Аґата Крісті Убивство на полі для гольфу

Роман

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

2020

AGATHA CHRISTIE, POIROT and the Agatha Christie Signature are registered trade marks of Agatha Christie Limited in the UK and elsewhere. All rights reserved.

The Murder on the Links © 1923 Agatha Christie Limited. All rights reserved

Translation entitled «Убивство на полі для гольфу» © 2020 Agatha Christie Limited. All rights reserved

© Hemiro Ltd, видання українською мовою, 2020

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», художнє оформлення, 2020

ISBN 978-617-12-7798-4 (fb2)

Жодну з частин даного видання

не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі

без письмового дозволу видавництва

Електронна версія створена за виданням:

Крісті А.

К82 Убивство на полі для гольфу : роман / Аґата Крісті ; пер. з англ. А. Ящук. — Харків : Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2020. — 288 с. — (Серія «Легендарний Пуаро», ISBN 978-617-12-6900-2)

ISBN 978-617-12-7652-9

ISBN 978-0-00-812946-0 (англ.)

Розкішна вілла «Женев’єва» здригнулася від моторошного злочину. Посеред ночі вбито господаря, мільйонера Пола Рено. Дивно, але за день до смерті він надіслав листа Еркюлеві Пуаро з проханням приїхати до нього на віллу. На жаль, Пуаро не встиг. І тепер детективові доводиться розплутувати обставини вбивства. Пуаро дізнається, що за тиждень до загибелі Рено змінив заповіт: згідно з оновленим документом усе майно має перейти його дружині. Але в Пола Рено є син. Чому батько вирішив залишити того без спадку? І яку таємницю приховує нащадок убитого багатія?..

УДК 821.111

Перекладено за виданням: Christie A. The Murder on the Links : A Novel / Agatha Christie. — London : HarperCollins, 2015. — 288 p.

www.agathachristie.com

Переклад з англійської Антоніни Ящук

Дизайнер обкладинки Євген Вдовиченко

МОЄМУ ЧОЛОВІКОВІ,

який дуже любить детективні історії,

із вдячністю за влучні поради й критику

Розділ перший Попутниця

Є відомий анекдот: молодий письменник твердо вирішив придумати ефектний і оригінальний початок оповідання, щоб навіть дуже знуджений редактор зацікавився, і написав таке речення:

«“Чорт!” — вигукнула герцогиня».

Дивовижно, моя історія починається майже так само. От тільки панна, з чиїх уст зірвався той вигук, була не герцогинею.

Того червневого ранку я, залагодивши деякі справи, вертався з Парижа в Лондон, де жив на квартирі разом із давнім другом Еркюлем Пуаро, бельгійцем і колишнім детективом поліції.

Комфортабельний Кале-експрес був незвично порожній — у купе зі мною їхала тільки одна пасажирка. Із готелю на вокзал я виїздив поспіхом, тому саме гарячково переглядав речі, коли потяг рушив. Перед тим я до пуття й не роздивився, хто сидить навпроти, але з першим поштовхом потяга ця особа знагла заявила про факт свого існування. Вона скочила з місця, смикнула, відчиняючи, вікно, вистромила голову надвір і коротко верескнула: «Чорт!»

Зізнаюся, я трохи старомодний. Вважаю, що жінка має бути жіночною. Не терплю сучасних невротичок, які з ранку до ночі танцюють під джаз, димлять як паротяги й кажуть слова, від яких бузковіють навіть базарні торговки!

Я похмуро глянув на симпатичне нахабне личко, короноване грайливим червоним капелюшком. Густі грона чорних кучерів прикривали вуха. Мені подумалося, що панночці не більше ніж сімнадцять, але її лице вже вкривав щедрий шар пудри, а губи були надзвичайно пурпурові.

Дівчина витримала мій погляд без тіні збентеження і театрально скривилася.

— Овва, та ми зачепили за живе шановного джентльмена! — промовила вона уявним глядачам. — Перепрошую, що не добирала слова! Геть не пасують юній леді, так, але ж, Господи, я не могла по-іншому! Ви знаєте, я щойно загубила єдину сестру?

— Справді? — ввічливо відказав я. — Як прикро.

— Прикро! — вигукнула леді. — Йому дуже прикро, за мене і за мою сестру — а це нечесно, бо сестри моєї він навіть не бачив!

Я відкрив було рота, але вона випередила мене.

— Не хочу більше чути жодного слова! Ніхто мене не любить! Піду я у садочок, наїмся черв’ячків! И-и-и. Моє серце розбите!

І дівчина заховалася за коміксом велетенського формату. Та через хвилину чи дві я помітив, що вона нишком стежить за мною, визираючи понад сторінками, і не зміг стримати усмішки. Тоді вона рвучко відкинула журнал, і в купе задзвенів її сміх.

— Я знала, знала, що ви не такий телепень, яким здаєтеся! — вигукнула дівчина.

Її сміх був такий заразливий, що я не міг не засміятися теж, і навіть слово «телепень» пропустив повз вуха. Ця панна була втіленням усього, що мені не подобається в дівчатах, але не буду ж я виставляти себе на посміх через власні упередження. Я відтанув. Зрештою, вона таки симпатична…

— Ну от, тепер ми можемо заприятелювати, — заявило зухвале дівча. — Скажіть негайно, що ви засмутилися через мою сестру…

— Я в розпачі!

— От молодець!

— Зачекайте, дайте закінчити. Я хотів сказати, що хоч я і в розпачі, але зможу-таки пережити відсутність вашої сестри, і то легко, — я галантно вклонився.

Але непередбачувана мамзель спохмурніла й похитала головою.

— Припиніть. Я люблю, коли люди прямо говорять, що їм щось не до шмиги. А ваше обличчя! Воно так і казало: «Не нашого поля ягода!». І тут ви не помилилися — хоча, зауважте, у наші дні не так легко відрізнити простолюдинку від герцогині. О ні, це не кожному під силу. Ах, невже я знову вас вразила? Та ви, мабуть, із глибокої провінції приїхали? Та ні, я не проти. Переживемо. Просто я ненавиджу чоловіків, які в такий спосіб намагаються підкотити. Скаженію від цього.

Вона сердито труснула головою.

— Цікаво, яка ви, коли скаженієте? — запитав я з усмішкою.

— Перетворююся на справжню дияволицю! Не думаю, що кажу, та й що роблю — теж не думаю! Одному хлопові раз мало щелепу не вибила. Серйозно. Ну, він цього заслужив, якщо чесно.

— О, тоді, благаю, не скаженійте від моїх слів!

— Не буду. Ви мені подобаєтеся — одразу сподобалися, як я вас побачила. Але ви з таким осудом на мене дивилися, що мені здалося, наче ми ніколи не зможемо заприятелювати.

— Але ж таки змогли. Скажіть, ким ви працюєте?

— Я акторка. Ні, не з тих, що ви подумали — які снідають у розкішному готелі «Савой», обвішані коштовностями, і чиї світлини з’являються в усіх газетах із підписами «мій улюблений крем для обличчя — від мадам такої-то». Я з шести років на сцені — роблю сальто.

— Перепрошую? — спитав я збентежено.

— Ви що, дітей-акробатів ніколи не бачили?

— А, зрозумів!

— Я народилась в Америці, але виросла в Англії. Недавно ми почали виступати з новим шоу…

— Ми?

— Ми з сестрою. Пісні, танці, барабани і трохи старих-добрих трюків. Свіжа ідея, усім подобається. Ми мали б на цьому непогано заробити…

Моя нова знайома нахилилася вперед і почала захоплено розказувати про деталі, жонглюючи словами, значень яких я часто не розумів. А я зловив себе на думці, що мені стає дедалі цікавіше з цією напівдитиною-напівжінкою. Такою мудрою і здатною — як вона вже довела — постояти за себе, а водночас дивовижно щирою у своєму рішучому ставленні до життя, націленою «твердо стати на ноги». Я не без захвату спостерігав за невідомим для мене світом, і жваве дівоче обличчя, яке аж сяяло під час розмови, мені дуже подобалося.

Потяг проминув Ам’єн. Ця назва сколихнула в мені ціле море спогадів. Попутниця, здавалося, вгадала мої думки.

— Думаєте про війну^[1]?

Я кивнув.

— Ви, мабуть, воювали?

— О так, воював. Я був поранений, і після битви на Соммі мене відправили додому. Деякий час я працював на армію в тилу, а тепер служу приватним секретарем в одного члена Парламенту.

— Ого! Серйозна робота!

— Аж ніяк. Насправді обов’язків у мене небагато. Працюю лише кілька годин на день, а тоді вільний. Та ще й нудна ця робота. Не знаю, що робив би, якби не одне захоплення.

— Тільки не кажіть, що ви колекціонуєте жуків.

— Ні. Я живу на квартирі з одним дуже цікавим чоловіком. Він бельгієць, колишній детектив поліції. Нині в Лондоні має приватну практику: розплутує різні загадкові справи, і то дуже успішно. Дивовижний чоловік. Не раз і не два він знаходив розгадку там, де поліція виявлялася безсилою.

Дівчина слухала з широко розплющеними очима.

— Як цікаво! Обожнюю всілякі злочини й таємниці. Завжди ходжу в кіно на кримінальні драми. А коли трапляється вбивство, газети зачитую до дір!

— Пам’ятаєте таємничу пригоду в Стайлзі^[2]? — запитав я.

— Дайте подумати… Це про отруєння старої дами? В Ессексі?

Я кивнув:

— То була перша масштабна справа Пуаро. Якби не він, убивця вийшов би сухим із води.

Я почав натхненно переповідати, як шукали злочинця, і дійшов аж до тріумфальної й несподіваної розв’язки. Дівчина слухала, затамувавши подих. Ми так захопилися, що навіть не помітили, як потяг під’їхав до станції Кале.

— Ой Божечки! — нарешті спохопилася моя попутниця. — Де ж це моя пудра?

Вона щедро набілила обличчя, помастила губи помадою, а тоді критично глянула на себе в кишенькове дзеркальце. Моя присутність її анітрохи не бентежила.

Я промовив ніяково:

— Перепрошую… Не зовсім чемно з мого боку питати про таке, але для чого ви все це робите?

Дівчина припинила чепуритися і здивовано подивилася на мене.

— Ви й так симпатична, тож могли б обійтися й без… — пробелькотів я.

— Шановний пане! Я маю це робити. Усі дівчата фарбуються. Чи ви хочете, щоб я скидалася на селючку? — вона востаннє глянула у дзеркальце, задоволено всміхнулася і поклала його разом із пудреницею в сумочку. — Ось так краще. Повірте, не так і легко весь час мати гарний вигляд, але якщо дівчина поважає себе, то завжди триматиме себе в формі.

На це я не знайшов що відповісти. Кожному — своє!

Я покликав носильників, і ми спустилися на перон. Попутниця простягнула руку:

— Бувайте! Надалі намагатимуся стежити за язиком.

— Але ж ви дозволите мені подбати про вас на поромі?

— Я не піду на пором. Почекаю сестру, щоб вона, бува, не поїхала за кордон без мене. Але дякую.

— Он як! Але, сподіваюся, ми з вами ще колись зустрінемося. Я… — тут мені довелося прочистити горло, — я хотів би познайомитися з вашою сестрою.

Ми обоє засміялися.

— Дуже приємно, ваше бажання я їй обов’язково передам. Але не думаю, що ми ще колись побачимося. Ви були дуже люб’язні, а я ж вас роздратувала своїми грубими словами. Та ваше лице правду тоді сказало: ми з вами різного поля ягоди. А від такого добра не буває — це вже я знаю дуже добре…

Її обличчя змінилося. Умить на ньому згасла простодушна радість, натомість у дівочих очах з’явилася злість — ба навіть мстивість…

— Тому бувайте! — закінчила вона вже веселіше.

— Невже ви навіть імені свого мені не скажете? — гукнув я їй услід.

Дівчина озирнулася. На її щоках з’явилися ямочки, і вона раптом нагадала мені симпатичну картинку Ґреза.

— Попелюшка! — сказала вона і засміялася.

Тоді я навіть не уявляв, за яких обставин мені доведеться ще раз зустрітися з Попелюшкою.

Розділ другий Благання про допомогу

О дев’ятій годині п’ять хвилин наступного ранку я вийшов снідати в нашу з Пуаро спільну вітальню. Мій друг, який ніколи не запізнюється ані на хвилину, вже сидів за столом і розбивав друге яйце.

Він широко заусміхався, побачивши мене у дверях.

— Ви гарно спали? Відпочили після такого втомливого переїзду? Диво, що ви вийшли до сніданку майже вчасно. Pardon^[3], у вас краватка несиметрично зав’язана. Дозвольте, я поправлю.

Я вже розповідав колись про Пуаро. Неймовірний чоловік, хоч і зросту невеличкого: лише п’ять футів і чотири дюйми^[4]. Голова як яйце, завжди трохи схилена набік, очі світяться зеленим, коли йому щось подобається, вуса войовничо стирчать, постава надзвичайно горда. Охайний і ошатний, бо в усьому любить порядок — це його пристрасть. Пуаро не може спокійно дивитися на криво почеплену прикрасу або пилинку на рукаві, або хоч трохи недоглянуте вбрання — це справжня мука для мого маленького друга. Легше йому стає тільки тоді, коли вдається виправити недолік. «Порядок» і «Метод» — ось боги Пуаро. Він трохи зверхньо ставиться до речових доказів, як-то відбитки підошов або цигарковий попіл, і стверджує, що самі собою вони ніколи не допоможуть детективові знайти розгадку. Натомість самовдоволено стукає себе по яйцеподібній голові й поважно говорить: «Справжня робота робиться всередині. Маленькі сірі клітинки — завжди пам’ятайте про маленькі сірі клітинки, mon ami^[5]».

Я всівся на стільця й ліниво відказав на привітання Пуаро, що годинний переїзд із Кале до Дувра важко назвати «втомливим».

Мій друг заперечно замахав ложкою:

— Du tout!^[6] Якщо пасажира цілу годину мучать жахливі почуття й думки, то він за цю годину встигає стільки пережити, що дуже стомлюється! Хіба хтось із ваших англійських поетів не сказав, що час вимірюється не годинами, а ударами серця?

— Гадаю, Браунінґ мав на увазі щось романтичніше, ніж морську хворобу.

— Бо він англієць, острів’янин, для якого Ла-Манш — ніщо. О, ви, англійці! У nous autres^[7] усе по-іншому. Знаєте, я мав знайому, яка на початку війни втекла в Остенде^[8]. Там вона натерпілася багато страху. Куди тікати далі? Тільки за море. А вона страшно боялася — mais une horreur!^[9] — моря! Що їй було робити? Німчура щодня підступала дедалі ближче. Уявіть собі цю жахливу ситуацію!

— І що ж вона зробила? — з цікавістю спитав я.

— На щастя, її чоловік був homme pratique^[10]. До того ж дуже спокійним, нервові зриви — вони його не лякали. Il l’a emportée simplement^[11]! Звичайно, коли жінка доїхала до Англії, то була страшно виснажена, але вона дихала.

Пуаро серйозно закивав. Я з усіх сил намагався стримати сміх.

Раптом його обличчя спохмурніло. Він драматичним жестом вказав на тарілку з тостами.

— Ah, par exemple, c’est trop fort!^[12] — вигукнув він.

— Що там таке?

— Ви тільки погляньте на цей тост. Невже ви його не помітили? — Бельгієць узяв винуватий шматок підсмаженого хліба в руки і обурено продемонстрував мені. — Він квадратний? Ні. Трикутний? Теж ні. Невже круглий? Ні. Його форма хоч якось може бути приємна для ока? Чи є тут хоч трохи симетрії? Жодної.

— Та це ж скибка селянського буханця, — спробував я заспокоїти свого друга.

Той кинув на мене нищівний погляд.

— Який же розумний мій дорогий Гастінґс! — саркастично вигукнув він. — Ви що, не пам’ятаєте, що я заборонив подавати на свій стіл селянський хліб — хліб неакуратний і безформний, якого жоден пекар не має дозволяти собі пекти?

Я спробував відволікти Пуаро:

— Вам надходили якісь цікаві листи?

Мій друг невдоволено похитав головою.

— Я ще не дивився сьогоднішню пошту, але останніми днями нічого цікавого не надходить. Видатні злочинці, тобто злочинці методу, здається, вимерли. Справи, що їх мені доводилося розслідувати останнім часом, банальні вкрай. Якщо чесно, я вже навіть опускався до пошуків болонок, яких загубили заможні дами! Останньою загадкою, що виявилася хоч трохи цікавою, була та інтрига навколо діаманта леді Ярдлі, але ж скільки місяців минуло відтоді, мій друже?

Чоловічок розпачливо розвів руками, а я зареготав.

— Не сумуйте, Пуаро, буде і на вашій вулиці свято. Прогляньте пошту. Ви, може, й не уявляєте, що десь за найближчим рогом на вас очікує видатна справа.

Пуаро всміхнувся й дістав акуратного ножика для розрізання конвертів. Швидко проглянув написи на кількох пакунках, які лежали біля тарілки.

— Рахунок. Іще один рахунок. Ох і марнотратником я стаю на старість! Ага! Записка від Джеппа.

— Справді? — Я нашорошив вуха. Інспектор зі Скотленд-Ярду не раз підкидав нам цікаві справи.

— Він просто за своїм звичаєм дякує мені за невеличку допомогу в Абериствітській справі — я спрямував його розслідування у правильний бік. Для мене була велика приємність послужити йому.

— І як же він вам подякував? — запитав я з інтересом, бо добре знав Джеппа.

— Він люб’язно пише, що я в чудовій формі (як на свій вік), і що він радий, що мав змогу долучити мене до справи.

Типові для Джеппа слова, я аж не зміг стриматися і пирхнув. А Пуаро спокійно взявся переглядати пошту далі.

— Пропозиція прочитати лекцію місцевій організації бойскаутів. Графиня Форфаноцька була б дуже вдячна, якби я зателефонував до неї й відвідав. Не сумніваюся, пропала ще одна болонка! Аж ось і останній лист. Ого…

Я підвів очі, помітивши, як змінився голос друга. Він уважно читав, а за хвилину передав аркуша мені.

— Ось і незвичайний лист, mon ami. Прочитайте.

Листа було написано на папері, якого в Англії не роблять, почерк був заокруглений і дуже характерний.

Вілла «Женев’єва»,

Мерлінвіль-сюр-Мер,

Франція

Вельмишановний пане!

Мені дуже потрібна допомога детектива, але з причин, які я Вам поясню пізніше, до поліції звертатися не хочу. Я читав про Вас у кількох газетах і зробив висновок, що Ви — людина не тільки надзвичайно розумна, а й стримана та обережна. Я не хочу розкривати деталі справи у листі, але через той секрет, який мушу берегти, щодня боюся за власне життя. Певен, що загроза дуже реальна, тому благаю Вас негайно приїхати у Францію. Я вишлю автомобіль, який зустріне Вас у Кале, якщо Ви повідомите телеграмою, коли зможете приїхати. Буду Вам неймовірно зобов’язаний, якщо Ви покинете всі справи, які маєте нині, і присвятите всю увагу моїй таємниці. Я готовий заплатити стільки, скільки Ви попросите. Можливо, Ваша допомога знадобиться мені на довший час, оскільки я можу попросити Вас поїхати у Сантьяго, де я прожив кілька років. Прошу, назвіть бажану для Вас суму компенсації.

Іще раз запевняю Вас, справа негайна.

Щиро Ваш

П. Т. Рено

Унизу під підписом було квапливо нашкрябане речення:

«Заради Бога, приїздіть!»

Моє серце забилося частіше. Я віддав листа Пуаро.

— Нарешті, — сказав я. — Ось і незвичайна справа.

— Так, справді, — задумливо мовив детектив.

— Ви ж поїдете, правда? — спитав я.

Пуаро кивнув. Він дуже глибоко замислився, а тоді стрепенувся, ніби щось вирішивши, і глянув на годинника. Обличчя в мого друга було дуже похмуре.

— Бачте, mon ami, нам треба поспішати. Експрес рушає з вокзалу Вікторія об одинадцятій. Але не метушіться. Часу маємо вдосталь. Десять хвилин можемо поговорити. Ви ж поїдете зі мною, n’est-ce pas^[13]?

— Ну…

— Ви ж казали, що ваш роботодавець кілька наступних тижнів зможе без вас обійтися?

— Так, але проблема не в тому. Містер Рено натякає, що справа дуже особиста.

— Ай, та з містером Рено я розберуся. До речі, мені знайоме це прізвище чи я помиляюся?

— Є такий відомий мільйонер із Південної Америки. Теж Рено. Не знаю, чи це той самий.

— Так, точно він! Ось чому в листі згадано про Сантьяго. Сантьяго — це в Чилі, а Чилі — це Південна Америка! Дивіться, як далеко ми вже просунулися в нашому розслідуванні!

— Господи, Пуаро, — захоплено сказав я, — та тут пахне грошиками. Якщо ми успішно все розплутаємо, то озолотимося!

— Я не був би такий упевнений, мій друже. Багатії не так і легко розлучаються зі своїми статками. Я-от колись на власні очі бачив знаного мільйонера, який поставив на коліна весь трамвай, щоб знайти загубленого півпенсовика.

Я визнав, що Пуаро має рацію.

— У будь-якому разі не гроші мене цікавлять, — продовжував детектив. — Звичайно, приємно буде мати карт-бланш у розслідуванні, до того ж ми можемо бути певні, що не втрачаємо час на марні справи. Але дещо в цій справі мене непокоїть. Ви помітили приписку? Вона вас не вразила?

Я хвилю поміркував.

— Очевидно, поки він писав листа, то ще тримав себе в руках, але наостанок розхвилювався і в розпачливому пориві написав ті три слова.

На це мій друг енергійно замахав руками.

— Ви помиляєтеся. Хіба не бачите, що сам лист написаний майже чорним чорнилом, а от приписка така бліда, що її ледь видно?

— І що? — спантеличено спитав я.

— Mon Dieu^[14], mon ami, та поворушіть уже нарешті своїми сірими клітинками! Хіба не очевидно? Містер Рено написав листа. Не промокаючи, уважно його перечитав. А потім, і зовсім не в пориві, а спеціально, дописав ті останні слова і промокнув аркуша.

— Але для чого?

— Parbleu^[15]! Щоб справити на мене саме таке враження, яке лист справив на вас.

— Невже?

— Mais oui^[16] — щоб я точно приїхав. Він перечитав листа і залишився незадоволений. Лист здався йому надто сухим.

Пуаро замовк, а за мить його очі засвітилися тим зеленим вогнем захвату, який я вже добре знав. Детектив твердо мовив:

— Отже, mon ami, якщо приписку було додано не в пориві, а обдумано, з холодним серцем, значить, справа таки термінова, і нам треба їхати негайно.

— Мерлінвіль… — задумано пробурмотів я. — Я щось чув про нього, здається.

Мій друг кивнув.

— Це тиха місцина, але мальовнича! Десь на півдорозі між Болоньєю і Кале. Останнім часом стала модною. Туди тягне багатих англійців, які прагнуть тиші. У містера Рено був же й будинок в Англії?

— Так, на Рутленд-Ґейт, якщо не помиляюся. І ще великий заміський маєток десь у Гартфордширі. Але я, на жаль, мало знаю про цього пана, він нечасто бував на людях. Здається, він у Сіті торгував великими пакетами південноамериканських акцій і майже весь час жив у Чилі чи в Аргентині.

— Гаразд, нехай містер Рено сам усе це нам розповість. Ходімо збиратися. По невеликій валізці в руки — і на таксі до вокзалу Вікторія!

— А як же графиня? — запитав я, лукаво посміхаючись.

— А, je m’en fiche^[17]! Її справа точно була не така цікава.

— Чому ви так думаєте?

— Бо якби було щось делікатне, вона прийшла б сама, а не писала. Жінка не вміє чекати, запам’ятайте це, Гастінґсе!

Рівно об одинадцятій ми виїхали з Вікторії в Дувр. Перед тим Пуаро надіслав містерові Рено телеграму, де повідомив час нашого прибуття в Кале.

— Дивуюся, що ви не прикупили собі кількох пляшечок якогось зілля від морської хвороби, Пуаро, — в’їдливо зауважив я, пригадуючи нашу розмову за сніданком.

Мій друг, який саме стурбовано перечитував прогноз погоди, повернувся й поглянув на мене з докором.

— Невже ви забули про чудовий метод Лаверг’є? Я завжди його застосовую. Пам’ятаєте? Треба сісти рівно, повертати голову то вліво, то вправо, вдихати й видихати і між кожним видихом рахувати до шести.

— Гм, — пробурмотів я, — та ви трохи стомитеся від сидіння рівно й рахування до шести, поки допливете до Сантьяго чи до Буенос-Айреса, чи куди ви там маєте плисти.

— Quelle idée!^[18] Але ви ж не думаєте, що я попливу в Сантьяго.

— Містер Рено вважає, що вам, можливо, доведеться туди навідатися.

— Він не знає методів Еркюля Пуаро! Я не бігаю сюди-туди, не мандрую і не нервуюся. Бо працюють у мене не ноги, а ось що… — і він багатозначно постукав себе по лобі.

Як завжди, почувши таке, я почав заперечувати:

— Усе це дуже добре, Пуаро, але мені здається, що ваша зневага до деяких речей невиправдана. Іноді за відбитками пальців вдавалося знайти злочинця.

— І не раз вдавалося засудити невинних людей, — сухо зауважив Пуаро.

— Але ж це необхідно — детально вивчати відбитки пальців, сліди, цигарковий попіл, різні кавалки болота й інші речові докази? Це і є спостереження за деталями.

— Звичайно. Я й не заперечую. Досвідчений спостерігач, експерт дуже корисний, без сумніву! Але справжні детективи, Еркюлі Пуаро — вони важливіші за експертів! Саме їм експерти приносять факти, а ті досліджують метод злочину, його логіку, послідовність і порядок фактів, а найголовніше — справжні психологічні передумови справи. Ви колись полювали на лисицю?

— Кілька разів, — я аж розсердився, що бельгієць так різко змінив тему. — А що?

— Eh bien^[19], і ви брали на полювання собак, правда ж?

— Хортів, — м’яко уточнив я. — Звичайно, брав.

— Але ж самі ви не зіскакували з коня й не починали обнюхувати кущі, вигукуючи «Гав-гав»!

Я мимоволі розреготався. Пуаро задоволено закивав.

— Ну от. Роботу хортів ви лишаєте хортам. А від мене вимагаєте, щоб я, Еркюль Пуаро, виставляв себе на посміховисько, припадав до землі (а трава може бути в росі!) й вивчав гіпотетичні сліди або бабрався в цигарковому попелі, хоча я геть не розуміюся на типах цигарок. Пам’ятаєте вбивство у Плімутському експресі? Наш добрий друг Джепп поїхав оглядати залізничні колії. А коли повернувся, я розказав йому, що саме він знайшов, хоча сам навіть із квартири не виходив.

— То ви вважаєте, що Джепп марно витратив час?

— Аж ніяк, бо його речові докази підтвердили мою теорію. Але якби туди поїхав я, то час було б змарновано. Схожі ситуації бувають із так званими експертами. Пригадуєте історію з написаним від руки заповітом Кавендіша? Обвинувач шукав доказів схожості почерку на почерк Кавендіша, адвокат наголошував на відмінності. Ішлося про суто технічні деталі. І який результат? Довели те, що всі й так знали: почерк дуже нагадує Кавендішів. І от тут виникає психологічне питання: «Чому?» Бо це був справді його почерк? Чи комусь дуже хотілося, щоб він був його? Я відповів на це запитання, mon ami, і відповів правильно.

Детектив вдоволено відкинувся на спинку крісла, а я змушений був замовкнути, хоча його докази й не переконали мене до кінця.

На поромі я вирішив не тривожити свого друга. Погода була чудова, море гладеньке, як дзеркало, тому я не здивувався, коли на причалі в Кале усміхнений Пуаро повідомив мені, що метод Лаврег’є вкотре довів свою ефективність. Утім, настрій його трохи зіпсував той факт, що машини по нас так ніхто і не прислав, але мій супутник списав це на запізно відправлену телеграму.

— Маємо карт-бланш, тож наймемо автомобіль, — сказав він бадьоро, і вже за декілька хвилин ми затряслися й заскрипіли у старезному драндулеті дорогою на Мерлінвіль.

Я був радісний і веселий.

— Ах, яке повітря! — вигукнув я. — Чудова буде подорож.

— Для вас так. А от мені, коли приїдемо, треба буде попрацювати, якщо ви забули.

— Та! — легковажно кинув я. — Ви розкриєте секрети, вбережете від небезпек містера Рено, виведете всіх убивць на чисту воду і скупаєтеся в променях слави.

— Ви надто оптимістично все передбачили, мій друже.

— Так, я певен у вашому успіху. Адже ви — єдиний і неповторний Еркюль Пуаро!

Але видатний детектив пропустив повз вуха мої лестощі. Він похмуро дивився перед собою.

— Ви, Гастінґсе, як той буревісник: весело кружляєте, провіщаючи біду.

— Аж ніяк. Та й ваш тяжкий погляд явно не може віщувати нічого поганого.

— І все-таки я боюся.

— Боїтеся чого?

— Не знаю. Але мене мучить передчуття. Je ne sais quoi!^[20]

Пуаро говорив так похмуро, що я мимоволі теж посмутнів.

— У мене таке відчуття, — промовив він повільно, — що справа буде серйозна: довга і проблемна, і розв’язати її буде нелегко.

Я хотів розпитувати Пуаро далі, аж тут ми в’їхали в Мерлінвіль. Довелося пригальмувати, щоб розпитати дорогу до вілли «Женев’єва».

— Їдьте прямо через місто, мсьє. Вілла десь за півмилі за містом із того боку. Ви її одразу побачите. Це великий будинок на березі моря.

Ми подякували люб’язному чоловікові й поїхали вперед, але на роздоріжжі знову мусили зупинитися. До нас повільно наближався селянин, тож ми вирішили почекати його, щоб запитати дорогу. Праворуч від дороги стояла невеличка вілла, та вона була надто мала й убога, щоб ми подумали, ніби це «Женев’єва». Поки ми стояли, ворота відчинилися, і з них вийшла дівчина.

Аж тут надійшов селянин, і наш водій почав розпитувати дорогу.

— Вілла «Женев’єва»? Вам треба ще трохи проїхати дорогою праворуч, мсьє. Ви її побачили б і звідси, якби не поворот.

Шофер подякував, і ми знову рушили. Та я не міг відірвати очей від дівчини, яка досі стояла біля своїх воріт, дивлячись на нас. Я дуже ціную жіночу вроду, а це була панна, яку просто-таки неможливо було не помітити. Висока, станом нагадувала богиню, а її непокрите золоте волосся світилося проти сонця. Я зізнався собі, що це, мабуть, найкрасивіша дівчина, яку я бачив у житті. Коли ми повертали, я озирнувся, щоб іще раз помилуватися цією красою.

— Господи, Пуаро, — вигукнув я, — ви бачили ту юну богиню?

Мій друг здивовано підвів брови.

— Ça commence!^[21] — пробурмотів він. — Ви вже встигли уздріти богиню!

— Але ж, постривайте, хіба вона не божественної краси?

— Можливо. Я не зауважив.

— Але ж ви її бачили?

— Mon ami, двоє людей рідко можуть похвалитися тим, що бачать однакові речі. Ви, наприклад, помітили богиню. А я… — він завагався.

— Що?

— Я помітив тільки дівчину з тривожними очима, — похмуро зізнався Пуаро.

Але в цю мить ми під’їхали до широких зелених воріт і одночасно скрикнули. Перед воротами стояв грізний sergent de ville^[22]. Він підняв руку, зупиняючи нас.

— Далі не можна, мсьє.

— Але нам треба зустрітися з містером Рено, — гукнув я. — Ми домовлялися про зустріч. Це ж його вілла, правильно?

— Так, мсьє, але…

Детектив нахилився вперед.

— Але що?

— Мсьє Рено вбили сьогодні зранку.

Розділ третій На віллі «Женев’єва»

Пуаро стрілою вискочив із машини, його очі аж світилися від збудження.

— Що ви сказали? Вбили? Коли? Як?

Sergent de ville виструнчився.

— Я не маю права відповідати на запитання, мсьє.

— Зрозуміло. — Мій друг хвилю подумав. — А комісар поліції? Він, напевно, вже тут?

— Так, мсьє.

Пуаро витяг візитку і нашкрябав на ній кілька слів.

— Voilà! Чи не будете ви такі ласкаві віднести візитку комісарові? Просто зараз.

Чоловік узяв картку, повернувся і голосно свиснув. Тут же до нього підскочив інший поліцейський, і перший віддав йому візитку детектива. Через кілька хвилин напруженого чекання до воріт підбіг невисокий огрядний чоловік із пишними вусами. Sergent de ville віддав честь і відійшов.

— Дорогий мсьє Пуаро! — закричав комісар. — Який я радий вас бачити! Велике щастя, що ви приїхали.

Пуаро аж засяяв.

— Мсьє Бекс! Дуже радий знову вас зустріти. — Він повернувся до мене. — Це мій друг із Англії, капітан Гастінґс — мсьє Люсьєн Бекс.

Ми з комісаром чемно вклонились один одному. Тоді мсьє Бекс знову повернувся до Пуаро.

— Mon vieux^[23], ми з вами востаннє бачилися в Остенде 1909 року. Я чув, що ви звільнилися зі служби в поліції?

— Так. У мене тепер приватна практика в Лондоні.

— І ви кажете, що маєте інформацію, яка могла б допомогти нам у цій справі?

— Можливо, ви вже все знаєте. Вам відомо, що мене попросили приїхати?

— Хто просив?

— Власне, покійник. Здається, він знав, що на нього буде скоєно замах. На жаль, він занадто пізно звернувся до мене.

— Sacré tonnerre^[24]! — вигукнув француз. — Отже, він передбачив власне вбивство. Це підриває нашу теорію. Прошу, заходьте!

Він відчинив ворота, і ми попрямували до будинку. Мсьє Бекс дорогою продовжував говорити:

— Треба негайно розказати про це нашому слідчому судді, мсьє Оте. Він щойно закінчив оглядати місце вбивства і має починати опитувати свідків. Дуже приємний чоловік, він вам сподобається. Співчутливий. Методи роботи в нього трохи екстравагантні, але судить він завжди дуже справедливо.

— Коли було скоєно злочин? — запитав Пуаро.

— Тіло знайшли вранці близько дев’ятої години. За свідченнями мадам Рено і висновками лікарів, смерть настала близько другої години ночі. Але благаю, заходьте.

Ми підійшли до сходів, що вели до вхідних дверей вілли. У передпокої сидів іще один sergent de ville. Побачивши комісара, він підвівся.

— Де мсьє Оте? — запитав Бекс.

— У вітальні, мсьє.

Комісар відчинив двері, які вели з передпокою ліворуч, і ми увійшли у кімнату. Мсьє Оте з секретарем сиділи за великим круглим столом. Комісар відрекомендував нас і пояснив, чому ми тут опинилися.

Мсьє Оте, слідчий суддя, виявився високим сухорлявим чоловіком із темними гострими очима. Під час розмови мав звичку погладжувати охайну сиву борідку. Біля каміна стояв, трохи згорбившись, немолодий уже чоловік, якого нам відрекомендували як доктора Дюрана.

— Неймовірно, — сказав мсьє Оте, коли комісар замовк. — У вас лист із собою, мсьє?

Пуаро передав йому листа, і слідчий перебіг його очима.

— Гм! Мсьє Рено пише про секрет. Як шкода, що він не вдався в деталі. Ми вам дуже вдячні, мсьє Пуаро. Матимемо за честь, якщо ви приєднаєтеся до нашого розслідування. Чи вам треба повертатися в Лондон?

— Мсьє судде, я хотів би залишитися. Мені не вдалося прибути вчасно, щоб запобігти смерті клієнта, але вважаю справою честі знайти вбивцю.

Мсьє Оте вклонився.

— Це дуже шляхетно з вашого боку. До того ж мадам Рено, гадаю, захоче скористатися вашими послугами. Зараз ми чекаємо на мсьє Жиро з паризької Служби безпеки. Думаю, всі ми можемо допомагати одне одному під час розслідувань. А тим часом матиму за честь, якщо ви супроводжуватимете мене під час допитів. І, звісно, якщо вам знадобиться будь-яка допомога, я до ваших послуг.

— Дуже вам вдячний, мсьє. Та ви, напевно, здогадуєтеся, що я досі нічого про цю справу не знаю.

Слідчий суддя кивнув комісарові, і той оповів нам таке:

— Стара служниця Франсуаза, спускаючись сьогодні вранці до роботи, побачила, що вхідні двері розчахнуті. Вона злякалася, що в дім прокралися грабіжники, і пішла у їдальню перевірити, чи на місці столове срібло. Переконавшись, що все гаразд, служниця подумала, що то просто мсьє Рено прокинувся рано й пішов гуляти, тому забула про двері.

— Перепрошую, що перебиваю, мсьє. Він часто так робив? ...