Ярослава Дегтяренко Між двох орлів

Від автора

Сюжет роману є якомога повною реконструкцією історичних подій 1657—1658 років (від початку гетьманування Івана Виговського до укладення ним Гадяцької угоди) із суворим дотриманням хронології та історичної правдивості.

Однак при аналізі історичних фактів виникла низка запитань, на які я не знайшла чітких відповідей. Втім, як і більшість авторитетних науковців. Що спонукало запорожців скаржитися на гетьмана московському царю? Чому зміст скарги низовиків відповідав інтересам Московії? Які причини змусили Барабаша та Пушкаря підняти повстання проти Виговського? Чому вони шукали підтримки в царя? Чому цар так пильно стежив за перебігом цього конфлікту? На ці питання нині складно дати відповідь, бо ці події детально описані лише в московських історичних документах. Українських оригіналів збереглося дуже мало, решта – або чернетки, або неякісні копії.

На сторінках роману я спробувала викласти свої припущення щодо вищезазначених питань. І сподіваюся, що кожен читач теж замислиться над ними.

З повагою, Ярослава

Пролог

Серпень 1657 року. Чигирин

Іван Виговський задумливо дивився у вікно, розчахнуте в ніч, крізь яке линули чарівні пахощі літа з виразними нотками гіркуватої від пилу спеки, духмяного сіна та солодких ранніх яблук. Нічка була тиха, осяяна лише зорями. Невдовзі розжевріє світанок, відродиться сонце, подарувавши людям новий день, і хтось в цьому світі народиться, а хтось помре. Іван зітхнув. Його душу гнітили одночасно і жаль, і гіркота, змагаючись із бажанням забути, викреслити ці почуття зі своєї свідомості та жити далі – його ж життя триває. Причиною такої різнобарвності почуттів генерального писаря Війська Запорозького була смерть гетьмана Богдана Хмельницького.

Дивні стосунки пов’язували покійного гетьмана та генерального писаря – вони відмінно доповнювали один одного. Богдан був палкий та категоричний, Іван – м’який та гнучкий, що було на руку обом. І тепер Іванові було гірко усвідомлювати: Богдана більше немає. Він відчував величезну порожнечу в душі та шукав у собі сили її заповнити. «Згасло сонце, яке осяяло Україну», – хмуро подумав Виговський та озирнувся. При світлі свічок на нього вичікувально дивилися ніжинський полковник Григорій Гуляни́цький, генеральний суддя Самійло Богданович-Зарудний, позаду них з темряви виступало лице брата Данила, а далі в темряві губились обличчя інших, прихильних до Виговського козацьких старшин.

– Ти забув, як влітку¹ козаки вчинили Юрасеві рóкош?² – жорстко запитав Гуляницький. – І ти розумієш, що бувалі козаки не схочуть коритися хлопчині, який ще й шаблі не нюхав! Ти мусиш стати гетьманом, – з особливою інтонацією наголосив він, – а не опікуном при ньому!

– Тільки тобі відомі всі таємниці небіжчика Богдана, всі його таємні плани та думки, – м’яко додав Зарудний, – тому тільки ти годишся в гетьмани.

Виговський промовчав і відвернувся від своїх приятелів, задумливо ковзнувши поглядом у ніч.

Насправді Івана шкребло невдоволення, певна образа і цілком логічна гординя – чому покійний Хмель прагнув спадковості гетьманської влади, зламавши споконвічні козацькі звичаї? Невже він не розумів: його юний син – не найкраща кандидатура в гетьмани?! Славне ім’я батька не змусить козаків коритися Юрасеві. І хлопцеві не вистачить сил запобігти інтригам навколо булави, що можуть виникнути. Адже є чимало козаків, які не поступляться спритністю та розумом старому Хмелеві. Наприклад, він, Іван. Хіба мало сил він віддав Україні, що булава не повинна дістатися йому? Адже відтоді як у 1648 році після битви під Жовтими Водами Богдан викупив його з татарського полону, Виговський вірою та правдою служив Україні, не шкодуючи свого життя.

Хіба не він у той чорний 1651 рік, ледь вирвавшись з полону від хана Ісляма Ґерая, кинувся під Паволоч³ збирати розсіяні козацькі загони та під Чудновим і на Уманському шляху розбив вісім тисяч татар, які поверталися до Криму, обтяжені бранцями, чим змусив хана відпустити Хмельницького? А в скількох битвах Іван ризикував своїм життям? Хіба не він створив таку потужну канцелярію, якої ніколи не мало Військо Запорозьке? Канцлер – так з повагою називали посли іноземних держав генерального писаря Виговського. Хіба це не він доклав руку до створення такої розвідки та шпигунської мережі, що гетьман знав про більшість потаємних справ сусідніх монархів? Та й завжди Іван був найближчим радником і помічником Богдана.

Однак ці амбіції та заслуги тьмяніли перед головним – Іван любив Україну і прагнув зберегти її свободу. Адже старий ворог молодої держави, Річ Посполита, нікуди не подівся, а ще й додався новий. Той самий, який взявся допомагати, – Московія нишком почала наступ на незалежність України.

Іван гірко усміхнувся – скільки сил він поклав при розробці Переяславських статей, але все прахом пішло – Московія першою не дотримала цієї угоди, уклавши за спиною України Віленське перемир’я з Польщею. А ледь зачувши, що Богдан на ладан дихає, Москва через свого посла Желябужського почала підбурювати людей проти гетьмана: мовляв, простому людові краще б жилося під повною владою царя. Отже, царя Олексія Михайловича Найтихішого не влаштовує Україна на чолі з самостійним гетьманом, що володарює наче суверенний монарх, – йому треба такого гетьмана, який став би вірним холопом.

Та навіть на церкву зазіхнув! У квітні помер київський митрополит, і треба було обирати нового. От московські посли недвозначно натякали, щоб українське духівництво «побажало» піти в послух до московського патріарха і спитало в царя Олексія дозволу на ці вибори. Ця «ласкава» пропозиція обурила церковних прелатів. Та чи чувано таке: древній церкві, яка з часів хрещення Русі підпорядковувалася лише Константинополю, піти в послух до якогось Московського патріархату, який колись був єпархією Київського?!⁴ Зазіхнути на давнє право української церкви, яке поважали навіть польські королі-католики? Це кричуще нехтування Переяславської угоди!

І чи вистачить у когось розуму, сили волі та спритності протидіяти своєму союзнику та зберегти те, за що пролилось так багато крові, – волю та державність? Іван сподівався, що у нього вистачить.

Але з іншого боку Іван усвідомлював, що багато чим поступається покійному Богданові. У нього не було харизми визволителя від ляхів, яка овіювала покійного гетьмана. І Виговський розумів, що не зможе опертися на всю масу простих козаків, як колись зробив Хмельницький, – лише на козацьку старшину. Таких людей, як він сам, – вчорашніх шляхтичів, що стали козаками, виборюючи свободу пліч-о-пліч з хлопами. І якщо ця старшина вручить йому булаву, то він муситиме зважати на неї. Сьогодні вони бачать в ньому гетьмана, а завтра можуть і скинути.

Ці всі міркування, що в глуху ніч терзали Івана, терзали й більшість старшин, які хотіли мати сильного лідера, а не сором’язливого юнака. Через це вони і зібралися на цю таємну раду, хоча Хмельницький ще лежав у труні. Що поробиш: життя та політика не визнають скорботи й зволікання, а вимагають рішучих дій!

– Я говорив з Юрасем, і він погоджується, що йому зарано бути гетьманом, тому відмовиться від булави. І згоден, щоб його замінив ти. А ми всі тебе підтримаємо, – пролунав позаду голос Зарудного, який, до речі, був наставником при Хмельниченку.

Іван покосував на своїх поплічників, гірко усміхнувся, зачувши спів других півнів. «Треба завершувати, бо скоро треті півні проспівають», – подумав він, повернувся, окинув поглядом усіх присутніх і твердо промовив:

– Добре, панове, якщо мене оберуть гетьманом замість Юрася, я не стану відмовлятися. Мабуть, така воля Божа!

Розділ І. Злощасний млинок

Вдові, що вороні: нема оборони.

Українська народна приказка

Травень 1657 року. Полтава

Чудове видовище відкривалося тому подорожньому, який опинився б на східній околиці Полтави, між берегом Ворскли та Монастирською горою⁵. Віковий ліс, наче мантія, вкривав гору, спускався до самої річки, змагаючись пишністю з луками. Місцина була тиха, незалюднена та усамітнена – райський куточок, якими так багата українська земля. Лагідний травень офарбив ліси, луки та очерети, оперезані небесною блакиттю Ворскли, у соковиті смарагдові та ніжно-зелені відтінки з яскравими вкрапленнями весняних квітів. Ліс впритул підходив до берега, й під його покровом, у затінку могутніх дубів, на ряднинці лежала дівчина, обпершись на лікоть. А на її коліна поклав голівку гарненький хлопчик, який міцно спав.

Бідна дівчина вже геть змучилась без руху, але не ворушилася, щоб не розбудити хлопчину. Вона не була красунею, яка одразу засліплює вродою, але була надзвичайно гарненька. Овальне, з високим чолом, біло-рожеве, наче яблуневий цвіт, личко дівчини прикрашали темні брови, гордовито надломлені над великими очима. Ці брівки, а ще пухкенькі уста «бантиком» із трохи випнутою вперед нижньою губою та маленький носик з тонким, подовженим переніссям наділяли дівчину милою дитячістю, а темно-каштанове волосся підкреслювало чарівність темно-блакитного кольору її очей. Погляд цих гарних очей, не обпечений життєвими прикрощами, видавав її дитячу наївність і безжурність.

Аж ось дівчина пожвавилася, бо до берега підплив човник, з якого вистрибнув хлопець, витягнув його на берег та, забравши улов, попрямував до неї. Він був високий, симпатичний, худорлявий, проте підліткова вугластість почала поступатися місцем широким плечам та м’язам. Однак дорослішання тіла не торкнулося тонких рис його обличчя, які залишалися по-дитячому миловидними. І лише погляд його очей, таких самих темно-голубих, як і у дівчини, свідчив про розум і тверду волю. Хлопець лагідно усміхнувся дівчині, і його очі засяяли від ніжності, а та відповіла йому не менш лагідною усмішкою.

– Спить? – підійшовши, запитав він.

– Заснув, щойно ти відплив від берега, – прошепотіла дівчина. – Вдосвіта ж устав, набігався, ось його й розморило на сонці. Багато риби спіймав?

– Угу. І самих щук! – з гордістю шепнув хлопець. – Є щось попити?

– Там у затінку глечик з водою. Спеціально заховала для тебе, щоб була прохолодна. Ой, Демку, ти все обличчя на сонці спік! – жалібно прошепотіла дівчина.

– Нічого! Відійде! – відповів Демко, коли напився, і запропонував: – Ось що, Олесю, я його понесу. Треба квапитися додому, бо мама хвилюється, що ми так довго.

– Шкода його будити! Може, трохи зачекаємо?

Але чекати не довелось – від перешіптувань хлопчик сам прокинувся та сів на ряднинці, кліпаючи оченятами і позіхаючи спросоння.

– Левусю, сонечко моє, виспався? – лагідно запитала Олеся, нарешті підвівшись та розминаючи затерпле тіло.

Левко стверджувально кивнув і солодко позіхнув.

Якби при цій милій сцені був присутній хтось сторонній, то він неодмінно здогадався б: ці троє – брати та сестра, так впадала в око схожість окремих рис їхніх облич. Дем’ян та Олександра були погодками відповідно дев’ятнадцяти та вісімнадцяти років, а Леву нещодавно виповнилося десять. Це були діти козака Василя Гориченка, значного військового товариша⁶. Але їхній батько загинув при Берестечку, і ними опікувалася матір, Марія.

– Ну, якщо виспався, то ходімо вже додому, сонько ти мій! – лагідно мовив Демко до братика, забрав улов та квапливо пішов стежкою, що химерно петляла лісом. Олеся забрала рядно та глечик і пішла за ним. Левко, все ще сонний, поквапився слідом. А наздогнавши сестру, вхопив її за руку. Всім серцем він був прив’язаний до неї. Втім, як і Олеся до нього, – Левко виріс у неї на руках. А Демко душі не чув у хлопчику та охоче проводив своє дозвілля з ним і сестрою. От і сьогодні зрання всі троє вирушили на риболовлю.

Вузенька стежка привела братів та сестру до урочища, що розкинулося між Монастирською та Подільською⁷ горами. Тут, серед могутніх дубів, була їхня невеличка садиба, обнесена частоколом із загострених стовбурів дерев. Увійшовши на обійстя, вони побачили матір в компанії Климка Соломки, одного з двох осавулів Полтавського полку та за сумісництвом зятя полкового писаря, що перетворювало його на особу зі зручним суспільним становищем.

Пані Марія Гориченко була вельми гарною жінкою тридцяти восьми років. Середнього зросту, ставна, гордовита, з яскравими блакитними очима в обрамленні чорних вій, Марічка неодмінно привабила б до себе тих поціновувачів жіночої вроди, які сприймають зрілу жінку, наче витримане вино – оксамитове та жагуче на смак, з тонким медвяним ароматом, що одночасно й освіжає, й запалює кров, і яке хочеться куштувати знову й знову. Однак, овдовівши, Марія забула про свою привабливість та не зважала, що у світі існують залицяльники. Навіть змусила себе забути про покійного чоловіка, якого палко кохала з самої юності, заштовхавши скорботу на дно своєї душі. Натомість наповнила своє життя любов’ю до дітей, які були її найціннішою спадщиною від чоловіка.

Чарівливість Марії, на жаль, не справляла враження на її співрозмовника, з яким вона про щось палко сперечалася. Соломка був опецькуватий, викоханий та чистенько вдягнений. Але кожен, хто поглянув би в його обличчя, зрозумів би, що перед ним рідкісний проноза. Климко щось роздратовано говорив Марії, а та, вперши кулаки в боки, не менш роздратовано йому заперечувала. Демко спохмурнів – з якогось часу він всією душею зненавидів цього чоловіка, який отруював їм життя.

Річ у тім, що покійний батько отримав у володіння від князя Конецпольського невеличку ділянку лісу, де побудував свою садибу. Проте ця земля не приносила доходу. Тому, коли Україна звільнилася від влади Польщі, Василь випросив у полтавського полковника дозвіл та побудував власним коштом млин на річці Рогізній, який давав непоганий прибуток. І нині цей млинок був єдиним джерелом коштів для сімейства Гориченків – Марії довелось навчитися керувати у такій зовсім не жіночій справі.

Проте це не подобалося Соломці, який не міг змиритися, що млином володіє не він, а якась удова давно загиблого козака. І тому Климко неодноразово пропонував Марії продати йому жаданий млинок. Марічка, звичайно, відмовлялася, але Клима це не зупиняло, і він раз у раз докучав їй своїми вимогами, які поступово переходили в погрози. І зараз знову Соломка вимагав згоди на продаж.

– Я востаннє тебе добром прошу: продай мені млин! – вимагав неприємний гість.

– А я востаннє кажу тобі: я нізащо не продам млина ані тобі, ані будь-кому іншому! На що я житиму? Чим мені годувати дітей? Ти хоч це розумієш? Ти ж сам батько! – запально говорила Марія. – Ти і так оббріхуєш мене, щоб люди перестали у мене молоти! Добре, що ніхто не вірить тобі, мерзотникові! Хай тебе Бог покарає за цю твою підлість, бо ти в сиріт останній шматок хліба забираєш! Йди геть з двору, бо спущу на тебе собак!

– Навіщо собак? Ти сама кого хочеш обгавкаєш та загризеш, бо гірша за шолудиву шавку! – ущипливо парирував Климко. – Дурна баба!

Демко таке не стерпів. Жбурнувши улов на землю, він підскочив до Соломки та за комір потяг його геть з двору, примовляючи:

– Тобі ж сказано, що не продамо, то чого ти раз у раз прешся до нас та п’єш з матері кров?! Йди геть! Не доводи мене до гріха!

Соломка кумедно упирався, намагався дряпатися, але безуспішно – шапка сповзла йому на очі, а вихопити шаблю він не здогадався, бо був більш спритний на язик, ніж на самозахист. Та й був він нижчим, товстішим за Демка, а той, хоч і юний, проте більш вмілий у таких справах.

– Даремно ти так з ним, Демцю, – зітхнула Марічка, коли син випхав нахабу з двору та зачинив за ним хвіртку. – Він тепер ще дужче лютуватиме.

– Поскаржимося на нього полковникові, – запропонував Демко. – Має ж полковник пам’ятати заслуги мого батька і не допустити, щоб ця мерзота нас грабувала! Нехай він візьме мене служити у полк…

– Я не хочу, щоб ти служив, і ми з тобою вже обговорювали це! – нервово крикнула Марія, підхопила кинуту на землю рибу та пішла у кухню, щоб уникнути суперечки, яка ось-ось мала б початися. Демкові дуже хотілося піти батьковим слідом, а мати робила все, щоб цьому завадити. Після загибелі чоловіка в душі Марічки оселився вічний страх втратити ще й старшого сина, якщо той стане козаком.

Демко люто окинув обійстя поглядом і побачив Омелька, який так зручно примостився в тіні хати, що не одразу його й помітиш, і безмовно спостерігав за цією сценою. Омелько був одним з підсусідків⁸ покійного Гориченка, але тепер став майже членом родини – він єдиний з усіх нахлібників Василя не полишив його удову з малолітніми дітьми і допомагав, чим міг. Щоправда, Омелькові все одно нікуди було подітися – родичів він не мав, та ще й після поранення кульгав на ногу. Але ці сумні обставини міцно сплелися з відданістю покійному хазяїну, тому він залишився жити у його вдови.

– А ти чого мовчав? Чому не вступився за маму та дозволив цій погані її принижувати? – накинувся Демко на чоловіка, щоб розігнати досаду.

– Пані не веліла втручатися, – незворушно відповів Омелько, анітрохи не ображаючись на хлопця, бо знав, чого той біситься, і розрядив свій пістоль.

Демко усміхнувся – він знав, що кульгавість не заважає Омелькові влучно стріляти. Ось і зараз чоловік недаремно тримав пістоль у руці, бо вже не раз мусив вгамовувати нахабу Соломку.

Олеся, яка мовчки спостерігала за цими чварами, підійшла до насупленого Демка та обережно поклала руку йому на плече.

– Не журися! Ходімо я намажу тобі обличчя сметаною, щоб не пекло, – запропонувала дівчина, шкодуючи брата – він завжди довіряв їй свої найпотаємніші мрії. Так само як і мати часто ділилася з дочкою своїми турботами та переживаннями. Тому Олеся відмінно знала: мати прагне втримати старшого сина вдома, а Демкові дуже хочеться пригод.

– Угу. І буду біленький, як панночка, – буркнув Демко, а потім хихикнув та обняв сестру. Левко одразу ж підбіг до старших, вліз між ними, вимагаючи, щоб і його обійняли.

Увечері Марічка в задумі сиділа на призьбі, хмуро дивлячись у ясне небо, де ще полум’яніла заграва травневого заходу, коли з хати вийшла Олеся, присіла поруч та пригорнулася до неї. Марія рвучко обняла доньку, поцілувала в маківку.

– Що тебе мучить, мамо? – обережно запитала Олеся.

– Не знаю, як і пояснити, доню. Якесь недобре передчуття, що Соломка щось утне, щоб відібрати наш млин.

– А може, й справді треба поскаржитися на нього полковникові? – ще більш обережно запропонувала Олеся. – Можливо, буде краще, якщо Демко почне служити, адже він так мріє бути схожим на покійного тата.

– Тебе Демко підіслав? – запитала Марічка, відсторонилася від дочки та гірко зітхнула. – А чи усвідомлюєш ти, донечко, як страшно втратити дитину? Ви не розумієте цього. Ви навіть не уявляєте, як я боюся за ваші життя! Твоє, Демкове, Левкове… Ви мене зрозумієте тільки тоді, коли у вас будуть власні діти. Я ладна своє життя віддати, лише б ви троє були щасливі. Тому не хочу, щоб Демко наслідував батька. Добре, що Левусь ще замалий і всі його мрії обмежуються лише ласощами!

– А чим же тоді Демкові займатися? Він же не може все життя робити те, чого хочеш ти? – сміливо запитала Олеся, ризикуючи отримати сувору догану, але мати лише усміхнулася.

– Донечко, сонечко ти моє, Демко змужніє і замінить мене в управлінні млином, а потім одружиться, і все у нього буде добре, – впевнено відповіла Марія, усміхнувшись цій щасливій перспективі. – І тебе теж видам заміж! І в мене будуть онуки! Господи, тільки б Соломка нам не нашкодив!

– Не нашкодить! Бог нас не залишить, – відповіла Олеся і знову пригорнулася до матері.

Марія обняла доньку та підняла очі до неба. Згадалося, як далеким весняним вечором з покійним чоловіком сиділи на цій самій призьбі та мріяли, як разом постаріють і бавитимуть онуків. Вони були тоді такі щасливі, сповнені надій і планів на майбутнє. А потім Василь пішов у похід. Повернувся лише Омелько і повідомив, що господар загинув. На очі навернулися сльози, і Марічка швидко закліпала віями, стримуючи їх, бо давно заборонила собі плакати.

– Знаєш, донечко, найгірше, що може трапитися в житті, – це смерть. Усе інше можна пережити, перетерпіти, можна пробачити всі кривди та відродити кохання чи довіру, але ніколи не здолаєш смерть, – задумливо промовила жінка. – Дай Боже, щоб ти ніколи не втратила близьку людину, Олесенько. Дай Боже, щоб тебе ця чаша оминула.

Але Марія побоювалася недаремно – ця чвара стала останньою краплею в чаші Соломкиного терпіння, і він вирішив ґрунтовно підійти до справи. Климко вже переконався, що жодними погрозами не примусить Марію продати млин, тож треба діяти по-іншому. Тому почав розпитувати людей, яким чином млин опинився у володінні Гориченкової удови. Йому розповіли, що вона, мабуть, отримала його у спадок від чоловіка, а може, діти успадкували – до пуття ніхто нічого не знав, окрім того, що у Марічки завжди все чесно, і робітники в неї порядні, працьовиті, і сама вона не хапунка і не прóйда.

Тоді Соломка зайшов з іншого боку – зацікавився питанням, як узагалі покійний Гориченко здобув цей млин. Чи немає тут якої лазівки? Так він і вивідав, що покійний Василь начебто отримав дозвіл від полковника Мартина Пушкаря. Та ще й вигідно отримав – жодних податків з млина не платив. А це вже було щось! Тому Соломка, використавши прихильність свого шуряка, який мав доступ до ґродської книги⁹, попорпався у ній та дізнався відомості, що в корені міняли справу. І це відкриття викликало у Климка таке тріумфування, що він напився, як квач. А коли протверезів, подав на Марічку в суд, вимагаючи відібрати в неї млин та віддати йому.

Цю справу Клим вважав виграшною – у Марії не було жодних законних підстав на володіння, а в суду – жодних підстав йому відмовити. Тому в чудовий липневий день Соломка бадьоро дріботів до міської ратуші, де зазвичай суд Полтавського полку чинив розправу¹⁰ і де нарешті мала здійснитися його мрія.

Приміщення ратуші було зручне та затишне, і в ньому могли поміститися не тільки учасники процесу, а й ті роззяви, які знічев’я та цікавості приходили послухати, хто з ким і за що судиться. Проте в цей день зала була напівпорожньою, бо для обивателів справа видавалася нецікавою – якби ж то було або перелюбство, або крадіжка чи що інше жахливе та скандальне, то тоді не гріх і послухати. Прийшли лише полковник Мартин Пушкар, полковий суддя, другий полковий осавула та писар. Ну і, звичайно ж, Соломка як жалоблива, тобто покривджена, сторона.

Взагалі Клим розраховував, що Марічка злякається й не стане чинити серйозний спротив або взагалі погодиться не доводити справу до суду. Адже, на думку суспільства, будь-яка тяжба лягала плямою на честь як позивача, так і відповідача, бо в порядних людей не виникає жодних проблем із законом. Сам Соломка чхав на людську думку – зате він отримає омріяний млинок! Але Климко помилився щодо сили духу Марічки – вона у супроводі старшого сина з’явилася в суді без жодної тіні сорому, готова боротися за своє майно до останнього.

Коли Марія увійшла до зали, полковник Пушкар підвівся та ввічливо вклонився їй, чим змусив вчинити так само й інших чоловіків. Узагалі Пушкар досадував: з одного боку, він не був проти, щоб удова чесно заробляла собі на життя, але з другого – розумів, що має вчинити згідно з законом. Адже він полковник, представник влади. Але Мартин не гребував і звичайною людською повагою – ну не винна ж Марія, що мусить судитися, то за що її зневажати?!

– Добрий день, пане полковнику, – ввічливо, проте гордовито привіталася Марія, а потім сухо додала, звертаючись до інших: – І вам, добродії.

Насправді Марічка ледь стримувалася, щоб не вчепитися Соломці в пику, розуміючи, що він, використавши свої родинні зв’язки, попорпався у ґродській книзі. А там було чітко вказано, що її чоловік мав володіти млином до ласки військової, тобто доти, доки служить у Війську Запорозькому, і від податків звільнявся, бо збудував млин власним коштом. Одначе після загибелі Василя доля млина нікого не цікавила, і Марія спокійнісінько володіла ним, чесно сплачуючи всі покладені податки та розраховуючи при зручній нагоді отримати млин в оренду чи у власність.

– Що ж, почнімо, – гірко зітхнувши, мовив Пушкар.

Писар почав зачитувати скаргу. Марічка слухала і раз у раз кривилася, ледь стримуючись від заперечень. «…ніхто з Гориченків у війську не служить, а в оренду вдові Гориченковій млин на річці Рогізній ніхто не надавав. Отже, Марія, удова Васильова Гориченкова, володіє вказаним млином проти законів та звичаїв, тож прошу задля справедливості відібрати в неї млин та стягнути з неї орендарські мірки за всі шість років. Також прошу стягнути з неї вину панську та врядову¹¹. І смиренно прошу, пам’ятаючи мою вірну та сумлінну службу, надати вказаний млин в оренду до животно¹² мені, покірному слузі Війська Запорозького, Климові Соломці», – так закінчувалася скарга.

– Брехня! – вигукнула Марічка, ледь писар замовк. – Я сумлінно сплачувала всі мірки. І податок на військо я теж сплачую. І сплачувала усі шість років! Так, млин був наданий моєму чоловікові до ласки військової, але Соломка забув, що Василь побудував його власним коштом і з його прибутків жив та годував сім’ю, не вимагаючи ніякої іншої платні? Мій чоловік вклав у цей млин гроші, тож я маю право користуватися ним як його удова, оскільки я втратила годувальника!

– Твій чоловік користувався млином на певних умовах, – в’їдливо заперечив Климко. – А коли він помер, царство йому небесне, то ти мала повернути млин до скарбу військового, бо особисто тобі його не давали! Є чимало інших достойних людей, які теж служать Війську!

– Але мій Василь поклав життя за Військо! – вигукнула жінка. – А я з дітьми залишилася без жодних засобів до існування! І я маю право користуватися цим млином як удова козака! Після смерті Василя ніхто ніколи не заперечував, щоб я користувалася цим млином. Екзактор¹³ отримував від мене платню за оренду та податки і теж нічого не говорив. А ось ти, – звернулася вона до Соломки, – вже давно вимагаєш від мене продати тобі млин. І тебе досі не зупиняло, що я володію ним незаконно! Але коли я навідріз відмовилася, то ти на мене скаржитися побіг! Чи ти будеш це заперечувати? – гнівно запитала Марія Климка, але той не відповів, зробивши пісне обличчя. Тоді вона почала скаржитися Пушкареві: – Пане полковнику, він давно мені життя отруює та погрожує в мене млин відібрати. А тепер він з допомогою твого ж писаря скаргу на мене склав! Він же суд затіяв, щоб млин в мене відібрати! Пане, мій чоловік не пошкодував свого життя, тож невже тепер ніхто не пожаліє його удову та трьох сиріт, прирікши нас на жебракування? Цей млин – єдине, з чого ми всі живемо. Тож прошу тебе, пане, зглянься! – благала Марічка і дивилася на Мартина так жалібно, що в того защеміло серце.

Пушкар стомлено потер лоба та скроні.

– Чим ти можеш довести, що сумлінно сплачувала податки? – запитав він.

– У мене є розписки, – сухо відповіла Марічка, подаючи купку папірців.

Мартин почав переглядати ці розписки, але навіть не вчитувався – він знав, що жінка не стала б брехати.

– А чим ти можеш довести, що Соломка давно вимагав від тебе продати йому млин? – запитав Пушкар.

– Я можу це підтвердити, – подав голос Демко. – У кінці травня він приходив і вимагав продати йому млин, а потім почав погрожувати та принижувати маму, і я мусив вигнати його з двору.

– Один свідок – не свідок! Треба двох! – одразу ж озвався Климко. – І, крім того, хлопець сам зацікавлений у цій справі – він же син вдови Гориченкової!

– Є в тебе ще свідки, пані? – запитав полковник.

– Є. Мій підсусідок Омелько, який служив ще моєму покійному чоловікові… – почала говорити жінка.

– Ні, він не годиться у свідки, – одразу ж заперечив Соломка. – Його самого в чорних книгах¹⁴ записано за бійку. А свідок має бути людиною з незаплямованою репутацією!

Пушкар метнув гнівний погляд на Клима. Але той не злякався, лише мило усміхнувся Мартинові, склавши губки бантиком, мовляв, а що я можу зробити, якщо воно все так і є?!

– Нехай принесуть ґродську книгу, – наказав Мартин.

– А хіба пан полковник не пам’ятає змісту свого ж універсалу? – вельми необережно запитав Климко.

Густі та сиві брови Пушкаря гнівно зсунулися, і він гримнув:

– Не мудруй мені тут і не вказуй, що я маю пам’ятати, а що ні! Я сам знаю, що мені треба робити!

Коли принесли книгу, Пушкар перечитав запис про злощасний млинок, а потім відклав її й знову почав терти очі та скроні. «Я мушу вчинити за законом! – думав він. – Господи! І чому вона раніше не випросила його собі в оренду?» Зітхнувши, він промовив:

– Опівдні я проголошу присуд. Ідіть!

Марічка нахмурилася, круто розвернулася та швидко вийшла із зали. Демко поспішив за нею. Соломка догідливо розкланявся перед суддями та шмигнув у двері.

Марія вилетіла з будівлі та зупинилася на ґанку. Було спекотно, і все живе втекло з широкого плацу перед ратушею. Лише Олеся та Левко, чекаючи на матір, сиділи в затінку від будівлі в товаристві Надії, вихованки полковника Пушкаря. «І що вона тут робить? Втім, яке мені до неї діло?! – подумала Марічка, байдуже ковзнувши поглядом по дівчині. – Господи, хоча б він не відібрав у мене млин! Боже, зглянься якщо не на мене грішну, то на моїх дітей! Матінко Богородице, заступись!» Жінка так нервувала, що не помітила, як засяяли очі Надійки, коли з’явився Демко. А той, побачивши її, аж загорівся.

– Мамо, а що ти зараз збираєшся робити? – вкрадливо запитав Демко.

– Куму відвідаю.

– А можна ми з Олесею та Левком прогуляємося містом? – ще більш вкрадливо запитав хлопець.

– Йдіть! – роздратовано відрізала Марічка та швидко пішла геть, не звернувши уваги на молодших дітей, які підійшли до ґанку.

– Невже Соломка таки відібрав млин? – запитала Олеся у брата.

– Ні, але й присуд полковник ще не виніс. Тому мама переживає! – зітхнув Демко. А потім покосував на Надійку, яка залишилася в затінку.

Олеся весело усміхнулася і прошепотіла йому у вухо:

– Вона сказала чекати на неї в гайку біля Полтавки.

– Дякую, сестричко! – вигукнув Демко, розцілував сестру й ледь не підтюпцем побіг геть від ратуші.

Надія трохи почекала, знемагаючи від нетерпіння, а потім підхопилася і, подарувавши Олесі вдячну усмішку, швидко пішла з обійстя.

– Куди це вона так швидко пішла? І Демко теж так швидко побіг, що й на мене уваги не звернув? – ображено запитав Левко.

– У справах, Левцю, у справах, – ухильно промовила Олеся і, щоб відволікти його, запропонувала: – Ліпше ходімо я куплю тобі бублик.

Левко одразу ж пожвавився та потяг сестру з площі. Олеся давно слугувала повіреною ще зовсім дитячого кохання брата й Наді. Проте власного кохання не мала. Вона помічала, що хлопці звертають на неї увагу, але це їй не лестило – жоден з них так і не зміг обпалити її серця. І до того ж Олеся була занадто сором’язливою, тому вкрай рідко брала участь в розвагах молоді. Соромилася навіть приятелів старшого брата, яких знала з дитинства і які, подорослішавши, дивилися на неї з захопленням та не гребували фліртувати.

Немає нікого стрімкішого за закохану дівчину, яка біжить на побачення, – Надійка, мов на крилах, пролетіла містом, кваплячись до заповітного гайка. Тут в густих кущах вже нетерпляче тупцював Демко.

– Навіщо ж ти так бігла, люба? – прошепотів він, обнімаючи її.

– У мене мало часу, – випалила Надя, а потім перевела дух та додала: – Мені опівдні треба бути вдома. Тітка лютує, коли я довго гуляю! Минулого разу, коли ми бачилися, я говорила, що піду до хрещеної. І вона потім питала хрещену, чого я в неї так довго була, і якби хрещена не збрехала, то кепсько б мені прийшлося. Добре, що вона мене підтримує!

Демко спохмурнів. Надія осиротіла півтора року тому. Жодних близьких родичів у неї не було, і за заповітом покійного батька дівчиною опікувався Пушкар – оселив її у себе та дбайливо зберігав її майно. Однак саме це майно спокушало дружину полковника видати дівчину за свого троюрідного племінника Юрка Волощенка. І пані Пушкариха з нетерпінням чекала Надійчиного вісімнадцятиріччя, бо за бажанням покійного батька вона мала піти заміж не раніше цього віку. Пушкар не квапився влаштувати цей шлюб, бо щиро зичив вихованці добра. Але закохані ретельно приховували свої стосунки, побоюючись гніву Пушкарихи.

– Господи! Швидше б тобі виповнилося вісімнадцять, і тоді я попрошу маму до тебе сватів заслати! – вигукнув Демко.

– А якщо полковник не погодиться? – сумно запитала Надя.

– Чому не погодиться? Хіба моя родина гірша за родину Волощенка? А що сам Пушкар говорить?

– Він не слухає тітку, і на всі її докори каже: «Мій борг – добре подбати про сироту, а не позбавитися від неї», – відповіла Надя, замовчуючи, що самому Волощенку вона неабияк подобається. – Але я побоююся, що вона так йому допече, що він погодиться.

– Люба, тоді ми потайки обвінчаємося, і ніхто нічого не зможе вдіяти! – весело мовив Демко, щоб заспокоїти кохану. – Я душу віддам, тільки б ти моєю вік була! Ти найгарніша у світі, серденько моє! – палко мовив він, милуючись нею.

Надя справді була вельми приваблива – невисокого зросту, миловида, смаглява, з темними мигдалевидними очима та темним волоссям, заплетеним у товсту косу.

– Ні! Не кажи такого! – вигукнула Надійка, ужахнувшись, та почала швидко хреститися. – Бо біду накличеш і нечистий справді тебе забере! Бережи тебе Господь!

– Угу. Як ти поцілуєш, то неодмінно вбереже, – мовив Демко, а потім спіймав губки своєї коханої та поцілував її так палко, що в неї й подих перехопило.

– Ні! Пообіцяй, що не будеш більше так казати! І обов’язково в церкві помолишся! – вигукнула Надя, відвертаючись, але безсовісний Демко почав жагуче цілувати її щічки та шию. – Ну, припини!

– Обов’язково зроблю, як ти просиш, моя ясна зоре! – шепотів закоханий хлопець. При цьому виявив стільки завзяття в поцілунках, що Надя не витримала та сама почала цілувати його у відповідь.

Опівдні Марічка прийшла до ратуші сама – Олеся та Левко десь загулялися, а Демко ніяк не міг розлучитися з Надею. Зате зіткнулася із Соломкою. Обоє, зло зиркаючи одне на одного, мовчки увійшли до зали, де вже сиділа вся судова колегія. Жінка ковзнула поглядом по обличчях чоловіків: Пушкар хмурився, смикав довгі, білі, як сніг, вуса, тобто нервував так, наче мусив вчинити щось недостойне і від цього страждав; писар був чорніший за грозову хмару; а осавула з суддею теж мали незадоволений вигляд – чхали вони на цей суд, коли вдома чекає смачний обід! Те, що писар був зажуреним, підбадьорило жінку. Але коли зачитали присуд, то бідна Марія ледь не зомліла – Пушкар визнав, що вона володіла млином незаконно, однак, пам’ятаючи ратні заслуги покійного Василя і те, що вона сумлінно сплачувала податки, вирішив її не штрафувати, проте млин відбирав.

Зате коли це почув Соломка, то аж руку на серце поклав і подивився на Пушкаря так, немов у того раптово німб над маківкою засвітився. Втім захоплення одразу ж минуло, коли полковник заявив, що він не отримає млина.

– Але як це? – заволав Климко. – Та якби я не поскаржився, то вона й досі б незаконно розпоряджалася млином! Хіба я не заслужив його собі в оренду своєю…

– А ти що, один такий вірний і сумлінний у Полтаві? – перебив його Мартин. – Таких, як ти, пів-Полтави, і на всіх вас млинів не вистачить. Тож він поки побуде без орендаря. І ще обоє заплатите вину панську – по шість злóтових талярів¹⁵ кожен, і вистачить з вас.

– Чому це я маю платити? – знову заволав Клим. – Я ж жалоблива сторона!

– Не будеш наступного разу мріяти, як загарбати чуже майно та підло клепати доноси! – гаркнув Пушкар, втративши терпіння. Йому було шкода Марію, і він зганяв зло на Соломці. – Ти обдурив суд, збрехавши, що удова Гориченкова податків не платила. Тож маєш бути покараний!

«Господи, як мені й дітям тепер прожити?! Чим заробити на життя! Господи!» – думала нещасна Марічка. Мимоволі потекли сльози, але вона швидко стерла їх, опанувала себе і майже рівним тоном промовила:

– У мене немає при собі такої суми.

– Нічого, принесеш завтра або коли будуть гроші, – промовив Пушкар, винувато відводячи очі.

Це його відчуття провини остаточно розлютило Марічку. І, не стримавшись, вона гнівно вигукнула:

– І як же тобі не соромно, Мартине Пушкарю?! Ти ж з моїм Василем пліч-о-пліч воював, на бенкети до себе запрошував, а тепер прирік мене на злидні! Як же ти Бога не боїшся, якщо скривдив нещасну вдову?!

– Іди, пані! Іди! Не доводь мене до гріха! – промимрив Пушкар і швидко вибіг геть із зали.

Вискочивши на ґанок, Мартин побачив усіх трьох Маріїних дітей разом зі своєю вихованкою. «І що це Надя тут робить?» – подумав він, проте одразу ж втратив до неї інтерес, натомість поманив до себе Демка.

Хлопець аж похолов, проте підійшов. Мартин прошепотів йому у вухо: «Передай матері, нехай їде до гетьмана та просить у нього милості – він єдиний, хто може їй допомогти», – та швидко припустив геть від ратуші.

– Про що він питав? Невже про нас?! – запитала стривожена Надя, підбігши до коханого.

– Мабуть, твій опікун відібрав у нас млин, – промовив Демко.

Надійка обережно поклала руку йому на плече, але швидко забрала, бо з ратуші вискочила Марія.

– Мамо! – погукав Демко, але вона махнула рукою, мовляв, не чіпай мене зараз, та побігла геть.

Демко похмуро глянув на Надю, але нічого не сказав і пішов услід за матір’ю. Дівчина зітхнула та підійшла до Олесі, яка вже все зрозуміла.

– Мені шкода, що дядько так вчинив, – промовила Надійка. – Але що я можу вдіяти? Чим можу зарадити, що Демко на мене розсердився?

– Ні, Надійко, він на тебе не сердиться. Він завжди такий, коли засмучений, – безрадісно промовила Олеся. – Його краще в такі миті не чіпати.

Зажурені дівчата пішли по домівках. Але коли Олеся та Левко повернулись додому, то застали там лише стривожених Демка та Омелька – Марія досі не повернулася, і ці двоє хотіли йти її шукати.

– Не треба, – мовила Олеся, – мама повернеться пізніше, коли опанує себе. Вона не хоче, щоб ми бачили, як вона нервує чи плаче.

Хмурий Демко покосував на сестру, потім його погляд упав на маленького Левка, який тихенько сидів, хмурячи брівки, а потім на Омелька, обличчя якого взагалі не виражало жодних емоцій. «Господи, і чому я не наполіг на своєму?! Якби я служив козаком, то в нас і клопоту б не було! – гірко думав хлопець, не розуміючи, що навіть його служба не врятувала б їхнє майно від зазіхань жадібних осіб – апелювали б тим, що він замолодий і служить недовго. – А тепер що станеться з матір’ю та сестрою? Як би я добре не працював, але мого заробітку все одно буде замало! Боже мій! Так це ж тепер Пушкар може і не віддати за мене Надійку! Що ж я за наречений такий, в якого за душею й грóша немає? Господи! Щоб цього Соломку навпіл розірвало! Одразу всім життя зіпсував!»

Марічка повернулася лише надвечір, намагаючись нічим не видати свого горя. Проте Олеся підмітила, що мамині очі припухлі. Мабуть, довго плакала.

Марія дійсно не поверталася додому доти, доки не виплакалася у самоті. Вона вважала, що діти не повинні бачити її сліз – їм потрібна сильна мати, а не рюмса. Марічка була сильною жінкою, до того ж вона трохи поміркувала й пригадала, що має заощадження і на якийсь час на життя вистачить, а там, як треба буде, то продасть успадкований від чоловіка ліс. «Нічого! Якось викручусь! – думала жінка. – Бувало й гірше, але я впоралася!»

Але коли Марія вислухала сина, який доповів їй про пораду Пушкаря, то міцненько замислилася. «А й справді! Чого б не попросити милості в самого гетьмана?! – думала вона. – Недаремно ж цей лицемір мені таке порадив. Може, мені пощастить? Та що гадати! Треба їхати в Чигирин». Але подорожувати у самоті до столиці було небезпечно, а брати з собою для захисту Омелька не хотілося – ліпше залишити його з дітьми. Тому Марія наступного дня пішла в Полтаву шукати собі попутників. Але повернулася звідти геть знищеною – у місто прибув гонець зі звісткою про смерть старого гетьмана Хмельницького. Ця новина остаточно доконала Марію, і вона, вже не ховаючись, гірко ридала при дітях та кляла Соломку і Пушкаря, що аж гай гудів.

Бачачи таке горе, Олеся спровадила братів з хати та почала втішати матір. Але даремно – Марічка геть зневірилася та билася в істериці.

– Ось що мені тепер робити? Що я синам у спадок залишу? А де взяти гроші тобі на посаг? Не віддам же я тебе за якогось жебрака! Господи! – голосила Марія, захлинаючись від сліз.

– Мамо, не треба зараз про це, – м’яко промовила Олеся, лагідно обнімаючи матір. – Мені ж не завтра заміж іти! Та й це не головне в житті. Якщо старий гетьман помер, царство йому небесне, то тепер гетьманом буде його син. Його ж ще навесні гетьманом проголосили¹⁶. У нього можна попросити…

– А яка мені користь з цього гетьманича? – заволала Марічка. – Це ще старий Хмель міг зглянутися, бо в нього золоте серце було! Це ж людина від Бога була! А тепер… – І вона знову гірко заридала, впавши дочці на груди.

– Мамо, ну не плач так гірко! Хочеш, я з тобою поїду, щоб ти не сама там була. Мамочко, ну не плач! – вмовляла Олеся, гладячи мати по плечах. – Ти ж сама мені казала: «Головне, щоб усі ми були живі, а все інше можна пережити». Головне, що ми разом – ти, я, Демко і Левусь. Усе в нас буде добре!

Марія все одно ридма ридала, а потім почала заспокоюватися – її відчай потроху розсіювався, поступаючись місцем невимовній люті на всіх своїх кривдників, на свою злу вдовину долю та на самого Господа Бога, бо він не захистив її від цих прикрощів. Схлипуючи, жінка поглянула на доньку – Олеся лагідно дивилася на неї темно-голубими очима і так само лагідно усміхнулася. Усмішка власної дитини надала Марічці сил. Вона схопилася та вигукнула:

– Я поїду до цього Юрася і будь-що доб’юся від нього справедливості! Та я поїду хоч до самого чорта в пекло, але поверну собі цей клятий млин! І нехай тоді Соломка з Пушкарем вдавляться від злості! Ось що, залишитеся з Омельком, а я поїду в Чигирин сама. І горе тій падлюці, яка спробує мені завадити!

Розділ ІІ. Старий залицяльник

Старої любові іржа не їсть.

Українська народна приказка

Марії пощастило – їй вдалося знайти собі попутників. Покійного гетьмана збиралися поховати не одразу – було чимало охочих востаннє вклонитися людині, яка не просто відстояла людську свободу, а й створила державу. Тому кілька полтавських козаків зібралися їхати на похорон і погодилися взяти її з собою.

Під’їжджаючи до Чигирина, Марічка мимоволі відчула журбу – вона народилася і виросла в цьому місті, що розкинулося на мальовничій рівнині у заплаві Тясмину під крильцем високої Кам’яної гори. Тут минуло безтурботне дитинство, промайнула щаслива юність, тут вона зустріла коханого. А востаннє вона була тут десять років тому, коли прийшла звістка про смерть батька. «Треба буде відвідати могили батьків», – подумала жінка, гірко зітхнувши й усвідомлюючи, що більше ніщо не пов’язує її з Чигирином, окрім цих могил, які, мабуть, заросли степовою травою. Її серце залишилося в Полтаві – там тепер її домашнє огнище. Там її чекають діти. Ох, діти! За час подорожі Марічка геть змучилася душею, переживаючи за свої три скарбики. Але заспокоювала себе тим, що Омелько життя віддасть, але захистить їх, Демкові й пальця до рота не клади, а Левкові взагалі мало чого треба від життя, окрім старшої сестри. А Олеся? Марія щасливо усміхнулася – якби не донька, то вона й досі б горювала вдома. «Олесю, моя ж ти золота донечко! І що б я без тебе робила в цьому житті?! Правду мені покійна мама говорила: “Без доньки мати сирота”», – подумала вона.

Полтавці приїхали якраз напередодні похорону гетьмана, у місті й голкою було ніде ткнути – так багато козаків наїхало. Поміркувавши, Марія вирішила попроситися пожити до колишньої сусідки, такої собі вдовиці Улити. «Тільки б вона була ще жива та не відмовила мені! – думала жінка. – Не жити ж у шинку, коли тут стільки людей наїхало? А старих подружок не хочеться обтяжувати». Але старенька виявилася живою-здоровою та з радістю прихистила її. І все розпитувала Марічку, як вона живе в тій Полтаві, як її дітки, та все згадувала минуле життя, а потім швиденько виклала усі місцеві новини, найціннішою з яких виявилася та, що не хочуть козаки собі Хмельниченка за гетьмана мати. І ось як поховають старого Богдана, то буде рада, де начебто збираються нового гетьмана обирати. Слухаючи ці новини, Марія досадувала: «І треба ж їм міняти його зараз? Чим їх цей Хмельниченко не влаштовує?! Якщо оберуть нового гетьмана, то йому, мабуть, не до скарг буде, – думала вона. – Але байдуже! Буду жити тут скільки треба, поки не доможусь свого! Є Бог на світі, і він не залишить мене, а новий гетьман буде просто зобов’язаний зглянутися на удову козака, який віддав життя за Україну!»

Чекати довелося цілих чотири дні. І тоді всі дізналися, що гетьманом став генеральний писар Виговський. Проте ходили балачки, що обрали його лише до повноліття Юрася Хмельниченка, – до пуття городяни нічого не знали, тому що на козацьку раду їх не пустили.

Але Марічці було однаково, до чийого повноліття обраний Виговський, – лише б повернув їй млинок! А там хай буде гетьманом хоч до самого Судного дня – їй начхати! Тому наступного дня Марія збиралася на аудієнцію до Виговського, прискіпливо роздивлялася себе в ручне люстерко та досадливо зітхала. Начебто вона ще й гарна жінка, проте помітні легкі зморшки під очима та на лобі, а між бровами взагалі маленька складочка з’явилася, і шкіра вже не така пружна, і колір обличчя не такий свіжий, і рум’янець потьмянів… Марічка гірко зітхнула та відклала люстерко. Не те щоб їй хотілося полонити самого гетьмана чи ще кого, але, будучи гарненькою жінкою, вона знала, як це допомагає, коли чогось треба від протилежної статі, – рідкісний чоловік відмовлявся допомогти красуні у скруті, хіба що якийсь мужлай. А тепер її головна зброя послабшала. «Що поробиш?! – подумала Марія, знову гірко зітхнувши. – Мені вже багато років, і нічого я не вдію! Ох, Пречиста Діво, допоможи мені! Він просто зобов’язаний зглянутися на мене та допомогти!» Вона знову подивилась на себе в дзеркало, скинула брову, звабливо усміхнулася своєму зображенню, пустотливо зиркнувши очима, щоб підбадьорити саму себе. В останній раз поправивши одяг, Марічка вискочила з хати та летючою ходою пішла містом до гетьманського обійстя, із задоволенням помічаючи, як перехожі чоловіки оглядаються на неї. Від цього одразу поліпшився настрій та зміцніла упевненість в собі – є ще порох в порохівницях!

Проте Марію чекало гірке розчарування – діставшись до гетьманської резиденції, вона дізналася, що сьогодні Виговський не приймає прохачів. І завтра теж! Однак її це не засмутило – вона не збиралася зупинятися ні перед чим та вирішила неодмінно дочекатися гетьмана біля воріт. Має ж той колись вийти з дому?!

Так тупцюючи вулицею, Марія помітила, що на неї задивився один чоловік, який щойно вийшов з гетьманського обійстя. Вивчав її уважно, не зводячи очей. Придивившись, Марічка впізнала його й ужахнулася – і треба ж було зустріти саме його в такий зовсім незручний час?! От вже ж недоречна витівка долі! «Чи зурочив мене хто, що останнім часом так не щастить?!» – подумала вона й вже хотіла втекти, коли чоловік наздогнав її та безцеремонно вхопив за руку.

– Навіщо тікаєш, Марічко? Невже так сильно не рада мене бачити? – насмішкувато запитав він.

Марія кисло усміхнулася йому, ховаючи очі та намагаючись вирвати свою руку з його долоні. Але він тримав її міцно. Зрозумівши, що подітися нікуди, вона вирішила відбрехатися:

– Дивно, що ти, Павле, впізнав мене після стількох років! Я от не впізнала тебе. Та й згадала, що маю одну важливу справу, тому й хотіла піти. Пусти мене, я кваплюся.

– Не впізнати тебе я не міг – ти анітрохи не змінилась за ці роки, моя красуне. Хоча й стала старшою, трохи справнішою, ніж колись була, а твої очі вже втратили ту дівочу безтурботність і пустотливість, якою колись сяяли, наче дві зірочки, – незворушно промовив Павло, міцно, але ніжно утримуючи її долоню. – Натомість у твоєму погляді стільки настороженості та зацькованості, немов ти від кожного зустрічного очікуєш образи чи підступу. Навіть від мене! Але попри ці сумні зміни ти все одно та сама Марічка, яку я колись так гаряче кохав, про яку так мріяв і яка, на жаль, дісталась не мені, – скрушно закінчив він, явно дражнячи її.

– Красненько дякую за такі лестощі! – обурено вигукнула Марія, бо ці слова різонули по чутливому місцю, та зі злістю вирвала свою долоню. – Сподіваюся, ти нарешті зрозумів, чому я дісталася не тобі? У тебе немає ані тактовності, ані скромності! Так, я постарішала! Але ти теж не молодик і не красень, а шкарбун! Дозволь мені пройти!

Павло весело розреготався та знову вхопив її за руку.

– Не йди! І не сердься на мене, Маріє. Я ж пожартував! Насправді я дуже радий тебе бачити. І після стількох років ти така сама вродлива, як і в юності. Присягаюся! Ліпше розкажи мені, як ти жила всі ці роки? Як твій чоловік?

Марічка зітхнула. Річ у тім, що це був Павло Яненко-Хмельницький, племінник покійного гетьмана та її колишній залицяльник, який палко упадав за нею в молодості, тоді як вона не помічала нікого, окрім покійного Василя. Після її заміжжя Павло погорював, посумував та й одружився з іншою – треба ж було якось власне життя влаштовувати. Іноді згадував її, проте не часто, не бажаючи краяти серце нездійсненими мріями. Однак нині, коли Павло знову побачив колишню любку, то аж загорівся, наче й не минуло стількох років.

– Повдовіла я, – знехотя відповіла Марічка.

– Боже, яка сумна новина! – вигукнув Яненко, невимовно зрадівши, але зобразив співчутливу гримасу. – Царство небесне твоєму чоловікові! І земля йому пухом. Треба ж таке – я теж вдівець! А що ти тут робиш? Чого прийшла? Тобі, мабуть, до гетьмана треба?

– Угу.

– А навіщо?

– Це мої справи! – відрізала Марія, не бажаючи розповідати йому подробиці своєї біди. – Я ж не питаю, що тут робиш ти!

– Взагалі я перебуваю в милості у нового гетьмана, – байдуже зронив Павло. – Навіть товаришую з ним! Я ж київський полковник.

Марічка болісно скривилася, зрозумівши, що Яненко може їй допомогти дістатися до самого Виговського. Але їй так не хотілося просити в нього допомоги! Марія м’ялася, нервувала, розуміючи, що він помітив її небажання з ним спілкуватися і здогадався, що вона з’явилася сюди просити про милість, але не може пробитися до гетьмана, і що їй дуже не хочеться звертатися до нього по допомогу. Павло дійсно про це здогадувався і був радий допомогти, однак хотів, щоб Марія його попросила. Тому він ледь втримував усмішку, спостерігаючи, як вона вагається між необхідністю та гординею.

«А хай йому грець! Не буду просити!» – зло подумала Марічка, вирішивши розраховувати тільки на себе. Але потім згадала, що вдома залишилися троє дітей, майбутнє та добробут яких залежить від успіху цієї поїздки. І вони чекають на неї, сподіваються, що вона їх захистить. Тому, придушивши свою гординю, жінка заговорила:

– Павле, мені дуже соромно просити тебе, проте мені потрібна допомога. Проведи мене до гетьмана.

– Що в тебе сталося, Марічко? – запитав Павло. – Розкажи мені! А там подивимося, що робити.

Марія повідала йому про свою біду. Яненко уважно вислухав, а потім, трохи подумавши, сказав:

– Сьогодні йди додому, а я спробую сам переговорити з Виговським. Завтра чи післязавтра зайду по тебе, і ми разом підемо до нього – гадаю, що він не відмовиться тобі допомогти. Домовилися?

– А сьогодні ніяк не можна з ним поговорити? – розчаровано запитала Марія. – Я не хочу затримуватися в Чигирині. Мене діти вдома чекають.

– Май терпіння, – усміхнувся Павло. – До речі, у тебе є якісь папери на твоє майно?

– Ось цей універсал колись дав моєму чоловікові сам Пушкар, – відповіла Марія, подаючи йому згорнуті папірці. – А ось це присуд Пушкаря – я собі копію взяла. Негідник він! Відібрав млин і ще й вдавав, що йому мене шкода! Якби й справді було шкода, то залишив би його мені! Щоправда, це він порадив до гетьмана їхати.

– А де ти зупинилася? – запитав Павло, передивляючись папери.

– У вдови Кравцової, яка мешкає поруч з брамою у нижньому місті. Вона колись знала моїх батьків, тому не відмовилася прихистити мене. Не жити ж мені у шинку!

– Добре, я спробую тобі допомогти. І залишу ці папери у себе. А як треба буде йти до гетьмана, то зайду по тебе. Тож чекай на мене, моя голубонько! – вкрадливо промовив Павло, чемно розкланявся та пішов.

Додому Марічка повернулася з відчуттям досади. По-перше, їй чомусь було ніяково від зустрічі з Яненком. А по-друге, жінка інтуїтивно відчула, що він дійсно їй допоможе, але вона залишиться у нього в боргу, і ця обставина була їй неприємною. А ще десь у глибині душі заворушилося, мов гробачок, дивне вдоволення від того, що колишній залицяльник її не забув, згадував і не погребував підійти до неї, хоч вона й постарішала. Однак до вечора Марія вже заспокоїлась, а коли мирно вечеряла з Улитою, то в хату несподівано ввійшов Яненко. Старенька здивувалася, проте ввічливо запросила незваного гостя до столу. Павло відмовився, натомість попросив поговорити з Марією наодинці. Однак Улита й з місця не зрушила – не вистачало, щоб її з власної хати виставляв якийсь там київський полковник! Тоді Марічка з Павлом вийшли у сіни.

– Невже гетьман відмовив мені? – запитала жінка.

– Ні. Він навряд чи відмовить тобі – я розповів йому, як несправедливо вчинили з беззахисною вдовою зацного козака. Гетьман дуже обурився такою несправедливістю і бажає тебе бачити. Тому завтра підемо до нього разом. Слухай, Марічко, – вкрадливо заговорив Павло, – а чим ти мені віддячиш за мій клопіт?

– Тобто ти хочеш від мене грошей? – вигукнула Марія, зробившись багряною від обурення. «Отже ж я дурепа! – досадливо думала вона. – А ще раділа з того, що він мене пам’ятає! А він такий самий, як всі, – зажерлива корислива тварюка!» А потім сухо промовила: – У мене зараз немає багато грошей. Але якщо мені повернуть млин, то я обіцяю тобі, що… А скільки ти хочеш?

Павло аж фиркнув зо сміху та мовив:

– Мені не треба грошей, Марічко. Я хочу, щоб ти мені віддячила іншим.

– А чого ж ти тоді хочеш? – спантеличено запитала вона.

– Тебе, – лаконічно відповів Павло, пустотливо блиснувши очима.

Почувши це, Марія аж запашіла та вибухнула гнівом:

– Мерзотник! Ти вимагаєш від мене в обмін на допомогу стати твоєю коханкою! Так? – І замовкла, бо Павло похабненько захихотів.

– Ох, Марічко! Та мені таке й на думку не спало! – промовив він. – Ти вдова, і я вдівець, то чому б нам не одружитися? Нам же ніщо не заважає. Я саме це мав на увазі.

– Я вже застара для заміжжя! – манірно вигукнула Марія. – У мене діти є, і мені треба про них дбати, а не чоловіка собі шукати!

– Ой! Застара вона! Не прибіднюйся! – єхидно осміхнувся Яненко. А потім подивився на неї – сонце сідало, і його світло проникало в сіни крізь розчахнуті двері, а Марічка стояла навпроти дверей, і промені осяяли її, пофарбувавши обличчя в золотаво-рожевий колір.

Пам’ять повернула Павла в далекі дні молодості, коли вони теж ось так стояли при заході сонця. Тоді він освідчився їй, а вона відмовила, суворо заборонивши після цього навіть говорити з нею. Яненко зітхнув. «Та врешті-решт, чого вона ще й комизиться? Невже я такий бридкий їй навіть зараз, коли її чоловік давно помер? Але яка ж вона гарна! Господи!» – подумав він, а потім підійшов до жінки ближче та, дивлячись на неї згори вниз, палко заговорив:

– Знаєш, Марічко, я так і не зміг забути тебе, хоча й минуло вже стільки років! І дня не було, щоб не згадував тебе. Згадував, якою ти була пустотливою в юності та як вправно пускала бісики очима, що доводила мене до божевілля своїми витівками. Хоч я й одружився з іншою, але все одно не зміг витравити тебе зі свого серця. Марічко, я кохаю тебе так само, як і в молодості. Погоджуйся, моє серденько! Погоджуйся, бо я не хочу більше упустити тебе! – І, вже не стримуючи себе, Павло міцно обняв її та спробував поцілувати.

– Пусти мене! – пручалася Марія, чомусь злякавшись його запалу та відвертаючись. Однак голосно кричати не наважилась – ще Улита почує та пустить плітки. – Безсоромний! Та чи є у тебе совість?! Пусти негайно! Бо інакше закричу!

– Кричи, моя люба, – незворушно відповів Павло та ще міцніше притис її до своїх грудей, шепочучи: – Марічко, лише торкнувся тебе, і наче збожеволів! Кохаю тебе! Кохаю до нестями! І бажаю тебе! Хіба нам є що втрачати чи чого соромитися? – І, швидко озирнувшись навколо, помітив прочинені двері в комору та потягнув її туди, хоча вона несамовито відбивалася. Від цього нахабства Марія розлютилася і чимдуж відважила Павлові такого дзвінкого ляпаса, що у самої вуха заклало. Бідний Яненко ошелешено завмер, а потім випустив її з рук, вхопившись за щоку. Марічка злякалася. І від переляку вхопилася за свою щоку, наче теж отримала ляпаса, і з невимовним жахом дивилась на Павла.

Обоє так і стояли на порозі комори, тримаючись за щоки, поглядали одне на одного та мовчали. Марія позирала з обуренням та образою, але в глибині її очей Павло прочитав страх і відчай. І зрозумів: вона загнана в кут, а він був для неї останньою надією, і його пристрасть лише вказала їй на беззахисність і безвихідь. Йому стало невимовно її шкода та схотілося будь-що захистити від усього зла.

– Ох, Марічко, у тебе навіть ляпаси солодкі, – нарешті вимовив Павло, осміхнувшись, а потім обережно пригорнув її до себе, відчувши, як сильно вона тремтить, але не сміє опиратися. – Не бійся, Маріє, не тремти, – промовив він, обережно гладячи її по плечах і спині, – я допоможу тобі, чим зможу, як обіцяв.

Марія скинула на нього очі, в яких ще яскравіше спалахнув відчай.

– Але… – почала вона.

– Якщо не хочеш жити зо мною, то я не вимагатиму, – перебив її Павло. – Але подумай, Марічко, добре подумай! Я кохав тебе всі ці роки, і для мене буде щастям нарешті стати твоїм чоловіком. Тому поміркуй над моєю пропозицією.

Марія зітхнула і подивилась йому в очі – Павло дивився на неї з коханням і сумом, немов передчуваючи, що вона так і залишиться для нього нездійсненою мрією.

– Павле, зрозумій мене правильно, я… я… – Марія затнулася, бо так і не знайшла гідної причини для відмови.

– Що ти, сонечко? – лагідно запитав Павло, а потім спіймав її губи та поцілував.

Від цього поцілунку в Марічки чомусь підкосилися ноги. Проте вона не стала вириватися, з подивом усвідомивши, що в його обіймах так добре, а цілується він так жагуче. А вона так давно не цілувалася! Але хитрий Павло, відчувши сум’яття, відпустив її. Марія, яка тремтіла всім тілом, притулилася до одвірка, безуспішно намагаючись опанувати себе.

– Тож я зайду по тебе завтра зранку, – промовив він, наче нічого й не сталося. І був такий!

– Дякую тобі, – пробелькотіла Марія Павлові услід, хоча він її не почув. «Господи, стільки років минуло, а він усе одно мене кохає! І заради цього кохання допоможе. Боже, дякую тобі!» – думала вона, радіючи з цієї надії на порятунок свого матеріального становища. Але потім думки Марії потекли в геть іншому напрямку. Що значить піти за полковника, наділеного владою? Це значить, що цей шлюб позбавить від багатьох прикрощів не тільки її, а й дітей. І ніхто і ніколи їх більше не скривдить. А така перспектива варта того, щоб продати себе! Але потім Марії стало соромно від цих розрахунків. Вона чудово розуміла, що жити з людиною заради грошей чи дітей – дурість. Грошима або переситишся, або розтринькаєш, а діти виростуть та підуть, і тоді цей шлюб перетвориться на важкий тягар для обох. Але згадалися пристрасний погляд Павла, його міцні обійми та поцілунок; і Марія відчула ще більш пекучий сором, усвідомивши, що їй уперше за стільки років схотілося чоловічої ласки. Схотілося відчути себе коханою, бажаною, одним словом – знову відчути себе жінкою, а не вічно заклопотаною, загнаною та скорботною вдовицею. «Боже, Боже! Та що це я собі таке думаю?! – прошепотіла Марія, визнаючи, що зізнання Павла розбудило в ній пристрасть, яку вона ніколи до нього не відчувала. – Не треба зараз про таке мислити, коли в мене глузд за розум завертає! Поміркую про все, коли заспокоюся». Однак вона так і не заспокоїлася і мало не до опівночі не могла заснути, а вранці з нетерпінням чекала на Павла.

Яненко з’явився аж під обід. І жодним натяком не згадав про вчорашні домагання. Проте йдучи поруч з ним вулицею, Марійка відчувала, що він скоса поглядає на неї і його погляд сповнений кохання.

А коли вони прийшли на гетьманське обійстя, їх безперешкодно допустили до самого Виговського. «Дійсно, добре бути полковником!» – досадливо подумала Марія, відчуваючи себе нікчемною та безпорадною, коли завжди звикла бути сильною та впевненою, і з гіркотою розуміючи, що без Яненка їй довго довелося б добиватися аудієнції.

Виговський зустрів Марію приязно та галантно, що вельми потішило її самолюбство, співчутливо розпитав про її біду, терпляче вислухав усі скарги, бо від хвилювання вона виявила невластиву їй балакучість.

– На жаль, пані, Пушкар справедливо розсудив тебе із цим Соломкою, – мовив гетьман, коли Марія нарешті замовкла, – але, враховуючи заслуги твого чоловіка і те, що ти сумлінно сплачувала всі податки, я вважаю за можливе повернути тобі цей млин. До речі, в тебе ж є сини? То пришли їх до мене – якраз будуть служити у Війську!

– Ох, ні! Мій старший син ще занадто юний для служби! Він ще зовсім дитина! – жалісливо відповіла Марія, невимовно злякавшись за Демка. – А молодшому нещодавно виповнилося десять років!

– А старшому твоєму скільки років? – поцікавився Іван з ввічливості, хоча насправді йому було байдуже.

– Твоя ясновельможна милосте, йому ледь-ледь виповнилося вісімнадцять! – трохи прибрехала Марія. – Він ще зовсім хлопчик!

– Нічого собі хлопчик! – вигукнув Виговський, а Яненко пирснув зо сміху. – Який же це хлопчик? Це вже цілий бугай! Нехай приїжджає до мене – візьму його під бунчук.

– Ні! Не допущу цього! – заволала Марічка. – Не віддам!

Виговський з Яненком здивовано перезирнулися – у всій Україні не знайшлося б дурнів, які б відмовилися від служби у гетьманському почті.

– З якого це дива не віддаси? – запитав Павло. – Його ж тут ніхто не з’їсть! Ти ж сама щойно бідкалася, що треба сина в житті влаштувати!

Марічка винувато подивилася на обох чоловіків – як їм пояснити, що вона боїться за життя Демка і тому воліє бачити його звичайним міщанином, а не козаком, який мусить все життя воювати? Але потім згадалися численні чвари з сином, м’які натяки дочки. Жінка зітхнула, подумавши: «Мабуть, така Демкова доля! Тільки молю тебе, Боже, збережи моє дитя!» – а потім твердо мовила:

– Якщо йому треба служити, то нехай його припишуть до Полтавського полку – так він хоч буде у мене на очах! Якщо, звичайно, твоя милість це дозволить.

Іван уважно подивився на Марічку, і його охопила жалість – він зрозумів, що це говорить не вона, а її материнське серце, для якого не існує ані боргу чи обов’язку перед Вітчизною, ані будь-чого іншого, окрім безпеки та добробуту дитини.

– Добре, мила пані, нехай буде по-твоєму, – сказав Виговський. – Буде твій син приписаний до Полтавського полку і, можливо, буде служити джурою при самому Пушкареві – вважай, що у Бога за пазухою.

Марія нахмурилася – Пушкар нічого не зробив, щоб допомогти їй, хоча мав таку можливість! І от тепер Демко має служити в нього?! Однак і далі упиратись було не те що невдячно, а безглуздо. Тому Марічка ввічливо подякувала, ретельно добираючи слова, щоб висловити гетьманові глибоку вдячність, та низенько кланяючись. А коли вона вийшла, Виговський мовив до Яненка:

– Вітаю, Павле! Тобі дуже пощастило! Вона не тільки дуже вродлива, а й вельми розумна жінка. А таке поєднання – рідкість!

– Не розумію, що має на увазі твоя ясновельможна милість, – із пісним обличчям мовив Яненко.

– Ти, Павле, дурних жінок ніколи не обирав. Чи не так? – трохи насмішкувато запитав Іван, второпавши, що в Яненка є зацікавленість у Марії. – Інакше чого б ти так опікувався якоюсь там удовицею?

– Я вдячний твоїй милості за ласку та за надану мені можливість зробити богоугодну справу. І не більше! – кисло усміхнувшись, ухильно відповів Павло, досадуючи, що гетьман про все здогадався.

– Manus manum lavat¹⁷, – солоденько усміхнувшись, відповів Іван та швидко підписав універсал на млин.

Павло щиро подякував, розкланявся та пішов. Марічка нетерпляче чекала в сінях. А побачивши його з паперами, усміхнулася так радісно, й очі її так засяяли, що Павло тільки зараз усвідомив, наскільки для неї важливий цей нещасний млинок.

– Ти задоволена, Марічко? – запитав Яненко, віддаючи папери та не зводячи з неї очей. На голові Марії був вдягнений очіпок, який не приховував її білої шиї і з-під якого, як на гріх, вибилася маленька прядка золотисто-каштанового волосся, що коливалася та тріпотіла від легкого протягу. Бідний Павло зітхнув, згадавши, як у далекій молодості пасма, що вибивалися з її коси, звабливо згорталися у природні кучері.

– Ще питаєш?! Звичайно, задоволена! – промовила Марія, читаючи омріяний універсал. – Боже, гетьман передає млин у володіння навічно і безповоротно! Господи, дякую тобі! Тепер нас ніхто не скривдить і не оббере! А все завдяки тобі, Павлусю! Пошли ж тобі Господь і здоров’я, і…

– Неодмінно пошле, – обірвав її Яненко. – Але про це поговоримо трохи пізніше, а зараз ходімо.

Павло вивів Марію на вулицю та відверто запитав:

– А як щодо подяки особисто мені? – І так виразно на неї подивився, що жінка аж зашарілася, очі її злодійкувато забігали, і вона почала м’ятися, не знаючи, як йому відмовити. – Відплатиш мені чорною невдячністю? – з гіркою усмішкою запитав Павло, усе зрозумівши.

Марія важко зітхнула, а потім рішуче заговорила:

– Павле, я безмежно вдячна тобі, але ти маєш зрозуміти, що я не хочу бути з тобою. І не можу – я вже звикла до самотності та не хочу нічого міняти в житті. Мені є задля кого жити. Та й мої діти мене не зрозуміють – вони вирішать, що я зрадила пам’яті їхнього батька. І, крім того, ти полковник, а я всього лише вдова, злиденна та нікчемна, і для тебе буде…

– Та що ти мені брешеш, наче той піп у церкві! – обірвав її виливи Павло, старанно стримуючи гнів. – Плювали твої діти на те, за кого ти заміж підеш. Вони в тебе дорослі – у них своє життя починається! Чому ти шукаєш відмовок?

– Та тому що це справді так! – розізлилася Марія. – Я не хочу за тебе, і ти мене не примусиш! Дякую тобі за поміч і бувай здоровий! – Та швидко пішла геть.

Але, трохи відійшовши, Марічка не втрималася та озирнулася – Павло дивився їй услід, і в його обличчі ясно читалися лють та образа. Жінка зітхнула, однак пересилила себе, відвернулася та майже побігла вулицею, притискаючи до грудей заповітний універсал. Але з кожним кроком її душу охоплював жаль від цієї відмови. Марія знову озирнулася – Павло пішов геть, у протилежний бік. «Може, я так даремно? Може… Та що може?! Нічого не може бути між нами! Я вчинила правильно!» – подумала жінка. І все одно її душу почало гризти жалкування за Павлом – чомусь за такий короткий час колишній залицяльник розбурхав її монотонне життя.

Через це Марія не схотіла затримуватись у Чигирині, хоча Улита наполегливо вмовляла її погостювати ще трохи, і наступного ранку збиралася їхати додому сама, бо її земляки вже поїхали. Проте ввечері з’явився Яненків джура й віддав листа від Виговського до Пушкаря, яким гетьман просив полковника прийняти до себе Демка, та повідомив, що його господар цікавиться, коли Марічка планує їхати, – він бажає виділити їй охорону, щоб вона безпечно доїхала додому. Бідній Марії знову стало невимовно соромно за свою відмову. Але вона пересилила себе і вирішила скористатися такою турботливістю. А дорогою неймовірним зусиллям волі змусила себе викреслити з пам’яті всі спогади про Павла.

Повернувшись додому, Марія насамперед відправилася до Пушкаря та пред’явила гетьманський універсал. А Мартин, приховуючи задоволену усмішку, привітав її з успіхом. І охоче погодився прийняти до себе Демка, висловивши сподівання, що хлопець проявить себе якнайкраще, – бідному Мартинові було ніяково за свій присуд, і в такий спосіб він теж хотів зробити щось хороше для сімейства Гориченків.

Зате коли про це все довідався Соломка, то так сказився, що його ледь грець не вхопив. Після своєї поразки він втішався тим, що хоч млинок і не дістався йому, але й Марія не буде ним володіти. А тепер виходило, що ця клята баба пошила його в дурні! І задля співчуття до себе він на кожному розі скаржився, що Гориченкова вдова рідкісна проноза та хабарниця, якщо випросила собі млинок у самого гетьмана. Однак замість співчуття Климко здобув лише глум, бо Марічка користувалася повагою серед полтавських обивателів.

Демко, дізнавшись, що йому треба буде служити у самого Пушкаря, невимовно зрадів. Хлопцеві й справді набридло сидіти вдома біля матусиної плахти – хотілося пригод і нових вражень. І нарешті його мрія здійснилася, та ще й таким чином, що не доведеться розлучатися з родиною. Але найголовнішим було те, що тепер він щоденно може бачитися з Надійкою! А потім посватається до неї, і її опікун йому не відмовить! Майбутнє видавалося Демкові виключно в рожевому світлі, а все завдяки гетьману, тому в його душі міцно оселилася щира вдячність Виговському.

Марічка спостерігала за сином і зітхала – Демко, стрункий та гарний, з променистими очима, дуже нагадував покійного батька. І на очі навернулися сльози: згадалося, як покійний Васько радів з народження Демка, як бавив його, а потім народилася Олеся, в якій він душі не чув, а потім і Левко, що став загальним улюбленцем. І всі вони були такі щасливі, доки Василь не загинув. Ось тоді їхнє яскраве життя й зблякло. «Найгірше, що може трапитися, це смерть. Боже, спаси й збережи мого хлопчика!» – подумала жінка. А потім, вибравши момент, погукала сина в хату та дістала з великої скрині шаблю в піхвах з коричневої шкіри, скромно прикрашену мідними бляхами.

– Я навмисне заховала її на саме дно і ніколи не діставала, – мовила Марія, міцно стиснувши піхви у долонях, щоб не розплакатися. – Мені так було легше. Це шабля твого батька. Її зберіг та привіз з того гіркого походу Омелько. А тепер вона, синку, твоя. Носи її з честю!

Щасливий Демко схопив шаблю, але одразу посмутнішав – згадався батько. Він пригадав, як ще маленьким потайки діставав її з піхов, ризикуючи поранитися, грався нею та мріяв, що коли підросте, ця шабля належатиме йому. І ось тепер його мрія здійснилася, проте якою ціною! «Ніколи не віддам цієї шаблі своєму синові! Ліпше подарую йому нову! А цю віддам своєму онукові, коли вже буду зовсім старий і не шкода буде, якщо помру», – пообіцяв він сам собі. А вголос додав:

– Я не осоромлю батькової шаблі, мамо. Обіцяю тобі, що ти будеш мною пишатися!

Наступного ранку Демко перебрався у дворовий курінчик¹⁸ свого патрона. А ввечері потайки цілувався з Надійкою в темному кутку Пушкаревого обійстя.

Розділ ІІІ. Як мати перетворилась на мачуху

Від голови риба гниє.

Українська народна приказка

Після пекучого літа Дніпро обмілів, і води його уподібнилися кришталю. Сонячні промені пустотливо ковзали крізь воду, осяюючи та зігріваючи підводні скелі, які ще навесні ховалися на глибині, а тепер тягнулися з прохолодних вод до світла, немов прадавні бабусі, котрі прагнуть зігріти на сонці свої старі кістки. Стомлене літом, осіннє сонечко з останніх сил гріло оголене коріння посмутнілого латаття біля берегів, яке силкувалось ще пожити, але все одно усихало; золотило осокори, верби та шовковиці лісу, що тягнувся широкою смугою від Дніпра, через плавні до річки Підпільної. Остання не бентежилася недалеким подихом зими, а життєрадісно голубіла, запозичивши свою блакить у неба, та завзято спліталася під співи пожовтілих очеретів і рогозів у тисячолітньому хороводі з Чортомликом, Павлюком та Скарбною навколо невеликого, проте височенького острівця Чортомлик¹⁹, який гордовито увінчувала Січ. Однак на острів Чортомлик перетворювався лише навесні, після танення снігів та розлиття річок, а в інші пори року з’єднувався із зовнішнім світом левадою, порослою гіллястими деревами та вищиреною брилами рожевуватого граніту. Ця місцина, окрім неземної краси, мала вельми зручне та важкодоступне розташування, тому низові козаки влаштували тут Січ.

Козацька столиця кипіла та вирувала, переповнена людьми. Січ – споконвічний притулок для скривджених панівним станом, для шукачів пригод та всіх тих, кому свобода важливіша за життя, – цього року стала ще й притулком для незадоволених гетьманським правлінням. Ще за життя Хмельницького, тобто з весни 1657 року, сюди стікалися всі ті горлорізи, які звикли жити лише війною та грабунками і не уявляли собі іншого життя та джерела доходів. Проте у Січ ішли й розорені селяни та містяни, які в безкінечних війнах з Польщею втратили майно та родину, своє місце у світі, з метою почати нове порядне життя чи якось прогодуватися, доки не настануть кращі часи. І вся ця голота змішувалася з корінними козаками – січовиками та зимовчаками. Такою була та епоха, в якій істинні лицарі, для котрих головними цінностями були честь, совість та благородство і які охоче жертвували заради них своїм життям, химерно перемішались зі звичайнісіньким непотребом, для якого честь та совість були абстрактними поняттями та які не уявляли собі іншого існування, ніж пожива чужим майном. І, за віковим звичаєм, Січ-мати, колиска української волі та незламності, приймала всіх – треба ж було якось поповнювати лави!

Ця різношерста, скривджена долею публіка була благодатним ґрунтом для усіляких заколотів та обурень – ще весною Україною ходили чутки, що запорожці мають намір іти війною на Чигирин, і покійному Хмельницькому довелося відправляти війська для приборкання низовиків. Такі самі тривожні чутки ширилися і влітку. Однак восени ці заміряння невдоволених запорожців почали ставати дійсністю, особливо коли кошовим отаманом став Яків Барабаш²⁰.

Звідки цей Барабаш узявся, чому прийшов у Січ і як так вийшло, що він, здобувши прихильність більшості черні, був обраний кошовим замість лояльного до Виговського Павла Гомона, не замислювався ніхто. А навіщо? Головне, що пан кошовий має достатньо грошей, щоб пригостити всіх охочих горілкою, та вельми ненавидить городову старшину, яка жирує коштом простих козаків. Адже настрій більшості виливався в постулат: «Скинули, слава тобі Боже, польських панів, так натомість нам своя ж старшина на шиї ярмо накидає! Тож треба бити свого, щоб чужий боявся!» ...