За подвиг під час ліквідації аварії на Чорнобильcькій АЕС

начальникові чати воєнізованої пожежної частини № 2

лейтенантові Володимиру Правику, про якого йдеться в цій

книжці, посмертно надано звання Героя Радянського Союзу.

Післяслово Г. В. Бердова

Рецензент С. А. Грипас

Художнє оформлення О. В. Бессарабова

Встають і відходять в легенду

Пророки завітів нових.

І ризи у них із брезенту,

І каски, як німби, у них.

БОРИС ОЛІИНИК

Що за дивина? Вранці їй схотілося... літати.

Літаком подорожувала тільки раз, до Воронежа. Досить давно, до брата Грицька на весілля. І раптом таке бажання. Ніякої

дороги зараз начебто не чекає... Мабуть, сам ранок став

причиною настрою — лагідний, навдивовижу ясний, ані хмаринки у

високому небі, така промениста його блакить. Прибирається

природа до близьких свят.

Для родини Правиків травневі свята радісні подвійно. Перше —

день народження Павла Панасовича, на день Перемоги народився

Вітя. Цього року меншому синові шістнадцять. Чоловікові —

п’ятдесят. Не віриться. Наче вчора парубок назвав нареченою

Наталку Криволапову... Як заголосила тоді її матір: «Ще й

вісімнадцяти нема, один курс в училищі скінчила! Не віддам!»

Наче вчора. Насправді чверть віку тому. Вже понад двадцять

років Наталя Іванівна Правик — медсестра...

Уранішня зміна в районній поліклініці починається

о дев’ятій. Павлу Панасовичу — в цех, Віті — до ПТУ на восьму.

Провівши обох, Наталя Іванівна встигає прибрати після сніданку

кухню, віднести вареної картоплі качкам, поглянути, чи доволі

трави в кролів. Треба покришити моркву, яблука для ласунів-

папужок. Ніколи не було у них вдома кліток з птахами, оцю

Володя приніс, як переїжджали з Надею до Прип’яті:

«Розважатимуть, щоб ти, мамо, не сумувала!» Жартував, але мати

знала: розуміє син, що без них спорожніє хата.

Перед тим як замкнути хату, Наталя Іванівна заглядає до

кімнати молодих. Усе тут на Володю з Надійкою завжди чекає. От

і стос журналів на звичному місці — низенькій шафі. Випуск

«Моделиста-конструктора» розгорнутий на вкладці з емблемою:

«Клуб домашніх майстрів». Такі гарні дитячі меблі на малюнках, але роздивлятися нема коли — Наталі Іванівні час на роботу.

Мине менше доби — чорнобильська земля здригнеться, заридає

від лиха. Мине понад рік — серед покинутих будівель на

чорнобильській вулиці імені Шевченка мовчазно стоятиме під

номером сорок шостим невелика хата Правиків, усупереч

навколишньому запустінню досі чепурна.

Буду поруч з Наталею Іванівною, коли вона вперше після

загибелі сина відімкне замка на дверях, повільно ввійде на

веранду, ще повільніше — до кімнат. Усюди так, немов господарі

ненадовго вийшли з хати. В помешканні молодих — платівка з

Анною Герман на програвачі, висяча поличка із люстерком, флакончики з лаком, ножички... На шафочці — журнали «Вокруг

света», «Пожарное дело»... Окремо лежатиме «Моделист-

конструктор», березневий номер за 1985 рік. Побачу, не дуже

вірячи очам, кольорову вкладку для умільців: оригінальні

дитячі меблі.

У 1986-му, наприкінці літа, почула від Анатолія Шефлера, секретаря партійної організації ВПЧ-2: у квітні, днів зо два

до аварії, він, теж щасливий молодий батько, біля під’їзду

зустрівся з Володимиром Правиком. Той енергійно запропонував:

«Зробимо нашим малятам ліжечка, щоб і колисками були! Є в

журналі малюнки і креслення. Заходь у суботу. Повернуся з

чергування — зразу і візьмемося». 26 квітня було тією суботою.

Лейтенанта Шефлера я знайшла в селі Розважеві, поблизу

Іванкова. Туди вже з'їжджалися з лікарень пожежні, вірили, знову служитимуть разом. У кутку довгого приміщення, відведеного для чорнобильців у місцевій пожежній частині, стояв прапор ВПЧ-2, вздовж стіни вишикувалися спортивні призи.

«Не все спромоглися вивезти із закритої зони, не все

познаходили. От магнітофон Володі подівся кудись»,— зітхнув

лейтенант. Тоді згадав про журнал, креслення: «Де вони зараз?»

І ось у хаті Володимира Правика переказую це матері. Чи чує

Наталя Іванівна, чи слухає? В неї на долонях журнальна

вкладка, на ній — весела хата в садку, усміхнена бабуся, бадьоре дитинча в ліжку-гойдалці, обтягненому рожевим ситцем.

Колиска з блакитного ситцю під розлогим деревом...

— Коли Володик народився, ми цієї хати ще не збудували. З

моїми батьками, братами жили. В одній кімнатці. Забили гачка

до стелі, натягли мішковину поміж чотирма паличками, причепили

до гачка — така вийшла колиска, — стиха говорить Наталя

Іванівна. Опускається навколішки біля шафи.

Шкільні друзі Володі — Василь, Віктор — приїхали з нами до

Чорнобиля. Разом виходимо на ганок. Хлопці мешкали в сусідстві

з Правиками, та не поспішають до домівок, пропонують: «Підемо

до Уші». Притока повноводої Прип’яті за кілька хвилин

виблискує перед очима. Гаї, луки, ще річки і ще... «Жити серед

такого привілля і не любити свого краю, хто б таке зміг? —

видихає Василь, додає гірко: — Приїхали додому на екскурсію, такого ще ніколи не було...»

Повернувшись, застаємо Наталю Іванівну в найбільшій з

кімнат. Зашиває червоними нитками корінець благенької книжки.

Ще охайніше виглядає хата. Жодної пилинки на керамічних

півниках, на посуді. Тільки засохле стебло лимона, кругла

пташина клітка зі спорожнілою жердинкою виказують біду. Довго

переконуємо Наталю Іванівну забрати хоч щось з речей. Нарешті

знімає із серванта невеличкі портрети Лесі Українки, Сергія

Єсеніна, бере програвача, платівку, кілька книжок, вклейку до

«Моделиста-конструтора» із ліжечом-гойдалкою. Дозиметрист не

заперечує.

У 1986-му, двадцять п’ятого квітня, вранці, коли Наталя

Іванівна востаннє пішла зі своєї хати щасливою, наглядати за

нею лишилась хіба що яблуня біля хвіртки. «Добрим господарем»

зветься сорт. Яблука смачні і красиві, червоні, міцні. Завжди

давало дерево гарний урожай і цього року напрочуд рясно

квітнуло. Не йшла — насправді летіла до лікарні. Чистота й

тиша, розлиті в природі, помножували радість на серці. Гарної

пори народилась маленька Наталочка, онучка. Така жадана

дитинка! Дізнавшись, що Надійка народила, Володя під вікнами

палати танцював. Справжнє чудо сталось, бо раніше ніколи не

танцював. Наталя Іванівна давала сину стільця: «Замість

партнера, спробуй!» Засміється, покружляє посеред кімнати — і

знову стілець на своєму місці.

Павло Панасович усі два тижні, коли став дідусем, ходить

розчулений. Вітю не впізнати, всі розваги забув. Учора після

навчання без нагадувань мерщій на автобусну станцію, свіже

молоко Надійці повіз. Нема в Прип’яті такого смачного, запашного молока, як у Чорнобилі, бо ніде немає і кращого

пасовиська, ніж чорнобильські луки.

Повернувся Вітя, каже: «Мамо, наша Наталочка, мабуть, незабаром розмовляти почне! Личко таке жваве, вже щось

метикує!» І гордий такий.

Завтра Володя, напевно, сам молоко повезе. Приїде вранці.

Треба обговорити, як провести свята. З початком травня майже

весь Чорнобиль на вихідні виїздить до Ялинок, улюбленого

куточка на березі Уші. Річка там і біля берега глибока, аж

чорна, а зачерпнеш води — чиста. Хвойний ліс понад нею, в

будь-яку спеку — прохолода. Котрого дня податися туди, котрого

зібратися вдома? Тож завтра на сімейній раді вирішуватимуть

разом. Графік чергувань пожежних чат мати знала наперед. Якщо

Володя вільний, в суботу чи неділю обов’язково приїздять з

Надійкою до Чорнобиля. Тепер, звісно, подорожувати складніше: в сім’ї немовля...

На праці день минув без пригод. Повернулась з лікарні, чоловік і син удома. Звідки неспокій, який раптом торкнувся

серця? Вранці потішала тиша, ввечері тривожить. Надто довге

таке заклякнення, у них на окрузі понад річкою звичайно

господарює вітерець.

Увечері замочила білизну, вдосвіта почала прати. Руки

неслухняні, що ж воно таке? Сплять прибережні вулиці, а матері

вчувається то далеке гудіння мотора, то близькі швидкі кроки.

Кинула ночви, розчахнула хвіртку. Біжить вулицею Марія, братова. Зчепила пальці на горлі, наче стримує крик. А він

вирвався: «Наталю, лихо на атомній, велике лихо! Не йдуть туди

автобуси, і звідти нема!»

Небо так само повнилося синявою. Під пензлем весни

виблискував кожен листочок на вишнях біля вікон, на яблуні

біля воріт. «Добрий господар»... Колись Павло садив яблуню, примовляючи: «Нехай добро буде з кожним, хто ступить на

поріг». Володик допомагав батькові, поливав саджанця...

«Сину!» — мати бігла містом, тим самим шляхом, яким і вчора

вранці. Повз головний майдан, повз свою лікарню. Ось вулиця, якою Володя з товаришами-десятикласниками виходив до ранкової

ріки стрічати сонце. Ось новенька будівля чорнобильської

пожежної частини, чоло будівлі вже прибране до свят. Ні, тут

не може чатувати лихо. Зараз вона почує: «Все гаразд». Мати

повторювала це, наказуючи долі, благаючи долю. Здалека

побачила обличчя сусідки, що працювала диспетчером у пожежній

частині. Обірвалися благання, обірвалося все. «Сину мій!

Сину!»

— Чата для здачі чергування вишикувана!

— Струнко!

В чатовому приміщенні воєнізованої пожежної частини № 2, яка

охороняє Чорнобильську атомну електростанцію, починається

зміна чат. О восьмій ранку, як завжди. Як усюди. Щоранку рівно

о восьмій по всіх частинах пожежної охорони країни, наче

перегук невсипущих дозорців, лунає:

— Чата вишикувана!

Два особові склади один навпроти одного в шерегах.

— Чата для здачі чергування готова!

Це зовсім не означає, що шереги миттєво обміняються місцями, як буває при зміні урочистої варти. Зміна пожежних чат

виглядає досить ефектно, проте, хоч і тут важлива чіткість

процедури, вона — не видовище. Головне в надійності естафети.

Тож буде розібране все, що минулої доби відбулося в районі дії

пожежної частини, визначено найважливіше наступної доби.

Змінюються, по черзі йдуть відпочити окремі чати, вся частина

безперервно несе свою чату.

Двадцять п’ятого березня на Чорнобильській АЕС чергування у

другої чати лейтенанта Дацька приймає третя, очолювана

лейтенантом Правиком, Надзвичайних подій напередодні не

трапилося. Щодо наступної повідомляє заступник начальника ВПЧ-

2 капітан Леоненко: за повідомленням головного інженера

станції, на четвертому енергоблоці реактор зупинятимуть для

ремонту — профілактичного, запланованого. Водночас

провадитиметься експеримент, теж за планом. Дії — в межах

нормального режиму. Але чата має встановити посилений зв’язок

з інспекторами пожежного нагляду, які перебувають

безпосередньо на станції.

— Для здачі і прийому чергування розійдись!

Бійці розбігаються. В гаражі приймаються машини, водії

перевіряють воду і мастило, вмикають двигуни, пересвідчуються, чи добре триматимуть тиск смоки. На слово, яким би надійним

воно не було, не покладається ніхто. Бойова обслуга

прискіпливо приймає пожежне озброєння. Кожен зайнятий своєю

справою, однак і в ці хвилини всі разом. Щось невидиме

об’єднує пожежних докупи. Андрій Половинкин, наймолодший, з

одним бажанням спостерігає за ними: швидше б стати таким же, невіддільним від усіх.

Сьогодні він — новачок. «Новоприбулий», як значиться в

розкладі навчань з начальником чати. «Вивчити з новоприбулим

пожежним Половинкиним А. М. будову і роботу КІГІ-8 і прийняти

залік. Термін 30.05». Понад місяць тому зарахований хлопець до

ВПЧ-2, а донедавна мав один-єдиний обов’язок: з’являтися на

службу і щодня читати брошури з фаху. Тиждень, як вийшов на

чергування з чатою. Нарешті. Але все одно далеко до справжньої

служби. Заліку на право одержати кисневий ізолюючий прилад

місяць чекати, а це ще не все, що дозволить з усіма виступати

за тривогою в бій.

Молодший сержант Половинкин армію відслужив у ракетних

військах. Складну сучасну військову техніку знає не з чужих

слів. Хіба такий незбагненний той КІП-8, а простіше —

протигаз? Чи варто через нього гаяти час? Доки в навчальній

кімнаті за столиком серед посібників та інструкцій здобував

загальне уявлення про майбутню службу, подібне могло б спасти

на думку. А як почалася вона, служба, зразу позбувся найменшої

зверхності. З першого чергування відчув: крім техніки, доведеться вивчати себе. І перевчати де в чому. Адже якось

інакше, ніж досі, мають поводитися серце і легені, м’язи і

зір. Он як блискавично і безпомилково діють на навчаннях

хлопці з бойової обслуги! У Івана Шаврея і Сашка Петровського

збігається кожен рух. А у Леоніда Шаврея з Володимиром

Прищепою і дихання, здається, спільне.

Третя чата за кілька днів припала Андрію до душі. Лейтенант

Правик завоював його душу ще раніше.

Поки Половинкин коротав у ВПЧ-2 вступний місяць, багатьох

офіцерів бачив день у день. Потім добре всіх розгледів і

переконався, що нема серед них двох зовні схожих. А тоді, попервах, усіх плутав. Одного лейтенанта Правика враз

запам’ятав. Не богатирського зросту, не занадто балакучий.

Проте чимось для Андрія відрізнявся від інших.

Мине з 25 квітня менше двох тижнів. У палаті московської

лікарні, одчайдушним зусиллям випростовуючись із тенет

нестерпного фізичного болю, невимовної душевної скрути, сержант Половинкин писатиме своє «Пояснення», рядок за рядком

засвідчуватиме все, що під час аварії робили товариші, що

робив він. Буде в гранично стислому свідоцтві таке:

«Особливо хочу відзначити сміливість лейтенанта Правика, який знав, що отримає сильне радіаційне ураження, і все одно

пішов у пекло і розвідав усе до дрібниць».

А ще через понад рік в нашій розмові згадуватиме Андрій:

«З ровесників у частині мені найбільше подобався Володя

Правик. Щось у ньому таке... Не вигукує, скаже тихо, а всі

почують і все зроблять. Тієї останьої п’ятниці сказав:

«Ремонтуємо рукави». Всі пішли, без ухилянь. Так і працювали

цілий день, дружно, вкупі, командир з усіма».

Ще сказав тоді молодший сержант про свого командира так: «Ви

бачили телефільм «Місце зустрічі змінити не можна»?

Пам’ятаєте, Шарапов, якого грає артист Конкін, у банді, серед

ворогів, упізнає бійця, з яким був разом на фронті? І той

каже: «Завтра я не викажу тебе, піду за тобою тому, що ти не

їв потай від нас свою офіцерську пайку, не ховався під кулями

за наші спини». Отак вийшло у нас з лейтенантом Правиком. Він

так зумів жити, що люди за ним на реактор пішли. Була б війна, так само пішли б за ним під кулі».

Це буде сказано не тільки пізніше за часом. Це буде після

непоправних втрат, прозрінь — гірких і рятівних. Лейтенант

Правик для бійця Половинкина стане насамперед ровесником, виникне потреба пояснити собі, чому коротке спілкування з ним

ввійшло до життя як віра й світло.

А двадцять п’ятого квітня Андрій Половинкин ще нічого у себе

не питав. Просто дуже радів призначенню в чату лейтенанта

Правика. Мов хлопчисько несподіваному дарунку.

Розмірено, як і обидва попередні, минало третє для нього

чергування. Хлопці перемотували, переглядали рукави. Латали

їх, де потрібно. Андрій уперше зблизька роздивлявся прядивні і

лавсанові стрічки. Для нього поки що навряд чи були б

слухняними. Бачив, досвідченим бійцям не завжди вдається миттю

приєднати рукав до смока, робочу рукавну лінію до

магістральної. Чув, лейтенант Правик і сержант Захаров

закінчують пристрій, що допоможе одягти рукави в гайки. Про

Захарова взагалі жартівливо кажуть: «Лантух з винаходами». Але

хлопці вже і застерігали новачка: «Матимеш справу з

інструментом, не лови гав. Не хто-небудь — Захаров очолює

народний контроль. Як подінеться кудись гайковий ключ, спуску

не дасть. Лютий!»

Треба ж, Захаров — крижастий, міцний, неквапний — якраз

опиняється поруч з Андрієм:

— Бачу, засвоюєш, як перемотують рукави. Не зважай, що ця

праця виглядає марудною. Ти армію пройшов і знаєш, який боєць

з того, хто свою зброю не чистить. Маленьку дірочку проминеш

на рукаві, він за це помститься жорстоко. В бойовій обстановці

вода не піде до ствола, битиме марним фонтаном. Тож є святий

закон: найменшу неполадку усувати негайно, не лишати на

завтра. Пожежа не має звички попереджати про себе

заздалегідь...

Отак говорив, пораючись і собі біля розкладених на землі

стрічок. Хоч для нього, водія, командира відділення, це

начебто зовсім не обов’язково. Ну, хіба ж сержант Захаров

лютий? Поводиться просто, усміхається щиро. Не повчає, радить.

Зовсім нема в третій чаті такого: «Я начальник, ти — ніщо».

Взяти Івана Олексійовича Бутрименка. Теж класний водій, у

пожежні підрозділи прийшов, коли ще не існувало на карті міста

Прип’яті. Як командир відділення має авторитет. Але теж

жартівливе прізвисько дали йому в чаті: «Голова колгоспу».

Справді, знає безліч цікавих прикмет: коли краще орати, сіяти, по чинати жнива. Залюбки розповідає про землю: яка вона, коли

прокидається з-під снігу, яка під хвилями колосся. За віком

Бутрименко в чаті старший від усіх, восени буде сорок.

«Олексійовичу, час би вже запрошувати на ювілей!» — вранці

обступили його бійці. «Майте совість, хлопці, ще ж через

півроку»,— відбивався «голова». Помітив, що новачок ніяково

тримається осторонь, підбадьорливо усміхнувся: «Синку, зваж, тебе запрошую першим!»

Андрій подумки вже охрестив Бутрименка по-своєму: «вчитель».

А тут помітив, що старшому сержанту не менше личить і слово

«батько». Зразу ж відчув, що дуже нудьгує за своїми батьками, хоч сам уже має малого Андрійка. Схотілося розповісти

Бутрименку про це семимісячне дитинча, зворушливе й кумедне.

Заразом і про те, як минулим літом, напередодні народження

сина, вони з Наталкою, дружиною, відкривали для себе Прип’ять.

Вперше їхали сюди з Києва останнім автобусом: не встигли

раніше з роботи. В Прип’яті їх заспокоїли: тут гарний готель.

Справді, готель був чудовий. Але відомчий — належав атомній

станції: «Сторонні не обслуговуються!» Невідоме місто, ніч

надворі, Наталка вагітна... їх зрештою впустили попередивши:

«Лише до шостої ранку...»

Все одно місто сподобалося: простір, запашне повітря, всюди

квіти, білі будинки — вікнами до річки. Невже тут для них не

знайдеться місця, як не знайшлося в Києві?

Андрій потрапив до Києва з Азербайджану. Селище, де з

батьками жив,— за сто тридцять кілометрів від Баку. Батьки

працювали в сільському господарстві, його ж вабило море. В

Київ привела мрія про військово-морське політичне училище. Та

документи повернули: у паспорті не мав позначки «виписаний».

Помчав додому, днів двадцять ходив за тією позначкою.

Спізнився з документами. Але з Києва вже не поїхав. Подався

туди, куди кликали: формувальником на завод залізобетонних

виробів. Армія, після неї той самий завод. Там зустрів

Наталку. Побралися, чекали дитину. Де жити? В гуртожитку

запропонували кімнату: дванадцять метрів на дві сім’ї.

Тіснувато? Є вісімнадцятиметрова — там, крім них, буде ще дві

молоді родини, звичайно, з дітьми. Записалися в чергу на

кооператив. Чекати — років шість-сім. Саме почули про молоде

місто Прип’ять. Переїхали.

Андрій став до роботи в формувальний цех комбінату

будівельних конструкцій. Комбінат звався експериментальним, умови праці в цеху застарілі, точніше — ніяких умов.

Формувальники працювали під відкритим небом, здебільшого

вручну. Люди тут не затримувались, Андрій був не з утікачів.

Але випадково потрапило на очі оголошення: пожежна частина

охорони АЕС запрошує до себе молодь.

В місті енергетиків жити, то треба б бути ближче до атомної.

Замполіт ВПЧ-2 капітан Сенін пожежну службу не розхвалював —

жваво розповідав про неї. Виявився земляком-бакинцем...

Хлопець отримав комсомольську путівку на службу в

підрозділах Управління внутрішніх справ. З ВПЧ-2 на ім’я

директора комбінату надійшло відповідне клопотання. Директор

відсунув од себе лист: «У мене бракує людей. Іди до цеху і не

сперечайся, буде, як я сказав».

Тим часом Андрія викликали до Києва на кадрову комісію. Як

годиться, повідомив керівництво цеху про це. Повернувся, а до

роботи не допускають, кличуть до профкому: «Тебе звільнено за

прогул».— «Може, хоч вислухаєте мене?» — «Можеш говорити, але

рішення вже є». Записали до трудової книжки після подяк, наказів про преміювання: «Звільнений за статтею...»

Були певні, що перетнули дорогу до ВПЧ-2. Мабуть, і

перетнули б. Замполіт, капітан Сенін, не дав. їздив до Києва, писав доповідну. Стільки ж усього було, поки Андрій Половинкин

прийшов у чату лейтенанта Правика...

Наче минулось усе це. І от знову не дає те все спокою:

«Буде, як я сказав». «Рішення вже є». Пригадалося і готельне:

«Сторонні не обслуговуються». Виявляється, дедалі важче

вибачити собі: чому відступив перед несправедливістю, неподобством? Дедалі важче зрозуміти, чому інші, старші за

віком, посадами, не спинили самодура, навпаки, потакували

йому? Про це Андрій при нагоді спитає лейтенанта Правика. Він

хоч і спокійний, має незалежну вдачу. В «Комсомольському

прожекторі», за який відповідає начальник чати, перепадає

навіть начальнику частини. Комусь, мабуть, перепаде і через

новоприбулого Половинкина. На минулому чергуванні провадили на

АЕС навчальне розгортання. Андрій кепсько себе почував: без

«бойовки», чобіт, рукавиць, каски. Нічого він ще не має, навіть перепустки на станцію. Туди на навчання з усіма заїхав

— назад прапорщики не хотіли випускати.

Отак поназгадував, розвоювався з собою і... покришку від

каструлі лишив у їдальні. Похопився, коли вже приїхав до

частини. Зашарівся: «От гава. Помітять бійці, так і скажуть».

Бійці помітили: «Погано їси. Обід не до смаку чи не нагуляв

дорогою апетиту?» Захаров мирно зауважив: «Годі, козаки.

Хлопчина до ваших дотепів не звик, а звикне — в боргу не

залишиться. Андрію, за вечерею я поїду».

Андрій вкотре спіймав себе на думці: «Мені легко з ними. З

усіма». Пошкодував: як зранку поїхав на АЕС старший сержант

Бутрименко, та й досі не повернувся. Може, теж згадує чату?

Такий був той день: майже всім пережите так чи інакше

згадувалося.

Усі свідчать, що тоді панувала навколо рідкісна тиша.

Не тільки на станції, а й у Чорнобилі.

Михайло Андрійович Головненко, водій з чергової чати

чорнобильської професіональної пожежної частини № 17, розповів: «Удень до лісу виїжджали, трава горіла. Дерева мов

позасинали, і на галявинах ані вітерця». Ввечері грали в шахи, здавалося, що «тиша навіть заважає, щось у ній було тривожне, стороннє».

Може, справді, так лише здавалося в згадці після того, коли

невблаганна межа пролягла між останньою п’ятницею квітня і

останньою суботою? І уява, ще намагаючись спростувати лихо, пропонувала розуму образи, протилежні нічним вибухам? Ту саму

тишу.

Чорнобиль від АЕС по один бік, місто Прип’ять по інший.

Сержанту Анатолію Найдюку, водієві третьої чати лейтенанта

Віктора Кібенка з прип’ятської самостійної воєнізованої

пожежної частини № 6, чітко запам’яталось:

— Небо прозоре, але щось наче висить над тобою в повітрі. Це

ж про таке кажуть: «Передгроззя»? Над станцією весь час літак

кружляв, кружляв. Мабуть, провадив якісь виміри. Але Вася

Ігнатенко сказав: «Про що він нас попереджає?»

Чергування йшло нормально. Виїжджали в місто на навчання.

Прибирали в гаражі. В п’ятницю завжди багато господарських

справ. Наша частина мала красивий вигляд. Ми з Ігнатенком

стіни панелями пообшивали, для пожежного озброєння зробили

гарні шафи. В гаражі почали виготовляти нові стенди й схеми.

Сиділи ввечері, обговорювали. Віктор Кібенок, до нас

приєднався, він з деревом залюбки працював. Був, як завжди, веселий, бадьорий.

Він собі новий мотоцикл купив, мені віддав старий. Вранці в

суботу я мав їхати до ДАІ, щоб зареєструвати. Машина акуратна

була, могла б ще їздити добре.

Після вечірнього відбою за розпорядком полягали відпочити.

Василь Ігнатенко не лягав, палив. І раптом каже: «Про літак я

жартома. Яке може бути попередження?» Вася з Володею Тишурою в

моєму «Уралі» виїздили. Обидва на пожежах просто рвалися в

найважчі місця. У нас всі на пожежах працювали красиво, всі

справжніми товаришами були. Вася працьовитий, і на службі, і у

вільний час в усьому допоможе. Микола Ващук — те ж саме. Слів

на вітер не кидав. Скаже, то й зробить. Микола Титенок до нас

пізніше інших прийшов, я його менше знав. Але видно було: хороший хлопець, не підведе,

І, знаєте, при всьому цьому, якщо зі мною виїздить замість

Тишури чи Ігнатеика хтось інший, якийсь у мене був сумнів. Ні, не в хлопцях. У щасті, чи що. А. з ними я завжди спокійний: Василь і Володя в машині — отже, подужаємо. В ту п’ятницю

ввечері згадав, як взимку на складі сторожка горіла. Снігу

було по коліна. Мені по коліна, Володі Тишурі вище пояса — він

невисокий, повненький. Бере лома, ствол, КІП у нього. І ще

рукав від машини тягне. Метрів двадцять отак треба пройти. В

тих сторожках повно мотлоху, буває, що на балон з газом чи

каністру з бензином натрапиш. Баритися не можна. У Тишури

реакція блискуча, все загасив. Повертається до машини з тим

спорядженням, справжній дід Мороз. Я завжди, як згадаю ту

пожежу, сміюся. Коли в п’ятницю згадав, чомусь не було сміху.

Вірте не вірте, а існує передчуття...

Бійці ВПЧ-2, звичайно, крім дозорців, диспетчера,

днювальних, грали ввечері в футбол. «Збірна України» із

«Збірною Білорусії» (в чаті добра половина особового складу—з

сусідньої республіки). Іван Бутрименко судив. Йому це часто

довіряли, як статечній людині.

Весь день, узявши резервну машину, старший сержант працював

на новій, третій черзі АЕС, де велося будівництво. За

розпорядженням начальника чати допомагав перевіряти запасні

резервуари. Стояв на пірсі, качав воду аж до шостої вечора.

Обідати до частини не їздив, не встигав. Хотілося все зробити

якнайкраще. Третя черга... Багато про неї в газетах, по радіо

мовиться. «Пустять п’ятий, шостий енергоблоки, буде

Чорнобильська АЕС найпотужнішою в Європі». Найпотужніша, найбільша, найкраща...

Хто скаже, що бути серед перших погано? Тільки ж гаслами

лани не засієш, вигуками не здобудеш першості. Правик вдень і

вночі провадить з чатою навчання на станції. Пожежні бачать

там не самі свої гідранти і сухотруби... Поспіхом

споруджується третя черга. Безладдя на майданчику доволі.

Взяти хоч таке: ведуться бітумні роботи, по сусідству —

зварні. Вистачить іскри для лиха. Всі це знають, не зважає

ніхто. Доки лишатиметься «при владі» недбалість?

І хіба в інших місцях лад? У них, в пожежній охороні, один

командир галасує, розпікає всіх поспіль. Крім крику, нічого не

вміє. А посаду свою займає, наче так і треба. Пощастило їхній

чаті. Молодий командир вміє спитати з підлеглих, але й шанує

їх, вважає за людей. Порад не цурається. Торік запропонував

Бутри- менку та Захарову: «Давайте виведемо з гаража смокову

станцію, подивимось дизель, взагалі підкажете дещо. Нам в

училищі лише на водіння легкових автомобілів давали права.

Будову пожежних машин вивчали слабо. А я маю добре ними

управляти, щоб бути в них і у водіях впевненим». І став-таки

впевненим водієм, знає, як будь-яку машину поставити, як

подати воду, піну. Коли його щось попросиш, враз на допомогу

прийде. Якось відмовила у Бутрименка рація, зізнався

начальнику чати: «Не метикую в цьому». Лейтенант кітель

скинув, акуратно повісив на люстерко, дістав паяльник, що

треба поприпаював, підкрутив. Працює рація. Інший би докорами

замучив, а рація б мовчала.

Вже зовсім не службове згадав старший сержант. Поверталися з

пожежі в Нових Шепеличах повз сільський універмаг, у вітрині —

шкільна форма. Син у Бутрименка без форми другий рік — до

Прип’яті його розміру не завезли. А тут є усі. Який брати?

Було сину тринадцять, а на зріст, мабуть, наздогнав начальника

чати. «Товаришу лейтенант, чи не зарадите? Підійде на вас

форма, то й моєму хлопчині буде гаразд». Сказав і винним себе

відчув. А лейтенант просто: «Давайте». Приміряв піджачок.

Носить Вітя костюмчик, наче на нього пошитий.

...Повернувся Бутрименко до частини, коли чата вже з усіма

справами впоралася. Рукави прибрані, машини вимиті, сохнуть

біля гаража. Пограли хлопці в футбол, хтось ще в настольний

теніс грає. Інші телевізор дивляться. Можна б відпочивати.

Бійці, не зайняті на постах, о двадцять третій мають право

розійтися до третьої. Та не розходяться...

Микола Ничипоренко розповів Бутрименку, що без нього теж

побував на третій черзі: виїжджали за викликом на пожежу. Так

і є, повторилася досить звична картина: будівельники з смолою

працювали, а над ними — зварник. Мав намір таким чином

перевиконати норму. Виїздило все перше відділення, начальник

чати — теж.

Може, через цей безглуздий випадок лейтенант Правик несхожий

на себе? Самотньо ходить і ходить вздовж чола будинку.

«Нездужаєте? Чи засумували, Павловичу?» — під час відпочинку

Бутрименко інколи дозволяв собі отак звертатися до командира

(про нього, тепер і про новенького, Андрія Половинкина, все

частіше думав: «Сини»), Лейтенант відповів не приховуючись:

«Трохи сумно, Олексійовичу. Наталочку хочеться побачити.

П’ятнадцять днів дочці сьогодні. Дізнатися б, як вона».-- «Як

усі малята серед ночі. Спить. Хіба вранці не бачилися?»- «Так

то вранці, тепер піч». Походили, сіли до машини Бутрименка в

кабіну. Лейтенант вмикнув маленького магнітофона. Співачка

стиха співала про зустрічі, розлуки.

Раптом начальник чати дитинство згадав. Як на мотоциклі

вчився їздити. Як однокласниця посеред Прип’яті під воду

пішла, він встиг витягти. В шостому класі вчилися...

Бутрименко удавано весело сказав: «Досі у нас тільки Толик

Захаров мав медаль «За врятування потопаючих», а виходить, ви

теж заслужили?.. Серйозно спитав: «Малий був і пірнати на

глибині не побоявся?»— «Так я ж біля річок виріс. Мене вода, як вогонь, не бере».

В темряві не розгледіти, які в лейтенанта очі, жартує чи

досі сумний.

Тихо. Тепло. Місяця не видно. Пливе в небі велетенський

станційний димар. В променях прожекторів нагадує фантастичну

стрілу, націлену до зоряних світів.

Ще посиділи вдвох, третя — станція. Чітка, впевнена її

панорама, наче й не існувала ніколи поліська земля без цього

«пейзажу». Владно вписався...

— Піду трохи відпочину,— сказав Бутрименко.

— Треба, Олексійовичу,— відгукнувся Правик.

Бійці все ще сиділи вздовж чола будинку. Бутрименко зручно

влаштувався на тапчані в чатовому приміщенні. Гарні, легкі

видали недавно ковдри... З-за розчиненого вікна долинали

голоси. Розмовляв з кимось Володя Правик. Хто з ним? Здається, Андрійко, новенький.

Ні, не міг у думках інакше звертатися до них Іван

Бутрименко. Мають уже малят, але обидва такі юні. До

зворушливого. Цієї хвилини старшому сержантові схотілося їх

захистити. Від чого?

Один за одним полилися мелодійні радіосигнали. То «Маяк»

сповіщав: за п’ятницею, двадцять п’ятим квітня, настало

двадцять шосте. Знову впала тиша. Спокій над землею. Пахощі

близьких луків...

Ніхто в світі не міг знати: спокою цій землі відміряно після

півночі менше, ніж на вісімдесят чотири хвилини.

Нелюдська сила, винайдена людьми, щоб стати життєдайним

велетом, розлючено вийде з покори, впаде на все живе. Люди

миттю виступлять навперейми.

Не ті, які вже й собі в пихатому задоволенні почувались

велетами: мовляв, яке страховисько приборкали! Зовсім інші.

Одинадцять вояків на трьох бонових машинах. Жодна з цих ...