Тамара Крюкова Зоряний лицар

В’язень дзеркала

Десь там, за гладкою поверхнею дзеркала, живуть люди-відображення. У цьому світі все примарно, немає нічого реального, крім небезпеки, що підстерігає кожного, хто ризикне переступити межу. В чотирнадцять років життя здається нескінченним,поки ти не відкрив для себе страшну істину: тріснуте, покрите пилом дзеркало у забутій комірчині —це не дрібниця для балаганних фокусів, а Дзеркало Долі, в’язень якого ніколи не повернеться…

Розділ 1 Зачарований принц

Небо наливалося блакиттю, витісняючи палеві барви сходу. Денне світило набирало сили. Під його променями піна хмар танула й осідала, змінюючи обриси. Тільки один обрис лишався незмінним, бо то була зовсім не хмара, а гора доль за назвою Фатум. Не має вона основи, і висить вона між небом і землею. Лише зрідка, в досвітні години погожого ранку, Фатум постає перед очима людей. Коли сонце накидає на неї золоту тканину променів, на мить на її вершині можна роздивитись прекрасний білокамінний палац, прикрашений позолотою. Кажуть, щастя усміхнеться кожному, кому поталанить його побачити. Шкода, що видіння занадто скороминуще й хутко згасає. Гора витончується, стаючи прозорою, допоки зовсім не щезне з-перед очей. Але навіть залишаючись незримою, гора Фатум непорушно височіє над землею, і невпинно кипить робота в палаці, що стоїть на її верхів’ї.

І вдень і вночі старанні судениці прядуть нитки людських доль, що невидимим павутиннячком тягнуться до кожного, хто живе на землі. Невпинно обертаються чарівні веретенця, і кожне видає тонкий, ледве вловимий звук, а коли вони зливаються в єдиний хор, народжується музика: мелодійна й ніжна, сумна або весела. Часом до неї вриваються тривожні нотки, або ж і зовсім вона збивається на какофонію. Це означає, що цієї миті на землі панують страждання й біль: іде війна і гинуть люди.

Поодинокі щасливці чують мелодії, що лунають у піднебессі, та перекладають їх на ноти, щоб донести музику до інших. А деяким людям удається зрозуміти розповіді співучих веретенець, перекласти їх на папір, і тоді виходять вірші, повісті, або й цілісінькі романи. Жодна гарна мелодія й жодна путня книга не пишуться — вони послані з неба.

Ось і зараз у палаці Фатум починається нова історія, а можливо, продовжується стара, адже кожна історія випливає з іншої, ще недоказаної.

Хто не знає, що доля теж має мазунчиків? Трапилося так, що судениця Доля, одна з фей, які прядуть нитки людських доль, стала хрещеною звичайної земної дівчинки за іменем Злата. Коли Злата виросла, їй довелося зазнати багатьох пригод. Вона подолала всі перешкоди й стала дружиною короля. У них народився син Гліб, але зла Віщунка з Лисячої Нори перетворила суперницю Злати, Чорну герцогиню, на двійника принца й підкинула його в палац. Хлопчики, Гліб і Гордій, виросли як брати, і тільки коли їм виповнилося по десять років, стало відомо, що один з них — підкидьок відьми. На щастя, келих, подарований Чарівником, допоміг розпізнати, хто з них справжній принц, а чаклунський підкидьок Гордій став в’язнем чарівного дзеркала. Магічне дзеркало, що поглинуло Гордія, зникло разом із Віщункою.

Королівська пара сумувала за Гордієм: як би там не було, вони звикли вважати його своїм сином, але поступово час заліковував рани. Тим більше, що в них була розрада — істинний спадкоємець престолу залишився з ними: живий і здоровий.

Минав час, і всі помітили дивне явище. Хлопчик не підростав. Спочатку ніхто не хвилювався. Усім відомо, що хлопці ростуть набагато повільніше за дівчат. Але коли минуло два роки, однолітки Гліба витягнулися і лише він не став вищим ні на волосинку, це почало непокоїти батьків. Лікарі та знахарі давали хлопчику безліч вітамінів, мікстур і прописували гімнастику. А один костоправ навіть притяг прилад для витягування, який винайшов сам, але король розсудливо відмовився: дуже вже ця машина була подібною на інструмент катувань часів інквізиції.

Дивлячись, що медицина безсила, у палаці намагалися уникати делікатної теми. Навіть діти не дражнили принца й робили вигляд, що не помічають його маленького зросту. Гліб теж не виказував, що його засмучує ця вада, хоча в душі дуже переживав.

Одного разу Злата зникла на кілька днів. Король сказав, що вона поїхала до свого рідного міста відвідати батька. Гліб здивувався, адже зазвичай вона брала його до діда. Однак хлопчик знав, якщо батьки не пояснюють своїх вчинків, то краще не чіплятися до них із розпитуваннями. Пізно вночі його розбудив шум у дворі. Він визирнув у вікно й побачив карету. Злата повернулася. Хлопчик почекав, поки вона зайде до його кімнати, але вона не приходила, напевно, думала, що він спить і не хотіла будити. Тоді він сам поспішив до неї, щоб привітатися. Двері малахітової кімнати були зачинені нещільно, і до нього донеслися приглушені голоси батьків. Хлопчик хотів увійти, але почуте змусило його зупинитися й припасти до щілини.

— Не розумію, якщо це чаклунство, то чому Чарівник не може розвіяти чари? — розгнівано вимовив король.

Заклавши руки за спину, він нервово ходив по кімнаті, як робив завжди у хвилини крайнього невдоволення.

— Тому що від кожного заклинання є свій засіб, як і від кожної хвороби. Не можна лікувати цю химерну нежить таблетками від кашлю. Ти говориш так, начебто засуджуєш мене за те, що я не вмовила Чарівника допомогти нам.

Гліб не бачив обличчя матері, але її голос тремтів, ніби вона ось-ось розплачеться. Король підійшов до неї та примирливо промовив:

— Не сердься. Я не хотів тебе образити. Але ж повинен бути якийсь засіб.

— Він є.

— То чому ж ти мовчиш!

— Тому що ми ним ніколи не скористаємося. Ніхто не в змозі зняти чари з Гліба, крім нього самого. Для цього він повинен або знищити дзеркало й позбутися двійника, або звільнити Гордія, Я з власного досвіду знаю, який важкий і страшний шлях тих, які кидають виклик чаклунству, і не хочу, щоб наш син ступив на нього.

У кімнаті стало так тихо, що Гліб затамував подих, боячись, що його почують. Слова батька вироком пролунали в тиші.

— Твоя правда. Він нічого не повинен знати. Краще нехай залишається таким, як є, ніж ми втратимо його. Хіба мало на світі людей маленьких на зріст.

Гліб поволі відійшов від дверей. Почуте приголомшило його. Йому вже доводилося зустрічатися з Віщункою з Лисячої Нори, і він не мав бажання знову мати справу з магією та чаклунством. Але це означало, що зовні він назавжди залишиться десятирічним хлопчиком.

Діставшися спальні, Гліб довго лежав не в змозі заснути. Для себе він уже вирішив. Він хотів бути таким самим, як усі люди, рости разом зі своїми ровесниками й не бачити, як люди шкодують його, соромливо відводячи очі. Заради цього він був готовий стерпіти все на світі. Але як знайти чарівне дзеркало? Якби він тільки знав, як зустрітися з Чарівником, він би вивідав все про це, але навряд чи розсудливо запитувати про Чарівника в батьків, адже вони не допустять, щоб їхній син вирушив у небезпечну подорож.

Розділ 2 Маленька циганка

Осінь торкнула мальовничим пензликом крони кленів, але королівський парк ще зберігав своє літнє вбрання. Досі строкатим килимом цвіли айстри. Лабіринт з чепурно підстрижених кущів самшиту був усе ще зелений, але в темній воді фонтана самотньою сонячною плямкою вже плавав жовтий листок.

Гліб брів парком до статуї Пана. Саме там він уперше зустрівся з Віщункою з Лисячої Нори, і вона відкрила перед ним заборонні двері до світу магії. У міру наближення до альтанки, біля якої стояла статуя, його кроки сповільнилися. Він не забув одержаного уроку: не звертайся за допомогою до зла, бо одержиш ще більше зло. Гліб не мав бажання знову зустрічатися з лицемірною чаклункою і тим паче просити її про послугу. Треба було шукати іншого шляху. Він різко повернувся й пішов геть.

Гліб, якого гризли сумніви, дійшов майже кінця парку, коли його увагу привернув шум. Троє хлопчаків, тюкаючи, гналися вулицею за маленькою циганкою. Обірванка мчала щодуху. Її босі ноги так і миготіли в безлічі спідниць, а широкі рукава з оборками розвівалися, наче крила. Добігши до огорожі, дівчинка повернулася до переслідувачів обличчям і, зацьковано озираючись, завмерла біля чавунних ґрат, ніби строкатий метелик. Шибеники зупинилися і зі зловтішними усмішками повільно підступали до неї. Тепер, коли вони загнали циганку до глухого кута, поспішати було нікуди, і шалапути насолоджувалися своєю перемогою. Несподівано дівчинка схопилася за прути огорожі й зі спритністю мавпочки полізла вгору.

— Ой, дивіться-но, вона тікає! — крикнув один хлопець і кинувся навздогін.

— Від нас не втече, — заперечив інший.

Підскочивши до огорожі, він спробував стягти втікачку, але та зловчилася й брикнула його в око. Шибеник скрикнув і, схопившись за голову, полетів униз, поваливши при цьому свого товариша.

Тим часом маленька циганка осідлала огорожу й зверху оглянулася на переслідувачів, які, мов жуки, дерлися за нею. Раптом владний хлоп’ячий голос змусив їх зупинитися:

— Не смійте її чіпати! Ідіть геть, або я покличу сторожу! — прикрикнув Гліб.

Почувши про охоронців порядку, шибеники перезирнулися, миттю сповзли вниз і без зайвих слів кинулися навтьоки. Обірванка хотіла вчинити так само, але зачепилася спідницею за гостру піку, що вінчала чавунні прути. Пролунав тріск матерії, і дівча сторчголов звалилося з огорожі просто до ніг Гліба. Він схилився, щоб допомогти їй підвестися, але вона різко відсахнулася, перекотилася, з верткістю акробатки підхопилася на ноги й у бійцівській позі завмерла навпроти хлопчика, виставивши перед собою кулаки. Заплутане кучеряве волосся огортало її густою гривою, через що худенька дитяча фігурка здавалася зовсім тендітною, але в циганській дівчині відчувалася рішучість пантери битися до кінця.

Глібові ситуація видалася такою комічною, що він розсміявся. Дівчинка спантеличено подивилася на нього й з підозрою запитала:

— Чого оскалюєшся?

— Ти гадаєш, я з тобою битимусь?

— Я таким, як ти, двом боки намну. Спробуй тільки гукнути охорону, — войовничо вимовила обірванка, але кулаки все-таки опустила.

— Я не б’юся з дівчатами, — сказав Гліб і додав: — У тебе на обличчі кров.

— А тобі що?

Вона неохайно обтерла кров тильним боком долоні.

— Е, та у тебе на щоці глибока подряпина. Треба помазати маззю. Ходімо, — Гліб кивком наказав дівчинці йти за собою, але вона не зрушила з місця.

— Я сама про себе подбаю. Хочеш здати мене варті, хитрий лисе?

— Гадаєш, ти така важлива персона, що сторожа не має більше справ, як з тобою возитися? Я просто запропонував тобі обробити ранку, щоб щока не розпухла. Не хочеш — твоя справа.

Гліб пересмикнув плечима. Навіщо він няньчиться з цією впертою дикункою? Судячи з її вигляду, вона не розпещена зайвою турботою, на ній і так усе заживе, як на кішці.

— Не боїшся кликати мене до свого дому? — глузливо запитала вона.

— А чого мені боятися?

— Ти ненормальний. Ти що, не бачиш, що я циганка, — дівчинка підняла руку й тихенько дзвякнула браслетами.

— Бачу, що не баронеса, — фиркнув Гліб.

Його глузування зачепило її за живе. Якщо він цілий рік носить черевики, це ще не причина, щоб задирати носа. Вона гордо закинула голову і з гідністю промовила:

— Щоб ти знав: мій батько — циганський барон.

— Дуже приємно. Помилився, ваша світлосте, — жартівливо поклонився Гліб.

Це була остання крапля. Дівчинка злісно стиснула кулаки й труснула скуйовдженою гривою так, що все намисто й браслети жалібно забряжчали.

— Не віриш, що я дочка циганського барона?! Землю поцілую! — скинулася вона.

— Чому ти така вразлива? Що не скажи — відразу сердишся.

Хлопчик не виглядав ворожим, і його відкритість обеззброїла дівча.

— Зовсім я не злюся. Чому ти не віриш, коли правду кажу? — насуплено буркнула дівчинка.

З вигляду Гліб і циганка були ровесниками, хоча хлопчик розумів, що він значно старший. Незважаючи на силу-силенну строкатих спідниць і оборок, дівча здавалося худеньким 1 кволим, як діти, які не їдять удосталь. Гліб згадав, як циганка зацьковано притискалася до огорожі, коли її оточили троє хлопців, і раптом зрозумів, що вона зовсім не злючка й не розбіяка. Просто її часто кривдять та їй доводиться захищатися самій. Навряд чи комусь є до неї діло, інакше вона не ходила б замурзана й босонога, адже земля восени вже зовсім не тепла. Він схотів зробити для неї хоч що-небудь гарне.

— Як тебе звуть? — запитав він.

— Марика. А що? Чому ти питаєш? — вона задерикувато підвела очі, не знаючи якого підступу чекати.

— Чуєш, слово честі, я не зроблю тобі нічого поганого. Якщо не хочеш іти зі мною, то неподалік є фонтан. Можеш там умитися, а я принесу мазь і що-небудь поїсти.

Марика з недовірою дивилася на хлопча. Він не циган, а отже — недруг. Чому тоді заступився за неї та не видав тим двоногим ослам? Чому не гидував покликати її до свого дому, хоча відразу видно, що сам не з бідних. Звичайно, одягнений не так ошатно, як купецькі синки, які хизуються в строкатих шовкових жилетах, у кашкетах з околичками й чобітках зі скрипом. Але вона змушена була визнати, що він стократ кращий за всіх інших хлопців.

— Чому я повинна вірити твоєму слову? — запитала вона.

— А чому б і ні?

Трохи подумавши, Марика кивнула.

Коли Гліб повернувся, дівчини вже не було. Утім, цього й слід було чекати. І все-таки він засмутився. Дикунка була не схожа на жодного з хлопців, з якими Глібові доводилося спілкуватися, але йому здавалося, що вона змогла б зрозуміти його краще, ніж діти знаті. Їм обом у житті не дуже поталанило. Звісно, на перший погляд він мав усе, про що тільки можна мріяти, але що означають почесті й багатства порівняно з тим, що він приречений назавжди залишитися недоростком.

Гліб сів на парапет фонтана й, поклавши поруч із собою непотрібний тепер згорток з їжею, байдуже опустив долоню в по-осінньому темну воду, дивлячись, як бульбашки повітря обмальовують сріблястим контуром його руку.

— Гей ти, гей, — раптом почув він приглушений оклик.

Кущі розсунулися, і в них з’явилася Марика.

— А я думав, що ти пішла, — зрадів Гліб.

Коли вона побачила його непідроблену радість, куточки її губ здригнулися й несміливо піднялися, готові ось-ось знову опуститися в настороженій похмурій гримасці. Гліб посміхнувся, і обличчя маленької циганки повільно, як розпукується квітка, теж розцвіло широкою посмішкою. Вони стояли й сміялися без усякої причини, просто тому, що вони були дітьми, тому, що іноді хочеться забути про незлагоди, і ще тому, що вони зустрілися: босонога обірванка — дочка циганського барона — та всіма обожнюваний принц, якому не судилося вирости.

— Твоє ім’я як? — запитала дівчинка.

— Гліб.

— Гліб, — вона повільно, ніби куштуючи на смак, повторила його ім’я: — Гарне ім’я, добре, ніби хліб.

— Ой, я ж приніс тобі поїсти, — похопився хлопчик. — Тільки спочатку треба змазати подряпину. Піди вмийся.

Він дістав зі згортка баночку з маззю, яку потай запозичив у лікаря. Марика здивовано уп’ялася на хлопчика.

— Ти осліп? Я вже вмилася.

Вона продемонструвала брудні патьоки на щоках.

Гліб мовчки похитав головою і підвів її до фонтана.

— Мийся як слід. Баронесі не пристало ходити замурзаною. І ще я приніс тобі ось це, — він простяг їй кістяний гребінь з тонким золотим орнаментом на руків’ї.

— Це мені?!

Річ була недешевою. Що як його мати почне шукати гребінь? Дівчинка похитала головою, відсовуючи подарунок.

— Віднеси його своїй матері, а то скажуть, що я украла. Вони завжди так говорять. Дочка циганського барона ніколи не стане злодійкою, — вона обурено тупнула босою ногою, немов ставлячи крапку під своїм твердженням.

— Не бійся, ніхто не звинуватить тебе. Це мій гребінь, так що ніхто не помітить, що він зник.

Секунду повагавшись, дівчинка вихопила гребінь з рук хлопчика й, поцілувавши, пригорнула до грудей, ніби хтось збирався відняти її перший у житті подарунок.

Гліб стояв проти сонця. Його пишне волосся, наче німб, золотим ореолом сяяло навколо голови. На мить Мариці здалося, що він не хлопчик, а янгол, який зійшов на землю. І він такий же добрий. Він подарував їй гребінь.

Циганка рішуче підійшла до фонтана й цього разу від душі терла руки й обличчя, умиваючись, ніби перед Великоднем. Від холодної води її щоки розчервонілися. Рум’янець надав смаглявій шкірі ніжного відтінку. Умита й розчесана, вона змінилася. Величезні блискучі очі й багата копиця волосся робили її справжньою красунею.

На лавці біля фонтана Марика почувала себе не у своїй тарілці. Вона знала, що в приватних володіннях циган не люблять. Цей незвичайний хлопчик був дуже добрий до — неї, і вона зовсім не хотіла, щоб йому через неї дісталося від господарів. Пововтузившись, вона сказала:

— Тебе насварять, якщо побачать зі мною.

— Заспокойся, ніхто мене не насварить, — сказав Гліб і для більшої переконливості додав: — Якщо хочеш знати, мій дід був бакалійником, а мамі в хрещені взяв жебрачку, яка постукалася до хати за милостинею.

Гліб вирішив не уточнювати, що потім жебрачка виявилася феєю, адже дід теж про це дізнався лише значно пізніше хрестин.

— Виходить, твій дід такий же ненормальний, як ти, — широко посміхнулося дівча.

Вони влаштувалися в більш затишному місці. Марика з такою цікавістю діставала з пакета булочки, шинку, сир і яблука, ніби це були різдвяні подарунки. Принесена Глібом їжа була для неї справжнім бенкетом. Вона почала з апетитом уплітати бутерброди, але побачивши, що хлопчик не розділяє з нею трапезу, припинила жувати:

— Чому не їси?

— Не хочу.

— Брешеш. Як можна не хотіти їсти?

— Я недавно обідав. Це для тебе.

— Отже, усе, що не з’їм, я можу взяти собі?

— Звичайно.

Марика оцінюючи подивилася на їжу, зітхнула і серйозно промовила:

— Ні, з’їм, навіть якщо трісну. Інакше все одно віднімуть.

Безпосередність дівчини потішала Гліба, і він ледь стримався, щоб не посміхнутися.

Наївшись, Марика розважливо підібрала крихти, хотіла облизати пальці, але під поглядом Гліба засоромилася, зрозумівши, що в його домі так не чинять і «культурно» обтерла руки об спідницю.

— Твій батько тут служить? — запитала вона.

— Так, щось на зразок того, — ухильно відповів Гліб. Він боявся, що якщо Марика дізнається, хто він насправді, то втече і не буде більше з ним розмовляти, тому перевів розмову на іншу тему: — А чому ті хлопці гналися за тобою?

Марика насупилася й пересмикнула плечима.

— Учора вони підстерегли мене й відібрали весь денний заробіток. Не думай, я не жебрачка, клянуся. Я добре танцюю, — додала вона, дивлячись Глібові в очі. Він поділився з нею хлібом, і вона не хотіла, щоб він думав про неї погано.

— А сьогодні вони знову хотіли утнути з тобою ту саму штуку?

— Ти що! Ніхто не може безкарно так зі мною чинити!

— Тоді чому вони переслідували тебе?

— Я надягла їхньому ватажку на голову глиняний горщик, — Марика хихикнула при згадці. — Бачив би ти, як він тикався своєю дурною головою, намагаючись стряхнути горщика. Шкода, горщик розкололи. Його голова менше варта.

— Але ж вони можуть помститися тобі. Треба щось зробити, перешкодити їм.

Тривога в його голосі раптом змусила Марику відчути себе так, начебто з неї викачали повітря. Звичайно, у таборі будь-який циган заступився б за неї, але то були свої.

— Вони не можуть нічого зробити. Мене захищають духи, — сказала вона й додала: — Сьогодні вони послали на мою дорогу тебе.

Розділ 3 Кровний зв’язок

Слова Марики, мов спалах, освітили Глібові шлях, ніби він блукав у темряві, а зараз раптом прозрів і виразно побачив: ось він шлях до дзеркала! Доля не випадково зіштовхнула його з циганкою.

Чиясь воля послала їх назустріч одне одному. Маленька дикунка наївно вірила в те, що її охороняють «духи», але Гліб був упевнений, що за їхньою зустріччю стоять сили, які колись намагалися втрутитися в його долю, і в їх владі знаходиться дзеркало. Посилаючи циганку, вони подавали Глібові знак. З усіх людських племен і народів цигани найбільше пов’язані з таїнствами магії, недаремно серед них завжди є й ворожки, і чаклуни. Марика відкриє завісу, що приховує чародійний світ, і вкаже шлях до дзеркала.

— Ти вмієш ворожити? — ніби ненароком запитав Гліб.

— Хочеш знати, що на тебе чекає? — лукаво посміхнулася дівчинка. — Позолоти ручку, поворожу.

— Я не маю з собою грошей.

Марика дзвінко розсміялася:

— Ой, ти який дурний! Зовсім жартів не розумієш? Я тобі й так усе скажу.

Копіюючи старих циганок, вона професійним жестом бувалої ворожки взяла його руку й схилилася над долонею, вивчаючи лінії.

— Бачу недруга у твоєму домі, зовсім поруч, під одним дахом. Він удає, що з твоєї родини, але насправді він тобі не рідня. Він тобі дуже нашкодити хотів…

Раптом вона затялася й різко відштовхнула від себе його руку.

— Що ти побачила? — схвильовано запитав Гліб, але дівчинка похитала головою.

— Я не можу тобі ворожити.

— Чому?

— Духи не дозволяють. На тобі чаклунство.

— Дідько з ними, з духами! Скажи, що ти бачила?! — Гліб схопив її за плечі, ніби міг витрусити з неї відповідь.

Марика вирвалася й перелякано відсахнулася, ніби дотик до нього міг опоганити її.

— Чому так говориш?! Духи не пробачать! — злякано вигукнула вона.

Помітивши переляк у її очах, Гліб схаменувся. Мабуть, він був занадто грубий. Не можна зачіпати її віри. Так він нічого не зможе досягти, а зараз він більше, ніж раніше, переконався, що Марику послали йому згори не випадково. Треба заспокоїти її, а то вона втече, і ниточка надії перерветься.

— Не гнівайся. Прошу тебе, скажи, що ти прочитала по моїй руці? — якомога спокійніше сказав він.

Маленька ворожка затято мовчала, наче води набрала в рот. Гліб намагався зібрати докупи думки і знайти нові докази, щоб умовити її розкрити таємницю. Деякий час вони сиділи мовчки. Потім він заговорив:

— Знаєш, скільки мені років? Чотирнадцять. Я перестав рости, коли мені виповнилося десять. У світі магії є дзеркало, у якому ув’язнений мій двійник. Ми не брати, але чаклунство міцно зв’язує нас. Поки він у полоні в дзеркала, я не можу вирости. Я повинен звільнити свого магічного близнюка, інакше назавжди залишуся таким, як зараз. Але для цього мені треба знайти шлях до дзеркала. Допоможи мені.

Останні слова він промовив зовсім тихо. Мариці вони видалися шелестінням вітру, дзюрчанням струмка, благанням осіннього листя, що падає на землю. Серце дівчинки стислося. Напевно, вона могла б зробити те, про що він просить, але духи не пробачать їй. Марика, не вагаючись, усе зробила б заради нього, але ніхто не може йти проти волі духів.

Дівчинка несміливо ледве-ледве торкнула Гліба за рукав.

— Я буду просити за тебе духів.

Гліб відчував, що дівчинка знає більше, ніж каже, але з якоїсь упертості не хоче зрозуміти його і допомогти.

— Спасибі й за це, — вимушено посміхнувся він і додав: — А втім, хто я тобі, щоб заради мене старатися. Що тобі до того, що я залишуся карликом?

Марику боляче вразили його слова. Він не циган і не зрозуміє, що просить її про таке, що понад її сили.

— Чому так кажеш? Серце моє з тобою.

Дівчинка палко приклала долоню до серця, потім поцілувала її та, схопивши руку Гліба, притулила до своєї, наче передаючи йому поцілунок. Гліб вивільнив руку, даючи зрозуміти, що не має потреби в її визнанні.

— Чому знову не віриш? Я не можу допомогти тобі, клянуся! Тільки Варга може.

— Варга? Хто це? — поцікавився Гліб.

Марика затялася. Вона не була впевнена, що зробила правильно, згадавши Варгу, але ім’я саме собою зірвалося з язика, і тепер відступати було пізно. Занадто жадібно Гліб чекав її роз’яснень.

— Моя прапрабабка. Духи розмовляють з нею, — знехотя зізналася Марика.

— Скажи, як мені її побачити? — пожвавішав Гліб.

— Варга така стара, що сама не пам’ятає, скільки їй років. Вона ніколи не залишає табір.

— Відведи мене до неї.

Це прозвучало майже як наказ. Чуття не зрадило Гліба. Зустріч з Марикою не випадкова. Шлях до дзеркала лежить через циганський табір. Він відчував хвилювання шукача скарбів, близького до розгадування таємниці.

Дівчинка похитала головою.

— Даремно підеш. Варга не буде розмовляти з чужинцем.

— Побачимо. Ти тільки проведи мене до неї, а там я її умовлю.

— Ти що, дурний? Кажу ж Варга розмовляє з духами. Її не можна умовити. Вона робить те, що їй наказують, — дівчинка підняла руку догори, вказуючи, звідки йдуть накази, і браслети, мов дзвіночки, задзвеніли на її зап’ясті.

— Але має ж бути якийсь вихід! Краще померти, ніж залишитися таким на все життя! — запально вигукнув Гліб.

Він підхопився й відвернувся від Марики, несвідомо розминаючи в руці зірваний листок, ніби хотів на ньому зігнати своє безсилля перед її забобонами. Духи насміхалися з нього, дражнили, то показуючи шлях, то знову наглухо закриваючи дорогу.

Марика гостро відчувала його біль. Їй чомусь стало соромно, що вона має у житті все для щастя, тоді як він так страждає. Може, духи не розгніваються, якщо вона відведе його до Варги? Адже в цьому немає магії. І вона зважилася.

— Не треба вмирати. Варга буде говорити з тобою, — одним подихом промовила дівчинка й дістала малесенький кинджальчик, що висів у неї на поясі.

Швидким рухом вона провела собі по зап’ястю. На матовій, кольору маслини шкірі виступила кров.

— Що ти робиш?!

— Ми повинні поріднитися. Варга не відмовить тому, у кому тече циганська кров, — дівчинка подала кинджал Глібові.

Гліб нерішуче тримав клинок, дивлячись як на блакитнуватій сталевій поверхні тьмяно відсвічує ледь помітна багряна смужка; потім перевів погляд на руку дівчинки. Кров точилася з порізу й, відміряючи секунди, що спливали, капала на землю. Марика насторожено завмерла, чекаючи, що кара духів от-от наздожене її. Страх згустком болю перевертався в грудях.

— Ну ж бо! — наполегливо вигукнула вона, боячись, що якщо Гліб ще зволікатиме, у неї не вистачить сили боротися, і страх пожене її геть.

Її вигук змусив Гліба зважитися зробити те, на що вона чекала. Зрештою, поріз на руці — недорога плата за вхід до світу магії. Йому не личило відступати перед тим, що маленьке тендітне дівча зробило без вагань. На мить затамувавши подих, він полосонув себе по руці. Біль був таким миттєвим, що Гліб майже не відчув його. Хлопчик з полегшенням посміхнувся і з виглядом переможця повернув кинджал. Дівчинка з’єднала їхні зап’ястя, так що ранки торкнулися одна одної. Гліб відчув, що Марика тремтить.

— Тепер у нас спільна кров. Ти мені як брат. Варга не прожене тебе, — з придихом сказала вона і, трохи помовчавши, додала, ніби переконуючи себе: — Я не порушила заборони духів, адже так? Духи пробачать.

Гліб не зрозумів, це було ствердження чи запитання, але раптом усвідомив, як сильно вона боїться, і його обпік сором за те, що він думав лише про себе. Йому схотілося позбавити її страху, захистити. Він узяв її руки у свої долоні й щиро промовив:

— Нічого не бійся. Я ніколи, нікому не дозволю тебе скривдити. У тебе буде все, що ти забажаєш. Я не забуду того, що ти для мене зробила.

Марика й не знала, що вміє плакати. Очам раптом стало жарко. Вона відвернулася і закусила губу, щоб не дати сльозам волі. Вона не повинна бути слабкою.

— Дай руку, — намагаючись не дивитися на Гліба, суворо сказала вона і, схилившись над ранкою, щось швидко-швидко зашепотіла своєю мовою.

Обличчя дівчинки було так близько, що Гліб відчував на руці тепло її подиху. Незабаром кров зупинилася, і ранка, мов чародійною силою, затяглася тонкою плівкою.

— Ти вмієш ворожити? — запитав Гліб.

— Трішечки. Я допомагаю Варзі збирати трави, і вона вчить мене замовляти. Виросту — буду знахаркою.

— А коли ти поведеш мене до Варги?

— Коли третя ніч прийде на зміну третьому дню й на небі зійде повний місяць. Найбільша сила приходить з місяцем. Потрібні коні. Наш табір стоїть за містом, але я проведу тебе так, що варта вухом не поведе.

Гліб був розгублений. Одна справа непомітно втекти з палацу, а інша — взяти зі стайні коней. Не міг же він наказати загнуздати їх і виїхати вночі.

— А без коней не можна? Якщо я візьму їх уночі зі стайні, то підніметься переполох.

— Пішки далеко, — похитала головою дівчинка й додала: — Не хвилюйся, будуть коні. Третьої ночі, як зійде місяць, чекай на мене в кінці вулиці біля тисових дерев.

Розділ 4 Варга

Три дні після зустрічі з Марикою роздробилися на нестерпно довгі години чекання. Гліб не міг позбутися думок про маленьку циганку. Вибравши хвильку, він прибіг туди, де вони зустрілися вперше.

Цього разу на вулиці по той бік огорожі було досить людно. Люди поодинці, парами, а то й групами прогулювалися повз королівський парк. Сьогодні нікому б не вдалося непомітно перелізти через високі чавунні ґрати. Без сумніву чиясь воля керувала долею Гліба. Недарма тієї години, коли йому призначено було зустрітися з Марикою, вулиця виявилася безлюдною.

Гліб підганяв час, але коли настав призначений вечір, раптом розгубився: чи не занадто необачно він чинить, вирушаючи вночі до циганського табору? Утім, він не мав вибору. До того ж у ньому оселилася дивна впевненість, що маленька циганська дівчинка, наче талісман, убереже його від біди.

«Хоч би Марика прийшла, хоч би ніщо не перешкодило їй», — у думках молив Гліб.

У палаці пізно лягали спати. Очікуючи, поки життя в ньому завмре, хлопчик з тривогою дивився на повний місяць, який щербатим мідним блюдом повис над землею. Уже давно настав час іти, але Гліб не наважувався залишити свою кімнату, поки всі не вгамуються. Лише деякі вікна ще виразно викреслювались жовтими квадратами на тлі темного громаддя будівель палацу, коли він, ховаючись від цікавих очей під покровом ночі, вислизнув через чорний хід.

Галявини парку були щедро залиті місячним сяйвом, і від цього тіні під склепінням дерев видавалися густішими. Гліб перебіжками вибрався на безпечну відстань, де він міг не боятися, що його побачать, і побіг що було духу. Він мчав, гнаний думкою, що Марика не дочекається і, не знайшовши його в домовленому місці, піде.

Захеканий, він добіг до огорожі й, не гаючи часу на перепочинок, поліз вгору. Деручись по прутах чавунних ґрат, Гліб був вдячний майстрам за те, що вони відлили такі витіюваті візерунки. Доля була прихильною до нього. Непоміченим він перескочив через паркан і, зістрибнувши на бруківку, побіг до тисових дерев.

Марики в умовному місці не виявилося. Вона не прийшла, а може, не дочекалася. Усе ще на щось сподіваючись, Гліб тупцювався під деревами. Тепер йому нікуди було поспішати. Місяць піднявся вище. Лиховісний мідний відтінок поступився місцем більш спокійному, жовтому. Гліб чекав, прислухаючись до шерехів ночі.

Раптом він почув легкий посвист. Що це, крик нічного птаха чи знак? Хлопчик насторожився. Тиша. З темряви відокремилися тіні. Вони наближалися. Гліб неясно розрізнив двох коней і низькорослого вершника на одному з них. Хлопчик подумав, що це Марика, але раптом його насторожила якась дивина. Коні наближалися безшумно, як примари: ні тупоту, ні цокоту копит. У Гліба похололо всередині. Він думав, куди б сховатися, й розумів, що якщо це посланець іншого світу, то від нього немає порятунку.

Місяць жовтим оком велетенського хижака дивився з висоти. На мить хмара прикрила його повіками. Скориставшись темрявою, Гліб шарпнувся вбік, але місячні промені знову по-зрадницьки освітили його. Вершник був майже поруч. Гліб ледь не скрикнув, але побачив, що це Марика. Дівчинка під’їхала ближче, і Гліб зрозумів, чому не чув тупоту. Ноги коней були завбачливо обмотані ганчірками.

— Я боявся, ти не прийдеш, — з полегшенням зітхнув Гліб.

— Чому не прийду? Адже я слово дала. Гадаєш, коней знайти легко? — сказала дівчинка, спритно зісковзуючи на землю.

Буланий кінь з білою позначкою на чолі видався Глібові підозріло знайомим.

— Звідки ці коні? — запитав він.

— Гарні коні, так? — Марика пропустила питання повз вуха і з гордістю поплескала білолобого, котрий слухняно підставив морду під її долоню.

— Ти вкрала їх з тутешніх стаєнь?! — ошелешено вигукнув Гліб.

Відкриття вразило Гліба. Він уявив, який здійметься переполох, коли в королівській стайні недорахуються коней, і повинен був визнати, що зухвалості й сміливості цьому дівчиську не позичати.

— Вивести коня — не крадіжка, — заявила Марика.

— Ну так, адже дочка циганського барона не краде, — поглузував з дівчини Гліб.

Його слова вразили циганку. Вона за звичкою стиснула кулаки й войовничо підступила до нього. Її зіниці, подібно до сталі кинджала, гнівно блиснули в місячному сяйві.

— Кінь — не річ. Що ти тямиш, коли говориш? Тобі треба, не мені! — вигукнула вона.

— Ти що, жартів не розумієш? — запитав Гліб, відступаючи перед її люттю.

— Не потрібно мені твоїх жартів. Хочеш до Варги — їдьмо.

Вона спритно скочила на коня. Гліб хотів вчинити, як вона, але лише зараз помітив, що коні неосідлані.

— Як же їхати без сідла й вуздечки? — сторопів він.

Бачачи збентеження хлопчика, циганка хихикнула й легенько торкнула боки коня босими п’ятами. Білолобий, пританцьовуючи, переступив з ноги на ногу.

— Не можеш? А за мною, якщо покличу, кінь піде, куди завгодно. Це його воля і моя. А от упряж вивести не можна. Її можна тільки вкрасти, — розсміялася Марика.

Піддражнюючи Гліба, вона гарцювала на коні, ніби злилася з ним, і вуздечка була зайвою. Тепер настала черга Гліба розгніватися. Маленька дикунка відкрито знущалася з нього. Але він нікому не дозволяв глузувати з себе. Хлопчик обійшов коня, приміряючись, як скочити на нього без стремен.

— Давай, не бійся, — підбадьорила його Марика.

— Звідки ти взяла, що я боюся? — сердито буркнув Гліб, приловчився, стрибнув на коня, але не зміг перекинути ногу й завис поперек спини.

Кінь рушив з місця. Гліб відчув, що зісковзує, і вчепився в гриву. Марика скомандувала щось своєю мовою. Кінь під Глібом зупинився, і наїзник ледь не впав під копита, але дівчинка приспіла вчасно. Вона перехилилася зі свого скакуна і, з усієї сили схопивши Гліба, допомогла йому піднятися та сісти верхи. Напад злості, заглушивши паросток вдячності, охопив хлопчика. Рум’янець ганьби палив його щоки. Якась циганка змусила його, спадкоємця престолу, зазнати приниження і безпомічним лантухом бовтатися поперек коня. Зціпивши зуби, Гліб був готовий відбити її насмішки, але Марика несподівано співчутливо промовила:

— Ти звикнеш. Спочатку буде важко. Але без сідла краще коня розумієш. Обніми його, ось так.

Вона схилилася до коня і, злившись з ним, злегка пришпорила його голими п’ятами. Гліб вчинив за прикладом Марики. Кінь слухняно рушив уперед. Хлопчик судорожно вчепився в гриву, боячись упасти на землю. Кінь відчував напругу вершника і теж натягнувся, як струна. Марика їхала поруч, ласкаво підбадьорюючи то вершника, то скакуна. Поступово хлопчик звик і навіть став знаходити задоволення в тому, що відчував під собою живе тепло коня, а не тверде сідло. Це було нове, не знане раніше відчуття єднання з конем.

Мильна бульбашка злості давно лопнула. Діти виїхали з міста. Кришиво зірок було щедро розкидане по небу. Срібне море степу, немов вишите гладдю ковили, застигло в нічному штилі. Віддалік темною плямою, як уламки аварії корабля, громадилися кибитки.

Марика зіскочила з коня й дала Глібові знак зробити те ж саме. Він спішився. Спритно спутавши ноги коней, дівчинка пустила їх до циганського табуна.

— Нехай почекають нас тут, — сказала вона, любовно поплескуючи білолобого.

— А що, коли Варга вже спить? — стурбувався Гліб.

— Вона ніколи не спить, — відрубала Марика.

Ховаючись за кибитками, діти обігнули багаття, що вже догоряло і біля якого, закутуючись у ковдри, відпочивали цигани. Лише одна стара, зморщена, як сухий сучок, сиділа перед тліючим вугіллям. У відблисках умираючого вогню її смагляве обличчя нагадувало порепану кору старого дерева. Вона сиділа нерухомо, як дерев’яний ідол, відчужено вдивляючись у гру світла на головешках. Тільки кільця диму, які піднімалися з довгої глиняної трубки, свідчили про те, що вона не статуя.

Марика мовчки стояла, не виявляючи своєї присутності. Гліб теж чекав, коли Варга помітить їх. Але та, занурена у свої думки, витала десь далеко.

Раптове запитання старої захопило хлопчика зненацька.

— Чому він тут?

Варга, не поворухнувшись, продовжувала дивитися в інший бік, і для Гліба залишилося загадкою, як вона ухитрилася побачити, чи швидше відчути їхню присутність.

— Він заступився за мене й поділився хлібом, — відповіла Марика на запитання старої циганки.

— Чого він хоче?

— Щоб ти допомогла позбутися чаклунства.

— Скажи йому, що він даремно прийшов. Моя сила не для людей чужого племені.

— Але в ньому є циганська кров, — палко запевнила дівчинка.

Циганська кров?

Варга вперше відірвалася від споглядання головешок, мигцем поглянула на Гліба, а потім уп’ялася в Марику, чекаючи на пояснення.

— Ось, — Марика схопила Гліба за рукав, похапцем підтягнувши до старої, знаком наказала показати зап’ястя, і сама підняла руку. Оборки на широкому рукаві впали, оголивши поріз, який ледь почав затягуватися.

Варга мовчала. Кільця диму перестали вилітати з трубки, ніби подих життя облишив її. Гліб схвильовано чекав на вирок старої. За якусь мить заціпеніння відпустило стару циганку, її безпристрасне обличчя переплавилося на маску гніву, змішаного зі страхом. Чіпкими крюками пальців вона схопила хлопчика за руку, вп’ялилася в лінії на його долоні, а потім різко відштовхнула Гліба. З її грудей вирвався стогін, який переходив у крик смертельно пораненого звіра.

Розділ 5 Помста духів

Табір ожив. Купи ганчір’я та ковдр, розкидані навколо багаття, заворушилися, наче земля заходила ходором, розверзлася, і з-під неї з явилася потривожена людська лава. Ворожий натовп зімкнувся навколо Гліба. Відступати було нікуди. Він озирнувся, шукаючи підтримки Марики, і відчув, як її теплі пальці ковзнули в його долоню. Дівчинка міцно стиснула його руку й стала поруч, плече до плеча. Спалахи багаття, яке догоряло, грали в зіницях Варги. Вона тикнула в Марику крючкуватим пальцем і крикнула:

— Як ти насмілилась! Ти порушила заборону та зрадила наше плем’я. Коли я відійду, велика сила духів залишить наш рід.

— Я не порушила заборони. Клянуся, що я не чаклувала. Я знаю, мені не можна, — зривистим голосом заперечила дівчинка, але Варга продовжувала так, наче не чула її:

— Збувається пророцтво. Твоя кров змішалася з кров’ю королів. Якщо ти залишишся тут, то станеш прокляттям нашого роду.

— Бабо, не говори так! — скрикнула дівчинка. — Звідки кров королів? Його мати бакалійниця. Скажи, — вона смикнула Гліба за руку, закликаючи говорити.

— Правду кажи. Хто твій батько? — сердито крикнула стара.

Гліб з усієї сили намагався не відвести очей, хоча вогненний погляд Варги, здавалося, обпікав його.

— Король.

Марика скрикнула й похитнулася. Гліб підтримав її, але вона відсахнулася. Дівчинка мовчки дивилася на нього широко розкритими очима, в яких мерехтіли відблиски багаття. Вони набухали, поки не вилилися слюдяними борозенками по її матових смаглявих щоках.

Натовп розступився, відійшовши від дітей, як від прокажених. Плечистий циган із сережкою у вусі й маленькою клиноподібною борідкою наблизився до Марики. Він узяв дівчинку за підборіддя й різко підняв її голову вгору. Їхні очі зустрілися.

— Чому ти так вчинила? — запитав він.

— Він заступився за мене. Я нічого не знала, землю їсти буду. Пробач.

— Це не моя воля. Ти повинна піти, — сказав циган.

Марика знітилася й опустила голову. Вона розуміла. Ніхто, навіть батько, не може йти проти духів. Пронизливо тонко завила жінка, і, як за командою, юрба відповіла гулом голосінь.

Гліб згадав далекий, страшний день, коли його теж виганяли з дому. Він знав, що Марика повинна зараз відчувати. Забувши про страх, хлопчик крикнув:

— Будь ласка, не карайте її! Вона ні в чому не винна. Я умовив її. Це моя провина.

Цигани змовкли, і в тиші, що розляглася, надтріснутий голос Варги пролунав вироком, загасивши палке благання хлопчика.

— Немає винних і безвинних. Є доля. Ти тут тому, що така воля духів. Я зроблю, що ти хочеш, але після цього ви повинні піти.

Варга підвелася. Висока й худорлява, вона трималася напрочуд струнко, як на древню стару, наче кряжисте дерево, яке висохло, але не зігнулося. Тягар прожитих років не хилив її до землі. Вицвілі оборки, мов зблякле осіннє листя, покривали її старе вбрання, і, ніби останній сонячний промінь на крижаному мереживі, що заволокло зотліле листя, тьмяно відсвічувало намисто. Стара підійшла до Марики й поклала руки дівчинці на плечі. Вони мовчки дивилися одна на одну — юне тендітне дівчатко і висохла древня стара: весна й осінь. По обличчю Варги не можна було прочитати її почуттів. Воно було непроникно безпристрасним. Варга занадто довго жила й так багато побачила на своєму віку, що пристрасті давно вмерли, поступившись місцем мудрості. Але раптом провали очниць старої циганки заблищали, начебто відлига розтопила лід осені. Варга плакала, і це було так само неймовірно, як те, що сльози полилися б з сухого дерева.

— Бабу, — з благанням пробелькотіла Марика, подавшись до Варги, але стара сердито відштовхнула її, відвернулась і пішла геть.

Біль задушливими лещатами стиснув Мариці груди: вона зрадила Варгу й не виправдала надій. Баба любила її, а якщо була до неї більш вимоглива й сувора, ніж до інших, то лише тому, що передавала їй знання. Вона мала стати обраницею духів, а вона обманула рід. Дівчинка хотіла побігти за Варгою, обхопити її, вимолити прощення, але вона знала, що це нічого не змінить. Ніхто не міг іти проти духів.

Відійшовши на кілька кроків, Варга обернулася й подала всім знак. Люди відступили. Стара циганка трубкою окреслила на землі коло, ніби відрізавши дітей, що тулилися одне до одного, від іншого світу, і співучо почала промовляти заклинання незнайомою мовою. У той час, як її гортанний голос ткав павутиння зі звуків, місячні промені в колі, окресленому Варгою, згущалися й ставали яскравішими, поки стовп світла не вихопив з пітьми дітей, зануривши циган і кибитки в морок.

Варга дістала з-за пояса трубку і, вибивши її на долоню, дмухнула на попіл. Сиві пластівці піднялися й понеслися в коло світла. Вони кружляли, ширяли й множилися, перетворюючись на сніжинки. Степ ще тільки приміряв осіннє вбрання, а навколо Гліба й Марики вже розгулялася зима. Снігопад усе густішав і густішав, і нарешті сніжна завіса зовсім сховала їх за пуховою білою пеленою.

Варга змовкла. Світловий стовп разом розтанув, і діти зникли разом з ним. Коло було порожнє, і тільки крапельки талого снігу сльозами іскрилися на прим’ятій траві.

Розділ 6 Млин Зими

Гліб і Марика, засліплені снігопадом, не бачили нічого, крім безладного танку сніжинок. Поступово завіса почала рідшати, й діти побачили, що цигани зникли разом з кибитками й багаттям, що вже догоріло. Степ був незаймано білий, як чистий листок, на якому має бути написана нова історія.

Скрізь панувала тиша. Сніжні пластівці пурхали легкими метеликами з тихою покірністю осідаючи на землю. Сапфіровий місяць підморгнув з висоти й кинув до ніг дітей промінь, висвітивши доріжку через іскристі замети. Не відаючи, що на них чекає, Гліб і Марика, взявшись за руки, попростували стежкою. Незабаром вони дійшли до пагорка, на якому височів старий вітряний млин. Незважаючи на цілковиту безвітряність, його крила розмірено оберталися, і в їхньому монотонному поскрипуванні було щось казкове. З даху каскадом гірського кришталю звисали бурульки. Місячний промінь пробіг по них, на мить запалив багатобарвними іскрами й згас, даючи зрозуміти, що його місія скінчена й він довів подорожніх до місця.

— Ось і прийшли. Для початку ходімо подивимося, хто тут живе, — розважливо вирішив Гліб.

Діти попрямували до освітленого віконця, яке яскраво-жовтою латкою виділялося на тлі блакитнуватих заметів.

— Забери його холера! Високо дуже, — розсерджено сказала Марика, намагаючись дотягтися до вікна.

— Лізь до мене на плечі, — скомандував Гліб і пригнувся, щоб їй було зручніше залізти.

Дівчинка спритно видряпалася йому на плечі й притулилася до вікна.

— Жорна бачу, господаря не бачу, — сказала вона, вдивляючись у просвіт у вкритому кригою склі. — Цить, хтось співає.

Діти прислухалися. З млина долинав бадьорий спів:

І раптом Марика побачила мірошника. Він зачерпнув з мішка, що стояв поряд, пригорщу дорогоцінного каміння та кинув його на жорна. Мірошницьке колесо закрутилося, жорна зі скреготом провернулися, безжалісно роздроблюючи самоцвіти. Але найдивніше було те, що каміння перетворилося не на пісок і, звичайно ж, не на борошно, а на сніг. Мереживні сніжинки пурхали та роїлися навколо дивних жорен, і лише іскорки, що спалахували в них, нагадували про те, що раніше вони були дорогоцінним камінням.

Угледівши таке видовище, Марика від подиву втратила рівновагу. Гліб не втримав її, і вони обоє повалилися в замет.

Спів відразу ж стих. Двері відчинилися, і на порозі з’явився височезний череватий мірошник у білому фартусі, що туго обтягав товстий живіт. Його круглу блискучу лисину облямовував білий вінчик волосся. Незважаючи на сивину, червонощоке обличчя товстуна було дивовижно молодяве. Глібові мірошник видався доволі добросердим. Проте Марика дивилася на господаря млина не без побоювання. Після всього побаченого вона розуміла, що це не простий смертний. А що як його послали духи, щоб він покарав її за непослух?

Побачивши гостей, хазяїн радо посміхнувся, ніби зустрів давніх знайомих.

— Ха! Я завжди казав, гарний гість приходить вчасно, — басовито промовив він і, не даючи дітям опам’ятатися, схопив їх в оберемок і затяг до середини.

Хмара морозного повітря злодійкувато просочилася за ними в двері, але під осудливим поглядом мірошника знітилася й зникла.

— Відігрійтеся, а потім подивимося, що з вами робити далі, — підморгнув мірошник.

Після вулиці благодатне тепло приміщення було бажаним, але слова мірошника ввігнали Марику в такий трепет, що вона задрижала ще дужче. Не в змозі більше зносити невідомість і очікувати кари, дівчинка кинулася на коліна.

— Прошу, не зволікай. Відразу покарай.

— Покарати? Я не маю за що тебе карати.

Марика зважилася звести очі на мірошника і зізналася:

— Я прогнівила духів.

— Навіть якщо це й так, мене це не стосується. Адже я не суддя, а мірошник, — розсміявся товстун.

Він підвів дівчинку з колін і, схилившись над нею, ласкаво погладив по голові.

Якусь мить Марика мовчала, шукаючи якогось підступу, а потім тихо, майже пошепки, начебто боячись відкрити страшну таємницю, сказала:

— Нехай луснуть мої очі, адже це не простий млин.

— Так, справді, це Млин Зими, — кивнув мірошник.

— А чому зими? — посміливішавши, допитувалась дівчинка.

— Тому що рік починається узимку й закінчується також узимку. Коли людина народжується, пам’ять її подібна до білого листка, і коли вмирає, все йде в забуття, — загадково відповів мірошник.

Гліб переводив погляд то на товстуна мірошника, то на дівчинку, нічого не розуміючи до чого тут зима та пам’ять, але не встиг запитати про це, тому що мірошник почав підсипати на жорна нову порцію дорогоцінного «зерна». Хлопчик розкрив рота від подиву й запитав.

— Що ви робите?! Це ж дорогоцінне каміння!

— Ні, це спогади. Рано чи пізно вони всі потрапляють на жорна часу.

Мірошник занурив руки в мішок, дістав пригорщу самоцвітів і повільно просипав назад, даючи дітям можливість милуватися грою світла на гранях. Обличчя його зробилося серйозним, і він продовжив:

— Є спогади яскраві, котрі живуть довго й переходять з покоління в покоління. А є — скороминучі, що живуть лише кілька годин, перш ніж потраплять до мене на млин. Але зрештою жорна часу перетирають усе. Все мине, все розтане в віках, перемелеться — буде мука. Ніщо не триває вічно.

— Навіть чаклунство, — задумливо промовив Гліб і з надією звернувся до мірошника: — Ви можете позбавити мене чарів?

— Той, хто покладається на інших, ніколи нічого не досягне. Ти повинен сам домагатися того, чого хочеш. Я можу лише дати тобі вибір, адже вибір є в кожного.

— Зовсім ні, — мимоволі вихопилося в Марики.

Дівчинка подумала про табір, звичне кочове життя, кибитки, вечори біля багаття, і їй стало гірко, що нічого цього більше не буде.

— Ти гадаєш, що не маєш вибору? Помиляєшся. Підійди до жорен, і ти в цьому переконаєшся, — мірошник поманив дівчинку.

Гліб ступнув за нею, але мірошник відсторонив його:

— Перед вибором кожен залишається сам.

Товстун ляснув пальцями та зник разом із Марикою. Гліб озирався, не розуміючи, куди ж вони могли подітись. Йому було невтямки, що і мірошник, і Марика як і раніше знаходяться тут, поряд, лише перемістилися в інший час.

Для дівчинки на млині також нічого не змінилося. Усе так само розмірено крутилося мірошницьке колесо та скреготіли жорна. Але тепер вона була сам на сам з мірошником, у руці якого чорнильними краплями виблискували аметисти.

— Що ж, вибирай. Ти можеш повернутися назад до табору, як ніби нічого не сталося.

— Справді? Тоді навіщо вибирати? Я хочу до своїх! — палко випалила Марика.

— Зачекай, ти не дослухала до кінця. Якщо ти повернешся, то назавжди втратиш свій дар.

— Навіщо мені такий дар? Я хочу забути його, — без вагань заявила дівчинка й відразу прикусила язика, злякавшись, що духи, які послали їй дар, ще більше розгніваються за невдячність.

Мірошник посміхнувся та змовницьки підморгнув:

— Що ж, хай буде по-твоєму, ти повернешся в табір і забудеш про зустріч з принцом і про те, що колись була тут.

Перш ніж кинути аметисти на жорна, він пересипав їх з однієї долоні на іншу, милуючись плавною формою мистецьки обточених каменів.

— Зачекай! — скрикнула Марика.

Тільки тепер вона зрозуміла, який нелегкий вибір стоїть перед нею. Їй шалено хотілося повернутися додому, але чи не означало це зрадити Гліба?

— Що станеться з ним? — запитала вона.

— Зникне з очей, зійде з думки. Нехай тебе це не хвилює, — мірошник безтурботно махнув пухкою рукою.

— Він мені як брат. Я повинна допомогти йому і не хочу його забути.

— Ні вже, вибирай щось одне. Або ти повертаєшся, або йдеш разом з ним. Тільки май на увазі, дорога буде нелегкою.

— Тоді я і взагалі не можу його покинути. Двом легше, ніж одному, — уперто сказала маленька циганка і, не даючи собі часу передумати, відіпхнула руку мірошника від жорен. Аметисти бризнули в різні боки й розсипалися по підлозі, закотившись у щілини. Марика злякалася, що мірошник розсердиться, але товстун лише збентежено подивився на порожню долоню.

— Ось тепер ти справді зробила свій вибір, і нічого вже не змінити. Настала черга твого друга, — сказав він і як крізь землю провалився.

Наступної миті він з’явився поряд з Глібом.

— А де Марика? — занепокоєно запитав хлопчик.

— З нею все гаразд. Вона знає, чого хоче. А от що вибереш ти? Твій брат тільки наполовину людина, а наполовину — породження магії. Досить стерти пам’ять про нього, як магічне дзеркало буде знищене й чари пропадуть.

Олександрити пам’яті заманливо спалахували на долоні мірошника зеленими вогниками.

Пропозиція захопила Гліба несподівано. Він і не мріяв, що все виявиться так просто.

— Тут нічого вибирати. Я хочу цього більше за все на світі! — палко вигукнув Гліб.

— Які ви обоє нетерплячі, ніколи не можете дослухати до кінця, — похитав головою мірошник. — Стерши пам’ять про Гордія, ти знищиш у ньому все людське. Але ти маєш вибір: ти можеш врятувати його, знищивши чаклунську половину, і тоді він стане звичайною людиною.

Хлопчик замислився.

— Що я повинен для цього зробити?

— Податися по той бік дзеркала, але цей шлях небезпечний, і ти можеш сам опинитися в полоні у дзеркала.

— Ні вже, покірно дякую. Мій братик був порядною свинею. Я не ризикуватиму заради нього життям.

— Мудре рішення. До того ж, якщо ти його звільниш, невідомо чого від нього чекати, — кивнув мірошник. — Отже, ти повернешся в палац, зцілишся від чаклунства й назавжди забудеш і про нашу зустріч, і про все, що з цим пов’язано, — пообіцяв мірошник.

Олександрити в його руці набули червонуватого відтінку. Глібові стало трохи моторошно, начебто він підписав Гордію вирок, не даючи йому шансу повернутися, але не приносити ж себе в жертву удаваному брату. І раптом він згадав про маленьку циганку, яка багато чим пожертвувала заради того, щоб допомогти йому.

— А Марика? Про неї я теж забуду? — похопився Гліб.

— Їй не звикати самій піклуватися про себе, — безтурботно видав товстун, готовий висипати олександрити на безжалісні жорна.

— Ні, зачекайте! — скрикнув Гліб. — Можна, я зроблю це сам?

Брови мірошника здивовано піднялися, але він не став заперечувати й обережно пересипав самоцвіти в пригорщу хлопчика. Гліб мить милувався грою вогнів на твердих відточених гранях, а потім несподівано відчинив вікно й викинув камені надвір. Олександрити спалахнули в місячному світлі чистими зеленуватими вогниками й загубилися в снігу.

— Що ти накоїв? Тепер я не можу виконати твого бажання й перемолоти твої спогади, — надимаючи пухкі щоки, невдоволено пробурчав мірошник.

— Саме так. І тепер у мене немає вибору. Я йду рятувати брата, навіть якщо він не вартий того, щоб через нього ризикувати головою.

Звідки не візьмися з’явилася Марика. Юний принц і маленька циганка з такою радістю кинулися одне до одного, начебто зустрілися після довгої розлуки. Їхня веселість була такою заразливою, що червонощокий мірошник басовито розреготався.

— Вперше бачу таких ненормальних! — вигукнув він, голосно ляснувши себе по стегнах. — Ви, як я подивлюся, просто божевільні й варті одне одного. Обоє відкинули легкий шлях і обрали тернистий. Але, слово честі, мені подобається ваша хоробрість. Таким як ви часом удається те, що не вдається людям зі здоровим глуздом. Мабуть, вам варто пошукати щастя в Одарки.

— Хто це?

— Сусідка моя. Її будинок стоїть на роздоріжжі, ось вона подорожніх і направляє: кого на праву, кого на ліву доріжку, а перед тим подарунком обдаровує. А якщо скулитиметься, скажіть, що я вас прислав, а якщо ви їй покажетеся, то вона, може, і розщедриться.

Розділ 7 Одарка

Засніжена стежина, що губилася між заметів, вела дітлахів до роздоріжжя. Дві дороги, як дві довгі руки, тяглися від перехрестя, на якому височів будинок Одарки. Ні піший, ні кінний не міг, минаючи його, вийти на дорогу. Можна було тижнями кружляти біля будинку, залишаючись на місці, тому що полотна доріг дражнили подорожнього своєю близькістю, але без дозволу господині, наче обрій, залишалися недосяжними, скільки б до них не йшов.

Марика бігла з прискоком, щоб сніг не так обпалював ступні. Глянувши на її почервонілі босі ноги, Гліб жахнувся.

— Ти ж відморозиш ноги. Давай я тебе понесу.

— Hi-і, я важка. Ти не думай, мені тепло. Варга каже, я гаряча, — жваво відмовилося дівча й припустило ще швидше.

Насправді ноги в Марики так закоцюбли, що дівчинка не відчувала їх, але вона не збиралася ставати тягарем. До того ж маленька циганка боялася, що дбайливість Гліба зробить її слабкою, коли їй особливо потрібна сила, щоб допомогти йому. ...