Макс Кідрук Доки світло не згасне назавжди

Привіт, Читачу або Читачко!

Книга, яку Ви тримаєте в руках, особлива. Її доповнює мобільний додаток, що його можна безкоштовно завантажити на сервісі Google Play для пристроїв з операційною системою Android або на App Store для iOS. Для цього зайдіть зі смартфона на веб-сайт www.maxkidruk.com – там будуть посилання для завантаження, – або просто зіскануйте QR-код:

Напевно, найбільш ефектною частиною мобільного додатка є інтерактивна обкладинка (запустіть його, натисніть на зображення камери та наведіть Ваш смартфон на обкладинку), проте є дещо інше, менш видовищне, зате значно важливіше – відгалуження основного сюжету.

Іноді говорять: роман має нелінійний сюжет, але нелінійністю зазвичай називають хронологічну непослідовність – коли кілька історій розвиваються паралельно лише в голові читача, а на папері їхні епізоди, хоч і перемішані, йдуть один за одним, немовби нанизані на нитку. Тобто технічно роман таки залишається лінійним. Таким, наприклад, є «Де немає Бога» – шість на перший погляд хаотично переплетених історій, і логіка чергування окремих епізодів стає зрозумілою ближче до кінця.

Виведення фрагментів тексту за межі основного блоку дає змогу створити по-справжньому нелінійний сюжет. Якщо раніше роман так чи так був лінійним, то тепер, із мобільним додатком, його структура стає деревоподібною: додаються гілки, які описують другопланових героїв, розкривають невидимі зв’язки, показують той чи той епізод з абсолютно несподіваного боку.

Що це дає? Для читача – глибину, для автора – можливість створити об’ємну історію з купою взаємопов’язаних деталей, складність і продуманість яких обмежується лише його уявою.

Чому для цього потрібен додаток? Тому що другорядні фрагменти завеликі, щоб розмістити їх у зносках. Вставляти їх безпосередньо в тіло роману також не варіант, адже вони не рухають сюжет, а отже, звертаючи у бокове відгалуження, Ви відволікатиметеся.

З огляду на це виникає запитання: як усю цю «гіллясту» конструкцію читати? Не рекомендую братися за винесений фрагмент, щойно натрапите на піктограму, що веде до нього в тексті. Це не зноска – відгалуження саме по собі може бути складним і заплутаним, а тому ліпше починати читати після того, як закінчите розділ. Або кілька розділів. Зрештою, можете дочитати роман до кінця – він цілком самодостатній – і тільки після цього переходити до фрагментів у додатку.

У романі #ДокиСвітло таких додаткових текстів є чотири – по суті, чотири бонусні оповідання, які надають неабиякої глибини основній історії, – і вони сховані за ось такими умовними позначками:

Окрім того, Ви можете побачити місця, описані в романі, і ось їхні піктограми:

А ще – прочитати щоденник однієї з героїнь, уривки якого є в тексті, і навіть поспілкуватися в чаті з персонажем, про долю якого точно захочете дізнатися більше. Коротше, щоразу, коли біля ілюстрації бачитимете стилізоване зображення руки зі смартфоном, запускайте додаток і наводьте камеру на піктограму.

Приємного Вам занурення в історію!

Ваш МК

Додаток створено українською ІТ-компанією «ideil.» (www.ideil.ua). Компанія також розробляла сайти та мобільні додатки для ONUKA, гурту «Друга Ріка», ТСН, Одеської кіностудії та ін.

1

Let me tell you a story to chill the bones

About a thing that I saw…

Iron Maiden, «Dance Of Death», 2003^[1]

«Усе гаразд. Усе під контролем. Я повністю контролюю… – хапливий вдих, тиха відрижка, – абсолютно точно контролюю ситуацію».

Аби остаточно в цьому переконатися, Рута зупинилася за крок від утуленої в куток вестибюля фанерної будки та повернулася до огрядної вахтерки, яка крізь замацану шибку насторожено стежила за її невпевненим дефіле, – вирішила їй усміхнутися, проте зрештою лише міцніше стисла посірілі губи. Щойно Рута загальмувала, відчуття, ніби ступила до ліфта, в якому обірвалися троси, виникло знову. Клекітливий жар із живота застрибнув до горла, і дівчина, видавши утробне кумкання, рвонула через тамбур до виходу, з розгону штовхнула важкі дерев’яні двері та вискочила на ґанок гуртожитку.

Щосили втягнула в легені прохолодне повітря.

Це не так щоб дуже допомогло, проте бажання вирвати із себе палаючі нутрощі на якийсь час стишилося.

Шумно видихнувши, Рута роззирнулася. Під тім’ям немовби надули кульку з гелієм, через яку дівчину кренило то в той, то в той бік. Обліплена мертвими комахами діодна лампа, що набридливо дзижчала за її спиною, заливала жорстким штучним світлом бетонні сходи. Руті приверзлося, наче довжелезна тінь, що пролягла від її кедів до середини східців, звивається змією. Усе довкола пливло та пульсувало. Відчуваючи потребу зачепитися очима за який-небудь нерухомий об’єкт, дівчина підвела голову та спрямувала погляд за межі ненадійного світлового кола. Спочатку глянула праворуч. Удалині заспокійливо мигтіли вогні Відінської. Звідти ж линув приглушений шум машин. Рута звела брови на переніссі, згадуючи, котра година. О пів на дванадцяту? Вже за північ? Вона почула голоси і, гойднувшись, повела головою ліворуч. Попід поруччям зі сталевих труб, з яких майже повністю облупилася фарба, стояли Рєпа й Артемон (а може, й не Артемон, можливо, то був Божинда – Рутин погляд сповзав кудись униз і вбік, і вона ніяк не могла роздивитися). Приятелі її Богдана. Курили. Тобто курили до того, як вона вивалилася з тамбура на ґанок.

– Ей, ти в нормі? – блимнув закислими й сумними, мов у чихуахуа, очима Рєпа. – Все окей? – Попри щільний алкогольний туман у голові, дівчина вловила в його голосі насмішку.

– Ти окей? – луною повторив Артемон.

Рута спробувала кивнути, та через хвилю нудоти, що піднялася до горла, напружилася так, що рух голови більше нагадав нервове посмикування. Хлопці говорили щось іще, і Рута їх чула, проте не розуміла. Слова накладалися одне на одне та деренчали над вухами, неначе в’язка порожніх консервних бляшанок.

Нудота різко посилилася. Рута рвучко відвернулася й уп’ялася очима у віддалені вогні Відінської, невідь-чому сподіваючись, що вони дадуть змогу заякоритися та подолати шалене запаморочення.

Аби ж то. Спливла ще секунда, і її обличчя втратило колір, долоні вкрилися холодним потом, а їдка гаряча грудка, здавалося, досягла аж носоглотки. Хтось з’явився у проході за спиною – дівчина розрізнила кроки та стогін дверної пружини, після чого напружилася з останніх сил. «Ні, Руто, ні! Ніхто не блюватиме, – обережний, судомний вдих. – Усе під контролем. Ніхто. Не. Блюва…»

Несподівано її очі розширилися, нібито Рута пригадала щось напрочуд важливе, а наступної миті дівчина широко розтулила рота й вивергнула просто собі під ноги пригоршню рідкуватої жовтої кашки.

«Ох ти ж бляха».

Хтось із хлопців ліворуч неї вилаявся. Тамбур струсонуло від реготу; Рута не ризикнула озиратися, бо в голові досі люто паморочилося.

«Бляха!» Вона витріщилася на калюжу блювотиння між ногами з таким виглядом, наче намагалася збагнути, звідки вона взялася.

Рєпа кинув комусь за її спиною:

– Поклич Лару.

Ларою хлопці називали поміж себе Бодю Лаврика, з яким Рута зустрічалася вже трохи більше як місяць.

Тяжко сопучи, Рута розгойдувалася над ляпкою блювотиння. Обшарпані думки з тріском зіштовхувалися та розлітались у спантеличеній свідомості. Що, чорт забирай, вона забула на цій вечірці? У цьому гуртожитку? Серед старших, здебільшого незнайомих хлопців і якихось шалав? Їй тут не місце, давно мала би бути вдома, лежати в ліжку, а тут… Залишки пристойності завібрували в голові, і думки перекинулися на інше: Рута глипнула на калюжу блювотиння під ногами та відчула, що не може лишити все просто так. Це свинство. Такий срач розвела! Треба прибрати за собою. Розставивши руки, вона заходилася кедами розтирати по бетону нещодавній вміст свого шлунка.

За її спиною хтось заволав:

– Гляньте, що вона робить!

Рута перестала розмазувати кашку та повела очима назад. У тамбурі стовбичили Панк, Бакай, Божинда, поміж них – дівчата, чиїх імен вона не запам’ятала. Одна з тих курок не могла заспокоїтися і, безуспішно затискаючи рота долонями, істерично іржала. У свідомості Рути її сміх перетворювався на скрипіння поїдених іржею завіс. Дебелий Стас Божинда (одногрупник Боді Лаврика, якого нарекли Божиндою через прізвище Божко) дістав мобільний і взявся знімати:

– Отже, нова тьолка Лари, перший обригон. Без реєстрації та есемес!

Новий, ще дужчий вибух реготу.

Нарешті в тамбурі з’явився Лара. Пасмо каштанового, закрученого на кінцях волосся спадало на лоб, прикриваючи праве око. Хлопець не був кремезним, але через невисокий зріст і коротку шию плечі здавалися непропорційно широкими. За день до знайомства з Рутою йому виповнилося дев’ятнадцять, тоді само – на дев’ятнадцятиріччя – хлопець припинив голитися, і тепер акуратно підстрижена борідка кольору темної міді робила його старшим. Того вечора Лара пив, як усі, і, безперечно, п’янів, та попри це темно-сірі із зеленкуватим полиском очі принаймні на перший погляд були тверезими. Розштовхавши хлопців, він підступив до Рути.

– Ти як? – узяв дівчину за плечі.

Не підводячи очей, Рута мотнула головою. Крізь хворобливе гудіння в голові поволі пробивалося безжальне усвідомлення того, який жалюгідний вигляд вона має.

– П-пробач.

Схоже, вона щойно одним махом обнулила їхні стосунки. І чорт забирай, усе ж так гарно починалося! Втім, коли Лара заговорив, у голосі не було ні ворожості, ні огиди:

– Не зважай на цих недоумків.

Він став так, аби затулити Руту від компанії.

– Вези її додому, – порадила котрась із дівчат.

Рута запекло замотала головою – тільки не додому! – і її знову занудило. Дівчина випручалася, підскочила до краю ґанку та, перехилившись через поручні, виблювала вдруге.

«Здохнути, – почервонілі очі сльозилися й лізли з орбіт, – гірше вже бути не може!» Щойно вона про це подумала, шлунок виштовхнув крізь стравохід нову – вже третю – порцію гарячої кашки.

– На біс! На біс! – заплескав у долоні Губастий.

– Заткнись! – гарикнув Лара. Зупинившись за крок від дівчини, він повернувся до тих, хто товпився в тамбурі: – Валіть звідси.

– Ну чувак… – ображено забурчав Божинда.

Лара підвищив голос:

– Я сказав, пішли на хер! – І тицьнув пальцем у Божка: – Знайду відео в мережі – ти труп.

Божинда вишкірився.

– Це для історії, бро. – Він кивком показав на Руту. – Колись вона ще подякує.

– Їй немає вісімнадцяти, її батько вб’є мене, якщо побачить це відео, і тому я, на хер, не жартую: Божиндо, видали його. Ти мене почув?

Божко невдоволено випнув щелепу. Він був на голову вищий, кілограмів на десять важчий, та ще й займався боксом із шостого класу, проте телефон сховав.

– Почув.

– Добре. – Лара схилився над Рутою, поклав долоню їй на спину. – Ходімо. Пішли звідси.

Притримуючи за руку, він допоміг дівчині спуститися з ґанку. Удвох вони попрямували до роздовбаного універсала «Mercedes Benz 230TE», припаркованого на під’їзній доріжці. Батько Лаврика вже майже десять років працював будівельником у Португалії, і минулого літа, на канікулах, Лара побував у нього й допомагав на будівництві. Нелегально, звісно. За три неповні місяці хлопець заробив достатньо, щоб дорогою додому купити в Польщі старезний «мерседес». За документами машина була 1990 року випуску, хоча після повернення до України Лара вичитав у Інтернеті, що модель 230TE не випускають ще з 1986-го, тож, імовірно, вік його універсала давно перевалив за три десятиліття. Номінально авто мало білий колір, проте за стільки років фарба вицвіла й у світлі ліхтарів машина здавалася брудно-жовтою.

Рута допленталася до універсала та присіла напочіпки перед заднім бампером. Стояти більше не могла. Якийсь час із карикатурною зосередженістю вона роздивлялася плями іржі по периметру кришки багажника, тоді сперлася ліктем на перекошений бампер і втупилася в номерний знак:

Зрештою пробелькотала:

– Мені н-не м-можна додому…

– Усе гаразд.

Уперши руки в боки, Лара зважував, що з нею робити.

– Я серйозно! – Рута скинула голову. – Мій батько… він козел… і він мене вб’є.

– Ми не поїдемо до тебе додому.

– Він і тебе з-з… з-заб’є до смерті.

Тієї миті вона вже дуже приблизно усвідомлювала, що верзе: насправді Рута ніколи не бачила, щоб її батько кого-небудь бив, не бачила навіть, щоб він замахувався когось ударити.

– Поїдемо до мене, – мовив хлопець.

Його батьки розлучилися три роки тому. Мати перебралася до Тернополя, а хлопець, вступивши на механічний факультет НУВГП^[2], залишився мешкати в батьковому будинку в Колоденці^[3]. Частина кімнат там досі стояла без ремонту, проте жити можна було.

– Що? – насупилася дівчина.

Лара очікував, що Рута шпетитиме його за намір сісти п’яним за кермо, натомість дівчина розчепіреними пальцями намалювала у повітрі незрозумілий знак і, посопуючи, підвелася.

– Кажу, поїхали до мене. Відіспишся. Ну?

Рута насупилася ще дужче – хлопець міг порахувати зморшки на її лобі, – але не схоже було, щоб щось обмірковувала, бо так нічого й не видала. Лара потрактував це як згоду.

– Хочеш іще… ну… – Він підніс два пальці до рота, зобразивши блювання.

Дівчина мотнула головою.

– Ні.

– Тоді сідай.

Лара взяв її за руку та обережно провів до пасажирського сидіння. Відчинив дверцята, допоміг улаштуватися, застебнув пасок безпеки. Рута відкинулася на спинку крісла, повернула голову до плеча й застигла із роззявленим ротом. Дихала неглибоко й часто, наче собака у спеку.

Хлопець двічі прокрутив ручку склопідйомника, а тоді руками до упору опустив шибку.

– Я залишу відчиненим. Не замерзнеш?

– Ні, – прошепотіла дівчина, – не замерзну. – А коли Лара захряснув дверцята, додала: – Тільки їдь нешвидко.

– Добре.

Лаврик лише з третьої спроби завів універсал – старий «мерседесівський» двигун довго пирхав і кашляв, немовби намагаючись вихаркнути щось із вихлопної труби, – і зрештою повільно рушив. Сьомий гуртожиток НУВГП стояв наприкінці Студентської, що на самісінькому півдні Рівного, – за дев’ятиповерховою будівлею вже починалися поля, – тож до Колоденки було недалеко. Не більше як два кілометри вулицею Курчатова.

Якийсь час, зсунувшись на кріслі та підставивши обличчя під потік холодного повітря, Рута роздивлялася поквецяне поодинокими хмарами нічне небо, потім, коли відчуття млості почало повертатися, вп’ялася очима в місяць, що мчав навздогін, а за якусь мить вирубилася.

2

Упродовж півхвилини після пробудження Рута насолоджувалася станом блаженної невизначеності, коли сон уже відступив, а спогади про вчорашній треш іще не піднялися на поверхню свідомості. Зрештою розплющила очі, збагнула, що вона не вдома, і скривилася. Рута не пам’ятала, як тут опинилася, та це й не мало значення. Думка про те, що доведеться пояснювати батькам, чому не ночувала вдома, спричинила напад нудоти, а за ним, наче дамбу прорвало, у свідомості сліпучими іскрами замиготіли уривки спогадів.

Рута рвучко сіла. Передусім треба зрозуміти, де вона. Дівчина потерла пальцями очі та повела головою з боку в бік. Вона сиділа на скрипучому двоспальному ліжку посеред чистої, але занедбаної кімнати з високою стелею. Крізь жалюзі пробивалися кволі сонячні промені. Навпроти ліжка стояла перекособочена радянська шафа з антресолями. Праворуч притулився трельяж на тонких ніжках із трьома шухлядами. В кутку за трельяжем Рута помітила стілець, на якому хтось акуратно склав її одяг. Спохмурнівши, дівчина зазирнула під ковдру (на ній була лише білизна – трусики «бразиліана» та напівпрозоре чорне бра). Потому ще раз окинула поглядом кімнату. Рута пам’ятала вечірку, пам’ятала, як її знудило на ґанку, проте поїздка до Колоденки, а також усе, що було після неї, вивітрилося з голови. Вона невиразно пригадувала, як спиралася ліктем на бампер старезного «мерседеса» та про щось говорила (чи то пак намагалася говорити) з Ларою, але на тому все.

Лара.

Рештки сонного туману помалу випаровувалися з мозку, і Рута почала здогадуватися, де перебуває. Вона побачила за подушкою свій смартфон і, поміркувавши, дещо придумала. Узяла телефон до рук та спробувала під’єднатися до вайфаю. За півхвилини налагодилося з’єднання, і Рута, прочитавши назву мережі – Crocodealer, збагнула, що не помилилася: вона в Колоденці, в будинку Лари. Днів десять тому вони святкували тут день народження Артема Гольмана на прізвисько Артемон.

Після під’єднання до мережі телефон дзизнув, сповістивши про надходження запиту в друзі від користувача St. Bozko. Рута здивовано звела брови. Вона півроку не заходила на свій акаунт у Фейсбук. І хто такий цей Святий Бозко? Рута, примружившись, придивилася до фото, а тоді, зрозумівши, скорчила презирливу гримасу. Божинда. Стас Божко. Телепень не знає навіть, як правильно написати власне прізвище латинкою. У мозку сплив туманний спогад про те, як він, глузуючи, знімав її на відео на ґанку гуртожитку. У Рути аж ніздрі роздулися: хрін йому, а не дружба! Вона не дасть цьому придуркові теґнути її під відео. І тільки після того Рута зауважила повідомлення про пропущені дзвінки. Її зіниці розширилися, наче плями чорнила у воді, після чого похололими пальцями дівчина розгорнула журнал викликів.

– Бляха!

Дев’ятнадцять пропущених. Шістнадцять від матері, три останні – від батька. Найпізніший о пів на п’яту ранку. Рута зиркнула на годинник у кутку екрана – десять до сьомої, – і прикусила губу. Дев’ятнадцять!

– Мені кінець.

Вона подумала, що вдома її четвертують, а тоді, не вагаючись, запустила Вайбер, вибрала в контактах сестру й натиснула «Відеовиклик».

Змалечку ім’я наділяло Руту підсвідомим відчуттям власної винятковості, хоча її сестру батьки назвали ще незвичніше – Індією. Індія була на чотири роки старшою й навчалася на третьому курсі медичного факультету Тернопільського державного медичного університету. Зважаючи на ранню пору, сестра могла бути не в мережі, тож доцільніше було би просто зателефонувати, проте розмови, під час яких вона не мала змоги бачити обличчя співрозмовника, Рута вважала неповноцінними й беззмістовними, а тому сподівалася, що Інді забула вимкнути Інтернет перед тим, як лягти спати.

Поки йшов виклик, Рута, закусивши губу, приглядалася до власного відображення у правому нижньому куті екрана. Якщо не брати до уваги тупий біль у животі та присмак лайна в пересохлому роті, почувалася вона не так щоб дуже кепсько: коли тобі сімнадцять, організм із дивовижною легкістю нейтралізує наслідки навіть найбурхливіших пиятик (особливо якщо вдалося позбутися більшої частини алкоголю перед тим, як вирубитися), зате вигляд мала жахливий. Волосся стирчить навсібіч, неначе в собаки після бійки, шкіра у світлі, що проникало крізь жалюзі, здавалася потрісканою й сірою, немовби присипаною тальком, припухлі півмісяці, що підпирали очі, надавали обличчю насторожено-ображеного виразу.

Руті пощастило. За хвилину теленькання обірвалося – сестра відповіла, і Рута, не дочекавшись, поки налаштується відеосигнал, жалібно пробелькотала:

– Інді, ти тут? Чуєш мене?

– Почекай…

– Я тебе розбудила?

Екран залишався темним. Із динаміка долинуло шарудіння постелі, а слідом за ним – хриплувате й трохи сердите:

– Ні. – Пауза. – Тобто так. Сьома ранку, неділя, звісно, ти мене… – А тоді сигнал пробився, й Інді роздивилася сестру. Трохи розкосі та бездонно-темні, як і в Рути, очі стали майже цілком круглими. – Мала, що з тобою?

Кисло всміхнувшись, Рута спробувала пожартувати:

– Усе так погано?

– Мені траплялися трупи з кращим кольором шкіри, ніж у тебе.

– Не вигадуй!

– Я серйозно! – Інді закліпала, проганяючи залишки сну, й наблизила лице до екрана. – Маєш такий вигляд, ніби з тебе всю ніч виганяли злих духів.

Рута зітхнула:

– Тоді ти не здивуєшся, якщо я скажу, що почуваюся так само.

– Що сталося?

Рута набрала в легені повітря і… замовкла. Німувала секунд десять – слова не йшли, вона просто не уявляла, з чого почати, – і зрештою, не вигадавши нічого кращого, промимрила:

– Це трохи довга історія…

– Сьома ранку, і я нікуди не поспішаю.

Рута потерла пальцями лоба.

– Ну, якщо коротко, то батько вчора знайшов мої фотки на «Розетці».

– Що-о? – Інді затулила долонею рота.

Два роки тому, влітку 2017-го, на весіллі у батькового хрещеника Рута познайомилася з фотографами Тарасом Ярошевичем і Савою Нестеровим. Хлопцям було трохи за двадцять, і вони подружились: упродовж року дівчина тричі ходила до них на фотосесію. Восени 2018-го Тарас і Сава перебралися до Києва, де на гроші Савиних батьків відкрили власну студію. Попервах перебивалися дрібними замовленнями, аж доки на початку весни 2019-го не підписали великий контракт із польським брендом «Obsessive». Тарас надіслав полякам фотографії Рути, і та їм одразу сподобалася. Рута була метискою і попри те, що не вважала себе неабиякою красунею – принаймні точно не належала до дівчат, чия сліпучо-виклична зовнішність оглушує з першого погляду, – завжди виділялася й привертала увагу. Її батько, Григір Статник, був українцем, а мати, Аміна Алієва, – казашкою (яка, щоправда, зростала в Україні, у Маріуполі, куди її сім’я переселилася з Усть-Каменогорська в середині 1970-х). Від матері Рута успадкувала чудове темне волосся, оксамитову шкіру та найважливіше – м’яку грацію в рухах і мовленні. А від батька… та, власне, нічого. Хіба зріст і легке пом’якшення монголоїдних рис. Чоловіки накидали на Руту оком через екзотичність, а не через приголомшливість зовнішності, і лише потім, придивившись, не могли відірватися, часто не розуміючи, що саме не дає їм відвести погляд.

Щойно поляки дали добро, Сава зателефонував Руті, і дівчина без вагань погодилася. Обидва фотографи були геями, Рута збагнула це ще під час першої фотосесії, тож почувалася між них цілком упевнено й розкуто. Зйомки відбулися в Рівному, за два неповні дні хлопці заплатили Руті 2800 гривень, хоча вона значно більше тішилася процесом, а не грішми. У квітні фотографії з’явилися на сайті «Obsessive», а на початку травня з дозволу поляків їх почав використовувати інтернет-магазин «Розетка». Серед білизни, яку рекламувала Рута, було кілька корсетів і напівпрозорих нічних сорочок, однак нічого насправді вульгарного. Ніяких еротичних комплектів чи боді-комбінезонів у сіточку. Тобто проблема була не у фотографіях. І не в тому, що Руті на момент зйомок ще не виповнилося вісімнадцять. Проблема була з Григором Статником, батьком Рути.

– Що? – повторила Інді, а потім: – Ні!

Побачивши реакцію сестри, Рута відчула, як нудота повертається.

– Так, – закивала вона.

– Як він їх знайшов?

– Не знаю. – Рута підібгала губи. – Мені було не до того, щоб розпитувати. Ти не уявляєш, як він розходився. Верещав так, аж вуха закладало.

– Ти серйозно? Наш батько?

– Ага. З того, що я розібрала, хтось із його приятелів з роботи лазив «Розеткою» та випадково натрапив на розділ із білизною та нічними сорочками.

– Як можна випадково натрапити на нічні сорочки? – Інді закотила очі.

Рута роздратовано, ледь не зі злістю стенула плечима.

– Не знаю! Може, він вигадує, може, не було ніякого приятеля, і він сам знайшов фотки.

– Та як?

– Дивився порнуху, а потім Фейсбук чи Ґуґл підкинув йому рекламу з білизною, і він упізнав мене. Йому ж подарували планшет півроку тому.

Інді не хотіла про таке навіть думати.

– Чому ти відразу не зв’язалася зі мною? Він забрав телефон?

Її сестра заперечно мотнула головою. Потім шморгнула.

– Це не все…

– Не все?

Рута замовкла. Інді кивнула, заохочуючи її продовжувати, і Рута, ніби через силу, заговорила:

– Він не заспокоювався. Торочив одне й те саме: випитував, де я взяла гроші на фотосесію. Я пояснила, що це не я, а мені заплатили, проте він тупо мене не чув. Мама намагалася його вгамувати, то він ще й на неї нагримав. Я зрозуміла, що в такому стані домовитися з ним ні про що не вдасться, і спробувала зачинитись у своїй кімнаті, й тоді він ледь не вивалив двері.

– Жесть.

– Мною затіпало, я схопила светр, на ходу взулася та вискочила до ліфта. Він за мною. Я побігла сходами. Він закричав, щоб я повернулася, потім таки погнався і горлав, аж захлинався, що я його зганьбила. Коли втямив, що не наздожене мене, почав верещати, щоб я не з’являлася вдома, поки не приберу ті фотографії з Інтернету. Волав на весь під’їзд, як божевільний.

Інді мовчала. Вони з сестрою вже давно досконало вивчили найрізноманітніші версії емоцій одна одної, тож їй не потрібно було охати чи зітхати, Рута лише за зміною відтінку в глибині сестриних очей могла здогадатися, про що та думає.

– Я пішла на ПДМ^[4], – правила далі Рута, – засіла там на півгодини, заспокоїлася, але замерзла. Светр такий собі попався. Хотіла набрати тебе, але вирішила, що краще потім, коли буду у своїй кімнаті, ну, щоб поговорити спокійно, і тоді зателефонувала Ларі…

– Цьому імбецилові з покоцаними мізками? – скривилася Індія.

– Припини, – обурилася Рута, – він нормальний.

– Я бачила його друзів. Нормальні з такими навіть не віталися б.

Із цілковито незрозумілих для Рути причин її сестра, яка прихильно ставилася до всіх попередніх її хлопців, категорично незлюбила Бодю Лаврика. І це при тому, що зустрілася з ним лише раз, коли на другий день Великодня Лара разом із Божиндою й Артемоном заїжджав по Руту. Втім, Інді визнала, що зараз не час порушувати цю тему, і швидко промовила:

– Забудь. Розповідай далі.

– Лара сказав, що в їхньому гуртожитку якраз гулянка намалювалася, хтось там щось захистив, і запитав, чи я не проти приєднатися. Я погодилася. Він забрав мене, ми завалилися до сьомого гуртожитку Водника й почали бухати. – Рута заходилася гризти ніготь, але за мить, схаменувшись, відсмикнула руку від обличчя. – Я намагалася розповісти Ларі про сварку з батьком, але йому не до того було. Мені стало геть хріново, і я взялася пити. Разом з усіма. Хлебтала все, що під руку лізло: текілу, горілку, якусь коричневу бурду, що приніс Артемон. Коротше, нажерлася в гівно і обригала ґанок гуртожитку. Тричі… Це останнє, що пам’ятаю.

– Ауч, – звела брови Інді. – Як ти дісталася додому? Що батько?

Пауза.

– Ось із цим у нас проблема. – Проблеми у них завжди були спільними. На губах Рути майнула винувата, якась наче собача усмішка, після чого вона покрутила телефон, демонструючи сестрі кімнату. – Я не вдома.

Інді вирячилася.

– Ти не ночувала вдома?!

– Ага.

– Де ти зараз?!

– У Лари.

– Ти здуріла, мала!

У Рути затремтіла нижня губа.

– Треба щось придумати. У мене дев’ятнадцять пропущених за ніч.

– Пропоную добровільно здатися, – випалила її сестра.

– Не смішно, Інді.

– Я не жартую. Що раніше ти прийдеш додому, то менше тобі всиплять.

Рута ледь нахилила голову та зсунула стиснуті губи вбік.

– Такий собі план, сістер.

Індія не відповіла, усвідомлюючи, що Рута має слушність. Те, о котрій годині сестра завалиться додому, вже нічого не змінить. Але що тоді? Як виправити ситуацію? Інді відвела очі, втупившись у щось поза телефоном. Рута, чекаючи, що запропонує старша сестра, нервово терла схожий на недбало виконаний зварний шов короткий шрам, який розтинав навпіл її праву брову. Спливло секунд двадцять, темні очі сестри залишалися нерухомими, і тоді Рута несміливо запитала:

– Можна я приїду до тебе?

Інді стрепенулась і втупилася в екран.

– Куди?

– До Тернополя. Відсиджуся. Перечекаю в гуртожитку.

– Ні, Руто, – гірко всміхнулася сестра. – Це погана ідея.

– То що мені робити?

Інді затамувала подих, а тоді відкарбувала:

– Одягайся. І їдь додому.

Це було єдине, що вона могла сказати, проте точно не те, що воліла почути її молодша сестра. Рута розпачливо замотала головою:

– У мене з рота тхне. Я наче здохлих пацюків наїлася. Вони занюхають, що я бухала!

– Руто, ти не ночувала вдома! Яка, блін, різниця, що вони там занюхають?! Чисть зуби й при додому. Бігом!

Ну справді? А що вона хотіла? Тікати з хлопцем до Києва? Вона ще навіть школу не закінчила.

– Бляха… – Рута відкинулася на подушку, а тоді згадала, що сьогодні неділя. – А вони зараз не в церкві?

– Навряд. Хоча… – дівчата обмінялися поглядами та водночас знизали плечима, – все може бути. Вони напевно не сплять. Я зараз зателефоную мамі, поясню, що з тобою все окей, і попереджу, що ти вже їдеш. Вона, мабуть, його підготує. Потім розповім щось про навчання, додам, що за два чи три тижні повертатимуся додому. Коротше, заговорю їм зуби, зроблю все, щоб… ну, ти розумієш.

Обидві усвідомлювали: це однаково, що затуляти картонкою жерло гармати, проте кращих ідей не було. Насамкінець Інді підбадьорливо всміхнулася:

– Не переймайся так. Вони перебісяться, і все владнається. I’ve got your back, sister!^[5]

– Ага, – Рута вдруге скорчила «не вражену» гримасу, – тобі легко говорити.

– Набереш, щойно зможеш.

– Обов’язково.

І дівчина натиснула відбій.

Тільки-но обличчя сестри зникло з екрана, на Руту темним задушливим пластом лягло відчуття самотності. Дівчина скулилася та підсмикнула ковдру до підборіддя. Кортіло весь день провалятися в ліжку. Вона гнала геть думку про те, що їй хоч-не-хоч доведеться взаємодіяти зі світом поза межами цієї кімнати, одначе та вперто насувалася знову, пригнічуючи щораз дужче. Якби хоч Інді була в Рівному… Рута страшенно сумувала за сестрою, проте того ранку чи не вперше за три роки відчуття покинутості та безпорадності стали майже нестерпними.

Спливло хвилин п’ять, доки Рута пересилила млість і, відкинувши ковдру, сіла в ліжку. Втупилась у відображення в дзеркалі. У слабкому світлі, що прослизало крізь жалюзі, сліди від подушки робили шкіру на її щоках схожою на розмоклий картон. Дівчина провела пальцями по мішках під очима, без особливого успіху спробувала розрівняти волосся, потім торкнулася рубця над правим оком. Шрам з’явився в червні 2009-го, Руті тоді було сім. Індії щойно виповнилось одинадцять, і вона саме навчила сестру їздити на велосипеді. Щоправда, забувши показати, як гальмувати. Рута пригадала, як уперше відчула, що вміє тримати рівновагу, і на радощах, ігноруючи застереження сестри, помчала вулицею Островського. Тиха й малолюдна вуличка Островського огинала півколом ПДМ і на півночі впиралась у вулицю Князя Володимира з набагато жвавішим рухом. Семирічна Рута налягала на педалі. За музичною школою починався схил, який у міру наближення до Князя Володимира крутішав. Рута побачила попереду Т-подібне перехрестя, яким сюди-туди прошмигували машини, і з жахом відчула, що сила тяжіння немовби змістилася – її тягло до перехрестя, наче магнітом. Вона зняла ноги з педалей, але велосипед продовжував набирати швидкість. Рута була недурною дівчинкою, тож навіть у сім років розуміла, що мусить будь-що спинитися, інакше їй кінець, одначе не знала як. З переляку вона знову закрутила педалі, прискорюючись іще дужче. Індія бігла за нею й волала: «Не їдь туди!» Рута кричала: «Я й не хочу їхати!» Зрештою за лічені метри від перехрестя Рута різко забрала праворуч і на повній швидкості врізалася в паркан останнього будинку на Островського. Якби паркан був бетонним, на тому її історія й закінчилася б. На щастя, загорожа була з дротяної сітки й замортизувала, тож Рута відбулася порізами на передпліччях і лобі. Коли Індія привела сестру додому, та мала вигляд акторки з фільму жахів: обличчя, груди, руки, стегна – все заляпала кров.

Рута ще раз погладила рубець. Аміна довго розпитувала доньок про те, що сталося. Індія сказала, що сестричка «просто перечепилася й упала», Рута навідріз відмовилася що-небудь говорити. Звісно, ні Григір, ні Аміна їм не повірили. Рута прибрала руку від лиця та скупо – так, що усмішка торкнулася самих очей, – усміхнулася. Вона так і не розповіла. Батьки до цього часу не знають, що відбулося того дня.

I’ve got your back, sister.

«Усе буде добре».

Поправивши ліфчик, Рута спустила ноги на підлогу. На внутрішній поверхні лівого стегна помітила великий синець, але не стала на ньому зациклюватися. Швидко вдяглась і, прочинивши двері, ступила до короткого коридору, який упирався в сходи, що вели на перший поверх. Дівчина навшпиньки підійшла до поручнів і перехилилася, зазирнувши до вітальні. Лару не розгледіла, зате почула знайому музику, пронизливий виск автомобільних покришок, скрегіт від зіткнень і дзенькіт розбитого скла – хлопець ганяв у «Need for Speed» на «PlayStation».

Рута почала спускатися. Коли до вітальні залишилося два кроки, сходинка під ногою рипнула, і Лара, поставивши гру на паузу, скинув на неї голову.

– Доброго ранку, – привіталася дівчина.

– Жива?

– Що?

Насправді Рута добре його почула, просто запитання несподівано боляче зачепило її. Спостерігши, що дівчина насупилася, Лара спробував додати в голос теплоти:

– Кажу, як почуваєшся?

– Краще, ніж очікувала.

– Голова не болить?

– Ні.

Запала ніякова мовчанка. На килимку під вхідними дверима Рута побачила свої кеди – правий зі слідами блювотиння на підошві – і опустила очі. Дерев’яна підлога неприємно холодила голі ступні. Лара кахикнув – покашлювання загубилося серед стін – і несміливо озвався:

– Стосовно того, що сталося вчора…

– Не хочу про це чути! – Дівчина аж надто різко махнула рукою. – Забудь!

– Добре.

Рута вловила якийсь сумнів у його голосі. Лара відвернувся, втупившись у нерухоме зображення на екрані велетенського плаского телевізора, який вивищувався на облупленому, напевно, ще радянському комоді, та перед тим Рута встигла зауважити, як обличчям хлопця пробіглась усмішка.

– Чого ти либишся?

Він ковзнув поглядом по її грудях, і в його очах мигнув короткий сірий спалах. Рута густо почервоніла. Вона вже не чекала на відповідь, коли Лара пояснив:

– Ти сміялася вночі.

– Справді? – дурнувато перепитала дівчина.

– Я ледь у штани не наклав. Образно кажучи. Думав тебе будити. Але потім ти ніби заспокоїлася.

– У мене таке буває.

Власне, таке в неї не вперше – Рута вряди-годи сміється вві сні. Першою про її сміх дізналась Індія; Руті тоді було шість. Якогось ранку після того, як переконалася, що старша донька нічого не вигадує, Аміна запевнила сестер, що в тому сміхові немає нічого страшного, то з Рутою вночі граються янголятка. Індія страшенно образилася: мовляв, а чому янголятка не приходять гратися до неї? Довелося вигадувати, що й Індія вночі хихоче, хоча насправді за понад десять років, упродовж яких вони ділили одну кімнату, Рута чула від сестри лише хропіння. За інших обставин дівчина, може, й розповіла б цю історію Богданові, проте зараз не хотіла що-небудь пояснювати.

– Відвези мене додому, – попросила вона.

– Ти не поснідаєш? – Лара кивнув у бік кухні.

– Ні. – Від самої думки про їжу в шлунку замлоїло.

Хлопець засмутився.

– Якби знав, що ти так рано прокинешся, уже щось приготував би. Якусь яєчню.

– Ні. Мені треба додому. Вибач.

Хлопець відклав джойстик і спроквола підвівся з накиданих на підлогу подушок.

– Добре. Нехай.

3

Поки доїхали, небо затягнула непривітна сіро-блакитна пелена, і сонце спершу стислося до бляклого розмитого кружальця, а потім узагалі зникло. Дорогою майже не розмовляли. Тільки на Відінському кільці Рута натякнула Ларі, що у двір краще не потикатися, і хлопець висадив її на зупинці перед «Броварнею на Грушевського».

Статники мешкали на восьмому поверсі старої панельної десятиповерхівки за номером 42 на Грушевського. Квапливо попрощавшись, Рута перебігла безлюдну вулицю й попід стіною довжелезного похмурого будинку попленталася до свого під’їзду. Із кожним кроком її м’язи напружувалися та німіли, немовби від доторку чогось пронизливо-холодного, – спочатку сідниці, потім поперек, потім спина та шия, аж доки тіло не перетворилося на суцільний клубок зсудомлених волокон. У затхлій півтемряві під’їзду Рута двічі хекнула в долоню, перевіряючи віддих, обдивилася кеди, переконуючись, що на них не залишилося блювотиння, і тільки після того ступила до ліфта.

Ліфт повільно виповз на восьмий поверх. Перед дверима квартири Рута завмерла. Від хвилювання темніло в очах. Вона дістала з кишені ключ, якийсь час не наважувалася ним скористатися, зрештою смикнула ручку та виявила, що двері незамкнені. Нишком прослизнувши до квартири, дівчина причинила двері та прислухалася.

Усередині панувала в’язка наелектризована тиша. Застояне повітря мало дивний кислуватий присмак. Кухня ліворуч Рути пустувала. Із проходу до найбільшої кімнати на підлогу коридору падав прямокутник жовтуватого світла, проте ніхто до неї не вийшов.

Праворуч на стіні висіло велетенське прямокутне дзеркало. Рута нахилилася ліворуч, щоб у відображенні зазирнути до кімнати, й тут-таки наштовхнулася поглядом на матір. Аміна, сховавши руки між колінами, примостилася скраєчку дивана й дивилась у дзеркало на доньку. На кріслі, ближче до вікна, сидів батько, прикипівши очима до чогось, що тримав на колінах. Рута спершу похолола, а потім здогадалася: сестра. Інді їх попередила. Дівчина опустилася навпочіпки, повільно розшнурувала кеди, роззулася, після чого випросталася, на негнучких ногах проминула коридор і зупинилася на порозі великої кімнати.

Мати підвелася їй назустріч. Наступного року Аміні мало виповнитися п’ятдесят, але навіть зараз, після безсонної ночі, вона здавалася щонайбільше сорокарічною. Кругловида, з довгим смолянистим волоссям, що м’якими хвилями спадало на спину, струнка.

– Де ти була? – запитання прозвучало невпевнено і якось несміливо, ніби Аміна повторювала щойно завчену фразу незнайомою мовою.

Рута намірилася збрехати, буцімто провела ніч у Іванки Бадалян, однокласниці, яка жила в сусідньому під’їзді, проте вчасно схаменулася. Іванка, напевно, була першою, кому зателефонували батьки. Навіть якщо вони їй не телефонували, такі історії слід продумувати заздалегідь: брехню легко викриють, і від того стане ще гірше. Відтак Рута лише схлипнула:

– Мам… – і затихла.

Аміна простягнула руки до доньки. Рута чомусь вирішила, наче мати нахиляється, щоби принюхатися до її віддиху, і тому відсахнулася. Очі Аміни затуманило слізьми, та вже за мить вона опанувала себе.

– Ми погарячкували вчора, – тихо зронила жінка.

«Не ми, а він, – зі злістю подумала Рута. – Це в нього була істерика! А ти, як і я, намагалася його заспокоїти!» Дівчина хотіла викрикнути ці слова вголос, однак їй забракло відваги.

– Ми розуміємо, ти вже доросла… – Аміна помітно напружувалася щоразу, коли видушувала із себе «ми». Неначе очікувала на удар у спину. – Тобто майже доросла. Із цим важко змиритися, проте так, ми це розуміємо та приймаємо. – Наприкінці фрази голос надломився, і жінці довелося роблено закашлятися, щоби приховати тремтіння.

Рута нарешті наважилася спідлоба глипнути на батька. Григір Статник застиг, наче прибитий цвяхами до крісла, з виразом обличчя людини, яка не сподівається від життя нічого доброго. Тільки губи безгучно ворушилися. У руках він стискав пошарпану книжку в бордовій палітурці. Чоловік не відривав очей від пожовтілих аркушів і загалом міг би видатися спокійним, якби не жили, що страхітливо поздувалися на шиї. Рута, впізнавши книгу, відчула, як уздовж хребта шугнули крижані мурахи.

«Молитвослов і Псалтир», великим шрифтом.

Її батько мав такий вигляд, нібито власні нутрощі ось-ось розірвуть його на шматки, й, учепившись обома руками в православний молитовник, беззвучно промовляв молитву.

На Руту накотило відчуття відрази й переляку, таке сильне, що її замлоїло, і довелося взятися рукою за одвірок. Вона ніколи раніше не бачила його таким. Учора він накинувся на неї, це було трохи несподівано й дуже неприємно, але… на тому все. Тепер же Григір поводився так, наче їх із матір’ю не існувало. Змарніле після безсонної ночі обличчя набуло землистого відтінку, скляні очі металися сторінками молитовника, губи й на мить не стулялися, проте з рота не вилітало жодного звуку, мовби стіни всмоктували в себе слова. Було щось незбагненно лячне в його похмурій безмовності. Рута поглянула на матір і, закусивши губу, пожалкувала, що секунду тому від неї відсторонилася.

– Скільки тобі заплатили? – тим самим сплющеним, позбавленим емоцій голосом поцікавилась Аміна.

– Заплатили? – перепитала Рута.

– Я про фотосесію.

Дівчина звела брови.

– Дві… дві тисячі вісімсот.

– Ти на щось уже їх витратила? – Зауваживши, як щось сіпнулося в глибині доньчиних очей, Аміна поквапливо додала: – Не хочеш – не кажи, мені просто цікаво.

Рута мовчки похитала головою.

– Отже, це твоя перша робота. – Аміна спробувала всміхнутися, опуклі вилиці зрушили зморшки довкола очей, але усмішка вийшла незавершеною, так і не перетнувши невидиму лінію посередині обличчя: темні очі залишилися зосередженими й наполоханими. – Перший заробіток, так?

– Ну. Мабуть. Так.

Мати кивнула. Рута знову скоса повела очима на Григора. Той розгойдувався, жадібно вхопившись за молитовник.

– Руто, послухай, – заговорила Аміна, – ні я, ні батько не маємо наміру тебе в чомусь обмежувати. Але поки ти неповнолітня, поки ти живеш із нами, ми за тебе відповідаємо. І ми… ми лише хочемо, щоб у тебе все було гаразд. – З кожним словом позначені сумом очі дедалі більше набрякали вологою, і зрештою дві великі сльозини покотилися щоками. – Тому я дуже прошу, – Рута відчула, що також починає плакати, проте відірвати погляд від обличчя матері не змогла, – наступного разу попереджай, кажи, куди йдеш, просто кажи мені. Я не заборонятиму, обіцяю, але мушу знати, де ти. Добре? Ти чуєш мене?

Рута кивнула.

– І ще… – Перед тим як продовжити, Аміна змахнула сльозу, а тоді самими губами наказала доньці: «Не плач». Рута зрозуміла і, підібгавши губи, проковтнула схлип. – Відповідай на дзвінки. Якою б розлюченою ти не була, якщо я телефоную, відповідай мені. Домовилися?

Рута ще раз кивнула. Аміна повторила:

– Домовилися?

Збагнувши, що відповідь потрібна не матері, дівчина впівголоса підтвердила:

– Так.

І тут-таки краєм ока вловила рух – батько відірвався від молитовника й повернув голову. Гострі, ніби голки, сірі очі вп’ялися в доньку. Рута чекала, що він що-небудь скаже, може, знову зірветься, почне гримати на неї, проте батько мовчав.

Григір Статник не завжди був такий. Принаймні так запевняла Інді. За словами сестри, трохи більше як десять років тому батько не просто вмів веселитися, а й із дивовижною легкістю ділився веселощами з усіма довкола. Рута й сама дещо пригадувала. Наприклад, як Григір возив їх до озера, захованого в мальовничому хвойному лісі поблизу Рівного (після 2010-го вони туди більше не навідувалися, тож Рута навіть приблизно не уявляла, де це). Він ловив пуголовків, учив Індію плавати, пояснював щось про очерет і про те, навіщо будують дамби. Якогось іншого дня вони всією сім’єю вибралися з ночівлею до Горині. Григір тоді півнóчі показував сузір’я й розповідав страшні історії. Руті було п’ять, вона не запам’ятала нічого конкретного, тільки окремі невиразні спалахи – сміх матері над пригаслим вогнищем, удавано переляканий вереск сестри, терпкий запах батькових долонь (він любив розтирати між пальцями суцвіття полину), – проте враження виявилися достатньо сильними, щоб закарбуватися надовго. Значно чіткіше вона запам’ятала час, коли її батько почав змінюватися.

Григір народився 1964-го в Рівному, після школи вирушив на навчання до Києва, закінчив інженерно-фізичний факультет КПІ за спеціальністю «Металургія», а 1989-го, після повернення з армії, влаштувався майстром механообробки на Новокраматорському машинобудівному заводі. Фахівцем він був хорошим, і менш як за рік його переманили на маріупольський «Азовмаш». Невдовзі Григір познайомився з першою дружиною, Уляною. Вони побралися взимку 1992-го, а наприкінці року в них з’явився син. Назвали Дем’яном.

Через два місяці після народження сина Григір запив. Не через труднощі батьківства, просто час був такий: усі бухали, і Григір забухав. Від затяжного запою його врятувало те, що після розпаду СРСР Україна продовжувала за інерцією співпрацювати з Індійською республікою, і в липні 1993-го Григір долучився до групи інженерів, які реконструювали коксову батарею на металургійному заводі в Руркелі^[6]. Він пробув у відрядженні півроку, але за місяць після повернення знову поїхав: «Азовмаш» підписав контракт на постачання обладнання для будівництва кисневого конвертора на заводі в Бокаро^[7]. Двадцять дев’ять із наступних тридцяти шести місяців свого життя Григір Статник провів у Бокаро. Йому подобалася робота, він непогано заробляв, зрештою звик навіть до клімату, аж раптом в березні 1997-го дружина пішла від нього – втекла до Європи чи то з голландцем, чи то з італійцем. Інді якось зізналася Руті, що їхній батько того єдиного разу, коли заговорив із нею напідпитку, бідкався, нібито його перша дружина навіть за нинішніми мірками була нікчемною жінкою. Дівчата не надто йняли тому віри: хтозна, що він міг бовкнути на п’яну голову. Втім, не на користь Уляни свідчило те, що вона покинула напризволяще чотирирічного Дем’яна, з яким Григір попервах не знав, що робити. З іншого боку, Григір не так щоб дуже сумував, бо вже через три місяці одружився вдруге, взявши за жінку двадцятисемирічну медсестру заводської поліклініки Аміну Алієву. Словом, усе дуже заплутано було.

А 15 серпня 1998-го народилася Інді. Аміна наполягала на простішому імені, та Григір вирішив, що дівчинку, яка з’явилася на світ у день незалежності Індійської республіки, слід назвати тільки Індією. Аміна пізніше жартувала: добре, що донька не народилася на день взяття Бастилії. У травні 1999-го, за два дні до вильоту в чергове відрядження, Григір дізнався, що його батько помер від інсульту, – старий не дожив рік до пенсії, – і до Індії Григір більше не повернувся. У Рівному лишилася трикімнатна квартира, тож Статники, позаяк у Маріуполі власного житла не мали, перебралися на захід. Григір пішов працювати начальником зміни на «Рівнеазот», 2002-го світ уперше побачила Рута, і якийсь час усе було добре – ну, як у всіх, – аж поки в грудні 2010-го, на другий день після свого вісімнадцятиріччя, не загинув Дем’ян.

Хлопець розбився на машині, яку з нагоди повноліття презентував йому батько. То була старезна чортопхайка «тойота», в якій про «тойоту» нагадували лише кузов і частина двигуна, проте машина була на ходу і, судячи з усього, мала непогані шанси протриматися, доки Дем’ян не заробив би на кращу. В неділю, 5 грудня, хлопець захотів похвалитися батьковим подарунком і з двома друзями вирушив кататися об’їзною. Дорога підмерзла, за Колоденкою Дем’ян не впорався з керуванням, і машина скотилася в кювет. Двоє його друзів, яким вистачило клепки пристебнутися, відбулися подряпинами. Дем’ян, який вважав, що пас безпеки – для шмаркачів, вилетів через лобове скло та розбився на смерть.

Подорослішавши, Рута часто думала – і це були дивні думки, – що якби її брат загинув інакше, скажімо, не на подарованій Григором машині, або якби аварія сталася на кілька років пізніше, може, все обернулося б не так. Григір запив не відразу, десь за місяць після похорону, та й запоєм те, що з ним відбувалося, назвати було важко. Чоловік не набирався, завжди знав міру, проте пив із убивчою регулярністю: чарка горілки за сніданком, келих пива під час обідньої перерви, дві чарки горілки перед сном. Він навіть не намагався забутися, алкоголь правив йому за щось на кшталт мастила, яке давало змогу не заіржавіти та допомагало нехай на автоматі, але рухатися. Ночами Григір погано спав, удень розтуляв рота лише в разі крайньої потреби, на доньок не зважав узагалі: Індія могла щось запитати за столом, а він навіть не дивився в її бік.

За якийсь час Григір узяв за звичку йти кудись із дому у вихідні. Зникав на весь день і повертався поночі, невідь-звідки приносячи купу релігійних книг: «Небеса на землі», «Шляхи християнського життя», «Наодинці з Богом». Спливло трохи часу, доки Аміна усвідомила, що її чоловік більше не п’є та регулярно відвідує церкву. Відтоді, хоч і не була релігійною, вона вряди-годи вистоювала службу разом із ним. Пізніше Рута зрозуміла, що відчайдушна потреба бути прощеним, позбутися дошкульного почуття провини позбавила батька вибору: або спасіння у Бога, або нестерпні муки до кінця життя. Він став якимось загальмованим – незмінно напруженим і мовчазним (ніби вірив, що Бог має намір оживити його сина, і боявся припуститися помилки, через яку Той може передумати). Напруженим, але не лихим. Принаймні спочатку. Дівчата сприймали батькову релігійність як нешкідливе хобі, Аміна мовчазно потурала чоловікові, та вже за кілька років усе круто змінилось – у гірший бік. Григір, чи то відчувши, що промовляння молитов не приносить полегшення, чи то захопившись і небезпечно наблизившись до межі, за якою розверзлася бездонна прірва релігійного фанатизму, взявся нещадно прискіпуватися до дружини та доньок. Особливо до доньок. Непристойний одяг. Забагато макіяжу. Неправильні книжки. Неправильна музика. Неправильне все!.. Він не кричав, не підвищував голосу, просто монотонно капав на мізки, і зрештою від чоловіка, який міг назвати доньку Індією та з легкістю розсмішити дружину до сліз, не залишилося й сліду.

Батько свердлував Руту поглядом. Він нещодавно почав носити окуляри, і тепер круглі скельця неправдоподібно збільшували його й так вирячені очі. Навіть за півдесятка кроків було видно мереживо жовтаво-червоних капілярів, що обплітали свинцеві райдужки. Рута відчувала, як тілом прокочуються хвилі дрібного тремтіння, їй здавалося, ніби ще трохи – і вона спалахне під тим поглядом. Одначе дівчина витримала. Несподівано розлючений вираз збіг з батькового лиця, їхні погляди розчепилися, і Григір, сховавшись за застиглою маскою, першим відвів очі.

Рута повернулася до мами. Вона зрозуміла, що відтоді, як зателефонувала Інді, вони про все домовилися. Вирішили розрулити мирно. Чи то пак матері вдалося переконати його, що все слід розрулити мирно. Аміна стояла на вигляд тиха та поступлива, проте Рута знала, що це враження оманливе. Мама рідко встрявала в суперечки, втім, коли було потрібно, вміла з неймовірною легкістю вкладати в чужі голови потрібні їй думки.

– Отже, ми домовилися, – підсумувала Аміна. – Ти приходиш додому не пізніше як опівночі. – Григір випростався так різко, що рипнуло крісло. Аміна на секунду заплющила очі. – Не пізніше як одинадцята вечора. Якщо з якоїсь причини затримуєшся, телефонуєш мені й кажеш, де ти. Гаразд?

– Добре.

Дівчина невдоволено блимнула очима. Бажання обійняти матір ураз щезло. Момент минув, і щось у ній наче згасло. Рута спідлоба дивилася на матір і не відчувала нічого, крім смертельної втоми. Страшенно хилило на сон. Уся розмова раптом видалася нудною й непотрібною.

– Можна я піду?

Аміна кивнула.

– Так.

І лише зрушивши з місця, Рута усвідомила, як сильно тремтять коліна. За крок до дверей власної кімнати її гойднуло, дівчина зачепила плечем стіну й саме тоді, зупинившись, почула, як із зали долинуло приглушене батькове сичання:

– Вона так і не сказала, де була.

Мати щось зашепотіла у відповідь. Рута кілька секунд вслухалася, проте не розібрала жодного слова. Зрештою прослизнула до кімнати, зачинила за собою двері та, не роздягаючись, упала на ліжко.

Щойно нервове збудження вляглося, Руту затрусило, наче в лихоманці. Вона пірнула під ковдру й тоскно втупилася в клапоть захмареного неба, який було видно крізь вікно. Збиралося на дощ.

За хвилину, постукавши, до кімнати зазирнула Аміна. Запитала, чи донька не голодна. Рута заперечно похитала головою. За мить по тому, як мати зникла за дверима, під рукою тихо дзизнув смартфон. Дівчина понуро глипнула на екран. Іванка щось написала в Телеграмі, проте Рута не стала відкривати повідомлення та від’єднала Інтернет. Якийсь час, задерши голову, вона дивилась у вікно, а потім, забувши, що пообіцяла зателефонувати сестрі, поринула в міцний сон без сновидінь.

4

Wandering aimlessly in a cold dark mist I follow

Walking in a dark world that’s been

Kissed with sadness.

Without sunlight things are born

To the dead of nightmares

Soulless demons laughing in a sea of madness.

Iron Maiden, «Shadows Of The Valley», 2015^[8]

Уранці понеділка, попри те що непогано виспалася, Рута почувалася дратівливо безсилою, ніби й не спала взагалі, а тому, прийшовши до школи, не відразу зауважила, що щось не гаразд.

Першим уроком мала бути біологія. Сонно туплячись під ноги, дівчина піднялася на третій поверх нового крила, поплелася в кінець коридору й зупинилась біля останнього вікна. За кілька кроків попереду побачила дівчат із паралельного класу, вийняла навушники, щоби привітатися, і лише тоді збагнула: одноманітний гул, який повис у коридорі, не такий, як зазвичай. Щільніший і водночас набагато тихший. Рута на мить заплющила очі – текстура звуку була зовсім інакшою, а тоді розплющилася та роззирнулася. На вигляд усе як завжди: групки дев’ятикласників під кабінетами історії та зарубіжної літератури, кілька старших хлопців, не відлипаючи від телефонів, щось обговорюють попід сусіднім вікном, якась мала на підвіконні похапцем списує домашку з алгебри чи геометрії, – та без навушників усе здавалося несправжнім, Руту немовби закинуло до паралельного світу, в якому звуки були знекровленими та півголосними. Ніхто не бігав, не репетував і, що найдивніше, не сміявся.

Трохи насупившись, дівчина намірилася вставити навушники назад, коли побачила Іванку Бадалян. З нетиповим стривожено-замисленим виразом на обличчі та щойно ступила зі сходів у коридор. Натрапивши очима на Руту, Іванка пришвидшила крок і, ледь кивнувши дівчатам із паралельного, наблизилась до подруги.

– Привіт! – Вони обійнялися. Іванка відсторонилася й кілька секунд розглядала подругу. Потім промовила: – По-моєму, хтось хоче мені щось розповісти.

Замість відповіді Рута показала рукою вздовж коридору.

– Що це таке?

– Що саме?

– Чого всі наче на похороні?

Іванчині очі різко розширилися, вона витріщилась на Руту мало не з відразою. Так дивляться на людину, яка відчайдушно прагне вдавати смішну, але викликає лише співчуття.

– Ти не знаєш? – здивувалась Іванка.

– Ні.

– Ти серйозно не знаєш, що сталося?

Понад її плечем Рута зиркнула на однокласниць, які перешіптувалися під кабінетом біології з такими самими незбагненно-жалобними мінами. Рута була кволою й трохи не в гуморі, але пригніченою не почувалася; вона наготувалася почути чергову порцію пліток, якими полюбляла ділитись Іванка, і через те не відразу осягнула зміст почутого.

– Чорнай помер, – сказала однокласниця.

– Який Чорнай?

Іванка закотила очі та злегенька поторсала Руту за плече.

– Статник, прокинься!

І тут до неї дійшло.

– Що?! – дівчину ніби струмом ударило. – Яків Демидович?

Починаючи з восьмого класу, Яків Чорнай вів у них зарубіжну літературу. Взірцево тактовний і ввічливий (напевно, найпорядніший чоловік, якого Рута будь-коли зустрічала), Чорнай був одним із найцікавіших учителів школи. Він знав про літературу все й розповідав про неї так, що навіть у безнадійних двієчників відвисала щелепа. Руті іноді спадало на гадку, що за останні триста років не опублікували жодної книжки, яку б Яків Демидович не прочитав. І це попри те, що сама Рута до восьмого класу не просто не любила читати, а взагалі не розуміла, навіщо літературу вчать у школі. Григір Статник, її батько, на початку нульових, коли любов до книг іще не здавалася йому чимось негідним, зрідка почитував дешевенькі детективи, які радили друзі, й анітрохи не переймався тим, щоб заохотити до читання сина чи старшу доньку. Коли підросла Рута, стало ще гірше: Григір більше не вважав читання (а понад усе – читання художніх книжок) конче необхідним для повноцінного розвитку й одного дня, ні з ким не порадившись, здав на макулатуру навіть ту мізерну бібліотеку, що зберігалась у їхньому домі. Рутина сестра, Індія, також не була хтозна-якою книголюбкою й читала здебільшого те, що вимагали в школі, та (значно рідше) класику, яка не належала до переліку рекомендованих програмою творів, – аж поки не з’явився Чорнай.

Восени 2014-го Яків Демидович почав викладати зарубіжну літературу в старших класах. Новий учитель із легкістю порозумівся з Індією, і невдовзі по тому Рута з подивом помітила, що її сестра дедалі більше часу приділяє читанню. На ту пору найвищою оцінкою Рути із зарубіжної літератури було вісім балів, та й ті підстаркувата вчителька ставила радше з жалю, змирившись із дратівливою неможливістю прищепити дівчині хоча би подобу любові до книг. Індія вчилася краще за Руту – не набагато, та все ж, – одначе того року різниця в оцінках сестер з літератури була колосальною. Невдовзі після завершення третьої чверті Аміна заговорила про це за недільною вечерею, заговорила без докору, проте Руту її слова несподівано болюче зачепили. Влітку 2015-го вчителька, якій уже давно був час іти на пенсію, нарешті звільнилась, і Яків Демидович став учителем зарубіжної літератури у 8-А. І тоді Рута взялася читати мов одержима – на зло сестрі. Скриплячи зубами від натуги, дівчина продиралася крізь, як тоді гадала, тонни страшенно нудного та зовсім нестравного тексту, просто щоб довести, що вона нічим не гірша за Індію. «Декамерон», «Пісня про Роланда», «Іліада», Шекспір – з усім цим Рута впоралася, а на додачу (на зло мамі відморожу вуха!) впоралася з іще двома книгами («Гобсек» Бальзака, «451° за Фаренгейтом» Бредбері) з програми дев’ятого класу.

Ніщо з прочитаного Руті не сподобалося взагалі, і на одному з останніх у навчальному році уроків зарубіжної вона так і сказала Якову Демидовичу. Вчитель вислухав її, стримано всміхнувся, після чого порадив на канікулах почитати роман «Аутсайдери» Сьюзен Гінтон. Рута подумки показала йому середній палець: їй що, більше нічого робити, крім як читати книжки? Вона отримала свої десять балів, і тепер – всьо, пака! – у неї канікули. Втім робити в червні таки справді не було що. Інді писала ЗНО, батьки готувалися до випускного, на неї ніхто не зважав, і Рута знічев’я вирішила спробувати. Тим паче книжка була невеликою – якихось двісті сторінок.

Дівчина прочитала «Аутсайдерів» за півдня і потім тиждень її трусило від самої лише згадки про Понібоя Кертіса. Конфлікти молодіжних банд, дружба, зрада, дорослішання – все це було до мурашок тривожним і захопливим. Рута після того ще довго не могла збагнути, чому в школі не дають читати таке? Ну який Гомер? Кому потрібен той Сервантес?.. Вона почувалася мов рибина, якій вистачило сміливості першою вибратися на суходіл, – збудженою й водночас трохи роздратованою тим, що не наважилася на це раніше. На випускному Індії Рута знайшла Чорная й чверть години, захлинаючись, переповідала, яке враження справила на неї книжка Гінтон. Яків Демидович вислухав, усміхнувся й порадив наступну книгу – Гарпер Лі «Убити пересмішника».

Восени 2016-го, коли сестра поїхала на навчання до Тернополя, Рута вперше читала книжки не тому, що треба, а тому, що хочеться. Чорнай узяв на себе роль наставника: радив, що почитати, і не скупився на похвалу, коли за лічені дні дівчина із захопленням переповідала прочитане. Схвалення заохочувало Руту читати більше, нові книжки забезпечували ще більше схвалення, і зрештою це замкнене коло породило справжню одержимість літературою. Чорнай терпляче відповідав на Рутині запитання після уроків, а згодом узявся постачати її книжками, яких не було (та й не могло бути) у програмі із зарубіжної літератури. Він відкрив для Рути Девіда Мітчелла, Ханью Янагіхару, Джонатана Франзена й інших сучасників, від творів яких вона не могла відірватися та про існування яких до того навіть не підозрювала. Після прісних і запліснявілих романів зі шкільної програми дівчина просто не вірила, що писати можна так стильно, відверто й захопливо.

Рута раптом згадала про залишену вдома майже дочитану книжку, яку Яків Демидович приніс їй два тижні тому,– «Шукачі безсмертя» Хлої Бенджамін, а тоді до болю закусила щоку.

«Господи, що ж це за день такий!»

Насправді від часу сварки з батьком вже минуло два дні й повернуло на третій, та через те, що весь учорашній день Рута проспала, події вихідних утиснулися в її свідомості в одну добу.

– Так! – нервово підтвердила Іванка. – Його вбили.

Рута вирячилася.

– Вбили?

– Застрелили.

Відчуття ілюзорності всього, що відбувається, посилилося. Скидалося на те, що Іванка поставила собі за мету з кожним наступним словом щораз дужче шокувати.

– Де?

– В парку.

Рівне було спокійним містом. За все своє життя Рута не пам’ятала жодного збройного пограбування (принаймні такого, що спричинило б резонанс у ЗМІ), а вогнепальну зброю бачила лише по телевізору. Вона продовжила отетеріло перепитувати:

– В якому парку? У Рівному?

– А де ж іще? Він вигулював собаку, і до нього причепилась якась гопота. – Іванка насупилася й уточнила: – Тобто спочатку причепилися до собаки.

Рута не могла повірити в те, що чує.

– Це якийсь сюр. Навіщо комусь чіплятися до Данте?

Чорнай тримав удома потішного й напрочуд товариського коргі з кличкою Данте. Рута чи не кожні вихідні перестрівала їх дорогою до супермаркету «ВОПАК», що на Київській. Із часом коргі навіть почав її впізнавати. Іванка також раз чи двічі зустрічала вчителя з собакою, але клички того не знала.

– Що? – не зрозуміла вона.

– Данте, – повторила Рута. – Так звати коргі Чорная.

– А, – кивнула Іванка. – Коротше, ті дебіли кидалися в собаку камінням, на Ютубі є відео. – Рута здивовано звела брови й захотіла перервати подругу, проте та не дозволила: – Чорнай не став із ними зв’язуватися, але один з тих придурків вирвав у нього повідець і поволік бідолашного собаку за собою. Чорнай побіг за ним. Той ненормальний і далі бикував, і тоді Чорнай врізав йому…

Рутині брови злетіли над переніссям удруге.

– Чорнай?

– Припини перепитувати, – скривилася Іванка. – Як папуга, блін. Я ж розказую! Так, Чорнай врізав йому, нормально так зацідив, той убогий не відразу зміг встати, але потім таки підвівся, побіг до машини, дістав обріз, наздогнав Демидовича та двічі вистрелив йому в живіт.

Іванка закусила губу. Рута, все ще осмислюючи почуте, водила очима з боку в бік – не знала, куди приткнути погляд. Зрештою запитала:

– Коли це сталося?

– У суботу пізно ввечері. Десь після одинадцятої.

Рута затулила нижню частину обличчя долонями. Все, що ще хвилину тому здавалося важливим, несподівано віддалилось і втратило чіткість, неначе опинившись під товщею води. Посварилася з батьком? Нажерлася в гівно? Не ночувала вдома? Від думки про те, що приблизно в той самий час, коли вона, звісившись на поручнях перед входом до гуртожитку, вивергала із себе напівперетравлену кашку, її улюбленого вчителя застрелили посеред парку Шевченка, запаморочилася голова. Рута спробувала зачепитися за Іванчин погляд, але це не допомогло: стіни довкола й підлога під нею нібито розсунулися, і хворобливе відчуття, мовби вона намагається спертися на порожнечу, лише загострилося.

– Я не вірю, – прошепотіла вона, – не можу в це повірити.

На тому розмова виснажилася, немовби розчинившись у повітрі. Спливла хвилина, доки Іванка порушила мовчанку:

– Куди ти зникла вчора? Я весь день тобі писала.

Рута махнула рукою, наче відганяючи надокучливу муху.

– Вимкнула телефон. Не хотіла ні з ким спілкуватися.

– Твої предки телефонували.

– Тобі?

– Ні. Моїм. О першій ночі. – Іванка прискалила око: – А ти, типу, не знаєш.

– Ні.

– Мої навіть розбудили мене. Розпитували, де ти можеш бути. Казали, це щось серйозне.

– Я посварилася з батьками, – відрізала Рута.

Іванка нахилила голову:

– Посварилася з батьками, і…

Їй хотілося подробиць. Три тижні тому Іванка сама повернулася з гульок о пів на дванадцяту – батьки тоді горлали так, що штукатурка зі стін обсипалася, – тож її цікавило, що сталося з Рутою, якщо її ще о першій не було вдома.

– Забий. Нічого серйозного.

Рута не мала настрою що-небудь розповідати. Точно не зараз. Тим паче в голові безперестану билася думка про Чорная. Вона прибрала долоні від блідого обличчя, проте секунд десять лише ворушила губами – не могла наважитися заговорити. Зрештою ламкі звуки, що ледве-ледве зібралися в слова, проклали собі шлях назовні:

– Ти сказала, є відео.

– Так.

Рута активувала смартфон і вперше за добу ввімкнула Інтернет. Потім відкрила Google та похапцем увела в пошуковому рядку три слова: Рівне, парк, убивство. Посилання вгорі списку вело до статті на сайті hromadske.ua. Дівчина розгорнула її та швидко пробігла очима.

У РІВНОМУ БІЛЯ ЦЕНТРАЛЬНОГО ПАРКУ ЗАСТРЕЛИЛИ ЛЮДИНУ: ПОЛІЦІЯ ЗАТРИМАЛА ПІДОЗРЮВАНОГО

Ольга Кириленко 5 травня, 2019 06:56 Поліція Рівненщини

Біля входу до парку імені Тараса Шевченка в Рівному студент одного з місцевих вишів застрелив чоловіка.

Хлопець двічі вистрелив із вогнепальної зброї близько 23-ї години, повідомили в поліції. Чоловік від отриманих поранень помер до приїзду швидкої допомоги.

Підозрюваного вже затримали правоохоронці.

Поліція розпочала слідчі дії та попередньо кваліфікувала справу за статтею умисного вбивства. Юнакові загрожує від 10 до 15 років позбавлення волі або довічне ув’язнення з конфіскацією майна.

За інформацією місцевого видання «Рівне вечірнє», хлопець стріляв із мисливського карабіна «Сайга», який напередодні взяв без дозволу в батька, місцевого бізнесмена.

Новина була короткою й не містила подробиць. Дівчина повернулася до результатів пошуку та обрала статтю на zaxid.net:

ПЕРШОКУРСНИК ІЗ РІВНОГО ВПРИТУЛ РОЗСТРІЛЯВ ПЕРЕХОЖОГО – ФОТО ТА ПОДРОБИЦІ

Чоловік загинув на місці

Суспільство – Катерина Меркулова, 5 травня

Пізно ввечері в суботу, 4 травня, у центрі Рівного на вулиці Княгині Ольги відбулася сутичка між групою молодиків і чоловіком, який вигулював собаку. Після сутички один із молодиків побіг до залишеного неподалік автомобіля, дістав із багажника мисливський дробовик, наздогнав чоловіка та застрелив його.

Цю інформацію повідомила речниця Головного управління Національної поліції у Рівненській області Марина Власенко, інформує УНІАН.

На місце події виїхали слідчо-оперативна група й лікарі, проте медики лише констатували смерть рівнянина.

«Свідки розповіли правоохоронцям, що конфлікт спалахнув, коли один із хлопців, який повертався зі святкування з нагоди отримання водійського посвідчення, вирвав у чоловіка повідець. Почалося з’ясовування стосунків. Чоловік, захищаючи пса, спершу відштовхнув хлопця, а тоді ударив його в обличчя, від чого той упав», – розповіла Власенко.

З’ясувалося, що загиблий був учителем зарубіжної літератури рівненського навчально-виховного комплексу № 12. Його звали Яків Чорнай. Чоловікові було 46 років.

Підозрюваний у вбивстві втік із місця події, проте ще до ранку неділі правоохоронці відшукали й затримали його. Ним виявився 18-річний студент першого курсу інституту економіки та менеджменту Національного університету водного господарства та природокористування Матвій Стеренчук. За словами Марини Власенко, дробовик, з якого було вбито вчителя, зареєстровано на його батька, 40-річного Юрія Стеренчука.

Відомості про подію внесли до Єдиного реєстру досудових розслідувань. Слідчі розпочали кримінальне провадження за частиною 1 статті 115 (умисне вбивство) Кримінального кодексу України.

Дівчина ще раз повернулася до стрічки Google та тремтячим пальцем прогорнула її, доки не натрапила на статтю з відео.

РОЗСТРІЛ ЧОЛОВІКА В РІВНОМУ: З’ЯВИЛОСЯ ВІДЕО

09:42, 5 травня 2019 ІНЦИДЕНТИ

Заскочивши до машини, вбивця втік із місця злочину.

З’явилося відео стрілянини на вході до парку відпочинку в Рівному, зняте на камеру вуличного спостереження. Відео опублікувало місцеве агентство новин…

Рута не стала читати. Проскролила статтю до вбудованого відео, натиснула «Відтворити» та прикипіла до екрана. Вона відразу впізнала місце. Камера висіла на розі триповерхового спорткомплексу «FitnessPort» і дивилася на стоянку для машин відвідувачів. Ліворуч починалися широкі сходи, що вели вниз, до парку, праворуч виднівся тротуар, ряд дерев понад ним і крихітна ділянка вулиці Княгині Ольги. Більшу частину забрукованого майданчика добре освітлювали ліхтарі.

На відео не було нічого нового – все так, як розповіла Іванка. Спершу з’явився Яків Демидович. Він піднявся сходами, перетнув порожню стоянку й заквапився до пішохідного переходу. Збоку та трохи позаду нього дріботів коротколапий Данте. Відео не вирізнялося якістю, тож Рута не бачила, як летить каміння, лише здогадувалася, де воно падає, щоразу коли коргі перелякано смикався. Яків Демидович намагався затулити Данте собою, та все ж одна з каменюк влучила собаці в зашийок. Данте заметався й застрибав, просячись на руки. Відеозапис був без звуку, проте Руті здавалося, ніби вона чує, як коргі жалібно скавулить. Учитель зупинився. Сходами на майданчик зійшла група молодиків. Троє чи четверо трималися в тіні, один відколовся від гурту та наблизився до чоловіка. Якийсь час вони запекло сперечалися, а тоді хлопець вихопив повідець. Він не тікав. Лише трохи відбіг, волочачи за собою асфальтом бідолашного коргі. Яків Демидович кинувся за ним і з розгону зацідив у писок. Хлопець, неначе поліно – не згинаючись, – повалився на спину. Іванка казала правду: спливло секунд п’ять, доки він почав спинатися на ноги, виписуючи правою рукою кола, а ліву ривками витягуючи з-під тулуба. Рута напружилася, подумавши, що якби в цей момент учитель пішов зі стоянки, якби встиг перейти дорогу та пірнути у провулок Васильченка, ймовірно, все минулося б. На жаль, молодик, падаючи, впустив повідець, і Яків Демидович спершу мусив упіймати коргі. На якийсь час Чорнай зник із поля огляду камери. За мить з’явився, ведучи за собою Данте. Коргі впирався, і чоловік присів, аби заспокоїти собаку. Він усе ще сидів навпочіпки, коли Матвій Стеренчук рушив до нього від припаркованої поміж дерев на тротуарі темної «ауді». Побачивши в руках у кривдника дробовик, Яків підвівся та благально випростав перед собою руку, а потім…

Рута погасила екран – їй забракло рішучості додивитися до кінця, хоча ще секунд двадцять після того не відривала нерухомого погляду від телефона, безуспішно намагаючись відновити колишнє впорядковане розуміння життя. Поміж її скронями немовби напнули розжарену струну, що несамовито вібрувала. Руту млоїло, проте вона не наважувалася вдихнути, щоби побороти напад нудоти.

– Це пиздець… – прошепотіла вона.

– Похорон у середу, – сказала Іванка.

І так наче цього всього було недостатньо, Рута повернула голову та, ковзнувши поглядом по дверях кабінету біології, згадала про дружину Чорная.

– Стоп! А Анна Ігорівна? На кого ми зараз чекаємо?

Дружина Якова Демидовича, тридцятивосьмирічна Анна Чорнай, працювала у 12-й школі вчителькою біології.

– Я тобі писала, – з легким докором у голосі промовила Іванка. – Цілий вечір ніхто з Телеграму не вилазив. Пацани переконували, що на перший урок можна не йти, типу, Анна Ігорівна не прийде на роботу, і нас або відпустять, або пришлють на заміну когось лівого, та ми вирішили, що це неправильно. І ницо. Розумієш? Це так, ніби ми користаємося з того, що в неї загинув чоловік. І ми вирішили прийти.

До дзвінка залишалися лічені хвилини. Рута не відводила розгубленого погляду від дверей, під якими зібрався весь 11-А. У руці надривався телефон, сповіщаючи про сотні непрочитаних повідомлень із класного чату.

– Коли похорон? – перепитала вона.

– У середу.

Рутині брови з’їхалися на переніссі.

– Я піду. Треба обов’язково піти. Треба її підтримати.

Серед учнів Анна Ігорівна була далеко не такою популярною, як її чоловік. До неї ставилися з повагою, проте навряд чи хтось назвав би її улюбленою вчителькою. Їй чогось бракувало: чи то терплячості, чи то притаманних її чоловікові галантності й одержимості своїм предметом. Тож пропозиція піти на похорон, аби підтримати Анну, спершу заскочила Іванку зненацька. Не те щоби дівчина категорично не хотіла йти, просто не замислювалася над цим. І лише зрозумівши, що відмова прозвучить щонайменше дивно, Іванка енергійно закивала:

– Я теж піду. Я з тобою.

Рута кивнула у відповідь, а тоді схилила голову й у марній спробі притлумити болюче пульсування затиснула пальцями перенісся. Головний біль гарячим поколюванням опустився на очі й засів там аж до вечора.

5

Похорон перенесли – спершу на четвер, потім аж на ранок суботи. В ніч убивства, ще до того як його сина заарештували, Стеренчук-старший узявся обдзвонювати знайомих: смикав за ниточки – всі, до яких міг дотягтися. Юрій Стеренчук був людиною товариською та дуже небідною, тож знайомих мав чимало, зокрема й серед працівників прокуратури та поліції. Тож у неділю лікар, який проводив експертизу тіла, нібито виявив у крові Чорная чималий вміст алкоголю. У понеділок уранці адвокати затриманого зустрілися зі слідчими й озвучили власну версію подій: сутичка почалася до того, як Стеренчук і Чорнай потрапили в поле огляду камери, і винуватцем конфлікту був саме Чорнай. Про самооборону, вочевидь, не йшлося – запис інциденту відкривав небагато простору для маневру, – та висновок судово-медичного експерта давав змогу акуратно змістити акцент із навмисного вбивства на дії у стані афекту. Проте адвокати схибили: Чорнай слабував на серце і зовсім не вживав алкоголю. У 12-й школі про це знали навіть прибиральниці. Олександра Скрипаль, директорка школи, поклопоталася, щоб у вівторок про це дізналися ЗМІ. Опублікована того самого дня стаття зчинила галас, завдяки якому суддя ще двічі протягом тижня призначав додаткові експертизи (остання довела, що Чорнай був тверезим) і лише в п’ятницю ввечері дозволив родичам забрати тіло з моргу.

Спочатку на похорон збирався весь 11-А. Коли стало відомо, що Якова Демидовича ховатимуть у суботу, кількість охочих попрощатися з учителем скоротилася рівно вдвічі, а зрештою до Молодіжного кладовища приїхали тільки Рута, Іванка та троє їхніх однокласниць.

Рута й сама була не рада, що зголосилася. По-перше, за тиждень спричинене вбивством почуття розгубленості не те щоби притупилося, але якось відступило на другий план. Навчальний рік добігав кінця, наближалося ЗНО. По-друге, з понеділка Руту не полишало відчуття, начеб ось-ось почнеться застуда, яка чомусь ніяк не починалася. Зранку в п’ятницю дівчині було так кепсько, що вона просто змусила себе підвестися та піти до школи, а весь той день почувалася так, ніби тягає під шлунком цеглину. По-третє, якраз напередодні похорону повернулись яскраві сни.

Зазвичай Рута спала без сновидінь, а ось після стресу чи коли дуже втомлювалася бачила дивовижно реалістичні сни. Її сни були двох типів (дівчина припускала, що насправді бували й інші, просто після пробудження пам’ятала лише два різновиди). Перший – яскраві моменти з минулого, часто саме ті, про які Рута думала перед тим, як заснути. Інколи під час таких снів вона розуміла, що спить, хоча навіть коли це траплялося, по-справжньому усвідомленим сновидіння не було: дівчина тільки спостерігала за собою, неначе дивилася фільм, і не впливала на те, що відбувалося.

Ці сни були здебільшого приємними та нешкідливими.

Другий тип був інакшим, більш химерним і виснажливим: після нього Руті здавалося, що вона не спала взагалі. Дівчина на диво легко засинала, наче в колодязь провалювалася, та майже відразу прокидалася – тобто прокидалася вві сні – на тому самому місці, де заснула, і все довкола було таким, як зазвичай, лише трухлявим і старим. У таких снах Рута немовби опинялася в цілковито занедбаній і безлюдній копії реального світу. Підлогу в її квартирі вкривав шар сухого сірого пилу, подекуди такий товстий, що під час ходьби він здіймався з-під ніг хмарками; дерев’яні меблі кришилися від найменшого дотику; асфальт на знайомих вулицях розповзався чорними тріщинами, з яких стирчали жмутки цупкої трави, а колись охайні кущі навколо дитсадка під її багатоповерхівкою перетворилися на справжні непрохідні хащі. І найважливіше – у таких снах не було сонця. Не через те що його затуляли хмари – не було взагалі. Рута досить довго цього не зауважувала. Їй ввижалося, неначе небо заволокло імлою – дуже високою й тому непомітною, – і лише згодом, усвідомивши майже цілковиту відсутність тіней, дівчина збагнула, що світло надходить звідусіль. Без сонця небо скидалося на безбарвний мертвий купол, з якого цідилося холодне монохромне світіння.

Сновидіння другого типу оселялися в її голові нечасто, проте були безкінечними. Рута проживала їх начебто наяву, відчуваючи кожну хвилину. Вона усвідомлювала, що снить, і контролювала свої дії, ось тільки користі з того не було ніякої – у тій застиглій, пошарпаній подобі реальності нічого не ставалося. Дівчина тинялася порожнім містом, видиралася на дахи багатоповерхівок, безцільно блукала квартирами сусідів… аж доки не прокидалася, стомлена та невиспана.

Нічого лячного в її снах не було, і Рута взагалі ними не переймалася б, якби не дошкульні напади дежавю, що незмінно накочували опісля. Все починалося з утоми чи нервів. Після кількох напружених днів Руту огортали дивовижно реалістичні сни першого типу. Впродовж наступних трьох-чотирьох ночей дівчина мовби в записі передивлялася фрагменти власного життя. За ними надходили сни другого типу. Вони тривали одну-дві ночі, дуже рідко три, і після їхнього завершення Рута мала такий вигляд, нібито цілий тиждень не склепляла очей. Водночас зі снами, в яких вона вешталася занедбаним містом, з’являлось оглушливе почуття дежавю. Напади стрясали її по кілька разів на день й подекуди були такими сильними, що Рута заледве не втрачала свідомість. Про їхнє наближення сповіщав спалах болю між скронями й ірраціональне відчуття несправжності всього довкола. Протягом двох-трьох хвилин Рута почувалася так, ніби переглядала фільм, який колись уже бачила. Усе до дрібниць здавалося знайомим: місце, запахи, звуки, чиїсь слова та дії. Звісно, це була ілюзія, просто омана – Рута ніколи не передбачала конкретних подій, – та вона була нестерпно реальною. Такою реальною, що дівчині паморочилось у голові, серцебиття пришвидшувалося, а ноги ставали ватяними.

Ніч із понеділка на вівторок минула неспокійно, проте без сновидінь. Чи принаймні Рута їх не пам’ятала. Перший сон-спогад наздогнав її на другий день після того, як вона дізналася про смерть Якова Чорная. Схожі емоційно нейтральні сновидіння повторилися в середу та четвер. Зате в ніч із п’ятниці на суботу, щойно поринувши в сон, Рута опинилась у сповитому тишею, безлюдному Рівному. З нав’язливим відчуттям, неначе неодмінно мусить когось там знайти.

Сон не був тривожним, але в суботу вранці Рута насилу продерла очі.

На підлозі біля ліжка надривався її мобільний. Дівчина намацала та підняла його. Іванка. Вчора ввечері дівчата домовилися, що Іванчин тато підвезе їх до Молодіжного. Притиснувши телефон щокою до вогкої від слини подушки, Рута прийняла виклик. Іванка повідомила, що за п’ятнадцять хвилин чекатиме на неї під під’їздом, і доки подруга встигла вигадати правдоподібну відмазку, чому не зможе поїхати, обірвала зв’язок. Рута ще хвилин п’ять лежала, приречено втелющившись у стелю, після чого сповзла з ліжка, допленталася до ванни й нашвидкуруч привела себе до ладу.

Вони спізнилися. Тобто біля воріт Молодіжного з’явилися вчасно, проте ні Рута, ні Іванка раніше на кладовищі не були, а тому ще чверть години проблукали, шукаючи місце поховання. Коли вони нарешті дісталися потрібного сектора, відспівування добігало кінця, й копачі, діловито потираючи пошерхлі долоні, готувалися забивати труну.

Попрощатися з Яковом Демидовичем зібралося трохи більше ніж півсотні людей. Зо два десятки тісною купкою обступили труну, решта тупцяла в проходах між сусідніми ще свіжими могилами. Наблизитися до труни дівчата не могли (та й не хотіли, щиро кажучи), тож оминули натовп із півночі й зупинилися просто серед голого поля, уже розміченого, проте ще без могил.

Було сонячно та вітряно. На заасфальтованих доріжках, що розділяли Молодіжне на приблизно однакові прямокутні сектори, блищали мілкі калюжі. Рутині мокасини швидко почорніли від вогкої та жирної землі. Їй доводилося постійно переминатися з ноги на ногу, щоб зовсім не вгрузнути.

Коли священик, пропускаючи копачів, відступив, Рута несподівано збагнула, що між нею та труною більше нікого немає й вона дивиться просто на мертвого вчителя. Землистий колір шкіри на гострих вилицях не надто дисонував зі звичним блідуватим обличчям Чорная, тож у Рути виникло враження, мовби вчитель просто заснув. Ні складені на грудях руки, ні запалий живіт, ні карикатурно завеликий костюм не допомагали подолати огидне й лячне відчуття, немов на її очах ховають живу людину.

Рута відвернула голову. Впродовж наступної хвилини перебігала очима з мармурових надгробків удалині на худі хрести над ближніми могилами, уважно вивчала смітник на перетині асфальтованих доріжок, потім перекинулася на залишені після поминальної неділі й уже вицвілі на сонці писанки та паски, коротше, робила все, щоб не дивитися на тіло Якова Демидовича. Зрештою вперлася поглядом у землю під ногами.

Спливло кілька хвилин, священик затягнув «Трисвяте», і труну спустили в могилу. А тоді Іванка легенько штурхнула подругу ліктем.

– Що таке? – підвела голову Рута.

Подруга стрельнула очима в бік натовпу. Рута простежила за її поглядом і легенько сіпнулася, зрозумівши, що Анна Ігорівна, дружина Чорная, пильно приглядається до них.

– Біологічка, – стараючись не ворушити губами, мовила Іванка, – витріщилася на тебе.

– Чому зразу на мене? – таким самим здушеним шепотом відказала Рута. – На нас.

Та вона помилялася: настирливий, загострений погляд Анни Ігорівни приклеївся саме до неї, Рути Статник. Дівчина відчула, як обличчя заливає фарбою.

– Що мені робити? Кивнути? Я повинна привітатися?

– Ти здуріла, – прошипіла Іванка. – Ще, блін, рукою помахай. На похороні не вітаються.

– Ти впевнена?

– Ні.

– Тоді що? Опустити голову? Відвернутися? Це нечемно.

Анна продовжувала жадібно вбирати очима Рутине обличчя. Під тим прискіпливим поглядом дівчина стояла ніби гола та зрештою занепокоїлася: може, з нею щось не гаразд? Непідхожий одяг? Щось прилипло до обличчя? Поки вона вигадувала, як викрутитися, до Анни Ігорівни підійшов високий чоловік, і вчителька спрямувала погляд на нього.

Рута видихнула.

– Бляха, чого вона так витріщалася? – А потім: – Не треба було сюди їхати.

Іванка скоса глипнула на подругу.

– Це була твоя ідея.

Рута переступила з ноги на ногу – під мокасинами смачно чвакнуло – і опустила голову. Подумала, що мокасини після повернення легше буде спалити, ніж відмити. А тоді знову спідлоба зиркнула на Анну Чорнай.

Рута ніколи не цікавилася біологією, не мала досягнень, якими могла би похвалитися (особливо порівняно з літературою), та попри це в десятому класі Анна Ігорівна почала ставитися до неї не те щоб із прихильністю, а радше з незвичною увагою. Рута вирішила, що це через Якова Демидовича, який розповів дружині про її любов до книжок. Утім це не пояснювало всього. Скажімо, іноді перед уроком Анна Ігорівна цікавилася, як Рута почувається. Або розпитувала її про сестру. А якось поставила вже зовсім недоладне запитання про те, як Руті спалося. Підсвідомо сподіваючись на поблажки, Рута не ухилялася від такої незбагненної нав’язливості, проте вважала поведінку біологічки щонайменше дуже дивною: жодним іншим учнем чи ученицею 11-А Анна Ігорівна так не переймалася.

Ось і зараз… щось було не так.

Дівчина крадькома розглядала Анну Чорнай. Люди кидали в могилу жмені землі й по черзі підходили, щоб висловити співчуття, проте Анна дивилася кудись убік. Вона була блідою (єдиний колір, що зберігся на обличчі, – фіолетові розводи під очима), і водночас у тому, як вона трималася, не відчувалося ні смутку, ні гострого розпачу, лише якась нервова зосередженість. Анна Чорнай застигла з таким виразом на обличчі, ніби намагалася знайти відповідь на запитання, суті якого не розуміла.

А потім Руту гойднуло. Вона ступила крок назад, послизнулася й ухопилася за Іванку. Реальність раптом стала розмитою та невиразною. Дівчину огорнуло знайоме відчуття давно переглянутого фільму: вона не пригадувала нічого конкретного, не пам’ятала, чим усе закінчиться, проте не сумнівалася, що вже його бачила. Її сприйняття дійсності роздвоїлось, і чималий пласт його безшумно ковзнув у минуле. Вона вже була тут, відчувала у волоссі цей вітер, уловлювала сонячні відблиски на мармуровому надгробку далеко позаду Анни Чорнай. Це вже було! ...