Это короткий фрагмент для ознакомления с книгой.
Аґата Крісті Загадка «Блакитного потяга»
Двом видатним членам О.В.П.[1] – Карлотті та Пітеру
Розділ перший Чоловік із сивиною
Наближалася північ, коли площу Конкорд перетнув якийсь чоловік. Попри добротне хутряне пальто, яке огортало його кощаву фігуру, було в ньому щось напрочуд кволе й жалюгідне. Такий собі недомірок зі щурячою фізією. Чоловічок, про якого ніхто не сказав би, наче той може відігравати помітну роль або досягти високого становища у будь-якій царині. А все ж, дійшовши такого висновку, спостерігач би неминуче помилився. Бо цей чоловічок, хоч який мізерний і непримітний на вигляд, відігравав визначну роль у долях світу. В імперії, де правили пацюки, він був серед них королем. І навіть о такій порі в амбасаді очікували на його повернення. Але спершу він мав покінчити з однією справою – дільцем, про яке в посольстві офіційно не знали. У місячному світлі зблиснуло бліде, різке обличчя. Тонкий ніс мав невеличкий натяк на горбинку. Його батько був польським євреєм, кравцем-поденником. І справа, яка вивела сина надвір цього пізнього вечора, припала б старому до смаку. Чоловічок вийшов до Сени, перетнув міст і опинився в одному з найменш респектабельних паризьких кварталів. А там зупинився перед високим, занехаяним будинком і піднявся у квартиру на п’ятому поверсі. Заледве постукав у двері, як їх відчинила жінка, яка вочевидь очікувала на його появу. Вона не привіталася з ним, але допомогла зняти пальто й провела в кімнату, умебльовану з дешевим шиком. Приглушене брудним рожевим абажуром, електричне світло пом’якшувало, але не могло приховати ані товстого шару грубого макіяжу, ані широких монгольських вилиць на її обличчі. Як щодо професії, так і національності Ольги Демірової сумніватися не доводилося. – Все гаразд, маленька? – Все гаразд, Борисе Івановичу. Кивнувши, той пробурмотів: – Хвоста за мною ніби не було. Але в його голосі бриніла тривога. Він підійшов до вікна, злегенька розсунув фіранки і обережно визирнув назовні. А відтак різко відсахнувся. – На тротуарі навпроти – двоє чоловіків! І здається мені… – Він змовк і заходився гризти нігті: мав таку звичку, коли нервував. Росіянка похитала головою – неквапливо й заспокійливо. – Вони стояли там іще до вашого приходу. – А все ж у мене таке враження, наче вони стежать за будинком. – Можливо, – байдуже погодилася та. – Але ж тоді… – То й що? Навіть коли вони і знають – на хвіст же упадуть не вам. На його губах промайнула жорстока посмішка. – А й правда, – погодився він. Хвилину-другу в задумі помовчав, а відтак зауважив: – Цей клятий американець здатен подбати про себе не гірше за інших. – Схоже на те. Чоловік знову підійшов до вікна. – Серйозні хлопці, – промимрив він зі смішком. – І, боюся, добре відомі поліції. Ну-ну, братці апаші,[2] вдалого полювання. Ольга Демірова похитала головою. – Якщо цей американець і справді такий, як про нього подейкують, двійку полохливих бандюг тут не впоратись. – Вона помовчала. – Цікаво… – Що? – Нічого. Просто двічі за вечір вулицею проходив якийсь чоловік – чоловік із сивиною. – То й що? – А те. Проходячи повз цих двох, він впускав рукавичку. А один з них піднімав її і повертав господарю. Заяложений прийом. – Ти хочеш сказати… що той чоловік із сивиною… їх і найняв? – Щось на кшталт цього. Візитер розтривожився й занервував. – А ти певна, що пакунок на місці? Цілий і неушкоджений? Про це забагато базікали… просто страх як багато. І знову заходився гризти нігті. – Погляньте самі. Схилившись над каміном, вона спритно розгребла вугілля і з-під нього, з самої середини, з-поміж клубків зіжмаканих газет дістала довгастий, у брудну ж таки газету загорнутий сувертень і простягнула його чоловічкові. – Винахідливо, – сказав той, схвально кивнувши. – Квартиру обнишпорювали двічі. Навіть матрац на ліжку розпороли. – От я й кажу, – промимрив він, – забагато базікали. Усі ці спроби набити ціну були помилкою. А сам тим часом розгорнув газету. Всередині виявився невеличкий пакунок, замотаний у коричневий папір. Його він, звісна річ, теж розгорнув, перевірив вміст і швидко загорнув назад. Чоловічок саме закінчував, коли різко задзеленчав електричний дзвінок. – А цей американець пунктуальний, – сказала Ольга, кинувши погляд на стінний годинник. І вийшла з вітальні. А за хвилину повернулася, ведучи незнайомця – кремезного, широкоплечого чоловіка, чиє заокеанське походження було очевидним. Його проникливий погляд ковзнув із однієї на іншого. – Мсьє Краснін? – увічливо поцікавився він. – Це я, – сказав Борис. – Мушу перепросити за… незвичність обраного місця зустрічі. Але секретність понад усе. Я… мені за жодних обставин не можна виявитися причетним до такої справи. – Он як? – не менш люб’язно перепитав той. – Ви ж бо дали слово – чи не так? – що жодна з подробиць продажу не розголошуватиметься. Це одна з умов нашої… трансакції. Американець кивнув. – Із цього приводу ми вже порозумілися, – байдужим тоном промовив він. – Тож чому б вам тепер не показати товар? – А гроші – асигнаціями – у вас із собою? – Так, – відповів той, не роблячи, однак, жодної спроби пред’явити їх. Якусь мить повагавшись, Краснін жестом вказав на невеличкий сувертень на столі. Американець узяв його та розгорнув паперову упаковку. А вміст підніс до електричної лампочки, де піддав украй ретельному огляду. Вдоволений результатом, він дістав із кишені товстий шкіряний гаманець і, вийнявши звідти пачку банкнот, простяг своєму візаві. А той ретельно їх порахував. – Усе правильно? – Так, дякую, мсьє. Все гаразд. – Атож! – відказав американець. І недбало сунув коричневий пакуночок до кишені. Він уклонився Ользі. – Добраніч, мадемуазель. І вам, мсьє Красніне. І вийшов, зачинивши за собою двері. Двійко тих, хто залишився в кімнаті, зустрілися поглядами. Чоловік облизав пересохлі губи і пробурмотів: – Цікаво, чи дістанеться він до готелю? Обоє, не змовляючись, повернулися до вікна. І саме встигли побачити, як унизу американець вийшов із під’їзду, звернув ліворуч і жвавим кроком попрямував вулицею, жодного разу не озирнувшись. Із дверної пройми навпроти вислизнули дві тіні й безшумно подалися назирці. Переслідувачі та переслідуваний розчинилися в темряві. Першою заговорила Ольга Демірова. – Дістанеться живий і здоровий, – сказала вона. – Вам нема чого хвилюватися – хоч за нього, хоч сподіваючись на протилежне. – Чому ти так гадаєш? – запитав зацікавлений Краснін. – Чоловік, що нажив стільки грошей, як він, ніяк не може виявитися дурнем, – відповіла Ольга. – До речі, про гроші… І значуще глянула на нього. – Га? – Мою частку, Борисе Івановичу. Краснін із деякою неохотою простяг їй дві банкноти. Та кивнула на знак удячності, але без жодних емоцій, і заховала гроші за підв’язку панчохи. – От і добре, – вдоволено зауважила вона. Той з інтересом подивився на неї. – Невже тобі не шкода, Ольго Василівно? – Шкода? Чого? – Того, що зберігалося у тебе. Бувають жінки – і, гадаю, їх більшість, – які від таких речей просто божеволіють. Та в задумі кивнула. – Так, тут ви маєте рацію. Більшість жінок втрачають через них голову. Але я – ні. Мені от тепер цікаво… – і змовкла. – Ну-ну? – зацікавлено запитав співрозмовник. – Американець залишиться цілий – так, цього я певна. Але потому… – Га? Про що ти? – Він, звісно, подарує їх якійсь жінці, – замислено промовила Ольга. – І мені цікаво, що ж станеться далі… Вона здригнулася, немов у нетерплячці, і підійшла до вікна. Аж раптом скрикнула й гукнула свого товариша. – Погляньте, он він знову йде вулицею – ну, той чоловік. Обоє задивилися вниз. Там прогулянковою ходою простувала струнка, елегантна фігура. На ній були циліндр-шапокляк і плащ. Коли вона проходила повз вуличний ліхтар, його світло вихопило з темряви пасмо густого сивого волосся.Розділ другий Мсьє маркіз
Чоловік із сивиною йшов собі далі – неквапливо і, схоже, не зважаючи на оточення. Звернув у провулок праворуч, тоді ліворуч, час від часу мугикаючи під ніс короткий мотивчик. Зненацька він завмер на місці й прислухався. Бо почув певний звук. Неначе десь лопнула шина чи, можливо, стріляли. На якусь хвильку його губи склалися в дивну посмішку. А відтак чоловік продовжив свою неспішну прогулянку. Звернувши за ріг, він натрапив на сцену якоїсь активності: представник закону занотовував щось у записнику, а довкола стовбичили кілька спізнілих перехожих. В одного з них сивочолий увічливо поцікавився: – Щось сталося, так? – Mais oui,[3] мсьє. Двійко апашів підстерегли літнього американського джентльмена. – Але обійшлося без крові? – О, так, – засміявся чоловік. – Той американець мав у кишені револьвер і, перш ніж вони встигли напасти, послав у їхній бік кілька куль – настільки впритул, що ті сполохалися й накивали п’ятами. А поліція, як завжди, прибула надто пізно. – Он воно що! – видобув цікавий. На його обличчі, однак, не відбилося жодних емоцій. Незворушно й байдуже продовжив він свій нічний променад. Незабаром перетнув Сену й опинився у фешенебельнішій частині міста. А ще за якихось двадцять хвилин зупинився перед одним із будинків на тихій, аристократичній вулиці. Крамничка – а там містилася саме вона – з вигляду була скромною і без претензій. Торгівець бо антикваріатом Д. Папополус зажив настільки гучної слави, що жодної реклами не потребував, та й, власне, бізнес його здебільшого провадився під прилавком. Він мав у власності розкішну квартиру з видом на Єлисейські Поля, і було б слушно припустити, що о такій порі його радше можна знайти там, ніж на робочому місці, але чоловік із сивиною здавався впевненим в успіху, коли натискав на непримітно розташований дзвінок, спершу кинувши швидкий погляд угору і вниз по безлюдній вулиці. І не помилився у своїх розрахунках. Двері прочинилися, і за шпариною постав якийсь чоловік. Він мав смагляве обличчя й носив у вухах золоті кільця. – Вечір добрий, – сказав незнайомець. – Твій господар на місці? – Господар тут, але о такій порі випадкових відвідувачів не приймає, – пробурчав той. – Мене, гадаю, прийме. Передай, що прийшов його друг, мсьє маркіз. Лакей прочинив двері трошки ширше і впустив візитера всередину. Говорячи, сивочолий, який назвався маркізом, затуляв обличчя рукою. А коли слуга повернувся зі звісткою, що мсьє Папополус радо прийме відвідувача, зовнішність незнайомця зазнала подальшої трансформації. Служник, не інакше, був украй неспостережливим або ж дуже добре вишколеним, оскільки не виказав жодного подиву при вигляді невеликої чорної атла́сної маски, що приховала фізіономію гостя. Він провів його до дверей у кінці коридору, відчинив їх і шанобливим напівшепотом доповів: «Мсьє маркіз». Постать, що підвелася назустріч цьому дивному відвідувачеві, мала імпозантний вигляд. Було в мсьє Папополусі щось превелебне й навіть патріарше. Він міг похвалитися високим опуклим чолом та гарною білою бородою. А його манера спілкуватися чимось нагадувала благостиню церковника. – Мій дорогий друже, – протягнув антиквар. Він розмовляв французькою, і його голос звучав єлейно й медоточиво. – Мушу вибачитися за пізню годину, – сказав візитер. – Ну що ви, що ви, – заперечив мсьє Папополус. – Ця пора ночі повна цікавого. Ви ж бо, гадаю, і ввечері не нудьгували? – Не особисто, – відповів мсьє маркіз. – Не особисто, – повторив той, – ні, ні, звичайно, ні. То що, є новини? І скоса кинув на співрозмовника пронизливий погляд – аж ніяк не благостинний і не церковний. – Новин немає. Спроба провалилася. Я практично й не розраховував на інше. – І мали рацію, – сказав антиквар. – Бо якщо діяти грубо… – і замахав рукою, виражаючи свою глибоку відразу до грубості у будь-якій формі. Бо й справді: ані в самому мсьє Папополусі, ані в речах, з якими той мав справу, нічогісінько грубого не було. Його добре знали при більшості королівських дворів Європи, а монархи по-дружньому називали просто Деметріусом. Він здобув репутацію надзвичайно делікатної людини. Саме вона, вкупі зі шляхетною зовнішністю, і дозволяла йому виходити сухим із води після вкрай сумнівних оборудок. – З наскоку, в лоб… – почав мсьє Папополус і похитав головою. – Таке інколи спрацьовує, але вкрай рідко. Його співрозмовник стенув плечима. – Зате заощаджує час, – зауважив він. – А невдача не спричиняє жодних збитків – ну, або майже жодних. Однак основний план – не підведе. – Он як, – сказав мсьє Папополус і проникливо подивився на нього. Той неквапливо кивнув. – Я дуже покладаюся на вашу… е-е… репутацію, – промовив антиквар. Мсьє маркіз люб’язно посміхнувся. – Гадаю, можна стверджувати, – пробурмотів він, – що ваше довір’я не буде обмануте. – Ви маєте унікальні можливості, – сказав торгівець старожитностями з ноткою заздрості в голосі. – Бо створюю їх, – відповів на це мсьє маркіз. Він підвівся й узяв свій плащ, недбало кинутий на спинку стільця. – Я триматиму вас у курсі справи через звичні канали зв’язку, мсьє Папополус, але за вами не повинно бути жодної затримки. Це зачепило антиквара за живе. – За мною ніколи не буває затримок, – заремствував він. Візитер посміхнувся і, не кажучи ні слова на прощання, вийшов з кімнати, зачинивши за собою двері. Якусь хвильку мсьє Папополус перебував у задумі, погладжуючи свою патріаршу білу бороду, а відтак підійшов до інших дверей, які відчинялися всередину. Щойно він повернув ручку, як у кімнату ледь не сторч головою ввалилася молода жінка, яка – тут сумніватися не доводилося – стояла, обпершись об стулку й припавши вухом до замкової щілини. Антиквар не виказав ні здивування, ні обурення. Очевидно, все це було для нього звичною річчю. – Ну, Зіє? – тільки й видобув він. – Я не чула, як він пішов, – пояснила та. То була приваблива молода особа – ставна, з пишними формами, блискучими чорними очима й настільки помітною загальною схожістю з мсьє Папополусом, що одразу ж ставало ясно: це батько й дочка. – Як же дратує, – знервовано повела далі вона, – що крізь замкову щілину не можна водночас бачити й чути. – Мене це теж нерідко дратувало, – зауважив той із надзвичайною безпосередністю. – То ось він який, мсьє маркіз, – повільно промовила Зія. – Тату, а він завжди з’являється в масці? – Щоразу. Запала пауза. – Гадаю, йдеться про рубіни? – запитала донька. Батько кивнув. – Ну, яка твоя думка, маленька? – поцікавився той, і в його чорних очицях-намистинках прозирнуло щось схоже на веселощі. – Про мсьє маркіза? – Так. – Гадаю, – неквапливо проказала вона, – дуже рідко буває, щоб справдешній церемонний англієць аж так добре розмовляв французькою. – Ага! – мовив мсьє Папополус. – То он якого ти дійшла висновку. Він, як і завше, не поспішав ділитися своїми думками, але поглядав на Зію з ласкавим схваленням. – Я також подумала, – докинула та, – що голова у нього якоїсь дивної форми. – Завелика, – сказав на це батько, – трішки завелика. Але перука завжди породжує такий ефект. Вони обмінялися поглядами й посміхнулися.Розділ третій Серце вогню
Руфус ван Олдін пройшов крізь турнікетні двері готелю «Савойя» і попрямував до конторки портьє. Той привітав його шанобливою усмішкою. – Радий знову бачити вас, містере ван Олдіне, – промовив він. Мільйонер-американець лише недбало кивнув у відповідь. – Усе гаразд? – запитав новоприбулий. – Так, сер. Майор Найтон нагорі, у вашому люксі. Ван Олдін знову кивнув. – Пошти немає? – поблажливо процідив він. – Усю кореспонденцію передали прямо в номер, містере ван Олдіне. Ой, зачекайте хвилинку! Його рука пірнула в одне з відділень і дістала листа. – Щойно отримали, – пояснив портьє. Мільйонер узяв у нього конверт і щойно помітив почерк, по-жіночому граційний, як вираз його обличчя зненацька змінився. Різкі контури пом’якшали, а жорстка складка губ розгладилася. Тепер він мав вигляд іншої людини. З листом у руці та досі усміхаючись підійшов до ліфта. У вітальні його апартаментів за письмовим столом сидів молодий чоловік і жваво сортував кореспонденцію з тією спритністю, яка породжується тільки тривалою практикою. Забачивши ван Олдіна, він стрибком звівся на ноги. – Привіт, Найтоне! – Радий вас бачити, сер. Гарно провели час? – Так собі, – холодно відказав мільйонер. – По-моєму, сьогоднішній Париж – глухе містечко. Та все ж я отримав те, по що їздив. І досить неприємно посміхнувся сам до себе. – Гадаю, як і завжди, – зауважив секретар, сміючись. – Що є, те є, – погодився той. Він розмовляв у суто фактологічній манері, як-от коли констатують дещо загальновідоме. Скинувши своє важке пальто, господар підійшов до столу. – Є щось термінове? – Не думаю, сер. Здебільшого рутинна писанина. Я, правда, ще не все розсортував. Ван Олдін коротко кивнув. Він був не з тих, хто часто шпетить або хвалить. Його підхід до наймання персоналу вирізнявся простотою: кожен отримував змогу проявити себе, а тих, хто виявлявся неефективним, швидко звільняли. Підбір кадрів теж проходив нетрадиційно. Так, Найтона мільйонер випадково зустрів на швейцарському курорті два місяці тому. Уподобавши цього хлопчину, він проглянув послужний список майора і знайшов там пояснення його кульгавості. Ветеран не робив таємниці з того, що шукає собі місце, і навіть несміливо поцікавився в американця, чи не чув той про якусь годящу вакансію. Ван Олдін пригадав – із жорсткою, але й веселою посмішкою – всю глибину приголомшення цього молодика, коли йому запропонували пост секретаря в самого небожителя. – Але… я не маю досвіду роботи з діловими паперами, – промимрив, затинаючись, той. – А він тобі й ні до чого, – відказав роботодавець. – Для таких справ я маю вже аж трьох секретарів. Але скидається на те, що наступні півроку я проведу в Англії, тож мені потрібен британець, що… ну, знає, за які кінці посмикати… і міг би опікати мене серед тамтешнього товариства. Тепер у ван Олдіна були всі підстави вважати, що він не помилився у своїй оцінці. Найтон виявився метким, тямущим, винахідливим і мав воістину чарівні манери. Секретар указав на три-чотири листи, які лежали окремо, на краю стола. – Можливо, було б не зайве, якби ви продивилися ось ці, сер, – обережно запропонував він. – Верхній стосується угоди з Колтоном… Але Руфус ван Олдін здійняв руку у протестному жесті. – Сьогодні ввечері я не збираюся проглядати жодного крючкодерства, – заявив бос. – Усі вони можуть зачекати до ранку. Крім ось цього, – додав він, опускаючи очі на лист, який тримав у руці. І знову на його обличчі промайнула та дивна усмішка-трансформація. Річард Найтон і собі доброзичливо всміхнувся. – Від місіс Кеттерінґ? – промурмотів він. – Вона телефонувала вчора й сьогодні. Схоже, їй терміново треба зустрітися з вами, сер. – Справді? Усмішка спала з мільйонерових губ. Він розірвав конверт, який стискав у руці, та витяг вкладений аркуш. І доки читав, його обличчя похмурніло, вуста бгалися в жорстоку складку, яку так добре знали на Волл-стріт, а брови зловісно супилися. Найтон тактовно відвернувся і продовжив розпечатувати й сортувати кореспонденцію. У ван Олдіна вирвалася приглушена лайка, а його стиснутий кулак роздратовано гупнув по стільниці. – Я такого не потерплю! – пробурмотів він сам до себе. – Бідолашна дівчинка, добре хоч за її спиною стоїть старий татусь. Кілька хвилин він походжав сюди-туди по кімнаті, і його грізно насуплені брови не віщували добра. Старанний секретар не підводив голови від робочого столу. Раптом ван Олдін різко зупинився. І взяв зі стільця, на який тільки-но жбурнув його, своє пальто. – Знову йдете, сер? – Так, треба провідати доньку. – А якщо зателефонують від Колтона?.. – Пошли їх до біса! – гаркнув бос. – Як скажете, – без жодних емоцій відповів секретар. До того часу мільйонер встиг натягнути пальто. Насунувши на голову капелюха, він майнув до дверей. А там, уже взявшись за ручку, затримався. – Хороший ти хлопець, Найтоне, – кинув він, – але не дратуй мене, коли я заведений. Той ледь помітно посміхнувся, але мовчав. – Рут – моя єдина кровинка, – сказав ван Олдін, – і ніхто в цілому світі до пуття не розуміє, що вона значить для мене. Його обличчя освітила примарна посмішка. Він засунув руку в кишеню. – Хочеш дещо побачити, Найтоне? І підійшов назад до секретаря. З кишені з’явився пакуночок, недбало замотаний у коричневий папір. Мільйонер зірвав обгортку, і з-під неї прозирнув чималий футляр, обтягнутий потертим червоним оксамитом. По центру пишалася увінчана короною монограма. Ван Олдін відкрив коробочку, і секретар шумно хапонув повітря. На тлі бруднуватої білої серцевини криваво засяяли самоцвіти. – Боже мій! Сер, вони… вони справжні? – заледве видобув майор. Бос тихенько гигикнув від задоволення. – Воно й не дивно, що тобі не віриться. Серед цих бо рубінів є три найбільші у світі. Їх, Найтоне, носила Катерина, російська імператриця. Той, що по центру, називається «Серце вогню». Він ідеальний – жодного ґанджу. – Але, – пробурмотів секретар, – вони ж, напевно, вартують цілого статку. – Чотирьох-п’яти сотень тисяч доларів, – незворушно озвався ван Олдін, – і це без урахування їхньої історичної цінності. – І ви ось так запросто носите їх у кишені? Той вдоволено засміявся. – Виходить, так. Бач, яка справа: це мій маленький подаруночок Руті. Секретар стримано всміхнувся і промимрив: – Тепер я розумію нетерпіння місіс Кеттерінґ, яка ледь телефон не обірвала. Але ван Олдін похитав головою. На його обличчі знову проступив суворий вираз. – Тут ти помиляєшся, – сказав він. – Вона про них нічого не знає: я хочу зробити їй невеличкий сюрприз. Він захлопнув футляр і знову взявся неквапливо загортати його. – Нелегко жити, Найтоне, знаючи, як мало можна зробити для тих, кого любиш. Я міг би викупити для Рут чималу частку нашої планети, якби лише це чимось допомогло, але ж пуття від того не буде. Або можу повісити їй на шию ось ці брязкальця і, чого доброго, подарувати кілька митей насолоди, але… – Він похитав головою. – Коли жінка нещасна у власному домі… Речення залишилося незакінченим. Секретар делікатно кивнув. Він бо як ніхто інший знав репутацію високоповажного[4] Дерека Кеттерінґа. Ван Олдін зітхнув. Засунувши пакунок назад до кишені пальта, він кивнув Найтону і вийшов з кімнати.Розділ четвертий На Керзон-стріт
Дружина високоповажного Дерека Кеттерінґа мешкала на Керзон-стріт. Дворецький, який відчинив двері, одразу ж упізнав Руфуса ван Олдіна й дозволив собі стримано посміхнутися на знак привітання. І провів відвідувача нагору, у просторий салон на другому поверсі. Жінка, яка сиділа біля вікна, із криком звелася на ноги. – Ох, тату, як же добре, що ти зазирнув! А я цілий день надзвонювала майорові Найтону, аби зв’язатися з тобою, але він ніяк не міг сказати напевно, коли варто очікувати на твоє повернення. Рут Кеттерінґ було двадцять вісім років. Хоча її не назвеш красунею чи навіть у справжньому сенсі слова гарненькою, та все ж вона мала приголомшливий вигляд завдяки кольоровій гамі. Ван Олдіна свого часу дражнили «рудим-коноплястим», а от колір волосся Рут наближався до чистого каштанового. У комплекті з ним ішли карі очі й вугільно-чорні вії – останній ефект дещо підсилювався фарбуванням. Вона була висока, струнка й не позбавлена грації рухів. При побіжному огляді її обличчя здавалося ликом Рафаелевої Мадонни. І лише придивившись, можна було помітити ту саму лінію щелеп та підборіддя, що й у батька, яка свідчила про ту ж рішучість і жорсткість. Вони були до лиця чоловікові, а от жінці пасували не так. Із самого дитинства Рут ван Олдін звикла чинити по-своєму, і кожен, хто коли-небудь ставав у неї на шляху, швидко усвідомлював, що дочка Руфуса ван Олдіна аж ніяк не з поступливих. – Найтон сказав мені, що ти телефонувала. Я повернувся з Парижа лише півгодини тому. То що там за історія з Дереком? Рут Кеттерінґ сердито спалахнула. – Це щось невимовне! І переходить будь-які межі! – викрикнула вона. – Він… таке враження, що він не чує жодного мого слова! У її голосі звучали не лише гнів, але й замішання. – Мене почує, – твердо сказав мільйонер. Рут повела далі: – Протягом останнього місяця я заледве бачилася з ним. Він скрізь з’являється з тією жінкою. – З тією жінкою?.. – З Мірей. Ну, танцівницею з «Парфенону». Ван Олдін кивнув. – На тому тижні я була в його батьків, у Леконбері. І там… поговорила з лордом. Він розмовляв зі мною дуже люб’язно й цілковито підтримав. Пообіцяв дати Дереку добрячого прочухана. – Угу, – тільки й видобув мільйонер. – Що ти хочеш сказати своїм «угу», тату? – Те, що ти й подумала, Руті. Бідолашний Леконбері – та він же просто руїна. Звичайно, стариган на твоєму боці, і нічого дивного, що він спробував тебе заспокоїти. Ще б пак: його син та спадкоємець одружений з дочкою одного з найбагатших людей Америки! Звісна річ, йому не хочеться цього запороти. Але всім відомо, що лорд уже однією ногою в могилі, тож хай що він скаже, а Дереку це буде як горох об стінку. – А хіба ти не можеш чимось зарадити, тату? – гнула своє Рут, хвилину-другу помовчавши. – Та міг би, – відказав ван Олдін. Він на секунду замислився, а відтак повів далі: – Є кілька варіантів того, що тут можна зробити, але тільки від одного буде користь. Наскільки тобі вистачить мужності, Руті? Та витріщилася на нього. А батько ствердно кивнув. – Я хочу сказати саме те, що й кажу. Чи вистачить у тебе характеру зізнатися перед усім білим світом, що ти припустилася помилки? Із цього гармидеру є лише один вихід, Руті. Закрити збитковий бізнес і почати все заново. – Ти маєш на увазі… – Розлучення. – Розлучення? Мільйонер сухо посміхнувся. – Ти так вимовляєш це слово, наче зроду його не чувала. Хоча твої друзі розходяться направо й наліво ледь не щодня. – О! Це мені відомо. Але… І змовкла, закусивши губу. А батько з розумінням кивнув. – Я знаю, Рут. Ти така ж, як і я: терпіти не можеш випускати з рук своє. Але я навчився цьому, і ти теж повинна навчитися: буває так, що це єдиний вихід. Я міг би знайти способи скомандувати Дереку «до ноги», але зрештою все закінчиться тим же. Він тобі не пара, Рут: цей тип прогнив до самих кісток. І зауваж: я картаю себе за те, що дозволив тобі одружитися з ним. Але ж тобі на ньому просто світ клином зійшовся, та й він начебто всерйоз збирався почати життя з нової сторінки – ну й от, а я ж бо якось уже став у тебе на шляху… Промовляючи останні слова, він не дивився на доньку. А якби поглянув, то, напевно, побачив би, як на її обличчі раптом проступив гнівний рум’янець. – Було… – різким тоном проказала вона. – От я і виявився надто м’якосердим, щоб повторити це вдруге. Хоча передати тобі не можу, як жалкую, що не повторив. Останні кілька років, Рут, твоє життя було не мед. – Та що вже там – не надто… приємним, – погодилася місіс Кеттерінґ. – От я й кажу, що час покласти цьому край! – І він ляснув долонею по столу. – У тобі досі можуть жити почуття до цього хлопця. Вирви їх з коренем! Поглянь фактам в обличчя. Дерек Кеттерінґ одружився з тобою заради грошей. Тут і казці кінець. Позбудься його, Рут. На кілька хвилин вона втупилася в підлогу, а відтак сказала, не підводячи голови: – А якщо він не дасть згоди на розлучення? Ван Олдін спантеличено поглянув на неї. – А його ніхто й не питатиме. Донька зашарілася й закусила губу. – Ні… звісно, ні… Я лише хотіла сказати… І змовкла. Батько пронизливо глянув на неї. – Що ти хотіла сказати? – Хотіла сказати… – Вона затнулася, ретельно добираючи слова. – Не думаю, що він так просто здасться. Мільйонер рішуче випнув підборіддя. – Ти маєш на увазі, розпочне гучний процес? Ну і нехай! Хоча ти, власне, помиляєшся. Твій благовірний не зчинятиме скандалу. Перший-ліпший адвокат розтлумачить йому, що цим він тільки виставить себе на посміховисько. – А ти не думаєш… – Вона неначе з чимось зволікала. – Ну тобто… просто щоб насолити мені… він може почати… скажімо так… прати брудну білизну на людях?.. Батько поглянув на неї з деяким спантеличенням. – Тобто піде до суду? – Він похитав головою. – Вкрай малоймовірно. Бач, яка справа: для цього треба мати на руках хоч сякі-такі факти. Місіс Кеттерінґ мовчала. Ван Олдін кинув на неї різкий погляд. – Ну ж бо, Рут, кажи прямо. Тебе щось тривожить – що саме? – Ні, нічого, зовсім нічого. Та її голос прозвучав непереконливо. – Тебе лякає публічність, еге ж? Я маю рацію? Залиш це мені. Я подбаю, щоб усе пройшло як по маслу: преса не здійматиме ні найменшого галасу. – Що ж, гаразд, тату, коли ти справді вважаєш, що це найкращий вихід із ситуації. – Ти й досі небайдужа до нього, так? Річ у цьому? – Ні. Ця відповідь пролунала цілком недвозначно. Ван Олдін мав задоволений вигляд. І поляскав доньку по плечі. – Усе буде гаразд, дівчинко. Тобі нічого хвилюватися. Але наразі облишмо все це. Я привіз тобі з Парижа подарунок. – Мені? Щось дуже гарненьке? – Сподіваюся, тобі сподобається, – сказав мільйонер, усміхаючись. Він дістав із кишені пальта пакуночок і простягнув їй. Та нетерпляче розгорнула папір. Клацнула кришка футлярчика. Із вуст зірвалося протяжне «Ох!» Рут Кеттерінґ любила коштовності – і то завжди. – Тату, яка… яка краса! – Шикарні камінчики, правда? – вдоволено видобув ван Олдін. – Тобі вони, дивлюся, до смаку. – До смаку?! Тату, вони унікальні! Де ти їх дістав? Той усміхнувся. – Ха! Так я тобі і сказав! Їх, звісна річ, довелося купувати нишком. Вони ж бо досить широко відомі. Бачиш он той великий камінь по центру? Ти могла про нього дещо чути: це і є те саме «Серце вогню». – «Серце вогню»! – повторила місіс Кеттерінґ. Вона вийняла самоцвіти з футлярчика і притисла їх до грудей. Мільйонер мовчки спостерігав за донькою. І думав про всіх тих жінок, які носили ці коштовності. Про сердечні рани, відчай, ревнощі, заздрість. Як і за будь-яким уславленим каменем, за «Серцем вогню» тягся шлейф насильства й трагедій. Але, втримуваний упевненою рукою Рут Кеттерінґ, рубін, схоже, втрачав свою здатність приносити лихо. Ця жінка західного світу з її холодною, спокійною врівноваженістю здавалася живим запереченням трагедій і сердечних мук. Вона склала самоцвіти назад у коробочку, а відтак, підстрибнувши, обвила руками батькову шию. – Дякую, дякую, дякую, таточку! Вони неймовірні! Ти завжди робиш мені найпрекрасніші подарунки! – А як же інакше? – сказав ван Олдін, ляскаючи її по плечі. – Адже ти, Руті, – все, що в мене є. – Ти ж залишишся на вечерю, правда, тату? – Ні, не думаю. А хіба ти нікуди не збиралася? – Так, але це можна запросто відкласти. Там не буде нічого цікавого. – Ні, – заперечив батько. – Не треба порушувати домовленості. У мене по горло справ. Побачимося завтра, люба. Я, певно, зателефоную тобі, і ми зустрінемося в Ґелбрейтів… Джентльмени Ґелбрейт, Ґелбрейт, Катбертсон і Ґелбрейт були лондонськими адвокатами ван Олдіна. – Гаразд, тату. – Вона на мить затнулася. – Я тільки сподіваюся, що все це… вся ця історія… не завадить мені з’їздити на Рив’єру? – А коли ти збираєшся їхати? – Чотирнадцятого. – О, то одне другому не завадить. Такі справи робляться не за один день. До речі, Рут, я б на твоєму місці не брав отих рубінів за кордон. Залиш їх у банку. Місіс Кеттерінґ кивнула. – Ми ж не хочемо, щоб тебе пограбували і вбили заради «Серця вогню», – пожартував мільйонер. – Еге, а сам запросто носив їх у кишені, – відрізала закид дочка, усміхаючись. – Твоя правда… Якась нетвердість у його голосі привернула її увагу. – Тату, що таке? – Нічого, – усміхнувся він. – Пригадалася моя невеличка пригода в Парижі. – Пригода? – Так. Тієї ночі, коли я купував ці дрібнички. І жестом вказав на футляр із коштовностями. – Ой, розкажи. – Нема про що розповідати, Руті. Кілька апашів були дещо знахабніли, але я вистрілив по них – вони й відчепилися. Донька не без гордості поглянула на нього. – Тобі, татку, пальця в рот не клади. – Ще б пак, Руті. Він ніжно поцілував її і пішов. А діставшись назад у «Савойю», віддав Найтонові короткий наказ: – Зв’яжися з таким собі містером Ґобі – знайдеш його адресу в моєму особистому записнику. Він має бути тут завтра вранці о пів на десяту. – Слухаю, сер. – А ще я хочу бачити містера Кеттерінґа. Дістань для мене цього типа хоч із-під землі. Спробуй знайти його через клуб – словом, як собі хочеш, а розшукай і влаштуй нам зустріч завтра зранку. Краще не з самого, а ближче до полудня. Такі, як він, не надто ранні пташки. Секретар кивнув на знак того, що інструкції зрозумів. А ван Олдін віддав себе в руки лакея. Ванна вже чекала на нього, і доки чоловік лежав, розкошуючи в гарячій воді, у голові прокручувалася розмова з дочкою. Загалом він був дуже задоволений. Його проникливий розум давно змирився з тим фактом, що розлучення було єдино можливим виходом. А Рут погодилася з пропонованим розв’язанням проблеми з більшою охотою, ніж він сподівався. Та все ж, попри її поступливість, у нього залишалось відчуття якоїсь невловимої тривоги. Щось у її поведінці здалося йому не зовсім природним. І він насупився. – Можливо, все це просто фантазії, – пробурмотів ван Олдін сам до себе, – а все ж поб’юся об заклад, що вона мені чогось недоговорює.Розділ п’ятий Корисний джентльмен
Щойно Руфус ван Олдін упорався з легким сніданком із кави та тоста – більшого він ніколи собі не дозволяв, – як до кімнати увійшов Найтон. – Сер, містер Ґобі чекає на вас унизу. Мільйонер поглянув на стінний годинник. Той показував рівно о пів на десяту. – Гаразд, – коротко кинув він. – Нехай піднімається. За хвилину-другу по тому до кімнати ввійшов містер Ґобі. Це був маленький підстаркуватий чоловічок у поношеному вбранні, чиї очі ретельно роздивлялися що завгодно в кімнаті, крім того, до кого він, власне, звертався. – Доброго ранку, містере Ґобі, – сказав мільйонер. – Прошу, сідайте. – Дякую, містере ван Олдіне. Чоловічок сів, поклавши руки на коліна, і уважно втупився в батарею. – Маю для вас роботу. – Так, містере ван Олдіне? – Як ви, напевно, знаєте, моя дочка – дружина високоповажного Дерека Кеттерінґа. Містер Ґобі перевів погляд із батареї на ліву шухляду письмового столу й дозволив собі докірливо посміхнутися. Старий багато дечого знав, але терпіти не міг зізнаватися в цьому. – За моєю порадою, вона з дня на день подасть на розлучення. Цим, звісна річ, займеться адвокат. Але мені, з особистих причин, потрібна просто-таки вичерпна інформація. Містер Ґобі глянув на карниз і пробурмотів: – Про містера Кеттерінґа? – Про містера Кеттерінґа. – Гаразд, сер. Чоловічок підвівся. – На коли ви зможете зібрати її для мене? – А ви поспішаєте, сер? – Я завжди поспішаю, – відказав мільйонер. Містер Ґобі з розумінням посміхнувся камінній решітці. – Як щодо сьогодні о другій, сер? – запитав він. – Чудово, – погодився той. – Гарного вам дня, Ґобі. – На все добре, містере ван Олдіне. – Це дуже корисний джентльмен, – сказав мільйонер, коли чоловічок вийшов, а секретар увійшов. – У своїй сфері він справжній профі. – А що ж це за сфера? – Збір інформації. Дай йому двадцять чотири години, і він викладе перед тобою всю голу правду про особисте життя архієпископа Кентерберійського. – Корисний дядько, – сказав, посміхаючись, помічник. – Він раз чи два ставав мені у пригоді, – зізнався ван Олдін. – Що ж, гаразд, Найтоне. Я готовий до справ. Наступні кілька годин пройшли в численних ділових клопотах, яким мільйонер оперативно давав раду. Було о пів на першу, коли пролунав телефонний дзвінок, сповістивши містера ван Олдіна, що прибув його зять. Секретар подивився на боса і правильно витлумачив його короткий кивок. – Запросіть містера Кеттерінґа піднятися. Найтон зібрав папери і пішов. Вони з відвідувачем зіштовхнулися на порозі, і Дерек Кеттерінґ відступив убік, пропускаючи того. А відтак пройшов усередину, зачинивши за собою двері. – Доброго ранку, сер. Кажуть, вам дуже кортить мене бачити. Цей лінивий голос із дещо іронічною інтонацією пробудив у ван Олдіна спогади. У ньому завжди чувся певний шарм. Мільйонер пронизливо глянув на зятя. Тридцятичотирирічний Дерек Кеттерінґ був худорлявий і мав довгасте смагляве обличчя, у якому навіть тепер проглядало дещо невимовно хлоп’яче. – Заходь, – різко сказав ван Олдін. – Сідай. Той невимушено плюхнувся в крісло й терпляче поглядав на тестя з якимось веселим здивуванням. – Давно вас не бачив, сер, – приязно зауважив він. – Років, певне, зо два. Ви вже провідали Рут? – Заходив учора ввечері, – озвався ван Олдін. – Із вигляду нівроку, еге ж? – безтурботно промовив зять. – Не знав, що тобі часто трапляється нагода судити про це, – сухо відрізав мільйонер. Дерек Кеттерінґ звів брови. – Ну, ми інколи стикаємось у тому самому нічному клубі, – весело сказав він. – Не буду ходити околяса, – коротко кинув ван Олдін. – Я порадив Рут подати на розлучення. Візитер, здавалося, залишився незворушним. – Радикальненько! – буркнув він. – Ви не проти, сер, якщо я закурю? Зять запалив цигарку, випустив хмарку диму і байдужим тоном додав: – А що сказала Рут? – Вона збирається дослухатись до моєї поради. – Та невже? – І це все, що ти можеш сказати? – різко запитав тесть. Кеттерінґ струснув попіл у камін. – Знаєте, я гадаю, – сказав він так, неначе йшлося не про нього, – що вона робить величезну помилку. – З твоєї точки зору – поза сумнівом, – похмуро зауважив ван Олдін. – Ой, годі вам, – відказав той, – давайте не переходити на особистості. Я ж бо зараз і справді думав зовсім не про себе. А виключно про благо Рут. Бачте, у чому річ: мій бідолашний стариган-татуньо довго не протягне: у цьому всі лікарі одностайні. Тож вашій доньці краще почекати кілька зайвих років, і тоді я стану лордом, а вона – леді та господинею замку: заради цього ж бо вона за мене й вийшла. – Я не терпітиму твого нахабства! – гримнув на нього ван Олдін. Дерек лише незворушно посміхнувся й повів далі: – Я з вами згоден. Авжеж, пережитки минулого. Бо що таке сьогодні титул? Пшик. А все ж Леконбері – це чудовий старовинний маєток, та й Кеттерінґи, як на те пішло, – одна з найродовитіших фамілій в усій Англії. Рут просто піну пускатиме, коли, розлучившись, дізнається, що я одружився вдруге і тепер у Леконбері замість неї хазяйнує інша жінка. – Я серйозно, молодий чоловіче, – попередив ван Олдін. – Як і я, – запевнив Кеттерінґ. – Так, зараз я зовсім на мілині, і, якщо Рут розлучиться зі мною, мені буде непереливки, але ж, кінець кінцем, якщо вона вже прочекала десять років, то чому б не протриматися ще трішки? Даю вам слово честі, що старий гарантовано сконає найпізніше за півтора року і, як я вже говорив, шкода буде, коли Рут так і не отримає того, заради чого йшла за мене. – Ти натякаєш, наче моя донька одружилася з тобою задля титулу й суспільного становища? Дерек знову засміявся, але цього разу зовсім не весело. – Невже ви думаєте, що йшлося про шлюб із кохання? – запитав він. – Я знаю одне, – повільно процідив ван Олдін, – десять років тому в Парижі ти співав зовсім іншої. – Справді? Може, й так. Ну, знаєте, Рут же була справжня красуня – майже як янгол чи свята – словом, наче ожила фігура з церковної ніші. Та й у мене, пригадую, були шляхетні ідеї: почати з чистої сторінки, осісти й зажити в найкращих традиціях англійського шлюбу з вродливою та люблячою дружиною під боком. – Він знову загиготав, але якось силувано. – Але ж ви, гадаю, в це не вірите? – Не маю ні найменшого сумніву, що ти одружився з Рут заради її грошей, – відрізав мільйонер крижаним тоном. – Проте вона пішла за мене від великого кохання? – іронічно поцікавився зять. – Звісно, – відказав ван Олдін. Якусь мить Дерек Кеттерінґ мовчки вдивлявся в нього, а відтак у задумі кивнув. – Бачу, що сам ви в це вірите, – видобув він. – Тоді я теж так вважав. Але запевняю вас, любий тестеньку, мене дуже швидко вивели з цієї омани. – Не знаю, до чого ти, в біса, хилиш, – озвався ван Олдін, – та мені, власне, й начхати. Ти поводився з Рут як мерзотник. – О, це так, – легко погодився той, – але ж її не проймеш. Уся в таточка. Під шаром білизни́ й пухнастості вона тверда, як граніт. Мені казали, ніби ви завжди мали славу жорсткої людини, але до Рут вам далеко. Ви ж бо принаймні любите хоча б одну людину більше, ніж себе. А от вона ніколи не любила й не любитиме. – Годі! – урвав зятя ван Олдін. – Я запросив тебе сюди, аби відверто й навпростець сказати, що збираюся робити. Моя дівчинка має бути щасливою, а ти пам’ятай: за її спиною – я. Дерек підвівся й став біля каміна. Недопалок полетів у вогонь. А коли чоловік заговорив, його голос звучав дуже тихо. – І що саме ви маєте на увазі, цікаво дізнатися. – Я маю на увазі, – мовив тесть, – що тобі краще й не пробувати це опротестувати в суді. – О, то це погроза? – кинув Кеттерінґ. ...Все права на текст принадлежат автору: Агата Кристи, Агата Крісті.
Это короткий фрагмент для ознакомления с книгой.