Антін Мухарський Кістяк з Чорнобиля

33-й річниці Чорнобильської катастрофи присвячується

Частина перша. ВЕЛИКИЙ ВИБУХ

Глава перша. ІСТОРІЯ КІСТЯКА КОСТЯ

Одної теплої весняної ночі, коли квітли сади, і веселі бджоли, натомившись за день, мирно спали у своїх вуликах, поруч зі старовинним українським містечком Чорнобиль спалахнула вогняна квітка, з якої в небо вдарив потужний промінь, що мінився всіма кольорами веселки.

Ця подія трапилася багато років тому. Згодом її назвали ніччю Великого Вибуху.

«Мамо, тату, дивіться, яка краса!» — прокинувшись від гучного землетрусу, визирнув у вікно хлопчик на ім’я Костянтин.

Але тато, з переляканим обличчям ухопивши куртку, побіг з дому геть, а мама, щільно позатулявши всі вікна і кватирки, до ранку плакала, сидячи на ліжку.

Наступного дня батько додому не повернувся. Натомість невдовзі на порозі їхньої квартири постали страшні люди в протигазах та зелених гумових плащах. Вони хотіли посадити їх з мамою в автобус, яким евакуйовували людей до Києва.

Та того разу хлопчик не послухався ані мами, ані страшних людей в протигазах, і тільки йому знаними стежками побіг убік зруйнованої атомної електростанції, де батько працював пожежником.

«Ви не бачили мого тата?» — питався у військових, обпечені обличчя яких були кольору бронзи. Але військові, голими руками збираючи шматки радіоактивного графіту, похмуро хитали головами, прикриваючи носи респіраторами.

«Ви не бачили мого тата?» — питався в людей у білих халатах з дозиметрами в руках. Та й ті знизували плечима.

І тільки кістлява тітка Смерть, нахилившись над його ліжком у лікарняній палаті, проказала: «Твій батько помер від променевої хвороби. А тепер прийшов і твій час».

Проте цьому не судилося статися.

«Нехай помру я, але син залишиться живим», — запропонувала його матінка угоду ще не старій відьмі на ім’я Марта і та, порадившись із потойбічними силами, промовила:

«Згодна! Материнська любов сильніша за смерть».

Тоді про це писали газети. А ще на центральному вході в лікарню повісили оголошення: «З відділення реанімації безслідно зник дванадцятирічний хлопчик Костянтин С. Усіх, хто може допомогти з пошуком дитини, просимо звертатися до адміністрації лікарні або в міліцію за телефонами…».

Проте за зазначеними номерами ніхто не озвався.

Бабуся хлопчика — сліпа ворожка Ганя — зробила все, аби ніхто й ніколи не довідався, як її онук полишив лікарню.

У ніч на Івана Купала старій наснився віщий сон, в якому вона зустріла свою доньку (маму Костя) у вінку з маків. То духи предків повідомили віщунку, що прийняли душу жінки у свої обійми.

Наступної ночі баба Ганя, обернувшись на муху, полетіла до Києва.

Вдарившись об стіну тьмяно освітленої лікарняної палати, муха перетворилася на літню жінку, вбрану в чорну оксамитову свитку, довгу темно-синю спідницю, розшиту по подолу срібною ниткою. Її голову покривала строката хустка, розписана червоно-чорними ружами. Стиха цокаючи срібними підковками високих червоних чобіт, стара, спираючись на грушевий ціпок, підійшла до ліжка, на якому, увесь обплетений дротами крапельниць, лежав схудлий хлопчик із запалими як у мерця очима — єдиний нащадок старовинного козацького роду Сагайдачних.

Обережно від’єднавши крапельниці, бабця поклала суху долоню на його обличчя, обдувши хлопчика теплим диханням своїх вуст.

«Бабусю, ти мені не снишся?» — ледь чутно запитав знесилений хворобою Кость, розплющивши очі.

«Ні, мій рідненький. Я тут. Я поруч. Ходімо додому…»

Три дні й три ночі йшли вони на північ, безперешкодно долаючи всі перепони і кордони, бо стара Ганя вміла робити людей невидимими.

Глава друга. ХРІНОВИЙ ОГІРОК

Перунів хутір розкинувся на лівому березі стрімкої річки Прип’ять, з якого відкривався фантастичний краєвид на Чорнобильську АЕС, став-охолоджувач та спорожніле містечко, де допіру з родинами жили атомники, що обслуговували станцію.

На той час хутір теж геть знелюднів. Лишень коти й собаки швендяли серед десятка хат, полюючи на здичавілих кролів та курок, полишених господарями напризволяще. А потім і вони зникли. Дикі звірі іноді забиралися сюди, із подивом обнюхуючи порожні обійстя двоногих хижаків, які колись відлякували їх вогняними палицями.

Оселившись у бабиній хаті, що потопала у квітучих ружах та мальвах, Кость перші дні безстрашно ходив купатися на річку, як це завжди робив на канікулах зі своїми друзяками. Але друзяки поїхали. А самому купатися не так уже й весело.

Єдине, що трохи радувало, — телевізор. Він дивом працював, хоч електрику на хуторі відімкнули давно. Але бабуся якось уміла домовлятися із технікою. Щоправда, замість новин, кінофільмів та «Катрусиного кінозалу» він показував нескінченний серіал про Пед­­ро, Ескобара та Кончітту, котрий бабця слухала дні та ночі, інколи відволікаючись, щоб зварити кашу чи хильнути келишок самогону.

Кілька разів вона намагалася нагодувати й онука, але Кость їсти ніколи не хотів.

Оскільки старенька була сліпа, то не зважала на це, гадаючи, що малий під’їдає десь собі з городу або знаходить харчі в льосі. Картопля того року вродилася як кавуни, а яблука на деревах були розміром з добрячі ананаси.

«Мені б друга якогось, щоб ходити з ним на риболовлю…» — часто бідкався Кость бабусі.

І ось у середині серпня сталося справжнє диво! Серед пожухлої розсади на городі виріс гігантський синій хрін, схожий на огірок. Він мав ручки, ніжки й пишного хвоста, що світився вночі веселкою. А ще вмів розмовляти.

«Я називатиму тебе Педро», — промовив до нього Кость.

«Чого б то?» — здивувався мутант.

«Ну ти ж, здається, хлопчик?»

«Фі-і-і-і, що за дрімучі, неполіткоректні запитання на гендерну тему?» — форкнув хріновий огірок.

«Хіба ти дівчинка? Тоді будеш Кончіттою».

«Я зватимуся Педро-Кончітто, — авторитетно заявив гість. — Бо я — воно. У недалекому майбутньому такими будуть усі. Ти краще скажи, де тут можна попити водички?»

«У колодязі. Тільки вона радіоактивна…»

«Це прекрасно! — вигукнув мутант, набираючи з криниці воду. — Чим більше рентгенів, тим здоровіше. Ну, будьмо, гей!»

Потім хлопчик провів для гостя екскурсію місцевими краями. Особливо Пед­­ро-Кончітто сподобався рудий ліс та розпечене жерло зруйнованого реактора, куди вони спустилися вночі, коли роботи зі спорудження захисного саркофагу припинилися на нетривалу перезмінку.

А ще друзі грали у футбол гарячими шматками радіоактивних ізотопів, ловили в ставі-охолоджувачі флюоресцентних сомів, збирали в лісі білі гриби, під якими того року легко можна було сховатися від дощу, та ласували пізньою малиною, розміром з виноградні грона.

У подібних розвагах минула перша після Великого Вибуху осінь.

А потім прийшла зима.

На той час одяг на хлопчику вже геть зносився. Темно-сині спортивні штани зяяли дірками, а біла майка з емблемою футбольної команди «Динамо» радше нагадувала брудну сіру ганчірку.

«Тобі не холодно, онучку?» — питалася сліпа бабуся, дивуючись чарівній здібності хлопця переносити лютий холод.

«Все гаразд», — сміявся малий, не без здивування спостерігаючи за тим, як з часом шкіра почала відпадати клаптями, лишаючи самі кістки, серед яких гуляв вітер.

Чесно кажучи, у нього трохи мерзла черепушка. Тому напередодні Нового 1987 року Кость насмикав зі стріхи соломи, зробивши таку собі перуку-не перуку, гніздо-не гніздо.

«З цією халабудою на довбешці ти дуже скидаєшся на Енді Воргола», — засміялося Педро-Кончітто.

«Воргол — то хто?»

«Американський художник українського походження. Наша людина».

Глава третя. ЖИТТЄВІ СЕНСИ

Довгими зимовими ночами хріновий огірок разом із Кістяком Костем любили сидіти в саду під засніженими яблунями й вести філософські бесіди.

«Ну то й що, що я синє? — задирливо питалося Педро-Кончітто в друга. — Всі овочі та фрукти мають рівні права».

«Абсолютно з тобою згоден. Але ж не всі овочі та фрукти корисні для людей. Якщо нормальна людина тебе з’їсть — вона помре».

«А чому ти вимірюєш усе лише людськими цінностями? Абсолютної правди не буває. Все, що здається істиною тобі, може бути цілковитою маячнею для мене. Ми живемо у світі гібридних сенсів, синку. Адже, окрім традиційних людей, Всесвіт населений іншими істотами, для яких мій колір і смак є цілком прийнятними».

«Але ж я мислю категоріями земними, бо інших не знаю…»

«Тож бо і воно. Ти занадто молодий і згодом зрозумієш, що традиційні цінності приречені на вимирання. Настає час гібридів. І саме Великий Вибух у Чорнобилі ознаменував початок нової ери».

«Але я люблю звичайних людей і не хочу, щоб цей світ зникав».

«Нічого не поробиш, — знизувало похилими плечиками Педро-Кончітто. — Хід еволюції не спинити. І взагалі, не заважай мені дивитися, як Місяць наближається до Землі».

«Хіба він наближається, а не рухається по орбіті?» — дивувався Кость, який змалку цікавився астрономією.

«Звичайно ні. Й за деякий час знову впаде на Землю. От прилетять мої друзі-інопланетяни, вони тобі все пояснять…» — загадково відказувало воно, пильно щулячи єдине око в химерну далечінь, де, залиті тремтливим місячним сяйвом, малювалися абриси Чорнобильської АЕС та біле засніжене поле деінде вкритого кригою ставу-охолоджувача.

А як знову прийшла весна, бабусин серіал закінчився.

Ескобар застрелив Педро, а потім застрелився сам. Дізнавшися про смерть коханих чоловіків, Кончітта вкоротила собі віку за допомогою гострого кинджала.

«Ото і мені вже час іти в потойбічні світи», — промовила баба Ганя, яка завжди казала, що мріє померти навесні, коли знову розквітнуть яблуні в її саду.

Вбравшись у вишиту сорочку, що берегла її в старій скрині спеціально на похорон, вона напрочуд легко закинула собі на спину соснову труну, в яку за помахом її руки враз перетворився телевізор.

А потім у супроводі онука та синього хріну, спираючись на грушевий ціпок, віщунка почимчикувала на старовинне кладовище, де на неї вже чекала розрита могила. Баба Ганя заздалегідь викопала її самотужки, аби не обтяжувати близьких зайвими клопотами.

«Не треба боятися смерті, бо смерть — це лише нове життя. Весь світ — це ми. А світ ніколи не вмирає. Отже, не вмирають і наші душі. Просто час від часу вони змінюють свій прихисток, переселяючись у іншу людину, кота, рибу чи дерево».

«І я те саме кажу, — прошепотіло Педро-Кончітто на вухо Кістяку під час передсмертної промови баби Гані. — Душа — субстанція вічна, а оболонку можна й змінити».

Тим часом стара продовжувала: ...