Все права на текст принадлежат автору: Олександр Красовицький, Євгенія КУЖАВСЬКА.
Это короткий фрагмент для ознакомления с книгой.
Справа зниклої балериниОлександр Красовицький
Євгенія КУЖАВСЬКА


Олександр Красовицький Євгенія Кужавська
СПРАВА ЗНИКЛОЇ БАЛЕРИНИ
2020

Дійові особи


I. Міра


Терпка київська осінь пахла яблуками. Надто на цьому обійсті, де в затінку саду їхній легкий, пустотливий аромат плутав думки поодиноких відвідувачів ще в серпні. А вже у вересні, коли господар садиби починав чаклувати над майбутнім варенням, нарізаючи тверді, жовтуваті плоди тоненькими скибочками, він насичувався стиглою густотою й панував повсюдно. Повітря, напоєне п’янкими пахощами, дурманило стомлених літніми клопотами ос, які в передчутті смачної поживи, крутилися навколо кошиків з яблуками. Вони сідали на солодкі скибки, однак враз злітали, налякані рішучістю, з якою чоловік змахував рукою, проганяючи надокучливих зайд.

Тринадцятий трамвай, проїжджаючи повз Олегівську, весело дзенькнув, зупиняючись неподалік епіцентру яблучного аромату. За мить, немов йому у відповідь, рипнула хвіртка.

– Доброго ранку, Тарасе Адамовичу!

Голос дзвінкий, як трамвайний дзвінок. Ще не дорослий, вже не дитячий. Худорлявий хлопчина на мить спинився біля хвіртки, потім стрімко рушив рівною доріжкою, викладеною плиткою ще батьком теперішнього власника обійстя, паном Адамом Володимировичем. Простягнув газету, усміхнувся. Тарас Адамович відповів усмішкою, зняв з плеча чистий рушник, витер широку долоню, лишивши на полотні плями від яблучного соку. Знов закинув рушник на плече, підвівся й узяв газету.

– Час для ранкової кави, – промовив, зігнавши осу з рушника, – приєднаєшся?

Хлопчина, вказавши на повнісіньку сумку, хитнув головою. Ранок – час рознощиків газет, його не гають на каву навіть з колишнім слідчим розшукової частини Київської міської поліції Тарасом Адамовичем Галушком. Чоловік примружив око:

– Іншим разом?

– Якщо ваша ласка. Дякую за запрошення, – чемно проказав хлопчина, рвучко обернувся й мало не бігцем попрямував до хвіртки. А далі – в центр, туди, де незабаром завирує життя міста, що нині прокидалося.

Кость приносив газету щоранку у визначений час – така була домовленість. За пунктуальність Тарас Адамович платив з надлишком, ніколи не вимагаючи решти. І за кмітливість, бо окрім традиційного «Киянина» той нерідко прихоплював у друкарні, де працював, інші газети, якщо новини в них могли зацікавити колишнього слідчого. Підліток рано осиротів, і його забрала до себе тітка, що жила неподалік.

Тарас Адамович дбайливо вкрив рушником відро з нарізаними яблуками й рушив до будинку, де в затишку акуратної кухні чекала на нього стара джезва – спадок від діда.

У кухні чисто, як у лабораторії. Для Тараса Адамовича це і є лабораторія. Тут він досліджує та експериментує. Змішує смаки й аромати. Сусідські хлопчаки – постійні учасники експериментів і перші дегустатори – наче оси, злітаються до будинку колишнього слідчого куштувати варення.

Мідну джезву, потьмянілу від літ і рук, що її тримали, дід Тараса Адамовича привіз як військовий трофей разом зі спогадами про надсмачну каву, що її пив десь далеко від рідного міста. Спогади про війну лишив на Закавказзі. Онук не розпитував, дід відмовчувався. Під його суворе мовчання Тарас Галушко перемелював зерна на дрібний порох, відміряв три ложки у холодне мідне черево джезви. Дід мив її у крижаній воді, каву нерідко варив, спершу розтопивши лід. Онукові наказував джезву на відкритий вогонь не ставити, тільки в пісок.

Він часто згадував діда, що багато років тому знайшов спокій на Щекавицькому цвинтарі поруч з могилою сина – батька Тараса Адамовича, коли змішував пісок з сіллю й занурював джезву в їхні теплі обійми. Так кава нагрівалась, але не закипала. Відтак наливав її в маленьку філіжанку по вінця. Крісло-гойдалка з лози на просторій веранді, газета й кава – традиційний початок дня аж до морозів.

У джезві напою на три філіжанки. Першу Тарас Адамович зазвичай випиває, пробігаючи очима заголовками. Другу – обдумуючи прочитане. Третю можна запропонувати гостю – хлопчині, що приносить газети, сусідові, що привітався через огорожу, значно рідше – давнім друзям, адже вони вже віддавна не турбують Тараса Адамовича до десятої ранку.

Найкраще – закінчити всі справи в саду й дочекатись, коли сонце зупиниться над дзвіницею Флорівського монастиря, повітря стане густим і гарячим. Полуденна кава особлива. У такий час Тарас Адамович знімає солом’яного бриля й лишає його на кілочку біля дверей. Повертається до джезви, виливає залишки вже холодної кави у філіжанку, додає молока і вершків. Напій охолоджує й бадьорить водночас.

Холодну каву з вершками любить пити його французький шаховий партнер за листуванням Арно Лефевр, називаючи напій le mazagran. Ковтаючи мазагран, Тарас Адамович читає листи від мосьє Лефевра.

Нині вони неабияк затримуються: чекати доводиться тижнями. Отож і читати їх слід неквапом – на знак поваги до діяльності поштової служби в умовах війни. Останнього листа від шанувальника холодної кави з вершками Тарас Адамович не відкривав відучора.

У ньому – хід, який може вирішити долю їхньої партії, оповідки про паризьку погоду і балет, жарти про знайомих і роздуми про війну. Мосьє Лефевр називає себе колегою Тараса Адамовича, хоч вони обидва вже давно залишили службу в поліції. Він пише акуратним, майже жіночим почерком, проте нерідко дивує Тараса Адамовича несподіваними атаками на шахівниці. Французький норов.

Час за клопотами в саду минає непомітно. Поставивши на невеличкий столик філіжанку з кавою, Тарас Адамович бере до рук ніж для конвертів і звичним рухом акуратно розтинає папір. Дістає довгоочікуваний лист, відкладає ніж і відкидається в кріслі. Холодна кава й затінок на веранді відвойовують для нього прохолоду в полуденну пору ще по-літньому спекотного вересня. Крізь сонну тишу на подвір’я долинає несміливий дзенькіт трамвая і незвичне в такий час рипіння хвіртки.

Рука Тараса Адамовича застигає в повітрі. Мазагран у філіжанці тремтить від несподіванки. Ворона на сусідньому дереві з осудом позирає на незнайому постать, що завмерла, ледь ступивши на доріжку. Полудень – не найкращий час для візитів. Хто вирішив зневажити усталений розпорядок, який давно запровадив для себе господар садиби?

Дівчина. Струнка й тендітна. Зупинилась біля хвіртки, здригнувшись від голосного каркання, схвильовано перевела подих.

Тарас Адамович поставив філіжанку на стіл, зітхнув. Ким би вона не була, послання мосьє Лефевра доведеться відкласти. Він поклав конверт на стіл, затримавши на кілька секунд кінчики пальців на акуратному прямокутнику.

– Пане Галушко!

Ось і все. Вона не помилилась адресою, остання надія на спокій і продовження партії майнула геть, як стара ворона, що майже співчутливо каркнула йому на прощання.

– Тарасе Адамовичу, – знову почувся несміливий голос.

Він повільно підвівся, зробив кілька кроків і зупинився на порозі веранди, хоч вона, певно, завважила його постать крізь розчинені навстіж вікна. Незнайомка, розцінивши це як запрошення, рушила вперед. Зупинилась за два кроки від сходинок, звела на господаря величезні сині очі, вкотре повторила:

– Тарасе Адамовичу…

– Що ж, ви вгадали, – зітхнув він.

Дівчина здивовано закліпала.

– Це справді я, Тарас Адамович Галушко.

Зовсім юна, але навряд чи гімназистка. Ні, старша. Знає його ім’я, отже, хтось дав їй адресу. Навряд чи вона прийшла сюди вивідати рецепт консервованих томатів. Хвилюється, однак розмову не починає. Він ще раз поглянув на несподівану гостю, жестом запросив увійти. Сумно ковзнув поглядом по конверту з листом від мосьє Лефевра, підсунув до неї стілець. Дівчина сіла за столик і теж подивилася на конверт.

– Лист, – зафіксувала вона побачене словом.

– О, це від мого давнього знайомого, – він підхопив конверт і, перш ніж вона встигла щось сказати, додав: – Ви ж не відмовитесь від чаю? Можу запропонувати вам непоганий вибір варення до нього.

Дівчина ледь помітно кивнула, господар ще раз уважно поглянув на її обличчя і зник за дверима, що вели в будинок.

Чай на травах, варення з агрусу, кілька листочків свіжої м’яти – вона заспокоює. А цій зажуреній незнайомці в короні з русявого волосся і вологим блиском синіх очей треба заспокоїтися. Тривога й біль увійшли в акуратний дворик Тараса Адамовича разом із дівчиною і по-хазяйськи розмістилися на веранді, відвойовуючи собі простір. Господар поставив на столик фаянсову чашку з теплим напоєм, поруч – розетку з агрусовим варенням.

– Дякую, – глухо мовила дівчина.

– Рецепт я знайшов у записах своєї бабусі, – повагом почав він.

Гостя звела на нього широко розкриті очі й відвела убік руку з чашкою, яку вже встигла піднести до губ.

– Я про варення, – спокійно мовив Тарас Адамович. – Агрус вибагливий. Потрібно обрати сорт, потім дочекатися стиглості.

– Перепрошую, – мовила дівчина.

– О, все гаразд, – усміхнувся чоловік, і, не звертаючи уваги на те, що вона вже відкрила рота для наступної репліки, повів далі: – Звісно, я міг би додати інших ягід, тоді агрус розкрив би свій смак інакше. Однак я – прихильник моносмаків.

Дівчина ковтнула чай, обережно поставила чашку на стіл і повідомила:

– Вашу адресу дав мені Сильвестр Григорович Богач.

Подумки пообіцявши змусити Сильвестра Григоровича пошкодувати про вчинене – ото ще вигадав! – роздавати адреси шахових партнерів усіляким дівчиськам, Тарас Адамович зазначив:

– Сильвестр Григорович, до речі, навпаки – любить, коли у варенні змішуються різні смаки. Однак варення – не борщ. Щоб воно вдалося, достатньо й одного виду ягід. Що скажете?

– Мабуть, ви маєте рацію. Розумієте, я сьогодні прийшла… Мені порадили… Сильвестр Григорович…

– Той ще порадник, скажу я вам.

– Моя сестра зникла, – раптом чітко вимовила гостя. Вона не розплакалась і не влаштувала істерики – цього найбільше боявся колишній слідчий. Сльози бентежать, створюють непотрібний хаос. Він повільно підсунув до неї наповнену смаколиком розетку і приречено зітхнувши, порадив:

– Спробуйте розповісти по черзі. Я вислухаю вас.

Ворона з сусіднього дерева скептично каркнула. Дівчина відставила чашку й стиха промовила:

– Мене звуть Мирослава Томашевич. Ми із сестрою вже півтора року живемо в Києві, квартируємо в будинку по вул. Велика Підвальна, 34. Я навчаюсь на Вищих жіночих курсах.

Господар здивовано підняв догори брови.

– Юридичний факультет, – додала гостя. – Сестра – балерина в міському театрі.

Вона на мить затнулась.

– І вона зникла?

– Так. Сильвестр Григорович сказав, що ви можете допомогти її відшукати.

– Сильвестр Григорович – вигадник, – хитнув головою Тарас Адамович.

– Але ж… ви – слідчий Галушко? Сильвестр Григорович сказав, що ви – найкращий.

– Якщо Сильвестр Григорович мав на увазі нашу з ним партію в шахи, то тут я з ним не сперечатимусь.

Дівчина мимоволі усміхнулась, хоч усмішка вийшла сумною.

– Вона виступала в невеликому пластичному етюді в Інтимному театрі, я зайшла в гримерку після виступу, однак її там не було. Інша балерина сказала, що Віра вийшла хвилину тому, я шукала її, однак… – вона міцно стисла пальцями фаянсову чашку. – Я не знайшла її. Знала вже тоді – щось сталося. Шукала в театрі, розпитувала знайомих, потім чекала її вдома – Віра не повернулась. Я…

– Як давно це було?

– Тиждень минув, – опустила очі.

Томашевич. Певно полька. Струнка, наче сама з балету. Але ж балерина… Балерина. Мосье Лефевр писав йому про російський балет в Парижі, вживаючи c’est magnifique[1] мало не в кожному реченні. Однак Тарас Адамович, говорячи про балерин, використав би інше слово – frivole[2]. Мадемуазель Томашевич зникла чи просто забула про час?

– Ви теж так думаєте?

– Як?

– Як у поліції. Що вона просто десь розважається?

Отже, вона вже ходила в поліцію.

– Так, вже ходила. Майже відразу. Слідчі сказали, що балерини… не зникають надовго.

– Вам запропонували почекати?

– Так. Але Віра ніколи б не вчинила так зі мною. Вона не зникла б без попередження. Я знаю, щось сталося.

ЇЇ впевненість була цілковитою. Чи це просто спроба виправдати сестру?

– Розумієте…

– Просто «Міра».

– Розумієте, Міро, я – не слідчий. Вже давно.

– Сильвестр Григорович сказав, що колишніх слідчих не буває, – впевнено проказала дівчина.

Сильвестр Григорович уже набалакав на швидкий і болючий мат у три ходи в їхній партії. Вголос запитав:

– А Сильвестр Григорович…

– Чоловік подруги нашої матері.

Отже, Марта. Дружина Сильвестра Григоровича могла змусити чоловіка до будь-якої обіцянки. Як він одразу не здогадався! Марта нерідко ділилась із ним рецептами консервованих томатів, щебетала про ціни на цукор чи оповідала міські плітки, однак враження легкості й поверховості у розмові з нею було оманливим. Марта керувала Сильвестром Григоровичем залізною рукою. Але ж його шаховий партнер – з Фастова. Невже цій тендітній сестрі балерини не було до кого звернутися в Києві?

Чай було випито. Дівчина відставила чашку з одиноким листочком м’яти, що лишився на денці. Інтимний театр – це щось на Хрещатику? Тарас Адамович не надто занурювався в богемне життя Києва. Зрідка міг провести вечір в Опері, однак останнім часом надавав перевагу домашньому затишку, партії в шахи з далекими партнерами чи неквапній праці в саду. Тишу в садибі порушували хіба що дзвінкі голоси сусідських хлопчаків, що зліталися на ласощі, – смакувати варення за новими рецептами.

Хлопчаки були суворими дегустаторами: аналізували його пошуки, вловлювали найменші відтінки смаків, давали поради, пересипаючи їх власними або вигаданими історіями й сміхом, а потім так само швидко розліталися, лишаючи господаря з новими ідеями для експериментів. З ними було легко й весело. Вони не вимагали від нього розшукувати сестер-балерин. Не пронизували болісним поглядом синіх очей. Не говорили тремтячим голосом «колишніх слідчих не буває». Бувають. Мосьє Лефевр – теж колишній слідчий. C’est magnifique він писав не тільки про балет чи мазагран, але й про своє рішення піти з поліції.

Тарас Адамович стомлено прикрив очі, згадуючи свій останній день на службі. Його вітали, з ним прощалися. Подарували навіть іменний годинник, хоч гравер і припустився помилки, вигравіювавши замість «Галушко» – «Галушка». Тарас Адамович не образився, але годинника не носив, приховавши його глибоко в шухляді.

Так само зачинився від метушливого Києва у своїй садибі-фортеці зусібіч оточеній надійними яблуневими мурами. Облаштовував глибокий, викопаний ще дідом льох, обробляв город та сад. Консервував томати навіть тоді, коли у вересні 1911-го пролунав постріл в оперному театрі – минув тільки рік, як слідчий Галушко залишив службу. Театри… Ох, ці театри.

– Ви не допоможете мені, – не запитала – констатувала дівчина.

Що тут скажеш?

– Колишні слідчі бувають, Міро. Одного з них ви бачите.

Вона повільно похитала головою.

– Мені не допоможуть у поліції.

– Я можу дати вам імена слідчих розшукової частини…

– Не треба, – гірко кинула вона.

Краєм ока він знову побачив ворону, що уважно спостерігала за ними з дерева.

Дівчина підвелася.

– Лист, – мовила вона і витягла із сумочки паперовий прямокутник. Поклала на стіл. – Сильвестр Григорович просив вам передати.

– Дякую, – спокійно мовив господар.

– Розумієте, – раптом сказала вона, – я зайшла в гримерку за кілька хвилин після того, як Віра зійшла зі сцени, однак там її не було… – здавалося, що вона от-от заплаче, але дівчина знову стрималась.

Надто багато запитань. Треба було б спершу вивчити приміщення театру, розпитати можливих свідків, поговорити з балеринами. Усі вони frivole, але мають знати, з ким могла зустрічатися Віра Томашевич. У місті багато іноземців, біженців, тих, що втекли від війни й приїхали розважитись у гостинний осінній Київ. Місто, що пахне яблуками й дзеленчить трамваями навіть уночі: тоді вони возять поранених та вантажі для армії.

Тепер на столі два листи – незакінчені партії. На подвір’ї – кошики з яблуками, над якими кружляє армія ос. У повітрі – павутиння й теплі сонячні промені. У таку київську осінь хочеться слухати романси зі старого грамофона на веранді й нарізати фрукти тонкими скибками. Привести до ладу колекцію листівок – він зовсім її занехаяв у гарячий час збору врожаю.

Тарас Адамович узяв конверт зі столу і сказав:

– Почекайте.

Повернувся в будинок, щось швидко написав на аркуші паперу й виніс на веранду. Гостя сиділа так само, як він лишив її: пряма спина, трохи нахилена вперед голова, напружене обличчя.

– Тримайте, – простягнув їй аркуш.

– Що це? – запитала вона тихо.

– Прізвища слідчих. Не колишніх. Вони зараз працюють у розшуковій частині, це хороші слідчі.

Вона мовчки взяла папірець, підвелася. Ковзнула поглядом по його обличчю, кивнула.

– Дякую, – сказала різко, ніби кинула образу. Розвернулась і завмерла на краєчку веранди.

– Це хороші слідчі, – впевнено мовив він.

– Але не найкращі, – відповіла вона й рушила стежкою до виходу. Знов дзеленькнув трамвай, йому у відповідь каркнула ворона, а потім рипнула хвіртка. Сестра зниклої балерини розтанула за парканом у теплому повітрі післяполудневої пори.

Тарас Адамович опустився в крісло, акуратно розітнув ножем конверт другого листа. Це не в його правилах – відкривати наступний лист, доки не прочитано попередній, але він чекав на пояснення від давнього друга. Сильвестр Григорович повинен був якось виправдати свій необережний вчинок.

Розгорнув лист і остовпів. У ту ж мить відчув жар у руці, подивився на неї й зігнав осу, що вкусила його. Знову подивився на аркуш. П’ять речень. Усього п’ять речень від того, хто зазвичай не міг утриматися від багатослівних послань! Привітання. Прощання. А між ними – жодних виправдань чи вибачень.


Дорогий Тарасе Адамовичу, з болем у серці відкладаю нашу партію до кращих часів. Розумію, що зараз Ви не матимете часу відповідати мені, адже займатиметесь складним розслідуванням. Сподіваюсь, Ваш гострий розум допоможе розгадати таємницю, яка тривожить наші серця, і зникла дівчина повернеться додому, до сестри, яка любить її та хвилюється за неї.


Скреготнув зубами, відклав листа. Настрою братися за інший – від войовничого француза не було. У такому стані наробить помилок, відправить суперникові необережний хід, який спричинить радісні вигуки мосьє Лефевра. C’est magnifique! – писатиме він у наступному листі, примушуючи суперника визнати поразку. Балерини не зникають надовго. Не варто турбуватись.

Тож, прихопивши на кухні ніж, він повернувся до кошиків з яблуками.

Etes-vous un lache?[3] – ніби почув запитання від мосьє Лефевра. Відігнав думки як нав’язливих ос, узяв до рук яблуко.

Театри. Слід було б їх заборонити. Надто багато клопоту. Постійна метушня.

І розрізав солодкий твердуватий плід ідеально вигостреним лезом.

II. Продавець мертвих пацюків


Востаннє він підіймався цими сходами майже п’ять років тому. Здається, вони не стерлися й не постаріли ні на хвилину. А сам він стерся? Об чужі думки, прохання, пусті балачки? Повільно долав сходинку за сходинкою, наче намагаючись зрозуміти, для чого це робить. Невже та синьоока сестра балерини винна?

Всередині метушня, темно й пахне цвіллю. Він не любив цього напівтемного архітектурного монстра на Володимирській, високі стелі якого не рятували від вологості. Йому завжди хотілося повідчиняти всі вікна й двері, аби свіжий вітер виніс геть усю затхлість із будівлі, де розміщувалася розшукова частина Київської міської поліції.

Він не попереджав про свій візит, однак той, до кого йшов, раптово виріс у дверях одного з кабінетів. Широко усміхаючись гостю, промовив так, що слова відбилися від високої стелі:

– Радий вітати вас удома, Тарасе Адамовичу.

І відступив, пропускаючи колишнього слідчого до кабінету. Начальник розшукової частини Київської міської поліції титулярний радник Олександр Семенович Репойто-Дуб’яго був років на десять молодший за свого гостя, який нещодавно перетнув позначку з написом «шістдесят», однак виглядав його ровесником.

– Спочатку не повірив своїм очам, Тарасе Адамовичу.

– Вашому зору, Олександре Семеновичу, не вірити – гріх.

Господар кабінету усміхнувся.

– На слух теж не скаржуся, а мені ще із сусідньої вулиці доповіли, що ви прямуєте в нашому напрямку.

Вмовк, уважно подивився на гостя. З Репойто-Дуб’яго треба говорити одразу про справу, він нетерплячий. У шахах ця риса нерідко надто дорого йому обходилась, але зараз вони грали не в шахи.

Не починати розмову першим, витримати павзу. Всього кільканадцять секунд і господар кабінету втомиться чекати – щось скаже. Навряд чи відверто запитає про мету візиту, однак, підкаже напрям, у якому можна вести бесіду.

Врешті невідомо, чи приходила дівчина до слідчих. Може, вона викинула папірець з прізвищами, або балерина вже знайшлася. Тоді він повернувся б до саду й городу. Пив би каву в полуденну пору, перечитуючи вранішню газету чи листи, сортував би листівки чи нарізав цибулю для нового експерименту – цибулевого конфітюру. Надто багато справ, а балерина могла вже пурхати по сцені, повернувшись, як кажуть колеги зі Скотленд-Ярду, – з вікенду – в супроводі чергового поціновувача її таланту.

Тарас Адамович знав, що за потреби містяни частіше звертаються до звичайної міської поліції, оминаючи розшукову службу. Зв’язок слідчих із сутінковим життям міста, залучення до роботи агентів та інформаторів з непевною репутацією, співпраця з представниками кримінального Києва – на все це добропорядні кияни реагували несхвально, з острахом і осудом позираючи на вікна третього поверху будівлі на Володимирській, 15. Знав і про те, що тільки розпач чи страх примушував нещасних долати три поверхи сходинок і сумбурно оповідати про своє горе працівникам розшукової частини.

У кабінеті гість із цікавістю роззирнувся: охайно, численні стоси паперів акуратно розкладені по теках. Репойто-Дуб’яго – педант. Колись він був керівником антропометричного кабінету, що розміщується поруч, за стіною. Головним слідчим він став майже випадково, після гучної відставки попередника. Тарасу Адамовичу тоді дивом вдалося лишитися у звичному амплуа помічника головного слідчого. Високі чини вимагали його підвищення, здоровий глузд наказував панові Галушку просити про відпочинок у відставці. Довелося погодитися на компромісне рішення.

Що ж привело його на місце колишньої служби, в епіцентр давнього життя, з його тривогами і радощами? Невже бажання впевнитися, що слідчі серйозно візьмуться за справу Томашевич? Чого він взагалі переймається цією історією? Не тому ж, що давній друг відмовився догравати шахову партію?

Головний слідчий не витримав короткого мовчання.

– То як справи? З вигляду життя рака-самітника пішло тобі на користь.

– Так і є.

– Заздрю. По-доброму заздрю. У нас тут… – він картинно розвів руками.

– Усе спокійно, як на мене.

Співрозмовник наморщив лоба.

– Це оманливе враження, – категорично заперечив він. – За кілька тижнів тут буде казна-що. Його величність імператор їде до нас у супроводі цесаревича!

Тарас Адамович співчутливо гмикнув, а для кращого ефекту звів свої густі брови високо вгору.

– Отож! – підняв палець начальник розшукової частини і майже ображено дорікнув колишньому колезі. – А ви, Тарасе Адамовичу, кажете «спокійно».

Підготувати місто до візиту членів імператорської родини – справа надскладна. І лягає вона зазвичай на плечі поліції. Під час минулого візиту імператора було вжито заходи безпеки, які можна вважати безпрецедентними. Окрім місцевої поліції, гарантувати безпеку царській родині і її почту мали ще близько 450 служивих з інших міст. Кожен маршрут, яким рухався імператор з супроводом, охороняли від 250 до 300 жандармів під керівництвом офіцерів. Всі особи, що викликали хоч найменшу підозру, перебували під пильним наглядом. Однак усе це не завадило колишньому випускникові Першої гімназії двічі вистрілити впритул в обрану жертву. Тарас Адамович не сумнівався в тому, що цього разу заходи безпеки будуть узагалі драконівськими.

А місто… Київ міцно закріпився на почесному першому місці в імперії за кількістю скоєних злочинів, з великим відривом обігнавши найближчих суперників – Ростов-на-Дону та Нижній Новгород. Відділ розшуку захлинався від кількості справ, які треба було розслідувати негайно ще в ті часи, коли Тарас Адамович був на службі як помічник легендарного головного слідчого Георгія Михайловича Рудого. Саме за часів Рудого була створена «Інструкція для чинів київської поліції розшуку». У 1903 році, після поїздки до Дрездена, Рудий організував у Києві дактилоскопічне бюро і розробив проєкт валізи слідчого. Нинішній керівник розшукової частини міста Репойто-Дуб’яго на пам’яті Тараса Адамовича був четвертим, який обійняв цю нелегку посаду.

– Так, імператор… – майже сумно промовив слідчий. – А тиждень тому нам доповіли, що в місті Досковський!

Спогад майнув раптово і згас. Знайоме прізвище…

– Аферист! – озвучив раптову згадку Тарас Адамович.

– Не сумнівався, що ти його згадаєш, – усміхнувся Репойто-Дуб’яго. – Вислизає крізь пальці, його бачили відразу в кількох місцях, однак арештувати…

– Не вийшло. Співчуваю.

Арештувати Досковського не вдавалося й раніше, принаймні в Києві – надто швидко він виїхав з міста, надто майстерно підробляв будь-які документи. Елегантний, самовпевнений, азартний – він легко збивав з пантелику малоосвічених агентів розшуку, більшість з яких у кращому разі могла похвалитися двома-трьома класами сільської школи.

Тарас Адамович зітхнув. Навряд чи справи поліції покращились після скандальної відставки колишнього начальника слідчої частини Спиридона Асланова. Принаймні біля входу Тарас Адамович не побачив черг з охочих зайняти ці запліснявілі кабінети, хай і з високими стелями.

Спиридон Асланов уславився такою тісною співпрацею з кримінальною агентурою, що врешті повністю інтегрував службу розшуку у світ кримінального Києва. Слідчі отримували дивіденди від злочинців і не надто намагалися розплутувати справи, хіба що вони стосувалися найзаможніших та найвпливовіших містян. Слідчий Галушко прагнув піти у відставку ще тоді, стомившись від брехні й бруду. Його випередили кияни, яким урвався терпець, і вони ініціювали відставку Асланова. Тарас Адамович мало не пропустив увесь скандал, бо якраз займався розшуком Міхала Досковського.

Шахрай оминав Київ у своїй діяльності – йому достатньо було буремної яскравої Одеси. У грудні 1910-го він спрямовував сюди з Подільської губернії залізничні вагони, вщерть забиті дохлими пацюками.

Поліція виявила вагони з дивним вантажем майже біля моря, а за кілька днів потому з’ясувалося, що дохлих пацюків хтось активно скуповує в Жмеринці, Проскурові й Деражні. З Проскурова вагони доправляли в Одесу, бо там палала епідемія чуми, а міська адміністрація платила по 10 копійок за кожного знешкодженого гризуна – так боролися з основними переносниками хвороби. Досковському вдалося підробити документи, за якими на станції Проскурів через військового начальника він отримав дозвіл на перевезення вантажу без митного та поліцейського огляду. Тільки за першу партію пацюків шахрай отримав 400 карбованців чистого прибутку.

А далі – біганина. Аферист, наче привид, сновигав Києвом, поки не зник остаточно на цілих три місяці. Арештували його аж у Мінську випадково. Він підробив документи інспектора військового міністерства й отримав квиток до станції Кобур-Сай у Середній Азії та велику суму дорожніх грошей. Виявити афериста вдалось тільки тому, що справжній інспектор на той час теж перебував у Мінську.

– Тож Досковський знову в Києві?

– Не тільки він. Купа інших справ – підпали, пограбування, два вбивства. Знахабніли хипезники. Мало не щодня до нас приходять із заявами на марвіхерів у театрі, але ж хіба встежиш за партером!

– До речі, про театр, – усміхнувся Галушко, розуміючи, що його співбесідник згадав про нього не просто так.

Титулярний радник подивився просто в очі Тарасу Адамовичу.

– Балерини…

– Не зникають надовго. Я знаю.

Отже, Міра Томашевич не дочекалась на повернення сестри і звернулась до розшукової частини Київської міської поліції. Назвала вказані ним імена. І додала ще одне – його власне.

– То, може, слід просто почекати?

– А якщо це просто втрата часу? Досковський…

– …Не з’являється в Києві просто так. Я знаю.

Запала тиша.

– Тарасе Адамовичу, ти все й сам розумієш…

Він розумів.

У далекому 1910-му, коли Тарас Адамович йшов у відставку, у штаті розшукової частини нараховувалось 37 працівників, з них тільки двоє, включно із самим Галушком, мали вищу освіту, менше половини – початкову чи домашню, а більша частина були малограмотними вихідцями із селянських родин. Делегувати справу Досковського просто не було кому – аферист із легкістю обдурював нижчі поліційні чини. Сам Галушко був завантажений купою інших справ, а за місяць мав розпрощатися з місцем служби. Можливо, це й було основною причиною того, що продавця пацюків не арештували тоді в Києві. Чи це просто виправдання? Хтозна.

Певно, зараз ситуація схожа. Перед візитом імператора, коли потрібно прибрати з вулиць увесь непотріб, навести лад з повіями й жебраками, очистити залізницю від підозрілих суб’єктів, не допустити гучних скандалів через крадіжки в театральних ложах та ресторанах, немає часу ганятися за одним аферистом. Якщо додати до цього натовпи біженців і переповнені шпиталі, – складно уявити, що хтось шукатиме балерину. Якщо навіть Міру вислухали, її свідчення передали до рук новачка.

– Я можу поговорити з тим, хто веде справу?

– Звичайно. Йому знадобляться кілька професійних порад. А може, й більше, ніж кілька, – додав головний слідчий, ніби вибачаючись.

Почерк у того, хто за словами головного слідчого, потребував його порад, був акуратним. Високий, але занадто худорлявий хлопчина, колишній писар, тремтячими руками простягнув йому теку з документами, відрекомендувавшись Менчицем Яковом Володимировичем, працівником антропометричного кабінету. Тарас Адамович зручніше вмостився в кріслі, трохи відкинувшись на спинку, звичним жестом вказав на стіл, двічі стукнувши по гладкій поверхні середнім пальцем.

– Перепрошую? – не зрозумів довготелесий.

Відставний слідчий Галушко подумки усміхнувся. Забув, що він більше тут не працює і навряд чи хтось ще пам’ятає його звичку пити каву за читанням матеріалів справи. Колишній помічник за хвилину поставив би маленьку надщерблену філіжанку на вказане ним місце. Але нинішній господар кабінету тільки безпомічно кліпав світлими вологими очима. Скільки йому? На вигляд двадцять шість-двадцять сім, не більше.

– Кави, якщо можна, – промовив Тарас Адамович.

– Кави? Так…. я зараз, – затинаючись промовив парубок і кинувся з кабінету.

За десять хвилин він поставив на стіл величезну чашку, наповнену якоюсь темною каламуттю. Одразу оцінивши її аромат, Тарас Адамович подумав, що балерину цей хлопчина знайшов би тільки тоді, якщо вона сама прийшла б у поліцію. Однак нічим не виказав невдоволення, натомість, відсьорбнувши з чашки, подякував кивком. Звів очі на молодого слідчого, промовив:

– Філіжанка має бути втричі меншою, у відділку найлегше готувати каву по-віденськи – просто заливати змелені зерна гарячою водою, але не окропом. Молоти треба безпосередньо перед приготуванням. І ніякого цукру.

Хлопчина відкрив рот і хотів було прокоментувати почуте, але спромігся тільки вичавити з себе:

– Так, пане.

Тарас Адамович відставив чашку й занурився в папери. Пробігав очима рядки, вчитувався у суперечливі моменти, порівнював написане на різних аркушах. Потім підвів голову і запитав у молодого поліціянта:

– Свідчення сестри балерини записували особисто ви?

– Т… – так, пане.

– Ваші враження?

Хлопець замислився.

– Сумна, вона була дуже сумна.

– Чому, на вашу думку?

– Бо, – він зам’явся, – вона назвала прізвища… Це наші кращі слідчі, але…

Галушко з розумінням кивнув:

– Але свідчення в неї брали ви.

Хлопець почервонів.

– Більше вас нічого не здивувало?

– Перед виступом… вона сказала, що не могла знайти сестру перед її виступом, інша балерина бачила, як Віра Томашевич говорила з якимось бородатим чоловіком. Мирослава… Томашевич сказала, що не знає, хто це міг би бути.

– Так, це непокоїть. Але ж у балерин купа залицяльників.

Хлопчина почервонів ще більше. Тарас Адамович вів далі:

– Однак потім Віра Томашевич вийшла на сцену й танцювала, – він потер виголене підборіддя, відклавши теку, підвівся. – Дякую вам за каву, пане Менчиць.

Хлопчина злякано звів на нього очі.

– Я… прошу, пане.

– Я подумаю над цією справою. А вам раджу…

Що він міг порадити юнаку, на якого звалили не найпростіше розслідування?

– Навчіться готувати каву, пане Менчиць. Нерідко саме павза на каву давала мені змогу очистити думки й прийняти правильне рішення.

Широка усмішка була йому відповіддю.

– Дякую, пане Галушко.

– До зустрічі, пане Менчиць.

Хлопчина супроводжував його до дверей. Титулярний радник Репойто-Дуб’яго попрощався раніше – поїхав на зустріч із губернатором. Тарас Адамович повільно рушив на рідну Олегівську, тягнучи слідом за собою тривожні думки.

Надто багато збігів. Недобрими були його передчуття. Міхал Досковський з’являвся у Києві зрідка. Тоді вони так і не змогли встановити причину його появи, хоч одна гіпотеза в Тараса Адамовича була. Самі підозри – доказів недостатньо.

Балерина… Минув тільки тиждень, не так багато часу. Однак титулярний радник Репойто-Дуб’яго колись давно, коли ще був керівником антропометричного кабінету, на загальній нараді слідчого відділу підтримав припущення Тараса Адамовича про сферу діяльності Міхала Досковського в Києві. Аферист з’являвся в місті, коли активно починали працювати продавці людей. Їх називали «збирачами гіацинтів», хоч слідчі так і не з’ясували, чи банда «збирачів» справді існувала, чи це була просто київська напівлегенда, яку переповідали повії. А тепер Досковський знову в Києві.

Тарас Адамович зупинився біля розлогого ясеня, крону якого вже почала розцяцьковувати осінь першими яскравими плямами. Подумалось: з цибулевим конфітюром вже, мабуть, не складеться, доведеться відкласти. І чомусь подивився в синє пронизливо-осіннє небо, що схилилось над Києвом.

III. Інтимний театр


Втрапити до будинку, що його звели три роки тому на розі Тимофіївської та Маловолодимирської, було нескладно. До нього не такий вже й довгий шлях, можна й прогулятись. Однак, уже знімаючи звичний для роботи в саду бриль, який ховав від сонця добре помітну лисину, Тарас Адамович вирішив, що піша прогулянка забере надто багато часу. Та й зі зборами він уже забарився, тож, пригладивши довгі вуса, поспішив у будинок.

На годиннику була дев’ята ранку, коли колишній слідчий, вбраний у легкий костюм світлого кольору і хвацький, трохи прим’ятий капелюх, зачинив хвіртку, що в руках господаря рипнула майже лагідно, і попрямував до трамвайної зупинки.

Тринадцятий трамвай, привітно дзенькнувши, зупинився, і Тарас Адамович швидко піднявся у вагон. Він сів на вільне місце, поставивши біля ніг стару потерту валізку, з якою був нерозлучний усю свою непросту службу. Зранку вагався, чи варто діставати її з шафи, однак врешті вийняв, витер невидимий пил і, не відкриваючи, прихопив із собою.

Трамвай тягнув довге сталеве тіло вздовж знайомих вулиць, скверів, площ, раз у раз сповіщаючи неуважним пішоходам про своє наближення веселим дзенькотом. Тарас Адамович міркував. Розглядав пасажирів, знов занурювався в думки і спогади.

Навпроти – поважна пані в капелюшку. Поруч з нею – маленька дівчинка, схожа на кошеня. Темно-коричнева формена суконька, дві тугі коси, кирпатий ніс. Певно, та поважна пані – її бабуся. Суворість виказують у ній ідеально рівна спина й пенсне. Під холодним бабусиним поглядом, яким вона дивиться на онуку, дівчинка відразу випрямляється і завмирає в незручній позі. Тарас Адамович співчутливо усміхається й відвертається до вікна. Кілька хвилин споглядає дерева, що висаджені вздовж дороги, і знову переводить погляд у салон вагона.

Дівчинки й бабусі вже немає, на їхньому місці – чоловік у сірому плащі з палицею. Капелюх – на колінах, виголене обличчя, повні губи. Здається, дрімає, отже, зайняв це місце надовго. Тарас Адамович переводить погляд праворуч. Там біля вікна завмерла черниця. Темне вбрання внизу посіріло від пилу, певно, довго йшла пішки. В руках – торбинка.

Трамвай зупинився, сходинками легко піднявся чоловік. Колишній слідчий стрепенувся. Чимсь знайомим повіяло від легкої пружної ходи й вивірених рухів незнайомця в темному костюмі. Ні, примарилось. Глянув уважніше на обличчя – відігнав нав’язливі думки. Зовнішністю чоловік зовсім не нагадував Міхала Досковського, як здалося Тарасові Адамовичу на мить, коли стежив за його рухами. Невже тепер навіть одна згадка про нього не даватиме спокою? Дарма він ходив до розшукової частини. Дарма.

На Дмитрівській він остаточно виринув з потоку думок, звичним рухом підхопив валізку і вийшов з трамвая. До будинку зі скульптурою Мінерви лишалось кілька кварталів.

– А поруч – яр, де випробовують моделі літаків, – розповідав йому і всій ватазі друзів малий Івась, один з поціновувачів варення Тараса Адамовича. Отже, інтереси Івася солодощами не обмежувались.

– Ти звідки знаєш? – насмішкувато перепитав товариш, – там уже кілька років, як не випробовують.

– Брат казав… – ледь чутно прошепотів малий.

– Там юнкерська школа й поранені, – завважив інший хлопчак. Вони цілою зграєю осіли на подвір’ї Тараса Адамовича: допомагали чистити цибулю. Витираючи сльози однією рукою, смаглявий Павло авторитетно заявив:

– Ні, юнкерську школу перевели. Знов повернулись курсистки.

Київські жіночі курси й справді повернулися з евакуації в будівлю, яку звели спеціально для них. Скульптура Мінерви не надто пасувала юнкерській школі. Шпиталю теж, розмірковував Тарас Адамович, більше прийшлися б Панакея чи Ясо. Але в часи війни – не обирають.

Сферичний купол, плавні округлі лінії будівлі, темні спідниці й білі блузи курсисток у капелюшках. Осінь тепла, на перервах дівчата – на вулиці, не ховаються в авдиторіях. Поблизу сквер з фонтаном. Він прийшов сюди невипадково.

Міра Томашевич сказала худорлявому слідчому, якому бракувало вміння варити каву, що чекатиме на нього щоранку в сквері біля фонтана – в перерві між першою та другою лекціями. Тож якщо в пана Менчиця виникнуть додаткові запитання, йому нескладно буде її знайти.

– Що ж, чудово, – сказав Галушко молодому слідчому, – я зустрінусь з Мирославою Томашевич завтра зранку.

Тінь смутку лягла на обличчя пана Менчиця після цих слів. Певно, він уже мав додаткові запитання до сестри балерини.

Вона помітила його першою. Виринула з-за струменя води, відстукала підборами три кроки, зупинилась в очікуванні. Чи то, вийшовши з будівлі курсів, одразу завважила його згорблену постать із валізкою в руках, чи раптово натрапила оком на знайоме обличчя, яке незвично було бачити в цьому сквері.

– Доброго ранку, Тарасе Адамовичу.

– Доброго ранку, панно Томашевич, – і відразу зазначив, аби не витрачати час на зайві розпитування: – Я говорив з паном Менчицем.

Мирослава мовчала. Чекала. Сказати їй зараз те, що збирався, означало б узяти на себе велику відповідальність і купу клопоту на додачу. Тоді можна забути про спокійне розмірене консервування, можливо, він навіть пропустить період дозрівання останніх томатів, які зазвичай найсолодші. З цибулевим конфітюром уже виникли проблеми, про які зараз не хотілось думати. А ще він так і не прочитав листа від мосьє Лефевра, а от-от має прийти ще один – від гера Дитмара Боє з ельзаського Кольмара.

Гер Боє почав розігрувати дебют двох коней, Тарас Адамович мав намір перетворити його на дебют чотирьох коней. Це мала бути цікава партія. Аби-то балерина зникла, приміром, у січні чи лютому, коли сад та город давали йому перепочинок!

– Я візьмуся за вашу справу, – нарешті Тарас Адамович вголос вимовив те, над чим розмірковував весь час після першої зустрічі з Томашевич. І одразу подумав, що жоден з керівників розшукової частини не схвалив би його рішення почати приватне розслідування.

– У Російській імперії, на відміну від наших західних сусідів, це неприйнятно, – сказав би педантичний Репойто-Дуб’яго.

– Хіба що вам добре за це платитимуть, мій друже, – сказав би Спиридон Асланов, якого відправили у відставку через хабарництво.

– За наказом імператора закрили навіть довідкові бюро, бо їхня діяльність нагадувала розшукову. Державний розшук не має бажання конкурувати з приватним. Це може бути небезпечно й непросто, – завважив би Красовський, який дуже обережно співпрацював із кримінальним світом Києва.

– Може, вам просто повернутися на службу? – запитав би Рудий, який у відділі днював і ночував.

– Я візьмуся за вашу справу, – повторив Тарас Адамович, – однак тільки як приватна особа. Спробую з’ясувати, що сталося. Не можу нічого обіцяти…

– Я розумію. Дякую, – відповіла вона швидко. І знову повторила:

– Дякую.

Мало не пропалила його синім вологим поглядом, ледь торкнула рукою поля солом’яного капелюшка, що ховав від сонця корону з русявого волосся. Курсистки щебетливими зграйками потяглися до центрального входу в приміщення курсів.

– Вам час на лекцію? – запитав Галушко.

– Байдуже. Я поясню причину відсутності професорові. Я… Вам потрібні мої свідчення?

– Так. Саме тому я тут.

Усміхнулася. Жестом запропонувала присісти на лавку.

– З чого мені почати? – запитала, коли вони розмістились під розлогим ясенем. Тарас Адамович примостив валізку біля ноги, поклав капелюх на лавку. Міра відклала вбік невеликий ридикюль.

– Почніть із розповіді про себе і сестру. І згадайте все про той вечір.

Міра кивнула.

– Віра молодша за мене на два роки, їй дев’ятнадцять. Ми переїхали з Варшави, коли почалась війна. У Києві… тут я мала можливість вступити на курси, а Віра – займатися балетом. Наша тітка у Варшаві, відмовилась їхати з нами. Батько загинув на початку війни, мама – померла шість років тому. Залишили нам невеликі заощадження, це дало змогу винайняти кімнатку й заплатити за перший рік навчання на курсах. Віра займалась балетом у школі на Прорізній – їй дозволили відвідувати заняття безкоштовно. Аби заплатити за моє навчання наступного року, я влаштувалася гувернанткою, а Віра почала виступати в міському театрі. Здавалось, все налагодилося, за рік ми навіть винайняли всю квартиру. Виступів у Віри було багато, її постійно кудись запрошували. Того вечора вона повинна була виступати в Інтимному театрі.

Міра раптом замовкла, ніби їй не вистачило повітря. Відвела погляд, опанувала себе й повела далі:

– Більшу частину часу Віра проводила в оперному, однак невеличкі етюди та пластичні композиції могла танцювати й у інших місцях. Мені вони навіть більше подобались, в них була якась дивна легкість, майже невагомість, – дівчина замислилась. Тарас Адамович не квапив. За мить вона додала:

– Віра казала, що їй вони теж більше подобаються – можна експериментувати з рухами й костюмами. Я часто бачила виступи Віри. У театрі вона була однією з найкращих, дружина балетмейстера, пані Ніжинська, теж балерина, казала, що Віра буде примою.

– Розкажіть про театр, як ви сказали… Інтимний?

– Так. Часто думають, що там показують щось… – її обличчя взялося легким рум’янцем, однак Міра опанувала себе й спокійно проказала, – щось непристойне. Публіка очікує фарсу. Віра говорила, що засновники театру обрали таку назву, бо розраховували на особливу, інтимну атмосферу між глядачем та актором.

Тарас Адамович примружив око, згадавши, як його колишні колеги розповідали про цей театр. Просто тоді він не звернув уваги на їхні слова. Поліції квитки до театру надавали безкоштовно. Вищі поліційні чини мали сидіти не далі п’ятого ряду. Робилось це, в першу чергу, заради безпеки глядачів – принаймні кількість крадіжок скорочувалась. Один із помічників Тараса Адамовича радів, що побуває в Інтимному театрі, а наступного дня після спектаклю голосно обурювався. Зарікся туди ходити, зрідка з’являвся тільки в оперному.

– Що ж ти там побачив? – запитували слідчі під загальний регіт.

– Сходи й дізнаєшся! – огризався той.

Відтоді, хто б не пішов з їхнього відділу на спектакль Інтимного, ніколи не розповідав, що там побачив, навіть якщо це був звичайний водевіль чи вечір романсів. Регіт супроводжував традиційну репліку:

– Сходи й дізнаєшся!

Але це було давно, років із десять тому. Невже назву театру ніхто не змінив?

– Що було далі? – запитав Тарас Адамович.

– Я майже завжди бажаю сестрі вдалого виступу перед виходом на сцену. Тільки цього разу… я зайшла в гримерку, а Віри там не було. Інша балерина сказала, що Віру покликав знайомий. Я не здивувалась, сіла чекати, однак Віра не поверталась. Дівчина запропонувала мені спуститися в партер, бо я не встигну зайняти місце. Сказала, що до свого виступу Віра точно повернеться. Віра й справді встигла, я бачила, як вона танцювала. Однак, коли етюд завершився й глядачі виходили з зали, я затрималась біля дверей. Коли піднялась у гримерку, там була тільки та сама дівчина. Вона сказала, що за Вірою зайшов той самий знайомий, вона усміхнулась йому і вони вийшли.

– Вона описала вам знайомого?

– Cказала тільки, що то був високий бородатий пан у дорогому костюмі й капелюсі.

Тарас Адамович уважно подивився на Томашевич:

– Ви бачили когось схожого серед знайомих сестри?

– Риси не унікальні, – знизала плечима Міра. – У дорогих костюмах ходять майже всі Вірині знайомі, через одного мають бороди. Гадаю, капелюхи в них теж знайдуться, – сумно відповіла вона. – Тоді я не подумала розпитати докладніше. Я думала… думала, вона повернеться за хвилину.

– Однак вона не повернулась. Що ви робили потім?

Дівчина торкнула комірця, ніби хотіла поправити його. Знов опустила руку на лавку, зморщила лоба:

– Я чекала. Балерина зібрала свої речі й пішла. Я вийшла з нею, зрозуміла, що треба запитати ще в когось, хто міг бачити Віру. Вона порадила мені поговорити з художниками, що працювали над гримом і костюмами.

Тарас Адамович слухав і швидко щось занотовував. Міра здивовано подивилася на його руки. Він пояснив:

– Записую деякі деталі.

– Так, звичайно, – вона стомлено кивнула. – Просто я не помітила, коли ви дістали записник.

– А ви часом не помітили, куди саме Віра пішла зі сцени? – запитав він, не звертаючи уваги на її репліку. – В який бік?

– Ліворуч. Тобто ліворуч, якщо дивитись із боку актора на сцені. З того боку сходи відразу ведуть до гримерки.

– Скільки часу потрібно для того, аби потрапити в гримерку зі сцени?

– Менш як хвилину.

– А скільки часу витратили ви, аби дістатися туди з партеру?

– Хвилин десять. Довелось пропускати людей. Але я не поспішала, гадала, Віра чекає на мене, переодягається, змиває грим.

Тарас Адамович знову щось занотував. Підвів голову, запитав:

– Ви домовлялись з Вірою, що вона повинна вас чекати?

– Так, ми збирались піти в «Семадені», Віру хтось запрошував, вона просила мене скласти компанію.

– Чи не могла вона піти в «Семадені» без вас і чекати вже там?

– Навряд чи, вона б дочекалась мене в театрі. Однак я відвідала того вечора цю кав’ярню. Хотіла перевірити, на всяк випадок. Запитала в офіціанта, чи не було тут Віри. Він сказав, що запам’ятав би, якби вона була.

– Звідки така впевненість?

Міра помовчала, потім сказала:

– Він пам’ятав Віру, бо… Вона часто з’являлась у «Семадені».

– А ви?

– Кілька разів.

Тарас Адамович почухав скроню і знову щось занотував.

– То ви поговорили з художником?

– З ким?

– З художником, що робив костюм?

Міра закліпала очима.

– О! Так, вибачте. Я перескочила відразу на «Семадені».

– Це я вас заплутав, – спокійно сказав Тарас Адамович.

– Так, я з ним поспілкувалася. Прізвище, здається, Корчинський. Він сказав, що зустрів Віру за кулісами й провів до гримерки. Вона дякувала йому за костюм, говорила, що він чудовий.

– Це справді так?

– Не впевнена. Я не надто розуміюсь на мистецтві. Костюм був… трохи волохатий. Не звичайна балетна пачка, трико з якимись стрічками. Але в танці… виглядало неймовірно.

Вона замислилась.

– Отже, він провів її до гримерки. Проте коли ви дістались туди, Віри вже не було.

– Так.

– І з того часу ви її більше не бачили?

– Так.

– Отже, художник та балерина, яку ви зустріли в гримерці, бачили вашу сестру останніми?

– Так. І ще – бородатий чоловік.

Тарас Адамович закрив записник.

– З ким ваша сестра повинна була зустрітися в «Семадені»?

– Я не знаю напевне.

– Вона ж мала вас хоч попередити.

Міра знітилась, потім сказала:

– Здається, це мали бути військові. Офіцери.

– Ви когось з них знаєте?

– Один із… шанувальників Віриного таланту – штабс-капітан Сергій Назимов.

– Ви бачили його в «Семадені», коли розмовляли з офіціантом?

– Так. Я зайшла усього на хвилинку, швидко роззирнулась, вислухала офіціанта і хотіла йти. Назимов зупинив мене, запитав про Віру, сказав, що вона не прийшла. Я відповіла, що шукаю її.

– Ви розповіли в театрі про зникнення сестри?

Міра опустила очі.

– Так. Пані Ніжинська, здається, здивувалась і трохи розсердилась. Інші… Гадаю, їм байдуже. А деякі, можливо, навіть зраділи…

Він співчутливо подивився на дівчину.

Сквер знову заповнили дівчата у світлих блузах і капелюшках. Певно, лекція скінчилась. Міра сиділа на лавці, обережно перебираючи пальчиками застібку ридикюля. Тарас Адамович глибоко вдихнув. Гарний сквер, плюскіт води заспокоює. Курсистки щебечуть про щось одна одній. Деякі – зовсім юні, легковажні, наче метелики, розгортають книжки, переповідають плітки. Є й інші – в довгих вузьких спідницях, з високими зачісками й у пенсне. Певно, вже стали асистентками професорів чи готуються до ролі суворих гувернанток. А тут, біля нього на лавці сидить дівчина в капелюшку й думки її не про вчительську кар’єру, лекції чи залицяльників. ...



Все права на текст принадлежат автору: Олександр Красовицький, Євгенія КУЖАВСЬКА.
Это короткий фрагмент для ознакомления с книгой.
Справа зниклої балериниОлександр Красовицький
Євгенія КУЖАВСЬКА