Это короткий фрагмент для ознакомления с книгой.
Олесь Бердник ДИКЕ ПОЛЕ Історична повість-феєрія
У святу неділю не сизі орли заклекотали, Як то бідні невольники у тяжкій неволі заплакали, Угору руки підіймали, кайданами забряжчали, Господа милосердного прохали та благали: — Подай нам, Господи, та з неба дрібен дощик, А знизу — буйний вітер! А чи не встане на Чорному морі бистрая хвиля, А чи не повириває якорів з турецької каторги. Та вже ж нам ся турецько-бусурманська каторга надоїла; Кайдани-залізо ноги повривало, Біле тіло козацьке, молодецьке до жовтої кості пошмугляло!..Українська народна дума
Пролог ТІНЬ ЯТАГАНА
Побратими
День-два їде козак понад Росавкою. Поспішає до Росі. Може, стрінеться десь йому жива душа — хочеться перекинутися словом, відпочити біля людей якусь днину. А потім — на Січ, до порогів… Мріють могили в степу. Прадавні, давні й теперішні. Сплять під ними кості лицарів невідомих. Пухнасті зернята кульбаби легенько пролітають над могилами, лягають у парку літню землю. Малиново зоріють поміж тирсою великі квітки будяків, наче козацькі хоругви. Кружляє в небі підорлик, виглядає необачного зайця або ховраха. Тихо-тихо в степу, тільки легіт лагідний ворушить поверхню сивої тирси, котить по ній ледь помітну хвилю. Гарно, невимовно гарно на рідній землі. То чому ж так тяжко жити на ній? Чом серед краси дивовижної ллється кров і чорніють руїни? Ніхто не скаже про те. Мовчать-німують могили. Осміхається сонечко. Так було за прадідів. Так було вчора. Так буде завтра… Може, й завжди? Довіку?.. Здалеку бринять струни кобзи, чути сумовитий голос. Гордій пришпорює коня. Ось і битий шлях, а край нього — могила. Сидить біля неї сліпий кобзар у драній сірячині. Поруч лежить хлопчина років десяти. Білявий, кирпатий. Задерши ноженята догори, втішається спочинком, дивиться не надивиться в безмір неба. Побачив козака на коні, зацікавлено підвів голову, захоплено позирає на шаблю біля пояса, на пістолі, сріблом розцяцьковані. Зупинився Гордій, скочив з коня. А сліпий поглядом десь у незміряній далині, сухі рухливі пальці легко бігають понад струнами, з вуст злітають тужливі слова, ніби плач степової чайки. Зближається від півдня ще вершник. Гордій скоса глянув на нього. Запорожець. Просмолена груба сорочка засукана по лікті, кунтуш приторочений до сідла, довгі прокурені вуса звисають до манишки. Він мовчки кивнув Гордієві, вколов його гострим поглядом чорних очей. Знявши шапку, заслухався думи. А кобзар не вмовкав, і не знати, не розібрати — чи він десь чув ті слова, чи вони виникали в його серці під мелодію літнього дня серед широкого степу…То не солов’ї серед гаю вдосвіта співали,
То не орли серед степу на камені клекотали,
Гей, гей!
То батько й ненька
Старенькі
Діток своїх у дорогу далеку виряджали,
Благословляли…
Гей, гей!..
Ой далекий шлях, тяжкі-важкі дороги, діти наші любі,
Діти-соколята…
Гей, гей!
Вороги тяжкії стрінуть вас на згубу,
На велику згубу,
На долю прокляту!
Гей, розженуть же вони вас по лісах, по долинах,
По далеких краях-українах,
Гей, гей!
Та й розгубите ви материнські-вітцівські слова по домовинах
По чорних руїнах,
Гей, гей, гей!..
Тяжко ж буде старшим синам, тяжко буде й середульшим
синочкам, і наймолодшим…
Гей, гей!
А ще тяжче буде наймолодшій сестриці,
Соколиці…
Розбредуться вони по краях чужинецьких,
По маєтках шляхетських,
По горах диких,
По царствах великих,
Гей, гей!
І забудуть вони про сестру свою одиноку
в сумній самотині,
При лихій годині…
Ой пробач, наша доню, за лиху нещасливу долю,
Що судилося здавна тобі жити в Дикому Полі,
Гей, гей!
На роздоллі
Та у тяжкій неволі…
Гей, гей!
Доню наша, доню, сердешна Україно.
Бідна сиротино…
Дівчина
Попрощалися козаки з кобзарем. Він рушив до Дніпра, вони — до Росі. Мав справу Підкова у Богуславі, треба було одвідати старого отамана, який доживав віку у невеликій світлиці над річкою, бавлячись садівництвом та пасікою. Вирішили побратими погуляти кілька днів у містечку, а опісля повернутися до Хортиці. Понад дорогою з’явилися вістові вежі. На них чатували козаки, пильно вдивляючись в обрій — чи не з’явиться знак зловісний, чи не посуне чорна хмара з Дикого Поля. Кам’янистим шляхом під’їхали козаки до Росі. Погуляли, доки переїхав на цей бік з великим дубом перевізник — кряжистий волохатий дід. Скупо привітавшись, він звів козацьких коней до води, розмістив у просторому дубі. Сам став на кормі, суворо проказав: — Гребіть, хлопці… Козаки взялися за грубі весла. Дуб захитався на прозорій течії Росі, швидко поплив навскіс, до протилежного берега. Дід вправно обминав скелі, прямуючи до великого гурту людей, що зібрався на березі. Звідти чулося ревище худоби, іржання коней, пісні п’яних, галас перекупок. Не встигли побратими зійти з дуба та звести коней, як на них напала молода чорнява циганка. Схопила за руку Гордія, обпекла його жагучим поглядом і все примовляла: — Не пожалій червінця, вродливий козаче, — всю правду скажу, нічого не приховаю! — Знаю, знаю правду, гарна циганко, — одбивався Гордій від неї. — Впаду десь у Дикому Полі під шаблюкою татарською — яка ж іще доля козацька?.. — Ой ні, такої легкої смерті не судилося тобі, — гаряче заперечила циганка, зазираючи в очі козакові. — Довго житимеш, до самої смерті житимеш!.. — Спасибі твоєму дідові, — засміявся Грицько Підкова, — всякий собака живе до самої смерті! А коли вона прийде — смерть? Ось про що скажи моєму побратимові, циганко! — Не скоро, не скоро, козаче, — усміхнулася лукаво циганка, — ще матимеш ти дружину хорошу, діток багато. Вони й поховають тебе, як належиться доброму господареві Не жалій червінця, гарний хлопче, ще одкрию тобі багато сумного, печального… — Цур тобі! — скрикнув Грицько. — Платити за сум! Ми й без тебе знаємо, що лиха чортів син висипле на нас цілий міх!.. — Заплачу, заплачу, — сказав Гордій, — кажи, що судилося мені, гарна циганко… — Один як палець лишився ти, козаче, — похитала головою циганка. — Всі пропали. І суджена твоя згинула, дівчина прегарна… — Правда твоя, — зітхнув Гордій, похнюпившись. — Кажи далі… — Та нехай не журиться серце твоє… Стрінеться тобі знову красна дівчина, зав’яже світ, полонить душу твою… — Ой навряд… — Не зарікайся, козаче. Доля темна. Та не принесе тобі інша суджена радощів ще довгі роки. Муку люту звідаєш ти, лихоліття небачене. Одначе — переживеш і щасливий будеш… Зітхнув козак, похилив голову. — Не щедра ж ти, циганко. Я щедріше плачу, ніж ти. Ну та гаразд, бери, йди з Богом… Він кинув червінця в руку гадалки, стрибнув на коня. — Їдемо, Грицьку. Що там гадати. Не об’їдеш долі конем, не перестрибнеш. Яка чара судилася — таку вип’ємо… Козаки вибралися з базару, в’їхали на вузеньку вуличку Богуслава… Незабаром відшукали вони старого отамана. Зрадів прадавній козак, сплакнув від несподіванки, щиро пригощав любих гостей медами та наливками. В бесіді тихій передав Грицько Підкова вість від кошового отамана. Похилив сиву голову до столу дід козацький, зажурився. — Спробую, синку… Спробую погомоніти з братчиками в Києві… Та не віриться мені, щоб це сталося. Розкидані ми, роз’єднані… Прибиті чужинцями… Добрі вояки — та не для себе! — Прокинемось, — гордо сказав Підкова. — Сон колись та кінчається. Не буває вічного сну… — Вічного сну не буває, — зітхнув старий козак, — та буває, що ворог у сні лицаря нищить! Ну, та сподіваймося на долю козацьку та на волю Божу! Пийте, діти, хай втішиться моя господиня, що орли запорозькі не погребували її гостиною!.. Три дні погуляли козаки в отамана. Спочили добре, одіспалися. І коні їхні напаслися на луках пахучих, широких. Попрощалися з ласкавими господарями, рушили на південь. День їхали. Другий. На третій побачили невеликий лісок серед степу, а під ним — хутірець у долині. Десятків?о два хат чепурних, невеликий став, обсаджений плакучими вербами. І на шпилику біля лісу — церковиця. — Гарний хутір, — сказав Гордій. — Так і в нас було. Затишно, любо. Зупинимося тут, брате? — Хіба на часину, — відказав Грицько. — Поспішати треба, ніколи розгулювати… Обабіч дороги в житі з’явилася дівчина з коромислом на плечах. У двох кленових відеречках похлюпувала прозора вода. Дівчина побачила козаків, засоромлено зупинилася. Грицько Підкова схвально та привітно усміхнувся, кивнув: — Помагайбі, дівчино хорошая, на все добре. Чом зупинилася, перейди дорогу вповні, хай нам пощастить!.. — Дай Боже й вам ясної долі, ласкаві козаченьки, — дзвінким голосом проказала дівчина, переходячи з відрами шлях. Гордій задивився на неї, замилувався. Як вона схожа на Соломію. І очі такі, й брови, і вуста повні та рожеві. Як до лиця їй волошковий віночок, як гарно їй у простій полотняній вишиванці. Ні в якій казці не описати такої краси, яку мають українські дівчата. — Звідки воду несеш? — здивувався Грицько. — Хіба нема колодязя біля хати? — Є, — осміхнулася дівчина, показавши разок білих зубів. — Але тут є цілющий потічок у полі. В ньому вода солодка й чарівна. — Може, й нас пригостиш чарівною водою? — пожартував Підкова. — Ласкаво прошу, козаченьки, — сказала дівчина, зупиняючись. Побратими скочили з коней. Гордій підійшов ближче, припав до переднього відеречка. Вода справді була солодка, холодна і запашна. Не одриваючись від того чарівного на-гою, козак спідлоба глянув на дівчину. Темні крилаті вії злякано майнули вниз, прикриваючи блакитні очі. — Доброго здоров’я пивши, — прошепотіла вона. — Спаси Біг, — одказав Гордій, витираючи рукою вуса. — А як тебе звати, хороша дівчино? — Василиною… — Будь щаслива, Василино. Хай буде щастя тобі стільки, скільки маєш вроди! — Е, Гордійку, — удавано суворо озвався Грицько, посварившись пальцем, — ти справді хильнув забагато чарівної води Залицятися почав… — До такої дівчини не можна залицятися, — смутно відповів Гордій. — Чому б то? — з подивом запитав Підкова. — Ех, і добра ж все-таки водичка… — Гріх до краси залицятися. Лише дивитися, мовчати, милуватися… Василина зачаровано дивилася в обличчя козакове, розкривши рожеві пелюстки-вуста. — Ніхто мені ще не казав такого, — прошепотіла вона. — Спаси Біг, любий козаче… Їй одразу впав у око високий молодий козак, схвилювали серце чорні, як вуглини, печальні очі. Серце дівоче тривожно стислося, завмерло, очікувало. ...Все права на текст принадлежат автору: Олесь Павлович Бердник, Александр Павлович Бердник.
Это короткий фрагмент для ознакомления с книгой.