НА ЗЕЛЕНОМУ ОСТРОВІ^[1]

Оповідання

Переклав з чеської мови

В. СТАРИЙ

(Василь Королів-Старий)

Переднє слово

Ці красні формою й глибокі змістом казки — оповідання незнайомих ще українським читачам чеських авторів подаю в нашій мові, гадаючи, що нашому юнацтву, а, може, й дорослим людям вони дадуть хвилини приємності й доброї розваги. Вважатиму свою працю не зайвою, коли, після знайомості з цими дрібними зразками чеської літератури, у нашого читача зародиться інтерес до письменницької творчості близького нам по духу, але мало знаного нами сусіднього народу, що утворив значну й цікаву лектуру для дітей.

Зібрані в цій книжці оповідання належаться таким авторам:

«Байка» та «Похорон» — Ів. Грушці, автору перекладених мною й виданих Товариством «Час» — «Ходських погадок».

«Осінній вітер», «Дім», «Кам'яне поле», «Як пес став королем», «Дерев’яний король» — Д. Захару, автору книжки «Погодки Зеленого Острова» (переробки чужомовних оповідань).

«Блазеньська Гейна» та «Дикий ловець» — А. Венігу, автору збірки історичних новелок «Снопик оповідань», прекрасно ілюстрованих одним з кращих сучасних ілюстраторів Чехії, І. Венігом.

«Пізно» — Е. Свободі (казку взято з книги «Кошик погадок», складеної різними сучасними письменниками).

Переклади роблено з думкою по змозі заховати характер оригіналу.

В. Королів

БАЙКА

За давніх, прадавніх часів, коли ще на світі були тільки самі добрі та щасливі люди,— злющий Гріх завзявся на цей світ і почав так хутко завойовувати людські серця, що аж шкода їх стало святій Правді.

І от, вибрала вона, щоб охоронити серця людей, одне серце, ще не зачеплене Гріхом, осяяла його Справедливістю, освітила Мудрістю, натхнула Красою, зміцнила Витривалістю й послала на боротьбу з Гріхом.

Так повстав у людства перший вчитель, перший мудрець.

З радістю став він до свого завдання, почав учити й оповідати святу Правду. Але-ж люди не хотіли його розуміти: тобто власне, вони не бажали приймати Правди такої, як вона була — простої й одвертої. Одного вона дратувала й злобила; другому чинила біль; третього робила смішним; четвертого лякала. Тих-же, хто її прийняв й зужив собі на добро, можна було полічити на пальцях.

Змучений невдачею й засмучений зарозумілістю людською, якось йшов мудрець порожньою дорогою, йшов самітно, повний туги. Коли це пристала до нього,— не знать, де й взялась,— якась дівчина в простенькій білій одежині, непоказна з себе, але з привітливим личком й блискучими очима. В руці вона тримала прутик.

Позаяк вона викликала довір’я, то засмучений мудрець признався їй ідучи, який тяжкий обов’язок має він в житті.

Незнайома з цікавістю вислухала його могу, а потім і каже, що вона була б рада йому чимсь допомогти.

Мудрець може б на те й пристав, але жодної помочі від неї не міг сподіватися. Бо й справді, чим би й як могла помогти йому така, проста собі, дівчина?!..

От ідуть вони далі, але-ж, що за дивина?! Де тільки вони потім не проходять, всякі неживі, німі створіння — чи билина, чи навіть камінь, все, чого тільки доторкнеться своїм прутиком мудрецева подорожня,— все починає говорити й мовить лише слова Правди. Бджілка дзвінким бренькотом заохочує всякі створіння до праці; дерево, обтяжене овочем, підводячи важкі віти догори, шепотить, що, в турботах про хліб та земні потреби, не слід забувати й про небо; кремінь, коли з нього викрешують іскру, просить та застерігає, щоб жодне серце на світі не зачерствіло.

Й подобалося все те мудрецеві, й зрозумів він, що Правда, прикрита отим одягом природи, хоча буває часом і терпка й немила, отже стає більше приступною людському серцю. Й з великим зацікавленням він запитав свою попутницю:

— Хто ти, люба товаришко, й відкіля ти маєш таку силу, що на твій дотик відповідають навіть каміння?

— І по твоїй волі заговорить усе, до чого доторкнешся в імені Правди та Любові, любові до тих, що помиляються й страждають. Те говорить тобі БАЙКА — найменша з дочок Поезії!

З тими словами вона зникла...

ОСІННІЙ ВІТЕР

На Зеленому Острові є оксамитова прогалина поміж чорних лісів. Там протікає струмочок, а понад струмочком повелося сільце. Кілька хатинок стало громадкою над водою, а одна відбилася набік й вибігла на гору, під самий ліс.

В тій хатинці самітно проживав молодий селянин. Звали його Іваном. Як померли його старенькі, поховав він їх, потужив за ними та й зачав господарити самотужки.

Удень в полі воли поганяє, а плужок поскрипує, свіжа земелька пахне; часами — луки косить, траву граблями перевертає, копички становить; а не то — ціпом на току клепає. Та й у хаті є чимало праці; все робота здорова, радісна.

Зате, як вечір — ото вже його: вийде на прогалину в лісі та й сидить якийсь час на пенькові. Прийде туди на провесні: світлячки на мохові миготять та по вітах блищать, мов зелені живі каганчата; прийде літом: цвіркуни цвірінчать, зорі вилискують; приходить і восени, коли срібна імла понад травою звивається, ніби лісові мавки при місяці танок водять...

Якось сидів він там, а було це пізньої осені, коли вже за дверима стояла зима. Світив місяць, чорні хмари ганяли одна одну по небі, вигравав вітер. Іван наслухав, про що гомоніли дерева, й майже розумів їхню мову. Коли це чує він тонесенький голосок:

— Іди сюди, кониченьку мій вороний, золотом підкований, сріблом погаптований!

І враз сотки інших тоненьких голосків так само залунали по лісі:

— Іди сюди, кониченьку мій вороний, золотом підкований, сріблом погаптований!

В деревах загуло, затріщало, і знову чує Іван тоненький голосок:

— Гоп-гоп, кониченьку! Помчимо, полинем крізь хмари, крізь місяць на тисячу миль!

А за тим — знову сотки таких самих тонесеньких голосків:

— Гоп-гоп, кониченьку! Помчимо, полинем крізь хмари, крізь місяць на тисячу миль!

Раптом по тому знялися до неба полки чорних їздців і подалися просто на місяць.

— Це штука не кепська! — подумав Іван та й собі загукав:

— Іди сюди, кониченьку мій вороний, золотом підкований, сріблом погаптований!

Ще й останнього слова не промовив, як вже стоїть біля нього чорний кінь, на золоті підкови кований, в срібну вуздечку обряджений; стоїть і дивиться на нього розумними очима. Вхопив Іван його за гриву, вискочив на спину й гукнув:

— Гоп-гоп, кониченьку! Помчимо, полинем крізь хмари, крізь місяць на тисячу миль!

Знову ще й до кінця не доказав, а вже той баский кінь вкупі з ним понад деревами несеться, мов той вітер, по небу летить понад лісами, понад луками, над горами та багновищами. А коли вже чорних їздців наздогнав, то й Іван до їхнього гурту прилучився.

От один з них і питається:

— То це й ти, Іване, сьогодні їдеш з нами?

— А їду! — відказує Іван.

— Ну, то й добре! — каже чорний їздець.

І полетіли вони понад лісами та горами, понад степами та долинами. Коли це перший їздець доскочив місяця, вхопив його, та — шусть! — під кирею! Потемніло на хвильку на небі, але ж місяць вислизнув — і знову розвиднилось. Тоді й другий їздець так само вхопив місяця; затьмарилось, та місяць вимотався з киреї, й знову вияснилось. І так усі їздці один-по-одному, аж до останнього, з місяцем жартували. Місяць дуже роззлобився, але їздці, сміючись, гонили далі, а з ними — й Іван…

Дев'ятеро гір перелетіли, троє морів перескочили й опинилися в цілком незнайомій країні: гори жодної, рівнина рівная, а по ній повно дерев, садів, виноградників. Чорні їздці кожне дерево зачіпають, кожен виноградовий кущ потрусять, аж віти їм з дороги відхиляються.

— Чи знаєш ти, Іване, де ми тепер? — питалися їздці.

— Ні, не знаю,— відмовляє Іван.

— Ми — аж у Франції. Королівна має цієї ночі взяти шлюб, і ми не повинні спізнитись.

Й полинули далі понад сплячими селами, черкаючи своїми киреями по темних шибах у хатах. Люди скрізь спали, ніхто не озивався, навіть пес ніде не загавкав.

Нарешті прилетіли до чудового палацу. Він далеко зорів у ночі своїми вікнами, і їздці кинулись просто до тих високих вікон.

— А подивися добренько, Іване,— кажуть йому.

Подивився.

— Що ж ти там бачиш?

— Та бачу я велику світлицю. Замість ночі — у ній день від того світла, що силою вогнів відбиває в старих люстрах; ну, чисто тобі змінено осінню ніч на весняний ранок!.. Скільки там по всіх кутках розквітлих троянд, пальм та всяких інших квіток! Скрізь золото та мармур, стіни мальовані; підлога, як люстро, а на підлозі — розкішний килим, мов місток із квітів через замерзле озеро.

— А ще що бачиш, Іване?

— Та ще бачу столи, розкішними потравами заставлені, а за тими столами повно панства в червоному єдвабі, в білому оксамиті, в мереживах та золоті. А тут, ось, сам король сидить на престолі; найпишніші пані навколо нього.

Їдять, п'ють, музики їм грають... о, як же там гарно!

— Що ти ще бачиш, Іване?

— Бачу ще принцесу — королівну. Чудова, як травнева квітка, але бліда, смутна-невесела... Біля неї сидить кривоногий, пишно зодягнений панич, до чорна опалений.

— Еге ж, Іване. То її наречений — еспанського короля син. Вже три дні триває цей бенкет, а тепер, опівночі, на третю ніч, має він взяти її собі за жінку. Тільки ж принцеса його не хоче; вона цілком нещасна. Допоможи ти нам її врятувати. Наші тіла випрядені з імли осінньої, ми не можемо самі вирвати її звідціль!

Іван пообіцяв, що врятує сердешну королівну.

Знялися їздці над королівським садом. Понад столітніми деревами, понад білими стежками та чорною травою роз'їхались широкою хмарою й з усієї сили кинулись на вікна. Коні їх зіп'ялися догори, болісно заскиглили, але забряжчали вікна, та не виломились. У світлиці перелякане панство вискочило з-поза столів, кинулося до чорних вікон, однак побачило там лише відблиск світла з палацу.

Король промовив: ...