьому місту.

— Хто б міг подумати, Данґляре? — сказав Моррель, наздогнавши свого рахівника і Кадруса. Він поспішав у місто по новини про Дантеса, сподіваючись на своє знайомство з помічником королівського прокурора, паном де Вільфором. — Хто б міг подумати?

— Що ви хочете, добродію, — відказав Данґляр. — Я ж вам казав, що Дантес без будь-якої причини зупинявся біля острова Ельба, і та зупинка видалася мені підозрілою.

— А ви розповідали про ваші підозри ще комусь, окрім мене?

— Та що ви! — тихо вигукнув Данґляр. — Ви ж самі знаєте, що через вашого дядька, пана Полікара Морреля, який служив у Наполеона і не приховує своїх думок, і вас підозрюють у симпатіях до нього... Я остерігався б нашкодити Едмонові, та й вам теж. Існують речі, які підлеглий мусить сповістити своєму панові й суворо зберігати в таємниці від усіх інших.

— Правильно, Данґляре, ви порядний чоловік! Зате я потурбувався би про вас на той випадок, якби цей бідолаха Дантес посів місце капітана на «Фараоні».

— Як це?

— Та так, я заздалегідь поспитав Дантеса, що він гадає про вас і чи згоден лишити вас на давньому місці, бо, хтозна й чому, мені здавалося, що поміж вами трохи недобре.

— І що ж він вам сказав?

— Відказав, що був такий випадок, — правда, не сказав, який саме, — коли він справді в чомусь завинив перед вами, проте він завжди ладен довіряти тому, кому довіряє його господар.

— Облудник! — прошепотів Данґляр.

— Сердешний Дантес! — сказав Кадрус. — Такий він був добрий хлопчина!

— Авжеж, але поки що «Фараон» без капітана, — сказав Моррель.

— Якщо ми вийдемо в море не раніше, ніж за три місяці, — сказав Данґляр, — то можна сподіватися, що за цей час Дантеса випустять.

— Авжеж, але до тієї пори?

— А до тієї пори, пане Моррелю, я до ваших послуг, — сказав Данґляр. — Ви знаєте, що я умію орудувати кораблем не гірше, ніж будь-який капітан далекого плавання, тож вам буде вигідно взяти мене, бо як Едмон вийде з в’язниці, вам не буде кому й дякувати. Він посяде своє місце, а я своє, та й годі.

— Дякую вам, Данґляре, — сказав судновласник, — це справді непоганий вихід. Отож, беріть на себе оруду, я надаю вам усі повноваження, і спостерігайте за розвантаженням, справа не повинна потерпати, хоч яке лихо спіткало б окремих людей.

— Будьте певні, пане Моррелю; та чи не можна буде бодай одвідати сердегу Едмона?

— Я зараз дізнаюся про це, спробую побачитися з паном де Вільфором і закинути йому слово за нашого в’язня. Знаю, він запеклий рояліст, та хоч і рояліст, і королівський прокурор, проте все ж таки людина, та ще й, здається, не зла.

— Ні, не зла, зате, я чув, честолюбна, а це майже те саме.

— Одне слово, побачимо, — зітхнувши, сказав Моррель. — Ідіть на корабель, я незабаром буду.

І він попрямував до будинку суду.

— Бачиш, як обернулося діло? — сказав Данґляр Кадрусові. — Тобі й досі кортить заступатися за Дантеса?

— Звісно, ні, та все-таки жахливо, що жарт міг мати такі наслідки.

— Хто жартував? Не ти й не я, а Фернан. Ти ж знаєш, що я жбурнув записку, навіть, здається, подер її.

— Ні, ні! — вигукнув Кадрус. — Як зараз бачу її в кутку альтанки, пожмакану, зібгану, і дуже хотів би, щоб вона була там, де я її бачу!

— Нічого не вдієш! Певне, Фернан узяв її, переписав або звелів переписати, а, може, і того не зробив... Боже мій! А що, як він надіслав мою записку? Добре, що я змінив почерк.

— То ви знали, що Дантес змовник?

— Та нічого я не знав. Я тобі вже казав, що хотів пожартувати, та й годі. Либонь, я, мов той блазень, жартома сказав щиру правду.

— Усе одно, — буркнув Кадрус, — я багато віддав би, щоб усього цього не було чи принаймні щоб я в це діло не був замішаний. Ти побачиш, воно завдасть нам лиха, Данґляре.

— Якщо воно повинне завдати комусь лиха, то тільки справжньому винуватцеві, а справжній винуватець таки Фернан, а не ми. Яке лихо може скоїтися з нами? Нам треба тільки сидіти спокійно, ні слова не казати, і буря минеться без грому.

— Амінь! — сказав Кадрус, кивнувши Данґлярові, і попрямував до Меянських алей, хитаючи головою і бурмочучи собі під носа, як роб­лять дуже стурбовані люди.

«Так, — подумав Данґляр, — справа обертається так, як я й передбачав; ось я капітан, поки що тимчасово, а якщо цей дурень Кадрус зуміє мовчати, то й назавжди. Залишається тільки той випадок, якщо правосуддя випустить Дантеса зі своїх пазурів... Та правосуддя є правосуддя, — усміхнувся він, — на нього цілком можна покластися».

Він стрибнув у човна і звелів гребти до «Фараона», де судновласник, як ми пам’ятаємо, призначив йому побачення.

VI. Помічник королівського прокурора

Того ж таки дня, о тій же порі, на вулиці Ґран-Кур, навпроти фонтана Медуз, у одній із давніх аристократичних кам’яниць, споруджених архітектором Пюже, теж святкували заручини.

Та герої цього святкування були не прості люди, не матроси і вояки, — вони належали до найвищих марсельських кіл. То були давні можновладці, які вийшли у відставку при узурпаторі, військовики, що втекли з французького війська до армії Конде, юнаки, що їхні батьки, — і досі не певні їхньої безпеки, хоч уже найняли за них по чотири чи по п’ять рекрутів, — виховали їх у ненависті до того, кого п’ять років вигнання мали обернути мучеником, а п’ятнадцять років Реставрації перетворити на бога.

Усі сиділи за столом, і розмова кипіла всіма пристрастями тієї пори, причому аж надто шаленими й несамовитими пристрастями, тому що на півдні Франції вже п’ятсот років політична ворожнеча посилювалася ворожнечею релігійною.

Імператор, що став королем острова Ельба після того, як був володарем цілого материка, і тепер правив населенням у п’ять чи шість тисяч душ, після того, як сто двадцять мільйонів підданців на десяти мовах волали йому: «Слава Наполеону!» — усім учасникам бенкету здавався людиною, що була назавжди втрачена для Франції та престолу. Вельможі згадували його політичні помилки, військовики міркували про Москву та Ляйпціг, жінки — про його розлучення із Жозефіною. Цьому роялістському збіговиську, що тішилося — не падінню людини, а знищенню принципу, — здавалося, що для них розпочинається нове життя, що вони оговталися від болісного марення.

Поставний дідуган, із орденом Святого Людовика на грудях, підвівся і запропонував гостям випити за короля Людовика XVIII. То був маркіз де Сен-Меран.

Цей тост на честь гартвельського вигнанця і короля-миротворця Франції всі зустріли гучними вигуками, за англійським звичаєм, підняли келихи, жінки відкололи свої букети і покидали їх на скатертину. У тому єдиному пориванні була поезія.

— Вони визнали б, — сказала маркіза де Сен-Меран, жінка з шорстким поглядом, тонкими вустами, шляхетними манерами, ще зграбна, попри свої п’ятдесят років, — визнали б, якби були вони тут, усі ці революціонери, які нас вигнали і яким ми даємо змогу спокійнісінько помишляти проти нас у наших стародавніх замках, куплених ними за шмат хліба під час Терору, — вони визнали б, що справжня самовідданість була на нашому боці, тому що ми лишилися вірні зруйнованій монархії, а вони, навпаки, привітали сонце, що сходило, і наживали маєтки, тоді як ми розорялися. Вони визнали б, що наш король був справді Людовик Улюблений, а їхній узурпатор завжди залишався Наполеоном Проклятим; правда, де Вільфоре?

— Що кажете, маркізо?.. Перепрошую, я не стежив за бесідою.

— Облиште дітей, маркізо, — сказав старий, що запропонував тост. — Сьогодні їхні заручини, і їм, звісно ж, не до політики.

— Вибачте, матінко, — сказала молода і гожа дівчина, білява, з оксамитовими очима, оповитими вологою, — це я захопила пана де Вільфора. Пане де Вільфоре, матінка хоче поговорити з вами.

— Я ладен відповідати маркізі, якщо вона зволить повторити запитання, котрого я не розчув, — відказав пан де Вільфор.

— Я прощаю тобі, Рене, — сказала маркіза з ніжною усмішкою, яку дивно було бачити на цьому холодному обличчі; та жіноче серце так уже створене, що, хоч було б воно висушене забобонами і вимогами етикету, у ньому завжди залишається плідний і живий закуток. — Я казала, Вільфоре, що в бонапартистів немає ні нашої віри, ні нашої відданості, ні нашої самозреченості.

— Пані, у них є одна риса, що заступає всі наші, — фанатизм. Наполеон — Магомет Заходу; для всіх цих людей ницого походження, та надзвичайно честолюбних, він не лише законодавець і володар, а ще й символ — символ рівності.

— Рівності! — вигукнула маркіза. — Наполеон — символ рівності? А що ж тоді пан Робесп’єр? Мені здається, ви крадете його місце і віддаєте корсиканцеві, наче мало й одної узурпації.

— Ні, добродійко, — заперечив Вільфор, — я залишаю кожного на його постаменті: Робесп’єра — на майдані Людовика XV на шибениці; Наполеона — на Вандомській площі, на його колоні. Та тільки один запроваджував рівність, яка принижує, а другий — рівність, яка підносить; один звів королів до рівня гільйотини, а інший підніс народ до трону. Це не заважає тому, — регочучи, докинув Вільфор, — що обидва — мерзенні революціонери і що дев’яте термідора і четверте квітня тисяча вісімсот чотирнадцятого року — два щасливі дні для Франції, які однаково повинні святкувати друзі ладу і монархії; та цим пояснюється також і те, чому Наполеон, навіть повалений, — і, сподіваюся, назавжди, — зберіг ревних прибічників. Що ви хочете, маркізо? Кромвель був тільки половиною Наполеона, а навіть він мав їх!

— Знаєте, Вільфоре, усе це за милю тхне революцією. Та я вам прощаю, — адже не можна бути сином жирондиста і не зберегти революційного духу.

Обличчя Вільфора зашарілося.

— Мій батько був жирондист, це правда; та мій батько не голосував за смерть короля; його переслідували в день Терору, як і вас, і він мало не склав голову на тій-таки шибениці, де покотилася голова й вашого батька.

— Так, — відказала маркіза, на обличчі якої геть не відбився кривавий спогад, — тільки вони піднялися б на шибеницю задля діаметрально протилежних принципів, і ось вам докази: уся наша родина зберегла вірність вигнанцям Бурбонам, а ваш батько відразу ж пристав до нового уряду; громадянин Нуартьє був жирондистом, а граф Нуартьє став сенатором.

— Матінко, — сказала Рене, — ви пам’ятаєте нашу умову: ніколи не повертатися до цих похмурих спогадів.

— Мосьпані, — сказав де Вільфор, — я приєднуюся до панни де Сен-Меран і разом із нею покірно прошу вас забути про минуле. Нащо засуджувати те, перед чим навіть Божа воля безсила? Бог владен змінити будучину; у минулому він нічого не може змінити. Ми можемо якщо не зректися минулого, то бодай накинути на нього укривало. Я, наприклад, відмовився не лише від переконань мого батька, а навіть від його імені. Батько мій був і, можливо, ще й тепер бонапартист і зветься Нуартьє; я рояліст і звуся де Вільфор. Нехай висихають у старому дубові революційні соки; ви дивитеся лише на гілку, що відокремилася від нього й не може, та й, либонь, не хоче відірватися від нього назавжди.

— Пречудово, Вільфоре! — вигукнув маркіз. — Пречудово! Добре сказано! Я теж завжди запевняв маркізу забути про минуле, та марно; сподіваюся, ви будете щасливі.

— Гаразд, — сказала маркіза, — забудемо про минуле, я сама цього хочу, та Вільфор має бути непохитний у майбутньому. Не забудьте, Вільфоре, що ми поручилися за вас перед його величністю, що його величність погодився забути, за нашою порукою, — (вона простягнула йому руку), — як і я забуваю, на ваше прохання. Та якщо вам трапиться до рук якийсь змовник, пам’ятайте: за вами дуже суворо пильнують, оскільки ви належите до родини, яка, можливо, сама перебуває у стосунках зі змовниками.

— Ох, пані, — відказав Вільфор, — моя посада, надто ж за цього часу, в якому ми живемо, зобов’язує мене бути суворим. І я буду суворий. Мені вже декілька разів доводилося підтримувати звинувачення за політичними справами, і в цьому стосунку я добре себе показав. На жаль, це ще не край.

— Ви так гадаєте? — запитала маркіза.

— Я цього боюся. Острів Ельба заблизько до Франції. Присутність Наполеона майже на відстані простягнутої руки підтримує надію в його прибічників. Марсель кишить військовими, що отримують половину платні; вони весь час шукають сварок із роялістами. Звідси дуелі поміж світськими людьми, а поміж простацтвом різанина.

— Авжеж, — сказав граф де Сальв’є, давній друг маркіза де Сен-Мерана і камергер графа Д’Артуа, — але хіба ви не знаєте, що Священний Союз хоче переселити його?

— Так, про це була розмова, коли ми їхали з Парижа, — відказав маркіз.

— А куди ж його пошлють?

— На Святу Єлену.

— На Святу Єлену! Що воно таке? — запитала маркіза.

— Острів, за дві тисячі миль звідціля, потойбіч екватора, — відказав граф.

— Щасливої дороги! Вільфор має рацію, це безум — залишати такого чоловіка поміж Корсикою, де він народився, Неаполем, де ще владарює його зять, та Італією, з якої він хотів учинити королівство для свого сина.

— На жаль, — сказав Вільфор, — є угоди 1814 року, і не можна зачепити Наполеона, не порушивши їх.

— То їх порушать! — сказав граф де Сальв’є. — Він не дуже був перебірливий, коли звелів розстріляти бідолашного герцога Енгієнського.

— Чудово, — сказала маркіза, — вирішено: Священний Союз позбавить Європу Наполеона, а Вільфор позбавить Марсель його прибічників. Або король владарює, або ні; якщо він владарює, його панування має бути сильне і його виконавці непохитні; тільки в такий спосіб можна відвернути його.

— На жаль, пані, — усміхнувшись, сказав Вільфор, — помічник королівського прокурора завжди бачить зло, коли воно вже здійснилося.

— Тоді він має його поправити.

— Я міг би сказати, пані, що ми не поправляємо зло, а лише помщаємося за нього, та й годі.

— Ох, пане де Вільфоре, — сказала гарненька юна панна, донька графа де Сальв’є, подруга панни де Сен-Меран, — постарайтеся влаштувати якийсь цікавий процес, поки ми ще в Марселі. Я ніколи не бачила суду присяжних, а це, кажуть, дуже цікаво.

— Авжеж, справді дуже цікаво, — відказав помічник королівського прокурора. — Це вже не штучна трагедія, а достеменна драма, не вдавані страждання, а справжні муки. Людина, яку ви бачите, після закінчення вистави йде не додому, вечеряти зі своєю родиною і спокійно вкластися до ліжка, щоб завтра почати спочатку, а до в’язниці, де на неї чекає кат. Тож для нервових осіб, що шукають сильних відчуттів, ліпшого видовиська й бути не може. Не турбуйтеся, якщо така нагода випаде, я скористаюся нею.

— Від його слів у мене аж мороз по спині йде, а він регоче! — збліднувши, сказала Рене.

— А що тут удієш? Це поєдинок. Я вже п’ять чи шість разів вимагав кари на горло для підсудних, політичних та інших... Хтозна, скільки зараз у пітьмі точиться кинджалів чи скільки їх уже націлено на мене!

— Боже мій! — вигукнула Рене. — Невже ви кажете серйозно, пане де Вільфоре?

— Цілком серйозно, — відказав Вільфор з усмішкою на вустах. — І від цих цікавих процесів, яких графиня прагне з допитливості, а я — від честолюбства, небезпека для мене лише зростає. Хіба наполеонівські вояки, що звикли сліпо йти на ворога, міркують, коли треба випустити кулю чи штрикнути багнетом? Невже в них здригнеться рука вбити людину, яку вони вважають своїм особистим ворогом, коли вони, не замислюючись, убивають росіянина, австрійця чи угорця, якого ніколи не бачили? До того ж, небезпека необхідна, а то наше ремесло не мало б виправдання. Я й сам запалююся, коли бачу в очах звинуваченого спалах шалу; це додає мені снаги. Тут уже не судове засідання, а битва; я борюся з ним, він борониться, я завдаю нового удару, і битва закінчується, як і будь-яка битва, перемогою або поразкою. Ось що значить виступати в суді! Небезпека породжує красномовність. Якби звинувачуваний усміхнувся мені після моєї промови, то я вирішив би, що промовляв кепсько, що слова мої були бліді, кволі й невиразні. Уявіть собі, яка гордість наповнює душу прокурора, певного у винності підсудного, коли він бачить, як злочинець блідне і схиляє голову під тягарем доказів і під разючими ударами його красномовності! Голова злочинця хилиться і падає!

Рене тихо зойкнула.

— Оце промовляє! — сказав хтось із гостей.

— Такі люди й потрібні за нашої пори, — сказав другий.

— У останньому процесі, — підхопив третій, — ви були пречудові, Вільфоре. Пам’ятаєте, мерзотник, що зарізав рідного батька? Ви просто-таки вбили його, перш аніж до нього доторкнувся кат.

— О, батьковбивць мені не жаль! Для таких людей нема достатньо тяжкої кари, — сказала Рене. — Та нещасні політичні злочинці...

— Вони ще гірші, Рене, бо король — батько народу, і хотіти скинути чи вбити короля означає хотіти убити батька тридцяти двох мільйонів людей.

— Усе одно, пане де Вільфоре, — сказала Рене. — Обіцяйте мені, що буде поблажливі до тих, за кого я буду прохати вас...

— Не турбуйтеся, — із чарівливою усмішкою відказав Вільфор, — ми будемо писати звинувачувальні вироки разом.

— Люба моя, — сказала маркіза, — переймайтеся своїми колібрі, цуциками й сукнями і дайте своєму майбутньому чоловікові робити своє діло. Зброя тепер відпочиває, і тога в пошані; про це є й гарна латинська приказка.

— Cedant arma togae^[3], — вкинув Вільфор.

— Я не зважилася вимовити це латиною, — відказала маркіза.

— Мені здається, що мені було б приємніше бачити вас лікарем, — провадила Рене. — Янгол, що карає, хоч він і янгол, завжди лякав мене.

— Добра моя Рене! — прошепотів Вільфор, кинувши на дівчину переповнений коханням погляд.

— Пан де Вільфор, — устряв маркіз, — буде моральним і політичним лікарем нашої провінції; повір мені, дочко, це почесна роль.

— І це допоможе забути роль, яку грав його батько, — вкинула непоправна маркіза.

— Пані, — відказав де Вільфор із сумною усмішкою, — я вже мав честь доповісти вам, що батько мій, як я принаймні сподіваюся, зрікся своїх колишніх помилок, що він став ревним другом порядку й релігії, навіть ліпшим роялістом, ніж я, бо він рояліст за каяттям, а я лише за пристрастю.

І Вільфор окинув поглядом присутніх, як він це робив у суді після якої-небудь пречудової фрази, перевіряючи дію свого правосуддя на публіку.

— Правда ваша, Вільфоре, — сказав граф де Сальв’є, — ці ж таки слова я сказав позавчора в Тюїльрі міністрові двору, який висловив подив із приводу шлюбу поміж сином жирондиста і дочкою офіцера, що служив у війську Конде, і міністр пречудово зрозумів мене. Сам король держить в опіці цей спосіб об’єднання. Ми й не підозрювали, що він слухає нас, аж він утрутився до розмови та й каже: «Вільфор (завважте, король не сказав Нуартьє, а підкреслив ім’я Вільфор), Вільфор, — сказав король, — піде далеко: це вже цілком сформований юнак і належить моєму світові. Я із задоволенням дізнався, що маркіз і маркіза де Сен-Меран видають за нього свою доньку, і я сам порадив би їм цей шлюб, якби вони перші не з’явилися до мене просити мого дозволу».

— Король це сказав, графе? — захоплено вигукнув Вільфор.

— Передаю вам його слова; і якщо маркіз захоче бути відвертим, то зізнається, що ці ж таки слова король сказав і йому самому, коли він, півроку тому, сповістив королю про свій намір віддати за вас дочку.

— Це правда, — підтвердив маркіз.

— То, значить, я всім зобов’язаний королю! Та я все зроб­лю, щоб послужити йому!

— Таким ви мені подобаєтеся, — сказала маркіза. — Нехай тепер з’явиться змовник, ласкаво просимо!

— А я, мамо, — сказала Рене, благаю Бога, щоб він вас не почув і щоб посилав панові де Вільфору лише дрібних злодюжок, безпомічних банкрутів і несміливих шахраїв — тоді я буду спати спокійно.

— Це все одно, що бажати лікареві самих мігреней, веснянок, осиних укусів і подібних речей, — регочучи, сказав Вільфор. — Якщо ви хочете бачити мене королівським прокурором, побажайте мені, навпаки, страшних недуг, що їхнє зцілення робить честь лікареві.

Цієї миті, наче доля тільки й чекала на побажання Вільфора, увійшов лакей і прошепотів декілька слів йому на вухо.

Вільфор уклонився, вийшов із-за столу, а за декілька хвилин повернувся із задоволеною усмішкою на вустах.

Рене глянула на свого нареченого із захватом: його блакитні очі сяяли на блідому обличчі, облямованому чорними бакенбардами; цієї миті він був і справді дуже гарний. Вона нетерпляче чекала, щоб він пояснив причину свого раптового зникнення.

— Щойно ви казали, що хотіли б мати за чоловіка лікаря, — сказав він. — Отож, у мене з учнями Ескулапа, — (так ще казали в 1815 році), — є певна схожість: я не можу розпоряджатися своїм часом. Мене знайшли навіть тут, біля вас, у день наших заручин.

— А чому вас викликали? — запитала дівчина занепокоєно.

— Ох, через хворого, який, коли вірити тому, що мені сповістили, геть недужий. Випадок поважний, і недуга може скінчитися шибеницею.

— Боже! — збліднувши, вигукнула Рене.

— Що ви кажете! — хором заволали гості.

— Либонь, ідеться щонайменше про бонапартистську змову.

— Невже! — вигукнула маркіза.

— Ось що написано у виказі. — І Вільфор прочитав: — «Прибічник престолу й віри сповіщає пана королівського прокурора про те, що Едмон Дантес, помічник капітана на кораблі “Фараон”, що прибув сьогодні зі Смирни з заходом до Неаполя і Порто-Феррайо, мав од Мюрата листа до узурпатора, а від узурпатора має листа до бонапартистського комітету в Парижі. Якщо його затримають, листа можна знайти при ньому, або в його батька, або в його каюті на “Фараоні”».

 — Дозвольте, — сказала Рене, — цей лист не підписаний, і спрямований він не вам, а королівському прокуророві.

— Авжеж, але королівський прокурор відсутній; листа принесли його секретареві, якому доручено відкривати листи; він відкрив цього листа, послав по мене і, не заставши мене вдома, сам віддав наказ про арешт.

— То винуватця заарештували? — запитала маркіза.

— Звинувачуваного, — поправила Рене.

— Авжеж, заарештували, — відказав Вільфор, — і, як я вже й казав, панно Рене, якщо у нього знайдуть листа, то мій пацієнт небезпечно хворий.

— А де ж цей сердега? — запитала Рене.

— Чекає в мене.

— Ідіть, друже мій, — сказала маркіза, — не нехтуйте своїми обов’язками. Королівська служба вимагає вашої особистої присутності, тож рушайте туди, куди закликає вас королівська служба.

— Ох, пане де Вільфоре! — вигукнула Рене, благально склавши руки. — Будьте поблажливі, адже сьогодні день ваших заручин!

Вільфор обігнув стіл і, спершись на спинку стільця, де сиділа його наречена, сказав:

— Заради вашого спокою обіцяю зробити все, що можна. Та якщо докази незаперечні, якщо звинувачення справедливе, доведеться витнути під корінь цей бонапартистський бур’ян.

Рене здригнулася від слова «витнути», адже в того бур’яну, як висловився Вільфор, була голова.

— Не слухайте її, Вільфоре, — сказала маркіза, — це дитяче белькотіння, вона звикне.

І маркіза простягнула Вільфорові свою суху руку, яку він поцілував, дивлячись на Рене; очі його казали: «Я цілую вашу руку чи принаймні хотів би її поцілувати».

— Сумна прикмета! — прошепотіла Рене.

— Облиш, Рене, — сказала маркіза. — Ти виводиш мене з терпіння своїми дитячими витівками. Хотіла б я знати, що важливіше — доля держави чи твої чутливі фантазії?

— Ох, матінко! — зітхнула Рене.

— Вибачте, маркізо, вашій недобрій роялістці, — сказав де Вільфор. — Обіцяю вам, що виконаю обов’язок помічника королівського прокурора з усім старанням, тобто буду нещадний.

Але в той час, коли помічник прокурора казав ці слова маркізі, наречений потайці зиркав на свою обраницю, і погляд той казав: «Не турбуйтеся, Рене, заради вас я буду поблажливий».

Рене ніжно всміхалася йому, і Вільфор пішов, переповнений утіхою.

VII. Допит

Вийшовши з їдальні, Вільфор одразу ж скинув із себе маску веселощів і прибрав урочистого вигляду, як і належить чоловікові, якому завдали найвищий обов’язок — вирішувати долю свого ближнього. Та попри жвавість свого обличчя, якій він часто, як ото досвідчений актор, навчався перед люстром, цього разу йому нелегко було насупити брови і нахмурити чоло. І справді, якщо не брати до уваги політичного минулого його батька, яке могло зашкодити його кар’єрі, якщо від нього рішуче не відмежуєшся, Жерар де Вільфор тієї хвилі був такий щасливий, як може бути щаслива людина; він володів добрячим маєтком і в двадцять сім років посідав чільне місце у судовому світі; він був нареченим молодої й гожої дівчини, яку кохав не палко, а розсудливо, як може покохати помічник королівського прокурора. Панна де Сен-Меран була не лише гарна, а ще й належала до родини, що була у великій милості при дворі. Крім зв’язків своїх батьків, які, не маючи інших дітей, могли цілком скористатися ними в інтересах свого зятя, наречена приносила йому п’ятдесят тисяч екю посагу, до якого, з огляду на сподівання (жахливе слово, яке вигадали свахи), могла згодом додатися півмільйонна спадщина. Усе воно вкупі й становило підсумок утіхи, причому такий осяйний, що Вільфор знаходив навіть плями на сонці, якщо перед тим довго дивився у свою душу внутрішнім зором.

Коло дверей на нього чекав поліційний комісар. Вигляд цієї похмурої постаті змусив його спуститися з висоти сьомого неба на марну землю, якою ми ходимо; він надав своєму обличчю належного виразу й підійшов до поліцая.

— Я готовий! — сказав він. — Я прочитав листа, ви добре вчинили, що заарештували цього чоловіка; тепер викладіть мені про нього і про змову всі відомості, що їх ви встигли зібрати.

— Про змову ми нічого не знаємо; усі папери, що були з ним, зв’язані в один жмут і лежать у вас на столі. Що ж до самого звинувачуваного, то його зовуть, як ви могли бачити із самого доносу, Едмон Дантес, він служить помічником капітана на трищогловому кораблі «Фараон», який возить бавовну з Александрії та Смирни і належить торговому дому «Моррель і син».

— До вступу на торгове судно він служив у флоті?

— О ні! Це молодик.

— Скільки йому років?

— Дев’ятнадцять або двадцять, не більше.

Коли Вільфор, пройшовши вулицю Ґранрю, уже підходив до свого дому, аж на розі вулиці Консей до нього підійшов чоловік, що вочевидь його чекав. То був пан Моррель.

— Пане де Вільфоре, — вигукнув він, — добре, що я застав вас! Подумайте, сталася страшенна помилка, заарештували мого помічника капітана, Едмона Дантеса.

— Знаю, — сказав Вільфор, — я саме йду допитувати його.

— Пане де Вільфоре, — палко провадив Моррель, — ви не знаєте його, а я знаю. Уявіть собі чоловіка, найбільш тихого, чесного і, ладен я сказати, найліпшого знавця своєї справи у всьому торговому флоті... Пане де Вільфоре! Прошу вас за нього від щирого серця.

Як ми вже бачили, Вільфор належав до аристократичного табору, а Моррель — до плебейського; перший був скрайній рояліст, другого підозрювали в таємному бонапартизмі. Вільфор із погордою глянув на Морреля і холодно відказав:

— Ви знаєте, пане, що можна бути тихим у хатньому колі, чесним у торгових стосунках і знавцем своєї справи, проте бути злочинцем у політичному сенсі. Ви це знаєте, правда ж, добродію?

Вільфор наголосив на останніх словах, немовби натякаючи на самого Морреля; його допитливий погляд намагався просягнути у самісіньке серце цього чоловіка, що зважився прохати за іншого, хоча він не міг не знати, що сам потребує поблажливості.

Моррель зашарівся, тому що сумління його було не зовсім чисте в тому, що стосувалося політичних переконань, та ще й таємниця, яку довірив йому Дантес про побачення з маршалом і про ті слова, що сказав йому імператор, бентежила його. Проте він зі щирим співчуттям сказав:

— Благаю вас, пане де Вільфоре, будьте справедливі, які ви й маєте бути, і добрі, які ви завжди буваєте, і хутчій поверніть нам сердешного Дантеса!

У цьому «поверніть нам» вухові помічника королівського прокурора вчулася революційна нотка.

«Еге! — подумав він собі. — Поверніть нам... Та чи не належить цей Дантес до якоїсь секти карбонаріїв, якщо його покровитель так необережно говорить у множині? Пам’ятаю, комісар сказав, що його взяли у корчмі, та ще й у людному товаристві — це, певне, якась таємна ложа...»

Уголос він сказав:

— Ви можете не турбуватися, добродію, і ви недарма просите справедливості, якщо звинувачуваний не винен; якщо ж, навпаки, він винен, ми живемо тяжкої пори, і безкарність може послужити згубним прикладом. Тож я муситиму виконати мій обов’язок.

Він уклонився з крижаною поштивістю і велично увійшов до свого дому, що прилягав до будинку суду, а бідолашний судновласник, наче закам’янівши, так і лишився стояти на вулиці.

У передпокої було повнісінько жандармів і поліцаїв; поміж ними, оточений палючими від ненависті поглядами, спокійно і непорушно стояв арештант.

Проходячи передпокоєм, Вільфор скоса глянув на Дантеса і, узявши з рук поліцая жмут паперів, зник за дверми, кинувши мимохідь:

— Запровадьте арештанта.

Хоч як побіжно зиркнув Вільфор на арештанта, він усе ж таки встиг скласти собі думку про чоловіка, якого йому треба було допитати. Він прочитав розум на його широкому і відкритому чолі, мужність у його впертому погляді й насуплених бровах і прямодушність у його повних, трохи розтулених вустах, за якими блищали два ряди зубів, білих, мов слонова кістка.

Перше враження було сприятливе для Дантеса; та Вільфорові часто казали, що політична мудрість велить не улягати першому пориву, бо це завжди голос серця; і він застосував це правило до першого враження, забувши про різницю поміж враженням і поривом.

Він погамував добрі почуття, що намагалися промкнутися в його серце, щоб звідти заволодіти його розумом, прибрав перед люстром урочистого вигляду і вмостився, похмурий і грізний, за своїм письмовим столом.

За хвилю увійшов Дантес.

Він був так само блідий, та спокійний і привітний; із невимушеною поштивістю він уклонився своєму судді, потім пошукав очима стільця, наче перебував у вітальні судновласника Морреля.

І лише тоді зустрів він тьмяний погляд Вільфора — погляд, що притаманний усім охоронцям правосуддя, які не хочуть, щоб хтось читав їхні думки, тож обертають свої очі матовим склом. Цей погляд дав на здогад Дантесові, що він стоїть перед судом.

— Хто ви і яке ваше ім’я? — запитав Вільфор, порпаючись у паперах, які дали йому в передпокої; за годину справа вже встигла вирости в досить грубеньку теку; так швидко виразка шпигунства роз’їдає нещасне тіло, що зветься звинувачуваним.

— Мене звати Едмон Дантес, — рівним і дзвінким голосом відказав юнак, — я помічник капітана на кораблі «Фараон», що належить компанії «Моррель і син».

— Скільки вам років? — знову запитав Вільфор.

— Дев’ятнадцять, — відказав Дантес.

— Що ви робили, коли вас заарештували?

— Я святкував із друзями мої заручини, — відказав Дантес, голос його затремтів, такий болісний був контраст поміж тим радісним святом і похмурою церемонією, яка відбувалася цієї хвилі, поміж похмурим обличчям Вільфора і променистим личком Мерседес.

— Святкували ваші заручини? — несамохіть здригнувшись, перепитав помічник прокурора.

— Так, я беру шлюб із дівчиною, яку кохаю вже три роки.

Усупереч своїй звичній безпристрасності, Вільфор був усе ж таки вражений таким збігом, і схвильований голос юнака збудив співчутливий відгук у його душі, адже й він кохав свою наречену, теж був щасливий, і ось його радості завадили, для того щоб він зруйнував щастя чоловіка, що, як і він сам, був близький до неземної втіхи. «Таке філософське порівняння, — подумалося йому, — буде мати великий успіх у вітальні маркіза де Сен-Мерана», тож поки Дантес очікував подальших запитань, він почав обирати подумки антитези, з яких промовці будують блискучі фрази, розраховані на аплодисменти, фрази, які часом вважають за справжню красномовність.

Склавши подумки вишукану промову, Вільфор усміхнувся і сказав:

— Продовжуйте.

— Що продовжувати?

— Розкажіть усе правосуддю.

— Нехай правосуддя скаже мені, що воно бажає почути, і я скажу йому все, що знаю. Тільки, — докинув він, усміхнувшись, — попереджую, що знаю я мало.

— Ви служили в узурпатора?

— Мене повинні були зарахувати на флот, коли він зазнав поразки.

— Кажуть, ви маєте скрайні політичні переконання... — сказав Вільфор, якому ніхто нічого такого не казав, та він вирішив про всяк випадок запропонувати це запитання у вигляді звинувачення.

— Мої політичні переконання!.. Ох, мені соромно зізнатися, але у мене ніколи не було того, що називається переконаннями, мені лише дев’ятнадцять років, як я вже мав честь доповісти вам; я нічого не знаю, ніякого значного становища я посісти не можу; усім, що я є і чим я стану, якщо мені дадуть місце, про яке я мрію, я буду зобов’язаний лише панові Моррелю. Тож мої всі переконання, та й то не політичні, а приватні, зводяться до трьох почуттів: я люб­лю свого батька, поважаю пана Морреля і обожнюю Мерседес. Ось, милостивий пане, усе, що можу я сповістити правосуддю; як бачите, цікавого тут для нього небагато.

Поки Дантес промовляв, Вільфор дивився на його чесне, відкрите лице і несамохіть згадував слова Рене, яка, не знаючи звинувачуваного, просила поблажливості до нього. Звикнувши мати діло зі злочинами і злочинцями, помічник прокурора в кожному слові Дантеса бачив новий доказ його невинності. Справді, цей юнак, майже хлопчина, простодушний, щирий, промовистий тією красномовністю серця, що ніколи не вдається, коли її шукаєш, переповнений любов’ю до всього, тому що був щасливий, а щастя і найлютіших обертає добрими, — навіть на суддю виливав ту ніжність і доброту, що наповнювали його єство. Вільфор був із ним суворий і шорсткий, а в Едмона ув очах, у голосі, у порухах не було нічого, окрім приязні й зичливості до того, хто його допитував.

«Їй-богу, — подумав собі Вільфор, — ось гарний юнак, і, сподіваюся, мені неважко буде догодити Рене, виконавши перше її прохання; цим я заслужу щирий потиск руки при всіх, а десь у куточку, потайці — ніжний поцілунок».

Від цієї солодкої надії Вільфорове обличчя поясніло, тож коли, отямившись від своїх думок, він перевів погляд на Дантеса, той, що стежив за всіма змінами його обличчя, теж усміхнувся.

— У вас є вороги? — запитав Вільфор.

— Вороги? — перепитав Дантес. — Слава Богу, я ще так мало означаю, що не встиг нажити їх. Може, я трохи запальний, та я завжди намагався гамувати себе у стосунках із підлеглими. У мене під орудою душ із десять чи дванадцять матросів. Запитайте їх, ваша милість, і вони вам скажуть, що люблять і поважають мене не як батька, — я ще замолодий для цього, — а як старшого брата.

— Якщо у вас нема ворогів, то, може, є заздрісники. Вам лише дев’ятнадцять років, а вас призначили капітаном, це велика посада у вашому званні; ви берете шлюб із гарною дівчиною, а це рідкісне щастя у всіх званнях світу. Ось дві причини, щоб мати заздрісників.

— Так, ви маєте рацію. Певне, ви ліпше, ніж я, знаєте людей, а може, воно й так. Та якщо ці заздрісники з-поміж моїх друзів, то я волію їх не знати, щоб не довелося мені їх ненавидіти.

— Це хибна думка. Завжди треба, наскільки це можна, ясно бачити оточення. І, якщо по правді, ви мені здаєтеся таким гідним юнаком, що задля вас я зважуся відступити від звичних правил і допомогти вам відкрити істину... Ось виказ, який завдає вам звинувачення. Упізнаєте почерк?

Вільфор дістав із кишені листа і простягнув його Дантесові. Той глянув, прочитав, насупився і мовив:

— Ні, я не знаю цієї руки; почерк спотворений, але досить твердий. Принаймні це писала вміла рука. Я дуже щасливий, — докинув він, дивлячись на Вільфора із вдячністю, — що маю справу з такою людиною, як ви, тому що справді цей заздрісник справжній ворог!

І в очах його сяйнула така блискавка, що Вільфор утямив, скільки душевної сили криється під його смиренною зовнішністю.

— А тепер, — сказав Вільфор, — скажіть мені відверто, не як звинувачуваний судді, а як людина, що потрапила в халепу, відповідає чоловікові, що співчуває їй: чи є правда в цьому безіменному доносі?

І Вільфор з огидою кинув на стіл листа, якого повернув йому Дантес.

— Усе правда, та водночас жодного слова правди; а ось щира правда, клянуся честю моряка, клянуся моїм коханням до Мерседес, клянуся життям мого батька!

— Кажіть! — звелів Вільфор.

І докинув подумки: «Якби Рене могла мене бачити, сподіваюся, вона була б задоволена мною й не називала б мене катом».

— Так ось: коли ми вийшли з Неаполя, капітан Леклер занедужав на мозкову лихоманку; на кораблі не було лікаря, а він не хотів приставати до берега, бо дуже квапився на острів Ельба, тож стан його настільки погіршав, що третього дня, відчувши наближення смерті, він погукав мене до себе.

«Дантесе, — сказав він, — покляніться мені честю, що виконаєте доручення, яке я вам дам; справа надзвичайно важлива».

«Клянуся, капітане», — сказав я.

«Оскільки після моєї смерті командування переходить до вас, як помічника капітана, ви візьмете на себе оруду, звернете до острова Ельба, зупинитеся в Порто-Феррайо, підете до маршала й віддасте йому цього листа; може, там вам дадуть іншого листа чи ще якесь доручення. Це доручення мав отримати я; ви, Дантесе, виконаєте його замість мене, і вся заслуга буде ваша».

«Виконаю, капітане, та, може, до маршала добитися буде не так просто?»

«Ось перстень, якого ви попросите йому передати, — сказав капітан, — він усуне всі перешкоди».

І, сказавши це, він дав мені персня. За дві години він втратив тяму, а наступного дня оддав Богу душу.

— Та й що ж ви вчинили?

— Те, що й мусив учинити, те, що будь-хто інший учинив би на моєму місці. Прохання людини при смерті завжди священне; та в нас, моряків, прохання начальника — наказ, якого не можна не виконати. Отож, я взяв курс на Ельбу і прибув туди наступного дня; я всіх лишив на борту і сам зійшов на берег. Як я і сподівався, мене не хотіли допустити до маршала; та я послав йому персня, який мав послужити умовним знаком, і переді мною відчинилися всі двері. Маршал прийняв мене, розпитав про смерть сердешного Леклера і, як той і казав, дав мені листа, звелівши особисто доправити його до Парижа. Я пообіцяв це зробити, бо це належало до виконання останньої волі мого капітана. Прибувши сюди, я уладнав усі справи на судні й побіг до моєї нареченої, що здалася мені ще вродливішою і чарівнішою, ніж завжди. Завдяки панові Моррелю ми владнали всі церковні формальності; і ось, як я вже казав вам, я сидів за обідом, готувався за годину взяти шлюб і гадав уже завтра їхати до Парижа, аж за цим виказом, який ви, здається, тепер так само зневажаєте, як і я, мене заарештували.

— Так, так, — мовив Вільфор, — усе це здається мені правдою, і якщо ви й винні в чомусь, то лише в необережності, та й необережність ваша виправдовується наказами капітана. Віддайте нам листа, якого ви взяли на острові Ельба, дайте чесне слово, що з’явитеся на першу вимогу, і повертайтеся до ваших друзів.

— То я вільний! — вигукнув Дантес, не тямлячись на радощах.

— Так, тільки віддайте мені листа.

— Він має бути у вас, його забрали в мене разом з іншими вашими паперами, і я впізнаю декотрі у цій пачці.

— Зачекайте, — сказав Вільфор Дантесові, коли той узявся було за капелюха і рукавички, — зачекайте! Кому адресовано листа?

— Панові Нуартьє, вулиця Кок-Ерон, у Парижі.

Якби грім упав на Вільфора, то не вразив би його таким швидким і раптовим ударом; він повалився у фотель, із якого підвівся, щоб узяти жмут паперів, що їх загарбали в Дантеса, і, гарячково понишпоривши в них, дістав фатального листа й утупився в нього поглядом, у якому було повно невимовного жаху.

— Панові Нуартьє, вулиця Кок-Ерон, номер тринадцять... — прошепотів він, ще дужче збліднувши.

— Достоту так, — відказав приголомшений Дантес. — Хіба ви його знаєте?

— Ні, — хутко відтяв Вільфор, — вірний королівський слуга не водиться зі змовниками.

— То йдеться про змову, еге? — запитав Дантес, який, після того як уже вважав себе вільним, побачив, що справа обертається іншим боком. — Принаймні я сказав вам, що нічого не знаю про зміст цього листа.

— Авжеж, — глухо мовив Вільфор, — та ви знаєте ім’я того, кому він адресований!

— Щоб віддати листа особисто йому, я мусив знати те ім’я.

— І ви нікому його не показували? — запитав Вільфор, читаючи листа і дедалі дужче бліднучи.

— Нікому, клянуся честю!

— Ніхто не знає, що ви везли листа з острова Ельба до пана Нуартьє?

— Ніхто, крім того, хто вручив його мені.

— І це ще багато, занадто багато! — прошепотів Вільфор.

Що далі він читав, то дужче насуплювалося його лице; вуста його зблідли, руки, затряслися, очі спалахнули, і це збудило в Дантесові найгірші передчуття.

— Що з вами, пане? — зважився запитати Дантес.

Вільфор не відповів, потім звів бліде, перехняблене обличчя і ще раз перечитав листа.

— І ви запевняєте, що нічого не знали про зміст цього послання? — поспитався Вільфор.

— Повторюю і клянуся честю, що не знаю нічого! Але що з вами? Вам недобре? Може, мені подзвонити? Погукати когось?

— Ні, — хутко підводячись, відтяв Вільфор, — стійте на місці й мовчіть; тут я орудую, а не ви.

— Перепрошую, — ображено сказав Дантес, — я лише хотів допомогти.

— Нічого мені не треба. На хвилю недобре зробилося, та й годі. Думайте про себе, а не про мене. Відповідайте!

Дантес чекав на запитання, та марно; Вільфор упав у фотель, кволою долонею витер піт із лоба і втретє заходився перечитувати листа.

«Якщо він знає, що тут написано, і якщо колись дізнається, що Нуартьє — батько Вільфора, то я пропав, пропав безповоротно!».

І він вряди-годи поглядав на Едмона, наче його погляди могли промкнутися крізь невидимий мур, який оточував у серці таїну, про яку мовчать вуста.

— Нема чого й думати! — вигукнув він раптом.

— Заради Бога, — сказав сердешний юнак, — якщо ви сумніваєтеся в мені, якщо підозрюєте мене, то допитуйте. Я ладен відповідати вам.

Вільфор звів дух і голосом, якому постарався надати певності, сказав:

— Унаслідок ваших свідчень на вас лягають найтяжчі звинувачення, тож я не владний відразу ж відпустити вас, як сподівався. Перш аніж зважитися на такий крок, я мушу зв’язатися зі слідчим. А поки що ви бачили, як я поставився до вас.

— О так, і я дякую вам! — вигукнув Дантес, — ви повелися зі мною не як суддя, а як друг.

— Так отож, я затримаю вас ще на якусь часину, сподіваюся, ненадовго, головний доказ проти вас — це лист, і ви бачите...

Вільфор підійшов до коминка, кинув листа у полум’я і зачекав, аж він згорить.

— Як бачите, — сказав він, — я знищив його.

— Ви більше, ніж правосуддя, — вигукнув Дантес, — ви саме милосердя!

— Але вислухайте мене, — провадив Вільфор. — Після такого вчинку ви, звісно ж, розумієте, що можете довіритися мені.

— Наказуйте, я виконаю ваші веління.

— Ні, — сказав Вільфор, підходячи до Дантеса, — ні, я не збираюся вам наказувати; я хочу тільки дати вам пораду, розумієте?

— Кажіть, я виконаю вашу пораду, як наказ.

— Я залишу вас тут, у будинку суду, до вечора. Може, хтось інший буде вас допитувати. Кажіть усе, що ви мені розповідали, та ні слова про листа!

— Обіцяю, пане.

Тепер Вільфор неначе умовляв, а звинувачуваний заспокоював суддю.

— Ви розумієте, — провадив Вільфор, зиркаючи скоса на попіл, що ще зберігав форму листа, — тепер листа знищено. Лише ви та я знаємо, що він існував; його вам не пред’являть; якщо вам будуть казати про нього, заперечуйте, сміливо заперечуйте, і ви врятовані.

— Я заперечуватиму, не сумнівайтеся, — відказав Дантес.

— Гаразд, — сказав Вільфор і сягнув по дзвоника; потім повагався трохи і запитав: — У вас був лише цей лист?

— Лише цей.

— Присягніться!

Дантес звів руку.

— Присягаюся! — виголосив він.

Вільфор подзвонив.

Увійшов поліційний комісар.

Вільфор щось прошепотів йому на вухо, і комісар кивнув.

— Ідіть із комісаром, — сказав Вільфор Дантесові.

Дантес уклонився, ще раз вдячно зиркнув на Вільфора і вийшов.

Тільки двері зачинилися, як сили покинули Вільфора, і він майже безтямно повалився у фотель.

За хвилю він прошепотів:

— Боже мій! Від чого деколи залежить життя і щастя! Якби в Марселі перебував королівський прокурор, якби замість мене викликали слідчого, я пропав би... І цей лист, цей клятий лист призвів би мене до загибелі! Ох, тату, тату! Невже ти завжди будеш заважати моєму щастю на землі? Невже я мушу вічно боротися з твоїм минулим?

Та його раптом наче осяяло: на викривлених вустах з’явилася усмішка, а його блудний погляд неначе зупинився на якійсь думці.

— Так, так, — вигукнув він, — цей лист, що мав погубити мене, може стати джерелом мого щастя. Що ж, Вільфоре, до діла!

І, упевнившись, що звинуваченого вже немає в передпокої, помічник королівського прокурора теж вийшов і швидкою ходою попрямував до кам’яниці своєї нареченої.

VIII. Замок Іф

Вийшовши до передпокою, поліційний комісар зробив знак двом жандармам.

Один став по праву руку Дантеса, другий — по ліву. Відчинилися двері, що виходили в будинок суду, і заарештованого попровадили одним із тих довгих і похмурих коридорів, де трепет охоплює навіть тих, у кого немає жодних причин тремтіти.

Як ото помешкання Вільфора прилягало до будинку суду, так і сама судова споруда прилягала до в’язниці, похмурої споруди, на яку з цікавістю дивиться всіма своїми зяючими отворами Аккульська дзвіниця, що височіє перед нею.

Зробивши декілька поворотів коридором, Дантес угледів двері з ґратчастим віконцем. Комісар ударив тричі залізним молотком, і Дантесові здалося, ніби молоток гатить по його серцю. Двері відчинилися, і жандарми легенько пхнули арештанта у спину, бо він ще й досі стояв розгублений.

Дантес переступив через поріг, і двері з гуркотом зачинилися за ним. Він дихав уже іншим повітрям, тяжким і затхлим, він був у в’язниці.

Його запровадили до камери, досить охайної, та з тяжкими засувами і ґратами на вікнах. Вигляд нового помешкання не викликав у нього особливого страху; та й слова, які сказав йому помічник королівського прокурора з таким співчуттям, лунали у його вухах обнадійливим рішенням.

Була четверта пополудні, коли Дантеса замкнули у камері. Усе це відбувалося, як ми вже й казали, першого березня, тож арештант незабаром опинився у пітьмі.

Відразу ж слух його загострився удвічі. Від щонайменшого шереху, що долинав до нього, він схоплювався і кидався до дверей, гадаючи, що по нього йдуть, щоб повернути йому волю; та гамір зникав у іншому напрямку, і Дантес знову опускався на ослін.

Аж годині о десятій вечора, коли Дантес почав було вже губити надію, почувся новий гамір, який цього разу наближався до його камери. Потім у коридорі пролунали кроки і зупинилися коло дверей; ключ обернувся в замку, засуви загарчали, і грубі дубові двері розчахнулися, упустивши до камери сліпуче світло двох смолоскипів.

У тому світлі Дантес побачив, як зблиснули рушниці й палаші чотирьох жандармів.

— Ви по мене? — запитав Дантес.

— Так, — відказав хтось із жандармів.

— За наказом помічника королівського прокурора?

— Авжеж.

— Гаразд, — сказав Дантес, — я готовий іти з вами.

Певність, що по нього прийшли від імені де Вільфора, розвіяла всі острахи сердешного хлопця; спокійно й невимушено він вийшов і  сам зайняв місце поміж тими жандармами.

Коло дверей в’язниці стояв ридван; на передку сидів кучер, поруч із кучером — пристав.

— Це ридван для мене? — поспитав Дантес.

— Так, — відказав один із жандармів, — сідайте.

Дантес хотів було заперечити, та дверцята відчинилися, і його запхали до ридвана. Він не міг, та й не хотів опиратися, за однісіньку мить він опинився на задньому сидінні, поміж двома жандармами; ще двоє сіли навпроти, і тяжкий ридван зі зловісним гуркотом покотився бруківкою.

В’язень зиркнув на вікна; на них були залізні ґрати. Він тільки змінив в’язницю; нова в’язниця була на колесах і котилася до невідомої мети. Крізь густі перекладини, поміж якими ледь можна було просунути руку, Дантес усе ж таки розгледів, що його повезли вулицею Кессрі, а потім вулицями Сен-Лоран і Тараміс, а далі спустилися до набережної.

Трохи згодом крізь ґрати і крізь огорожу пам’ятника, повз який вони їхали, він угледів вогні портової управи.

Ридван зупинився, пристав зліз із передка і підійшов до кордеґардії^[4]; звідти вийшли з десяток вояків і стали у дві лави. Рушниці їхні блищали у світлі ліхтарів, що світилися на набережній. «Невже все це заради мене?» — подумав собі Едмон.

Відімкнувши дверцята ключем, пристав мовчки відповів на те запитання, бо Дантес побачив вузький прохід від ридвана до набережної.

Два жандарми, що сиділи на передньому сидінні, вийшли з ридвана перші, за ними вийшов він, а за ними і решта двоє, що сиділи обабіч нього. Усі попрямували до човна, якого митний службовець тримав за ланцюг. Вояки дивилися на Дантеса з тупою допитливістю. Його відразу ж посадили до стерна, поміж чотирма жандармами, а пристав умостився на носі.

Потужний поштовх відокремив човна від берега; чотири веслярі заходилися хутко гребти у напрямку Пілона. Із човна гукнули, і ланцюг, що перекривав вхід до порту, опустився, і Дантес опинився в так званому Фріулі, тобто поза межами порту.

Першим відчуттям арештанта, коли він вибрався на свіже повітря, була втіха. Повітря — це майже воля. Він на повні груди вдихав живодайний вітер, що ніс на своїх крилах таємничі пахощі ночі й моря.

Проте незабаром він гірко зітхнув: човен пропливав повз «Резерв», де він такий був щасливий ще вранці, за хвилю до арешту; крізь яскраво освітлені вікна до нього долинали веселі звуки танців.

Дантес згорнув руки, звів очі до неба і почав молитися.

Човен плив далі; він поминув Мертву Голову, порівнявся з бухтою Фаро і почав огинати батарею; Дантес нічогісінько не тямив.

— Куди мене оце везуть? — запитав він одного з жандармів.

— Зараз дізнаєтеся.

— Але ж...

— Нам заборонили розмовляти з вами.

Дантес був наполовину вояк; розпитувати жандармів, яким заборонили відповідати, видалося йому безглуздим, то він замовк.

І тоді найхимерніші гадки зароїлися в його голові; у хисткому човні не можна було далеко заїхати, довкола не було жодного корабля на якорі; він подумав собі, що його довезуть до віддаленої місцини на березі й там скажуть, що він вільний. Його не зв’язали, не закували в кайдани; усе це здавалося йому доброю прикметою; та й хіба не сказав йому помічник прокурора, такий добрий і лагідний, що як він не промовить фатального імені Нуартьє, то йому нема чого боятися? Адже на його очах Вільфор спалив небезпечного листа, єдиний доказ, який був проти нього.

Він мовчки чекав, чим усе воно скінчиться, намагаючись досвідченим оком моряка, що звикло оцінювати відстань у пітьмі, роздивитися довкруги.

Острів Ратонно, де горів маяк, лишився праворуч, і човен, тримаючись близько біля берега, підплив до Каталянської бухти. Погляд арештанта став ще пильніший: тут була Мерседес, і йому щохвилини здавалося, що на темному березі вимальовується невиразний жіночий силует.

І як це не підказало передчуття Мерседес, що її коханий за триста кроків од неї?

У всіх Каталянах світилося лише в одному вікні. Придивившись, Дантес упевнився, що то кімната його нареченої. Лише Мерседес не спала в усьому селі. Якби він гучно заволав, голос його долинув би до її слуху. Облудний сором утримав його. Що сказали б жандарми, якби він заходився репетувати, мов несамовитий? Тож він не розтулив рота і проплив мимо, не відриваючи очей від того вогника.

Тим часом човен плив уперед; та арештант не думав про нього, він думав про Мерседес. Як ось освітлене вікно сховалося за виступом бескида.

Дантес обернувся і побачив, що човен віддаляється від берега.

Поки він поринув у думи, весла замінили вітрилами, і човен ішов за вітром.

Хоча Дантесові не хотілося знову розпитувати жандарма, проте він присунувся до нього і, взявши його за руку, сказав:

— Друзі мої! Іменем совісті вашої й вашим вояцьким званням заклинаю: змилуйтеся і дайте мені відповідь. Я капітан Дантес, добрий і чесний француз, хоч мене і звинувачують у якійсь зраді. Куди ви мене провадите? Скажіть, я даю вам чесне слово моряка, що виконаю свій обов’язок і скорюся долі.

Жандарм почухав потилицю і зиркнув на свого товариша. Той кивнув, що мало означати: «Тепер уже, здається, можна сказати», і жандарм обернувся до Дантеса.

— Ви уродилися в Марселі, ви моряк — і ви ще й питаєте, куди ми прямуємо?

— Авжеж, честю запевняю, що не знаю.

— І не здогадуєтеся?

— Ні.

— Не може бути.

— Клянуся всім святим на світі! Скажіть, заради Бога!

— А наказ?

— Наказ не забороняє вам сказати те, що я все одно дізнаюся за десять хвилин, за півгодини чи, може, за годину. Ви лише позбавите мене цілої вічності сумнівів. Прошу вас, як друга. Погляньте, я не збираюся ні чинити опору, ні тікати. Та це й неможливо. Куди ми прямуємо?

— Або ви осліпли, або ж ніколи не виходили з марсельського порту, бо ви не можете вгадати, куди вас доправлять.

— Не можу.

— То киньте оком довкруги.

Дантес підвівся, глянув у той бік, куди прямував човен, і вгледів сажнів за сто перед собою прямовисну темну гору, де височів похмурий замок Іф.

Цей химерний вигляд, ця в’язниця, що викликає такий безмежний жах, ця фортеця, що вже триста літ живить Марсель своїми страшезними легендами, поставши раптово перед Дантесом, що й не думав про неї, справила на нього такий самий вплив, як ото шибениця справляє на засудженого до кари на горло.

— Боже мій! — вигукнув він. — Замок Іф? Навіщо ми туди пливемо?

Жандарм посміхнувся.

— Але ж не можуть мене запроторити туди! — казав Дантес. — Замок Іф — державна в’язниця, що призначена лише для важливих політичних злочинців. Я ніякого злочину не вкоїв. Хіба в замку Іф є якісь слідчі, якісь судді?

— Як я знаю, — відказав жандарм, — там є лише комендант, тюремники, слідчі, гарнізон та грубі мури. Годі, годі, вже, чоловіче, не вдавайте із себе здивованого, а то я, їй-богу, подумаю, що ви платите кпинами за мою доброту.

Дантес так стиснув руку жандарма, що мало не переламав її.

— То ви кажете, що мене везуть до замку Іф і там покинуть?

— Напевно, — сказав жандарм, — принаймні, нема чого так тиснути мені руку.

— Без будь-якого слідства? Без будь-яких формальностей?

— Усі формальності вже виконали, слідство скінчилося.

— І це попри обіцяння пана де Вільфора?

— Не знаю, що вам пообіцяв пан де Вільфор, — сказав жандарм, — знаю тільки, що ми пливемо до замку Іф. Ого! Що це ви робите? До мене, хлопці! Тримайте його!

Блискавичним порухом, що все ж таки не пройшов повз досвідчене око жандарма, Дантес хотів було кинутись у море, та чотири дужі руки згребли його тієї миті, коли тіло його відокремилося від днища.

Він повалився в човен, волаючи з люті.

— Еге, хлопче! — сказав жандарм, впираючись йому коліном у груди. — Отаке твоє чесне слово моряка! Не можна вірити тишкові! А тепер, любий мій, тільки ворухнися, і я всаджу тобі кулю в лоба! Я порушив перший пункт наказу, та не турбуйся, другий виконаю старанно!

І він справді притулив дуло своєї рушниці до Дантесової скроні. Спершу Дантес хотів зробити фатальний порух і скінчити з нежданим лихом, що спіткало його і згребло у свої пазурі. Та саме тому, що халепа ця була така несподівана, Дантес подумав собі, що вона не може тривати довго; далі він згадав обіцяння Вільфора; та й, слід зізнатися, смерть на дні човна від руки жандарма здалася йому гидкою і жалюгідною.

Він опустився на дошки і в безсилій люті вчепився зубами у свою руку.

Човен хитнувся від дужого поштовху. Хтось із веслярів плигнув на стрімчак, об який легке суденце вдарилося носом, зарипіла линва, розмотуючись із корби, і Дантес утямив, що вони причалюють.

Жандарми, що тримали його за руки й за комір, змусили його підвестися, вийти на берег і потягнули його до східців, що провадили до кріпосних воріт; іззаду йшов пристав, озброєний рушницею з багнетом.

Утім, Дантес і не думав про марний опір. Його млявість випливала не з протидії, а з апатії. У нього паморочилася голова, і він заточувався, мов п’яний. Він знову побачив дві лави вояків, що вишикувалися на крутому узгір’ї, відчув, що східці змушують його піднімати ноги, помітив, що увійшов до брами і брама ця зачинилася за ним, та все це відбувалося з ним несвідомо, наче крізь імлу, де він нічого не міг розгледіти. Він навіть не бачив моря, що є такою мукою для в’язнів, адже вони дивляться на його простір і з жахом усвідомлюють, що безсилі подолати його.

Під час короткої зупинки Дантес трохи оговтався і роззирнувся довкруги.

Він стояв у чотирикутному двориську, поміж чотирма високими мурами; чутно було монотонну ходу вартових, і щоразу, коли вони проходили повз два-три освітлені вікна, рушниці їхні зблискували.

Вони простояли хвилин із десять. Знаючи, що Дантесові вже не втекти, жандарми відпустили його. Певне, чекали наказів; врешті надійшла і пора наказу.

— Де арештант?

— Тут, — відказали жандарми.

— Нехай іде за мною, я запроваджу його до камери.

— Гайда! — сказали жандарми, підштовхуючи Дантеса.

Він подався за провідником, який справді привів його до напівпідземної камери; із голих і вогких мурів, здавалося, просякали сльози. Поставлений на ослоні каганець, що його ґніт плавав у якомусь смердючому смальці, осявав обшарпані стіни цього страшного помешкання і провідника; то був убого вбраний чолов’яга із грубим лицем, — либонь, із найнижчих служників тієї в’язниці.

— Оце вам камера на цю ніч, — сказав він. — Тепер уже пізно, і пан комендант уклався спочивати. Завтра, коли він устане і прочитає розпорядження, що їх прислали щодо вас, то призначить вам іншу. А ось поки що вам хліб; тут, у кварті, вода, там, у кутку, солома. Це все, чого може побажати арештант. На добраніч.

І перш аніж Дантес устиг відповісти йому, перш аніж він помітив, куди тюремник поклав хліб, перш аніж поглянув, де стоїть кварта з водою, перш ніж обернувся до того закутка, де лежала солома, — його майбутня постіль, — тюремник узяв каганця і, зачинивши двері, позбавив арештанта й того тьмяного світла, яке показало йому, наче у блиску зірниці, вогкі стіни його в’язниці.

Він лишився сам, у безгомінні та пітьмі, німий, похмурий, мов склепіння підземелля, що його мертвотний холод він відчував на своєму розпеченому чолі.

Коли перші промені сонця ледь осяяли ту діру, тюремник повернувся з наказом залишити арештанта тут. Дантес стояв на тому ж таки місці.

Здавалося, залізна рука пришпилила його там, де він зупинився напередодні; лише очі його набрякли від невиплаканих сліз. Він не рухався і дивився в діл.

Цілу ніч збув він навстоячки і навіть на мить не стулив очей.

Тюремник підійшов до нього, обійшов довкруги, та Дантес його наче й не бачив.

Він торкнув його за плече. Дантес здригнувся і похитав головою.

— Ви не спали? — запитав тюремник.

— Не знаю, — відказав Дантес.

Тюремник здивовано глянув на нього.

— Ви не голодні? — провадив він.

— Не знаю, — відказав Дантес.

— Вам нічого не треба?

— Я хочу бачити коменданта.

Тюремник стенув плечима і вийшов.

Дантес провів його поглядом, простягнув руки до прохилених дверей, та вони зачинилися.

І тоді гучні ридання вирвалися з його грудей. Накопичені сльози ринули потоком. Він упав навколішки, притулився чолом до підлоги і довго молився, згадуючи подумки все своє життя і питаючи себе, який же злочин він укоїв у своєму такому ще юному житті, щоб заробити таку жорстоку покару.

Так минув день. Дантес насилу проковтнув кілька кусників хліба й випив декілька ковтків води. Він то сидів, поринувши в думки, то кружляв попід мурами, наче дикий звір у залізній клітці.

Одна думка особливо кидала його в шал: під час переїзду, коли він, не знаючи, куди його везуть, сидів так спокійно і безпечно, він міг би десять разів кинутись у воду і, майстерно уміючи плавати і пірнати, як ніхто інший у Марселі, міг би щезнути у воді, обманути варту, добитися до берега, утекти, сховатися в якійсь пустельній бухті, дочекатися генуезького чи каталонського судна, перебратися до Італії чи Іспанії і звідти написати Мерседес, щоб вона приїхала до нього. Про своє харчування він не турбувався: хоч до якої країни закинула б його доля, добрих моряків скрізь обмаль; він розмовляв італійською, як тосканець, а іспанською, як щирий син Кастилії. Він жив би вільний і щасливий, із Мерседес, із батьком, бо виписав би й батька туди. А замість цього він арештант, замкнений у фортеці Іф, у цій в’язниці, звідки немає повернення, і не знає, що сталося з батьком, що сталося з Мерседес; і все через те, що він повірив Вільфоровому слову. Було від чого зсунутися з глузду, і Дантес несамовито качався на свіжій соломі, яку приніс тюремник.

Другого дня о тій самій порі з’явився наглядач.

— То що, — поспитався він, — порозумнішали трохи?

Дантес не відповів.

— Та годі вже нам сумувати! Скажіть, що вам хотілося б. Кажіть-бо!

— Я хочу побачити коменданта.

— Я вже сказав вам, що це неможливо, — з досадою відказав тюремник.

— Чому неможливо?

— Бо за в’язничним статутом арештантам заборонено до нього звертатися.

— А що ж тут дозволяється? — запитав Дантес.

— Трохи ліпша їжа — за гроші, прогулянки, часом книжки.

— Книжки мені не потрібні; гуляти я не хочу, а їжею я задоволений. Я хочу лише одного — побачити коменданта.

— Якщо ви будете чіплятися до мене з таким проханням, я перестану приносити вам їжу.

— То й що? — відтяв Дантес. — Якщо ти перестанеш носити мені їжу, я помру від голоду, та й годі!

Вираз, із яким Дантес промовив ті слова, показав наглядачеві, що його в’язень радий був би померти; а оскільки кожен арештант приносить тюремникові десять су прибутку щодня, то Дантесів наглядач відразу ж полічив збитки від його смерті і вже лагідніше мовив:

— Послухайте, усе те, про що ви прохаєте, неможливе, то й не просіть більше; не було ще такого, щоб комендант на прохання арештанта прийшов до нього в камеру; поводьтеся сумирно, то вам дозволять гуляти, а на прогулянці, може, ви якось зустрінете коменданта. Тоді й звернетеся до нього, і якщо він захоче розмовляти з вами, то це вже його діло.

— А довго доведеться мені чекати цієї зустрічі?

— Хтозна, — сказав тюремник. — Місяць, три місяці, півроку, може, й рік.

— Це надто довго, — урвав його Дантес, — я хочу бачити його негайно!

— Не затинайтеся на одному бажанні, яке неможливо виконати, а то за два тижні ви здурієте.

— Ти так гадаєш? — запитав Дантес.

— Авжеж, здурієте; божевілля завжди так розпочинається. У нас уже є такий випадок: тут до вас жив священик, який весь час пропонував коменданту мільйон за своє звільнення і на цьому зсунувся із глузду.

— А довго він тут не живе?

— Два роки.

— Його випустили на волю?

— Ні, посадили до холодної.

— Послухай, — сказав Дантес, — я не священик і не шаленець; може, я і зсунуся з глузду, та поки що, на жаль, я ще при здоровому глузді; я пропоную тобі інше.

— І що?

— Не буду пропонувати тобі мільйона, бо в мене його нема, та запропоную сто екю, якщо ти погодишся, коли поїдеш до Марселя, заглянути до Каталян і передати листа дівчині, яку звуть Мерседес... навіть не листа, а два рядки.

— Якщо я передам ці два рядки і мене зловлять, я втрачу місце, де отримую тисячу ліврів щороку, не рахуючи прибутку і стола; самі бачите, я був би дурником, якби захотів ризикувати тисячею ліврів, щоб здобути триста.

— Гаразд! — сказав Дантес. — То слухай і добре затям собі: якщо ти не занесеш записки Мерседес чи принаймні не даси їй знати, що я тут, то я підстережу тебе за дверми і, коли ти ввійдеш, розтрощу тобі довбешку ослоном!

— А, то ви ще й погрожуєте! — вигукнув наглядач, задкуючи і готуючись боронитися. — Бачу, у вас у голові рейвах; священик теж почав було, як ви, і за три дні ви будете шаленіти, як і він; добре, що в замку Іф є холодні.

Дантес підняв ослона і крутонув ним над головою.

— Добре, добре, — сказав тюремник, — якщо ви вже так хочете, то я скажу комендантові.

— Так отож! — відказав Дантес, ставлячи ослона долі й сідаючи на ньому, із похнюпленою головою і блудним поглядом, наче він справді почав з’їжджати з глузду.

Наглядач вийшов і за декілька хвилин повернувся з чотирма вояками і капралом.

— За наказом коменданта, — сказав він. — переведіть в’язня на долішній поверх.

— До темниці, значить, — сказав капрал.

— До темниці; божевільні мають сидіти з божевільними.

Четверо вояків схопили Дантеса, який поринув у якесь забуття і пішов з ними без будь-якого спротиву.

Вони спустилися на п’ятнадцять сходинок; відчинилися двері темної камери, в яку він увійшов, бурмочучи:

— Він правду каже, божевільні мають сидіти з божевільними.

Двері зачинилися, і Дантес пішов уперед, простягнувши руки, аж сягнув стіни; тоді він сів у кутку і довго сидів нерухомо, аж очі його, потроху звикнувши до пітьми, почали розрізняти речі.

Наглядач не помилився: Дантес був за крок від божевілля.

IX. Вечір дня заручин

Вільфор, як ми вже казали, подався знову на вулицю Ґран-Кур і, ввійшовши в дім пані де Сен-Меран, застав гостей уже не в їдальні, а у вітальні, за філіжанками кави. Рене чекала його з нетерпінням, яке поділяли й інші гості, тож його зустріли радісними вигуками.

— Ну, зарізяко, опоро держави, роялістський Бруте! — гукнув один із гостей. — Що сталося? Кажи!

— Чи не готується часом новий Терор? — запитав другий.

— Чи не виліз зі свого барлогу корсиканський людожер? — поспитався третій.

— Маркізо, — сказав Вільфор, підходячи до своєї майбутньої тещі, — перепрошую, але я мушу прохати у вас дозволу піти... Маркізе, ви дозволите сказати вам декілька слів наодинці?

— То це і справді поважна справа? — запитала маркіза, побачивши похмуре Вільфорове лице.

— Дуже поважна, і я мушу на декілька днів покинути вас. Із цього ви можете судити, — докинув Вільфор, звертаючись до Рене, — наскільки це важливо.

— Ви їдете? — не приховуючи своєї прикрості, вигукнула Рене,

— На жаль, це так, люба панно! — відказав Вільфор. — Це необхідно.

— А куди? — запитала маркіза.

— Це судова таємниця. Проте як у когось є доручення в Париж, то один мій приятель їде туди сьогодні, і він охоче візьме їх на себе.

Усі перезирнулися.

— Ви хотіли поговорити зі мною? — запитав маркіз.

— Так, якщо ви дозволите, ходімо до вашого кабінету.

Маркіз узяв Вільфора під руку, і вони разом вийшли.

— Що сталося? — спитався маркіз, заходячи туди. — Кажіть-бо!

— Дещо дуже важливе, що потребує мого негайного від’їзду до Парижа. А тепер, пане маркізе, перепрошую за нескромне і нетактовне запитання: у вас є державні облігації?

— У них увесь мій статок; на шістсот чи на сімсот тисяч франків.

— То продайте їх, пане маркізе, негайно продайте, а то на вас чекає руїна.

— Як можу я їх продати звідси?

— У вас є маклер у Парижі?

— Є.

— Дайте мені листа до нього: нехай продає, не гаючи ні хвилини: можливо, я навіть приїду запізно.

— А нехай йому! — вигукнув маркіз. — Не будемо гаяти часу!

Він сів за столом і написав своєму агентові розпорядження про продаж усіх облігацій за будь-якою ціною.

— Один лист є, — сказав Вільфор, старанно ховаючи його до гамана, — тепер мені потрібен ще один.

— До кого?

— До короля.

— До короля?

— Так.

— Але ж я не можу просто писати до його величності!

— Та я й не прошу листа у вас, а лише хочу, щоб ви попросили його у графа де Сальв’є. Щоб не гаяти часу, мені потрібен такий лист, із яким я міг би з’явитися просто до короля, поминувши всі формальності, пов’язані з отриманням аудієнції.

— А міністр юстиції? Він же має право ходити до Тюїльрі, і через нього ви будь-коли можете здобути доступ до короля.

— Авжеж, але нащо мені ділитися з іншими тією важливою новиною, яку я везу. Розумієте? Міністр юстиції, звісно ж, відсуне мене на задній план і вкраде мою заслугу. Скажу вам одне, пане маркізе, якщо я перший заявлюся до Тюїльрі, кар’єра моя забезпечена, бо я зроб­лю королю таку послугу, якої він ніколи не забуде.

— Якщо так, друже мій, то збирайтеся в мандрівку; я погукаю Сальв’є, і він напише листа, який буде вашою перепусткою.

— Гаразд, але не гайте часу, за чверть години я маю сидіти в поштовому ридвані.

— Звеліть зупинитися біля нашого дому.

— Ви, звісно, перепросите маркізу і панну де Сен-Меран, з якою я розлучаюся такої днини з превеликим жалем.

— Вони будуть чекати в моєму кабінеті, то ви попрощаєтеся з ними.

— Дуже дякую. То заготуйте листа.

Маркіз подзвонив.

Увійшов лакей.

— Запросіть сюди графа де Сальв’є... А ви йдіть, — сказав маркіз Вільфорові.

— Я зараз же повернуся назад.

І Вільфор квапливо вийшов; та у дверях він вирішив, що вигляд помічника королівського прокурора, що кудись стрімко простує, може збурити спокій цілого міста, тож він пішов своєю звичною поважною ходою.

Дійшовши до свого дому, він помітив у темряві якусь білу примару, що непорушно чекала на нього.

То була Мерседес, що, не здобувши звісток про Едмона, вирішила сама дізнатися, чому заарештували її нареченого.

Угледівши Вільфора, вона відійшла від муру і стала в нього на шляху.

Дантес казав Вільфору про його наречену, і Мерседес не потрібно було називатися себе, Вільфор і без цього впізнав її. Його вразила врода і шляхетна постава дівчини, і коли вона запитала про свого нареченого, то йому здалося, що звинувачуваний — він, а вона — суддя.

— Той, про кого ви кажете, тяжкий злочинець, — відказав Вільфор, — і я нічого не можу для нього зробити.

Мерседес заридала; Вільфор хотів поминути її, та вона перепинила його.

— Скажіть принаймні, де він, — мовила вона, щоб я могла дізнатися, живий він чи помер?

— Хтозна. Він більше не в моєму розпорядженні, — відказав Вільфор.

Її проникливий погляд і благальні жести обтяжували його; він відштовхнув Мерседес, увійшов у дім і хутко зачинив за собою двері, ніби хотів одгородитися від горя цієї дівчини.

Та горе нелегко відігнати. Уражений ним несе його із собою, немов смертельну стрілу, про яку каже Вергілій. Вільфор замкнув двері, піднявся до вітальні, та тут ноги його підігнулися; із його грудей вирвалося зітхання, що скидалося на ридання, і він упав у фотель.

І тоді в цій хворій душі проклюнулися перші паростки смертельної недуги. Той, кого він приніс на вівтар свого честолюбства, невинний юнак, що потерпів за провину його батька, постав перед ним, блідий і грізний, під руку зі своєю нареченою, так само блідою, несучи йому докори сумління, — не ті докори, від яких недужий схоплюється, наче його переслідує стародавній фатум, а те глухе, болісне постукування, що вряди-годи терзає серце спогадом про скоєне і до самої смерті дедалі глибше ятрить сумління.

Вільфор зазнав ще одної, останньої, хвилини вагання. Уже не раз, не почуваючи нічого, крім хвилювання боротьби, він вимагав кари на горло для підсудних; і ці страти, що здійснювалися завдяки його громовому красномовству, що захопило присяжних чи суддів, нітрохи не захмарювали його чоло, бо ті підсудні були винні чи принаймні Вільфор їх вважав за таких.

Та цього разу було зовсім інше: він засудив на довічне ув’язнення невинного — невинного, якого чекало щастя, і він забрав у нього не лише волю, а й щастя; цього разу він був уже не суддя, а кат.

І, думаючи про це, він відчув ті глухі болісні удари, яких досі не зазнавав; вони відлунювали в його грудях і наповнювали серце несвідомим жахом. Отак нестерпний біль застерігає пораненого, і він ніколи без здригання не доторкнеться пальцем до відкритої кривавої рани, поки вона не загоїлася.

Та Вільфорова рана була з тих, що не гояться чи гояться лише для того, щоб знову відкритися, завдаючи ще дужчої муки, ніж до того.

Якби цієї хвилини пролунав ніжний голос Рене, благаючи в нього пощади, якби чарівна Мерседес увійшла і сказала йому: «Іменем Бога, який нас бачить і судить, заклинаю вас, віддайте мені мого нареченого», Вільфор, якого вже майже перемогла неухильність, остаточно скорився б їй і холодною рукою, попри все, чим це йому загрожувало, либонь, підписав би наказ про звільнення Дантеса; та нічий голос не пролунав у тиші, і двері відчинилися лише для покойового слуги, який прийшов доповісти Вільфору, що поштові коні запряжені в дорожню колясу.

Вільфор підвівся, чи радше схопився, на ноги, як людина, що вийшла переможцем із внутрішньої боротьби, підбіг до бюрка, запхнув до кишені все золото, яке зберігалося в шухляді, ще трохи покружляв кімнатою, неуважно потираючи долонею чоло і бурмочучи невиразні слова, аж, відчувши, що камердинер накинув йому на плечі плаща, вийшов, заліз до коляси й уривчасто звелів братися на вулицю Ґран-Кур, до маркіза де Сен-Мерана.

Бідолаху Дантеса засудили безповоротно.

Як обіцяв маркіз де Сен-Меран, Вільфор застав у кабінеті його дружину і доньку. Угледівши Рене, молодик здригнувся; він боявся, що вона знову буде просити за Дантеса. Овва! Шкода, але слід зізнатися, на превеликий сором нашому егоїзму, що дівчина заклопотана була тільки одним — від’їздом свого нареченого.

Вона кохала Вільфора; він вирушав напередодні їхнього весілля; він і сам не знав, коли повернеться, і Рене, замість того щоб жаліти Дантеса, проклинала людину, що її злочин розлучав її з нареченим.

А як же було Мерседес!

На розі вулиці Лож її чекав Фернан, що вийшов за нею вслід; вона повернулася до Каталян і, напівмертва, у відчаї впала на ліжко. Фернан став навколішки перед тим ліжком і, узявши холодну руку, якої Мерседес і не забирала, укривав її палкими поцілунками, та вона й не відчувала їх.

Отак минула ніч. Коли вся олія вигоріла, каганець погас, та вона й не помітила темряви, як не помічала світла; і коли почало дніти, вона того й не завважила.

Горе полудою заступило їй очі, і вона бачила тільки Едмона.

— Ти тут! — сказала вона врешті, обертаючись до Фернана.

— Відучора не відходив я від тебе, — болісно зітхнувши, відказав Фернан.

Моррель не вважав себе переможеним. Він знав, що після допиту Дантеса попровадили до в’язниці; тоді він оббігав усіх своїх друзів, побував у всіх, що могли мати вплив, та скрізь уже розійшлися чутки, що Дантес заарештований як бонапартистський агент, а оскільки за тої пори навіть сміливці вважали навіженством будь-яку Наполеонову спробу повернути собі престол, то Моррель зустрічав тільки байдужність, страх або відмову. Він повернувся додому у відчаї, усвідомлюючи в душі, що справи кепські й допомогти ніхто не зможе.

Кадрус теж був дуже занепокоєний. Замість того, щоб гасати містом, як ото Моррель, і намагатися чимось допомогти Дантесу, що, утім, ні до чого не призвело б, він сів у хаті з двома пляшками вина, намагаючись утопити в ній свою тривогу. Та для того, щоб задурити його збурений розум, двох пляшок було замало. Тож він лишився сидіти, зіпершись на хисткий стіл поміж двома порожніми пляшками, не маючи сил ні вийти з хати по вино, ні забути про те, що сталося, і дивився, як у світлі чадної свічки перед ним кружляли і витанцьовували всі примари, що їх Гофман чорним фантастичним пилом розсіяв по своїх вогких від пуншу сторінках.

І тільки Данґляр не турбувався і не мордувався. Він навіть радів; він помстився ворогові і забезпечив собі на «Фараоні» посаду, якої боявся позбутися. Данґляр був одним із тих обачних людей, що народжуються з пером за вухом і з чорнильницею замість серця; усе, що є на світі, зводилося для нього до віднімання чи множення, і число означало для нього набагато більше, ніж людина, якщо те число збільшувало суму, яку та людина могла зменшити.

Отож Данґляр уклався спати о звичній порі і спав дуже добре.

Отримавши від графа де Сальв’є рекомендаційного листа, поцілувавши Рене в обидві щоки, припавши вустами до руки маркізи де Сен-Меран і потиснувши долоню маркізу, Вільфор сів до коляси і помчав у напрямку Екса.

Приголомшений горем старий Дантес млів од смертельної тривоги.

А що сталося з Едмоном, уже нам відомо.

X. Малий покій у Тюїльрі

Покинемо Вільфора на шляху до Парижа, де він утроє платив за ридвани і мчав щодуху, і, поминувши дві чи три вітальні, заглянемо до малого тюїльрійського покою, із напівциркульним вікном, уславленого тим, що то був улюблений кабінет Наполеона й Людовика XVIII, а потім і Луї-Філіппа.

У тому кабінеті, сидячи за столом із горіхового дерева, який він вивіз із Гартвела і який, унаслідок одної з примх, що притаманні видатним особистостям, він особливо любив, король Людовик XVIII неуважно слухав чоловіка років п’ятдесяти, із сивим чубом, зі шляхетним обличчям, вишукано вбраного. Водночас він робив помітки на полях Горація, видання Ґрифіуса, досить неточного, хоч його величність і шанував цю книжку, бо вона давала йому чималу поживу для хитрих філологічних спостережень.

— То ви кажете, добродію... — мовив король.

— Що я надзвичайно занепокоєний, ваша величносте.

— Справді? Чи не наснилося вам часом сім гладких корів і сім худих?

— Ні, ваша величносте. Це означало б тільки те, що на нас чекає сім щедрих років і сім голодних; а з таким передбачливим державцем, як ваша величність, голоду нема чого боятися.

— То що ж вас непокоїть, любий мій Блякасе?

— Ваша величносте, мені здається, існують усі підстави гадати, що на півдні збирається буря.

— У цьому випадку, любий герцогу, — відказав Людовик XVIII, — мені здається, вам сповістили хибні відомості, бо я, навпаки, знаю, що там пречудова погода.

Той король, хоч і був чоловіком освіченим, полюбляв часом нехитрі дотепи.

— Ваша величносте, — сказав де Блякас, — бодай задля того, щоб заспокоїти вірного слугу, пошліть до Ланґедока, до Провансу та в Дофіне надійних людей, що принесли б точні відомості про настрої в тих трьох провінціях.

— Canimus surdis^[5], — відказав король, роблячи собі помітки на полях Горація.

— Ваша величносте, — провадив вельможа, усміхнувшись, щоб показати, що він уторопав рядки того співця Венери, — може, ви й геть маєте рацію, сподіваючись на відданість Франції; та, гадаю, я роб­лю слушно, остерігаючись якоїсь відчайдушної спроби...

— Із чийого боку?

— Із боку Бонапарта чи бодай його прихильників.

— Любий Блякасе, — сказав король, — ваш страх не дає мені працювати.

— А ваш спокій не дає мені спати.

— Зачекайте, любий мій, мені спало на думку пречудове зауваження щодо «Pastor quum traheret»^[6]; зачекайте, потім скажете.

Запало мовчання, і король написав дрібнісіньким почерком декілька рядків на полях Горація.

—Продовжуйте, любий герцогу, — сказав він, самовдоволено зводячи голову, як ото людина, яка вважає, що сама наштовхнулася на думку, коли тлумачила думку іншої. — Кажіть, вас слухаю.

— Ваша величносте, — почав Блякас, що спершу сподівався сам скористатися Вільфоровими звістками, — мушу сповістити вам, що не порожні чутки і голослівні застереження непокоять мене. Добромисний чоловік, що заслуговує на мою цілковиту довіру й має від мене доручення спостерігати за півднем Франції — (герцог трохи затнувся, вимовляючи ці слова), — примчав до мене поштовими, щоб сказати: страшенна небезпека загрожує королю. Тим-то я й поквапився до вашої величності.

— Mala ducis avi domum^[7], — провадив король, роблячи помітки.

— Може, вашій величності хочеться, щоб я облишив цю тему?

— Ні, ні, любий герцогу, та простягніть руку...

— Яку?

— Яку захочеться вам; он там, ліворуч...

— Тут, ваша величносте?

— Я кажу ліворуч, а ви шукаєте праворуч; я хочу сказати — по ліву руку від мене; там повинне бути донесення міністра поліції від учорашнього числа... Та ось і сам Дандре... Ви ж сказали: пан Дандре? — провадив король, звертаючись до камердинера, який увійшов доповісти про прибуття міністра поліції.

— Так, ваша величносте, барон Дандре, — відказав камердинер.

— Так, бароне, — сказав Людовик XVIII, насилу всміхаючись, — увійдіть, бароне, і розкажіть герцогові всі останні новини про пана Бонапарта. Не приховуйте нічого, хоч яке серйозне було б становище. Чи правда, що острів Ельба — вулкан, і він вивергає війну, наїжачену і вогненну: bella, horrida bella?^[8]

Елегантно спираючись на спинку стільця, Дандре відказав:

— Чи зволила ваша величність заглянути до мого вчорашнього донесення?

— Читав я його, читав; та розкажіть самі герцогові, який ніяк не може його знайти, що там написано; розкажіть детально, що робить узурпатор на своєму острові.

— Усі вірні слуги його величності, — обернувся барон до герцога, — мусять радіти останнім новинам, що їх одержали з острова Ельба. Бонапарт...

Дандре зиркнув на Людовика, який, захопившись примітками, і голови не звів.

— Бонапарт, — провадив барон, — смертельно скучає; цілими днями він споглядає роботи саперів у Порто-Лонґоне.

— І чухається задля розваги, — докинув король.

— Чухається? — перепитав герцог. — Що ви хочете сказати цим, ваша величносте?

— А ви забули, що цей великий чоловік, цей герой, цей напівбог потерпає від нашкірної недуги?

— Ще й надто, герцогу, — провадив поліційний міністр, — ми майже певні, що найближчим часом узурпатор зсунеться з глузду.

— Зсунеться з глузду?

— Авжеж; розум його збурений, він то плаче гіркими сльозами, то регоче на всю горлянку; часом він цілі години сидить на березі й кидає камінці у воду, і якщо камінь зробить п’ять чи шість рикошетів, то він тішиться, наче знову виграв битву під Маренго чи Аустерліцом. Погодьтеся, це очевидні прикмети божевілля.

— Або мудрості, пане бароне, — регочучи, сказав Людовик XVIII, — великі полководці давнини на дозвіллі бавилися тим, що жбурляли камінці у воду; он розгорніть Плутарха та загляньте у життя Сципіона Африканського.

Де Блякас замислився, побачивши таку безпечність і міністра, і короля.

Вільфор не зрадив йому всієї своєї таємниці, щоб інший не скористався нею, та все ж таки сказав достатньо, щоб поселити в ньому чималі остороги.

— Продовжуйте, Дандре, — сказав король. — Блякас ще не певен, розкажіть йому, як узурпатор повернувся на шлях істинний.

Поліційний міністр уклонився.

 — На шлях істинний... — прошепотів герцог, дивлячись на короля і Дандре, що промовляли по черзі, наче вергіліївські пастухи. — Узурпатор став на шлях істинний?

— Авжеж, любий герцогу.

— На який же?

— На шлях добра. Поясніть, бароне.

— Річ у тому, герцогу, — цілком серйозно почав міністр, — що недавно Наполеон робив перегляд своїм поплічникам, і два чи три старі буркотуни, як він ото їх прозиває, виявили бажання повернутися до Франції; він їх відпустив, настійно порадивши їм послужити доброму королю; це його власні слова, герцогу, запевняю вас.

— І що, Блякасе? Що ви про це скажете? — із переможним виглядом спитав король, відриваючись від величезної книги, що була розгорнута перед ним.

— Скажу, ваша величносте, що один із нас помиляється, — або пан міністр поліції, або ж я; та оскільки неможливо, щоб помилявся пан поліційний міністр, бо він охороняє добробут і честь вашої величності, то, либонь, помиляюся я. Проте, на місці вашої величності, я все ж таки розпитав би ту особу, про яку я мав честь доповідати; я навіть наполягаю, щоб ваша величність виявили йому таку честь.

— Будь ласка, герцогу; за вашою вказівкою я прийму кого завгодно, та я хочу прийняти його зі зброєю в руках. Пане міністре, чи не маєте ви свіжішого донесення? На цьому стоїть двадцяте лютого, а сьогодні вже третє березня.

— Ні, ваша величносте, але я чекаю нового донесення з хвилини на хвилину. Я вибрався з дому зранку, то, може, його без мене отримали.

— Їдьте до префектури, і якщо його ще не одержали, то... — Людовик зареготав, — ...то складіть самі; адже так воно робиться, еге?

— Слава Богу, ваша величносте, нам не треба нічого вигадувати, — відказав міністр, — нас щодня закидають найдетальнішими доносами; їх пишуть різні бідолахи, сподіваючись одержати бодай що-небудь за послуги, яких вони не надають, та хотіли б надати. Вони розраховують на щасливу нагоду і сподіваються, що якась неждана подія виправдає їхні передбачення.

— Добре, йдіть, — сказав король, — і не забудьте, що я чекаю на вас.

— Ваша величносте, за десять хвилин я буду тут...

— А я, ваша величносте, — сказав де Блякас, — піду приведу мого вістуна.

— Зачекайте, зачекайте, — сказав король. — Знаєте, Блякасе, мені доведеться змінити ваш герб: я дам вам орла з розгорнутими крилами, що тримає в пазурах здобич, яка марно намагається вирватися, і з гаслом: Nenax^[9].

— Слухаю вас, ваша величносте, — відказав герцог, кусаючи нігті від нетерплячки.

— Я хотів порадитися з вами про цей рядок: «Moli fugiens anhalitu…» Послухайте, ідеться ж про оленя, за яким женеться вовк. Ви ж мисливець і обер-єгермейстер; як вам воно подобається — Moli anhelitu?

— Пречудово, ваша величносте. Але мій вістун схожий на того оленя, що про нього ви кажете, бо він проїхав двісті двадцять льє^[10] на поштових, та ще й менше, ніж за три дні.

— Це зайва праця і клопіт, адже у нас є телеграф, який зробив би те саме за три чи чотири години, та ще й не захекався б.

— Ваша величносте, ви недостатньо винагороджуєте порив бідолашного юнака, що приїхав здалеку, аби застерегти вашу величність. Бодай заради графа Сальв’є, який мені його рекомендує, прийміть його, коли ваша ласка, прошу вас.

— Граф Сальв’є? Камергер мого брата?

— Еге ж.

— Так, так, адже він у Марселі.

— То це він сповіщає про змову?

— Ні, але він рекомендує пана де Вільфора і доручає мені представити його вашій величності.

— Вільфор! — вигукнув король. — То його звуть Вільфор?

— Так, ваша величносте.

— І це він прибув із Марселя?

— Він.

— Чому ж ви відразу не назвали мені його імені? — запитав король, і на обличчі його з’явилася легенька тінь неспокою.

— Ваша величносте, я гадав, що його ім’я вам невідоме.

— Ні, ні, Блякасе; це чоловік тямущий, шляхетного способу мислення, головне — честолюбний. Та ви ж знаєте його батька, бодай на ім’я...

— Його батька?

— Авжеж, Нуартьє.

— Жирондиста? Сенатора?

— Еге ж.

— І ваша величність довірили державну посаду сину такого чоловіка?

— Блякасе, друже мій, ви нічого не розумієте; я вам сказав, що Вільфор честолюбний; щоб вислужитися, він пожертвує всім, навіть рідним батьком.

— То ви накажете привести його?

— Негайно; де він?

— Чекає внизу, у моєму ридвані.

— Ідіть по нього.

— Біжу.

І герцог помчав прудко, мов парубок; його щирий роялістський запал надавав йому снаги двадцятирічного юнака.

Лишившись на самоті, Людовик XVIII знову втупився в розгорнутого Горація і прошепотів: «Justum et tenacem propositi virum…»^[11]

Де Блякас повернувся так само поспішно, як і вийшов, та у приймальні йому довелося послатися на волю короля: запорошене Вільфорове вбрання, його одяг, що геть не улягав придворному етикетові, викликали невдоволення маркіза де Брезе, що був приголомшений зухвалістю молодика, який у такому вигляді зважився заявитися до короля. Та герцог одним словом: «За велінням його величності», усунув усі перепони, і, попри заперечення, які задля годиться знай бурмотів церемоніймейстер, Вільфор увійшов до покою.

Король сидів на тому самому місці, де його лишив герцог. Відчинивши двері, Вільфор опинився напроти нього; юнак несамохіть зупинився.

— Увійдіть, пане де Вільфоре, — сказав король, — увійдіть!

Вільфор уклонився і ступнув декілька кроків, чекаючи, аж король запитає його.

— Пане де Вільфоре, — почав Людовик XVIII, — герцог Блякас каже, що ви маєте сповістити нам щось важливе.

— Ваша величносте, герцог каже правду, і я сподіваюся, що й ваша милість зволить погодитися з ним.

— Передовсім чи така велика небезпека, як мене хочуть запевнити?

— Ваша величносте, я вважаю її серйозною; та завдяки моїй поспішності її, сподіваюся, можна буде відвернути.

— Кажіть детально, не соромтеся, — сказав король, починаючи й сам перейматися хвилюванням, яке відбивалося на обличчі герцога й у голосі Вільфора, — кажіть, та почніть спочатку, бо я у всьому полюбляю лад.

— Я надам вашій величності детальний звіт, але прошу вибачити, якщо моє збентеження трохи затьмарить зміст моїх слів.

Погляд, що його кинув Вільфор після цього вкрадливого вступу, сказав юнакові, що найясніший співрозмовник слухає його прихильно, тож він провадив:

— Ваша величносте, я приїхав з усією квапливістю до Парижа, щоб сповістити вашу милість про те, що зі службової повинності я відкрив не якесь пересічне й порожнє спільництво, які щодня зав’язуються в найнижчих прошарках населення і війська, а достотну змову, що загрожує престолові вашої величності. Ваша милість, узурпатор споряджає три кораблі; він затіває якусь справу, може, і шалену, а проте грізну, попри всю її дурість. Цієї хвилини він уже, либонь, покинув острів Ельба й подався... куди? — не знаю. Звісно ж, він намагатиметься висадитися або в Неаполі, або на берегах Тоскани, а може, навіть і у Франції. Вашій милості, мабуть, відомо, що владар острова Ельба зберіг стосунки і з Італією, і з Францією.

— Авжеж, — дуже схвильовано відказав король, — нещодавно ми дізналися, що бонапартисти збираються на вулиці Сен-Жак; та продовжуйте, прошу вас; як ви добилися всіх цих відомостей?

— Ваша величносте, усе це я дізнався з допиту, якого вчинив одному марсельському морякові. Я давно вже стежив за ним і в день мого від’їзду видав наказ про його затримання. Цей чоловік, запеклий бонапартист, потайці їздив на острів Ельба; там він зустрічався з маршалом, і той дав йому усне доручення до одного паризького бонапартиста, імені якого я так і не домігся від нього; та доручення полягало в тому, щоб підготувати людей до повернення (прошу пам’ятати, ваша величносте, що я передаю слова підсудного), до повернення, яке має статися найближчим часом.

— А де цей чоловік? — поспитався король.

— У в’язниці, ваша величносте.

— І справа видалася вам поважною?

— Настільки поважною, що, дізнавшись про неї на родинному святі, у самісінький день моїх заручин, я відразу ж покинув усе: і наречену, і друзів — усе відклав до іншого часу, і з’явився припасти до ніг вашої величності, щоб скласти до них і мої застереження, і запевнення в моїй відданості.

— Так,  — сказав Людовик, — ви ж повинні були одружитися з панною де Сен-Меран.

— Із донькою одного з ваших відданих слуг.

— Так, так... та повернімося до того спільництва, пане де Вільфоре.

— Ваша величносте, боюся, це не спільництво, а справжнісінька змова.

— За нашого часу, — усміхаючись, відказав Людовик, — легко завести змову, та нелегко втілити її, тому що ми, нещодавно повернувшись на престол наших пращурів, звертаємо погляд одночасно на минуле, на теперішність і на майбутнє. Ось уже десять місяців мої міністри пильно стежать за тим, щоб береги Середземного моря ретельно охоронялися. Якщо Бонапарт висадиться в Неаполі, уся коаліція повстане на нього, перш аніж він устигне дійти до Пйомбіно; якщо він висадиться в Тоскані, то ступить на ворожу землю; якщо він висадиться у Франції, то тільки зі жменькою людей, і ми легко впораємося з ним, бо населення ненавидить його. Тож заспокойтеся, та будьте все ж таки певні нашої королівської вдячності.

— Ага! Ось пан Дандре, — вигукнув герцог Блякас.

На порозі кабінету стояв міністр поліції, він був блідий і тремтів; погляд його метався, наче свідомість покидала його. Вільфор хотів було піти, та Блякас утримав його за руку.

XI. Корсиканський людожер

Угледівши переповнене відчаєм обличчя міністра поліції, Людовик XVIII із силою пхнув стола, за яким сидів.

— Що з вами, бароне? — вигукнув він. — Чому ви в такому сум’ятті? Невже це через здогади герцога Блякаса, що їх підтверджує пан де Вільфор?

Герцог теж хутко підійшов до барона, та страх придворного подолав зловтіху державного діяча: справді, становище було таке, що незрівнянно ліпше було самому вкритися ганьбою, ніж бачити ганьбу міністра поліції.

— Ваша величносте... — пробурмотів барон.

— Кажіть! — звелів король.

Тоді міністр поліції, поступаючись відчаю, упав навколішки перед Людовиком XVIII, що відступився назад і насупив брови.

— Будете ви говорити чи ні? — запитав він.

— Ох, ваша величносте! Що за лихо! Що мені вдіяти? Немає мені втіхи!

— Мосьпане, — сказав Людовик, — наказую вам говорити!

— Ваша величносте, узурпатор покинув острів Ельба двадцять восьмого лютого і пристав до берега першого березня.

— Де? — швидко запитав король.

— У Франції, ваша величносте, у маленькій гавані біля Антібу, у затоці Жуан.

— Першого березня узурпатор висадився у Франції біля Антібу, у затоці Жуан, за двісті п’ятдесят льє від Парижа, а ви дізналися про це тільки зараз, третього березня... Ні, мосьпане, цього не може бути: або вас обманули, або ви з глузду з'їхали!

— Ох, ваша величносте, це щира правда!

Людовик XVIII затремтів од гніву та страху і рвучко схопився, наче раптовий удар поцілив йому простісінько в серце.

— У Франції! — заволав він. — Узурпатор у Франції! Значить, за ним не стежили? Чи, може, заодно з ним були?

— Ваша милосте, — вигукнув герцог Блякас, — таку людину, як барон Дандре, не можна звинувачувати у зраді! Ваша величносте, усі ми були сліпі, і міністр поліції зазнав загального засліплення, та й годі!

— Проте... — почав було Вільфор, та раптом затнувся. — Вибачте, ваша милосте, — уклонившись, сказав він. — Моє старання захопило мене; прошу вашу величність вибачити мені.

— Кажіть, пане, кажіть сміливо, — мовив король. — Тільки ви попередили нас про лихо; допоможіть знайти спосіб відбити його.

— Ваша величносте, узурпатора на півдні ненавидять; гадаю, якщо він зважиться йти через південь, то на нього легко можна буде підняти Прованс і Ланґедок.

— Правда ваша, — сказав міністр, — та він іде через Ґап і Сістерон.

— Іде! — урвав його король. — Значить, він іде на Париж?

Міністр поліції промовчав, що дорівнювало зізнанню.

— А Дофіне? — запитав король, звертаючись до Вільфора. — Як ви гадаєте, чи можна й цю провінцію підняти, як Прованс?

— Мені сумно казати вашій величності гірку правду, та настрій у Дофіне набагато гірший, ніж у Провансі й Ланґедоці. Горяни — бонапартисти, ваша величносте.

— Він був добре обізнаний... — прошепотів король. — А скільки у нього війська?

— Не знаю, ваша величносте, — відказав міністр поліції.

— Як не знаєте? Ви забули запитати про це? Щоправда, це не так і важливо! — з нищівною посмішкою докинув король.

— Ваша величносте, я не міг про це запитати — донесення сповіщає тільки про висадження узурпатора і про шлях, яким він прямує.

— А як ви отримали донесення? — запитав король.

Міністр понурив голову й почервонів, мов буряк.

— Телеграфом, ваша величносте.

Людовик XVIII ступнув уперед і згорнув руки на грудях, як Наполеон.

— Отож, — сказав він, збліднувши від гніву, — сім союзних армій скинули цього чоловіка; дивом повернувся я на трон моїх предків після двадцятип’ятирічного вигнання; усі ці двадцять п’ять років я вивчав, думав, пізнавав людей і справи тієї Франції, що була мені обіцяна, — і нащо? Для того, щоб тієї хвилини, коли я сягнув мети моїх бажань, сила, яку я тримав у руках, вибухнула, мов грім, і поцілила в мене!

— Ваша величносте, це доля... — пробурмотів міністр, почуваючи, що такий тягар, невагомий для долі, достатній, щоб розчавити людину.

— Значить, те, що казали про нас наші вороги, правда: ми нічому не навчилися, нічого не забули! Якби мене зрадили, як його, я міг би ще втішитися. Та бути поміж людей, яких я обдарував почестями, людей, що мали б мене берегти більше, ніж самих себе, тому що моє щастя — їхнє щастя, адже до мене вони були ніщо — і пропасти через їхню безпомічність, їхню дурість! Так, мосьпане, правда ваша, це доля!

Не зважуючись звести голову, міністр слухав цю грізну відповідь. Блякас утирав піт із чола; Вільфор подумки всміхався, почуваючи, що значення його зростає.

— Упасти, — провадив Людовик XVIII, що з першого ж погляду зміряв глибину безодні, яка розверзлася перед монархією, — упасти й дізнатися про своє падіння телеграфом! Мені було б легше піднятися на шибеницю, як ото вчинив брат мій, Людовик XVI, аніж спускатися східцями Тюїльрі під градом кпин... Ви не знаєте, мосьпане, що означає у Франції стати посміховиськом, а, до речі, вам слід було б це знати.

— Ваша величносте, — пробурмотів міністр, — помилуйте!..

— Підійдіть, пане де Вільфоре, — провадив король, звертаючись до молодика, який непорушно стояв оддалік, прислухаючись до розмови, що стосувалася долі цілої держави, — підійдіть і скажіть йому, що можна було знати наперед усе те, чого він не знав.

— Ваша величносте, фізично неможливо було вгадати задуми, які узурпатор приховував геть від усіх.

— Фізично неможливо! Оце вагомий доказ! На жаль, вагомі докази — те саме, що й люди з вагою: я знаю їм ціну. Міністру, що мав під своєю орудою ціле управління, департаменти, агентів, детективів, нишпорок і секретний фонд у півтора мільйона франків, неможливо дізнатися, що коїться за шістдесят миль від берегів Франції? Ось чоловік, який не мав жодного з цих засобів, і він, простий суддівський чиновник, знав більше, ніж ви з усією вашою поліцією, і він порятував би мою корону, якби мав право розпоряджатися телеграфом, як ви оце!

Погляд поліційного міністра з виразом глибокої досади звернувся до Вільфора, який схилив голову зі скромністю переможця.

— Про вас я не кажу, Блякасе, — провадив король, — якщо ви нічого й не викрили, то принаймні були настільки кмітливі, що наполягали на своїх підозрах; інший, може, поставився б до повідомлення пана де Вільфора, як до дрібниць, чи подумав би, що воно зумовлене корисливим честолюбством.

То був натяк на ті слова, що їх із такою певністю виголосив міністр поліції годину тому.

Вільфор збагнув гру короля. Інший, може, захоплений успіхом, дозволив би піддатися похвалі; та він боявся здобути смертельного ворога в поліційному міністрові, хоч і почував, що той безповоротно пропав. Проте міністр, який, навіть володіючи уією повнотою влади, не зумів угадати Наполеонові задуми, міг, у корчах своєї агонії, просягнути у Вільфорову таємницю, і задля цього йому варто було тільки допитати Дантеса. І тому, замість того, щоб добити міністра, він прийшов йому на допомогу.

— Ваша величносте, — сказав Вільфор, — стрімкість подій свідчить, що тільки Господь, наславши бурю, міг зупинити їх. Те, що ваша величність милостиво вважає плодом моєї проникливості, лише випадковість; я тільки скористався тією випадковістю, як вірний слуга. Не цінуйте мене вище, ніж я заслуговую, ваша милосте, щоб потім не розчаровуватися у вашому першому враженні.

Міністр поліції подякував Вільфорові промовистим поглядом, і той зрозумів, що намір його виявився успішним і, не втративши вдячності короля, здобув друга, на якого можна буде здатися, як зайде потреба.

— Нехай буде так, — сказав король. — А тепер, панове, — провадив він, звертаючись до де Блякаса і міністра поліції, — ви мені вже не потрібні, можете йти... Те, що тепер залишається робити, стосується завідування військового міністра.

— На щастя, — сказав герцог, — ми можемо покладатися на військо: вашій величності відомо, що всі донесення свідчать про його відданість вашій короні.

— Не кажіть мені про донесення; тепер я знаю, яка їм віра. До речі, про рапорти, бароне: які новини про вулицю Сен-Жак?

— Про вулицю Сен-Жак! — несамохіть вигукнув Вільфор, та відразу ж похопився. — Перепрошую, ваша милість, відданість вашій величності весь час змушує мене забувати, — не про мою повагу, надто вже глибоко закарбована вона у моєму серці, — а про правила етикету.

— Прошу вас, — відказав король, — сьогодні ви здобули право запитувати.

— Ваша милість, — почав міністр поліції, — я саме хотів доповісти сьогодні вашій величності про нові відомості, що їх зібрали з цього приводу, та увага вашої величності відволіклася на грізні події в затоці Жуан; тепер ці відомості вже не можуть становити для вашої величності жодного інтересу.

— Навпаки, — відказав король, — усе це має, на мою думку, прямий зв’язок із тим, що зараз нас турбує, і смерть генерала Кенеля, може, наведе нас на слід більшої внутрішньої змови.

Почувши ім’я Кенеля, Вільфор здригнувся.

— Так, ваша величносте, — провадив міністр поліції, — як видно з усього, це не самогубство, як вважали спершу, а вбивство. Здається, генерал Кенель зник після виходу з бонапартистського клубу. Якийсь незнайомець приходив до нього того ранку і призначив йому побачення на вулиці Сен-Жак. На жаль, камердинер, що зачісував генерала, коли незнайомця запровадили до кабінету, і чув, як він призначив побачення на вулиці Сен-Жак, не запам’ятав номер будинку.

Поки міністр поліції сповіщав королю ті відомості, Вільфор ловив кожне слово й то червонів, то блід.

Король обернувся до нього.

— Чи не гадаєте ви, пане де Вільфоре, що генерал Кенель, якого вважали прибічником узурпатора, хоча він був цілком мені відданий, міг загинути від рук бонапартистів?

— Це можливо, ваша величносте, та хіба нічого більше не відомо?

— Уже натрапили на слід чоловіка, що призначив те побачення.

— Натрапили на слід? — повторив Вільфор.

— Авжеж, камердинер сповістив його прикмети: це чоловік віком п’ятдесяти років чи п’ятдесяти двох, чорнявий, очі темні, брови густі, з вусами, носить синій сурдут, застебнутий догори; у петлиці — орден Почесного легіону. Учора стежили за чоловіком, що точнісінько улягає цим прикметам, та він зник на розі вулиць Жюсьєн і Кок-Ерон.

Із перших слів міністра Вільфор сперся на спинку фотеля, ноги його підточувалися, та коли він почув, що незнайомець вислизнув од поліції, він полегшено зітхнув.

— Знайдіть цього чоловіка, — сказав король поліційному міністрові, — бо якщо генерал Кенель, що був би нам так зараз потрібен, загинув од руки вбивць, хоч бонапартистів, хоч кого завгодно, я хочу, щоб його вбивці були суворо покарані.

Вільфорові знадобилася вся його витримка, щоб не виказати жаху, який охопив його від останніх слів короля.

— Дивна річ! — із досадою провадив король. — Поліція вважає, що все сказано, коли вона каже: здійснилося вбивство, і що все зроблено, коли вона додає: натрапили на слід винуватця.

— Гадаю, у цьому випадку ваша величність буде задоволена.

— Гаразд, побачимо; не затримую вас, бароне. Пане де Вільфоре, ви зморилися після довгої мандрівки, ідіть і відпочиньте. Ви, певне, зупинилися у вашого батька?

Вільфорові потьмарилося увіччю.

— Ні, ваша величносте, я зупинився на вулиці Турнон, у готелі «Мадрид».

— Але ви бачили його?

— Ваша величносте, я поїхав просто до герцога Блякаса.

— Але ви побачитеся з ним?

— Не думаю, ваша величносте.

— Ох, справді, — сказав король, із усмішки його було видно, що всі ті запитання він поставив недарма. — Я й забув, що ви не дружите з паном Нуартьє і що це жертва, яку ви принесли моєму престолові, за що я повинен вас винагородити.

— Ласка до мене вашої величності — це винагорода, яка настільки перевершує всі мої бажання, що мені більше нема чого просити в короля.

— Усе одно ми вас не забудемо, не турбуйтеся; а поки що — король зняв із грудей хрест Почесного легіону, який завжди носив на своєму блакитному фраці біля хреста Святого Людовика, над зіркою Кармельської Матері Божої і Святого Лазаря, і подав Вільфорові, — поки що візьміть цього хреста.

— Ви помиляєтеся, ваша величносте, — сказав Вільфор, — це офіцерський хрест.

— Дарма, візьміть його, мені нема коли вимагати іншого. Блякасе, потурбуйтеся про те, щоб панові де Вільфорові видали грамоту.

На Вільфорових очах забриніли сльози гордовитої радості; він узяв хреста і поцілував його.

— Які ще доручення зволить завдати мені ваша величність? — запитав Вільфор.

— Відпочиньте, а далі не забувайте, що як у Парижі ви не в змозі послужити мені, то в Марселі таки зможете надати мені великі послуги.

— Ваша величносте, — уклоняючись, відказав Вільфор, — за годину я покину Париж.

— Ідіть, — сказав король, — і якщо я вас забуду (у королів коротка пам’ять), то не бійтеся нагадати про себе... Бароне, звеліть погукати до мене військового міністра. Блякасе, залиштеся.

— Так, мосьпане, — сказав міністр поліції Вільфорові, виходячи з Тюїльрі, — ви не помилилися дверми, і кар’єра ваша забезпечена.

— Та чи надовго? — прошепотів Вільфор, обмінюючись поклонами з міністром, що його кар’єра добігала краю, і заходився шукати очима ридван.

Набережною проїхав фіакр, Вільфор погукав його, і той підкотив; Вільфор сказав адресу, сів до ридвана і поринув у честолюбні мрії.

За десять хвилин він уже був удома, звелів подати повоза через дві години і замовив сніданок.

Він уже сідав за стіл, аж якась міцна й упевнена рука сіпнула дзвоника. Слуга пішов одчиняти, і Вільфор почув, як чийсь голос називає його ім’я.

«Хто може знати, що я в Парижі?» — подумав собі помічник королівського прокурора.

Повернувся слуга.

— Що там сталося? — поспитався Вільфор. — Хто дзвонив? Хто до мене добивається?

— Незнайомий добродій, що не хоче сказати свого імені.

— Еге? Не хоче назватися? А що йому треба від мене?

— Він хоче побалакати з вами.

— Зі мною?

— Так.

— А який він із себе?

— Чоловік років п’ятдесяти.

— Низький? Високий?

— Як оце ви, на зріст.

— Чорнявий чи білявий?

— Чорнявий, аж темний; чорний чуб, чорні очі, чорні брови.

— А вбраний? — хутко запитав Вільфор. — Як він убраний?

— У синьому сурдуті, застебнутому на всі ґудзики, зі стрічкою Почесного легіону.

— Це він! — збліднувши, прошепотів Вільфор.

— А нехай йому! — з’явившись у дверях, сказав чоловік, що його прикмети ми вже змальовували двічі. — Що за церемонії! Чи в Марселі сини звикли змушувати батьків, щоб ті чекали в передпокої?

— Батьку! — вигукнув Вільфор. — То я не помилився... Так я і думав, що це ви...

— А якщо ти думав, що це я, — провадив гість, ставляючи в куток ціпка і кидаючи капелюха на стілець, — то дозволь тобі сказати, любий Жераре, що з твого боку не дуже ґречно змушувати мене чекати.

— Ідіть, Жермене, — сказав Вільфор.

Слуга пішов із виразом подиву на обличчі.

XII. Батько і син

Пан Нуартьє, — бо то був таки він, — стежив очима за слугою, аж за ним зачинилися двері; потім, остерігаючись, либонь, щоб слуга не підслуховував із передпокою, знову прохилив двері; та осторога виявилася слушною, і проворність, із якою Жермен відскочив, не залишала сумнівів у тому, що й він не позбавлений лихої звички, яка погубила наших пращурів. Тоді пан Нуартьє власноруч зачинив двері з передпокою, потім замкнув на засув двері до спальні й нарешті подав руку Вільфорові, що приголомшено дивився на нього.

— Знаєш, Жераре, — сказав він синові з усмішкою, справжній сенс якої визначити було нелегко, — не можна сказати, щоб ти був у захваті від зустрічі зі мною.

— Що ви, батьку, я страшенно радий; та, зізнатися, я так мало розраховував на ваші відвідини, що вони мене трохи збентежили.

— Але ж, друже мій, — провадив пан Нуартьє, сідаючи у фотель, — я міг би сказати вам те саме. Як? Ви пишете мені, що ваші заручини призначені в Марселі на двадцять восьме лютого, а третього березня ви в Парижі?

— Так, тут, — відказав Жерар, присуваючись до пана Нуартьє, — та ви на мене не нарікайте; я приїхав сюди заради вас, і, може, мій приїзд порятує вас.

— Он як! — сказав Нуартьє, лінькувато розсівшись у фотелі. — Що ж, розкажіть мені, пане прокуроре, у чім річ, це дуже цікаво...

— Чули ви про бонапартистський клуб на вулиці Сен-Жак?

— У п’ятдесят третьому будинку? Авжеж, я його голова.

— Батьку, ваша незворушність мене жахає!

— Що ти хочеш, любий! Чоловік, якому ухвалили смертний вирок монтаньяри^[12], який утік із Парижа у возі із сіном, ховався в бордоських степах від Робесп’єрових нишпорок, — такий чоловік багато до чого звик. Отож, гайда далі. Що ж сталося в тому клубі на вулиці Сен-Жак?

— Сталося те, що туди запросили генерала Кенеля і що цього генерала, після того як він вийшов із дому о дев’ятій вечора, через два дні знайшли в Сені.

— І хто ж розповів вам про цей цікавенький випадок?

— Сам король.

— А ось я, — сказав Нуартьє, — у відповідь можу сповістити вам новину.

— Здається мені, я її вже знаю.

— То ви знаєте про висадження його величності імператора?

— Мовчіть, батьку, благаю вас; по-перше, заради вас самих, а далі й заради мене. Авжеж, знав я цю новину, і знав навіть раніше, ніж ви, бо три дні мчав із Марселя до Парижа і скуб на собі чуприну, бо не міг перекинути через двісті льє ту думку, що пече мене вогнем.

— Три дні тому? Та ви з глузду зсунулися! Три дні тому імператор ще не висаджувався.

— Так, але я вже знав про його наміри.

— Яким це чином?

— Із листа з острова Ельба, який був адресований вам.

— Мені?

— Авжеж, вам; я перехопив його в гінця. Якби той лист потрапив до рук іншого, може, вас уже й розстріляли б.

Вільфорів батько зареготав.

— Либонь, — сказав він, — Бурбони навчилися в імператора діяти негайно... Розстріляли! Друже мій, ви так поспішаєте! А де той лист? Знаючи вас, я певен, що ви його добряче заховали.

— Я спалив його дощенту, бо цей лист — ваш смертний вирок.

— І край вашій кар’єрі, — зимно мовив Нуартьє. — Еге ж, правда ваша, та мені немає чого боятися, якщо ви взяли мене під своє крило.

— Ще й надто, я вас рятую!

— Он як? Цікаво! Поясніть.

— Повернімося до клубу на вулиці Сен-Жак.

— Бачу, цей клуб не на жарт хвилює панів поліцаїв. Чому ж так недбало шукають вони його? Давно знайшли б!

— Не знайшли, та на слід натрапили.

— Це сакраментальні слова, знаю; коли поліція безсила, вона каже, що натрапила на слід, і уряд спокійно чекає, аж вона з’явиться з винуватим виглядом і доповість, що слід той згубила.

— Так, але знайшли труп; генерал Кенель мертвий, а у всіх країнах світу це зветься вбивством.

— Убивством? Та ж немає ніяких доказів того, що генерала забили. У Сені щодня знаходять людей, що кинулись у воду з відчаю чи втопилися, бо не вміли плавати.

— Ви пречудово знаєте, що генерал не втопився з відчаю і що в січні у Сені не купаються. Ні, ні, не дуріть себе, цю смерть прозивають убивством.

— А хто її так називає?

— Сам король.

— Король? Я гадав, він філософ і розуміє, що в політиці немає убивств. У політиці, любий мій, — вам це відомо, як і мені, — нема людей, а є ідеї, нема почуттів, а є інтереси. Хочете знати, як це сталося? Я розкажу вам. Ми гадали, на генерала Кенеля можна покластися, нам рекомендували його з острова Ельба. Один із нас пішов до нього і запросив на зібрання на вулицю Сен-Жак; він приходить, йому відчиняють, йому викладають увесь план, від’їзд із острова Ельба і висадження на французький берег; потім, вислухавши оте все, він заявляє, що він рояліст; усі перезираються; із нього беруть клятву, він її дає, але так неохоче, що ліпше вже він не спокушав би Господа Бога; і все-таки генералові дали спокійно піти. Додому він не повернувся. Що ж ви хочете? Напевне, заблукав, як вийшов од нас, та й годі. Убивство! Дивуєте ви мене, Вільфоре; помічник королівського прокурора хоче побудувати звинувачення на таких хистких доказах. Хіба мені спаде на думку сказати вам, що коли ви як вірний рояліст відправляєте в засвіти одного з наших: «Сину мій, ти вчинив убивство!» Ні, я скажу: «Чудово, мосьпане, ви взяли гору, тепер наша черга».

— Бережіться, батьку: як настане наша черга, ми будемо нещадні.

— Я вас не розумію.

— Ви розраховуєте на повернення узурпатора?

— Таж певно.

— Помиляєтеся, він не пройде і десяти льє у глибину Франції; його вистежать, доженуть і зацькують, наче вовка.

— Любий друже, імператор зараз на шляху до Ґренобля, десятого чи дванадцятого він буде в Ліоні, а двадцятого чи двадцять п’ятого в Парижі.

— Населення повстане...

— Щоб вітати його.

— У нього жменька людей, а проти нього вишлють цілі війська.

— Які із захопленими вигуками проведуть його до столиці; повірте мені, Жераре, ви ще дитина; вам здається, наче ви все знаєте, коли телеграф, за три дні після висадження, сповіщає вам: «Узурпатор висадився в Каннах зі жменькою людей, нам послали погоню». Але де він? Що він робить? Ви нічогісінько не знаєте. Знаєте тільки, що послали погоню. І отак за ним будуть гнатися до самого Парижа без жодного пострілу.

— Ґренобль та Ліон — роялістські міста, вони загородять йому шлях.

— Ґренобль із радістю відчинить ворота перед ним; весь Ліон вийде йому назустріч. Повірте мені, ми обізнані не гірше од вас, і наша поліція варта вашої. Ось вам доказ: ви хотіли приховати від мене ваш приїзд, а я дізнався про нього за півгодини по тому, як ви проїхали заставу. Ви дали свою адресу лише кучерові поштового ридвана, а мені вона відома, як випливає з того, що я заявився до вас тієї хвилі, коли ви сідали за стіл. Тож подзвоніть і попросіть ще один куверт^[13]; пообідаємо разом.

— Справді, — відказав Вільфор, з подивом дивлячись на батька, — у вас найдостеменніші відомості.

— Та це все дуже просто; ви, владоможці, маєте у своєму вжитку лише ті засоби, які можна купити за гроші; а ми, ті, що чекають влади, володіємо всіма засобами, які надає нам до рук відданість, засоби, які дарує нам самозречення.

— Відданість? — усміхнувшись, повторив Вільфор.

— Авжеж, відданість; так задля пристойності називають честолюбство, що плекає мрії на майбутнє.

І Вільфорів батько, побачивши, що син не гукає слуги, сам простягнув руку до дзвінка.

Вільфор перепинив його.

— Зачекайте, батьку, ще одне слово.

— Кажіть.

— Хоч яка кепська ваша поліція, усе ж таки вона знає одну страшну таємницю.

— І яку це?

— Прикмети чоловіка, що приходив до генерала Кенеля того дня, коли той зник.

— Он як! Вона їх знає? Та невже? І які ж ті прикмети?

— Смаглява шкіра, чуприна, бакенбарди й очі темні, блакитний сурдут, застебнутий на всі ґудзики, стрічка Почесного легіону в петлиці, капелюх із широкими полями й бамбуковий ціпок.

— Ти ба! Поліція це знає? — сказав Нуартьє. — Чому ж вона не затримала цього чолов’яги?

— Бо він вислизнув од неї вчора чи позавчора на розі вулиці Кок-Ерон.

— Недарма казав я вам, що ваша поліція — дурепа!

— Так, але будь-якої хвилі вона може знайти його.

— Авжеж, — сказав Нуартьє, безтурботно роззираючись навкруги. — Якщо цього чолов’ягу не попередять, але ж його попередили... А тому, — всміхнувшись, докинув він, — цей чоловік поміняє обличчя і вбрання.

Сказавши те, він підвівся, скинув сурдута і краватку, підійшов до столу, де лежали речі з дорожньої валізки Вільфора, узяв бритву, намилив щоки і несхитною рукою зголив баки, що зрадили б його, бо мали таке велике значення для поліції.

Вільфор дивився на нього з жахом і подивом.

Зголивши бакенбарди, Нуартьє змінив і зачіску; замість чорної краватки зав’язав кольорову, узявши її з відкритої валізи; скинув свого блакитного двобортного сурдута й убрав брунатного однобортного сурдута Вільфора; приміряв перед люстром його капелюха із загнутими полями і, певне, лишився задоволений; свого ціпка він лишив за коминком, а замість нього в його руці свиснув тонкий бамбуковий ціпочок, що надавав ході зграбного помічника королівського прокурора тієї невимушеності, що була головною його перевагою.

— І що? — поспитався він, обертаючись до приголомшеного Вільфора. — Як ти гадаєш, упізнає тепер мене поліція?

— Ні, батьку, — промимрив Вільфор, — принаймні сподіваюся.

— Що до цих речей, які я залишаю під твоєю опікою, то здаюся на твою обачність. Ти зумієш заховати їх.

— Авжеж! — відказав Вільфор.

— І, скажу тобі, може, ти й маєш рацію; може, ти і справді врятував мені життя, та не турбуйся, незабаром ми поквитаємося.

Вільфор похитав головою.

— Не віриш?

— Принаймні сподіваюся, що ви помиляєтеся.

— Ти ще побачиш короля?

— Можливо.

— Хочеш бути у нього пророком?

— Лихих пророків недобре вітають при дворі.

— Так, але раніше чи пізніше їм віддають належне; припустимо, що буде ще одна реставрація; тоді ти станеш великою людиною.

— Що ж я повинен сказати королю?

— А ось що: «Ваша величносте, вас обманюють щодо стану Франції, настрою міст, духу війська; той, кого ви в Парижі прозиваєте корсиканським людожером, кого ще прозивають узурпатором у Невері, зветься вже Бонапартом у Ліоні й імператором у Ґреноблі. Ви вважаєте, що його переслідують, женуть, що він тікає; а він летить, немов орел, якого він вам повертає. Ви вважаєте, що його військо помирає від голоду, виснажене походом, ладне розбігтися, а воно росте, наче снігова куля. Ваша величносте, їдьте звідси, покиньте Францію її справжньому володареві, тому, хто не купив її, а завоював; їдьте собі, не тому, що вам загрожує небезпека: ваш противник достатньо могутній, щоб виявити ласку, а тому що нащадкові Людовика Святого принизливо бути зобов’язаному життям переможцеві під Арколе, Маренго й Аустерліцом». Скажи все це королю, Жераре, чи ліпше не кажи йому нічого, приховай від усіх, що ти був у Парижі, не кажи, нащо сюди їздив і що тут робив; найми коней, і якщо сюди ти мчав, то назад лети; повернися до Марселя вночі; увійди у свій дім заднім ґанком і сиди там, тихо, скромно, нікуди не вилазячи, а головне, сиди смирно, бо цього разу, клянуся тобі, ми будемо діяти, як сильні люди, що знають свого ворога. Їдьте, сину мій, їдьте, і здобудете винагороду за те, що послухали батьківського веління, чи радше за повагу до дружньої поради, — ми збережемо за вами вашу посаду. Це дасть вам змогу, — докинув Нуартьє, усміхаючись, — врятувати мене ще раз, якщо колись на політичній гойдалці ви опинитеся нагорі, а я внизу. Прощавайте, Жераре; наступного приїзду зупиняйтеся в мене.

І Нуартьє вийшов із тим спокоєм, що ніколи не покидав його й на мить упродовж усієї цієї нелегкої розмови.

Блідий і стривожений Вільфор підбіг до вікна і, розсунувши штори, побачив, як його батько незворушно пройшов повз двох чи трьох підозрілих чоловіків, що стояли на вулиці, либонь, задля того, щоб затримати чоловіка з чорними бакенбардами, у блакитному сурдуті й у широкополому капелюсі.

Тремтячи увесь, Вільфор не відходив од вікна, аж поки його батько зник за рогом. Потім ухопив речі, які той покинув, запхав на дно валізи чорну краватку і блакитного сурдута, зіжмакав капелюха і кинув його в долішню шухляду шафи, потрощив ціпка і жбурнув до коминка, надів дорожного картуза, погукав слугу, поглядом перепинив усі запитання, розрахувався, сів до ридвана, що чекав на нього, дізнався в Ліоні, що Бонапарт уже ввійшов до Ґренобля, і в сум’ятті, що панувало упродовж усього шляху, прибув до Марселя, мордуючись усіма тими муками, що просягають у серце людини разом із честолюбством і першими успіхами.

XIII. Сто днів

Нуартьє виявився незлецьким пророком, і все сталося так, як він і передбачав. Усім відоме повернення з острова Ельба, чудернацьке, дивовижне, без прикладу в минулому і, либонь, без повторення в майбутньому.

Людовик XVIII зробив лише одну кволу спробу відбити нищівний удар; не довіряючи людям, він не довіряв і подіям. Допіру відновлена ним королівська, чи радше монархічна, влада захиталася у своїх ще незміцнілих устроях, і на перший помах імператора завалилася вся будівля, недоладна суміш забобонів і нових ідей. Тож нагорода, яку здобув Вільфор од свого короля, була не лише марна, а й небезпечна, і він нікому не показав свого ордена Почесного легіону, хоча герцог Блякас, виконуючи волю короля, і потурбувався, щоб вислати йому грамоту.

Наполеон неодмінно дав би відставку Вільфорові, якби не заступництво Нуартьє, що став усемогутнім при імператорському дворі — таку винагороду здобув він за ті злигодні, яких він зазнав, і за ті послуги, які надав. Жирон­дист 1793-го і сенатор 1806-го року дотримався свого слова і допоміг тому, хто допоміг йому напередодні.

Усю свою владу під час відновлення Імперії, що її падіння, утім, легко було передбачити, Вільфор використав для приховання таємниці, яку мало не оприлюднив Дантес.

А королівського прокурора відставили за підозрою в недостатній відданості бонапартизму.

Щойно імператорська влада усталилася, тобто тільки Наполеон поселився в Тюїльрійському палаці, який щойно покинув Людовик XVIII, і почав розсилати свої численні й розмаїті накази з того самого кабінету, куди ми вслід за Вільфором запровадили наших читачів і де на столі з горіхового дерева імператор знайшов ще відчинену і майже повну табакерку Людовика, як у Марселі, усупереч зусиллям місцевого начальства почала палахкотіти міжусобна ворожнеча, що завжди тліла на Півдні; справа загрожувала не обмежитися галасом, яким оточували роялістів, що відсиджувалися вдома, і прилюдними образами тих, що зважувалися вийти на вулицю.

Унаслідок зміни обставин статечний судновласник, що належав до плебейського табору, якщо й не став усемогутнім, — бо ж пан Моррель був чоловік обережний і трохи несміливий, як і всі, хто пройшов повільну і тяжку комерційну кар’єру, — то все ж таки, хоч його й обганяли запопадливі бонапартисти, що докоряли йому за поміркованість, набув достатньої ваги, щоб зняти голос і подати скаргу.

Скарга та, як легко можна здогадатися, стосувалася Дантеса.

Вільфор вистояв, попри падіння свого начальника. Весілля його хоч і не розладналося, усе ж таки його відклали до ліпшої пори.

Якби імператор утримався на престолі, Жерарові довелося б шукати іншої партії, і Нуартьє знайшов би йому наречену; якби Людовик XVIII повернувся вдруге, вплив маркіза де Сен-Мерана подвоївся б, як і вплив самого Вільфора, і той шлюб став би особливо доречний.

Отак помічник королівського прокурора посідав перше місце в марсельському судовому світі, аж якось уранці йому доповіли про прихід пана Морреля.

Інший поквапився б назустріч панові арматору і в такий спосіб показав би свою слабкість, та Вільфор був розумний чоловік і відзначався якщо не досвідом, то пречудовим чуттям. Він змусив Морреля чекати в передпокої, як учинив би під час Реставрації, не тому, що був заклопотаний чимось, а просто тому, що треба, щоб помічник прокурора змушував чекати в передпокої. За чверть години, проглянувши декілька газет різних напрямків, він звелів погукати пана Морреля.

Моррель гадав, що побачить Вільфора пригніченим, а виявив, що він точнісінько такий, яким був і півтора місяця тому, тобто спокійний, твердий і переповнений холодною поштивістю, а вона ж є найбільш неподоланна з-поміж усіх перепон, що відокремлюють людину зі становищем від простака. Він ішов до кабінету Вільфора з певністю, що той затремтить, угледівши його, а замість того сам збентежився і затремтів, уздрівши помічника прокурора, що чекав його, сидячи за письмовим столом.

Моррель зупинився на порозі. Вільфор глянув на нього, наче не впізнавав. Аж після мовчання, під час якого статечний судновласник крутив у руках капелюха, він мовив:

— Пан Моррель, якщо не помиляюся?

— Так, мосьпане, це я, — відказав судновласник.

— Увійдіть, прошу вас, — сказав Вільфор з поблажливим жестом, — і скажіть, чому я зобов’язаний, що ви вшанували мене вашим візитом?

— Хіба ви не здогадуєтеся? — запитав Моррель.

— Ні, геть не здогадуюся, проте ладний був вам бути корисним, якщо це від мене залежить.

— Воно цілком від вас залежить,  — сказав Моррель.

— То поясніть, у чому річ.

— Мосьпане, — почав Моррель, потроху заспокоюючись і черпаючи твердість у справедливості свого прохання і ясності свого становища, — ви пам’ятаєте, що за кілька днів до того, як стало відомо про повернення його величності імператора, я приходив до вас просити, щоб ви зглянулися над одним юнаком, моряком, помічником капітана на моєму судні; його звинувачували, як ви пам’ятаєте, у стосунках із островом Ельба; такі стосунки, що вважалися натоді злочином, зараз дають право на винагороду. Тоді ви служили Людовику XVIII й не помилували винуватця; то був ваш обов’язок. Тепер ви служите Наполеонові і зобов’язані захистити невинного — це теж ваш обов’язок. Тому я прийшов запитати вас, що з ним сталося.

Вільфор зробив над собою величезне зусилля.

— Як його на ім’я? — запитав він. — Назвіть, будь ласка, його ім’я.

— Едмон Дантес.

Напевне, легше Вільфорові було б підставити чоло під пістоль противника на дуелі на відстані двадцять п’яти кроків, аніж почути це ім’я, що кинули йому в лице; проте він і бровою не звів.

«Ніхто не може звинуватити мене в тому, що я заарештував цього молодика з особистих міркувань», — подумав він.

— Дантес, — повторив він. — Ви кажете, Едмон Дантес.

— Так, пане.

Вільфор розгорнув величезний реєстр, що був на бюркові поруч, потім пішов до іншого столу, від стола перейшов до полиць із теками справ і, обернувшись до судновласника, поспитав найприроднішим голосом:

— А ви не помиляєтеся, мосьпане?

Якби Моррель був здогадливіший чи ліпше обізнаний із обставинами цієї справи, то йому здалося б дивним, що помічник прокурора відповідає йому в справі, яка геть його не стосується; він поспитався б: а чому Вільфор не посилає його до списків арештантів, до начальників в’язниць, до префекта департаменту? Проте Моррель, що марно шукав ознак страху, убачав у його поведінці лише прихильність: Вільфор правильно все облічив.

— Ні, — відказав Моррель, — не помиляюся; я знаю сердегу десять років, а служив він у мене чотири роки. Півтора місяця тому — пам’ятаєте? — я прохав вас бути великодушним, як оце зараз прошу бути справедливим; ви зустріли мене дуже немилостиво й відповідали з невдоволенням. Натоді роялісти були дуже неласкаві з бонапартистами!

— Мосьпане, — відказав Вільфор, відбиваючи удар із притаманною йому зимною кров’ю і проворністю, — я був роялістом, коли гадав, що Бурбони не лише законні спадкоємці престолу, а й народні обранці; та чудесне повернення, що його свідками були ми з вами, довело мені, що я помилявся. Геній Наполеона взяв гору; лише улюблений монарх — законний монарх.

— Слава Богу! — вигукнув Моррель з грубуватою відвертістю. — Приємно слухати, як ви таке кажете, і я бачу в цьому добру прикмету для сердешного Едмона.

— Зачекайте, — сказав Вільфор, гортаючи ще один реєстр, — я пригадую... моряк, еге ж? Він ще збирався побратися з каталянкою? Так, так, тепер я пригадую: то була дуже серйозна справа.

— Та невже?

— Ви ж знаєте, що від мене його попровадили простісінько до в’язниці в будинку суду.

— Так, а потім?

— Потім я надіслав донесення до Парижа і додав папери, які знайшли у нього. Я повинен був це вчинити. За тиждень його забрали.

— Забрали? — вигукнув Моррель. — Що ж зробили із бідолашним хлопчиною?

— Не бійтеся! Його, либонь, відправили до Фенестреля, Піньєроля чи на острів Святої Маргарити, одне слово, вислали; і одної пречудової днини він повернеться до вас і візьме оруду на вашому кораблі.

— Нехай повертається коли завгодно: місце його. Та чому ж він досі не повернувся? Здавалося б, наполеонівська юстиція передовсім повинна звільнити тих, кого запроторила до в’язниці роялістська юстиція.

— Не кваптеся пояснювати, пане Моррелю, — відказав Вільфор, — у всякому ділі потрібна законність. Розпорядження про ув’язнення надійшло від найвищого начальства; треба від того ж таки начальства здобути й наказ про звільнення. Наполеон повернувся всього два тижні тому; приписання про звільнення в’язнів тільки ще пишуться.

— Та ж хіба не можна, — поспитався Моррель, — прискорити всі ті формальності? Адже ми перемогли. У мене є друзі, є зв’язки; я зумію домогтися скасування вироку.

— Вироку не було.

— То постанову про арешт.

— У політичних справах немає арештантських списків; часом уряд зацікавлений у тому, щоб людина щезла без сліду; списки могли б допомогти в пошуках.

— Може, так було за Бурбонів, але тепер...

— Так буває завжди, любий пане Моррелю. Уряди міняють один одного і схожі мов дві краплі води; каральна машина, яку завели за Людовика XIV, діє й до сьогодні; немає лише Бастилії. У дотриманні в’язничного статуту імператор завжди був суворіший, ніж навіть Людовик XIV, і кількість в’язнів, яких не занесли до списків, і полічити неможливо.

Та прихильна відвертість обеззброїла б хоч яку певність, а в Морреля не було ж навіть підозр.

— Але скажіть, пане де Вільфоре, що ви мені порадите вчинити, щоб прискорити повернення бідолашного Дантеса?

— Можу порадити одне: подайте прохання міністрові юстиції.

— Ох, пане де Вільфоре! Ми ж знаємо, що означають прохання: міністр юстиції отримує їх по двісті щодня і не прочитує й чотирьох.

— Так, — сказав Вільфор, — але він прочитає прохання, яке надішлю я, прохання, де буде моя приписка, те, що походитиме безпосередньо від мене.

— І ви візьметеся передати йому це прохання?

— Із величезним задоволенням. Дантес раніше міг бути винен, але тепер він не винен; і я зобов’язаний повернути йому свободу, так само, як зобов’язаний був запроторити його до в’язниці.

У такий спосіб Вільфор відвертав небезпечне для нього слідство, малоймовірне, але таки можливе, — слідство, що погубило б його безповоротно.

— А як потрібно писати міністрові?

— Сідайте сюди, пане Моррелю, — сказав Вільфор, поступаючись йому місцем. — Я вам продиктую.

— Ви будете такі ласкаві?

— А певно! Не будемо гаяти часу, його й так уже втрачено забагато.

— Так, так! Згадаймо, що сердега чекає, страждає, може, й у відчаї.

Вільфор здригнувся від думки про в’язня, що проклинає його у тиші й мороці; та він зайшов надто далеко й відступати не можна було: Дантес мав бути розчавлений у жорнах його амбіцій.

— Я готовий, — сказав Моррель, опустившись у Вільфорів фотель і взявши ручку.

І Вільфор продиктував прохання, де, звісно ж, із щонайліпшими намірами, перебільшив Дантесів патріотизм і послуги, які той надав справі бонапартистів. У тому проханні Дантес поставав як один із найбільш активних помагачів поверненню Наполеона. Певно ж, як міністр прочитає той папір, то відразу ж мусить відновити справедливість, якщо цього ще не зробили.

Коли прохання було написане, Вільфор прочитав його вголос.

— Гаразд, — сказав він, — тепер звіртеся на мене.

— А коли ви відправите його?

— Сьогодні.

— Із вашою припискою?

— Найліпшою припискою буде, якщо я засвідчу, що все сказане в проханні, цілковита правда.

Вільфор сів у фотель і вчинив потрібний запис у куті паперу.

— Що ж мені далі робити? — запитав Моррель.

— Чекати, — відказав Вільфор. — Я все беру на себе.

Така упевненість повернула Моррелеві надію; він пішов у захваті від помічника королівського прокурора і подався сказати старому Дантесові, що той незабаром побачить сина.

Тим часом Вільфор замість того, щоб надіслати прохання до Парижа, дбайливо зберіг його в себе; рятівне для Дантеса за тої пори, воно могло стати для нього згубним пізніш, якби сталося те, чого можна було вже чекати з огляду на становище в Європі й того повороту, якого набували події, — тобто друга реставрація.

Отож Дантес лишився в’язнем, забутий і загублений у пітьмі свого підземелля, він не чув гучного падіння Людовика XVIII і ще гучнішого гуркоту, з яким завалилася Імперія.

А Вільфор пильно стежив за всім і уважно до всього прислухався.

Двічі за час короткого повернення Наполеона, що зветься Сто Днів, Моррель знову відновлював атаку, наполягаючи за звільненні Дантеса, і обидва рази Вільфор заспокоював його обіцянками і надіями. Аж настало Ватерлоо. Моррель більше не приходив до Вільфора: він учинив для свого юного друга все, що було в людських силах; нові спроби, під час другої реставрації, могли тільки зашкодити йому.

Людовик XVIII повернувся на престол. Вільфор, для якого Марсель був повен спогадів, що терзали його сумління, домігся посади королівського прокурора в Тулузі; за два тижні після переїзду до цього міста він одружився з маркізою Рене де Сен-Меран, що її батько був тепер в особливій милості при дворі.

Тим-то Дантес під час Ста Днів і після Ватерлоо залишався у в’язниці, забутий якщо не людьми, то принаймні Богом.

Данґляр збагнув, якого удару завдав він Дантесові, коли дізнався про повернення Наполеона до Франції; виказ його потрапив у ціль, і, як і всі люди, що відзначаються певною обдарованістю до переступу і помірними здібностями у звичайному житті, він назвав цей збіг «волею долі».

Та коли Наполеон увійшов до Парижа і знову пролунав його владний і могутній голос, Данґляр перелякався. Із хвилини на хвилину чекав він, що з’явиться Дантес, який знає все, грізний Дантес, що ладен до будь-якої помсти. Тоді він сповістив панові Моррелю про своє бажання покинути морську службу і попросив рекомендувати його одному іспанському комерсантові, до якого й пішов рахівником наприкінці березня, тобто за десять чи дванадцять днів після повернення Наполеона в Тюїльрі; він подався до Мадрида, і більше про нього ніхто й не чув.

Фернан нічого не знав. Дантеса не було, а то було все, чого він і хотів. Що сталося з Дантесом? Він навіть не намагався дізнатися про це.

Усі його зусилля спрямовувалися на те, щоб обманювати Мерседес вигаданими причинами неповернення її нареченого або ж обдумуванням плану, як поїхати звідтіля і забрати її; часом він сідав на вершині рогу Фаро, звідки видно і Марсель, і Каталяни, і понуро, непорушним зором хижого птаха дивився на обидва шляхи, чи не з’явиться вдалині красень-моряк, що має принести із собою сувору помсту. Фернан твердо вирішив застрелити Дантеса, а потім і себе, щоб виправдати вбивство. Та він обманювався, — ніколи не збавив би він собі віку, бо й досі сподівався.

Тим часом у всіх цих лихих душевних сум’яттях імператор гучним голосом закликав до лав останній розряд рекрутів, і всі, хто міг тримати рушницю, виступили за межі Франції.

Разом із ними вирушив у похід і Фернан, покинувши свою хатину й Мерседес і мордуючись думками, що за його відсутності, може, повернеться суперник і візьме шлюб із тією, кого він кохає.

Якби Фернан здатен був до самогубства, він застрелився б у хвилину розлуки з Мерседес.

Його співчуття до Мерседес, удавана спочутливість її горю, завзяття, з яким він угадував найменші її бажання, справила свій вплив, який завжди справляє відданість на великодушні серця; Мерседес завжди любила Фернана як друга; та дружба посилилася завдяки почуттю вдячності.

— Брате мій, — сказала вона, припинаючи торбу до плечей каталянця, — друже мій єдиний, бережи себе, не покидай мене саму на цьому світі, де я проливаю гіркі сльози і де в мене нікого немає, крім тебе.

Ті слова, що їх вона мовила у хвилину розлуки, оживили Фернанові надії.

Якщо Дантес не повернеться, то, може, настане той день, і Мерседес буде його дружиною.

Мерседес лишилася сама, на голій скелі, яка ніколи ще не здавалася їй такою безплідною, перед безмежною морською далиною. Уся в сльозах, немов причинна, що про її гірку долю розповідають у цім краю, вона безперестану блукала довкруг Каталян; часом зупинялася під палючим південним сонцем, непорушна, мов статуя, і дивилася на Марсель; часом сиділа на березі й слухала шемрання хвиль, вічне, мов її горе, і питалася: чи не ліпше було б нахилитися вперед, упасти, повалитися в морську глибінь, аніж терпіти жорстокі муки безнадійного чекання? Не страх утримав її від самогубства, — вона знайшла втіху в релігії, і це порятувало її.

Кадруса теж, як і Фернана, призвали до війська, та він був на вісім років старший від каталянця та ще й одружений, тож його лишили у третьому розряді, для охорони узбережжя.

Старий Дантес, що жив тільки надією, із падінням імператора втратив останні її проблиски.

За п’ять місяців після розлуки із сином, майже тієї ж години, коли арештували Едмона, він помер на руках Мерседес.

Моррель улаштував похорон і заплатив дрібні борги, які зробив старий під час недуги.

То був не лише гуманний, а й сміливий учинок. Увесь Південь палав у вогні усобиць, і допомогти, навіть на смертному ложі, батькові такого небезпечного бонапартиста, як Дантес, було злочином.

XIV. В’язень божевільний і в’язень шалений

Десь за рік після повернення Людовика XVIII головний інспектор в’язниць провадив ревізію.

Дантес у своїй підземній камері чув стукіт і рипіння, що нагорі були дуже гучні, а внизу розрізняло їх тільки вухо в’язня, який звик підслуховувати в нічній тиші павука, що пряде своє павутиння, та монотонне цяпання водяної краплі, якій потрібна ціла година, щоб зібратися на стелі підземелля.

Він збагнув, що у живих щось відбувається; він так довго жив у мішку, що мав право вважати себе небіжчиком.

Інспектор відвідував по черзі кімнати, камери, каземати. Декотрих в’язнів навіть розпитуваннями вшановував: вони належали до тих, котрі, зі скромності чи з дурості, заслужили прихильність начальства.

Інспектор запитував, чи добре їх годують і чи немає у них якихось прохань. Усі як один відповідали, що годують їх кепсько і що вони прохають волі. Тоді інспектор запитав, чи не скажуть вони ще чогось. Вони хитали головами. Чого можуть прохати в’язні, окрім волі?

Інспектор усміхнувся і, обернувшись до коменданта, сказав:

— Не розумію, кому потрібні ці даремні ревізії... Хто бачив одну в’язницю, той бачив сто; хто вислухав одного в’язня, вислухав і тисячу; скрізь те саме: їх кепсько годують, і вони невинні. Інших у вас нема?

— Є ще небезпечні й божевільні, яких ми утримуємо в підземеллях.

— Що ж, — сказав інспектор із виглядом глибокої втоми, — виконаємо наш обов’язок до краю — спустимося в підземелля.

— Дозвольте, — сказав комендант, — потрібно взяти із собою бодай двох вояків; часом в’язні зважуються на відчайдушні вчинки, бодай тому що почувають відразу до життя і хочуть, щоб їх скарали на горло. Ви можете стати жертвою замаху.

— То вжийте запобіжних заходів, — сказав інспектор.

Прийшли двоє вояків, і всі почали братися такими смердючими, брудними і вогкими східцями, що навіть спуск ними гнітив усі п’ять чуттів.

— А нехай йому всячина! — зупиняючись, сказав інспектор. — Хто ж тут може жити?

— Надзвичайно небезпечний змовник, — нас попередили, що він ладен на все.

— Він сам?

— Авжеж.

— Давно він тут?

— Десь понад рік.

— І його відразу посадили до підземелля?

— Ні, по тому, як він намагався забити сторожа, що приносив йому їжу.

— Він хотів забити сторожа?

— Еге ж, того самого, який оце нам світить. Правда ж, Антуане? — запитав комендант.

— Та ж певно, хотів закатрупити мене, — відказав сторож.

— Божевільний якийсь!

— Гірше, — відказав сторож, — достеменний чортяка!

— Якщо хочете, можна поскаржитися на нього, — сказав інспектор комендантові.

— Не варто; він і так зазнав кари; до того ж він ось-ось ума рішиться, і з досвіду ми знаємо, що за рік геть уже глузд утратить.

— Тим ліпше для нього, — сказав інспектор, — коли він зсунеться з розуму, то менше потерпатиме.

Як бачите, інспектор був дуже людяний і цілком відповідав тій філантропічній посаді.

— Маєте рацію, — відказав комендант, — і ваші слова свідчать про те, що ви добре знаєте в’язнів. У нас тут, теж у підземній камері, куди провадять інші східці, сидить старий абат, колишній голова якоїсь партії в Італії; він тут із 1811 року й утратив глузд у 1813 році; відтоді його й не впізнати; то він знай плакав, а тепер регоче; раніше марнів, а тепер гладшає. Чи не хочете глянути на нього замість того? Божевілля його кумедне і нітрохи не засмутить вас.

— Гляну й на того, і на того, — відказав інспектор, — треба сумлінно виконувати службовий обов’язок.

Той інспектор уперше оглядав в’язниці й хотів, щоб начальство лишилося задоволене ним.

— Ходімо спершу до цього, — докинув він.

— Будь ласка, — відказав комендант і кивнув сторожеві.

Сторож відімкнув двері.

Почувши гуркіт тяжких засувів і скрегіт іржавих завіс, що оберталися на гаках, Дантес, який сидів у кутку і з невимовною втіхою ловив тоненький промінь світла, що промикався крізь вузьку заґратовану шпарину, звів голову.

Угледівши незнайомого чоловіка, двох сторожів зі смолоскипами, двох вояків і коменданта з капелюхом у руках, Дантес уторопав, у чому річ, і скориставшись нарешті нагодою звернутися до найвищого начальства, метнувся вперед, благально згорнувши руки.

Вояки відразу ж схрестили багнети, подумавши, що в’язень кинувся до інспектора з недобрими намірами.

Інспектор мимохіть позадкував.

Дантес зрозумів, що його зрозуміли за небезпечну людину.

Тоді він надав поглядові своєму стільки покірливості, скільки може поміститися в людському серці і смиренним благанням, що здивувало присутніх, спробував зворушити серце свого високого відвідувача.

Інспектор вислухав Дантеса до краю й обернувся до коменданта.

— Він скінчить благочестям, — сказав він тихо, — він і зараз уже схиляється до лагідності й упокорення. Бачите, страх йому знайомий; він відступив, угледівши багнети, а шаленець ні перед чим не відступає. Із цього приводу я мав дуже цікаві спостереження в Шарантоні.

Потім він глянув на в’язня.

— Одне слово, що ви просите?

— Я прошу сказати, у чому мій переступ: прошу суду, прошу слідства, прошу врешті, щоб мене скарали на горло, якщо я винен, або випустили на волю, якщо не винен.

— Вас добре годують? — запитав інспектор.

— Так. Напевно. Хтозна. Та це несуттєво. Важливо, і не лише для мене, бідолашного в’язня, а й для влади, що здійснює правосуддя, і для короля, що править нами, щоб невинний не став жертвою підлого виказу і не вмирав у в’язниці, проклинаючи своїх катів.

— Ви сьогодні дуже смирні, — сказав комендант, — а ви не завжди були такі. Ви казали зовсім інше, коли хотіли забити сторожа.

— Правда ваша, — відказав Дантес, — і від щирого серця прошу вибачення в цього чоловіка, що був такий добрий зі мною... Та що ви хочете? Я був тоді шалений, скажений.

— А зараз ні?

— О ні, в’язниця зламала мене, знівечила. Я тут уже так давно!

— Так давно?.. Коли ж вас заарештували? — спитав інспектор.

— Двадцять восьмого лютого тисяча вісімсот п’ятнадцятого року, о другій після півдня.

Інспектор заходився лічити.

— Сьогодні у нас тридцяте липня тисяча вісімсот шістнадцятого року. Що ж ви оце кажете? Ви сидите у в’язниці лише сімнадцять місяців.

— Лише сімнадцять місяців! — повторив Дантес. — Ви не знаєте, що таке сімнадцять місяців буцегарні — це сімнадцять років, сімнадцять століть! Надто ж для того, хто так близький до щастя, я готувався взяти шлюб із коханою дівчиною, бачив перед собою почесне поле діяльності — і позбувся всього: осяйну гожу днину заступила нічна пітьма, будучність моя зійшла унівеч, я не знаю, чи кохає мене та, що я її кохав, не знаю, чи живий мій старий батько! Сімнадцять місяців у кам’яному мішку для того, хто звик до морського повітря, до вільного простору, до неозорості, до безкрайності! Сімнадцять місяців у в’язниці! Це забагато навіть за ті злочини, що їх людський інстинкт називає наймерзеннішими найменнями. То змилуйтеся наді мною і випросіть для мене — не ласки, а суворості, не милості, а суду; суддів я прошу, суддів — у цьому не можна відмовляти звинуваченому.

— Гаразд, — відказав інспектор, — побачимо.

І, обернувшись до коменданта, сказав:

— Мені і справді шкода цього лишегу. Як повернемося нагору, покажіть мені його справу.

— Авжеж, — відказав комендант, — але, боюся, ви там знайдете дуже несприятливі відомості про нього.

— Знаю, — сказав Дантес, — знаю, ви не можете звільнити мене своєю владою, але ви можете передати моє прохання вищому начальству, можете провести розслідування, можете зрештою віддати мене до суду. Суд! Ось і все, що я прошу; нехай мені скажуть, який злочин я вчинив і яку покару мені ухвалили. Адже невідомість гірша, ніж будь-які тортури!

— Я дізнаюся, — відказав інспектор.

— Із голосу вашого чую, що ви зворушені! — вигукнув Дантес. — Скажіть мені, що я можу сподіватися!

— Не можу я цього сказати вам, — відказав інспектор, — можу тільки пообіцяти, що розгляну вашу справу.

— Тоді я вільний, я порятований!

— Хто звелів заарештувати вас? — запитав інспектор.

— Пан де Вільфор, — відказав Дантес. — Зв’яжіться з ним.

— Пана де Вільфора вже немає в Марселі, він уже рік у Тулузі.

— Тоді й дивуватися нема чого, — прошепотів Дантес. — Мого єдиного заступника тут нема!

— Чи не мав пан де Вільфор якихось причин, щоб ненавидіти вас? — запитав інспектор.

— Ніяких; навпаки, він був дуже милостивий зі мною.

— То я можу довіряти відомостям, які він дав про вас чи які він сповістить мені?

— Цілком.

— Добре. Чекайте.

Дантес упав на коліна, звів руки до неба і почав шепотіти молитву, у якій благав Бога за цього чоловіка, що спустився до нього в буцегарню, немов Спаситель, що прийшов випровадити душі з пекла.

Двері за інспектором зачинилися, та надія, яку він приніс, лишилася в Дантесовій камері.

— Може, зволите зараз проглянути списки в’язнів? — запитав комендант. — Чи бажаєте зазирнути до абата?

— Спершу закінчимо огляд, — відказав інспектор. — Якщо я піднімуся нагору, то в мене, либонь, уже не вистачить духу ще раз сюди спуститися.

— О, панотець не схожий на цього, його божевілля веселе, не те, що глузд його сусіди.

— А на чому він згубив розум?

— На дуже химерній думці: він уявив себе володарем незліченних багатств. Першого року він запропонував урядові мільйон, якщо його випустять, другого — два мільйони, третього — три тощо. Тепер він уже п’ять років у в’язниці; він попросить дозволу побалакати з вами наодинці й запропонує п’ять мільйонів.

— Цікаво так, ти ба! — сказав інспектор. — А як звуть цього мільйонера?

— Панотець Фаріа.

— Номер двадцять сьомий! — сказав інспектор.

— Так, він тут. Відімкніть, Антуане.

Сторож послухався, й інспектор із цікавістю зазирнув до камери «божевільного абата», як прозивали всі цього в’язня. Посеред камери, у колі, накресленому шматком вапна, відколотого від муру, лежав майже голий чоловік — одяг його обернувся лахміттям. Він креслив у цьому колі виразні геометричні лінії й був так само захоплений розв’язанням задачі, як і Архімед тієї миті, коли його вбив Марцеллів вояк. Тож він навіть не поворухнувся від рипіння дверей і схаменувся лише тоді, коли полум’я смолоскипів осяяло незвичним світлом вогку долівку, де він працював. Тоді він обернувся і з подивом глянув на численних гостей, що спустилися до його камери.

Він швидко схопився на ноги, узяв ковдру, що лежала в узніжжі його вбого ліжка, і хутко напнув її на себе, щоб з’явитися у пристойнішому вигляді перед гостями.

— Що ви просите? — спитав інспектор, не міняючи свого звичного формулювання.

— Що я прошу? — з подивом поспитав абат. — Нічого я не прошу.

— Ви не зрозуміли, — провадив інспектор, — мене прислав уряд, щоб я оглянув в’язниці й вислухав скарги в’язнів.

— Ага! Це інша річ, — жваво вигукнув абат. — Сподіваюся, ми зрозуміємо один одного.

— Ось бачите, — сказав комендант, — починається так, як я вам і казав.

— Мосьпане, — провадив в’язень, — я абат Фаріа, народився в Римі, двадцять років був секретарем кардинала Роспільйозі; мене заарештували бозна за що на початку 1811 року, і відтоді я марно вимагаю звільнення від італійського і французького урядів.

— Чому від французького? — запитав комендант.

— Тому що мене загарбали в Пйомбіно, і гадаю, що Пйомбіно, як і Мілан та Флоренція, стало головним містом якогось французького департаменту.

Інспектор і комендант з усмішкою перезирнулися.

— Ох, любий мій, — зауважив інспектор, — ваші відомості про Італію не відзначаються свіжістю.

— Вони стосуються того дня, коли мене заарештували, — відказав абат Фаріа, — й оскільки натоді його величність імператор створив Римське королівство для подарованого йому небом сина, то я вважав, що, продовжуючи пожинати лаври перемоги, він утілив мрію Мак’явеллі й Чезаре Борджіа, об’єднавши всю Італію в єдину неподільну державу.

— Слава Богу, — сказав інспектор, — доля трохи змінила цей грандіозний план, якому, бачу, ви так палко співчуваєте.

— Це єдиний спосіб учинити Італію сильною, незалежною і щасливою державою, — відказав панотець.

— Може, і так, — сказав інспектор, — але я прийшов сюди не для того, щоб розглядати з вами курс італійської політики, а для того, щоб запитати у вас, що я і вчинив, чи задоволені ви приміщенням і їжею.

— Їжа тут така сама, як і у всіх в’язницях, тобто дуже погана, — відказав абат, — а приміщення, як бачите, вогке й нездорове, та загалом досить пристойне для підземної в’язниці. Річ не в тому, а в надзвичайно важливій таємниці, яку я маю сповістити урядові.

— Починається, — сказав комендант на вухо інспекторові.

— Тим-то я й радий бачити вас, — провадив абат, — хоч ви і завадили мені в дуже важливому обрахунку, який, якщо виявиться успішним, можливо, змінить усю Ньютонову систему. Можу я попросити у вас дозволу побалакати з вами наодинці?

— А що я вам казав? — прошепотів комендант інспекторові.

— Ви добре знаєте своїх в’язнів, — відказав інспектор, усміхаючись, а потім обернувся до абата. — Я не можу вволити вашого прохання.

— А якби йшлося про те, щоб надати урядові можливість змогу здобути величезну суму, п’ять мільйонів, наприклад?

— Дивовижно, — сказав інспектор, звертаючись до коменданта, — ви навіть суму передбачили!

— Гаразд, — провадив абат, утямивши, що інспектор хоче піти, — ми можемо балакати й не наодинці, пан комендант може бути присутній під час нашої розмови.

— Любий мій, — урвав його комендант, — на жаль, ми наперед і напам’ять знаємо все, що ви нам скажете. Ідеться про ваші скарби, еге ж?

Фаріа глянув на насмішника очима, у яких неупереджений спостерігач обов’язково вгледів би тверезий глузд і щире серце.

— Таж певно, — сказав він, — про що ж іще можу я казати?

— Пане інспекторе, — провадив комендант, — я можу розповісти вам цю історію, не гірше від абата; ось уже п’ять років я її чую.

— Це свідчить, пане коменданте, — мовив священик, — що ви належите до тих людей, про яких у Святому Письмі сказано, що вони мають очі й не бачать, мають вуха й не чують.

— Мосьпане, — сказав інспектор, — держава багата і, слава Богу, не потребує ваших грошей; збережіть їх до того часу, коли вас випустять із в’язниці.

Абатові очі широко розплющилися; він ухопив інспектора за руку.

— А якщо я не вийду із в’язниці, — сказав він, — якщо мене, усупереч справедливості, залишать у цьому підземеллі, якщо я помру тут, не заповівши нікому моєї таємниці, — значить, ці скарби пропадуть намарне? Чи не ліпше було б, якби ними скористався уряд і я разом із ним? Я згоден на шість мільйонів; авжеж, я поступлюся шістьма мільйонами і здобрію рештою, якщо мене випустять на волю.

— Слово честі, — сказав тихо інспектор, — якби не знав, що це божевільний, то можна подумати, що все воно правда, із такою певністю він промовляє.

— Не божевільний я і кажу щиру правду, — відказав Фаріа, у якого був тонкий слух, як і в усіх в’язнів, тож він чув усе, що сказав інспектор. — Скарб, що про нього я кажу, справді існує, і я пропоную вам укласти зі мною угоду, згідно з якою ви повезете мене на місце, яке я вкажу, у нашій присутності здійснять розкопи, і якщо я збрехав, якщо там нічого не знайдуть, якщо я божевільний, як ви оце кажете, тоді завезете мене знову сюди, у це підземелля, і я залишуся тут назавжди і тут помру, не набридаючи ні вам, ні комусь іншому моїми проханнями.

Комендант зареготав.

— А далеко звідси ваш скарб? — поспитався він.

— Десь миль за сто, — відказав Фаріа.

— Незлецько вигадано, — сказав комендант. — Якби всі в’язні надумали турбувати тюремників прогулянкою за сто миль і якби тюремники погодилися на це, то для в’язнів не було б нічого легшого, ніж дременути за першої ж нагоди. А під час такої довгої прогулянки нагода таки трапиться.

— Та це відомий спосіб, — сказав інспектор, — і панотець не може навіть похвалитися, що він його винайшов.

Потім, звертаючись до абата, сказав:

— Я питався, чи добре вас годують?

— Мосьпане, — відказав Фаріа, — покляніться Ісусом Христом, що ви звільните мене, якщо я сказав правду, і я покажу вам те місце, де закопано скарб.

— Вас добре годують? — повторив інспектор.

— За такої умови нема ніякого ризику; і ви бачите, що я не шукаю нагоди, щоб утекти; я залишуся у в’язниці, поки будуть шукати скарб.

— Ви не відповідаєте на моє запитання, — урвав інспектор нетерпляче.

— А ви на моє прохання! — вигукнув абат. — Будьте ж прокляті, як і всі ті шаленці, що не хотіли мені вірити! Ви не хочете мого золота, воно залишиться в мене; не хочете дати мені волю, її пошле мені Господь. Ідіть, мені більше нема чого вам сказати.

І абат, скинувши ковдру із плечей, узяв шмат вапна, сів знову в коло і заходився біля своїх креслень та обрахунків.

— Що це він робить? — виходячи, запитав інспектор.

— Лічить свої скарби, — відказав комендант.

Фаріа на ті кпини відповів поглядом, що повен був найвищого презирства.

— Може, у нього і справді були якісь скарби, — сказав інспектор, піднімаючись східцями.

— Або він бачив їх уві сні, — підхопив комендант, — і вранці прокинувся божевільним.

— Правда ваша, — сказав інспектор зі простодушністю хабарника, — якби він справді був заможний, то не потрапив би до в’язниці!

На цьому все для панотця Фаріа і скінчилося. Він лишився у в’язниці, і після тих відвідин слава про його кумедне божевілля ще дужче зміцнилася.

Калігула або Нерон, великі шукачі скарбів, що мріяли про незбутне, прислухалися б до слів цього бідолашного чоловіка і подарували б йому повітря, якого він прохав, простір, який він так любив, і волю, за яку він пропонував таку високу заплату. Та володарі нашої пори, обмежені границями ймовірного, згубили волю до дерзань, вони бояться вуха, що вислуховує їхні накази, ока, що стежить за їхніми діями; вони вже не почувають вищості своєї божистої природи, вони короновані люди, та й квит. Колись вони вважали чи принаймні називали себе синами Юпітера і дечим скидалися на свого безсмертного батька; нелегко перевірити, що там коїться за хмарами; земні володарі зараз досяжні. Та оскільки деспотичний уряд завжди остерігається показувати при світлі білого дня наслідки в’язниці й тортур, оскільки дуже рідко трапляється, щоб жертва будь-якої інквізиції могла показати світові свої потрощені кістки і криваві рани, то й божевілля, ця виразка, що постала у в’язниці з душевних мук, завжди дбайливо ховається там, де вона зародилася, а якщо воно й виходить відтіля, то його ховають у якомусь похмурому шпиталі, де лікарі марно шукають людської подоби і людської думки і в тих понівечених останках, що їх передають їм тюремники.

Згубивши глузд у в’язниці, панотець Фаріа самісіньким своїм божевіллям прирік себе на довічне ув’язнення.

Що ж до Дантеса, то інспектор дотримався слова, що дав йому в камері. Повернувшись до комендантового кабінету, він попросив списки в’язнів. Нотатка про Дантеса була такого змісту:

Едмон Дантес

Запеклий бонапартист; брав діяльну участь у поверненні узурпатора з острова Ельба.

Дотримуватися суворої таємниці, тримати під неослабним наглядом.

Замітка була написана не тим почерком і не тим чорнилом, що решта списку; це свідчило, що її додали після запроторення Дантеса до в’язниці.

Звинувачення було таке категоричне, що з ним не можна було сперечатися, тож інспектор дописав:

«Нічого не можна вдіяти».

Інспекторові одвідини оживили Дантеса. Відтоді, як його вкинули до в’язниці, він утратив лік дням, та інспектор сказав йому число і місяць, і Дантес не забув їх. Шматком вапна, що впав зі стелі, він написав на стіні: 30 липня 1816 року, і відтоді щодня робив позначку, щоб не згубити лік часу.

Минали дні, тижні, місяці. Дантес чекав; спершу він визначив собі двотижневий термін. Навіть якби інспектор виявив до його справи тільки половину тієї уваги, яку він, здається, виказав, то і в цьому випадку двох тижнів було б достатньо. Коли ті два тижні минули, Дантес сказав собі, що марно було б гадати, що інспектор візьметься до його справи раніше, ніж повернеться до Парижа, а повернеться він туди тільки після закінчення ревізії, а ревізія ця може тривати і місяць, і два. Тож він призначив новий термін — три місяці замість двох тижнів. Коли ті три місяці спливли, йому прийшли на поміч нові міркування, і він дав собі півроку терміну; а як минули й ті півроку, виявилося, що він чекає вже дев’ять з половиною місяців.

За ті місяці не сталося ніяких змін у його становищі; він не здобув жодної позитивної звістки: тюремник був, як і раніше, німий. Дантес перестав довіряти своїм почуттям і почав гадати, що взяв гру уяви за свідчення пам’яті і що янгол-утішник, який з’явився до його камери, злетів сюди на крилах марення.

За рік коменданта замінили; йому доручили форт Ам; він забрав із собою й декотрих підлеглих, зокрема, і Дантесового тюремника.

Приїхав новий комендант; йому здалося нудним запам’ятовувати в’язнів на імення; він звелів подавати собі тільки їхні номери. Той страшний готель складався з п’ятдесяти кімнат; в’язнів почали позначати номерами, і нещасний хлопець позбувся імені Едмон і прізвища Дантес — він став номером тридцять четвертим.

XV. Номер 34 і номер 27

Дантес пройшов крізь усі муки, яких зазнають в’язні, що їх забули у в’язниці.

Він почав із гордості, яку породжує надія й усвідомлення своєї невинності; потім він почав сумніватися у своїй невинності, що до певної міри підтверджувало комендантову теорію про божевілля; урешті він упав із висоти своєї гордоти, він почав благати — не Бога, а людей; Бог — останній притулок. Людина в горі мала б передовсім звертатися до Бога, та вона робить це лише тоді, як утратить усі інші надії.

Дантес прохав, щоб його перевели до іншої камери, нехай іще темнішої та більш вогкої. Хоч і гірше буде, та все-таки зміна ця бодай на декілька днів розважила б його. Він прохав, щоб йому дозволили гуляти, просив повітря, книг, знарядь. Йому нічого не дали, та він просив і далі. Він привчився балакати зі своїм тюремником, хоч новий був, якщо таке можливо, ще німіший від попереднього; та все ж таки було відрадою побалакати з людиною, навіть із німою. Дантес розмовляв, щоб почути свій голос; він пробував балакати на самоті, але тоді йому ставало страшно.

Часто у дні свободи його уява малювала йому страшні камери, де волоцюги, розбишаки та вбивці в мерзенних веселощах святкують страшну дружбу і справляють дикі оргії. Тепер він радий був би потрапити до одного з таких вертепів. Щоб побачити бодай чиєсь лице, крім безпристрасного, безмовного обличчя тюремника; він шкодував, що не став каторжником у ганебному однострої, із ланцюгом на ногах і тавром на плечі. Каторжники бодай живуть у товаристві таких, як самі, дихають повітрям, бачать небо, вони щасливі.

Він почав благати тюремника, щоб йому дали товариша, хоч ким би він там був, бодай того божевільного абата, що про нього він чув. Під зовнішньою суворістю тюремника, навіть найгрубішою, завжди криються рештки людяності. Дантесів наглядач, хоч і не давав знати того, часто в душі жалів бідолашного хлопчину, що так тяжко терпів своє ув’язнення; він передав комендантові прохання номера 34; та комендант, із обережністю, що гідна була політичного діяча, подумавши, що Дантес хоче збурити в’язнів або знайти собі товариша для втечі, відмовив.

Дантес вичерпав усі людські засоби. Тож він звернувся до Бога.

І всі благочестиві думи, якими живуть нещасливці, що їх покарала доля, оживили його душу; він згадав молитви, яких навчала його матінка, і знайшов у них сенс, що досі був йому невідомий; адже для щасливців молитва залишається одноманітним і порожнім набором слів, аж лихо вкладе глибокий сенс у проникливі слова, якими нещасні промовляють до Бога. Не старанно молився він, а несамовито, молився вголос і не жахався свого голосу; він поринав у якусь нестяму з кожним словом, яке промовляв, він бачив Бога; усі події свого смиренного й погубленого життя він визнавав за волею могутнього Бога, учився на них, накладав на себе покути і всі молитви закінчував корисливими словами, з якими людина частіше звертається до людей, аніж до Бога: «…і прости нам борги наші, як і ми прощаємо боржникам нашим».

Попри палкі молитви, Дантес лишився у в’язниці.

Тоді дух його потьмарився, і наче імла запнула його зір. Він був чоловік простий, неосвічений; наука не відхилила для нього завіси, що приховує минувшину. Не міг він у в’язничному усамітненні й у пустельній думці відтворити минулі століття, воскресити запропащі народи, відродити стародавні міста, що їх уява наділяє величчю і поезією і які пропливають перед внутрішнім зором, осяяні небесним полум’ям, наче вавилонські картини Мартіна. У Дантеса було тільки коротке минуле, невдала теперішність і невідома будучина; дев’ятнадцять світлих літ, про які йому належало міркувати, може, у безмежній пітьмі! Тим-то він нічим не міг розважитися — його завзятий розум, що з такою радістю спрямував би свій політ крізь століття, був ув’язнений у тісних межах, наче орел у клітці. І тоді він хапався за одну думку, за думку про своє щастя, що було зруйноване без причини, за фатальним збігом обставин; над тією думкою він бився, вивертав її й так, і сяк і, якщо можна так сказати, вгризався в неї зубами, як ото в дантівському пеклі безжальний Уґоліно гризе череп архієпископа Руджієрі. У Дантеса була тільки минуща віра, що ґрунтувалася на думці про всемогутність; незабаром він утратив її, як інші її втрачають, коли дочекаються успіху. Та лише він успіху не дочекався.

Побожність змінилася навіженством. Він вигукував блюзнірства, від яких наглядач перелякано задкував; він буцався головою об мури від найменшого неспокою, якого завдавала йому якась порошинка, соломинка чи подих повітря. Донос, якого він бачив, якого показував йому Вільфор, весь час йому згадувався; кожен рядок палахтів вогненними літерами на стіні, як «мене, текел, фарес». Він казав собі, що людська ненависть, а не Божа кара, жбурнула його у цю прірву; він застосував до тих невідомих йому людей усі страти, які лиш могла винайти його полум’яна уява, і знаходив їх надто вже милосердними, а головне, недостатньо тривалими, адже після страти настає смерть, а смерть приносить як не спокій, то принаймні нечулість, що скидається на спокій.

Думаючи весь час про своїх ворогів і повторюючи, що смерть — це спокій, і що задля жорстокої покари треба карати не смертю, він поринув у понуре заціпеніння, що настає тоді, коли думаєш про самогубство. Лихо тому, хто на шляху скорботи застрягне на цих похмурих думках! Це мертве море, схоже на блакить прозорого плеса, та плавець у ньому відчуває, як ноги його в’язнуть у смолистому намулі, що затягує його, засмоктує і хоронить. Якщо небо не надає йому допомоги, усьому край, кожне зусилля до порятунку тільки ще глибше занурює його у смерть. І все ж таки ця моральна агонія не така страшна, як муки, що передують їй, і як покара, що, може, настане за нею; у ній є п’янлива втіха, вона показує зяючу прірву, та на дні прірви — небуття. Едмон знайшов розраду в цій думці; усі його жалощі, усі його страждання, уся низка примар, яку вони провадили за собою, здавалося, відлетіли з того в’язничного закутка, куди янгол смерті готувався увійти своєю легкою ходою. Дантес глянув на своє минуле життя спокійно, на будучину — із жахом, і обрав те, що здавалося йому притулком.

— Під час далеких плавань, — казав він собі, — коли я був ще людиною і коли ця людина, вільна й могутня, давала іншим людям накази, що відразу ж виконувалися, мені траплялося бачити, як небо затягують хмари, хвилі здіймаються і бурхають, покрай неба виникає буря і, наче велетенський орел, махає крильми над обидом, тоді я почував, що мій корабель — непевний притулок, бо він трепетав і хилитався, наче пір’їна на долоні велета; під грізний гуркіт бурунів дивився я на гострі бекиди, що віщували мені загибель, і смерть лякала мене, і я чимдуж намагався відбити її й, зібравши всю могуть людини і вміння моряка, я вступав у двобій із Богом!.. Але тоді я був щасливий; тоді повернутися до життя означало повернутися до щастя; та смерть була невідомою смертю, і я не обирав її; я не хотів навіки заснути на ложі з водоростей і каміння і з обуренням думав про те, що я, створений за образом і подобою Божою, послужу харчем яструбам і чайкам. Інша справа тепер: я позбувся всього, що прив’язувало мене до життя; тепер смерть усміхається мені, наче матінка, що заколисує дитину; тепер я помираю самохіть, засинаю зморений і розбитий, як засинав після нападів сказу і відчаю, коли робив по три тисячі кіл у цьому підземеллі, — тридцять тисяч кроків, понад десять льє!

Коли ця думка запала в Дантесову душу, він став спокійніший, веселіший; легше мирився із твердим ліжком і чорним хлібом; їв мало, геть не спав і знаходив цілком стерпним це життя, яке щохвилини міг скинути із себе, як ото скидають поношений одяг.

Було два способи померти; один був вельми простий: прив’язати носову хустинку до ґрат на вікні й повіситися; другий полягав у тому, щоб тільки вдавати, ніби їси, і померти від голоду. До першого способу Дантес почував відразу; його виховали в ненависті до піратів, яких вішають на щоглі; тож петля здавалася йому ганьбою, і він відкинув її. Він зважився на другий спосіб і тієї ж днини заходився втілювати його. ...