Аґата Крісті Загадка «Блакитного потяга»

Двом видатним членам О.В.П.^[1] – Карлотті та Пітеру

Розділ перший Чоловік із сивиною

Наближалася північ, коли площу Конкорд перетнув якийсь чоловік. Попри добротне хутряне пальто, яке огортало його кощаву фігуру, було в ньому щось напрочуд кволе й жалюгідне.

Такий собі недомірок зі щурячою фізією. Чоловічок, про якого ніхто не сказав би, наче той може відігравати помітну роль або досягти високого становища у будь-якій царині. А все ж, дійшовши такого висновку, спостерігач би неминуче помилився. Бо цей чоловічок, хоч який мізерний і непримітний на вигляд, відігравав визначну роль у долях світу. В імперії, де правили пацюки, він був серед них королем.

І навіть о такій порі в амбасаді очікували на його повернення. Але спершу він мав покінчити з однією справою – дільцем, про яке в посольстві офіційно не знали. У місячному світлі зблиснуло бліде, різке обличчя. Тонкий ніс мав невеличкий натяк на горбинку. Його батько був польським євреєм, кравцем-поденником. І справа, яка вивела сина надвір цього пізнього вечора, припала б старому до смаку.

Чоловічок вийшов до Сени, перетнув міст і опинився в одному з найменш респектабельних паризьких кварталів. А там зупинився перед високим, занехаяним будинком і піднявся у квартиру на п’ятому поверсі. Заледве постукав у двері, як їх відчинила жінка, яка вочевидь очікувала на його появу. Вона не привіталася з ним, але допомогла зняти пальто й провела в кімнату, умебльовану з дешевим шиком. Приглушене брудним рожевим абажуром, електричне світло пом’якшувало, але не могло приховати ані товстого шару грубого макіяжу, ані широких монгольських вилиць на її обличчі. Як щодо професії, так і національності Ольги Демірової сумніватися не доводилося.

– Все гаразд, маленька?

– Все гаразд, Борисе Івановичу.

Кивнувши, той пробурмотів:

– Хвоста за мною ніби не було.

Але в його голосі бриніла тривога. Він підійшов до вікна, злегенька розсунув фіранки і обережно визирнув назовні. А відтак різко відсахнувся.

– На тротуарі навпроти – двоє чоловіків! І здається мені… – Він змовк і заходився гризти нігті: мав таку звичку, коли нервував.

Росіянка похитала головою – неквапливо й заспокійливо.

– Вони стояли там іще до вашого приходу.

– А все ж у мене таке враження, наче вони стежать за будинком.

– Можливо, – байдуже погодилася та.

– Але ж тоді…

– То й що? Навіть коли вони і знають – на хвіст же упадуть не вам.

На його губах промайнула жорстока посмішка.

– А й правда, – погодився він.

Хвилину-другу в задумі помовчав, а відтак зауважив:

– Цей клятий американець здатен подбати про себе не гірше за інших.

– Схоже на те.

Чоловік знову підійшов до вікна.

– Серйозні хлопці, – промимрив він зі смішком. – І, боюся, добре відомі поліції. Ну-ну, братці апаші,^[2] вдалого полювання.

Ольга Демірова похитала головою.

– Якщо цей американець і справді такий, як про нього подейкують, двійку полохливих бандюг тут не впоратись. – Вона помовчала. – Цікаво…

– Що?

– Нічого. Просто двічі за вечір вулицею проходив якийсь чоловік – чоловік із сивиною.

– То й що?

– А те. Проходячи повз цих двох, він впускав рукавичку. А один з них піднімав її і повертав господарю. Заяложений прийом.

– Ти хочеш сказати… що той чоловік із сивиною… їх і найняв?

– Щось на кшталт цього.

Візитер розтривожився й занервував.

– А ти певна, що пакунок на місці? Цілий і неушкоджений? Про це забагато базікали… просто страх як багато.

І знову заходився гризти нігті.

– Погляньте самі.

Схилившись над каміном, вона спритно розгребла вугілля і з-під нього, з самої середини, з-поміж клубків зіжмаканих газет дістала довгастий, у брудну ж таки газету загорнутий сувертень і простягнула його чоловічкові.

– Винахідливо, – сказав той, схвально кивнувши.

– Квартиру обнишпорювали двічі. Навіть матрац на ліжку розпороли.

– От я й кажу, – промимрив він, – забагато базікали. Усі ці спроби набити ціну були помилкою.

А сам тим часом розгорнув газету. Всередині виявився невеличкий пакунок, замотаний у коричневий папір. Його він, звісна річ, теж розгорнув, перевірив вміст і швидко загорнув назад. Чоловічок саме закінчував, коли різко задзеленчав електричний дзвінок.

– А цей американець пунктуальний, – сказала Ольга, кинувши погляд на стінний годинник.

І вийшла з вітальні. А за хвилину повернулася, ведучи незнайомця – кремезного, широкоплечого чоловіка, чиє заокеанське походження було очевидним. Його проникливий погляд ковзнув із однієї на іншого.

– Мсьє Краснін? – увічливо поцікавився він.

– Це я, – сказав Борис. – Мушу перепросити за… незвичність обраного місця зустрічі. Але секретність понад усе. Я… мені за жодних обставин не можна виявитися причетним до такої справи.

– Он як? – не менш люб’язно перепитав той.

– Ви ж бо дали слово – чи не так? – що жодна з подробиць продажу не розголошуватиметься. Це одна з умов нашої… трансакції.

Американець кивнув.

– Із цього приводу ми вже порозумілися, – байдужим тоном промовив він. – Тож чому б вам тепер не показати товар?

– А гроші – асигнаціями – у вас із собою?

– Так, – відповів той, не роблячи, однак, жодної спроби пред’явити їх.

Якусь мить повагавшись, Краснін жестом вказав на невеличкий сувертень на столі.

Американець узяв його та розгорнув паперову упаковку. А вміст підніс до електричної лампочки, де піддав украй ретельному огляду. Вдоволений результатом, він дістав із кишені товстий шкіряний гаманець і, вийнявши звідти пачку банкнот, простяг своєму візаві. А той ретельно їх порахував.

– Усе правильно?

– Так, дякую, мсьє. Все гаразд.

– Атож! – відказав американець. І недбало сунув коричневий пакуночок до кишені. Він уклонився Ользі. – Добраніч, мадемуазель. І вам, мсьє Красніне.

І вийшов, зачинивши за собою двері. Двійко тих, хто залишився в кімнаті, зустрілися поглядами. Чоловік облизав пересохлі губи і пробурмотів:

– Цікаво, чи дістанеться він до готелю?

Обоє, не змовляючись, повернулися до вікна. І саме встигли побачити, як унизу американець вийшов із під’їзду, звернув ліворуч і жвавим кроком попрямував вулицею, жодного разу не озирнувшись. Із дверної пройми навпроти вислизнули дві тіні й безшумно подалися назирці. Переслідувачі та переслідуваний розчинилися в темряві. Першою заговорила Ольга Демірова.

– Дістанеться живий і здоровий, – сказала вона. – Вам нема чого хвилюватися – хоч за нього, хоч сподіваючись на протилежне.

– Чому ти так гадаєш? – запитав зацікавлений Краснін.

– Чоловік, що нажив стільки грошей, як він, ніяк не може виявитися дурнем, – відповіла Ольга. – До речі, про гроші…

І значуще глянула на нього.

– Га?

– Мою частку, Борисе Івановичу.

Краснін із деякою неохотою простяг їй дві банкноти. Та кивнула на знак удячності, але без жодних емоцій, і заховала гроші за підв’язку панчохи.

– От і добре, – вдоволено зауважила вона.

Той з інтересом подивився на неї.

– Невже тобі не шкода, Ольго Василівно?

– Шкода? Чого?

– Того, що зберігалося у тебе. Бувають жінки – і, гадаю, їх більшість, – які від таких речей просто божеволіють.

Та в задумі кивнула.

– Так, тут ви маєте рацію. Більшість жінок втрачають через них голову. Але я – ні. Мені от тепер цікаво… – і змовкла.

– Ну-ну? – зацікавлено запитав співрозмовник.

– Американець залишиться цілий – так, цього я певна. Але потому…

– Га? Про що ти?

– Він, звісно, подарує їх якійсь жінці, – замислено промовила Ольга. – І мені цікаво, що ж станеться далі…

Вона здригнулася, немов у нетерплячці, і підійшла до вікна. Аж раптом скрикнула й гукнула свого товариша.

– Погляньте, он він знову йде вулицею – ну, той чоловік.

Обоє задивилися вниз. Там прогулянковою ходою простувала струнка, елегантна фігура. На ній були циліндр-шапокляк і плащ. Коли вона проходила повз вуличний ліхтар, його світло вихопило з темряви пасмо густого сивого волосся.

Розділ другий Мсьє маркіз

Чоловік із сивиною йшов собі далі – неквапливо і, схоже, не зважаючи на оточення. Звернув у провулок праворуч, тоді ліворуч, час від часу мугикаючи під ніс короткий мотивчик.

Зненацька він завмер на місці й прислухався. Бо почув певний звук. Неначе десь лопнула шина чи, можливо, стріляли. На якусь хвильку його губи склалися в дивну посмішку. А відтак чоловік продовжив свою неспішну прогулянку.

Звернувши за ріг, він натрапив на сцену якоїсь активності: представник закону занотовував щось у записнику, а довкола стовбичили кілька спізнілих перехожих. В одного з них сивочолий увічливо поцікавився:

– Щось сталося, так?

– Mais oui,^[3] мсьє. Двійко апашів підстерегли літнього американського джентльмена.

– Але обійшлося без крові?

– О, так, – засміявся чоловік. – Той американець мав у кишені револьвер і, перш ніж вони встигли напасти, послав у їхній бік кілька куль – настільки впритул, що ті сполохалися й накивали п’ятами. А поліція, як завжди, прибула надто пізно.

– Он воно що! – видобув цікавий.

На його обличчі, однак, не відбилося жодних емоцій.

Незворушно й байдуже продовжив він свій нічний променад. Незабаром перетнув Сену й опинився у фешенебельнішій частині міста. А ще за якихось двадцять хвилин зупинився перед одним із будинків на тихій, аристократичній вулиці.

Крамничка – а там містилася саме вона – з вигляду була скромною і без претензій. Торгівець бо антикваріатом Д. Папополус зажив настільки гучної слави, що жодної реклами не потребував, та й, власне, бізнес його здебільшого провадився під прилавком. Він мав у власності розкішну квартиру з видом на Єлисейські Поля, і було б слушно припустити, що о такій порі його радше можна знайти там, ніж на робочому місці, але чоловік із сивиною здавався впевненим в успіху, коли натискав на непримітно розташований дзвінок, спершу кинувши швидкий погляд угору і вниз по безлюдній вулиці.

І не помилився у своїх розрахунках. Двері прочинилися, і за шпариною постав якийсь чоловік. Він мав смагляве обличчя й носив у вухах золоті кільця.

– Вечір добрий, – сказав незнайомець. – Твій господар на місці?

– Господар тут, але о такій порі випадкових відвідувачів не приймає, – пробурчав той.

– Мене, гадаю, прийме. Передай, що прийшов його друг, мсьє маркіз.

Лакей прочинив двері трошки ширше і впустив візитера всередину.

Говорячи, сивочолий, який назвався маркізом, затуляв обличчя рукою. А коли слуга повернувся зі звісткою, що мсьє Папополус радо прийме відвідувача, зовнішність незнайомця зазнала подальшої трансформації. Служник, не інакше, був украй неспостережливим або ж дуже добре вишколеним, оскільки не виказав жодного подиву при вигляді невеликої чорної атла́сної маски, що приховала фізіономію гостя. Він провів його до дверей у кінці коридору, відчинив їх і шанобливим напівшепотом доповів: «Мсьє маркіз».

Постать, що підвелася назустріч цьому дивному відвідувачеві, мала імпозантний вигляд. Було в мсьє Папополусі щось превелебне й навіть патріарше. Він міг похвалитися високим опуклим чолом та гарною білою бородою. А його манера спілкуватися чимось нагадувала благостиню церковника.

– Мій дорогий друже, – протягнув антиквар.

Він розмовляв французькою, і його голос звучав єлейно й медоточиво.

– Мушу вибачитися за пізню годину, – сказав візитер.

– Ну що ви, що ви, – заперечив мсьє Папополус. – Ця пора ночі повна цікавого. Ви ж бо, гадаю, і ввечері не нудьгували?

– Не особисто, – відповів мсьє маркіз.

– Не особисто, – повторив той, – ні, ні, звичайно, ні. То що, є новини?

І скоса кинув на співрозмовника пронизливий погляд – аж ніяк не благостинний і не церковний.

– Новин немає. Спроба провалилася. Я практично й не розраховував на інше.

– І мали рацію, – сказав антиквар. – Бо якщо діяти грубо… – і замахав рукою, виражаючи свою глибоку відразу до грубості у будь-якій формі.

Бо й справді: ані в самому мсьє Папополусі, ані в речах, з якими той мав справу, нічогісінько грубого не було. Його добре знали при більшості королівських дворів Європи, а монархи по-дружньому називали просто Деметріусом. Він здобув репутацію надзвичайно делікатної людини. Саме вона, вкупі зі шляхетною зовнішністю, і дозволяла йому виходити сухим із води після вкрай сумнівних оборудок.

– З наскоку, в лоб… – почав мсьє Папополус і похитав головою. – Таке інколи спрацьовує, але вкрай рідко.

Його співрозмовник стенув плечима.

– Зате заощаджує час, – зауважив він. – А невдача не спричиняє жодних збитків – ну, або майже жодних. Однак основний план – не підведе.

– Он як, – сказав мсьє Папополус і проникливо подивився на нього.

Той неквапливо кивнув.

– Я дуже покладаюся на вашу… е-е… репутацію, – промовив антиквар.

Мсьє маркіз люб’язно посміхнувся.

– Гадаю, можна стверджувати, – пробурмотів він, – що ваше довір’я не буде обмануте.

– Ви маєте унікальні можливості, – сказав торгівець старожитностями з ноткою заздрості в голосі.

– Бо створюю їх, – відповів на це мсьє маркіз.

Він підвівся й узяв свій плащ, недбало кинутий на спинку стільця.

– Я триматиму вас у курсі справи через звичні канали зв’язку, мсьє Папополус, але за вами не повинно бути жодної затримки.

Це зачепило антиквара за живе.

– За мною ніколи не буває затримок, – заремствував він.

Візитер посміхнувся і, не кажучи ні слова на прощання, вийшов з кімнати, зачинивши за собою двері.

Якусь хвильку мсьє Папополус перебував у задумі, погладжуючи свою патріаршу білу бороду, а відтак підійшов до інших дверей, які відчинялися всередину. Щойно він повернув ручку, як у кімнату ледь не сторч головою ввалилася молода жінка, яка – тут сумніватися не доводилося – стояла, обпершись об стулку й припавши вухом до замкової щілини. Антиквар не виказав ні здивування, ні обурення. Очевидно, все це було для нього звичною річчю.

– Ну, Зіє? – тільки й видобув він.

– Я не чула, як він пішов, – пояснила та.

То була приваблива молода особа – ставна, з пишними формами, блискучими чорними очима й настільки помітною загальною схожістю з мсьє Папополусом, що одразу ж ставало ясно: це батько й дочка.

– Як же дратує, – знервовано повела далі вона, – що крізь замкову щілину не можна водночас бачити й чути.

– Мене це теж нерідко дратувало, – зауважив той із надзвичайною безпосередністю.

– То ось він який, мсьє маркіз, – повільно промовила Зія. – Тату, а він завжди з’являється в масці?

– Щоразу.

Запала пауза.

– Гадаю, йдеться про рубіни? – запитала донька.

Батько кивнув.

– Ну, яка твоя думка, маленька? – поцікавився той, і в його чорних очицях-намистинках прозирнуло щось схоже на веселощі.

– Про мсьє маркіза?

– Так.

– Гадаю, – неквапливо проказала вона, – дуже рідко буває, щоб справдешній церемонний англієць аж так добре розмовляв французькою.

– Ага! – мовив мсьє Папополус. – То он якого ти дійшла висновку.

Він, як і завше, не поспішав ділитися своїми думками, але поглядав на Зію з ласкавим схваленням.

– Я також подумала, – докинула та, – що голова у нього якоїсь дивної форми.

– Завелика, – сказав на це батько, – трішки завелика. Але перука завжди породжує такий ефект.

Вони обмінялися поглядами й посміхнулися.

Розділ третій Серце вогню

Руфус ван Олдін пройшов крізь турнікетні двері готелю «Савойя» і попрямував до конторки портьє. Той привітав його шанобливою усмішкою.

– Радий знову бачити вас, містере ван Олдіне, – промовив він.

Мільйонер-американець лише недбало кивнув у відповідь.

– Усе гаразд? – запитав новоприбулий.

– Так, сер. Майор Найтон нагорі, у вашому люксі.

Ван Олдін знову кивнув.

– Пошти немає? – поблажливо процідив він.

– Усю кореспонденцію передали прямо в номер, містере ван Олдіне. Ой, зачекайте хвилинку!

Його рука пірнула в одне з відділень і дістала листа.

– Щойно отримали, – пояснив портьє.

Мільйонер узяв у нього конверт і щойно помітив почерк, по-жіночому граційний, як вираз його обличчя зненацька змінився. Різкі контури пом’якшали, а жорстка складка губ розгладилася. Тепер він мав вигляд іншої людини. З листом у руці та досі усміхаючись підійшов до ліфта.

У вітальні його апартаментів за письмовим столом сидів молодий чоловік і жваво сортував кореспонденцію з тією спритністю, яка породжується тільки тривалою практикою. Забачивши ван Олдіна, він стрибком звівся на ноги.

– Привіт, Найтоне!

– Радий вас бачити, сер. Гарно провели час?

– Так собі, – холодно відказав мільйонер. – По-моєму, сьогоднішній Париж – глухе містечко. Та все ж я отримав те, по що їздив.

І досить неприємно посміхнувся сам до себе.

– Гадаю, як і завжди, – зауважив секретар, сміючись.

– Що є, те є, – погодився той.

Він розмовляв у суто фактологічній манері, як-от коли констатують дещо загальновідоме. Скинувши своє важке пальто, господар підійшов до столу.

– Є щось термінове?

– Не думаю, сер. Здебільшого рутинна писанина. Я, правда, ще не все розсортував.

Ван Олдін коротко кивнув. Він був не з тих, хто часто шпетить або хвалить. Його підхід до наймання персоналу вирізнявся простотою: кожен отримував змогу проявити себе, а тих, хто виявлявся неефективним, швидко звільняли. Підбір кадрів теж проходив нетрадиційно. Так, Найтона мільйонер випадково зустрів на швейцарському курорті два місяці тому. Уподобавши цього хлопчину, він проглянув послужний список майора і знайшов там пояснення його кульгавості. Ветеран не робив таємниці з того, що шукає собі місце, і навіть несміливо поцікавився в американця, чи не чув той про якусь годящу вакансію. Ван Олдін пригадав – із жорсткою, але й веселою посмішкою – всю глибину приголомшення цього молодика, коли йому запропонували пост секретаря в самого небожителя.

– Але… я не маю досвіду роботи з діловими паперами, – промимрив, затинаючись, той.

– А він тобі й ні до чого, – відказав роботодавець. – Для таких справ я маю вже аж трьох секретарів. Але скидається на те, що наступні півроку я проведу в Англії, тож мені потрібен британець, що… ну, знає, за які кінці посмикати… і міг би опікати мене серед тамтешнього товариства.

Тепер у ван Олдіна були всі підстави вважати, що він не помилився у своїй оцінці. Найтон виявився метким, тямущим, винахідливим і мав воістину чарівні манери.

Секретар указав на три-чотири листи, які лежали окремо, на краю стола.

– Можливо, було б не зайве, якби ви продивилися ось ці, сер, – обережно запропонував він. – Верхній стосується угоди з Колтоном…

Але Руфус ван Олдін здійняв руку у протестному жесті.

– Сьогодні ввечері я не збираюся проглядати жодного крючкодерства, – заявив бос. – Усі вони можуть зачекати до ранку. Крім ось цього, – додав він, опускаючи очі на лист, який тримав у руці. І знову на його обличчі промайнула та дивна усмішка-трансформація.

Річард Найтон і собі доброзичливо всміхнувся.

– Від місіс Кеттерінґ? – промурмотів він. – Вона телефонувала вчора й сьогодні. Схоже, їй терміново треба зустрітися з вами, сер.

– Справді?

Усмішка спала з мільйонерових губ. Він розірвав конверт, який стискав у руці, та витяг вкладений аркуш. І доки читав, його обличчя похмурніло, вуста бгалися в жорстоку складку, яку так добре знали на Волл-стріт, а брови зловісно супилися. Найтон тактовно відвернувся і продовжив розпечатувати й сортувати кореспонденцію. У ван Олдіна вирвалася приглушена лайка, а його стиснутий кулак роздратовано гупнув по стільниці.

– Я такого не потерплю! – пробурмотів він сам до себе. – Бідолашна дівчинка, добре хоч за її спиною стоїть старий татусь.

Кілька хвилин він походжав сюди-туди по кімнаті, і його грізно насуплені брови не віщували добра. Старанний секретар не підводив голови від робочого столу. Раптом ван Олдін різко зупинився. І взяв зі стільця, на який тільки-но жбурнув його, своє пальто.

– Знову йдете, сер?

– Так, треба провідати доньку.

– А якщо зателефонують від Колтона?..

– Пошли їх до біса! – гаркнув бос.

– Як скажете, – без жодних емоцій відповів секретар.

До того часу мільйонер встиг натягнути пальто. Насунувши на голову капелюха, він майнув до дверей. А там, уже взявшись за ручку, затримався.

– Хороший ти хлопець, Найтоне, – кинув він, – але не дратуй мене, коли я заведений.

Той ледь помітно посміхнувся, але мовчав.

– Рут – моя єдина кровинка, – сказав ван Олдін, – і ніхто в цілому світі до пуття не розуміє, що вона значить для мене.

Його обличчя освітила примарна посмішка. Він засунув руку в кишеню.

– Хочеш дещо побачити, Найтоне?

І підійшов назад до секретаря.

З кишені з’явився пакуночок, недбало замотаний у коричневий папір. Мільйонер зірвав обгортку, і з-під неї прозирнув чималий футляр, обтягнутий потертим червоним оксамитом. По центру пишалася увінчана короною монограма. Ван Олдін відкрив коробочку, і секретар шумно хапонув повітря. На тлі бруднуватої білої серцевини криваво засяяли самоцвіти.

– Боже мій! Сер, вони… вони справжні? – заледве видобув майор.

Бос тихенько гигикнув від задоволення.

– Воно й не дивно, що тобі не віриться. Серед цих бо рубінів є три найбільші у світі. Їх, Найтоне, носила Катерина, російська імператриця. Той, що по центру, називається «Серце вогню». Він ідеальний – жодного ґанджу.

– Але, – пробурмотів секретар, – вони ж, напевно, вартують цілого статку.

– Чотирьох-п’яти сотень тисяч доларів, – незворушно озвався ван Олдін, – і це без урахування їхньої історичної цінності.

– І ви ось так запросто носите їх у кишені?

Той вдоволено засміявся.

– Виходить, так. Бач, яка справа: це мій маленький подаруночок Руті.

Секретар стримано всміхнувся і промимрив:

– Тепер я розумію нетерпіння місіс Кеттерінґ, яка ледь телефон не обірвала.

Але ван Олдін похитав головою. На його обличчі знову проступив суворий вираз.

– Тут ти помиляєшся, – сказав він. – Вона про них нічого не знає: я хочу зробити їй невеличкий сюрприз.

Він захлопнув футляр і знову взявся неквапливо загортати його.

– Нелегко жити, Найтоне, знаючи, як мало можна зробити для тих, кого любиш. Я міг би викупити для Рут чималу частку нашої планети, якби лише це чимось допомогло, але ж пуття від того не буде. Або можу повісити їй на шию ось ці брязкальця і, чого доброго, подарувати кілька митей насолоди, але… – Він похитав головою. – Коли жінка нещасна у власному домі…

Речення залишилося незакінченим. Секретар делікатно кивнув. Він бо як ніхто інший знав репутацію високоповажного^[4] Дерека Кеттерінґа. Ван Олдін зітхнув. Засунувши пакунок назад до кишені пальта, він кивнув Найтону і вийшов з кімнати.

Розділ четвертий На Керзон-стріт

Дружина високоповажного Дерека Кеттерінґа мешкала на Керзон-стріт. Дворецький, який відчинив двері, одразу ж упізнав Руфуса ван Олдіна й дозволив собі стримано посміхнутися на знак привітання. І провів відвідувача нагору, у просторий салон на другому поверсі.

Жінка, яка сиділа біля вікна, із криком звелася на ноги.

– Ох, тату, як же добре, що ти зазирнув! А я цілий день надзвонювала майорові Найтону, аби зв’язатися з тобою, але він ніяк не міг сказати напевно, коли варто очікувати на твоє повернення.

Рут Кеттерінґ було двадцять вісім років. Хоча її не назвеш красунею чи навіть у справжньому сенсі слова гарненькою, та все ж вона мала приголомшливий вигляд завдяки кольоровій гамі. Ван Олдіна свого часу дражнили «рудим-коноплястим», а от колір волосся Рут наближався до чистого каштанового. У комплекті з ним ішли карі очі й вугільно-чорні вії – останній ефект дещо підсилювався фарбуванням. Вона була висока, струнка й не позбавлена грації рухів. При побіжному огляді її обличчя здавалося ликом Рафаелевої Мадонни. І лише придивившись, можна було помітити ту саму лінію щелеп та підборіддя, що й у батька, яка свідчила про ту ж рішучість і жорсткість. Вони були до лиця чоловікові, а от жінці пасували не так. Із самого дитинства Рут ван Олдін звикла чинити по-своєму, і кожен, хто коли-небудь ставав у неї на шляху, швидко усвідомлював, що дочка Руфуса ван Олдіна аж ніяк не з поступливих.

– Найтон сказав мені, що ти телефонувала. Я повернувся з Парижа лише півгодини тому. То що там за історія з Дереком?

Рут Кеттерінґ сердито спалахнула.

– Це щось невимовне! І переходить будь-які межі! – викрикнула вона. – Він… таке враження, що він не чує жодного мого слова!

У її голосі звучали не лише гнів, але й замішання.

– Мене почує, – твердо сказав мільйонер.

Рут повела далі:

– Протягом останнього місяця я заледве бачилася з ним. Він скрізь з’являється з тією жінкою.

– З тією жінкою?..

– З Мірей. Ну, танцівницею з «Парфенону».

Ван Олдін кивнув.

– На тому тижні я була в його батьків, у Леконбері. І там… поговорила з лордом. Він розмовляв зі мною дуже люб’язно й цілковито підтримав. Пообіцяв дати Дереку добрячого прочухана.

– Угу, – тільки й видобув мільйонер.

– Що ти хочеш сказати своїм «угу», тату?

– Те, що ти й подумала, Руті. Бідолашний Леконбері – та він же просто руїна. Звичайно, стариган на твоєму боці, і нічого дивного, що він спробував тебе заспокоїти. Ще б пак: його син та спадкоємець одружений з дочкою одного з найбагатших людей Америки! Звісна річ, йому не хочеться цього запороти. Але всім відомо, що лорд уже однією ногою в могилі, тож хай що він скаже, а Дереку це буде як горох об стінку.

– А хіба ти не можеш чимось зарадити, тату? – гнула своє Рут, хвилину-другу помовчавши.

– Та міг би, – відказав ван Олдін. Він на секунду замислився, а відтак повів далі: – Є кілька варіантів того, що тут можна зробити, але тільки від одного буде користь. Наскільки тобі вистачить мужності, Руті?

Та витріщилася на нього. А батько ствердно кивнув.

– Я хочу сказати саме те, що й кажу. Чи вистачить у тебе характеру зізнатися перед усім білим світом, що ти припустилася помилки? Із цього гармидеру є лише один вихід, Руті. Закрити збитковий бізнес і почати все заново.

– Ти маєш на увазі…

– Розлучення.

– Розлучення?

Мільйонер сухо посміхнувся.

– Ти так вимовляєш це слово, наче зроду його не чувала. Хоча твої друзі розходяться направо й наліво ледь не щодня.

– О! Це мені відомо. Але…

І змовкла, закусивши губу. А батько з розумінням кивнув.

– Я знаю, Рут. Ти така ж, як і я: терпіти не можеш випускати з рук своє. Але я навчився цьому, і ти теж повинна навчитися: буває так, що це єдиний вихід. Я міг би знайти способи скомандувати Дереку «до ноги», але зрештою все закінчиться тим же. Він тобі не пара, Рут: цей тип прогнив до самих кісток. І зауваж: я картаю себе за те, що дозволив тобі одружитися з ним. Але ж тобі на ньому просто світ клином зійшовся, та й він начебто всерйоз збирався почати життя з нової сторінки – ну й от, а я ж бо якось уже став у тебе на шляху…

Промовляючи останні слова, він не дивився на доньку. А якби поглянув, то, напевно, побачив би, як на її обличчі раптом проступив гнівний рум’янець.

– Було… – різким тоном проказала вона.

– От я і виявився надто м’якосердим, щоб повторити це вдруге. Хоча передати тобі не можу, як жалкую, що не повторив. Останні кілька років, Рут, твоє життя було не мед.

– Та що вже там – не надто… приємним, – погодилася місіс Кеттерінґ.

– От я й кажу, що час покласти цьому край! – І він ляснув долонею по столу. – У тобі досі можуть жити почуття до цього хлопця. Вирви їх з коренем! Поглянь фактам в обличчя. Дерек Кеттерінґ одружився з тобою заради грошей. Тут і казці кінець. Позбудься його, Рут.

На кілька хвилин вона втупилася в підлогу, а відтак сказала, не підводячи голови:

– А якщо він не дасть згоди на розлучення?

Ван Олдін спантеличено поглянув на неї.

– А його ніхто й не питатиме.

Донька зашарілася й закусила губу.

– Ні… звісно, ні… Я лише хотіла сказати…

І змовкла. Батько пронизливо глянув на неї.

– Що ти хотіла сказати?

– Хотіла сказати… – Вона затнулася, ретельно добираючи слова. – Не думаю, що він так просто здасться.

Мільйонер рішуче випнув підборіддя.

– Ти маєш на увазі, розпочне гучний процес? Ну і нехай! Хоча ти, власне, помиляєшся. Твій благовірний не зчинятиме скандалу. Перший-ліпший адвокат розтлумачить йому, що цим він тільки виставить себе на посміховисько.

– А ти не думаєш… – Вона неначе з чимось зволікала. – Ну тобто… просто щоб насолити мені… він може почати… скажімо так… прати брудну білизну на людях?..

Батько поглянув на неї з деяким спантеличенням.

– Тобто піде до суду? – Він похитав головою. – Вкрай малоймовірно. Бач, яка справа: для цього треба мати на руках хоч сякі-такі факти.

Місіс Кеттерінґ мовчала. Ван Олдін кинув на неї різкий погляд.

– Ну ж бо, Рут, кажи прямо. Тебе щось тривожить – що саме?

– Ні, нічого, зовсім нічого.

Та її голос прозвучав непереконливо.

– Тебе лякає публічність, еге ж? Я маю рацію? Залиш це мені. Я подбаю, щоб усе пройшло як по маслу: преса не здійматиме ні найменшого галасу.

– Що ж, гаразд, тату, коли ти справді вважаєш, що це найкращий вихід із ситуації.

– Ти й досі небайдужа до нього, так? Річ у цьому?

– Ні.

Ця відповідь пролунала цілком недвозначно. Ван Олдін мав задоволений вигляд. І поляскав доньку по плечі.

– Усе буде гаразд, дівчинко. Тобі нічого хвилюватися. Але наразі облишмо все це. Я привіз тобі з Парижа подарунок.

– Мені? Щось дуже гарненьке?

– Сподіваюся, тобі сподобається, – сказав мільйонер, усміхаючись.

Він дістав із кишені пальта пакуночок і простягнув їй. Та нетерпляче розгорнула папір. Клацнула кришка футлярчика. Із вуст зірвалося протяжне «Ох!» Рут Кеттерінґ любила коштовності – і то завжди.

– Тату, яка… яка краса!

– Шикарні камінчики, правда? – вдоволено видобув ван Олдін. – Тобі вони, дивлюся, до смаку.

– До смаку?! Тату, вони унікальні! Де ти їх дістав?

Той усміхнувся.

– Ха! Так я тобі і сказав! Їх, звісна річ, довелося купувати нишком. Вони ж бо досить широко відомі. Бачиш он той великий камінь по центру? Ти могла про нього дещо чути: це і є те саме «Серце вогню».

– «Серце вогню»! – повторила місіс Кеттерінґ.

Вона вийняла самоцвіти з футлярчика і притисла їх до грудей. Мільйонер мовчки спостерігав за донькою. І думав про всіх тих жінок, які носили ці коштовності. Про сердечні рани, відчай, ревнощі, заздрість. Як і за будь-яким уславленим каменем, за «Серцем вогню» тягся шлейф насильства й трагедій. Але, втримуваний упевненою рукою Рут Кеттерінґ, рубін, схоже, втрачав свою здатність приносити лихо. Ця жінка західного світу з її холодною, спокійною врівноваженістю здавалася живим запереченням трагедій і сердечних мук. Вона склала самоцвіти назад у коробочку, а відтак, підстрибнувши, обвила руками батькову шию.

– Дякую, дякую, дякую, таточку! Вони неймовірні! Ти завжди робиш мені найпрекрасніші подарунки!

– А як же інакше? – сказав ван Олдін, ляскаючи її по плечі. – Адже ти, Руті, – все, що в мене є.

– Ти ж залишишся на вечерю, правда, тату?

– Ні, не думаю. А хіба ти нікуди не збиралася?

– Так, але це можна запросто відкласти. Там не буде нічого цікавого.

– Ні, – заперечив батько. – Не треба порушувати домовленості. У мене по горло справ. Побачимося завтра, люба. Я, певно, зателефоную тобі, і ми зустрінемося в Ґелбрейтів…

Джентльмени Ґелбрейт, Ґелбрейт, Катбертсон і Ґелбрейт були лондонськими адвокатами ван Олдіна.

– Гаразд, тату. – Вона на мить затнулася. – Я тільки сподіваюся, що все це… вся ця історія… не завадить мені з’їздити на Рив’єру?

– А коли ти збираєшся їхати?

– Чотирнадцятого.

– О, то одне другому не завадить. Такі справи робляться не за один день. До речі, Рут, я б на твоєму місці не брав отих рубінів за кордон. Залиш їх у банку.

Місіс Кеттерінґ кивнула.

– Ми ж не хочемо, щоб тебе пограбували і вбили заради «Серця вогню», – пожартував мільйонер.

– Еге, а сам запросто носив їх у кишені, – відрізала закид дочка, усміхаючись.

– Твоя правда…

Якась нетвердість у його голосі привернула її увагу.

– Тату, що таке?

– Нічого, – усміхнувся він. – Пригадалася моя невеличка пригода в Парижі.

– Пригода?

– Так. Тієї ночі, коли я купував ці дрібнички.

І жестом вказав на футляр із коштовностями.

– Ой, розкажи.

– Нема про що розповідати, Руті. Кілька апашів були дещо знахабніли, але я вистрілив по них – вони й відчепилися.

Донька не без гордості поглянула на нього.

– Тобі, татку, пальця в рот не клади.

– Ще б пак, Руті.

Він ніжно поцілував її і пішов. А діставшись назад у «Савойю», віддав Найтонові короткий наказ:

– Зв’яжися з таким собі містером Ґобі – знайдеш його адресу в моєму особистому записнику. Він має бути тут завтра вранці о пів на десяту.

– Слухаю, сер.

– А ще я хочу бачити містера Кеттерінґа. Дістань для мене цього типа хоч із-під землі. Спробуй знайти його через клуб – словом, як собі хочеш, а розшукай і влаштуй нам зустріч завтра зранку. Краще не з самого, а ближче до полудня. Такі, як він, не надто ранні пташки.

Секретар кивнув на знак того, що інструкції зрозумів. А ван Олдін віддав себе в руки лакея. Ванна вже чекала на нього, і доки чоловік лежав, розкошуючи в гарячій воді, у голові прокручувалася розмова з дочкою. Загалом він був дуже задоволений. Його проникливий розум давно змирився з тим фактом, що розлучення було єдино можливим виходом. А Рут погодилася з пропонованим розв’язанням проблеми з більшою охотою, ніж він сподівався. Та все ж, попри її поступливість, у нього залишалось відчуття якоїсь невловимої тривоги. Щось у її поведінці здалося йому не зовсім природним. І він насупився.

– Можливо, все це просто фантазії, – пробурмотів ван Олдін сам до себе, – а все ж поб’юся об заклад, що вона мені чогось недоговорює.

Розділ п’ятий Корисний джентльмен

Щойно Руфус ван Олдін упорався з легким сніданком із кави та тоста – більшого він ніколи собі не дозволяв, – як до кімнати увійшов Найтон.

– Сер, містер Ґобі чекає на вас унизу.

Мільйонер поглянув на стінний годинник. Той показував рівно о пів на десяту.

– Гаразд, – коротко кинув він. – Нехай піднімається.

За хвилину-другу по тому до кімнати ввійшов містер Ґобі. Це був маленький підстаркуватий чоловічок у поношеному вбранні, чиї очі ретельно роздивлялися що завгодно в кімнаті, крім того, до кого він, власне, звертався.

– Доброго ранку, містере Ґобі, – сказав мільйонер. – Прошу, сідайте.

– Дякую, містере ван Олдіне.

Чоловічок сів, поклавши руки на коліна, і уважно втупився в батарею.

– Маю для вас роботу.

– Так, містере ван Олдіне?

– Як ви, напевно, знаєте, моя дочка – дружина високоповажного Дерека Кеттерінґа.

Містер Ґобі перевів погляд із батареї на ліву шухляду письмового столу й дозволив собі докірливо посміхнутися. Старий багато дечого знав, але терпіти не міг зізнаватися в цьому.

– За моєю порадою, вона з дня на день подасть на розлучення. Цим, звісна річ, займеться адвокат. Але мені, з особистих причин, потрібна просто-таки вичерпна інформація.

Містер Ґобі глянув на карниз і пробурмотів:

– Про містера Кеттерінґа?

– Про містера Кеттерінґа.

– Гаразд, сер.

Чоловічок підвівся.

– На коли ви зможете зібрати її для мене?

– А ви поспішаєте, сер?

– Я завжди поспішаю, – відказав мільйонер.

Містер Ґобі з розумінням посміхнувся камінній решітці.

– Як щодо сьогодні о другій, сер? – запитав він.

– Чудово, – погодився той. – Гарного вам дня, Ґобі.

– На все добре, містере ван Олдіне.

– Це дуже корисний джентльмен, – сказав мільйонер, коли чоловічок вийшов, а секретар увійшов. – У своїй сфері він справжній профі.

– А що ж це за сфера?

– Збір інформації. Дай йому двадцять чотири години, і він викладе перед тобою всю голу правду про особисте життя архієпископа Кентерберійського.

– Корисний дядько, – сказав, посміхаючись, помічник.

– Він раз чи два ставав мені у пригоді, – зізнався ван Олдін. – Що ж, гаразд, Найтоне. Я готовий до справ.

Наступні кілька годин пройшли в численних ділових клопотах, яким мільйонер оперативно давав раду. Було о пів на першу, коли пролунав телефонний дзвінок, сповістивши містера ван Олдіна, що прибув його зять. Секретар подивився на боса і правильно витлумачив його короткий кивок.

– Запросіть містера Кеттерінґа піднятися.

Найтон зібрав папери і пішов. Вони з відвідувачем зіштовхнулися на порозі, і Дерек Кеттерінґ відступив убік, пропускаючи того. А відтак пройшов усередину, зачинивши за собою двері.

– Доброго ранку, сер. Кажуть, вам дуже кортить мене бачити.

Цей лінивий голос із дещо іронічною інтонацією пробудив у ван Олдіна спогади. У ньому завжди чувся певний шарм. Мільйонер пронизливо глянув на зятя. Тридцятичотирирічний Дерек Кеттерінґ був худорлявий і мав довгасте смагляве обличчя, у якому навіть тепер проглядало дещо невимовно хлоп’яче.

– Заходь, – різко сказав ван Олдін. – Сідай.

Той невимушено плюхнувся в крісло й терпляче поглядав на тестя з якимось веселим здивуванням.

– Давно вас не бачив, сер, – приязно зауважив він. – Років, певне, зо два. Ви вже провідали Рут?

– Заходив учора ввечері, – озвався ван Олдін.

– Із вигляду нівроку, еге ж? – безтурботно промовив зять.

– Не знав, що тобі часто трапляється нагода судити про це, – сухо відрізав мільйонер.

Дерек Кеттерінґ звів брови.

– Ну, ми інколи стикаємось у тому самому нічному клубі, – весело сказав він.

– Не буду ходити околяса, – коротко кинув ван Олдін. – Я порадив Рут подати на розлучення.

Візитер, здавалося, залишився незворушним.

– Радикальненько! – буркнув він. – Ви не проти, сер, якщо я закурю?

Зять запалив цигарку, випустив хмарку диму і байдужим тоном додав:

– А що сказала Рут?

– Вона збирається дослухатись до моєї поради.

– Та невже?

– І це все, що ти можеш сказати? – різко запитав тесть.

Кеттерінґ струснув попіл у камін.

– Знаєте, я гадаю, – сказав він так, неначе йшлося не про нього, – що вона робить величезну помилку.

– З твоєї точки зору – поза сумнівом, – похмуро зауважив ван Олдін.

– Ой, годі вам, – відказав той, – давайте не переходити на особистості. Я ж бо зараз і справді думав зовсім не про себе. А виключно про благо Рут. Бачте, у чому річ: мій бідолашний стариган-татуньо довго не протягне: у цьому всі лікарі одностайні. Тож вашій доньці краще почекати кілька зайвих років, і тоді я стану лордом, а вона – леді та господинею замку: заради цього ж бо вона за мене й вийшла.

– Я не терпітиму твого нахабства! – гримнув на нього ван Олдін.

Дерек лише незворушно посміхнувся й повів далі:

– Я з вами згоден. Авжеж, пережитки минулого. Бо що таке сьогодні титул? Пшик. А все ж Леконбері – це чудовий старовинний маєток, та й Кеттерінґи, як на те пішло, – одна з найродовитіших фамілій в усій Англії. Рут просто піну пускатиме, коли, розлучившись, дізнається, що я одружився вдруге і тепер у Леконбері замість неї хазяйнує інша жінка.

– Я серйозно, молодий чоловіче, – попередив ван Олдін.

– Як і я, – запевнив Кеттерінґ. – Так, зараз я зовсім на мілині, і, якщо Рут розлучиться зі мною, мені буде непереливки, але ж, кінець кінцем, якщо вона вже прочекала десять років, то чому б не протриматися ще трішки? Даю вам слово честі, що старий гарантовано сконає найпізніше за півтора року і, як я вже говорив, шкода буде, коли Рут так і не отримає того, заради чого йшла за мене.

– Ти натякаєш, наче моя донька одружилася з тобою задля титулу й суспільного становища?

Дерек знову засміявся, але цього разу зовсім не весело.

– Невже ви думаєте, що йшлося про шлюб із кохання? – запитав він.

– Я знаю одне, – повільно процідив ван Олдін, – десять років тому в Парижі ти співав зовсім іншої.

– Справді? Може, й так. Ну, знаєте, Рут же була справжня красуня – майже як янгол чи свята – словом, наче ожила фігура з церковної ніші. Та й у мене, пригадую, були шляхетні ідеї: почати з чистої сторінки, осісти й зажити в найкращих традиціях англійського шлюбу з вродливою та люблячою дружиною під боком. – Він знову загиготав, але якось силувано. – Але ж ви, гадаю, в це не вірите?

– Не маю ні найменшого сумніву, що ти одружився з Рут заради її грошей, – відрізав мільйонер крижаним тоном.

– Проте вона пішла за мене від великого кохання? – іронічно поцікавився зять.

– Звісно, – відказав ван Олдін.

Якусь мить Дерек Кеттерінґ мовчки вдивлявся в нього, а відтак у задумі кивнув.

– Бачу, що сам ви в це вірите, – видобув він. – Тоді я теж так вважав. Але запевняю вас, любий тестеньку, мене дуже швидко вивели з цієї омани.

– Не знаю, до чого ти, в біса, хилиш, – озвався ван Олдін, – та мені, власне, й начхати. Ти поводився з Рут як мерзотник.

– О, це так, – легко погодився той, – але ж її не проймеш. Уся в таточка. Під шаром білизни́ й пухнастості вона тверда, як граніт. Мені казали, ніби ви завжди мали славу жорсткої людини, але до Рут вам далеко. Ви ж бо принаймні любите хоча б одну людину більше, ніж себе. А от вона ніколи не любила й не любитиме.

– Годі! – урвав зятя ван Олдін. – Я запросив тебе сюди, аби відверто й навпростець сказати, що збираюся робити. Моя дівчинка має бути щасливою, а ти пам’ятай: за її спиною – я.

Дерек підвівся й став біля каміна. Недопалок полетів у вогонь. А коли чоловік заговорив, його голос звучав дуже тихо.

– І що саме ви маєте на увазі, цікаво дізнатися.

– Я маю на увазі, – мовив тесть, – що тобі краще й не пробувати це опротестувати в суді.

– О, то це погроза? – кинув Кеттерінґ. ...