Это короткий фрагмент для ознакомления с книгой.
Скачать или читать эту книгу на КулЛиб Дар’я Бура, Олександр Красовицький Хроніка війни. 2014—2020. Том 2. Від першого до другого «Мінська»
Інформація про авторів другого тому
Геннадій Харченко — історик, перекладач і економіст за освітою, мешканець Запоріжжя. Навесні 2014 року Геннадій добровільно прийшов до військкомату, а влітку став командиром гармати у третій гаубичній батареї 55-ї окремої артилерійської бригади. Найважливіші події періоду активної участі артбригади в АТО відтворені в книзі. Геннадій Афанасьєв — професійний фотограф, кримський активіст, під час анексії Російською Федерацією Кримського півострова брав участь у русі за єдину Україну. Та 2014 року його заарештували в Сімферополі і він проходив у справі так званих кримських терористів. Його незаконно утримували в тюрмах Росії як політв’язня. Тепер проживає в Києві і продовжує боротьбу за визволення українських політв’язнів, яких незаконно утримують на території РФ. Андрій Курков — письменник, журналіст, сценарист (за його сценаріями знято понад 20 документальних і художніх фільмів), автор понад двох десятків книг. Його твори перекладено на 36 мов світу, в тому числі на англійську, німецьку, французьку, іспанську, голландську, турецьку та інші. А. Курков — один із двох письменників пострадянського простору, чиї книжки регулярно потрапляють до першої десятки європейських бестселерів. Ігор Стрельцов (справжнє ім’я — Ігор Назаренко) — журналіст-розслідувач. Як волонтер та тележурналіст їздив на Майдан, потім — до зони АТО: Слов’янськ, Артемівськ, під Дебальцеве, Піски, сектор «М», Маріуполь. У Мар’їнці не був, але там були ті, кого знає і знав... Ірина Вовк — журналістка. З квітня 2014-го перебувала у зоні бойових дій на Донбасі: як журналістка і волонтерка українських військовиків. Очолювала Благодійний фонд «24» (допомога українським бійцям) у 2014–2015 рр. Дар’я Бура — журналістка. З 2014 року писала тексти, пов’язані з війною на Сході України (сайт телеканалу «24»). З кінця 2015 року перебувала в зоні бойових дій на Донбасі як волонтер БФ «Повернись живим» (допомога українським воякам). З 2017 року — позаштатний журналіст, автор статей у Іpress.ua, Факти.ictv.ua, БФ «Повернись живим»; з 2019-го — у виданнях «Без броні», «Новинарня». З березня 2018 року — радіоведуча на військовому радіо МОУ «Армія FM». Анна Шила — творчий псевдонім Галини Сліпушко. Авторка закінчила Київський лінгвістичний університет та Інститут післядипломної освіти КНУ ім. Тараса Шевченка за спеціальністю «психологія». Від романтичних новел про кохання, стосунки між чоловіками і жінками перейшла до серйозної воєнної прози. У видавництві «Фоліо» вийшло друком вже друге доповнене видання її книжки «Жінка війни».5 вересня 2014 року
• Ірина Вовк «На щиті. Спогади родин загиблих воїнів» АНДРІЙ ЮРКЕВИЧ («ГРІЗЛІ») (18.04.1982 — 05.09.2014). Батальйон «Айдар» Про засідку між Цвітними Пісками й Веселою Горою на Луганщині, яка перетворилася на ще один «котел», у якому загинули десятки українських вояків, говорять мало й рідко. Ще зовсім не оговтавшись після Іловайської трагедії й шалених боїв за Луганське летовище, десятки українських добровольців загинули й зниклибезвісти того страшного 5 вересня 2014-го — дня початку «перемир’я» і припинення вогню на Донбасі. Насправді ж версій трагедії кілька, але основною є все ж та, що блокпост поблизу Цвітних Пісків був напередодні покинутий українськими силами, тільки не всі підрозділи були про це сповіщені. І це попри те, що блокпост був по суті єдиним для виїзду українських вояків із Металіста. Тим часом ворог дізнався, що блокпост «пустий» і рушив туди зі своїми силами — сотнею бойовиків, танками, БТРами та мінометами. А «перемир’я» лише сприяло цьому — терористи без бою взяли блокпост. Близько обіду ж сюди залетіли три автомобілі «Айдару»: хлопці не знали про ворога й потрапили в їхню засідку. — Кто? — спитав терорист на тому блокпосту у водія автівки українських добровольців. — «Айдар» — спокійно відповів водій, який встиг помітити наче намальований український стяг на блокпосту. — «Айда-а-ар»! — заричав терорист, і бойовики пішли в наступ. Добровольців почали розстрілювати впритул. Але відчайдухи-«айдарівці» прийняли бій. Троє вижили й забили на сполох. Невдовзі, дізнавшись про біду, на блокпост рушила рота львівської 80-ки з танком першої танкової бригади. Почався запеклий бій, важкий, «на відстані витягнутої руки». Наші вояки прорвалися, хоч і зазнали втрат, але ще більшими були втрати ворога, тому, очевидно, терористи так жорстоко повелися з тими, кого, за правилами війни, беруть у полон. Хлопцям розрізали животи, запихаючи туди українські стяги, підпалювали живцем і завдавали страшних тортур. То були оскаженілі бойовики «Русича» під командуванням садиста-неонациста з Пітера Олексія Мільчакова. Вони гордо заявляли: «полонених не беремо» — і добивали контрольними впритул.Андрій Юркевич. Батальйон «Айдар»
Після цього страшного бою близько десятка українців досі вважаються зниклими безвісти, хоча дотепер точного числа загиблих і полонених немає. Зрештою, як і немає точного відтворення бою, тож 5 вересня 2014-го під Цвітними Пісками — чорна незвідана й страшна трагедія нашого війська, яка ще потребує відповідей на безліч питань, як і свідчень очевидців.ОЛЕГ ВИШНЕВСЬКИЙ («ВИШНЯ») (21.08.1978 — 05.09.2014). Батальйон «Айдар» — Я навіть не сумнівався, що Олег поїде на фронт, — розпочав Саша. — Знаєте, він був із тих, хто не всидів підчас Майдану, причому того — не з прапорами, а з бруківкою, з «коктейлями», — він пройшов усі ці обстріли. А потім... Саша витримував паузи, і в кімнаті наставала повна тиша. — У травні він був уже в Одесі, на тих усіх бійнях, коли сепаратисти били й розстрілювали українських активістів, коли ті їхні профспілки горіли. Він з травня полипень чотирнадцятого там в Одесі з «Самообороною Волині» був. От власне після Одеси він шукав першої можливості відправитися добровольцем в АТО. Він все побачив на свої очі. Ще якщо після Майдану в Києві було якесь таке піднесення, українські прапори, Гімн, вшанування полеглих, то Олег просто поїхав на південь і побачив, що робиться в інших містах, от як в Одесі, які там люди і на що більшість налаштована. Побачив і зрозумів, що розслаблятися не можна. Сашко про все це знав: і про Майдан, і про Одесу, і про плани на фронт. Він навіть не приховує, що спершу всіма силами відмовляв брата. 6 серпня 2014-го померла їхня мати, а Олег приблизно в той час і хотів поїхати. Саша просив трохи зачекати — 9 днів, 40 днів... Але Олег не підкорився, не послухався, і вступив до лав «Айдару», до другої роти «Захід» — там переважно всі із Західної України воювали. Далі, майже відразу, на Луганщину. — Він після школи йі ліцею в армії ж два роки відслужив, то трохи знав, що до чого, не такий зелений в тому був, але все одно: де в армії служити й пару разів на полігоні постріляти, а де на війну їхати. Сашко тяжко зітхнув і скривився на обличчі. — Ну але потім водієм майже весь час працював, таксував трохи, то з армією справи не мав. Воно й забулося за стільки років. Олег переважно був на «нулі», зрештою, у 2014-му чи не всі ходили поміж куль за крок від смерті. Дзвонив нечасто, але звітував, що живий-здоровий. — Там не завжди був зв’язок, але ми шукали з ним змоги якомога частіше зідзвонюватися або бодай списатися есемесками, ну хоч якось, — пригадує Олександр і бере до рук телефон, на якому так і не зміг видалити ні братів номер, ні його короткі повідомлення з фронту. — Не скажу, що він приховував від мене те, що бачив на війні, ні, він говорив майже все, що по суті можна було, ну там, звісно, без усіх жахів. Та в одній із останніх розмов наприкінці серпняОлег був відвертішим, ніж завжди. — Саша, тут справді дуже страшно... — зізнавався Олег трохи захриплим голосом. — У вас хтось загинув? — з острахом перепитував Саша, бо думав: а що може бути найстрашніше? — Ну... як тобі сказати, — бомблять добряче, Саш... всяким, то я про зброю, про міни. — Ну то вертайся звідти, чуєш? Не рискуй! — строго тоді запропонував брат, маючи надію, що Олег думав про те ж саме, але Саша помилявся. — Та ні, Саш... я своїх не кину... І братів голос ніби потонув удалині. — Але ж там — пекло! — скрикнув Саша. — Своїх не кину, — ще раз повторив «Вишня», і зв’язок зник. Ці братові слова «своїх не кину» і досі відлунюють у Олександровій пам’яті; він каже, що не забуде їх, доки й житиме. Про те, що трапилося в день Олегової загибелі, його брат знає лише від побратимів, які вижили 5 вересня — «айдарівців» і десантників «вісімдесятки». — Хлопцям, як мені переповіли вже, надійшла інформація, що на Веселій Горі, що поблизу Щастя, з’явився сепаратистський танк, і його група відправилася в тому напрямку, щоб цю техніку знищити. Це було бойове завдання його підрозділу. А коли вони поверталися, то український блокпост із нашим прапором уже зайняв російський спецназ. Про це ні Олег, ні його побратими не знали, їм не доповіли, не попередили. Коли їхні авто зупинилися на цьому вже ворожому місці, то постовий підійшов до машини з насправді простим і буденним питанням — «Кто?» Наші ж, і гадки не маючи, що це ворог, сміливо відповіли — «Айдар». І це слово спрацювало як «в атаку». Хтось із терористів одразу дав команду «вогонь!», і наших стали розстрілювати. Той бій тривав близько півгодини, і з групи «айдарівців» майже ніхто не вижив. А невдовзі після цього терористи виклали відео, як вони вбивають наших хлопців і хизуються цим. Знущаються з тіл уже загиблих і допитують півживих. А на фоні лунали одиночні постріли... Ну... ви розумієте, що то були за постріли. То були три дні жаху, ніхто з хлопців не давався чути... Саша відвернув обличчя, щоб я не побачила, як на його очах з’являються сльози. — Знаєте, я телефонував до всіх, кого знав, чиї телефони знаходив, до всіх, хто міг сказати ну хоч щось, хоч якусь інформацію. Всі мовчали. Усі. Дзвонив і до Києва — до начальника штабу. Тільки за три дні, восьмого вересня, я дізнався, що Олег загинув у тому бою. З усіх, хто загинув тоді під Цвітними Пісками, можна було впізнати, здається, тільки трьох хлопців: точно знаю, що нашого Олега, Андрія Атаманчука й командира групи Андрія Юркевича — «Грізлі». Можливо, іще когось... Решту ці виродки просто попалили. Після переговорів тіла наших обміняли на третій день. 33 тіла. Їх захоронили невідомими в Старобільську, там таке є кладовище, посеред лісу. Рідним привозили, грубо кажучи, мішки з тілами, з кусками тіл, попіл, кості, м’ясо... були тільки співпадіння експертиз ДНК — вже через місяці після того. Вони не бачили своїх хлопців, хоронили й не бачили... Олега ховали разом з Андрієм Атаманчуком у Луцьку, за тиждень після трагедії — 11 вересня 2014-го. Вони загинули в одному бою, пліч-о-пліч.
ВІКТОР КУМЕЦЬКИЙ («КУМ») (11.02.1973 — 05.09.2014). Батальйон «Айдар» Воювати «Куму» судилося два тижні: згодом дуже коротко його друзі-«айдарівці» розповіли Руслані, що того чорного 5 вересня 80-ка і «Айдар» потрапили в засідку і їх розстріляли бойовики. Віктор не вижив. Його тіло тоді навіть одразу й не знайшли. Все, більше нічого про той бій жінка не знала. — Невідомість... від першого дня, коли чоловік пов’язав себе з війною, нас переслідувала страшна й колюча невідомість: спершу узагалі не знали, де він, потім — куди їх відправляють. Зникнення зі зв’язку, зникнення безвісти і... смерть, як з’ясувалося, через кілька годин після розмови з ним, коли ми так довго говорили. Коли так хотілося слухати одне одного. Може, то і був знак?.. — Руслана задумалася і закотила рукави свого військового кітеля. — Із 5-го вересня «абонент не міг прийняти дзвінка», і тоді я одразу побігла під 5-ту школу, до Самооборони, шукала тих самих «айдарівців»: може, вони що знають.
Віктор Кумецький із побратимами
«Сьогодні вранці під Веселою Горою відбувся бій, де загинуло дуже багато наших хлопців — «айдарівців» і десантників 80-ки. Ви тримайтеся», — ніби звітували вони й ніби готували до поганої новини. Здавалося, Руслана мала б йти звідтіля повністю розбитою горем, але вона тоді була впевнена, що то якась помилка і що Віктора не може бути серед тих хлопців. — Ну, й час то був такий, коли багато чуток ширилося про масові розстріли, вбивства, полони, а потім їх спростовували — на наступний день чи через два-три. Я на це і надіялася. Я налаштовувала себе, що то просто чутки, неперевірена інформація. Але Віктор не вийшов на зав’язок ні шостого, ні сьомого, ні восьмого вересня: і за кілька днів до жінки прийшло усвідомлення, що «айдарівці» вже все знали й казали правду. — І знову чекання, невідомість — аж до грудня, допоки не почали брати аналізи ДНК. Тоді взяли в мами та сина Віктора. А потім знову невідомість і чекання — чи є співпадіння, чи це Вікторове тіло, чи якогось іншого хлопчини. Один аналіз, другий, третій, а потім ДНК зійшлися, нам показали захоронення після того бою на кладовищі невідомих у селі Чмирівка, то під Старобільськом. Жінка розглядала в інтернеті фотографії того кладовища й демонструвала кількість могил, які б могли належати і належали тим хлопцям, які полягли під Цвітними Пісками 5 вересня, серед них було поховано й «Кума». Рік чекання, аби поховати чоловіка, а тоді Руслана й дізналася і про обставини бою, і про те, як над ними знущалися — їхні тіла були понівечені, багатьох жорстоко катували, багатьох спалили живцем. — Рідні всіх загиблих бачили ті понівечені тіла; ми розглядали шматки тіл, аби впізнати своїх чоловіків і синів. Дехто й досі шукає своїх дітей, як от Тьотя Катя, а дехто не вірить, що поховав саме свого родича. Та навіть у мене є якась надія, що, може, то й не він — ну бо вже дуже були понівечені тіла, щоб їх точно можна було впізнати й визнати, що це такий твій чоловік. Тому ми забрали і похоронили його просто за ДНК-експертизою. А тоді в інтернеті з’явилося відео чи навіть кілька, з того бою 5 вересня. Так же, Гєна? І Геннадій тільки приречено кивнув головою. Бойовики не гребували навіть робити собі селфі на фоні погорілих тіл, крові на асфальті, відірваних кінцівок і нутрощів. Жодної людяності, навіть в умовах війни. Ці відео й досі гуляють мережею, правда, здається, не всі вже, декотрі просто Ютюб сам повидаляв. Але решту все — люди бачать, а нам тяжко, бо на тих кадрах наші чоловіки й сини, над тілами яких знущаються.ВІКТОР БРАЖНЮК (23.08.1981 — 05.09.2014). 80 ОАЕМБр Витяг з рапорту одного з командирів львівських десантників свідчить, що в цей час їхня п’ята рота несла службу на блокпосту в районі Металіста (за розпорядженням командира 1-ої танкової бригади з позивним «Гідра»). А 5 вересня по обіді по рації командир віддав розпорядження офіцерові танкового підрозділу висунутися на Щастя. Той, у свою чергу, усно передав інформацію командирові роти й заступнику командира батальйону. Вояки на БТРах і танках виїхали на Щастя, та біля Цвітних Пісків — засідка: близько 300 терористів і росіян з танками, БТРами та різнокаліберною стрілецькою зброєю. Але десантники таки прорвалися до Щастя, хоча з втратами, пораненими й зниклими безвісти. Загиблим на місці вважався молодший сержант 80-ї бригади мобілізований бродівчанин (Львівщина) Віктор Бражнюк. Хоча, мабуть, до Віктора недоречно вживати слово «мобілізований». З перших днів війни він просився до Нацгвардії. Сестра Віктора — Жанна пригадує, як хлопець пригніченим повертався додому й переживав, бо йому щоразу відмовляли: добровольців було так багато, що загони формувалися дуже швидко. Та ще й неприємність трапилася: Віктор поламав руку, і накладений гіпс тільки погіршував його моральний стан. Але незабаром прийшла Вікторова повістка другої хвилі: довго хлопець не думав — самотужки зняв гіпс, замотав руку джгутом, аби менше непокоїла, і побіг до військкомату. Про це розповідає і його мати — пані Галина. Вона знала про синові поривання їхати на війну: разом із Жанною кілька разів намагалися поговорити з ним, бо переживали за руку, але марно. Звісно, мама хотіла вберегти свого сина, але не йшлося про уникання мобілізації. Як, зрештою, вона могла його спиняти, якщо сама змалечку виховувала Жанну з Вітею патріотами. Не раз оповідала про те, як жертовно воювали УПА... З військкомату з перемотаною рукою Віктор поїхав на кількатижневі навчання під Львів, а тоді без вагань рушив і на фронт: у Новоайдар, що на Луганщині. Мама тримала з сином зав’язок майже щодня, він був із нею відвертим: не приховував, що непросто йому там, але казав: «Де війна — легко не буває: хто намети розставляв, хто копав окопи, так і жили...». А другого вересня у Віктора відбувся перший серйозний бій. З нього хлопців живими побратими вже й не чекали, бо ті довго не могли вийти на зв’язок. А вони повернулися: без втрат і «трьохсотих». Після бою дзвонив мамі, сестричці, заспокоював, що найстрашніше позаду, і тепер затишшя і боїв нема. Але через два дні — новий виїзд — нове завдання, і бій, з якого Віктор уже не повернувся. Бій, який припав на так зване «перемир’я». — Після того бою 5 вересня я не дочекалася дзвінка від сина й стала видзвонювати його друзів, волонтерів із Рівного і Бродів, регулярно набирала військкомат, але він не вийшов на зв’язок ні з ким. А коли ми звернулися в частину, то нам сказали — треба здавати аналіз ДНК, щоб сина почали шукати. І в ніч на 8 вересня, коли я саме мала здавати аналіз, то Вітя мені взяв та й приснився: наче мене будив, — мати схлипнула й мовчки похитала головою. — Люди, які вірять в прикмети, кажуть, що як у сні хтось будить, то значить людини більше нема. Але я не вірила в це й все чекала синочка, надіялася, що переступить цей поріг живим-здоровим. Хоча я розуміла, що просто так то ДНК не кажуть робити. Та й доні він наснився дуже дивно... теж будив, кликав... Правда, Жанночко?
Віктор Бражнюк
— Наснився як тільки зник зі зав’язку. Ніби крізь сон мене хтось став кликати, я прокинулася, серце калатає, ну знаєте... як то серед ночі збудить щось, а то мене кличуть. Я сіла на ліжку й стала прислухатися, а то Віті голос. Але ж я знала, що брат в АТО і його в Бродах точно нема, та й приїхати за день він не міг, не те щоб у мене під вікнами мене гукати. Тремтячими ногами Жанна тоді намацала під ліжком свої домашні капці, накинула халат і, набравшись трохи відваги, підійшла до вікна. Відчинила і в темряві почала шукати, хто може гукати. Прислухалася, вдивлялася, але нічого не бачила. Тоді вийшла на балкон, заплющила очі і почала вслухатися в нічну тишу, яку порушував тільки шум листя і звук двигуна машини, яка проїхала десь далеко. Біля хати — теж нікого, лиш гойдалка заскрипіла від вітру. — Жанно! — чийсь голос порушив тишу. — Жаааанно! — Вітя! — скрикнула жінка й переполохано почала шукати біля дому брата. — Вітя, де ти? — Жанноооо... — чулося ніби зовсім поруч. Жінка вдихнула прохолодне нічне повітря і забігла у квартиру. Збудила чоловіка, дітей і просила їх прислухатися, чи не чують вони Вікторового голосу. — Мамо... ми нічого не чуємо, ніхто не кличе. Ні діти, ні чоловік не чули голосу, ні в хаті, ні надворі. — З ним біда... — тихо сказала Жанна й заплакала. Відтоді Жанною опанував стан якоїсь приреченості й невідворотності: щось трапилося чи має статися лихо. З тієї ночі й до похорону сну в жінки вже не було. Аналіз мама невдовзі здала: провели експертизу, і не минулого й місяця, як слідчий подзвонив їй і сказав про збіг. — Я цю інформацію прийняла, але ми чекали ще на чоловікову експертизу. Друге співпадіння ми отримали до кінця грудня. То, знаєте, ніби кожен раз переживати нову смерть дитини, але кожного разу в неї не вірити. Ну то страхіття... А коли ми хоронили Вітю, то змушували себе змиритися з тим, що ця смерть уже кілька разів підтверджена. Дуже важко це все було прийняти. Важко ще й тому, що ти його ж не бачиш, личко його не впізнаєш. Мати тримала коло себе кілька фотографій Віті й вдивлялася в кожну, а потім тулила до себе, тоді Віктзнову відкладала до старенького невеличкого альбому: небагато у Віті фотографій лишилося. — Насправді ми ж зовсім мало знаємо про той бій, — Жанна показала мені роздрукований той самий рапорт командира про ті події. — Оце й усе, розумієте. Знаю, що Цвітні Піски, що була засідка, був вибух; військові та волонтери згодом розповіли, що начебто саме БТР із моїм Вітею натрапив на розтяжку чи то міну й підірвався. Хлопці погоріли, хтось зник, а наш Вітя загинув. Є ще якісь версії, непідтверджені, хоча цілком реальні, але якій із них вірити, ми не знаємо. А мати... вона й досі чекає дитину... свідомо розуміє, що його вже з ними немає, але на щось чекає, у щось вірить, сподівається. Мати каже, що всі повідомлення і підтвердження — не для материнського серця, яке чекатиме сина, допоки б’ється.СТЕПАН БРОДЯК (14.02.1985 — 05.09.2014). 80 ОАЕМБр — Знаєте, коли вперше прийшла повістка, то він був на роботі далеко від дому. Я кілька хвилин роздумувала, а тоді відразу набрала Стьопу й все сказала, як є. Що приходили з повісткою, що зовуть на війну. Мар’яна склала руки в замок, ніби щоб набратися сил розповідати самій, бо до цього ми переважно розмовляли з Вікусею.
Степан Бродяк
— Він хотів повертатися додому і йти до військкомату. Але я того разу першого дуже просила його не спішити й лишитися ще трохи на роботі. Ну, й він тоді згодився і приїхав за місяць. А як вернувся, то була нова повістка. Коли її принесли вже вдруге, звісно, я знову набрала Степана й все розповіла. «Візьми і підпишися, я скоро буду» — сказав мені тоді Стьопа. Так я і зробила. Нічого не могла вдіяти. «Піду і все», — казав. Таке рішення, думаю, він прийняв ще після тої першої повістки: що як прийде друга, то він точно йде. Після військкомату та мобілізації до Степана ще можна було приїхати навідатися на полігон, у Старичі. Мар’яна згадує, як він запалився військом, тішився, що може долучитися до цієї боротьби, що може бути країні корисним, що він потрібен, що його покликали. — Стьоп, хіба тобі не страшно? — щоразу перелякано перепитувала дружина, коли здалека чула полігонну стрілянину й бачила військову форму, тільника, чорні берці на чоловікові. — Ні, Мар’яно. — впевнено казав чоловік. — І не жалію я, що не заховався від повістки. І я поїду на фронт. І поїхав: та воювати довелося не більше тижня. Ще того фатального 5 вересня він набирав дружину, вранці казав, що все добре й бій припинився. — Якщо все буде добре, то я десь коло п’ятої вечора наберу тебе й може трохи довше можна буде поговорити, бо зараз трохи нема як. Ти маму там заспокой, добре? — Маму заспокою, не переживай. Стьоп... — ніби довго наважувалася сказати Маряна. — Ви, головне, до шостої вечора протримайтеся: мають оголосити те перемир’я. Слухаючи й читаючи новини з фронту, Мар’яна трималася за те перемир’я, як за рятівну соломинку. А потім Степан зник зі зв’язку: не набрав сам ні о п’ятій, ні згодом, а потім уже й не відповідав на дзвінки, не брали слухавки і його побратими. Мар’яна не панікувала, вона була майже впевнена, що в хлопців просто ліг мобільний зв’язок, якщо всі не відповідають. Зрештою, про перемир’я тоді все ж домовилися. — І сниться мені того дня сон: на наше подвір’я заїхала військова машина, якийсь хлопець відчинив браму, і авто під’їхало під саму хату. Мар’яна піднялася і підійшла до вікна, махнувши мені рукою, щоб показати, куди в сні приїздила машина. — Я вибігла на подвір’я, а з машини тої вийшов Стьопа й став просто дивитися мені в очі. Але й на ранок нічого не зойкнуло: я навіть й подумати не могла, що Стьопи вже нема. А тоді селом пішли чутки, що Стьопа загинув. Я знайшла номер місцевого волонтера й просто вимагала в нього дізнатися, де мій чоловік, де Стьопа. Кажу йому, що ніхто з його хлопців також не відповідає. А він мені — «не вір, немає підтверджень». Той день у Вікусі був день народження, і я поїхала купити їй торт: і от йду я з тим тортом і ловлю на собі погляди знайомих людей навколо, які, виявляється, уже все знали, і я починаю розуміти неминуче. Вони мовчать, а я їм мимохіть усім кажу «це не правда, він живий, Стьопа живий, чуєте?» А вони хіба мені кивають... Заходжу я в маршрутку, а там водій — Стьопин друг: і я бачу в лобовому склі його очі й починаю усвідомлювати найстрашніше. «Ти теж віриш у всі ті плітки, що Стьопи нема? Він живий!» — казала йому Мар’яна й підвищувала голос, хотіла заперечити, а сил ніби бракнуло. Водій мовчав. — Я вибігла з тої маршрутки й не могла дійти додому, так мені стало погано через усі ті погляди. А біля дому зайшла ще в магазин, де зустріла нашого спільного знайомого, він побачив мене й заплакав, опустив очі й пішов, нічого не сказавши. Я прийшла додому й розповіла все мамі, вона намагалася і мене, і себе заспокоїти, що нема ніяких підтверджень, а здогадки — то не факти, треба надіятися. За кілька годин після повернення Мар’яни додому усі здогадки й чутки підтвердилися: до Степанової хати приїхала «швидка», хлопці з військкомату, родина, друзі — вони й справді вже знали, що Степан загинув. І тільки коли воєнком озвучив страшну правду, Мар’яна повірила, що тепер житиме без свого Стьопи. Поруч була і доня Віка — у свої шість вона все зрозуміла. — Його хлопці, які вижили, потім уже, після похорону, мені розповідали, що після обіду 5 вересня вони отримали наказ повертатися з Веселої Гори в бік Щастя, а коли їхня колона рушила — розпочався обстріл. Мар’яна переповідає лише свідчення про загибель чоловіка. Насправді ж усіх подробиць їй досі не відомо. — Стьопин БТР зупинився, бо хлопці помітили на дорозі пораненого вояка й хотіли його підібрати. Припускаю, що це саме в момент тієї зупинки снаряд і влучив у Стьопин БТР: хлопці ухилялися і закривалися руками й тим самим прикривали одне одного від обстрілу. Так вийшло, що фактично весь удар взяв на себе Степан. Таке непросто казати, не будучи там, але, підозрюю, він закрив їх собою і, може, навіть врятував. Вони живі. А Стьопа мій... Мар’яна розплакалася, і в ту мить до неї на коліна вистрибнув Сергійко. Хлопчик ніби відчув, що мамі зле й тяжко. Він відклав диктофона, яким бавився весь той час, і обійняв маму за шию. А потім вихопив із маминих рук Степанів портрет із чорною смужкою навскоси й притулив до себе. — Сергійку, ти знаєш, де твій тато? — звернулася крізь сльози вона до сина. — А вот він! — вигукнув Сергійко, взявши портрет на витягнуті руки й показуючи пальчиком на усміхнене обличчя Степана. — Дай мені самому тата потримати, — додав він. — Степан втратив багато крові. Медики спершу ампутували йому руку, але голова та всі внутрішні органи були побиті осколками. Його не змогли врятувати. Впала моя стіна, і для нас усе змінилося: для мене, для дітей. Без нього боляче й важко, ти ж розумієш, що це кінець — Стьопи мого більше не буде, і ми лишилися самі... я, Віка і Сергійко.ОЛЕКСІЙ ВАЩУК (22.05.1980 — 05.09.2014). 80 ОАЕМБр Любов Ващук шукала й чекала свого сина два роки — два несамовито важкі роки, коли не знаєш, чи живий він чи мертвий, у полоні чи десь переховується в полях й містечках окупованого Донбасу. Два роки мати не могла поставити свічки за упокій, бо надіялася на диво. Два роки мати молилася за здоров’я свого сина й не могла одягнути чорної хустини. Кожного ранку пані Люба прокидалася і дивилася на телефон — ану ж, подзвонить він, її Олексійко; два роки серце билося швидше, коли телефон дзвонив чи коли хтось стукав у двері її маленької квартири, бо кожного разу одна думка — а може, він? А може, прийшов? Але дива не сталося... Рівно через два роки після вересневої біди під Цвітними Пісками згорьована пані Любов отримала позитивний результат ДНК-експертизи: тіло її сина знайшли, воно лежить похованим на невеличкому кладовищі в сосновому лісі під Старобільськом, на Луганщині, на кладовищі невпізнаних вояків, чиї душі чекали на маму, дружину, дітей. Тут вони шугають безіменними між гострих соснових гілок, струнких стовбурів і простих дерев’яних хрестів із чорними маленькими табличками з номерами та аписами «Вічна пам’ять». Вояка «вісімдесятки» Олексія Ващука тут поховали під номером 246 майже одразу після загибелі.
Мама Олексія Ващука. Фото Ірини Баранської-Вороніної
Його мати — втомлена горем жінка зі слабким серцем, знаходила в собі нелюдські сили ці два довжелезні роки просто шукати, увесь час шукати, постійно шукати, безупинно. Не маючи надії, жодної: ім’я Олексія було кожного разу в іншому списку — то живих, то мертвих. Від тих переживань і щоденного сподівання на повернення одного дня з полону, надламалося ще дужче її здоров’я: вона раз по раз потрапляла до лікарні, але коли поверталася додому, то продовжувала шукати сина, навіть коли всі навколо змирилися, що його вже нема, що він не повернеться і лежить у котрійсь із братських могил, можливо, навіть на окупованій території. — Мій син спершу вважався зниклим безвісти 5 вересня: тоді багато хлопців після того бою між Щастям і Металістом зникли безвісти чи просто вважалися такими. Кілька десятків. Лише за кілька місяців після похорону сина у Львові жінка таки погодилася зустрітися і розповісти про сина, про ті довгі пошуки й нарешті знайдений спокій душі своєї дитини. — У якийсь момент я зрозуміла, що мені, мабуть, треба шукати не сина, а його тіло. Але це мені було дуже тяжко прийняти, тому я поступово для себе починала це просто проговорювати, що так може статися, що так скоріш за все і є. Але, чесно вам скажу, і досі якась жаринка всередині горить і надіється, що мій Олексійко таки десь є живий. Востаннє син дзвонив матері рано-ранесенько п’ятого вересня, у день смерті. Того дня вранці багато родин відповіли на останні дзвінки від своїх рідних: то був час нетривалого перепочинку й такого-сякого мобільного зв’язку. Ніхто тоді не думав, що для декотрих ті дзвінки будуть прощальними. Хоча, можливо, і розуміли, що таким може бути кожен такий дзвінок. А потім Олексій зник назавжди. — Спершу вважався в полоні, навіть двічі був у списках на обмін полоненими, а потім його визнали зниклим безвісти. Ну, уявляєте собі, мій стан, коли ти обидва ці рази сидиш і чекаєш, чи обміняють сина, а з’ясовується, що й не було його в тому полоні. з того часу майже два роки ми шукали його: щодня дзвонили волонтерам, побратимам сина, набирали прифронтові й не тільки лікарні, морги та й частину його воєнну, а потім здавали аналіз для експертизи. А тепер лежить мій Олексійчик землі... лежить, а я не вірю, що то він. Мені все здається, що він ивий. Звісно, про обставини бою одразу мамі ніхто достеменно не розповів: вона чула хіба оце липке слово «засідка», яке частенько звучало в новинних сюжетах з фронту — «українські військові потрапили у ворожу засідку під Щастям». Зараз пані Люба впевнено називає цю засідку «котлом», про який мовчать і не часто згадують. — То мені згодом вже розповідали ті хлопці, які вижили, тих боях. Казали, що десантники рушили виручати-рятувати «айдарівців», які потрапили до тої зас... — одразу виправляється, щоб продовжити. — До того котла під Щастям. Знаю, що добровольців повністю розбили і, здається, лише троє з них вижили. Вижили й попросили про підмогу нашу «вісімдесятку». Був наказ — їхати на підсилення. Але ті бойовики оточили українців з усіх боків. Тоді мій син, як я тепер уже знаю, їхав у першому, розвідувальному БТРі, а коли розпочалася стрілянина, то він зістрибнув із броні й побіг. Олексіїв товариш Ігор якось розповідав, що так гукав сина мого, що голос зірвав, але той його не чув. Може, просто сина контузило, і він не чув Ігоря, або шок був, але хто тепер про це дізнається. А тоді, каже Ігор, Олексій перезарядив свого автомата і рушив у бік 129-го БТРу, який тільки-но були підірвали. Ця розповідь — якраз про ту останню мить, коли його бачили побратими. Бачили живим. Ігор отримав дуже важке поранення і вже нічого не пам’ятав про Олексія. Окрім оцих кількох моментів до того, як влучили і в нього. Та й сама пані Любов не хотіла розпитувати Ігоря, бо це все надто важко чути для неї і згадувати для Ігоря і хлопців, що вийшли з того котла. Вона це добре розуміє: з кожною розповіддю, ожними новими подробицями і споминами це усе доводиться переживати знову. Ніби кожного разу — ще одна смерть сина...ІВАН ЛЕМЕЩУК (20.01.1993 — 05.09.2014). 80 ОАЕМБр — Що загинув — сказали відразу, а тіла не привезли. Аж 11-го вересня. У півзакритій труні хотіли хоронити, бо казали, що ноги крепко перебиті. Але хоронили в закритій, та й не було там, на що дивитися — мішок із людським м’ясом віддали мені й сказали, що то мій внук, мій Ваня. Як я мала його пізнати? Повірила, та й все — похоронила з усіма почестями, друзів багато його на похорон приїхали. Тільки я того похорону на очі вже не бачила, і не пам’ятаю нічого, що тоді було там, хто приходив. Бо таке мені було горе, що вам не передати. Я похорон бачила потім — показали мені в інтернеті — і відіо, і фотографії. Горе... то було для мене таке нечекане горе, ніби то мене разом із ним убивали й хоронили.
Іван Лемещук (ліворуч) із побратимом
Лідія Корніївна дізналася про смерть Івана від його дівчини Галинки, яка мешкала у Львові. Не військова частина її сповістила, а побратим хлопця. «Галю, Вані нема», — почула дівчина й кинулася обдзвонювати усіх навколо. Бабуся не вірила й почала набирати онучка й сама: гудки йшли, але ніхто не відповідав. — Але так воно все загадково, знаєте: телефон мого Вані був в іншого хлопця, який чомусь не йшов тією дорогою, що й Іван, а якоюсь іншою, тому й живий, — ніяково казала бабуся. — коли питали його, як так, що Ванині телефони в нього, то він відмовчувався. Але Бог усім суддя. Бо й справді, не мені в цьому розбиратися, не відомо, які там були обставини, яка ситуація. Я не в праві когось винити, бо там в той момент таке творилося, що не кожен витримає...ІВАН СОВА (19.01.1976 — 05.09.2014). 80 ОАЕМБр — Першим про смерть дізнався наш старший син: він довго набирав Івана того дня, але не міг додзвонитися, ніхто не відповідав. І тоді побратими Івана сказали йому про це, тільки він не міг наважитися сповістити нас із батьком: попросив про це священника. Ніхто тоді не знав, як то сталося, лише згодом, коли до нас приїздили Іванові побратими, то розповідали про той бій і як наш син загинув. Казали, що як сідали до БТРу, то просили Лемещука сісти з ними, але він не захотів: «У мене, — казав, — граната є, і я краще ще когось приберу». Він сів не в БТР, а на броню, і за хвилю його тіло розірвав якийсь снаряд. І воно так лишилося на полі бою. А наш Ваня загинув невдовзі: його тіло хлопці дивом змогли відвезти в морг Харкова, звідки його вже забрав старший брат. Самотужки Саша привіз додому тіло свого брата, і 9 вересня рідні його поховали в селі Бригадирівці, де він народився. Третя могила на новому цвинтарі. — Там, розумієте, як мені вже розповіли його побратими, Іванова рота попала в оточення і просила підмоги, яка так і не прийшла. Батько поклав руку на плече дружині, даючи зрозуміти їй, що продовжить розповідь, щоб вона заспокоїлася. — І тоді їх 90 чоловік вирішили прориватися самостійно. Стали докупочки й попрощалися один з одним, бо знали, що не всі вийдуть, так воно й було. Іванко наш стояв на «кукушці» — то, ви певно знаєте, у бронетранспортері по пояс у люку, він розстрілював по правий бік «зеленку». Хлопці мусили їхати трасою, бо все навколо було заміноване. 16 магазинів встиг вистріляти мій син у ворожий бік, і певно би прорвалися, але забракло кілька метрів, і в БТР мого Івана попав снаряд. То був гранатомет, як я розумію. Іван загинув на місці: а ціною свого життя врятував екіпаж. А тепер буває, чую, як питають, чого пустили? І то не тільки мене. Чого? А хто би йшов? Від самого початку війни, та навіть від початку Євромайдану, я часто чую, як питають батьків і дружин: чого ж ви його відпустили? І насправді то удар в спину, бо як було не пустити — дорослого й мудрого, свідомого хлопця чи чоловіка, чи то дівчину абсолютно сформованою позицією. Пустили, бо знали, що хтось мусить стати до автомата, кулемета, залізти до екіпажу танка чи БТРа. Івана батьки теж не спиняли: знали, де йде, свідомо благословляли, як воїна. — Хоч не спиняв, та сам собі тоді подумав, що зна-ючи його характер, у нього шансів мало, бо він не буде ховатися за чужі спини. Так воно і трапилося. Та вій-на показала, хто є хто: люди розділилися на патріотів, лакеїв, рабів і Героїв. Мій Іван був би не загинув, якби я пішов з ним. Розумієте, що я маю на увазі? Якби усі чоловіки зібралися й пішли разом, то війни вже не було б. Але таких, як мій Іван, було дуже мало, занадто мало, тому сталося те, що маємо зараз.
МИКОЛА ФЕДУС (29.04.1995 — 05.09.2014). 80 ОАЕМБр Увечері 5 вересня Миколині батьки дізналися про лихо, дізналися, що десятки хлопців позникали безвісти й знайти нікого не можуть. Чи живі? Чи мертві? Чи полонені? І тоді матері сниться цілий ланцюжок нових снів: то Микола в полоні й терористи його жорстоко допитують, то він поранений у лікарні лежить, на вицвілих простирадлах із жовтими плямами, а на спині хлопця видніються горбаті широкі й не дуже акуратні шви з ледь застиглою кров’ю, то голова в нього була в ранах, то руки в осколках. І ті сни мамі давали надію — живий. Але короткі жорстокі відео, де група Мільчакова спалює українських десантників і «айдарівців» майже не лишала віри, що хтось міг вижити в тому вогні та місиві. — За п’ятнадцять сьома ранку він набрав нас 5 вересня. Казав, що попереду ще одне завдання, але був певен, що все добре пройде. Усім привіт передавав, і я ще встиг сказати йому: «Сину, пильнуйся». А він мені каже, що вже до всього там звик, та й попрощалися, бо вже рушав. Після тої розмови минуло більше п’яти років, а Микола так і не озвався... Звісно, до родини Федусів миттю долетіла інформація про обстріл, засідку і бій, а потім про поранених, полонених, загиблих і безвісти зниклих. Тільки серед котрих їхній син, вони не знали. Надіялися — полон.
Микола Федус (у центрі) — боєць 80-ї окремої аеромобільної бригади
І хоч написали заяву в СБУ, почали й самі шукати Миколу: через волонтерів, військових і медиків, по шпиталях і моргах, по списках полонених від сепаратистів. — У Генштабі спершу сказали, що зник безвісти, потім у листі від Міноборони йшлося, що він у полоні на Луганщині й навіть ведуться перемовини щодо обміну. Потім знову — безвісти зниклий. Батько погойдувався то вперед, то назад, у такт перераховуючи всі етапи «статусу» його сина після бою: він не знав, чи живим сина шукати, чи його тіло. — А тоді був ДНК-аналіз. Співпадіння. Смерть констатували й підтвердили. Отак. — Але знаєте, оце от після того бою, як ми приїздили в частину, то там така метушня була: бо то ж саме Луганський аеропорт ще й тоді був... Ми тоді усіх питали, чи не знає хто, де Коля. І тоді до Федусів підійшов старший чоловік, очевидно, поранений, бо тяжко йшов і втомлено дихав. — Ви батьки Миколи Федуса? — глухо спитав він. — Так, це ми. — Давайте відійдемо, — попросив поранений вояка, відводячи батька за лікоть в бік. — Перед 5 вересня я отримав оце поранення, я кермував БТРом. Коля ваш тоді не злякався, взяв мене на руки й на собі виніс, а тоді сів у бронемашину й вивіз мене в безпечніше місце. Та якби не ваш Микола, то не знаю, що б зі мною було. Той чоловік ніби давав надію, і в батьків вона жевріла ще майже рік. Рік, бо тільки через 11 місяців тіло Миколи ідентифікували: він був похований на кладовищі під Старобільськом. Тіло ексгумували, і батьки поховали сина біля дому, на Львівщині.АНДРІЙ МАЛАШНЯК (26.09.1984 — 05.09.2014). Батальйон «Воля» ...Того ж злощасного 5 вересня важкопораненого львів’янина Андрія Малашняка взяли в полон із трьома побратимами, трохи згодом після бою під Цвітними Пісками, і трішки далі — дорогою з Шишкового, недалеко від Крутої гори й Раївки. Взяли в полон і розстріляли. На ресурсі «Страчених на Донбасі» це справа «Р23» — розстріл чотирьох: гранатометника Дмитра Власенка й помічника гранатометника Андрія Норенка з 1-ої танкової та двох хлопців із 3-го львівського батальйону «Воля» — комвзводу Павла Калиновського та гранатометника Андрія Малашняка. За оприлюдненою інформацією, зведений загін ЗСУ після двогодинного бою почав відходити на захід, аби не втрапити в оточення. Вояки, що згодом опинилися в полоні, замикали колону й під вечір потрапили в засідку. Оскільки Малашняк був поранений, хлопці прийняли рішення здатися в полон. Хлопці-свідки розмови чотирьох із терористами зрозуміли, що побратимів відвезли на «Дамбу» з мішками на головах. Коли КамАЗ терористів поїхав, побратими не знайшли бранців. Припустили: їхні друзі в полоні, і можливо живі. На таке надіялися і рідні зниклих вояків. І лише за рік, у червні 15-го, тіла розстріляних чотирьох знайшли на місці масового поховання. Знайшли й ідентифікували за аналізами ДНК-експертизи.
Андрій Малашняк із побратимами (в центрі)
Та його дружина Ольга й досі чекає дзвінка й приїзду чоловіка. Вона попрощалася з ним 7 липня, як він їхав на Схід, зголосившись добровольцем, а п’ятого вересня телефоном, сама й не знаючи й не передчуваючи, попрощалася з коханим назавжди. Того дня вони говорили й не могли наговоритися, говорили про все на світі, окрім війни, і десятки разів казали одне одному «люблю». А за кілька годин Ольгу набрала Андрієва двоюрідна сестричка Марта: побратими, які бачили її брата напередодні, розповіли, що Андрій зник, але вселили надію: казали — може в полоні, може — живий.• Зведення новин За останню добу в зоні проведення антитерористичної операції загинули 7 українських військових, 59 дістали поранення. Про це на брифінгу в п’ятницю повідомив речник Інформаційно-аналітичного центру РНБО Андрій Лисенко. • У районі Дебальцеве йдуть бої, бойовики й російські військові активно наступають у Луганській області. Про це повідомляє організатор «Інформаційного спротиву» Дмитро Тимчук у Фейсбук. «У зоні бойових дій на Донбасі найбільш напружена ситуація складається на півночі Луганської області (Станиця Луганська), у районі Донецька й Дебальцеве, і на півдні Донецької області (Новоазовськ-Маріуполь)», — констатує він. «Російсько-терористичні війська продовжують активні наступальні дії в Луганській області», — повідомляє Тимчук. «Одночасне проведення розвідки боєм у районі Маріуполя свідчить про те, що супротивник намагається виявити позиції українських військ у цьому районі для забезпечення своїх подальших наступальних дій», — додає він. Минулої ночі українські війська завдали удару по базовому табору супротивника в районі Веселого. «Знищено три 122-мм гаубиці Д-30 і жива сила супротивника», — повідомляє Тимчук. «Ідуть бої в районі н.п. Дебальцеве», — пише він. Супротивники обстріляли позиції й блокпости українських військ у районах Станиці Луганської, Луганського, Нікішино, Стукаловой Балки. «Із території Росії вчинено обстріли позицій українських військ у районі Макарове (із РСЗО БМ-21 «Град») і Нижній Мінченок (із РСЗО БМ-30 «Смерч»)», — говориться в повідомленні. • В результаті артобстрілів Донецька терористами за добу загинули 5 мирних жителів. Про це повідомляє сайт донецької міськради. • На переговорах контактної групи між представниками України, «ДНР» і «ЛНР» за участю ОБСЄ в п’ятницю було підписано протокол про припинення вогню на Донбасі з 18:00 п’ятниці. Президент України Петро Порошенко наказав начальнику Генерального штабу Збройних сил України припинити вогонь на Донбасі, починаючи з 18:00 5 вересня. З 18.00 всі військові підрозділи українських силових відомств, які беруть участь в антитерористичній операції, припинили вогонь на виконання наказу президента України. Водночас прес-служба Донецької міськради повідомляє, що станом на 18:00 в Донецьку було неспокійно: були чутні звуки залпів і вибухів.
6 вересня 2014 року
• Ігор Стрельцов «Щоденник Андерсена» 6 вересня 2014 року. — Чому цю війну називають АТО — «антитерористична операція»? — питав удень старшого товариша якийсь хлопчина, коли, роздягшись до трусів, драїв усередині похідну польову кухню. — Ця «операція», мабуть, стане рекордною в історії усього світу за кількістю жертв та руйнувань, — сумно зітхав чолов’яга з обвислими козацькими вусами, підливаючи воду всередину сталевої бочки на колесах. — Найгірше — цій «операції», здається, немає кінця. А тепер іще Іловайський котел. — До цього все ще так-сяк було схоже на операцію — добровольці та нацгвардійці довбали групки російських диверсантів та місцевих бандитів, озброєних тими ж диверсантами. — Подав голос здоров’як, що курив недопалок. — Поступово наші тіснили цих горлорізів на схід, до кордону. Але Іловайськ — просто якась пекельна м’ясорубка. — Так, я пам’ятаю ту картинку з телека, — глухо озвався з середини залізної діжки хлопчина. — Президент приймає військовий парад на Хрещатику в День Незалежності. Перед ним пропливають численні стрункі колони новенької військової техніки і щезають десь за горизонтом. Це дуже схоже на парад узимку 1941 року на Червоній площі в Москві. Бійці з параду одразу відправилися на фронт зупиняти німців. — Але тепер це була лише красива картинка для «ящика», — озвався чоловік із довгими вусами. — Військові з Хрещатика не поїхали на фронт, бо його тоді, вважалося, й не було. Була лише певна територія Донбасу, захоплена терористами з ДНР та ЛНР. Та саме тоді все й змінилося. — Кажуть, це були росіяни — регулярна армія з танками, гарматами, реактивною артилерією. Кажуть, випалювали землю на чорний попіл, наша техніка перетворювалася на розплавлені калюжі металу, а тіла хлопців випаровувалися в одну мить. Напалм. Від них нічого не лишилося. Абсолютно. Вони щезли, як тіні від сонця, — сумно зауважив чолов’яга, затягуючись сигаретою. З нутрощів польової кухні виринає оголений торс хлопчини, до їжака короткої чуприни прилипли залишки пшонки: — Мене більше всього лякає не смерть. Більше за все лякає брехня нашого керівництва. Навіть після такої катастрофи нам не говорять правди, не карають винуватців-генералів, що завели наших солдат на загибель, на безглуздий розстріл у чистому полі. Ніхто не хоче сказати правду, хоча б єдине слово — «війна»! Росія напала на Україну! Чому? Моє псевдо — «Андерсен». Раніше мене звали Олександром Летючим, та тут усі носять псевдо, навіть такі, як я — так простіше. Свої імена та прізвища, наче пальто в театрі, люди здали в гардероб, а замість номерків — отримали автомати. По завершенні «вистави» усі отримають свої імена назад, але не всі отримають назад свої життя. Фактично війна змінить кожного, та поки що вона триває і нікому з них несила її відвернути...• Зведення новин • За минулу добу бойовики здійснили 28 обстрілів позицій сил АТО, з них 10 — після оголошення «режиму припинення вогню». Про це заявив речник інформаційно-аналітичного центру РНБО Андрій Лисенко. Зокрема, після 18:00 терористи здійснювали артилерійський обстріл понтонного мосту через річку Сіверський Донець, з мінометів — позиції сил АТО у районі Красногорівки. Крім цього кілька разів було обстріляно позиції українських військових у Донецькому аеропорту. У Луганській області терористи обстріляли з мінометів блокпост сил АТО у районі н.п. Золоте, зі стрілецької зброї — базовий табір українських військ поблизу н.п. Попасна. Також був зафіксований обстріл з АГС-17 блокпосту біля н.п. Фрунзе, а зі стрілецької зброї — обстріляний блокпост сил АТО поблизу н.п. Золоте. Ще до оголошення режиму припинення вогню збройними силами РФ було здійснено спробу штурму с. Широкіне біля Маріуполя. • Президент України Петро Порошенков інтерв’ю телеканалу ВВС заявив, що Росія може «взяти» не тільки Київ, але і будь-яке інше європейське місто, якщо весь світ не об’єднається у своїй солідарності з Україною. Коментуючи слова Путіна про те, що вже через 2 тижні він може «взяти Київ», Порошенко зазначив: «Армія РФ — 1,2 млн осіб. За тією ж логікою, як РФ може «взяти Київ», Росія може взяти Варшаву, Вільнюс, Ригу, Бухарест, будь-який інше місто, якщо весь світ не об’єднається у своїй солідарності з Україною». • На Запоріжжі місцеві мешканці готуються оборонятися від можливих атак з боку РФ: сотні активістів виїхали копати шанці для оборони міста. Про це йдеться у повідомленні у Фейсбук прес-секретаря голови Запорізької ОДА Андрія Рибальченка. • Російська Федерація продовжує концентрацію збройних сил на півночі тимчасово окупованого Криму та здійснює ротацію сил і техніки. Про це заявив речник інформаційно-аналітичного центру РНБО Андрій Лисенко. «5 вересня було зафіксовано пересування російських військових колон по трасі Ростов-Таганрог і далі в бік кордону з Україною. Переважно це тентовані автомобілі «Урал» і кунги «КаМаз» (в тому числі машини зв’язку та радіоелектронної боротьби), бронетехніка. Частини, що передислоковуються, належать Західному військовому округу ЗС РФ», — зазначив речник РНБО. • У Луганській області помічені великі колони бронетехніки та військових вантажівок, у т.ч. числі — російські танки Т-72ВМ, зенітно-ракетні комплекси Стріла-10 та мобільні пускові установки SAM. Відповідне відео опублікувало Іnterpretermag. • Режим «припинення вогню» у зоні АТО порушено: на східних околицях Маріуполя ведуться інтенсивні обстріли з важкої військової техніки. Про це у своєму Твіттері повідомив журналіст Григорій Жигалов.
7 вересня 2014 року
• Ірина Вовк, Дар’я Бура «Ізоляція. Таємні в’язниці Донбасу в оповідях врятованих від тортур та смерті» МАРИНА ЧУЙКОВА (1971 р. н.), цивільна, мешканка м. Горлівка Але я і тоді не вірила, що все так затягнеться. Не вірила, бо бачила, як по-людськи живуть, наприклад, у Харкові, і який жах від бойовиків у нас в Горлівці. Я не вірила, що люди це все терпітимуть, та навіть «ватники» — ну вони ж теж їсти хочуть. Думала, місяць-два-півроку, але воно має закінчитися. А перед Іловайськом така надія була, як наші почали стрімко відвойовувати території. Я вірила, що нам треба потерпіти, нехай пережити ще десятки обстрілів і смертей, але нас визволять. Але Росія пішла в наступ і місто досі окуповане... Життя стало неможливим: напружена ситуація через тих людей з автоматами, які ходять містом, через те, що ти дивишся в магазині на продукти й думаєш «Боже мій, який жах», я ж була в Харкові, я бачила, які продукти там. Якось мене зупинив на вулиці ввечері чоловік у формі, коли я поверталася від бабусі, якій робила укол. — Документы! — Какие документы? Я тут живу. — Где вы живете? — Ну вот за вторым домом поворот... Я йому пояснюю, де мій дім, і розумію, що він нічого не може второпати, він не знає міста — він не тутешній. Він назв вулиць не знає, простонародних назв місць, ну нічого. Це ж привезли людей, які вчили місцевих маргіналів «віджимати» авто й затримувати за жовто-блакитні стрічки. У 2014-му запросто могли забрати машину: ти приїхав на блокпост, тебе зупинили, викинули з авто й забрали його. У нас таким же чином машину «віджали». Навіть зі стоянок крали. Пам’ятаю, власник синього бусика «Мерседес» попросив чергового на платній парковці колеса спустити, щоб не вкрали. І я з вікнасвого спостерігаю, як приїздять на ту парковку «ополченці» зі своїми колесами та акумулятором: вибили автоматами замок і забрали машину, бо їм був потрібен цей бусик. Спостерігаючи за тим усім, я розуміла, що маю також вести якусь свою боротьбу, бо «хто, як не я?» захистить моє місто, мою квартиру, мою маму? Чому хлопці з Вінниці й Тернополя до нас їдуть і нас від цих бойовиків намагаються визволити, а ми, горлівчани, будемо сидіти на своїх диванах і танцювати під дудку бойовиків? Я це для себе прийняти не могла. І якби так подумав кожен із мого міста, то ми б тими крупинками відновили наше життя і допомогли військовим прогнати всю цю потолоч.• Зведення новин • В результаті нічного обстрілу Маріуполя є підтверджені дані про 5 постраждалих: легко поранений один військовослужбовець, одна жінка загинула, три маріупольця поранені. Про це повідомили у міськраді Маріуполя. • У Донецьку починаючи з 6:00 ранку почали лунати звуки вибухів і залпів з важких знарядь з боку аеропорту. Про це повідомили у донецькій міськраді з посиланням на дані мешканців Київського, Кіровського та Куйбишевського районів. • Amnesty International оприлюднила супутникові знімки, які вказують на нарощування російського озброєння та артилерії на сході України та звинуватила РФ у підбурюванні сепаратистів на скоєння воєнних злочинів. Про це йдеться у звіті організації, який оприлюднено на сайті AI. • З початку проведення АТО на сході України загинули 864 українських військовослужбовців, отримали поранення 3215 військовослужбовців. Про це повідомив заступник керівника нформаційно-аналітичного центру РНБО Володимир Польовий. • З оточення з-під Іловайська змогли вийти ще 32 українських військових. Про це повідомляє «Українська правда», посилаючись на власні джерела. «Бійці-десантники завдяки допомозі журналістів змогли пройти крізь засідки і на собі витягти поранених. Станом на 20:15 вони дісталися до місця дислокації батальйону «Азов», — повідомило джерело.
8 вересня 2014 року
• Зведення новин • За ніч із 7 на 8 вересня бойовики на Донбасі 5 разів порушили режим припинення вогню, про який було домовлено у п’ятницю, 5 вересня. Такі дані оприлюднив прес-центр АТО у понеділок вранці. • На Донбасі бойовики й російські військові продовжують обстрілювати українських військових і цивільні об’єкти, за останню добу зафіксовано близько 10 обстрілів. Про це заявляє організатор «Інформаційного спротиву» Дмитро Тимчук у Фейсбук. По даним Тимчука, 7 вересня супротивники України проводили «активні дії» у районі Маріуполя, Донецька, Дебальцеве, вчинено обстріли позицій і блокпостів українських силовиків у районі Жданівки, Золотого, Нижньої Кринки, Фащівки». • У НАТО зафіксували активізацію участі російської армії в конфлікті на Донбасі. Про це заявив заступник генерального секретаря НАТО Олександр Вершбоу, передає УНІАН. • З середини квітня в східних областях України загинули, щонайменше, три тисячі людей. Про це повідомив Верховний комісар ООН з прав людини Зейд Раад аль-Хуссейн, повідомляє «Інтерфакс-Україна» з посиланням на видання Colombo Gazette. • Президент України Петро Порошенко під час робочої поїздки до Маріуполя провів телефонну розмову з президентом Російської Федерації Володимиром Путіним. Про це повідомила прес-служба глави держави. Під час розмови сторони продовжили координацію дій щодо підтримки режиму припинення вогню. • Українські військові в односторонньому порядку дотримуються режиму припинення вогню. А терористи продовжують обстріли позицій та блокпостів сил антитерористичної операції. Зокрема, порушення режиму припинення вогню зафіксовано поблизу населених пунктів Нижня Кринка, Авдіївка, Попасне, Нікішено, Майорськ, Кіровське, Фащівка. Також, з реактивних систем залпового вогню БМ 21 «Град» було обстріляно аеродром «Донецьк». Про це повідомило Міністерство оборони на своїй сторінці у Фейсбук.9 вересня 2014 року
• Зведення новин Російські війська і терористи продовжують грубо порушувати умови перемир’я, обстрілюючи позиції українських військ, в тому числі із застосуванням важкої зброї. Про це у вівторок у Фейсбук написав керівник Центру військово-політичних досліджень Дмитро Тимчук. Так, за даними аналітиків, позиції українських підрозділів на території аеропорту в Донецьку були обстріляні 4 рази: 2 рази з мінометів і 2 рази з застосуванням РСЗО БМ-21 «Град». З РСЗВ БМ-21 «Град» обстріляний базовий табір українських військ поблизу населеного пункту Тоненьке. З мінометів обстріляні позиції ЗС України поблизу населеного пункту Докучаєвськ. Також з мінометів обстріляно блок-пост українських військ поблизу Дебальцевого. Терористи із застосуванням стрілецької зброї вчинили спробу атаки на опорний пункт українських військ поблизу населеного пункту Роднікове. Штурм був відбитий. • За час дії «режиму припинення вогню» на Донбасі загинули 5 українських військових, ще 29 отримали поранення. Про це повідомив директор військово-медичного департаменту Міністерства оборони України Віталій Андронатій, передає «Інтерфакс-Україна». В РНБО підтвердили загибель 5 українських військових за час так званого «перемир’я». • У маріупольському напрямку з 10 вересня вводяться режимні обмеження та заборони. Про це повідомляється на сайті міськради Маріуполя.10 вересня 2014 року
• Геннадій Харченко «Щоденник артилериста» [10 вересня. Волноваха] «Ви маєте змінювати табір щотижня», — заявив полковник Химченко, коли ми прибули під Волноваху, маючи на увазі негативний досвід нашого розташування під Старобешевим. Міняти табір щотижня, звичайно, у нас не виходило. Але вибір місця під облаштування табору і під вогневі позиції почали здійснювати ретельніше. Було організовано бойову охорону табору, виставлено вартові пости. Пам’ятаючи про недавній обстріл, категорично заборонили користуватися мобільними телефонами в таборі. Телефони всі здали командирам гармат, та й самі бійці після пережитого не дуже прагнули порушувати це правило. Пізніше, коли ми стояли у двох посадках навпроти одна одної з другою батареєю, стали помічати, що вони себе в користуванні мобільними не обмежують. Більш того, деякі бійці другої батареї стали приходити до нас у табір, щоб телефонувати з місця нашої локації. Спочатку ми відчайдушно боролися з цим і навіть розбили кілька телефонів особливо безвідповідальним «дзвонарям». Але незабаром спілкування по мобільному перестали забороняти. Наші бійці теж часто стали запитувати, чому нам не можна, а їм можна. Крім другої батареї, до нас ще додалася «пасіка» — кілька дрімучих допотопних коробок засобів протиповітряної оборони. Тоді командування побоювалося, що російські терористичні війська задіють у бойових діях авіацію. «Пасіка» зайняла свої позиції, але, на щастя, у війні на Сході обійшлося без вторгнення авіації. А безпілотники, за словами «пасічників», вони збити не могли. Дуже шкода, бо ворог використовував БПЛА постійно. Карти були хоча й військові, але допотопні. І саме цієї, цікавої для нас, посадки на ній не було. Як і багатьох інших географічних позначень селищ, доріг і насаджень. Доводилося використовувати те, що було. Були заздалегідь обрані вогневі, куди ми і виїжджали для виконання бойових завдань. Оскільки завдання нам ставили мотопіхотні підрозділи, то і цілі ми тоді обирали, виходячи з їхніх тактичних завдань. Ми знищували танки, БМП, БТРи, БМП противника. Іноді нашими цілями були кулеметні розрахунки. Іноді піхота просто перед наступом просила «прочесати» вогнем якусь посадку або «накидати» на який-небудь передбачуваний квадрат. Найчастіше такі «замовлення» надходили перед черговим штурмом або висуненням наших колон. Іноді така практика виправдовувала себе. Так, наприклад, нам вдалося накрити батарею самохідних установок противника, яка розміщувалася в одній з посадок. Уціліла лише одна самоходка. Такий результат був цілком несподіваним і для нас, і для бойовиків. Вони ретельно замаскували свої САУ і ніяк себе не проявляли. Чекали на команду. Від несподіванки і розгубленості вони навіть з переляку викликали «швидку допомогу». Про це зі сміхом нам розповіла військова розвідка. Тоді росіяни тільки почали масову передачу сепаратистам систем далекобійної і важкої артилерії, і навички противника теж ще були мало відпрацьовані. Ми, крім здобуття суто технічних навичок, обирали найбільш відповідні для такої ситуації види вогню батареї важких гаубиць. Почасти це визначалося браком озброєнь у секторі на той момент. Найчастіше ми використовували тимчасові вогневі. Обстрілявши ворога з однієї позиції, ми якнайшвидше переїжджали на іншу і відкривали вогонь уже звідти. Тому часто ми вивантажували певний боєзапас і зовсім не займалися підготовкою подібних вогневих. Штаб сектору не дуже схвалював, що вогонь батареї використовується іноді для вирішення незначних локальних завдань. Тим паче, що в піхоти для цього була своя артилерія. Логіка в цьому була безперечна. Наприклад, знищивши всього лише кулеметний розрахунок, батарея гаубиць виявляла себе і ставала вразливою для відповідного вогневого нальоту. Тим більше, що безпілотних розвідників і спостерігачів противникові абсолютно не бракувало. На щастя, у вересні 2014 року сепаратисти ще не вели активну контрбатарейну боротьбу, та й тактика постійної зміни вогневих позицій себе повністю виправдовувала. Ми ж тоді в цьому слабо розбиралися і не особливо над цим замислювалися. Нам дуже хотілося зробити свій вклад у розгром ворога, і ми були раді кожній нагоді підтримати і допомогти нашим. Кожен гарматний розрахунок просив, щоб ціль дали саме йому. Рахували свої постріли. Радісно відзначали «рубіжні» показники. Перші 50, 75, 100 випущених снарядів...• Зведення новин За минулу добу зафіксовано не менше 5 обстрілів позицій українських сил. Про це заявляє організатор групи «Інформаційний спротив» Дмитро Тимчук у Фейсбук. Зокрема, двічі із РСЗО БМ-21 «Град» обстріляли позиції силовиків поблизу населеного пункту Тоненьке. Із застосуванням артилерії обстріляно позиції біля н.п. Піски, Авдіївка й на території аеропорту в Донецьку. Крім того, за його даними, відзначається «активізація переміщення російсько-терористичних військ у районі Луганська, Лисичанська, Алчевська». • Бойовики готуються до прориву оборони звільненого Лисичанська, помічена активна передислокація сил бойовиків поблизу Луганська, Лисичанська та Алчевська. Про це йдеться в сюжеті ТСН. Ранок. За інформацією командира батальйону «Луганськ-1», їхня розвідувальна рота виявила велике скупчення військової техніки поблизу Первомайська. • Президент Петро Порошенко заявляє, що Росія вивела 70 % своїх військ із території України. Такі дані з посиланням на українську розвідку він озвучив на розширеному засіданні Кабміну. • Майже весь особовий склад батальйону «Черкаси» написав рапорти про відмову виконувати бойове завдання і висуватися на передову. Про це йдеться в сюжеті телеканалу «Україна». Військові, які зараз стоять під Волновахою Донецької області, повідомили, що їм наказали відправитися на блокпост під Донецьком відбивати атаки ворожої артилерії та бронетехніки, озброївши лише стрілецькою зброєю та надавши старі автобуси і вантажівки. Вони наполягають, що не відмовляються служити, але просять надати їм для цього відповідне озброєння. «Або (ставити перед нами) задачі, які ми можемо виконувати з нашим озброєнням, або (надати нам) озброєння для виконання тих задач, які перед нами ставляться», — заявив каналу заступник комбата «Черкас» Володимир Мельник. • На кордоні з Росією розпочалися роботи щодо спорудження комплексу оборонних об’єктів, відомого під назвою «стіна». Про це повідомляє прес-центр АТО. • У зоні АТО під час проведення оперативних заходів із боротьби з терористами бійці батальйону «Луганськ-1» затримали двох військовослужбовців ЗС РФ, які підозрюються у застосуванні переносних зенітно-ракетних комплексів проти авіації ЗС України. Про це повідомив речник РНБО Андрій Лисенко. • За минулий день збільшилась кількість обстрілів позицій та блокпостів сил АТО. Про такі дані повідомили в медіацентрі антитерористичної операції. «Зокрема, зафіксовані обстріли неподалік населених пунктів Дебальцеве, Ольхівка, Авдіївка, Ясинувата, Красногорівка, Кіровське, Майорськ, Малоорлівка», — уточнили в АТО. • Керівництво АТО ввело додаткові режимні обмеження для забезпечення оборони України на маріупольському напрямку. Про це повідомляється на сайті маріупольської міськради.
11 вересня 2014 року
• Зведення новин За ніч тричі було обстріляно позиції українських військ на території аеропорту в Донецьку» — з мінометів. Із РСЗО БМ-21 «Град» обстріляно позиції силовиків біля н.п. Верхня Кринка. Обстріл вівся з боку Харцизька. Із мінометів обстріляно блокпост біля Малоорловки. Зі ствольної артилерії обстріляно опорний пункт у районі Красногоровки. Про це повідомляє організатор групи «Інформаційний спротив» Дмитро Тимчук у Фейсбук. • Росія перегруповує свої війська на території України, в РНБО підтвердили виїзд 10 автомобілів з особовим складом військових ЗС РФ. Про це розповів на брифінгу в четвер речник Інформаційно-аналітичного центру РНБО Андрій Лисенко. • Вночі терористи обстріляли Донецьк з важкої артилерії. Про це повідомляє сайт донецької міськради. • Розширено ділянку, яка входить в так звану «сіру зону», яку контролюють бойовики. «Ділянка кордону (від Новоазховська і на північ вздовж кордону між РФ і Україною) зараз знаходиться під контролем проросійських найманців». • У Донецьку періодично чути поодинокі постріли з крупноколіберної зброї, а також серії залпів з гармат. Про це повідомляє сайт мерії міста. • Протягом дня було зафіксовано обстріли позицій наших військ неподалік населених пунктів Тоненьке, Староласпа, Центральний, Вуглегірськ, Попасне, Перше травня, Ленінське. Із застосуванням артилерії було обстріляно позиції Збройних Сил України неподалік аеродрому Донецьк. Про це повідомляє медіацентр АТО.12 вересня 2014 року
В ніч з 11 на 12 вересня Київський район Донецька піддався артобстрілу. Мирні жителі не постраждали. Про це йдеться в повідомленні міськради. • 4 рази було обстріляно позиції на території аеропорту в Донецьку (із мінометів обстріляно блокпост у районі н.п. Малоорловка; із мінометів обстріляно опорний пункт біля н.п. Піски; зі стрілецької зброї обстріляно позиції біля н.п. Щастя; зі стрілецької зброї обстріляно позиції біля н.п. Артема). Про це повідомляє організатор групи «Інформаційний спротив» Дмитро Тимчук у Фейсбук. • Російські винищувачі Су-30 вже базуються на аеродромі в Бельбеку (Крим, поблизу Севастополя). Про це повідомив в інтерв’ю «РИА Новости» призначений окупаційною владою Криму в. о. губернатора Севастополя Сергій Міняйло.13 вересня 2014 року
• Зведення новин Російські чиновники заявляють, що група автомобілів «гуманітарного конвою» перетнула українсько-російський кордон. Про це агенції «Інтерфакс-Південь» повідомив офіційний представник Південного митного управління Раян Фарукшин. • За ніч, що минула, терористи обстріляли позицї сил АТО неподалік населених пунктів Ясинувате, Мар’їнка, Піски, Тоненьке, Малоорловка, Жданівка, Дебальцеве, шахти 60 річчя Великої Жовтневої Революції. Про це йдеться у повідомленні прес-центру АТО. Окрім того, за даними групи «Інформаційний спротив», у зоні конфлікту на Донбасі відзначається різке збільшення кількості обстрілів з боку російсько-терористичних військ. • Представники АТО заявили, що з боку Донецька бойовики обстрілюють з «Градів» населені пункти Жданівка, Верхньотроїцьке та Криничне. • З боку Донецька та населеного пункту Зуєвка бойовики ведуть інтенсивний обстріл з реактивних систем залпового вогню БМ-21 «Град» населених пунктів Жданівка, Верхньотроїцьке та Криничне. Про це заявили у прес-центрі АТО. • Протягом дня по підрозділам сил АТО здійснювались поодинокі обстріли, але загалом ситуація під контролем. Про це заявили у прес-центрі АТО. «Протягом дня терористи здійснили чергову невдалу спробу штурму аеродрому Донецьк, та прориву з населеного пункту Пантелеймонівка. Збройні Сили України надають гідну відсіч ворогу, та мужньо утримують зайняті рубежі», — йдеться у повідомленні.14 вересня 2014 року
• Ірина Вовк «На щиті. Спогади родин загиблих воїнів» ІВАН ІСИК («ПОВАР») (20.01.1984 — 14.09.2014). Батальйон «Айдар» — Я був на Майдані у 2004 році, а Іван — на Революції гідності. Тільки він нам нічого не сказав зі старшим сином. Говорив: їду до столиці на роботу, а коли ми розпитували його «що там в Києві, що на Майдані?», то казав, що він туда не ходить і хіба здалека поглядає, і то зрідка. Навіть коли ми вже чули вибухи тих «коктейлів» і стрілянину по телевізору, коли то всьо вже нам показували в прямому ефірі, то Іван все одно казав, що далеко від Інститутської. А насправді син відстояв усю Революцію Гідності в самому епіцентрі подій: куховарив на Майдані. Від того, до речі, і майбутній його позивний на фронті — «Повар». Хоча він і за фахом був кухаркондитер. А з фронтом Іван не тягнув після Майдану: оскільки мав із дитинства травму й був непридатним до служби, то до армії хлопця не взяли. Через цю травму й до «Айдару» тоді Іван ніяк не міг пройти медкомісії. До речі, тим часом Василь Іванович уже зі своїм покійним колегою-однолітком також пішли у військкомат. Тільки там з них лише посміялися, пригадує чоловік: сказали, що на фронт підуть молодші. А його син, розуміючи, що дрогобицької медкомісії йому не пройти, віддав другові свій комп’ютер під заставу, аби пройти медкомісію в столиці. Батькам наказав не відчиняти дверей кімнати до його приїзду. — Ми відчинили кімнату лише після його смерті... Не було комп’ютера. Я то зразу побачив. А трохи пізніше до нас прийшов той його товариш, віддав комп’ютер і розповів цю історію. Ще трохи пізніше ми вже і наплечника його отримали, з Івановими записами, де він детально розповідав про все, що бачив і на революції, і на фронті. Ми перечитали те, про що він нам за життя не розповідав. А коли згодом батько з Юрою згадували Іванів останній приїзд, то зрозуміли, що він прощався тоді з усіма, кого знав, ніби відчував, що йде на смерть. У переддень усією родиною вони так гарно з’їздили відпочивати на річку. Була неділя, тепла, сімейна: під пообіднім сонцем, яке пробивалося через листя дерев, Іван із батьком слухали, як шумить вода, і говорили про все на світі, довго-довго. Батько тоді й гадки не мав, що наступного дня, у понеділок, Іван поїде на війну. Василь Іванович й справді був певен, що син у столиці, на роботі: Іван йому казав тоді біля річки — їду до Києва, на роботу. Якийсь місяць-другий і зв’язок із Іваном обірвався: вже батько не чув ні про столицю, ні про його колег у Києві. А наступного дня після вересневих розстрілів під Цвітними Пісками бойовики Мільчакова знахабніло — відео за відео — стали викладати у мережу кадри обгорілих українців із того страшного блокпосту-засідки. Те саме відео, де вони спалювали живцем українців і впритул стріляли в розгублених добровольців, які їхали на свій блокпост... На тому ж відео — кадри допиту півживого Івана, побитого, із чорними обгорілими руками й покаліченим обличчям: він лежить на землі й просить води. Але озвірілі бойовики ніби не чули: на фоні поодиноких пострілів, які говорили самі про себе своєю періодичністю, вони змушували хлопця сказати, що добровольці воюють на Донбасі за гроші. Іван казав правду: йому ніхто нічого не заплатив. З полону Іван так і не вийшов живим. Про смерть сина батьки дізналися за місяць до похорону. Хлопці з «Айдару» уже знали, що Іван лежить мертвим у терористів. Але не могли знайти його рідних. Невдовзі зв’язатися змогли тільки з Юрком, братом Івана, через соцмережі. — Тату, наш Іван загинув... — син подзвонив Василю Івановичу одразу як отримав те страшне приватне повідомлення від «айдарівців». — Який Іван? — навіть засміявся тоді батько. — Що ти таке говориш? Де загинув? — На війні, — ледве чутно пояснив Юра, одразу й не зрозумівши, чого батько так зреагував. — Юра! — гримнув Василь Іванович. — Він же не на фронті. Він в Києві на роботі. Не говори дурниць! А тоді й Василь Іванович, і Юрко побачили відео. Вони дивилися ті страшні кадри й таки надіялися, що їхній Іван живий. Мамі вирішили ще не розповідати,бо мали надію витягнути його з полону. Іван вижив після того бою і потрапив до лікарні на окупованій території. Це саме з тієї лікарні з’явилося нове відео, 11 вересня. Проросійський «журналіст» Грем Філіпс виклав у мережу свій допит Івана, який назвав «інтерв’ю». З відео Василь Іванович і дізнався, що Іван рушив на Схід після того теплого родинного дня біля річки. — Весь він був перебинтований на тому відео, ну ви бачили. Тоді «айдарівці» думали, що він десь у лікарні за кордоном, але то не було так, і то було ніяке не інтерв’ю, як було приписано до того відео. Зрештою, його знімав той Філіпс цілий, і то був чистий допит, 15-тихвилинні провокаторські жорстокі знущання над моїм сином — з ніг до голови перебинтованим і обпеченим. І, знаєте... я був здивований, як мій син у такому стані міг так гідно себе тримати. Без нервів, без агресії, так виважено й спокійно... Хоча там такі питання були, що я сам не знаю, чи в нормальних умовах, не заскочений зненацька, я би міг відповісти так одразу. Пам’ятаю, у тому відео Іван дуже переймався здоров’ям мами й згадував свою донечку: обіцяв обов’язково повернутися з подарунком для малої, бо спочатку мав вирватися на 1-ше вересня, та не зміг, і тоді дав слово бути вдома на день народження доні Олі. Але до 17-го вересня ми вже дізналися про його смерть. Дізналися, але вірити не хотіли, і ще дні зо два вони зі старшим сином перевіряли правдивість цієї інформації, дату того лікарняного допиту. «Як сказати дружині? Онучці? Як повернути Івана назад? Чи Івана? Чи то він? Прізвище він назвав інше... І чи живий він тепер?» — все це не давало спокою стривоженому батькові, який щогодини втрачав сили й надію на повернення Івана. — Зрештою я таки сказав своєму рідному братові, а він того ж вечора з родиною приїхав до нас. Ясно... моя дружина тоді все зрозуміла. Мені досі боляче згадувати той вечір... А потім був дзвінок від сєпарів: мені тоді здалося, що я не з людиною розмовляю, а з жорстоким монстром, який не те що української не знає, він російською добре не володів. Розмова було короткою. Але нелюдською — у стилі покидьків-садистів. — Если хотите — забирайте своего Ваню, — казав байдужий зухвалий голос. — Іван у вас? Де він? — Да, у нас. Ну все, давайте, а то мать еще одного вашего убиенного звонит, — зареготав виродок. А після дзвінка Юра отримав те повідомлення в соцмережах: Івана хотіли поховати в Луганську. Правдами й неправдами, з допомогою небайдужих, рідним вдалося написати заяву-прохання ворогу таки не хоронити тіло, а продовжити перебування його в морзі ще на 10 днів. Тричі батьки писали такі заяви: Іван лежав місяць. Його тіло нікому не вдавалося вивезти. — Ми зверталися до всіх можливих організацій і просто волонтерів, побратими-«айдарівці» сприяли, але марно: тіла їм не віддавали. Ми навіть хотіли їхати з дружиною туди — у сам Луганськ, але нас не пустили. Я був у розпачі. Бо не знав, як зробити так, щоб сина похоронити вдома. А потім наша дрогобицька волонтерка Олена Куртяк подарувала мені «Дев’ятницю до Діви Марії, яка розв’язує вузли» — улюблені молитви Папи Римського. Може це й наївно, але на вервечці треба було молитися дев’ять днів поспіль. Я почав молитися. Мені після тих всіх спроб його забрати лишалося хіба молитися. І знаєте, на 7-ий день у нас з’явилася надія, що ми таки заберемо синове тіло, а на дев’ятий його привезли до Дрогобича. Вірити, не вірити... 14 вересня покалічений Іван помер в окупованій лікарні Луганська, а на Покрови волонтери Тернополя забрали його тіло з Луганська. І завдяки дрогобицькому подружжю волонтерів Олександрі й Віктору Вознякам тіло хлопця нарешті захоронили в Дрогобичі. ...Все права на текст принадлежат автору: Дар’я Бура, Олександр Красовицький.
Это короткий фрагмент для ознакомления с книгой.