Сергій Вдовенко ПОМИЛКА БЕЗСМЕРТНОГО

КНИГА ПЕРША

Розділ перший КОЩІЙ БЕЗСМЕРТНИЙ ТА ЧАКЛУН У-ШУР

1

У Кощієвому замку панував морок. Не любив Його Злодійство сонячного світла. Якби не жадання владарювати над усім, що є навколо, він би радше оселився в одній із велетенських печер у горах, ніж на верхівці високої скелі. Поневолені гноми змогли б перетворити печеру на справжній палац. Але невже безсмертний володар навколишніх просторів мешкатиме під землею, мов якийсь нікчемний гном? Ні, він має бути найвищим, найвеличнішим, найнедосяжнішим, щоб з цієї висоти вселяти страх та покору в кожну живу істоту навкруги!

Після загарбання Гір Кощій вподобав стародавній замок на високій скелі, зведений у сиву давнину царем гномів на ймення Калум. Колись білосніжні башти та позолочені шпилі замку було видно з багатьох вершин навколо. Вони здавалися несправжніми, казковими на тлі блакитного неба та сірих скель. Безліч різнобарвних прапорів майоріло на стінах, весело тріпочучи під поривами вітру. А золото на шпилях у сонячному промінні вигравало так, що можна було подумати — то зірка горить на скелястій вершині, або виблискує найбільший у світі діамант.

Тепер же замок стояв чорний і зловісний — білі стіни його вкрилися кіптявою, потемніли від диму спалених гірських міст і селищ. Барвисті прапори змінились на чорні, а добудовані за наказом Кощія похмурі вежі з велетенських кам’яних брил зовсім спотворили колишню окрасу гір. Про золоті шпилі годі й казати! Жадібний Кощій, який не довіряв навіть своїм підлеглим, звелів обдерти позолоту, зібрати всі коштовні оздоби по залах і кімнатах, знести до льохів та й замкнути сімома замками. І тільки він міг заходити до цих льохів, натоптаних краденими коштовностями. Годинами сидів Кощій у своїх сховищах, перебираючи скарби, і горе тому, хто посмів би турбувати його під час улюбленого заняття.

Так, норов у Його Злодійства був просто жахливий, і це чудово знали троє найближчих поплічників негідника, які, переступаючи з ноги на ногу, нудилися в очікуванні свого володаря у тронній залі.

Перший з трійці був великий ситий пацюк з облізлою брудно-бурою шерстю та довгим голим хвостом. Він стояв на задніх лапах біля скрині, яку щойно внесли двоє солдатів-павуків, і трусився, аж зуби вицокували та бряжчав на шиї товстий золотий ланцюг. Раз у раз пацюк зацьковано позирав на двері й здригався від кожного шереху.

Другий — одноокий кульгавий павук з потворною пошрамованою пикою, з голови до ніг обчіпляний зброєю та орденами. Він як виструнчився, так і застиг, лиш єдине око неспокійно зиркало навсібіч.

Третій — миршавий плішивий чоловічок у довгій хламиді з ріденькою борідкою мишачого кольору, кривим носом і маленькими очицями. Він єдиний з трійці, здавалося, був спокійний, навіть ледь усміхався якимось своїм думкам, перебираючи короткими пальцями чотки з темного дерева.

Пацюк, якого звали Хню, був управителем Кощієвих шахт і копалень. Одноокий павук Чмир — головнокомандувачем війська Його Злодійства, а чоловічок у хламиді на ім’я У-Шур — придворним чаклуном.

За дверима, широкими, ніби ворота, почулися гучні кроки та брязкіт заліза. Пацюк ще дужче затрусився й тихенько, тонко завищав.

— Ану цить! — прохрипів Чмир і штурхонув його ліктем під ребра. Той кавкнув і замовк, але дрижати не перестав. Двері розчахнулися, й до зали вступив Його Злодійство Кощій Безсмертний — височезний, весь закутий в чорні крицеві лати, яких, мабуть, не скидав навіть на ніч.

— Ага! — прогримів його голос над головами трійці, яка зігнулась у поклоні, — що, зібрались, вірні слуги?! Ну-ну…

Брязкаючи шпорами, Кощій пройшов на середину зали й усівся на кам’яному троні, до якого вели декілька широких східців. На такому постаменті він, і без того не малий на зріст, видавався справжнім велетом, тож кожен, хто опинявся перед Кощієм, мусив почуватися не ким іншим, як дрібною комахою.

Його Злодійство зсунув на потилицю рогатий шолом і втупив налиті кров’ю очиська у своїх підлеглих.

— Ну-у, чим потішите свого повелителя, голубчики?! Га?!

Запала напружена мовчанка, лише тріскотів вогонь у велетенському каміні, схожому на горно найбільшої кузні, та лунко вицокували зуби пацюка Хню, який не зводив погляду з Кощія. А той якраз із нього й почав:

— Ось ти, мій бравий управителю копалень! Певне, маєш чим похвалитися? Покажи-но, що там у тебе в скрині!

Пацюк зіщулився, приречено зітхнув, зачепив лапою мідну ручку скрині та потяг її до трону.

— Що я бачу! — Кощій нахилився і виставив лікті рук, зіпертих на коліна. — Ти сам-один тягнеш таку велику скриню? Не надто важка вона, так? Чи може, ти там здоров’я набрався, у своїх, тобто в моїх, копальнях?

Хню підтяг скриню, тремтячими лапами відчинив її та впав навколішки.

— Не губи вірного раба, повелителю-у-у! — загугнявив він і розпластався на підлозі, дрібно тремтячи задертим догори голим хвостом.

— Перекиньте-но скриню! — звелів Кощій.

Чмир та У-Шур взялися разом. Вміст перекинутої догори дном скрині посипався на підлогу, й через мить у відблисках вогню каміна замерехтіла невеличка купка різнокольорових коштовних камінців.

Кощій окинув поглядом цю купку, потім розпластаного Хню.

— І це все? — майже ласкаво спитав він, вищиряючи в усмішці великі, мов у коня, жовті зуби.

— Уг-гу! — Хню трясся, мов у пропасниці.

— Як це — все? — на всю міць своєї горлянки заволав Кощій. — Відповідай, де золоті зливки? Де срібло? Де діаманти, рубіни, сапфіри?! Що за дріб’язок ти притяг мені?! Оце й усього, що добули в моїх копальнях за цілий тиждень?

Але напівмертвий від страху пацюк не годен був вичавити з себе бодай слово.

— Дозволь мені все пояснити, повелителю, — вкрадливо заговорив чаклун.

Кощій перевів на нього свій гнівний погляд.

— Ти? Хіба ти — головний управитель копалень?

— Ні, повелителю, я лише відданий тобі придворний чаклун! Але дозволь сказати слово на захист шановного Хню! Адже його спіткало справжнє лихо.

— Лихо, кажеш? У цього пацюка одне лихо — я скоро накажу зробити з його шкури опудало! — Кощій відкинув управителя ногою, і той знову розпластався, ввіткнувшись носом у щілину між плитами підлоги.

— Шановний Хню в розпачі, — так само запопадливо провадив придворний чаклун, поки його Злодійство знову всідався на троні, — у ввірених йому копальнях скоро не буде кому працювати! Хто для тебе добуватиме золото й самоцвіти?

— Що ти верзеш?! Як то не буде кому? А гноми, а зябри?

— Гномів лишилось дуже мало, мій повелителю, а зябри з Долини в копальнях не витримують і дуже швидко помирають, бо заслабкі для такої роботи.

— Т-так, п-повелителю… — Хню виявив, що й досі живий і до нього потроху почала повертатися мова.

— То чого ж ти раніше мовчав, телепню?! — визвірився Кощій, і в пацюка знов відібрало язика. — Геть з-перед моїх очей! Сам вирішу, що робити! Але якщо за тиждень станеш переді мною з отакою здобиччю — сам надягнеш кайдани та полізеш у шахту, зрозумів?

Пацюк, белькочучи слова подяки, рачки задкував до дверей, поки не зник за ними.

«Хай-но лишень шановний Хню, нездара хвостатий, не передасть мені мішечка золота за порятунок його облізлої шкури!» — подумав чаклун. Він однаково ненавидів і Чмира, і Хню, але, про всяк випадок, іноді підтримував їх перед Кощієм. Пацюк — той на подяки не скупився, а ось Чмир — твердолобий бовдур — завжди поглядав зверхньо та пихато.

— Чмире! — прогримів його Злодійство, й павук виструнчився, — я наказував усіх зябрячих заколотників — у шахти?

— Так, мій повелителю!

— Ти виконав наказ?

— Так, мій повелителю!

— І що, всі перемерли?

— Так, мій повелителю!

— Прокляття з тією Долиною! — вигукнув Кощій. — Золота в ній нема, коштовностей теж, раби, й ті звідти виходять ні на що не годні! Мені потрібні раби! Багато дужих та витривалих рабів, які змогли б перекопати ці гори вздовж і впоперек, дістати мені все золото й коштовне каміння! Все це має бути моїм!!

Кощій кричав, бризкав слиною і гамселив по підлокоттях трону кулаками:

— У похід!! У похід по рабів! Негайно!

— Військо готове, володарю, тільки накажи! — хрипко заревів головнокомандувач, хапаючись за ятагана.

— Чмире, споряджай своїх горлорізів! У далеких краях є на кого полювати! Нехай добудуть мені вдосталь здорових рабів!! Не таких, як ті здохляки-зябри!

— Слухаю, мій повелителю!

— Дозволь сказати, володарю, — якось зумів вставити слівце у ті вигуки чаклун.

Кощій замовк і роздратовано вирячився на У-Шура.

— Володарю, — той заговорив поквапливо, бо бачив, як розгнівав Його Злодійство, — навіщо далеко шукати рабів, коли їх поряд ціла юрма! Розгулюють собі на волі, не відаючи, хто володар цього краю та кому вони мусять служити!

— Що ти верзеш? Яка юрма? Де вона є? — не розумів Кощій, витріщаючись на схиленого в поклоні лакузу.

— У Лісі, повелителю, в Лісовій країні! Гори давно вже твої, Долина теж, то чи не час вирушати походом на Ліс?

У Його Злодійства відпала щелепа, а Чмир аж захлинувся власним хрипінням. Що він там бовкнув, той чаклун? Чи почулося?

— Так, на Ліс! — не вгавав У-Шур. — Володарю, військо твоє зараз непереможне, тож настав час показати лісовикам, хто справжній господар на землі — могутній та безсмертний!

Пропонуючи таке Кощієві, чаклун неабияк ризикував. Жоден із посіпак Його Злодійства й у думках не мав нагадувати повелителеві про існування Лісової Країни, у якій того спіткала колись тяжка поразка. Намагався не думати про це й сам Кощій. Грабуючи багатющі гірські надра, він майже змусив себе забути про колишню спробу поневолення Лісу. Але хитрий чаклун дочекався слушної нагоди.

— Твоя велич зростає, повелителю! По всіх землях котиться поголос про безсмертного володаря Гір! Царі та королі тремтять від самого твого грізного ймення! Тільки віддай наказ — і могутнє військо, навчене й вимуштруване твоїм відважним головнокомандувачем, вирушить здобувати для тебе нові багатства та нових рабів!

Кощій замислено мовчав. Нечасто траплялося, щоб перед тим, як вчинити лихо, він впадав у задуму, але тут ішлося про дещо особливе. Похід на Ліс? Зараз? Він, звичайно, давно мав на меті помститися за свою поразку, але ж… У пам’яті сплив образ стариганя з довгою зеленою бородою, і Його Злодійство аж загарчав з люті. А чому б і ні? Навіщо відкладати? Його військо нині вп’ятеро більше, ніж було тоді, а лісовики не зябри, з них раби вийдуть — те що треба! З такими рабами можна буде купатись у золоті й самоцвітах, які так і попливуть потоком із його копалень! А з Духом — ще побачимо, хто візьме гору цього разу! Тепер Кощія не захопиш зненацька, зеленобородий! Отже, на Ліс?

— Так! — промовив Кощій.

— Так!!! — загорлав він уже щосили. — Завоюємо Ліс!!! Час настав! Добре, чаклуне! Годі лісовикам жирувати замість того, щоб працювати в моїх шахтах! Гей, Чмире, чи не засиділись твої горлорізи, чи не перетворилися на курей твої бойові грифи? Га?!

— Наказуй, повелителю! — павук зблиснув наточеною шаблею і так виструнчився, що аж підскочив.

У-Шур вдоволено посміхався, а от Чмир хоч і вискаляв зуби та розмахував ятаганом, однак від слова «ліс» подумки здригався. Це, може, володар забув, як вони звідти втікали, сам же павук добре пам’ятає, де залишив лапу, око, та вщент потрощив коліно… І от знову… Чому б недоміркові У-Шуру не розпинатися — воювати ж у тих нетрях доведеться не йому…

— Володарю, скоро матиму для тебе радісну новину, — улесливо провадив У-Шур, — я замислив одне чародійство, й невдовзі все, що діється в Лісі, ти зможеш побачити в моєму дзеркалі! Залишиться тільки дочекатися слушної миті та вдарити!

У Кощієвих очах уже палало полум’я жадоби.

— Правду кажеш, чаклуне?

— Чи посмів би я брехати Безсмертному? — вклонився той.

— Тоді йди! Якщо й справді побачу в дзеркалі Ліс, отримаєш щедру винагороду! А ми з Чмирем поміркуємо про похід!

У-Шур, задкуючи та вклоняючись, вийшов із зали й перевів подих. У передпокої, крім застиглих вартових, не було нікого: Хню вже давно дременув, радіючи, що шкура зосталася на ньому. Ох, тяжко мати справу з Кощієм! Який жахливий норов має — хвалить, хвалить, а потім накаже голову відтяти, або лагідно так, що мурашки пробіжать по шкірі, запросить із собою подивитися на скарби в льохах… А це означає те саме, що й перше. Дедалі важче стає догодити володареві. Бовкнеш щось не те — й голови позбудешся, хоч би які заслуги мав! Та ще й дурням різним допомагай… Але й цьому можна дати раду! Похід — чудова думка. Тепер Його Злодійство матиме клопіт, а він, У-Шур, тим часом подбає, щоб залишитись єдиним господарем цього замку!

2

У-Шур вийшов на подвір’я і подався до найдальшої вежі замку. Там, високо нагорі, де скінчалися гвинтові сходи, за міцними дубовими дверима ховалось помешкання У-Шура. Складалося воно з двох кімнат. Одна, невелика, слугувала йому спальнею, друга — неправильної форми, не квадратна й не кругла, схожа більше на печеру, ніж на кімнату, — всім відразу: їдальнею, вітальнею та залою. Порядком тут і не пахло — неймовірний гармидер, бруд, сміття та павутиння. По закіптюжених стінах розвішані всілякі чаклунські речі — амулети, чудернацька зброя, черепи невідомих тварин, страшні личини. У кутку, над великим багаттям, на ланцюгах — здоровенний мідний казан, не чищений років сто. А посеред кімнати на кількох колись гарних дубових столах у страшенному безладі громадились купи різноманітних речей, вкритих товстим шаром пилюки: торбинки, коробочки, згортки, цілі й розбиті глечики, пляшки, заткнуті корками, різні іржаві залізяки незрозумілого призначення, свічники, ваги, стара пощерблена зброя і багато-багато іншого причандалля, хтозна для чого зібраного чаклуном. Брудне вікно під стелею, затягнуте павутинням, ледь пропускало денне світло, а вузенькі сходи на одній зі стін вели нагору до зачиненого хідника, яким можна було дістатися до вершечка вежі.

У-Шур ввійшов до своїх покоїв, замкнув двері на засувку й трохи постояв, відхекуючись. Набридає щоразу дряпатися по сходах, зате ніхто тут не докучає, й не так чути тупіт та брязкіт із плацу, де Чмирове воїнство цілими днями вправляється в муштрі та бійках. Він пройшов через кімнату, спіткнувся об якусь залізяку на долівці, але навіть не подумав прибрати її з дороги. Відкинув брудну завісу, що слугувала за двері між двома кімнатами, на якийсь час зник у спальні, трохи пововтузився там і вийшов з чималим пакунком у руках.

— Зараз, зараз… — бурмотів У-Шур, змахуючи на підлогу з краєчка столу залишки свого сніданку разом із мисками та порожнім бутлем з-під вина. Зарипіло розхитане дерев’яне крісло. Чаклун вмостився, запалив свічку й розгорнув пакунок. У ньому виявилась невелика, але досить товста книга в оздобленій коштовним камінням палітурці. Камінчики чарівно вигравали м’яким світлом — чи то самі світилися, чи то відбивали полум’я свічки… Чаклун розгорнув книгу, знайшов потрібну сторінку й заглибився в читання, водячи по рядках пальцем з брудним обкусаним нігтем. Та через деякий час підскочив і з лайкою вдарив кулаком по столі.

— Знову! — вигукнув він і заметався по кімнаті. — Знову закарлючки зробилися замість літер! От напасть! Не було ж, не було такого раніше!

Глянув на сторінку ще раз і знову вилаявся. Потім зі злістю згорнув книгу й знову замотав її в ганчірку.

— Нічого-нічого, — зловтішно бурмотів У-Шур, — самі дійдемо, що тут до чого — не маленькі! Як це там та трава зветься — тирбир? Чи биртир?

Він кинувся до однієї з куп на столі й почав перебирати різні торбинки, намагаючись прочитати майже стерті написи на них.

— Ага! Ось! Битир-бир! — вигукнув чаклун після того, як довго вчитувався в один із написів. — І хто таких оце назв понавигадував?

— А що? — він звернувся до книги зі скривленими в гидкій усмішці губами. — У-Шур не дурень, не Чмир якийсь! Гадала, не знайду без тебе? А я знайшов, ха-ха!

Він схопив книгу, відніс назад до спальні, а коли повернувся, гукнув у двері, щоб принесли обід. Сам же знову всівся в рипуче крісло, налив у глиняний кухоль вина з глека й одним духом вихилив. Настрій у чаклуна поступово кращав. Він розв’язав торбинку із загадковою назвою, понюхав, чхнув — раз, удруге, та так голосно, що не почув стукоту. Стукали не в двері, удари долинали згори, звідти, де був вихід на вершечок вежі, й чаклун радісно захихотів — схоже, нарешті прибув довгожданий гість! Обережно ступаючи, він зійшов східцями, відчинив засув і виліз на дах вежі. Вже сутеніло, сонце сідало за гори, посилаючи з-за них лише червонуватий відблиск, до того ж похолоднішало, аж пробирали дрижаки. На зубцях вежі сиділи два сторожові грифи, а між ними — чимале чудернацьке створіння, схоже на товсту ящірку. На довгій шиї — крокодиляча голова, за спиною — перепончасті крила, задні лапи довгі та пазурясті, а в передніх — невеликий мішок, який ураз заворушився й вимовив майже людським голосом, що нагадував мову навченого папуги:

— Чум-чурюм!

Але чаклуна вся та чудасія нітрохи не здивувала й не налякала. Він тільки махнув грифам, відсилаючи їх геть.

— Що, приніс пумша, мій дорогенький? — потираючи руки, звернувся він до крокодила, а вірніше до ящера, — ну давай його сюди, давай-но швидше!

Ящір заперечливо похитав головою і простяг уперед одну трипалу лапу долонею догори.

— Що, гроші тобі віддати? — закопилив губу У-Шур.

Ящір ствердно вереснув.

— А де ж твій господар? Чому сам не з’явився?

Але гість мовчав, тільки очима кліпав і так само простягав уперед одну лапу.

— А звідки ж я знаю, що в тебе там саме пумш, а не кіт якийсь? — чаклун підозріливо примружився. — Шукай вас потім…

Ящір нетерпляче переступив з лапи на лапу й труснув мішком.

— Чум-чурюм! Чум-чурюм! — почулося звідти, а дивний гість знову простяг лапу.

— Ну гаразд! Чекай, я зараз.

Чаклун скривився, бо остаточно втратив надію отримати мішок задарма, й поліз назад у глиб вежі. Чути було тільки, як він там знову об щось спіткнувся, вилаявся, щось посунув, чимось зарипів, пововтузився, й нарешті виліз нагору з торбинкою, в якій дзеленчало золото. З кислим виразом на обличчі подав гроші ящерові, той підкинув їх у лапі, зважуючи, і ствердно писнув. У-Шур схопив простягнутий мішок, який відразу завовтузився у нього в руках, а ящір, не прощаючись, стрибнув з башти, розпростав крила й полетів кудись у бік червоних відблисків. Якийсь час його супроводжували грифи, потім відстали, й невдовзі він зник з очей.

— У-у, тварюка, — чаклунові шкода було грошей, хоча плата й обумовлювалась заздалегідь. Він погрозився кулаком услід ящерові, зліз із даху, міцно стискаючи мішок, і зачинив за собою ляду.

Розділ другий ТЯШ І УЛЯ

1

— Аго-ов, Тяше-е-е!

Тяш підвів голову, шукаючи, звідки долинає голос, і побачив дядька Тіма, який стояв на нижній гілці велетенського язла. Хлопчик зрадів і помахав дядькові рукою. Той теж змахнув у відповідь і спритно подерся драбиною вгору. Там, на самім вершечку, на величезній висоті, з якої видно, мабуть, увесь Ліс, облаштовано сторожовий поміст — загадкове й бажане для кожного хлопчака місце. Бажане, та, на жаль, недосяжне, бо надто високий язл у їхньому селищі. Не кожен дорослий дістанеться до вершка прилаштованими на гілках та стовбурі драбинами, а що вже казати про дітлахів! І хоча на товстелезних гілках старезного дерева можна без жодного страху лягти собі та й виспатись, коли стомишся, закон невмолимий: дітям туди зась. Тяш провів поглядом дядька, що вже зник з очей, і зітхнув. От підросте він, теж стане таким хоробрим та дужим, як Тім!

Інші діти також попідводили голови й заздро провели очима дядька.

— А чому ж твій дядечко тебе з собою не візьме? — в’їдливо посміхнувся Зяма. Тяш переставив майже повного кошика в інше місце.

— Скоро візьме… — вдавано байдуже протягнув він.

— А от і не візьме! — не вгавав Зяма. — Бо не долізеш ти, слабачок!

Тяш гмгукнув і відвернувся. Хороший хлопець Зяма, проте хочеться інколи дати йому добрячого ляща, аби прикусив свого вреднючого язика! Сам хоч і вищий за Тяша, але тонкий, мов жердина, — он і кошика ледве тягає з місця на місце.

— А пам’ятаєте, як учора Анія гепнувся? — згадав хтось. Усі враз загомоніли й зареготали, згадуючи, як товстий Анія на прізвисько Хропун попри всі насмішки забажав узяти участь у змаганнях верхолазів. І як, упавши з височини, вщент розвалив хлівець бабусі Малки.

— Щоб ти в Яр жвалившя! У болото до жябрів! — перекривляв беззубу бабцю старший Ганько, а всі заходились від сміху.

— Вай-вай-вай-вай! — скривившись, дуже схоже передражнив Хропуна Зяма, і знову дітлахи мало не качалися з реготу.

— Ану, малеча, до роботи! — вдавано насупився та гримнув хтось із дорослих.

Діти, пересміюючись та штовхаючи один одного, знову взялися збирати в кошики різне сміття, яке залишилося тут від учорашнього свята. А дерев’яний Лісовий Дух посеред галявини, здавалось, і собі слухав їхні жарти та посміхався в довгу зелену бороду.

Так, учорашнє свято вдалося на славу! Ніщо цього разу не заважало лісовикам радіти, не затьмарювало весняного настрою. А бувало ж усяке… Та минула зима видалася напрочуд м’якою. Хоча й стояли, як завжди, тріскучі морози, проте не було тих шалених завірюх, коли надвір неможливо вийти, а будівлі замітає під самісінький дах. Не нагадували про себе й вороги людей — вовки, які часто величезними зграями нападали на мисливців. Лише одного разу загін слідопита Бамбули, повертаючись із застави на кордоні, втрапив у засідку. Але мисливці дружно дали відсіч, і сірі розбійники чимдуж дременули в хащі. На кордоні теж було спокійно — взимку ворог завжди відсиджувався у своєму лігві, а зябри, загнані в непрохідні болота, й зовсім зникали, наче впадаючи в зимову сплячку. Вберіг милосердний Дух і від хвороб, котрі, як вважалося, приходили з Яру та Провалу. Хворіти хворіли, та моровиці, такої, як ті, що колись викошували цілі поселення, також не було.

Отже, цієї весни все складалося напрочуд добре — всі здорові, запасів зимових залишилося доволі, та й дичини в лісі після м’якої зими теж не бракувало. І лісовики радісно зустрічали весну.

2

Одна подія того пам’ятного святкового дня так схвилювала Тяша, що він і досі не міг оговтатись. А забачивши серед дівчаток руденьку Улю — доньку коваля Зука — він одразу завмирав і вже не зводив з неї погляду, немов то була не дівчинка, а якесь чудо із чудес. Що ж таке сталося? Адже ще тиждень тому він ледве вирізняв її серед інших дівчаток!

Річ у тім, що того святкового дня ковалева донька вразила все селище. Та й як вразила!

Коли закінчились змагання і ватаг Орик нагородив переможців, всі посідали до столу. Орик першим підняв дерев’яний кубок з медом у славу Лісового Духа, їхнього заступника й покровителя. Після того радо вітали переможців, гостей з сусіднього селища, прославляли прихід весни. А потім почалися співи. Кожен міг показати себе, заспівати якусь пісню в супроводі двох сопілок і бубна. Лісовики дуже любили музику та спів, і не тільки слухали, а й охоче брали участь у тому дійстві. Бажаючих також не бракувало: на поміст біля дерев’яного Духа намагалися пролізти навіть ті, чия нездатність до співу була усім відома. Але таких проганяли сміхом та свистом.

І от насамкінець, коли всі охочі відспівали й останнього горе-учасника проводжали ріденькими оплесками, дружина коваля Зука вивела наперед червону, мов рак, Улю, яка злякано опиралася.

— Ну ж бо, давай, доню, — підбадьорювала її мати, — заспівай так, як удома співаєш! Та не соромся, тут же всі свої, всі знайомі.

Уля й далі опиралася та соромилась, але коли почула підбадьорливі вигуки, посміливішала, розправила складки на вбранні, відкашлялась і заспівала.

З першими звуками її голосу втихли всі розмови. Голови разом повернулися до співачки. Тяшів дідусь — старий Ганаг, якого називали просто дідусь Га, — вже давно куняв за столом, та тут і він стрепенувся й почав дослухатися.

Музики спочатку розгубилися, але зачули знайомий мотив і враз підхопили його. Пісня, що її співала Уля, була стара-престара, відома всьому Лісові, та голос… Голос у цієї маленької дівчинки був просто чарівний! І якщо почала вона несміливо, то згодом, коли побачила, що всі замовкли й слухають, заспокоїлась і заспівала на повну силу. Той голос, незвичайно сильний, чистий, мов джерельце, та дзвінкий, як срібний дзвіночок, полинув селищем, вирвався за огорожу й піднісся до самісіньких верхівок дерев. Навіть вартові на язлі потім розповідали, що зачаровано слухали не в змозі второпати, чи то з землі лине той голос, чи з самих небес?

Дівчинці плескали так, як не плескали вже давно нікому. «Ще! Ще!» — лунало на майдані. Довелося Улі заспівати ще одну пісню, але зачудовані лісовики не вгамовувались, не відпускали її, просили співати знову й знову. І вона розохотилася, залюбки заводила нові й нові пісні, змушуючи людей ціпеніти та ловити кожен перелив її дивовижного голосу. Нарешті під шалені оплески й захоплені вигуки мати все-таки забрала Улю з собою, приказуючи:

— Ну годі вже, годі! Ич, розходилася — то насилу впросиш, то не спиниш… Захрипнеш іще!

— Не захрипну, мамо! — щаслива Уля сяяла всіма веснянками.

До них підійшов Орик разом зі здорованем Санем — ватагом сусіднього селища.

— Чого ж ти досі мовчала, пташко? — Орик усміхаючись погладив Улю по голові. Вона зашарілась і втупила погляд у траву під ногами. Сань, якому мала співачка ледве сягала пояса, присів і простягнув їй яскраву червону стрічку.

— Це тобі від нас, сусідів! — прогудів він. — А я від нашого селища щиро запрошую в гості. Такого співу в нас давно не чули! Завітаєш?

— Угу, — Уля глянула в рум’яне бородате обличчя велетня й сховалася за маму.

Тяш довго ще стояв за деревом, спостерігаючи, як щиро лісовики вітають Улю. Та сам так і не наважився підійти. Провів до хати втомленого святковою метушнею дідуся та й сам залишився вдома. І хоч увечері мало запалати святкове багаття й він знав, що друзі давно вже його розшукують, повертатися до галасливого натовпу хлопчині чомусь не хотілося. Улин спів лунав і лунав у його вухах, і все інше здавалося не вартим жодної уваги. Під тим чудовим враженням спробував і собі щось заспівати, але марно — скільки не старався, виходило або якесь нявчання, або ж басовите хрипіння.

І протягом усього наступного тижня, поки впорядковували селище, вражений Тяш ніяк не міг зрозуміти, чому його друзі так весело регочуть, згадуючи всілякі дурниці, а про Улине чудо — ні слова! Он дідусь хоч і глухуватий, і той не раз промовляв: «А добре Зукова дочка співала! Отака ж у неї й бабця була голосиста, і така сама руда та веснянкувата!»

З

Батьків своїх Тяш не пам’ятав — сумно склалася їхня доля. Загинули Тяшеві мама й тато, коли йому ще й року не минуло. І винуватцем їх смерті був Яр.

Він починався далеко-далеко на заході, де Ліс межує з горами, такими високими й холодними, що навіть гноми не живуть там. Тут, на цій межі, ніби вдарило колись велетенське кайло й утворило глибочезну яму неймовірних розмірів та розкололо тріщинами гори, порізало ними й ліс навколо ями. Одна з таких тріщин, найдовша, простяглася з ями Провалу аж до середини Лісу. Невдовзі тріщина перетворилась на зарослий деревами та чагарником Яр. Може, й був колись він просто лісовим яром, але зараз…

Діялось у тому Яру щось незрозуміле. Якась зла сила крилася там і не давала проходу жодній живій істоті — була б то людина, найменша з тварин чи навіть птах, який надумав пролетіти над Яром. Усе гинуло в цьому заклятому місці. Цілі загони мисливців, які намагалися дізнатись, хто чи що водиться в густих заростях Яру, зникали без вісті. Десь там пропав і Тяшів тато — краса й гордість селища, найперший мисливець, відчайдух та веселун.

А потім прийшла нова напасть — Кощій. Захопив гори та Долину й кинувся був загарбати й Ліс, та розгніваний Лісовий Дух просто викинув звідти його передові загони. І загарбник відступив, проте навряд чи полишив свої лихі заміри. Рідний Ліс треба було стерегти — мерщій зводити на узліссі заставу, де безперервно б змінювалися вартові загони. І згодом про Яр не те що забули, але звикли до думки, що таке непевне місце теж, мабуть, навіщось потрібне в Лісі, коли вже сам Дух Лісовий його терпить. Дороги й стежки обходили його стороною, і ніхто більше не потикався в бік небезпечного Яру.

А Яр, попри все, нагадував про себе. Звідки, як не з нього приходили тяжкі хвороби? І щоразу селище рятувала молода знахарка Аста — Тяшева мама. Не відаючи втоми, знаходила цілющі трави, готувала ліки. Але себе не вберегла. Помстилась їй одного разу чорна хвороба — уразила тоді, коли майже всі одужали. Не допомогли їй ліки, згоріла Аста вмить, залишивши маленького Тяша батькові — старому Ганагу.

Дідусь Га нянчився з онуком так, як не кожна мати зі своїм дитям, але минав час, і літа старого, звичайно, давалися взнаки. Тепер уже Тяш допомагав дідусеві, як міг, опікувався ним та оберігав його, хоч і був ще зовсім малий.

Дід Ганаг, незважаючи на вік і те, що ноги з роками дедалі слабшали, пам’ять мав пречудову, й послухати його розповіді про давні часи збиралися не тільки діти, а й дорослі. Нерідко ватаг Орик звертався за порадою і завжди отримував мудру відповідь. А ще дід Га був неабиякий майстер з плетіння. Його кошики та різне начиння, сплетене з лози, можна було зустріти мало не в усіх селищах Лісу. Дід міг сплести кошика так вправно, так гарно розмалювати його, що ніхто не наважувався скористатися цим витвором мистецтва за призначенням. Таку річ, звичайно, ставили в хатині на чільному місці як прикрасу, і якщо й клали туди щось, то тільки найкоштовніше. Дід просто роздавав свої вироби, але кожен вважав за потрібне віддячити старому, принести що-небудь у подарунок. Тому Тяшеві з дідусем нічого не бракувало: ні запасів на зиму, ні одежі, ні будь-якого знаряддя. Дядько Тім завжди щось приносив з полювання і щоразу намагався вмовити старого перебратися до його нової великої хати.

— Зарано ще за старця мене маєш, любий! — з усмішкою покручував довгого вуса старий Га. — Та й у тебе скоро потомство буде, матимеш клопіт і без нас із Тяшем.

Дружина Тіма, Марта, ось-ось мала народити дитину, й він довго в діда не затримувався, мерщій біг додому, щоб побути з нею, поки не наставав час змінювати вартових на заставі.

4

Дітлахи з приходом тепла все частіше вибиралися на прогулянки. Забачивши серед дівчаток Улю, Тяш невимовно радів і завжди намагався прилаштуватися десь поруч, хоча інші хлопчаки вже й почали з нього трохи кепкувати.

І Улі Тяш подобався. Було в ньому щось таке, що відрізняло його від решти, хоча й водив він дружбу з задерикуватим Зямою, Ганьком та іншими зірвиголовами, грав у ігри та бешкетував. Та міг він у розпал гри прикипіти поглядом до якоїсь квітки чи листочка, жука, що ліз по стовбурі, павутиння між кущами або просто стати і прислухатися до чогось. І тоді вже повернути його до гри було марно, він лише відмахувався або ж намагався привернути увагу приятелів до того, що його зацікавило. Дітлахи, звичайно, пирхали, — подумаєш, квітку не бачили чи там комаху якусь. Насміхатись над ним не насміхались (Тяш слабачком не був, міг і тріснути насмішника), але вважали за дивака.

Минув час, і Тяш з Улею здружились по-справжньому. Не раз вони удвох мандрували далеченько від селища, хоча дітям заходити далеко в Ліс заборонялося.

— А ми не заблукаємо? — непокоїлась дівчинка.

— Ні, що ти, я тут кожен кущик знаю! — запевняв її Тяш, і справді, завжди знаходив дорогу назад.

— Ось, дивись, — показував він на листочки якоїсь трави, округлі, мов дощові краплини, — це різанка! Вона заживляє різні подряпини, а росте у бік, де сходить сонце.

— А це ось, — побачивши, що Уля уважно слухає, розповідав далі Тяш, — гриб такий, приліплюється до старих пеньків. Якщо розмочити його у воді й шматочок проковтнути, то враз перестане боліти живіт. Тільки тут дивитися треба — якщо поточений він комахами чи подзьобаний пташками, то все гаразд, а якщо ні — чистенький та гладенький — то краще не чіпати його, бо ще гірше зробить.

— Звідки ти все це знаєш? — дивувалась Уля, розглядаючи пеньок, на який без Тяша вона й уваги не звернула б.

— Іноді дідусь розповідає, а іноді я навіть сам не розумію, звідки, — знаю і все.

Старий Ганаг теж полюбив дівчинку.

— Ох і гарно ж ти співаєш, мала, — казав він і кумедно згадував, як колись, у молодості, залицявся до Улиної бабусі.

Тим часом з кордону надходили не дуже втішні вісті. Поневолені Кощієм мешканці Долини, зябри, готували повстання і просили допомоги у лісовиків. Ватаг Орик розіслав гінців до інших лісових селищ і невдовзі мала відбутися велика рада всіх ватагів. Зябри не вперше просили допомоги, і зараз у кожній хатині велися тривожні розмови та суперечки — бути чи не бути походу в Долину. Адже похід — то війна, а війна — неодмінно смерть та горе…

— Чую, візьмуться-таки наші зябрам допомагати! — казав дідусь Га. — Хоч і не люблять їх у нас, але народ вони славний — поганого про них ніколи ніхто не чув.

— А чому ж тоді не люблять? — допитувався Тяш.

— Та якось так повелося здавна — мовляв, самі як жаби, та ще й жабоїди, і болотом від них смердить, і все таке. А жаб вони якраз і не їдять, це вже я знаю точно! Рибу — ту ловлять, та так спритно, що й не вгледиш, як штрикне її на мілководді списом, і вже б’є вона хвостом на низці!

— А живуть вони де, у воді?

— Ні, звичайно, — старий посміхнувся, — у селищах живуть, так, як і ми. Тільки ось селищ у бідолах вже, мабуть, зовсім не лишилося — всі Кощій попалив та розорив. Давно вже треба було зябрам допомогти, та наші ватаги все ніяк не можуть домовитись.

— А чому?

— Чому? Бо згоди немає між ними — одні, крім свого селища, і знати нічого не хочуть, інші чваняться — мовляв, як це так, щоб ми, лісовики, та за якихось жаб стояли! А одним чи двома селищами Кощія з Долини не проженеш. Дурні! Та якби не Дух наш, заступник, були б ми зараз як ті зябри! Ховались би по хащах чи на північ перебралися, де зима цілий рік та морози такі, що нам тут і не снились. Ось так, онучку…

Тяш ще довго розпитував дідуся, а потім спішив переповісти усе почуте друзям. Тож невдовзі грізний загін лісовиків на чолі з ватагом Зямою, озброєний дерев’яними мечами та списами, вирушав у похід на Кощієве військо — густі зарості пекучої кропиви під огорожею селища.

Розділ третій ЛІСОВИЙ ДУХ

1

Потекли весняні струмки і хлопчаки кинулися майструвати човники. У Тяша човник вийшов хоч куди — не марно аж три дні морочився він, обережно вирізуючи його з грубого шматка соснової кори. Наостанок випросив у дідуся трохи червоної фарби й намалював по боках човна широку смугу, щоб здалека видно було, чий він.

До струмка подалися вчотирьох — Тяш, Зяма, старший Ганько й Точик. «Шкода, Улі десь нема, — думав Тяш, — я неодмінно взяв би її з собою, хай би там як той Зяма пирхав! Вона не така, як її подружки, що тільки дражняться та рюмсають».

Заглиблений у такі думки, Тяш спіткнувся й мало не впав.

— Дивись під ноги, хлопче! — гукнув Зяма.

— Це він про Ульку розмріявся! — почав дражнитись Ганько. — Іде та мріє: ось наступної весни на змаганнях переможу в стрільбі Бамбулу, покладу на лопатки Саня, пострибаю, мов білка, по деревах, усіх пережену — й подарує мені моя Уля вишиту сорочку, а на осінь і весілля справимо! Ха-ха-ха! Хо-хо-хо!

Хлопці зареготали. Тяш слухав-слухав, терпів-терпів, поки нарешті не витримав: кинув човник на землю, з голосним криком накинувся на кривдника, штурханами погнав його до колючого чагарника й заштовхав у саму гущавину. Тепер уже сміялися з Ганька, який мало не плакав і просився, аж поки Тяш не змилувався та не відпустив його, геть сколеного й подряпаного.

Хлопці тим часом найзручнішим шляхом дісталися до води.

— Починаймо! — гукнув Зяма і перший пустив свого незграбно виструганого човна на воду. Слідом за ним повкидали човники й інші. Тяшів човен, який вирізнявся з-поміж інших червоною смугою, відразу помчав уперед, та так швидко, що його навіть не треба було підштовхувати, як то робили інші. Струмок весело дзюркотів собі й ніс дитячі човни далі й далі від селища.

— Ну ж бо, швидше, швидше! Та пливи ж ти, трухлява деревино!

— Ха-ха, Зямо, твій застряг, спробуй тепер витягни!

— Ось я тобі зараз побризкаюсь! Забери свою лозину!

— Сам забери!

Хлопці галасували, сперечалися та бризкались водою. Заскрекотіли сполохані галасом сороки, заєць, що був безпечно задрімав під кущем, вискочив зі свого сховку, майнула догори стовбуром білка. У молодому березняку занепокоєно підвела голову лосиха й втягла повітря ніздрями: чи не загрожує щось її лосеняті, яке вибрикувало поряд, таке саме веселе й безтурботне, як і наші хлопчаки. По той бік струмка, у верховітті, рись нашорошила вуха, прикрашені гарними китичками, і двома м’якими стрибками перебралася вище. Одного разу мало не втрапила вона під стрілу мисливця, тож тепер краще триматиметься подалі від цих небезпечних двоногих створінь.

А перегони тривали. Тяш не без подиву стежив за своїм яскравим човником. Той жодного разу ніде не застряг, не прибився до берега, не закрутився у вирі, а обминав усі перешкоди, немовби на ньому сидів досвідчений плавець та правував веслом. Тяш спритно пробирався берегом і думав: «От би стати маленьким-маленьким, та й опинитись на моєму човнику! Тоді струмок здався б широким, як ті річки в Долині, що про них розповідали Бамбула та дідусь, кущики під берегом — дикими хащами, затоплені деревця — справжніми язлами, а ота жаба, що витріщилась на човна — хижим чудовиськом! Ото були б пригоди, так пригоди, це вам не в піжмурки грати!»

Почувся розпачливий Зямин зойк — то його незграбний витвір зачепився за гілку одного з кущів біля протилежного берега. Дістати його лозиною не вдавалось, і Зяма спробував перебратися на той бік поваленим стовбуром старої осики. Але трухляве дерево тріснуло, й він під регіт товаришів по коліна загруз у намулі коло берега, та ще й коли вилазив, втопив там чув’яка. Така втрата нічого доброго не віщувала, тож Зяма прожогом кинувся рятувати вже не човна, а своє взуття, нишпорячи руками в скаламученій воді. Ганько з Точиком сміялися з невдахи, аж поки не згадали й про свої човники, та запізно — вони зчепилися разом, деякий час пропливли у парі, а потім, затягнуті течією, зникли під якимось корчем.

2

Голоси товаришів віддалялися, аж поки зовсім не стихли. Човник плив далі, напрочуд вправно обминаючи всі перепони на своєму шляху, і Тяш почав уже підозрювати, що туди вліз якийсь розумний жучок і керує собі човном, радіючи такій розвазі.

Так тривало довго. Аж тут Тяш виявив, що якось непомітно забрів далеченько від знайомих місць. Он уже й сонце поволі схиляється до заходу… Ну все, годі! Он як далеко зайшов — хай-но спробує хто інший довести човника аж сюди! Шкода, не повірять хлопці, коли розповість, яку відстань подолав його човен! І нікого поруч, хто б підтвердив… Та дарма! Адже сам він знає, що це правда! І Уля йому повірить!

Тяш почав пробиратися до човника, намагаючись дістати його лозиною, але той щоразу вислизав. Хлопець пробував знову й знову, та човник раптом зник у клубах зеленавого туману.

— Що за напасть? — вголос подумав здивований Тяш, підвів голову й випростався.

— Що це, звідки?

Поміж дерев і справді плив незвичайний туман. Звичайного не буває серед безхмарного дня, коли сонце ще тільки повертає на вечірній пруг. Та ще цей незвичний зеленавий відтінок! І як швидко туман густішає — он уже струмка попереду зовсім не видно, а з ним і човника, який, мабуть, поплив собі далі.

Поки зачудований Тяш стояв із роззявленим ротом, туман, що виникав невідомо звідки, клаптями затягував усе навкруг. Ось зникли в зеленкуватій імлі найближчі дерева, згодом уся улоговина виповнилась туманом, ніби чаша. І коли хлопчик стомився дивуватись та збагнув, що таке диво може бути небезпечне, й краще б утікати геть із цього місця, було запізно.

Як же тепер видобутися звідси? Чи далеко сягнула ця напасть? Адже зовсім нічого не видно, навіть простягнута рука зникає — пальців не розгледиш. А що, коли туман не розсіється до ночі? На мить Тяшем заволодів страх і з’явилося бажання побігти в будь-який бік, аби скоріше вийти з зеленого полону. Але він відразу опанував себе — не личить хлопцеві впадати в розпач, ніби якомусь дівчиськові! Ну туман, то й що? Не вічно ж він тут буде! Зрештою, якщо застане ніч, можна навпомацки дістатися до якогось дерева та пересидіти на ньому! Треба спокійно вибиратися, поки остаточно не втратив відчуття напрямку!

Розмірковуючи, як справжній мисливець, Тяш прислухався. Так, струмок дзюрчить зліва… Він прямував услід за човником, отже, якщо повернеться, щоб струмок дзюрчав з правого боку, то піде назад, додому. От тільки б не гепнутись у воду! Хлопчик повернувся, випростав руки поперед себе й почав обережно ступати у зворотньому напрямку, проти течії струмка.

Руки наткнулися на перепону — з туману виступив стовбур похиленої вільхи. Тяш зрадів, бо йому на мить здалося, що навколишній ліс кудись зник. Він нахилився, пройшов попід стовбуром — і раптом щось невловимо змінилося. Тяш вражено зупинився — плюскіт струмка долинав тепер не справа, а зліва! Як це сталося? Хлопець позадкував, наткнувся на вільху й задки знову проліз під нею. Дзюркотіння все одно долинало зліва! Як же так, адже він нікуди не звертав? Знову проліз під стовбуром, став, зіперся на нього спиною. І майже не здивувався, коли струмок заплюскотів уже не справа чи зліва, а позаду. Він тепер неначе грався з хлопчиком — звук долинав звідусюди — то ліворуч, то праворуч, то спереду, то ззаду, а далі почувся вже навіть згори. Тяш заткнув вуха пальцями — і все стихло, та коли знову відтулив їх, уже не почув ані плюскоту струмка, ані шелесту вітру — нічогісінько. Він стояв у тумані, нічого не бачив, нічого не чув, і якби вільха за спиною теж кудись поділася, Тяш, мабуть, анітрохи б не здивувався.

Але звуки повернулись. Та повернулися не плюскотом чи бульканням, не голосами пташок і не лісовим гомоном, а ніжним передзвоном безлічі срібних дзвоників. Спершу він був тихий, та дедалі наростав і голоснішав.

І ось туман попереду почав ніби світлішати. Щось у ньому заясніло, неначе яскравий промінь проклав шлях в імлі й освітив прохід назовні. Але вів той прохід не в ліс, вірніше, не в Тяшів ліс, а в якийсь інший. Незнайомі дерева з покрученими стовбурами втопали там у листі величезної папороті. Одним таким листком можна було накрити цілу хатину. Були там ще якісь дивовижні рослини, назви яких хлопчик не знав. А між ними, ніби скеля, височів прадавній язл, товстелезні гілки якого ховалися десь високо в тумані. Передзвін ще привабливішим. Дзвіночки немов запрошували до того дивного лісу й так заворожували своєю мелодією, що Тяш без роздумів рушив уперед.

Він повільно йшов тим освітленим проходом, а дві рівненькі стіни зеленкуватого туману по обидва боки коливалися й мерехтіли. Аж ось вони скінчились. Тяш стояв посеред незнайомого і незвичайного лісу й озирався навсібіч. Ні, таких рослин він зроду не бачив. А тиша яка! І дзвоники вмовкли…

А дзвоники ніби почули цю думку — й ніжний передзвін поновився. Тепер він долинав згори, звідкись із могутніх гілок велетня-язла, й був такий привітний, наче кликав за собою. А що, коли й справді вилізти на це величезне дерево? З нього, мабуть, можна буде роздивилися, куди це він потрапив. І цієї миті його око запримітило на стовбурі язла східці! Диво-дивне: ці східці не були вирізані чи вирубані в дереві, а просто виростали з нього. Різні за розміром і формою, проте широкі та зручні, вони вигиналися круг стовбура й зникали на його протилежному боці. Тяш придивився й побачив таку саму низку сходинок вище, під першими гілками язла.

Вагався він зовсім недовго. Ступив на першу сходинку, на другу…

3

Східці вели дедалі вище. Тяш відчув утому і вже подумував про перепочинок на одній з товстелезних гілок. Невже незвичайні сходи ведуть до самої верхівки? Та щойно хлопець обігнув чергову гілку, як зрозумів, що до вершечка язла йти не доведеться — всього декілька сходинок відділяли його від величезного, як і все на цьому дереві, дупла.

Намагаючись ступати якомога тихіше, Тяш обережно зазирнув усередину. О! Дупло тільки зовні було дуплом, у глибині ж його виявилися двері! Дивина! Справжнісінькі двері — дерев’яні, з чудовим різьбленням! Хоча ні, візерунки не були вирізані, їх утворювала безліч тонких гілочок, які виростали просто з дверей, поступово переплітаючись. Виростав із дверей і чудернацький вигнутий сучок, який, мабуть, слугував за ручку. Тяш зачудовано розглядав те диво, але ввійти, напевно б, не зважився, якби ці казкові двері не були трішки прочинені, та якби з-за них не долинав чудовий запах трав’яного узвару. Той смачний запах так лоскотав ніздрі, що Тяш без вагань узявся за ручку-сучок.

За дверима перед ним постала простора світлиця з вікнами на всі боки й високою стелею, яку підпирали декілька стовпів, неначе сплетених із живих зелених стебел. Та й все інше було живе — й двері, й ці стовпи, і трав’яний килим під ногами, й чудернацьке переплетіння візерунків по стінах. Живий був стіл, з грубих ніжок якого росли тоненькі гілочки з бруньками, й стільці, й велике ліжко під укриттям з вербових гілок.

Тяш стояв на порозі, роздивляючись ту красу, але вступити до дивовижної світлиці не наважувався. На столі під вікном він побачив дерев’яну миску, а в ній — червонобокі яблука, жовті груші, соковиті сливи та чимале гроно винограду. Де тільки все це взялося навесні? Поряд — глек з гарячим узваром, який парував і так пахтів йому з-за дверей, та глиняний кухоль. Ух, смакота яка — аж забурчало в порожньому шлунку!

— Є тут хто?! — гукнув хлопчик, але відповіді не почув. Що робити? Зайти, чи повернутися донизу, знову в зелену імлу? І цікаво, і лячно трохи… Зрештою, хіба сам він сюди потрапив? Тяш пригадав манливі передзвони… Ну звісно, його запросили! Запросили в гості — отже, це для нього ті смачні гостинці на столі! І хлопчик, більше не вагаючись, ступив на пружний трав’яний килим, дійшов до столу, взяв з миски яблуко, надзвичайно велике, й відкусив добрячий шматок. Яблуко було таке смачне, що Тяш з’їв його разом із хвостиком і відразу ж узявся за гарну золотаву грушу, яка теж виявилась смачною до нестями. Коли Тяш досхочу нахрумався тієї смакоти й напився солодкого узвару, враз відчув себе бадьорим, як після купання у прохолодній воді лісових Ставів. Ще раз оглянув дивну кімнату, підійшов до вікна… й заціпенів. Йому гадалося, що з вікон нічого не видно, адже коли він дивився вниз зі сходів, то бачив лише зелений туман. А тут…

З небаченої висоти, від якої подих перехоплювало, виднілися нескінченні лісові простори, що сягали далекого обрію. Внизу — тільки подумати! — пропливали хмарки, кидаючи тіні на зелену ковдру древесних крон, а далеко ліворуч все затягла сіро-чорна завіса, по якій час від часу пробігали сліпучі блискавиці. «Там гроза, — здогадався хлопчик, — я бачу хмари та грозу згори! Оце висота! Навіть пташки не залітають так високо! А як же міг я зійти східцями на таку височінь? І хто ж усе-таки тут живе?» Відповідь враз прийшла сама собою, і приголомшений Тяш щосили вчепився в підвіконня, відчуваючи, як мурашки побігли в нього по спині. «Тут живе Лісовий Дух! Звісно, хто ж іще може мешкати в такому місці? Ой, матінко, що буде, коли він раптом з’явиться тут?! Що робити? А я, дурний, тут розсівся і яблука хрумаю! Запросили, бач, мене! Мерщій звідси!» Тяш метнувся до дверей, але щойно взявся за ручку, як хтось промовив гучним голосом:

— Куди ж ти, гостю дорогий?

Тяш закляк на мить, потім повільно обернувся. За столом, де досі нікого не було, сидів на одному зі стільців старий в ошатному зеленому вбранні, з довгим зеленим волоссям і бородою. Сидів і приязно всміхався.

«Дух! — подумав Тяш, остовпілий від несподіванки. — Ось він який… Звідки ж він узявся, адже тут нікого не було?! У вікно вліз, чи, може, ховався під ліжком? Та ні, йолопе, він же Дух! Схоче — зникне, схоче — з’явиться!»

Старий враз підвів кошлаті зелені брови, потім зморшки густо-густо зібрались у кутиках його очей — і він засміявся так весело й лунко, що тому сміхові відгукнулася ціла кімната: загойдалось вербове укриття над ліжком, зашелестів трав’яний килим, хитнулися туди-сюди двері. Навіть стіл затупотів ніжками, аж декілька яблук упали з тарелі, покотились по підлозі. Тяшів переляк поступово минув, і він уже й сам мимоволі почав підсміюватись.

— Ой, вибачай, гостю дорогий! — усе ще зриваючись на сміх, промовив старий. — Вибачай, бо я випадково почув твої думки про те, як я під ліжком ховаюсь! — і Дух знову пирснув у долоню, а потім враз широко позіхнув.

Тепер хлопчик трохи розгубився, бо завжди вважав, що Лісовий Дух має бути суворий та грізний, а він, бач, сміється! І як з ним поводитись, коли він усі думки може чути, наче ти не думаєш, а вголос говориш? Старий тим часом підвівся, підійшов до нього, взяв за плечі й повів назад до столу.

— Не поспішай, гостю! — промовляв він заспокійливо. — Сам знаєш — я тебе не скривджу! Не для того ж ти дістався сюди, щоб відразу втікати з такого цікавого місця? Ти вже вибач, що з самого початку тобі не показався, а намудрував зі струмком, туманом та сходами. Хотів дізнатися, чи й справді ти такий допитливий та відважний, перевірити тебе, перш ніж повідати про одну важливу справу.

Дух підійшов до вікна й поманив за собою Тяша. Знову перед хлопчиком відкрився небачений простір, а господар усього цього став поруч і м’яким, заворожуючим голосом почав розповідати:

— З давніх-давен я господарюю в Лісі! З тих часів, коли ще росли тут дивовижні дерева, розгулювали небачені звірі, та й люди нічим не походили на теперішніх лісовиків. Не було ще тоді гір, холодне нині північне море було тоді тепле-претепле, а на місці теперішньої Долини пролягала безводна пустеля. Але минули роки, все змінилося, як зміниться ще не раз… Та я завжди оберігатиму й захищатиму Ліс і всіх його мешканців, аж поки не настане час і мені зникнути й полишити своє місце комусь іншому. А зараз, де б не трапилося лихо, звідки б не долинуло благання про поміч, я завжди з’являюсь і допомагаю. А ще слідкую, щоб усі жили за законом Лісу — одвічним і несхибним, як сам Ліс. Я все чую, все бачу й багато можу. Але можу, на жаль, не все…

Тут Тяш поглянув на старого з подивом і недовірою.

— Так-так! — той погладив його по голові. — Ви, люди, часто просите допомоги, та не завжди я можу допомогти. Існують сили, дужчі за мене… Але я завжди можу вказати, як обминути негаразди, уникнути їх, як передбачити лихо, оминути напасті… Однак біда в тому, що люди не чують мене! Так, вони мене люблять і шанують, ставлять мої зображення в селищах, влаштовують свята на мою честь, але не чують підказок, не бачать знаків! Гинуть від хвороб, не знаходячи потрібного цілющого зілля, хоча росте воно мало не під ногами! Оплакують свої повалені під час бурі домівки, а не помічають прикмет, які віщують страшну негоду! Дуже, дуже непокоюсь я, і час би вже мені втрутитись і навернути до вірного шляху лісовий народ, але… Настає така пора, коли вже й сам я потребую помочі.

Дух замовк і позіхнув. Протягом усієї розповіді він позіхав так часто, що Тяш здивувався — не виспався старий, чи що? Здивували його й останні Духові слова — яка допомога потрібна могутньому Лісовому Духові?

А старий здолав свої позіхання й провадив:

— Ось тому я маю до тебе справу, надзвичайно важливу для всього Лісу. Багато ще можу розповісти, нічого не утаю від тебе, але мушу поспішати! — старий усівся на стілець і знову позіхнув у бороду: — Бачиш, як позіхаю?

Тяш кивнув.

— А чому, як ти гадаєш?

— Бо не виспались, певне, — Тяш почувався дедалі вільніше та спокійніше.

— Атож, не виспався, бо сплю я раз на тисячу років! Не можна мені спати — хто ж спокій та благодать берегтиме в Лісі, як не я? За всім слідкувати треба пильно-пильно — і вдень і вночі! Ліс великий, що завгодно може тут статися — чи то пожежа, чи хвороби, чи які інші лиха… І в людей, і в звірів… До того ж, багато хто вже давно зуби точить, мріючи захопити Лісову Країну — тут теж пильнувати слід! Але хочеш — не хочеш, а раз на тисячу років я мушу спати, причому спати цілий рік! Інакше — втрачу пильність і засну якраз тоді, коли моя допомога буде найпотрібніша!

Старий знову позіхнув. Тяш слухав уважно, намагаючись вгадати, до чого тут він — звичайний хлопчик із лісового селища.

— І от щоразу, кожну тисячу років, відколи існує Лісова Країна, я знаходжу Сторожа — того, хто пильнує Ліс та стереже його спокій, і, якщо не можна обійтися без моєї допомоги, збудить мене… Будь-хто Сторожем стати не може — надто важлива справа! Тому я завжди добираю його довго та ретельно, й лише коли цілком упевнений, що не помилився, доручаю йому Ліс. Цього разу попошукав я гідного Сторожа… Шукав так довго, що вже не можу й присісти спокійно — відразу ж засинаю, настав час! Але знайшов-таки гідного, знайшов… Тепер його черга сказати своє слово — чи погодиться на таку справу?

— І хто ж це? — спитав Тяш, заворожений розповіддю.

Дух кинув на хлопця лукавий погляд:

— А ти не здогадуєшся?

«Ні, — хотів був відповісти Тяш, але тут-таки злякався здогаду: — Невже… я??»

— Я? — повторив він уголос, безмежно здивований і вражений.

— Атож, — уже без сміху суворо підтвердив старий, — саме ти.

Запала мовчанка. Тепер Дух дивився на Тяша, як на рівного, і в його зелених очах під насупленими бровами справді чаїлася надія.

— Вибач, що так відразу, але часу вже нема — я от-от упаду й засну на цілий рік, і можу залишити Ліс напризволяще! Бачиш, навіть духи мають вразливі місця, — вже зовсім сумно скінчив старий свою дивну мову.

У голові в Тяша зчинився справжній гармидер: чому саме він? Як він зможе пильнувати, як угледить, що робиться в іншій частині величезного Лісу, — хлопець, який навіть на заставі ще не бував, на язла сторожового не вилазив жодного разу? Теж мені Сторож… Ні, Дух щось наплутав! Тяш не боїться, він просто не зможе, та й годі!

У Тяшевій голові, де раніше потоком текли запитання, стало пусто-пустісінько. Хотілося заплакати від безвиході, і він, мабуть, так і зробив би, але враз згадав свою маму, вірніше, дідусеві розповіді про неї. Про те, як вона, не жаліючи себе, порятувала їхнє селище від страшної хвороби, та віддала власне життя за життя інших. А тато, котрий загинув, намагаючись уберегти їх усіх від напасті з Яру? То невже ж він, син таких батьків, злякається турбот, невже не зможе стати на варті спокійного життя в рідному Лісі?

— Я згоден, — сказав він тихо й твердо. ...