Тамара Крюкова Гордівниця Злата

Гордівниця

«Щоб позбутися гріха гордині, тобі доведеться

стати гіршою за всіх і нижчою за всіх, порохом під ногами інших», -

такий вирок ухвалила своїй хрещениці фея Доля.

Кинувши виклик долі, Злата ще не знала, що це не просто слова.

На шляху до щастя їй доведеться пройти крізь труднощі та негоди,

чародійство й чорну магію, пізнати ціну дружби, кохання та зради,

відкрити для себе сенс самого життя.

Розділ 1 Бал на горі Фатум

Наближалося двадцять дев’яте лютого. Ви, звичайно, знаєте, що день цей буває раз на чотири роки. Проте в усьому іншому він подібний до інших днів, але ніч… Мало кому відомо, що у ніч на двадцять дев’яте лютого казка може стати дійсністю, а небувальщина виявиться бувальщиною.

Ось на небосхилі запалали ліхтарики зірок. Таємничі й далекі, вони дивились на Землю в німому очікуванні, і лише найбільш непосидючі пустотливо переморгувались: щось сьогодні буде? Посміливіші тіні повилізали зі шпаринок і схованок і поважливо причаїлись під кудлатими ялинками, терпляче очікуючи на чудо.

Вікові дерева лунко потріскували від лютого морозу. Багато чого бачили вони за свого життя й знали, що ніч, яка насувалась, — саме час для чародійства. Іскристі сніжинки, чиє життя коротке, тріпотіли від щастя, що на їхню долю припало пережити чаклунську ніч. Здавалося, навіть повітря було напоєне передчуттям чарів. Прийди ж, господарю ночі, Місяцю, відкрий свої таємниці. Тихо спливали хвилини. Наближалась північ. Ось із-за хмаринки потяглися сріблясті ниточки променів. Вони павутинками спустилися на землю, і кришталики інею тієї ж миті спалахнули холодним вогнем. Мороз все дужчав. Нарешті з’явився чародій Місяць, і тієї ж миті почалися чудеса.

У блакитному світлі, ніби морозний візерунок на склі, вимальовувався кришталевий палац. Невагомий і прозорий, він стояв між небом і землею на примарній горі. Місячне світло лилося на чарівний замок, наповнюючи його іскристим сяйвом, і раптом сталося неймовірне. Розмиті контури колонад набули чітких обрисів і налились мармуровою білизною. Величаві куполи засяяли діамантами й перламутром. У вікнах загорілося світло, і з палацу полилася ніжна музика.

На горі Фатум чекали на багатьох гостей. Фея щастя й талану, Фортуна, влаштовувала бал. Шкода, що нас з вами туди не запросили. Що ж, загляньмо непомітно у віконечко.

У величезній світлій залі було гамірно й весело. Раз на чотири роки сюди з усіх куточків землі зліталися феї, володарки людських доль. Кого тут тільки не було: парки у спадаючих фалдами римських тогах; мойри, вбрані в легкі грецькі туніки; світловолосі норни, посланниці північних країн і чарівні пері, які прилетіли зі Сходу.

Посеред зали стояла господиня палацу Фортуна. Її золотаве волосся було стягнене на потилиці в тугий вузол, а за плечима тріпотіли два легких крила. Скрізь пурхали феї. Вони весело пересміювались і безтурботно перемовлялись одна з одною, а крилаті херувими підносили запрошеним солодкий нектар і найрізноманітніші страви.

А тим часом всі чекали на головну подію вечора — народження опівнічного малюка.

За неписаним законом феї не з’являються на очі людям, але кожне правило має виняток. Того, хто народився саме опівночі на двадцять дев’яте лютого, феї вважають своїм підопічним і надають йому особливого заступництва. На жаль, це трапляється нечасто. Варто дитині з’явитися на світ на хвилину раніше або на цю саму хвилину запізнитися зі своїм народженням, як вона вже не може вважатися опівнічною. За останні сто років у світі не народилося жодного опівнічного малюка, і це дуже засмучувало чарівниць, адже феї страшенно люблять нагороджувати малюків чудовими дарами! До того ж фея, на чиїй землі з’являється довгоочікуваний малюк, стає його хрещеною, а це велика честь.

Гості все прибували. На порозі з’явилися дві феї зі слов’янських земель, де їх величають суденицями. Одна з них була молоденькою й здавалася втіленням радості. На її обличчі сяяла промениста усмішка, а в очах раз у раз спалахували пустотливі іскорки. Звали фею Доля. На поясі у чарівниці висіло веретенце, яким вона пряла нитки людських доль. Її супутниця була трохи старшою. Ім’я її було Злидня, і на ремінці навколо талії вона носила гостро заточені ножиці, якими різала нитку долі, підводячи під життям останню риску. Похмуре ремесло Злидні залишило на ній свій відбиток. Навіть на веселому балі вираз її обличчя був суворим і непривітним.

— Лише поглянь, як тут весело й красиво! І яке вишукане товариство! — прощебетала Доля.

Злидня з-під лоба огледіла зал і, похитавши головою, пробурмотіла:

— Марне все це! Сама мішура!

Скривившись у презирливій посмішці, вона продовжила:

Гарненька молоденька Доля сміючись перервала подругу:

— Ну що в тебе за норов! Вічно ти всім незадоволена! Я впевнена… — вона хотіла ще щось сказати, але в цей час почувся дзвін, позолочені двері урочисто розчинилися, і до зали вкотилося славнозвісне Колесо Фортуни.

У тиші, що запанувала довкола, воно повільно прокотилося сліпучо білою мармуровою підлогою і, зупинившись посеред зали, почало обертатися так, що всі присутні могли роздивитися картини, які з’являлися в ньому. У Колесі замиготіли моря й гори, ліси й річки, країни й континенти, міста й села… Пролунав бій годинника. Настала північ. Феї з завмиранням серця чекали на останній удар курантів. І ось сталося диво.

У Колесі, ніби в чарівному дзеркалі, з’явилася маленька, скромно вмебльована кімната. На ліжку лежала худа, виснажена жінка, а біля неї повитуха тримала на руках щойно народженого малюка. Це була крихітна дівчинка з червоним, зморщеним, як у старенької, личком. Новонароджена голосно закричала.

— А ось і наше маля! — скрикнула Фортуна.

О, як зраділи феї! Вони скупчилися біля чарівного Колеса, намагаючися здогадатися, де ж народилася маленька. Доля скромно стояла неподалік. Вона відразу впізнала рідні краї та боялася повірити у своє щастя. Невже, їй судилося стати хрещеною дівчинки, коли тут так багато чаклунок набагато вельможніших і відоміших за неї?

Господиня балу Фортуна підійшла до Долі й, ласкаво взявши її за руку, промовила:

— А зараз тобі належить приготувати для своєї підопічної еліксир життя.

За знаком Фортуни рожевощокий купідон з білими крильцями подав Долі кришталевий флакон, а господиня палацу продовжила:

— Кожне твоє побажання перетвориться на чарівне зілля. І ти даватимеш його похресниці раз на рік протягом шістнадцяти років.

Доля взяла флакон до рук і на одному подиху промовила:

— Я хочу подарувати дівчинці здоров’я, доброту, розум, чесність, старанність і веселу вдачу.

Варто їй було це промовити, як флакон ущерть заповнився тягучою рідиною золотавого кольору. Доля дуже засмутилася, що не встигла побажати дівчинці краси, але Фортуна ніби вгадала її думки.

— На правах господині, я також хочу зробити новонародженій подарунок. Люди кажуть: «Не вродись вродливим, а вродись щасливим». Всупереч цьому прислів’ю, я, фея талану, хочу подарувати малій не лише щастя, але й надзвичайну красу, — з цими словами Фортуна опустила у флакон маленьку рожеву перлину. — Ця перлина розчиниться, коли дівчинка вип’є останній ковток чарівного еліксиру. Гидке каченя перетвориться на дивовижну золотоволосу красуню.

— Дякую вам, феє щастя! — зраділа Доля.

— Зачекайте! — раптом пролунав тріскучий голос Злидні. — Хіба ви забули, що і я родом з тих місць, а отже, також маю право стати хрещеною матір’ю новонародженої. — Судениця клацнула ножицями, і на її обличчі заграла недобра посмішка.

Феї, збентежившись, перезирнулися, а Фортуна з гідністю промовила:

— Дорога Злидне, нам і на думку не спало, що ви захочете прясти нитку долі, адже ви, здається, ніколи не відзначалися любов’ю до рукоділля. До того ж, як бачите, флакон уже заповнений.

— Нічого, для мого подаруночка місце знайдеться, — злісно хихикнула Злидня й вкинула у флакон чорну перлину.

— Ой! Що це?! — скрикнула Доля.

Серце її стиснулося від передчуття біди.

— Це ложка дьогтю до твоєї бочки меду. Лише одна вада на всі чесноти, і зветься вона гординею, — блиснувши очима, сказала Злидня. — Ця перлина розчиниться разом з перлиною краси. Якщо дівчисько вип’є останній ковток зілля й стане красунею, то нею оволодіє непомірна гординя — гріх, тяжчого за який немає.

— Ні! Сестроньки-феї, допоможіть відвернути біду! — скрикнула Доля, але Фортуна лише сумно похитала головою.

— Шкода! Це чарівний флакон. Нічого змінити не можна.

Злидня зловтішаючись подивилася на подругу.

— Якщо захочеш, можеш дівчиська від гордині вберегти. Нехай усе життя страхолюдиною залишається, але норовом буде лагідна й добра, як ягнятко, — жорстока судениця підійшла до Колеса Фортуни, що світилося, і де все ще було видно затишну кімнатку.

Повитуха піднесла до матері новонароджену доньку. Виснажена жінка потяглася до маляти, але була ще занадто слабка, щоб взяти його на руки. Нитка її життя ледве помітною павутинкою тяглася до веретенця Долі. І ось сталося непоправне. Злидня схопила свої ножиці та в одну мить перерізала тонку нитку. Жінка на постелі глибоко зітхнула й відкинулася на подушку. Судениця розвернулась і, голосно регочучи, пішла геть із зали. У палаці зависла зловісна тиша, тільки здалеку долинав хриплуватий голос Злидні:

Фортуна підійшла до Долі й ласкаво обняла її за плечі.

— Не журися, може, правду кажуть, не вродись вродливим… Дівчинка проживе щасливо і без краси.

— Я передчуваю біду. Покладе чорна перлина кінець щастю малої, — зі сльозами на очах сказала Доля.

— Що таке кінець? Це лише початок чогось нового, можливо, більш захопливого й прекрасного, — посміхнулась у відповідь Фортуна.

Розділ 2 Радість ходить поряд з горем

Далеко від гори Фатум на околиці невеликого містечка стояла бідна бакалійна крамничка. Хазяїн її був людиною чесною й працьовитою, але занадто доброю, а тому багатства так і не настягав. Бакалійник і його дружина жили дружно й появи первістка чекали як величезного щастя. Однак недаремно кажуть — у високосний рік чекай біди. Ось і до їхнього дому разом із великою радістю прийшов великий сум. У ніч на двадцять дев’яте лютого у бакалійника народилася донька, але дружина не витримала пологів і залишила його вдівцем. Та й новонароджена дівчинка була дуже слабенькою. Тому що батько, не сподіваючись, що вона житиме, вирішив її якомога швидше охрестити.

Уранці в день хрестин до крамнички постукалася бродяжка: ноги босі, вся в лахмітті, подерта хустина низько опущена на лоба, так що лиця не роздивишся. Дав їй бакалійник кілька монет і сказав:

— Щасливої тобі дороги, мандрівнице, помолися за мою дівчинку, мабуть, недовго їй жити залишилося.

— Не журись, чоловіче, на кожну хворобу ліки знайдуться. Я можу твою дочку вилікувати, — ласкаво сказала жебрачка. — Лише маю одну умову: дозволь мені стати хрещеною матір’ю твоєї дочки.

Тяжко було бакалійнику дати згоду, але чого тільки не зробиш заради спасіння власної дитини?

— А як ти думаєш дочку назвати? — запитала мандрівниця.

— Марфою, так, як дружину мою звали, — не задумуючись, відповів бакалійник.

— Ні, нехай звуть її Златою — і буде в неї золоте серце, — сказала незнайомка, а про себе сумно подумала: «Але не бути їй ніколи красунею й не мати золотого волосся».

Бакалійник не заперечував і, лише тяжко зітхнувши, сказав:

— Нехай буде по-твоєму. Злата — так Злата, аби одужала.

Мандрівниця наказала батькові залишити її наодинці з дівчинкою. Варто йому було вийти з кімнати, як бродяжка дістала зі складок старезної накидки кришталевий флакон з тягучою, мов мед, рідиною, дала дівчинці ковточок зілля, і тут сталося диво. Дихання маляти стало рівнішим, жар почав спадати.

Того ж дня дівчинку охрестили й назвали Златою. Сусіди дивом дивувались, чому бакалійник взяв у хрещені невідому жебрачку, але, трохи погомонівши, скоро про це й забули. Батько малої хотів віддячити бідній жінці, але та немов крізь землю провалилась. Але з того дня будь-яка хвороба обминала дівчинку.

Розділ 3 Ніколи!

День за днем минув рік. Одного разу на початку березня захурделило, замело так, ніби зима не на спочинок зібралась, а тільки сили набирала. Визирнув бакалійник на двір, а там сніг ліпить, вітер гуде, небо низько черевом на місто навалилося, ніби роздавити його хоче: не зрозумієш, чи то ніч, чи то день надворі. Місто наче вимерло. Усі по хатах поховалися. О такій порі на покупців чекати не варто.

Бакалійник замкнув двері на засув, зачинив віконниці та зібрався був піднятися нагору до своєї кімнати, як раптом хатою пролетів легенький вітерець. Полум’я свічок замиготіло й згасло. В одну мить запах прянощів і копчення мовби вивітрився, а повітря наповнилось ароматом квітів і польових трав. Злякався бакалійник. Перехрестився. Почав згаслу свічку запалювати, та руки тремтять, не слухаються. Хотів утекти, та ноги ніби до підлоги приросли.

Раптом крамничка освітилась яскравим світлом, і посеред неї просто перед прилавком з’явилася молоденька незнайомка дивної краси в легких шовкових шатах. На поясі в дівчини висіло позолочене веретенце, а в товсті коси були вплетені польові квіти.

— Не чекав гостей? Невже забув, що сьогодні свято, річниця хрестин твоєї дочки? Я прийшла хрещеницю свою провідати, — весело прощебетала незнайомка.

— А як же бродяжка?! — тільки й міг вимовити зачудований бакалійник.

— Люблю дивачити, — засміялася гостя.

— Хто ти, знатна панянко? Королева чи принцеса?

— Я — фея, і звуть мене Доля. То покажеш мені похресницю?

Варто було бакалійнику провести суденицю до Злати, як на нього напав такий сон, що він ледве доплентався до ліжка, а коли прокинувся вранці, то про все забув.

Чарівниця весь вечір няньчилася й бавилася з дівчинкою, на ніч заспівала їй колискову й поклала спати. На світанку Доля дала маленькій ковточок зілля і, поцілувавши похресницю, щезла так само таємниче, як і з’явилась. Відтоді так і повелося. Щороку напередодні річниці хрестин фея навідувалася до Злати, давала їй ковток чудового еліксиру й наступного ранку відлітала.

Злата росла на радість батькові й сусідам. Люди не переставали дивуватися розуму, працьовитості й доброті дівчинки. Її однолітки ще вчилися читати по складах, а вона вже подужала грамоту й вела конторські книги в крамниці.

Зі Златою торгівля йшла жваво. Батько змайстрував приступку, щоб маленьку продавщицю було видно з-за прилавка.

Кожен, хто заходив до магазину, радий був перемовитися слівцем з дівчинкою. До неї йшли з радощами й з тугою.

— Злато, допоможи вишити блузку. Ні в кого стьожки не виходять такими рівними, як у тебе, — просила подружка Поліна.

— Злато, чи не посидиш з моїми розбишаками? Я до рідні в гості зібралась, а вони тільки тебе й слухаються, — запрошувала сусідка.

— Злато, поясни задачку, у мене ніяк не виходить, — приходив сусідський хлопчик Іванко.

Минали роки. Цілісінький день Злата крутилась як дзиґа. Усмішка ні на хвилину не сходила з обличчя дівчини. Для кожного завжди у неї знаходилося добре слово, і все одразу йшло на лад. Характер Злата мала золотий, але росла вона напрочуд негарною: худа, сутулувата, ніс у рудому ластовинні, волосся ріденьке й тьмяне, наче пріла солома. Люди любили дівчину за добре серце й веселу вдачу та намагались не помічати вад зовнішності, а сама вона ніколи не замислювалася над цим. Але ось настав день, який все змінив.

Під Святий Вечір на танцях зібралося багато молоді. На свято з сусіднього містечка завітали гості. Усі веселилися до пізньої ночі. Найкращим танцюристом виявився заїжджий хлопець на ім’я Степан. Кучерявий і ставний, він припав до вподоби багатьом дівчатам, але з-поміж усіх він обрав подружку Злати, красуню Поліну. Злата, як завжди, самотньо стояла осторонь, дивлячись на танцюючі пари. Помітивши дівчину, Степан насмішливо запитав у Поліни:

— Що це за опудало стіну підпирає?

— Зовсім не опудало, — заступилася за подругу Поліна. — Це дочка бакалійника Злата. Шкода, що для неї ніколи кавалера не знаходиться.

— Зараз знайдемо, — хитро підморгнувши, засміявся Степан.

Він про щось пошептався зі своїми дружками, і ті наввипередки почали запрошувати Злату. Зашарівшись, не пам’ятаючи себе від щастя, дівчина кружляла в танці.

Саме у розпал свята Степан зупинив музику й запропонував обрати королеву вечора. Усі підтримали замір. Хтось запропонував на королеву Поліну.

Аж тут Степан несподівано сказав:

— Оголосімо королевою Злату.

Дружки його схвально прийняли пропозицію, та й місцеві хлопці та дівчата були не проти. Усі любили Злату за доброту й лагідну вдачу. Зніяковіла й щаслива, Злата вийшла на середину покою.

— Тепер черга за королем, та щоб красою й поведінкою був до пари королеві. Чи є такий? — крикнув Степан.

— Є! Ось він, саме прийшов! — загиготіли його дружки й вивели на середину кімнати бородатого козла. На рогах у нього теліпалася блазнівська паперова корона. Козел перелякано витріщив очі й мотав головою.

Златі до горла підступив задушливий клубок. Як була, в легенькій кофтинці, вона вискочила на вулицю і, не помічаючи морозу, кинулася до хати. Тієї ночі вона не змогла заснути. У її вухах лунав регіт Степана та його приятелів: «Козлина королева! Козлина королева!».

Ніколи ще дівчина не чекала хрещеної з таким нетерпінням. Щойно фея з’явилася на порозі, Злата кинулася до неї з мольбою.

— Люба хрещено, ви ж чарівниця. Створіть диво, зробіть мене хоч трішечки красивішою.

— Я боялася, що ти попросиш мене про це, — сумно захитала головою судениця. — На жаль, я не можу допомогти тобі.

Доля, нічого не приховуючи, розповіла Златі про те, що сталось у ніч її народження, і показала дівчині кришталевий флакон. На самому дні хлюпотіло трохи золотистої рідини, і в ній ще й досі плавали дві перлини: рожева та чорна.

— Завтра вранці, коли ти вип’єш останній ковток еліксиру життя, перлини розчиняться, і чарівне зілля перетвориться на отруту Варто тобі пригубити його, ти станеш божественно красивою, але глибоко нещасною. Разом із красою в тебе ввійде непомірна гординя — гріх, що здатен зруйнувати всі твої чесноти. Ось чому я не можу виконати твого прохання. Не варто міняти щастя на красу, — сказала фея.

— Ой, люба хрещено, хіба можна бути нещаснішою за мене? — заплакала бідна дівчина.

— Я бачу, що ти засмучена, але повір мені, це мине. Час — найкращий лікар. Обіцяй мені, що не торкнешся чарівного флакона, — суворо сказала хрещена.

— Обіцяю, — нехотя відказала Злата.

Настала ніч. У хатах один за одним згасали вогні. Найдовше світилися вікна в маленькій квартирці над бакалійною крамничкою. Мешканцям міста було невтямки, що сьогодні там приймають незвичайну гостю. Нарешті й ці віконця згасли. Місто занурилось у пітьму. Злата лежала в ліжку, але сон не йшов до неї. Вона думала про заповітний флакон і про рожеву перлину. Скоряючись нездоланному потягу, дівчина встала з ліжка та вийшла в коридор.

Розділ 4 Зілля

Ніч була тихою. Місяць, мов ліхтар, висів над містом, освітлюючи безлюдні вулиці. Круглі бані церкви та шпиль дзвіниці чітко вимальовувалися на темному оксамиті неба. У місячному світлі все виглядало таємничим і чарівним.

Здавалося, навіть сірі булижники бруківки перетворилися на срібні злитки. Найцікавіші промені зазирали у вікна будинків, де мирно спали мешканці маленького містечка.

Злата навшпиньки пройшла до кімнати, відведеної для дорогої гості, й обережно прочинила двері. «Я лише погляну на рожеву перлинку й відразу ж піду», — сказала вона собі.

Судениця мирно спала. Заповітний флакон, відблискуючи зламами кришталю, стояв на туалетному столику біля ліжка. Злата тихенько підійшла до нього, погладила кришталеві грані пальцем і, взявши пляшечку в долоні, піднесла її до вікна. У місячних променях рожева перлина світилася зсередини таємничим неземним світлом. Злата не помітила, як відкрила накривку й зробила ковток. Схаменувшись, дівчина злякалася своєї зухвалості, але тієї ж миті заспокоїла себе. Хрещена все одно дала б їй зілля, а отже ніякої біди не скоїлось.

Перш ніж поставити флакон на місце, дівчина ще раз подивилася на нього. Перлини щезли, а замість них на дні пляшечки плескалася, мов розплавлене срібло, тягуча рідина. Щось начебто підштовхнуло Злату: «Ось вона — краса! Упустиш — так і будеш усе життя «козлиною королевою!». Дівчина знову піднесла флакон до губ і зробила останній ковток.

Цього разу зілля виявилося гірким, як полин. Златі дух забило й запаморочилась голова. Флакон випав з її ослаблих пальців і, вдарившись об підлогу, розлетівся на друзки. Дівчинці здалося, що вона помирає. Земля захиталася під нею, і вона впала непритомна. Коли Злата прийшла до тями, то побачила хрещену, яка схилилася над нею.

— Бідне дитя! Що ж ти наробила! — скрикнула фея.

Заплакавши, дівчина почата просити у Долі вибачення, але у відповідь судениця гірко зітхнула.

— Я тебе пробачила, але мого прощення замало. Трунок гордині вже увійшов у тебе. Він отруюватиме твоє життя, і ти ніколи не будеш такою, як колись.

— Хрещено, будь ласка, допоможіть мені позбутися злих чарів, — заливаючись слізьми, просила Злата.

— Мої чари тут безсилі. Лише ти сама можеш допомогти собі. Для цього треба пройти тяжке випробування, але рідко кому це вдається, — похитала головою фея.

— Що за випробування? Підкажіть мені, люба хрещено. Я на все згодна, — заблагала Злата.

— Ти станеш на шлях одужання лише тоді, коли щиро пошкодуєш про те, що ти — гордівниця. Шлях цей довгий і складний, тому що від трунку гордині можна позбутися, лише спізнавши, що означає БУТИ ГІРШОЮ ЗА ВСІХ І НИЖЧОЮ ЗА ВСІХ, БУТИ ПОРОХОМ ПІД НОГАМИ ІНШИХ. Не зазнавши цього, тобі не позбутися злих чарів.

— Я обов’язково їх позбудусь! Я вже про все шкодую, — палко вигукнула дівчина.

— Нерозумна дитино, ти так нічого й не зрозуміла, — сумно вимовила Доля. — Я хотіла зробити тебе щасливою, але ти обрала для себе іншу долю. Що ж, чому бути, того не минути. Прощавай!

Фея сплеснула в долоні й щезла. На тому місці, де вона щойно стояла, здійнявся сніп іскор і згас без сліду.

Розділ 5 Дивні зміни

Засмучена, Злата повернулася до своєї кімнати. Вона думала, що всю ніч очей не стулить, але варто їй було прилягти на прохолодні простирадла й головою торкнутися подушки, як дрімота насунулася на неї, і вона заснула міцним безтурботним сном.

Зазвичай Злата прокидалася на світанку, але того ранку сонце піднялося високо в небо, посилаючи на землю потоки ласкавого світла, містечко давно ожило, а дівчина все ще спала. Надходив полудень, старий бакалійник кілька разів навшпиньки підходив до спальні дочки, не наважуючись розбудити її. Тривога сніжним клубком наростала в його душі. Чи не захворіла часом його люба донька?

Нарешті повіки Злати затремтіли. Дівчина розплющила очі й біля ліжка побачила батька.

— Прокинулась, красуне моя, — батько зітхнув з полегшенням.

«Красуня»! Слово наче обпалило Злату. Усі події минулої ночі напрочуд ясно промайнули перед нею. Тепер Злата не відчувала докорів сумління й не шкодувала про те, що не послухала хрещену, порушивши свою обіцянку. Дівчина квапливо зіскочила з ліжка й кинулася до дзеркала, але на неї чекало глибоке розчарування: зі сріблястого овалу на неї дивилася та сама непоказна простачка з ластовинням на носі й ріденьким волоссям.

«І навіщо лише я просила хрещену позбавити мене трунку гордині? Мабуть, Доля виконала моє прохання. Краще б вона залишила мені красу, а вже з гординею я б і без неї впоралася», — з прикрістю подумала Злата і, повернувшись до батька, різко вичитала отетерівшого старого.

— Ну що ти тут топчешся? Що, і крамницю ще й досі не відкрив?

Бакалійник, згорбившись, поплентався з кімнати. Златі стало шкода старого. Вона хотіла було кинутися до батька й обійняти його, але передумала. Прикрість і розчарування дівчини були такими сильними, що вона вирішила більше ніколи не дивитись у дзеркало й віднесла його до комори.

Збігали дні. Поступово сусіди почали помічати в своїй улюблениці зміни.

— Злато, допоможи мені пошити нову спідницю, — просила подружка.

— Сама вчись. Уже на виданні, а руки — крюки, — грубо відрізала Злата.

— Злато, допоможи рахунок підбити. Щось не сходиться, — попросив якось сусід.

— А голова навіщо, туполобий? — почув він у відповідь.

— Злато, зайшла б з моїми онучатами посидіти. У мене від них голова обертом йде. Бешкетують — просто горе, — покликала сусідка.

— Виховувати треба було, а не по гостях вештатись, — відмовилась Злата.

Минув ще якийсь час. Плечі Злати розпрямилися, ластовиння щезло, волосся стало густим і золотавим.

Одного разу Злата зайшла до комори й, випадково побачивши себе в дзеркалі, застигла зачудована. Вона дивовижно покращала. Дівчина повернула дзеркало до своєї кімнати й по кілька разів на день, завмираючи, дивилася в нього, кожного разу помічаючи, що стала ще кращою.

Парубків тягло до бакалійної крамнички, як мух до меду. Цілісінькі дні біля прилавку юрбились відвідувачі: хто за коробкою сірників зайде, хто за понюшкою тютюну, але дівчина таких покупців не дуже полюбляла.

— Діла на копійку, а балачок на карбованець. Сама лише морока, — презирливо кривилась вона.

Злата продовжувала розквітати, як ніжна троянда під променями літнього сонця. Усе в цій дівчині видавалось досконалим, але справжнісіньким дивом було її волосся. Коли вечорами вона розплітала тугі коси, волосся виблискувало на її плечах, мов хвиля чистого золота. Люди по-різному пояснювали неземну красу дівчини, але всі доходили думки, що без чарів тут не обійшлося: дуже вже змінився норов Злати. Подейкували, що в обмін на красу вона віддала свою ангельську душу. Ніхто більше не називав її колишнім іменем, а прозвали її — гордівниця. Проте вона не звертала на це уваги, з презирством дивлячись на всіх, ніби вони були лише пилюкою під її ногами.

Розділ 6 Пиром та завесіллячко

Частіше за інших до крамнички навідувався сусід Іван. Вони зі Златою приятелювали з дитинства. Батько Івана був відмінним кравцем, і син перейняв його майстерність. Жили вони заможно, і бакалійник думав, що про кращу пару для дочки й мріяти нічого. Одного разу вранці, коли весь трудовий люд був на роботі, Іван зайшов до крамнички.

— Чого це ти зранку приволочився? Може, сьогодні Свята неділя, чи в тебе справ немає? — запитала Злата, побачивши його.

— Не дивись на мене суворо. Не за покупками я прийшов, — сказав парубок. — Немає мені без тебе життя на світі божому. Дозволь до тебе старостів заслати.

— Старостів? — дівчина зміряла парубка льодяним поглядом і зайшлася сміхом: — Ой, насмішив. Буду я шило на швайку міняти: бакалійний прилавок на голку з наперстком. Ти очі маєш, чи взагалі осліп? Невже ти думаєш, що я зі своєю красою за першого стрічного піду?

— Який же ж я перший стрічний? — остовпів Іван. — Ми росли з тобою разом, і батько твій не проти.

— От з батьком і йди до шлюбу, а я поки що заміж не збираюсь, — відрізала красуня.

Осоромлений, Іван вискочив з крамниці. Невдовзі він одружився з привітною дівчиною, купив хату в іншому кінці міста й переїхав туди з молодою дружиною.

Засмутився бакалійник, але дочці вже не дорікав. Їй з чоловіком жити, їй і вибирати. Почали Злату інші парубки сватати, але кожен одержав відмову й образливі насмішки. Поговорили між собою нещасливі женихи та дійшли такої думки: дівчина, безумовно, красуня яких немає, але ж краса — тільки для очей, а з гордівницею жити — біду бідувати.

Подружки Злати одна за одною виходили заміж. Одного разу пройшла чутка, що приїхав Степан і засватав Поліну. На весілля скликали всю округу. Почувши про Степана, Злата згадала далеку вечірку й захотілось їй поглянути на кривдника.

Весільний поїзд повернувся з церкви, гості посідали за святкові столи, й бенкет розпочався. Весілля було саме в розпалі, коли двері відчинились і до хати зайшла Злата. Розпущене волосся, перехоплене блакитною стрічкою, огортало дівчину золотим ореолом, і вона була схожою на чарівне видіння. Степан дивився на неї мов зачарований. Як йому було впізнати у цьому небесному створінні «козлину королеву»? Злата посміхнулась — і молодий забув про все на світі. Казкова красуня ніби причарувала його. Степан підійшов до гості й зазирнув їй у вічі:

— Ти підеш зі мною до танцю?

— Чому ж не піти? Піду, — здивувавши всіх, погодилася гордівниця.

Музики так розгубились, що не знали, який танець грати, і лише мовчки перезирались один з одним.

— Отямся, адже ми вінчані! — підскочила до Степана Поліна, але той грубо відштовхнув її від себе:

— Іди, не люблю тебе. Лише її кохаю.

— Моє кохання заслужити треба, — посміхнулася красуня.

— Наказуй! — вигукнув Степан.

Злата пустотливо примружилась:

— Піди до хліва, виведи козла та проскочи на ньому вздовж вулиці.

Світлицею прокотився гомін.

— Не смійся наді мною, красуне, — заблагав Степан.

— Я і не думаю сміятись. Це моя умова, а не виконаєш — не бачити тобі мене поки й віку, — капризно тупнула ногою гордівниця.

— Що ж, нехай буде по-твоєму.

Притихлі й спантеличені, гості висипали у двір. Степан випустив з хліва бородатого козла й нерішуче підійшов до нього.

— Ну, сміливіше! Невже ти козла злякався? — засміялася Злата.

Степан обійшов козла, придивляючись, з якого боку до нього краще приступитись. Козел, відчувши недобре, скоса поглядав на хлопця сердитим оком. Нарешті парубок зловчився та стрибнув козлові на спину. Першої миті той остовпів від несподіванки: кому сподобається, щоб його об’їжджали, як коня? Прийшовши до тями, бородатий вирішив, що дешево не дасться. Він шарпнувся вбік і, скинувши невдалого наїзника, показав йому, що роги козлам дані не для краси.

На той час довкола зібрався величезний натовп. Хлопці свистіли й улюлюкали, дівчата верещали, парубки качалися зо сміху, а старі хрестились і хитали головами. Горе-наречений підскочив з землі й подивився на Злату. Вона підбадьорюючи кивнула йому, і парубок вдруге кинувся до козла. Цього разу сутичка тривала довше. Козел крутився як дзиґа, несамовито мекаючи й трясучи головою. Нарешті Степан так-сяк навалився на нього, обхопивши поперек живота й впершись лицем у хвіст. Тут козел розлютився не на жарт. Скинувши «вершника», він пустив у хід і роги, і копита.

— Ех, ти! Простого козла осідлати не можеш, де вже тобі свататись до «козлиної королеви»! Поглянь лише на себе! Тобі в базарний день гріш ціна, і то дорого, — презирливо всміхнулась Злата й пішла геть. А Степан поїхав з міста подалі від ганьби, залишивши Поліну не заміжньою і не дівкою.

Земляки почали уникати гордівниці. Зате до крамниці посунуло багато прийшлого народу. Кожного дня перед дверима магазинчика стояв або віз, або екіпаж, або навіть і карета. Молоді люди, які прочули про небувалу красу дівчини, потяглися звідусіль. Кожен хотів поглянути, чи й справді гордівниця така гарна, як кажуть, а варто юнакам було поглянути на неї, як вони тієї ж миті закохувалися, пропонуючи руку й серце. Одні намагалися привабити горду красуню молодецькою силою, інші — багатством, інші — знатним родом. Кожен сподівався, що саме йому пощастить, але серце гордівниці було холодним, мов лід. Осміяні женихи від’їжджали ні з чим, але дівчина мала таку небувалу красу, що бажаючі здобути її прихильність не переводились.

Розділ 7 «Будьте моєю королевою!»

На той час в королівському палаці принц не знаходив собі місця від нудьги. Треба сказати, що він був дуже гарний лицем, але гульвіса, яких світ не бачив. Придворне життя й багатство вкрай зіпсували його. Цілісінькими днями він пив-гуляв, поки всі розваги йому не обридли.

Якось княжич, найближчий приятель принца, раптом запропонував:

— А чому б нам не поїхати прогулятись? Я чув, у містечку, верст за сорок звідси, є бакалійна крамничка, і дочка хазяїна досить мила особа. Кажуть, вона диво яка гарна, але неприступна, мов айсберг. До неї сватався навіть дехто з придворних, але вона всім відмовила.

Принц зі сумнівом подивився на товариша:

— Що? Якась бакалійниця відмовила придворним? Цікаво на неї поглянути. Переодягнімось і ряженими підемо до цього містечка. Мені не відмовляла ще жодна дівчина. Подивимось, чи встоїть бакалійниця. Треба провчити цю маленьку негідницю.

Молоді гульвіси одяглися бродячими музиками й вирушили в дорогу. Пустивши коней галопом, вони швидко дісталися місця. На порозі бакалійної крамнички жартівники спробували надати серйозного вигляду своїм обличчям і зайшли до магазину. Дзвіночок над входом дзенькнув, сповіщаючи про прихід відвідувачів.

Крамниця була невеличкою й темною. У півтемряві на полицях тьмяно відсвічували банки з джемами, біля стінки стояли мішки з крупою й бочки з оливками й солоними огірками.

У повітрі стояв пряний аромат кориці, перцю й копчені. Словом, це була звичайнісінька бакалійна крамниця. Однак принцу, який звик до розкоші столичних магазинів, вона видалася злидарською й вбогою. Він був упевнений, що вони приїхали сюди даремно: навряд чи в такій дірі зустрінеш красуню, гідну уваги.

Раптом двері до магазину відчинились, і до крамниці зайшов хазяїн. Гульвіси, які сподівалися, що побачать гарненьку дівчину, не могли приховати свого розчарування.

— Що ви хотіли, панове? — ввічливо запитав бакалійник.

— Ми чули, що тут є красуня-хазяйка, — зухвало почав принц.

— Це моя дочка, — кивнув бакалійник.

Дивлячись на старого, принц подумав, що княжич розіграв його. Хіба може в облізлого крука народитися прекрасна лебідка?

Між тим бакалійник тяжко зітхнув і додав:

— Багато молодих людей заїжджає сюди. Тільки моя вам порада, співайте свої серенади іншим дівчатам, може, це зробить їх щасливими. Серце Злати наче скуте кригою, і навряд чи його відігріють ваші пісні.

«Якщо вже ми тут, варто хоча б поглянути на цю славнозвісну бакалійницю, яка, запевне, не являє собою нічого особливого», — подумав принц. До того ж він був не проти у відповідь підняти на жарти княжича. Весело підморгнувши бакалійнику, вдаваний музика сказав:

— Наші пісні кого хочеш відігріють. Мій друг згорає від кохання до вашої дочки. Ми сьогодні ж поведемо їх під вінець.

При цих словах княжича кинуло в жар. Він зовсім не збирався одружуватися з якоюсь крамаркою. Бакалійник сумно похитав головою й пішов за дочкою. Варто було молодикам залишитися наодинці, як принц від душі розсміявся, дивлячись на розгублене лице приятеля.

— Чого ти злякався? Якщо вона така гарна, як кажуть, одружишся з красунею. Ну, а якщо ні, то надалі не будеш жартувати з мене.

— Ви хотіли мене бачити? — почувся дівочий голос.

Молодики повернулись і застигли, ніби громом вражені. Ніколи їм ще не доводилося бачити такої вроди. Перед ними стояла не дівчина, а чарівна фея. Її блакитні очі, облямовані довгими темними віями, були мов бездонні криниці живої води, а волосся виблискувало на плечах, що червоне золото. Чим більше принц милувався дівчиною, тим більше його причаровувала її неземна краса.

Несподівано княжич опустився перед дівчиною на одне коліно й промовив:

— Пані, я готовий стати вашим чоловіком.

На принца ніби відро холодної води вилили. Він забув, що приїхав сюди лише задля того, щоб посміятися над бідною бакалійницею. Зараз він думав тільки про те, що цю дівчину не віддасть нікому. Красуня зміряла княжича очима й зробила жартівливий реверанс:

— Можливо, ви, пане, й готові, та тільки я не готова стати дружиною такого пихатого індика.

Княжич ніяк не чекав відмови. Він почервонів до коренів волосся й похапцем піднявся з колін. Дивлячись на його розгубленість, принц не міг утриматися від сміху. Дівчина теж засміялась. Вони стояли й реготали до сліз. Коли, нарешті, їхня бурхлива веселість минула, принц і дочка бакалійника забули про княжича. Молоді люди дивились один на одного, і їм здавалося, що вони самі на всьому білому світі. Серце дівчини защеміло, але вона не знала, що цей біль називається коханням. Удаваний музика торкнувся руки Злати:

— Прекрасна незнайомко, немає пісень, які могли би повідати світу про твою досконалість. Я готовий покласти до твоїх ніг ціле королівство, якщо ти погодишся стати моєю дружиною.

Злата з радістю віддала б серце бродячому музиканту, не вимагаючи нічого натомість. «Я згодна», — хотіла вигукнути вона, але гордість скувала її язик. Вона відмовила стільком вельможам і багатіям, хіба могла вона відразу ж дати згоду простому бродячому музикантові?

— Пусті слова! Ти, бродяга, даєш обіцянки, які личать наслідному принцові, — усміхнулася вона.

— Можливо, я лише бродячий співак, але кохання до тебе допоможе мені зробити неможливе. Будь моєю дружиною, і я зроблю тебе королевою.

— Що ж, коли будеш королем, тоді й приходь свататись, а поки що мені нема про що з тобою говорити, — відрізала Злата.

— Невже ти віддаси своє серце, тільки якщо я покладу до твоїх ніг корону? — запитав юнак.

— Хто сказав, що я віддам тобі серце? Я віддам тобі руку. Чому б і ні? Ти не гірший за інших. Щоправда, і не кращий.

Кров кинулася принцу до голови. Ніхто не наважувався з ним так розмовляти. Він спересердя вискочив з крамниці й кинувся геть, вирішивши назавжди викреслити горду красуню зі своєї пам’яті. Двері за прекрасним юнаком зачинилися. При думці про те, що вона ніколи більше його не побачить, у Злати стиснулося серце. Вона вискочила за поріг, щоб повернути молодого музику, але вулиця була пустою.

— Навіщо лише я прогнала його! Це все моя гордість, хай їй грець! — скрикнула Злата. Уперше за довгі місяці сльози покотилися по щоках, і вона спізнала, наскільки згубною є трутизна гордині.

Розділ 8 Далі — менше

Заставши дочку в сльозах, бакалійник кинувся до неї.

— Що з тобою, дитино моя? Чи не образив тебе хто?

— Я сама винна. Він пішов, і я більше ніколи його не побачу, — заливаючися слізьми, промовила дівчина.

Бакалійник згадав красеня-музику й одразу все зрозумів. Він обійняв дочку й ласкаво сказав:

— Не сумуй, люба донечко, якщо він щиро любить тебе, то незабаром обов’язково повернеться. Ось побачиш.

— Ти гадаєш? — з надією запитала Злата.

— Ну звичайно, — запевнив її батько.

Старий ладен був співати й танцювати від радості, що нарешті серце його дочки відтануло і вона знову стала такою, як колись — ласкавого та доброю Златою. Однак радість бакалійника була передчасною. Те, що вершилось місяцями, не можна виправити за єдину мить.

Злата витерла сльози й сказала:

— Ти правий. Ніде він не подінеться. Де ще він знайде таку красуню, як я? Прибіжить, як миленький.

Старий батько зрозумів, що Злата все та ж гордівниця й ані трохи не змінилась, але він помилявся. У серці гордої красуні поселилася любов. Удень дівчина мріяла про прекрасного музику, а ночами плакала, даремно чекаючи його повернення.

Одного разу, приміряючи перед дзеркалом наряди, Злата помітила, що речі їй стали завеликими й теліпаються, мов на вішалці.

«Мабуть, я схудла від переживань», — вирішила красуня.

Вона підшила спідниці й перекроїла сукні, але не минуло й тижня, як все знову виявилося завеликим. Злата не знала, що й думати. Якось одного разу вона взялася розставляти банки з варенням у комірчині й раптом виявила, що не може дотягнутися до полички.

— Що за напасть? Не могла ж я стати нижчою на зріст, — похоловши від страшної здогадки, вигукнула Злата.

Тим не менш, так воно й було. Злата зменшувалася з кожним днем. Там, де замішані чари, часом трапляється неймовірне. Кожного ранку дівчина тремтячи підходила до одвірка, де в її дитинстві батько робив зарубки, щоб позначити, на скільки виросла його донечка. Тепер Злата з жахом помічала, що стає все нижчою.

Бакалійнику довелося дістати приступку, на якій Злата стояла за прилавком ще маленькою дівчинкою, адже бідолашна тепер була на цілу голову нижчою за своїх ровесників.

Одного разу гордівниця йшла вулицею, як завжди не помічаючи нікого довкола.

— Дивіться, а красуня наша до землі росте! — раптом почула вона за спиною глузливий вигук.

Злата озирнулася. Люди тикали в неї пальцями й зубоскалили.

— Недомірок! Ліліпутка! — на всі боки дражнили її шибеники.

Згоряючи від сорому, горда красуня кинулася додому, але до бакалійної крамниці було далеко. Хлопчаки з гиканням і гаканням побігли за нею. Перехожі сміялися їй навздогін. Ні в кого не знайшлося для гордівниці ні співчуття, ні жалю.

Відтоді Злата перестала бувати на вулиці. Тільки ночами, коли всі спали, дівчина виходила за поріг, милувалася зірками, дивилася на вулицю, оповиту сном, знайому їй з дитинства, і сумно зітхала. Скоро навіть приступка перестала приховувати ваду Злати. Тепер дівчина була не більша за восьмирічну дитину. Їй набридло перешивати сукенки, які постійно виявлялися їй завеликими. Речі висіли на ній, ніби пошиті на виріст, але краса гордівниці все ще була досконалою.

Одного разу дівчина дістала з гардероба синю сукняну спідницю з оксамитовим поясочком і мережану блузку, ті самі, що були на ній того злощасного дня, коли вона зустріла красеня-музику. Відтоді Злата не одягала їх жодного разу.

Спогади наринули на дівчину. Їй схотілося знову приміряти цей одяг. Вона почала похапцем переодягатися, плутаючись у зборках широчезної спідниці. І тут сталося диво: варто було Златі убратися в давно забутий одяг, як речі зменшились і стали саме на неї.

«Можливо, чари розсіялись, і я така сама, як і раніше?» — зраділа дівчина й побігла до дзеркала, але! Вона все ще залишалася маленькою, і лише її вбрання, немов під дією чарів, зменшилося разом з нею.

Розділ 9 Спокуслива пропозиція

— Лише сьогодні! Єдина вистава! Найкращі артисти світу! Поспішайте! Поспішайте! Поспішайте!

Вулицями міста їхала яскраво розписана кибитка. Худа кобила, яка тягла віз, була вкрита строкатою попоною, а в її ріденькій гриві майоріли барвисті стрічки. На козлах, широко посміхаючись, сидів чоловік, суворий на вигляд. Незважаючи на привітну посмішку, він нагадував розбійника з великої дороги. Позад нього стояли кволий хлопчина, одягнений у строкатий костюм скомороха, і яскраво розмальована дівиця. Скоморох, смішно роздуваючи щоки, дудів у бувалу, але начищену до блиску сурму, що видавала несамовиті пронизливі звуки, які в жодному разі не претендували на те, щоб називатися музикою, а дівиця била у величезний барабан.

Час від часу вони припиняли мучити інструменти та скликали всіх на вечірню виставу. У розмірене життя маленького містечка увірвався дух мандрів і пригод, очікування свята й чарів, які може принести лише мандрівний цирк шапіто.

Злата сиділа у своїй кімнатці над бакалійною крамничкою, коли її увагу привернув шум, що долинав з вулиці. Вона визирнула у вікно й побачила розписану кибитку, яку супроводжувала юрба дітлахів.

«Ой, як би мені хотілося потрапити на виставу!» — подумала дівчина, але, на жаль, це здавалося неможливим. Варто їй було з’явитися на вулиці, як міські шибеники відразу починали глузувати з неї. З певного часу навіть у крамниці красуня неохоче виходила до людей, і за прилавком усе частіше стояв її батько.

Скоро кибитка зникла за поворотом, і відчуття свята пішло разом з нею. Злата тяжко зітхнула. Їй набридло бути в’язнем у власному домі. Вона раптом уявила собі, як було б добре вирватися на волю, бродити дорогами, спати під зоряним небом і зустрічати світанки, як її коханий музикант.

«Як шкода, що це неможливо», — з сумом подумала дівчина. Вона ще не знала, що доля вже все вирішила за неї.

Повідомивши глядачам про своє прибуття, актори розташувалися на пустирі поблизу міста й вирушили на пошуки чогось їстівного. Недивно, що один з них натрапив на околичну бакалійну крамничку.

— Агов, батечку, а чи не знайдеться в тебе чого-небудь, щоб благородні артисти могли напхати свої шлунки?! — загримів у крамниці соковитий бас.

Приваблена незнайомим голосом, Злата спустилася сходами й притулилася до погано зачинених дверей, що вели до бакалійної крамниці. Біля прилавка стояв високий, міцної статури чоловік з молодецькими вусами. Останнім часом незнайомці рідко з’являлися в магазинчику. Дівчина спостерігала, як вусатий вибирає товар і безцеремонно куштує солоні огірки й маслини.

— Зваж-но мені, добродію, ковбаси й сиру, — сказав відвідувач.

Бакалійник попрямував до комори, і раптом вусатий побачив дівчину, яка причаїлася за дверима. На обличчі артиста відбилося здивування, але наступної секунди він розплився в солодкій усмішці.

— Пані, я очам своїм не вірю. Батеньку, чом ви ховаєте від людей ось таку перлину! — вигукнув він.

В очах вусатого блиснув жадібний вогник.

«Що за диво-карлиця! Можливо, якщо прибрати її до своїх рук, на ній можна непогано заробити», — подумав циркач.

Златі вже давно не робили компліментів, тому, незважаючи на те, що цей чоловік лякав її, їй захотілося з ним поговорити.

— Я — хазяїн цирку, який приїхав до вас на гастролі. Сподіваюся, ви прийдете на нашу виставу? — продовжував незнайомець.

— Вона нікуди не піде, — суворо сказав бакалійник, загороджуючи свою крихітну дочку.

— Дуже шкода, — удавано зітхнув вусатий. — А втім, я розумію вашого батька. Таку красу треба берегти особливо, — він церемонно вклонився дівчині.

— Ой, таточку, облиште. Підіть відпочиньте. Я можу зважити ковбасу й сир сама, — роздратовано сказала Злата.

Не вистачало ще, щоб незнайомець подумав, що її тримають під замком. Вусатий вселяв бакалійнику страх, але старий не заперечив дочці й пішов.

— То ви приймаєте моє запрошення? — наполегливо запитав Вусатий.

— Боюсь, що ні. Варто мені з’явитися на вулиці, як усі хлопчаки сміються та знущаються наді мною, — несподівано для себе призналася Злата.

— Не може бути! Ви така прекрасна, що над вами неможливо сміятися! — з удаваним здивуванням вигукнув циркач.

— А проте так воно і є, — зітхнула дівчина.

Лестощі зробили свою справу, і вона була ладна довіритися цій людині.

— Послухайте, а чому б вам не поїхати з цього містечка, де всі такі жорстокі до вас? — лукаво примружившись, запропонував вусатий. — їдьмо з нами, і я зроблю з вас видатну актрису.

— Але ж я ніколи не виступала, — нерішуче заперечила Злата.

— Це не має значення. Ваша краса говорить сама за себе. Хіба вам місце в цій дірі? Кращі сцени великих міст будуть біля ваших ніг. Вам аплодуватимуть у всьому світі! — з захватом брехав циркач.

— Я не можу залишити батька, — все ще вагалася Злата.

— Я не маю права примушувати вас, але поміркуйте, що краще: скніти в містечку, де над вами сміються, чи сяяти в столиці, де вами захоплюватимуться? — запитав вусатий і, не чекаючи відповіді, додав: — Наш віз стоїть у полі, за містом. Ми чекатимемо на вас до світанку, пані. Упевнений, якщо ви розсудливі, то прийдете до нас.

Розділ 10 Вітер мандрів

На землю опустилася ніч, і містечко занурилось у сон, а Злата все ще не могла вирішити, як їй вчинити. Вона ніколи не подорожувала й не бувала в чужих краях. Усе життя дівчина прожила в маленькій затишній квартирці над бакалійною крамничкою й лише тепер зрозуміла, як дорога їй тут кожна дрібничка. Раніше Злата і не подумала б шукати кращої долі на чужині, але тепер, коли друзі стали ворогами, а хата — в’язницею, невідоме вабило дівчину обіцянкою примарного щастя. Вона згадала красеня-музику. Адже він також бродить різними дорогами. Що, як вони зустрінуться? Серце дівчини радісно забилося, але цієї ж миті вона відігнала від себе цю думку. Ні, вона ніколи не наважиться стати перед очима прекрасного барда такою, якою зробилась тепер.

Було далеко за північ, коли Злата нарешті прийняла рішення. Про всяк випадок вона взяла голку з нитками, на хвилинку зайшла до батька, який спав, і, поцілувавши його на прощання, вибігла на вулицю. Бідолашна й не підозрювала, які випробування чекають на неї. Злата поспішала знайомими вулицями подалі з міста.

У темряві розложистого поля вона побачила вогник — це циркачі палили багаття. Дівчина сповільнила ходу. Їй було боязко починати нове життя, але тепер, коли вона, нарешті, опинилася на свободі, жага мандрів і пригод охопила її, і вона впевнено покрокувала вперед.

Біля багаття сиділи четверо. Вони й складали всю трупу цирку шапіто. Кволий хлопець, який зображував скомороха, палкою ворушив вугілля, дістаючи печену картоплю. Поряд з ним сиділа фарбована дівиця на ім’я Розіта. Вона була єдиною дамою в чоловічому товаристві. Біля Розіти солодко сопів товстун, але головним тут, безумовно, був вусатий, з яким Златі довелося зустрітися у крамничці. Він лежав, поважно розвалившись біля багаття, виставивши підошви чобіт до вогню.

Коли вусатий побачив Злату, то тієї ж миті скочив на ноги й, потираючи долоні, вигукнув:

— А ось і наша примадонна! Поаплодуємо, панове артисти!

У відблисках вогню його лице й довжелезні вуса здавалися зловісними. Серце Злати стиснулося в тривожному передчутті. Циркачі з цікавістю подивилися в її бік. Навіть товстун прокинувся і, голосно позіхнувши, тупо витріщився на дівчину. Розіті Злата не сподобалася з першого погляду.

— Кажуть, ти бакалійниця? — запитала вона, прискіпливо обдивляючись нову артистку з голови до п’ят. ...